Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Семінар 4 Українська філософська думка: генезис і розвиток
(2 год)
План
1 Загальні особливості української філософії та етапи її розвитку.
Історія української філософії є органічною складовою історії всесвітньої філософії. Створювалась на основі національного характеру, т. зв. "української душі". Такі риси, як кордоцентризм (осмислення людиною навколишнього світу і свого місця в ньому не стільки через мислення ("голову"), скільки через "серце" (емоції, почуття, здоровий глузд); антропоцентричність (спрямованість на людину, пошуки щас тя у звичайному житті); екзистенціальність (гостро-емоційне пережи вання життя, пошук сенсу життя, загальнолюдських цінностей через власний досвід); толерантність і діалогічність (терпимість, повага до іншої думки, прагнення до коректної дискусії).
Три основних періоди:
1) становлення філософської думки (ХІ-ХУ ст.) - від філо софії Київської Русі до переходу українських земель під владу Поль ської та Литовської держав,
2) період українського бароко, пов'язаний з національно-культурним відродженням і боротьбою українського народу за державність (початок ХУП-ХУШ ст.)
3)період формування самобутньої національної філософії (ХІХ-ХХІст.)
2 Філософські джерела та ідеї часів Київської Русі.
Виникнення філософської думки в Україні відбулося в період формування Київської Русі й ґрунтувалося на таких чинниках:
а) виникнення і поширення писемності;
б) християнізація Київської Русі;
в) формування державності.
Київські книжники знали твори Іоанна Дамаскіна, Піфагора , Демокріта, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура.
Значний вплив на формування української культури мали візантійські філософи - богослови - Іоанн Златоуст, Григорій Богослов та ін.
Філософська думка Київської Русі представлена творчостю Іларіона-Київського ("Слово про Закон і Благодать"), Луки Жидяти, Феодосія Печерського ("Слово про терпіння і любов", "Повчання про терпіння і смирення"), Нестора ("Повість врем'яних літ", до якої входить «Промова філософа"), Никифора, Володимира Мономаха ( Повчання"), Климента Смолятича, Кирила Туровського, Данила Заточника ("Моління") та ін.
Основні риси філософської думки цього періоду:
1) серед філософських проблем переважають проблеми, пов’язані з сутністю і природою людини, філософсько-історичною проблематикою
2)філософська думка безпосередньо пов'язана з релігією і
культурою в цілому;
3) філософська активність рухалася з центру на захід - від Києва до Галича.
Найвища ціннісна характеристика людини - "честь ‘’ і "слава". Це відбито в юридично-правових документах і літописах. Так, в основу дружинної етики покладено кодекс честі( усвідомлення особистої гідності через неухильне слідування поведінки, як усталеній нормі в даному соціумі.). Моральна поведінка
- зразок мужності й відчайдушної відваги..
3. Гуманістичні та реформаційні ідеї в українській філософській думці. Поява професійної філософії в Україні
У ХІУ-ХУ ст. в Україні поширюється відома вже з доби Київської Русі агіографічна література (від грец. "агіос" - святий) - "житія святих ”. Збірники "житій" - патерики. Одна з провідних рис української світоглядної ментальності - екзистенціальна зорієнтованість на внутрішнє, духовне життя людини. Образ святого - розповідь про тяжкий шлях, що його проходить видатна особа до реалізації вищої життєвої мети - обожнення. Уявлення про святість - утілений моральний ідеал поведінки , особлива позиція, що розуміється як жертовність, яка надихається цінностями "не від світу цього", але здійснюється тут, на землі. Найважливіші серед них - мудрість і милосердя.
Кінець XV- початок XVI ст. став новою добою української філософії. Візантійсько-слов'янський типу був вичерпаний. Докорінна зміна умов соціально-економічного і духовного буття народу України, що стала частиною Литовської та Польської держав і змушена була вести тяжку боротьбу за політичне самовизначення і власне існування як окремої етнічної та національної спільноти, привела до переорієнтації філософської думки на взаємодію з культурними надбаннями Західної Європи. Активне засвоєння західноєвропейського Ренесансу і Реформації підготували грунт для формування української професійної філософії. Цьому сприяло поширення в Україні ідей неоплатонізму через учення ісихазму(від грец. "ісихія" - спокій, німотність) і ареопагітизму. В основі ісихазму- ідея безпосереднього єднання людини з богом, що досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, наслідком цього є стан "просвітлення", по суті екзистенціальний, ареопагітизм є вченням про істинне пізнання, можливе лише щодо Бога шляхом його поступового осягнення.
У XV - першій половині XVI ст. в Україні формується гуманістич ний напрямок, репрезентований іменами Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського-Роксолана, Івана Туробінського - Рутенця та ін. Працюючи у різних за хідноєвропейських університетах, ці автори зробили значний внесок у розвиток тогочасної західноєвропейської культури. Їх творчість позна чена глибоким знанням античної філософії, серед основних ідей такі:
5) підтримували теорію природного права і суспільного договору.
Теоретичне осмислення ідей Реформації в українській філософії пов'язане з діяльністю філософів, які об'єдналися навколо заснованого у 1576 р. Острозького культурно-освітнього центру. До їх числа належать Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Стефан Зизаній , Захарія Копистенський та ін. Полеміка з католицизмом щодо захисту українського православ'я, світського початку в духовній культурі та формування самосвідомості українського народу.
Люди гуманістичної культури, добре ознайомлені з ідейною спадщиною Київської Русі та західноєвропейською культурою того часу. Роль рідної мови як запоруки чистоти православної віри та самозбереження українського народу перед загрозою його покатоличення і полонізації (С. Зизаній одним з перших у Вільні видав слов'янську "Граматику"). Перша спроба вищого навчального закладу в Україні та східно му світі взагалі. На жаль, у 1636 р. він припиняє своє існування. Проте за чотири роки до цього в Києві на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря утворюється Києво-Могилянський колегіум (1632), а згодом (з 1701 р.) Києво-Могилянська академія.
4 Особливості філософських курсів Києво- Могилянської академії. Філософія України доби бароко. Антропологічна спрямованість філософії Г.С.Сковороди
В колегіумі (а згодом в академії) працювали: Йов Борецький, Касіян Сакович, Єлисей Плетинецький, Петро Могила, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Лазар Баранович, Георгій Кониський, Йосип Горбацький та ін.
Досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу. Саме тут, унаслідок творчої взаємодії вітчизняної та західноєвропейської філософської традиції, виникає (поряд із провідною - екзистенціальною) і раціонально-натуралістична лінія.
Серед навчальних дисциплін на одне з перших місць виходить риторика. Гуманістичні пріоритети у сфері знань. Адже “ слово” тлумачилося київськими риториками водночас як “знання ” і доброчесність". Риторика посідала вище місце, ніж логіка, оскільки остання є мистецтвом "доведення" (холодно-безстороннього, об’єктивного), перша ж як мистецтво "переконувати" більш відповідала українській національній (екзистенціальній) традиції своєю апеляцією не стільки до "голови", скільки до "серця".
У філософській спадщині діячів Києво-Могилянської академії спостерігається поступова переорієнтація в напрямку від богопізнання до пізнання природи і людини, відхід від догматизму й авторитаризму. Дослідження проводилися: з натурфілософії, гносеологічної проблематики, антропології, місця людини у безмежному Всесвіті.
Вихованцем Києво-Могилянської академії був філософ і поет, співак і музикант, байкар і педагог Григорій Сковорода (1722-1794). Філософія Г. Сковороди є оригінальним поєднанням ідей античної та західноєвропейської філософії, вона зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці.
Серед основних ідей і концепцій Г. Сковороди можна
виокремити такі:
2)подібно до Сократа Г. Сковорода твердив: "пізнай себе", "поглянь у себе". Екзистенціальний настрій філософської позиції Сковороди виразно демонструє мова його творчості, мова образів, символів, а не чітких усталених понять. Самопізнання як пізнання свого божественного єства тлумачиться Сковородою не в суто гносео логічному, а переважно в етико-естетичному плані. Тому образ міфо логічного Нарциса трактується Сковородою як символ людини (один з основних діалогів Сковороди так і називається : "Наркісс. Разглагол о том: узнай себе"), яка любить не просто себе, а Бога в собі. Звідси тлумачення Людини як "безодні", а "безоднею" цією є "серце";
3) екзистенціальний плюралізм як принципово кордоцентричний. "Голова усього в людині є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині Людина, а все інше є зокіля ..."; "Серце корінь життя і обитель вогню, і любові"; "Ґлибоке серце є не що інше, як думок наших безмежних безодня – дійсне єство й істотна дійсність, і сама есенція - і зерно наше, і сила, в якій тільки і полягає рідне життя і буття наше, а без неї є мертва тінь”; "Серце - чисте зерно, що проросло і небеса, і землю, дзеркало, яке вміщує в собі й живо змальовує все створіння вічними красками , твердь, що утвердила мудрістю своєю дивні небеса, рука, що тримає в собі коло земне і порох нашої плоті";
4) великий світ (макрокосм) і Людина (мікрокосм) перебувають у стані гармонійної взаємодії. Але гармонія ця встановлюється не сама по собі , не автоматично, своїм грунтом вона має творчу життєву ініціативу у людини. Проте існує не один-єдиний спосіб гармонізації Людини зі світом, таких можливих (і різних) способів багато, і кожен має віднайти свій відповідний ("сродний") своїй неповторності й унікальності спосіб життя у світі. Але безпосередньо ці способи репрезентованіовані Людині символічно. Між макрокосмом і мікрокосмом є посередник, третій світ, світ символів - Біблія. І тут, як в першому й другому світах, теж виокремлюються дві "натури": а) "видима" (предметна образність символу) й б) "невидима" (смисл, “ розшифровка “ значення символу);
5) з боку "видимої" своєї "натури “ ( трактат “Ікона Алківіадская", "Біблія є брехня і шал Божий не тому, щоб вона брехні нас учила, але тільки у брехні викарбувала сліди і шляхи, що повзучий розум наш возводять до піднесеної правди". У Біблії "в цих брехнях, як у лушпині, закрилося сім'я істини". Отже, шлях до “невидимої" натури третього світу лежить через "розшифровку" символів натури "видимої". "Розшифровка" ця, проте, не є суто теоретичною працею, вона охоплює всю сферу людської життєдіяльності, вимагає від людини набути вміння бачити за оманливою зовнішністю життєвих реалій їх справжній (духовний - етичний, естетичний тощо) сенс. Тому філософія тлумачиться Сковородою як саме життя, а не теорія сама по собі. "Філософія або любов до мудрості, - наголошує Сковорода, - скеровує все коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія";
6)У кожного свій унікальний і неповторний спосіб сродності" зі світом, природою, рідним краєм.
Індивідуальний характер “ сродності” й водночас можливість для всіх "сродної праці, життя у світі виявляє себе в ідеї "нерівної рівності". "Бог, - пише Сковорода, - багатому подібний фонтанові, що заповнює різні за обсягом посудини.-Над фонтаном напис: нерівна усім рівність. Ллються з різних рурок різні токи в різні посудини, що стоять навколо фонтану. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що однаково є повний” У концепції "сродної рівності" знаходить свій зрілий вияв антеїзм (сродність людини всьому світові)філософії Сковороди;
7) природним підсумком філософських і життєвих пошуків Г. Сковороди стало його вчення про щастя, яке філософ розглядав як стан незалежності й душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу і подолання
Бентежних пристрастей, злої волі всередині людини. Щастя - це "веселість* , яка є виявом "здоров'я гармонійної душі". Щастя пов'язується з чуттям вдячності, любові, дружби. Воно знаменує "друге народження" людини, яке є логічним результатом, реалізацією нею сенсу власного життя.
Таким чином, у філософії Г. Сковороди відбилися домінантні лінії української світоглядної ментальності - антеїзм ("сродність людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне у своїй окремості людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм ("серце - всьо му голова").
5 Українська філософська та суспільно-політична думка другої половини ХІХ-ХХст .
Початок XIX ст.. позначився в житті України суттєвими змі нами, пов'язаними з переходом українських земель під владу Росії і русифікацією. Але, незважаючи на несприятливі умови, протягом XIX ст. на території України діяло п'ять осередків філософського життя: Київ, Львів, Харків, Миколаїв, Одеса.
У XIX ст. в інтелігентських колах Російської імперії помітним явищем стає поширення ідей німецької класичної філософії. Проте | захоплення німецькою філософією мало виразно окреслені різні ак центи в Росії та Україні. Кумиром російської інтелігенції вважався переважно Гегель, причому домінуючим був інтерес до всезагально-універсалістських інтенцій гегельянства, які особливо імпонували універсалістсько-тоталітарному спрямуванню російської ментально сті. В Україні перевага віддавалася Канту, Фіхте й особливо Шеллінгу, чиї ідеї більше відповідали романтично-екзистенціальному змісту українського менталітету.
Проте навіть гегельянці в Україні –професори Київського Університету Орест Новицький(1806 -1884) і Сильверст Гогоцький (1813 -1889) - апелювали головним чином до містично-екзистенціальної філософії Гегеля. Гогоцький створив першу в Російській імперії філософську енциклопедію - чотиритомний "Філософський лексикон” (1858-1873). Філософи цінували насамперед історико – філософську концепцію Гегеля, в якій, за словами Гогоцького, "нарешті зводяться до однієї загальної системи знання минулого". Водночас мислителі критикувалиГегеля за раціоналістичне спрямування його філософ сякої системи, оскільки найцінніший зміст духовного світу "живе в переконаннях серця", а не в "поняттях розуму".
«Філософія, - міркує Новицький, - виражає результати розумової діяльності, яка є лише теоретичною трансформацією почуттів". Тому, на його думку, німецькі філософи помиляються, прагнучи «зміст християнської віри перетворити в зміст раціональний" і тим самим на «місце віри поставити знання". І все ж гегелівський універсалізмі й об'єктивізм позначаються на розумінні філософії Новицьким і Гогоцьким, бо вони "самі скоріше суть продукти, ніж винуватці історії» та національних особливостей українського народу. "Назва «українці" для нас непридатна", - категорично стверджує Гогоцький. Без великоруської підтримки і допомоги, - продовжує він, - народи південної окраїни" нездатні до самостійного життя".
І все ж у захоплені ідеями німецької класичної філософії в Україні перевага належала не Гегелю. Так, великої популярності набули лек ції запрошеного до Харківського університету (за рекомендаціями Фіхте, Гегеля й Шіллера) професора Єнського університету Йогана Батіста Шада (1758-1834), який у своєму курсі поєднував кантову, фіхтеанську ідею тотожності суб'єкта й об'єкта та філософію «одкровення" Шеллінга.
Закарпатець Петро Лодій (1764-1829), будучи професором Львівського, а потім Краківського університетів, одним з перших ознайомився з працями Канта. Переїхавши до Петербурга, він з університетської кафедри знайомить із філософією Канта студентство. Так само знайомить петербурзьку публіку з шеллінгіанством випускник Київської академії Данило Кавунник-Велланський (1774-1847), який працював професором Петербурзької військово-медичної академії. Послідовником Шеллінга був і відомий український вчений, ботанік за фахом перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1873).
Максимович цікавився проблемами історії й особливо українським пісенним фольклором. На ма теріалі порівняльного аналізу українського пісенного фольклору з російським Максимович робить цікаву спробу дослідження відмін остей між українською та російською ментальністю. Ці дослідження Максимовича мали в подальшому певний вплив на творчість М.Гоголя і М.Костомарова.
Памфіл Юркевич (1826-1874) - автор своєрідної філософської концепції, т. зв. "філософії серця". Як інші українські філософи,
П. Юркевич так само зображає реальність плюралістичною, що складається з трьох сфер: а) "ноуменального світу", ідеального царства"вічної правди" (подібного до царства ідей Платона), б) реального
світу, що є царством розумних істот і в) феноменального світу - примарного існування тілесності. Активна взаємодія цих трьох світіві становить гармонію цілого (у своєму розмаїтті) світу. Проте гармо нійна взаємодія світів не означає їх повної "прозорості". Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючиідеями, розум пізнає буття істот розумних, але, будучи сферою загального, він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на запитання: Що являють собою розумні іс-
тоти? Він неспроможний відповісти на запитання: Хто вони? Непроникливою для розуму, "голови" глибиною особистісно-індивідуаль- ного є серце. Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж ста- новить основу неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово не можливо вивести з загальних законів. "У серці людини лежить дже рело явищ, закарбованих особливостями, що не випливають із жодно го загального поняття чи закону". Звичайно, розум ("голова") управ
ляє, планує, диригує, але серце - породжує. Як відомо, в 1850 р. в університетах Росії було припинено ви
кладання філософії. Коли ж через десять років його поновили з'ясувалося, що лише П. Юркевич був єдиним на всю імперію профе сором, достатньо філософськи підготовленим, щоб обійняти без по переднього зарубіжного відрядження університетську кафедру вМоскві. Серед його студентів були філософ В. Соловйов та історик
В. Ключевський, які дуже схвально відзивалися про лекції П. Юркевича. На превеликий жаль, не всі представники російської інтелігенціїсприйняли ідеї П. Юркевича. Зокрема, М. Чернишевський вступив.
заочно в полеміку з П. Юркевичем, навіть не читаючи його статейпочуваючи "себе настільки вищим від мислителів школи пана Юркевича, - заявляв він, - що рішуче нецікаво мені знати їхні думки про мене". Склалася парадоксальна ситуація: жодна з його тез не була спростована, проте зусиллями його опонентів П. Юркевич на довгі роки був викреслений з історії філософії.
План лекції
Філософські ідеї в культурі Київської Русі.
Філософія думки ХІV – середини ХVІІ століття.
Філософія Києво-Могилянської академії.
Філософська система Г.С. Сковороди.
Українська філософія ХІХ-ХХ ст.
Основні поняття: менталітет, національна ідея, духовність, “філософія серця”, “споріднена праця”, теорія “трьох світів”.
Методичні рекомендації
1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі. Найдавніші (дохристиянські) пласти духовності українського народу відомі недостатньо, адже пам’ятки духовної культури цієї доби були переважно знищені після 988 р. як такі, що суперечили новим християнським цінностям. Незважаючи на це, сьогодні є всі підстави говорити, що і після прийняття християнства в Київській Русі існувала традиційна для давніх слов’ян міфологічна культура язичницької доби. Вона була основою, на якій спочатку розвивалось язичництво, а згодом – християнство. Міфологічний світогляд цього періоду мав синкретичний характер, тобто був конгломератом пантеїстичних ідей з елементами анімізму, тотемізму, фетишизму, магії, рільничих культів тощо.
Передумовою початкового етапу розвитку духовної культури українського народу були трипільська культура, іраномовні культури скіфів, сарматів, тюркська культура печенігів і половців, праслов’янська культура тощо. Звідси – найхарактерніші ознаки оригінальної духовної культури, які згодом стали відрізняти український народ серед інших синхронних цивілізацій.
До таких характерних ознак належать, по-перше, “поліфонізм” (вплив різних культур синхронних цивілізацій), по-друге, антеїзм (домінування ідеї про нерозривну єдність людини й природи), по-третє, кордоцентризм (як певна світоглядна орієнтація на внутрішній світ людини). Вказані ознаки згодом були доповнені екзистенційними ідеями (цінністю свободи й свободи волевиявлення), що загалом стали основними рисами української філософської думки.
Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя (у результаті вирішення суперечностей між слов’янським язичництвом і запровадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з’явилася перша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіона “Слово про закон і благодать”, а на початку XII ст. – “Повість временних літ”, авторство якого приписують ченцю ІІечерського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни “філософ” і “філософствувати”. Домінуюча релігійна проблематика в творах православних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До основних проблем належали питання про буття Бога, взаємовідносини між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиставлення Бога й сатани.
Провідне місце за своїм світоглядним і філософським значенням належить твору київського митрополита Іларіона “Слово про Закон і Благодать”, написаного в період князівства Ярослава Мудрого, відомого своїми культурними і просвітницькими починаннями. Цей твір водночас є пам’яткою красномовної культури, публіцистики, моральної проповіді. Він складається з трьох частин, в яких зіставляються Закон і Благодать, описується поширення християнства на Русі і висловлюється подяка князю та його сину Ярославу. Перша частина є своєрідним “Філософсько-історичним вступом”, що витлумачує смисл світової історії.
Певне значення має і діяльність Климента Смолятича (ХІІ ст.) – другого митрополита русичів, який першим був названий філософом. Він апелював до античної мудрості.
Златоустом, що прославив себе красномовністю, називали в Київській Русі Кирила Туровського (близько 1130-1182), єпископа з Турова. Його проповіді, звернені до людини, характеризуються яскравістю стилю й мови, символічністю й оригінальністю думки. Його знаменита притча про сліпого й кульгавого розкриває ідею єдності морально чистої душі та здорового людського тіла. Сліпець і кульгавий – це алегоричне тлумачення людських вад душі й тіла, які, об’єднуючись, творять зло.
Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софістичність стала визначальною особливістю української філософської думки. “Софія – мудрість” – сутність Бога, “душа світу”, водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю “софійного” знання ставало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння призвело до виникнення екзистенційно “софійного” спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням,
вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування. Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості “Софії”.
Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов’янською міфологічно-релігійною культурою, є серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце – це точка, в якій поєднуються думки, воля та віра, воно стає інструментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Почуття серця вважалося критерієм істини в процесі розуміння оточуючого світу. Тому є всі підстави говорити, що кордоцентризм як світоглядна позиція набув подальшого розвитку у філософській думці Київської Русі.
Розвиток філософської думки Київської доби завершується пильною увагою до людини, закладанням підвалин гуманістичної традиції. Це знайшло відображення в “Повчанні” Володимира Мономаха та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.
Отже, філософія Київської доби мала християнський характер, у ній переважали ідеї визнання Бога як найвищої першопричини, а існування оточуючого світу – як результату його творіння. В основі розуміння сутності людського існування, діяльності й вчинків переважала етична проблематика. Суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра й зла.
2. Філософія думки ХІV – середини ХVІІ століття. Своєрідність розвитку філософської думки українського народу в цей період значною мірою визначалася типом філософствування, який склався ще за часів Київської Русі. Падіння Києва та розпад руських земель на окремі невеликі князівства (середина ХІІІ ст.) змінили соціокультурну ситуацію, що позначилося на характері тенденцій та явищ українського Передвідродження ХІІІ-ХV ст. З середини ХІІІ ст. твори світського характеру, зокрема Галицько-Волинський літопис, органічно вписуються у церковно-богословський за своїм змістом розвиток вітчизняної духовної культури. Реформаційні рухи, характерні для Західної Європи ХІV ст., проникають в Україну, що певною мірою спричинило поширення богохульства, вчення, яке не визнавало авторитет офіційної церкви. У Новгороді та Пскові ця течія дістала назву “стригольників”. Останні не визнавали офіційних догм, церковних обрядів тощо.
Наприкінці XIV – на початку ХV ст. спостерігається пожвавлення культурного та духовного життя України. Зростання кількості перекладних творів супроводжується виданням таких пам’яток вітчизняного книжного мистецтва, як “Лєствіца” (1443), “Златоструй” (1474). Крім того, здійснюються дві редакції “Києво-Печерського патерика”. Поява творів західноєвропейських літератур сприяла поширенню в Україні різноманітних учень раціоналістичного характеру, зокрема лютеранства та кальвінізму.
Філософська думка України цього періоду все більше набуває рис ренесансного гуманізму, що знайшло своє вираження у формуванні історичної самосвідомості українського народу, розвитку ідеалу гуманістичного патріотизму. Родоначальниками гуманістичної культури в Україні XV-ХVІ ст. вважають Юрія Дрогобича, Павла Русина із Кросна, Лукаша з Нового міста, Станіслава Оріховського. Основними в їх творчості були проблеми людини, сенсу людського життя, місця людського розуму у підготовці особистістю свого майбутнього. Показово, що в концепціях реформаторів не розум слугує вірі, а віра послуговується розуму, перетворюючись таким чином на вихідний пункт для розбудови нової моральності зокрема і принципів соціальних відносин загалом. Отже, готується підґрунтя для секуляризації духовної культури, звеличення начал духовності й моральності окремої людини.
Наприкінці XVI – на початку XVIІ ст. розвиток гуманістичних ідей в Україні був невід’ємним від культурно-освітніх центрів, найбільшим серед яких майже одностайно вважався Острозький центр на Волині. Саме в цьому освітньому осередку головна увага приділялась розвитку реформаційних ідей. Тут працювали такі визначні представники української культури, як Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Христофор Бронський, Дем’ян Наливайко, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький та ін. Праця цих діячів вітчизняної культури сприяла оновленню православної релігії, поширенню філософських ідей ренесансно-гуманістичного змісту, які спрямовувалися проти католицької релігійно-філософської доктрини, сприяли боротьбі проти національного та соціального поневолення.
Занепад Острозької школи, де почав працювати єзуїтський колегіум (1624), значною мірою зумовив зростання ролі діячів братського руху в поширенні ідей гуманізму та реформації. Саме братства закладали основу професійної філософії в Україні.
Найвпливовішим осередком братського руху став Львів. Викладачами цієї школи були Лаврентій і Стефан Зизанії, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький та ін. У Київській братській школі звільняли освіту від опіки церкви Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Фома Євлевич та ін. Не заперечуючи віру взагалі, братства поширюють патристичну літературу греко-візантійських авторів, вважаючи, що істина повністю викладена у Священному Писанні та в творах отців церкви. Все нове – це вигадки католиків, збочення.
3. Філософія Києво-Могилянської академії. Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Тривалий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки та філософії не тільки в Україні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. У процесі вивчення матеріалів про діяльність Академії зверніть увагу на терміни навчання, структуру гуманітарної підготовки, джерела, які вивчали студенти. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2-3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів як античності, Середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів академії XVII-XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський. С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін.
Феофан Прокопович (1677-1736) – це один з найбільш яскравих діячів академії, професор і ректор, який перебував у тісних стосунках з Петром І. Він мав значний вплив на формування філософських і суспільно-політичних поглядів А. Кантемира, М. Ломоносова. Діяльність Прокоповича в академії позначилась на рівні організації й викладання більшості предметів. І хоч за своїми поглядами він був ідеалістом релігійного ґатунку, проте велику увагу приділяв природознавству, математиці, викладав ідеї, які не збігались з християнським віровченням.
Прокопович зближує і ототожнює бога з природою. “Під природою, – пише він у філософському курсі “Натурфілософія”, – розумію Бога”. Повне визначення природи збігається з Богом, природними речами, в яких він неодмінно існує і в яких він є. З цього випливає, що це визначення стосується не тільки природи, але, зрозуміло, й матерії та форми. Прокопович стверджує, що ні матерія, ні форма, взяті окремо, не є тілом або субстанцією. Тільки поєднуючись, вони утворюють тіло, яке є їх єдністю, завершеністю. Реально матерія і форма існують лише в цій єдності, а її поділ можливий тільки в абстракції. Ці погляди, які поділяли інші професори, протистояли поглядам томістів і були близькими до позицій філософів епохи Відродження.
Цікаві суспільно-політичні та етичні погляди мислителя, зокрема його ідеї про людське щастя, яке досягається лише із задоволенням духовних і тілесних потреб людини. В основі етичної концепції –
розуміння людини як вершини макрокосму. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Прокопович звеличував і реабілітував у людині те, що принижувалось середньовічним теологічним світоглядом: свободу людського розуму, красу тіла і почуттів. Він заперечував, що тіло людини є лише джерелом гріха і зла, оскільки від природи воно добре і прекрасне.
4. Філософська система Г.С. Сковороди. Григорій Савич Сковорода (1722-1794) – видатний філософ, поет, просвітитель, гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. У своїх творах Сковорода стверджує, що людина невіддільна від природи, схожа з нею за своєю натурою, а тому пізнання людини є водночас і пізнанням природи. Він розробив вчення про людину, щастя і мораль, принцип так званої “спорідненої” (“сродної”) праці, найповнішого розкриття здібностей людини; узагальнив думки про духовний світ (світ символів), загальний ідеал життя.
На думку Сковороди, Бог і природа – єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами відчуттів. Сама по собі фізична натура – “мертва стихія”, вона піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший. Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи на суттєві матеріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, його філософію не можна тлумачити однозначно як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється своєрідним поглядом на реальність навколишнього світу, його предмети і явища. Явища – це видима тлінь, “одяг”, який постійно змінюється і оновлюється, за ним ніби ховається сутність, яку він називає вічністю. Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої натури, яку ототожнював з Богом як початком і причиною, що все є закономірність розвитку всього сущого. Тут у дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального.
Вивчення праць Сковороди дає можливість зрозуміти, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в родині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного – як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона – від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про “сродну” працю, його інтерес до вчення тих філософів, в яких етика має велике значення.
“Філософія серця”, вчення про “сродну” працю, безумовно, мали дещо утопічний характер у період поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала вид професійних занять, які приносили б їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і “сродна” праця – несумісні. Сковорода бачив, що в суспільстві панують гноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як кажуть, “вміє жити”.
Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сьогодення.
Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщини великого українського мислителя – важливий фактор при оцінюванні його життєвого шляху та розумінні поглядів.
5. Українська філософія ХІХ-ХХ ст. Визначну роль у суспільно-політичному житті України відіграло Кирило-Мефодіївське товариство – таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 р. Його засновниками були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квітні до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. У програмних документах “Статут і правила товариства” також у “Книзі буття українського народу” розвивались ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко розправився з товариством у 1847 р.
Т.Г. Шевченко (1814-1861) – видатний український поет, художник, мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою прапор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною соціальних та економічних проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідності, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи – центральна в його творчості.
“Філософія серця” П. Юркевича. Відомим філософом другої половини XIX ст. був П. Юркевич (1827-1874), професор Київської духовної академії. У 1860 р. він опублікував статтю “З науки про людський дух”, де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, сутність якої становить не розум, а серце. Оскільки основою світу є божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, “доцільний”, в основі якого є духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.
Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. “Істину ми маємо, – пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини”.
І. Франко (1856-1913) – класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на колективних засадах власності, наданні землі селянству.
Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.
Велике значення для розвитку філософської думки має оригі нальне світорозуміння видатної української поетеси Лесі Українки (1871-1913). У творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історії й природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на суспільство. природні процеси. Велике світоглядне значення має поезія Лесі Українки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до боротьби за соціальне та національне визволення. Вона обстоювала гідність людської особистості, вважала необхідним розвивати духовні сили народу, вивчати духовні скарби людства.
М. Драгоманов (1841-1895) – мислитель і громадський діяч, історик і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після еміграції за кордон з причин “неблагонадійності”. На його погляди мали вплив твори російських революційних демократів, соціалістів-утопістів. Свої погляди Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч учений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення економічного фактора.
Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні головною силою суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покращення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціалістичну концепцію, згідно з якою наголошує на понятті “громада”. Основною формою організації суспільства проголошується вільна спілка громадян, об’єднаних спільною мовою. Народи з окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспільства.
Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав ідеалам і прагненню українського народу до самостійної державності.
С.А. Подолинський (1850-891). Розробив самостійну й оригінальну теорію про роль праці в збереженні, перетворенні й нагромадженні сонячної енергії на поверхні Землі. Він вважав, що людина, пізнаючи, розкриваючи таємниці природи, може й повинна використати свої знання для свідомого перетворення природи відповідно до своїх потреб. Розуміючи енергію будь-якої системи тіл як “суму здатностей тіл цієї системи до будь-яких дій”, С.А. Подолинський доводить, що повна енергія системи тіл “є величиною незмінною для всіх станів, до яких система може бути послідовно приведена, що вона є величиною скінченною”.
М. Грушевський (1866-1933) – український історик, громадський діяч. Основні твори – “Історія України-Руси”, “Нарис історії київської землі” та ін. Це був учений, що мислив широкими історично-філосо фськими категоріями. У центрі його уваги було питання національного визволення українського народу, яке він пов’язував із загальнодемократичними перетвореннями. Вчений використав багато цікавого фактичного матеріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови Української держави та відродження самосвідомості народу в сучасний період.
Упродовж 30-40-х років філософське життя в Радянській Україні “завмирає”. Проте певний розвиток національної філософії відбувається за межами України. За кордоном створюються культурно-громадські, освітні, науково-дослідницькі центри, зокрема і в галузі філософії. Йдеться насамперед про Український Вільний університет (Прага, 1921 р.); Українську Вільну Академію наук (Аугсбург, 1945 р.); Український Вільний університет та наукове товариство імені Т. Шевченка (Мюнхен); Гарвардський український дослідний інститут (70-ті роки); Інститут українських студій (Канада). Ці заклади створюють базу для досліджень у галузі розробки філософії української ідеї. Певний внесок у її розвиток зробили Д. Донцов, В. Липинський, Д. Чижевський, М. Шлемкевич.
Пожвавлення філософського життя в Радянській Україні відбувається завдяки активній діяльності талановитого філософа П. Копніна (1922-1971 рр.). В Україну він приїжджає у 1958 р. З 1962 по 1968 р. був директором Інституту філософії АН України. Наукові інтереси П. Копніна зосереджуються навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання, методології науки, які є основою наукових пошуків створеної вченим київської школи “логіки наукового пізнання”. Спираючись на апарат сучасної формальної логіки та на культурознавчий матеріал, вчені досліджують такі складові наукового пізнання, як наукова проблема, науковий факт, наукова абстракція, наукова ідея, світогляд тощо.
Іншим спрямуванням, що активізується в цей час, є історико-філософські дослідження. Насамперед це спадщина німецької класичної філософії, здобутки зарубіжної філософії XX ст. та питання історії філософії України.
Зрештою, у 1968 р. Копніна та його школу в Москві звинувачують у проповіді ідей “буржуазної філософії”. У 70-ті роки деяких українських філософів репресовано за звинуваченням в “українському буржуазному націоналізмі”, що, проте, не зупинило розвиток національної філософської культури.
Отже, основні риси української філософії такі:
Українська філософія є філософією українського духу.
Термінологічний словник
Антеїзм (від грец. Антей) – поняття, що віддзеркалює домінування жіночого начала в міфологічній культурі слов’ян, в історії філософії означає єдність людини з природою (землею-матір’ю).
Кордоцентризм – певна світоглядна орієнтація на внутрішній світ людини, “філософія серця” (де серце – емоційно-вольова сутність людини).
Екзистенціалізм – заглибленість філософського аналізу у внутрішнє буття людини, акцент на її неповторності та потребі свободи як способу людського існування.
Ісихазм (від грец. внутрішній спокій, безмовність, зречення) – містична течія, що виникла у Візантії (набула поширення у середовищі монахів Афона в XIV ст. як етико-аскетичне вчення про шляхи єднання людини та Бога через очищення серця слізьми й зосередження свідомості на самій собі).
Ноосфера (від грец. розум і куля) – сфера взаємодії суспільства й природи, визначальною особливістю якої стає розумова діяльність людини.
Конкордизм (від франц. згода) – світоглядна позиція, згідно з якою людина повинна жити у згоді із самою собою та іншими людьми.
Софія – у християнській традиції “софія” (мудрість) є аналогом істинного знання про світ. У релігійно-філософській традиції має подвійне тлумачення: з одного боку, це сутність Бога, “душа світу”, з іншого – першопричина інтеграції світу, людини й Бога.
Поліфонізм – багатоголосся різних культур, а саме: трипільської, іраномовної (скіфи, сармати), тюркської (половці та печеніги), германської (готи), грецької, римської, праслов’янської, що було однією з передумов розвитку філософської думки в Україні.
Питання для самостійного вивчення
Прочитайте роботу П. Юркевича “Серце та його значення в духовному житті людини згідно з вченням Слова божого” та розкрийте фундаментальну ідею, на якій ґрунтувалася філософська позиція автора.
Теми рефератів, доповідей і повідомлень
Філософія в Україні, або українська філософія.
Особливості філософствування в добу Київської Русі.
Ідеї Реформації та гуманізму в Україні у ХVІ-ХІІ ст.
Філософські ідеї в Києво-Могилянській академії.
Онтологічні погляди Г.С. Сковороди.
Філософія Г.С. Сковороди в контексті європейської філософії.
“Філософія серця” П.Д. Юркевича.
Українська національна ідея у творах М.П. Драгоманова.
Філософія української діаспори.
Питання для контролю та самоперевірки знань
На яких засадах формувалася українська філософія?
Яка проблематика була домінуючою в українській філософії?
Які моральні проблеми ставили і вирішували мислителі Київської Русі?
У чому полягає соціально-культурне значення створення Києво-Могилянського колегіуму?
У чому полягають філософські і соціально-етичні погляди Феофана Прокоповича?
У чому полягає дуалізм української філософії ХVІІІ століття?
Що являє собою традиція кордоцентризму в українській філософії?
Проблемні питання та питання для дискусій
З якого часу слід починати відлік історії української філософії і чому?
Розкрийте специфіку української філософської парадигми.
Покажіть вплив філософських думок доби Київської Русі на подальший розвиток історії української філософії.
Що у філософських переконаннях І. Вишенського заслуговує на особливу увагу і необхідність сучасних досліджень?
У чому полягала нетрадиційність поглядів професорів Києво-Могилянської академії у XVIII ст. порівняно зі здобутками західноєвропейської університетської філософії?
Курси філософії, що викладались у Києво-Могилянській академії, створювались за зразком філософських курсів західноєвропейських університетів. Що це було: форма популяризації в українській культурі досягнень західноєвропейської університетської філософії чи результат оригінальної творчості? Обґрунтуйте свою відповідь, спираючись на філософські погляди професорів Києво-Могилян ської академії.
У літературі, присвяченій Г.С. Сковороді, його називали “харківським Діогеном”, “українським Сократом”, “селянським просвітником”, “містиком”, “пантеїстом”, “непослідовним матеріалістом”. Які з цих визначень, на вашу думку, відповідають сутності філософії Г.С. Сковороди, а які – ні? Обґрунтуйте свою позицію.
Знайдіть спільні риси філософських поглядів у Г. Сковороди та П. Юркевича.
Г. Сковорода якось сказав: “Світ ловив мене, але не впіймав”. Що, на вашу думку, мав на увазі мислитель?
Визначте провідну тенденцію у розвитку української філософської думки кінця XIX – початку XX століття.
Література: основна [5; 8; 10; 13; 16; 19; 25; 26; 32; 33];
додаткова [1; 8; 17; 22; 55].
Основна
Алексеев, В. Философия [Текст] : учебник для вузов [Текст] / В. Алексеев, А. В. Панин. – М., 1996.
Андрущенко, В. Сучасна соціальна філософія [Текст] / В. Андрущенко, М. Михальченко. – М. ; К., 1996.
Барулин, В. С. Социальная философия [Текст] : учебник / В. С. Барулин. – М., 2000.
Блецкан, М. І. Філософія, онтологія, гнесеологія, діалектика [Текст] : курс лекцій / М. І. Блецкан, В. М. Логойде. – Ужгород, 1999.
Введение в философию [Текст] : учебник : в 2 ч / под ред. И. Т. Фролова. – М., 1990.
Головко, Б. А. Філософська антропологія [Текст] / Б. А. Головко. – К., 1997.
Горак, А. І. Філософія [Текст] / А. І. Горак. – К., 1998.
Горський, В. С. Історія української філософії [Текст] : курс лекцій / В. С. Горський. – К., 1996.
Гуревич, С. Основы философии [Текст] : учеб. пособие / С. Гуревич. – М., 2000.
Історія філософії України [Текст] : підручник / М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин та ін. – К., 1994.
Канке, В. А. Философия [Текст] / В. А. Канке. – М., 2001.
Кондзьолка, В. В. Філософія історії [Текст] / В. В. Кондзьолка. – Львів, 1996.
Конституція України [Текст]. – К., 1996.
Краткий философский словарь [Текст] / под ред. А. П. Алексеева. – М., 1998.
Кульчицький, О. Основи філософії і філософських наук [Текст] / О. Кульчицький. – Львів, 1995.
Мир философии. Книга для чтения [Текст] / под ред. И. Т. Фролова. – М., 1991.
Мотрич, Н. С. Социальная философия [Текст] : курс лекцій / Н. С. Мотрич. – К., 1998.
Основы современной философии [Текст] : учебник для вузов / авторский коллект. – СПб., 2001.
Петрушенко, В. Л. Філософія [Текст] : курс лекцій / В. Л. Петрушенко. – К., Львів, 2001.
Причети, Є. М. Філософія [Текст] : посібник / Є. М. Причети, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький, Л. А. Чекаль. – К., 2001.
Проблема человека в Западной философии [Текст]. – М., 1988.
Радугин, А. А. Философия [Текст] : курс лекций / А. А. Радугин. – М., 2001.
Ручка, А. А. Соціальні цінності і норми [Текст] / А. А. Ручка. – К., 1976.
Современная западная философия [Текст] : словарь. – М., 1991.
Современная философия [Текст] : словарь и хрестоматия. – Ростов-на-Дону, 1991.
Спиркин, А. Г. Философия [Текст] : учебник / А. Г. Спиркин. – М., 2000.
Філософія [Текст] : підручник / за ред. М. І. Горлача, В. Г. Кременя, В. К. Рибалка. – Харків, 2000.
Філософія [Текст] : підручник / І. В. Бичко, І. В. Бойченко [та ін.]. – К., 2001.
Философия [Текст] : учебник для вузов. – Ростов-на-Дону, 1999.
Философия [Текст] : учебник / под ред. проф. В. Н. Лавриненко. – 2-е изд. – М., 1998.
Философия [Текст] : учеб. пособие. – 2-е изд. / под рук. Ю. В. Осичнюка, В. С. Зубова. – К., 1997.
Філософія [Текст] : підручник / за ред. І. Ф. Надольного. – К., 2001.
Философский энциклопедический словарь [Текст]. – М., 1983 ; 1997.
Философская энциклопедия [Текст] : в 5 т. – М., 1970.
Чанишев, А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии [Текст] / А. Н. Чанишев. – М., 1991.
Чижевський, Д. Нариси з історії філософії в Україні [Текст] / Д. Чижевський. – К., 1992.
Шаповалов, В. Ф. Основы философии [Текст] : учебник для вузов / В. Ф. Шаповалов. – М., 2000.
Щекин, Г. В. Социальная философия [Текст] / Г. В. Щекин. – К., 1996.
Додаткова
Антология мировой философии [Текст] : в 4 т. – М., 1969–1975.
Аристотель. Метафизика [Текст] : в 4 т. / Аристотель. – М., 1983.
Асмус, В. Ф. Античная философия [Текст] / В. Ф. Асмус. – М., 2001.
Бекон, Ф. Новий органон [Текст] : в 2 т. / Ф. Бекон. – М., 1972. – Т. 2.
Бердяев, Н. А. О назначении человека [Текст] / Н. А. Бердяев. – М., 1993.
Быстрицкий, Е. К. Бытие человека в культуре [Текст] / Е. К. Быстрицкий. – К., 1992.
Библия [Текст]. – К., 2001.
Блинников, Л. В. Великие философы [Текст] : словарь-справочник / Л. В. Блинников. – М., 2000.
Бутенко, А. П. Диалектика общественного развития [Текст] / А. П. Бутенко, А. А. Шкреба. – К., 1991.
Вернадский, В. И. Философские мысли натуралистов [Текст] / В. И. Вернадский. – М., 1988.
Гальчинський, А. С. Суперечність реформ [Текст] / А. С. Гальчинський. – К., 2001.
Гегель, Ф. Наука логики [Текст] / Ф. Гегель. – М., 1959.
Гегель, Ф. Философия истории [Текст] / Ф. Гегель. – СПб., 1993.
Гельвеций, К. О человеке [Текст] : соч. : в 2 т. / К. Гельвеций. – М., 1974.
Герасимчук, А. А. Філософські основи менеджменту [Текст] : курс лекцій / А. А. Герасимчук. – К., 1992.
Гердер, И. Г. Идеи к истории философии человечества [Текст] / И. Г. Гердер. – М., 1977.
Грушевсъкий, М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть? [Текст] / М. С. Грушевсъкий. – К., 1991.
Гулига, А. В. Немецкая классическая философия [Текст] / А. В. Гулига. – М., 1986.
Декарт, Р. Рассуждение о методе [Текст] : соч. : в 2 т. / Р. Декарт. – М., 1989. – Т. 1.
Доброхотов, А. А. Категории бытия в классической западноевропейской философии [Текст] / А. А. Доброхотов. – М., 1986.
Енгельс, Ф. Діалектика природи [Текст] / К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. – Т. 20.
Забужко, О. Філософія української ідеї та європейський контекст [Текст] / О. Забужко. – К., 1992.
Зотов, А. Ф. Современная западная философия [Текст] : учебник / А. Ф. Зотов. – М., 2001.
Ильин, В. В. Теория познания. Эпистемология [Текст] / В. В. Ильин. – М., 1994.
Ильенко, Э. В. Философия и культура [Текст] / Э. В. Ильенко. – М., 1991.
История диалектики. Немецкая классическая философия [Текст]. – М., 1978.
Камю, А. Бунтующий человек [Текст] / А. Камю. – М., 1990.
Кант, И. Критика чистого разума [Текст] / И. Кант.
Колінгвуд, Р. Дж. Ідея історії [Текст] / Р. Дж. Колінгвуд. – М., 1991.
Пролегомены : соч. : в 6 т. – М., 1965. – Т. 4. – М. 1990.
Копнин, П. В. Диалектика, логика, наука [Текст] / П. В. Копнин. – М., 1973.
Коран [Текст]. – М., 1997.
Крымский, С. Б. Эпистемология культуры [Текст] / С. Б. Крым ский [и др.]. – К., 1993.
Кузнецов, В. Н. Французский материализм XVII в. [Текст]/ В. Н. Кузнецов. – М., 1991.
Культура, человек и картина мира [Текст]. – М., 1987.
Лекторский, В. А. Субъект, объект, познание [Текст] / В. А. Лекторский. – М., 1980.
Ленін, В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм [Текст] : повн. зібр. творів / В. І. Ленін. – Т. 18. – М., 1989.
Леонтьев, А. Н. Деятельность, сознание, личность [Текст] / А. Н. Леонтьев. – М., 1977.
Лук’янець В. С. Філософський постмодерн [Текст] / В. С. Лук’янець, О. Соболь. – К., 1998.
Лукьянов, А. Е. Становление философии на Востоке [Текст] / А. Е. Лукьянов. – М., 1987.
Мамардашвили, М. К. Как я понимаю философию? [Текст] / М. К. Мамардашвили. – М., 1991.
Маркс, К. Тезисы о Фейербахе [Текст] / К. Маркс, Ф. Энгельс : соч. – М., 1970. – Т. 3.
Методичні вказівки для самостійної роботи студентів з курсу філософії [Текст]. – К., 1995.
Морен, Б. Втрачена парадигма. Природа людини [Текст] / Б. Морен. – К., 1995.
Ницше, Ф. [Текст] : соч. : в 2 т. – М., 1990. – Т. 2.
Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? [Текст] / Х. Ортега-и-Гассет. – М., 1991.
Пролеев, В. С. Духовность и бытие человека [Текст] / В. С. Пролеев. – К., 1992.
Сартр, Ж.-П. Стена [Текст] / Ж.-П. Сартр. – М., 1991.
Современные зарубежные теории познания [Текст]. – М., 1992.
Соловьев, В. С. Чтение о Богочеловечестве. Русская идея [Текст] / В. С. Соловьев. – М., 1989.
Сорокин, П. Человек, цивилизация, общество [Текст] / П. Сорокин. – М., 1991.
Спиркин, А. Г. Сознание и самосознание [Текст] / А. Г. Спиркин. – М., 1972.
Тейяр де Шарден, П. Феномен человека [Текст] / П. Тейяр де Шарден. – М., 1988.
Фейербах, Л. Сущность христианства [Текст] : избранные филос. произведения / Л.Фейербах. – М., 1955. – Т. 1.
Философия истории [Текст] : Антология. – М., 1995
Философия. Религия. Культура [Текст] / Критический анализ современной буржуазной философии. – К., 1993.
Фихте, И. Назначение человека [Текст] / И. Фихте. – Минск, 1997.
Франк, С. Л. Смысл жизни [Текст] / С. Л. Франк. Духовные основы общества. – М., 1992.
Фрейд, З. Введение в психоанализ [Текст] : лекции / З. Фрейд. – М., 1990.
Фромм, Э. Бегство от свободы [Текст] / Э. Фромм. – М., 1990.
Хайдеггер, М. Время и бытие [Текст] / М. Хайдеггер. – М., 1993.
Чаадаев, П. А. Философские письма [Текст] / П. А. Чаадаев – М., 1989.
Чорний, А. Онтологія духовності [Текст] / А. Чорний. – К., 1996.
Швырев, В. С. Научное познание как деятельность [Текст] / В. С. Швырев. – М., 1988.
Шевченко, В. І. Концепція пізнання в українській філософії [Текст] / В. І. Шевченко. – К., 1993.
Ясперс, К. Смысл и назначение истории [Текст] / К. Ясперс. – М., 1991.
18
PAGE 3