Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Наталія Ботвіна
ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
ХЕРСОН 2009
|
ЗМІСТ |
|
|
ВСТУП...................................................................................................................... |
|
|
Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ................................................................... |
|
|
1.1. Теоретичні засади і сутність фінансового менеджменту............................... |
|
|
1.2. Суб’єкти фінансового менеджменту................................................................ |
|
|
1.3. Об’єкти фінансового менеджменту.................................................................. |
|
|
1.4. Функції і механізм фінансового менеджменту................................................ |
|
|
Тести для самоконтролю.......................................................................................... |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
Розділ 2. СИСТЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ................................................................................................... |
|
|
2.1. Організаційне забезпечення фінансового менеджменту................................ |
|
|
2.2. Управлінський облік та інформаційне забезпечення фінансового менеджменту.............................................................................................................. |
|
|
2.3. Фінансовий облік у розвинутих країнах. Гармонізація фінансового обліку.......................................................................................................................... |
|
|
2.3. Консолідація фінансових звітів і формування внутрішньо корпоративних стандартів компанії................................................................................................... |
|
|
Тести для самоконтролю ....................................................................................... |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
Розділ 3. УПРАВЛІННЯ ГРОШОВИМИ ПОТОКАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ.................................................................................................... |
|
|
3.1. Сутність і види грошових потоків підприємства........................................... |
|
|
3.2. Методи розрахунку величини грошового потоку та оцінка руху грошових коштів підприємства................................................................................................. |
|
|
3.3. Шляхи оптимізації грошових потоків підприємства..................................... |
|
|
3.3. Управління електронними грошовими потоками.......................................... |
|
|
Тести для самоконтролю ....................................................................................... |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
Розділ 4. ВИЗНАЧЕННЯ ВАРТОСТІ ГРОШЕЙ У ЧАСІ ТА ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ У ФІНАНСОВИХ РОЗРАХУНКАХ................................ |
|
|
4.1. Час як фактор у фінансових розрахунках....................................................... |
|
|
4.2. Методи урахування податків та інфляції........................................................ |
|
|
4.3. Криві доходності інвестицій............................................................................ |
|
|
4.4. Аналіз часових рядів і методи фінансового прогнозування.......................... |
|
|
Тести для самоконтролю ........................................................................................ |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
Розділ 5. УПРАВЛІННЯ ПРИБУТКОМ............................................................. |
|
|
5.1. Сутність, функції та роль прибутку в умовах ринкової економіки.............. |
|
|
5.2. Формування та використання прибутку в ринкових умовах......................... |
|
|
5.3. Аналіз рентабельності........................................................................................ |
|
|
5.3. Оптимізація управління прибутком підприємства.......................................... |
|
|
Тести для самоконтролю ........................................................................................ |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
Розділ 6. УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ............................................................... |
|
|
6.1. Управління основним капіталом...................................................................... |
|
|
6.2. Нематеріальні активи підприємства, методи їх оцінки та управління......... |
|
|
6.3. Регулювання оборотних активів підприємства.............................................. |
|
|
6.4. Управління вартістю компанії як цілісного майнового комплексу.............. |
|
|
Тести для самоконтролю ........................................................................................ |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
Розділ 7. ВАРТІСТЬ І ОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ КАПІТАЛУ............ |
|
|
7.1. Оцінка вартості окремих елементів власного капіталу підприємства......... |
|
|
7.2. Дивідендна та емісійна політика підприємства.............................................. |
|
|
7.3. Оцінка вартості окремих елементів позикового капіталу............................. |
|
|
7.4. Управління залученням банківського і комерційного кредиту.................... |
|
|
Тести для самоконтролю ....................................................................................... |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
Розділ 8. УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ...................................................... |
|
|
8.1. Сутність, функції і механізм інвестиційного менеджменту компанії......... |
|
|
8.2. Зовнішні чинники ефективності інвестицій та їх оцінка.............................. |
|
|
8.3. Чистий приведений дохід та його властивості............................................... |
|
|
8.4. Внутрішня норма доходності, індекс доходності та термін окупності інвестицій................................................................................................................... |
|
|
Тести для самоконтролю ........................................................................................ |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
Розділ 9. УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РИЗИКАМИ.............................. |
|
|
9.1. Класифікація фінансових ризиків підприємства............................................. |
|
|
9.2. Методи оцінки фінансових ризиків…………………………………………. |
|
|
9.3. Диверсифікація інвестицій і мінімізація ризику фінансового портфеля підприємства.............................................................................................................. |
|
|
9.4. Управління валютними ризиками підприємства............................................ |
|
|
Тести для самоконтролю ....................................................................................... |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
Розділ 10. АНАЛІЗ ФІНАНСОВИХ ЗВІТІВ....................................................... |
|
|
10.1. Сутність діагностичного аналізу підприємства............................................ |
|
|
10.2. Ключові фінансові показники діяльності підприємства.............................. |
|
|
10.3. Аналіз показників прибутковості (рентабельності) та ділової активності підприємства по системі «Дюпон».......................................................................... |
|
|
10.4. Методика оцінювання кредитоспроможності позичальника....................... |
|
|
Тести для самоконтролю ....................................................................................... |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
Розділ 11. ВНУТРІШНЬОФІРМОВЕ ФІНАНСОВЕ ПРОНОЗУВАННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ................................................................................................. |
|
|
11.1. Загальні принципи фінансового планування................................................. |
|
|
11.2. Стратегічне планування діяльності................................................................ |
|
|
11.3. Методичні засади процесу бюджетування на підприємстві........................ |
|
|
11.4. Аналіз беззбитковості та цільове планування прибутку.............................. |
|
|
Тести для самоконтролю ........................................................................................ |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
Розділ 12. АНТИКРИЗОВЕ ФІНАНСОВЕ УПРАВЛІННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ..................................................................................................... |
|
|
12.1. Антикризове індикативне планування........................................................... |
|
|
12.2. Фінансовий аналіз за відкритими даними..................................................... |
|
|
12.3. Напрями стабілізації показників фінансового стану підприємства при загрозі банкрутства............................................................................................................................. |
|
|
12.4. Методи реструктуризації підприємств.......................................................... |
|
|
Тести для самоконтролю ........................................................................................ |
|
|
Питання для самоконтролю...................................................................................... |
|
|
ГОЛОСАРИЙ...................................................................................................................... СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.................................................... |
Дисципліна "Фінансовий менеджмент" є нормативною і базовою для підготовки спеціалістів економічного профілю напряму "Економіка і підприємництво", а також магістрів з економіки та менеджменту. Сучасний економіст-менеджер повинен поєднувати фінансовий і техніко-виробничий аспекти бізнесу, дивитись на виробництво очима економіста-фінансиста.
Дисципліна "Фінансовий менеджмент" як наука вивчає методологію і техніку управління фінансами великої компанії. Формування дисципліни здійснилося шляхом природного доповнення деяких розділів теорії фінансів аналітичними розділами бухгалтерського обліку (аналіз фінансового стану компанії, аналіз і управління дебіторською заборгованістю тощо).
Мета дисципліни: це забезпечення макси-мізації добробуту власників під-ва в поточ-ному та перспективному періоді, раціональне ви-користання ресурсів для створення ринкової в-сті, здатної покрити всі витрати, пов’язані з вик-ористанням ресурсів, і забезпечити прийнятний рівень доходів на умовах, адекватних ризику вкладників капіталу.
В процесі реалізації своєї головної мети фінансового менеджменту направлений на вирішення наступних основних задач:
1) забезпечення формування достатнього обсягу фін ресурсів відповідно з задачами розвитку підприємствава в майбутньому періоді.
2) забезпечення найбільш ефектив-ного викори-стання сформованого обсягу фін ресурсів у роз-різі осн напрямків діяльності підприємства.
3) оптимізація грош обігу.
4) забезпечення максимізації прибутку підприємства з найменшим рівнем фін ризику.
5) забезпечення мінімізації рівня фін ризику при очікуваному рівні прибутку.
6) забезпечення постійної фін рівно-ваги під-ва в процесі його розвитку.
Завдання: вивчення сутності та методологічних основ фінансового менеджменту, управління фінансовими ризиками та застосування інструментів антикризового керування підприємством; набуття навичок управління грошовими потоками, прибутком, інвестиціями, активами; оволодіння методикою визначення вартості капіталу та з’ясування способів оптимізації його структури.
Предмет: грошові ресурси підприємства
Курс «Фінансовий менеджмент» відноситься до спеціальних економічних дисциплін і висвітлює основні аспекти роботи фінансових менеджерів підприємств. Дисципліна тісно взаємопов’язана з курсами «Фінанси», «Фінанси підприємства», «Інвестиційний менеджмент», «Фінансова діяльність суб’єктів господарювання», тощо.
Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
1. Теоретичні засади і сутність фінансового менеджменту
Традиційно вважається, що фінансовий менеджмент як наука відокремився від прикладної мікроекономіки у 50-х роках XX ст. Початок процесу розробки сучасної теорії фінансів, за свідченням відомих фахівців з цієї галузі Т.Є. Коупленда і Дж.Ф. Уостона, поклала публікація праці Ф. Модільяні і М. Міллера у 1958 р. про вплив дивідендної політики на ефективність інвестицій в акції. Втім окремі розробки із застосуванням математичних моделей, що призвели до формування сучасної теорії управління фінансами, проводились ще до другої світової війни. Так, у 1938 р. Дж. Вільямс запропонував відому модель оцінки вартості фінансового активу, яка стала основою фундаменталістського підходу. Основи сучасної теорії портфеля було започатковано у 1952 р. працями Г. Марковіца. Пізніше дослідження цього напрямку набули значного розвитку. У 1990 р. Г. Марковіца разом з М. Міллером і У. Шарпом було нагороджено Нобелівською премією за праці з теорії фінансової економіки.
Справжнього розвитку теорія фінансового менеджменту набула у післявоєнний період, коли сформувалася система світових фондових ринків, пов'язаних між собою глобальними комп'ютерними мережами, і була створена серцевина науки – теорія портфеля і теорія структури капіталу. Ідея Г. Саймона про задоволення інтересів власників як основна мета діяльності підприємства набула основоположного значення у фінансовому менеджменті. З розвитком фондового ринку вона набула більш конкретного вигляду і формулюється як максимізація ціни акцій, або ціни компанії. Концепція орієнтації управлінських рішень на зростання вартості компанії є популярним напрямком економічної науки, який динамічно розвивається на стику корпоративних фінансів, стратегічного і операційного менеджменту.
Дисципліна "Фінансовий менеджмент" як наука вивчає методологію і техніку управління фінансами великої компанії. Формування дисципліни здійснилося шляхом природного доповнення деяких розділів теорії фінансів аналітичними розділами бухгалтерського обліку (аналіз фінансового стану компанії, аналіз і управління дебіторською заборгованістю тощо).
Однак логіка розвитку цієї науки за останні двадцять років свідчить про неухильне зближення з теоріями управління, або загальним і виробничим менеджментом.
Методологічною базою вирішення фінансових проблем підприємства є розширене трактування сутності науки управління. Воно передбачає наявність двох вимірів: менеджмент як функціональне поняття, що охоплює процеси і функції на діючому підприємстві (закупівля, виробництво, збут, фінанси); менеджмент як організаційне поняття, що охоплює процеси управління на різних організаційних рівнях (дільниця, цех, підприємство, корпорація і т.ін.).
Найбільш повно і деталізовано зміст сучасних теорій корпоративного управління викладено у зарубіжних підручниках і монографіях, багато з яких перекладено українською і російською мовами. Серед них – праці Г. Дж. Александера, Дж. Бейлі, Є.Ф. Брігхсма і Л. Гапенські, Дж. Лінтнера, Дж. Моссина, Дж. Ван Хорна, В.Ф. Шарпа, Р. Харрода, Дж. Хікса та інших. Є розробки вітчизняних авторів, які враховують особливості національного економічного, політичного і корпоративного розвитку. До них відноситься серія підручників І.О. Бланка, О.Д. Василик, А.А. Пересади, А.М.Поддєрьогіна, О.С. Стояновоі, В.М. Суторміної. Г.Б. Поляка, О.О. Терещенка, О.С. Філімоненкова, В.М. Шелудько і С.І. Юрія.
Фінансовий менеджмент пропонує необхідний набір методів для досягнення тих цілей, які підприємство ставить перед собою. Головне – обрати методи, які відповідають меті, та зуміти їх застосувати. Фінансовий менеджмент, або управління фінансовими ресурсами і відносинами, охоплює систему принципів, методів, форм і прийомів регулювання ринкового механізму у сфері фінансів з мстою підвищення конкурентоспроможності суб'єкта господарювання.
2. Суб’єкти фінансового менеджменту
Фінансовий менеджмент представляє собою систему управління фінансовими ресурсами, що поєднує в собі фінансову політику, методи, інструменти, а також людей, що приймають управлінські рішення і перетворюють їх на практику з метою досягнення поставлених цілей фінансової стабільності і зростання.
Фінансовий менеджмент охоплює всі ланки фінансової системи і виступає найважливішою складовою частиною структури управління в умовах ринку.
З огляду на це, найманого менеджера підприємства іноді розглядають як фінансового посередника. Таку ідею висловлюють, наприклад, Р. Брейлі та С. Майєрс у книзі «Принципи корпоративних фінансів». На їх думку, фінансовий менеджер діє як посередник між фірмою та ринком капіталів, де відбувається купівля-продаж цінних паперів. Роль фінансового менеджера показано на рис. 1.1, де схематично зображені потоки грошових коштів від інвесторів до фірми і назад до інвесторів. Потік виникає, коли фірма випускає цінні папери з метою залучення грошових коштів (стрілка 1 на рисунку). Гроші йдуть на придбання реальних активів, що використовуються в діяльності фірми (стрілка 2). Пізніше, якщо фірма діє вдало, реальні активи дають більший приток грошових коштів, аніж необхідно для покриття первісних інвестицій (стрілка 3). І, нарешті, грошові кошти або реінвестуються (стрілка 4), або повертаються інвесторам, які придбали цінні папери первинної емісії (стрілка 5).
Рис. 1.1.. Потоки грошових коштів між ринками капіталів та фірмою.
Фінансовий менеджмент як управлінська система характеризується й наявністю певних суб’єктів управління. Сучасна практика фінансового менеджменту дозволяє виділити три основні групи таких суб’єктів (рис. 1.2).
Зі зростанням обсягів фінансової діяльності та її диверсифікацією потреба в фінансових менеджерах всіх рівнів буде зростати, а їх спеціалізація – постійно розширюватись.
Відмітимо, що в якості фінансового посередника можна розглядати лише найманого менеджера. У Європі поширена не акціонерна, а приватна власність, коли компанія належить певній сім'ї і переходить від батька до сина. Якщо тамтешній власник намагається диверсифікувати свій капітал, вкладаючи гроші в кілька бізнесів, або отримує у спадок фірму, не маючи при цьому спеціальних фахових знань, він наймає професіонала. Це норма.
Частина ж українських підприємців досі переконана, що найкраще свій бізнес очолювати самому. На найманого топ-менеджера наш бізнесмен згоджується лише в разі, коли:
Рис. 1.2. Склад основних суб’єктів фінансового менеджменту
Компанія GР group дослідила співвідношення співвітчизників-управлінців та іноземців-управлінців на вищих керівних постах у 100 компаніях.
До цієї сотнi потрапили чотири вітчизняні компанії та дев'ять компаній з іноземними інвестиціями. У цих компаніях всі управлінські посади обiймають наші співвітчизники-найманці.
Інші 87 компаній виявилися представництвами великих мультинаціональних корпорацій. Наймані українські топ-менеджери обiймають перші посади в 49 з них і, відповідно, у 38 компаніях керівні посади займають менеджери-іноземці. З'ясувалося, найбільший ефект зусилля найманих топ-менеджерів приносять у банківській, інвестиційній та промисловій сферах. У той час, як у сфері торгівлі, поліграфічного, консультаційного та аудиторського сервісу, страхування лідирують ті компанії, де важелі управління перебувають у руках безпосередніх власників.
На вибір типу фінансової поведінки підприємства впливає низка факторів. До їх числа можна віднести об’єктивні (конкурентна позиція підприємства на ринку, стадія життєвого циклу фірми) та суб’єктивні (вік, досвід, психологічний тип господарського керівника, що приймає фінансові рішення) чинники.
У загальному випадку крива життєвого циклу підприємства демонструє перехід від агресивної фінансової політики на стадії «народження» і початкового розвитку компанії до поміркованої, а потім і консервативної на стадії зрілості, та можливе повернення до агресивної фінансової поведінки на останніх стадіях життя фірми. Причому, частка заборгованості в капіталі спочатку зменшується, а потім чимдалі зростає. Відповідно показники ліквідності та фінансової стійкості спершу покращуються, а потім погіршуються.
Втім, слід відмітити, що з розповсюдженням у практиці зарубіжних компаній з початку 80-х рр. минулого століття реінжинірингу, західні економісти взагалі припинили оперувати поняттям «життєвий цикл підприємства», розглядаючи окремо життєві цикли кожного виду товару або послуг, що виробляються фірмою. Також у розрізі окремих видів продукції прийнято розглядати й конкуренту позицію підприємства.
Таким чином, найбільший вплив на вибір типу фінансової політики підприємства здійснює саме суб’єктивний фактор – тип фінансового менеджера. У теорії фінансового менеджменту прийнято поділяти господарських керівників за менталітетом фінансово-інвестиційної політики на консервативних, помірних та агресивних, але існують також інші підходи.
Наприклад, цікаву типологію фінансових менеджерів пропонує у моделі ZOO-САМ® відомий український вчений-економіст М. Сорокін [12]. Згідно з його класифікацією, інвестори поділяються згідно з критеріями «високо ризикові» (В) – «низько ризикові» (Н), «динамічні» (Д) – «статичні» (С) та «позитивний ціннісний пріоритет» (+) – «негативний ціннісний пріоритет» (-) на такі групи як: Леви (ВС+; типовими Левами автор моделі називає Д. Карнегі та Г. Форда), Тигри (ВС-; П. Гетті), Орли (ВД+; Дж. Темплтон), Акули/Вовки (ВД-; Дж. Д. Рокфеллер), Воли (НС+; Н. Терещенко), Ведмеді (НС-), Мавпи (НД+) та Лисиці (НД-). Саме завдяки асоціаціям з фауною модель одержала свою назву.
Безумовно, вказаними координатами типологія господарських керівників не вичерпуються, але модель Сорокіна дозволяє виділити основні типи власників підприємств з їх унікальними особистісними характеристиками, що є дуже важливим з точки зору базових принципів формування ними підвладних їм бізнес-структур, їх загальної та інвестиційної стратегії, процесу прийняття рішень і стилю керівництва, способів контролю, внутрішніх і зовнішніх комунікацій, домінуючих корпоративних цінностей і культури.
Класифікація форм фінансової політики і видів фінансових менеджерів дозволяє цілеспрямовано здійснювати управління фінансовою діяльністю підприємства.
1.3. Об’єкти фінансового менеджменту
Об’єктом фінансового менеджменту виступає підприємство (фірма, організація, компанія тощо).
Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний виробник і споживач взаємодіють за допомогою ринку з метою вирішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого робити.
Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 63) у нашій країні можуть діяти підприємства таких видів:
У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством. У залежності від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.
Унітарними є державні, комунальні, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.
Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
Розглянемо докладніше деякі види підприємств.
Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, що ґрунтується на державній власності і поділяється на державне унітарне або комерційне підприємство (ст. 73, 74 ГКУ).
Таке підприємство має особливості правового становища щодо недержавних підприємств. Ці особливості обумовлені способом відчуження функцій власника від функцій керування майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єкту права це майно належить на праві повного господарського ведення.
Колективне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, яка ґрунтується на одному або декількох видах колективної власності.
Це підприємство належить колективові співвласників (засновників, учасників), що діють як один суб'єкт права колективної власності. Право колективної власності в колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління, де вищим органом управління є загальні збори і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, – це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники й учасники є власниками часток (паїв, акцій, внесків) у майні підприємства.
Колективні підприємства можуть функціонувати у вигляді колективного сільськогосподарського підприємства, акціонерного або іншого статутного господарського товариства, виробничого кооперативу, підприємства суспільної або релігійної організації, підприємства, створеного господарським об'єднанням.
Специфічним видом колективного підприємства є орендне підприємство (ст. 22 Закону «Про власність»). Згідно з договором держава може передавати на 10-15 років у оренду за відповідну плату в тимчасове користування і володіння трудовому колективові підприємства виробничі фонди й оборотні кошти. В орендному підприємстві засновником його вважається трудовий колектив, що реєструється як організація орендарів, тобто як самостійна юридична особа.
В орендному підприємстві орендар має право самостійно розподіляти господарський розрахунковий дохід, використовувати його на розвиток виробництва, соціальні потреби й оплату праці на свій розсуд (оренда — форма господарювання, а не вид власності). Оренда – це зафіксована орендодавцем величина, встановлена орендарем плата на визначений період.
Приватне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності однією або кількома фізичними особами.
Згідно із законодавством України власник цього підприємства є одночасно і підприємцем, тобто власність і керування майном у приватному підприємстві не відокремлюються.
Відповідно до суб'єктів права приватної власності, визначених Законом «Про власність», можна виділити три види приватних підприємств:
Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесене до категорії малих підприємств.
До малих підприємств належать новостворені і діючі підприємства:
Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється.
Казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких:
Певної однозначно найкращої або однозначно найгіршої форми підприємства – не існує. З погляду ведення господарської діяльності, режимів оподатковування будь-які форми підприємств по законодавству України – абсолютно рівноправні (якщо не враховувати деякі специфічні види діяльності – ломбардні операції, комерційна діяльність із цінними паперами, банківська діяльність і т. п. – для яких законодавством обмежене коло форм юридичних осіб, які можуть здійснювати відповідну діяльність).
Сутність різниці між формами підприємств – винятково "внутрішня": порядок керування, взаємини й відповідальність засновників, статутний фонд і т.п.
В Україні в абсолютній більшості випадків вибір здійснюється між двома організаційно-правовими формами: приватне підприємство (ПП) або Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ).
Іноді виникає питання про створення Закритого акціонерного товариства Критеріями вибору між Приватним підприємством і Товариством з обмеженою відповідальністю стають в основному наступні фактори:
1. Простота й вартість створення (ПП – простіше й дешевше, немає ніяких вимог до статутного фонду, для ТОВ законодавством передбачений мінімальний розмір статутного фонду в розміні 100 мінімальних зарплат, а також обов'язковий внесок у статутний фонд до моменту реєстрації ТОВ).
2. "Солідність" абревіатури Товариства з обмеженою відповідальністю (для деяких людей (у тому числі – Ваших майбутніх клієнтів), абревіатура "ТОВ" – виглядає більш солідно й викликає більше довіри, дозволяючи вигравати тендери й держзамовлення, ніж абревіатура Приватного підприємства (ПП)).
Вибір форми Закритого акціонерного товариства може бути викликаний наступними міркуваннями: ще більша "солідність" організаційно-правової форми, простота (у порівнянні з ТОВ) передачі, у майбутньому, прав на підприємство (акцій). (У ТОВ частка в статутному фонді передається по згоді інших учасників, – шляхом внесення змін у статутні документи. В акціонерному товаристві цього не потрібно, а передача прав на підприємство відбувається шляхом відчуження акцій).
При виборі організаційно-правової форми, іноді ставиться питання про можливість реєстрації Відкритого акціонерного товариства (ВАТ). Відразу відзначимо, що строк створення Відкритого акціонерного товариства – мінімум 7-8 місяців. Прискорення – неможливо (закон передбачає 6-місячний строк передплати на акції після публікації в пресі інформації про намір створити ВАТ). Найважливішою рисою Відкритого акціонерного товариства є можливість продажу акцій товариства на фондовій біржі.
В розвинутих країнах з ринковим типом економіки в останні 10-15 років чітко простежується посилена увага до управління якістю продукції. Це проявляється у формуванні та реалізації нового управлінського світогляду у відношенні якості. Її базою є реалізація на багатьох підприємствах, в тому числі малих і середніх, так званого тотального управління якістю на основі розвитку інтегрованих форм організації бізнесу. Нові форми інтеграції підприємств принципово змінюють модель організації, її суттєві риси та властивості, а також теоретичні засади управління. Серед них найбільша увага приділяється фінансово-промисловим групам (які активно створюються в даний час в Російській Федерації та Україні), стратегічним союзам та віртуальним корпораціям. Всі вони формуються на базі добровільного об’єднання зусиль самостійних, незалежних організацій різної галузевої приналежності, форм власності та розмірів.
Фінансово-промислові групи в нашій країні націлені на концентрацію інвестиційних ресурсів на пріоритетних напрямах, прискорення науково-технічного прогресу, підвищення експортного потенціалу і розвиток конкурентного економічного середовища.
Підприємницькі союзи (мережі) мають за мету створення такої кооперації між підприємствами, за якої в максимальній мірі використовуються їх сильні сторони, і за рахунок цього підвищується загальний економічний потенціал створюваного союзу. Мережа має координувати взаємопов’язані дії, залучати при необхідності нових партнерів і перешкоджати конкуренції між організаціями, що в неї входять.
Віртуальна корпорація створюється на тимчасовій основі як мережа незалежних компаній, об’єднаних сучасними інформаційними системами з метою взаємного користування ресурсами, зниження витрат і розширення ринкових можливостей.
У назвах іноземних компанії нерідко зустрічаються абревіатури, значення яких невідоме більшості вітчизняних керівників. Тим не менш, у них варто розібратись, оскільки вони містять інформацію, яка може виявитись корисною.
З такими абревіатурами як Ltd (Limited), Inc. (Incorporated), або Co./Corp.(Corporation) практично не виникає ускладнень. А ось сполучення типу SNC (societe en nom collectife) чи CoKG (Kommanditgesellschaft), викликають непорозуміння.
У дійсності в переважній більшості випадків абревіатура вказує на відповідальність учасників компанії, а також на організаційно-правову форму.
Великобританія
Одним з видів організаційно-правової форми компаній у Великій Британії є партнерства. Вони можуть бути створені як у формі з необмеженою відповідальністю – LP (Limited Partnership), так і в формі з обмеженою відповідальністю – LLP (Limited Liability Partnership).
При LP має бути як мінімум один генеральний партнер з необмеженою відповідальністю (який, у свою чергу, може бути компанією з обмеженою відповідальністю) та один чи більше партнерів з обмеженою відповідальністю. Останні несуть особисту необмежену відповідальність за боргами та обов’язками партнерства лише в межах визначеної між партнерами суми.
Limited Liability Partnership передбачає наявність рівноправних партнерів. Члени LLP несуть обмежену відповідальність перед третіми особами своїми внесками в партнерство. Оскільки членами партнерства можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також нерезиденти, ця структура є дуже зручною для податкового планування. LLP – відносно нова форма юридичної особи, впроваджена законодавством Великобританії з 6 квітня 2001 року. Подібну організаційно-правову Фому має англійська компанія Chadbourne & Parke LLP.
Франція
У Франції існує багато типів організаційно правових форм.
Зустрівшись із компаніє., у засновницьких документах якої вказано Entreprise individuelle, зрозуміло, що це одноособове підприємство. Його власник відповідає всім своїм майном за зобов’язаннями, а сама фірма не підлягає публічній відповідальності (тобто не несе відповідальність перед третіми особами).
Іншим видом, розповсюдженим у Франції, є повне товариство – Societe en nom collectife, SNC. Його члени несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями компанії усім своїм майном. SNC не підлягає публічній звітності, але, на відміну від одноособового підприємства, визнається юридичною особою. За законом мінімального статутного капіталу не потребується. Подібну організаційно-правову форму мають Selenia Metalli Snc або Jolly Pannelli Snc.
Також визнається юридичною особою, але підлягає публічній звітності просте командитне товариство – Societe en commandite simple (SCS). Частина його учасників несе відповідальність усім своїм майном (повні товариші), інші – тільки внеском у товариство (командитисти). За законом мінімальний статутний капітал не вимагається.
Сполученням товариства з акціонерною компанією є акціонерно-командитне товариство – Societe en commandite par action (SCPA). Прикладом такої компанії є Lupascu Dumitrescu & Associates SCPA та Nestor & Nestor SCPA. В Societe en commandite par action мають бути повні товариші (не менш одного) й акціонери (не менш трьох). Акціонерно-командитне товариство може оголошувати публічну підписку на свої акції. У цьому випадку мінімальний розмір його статутного фонду має становити 225000 євро. Без публічної підписки – 37000 євро.
Українська компанія може співпрацювати й з акціонерним товариством –Societe anonyme (SA). У Франції воно має не менше 7 засновників і не менше 7 акціонерів. Яскравий представник – компанія Axima Services SA.
Товариство з обмеженою відповідальністю позначене як Societe a responsabilite (SRL). Мінімальний обсяг статутного капіталу складає 7500 євро (вноситься повністю при реєстрації). Мінімальна кількість учасників – два, максимальна – п’ятдесят. З такою організаційно-правовою формою діють компанії Kober SRL, Pitura SRL.
Австрія
Найбільш розповсюдженими формами господарських організацій в Австрії є компанія з обмеженою відповідальністю (Gesellschaft mit beschrankter Haftung – GmbH) та акціонерна компанія (Aktiengesellschaft – AG).
Якщо вести мову про реєстрацію і подальше управління, то AG є більш клопіткою й як наслідок більш дорога в обслуговуванні компанія. Однак, використовуючи таку форму, бенефіціарний власник має шанс зберегти інкогніто, випускаючи акції на пред’явника. Цього неможливо досягти при GmbH, оскільки акт передачі частки від одного власника до іншого завіряється нотаріусом. Також при AG не існує формальної процедури передачі акцій на пред’явника від однієї сторони іншій, якщо акціонер вирішить продати свою частку в бізнесі.
Тим не менш, малий і середній бізнес віддає перевагу саме формі GmbH (наприклад, австрійська компанія Bintec Access Networks GmbH). У відповідності до закону GmbH може проводити будь-яку легальну діяльність, за виключенням банківської, страхової, політичної та профспілкової. Для створення GmbH достатньо одного засновника. Мінімальні кількість директорів також скорочена до однієї особи, яка може бути й іноземцем.
Для того, щоб компанія мала право вести певні види діяльності, їй необхідна ліцензія (gewerbeschein). Наприклад, торгівельна, транспортна, страхова тощо. Придбати ліцензію від імені компанії може тільки резидент Австрії або Європейського Союзу. Ним може бути управляючий директор або співробітник компанії, що працює не менше 20 годин на тиждень.
Німеччина
Організаційно-правові форми в Німеччині схожі з усталеними формами інших європейських країн. Однак є певні традиційні особливості.
Якщо у засновницьких документах інпартнера вказано "Offene Handelsgesellschaft", можна бути впевненим, що іноземний контрагент – повне товариство. Тобто його учасники (товариші) несуть повну й солідарну відповідальність перед кредиторами. Однак є специфічна відмінність. Offene Handelsgesellschaft не є юридичною особою, хоча й користується правами і пільгами останнього. Наприклад, воно може купувати майно, подавати позиви до суду, виступати в ролі відповідача. Однак воно не зобов’язане публікувати свої звіти та реєструватись.
Широко розповсюджена форма командитного товариства –Kommanditgesellschaft (CoKG). Слід мати на увазі, що за ним також не визнається властивість юридичної особи. Воно не зобов’язане публікувати свою звітність. Відповідальність одного або декількох товаришів такого товариства (командитистів) обмежена перед кредиторами розміром свого внеску, а відповідальність інших учасників не обмежена (повністю відповідальні товариші). Партнерам такої компанії слід знати, що командитисти беруть участь у прибутках і збитках Kommanditgesellschaft, але не уповноважені його представляти (на відмуну від повних товаришів). Звичайно вони не можуть брати участь у правління, їх імена не можуть фігурувати у назві фірми.
Існує також форма, яка суміщає товариство з обмеженою відповідальністю і командитне товариство – GmbH Со (наприклад, Firma Henn Verbindungselemente GmbH & CoKG). Від Kommanditgesellschaft вона відрізняється тим, що жодна особа, яка входить до складу товаришів, не несе майнової відповідальності.
Найбільш зручна форма для малих, середніх і дочірніх компаній – товариство з обмеженою відповідальністю (Gesellschaft mit beschrankter Haftung, GmbH). Саме таку форму обрали власники компаній Microsoft Deutschland GmbH та SIMAX Holzindustrie GmbH.
Для великих компаній найбільш характерна форма акціонерного товариства –
Aktiengesellschaft (AG). Зустрівши таку компанію на ринку, можна з упевненістю стверджувати, що мінімальний розмір її статутного капіталу 50 тисяч євро, а мінімальна номінальні вартість акції 50 євро. Представник такої організації – Kaufland Stiftung & Co. AG.
Aktiengesellschaft має трьох ланкову структуру: загальні збори акціонерів, правління, спостережна рада. Найважливіші питання вирішують загальні збори. Правління займається поточним керівництвом. Воно скликає щорічні збори акціонерів, а також раз на квартал звітує перед спостережною радою. Акціонерне товариство є повноцінною юридичною особою. Воно зобов’язане щорічно публікувати фінансову звітність.
Гонконг
У Гонконгу компанія з обмеженою відповідальністю може бути заснована шляхом реєстрації Статуту і Засновницького договору. Мінімальна кількість акціонерів – один. Назва компанії має закінчуватись на "Ltd." або "Limited". Ця вимога не розповсюджується на філії компанії з обмеженою відповідальністю.
Акціонерами подібної компанії бувають і фізичні особи, і корпорації, причому необов’язково резиденти Гонконгу. Зацікавлений партнер може знайти їх повні імена, громадянство, адреси у реєстратора. У випадку, коли вимагається додаткова конфіденційність. Така фірма може скористатись послугою номінальних директорів та акціонерів. Їх імена заносять до реєстру акціонерів (директорів), який зберігається у Реєстрі компанії в Гонконгу.
Підприємства подібної організаційно-правової форми мають зареєстрований офіс у Гонконгу, де зберігаються оригінал Свідоцтва про реєстрацію, Сертифікат про реєстрацію річної діяльності і печатка компанії.
Компанія зобов’язана сплачувати податок на прибуток у розмірі 17,5% від прибутку, отриманого з джерел у Гонконгу. Дохід, одержаний від операцій за межами Гонконгу, може не обкладатись податком, але тільки у випадку, якщо таке рішення прийме Управління з податків і зборів.
4. Функції і механізм фінансового менеджменту
Система фінансового менеджменту реалізує свою головну мету й основні задачі шляхом здійснення певних функцій. Ці функції поділяються на дві основні групи, які визначені комплексним змістом системи управління фінансовою діяльністю:
1. Функції фінансового менеджменту як управлінської системи. Ці функції є складовими частинами будь-якого процесу управління поза залежністю від виду діяльності підприємства, його організаційно-правової форми, розміру, форми власності і т. ін.. В теорії управління ці функції характеризуються як загальні.
2. Функції фінансового менеджменту як спеціальної області управління підприємством. Склад цих функцій визначено конкретним об’єктом даної управлінської системи. Теорія управління розглядає ці функції як специфічні.
У найбільш загальному вигляді склад функцій фінансового менеджменту у розрізі цих груп представлений в табл. 1.1
Основні функції фінансового менеджменту як спеціальної області управління підприємством розглянуті у найбільш агрегованому вигляді. Кожна з цих функцій може бути конкретизована більш цілеспрямовано з урахуванням специфіки фінансової діяльності окремих підприємств. При здійсненні такої конкретизації на кожному підприємств може бути побудована багаторівнева функціональна система управління фінансовою діяльністю. Принципова схема побудови такої деталізованої багаторівневої функціональної системи наведена на рис. 1.3.
Рис. 1.3. Багаторівнева функціональна система управління
фінансовою діяльністю підприємства
Процес управління фінансовою діяльністю базується на певному механізмі. Механізм фінансового менеджменту представляє собою систему основних елементів, що регулюють процес розробки і реалізації фінансових рішень підприємства.
Таблиця 1.1
Характеристика основних функцій фінансового менеджменту
в розрізі окремих груп
|
Групування основних функцій фінансового менеджменту |
|||
|
як управлінської системи |
як спеціальної області управління підприємством |
||
|
1. |
Розробка фінансової стратегії підприємства |
1. |
Управління реальними інвестиціями |
|
2. |
Створення організаційних структур, що забезпечують прийняття і реалізацію управлінських рішень по всім аспектам фінансової діяльності |
2. |
Управління фінансовими інвестиціями |
|
3. |
Формування ефективних інформаційних систем, що забезпечують обґрунтування альтернативних варіантів фінансових рішень |
3. |
Управління формуванням фінансових ресурсів |
|
4. |
Здійснення аналізу різних аспектів фінансової діяльності |
4. |
Управління грошовими потоками |
|
5. |
Здійснення планування фінансової діяльності підприємства за її основними напрямами |
||
|
6. |
Розробка дієвої системи стимулювання реалізації прийнятих управлінських рішень в області фінансової діяльності |
||
|
7. |
Здійснення ефективного контролю за реалізацією прийнятих управлінських рішень у сфері фінансової діяльності |
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Початок розвитку теорії фінансового менеджменту пов’язують з публікацією роботи про вплив дивідендної політики на ефективність інвестицій в акції, яка належить:
2. Найманий працівник, що здійснює практично всі функції фінансового управління підприємством, - це:
3. На стадії життєвого циклу «зрілість» підприємства найчастіше вдаються до:
4. Підприємство визнається підприємством з іноземними інвестиціями, якщо в його статутному фонді вкладення нерезидентів становлять не менше:
5. За типологією М. Сорокіна, високо ризикові динамічні фінансові менеджери з позитивним ціннісним пріоритетом, відносяться до групи:
6. Підприємство, що створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, – це:
7. До малих підприємств належать новостворені і діючі підприємства у сфері будівництва з чисельністю працівників до:
8. Казенне підприємство створюється рішенням:
9. Строк створення відкритого акціонерного товариства складає мінімум:
10. Найбільш зручна форма для малих, середніх і дочірніх компаній у Німеччині – це:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Організаційне забезпечення фінансового менеджменту
Фінансовий менеджмент є невід'ємною складовою частиною загальної системи управління підприємством. Тому його організаційне забезпечення має бути інтегроване з загальною структурою управління підприємством. Таке поєднання дозволяє забезпечити координацію дій системи фінансового менеджменту з іншими управлінськими системами підприємств і підвищити ефективність контролю за реалізацією прийнятих рішень по фінансових аспектах.
Система організаційного забезпечення фінансового менеджменту являє собою взаємопов'язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства, які забезпечують розробку і прийняття управлінських рішень щодо окремих напрямків його фінансової діяльності і несуть відповідальність за результати цих рішень.
Загальні принципи формування організаційної системи управління підприємством передбачає створення двох центрів управління за ієрархічною і функціональною ознаками.
Ієрархічна будова центрів управління підприємством передбачає виділення різних рівнів управління. На даний час найбільш поширеними є двох або три рівневі системи управління, де перший рівень представлений апаратом управління підприємством в цілому, а наступні – управлінськими службами його окремих структурних одиниць та підрозділів.
Функціональна будова центрів управління підприємством ґрунтується на диференціації за функціями управління або видами діяльності. При функціональній будові центрів управління підприємством обидва ці підходи можуть бути використані окремо або в комплексі. Але досвід показує, що найбільша ефективність організаційної системи фінансового менеджменту досягається за умови використання функціональної будови центрів управління.
Фінансова система будь-якого підприємства містить сукупність управлінських рішень відносно руху фінансових засобів та їх ефективного використання, зокрема: систему норм, правил ведення фінансових рахунків, фінансове планування, систему фінансової звітності; а також виконує функції залучення капіталу, управління власними ресурсами, використання і повернення коштів тощо.
Організаційно-економічне забезпечення фінансового менеджменту (ОЕЗ ФМ) – це сукупність структурних та динамічних характери тиск економічних взаємовідносин всередині та поза межами діяльності організації, що включає сукупність конкретних відносин власності, методів господарювання та правових норм, втілених у певні організаційно-економічні механізми, за допомогою яких ринково-орієнтована організація використовує (або ні) можливості, що їй надає середовище, та сприяє (або ні) досягненню цілей розвитку.
Об’єктами впливу ОЕЗ ФМ є «входи» та «виходи» організації, які пов’язують її із зовнішнім середовищем, а саме – з ринками постачання та збуту, а також управлінська та операційна системи, фінансові результати і ризики, взаємозв’язки всередині організації, система мотивації персоналу тощо.
Суб’єктом ОЕЗ ФМ може виступати один або комплекс підрозділів, які за допомогою різноманітних форм управлінського впливу забезпечують виконання тактичних фінансових завдань із метою досягнення стратегічних фінансових цілей підприємства.
ОЕЗ ФМ є підсистемою цільового типу і може бути організаційно оформлено по-різному:
Вибір організаційних рішень керівництвом залежить від ситуації на підприємстві та у зовнішньому середовищі, від рівня стратегічного мислення менеджерів тощо. Однак, у будь-якому випадку, до підсистеми ОЕЗ ФМ входитимуть:
Основою для побудови ОЕЗ ФМ є повноцінна фінансова підсистема, яка має свідомо формуватись і вдосконалюватись, діяти стратегічно. Статус і тип цієї підсистеми залежить від обсягів поточних та стратегічних робіт, форми власності, розгалуженості внутрішніх та зовнішніх зв’язків. Приклад організації фінансового підрозділу великого промислового підприємства наведено на рис. 2.1.
Рис. 2.1. Організаційна структура фінансової підсистеми (служби, підрозділу, відділу)
2. Управлінський облік та інформаційне забезпечення фінансового менеджменту
Побудова в компанії системи обліку з метою управління її бізнесом (система управлінського обліку) є аналогічною до постановки фінансового (бухгалтерського обліку) і реалізується схожими етапами, а експлуатація впровадженої системи управлінського обліку регламентується документами, які за змістом аналогічні документам, що регламентують практику бухгалтерського обліку.
Проте, існує суттєва відмінність у статусі цих документів: бухгалтерський облік і звітність регламентуються загальноприйнятими зовнішніми по відношенню до компанії стандартами (в Україні це, в першу чергу, П(с)БО), а система управлінського обліку працює виключно на засадах внутрішньо фірмових стандартів. Якщо основна мета облікової політики бухгалтерського обліку – це вибір і документальне закріплення обраного конкретною компанією одного з допустимих загальними стандартами способу ведення обліку, то призначення управлінської облікової політики є значно ширшим. При розробці управлінської облікової політики необхідно брати до уваги також світовий досвід, відображений у міжнародних стандартах фінансової звітності, та досвід власне розробників системи управлінського обліку стосовно особливостей бізнесу конкретної компанії.
Незважаючи на зростання інтеграції світових ринків капіталу, існують суттєві відмінності між правилами обліку, які визначають форму і порядок інформування акціонерів, кредиторів та інших учасників ринку.
Відмінності бувають дрібними, а бувають доволі важливими. Почнемо з дрібних, які впадають у вічі при уважному розгляді фінансових звітів з різних країн. Навіть у країнах однієї мови (наприклад, англомовних) використовують різну термінологію: продажі (sales) в США та оборот (turnover) у Великобританії; утриманий дохід (retained earning) в США та нерозподілений прибуток (undistributed profits) в Великобританії; зведений фінансовий звіт (consolidated accounts) в США та груповий звіт (group accounts) у Великобританії.
Розрізняються й форми надання звітів. Наприклад, у США активи розміщують на лівій стороні балансової відомості і наводять у порядку спадання ліквідності ) так, що зверху подаються дані по поточних активах. У Великобританії активи розміщуються справа і наводяться по мірі зростання ліквідності – таким чином, зверху опиняються постійні активи. У деяких європейських країнах (наприклад, Бельгії, Франції, Італії та Німеччині) акціонерам надаються лише два фінансових звіти (звіт про доходи і витрати та балансовий звіт); в інших – надається ще й третій звіт: про зміну фінансового стану.
Існують серйозні відмінності й у трактуванні видів економічної діяльності (таких як злиття, пенсії, оренда обладнання, зміна цінності фінансових інструментів), які відображають неспівпадіння загальних підходів і принципів, на яких побудовано правила обліку в різних країнах (табл. 2.1, 2.2).
Таблиця 2.1
Відмінності загальних принципів обліку
|
З одного боку |
З іншого боку |
|
|
Головна мета фінансових звітів |
Надання інформації акціонерам (США, Великобританія) |
Захист кредиторів, захист від інформації, яка може завдати шкоди конкурентоспроможності компанії (Німеччина, Японія) |
|
Вимоги правил обліку |
Точні і детальні інструкції (США). |
Тільки загальні принципи, що в багатьох випадках дає менеджерам можливість довільних (Німеччина, Японія). |
|
Зміст правил обліку |
Правила визначають все до дрібниць (США). |
Відсутні правила для деяких важливих видів діяльності (наприклад, медичне страхування для пенсіонерів у Канаді, Німеччині і Нідерландах) |
|
Зв'язок із законом про податок на дохід |
Існують два варіанти обліку (в Австралії, Канаді, США і Нідерландах). |
Податок на прибуток розраховується за даними фінансової звітності (Німеччина, Франція і Великобританія) |
|
Частота звітів |
Щоквартально (США, Канада, Мексика, Ізраїль). |
Раз на півроку (Великобританія, Франція, Нідерланди, Німеччина, Японія). |
|
Розкриття деталей обліку (прозорість) |
Багато приміток і рекомендацій: про вибір і застосування методів обліку, техніку оцінок, трансферт у/з резервів тощо (Австралія, Нова Зеландія, США, Канада, Великобританія) |
Агрегування класів активів і пасивів, мало приміток; у кращому випадку – загадкові коментарі про те, як застосовувати правила обліку, як відображати рух у/з резервів (Франція, Японія, Німеччина, Швейцарія) |
Річна звітність підприємств може включати:
Таблиця 2.2
Різність принципів обліку і різних країнах
|
Подія або транзакція |
Альтернативні підходи |
|
Переоцінка активів |
Дозволена (Австралія, Гонконг, Індія, Великобританія). Дозволена за певних умов (Франція, Італія, Швеція). Не дозволена (Канада, Німеччина, Японія, США). |
|
Звіт про джерела і використання коштів |
Повідомляє про джерела і використання всіх коштів (США, Великобританія, Ізраїль, Корея). Повідомляє про джерела і використання обігових коштів (Мексика, Швеція, Сінгапур). Не надається (Франція, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія). |
|
Урахування впливу інфляції |
Потрібне (Аргентина, Бразилія, Ізраїль, Мексика). Допускається в примітках (Великобританія, Австралія, Нідерланди, США). Не потрібне (Канада, Індонезія, Японія, Німеччина, Корея). |
|
Нематеріальні активи |
Нараховують і списують за рахунок власного капіталу (Італія, Сінгапур, Південна Африка, Великобританія). Нараховують і списують через звіт про доходи і витрати (Австралія, Канада, Франція, США). |
|
Витрати на дослідження і розробки |
Витрати (США, Німеччина, Мексика). Капіталізація (Аргентина, Корея, Норвегія, Нідерланди). Окрема капіталізація витрат на дослідження і на розробки (Великобританія, Канада, Данія, Ізраїль, Нігерія). Не виділяються (Китай, Ірландія). |
|
Галузеві і географічні розрізи (Segment Reporting) |
Збут, прибутки та активи у галузевому і географічному розрізі (Канада, Великобританія, Ізраїль, Італія, Сінгапур). Збут у галузевому і географічному розрізі (Франція, Німеччина, Бельгія, Нідерланди). Збут і прибуток у галузевому розрізі (Корея). Не виділяється (Індія, Індонезія, Норвегія, Швейцарія). |
|
Не експлуатаційна оренда |
Підлягає капіталізації (Бельгія, Гонконг, Ізраїль, США). Капіталізація можлива або допускається за певних умов (Данія, Швеція, Франція, Японія). Відноситься на витрати (Індія, Італія). |
|
Інші виплати пенсіонерам |
Додаються до нарахованих витрат (Індонезія, Нігерія, Великобританія, США). Сплачуються готівкою (Австралія, Німеччина, Гонконг, Японія). |
|
Пенсійні схеми |
Визнаються не профінансовані зобов’язання (США, Мексика). Не профінансовані зобов’язання ігноруються (Канада, Німеччина, Нідерланди, Великобританія). Не встановлено (Гонконг, Нова Зеландія, Бельгія). |
Також вивчаються аудиторські висновки, які можуть бути чотирьох видів:
Аналіз балансу проводять з метою дати оцінку стану активів і пасивів підприємства. Розрізняють консервативну і агресивну фінансову політику підприємства, яка здійснює відповідний вплив на структуру бухгалтерського балансу.
Підприємства з консервативною фінансовою політикою прагнуть до короткострокової дебіторської заборгованості, невеликих запасів, надлишку готівки й високоліквідних цінних паперів, а також до невеликої заборгованості в якості джерела фінансування, навіть якщо це призводить до зниження обсягу продаж.
У таких підприємств власний капітал переважає над позиковим.
Агресивна фінансова політика базується на збільшенні віддачі від власного капіталу шляхом приросту позик, передбачає збільшення термінів платежу для дебіторів, підтримку високого рівня запасів з метою швидкого реагування на запити покупців, а також придбання новітнього обладнання.
У результаті баланс буде характеризуватись більш високою заборгованістю, меншим власним капіталом і значними сумами рахунків дебіторів, запасів та основних засобів. Як правило, це нові і невеликі підприємства, оскільки доступ до джерел акціонерного капіталу є обмеженим.
Фінансовий аналіз формальних звітів дає можливість оцінити майбутню "поведінку" компанії, визначити критичні моменти під час реалізації проектів і отримати акціонерам інформацію про підприємство у такому форматі, який дасть змогу порівняти економічні показники як з існуючим станом підприємства, так і з аналогічними коефіцієнтами підприємств-конкурентів.
Фінансовий аналіз здійснюється на основі звітів підприємства, а також різних фінансових показників і коефіцієнтів. Існує понад 50 розрахункових коефіцієнтів, які можуть бути використані для аналізу фінансового компанії.
Як правило, акціонери звертають увагу на показники прибутковості інвестицій. Це дає їм змогу оцінити ефективність використання свого капіталу, порівняти прибутковість з аналогічними показниками підприємств-конкурентів і з прибутковістю інвестицій в інші види фінансових активів.
Безумовно, немає ніяких гарантій, що фінансовий стан підприємства на дату складання звіту був таким самим, як і протягом усього року. Щоб компенсувати цю неточність, розраховують середнє арифметичне необхідного показника балансового звіту наприкінці звітного та попереднього року.
Рентабельність активів підприємства – цей показник (коефіцієнт) ефективності використання підприємством своїх активів розраховується так:
|
(2.1) |
, |
Безумовно, ця величина має бути якомога більшою, оскільки саме активи є джерелом одержання прибутку підприємством. Низький рівень коефіцієнта вказує на неефективність використання активів і необхідність внесення змін у фінансову політику підприємства.
Цей показник можна розраховувати і для загальних прибутків підприємства (оперативного прибутку й інших прибутків). Порівняння його з попередніми показниками дасть змогу оцінити вплив податків і відсотків, що сплачуються за кредитами, на загальну прибутковість активів.
Рентабельність капіталу. Для реалізації інвестиційного проекту підприємство досить часто, крім залучення акціонерного капіталу, використовує кредити, облігації або інші форми довгострокового фінансування. Усі зазначені форми фінансування (крім короткострокових) утворять капітал підприємства. Показник ефективності використання капіталу дуже важливий для інвесторів. Він дає можливість кредиторам-акціонерам дізнатися про спроможність проекту обслуговувати і повертати кредит. Цей коефіцієнт розраховується так:
|
(2.2) |
, |
Рентабельність акціонерного капіталу – показник подібний до коефіцієнта рентабельності активів, але дає можливість зрозуміти, наскільки ефективно використовується капітал акціонерів. Звичайно ця величина розраховується так:
|
(2.3) |
, |
Маржа прибутковості – це показник, який визначає величину виторгу від реалізації продукції (у відсотках), що залишається в розпорядженні підприємства після відрахування виробничих витрат. Він розраховується як для оперативного прибутку, так і для прибутку що обкладається податком. У першому випадку маржа прибутковості буде розраховуватися так:
|
(2.4) |
, |
Досить часто цей показник дає змогу зрозуміти збутову політику підприємства. Якщо значення цього показника велике, це означає, що підприємство закладає в ціну продукції високу маржу прибутковості, знижуючи тим самим обсяги обороту. Низький показник цього коефіцієнта, навпаки, доводить, що підприємство максимально заінтересоване в збільшенні обороту і для цього знижує маржу прибутковості.
Показники ліквідності використовуються при аналізі спроможності підприємства оплачувати рахунки.
У своїй діяльності підприємство мусить оплачувати всі поточні рахунки з тим щоб його не оголосили неплатоспроможним. Саме тому як інвестори, так і кредитори звертають увагу на ці показники:
Поточний коефіцієнт ліквідності – визначається як співвідношення поточних активів до поточних зобов'язань:
|
(2.5) |
, |
Звичайно вважається, що для підприємств цей показник повинен бути більшим 1 (деякі автори висловлюють думку, що він має бути не меншим 2). Якщо він перевищує 1, кредитор може переконатися, що поточні активи фінансуються не тільки за рахунок поточних зобов'язань. Це дає кредиторам упевненість у тому, що заборгованість може бути погашена підприємством вчасно. Аналізуючи даний коефіцієнт, треба враховувати не лише його абсолютну величину, а й галузь виробництва, й існуючу підприємницьку практику в країні місцезнаходження підприємства.
«Кислотний» коефіцієнт, або коефіцієнт швидкої ліквідності. Розуміючи, що частину поточних активів досить складно швидко перетворити в засоби для погашення поточних зобов'язань, було введено так званий коефіцієнт кислотності. Він розраховується як співвідношення вартості поточних активів, що можуть бути досить швидко трансформовані в гроші, до поточних зобов'язань:
|
(2.6) |
, |
Як і в попередньому випадку, більшість кредиторів вважає, що така величина має бути більшою 1. Це означає, що підприємство може погасити свої поточні зобов'язання без продажу запасів (які не входять у швидколіквідні активи).
Коефіцієнт автономності вважається навіть більш динамічним показником, ніж коефіцієнт кислотності, оскільки вказує кількість днів, коли підприємство може працювати без додаткового надходження коштів. Ця величина визначається як відношення готівки, яка є в розпорядженні підприємства, до середньоденних витрат виробництва без урахування амортизації:
|
(2.7) |
, |
Коефіцієнт показує, протягом якого терміну підприємство може протриматися, використовуючи тільки наявні в нього зараз гроші. Чим вища ця величина, тим краще, за винятком тих випадків, коли обсяг готівки, якою розпоряджається підприємство, значно перевищує оптимальну суму готівки, необхідну для діяльності підприємства (визначається за спеціальною формулою). Це пов'язано з тим, що кошти в грошовій формі приносять дуже мало прибутку.
Одним з основних завдань, які стоять перед підприємством, є визначення структури капіталу для забезпечення своєї діяльності. Для кредиторів і акціонерів існують власні переваги і недоліки в різних формах фінансування проекту. Саме тому остаточна структура капіталу підприємства є, як правило, компромісом між кредиторами й акціонерами.
Одним із найпопулярніших показників є відношення заборгованості до активів підприємства. Цей показник визначається за формулою:
|
(2.8) |
, |
Досить складно оцінити цю величину, не знаючи якісного складу активів. Як правило, така величина у 50% вважається достатньою, щоб гарантувати погашення заборгованості перед кредиторами. Зрозуміло, що чим менший цей показник, тим спокійніше можуть почуватися кредитори.
Ще два показники – заборгованість до акціонерного капіталу і мультиплікатор інвестицій – містять фактично ту саму інформацію, що й перший коефіцієнт. Ці коефіцієнти розраховуються так:
|
(2.9) |
, |
|
(2.10) |
, |
Для визначення спроможності підприємства погасити свою заборгованість застосовують коефіцієнт погашення відсотків, який визначається за формулою:
|
(2.11) |
, |
Безумовно, чим більшим буде це значення, тим вища спроможність підприємства погасити заборгованість. Водночас необхідно звернути увагу на те, що цей показник реально визначає тільки спроможність підприємства обслуговувати свій борг (тобто виплачувати проценти), а не погашати його.
3. Фінансовий облік у розвинутих країнах. Гармонізація фінансового обліку
Системи управління корпораціями сильно розрізняються в залежності від країни. Ці відмінності відображають неспівпадіння правових систем, ролі ринків капіталу, ролі уряду на ринках, а також традиції і культури. Система обліку, яка є цілком розумною в одних умовах, не обов’язково буде добра за інших.
Наприклад, потужні банки є важливими акціонерами великих компаній у Німеччині, мають своїх представників у радах директорів і доступ до даних внутрішньої звітності. Менеджери німецьких компаній одержують заохочення безпосередньо від представників таких акціонерів, а не у відповідності до курсів акцій на ринку. За такої ситуації не дивно, що фінансові звіти у ФРН менш інформативні, аніж у країнах, де постачальники капіталу не представлені у раді директорів.
Розглянемо інший приклад.
В Японії кейрецу (keiretsu) – це група фірм, які володіють значними пакетами акцій одна одної, а крім того, пов’язаних як постачальники і споживачі.
Взаємозв’язок цих компаній відрізняється від англосаксонської структури материнських компаній, контролюючих свої філії. В Японії прийнято, що ці фірми дуже рідко виробляють консолідовані звіти, позаяк у Великобританії, Сполучених Штатах Америки, Австралії, Новій Зеландії, де звичними є відносини «материнська компанія – філія», такі звіти є нормою.
У різних країнах кардинально відрізняються самі підходи і відношення до фінансової інформації взагалі, в тому числі й до ділових ЗМІ.
Якщо підприємець або менеджер у США прагне потрапити на обкладинку Fortune чи BusinessWeek, а молодий лідер IT-індустрії — на FastCompany, то межа мрій ділового француза – бізнес-розділ цілком «світської» Le Figaro і більш «серйозної» Le Monde.
Причини цього явища криються в особливостях корпоративних моделей у різних країнах.
У США, президентській республіці, основне джерело інвестицій для корпорацій – ринок цінних паперів, особливо фондовий ринок. При цьому і завдяки цьому в США і частково у Великій Британії практикується модель корпоративного управління, за якої власник відділений від оперативного управління, але втручання держави в роботу бізнес-структур практично обмежується збиранням податків і контролем за виконанням законодавства.
В Європі переважає парламентська демократія, а першим джерелом інвестицій є банки та суміжні фінансові структури. Банки володіють значними частками компаній. Частка публічних компаній значно нижча, ніж у США. В результаті в Європі діє складна система відносин, коли управління капіталом (власністю) здійснюється за безпосередньої участі держави, великих фінансових і громадських установ.
Що ж відбувається в умовах розвиненого фондового ринку, в особливості біржового сектору? У численного класу інвесторів виникає потреба у факторах, що формують їх поведінку на ринку, тобто в інформації. В умовах жорсткої конкуренції це призводить до розвитку ринку інформаційних послуг, забезпечуючи кількість і доступність корпоративної і ринкової інформації, професіоналізм людей, які з цією інформацією працюють. Так з’явились на світ Wall Street Journal і Financial Times. Роль ділової преси – бути активним інститутом соціалізації підприємців і компаній.
Ключову роль у спробах розвинути міжнародні правила обліку, звітності і фінансової інформації взагалі, які можна було б використовувати в усіх країнах світу, відіграє Комісія з цінних паперів і бірж (SEC). Без благословення цієї організації жодна фірма, що бажає залучити капітал американського ринку, не може використовувати складені у відповідності до міжнародних правил форми фінансової звітності, якщо ті не задовольняють встановленим SEC вимогам розкриття інформації. Нинішня позиція SEC полягає в тому, що правила міжнародного обліку прийнятні в США лише в тій мірі, в якій вони наближені до американських вимог. Це серйозна загроза для життєздатності міжнародних правил обліку, оскільки багато великих компаній потребують доступу на американський ринок капіталу.
Для американських експертів така поведінка не є формою ксенофобії, але з цієї звички не слід робити висновки, що правила обліку в США є кращими за всіма або за будь-якими параметрами. Такий підхід просто відображає економічні і політичні реалії. Доки міжнародні правила обліку не будуть схвалені SEC, компанії, що їх використовують, не одержать доступу на американський фінансовий ринок. Якщо компанія Daimler Benz бажає, аби її акції мали ходіння на біржах США, вона має підкоритися правилам і вимогам біржі, на якій будуть котируватись її акції, а також великій кількості висунутих SEC вимог щодо розкриття інформації, хоча й дещо пом’якшених – у вигляді поступки іноземним емітентам. Зокрема, SEC вимагає, щоб компанія або готувала звіти у відповідності до Загальноприйнятих правил бухгалтерського обліку (Generally Accepted Accounting Principles, GAAP), або забезпечувала відповідність звітів, підготованих згідно до національних вимог GAAP (у випадку Daimler Benz – німецьких), вимогам GAAP США.
Небагато компаній використовують першу можливість, але навіть підгін звітів під американський стандарт коштує недешево. Окрім того, з 70% імовірністю, наприклад, обсяг чистого прибутку в звіті, підготованому для США, нижчий аніж у національному звіті. А для того, щоб акції компанії могли котируватись на конкуруючих з американськими фондовими ринками (Лондон, Гонконг, Токіо), достатньо, аби підготований компанією для домашніх потреб фінансовий звіт, що надається інвесторам, був перекладений офіційною мовою біржі.
Дослідження 28 великих європейських компаній, які відобразили вплив переходу на Міжнародні стандарти фінансової звітності, демонструє, що зобов’язання зросли в середньому на 16%, а чистий прибуток у середньому зменшився на 3%.
4. Консолідація фінансових звітів і формування внутрішньо корпоративних стандартів компанії
У великих компаніях та об’єднаннях підприємств облікова політика та інші стандарти управлінського обліку повинні мати корпоративний статус. Ці стандарти встановлюють порядок і принципи ведення обліку щодо всіх сегментів і видів діяльності компанії з урахуванням їх специфіки, затверджуються керівником головної компанії і є обов’язковими до застосування усіма підприємствами, що формують компанію.
Лише базуючись на такому підході, можна побудувати систему управлінського обліку, яка реально забезпечить як менеджмент головної компанії, так і керівників підприємств, що входить у фінансову групу, необхідною і адекватною управлінською інформацією.
Навпаки, якщо окремі підприємства корпорації самостійно затверджують стандарти обліку або більш того ведуть облік без будь-якого нормативно затвердженого порядку, говорити про ефективну систему управлінського обліку не доводиться. У ситуації, коли у підприємств групи немає єдиного поняття про об’єкт обліку, використовуються різні методики оцінки активів, застосовуються індивідуальні структури витрат, облікова інформація підприємств стає неприродною до співставлення, а отже, знижується ефективність її практичного використання в управлінських цілях. Неможливою стає консолідація звітних даних, план-факт співставлення, порівняння результатів діяльності підприємств тощо. Наприклад:
1. На одному з підприємств, що виконує будівництво верхньої будови шляху, об’єктом обліку може бути залізниця, на другому – залізничний перегін, на третьому – стрілочний перегін.
2. На одному підприємстві будівельні матеріали з метою спрощення обліку можуть списуватись у момент видачі прорабові зі складу, на іншому – тільки після того, як вони «зариті» в землю.
3. На одному підприємстві придбана у власність техніка, що була у користуванні, приймається до обліку за вартістю закупки, на іншому переоцінюється за ринковою вартістю. До того ж відсутні єдині правила визначення терміну її корисного використання.
Звісно, така неузгодженість у межах фінансової групи є неприпустимою. Єдині корпоративні стандарти дозволяють уникнути цих та інших невідповідностей, зробити інформацію прозорою, зрозумілою, а отже, корисною для менеджменту. А грамотно розроблена методологія елімінування проводок і застосування сучасних інформаційних технологій зробить можливим проведення автоматичної консолідації облікових даних, формувати різноманітні аналітичні звіти. Для організації обліку у великих компаніях, фінансових групах та об’єднаннях підприємств вводиться поняття «бізнес-одиниця», під яким розуміють окремий об’єкт управління, структурно-відокремлений елемент корпорації з конкретною функціональною спрямованістю, за яким ведеться незалежний управлінський облік і формується звітність.
Бізнес-одиниця формально може не бути самостійною юридичною особою, наприклад – відокремлений підрозділ або виробничо-технічна база.
Сучасні технічні і програмні засоби дозволяють організувати облік за всіма бізнес-одиницями в єдиному банку даних на базі єдиного плану рахунків і внутрішньо корпоративних аналітичних регістрів. Найкращий варіант архітектури інформаційної системи – єдина централізована база даних на сервері в головній компанії. Обмін інформацією з територіально віддаленими бізнес-одиницями може відбуватись за виділеними Інтернет-каналами посередництвом VPN-технології. Єдина база даних має значні переваги у порівнянні з розрізненими локальними базами. Виключає важко налагоджувані процедури завантаження-розвантаження, дозволяє адмініструвати систему з центру без виїзду тощо.
При визначенні видів аналітики та їх глибини на облікових регістрах необхідно проаналізувати потребу кожного менеджера компанії в одержанні аналітичних звітів з групуванням за тією чи іншою ознакою. Чим більшою за обсягом і поглибленою буде аналітика на рахунках обліку, тим більший потенціал корисної і потрібної інформації буде реалізований у системі.
При обліку реалізації продуктів харчування у торгівельній мережі введено додаткову аналітику – сезонність. У подальшому, проаналізувавши частку реалізації товарів за місяцями, можна виявити сезонні коливання за номенклатурою, а отже вірно визначити маркетингову політику.
Не слід перевантажувати облікові регістри додатковими зрізами аналітики, які не мають вагомої значимості у процесі прийняття управлінських рішень. Якщо частка певних витрат у загальній структурі собівартості складає 1-2%, а часові зусилля на їх облік великі, раціональніше пожертвувати інформаційною прозорістю аніж ефективністю експлуатації системи.
У компанії можуть бути встановлені різні періоди звітності. Мінімальний звітний період не обмежений нижньою межею (в окремих випадках можуть формуватись щоденні звіти), максимальний рівний одному року. В українських компаніях, як правило, звітний рік відповідає календарному. Разом з тим, виходячи зі специфіки бізнесу, в окремих випадках корисно руйнувати стереотипи й встановлювати звітний рік виходячи з доцільності.
У компанії, що займається побудовою залізниць, кампанія з формування портфелю замовлень відбувається у зимовий час і завершується до кінця 1-го кварталу календарного року. Операційний цикл має яскраво виражений сезонний характер: початок робіт у квітні-травні, пік робіт – у літні й осінні місяці, здача робіт – зимою. В цих умовах оптимальним є перенесення початку звітного року з 01 січня на 01 квітня і встановлення річною звітною датою 31 березня.
Внутрішньо корпоративні стандарти обліку окрім суто фінансової функції виконують також роль елемента корпоративної ідентичності, тобто почуття «приналежності» до компанії. Той чи інший рівень корпоративної ідентичності є показником цілісності корпоративної культури, показником готовності до сприйняття норм і правил корпорації її працівниками. До причин виникнення «кризи ідентичності» відносять:
Формування корпоративної ідентичності компанії відбувається за двома основними напрямами:
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. До числа дорадчих органів при вищих органах управління організацією не належить:
2. У практиці фінансової звітності США активи:
3. Фінансові звіти складаються щоквартально у:
4. Фінансова звітність містить багато приміток і рекомендацій у:
5. Переоцінка активів не дозволена у:
6. Якщо основний капітал фірми рівний 5 млн. грн., запаси – 2 млн. грн., грошові кошти і короткострокові фінансові вкладення – 3 млн. грн., а поточні зобов’язання – 4 млн. грн., то «кислотний» тест покаже результат:
7. Якщо українське підприємство підготує фінансову звітність у відповідності до вимог GAAP США, то, ймовірніше за все, чистий прибуток у такому звіті буде:
8. Збутову політику підприємства найкраще відображає:
9. Агресивна фінансова політика призведе до:
10. Аудиторський висновок, який означає, що звіти неправильно відображають фінансовий стан або результати діяльності у відповідності до прийнятих принципів обліку, – це:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Рух грошових коштів – це надходження і вибуття грошових коштів в процесі здійснення господарської діяльності підприємства.
Різниця між сумою отриманого прибутку і величиною грошових коштів:
В умовах інфляції і неплатежів управління грошовими потоками є однією з найбільш важливих задач підприємства.
Слід чітко розуміти, що прибуток за звітний період і грошові кошти, отримані підприємством протягом періоду не одне і те ж. Наявність прибутку не завжди означає наявність у підприємства вільних грошових коштів, доступних для використання.
Грошовий потік підприємства (cash-flow) – це сукупність розподілених в часі надходжень і виплат грошових коштів, які генеруються його господарською діяльністю.
Управління грошовими потоками включає:
Управління грошовими потоками важливо для підприємства з точки зору необхідності:
Основне завдання аналізу грошових потоків полягає в з’ясуванні причин нестачі(надлишку) грошових коштів, визначенні джерел їх надходжень і напрямків використання.
Для визначення грошових потоків використовують прямий і непрямий методи.
Основним документом для аналізу грошових потоків є Звіт про рух грошових коштів (ф.3).
Значення ефективного управління грошовими потоками підприємства визначається наступним:
При аналізі потоки грошових коштів розглядаються по трьом видам діяльності: операційна (основна), інвестиційна і фінансова (рис. 3.1).
Рис. 3.1. Позитивні та негативні потоки грошових коштів підприємства за видами діяльності
Операційна діяльність – основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю.
Інвестиційна діяльність – придбання та реалізація необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.Фінансова діяльність – діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.
Розрізняють також надходження грошових коштів до підприємства – “притоки”, і вибуття грошових коштів – “відтоки” по кожному з 3-х видів діяльності.
Оскільки операційна діяльність підприємства є головним джерелом прибутку, то вона повинна бути і головним джерелом грошових коштів.
Оскільки при нормальному ході справи підприємство прагне до розширення і модернізації існуючих виробничих потужностей, то інвестиційна діяльність в цілому приводить до відтоку грошових коштів.
Фінансова діяльність покликана збільшувати грошові кошти в розпорядженні підприємства для фінансового забезпечення операційної і інвестиційної діяльності.
2. Методи розрахунку величини грошового потоку та оцінка руху грошових коштів підприємства
Метою складання звіту про рух грошових коштів є надання користувачам фінансової звітності повної, правдивої та неупередженої інформації про зміни, що відбулися у грошових коштах підприємства та їх еквівалентах (далі – грошові кошти) за звітний період.
У звіті про рух грошових коштів наводяться дані про рух грошових коштів протягом звітного періоду в результаті операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.
Порядок складання звіту про рух грошових коштів регламентується національним стандартом бухгалтерського обліку № 4 “Звіт про рух грошових коштів”.
Двома головними методами розрахунку величини грошового потоку є прямий і непрямий. НСБУ № 4 рекомендовано застосовувати при складанні звіту про рух грошових коштів непрямий метод. Міжнародні стандарти бухгалтерського обліку (IAS 7) передбачають можливість складання звіту про рух грошових коштів з застосуванням прямого і непрямого методів.
Прямий метод заснований на аналізі руху грошових коштів на рахунках підприємства.
Основні особливості прямого методу:
Непрямий метод заснований на аналізі статей балансу і звіту про фінансові результати.
Основні особливості прямого методу:
Обидва методи розрахунку величини грошового потоку використовуються як для цілей оперативного управління, так і для з’ясування тенденцій розвитку підприємства. В оперативному управлінні прямий метод може використовуватися для контролю за процесом формування прибутку і висновків щодо достатності коштів для платежів по поточним зобов’язанням. Недоліком цього методу є те, що він не розкриває взаємозв’язку отриманого фінансового результату і змін абсолютного розміру грошових коштів підприємства.
В довгостроковій перспективі прямий метод розрахунку величини грошового потоку дає можливість оцінить ліквідність підприємства, оскільки детально розкриває рух грошових коштів на рахунках, а також показує рівень покриття інвестиційних і фінансових потреб підприємства наявними у нього грошовими ресурсами.
Перевагами непрямого методу при використанні в оперативному управлінні є те, що він дозволяє визначити відповідність між фінансовим результатом і власними оборотними коштами. В довгостроковій перспективі непрямий метод дозволяє виявити найбільш проблемні “місця накопичення” заморожених грошових коштів і дозволяє знайти вихід із цієї ситуації.
При непрямому методі побудови звіту про рух грошових коштів застосовуються наступні підходи:
Рух грошових коштів у результаті операційної діяльності визначається шляхом коригування прибутку (збитку) від звичайної діяльності до оподаткування на суми:
Рух грошових коштів у результаті інвестиційної діяльності визначається на основі аналізу змін у статтях розділу балансу "Необоротні активи" та статті "Поточні фінансові інвестиції".
Рух грошових коштів у результаті фінансової діяльності визначається на основі змін у статтях балансу за розділом "Власний капітал" та статтях, пов'язаних з фінансовою діяльністю, у розділах балансу: "Забезпечення наступних витрат і платежів", "Довгострокові зобов'язання" і "Поточні зобов'язання" ("Короткострокові кредити банків" і "Поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями", "Поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками" тощо).
Для фінансового аналізу можуть бути використані коефіцієнти, які розраховуються на основі звіту про рух грошових коштів:
1. Коефіцієнти платоспроможності і ліквідності:
2. Коефіцієнти, що показують здатність компанії продовжувати свою діяльність у майбутньому:
Коефіцієнт руху грошових коштів в результаті операційної діяльності розраховується як відношення чистого грошового потоку від операційної діяльності до поточних зобов’язань.
|
(3.1) |
, |
Даний коефіцієнт показує здатність підприємства генерувати ресурси в процесі своєї операційної діяльності для виконання поточних зобов’язань. Базою для оцінки цього показника є його порівняння з показниками аналогічних компаній, що належать до тієї ж галузі економіки.
Коефіцієнт грошового покриття виплат по відсотках розраховується як сума величини чистого грошового потоку від операційної діяльності , сплачених відсотків та сплачених податків до суми сплачених відсотків по довгострокових та короткострокових зобов’язаннях.
|
(3.2) |
, |
Даний коефіцієнт показує, чи достатньо грошових коштів генерує підприємство в процесі своєї операційної діяльності для виплати відсотків по довгострокових та короткострокових зобов’язаннях.
Коефіцієнт грошового покриття короткострокових боргів розраховується як відношення величини чистого грошового потоку від операційної діяльності, зменшена на суму дивідендів до суми короткострокових зобов’язань.
|
(3.3) |
, |
Даний коефіцієнт оцінює здатність підприємства погашати свої короткострокові зобов’язання.
Коефіцієнт відношення грошового потоку від операційної діяльності до капітальних витрат розраховується як відношення величини чистого грошового потоку від операційної діяльності до суми капітальних витрат.
|
(3.4) |
, |
Даний коефіцієнт показує здатність підприємства погашати свої зобов’язання після здійснення капіталовкладень за рахунок внутрішніх джерел.
Коефіцієнт відношення грошового потоку від операційної діяльності до загальної суми боргу розраховується як відношення величини чистого грошового потоку від операційної діяльності до загальної суми зобов’язань.
|
(3.5) |
, |
Даний коефіцієнт показує здатність підприємства погашати свої зобов’язання за умови використання всієї суми чистих надходжень грошових коштів на погашення зобов’язань.
Коефіцієнт достатності грошового потоку розраховується як відношення величини доходу до виплати відсотків та податків плюс суми амортизації за мінусом капітальних витрат, сплачених боргів та відсотків до суми середньорічних зобов’язань, що підлягають погашенню протягом наступних п’яти років.
|
(3.6) |
, |
Даний коефіцієнт дає можливість згладити виплив циклічних факторів, які проявляються при використанні коефіцієнта відношення грошового потоку від операційної діяльності до капітальних витрат.
Ліквідний грошовий потік є одним із показників, який характеризує фінансовий стан підприємства. Ліквідний грошовий характеризує зміни в чистій кредитній позиції підприємства протягом певного періоду.
Чиста кредитна позиція – різниця між сумою кредитів, отриманих підприємством і величиною грошових коштів.
Ліквідний грошовий потік тісно пов’язаний з показником фінансового важеля, який показує до якої межі діяльність підприємства може бути покращено за рахунок кредитів банків.
Ліквідний грошовий потік є показником дефіцитного або надлишкового сальдо грошових коштів підприємства, якщо воно повністю покриє всі боргові зобов’язання.
Формула для розрахунку ліквідного грошового потоку:
|
(3.7) |
, де: ЛГП – ліквідний грошовий потік; ДКк – довгострокові кредити на кінець періоду; ККк – короткострокові кредити на кінець періоду; ГКк – грошові кошти на кінець періоду; ДКп – довгострокові кредити на початок періоду; ККп – короткострокові кредити на початок періоду; ГКп – грошові кошти на початок періоду. |
Відмінність показника ліквідного грошового потоку від інших показників ліквідності полягає в тому, що повна, миттєва і абсолютна ліквідність характеризують здатність компанії погашати свої зобов’язання. тобто в більшій мірі є важливими для зовнішніх зацікавлених осіб (кредиторів). А ліквідний грошовий потік характеризує абсолютну величину грошових коштів, які отримані від власної діяльності компанії (операційної і інвестиційної), і тому є більш “внутрішнім”, тісно пов’язаним з ефективністю функціонування підприємства, він є важливим для його менеджерів і власників. Цей показник характеризує вплив позик і кредитів на ефективність діяльності підприємства з точки зору генерування грошового потоку.
3. Шляхи оптимізації грошових потоків підприємства
Дефіцит грошових коштів (табл.. 3.1) відображає потребу у короткостроковому фінансуванні операційної діяльності, яку передбачається покрити за рахунок залучення короткострокового кредиту (фінансова діяльність).
Таблиця 3.1
Причини дефіциту грошових коштів
|
Внутрішні |
Зовнішні |
|
Падіння обсягів продажів: втрата одного або більше крупних споживачів продукції; недоліки в управлінні асортиментом продукції. Недоліки в системі управління фінансами: слабке фінансове планування; відсутність управлінського обліку; втрата контролю над витратами; відсутність оптимальної структури фінансових служб; низька кваліфікація кадрів. |
Криза неплатежів. Не грошові форми розрахунків. Конкуренція з боку інших товаровиробників. Зростання цін на енергоносії. Втрати від імпорту за рахунок заниженого обмінного курсу. Податковий тиск. Висока вартість позикових коштів. Інфляційний тиск. |
В разі значного дефіциту грошових коштів необхідно проаналізувати можливі варіанти його зменшення або ліквідації. Для цього необхідно скласти декілька варіантів бюджету з різним кінцевим результатом і обрати той, який більш за все задовольняє потреби підприємства.
Існують такі підходи до зменшення дефіциту коштів (табл. 3.2):
Таблиця 3.2
Заходи по збільшенню притоку грошових коштів
|
Збільшення притоку грошових коштів |
Зменшення відтоку грошових коштів |
|
|
Короткострокові заходи |
продаж або здача в оренду необоротних активів; раціоналізація асортименту продукції; реструктуризація дебіторської заборгованості в фінансові інструменти; використання часткової передоплати; залучення зовнішніх джерел короткострокового фінансування; розробка системи скидок для покупців |
скорочення витрат; відстрочка платежів; використання знижок постачальників; перегляд програми інвестицій; податкове планування; вексельні розрахунки. |
|
Довгострокові заходи |
додаткова емісія акцій; реструктуризація компанії – ліквідація або виділення в бізнес одиниці; пошук стратегічних партнерів; пошук стратегічного інвестора. |
довгострокові контракти, які передбачають знижки або відстрочки платежів; податкове планування. |
Одним із засобів управління грошовими коштами є ведення платіжного календаря.
Платіжний календар – один із видів оперативного фінансового плану підприємства в якому представлено надходження і виплати грошових коштів протягом певного періоду (частіше за все 1 календарного місяця) по дням.
4. Управління електронними грошовими потоками
У період бурхливого розвитку комп’ютерних та телекомунікаційних технологій використовують безліч альтернативних термінів: "Електронна комерція (e-commerce, e-business), "інтернет-магазини", "віртуальні біржі", "B2B (business to business)", "B2C (business to consumer), "Home Banking", "E-banking", "Internet-banking", "PC banking", "Online Banking тощо.
Якщо розібратись, "електронні" терміни аналогічні за суттю та зв’язками з "реальними". Електронна комерція – це те є саме, що й звичайна комерція, яка супроводжується участю комп’ютерних мереж; інтернет-магазин – представляє собою звичайний магазин, поєднаний із сайтом, який дає змогу замовляти товари через Інтернет; віртуальна біржа – це знову ж комбінація реальної біржі та сайту, що дозволяє торгувати цінними паперами (валютами, або іншими об’єктами торгівлі. B2B та B2C представляють собою дві концепції напрямку бізнесу (бізнес, спрямований на корпоративних чи приватних клієнтів).
Для управління електронними грошовими потоками підприємство може користуватись наступними технологіями:
4А. Розрахунки з використанням дистанційного банкінгу.
Що стосується термінології, пов’язаної з розрахунковою діяльністю, то тут можна виокремити узагальнююче поняття «віддаленого» або «дистанційного» банкінгу" (home banking). Отже, віддалений банкінг має чотири основні різновиди за способом зв’язку:
Електронний банкінг (E-banking) – це діяльність банку, спрямована на надання клієнтам комплексу послуг за допомогою інформаційних технологій.
Такі послуги можуть включати:
Як окрема послуга, електронний банкінг з’явився у 80-х роках ХХ ст. і з тих пір активно розвивається й удосконалюється. Першою формою віддаленого обслуговування був телефонний банкінг, тобто сервіс, заснований на використанні можливостей звичайного тонального телефону. Наступним етапом розвитку став поширений зараз «Клієнт-банк», що дозволяє клієнтам підключатись до серверів банків і здійснювати операції, використовуючи комп’ютер і модем.
Запровадження системи «Клієнт-банк» стало однією з перших вдалих спроб вітчизняних банків покращити сервіс та удосконалити власну роботу за допомогою автоматизованих систем. Таку систему в Україні вперше було використано у 1992 році.
Можливості як телефонного банкінгу, так і системи «Клієнт-банк» обмежувались наданням інформації щодо стану рахунку за фіксований період (off-line) та мінімальними можливостями його управління. Надалі відбулося поступове впровадження у банківське середовище Інтернет-технологій. Результатом стала поява Інтернет-банкінгу та супутніх послуг: телебанкінгу, мобільного банкінгу (GSM, SMS), wap-банкінгу, відеобанкінгу. Що стосується останніх, то вони є формою віддаленого обслуговування, налаштованої до конкретного засобу зв’язку (тоновий, мобільний телефони, пейджер, wap-сервіси, інтерактивний відео-зв'язок).
Уперше Інтернет-банкінг було застосовано у США – у 1995 році Security First Network Bank почав обслуговувати клієнтів за допомогою мережі. За даними Celent communication, до 2005 року близько 12% всіх банківських операцій проводились із використанням Інтернет-банкінгу. На території Європи функціонують понад 1200 Інтернет-банків (найбільше – в Німеччині, Італії, Франції), а 33% стандартних банків обслуговують електронні операції.
В Україні використання банками мережі Інтернет для обслуговування фізичних осіб розпочалось у 1998 році (але в набір сервісів входили лише інформаційні послуги), юридичних осіб – з 2000 року. Наразі послуги з віддаленого електронного обслуговування пропонують близько двадцяти зі 180 українських банків: «Приватбанк», «Райффайзен Банк Аваль», ПУМБ, «Ва-банк», Київський міжнародний банк, ING-Barings Україна" Міжнародний комерційний банк, «Трансбанк», «Мега банк», «Експрес-банк», «Ікар-банк», «Мрія» тощо. За результатами досліджень, проведених Українським фінансовим порталом відсотковий розподіл банків, що використовують Інтернет-ресурси виглядає так: 38% банків мають власний інформаційний веб-ресурс, 3% надають часткові інтернет-послуги, 59% взагалі не мають ресурсів в Інтернеті.
Ті банки, які не обмежились створенням лише «сайту-візитки», пропонують своїм клієнтам такі види послуг:
4Б. Розрахунки із використанням пластикових карток
Батьківщиною пластикових карток є США. Однак перші картки були не пластикові, а паперовими. В 1914 році крупні американські магазини почали видавати своїм постійним, надійним клієнтам кредитні картки.
В 1928 році випустили металеві картки з видавленим іменем і адресою клієнта. Це дозволило продавцям швидко за допомогою копіювального паперу фіксувати відомості про клієнта визнавши, що сукупна мережа обслуговування підвищить клієнтуру кожного торгівельного підприємства. В 1936 році близько тисячі магазинів і інших торгівельних пунктів досягнули угоду кредитувати спільних клієнтів. Подальше просування кредитної картки відбулось в галузі “громадського харчування” – в 1950 році з’явилась ресторанна картка Diners Club, яку почали приймати більшість ресторанів Нью-Йорка. Першу банківську кредитну картку випустив в 1951 році Franklin National Bank. За ним слідували й інші.
На сучасному етапі іде процес створення національної платіжної системи України. В більшості випадків українські банки є членами міжнародних платіжних систем, а деякі з них випускають власні пластикові картки.
В даний час практично повсюдне поширення одержали пластикові картки. Однак для ідентифікації власника картки часто використовуються паперові (картонні, теслинні) картки, запаяні або запресовані в пластикову плівку (ламінування картки). Якщо картка використовується для розрахунків, то з метою підвищення захищеності від підробки застосовують більш складну технологію виготовлення карт із пластику. У той же час, на відміну від металевих карт пластик легко піддається термічній обробці і тискові, що досить важливо для персоналізації карти перед видачею її клієнтові.
Пластикова картка (plastic card) – це персоніфікований платіжний інструмент, що надає можливість користувачеві карткою, здійснювати безготівкові розрахунки по оплаті товарів або послуг, а також отримання готівки в відділеннях банків і банківських автоматах (банкоматах).
Прийняття картки до оплати і видача готівки по ній здійснюється підприємствами торгівлі (сервісу) і банками, які є членами платіжної системи, що обслуговує картки.
Отже, пластикова картка являє собою пластину стандартних розмірів, виготовлену з спеціальної, стійкої до будь-яких пошкоджень пластмаси. Основна функція пластикової картки – забезпечення ідентифікації особи, що її використовує як суб’єкта платіжної системи. Для цього на пластикову картку наносяться логотипи банка-емітента і платіжної системи, що обслуговує картку, ім’я власника картки, номер його рахунку, строк дії картки. Крім цього на картці може бути присутня фотокартка власника і його підпис.
На сьогоднішній день пластикові картки з «імплантованою» мікросхемою – тип пластикових карток що найбільше динамічно розвивається .
Смарт-карта є ідеальним засобом платежу, оскільки має функції «електронного гаманця». Останній зберігає у своїй пам'яті суму коштів, якими клієнт банку може розплатитися за покупку. «Електронний гаманець» зручний клієнтові, оскільки останній легко контролює свої активи по карті і, при необхідності, може них поповнити, кредитуючи карту в банку. Мікропроцесорна картка, надалі – смарт-карта (Smart-card), у дійсності являє собою невеликий комп'ютер, здатний виконувати розрахунки подібно персональному комп'ютерові.
Найбільш могутні сучасні смарт-карти мають потужність, порівнянну з потужністю персональних комп'ютерів початку вісімдесятих. Операційна система, що зберігається в ПЗП смарт-карти, принципово нічим не відрізняється від операційної системи персонального комп'ютера.
Останнім часом одержали поширення суперсмарт-карти. Прикладом може служити багатоцільова картка фірми Toshiba, використовувана в системі Visa. На додаток до всіх можливостей – звичайної смарт-карти, ця карта також має невеликий дисплей і допоміжну клавіатуру для введення даних. Ця карта поєднує в собі кредитну, дебетну і змішану карти, а також виконує функції годинника, календаря, калькулятора, здійснює конвертацію валюти, може служити записною книжкою і т.д. Через високу вартість, суперсмарт-карти не мають сьогодні широкого поширення, але їхнє використання буде, імовірно, рости, оскільки вони є досить перспективними.
Розрізняють особисті і корпоративні картки. Особисті картки (індивідуальні) видаються окремим клієнтам банку і можуть бути “Стандартними” або “золотими” (Елітними). Останні призначені для осіб з високою кредитоспроможністю і передбачають багато пільг для користувачів.
Корпоративна картка видається організації (фірмі), яка на підставі цієї картки може видати індивідуальні картки обраним особам (керівникам або просто цінним співробітникам). Їм відкриваються персональні рахунки, які “прив’язані” до корпоративного карткового рахунку. Відповідальність перед банком по корпоративному рахунку несе організація, а не індивідуальний власник корпоративних карток.
Картки туризму і розваг – “дорожні” картки. Вони випускаються компаніями, які спеціалізуються на обслуговуванні вищевказаної сфери, наприклад American Express та Diners Club. Картки приймаються на обслуговування сотнями тисяч торгівельних і сервісних підприємств у всьому світі для оплати товарів і послуг, а також надають власникам різні пільги по бронюванню авіаквитків, номерів у готелях, отримання знижок з ціни товару, страхуванню життя та ін.
Головні відмінності цього виду карток від банківських кредитних карток – по-перше, – відсутність разового ліміту на покупки, по-друге, – обов’язок власника картки погасити заборгованість протягом місяця без права пролонгувати кредит. У випадку прострочення платежу з власника картки стягується підвищений процент.
Окрім безпосередньо приймаючих картку точок обслуговування, до складу платіжної системи входять банки-емітенти, еквайєр-центри, Процессінговий центр (або декілька центрів) і розрахунковий або кліринговий банк. І, останнє, до суб’єктів платіжної системи відносяться і клієнти – держателі пластикових карток.
Введемо деякі визначення:
Процесинг (Processing) – діяльність, яка включає в себе виконання авторизації, моніторинг, збір, оброблення, зберігання й надання членам системи та розрахунковому банку платіжних повідомлень за операціями з платіжними картками.
Процесинговий центр (Processing center) – юридична особа, учасник платіжної системи, яка здійснює процесинг.
Еквайринг (Acquiring) – діяльність банку, що включає в себе проведення розрахунків з підприємствами торгівлі (послуг) за операції, які здійснені держателями платіжних карток, і виконання операцій з видачі готівки держателям платіжних карток.
Еквайр (Acquirer) – банк, який здійснює еквайрінг.
Розглянемо в загальному вигляді послідовність операцій, що виконуються суб’єктами платіжної системи в процесі надання послуг і придбання товарів за допомогою кредитних карток і проведення супроводжуючих ці операції розрахунків.
1. Бажаючи здійснити покупку (або отримати послугу), держатель картки надає її продавцеві.
2. Продавець визначає можливість здійснення угоди. Для цього він перевіряє справжність картки і правомірність розпорядження нею покупцем (візуально або за допомогою POS-термінала) і, за необхідністю, проводить авторизацію (голосову по телефону або автоматичну через POS-термінал).
3. Впевнившись в тому, що угода може бути здійснена, продавець оформлює чек (сліп) , при цьому переносить на нього дані з картки. При ручній обробці для цього використовують імпринтер, і держатель картки потім підписується (найчастіше три екземпляра чека). При автоматичній обробці чек друкується POS-терміналом. В останньому випадку підпис не потрібен, так як його роль виконує ПІН-код, який вводиться держателем картки.
Рис. 3.2. Схема розрахунку з використанням платіжної картки
Імпринтер (Imprinter) – пристрій, призначений для перенесення рельєфних реквізитів платіжної картки на сліп.
Сліп (Slip) – документ, який підтверджує здійснення операції з використанням платіжної картки й містить набір даних щодо цієї операції та відбиток реквізитів платіжної картки.
4. Екземпляр чека, картка і товар передаються покупцеві.
5. В кінці дня точка обслуговування пересилає в банк-еквайєр (або еквайєр-центр) відомості про транзакції за день (при обробці вручну пересилання може здійснюватися трохи рідше – один раз в декілька днів). При цьому у випадку ручної обробки пересилаються екземпляри сліпів, а при автоматичній обробці POS-термінал передає по каналу зв’язку накопичені за день дані.
6. Банк-еквайєр верифікує транзакції і здійснює розрахунки з точкою обслуговування (робить перерахування коштів на її розрахунковий рахунок). Транзакції, які стосуються держателів карток – клієнтів інших емітентів, передаються в Процессінговий центр.
7. Процессінговий центр обробляє передані банками-еквайєрами транзакції і формує звітні дані для проведення взаєморозрахунків між банками – учасниками платіжної системи. Загальні підсумки передаються в розрахунковий банк системи, а приватні розсилаються банкам-учасникам в якості повідомлення на проведення взаєморозрахунків.
8. Розрахунковий банк проводить взаєморозрахунки між банками-учасниками, які відкрили в нього кореспондентські рахунки. Інші банки – учасники здійснюють перерахування самостійно.
9. Держателі карток повертають банкам-емітентам кошти, надані їм як кредит на придбання товарів і отримання послуг.
Овердрафт (Overdraft) – короткостроковий кредит, який надається банком клієнту в разі перевищення суми операції за платіжною карткою залишку коштів на його картрахунку або встановленого ліміту кредитування.
В протилежність кредитним карткам використання дебетових карток передбачає попереднє розміщення клієнтом коштів на рахунку , який відкрито в банку-емітенті. Таким чином, випуск дебетових карток служить для банка-емітента засобом залучення коштів. При цьому, ряд банків-емітентів потребує зберігання на рахунку держателя картки в будь-який момент часу залишку, який не знімається.
Для клієнта фінансова привабливість дебетової картки може бути в нарахуванні процентів на залишок на рахунку і, можливо, отриманні знижок при покупках. Крім того (і це вже національна специфіка), у ряді випадків гривневі кошти, що вносяться на рахунок держателем картки, автоматично перераховуються в валютний еквівалент. При оплаті зворотній перерахунок здійснюється по поточному курсу, що захищає клієнта від інфляції. І, також, дебетова картка забезпечує традиційну для пластикових карт можливість здійснення безготівкових розрахунків.
Порівнюючи схеми обслуговування на основі кредитних і дебетових карток, можна відмітити їх технологічну близькість. Розбіжність між ними полягає, головним чином, в сфері взаємовідносин банка-емітента і держателя картки. При цьому кредитна і дебетова схеми не протистоять одна одній, оскільки орієнтовані на різні сегменти ринку споживання. Кредитна картка передбачає стійкий фінансовий стан клієнта, наявність у нього позитивної кредитної репутації. Дебетова ж картка орієнтована на сектор потенційних клієнтів, відносно яких банк не має певної попередньої інформації.
4В. Розрахунки через Інтернет
Платіжна система PayCash розпочала свою роботу в країнах СНД з початку 1998 року. Компанія успішно пропонує свої послуги на західному ринку. Електронна платіжна система PayCash позиціюється, в першу чергу, як доступний засіб швидкого, ефективного й безпечного проведення готівкових платежів у мережі Інтернет. Основною перевагою даної платіжної системи безумовно можна вважати застосування власних унікальних розробок в області фінансової криптографії, які були високо оцінені західними експертами. Платіжна система PayCash є володарем низки престижних нагород і патентів, серед яких є «Сертифікат особливого визнання Конгресу США». На даний момент на технології PayСash працюють такі відомі платіжні системи як Яндекс.Деньги (Росія), Cyphermint PayCash (США), DramCash (Вірменія), PayCash Україна.
З точки зору користувача (продавця або покупця) технологія PayCash представляє собою множину «електронних гаманців», кожен з яких має свого власника У свою чергу всі гаманці з’єднані з єдиним процесинговим центром, де й відбувається обробка інформації, яка находить від власників. Завдяки сучасним технологіям, користувачі можуть здійснювати операції зі своїми грошима, не відходячи від комп’ютера. Технологія дозволяє переводити цифрову готівку з одного гаманця в інший, зберігати її в Інтернет-банку, конвертувати, виводити з системи на традиційні банківські рахунки або в інші платіжні системи. Для того, щоб встановити гаманець на своєму комп’ютері, необхідно лише декілька хвилин. Особливих системних вимог до комп’ютера немає.
У середині 2002 року компанією Paycash було укладено угоду з найбільшою пошуковою системою Рунету Яндекс про запуск проекту Яндекс.Деньги – універсальної платіжної системи. Завдяки бездоганній репутації порталу Яндекс даний спільний проект був приречений на успіх. На даний момент платіжна система Яндекс.Деньги займає одне з провідних місць серед платіжних систем країн СНД і продовжує розвиватись стрімкими темпами. Вводяться нові послуги, сервіси, розширюється область застосування платіжної системи. Суттєву роль у залучені користувачів зіграло введення веб-інтрефейсу. Для того, щоб стати користувачем електронної платіжної системи Яндекс.Деньги, достатньо пройти реєстрацію. При цьому в платіжній системі буде відкритий рахунок на ваше ім’я.
Рис. 3.3. Схема роботи платіжної системи Яндекс.Деньги
Комісія при здійсненні транзакцій складає 0,5% від кожної операції платежу. При виводі грошових коштів на банківський рахунок або іншим способом система Яндекс.Деньги утримує 3% (+10 рублів при безготівковому банківському переказі) від суми коштів, що виводяться; крім того, додатковий відсоток стягується безпосередньо (банк, пошта тощо).
Основні можливості платіжної системи Яндекс.Деньги:
можливість переказу грошових коштів на кредитну або дебетну картку.
Платіжна система “RUpay” була створена групою російських та українських економістів і програмістів. Функціонує вона з 7 жовтня 2002 року. Система RUpay представляє собою інтегратор платіжних систем, де програмно об’єднано платіжні системи й обмінні пункти в одну систему. Платіжна система RUpay постійно розвивається, внаслідок чого весь час додаються нові можливості й нові сервіси. Мінімальна сума для здійснення транзакції на початку 2006 року була знижена до 1$. При реєстрації в цій системі не запитується особиста інформація про користувача й не вимагається жодних документів. Для успішної реєстрації достатньо ввести ПІБ, свій e-mail, вказати місто, країну й ввести бажаний пароль. Номером рахунку в системі, що відрізнятиме один рахунок від іншого, є адреса електронної пошти; для оплати на інший рахунок Вам достатньо знати e-mail одержувача.
Переваги електронної платіжної системи RUpay перед іншими:
Українська платіжна система Интернет.Деньги є небанківською системою розрахунків. З точки зору користувача платіжна система Интернет.Деньги заснована на технології PayCash.
Білоруська платіжна система EasyPay впреше була представлена як спільний проект ВАТ "Белгазпромбанк" та Інтернет-провайдера ТОВ "Открытый Контакт". Незважаючи на молодий вік, в Білорусі EasyPay є практично єдиною легальною системою електронних платежів. Головна особливість EasyPay – це те, що діє вона тільки на території Республіки Білорусь.
Електронна платіжна система e-gold була створена у 1996 році компанією Gold&Silver Reserve(G&SR). Гарантами надійності даної платіжної системи виступають банки США та Швейцарії. Головною відмінною рисою e-gold є те, що всі грошові кошти фізично забезпечені дорогоцінними металами, що зберігаються в банку Nova Scotia, Торонто. Користувачі системи e-gold, які проживають у США та Канаді, мають можливість одержати грошові кошти зі свого рахунку у вигляді злитків дорогоцінних металів (золото, срібло, платина, паладій). Кількість користувачів системи стрімко зростає. У квітні 2006 року кількість зареєстрованих рахунків перевищила 2,9 мільйони.
Основні переваги платіжної системи e-gold:
Деякі недоліки платіжної системи e-gold:
Платіжна система StormPay відкрилась у 2002 році і вже одержала широке визнання. У цій системі може зареєструватись будь-який користувач незважаючи на країну проживання. Працювати в системі можна тільки з браузеру, і встановлення на комп’ютері додаткового програмного забезпечення не потрібне.
Одним з достоїнств системи є універсальність і відсутність прив’язки до певного географічного регіону. Система працює з усіма країнами без виключення. Для перевірки даних надсилають PIN-код на адресу, вказану при реєстрації. Після одержання 4-значного пін-коду слід ввести його після входу до аккаунту. Це необхідно для вилучення грошей (чек, карта). Для переказу грошей на інший рахунок верифікація не потрібна. Номером рахунку в платіжній системі Stormpay є адреса електронної пошти.
Нажаль, на даний момент основним недоліком даної системи є відсутність можливості конвертації грошових коштів з рахунку Stormpay в e-gold, webmoney або RUpay. Комісія при переказі коштів складає 6,9% + 69 центів від суми переказу (для не верифікованих користувачів) та 3,9% + 39 центів (для користувачів, що пройшли сертифікацію в NetIBA). Комісію сплачує сторона, що приймає. Дана платіжна система також дозволяє здійснювати переказ коштів на кредитні картки.
Електронна платіжна система PayPal є на даний момент однією з найбільш популярних і надійних серед зарубіжних платіжних систем. Вона була заснована Пітером Тіелом (Peter Thiel) і Максом Левчіном (Max Levchin) у 1998 році. Це приватна компанія, розміщена в Пало-Альто (Palo Alto) у Каліфорнії. На початок 2006 року вона обслуговувала користувачів з 55 країн. Нажаль, користувачі з України не обслуговуються, а платіжний сервіс для росіян обмежений – використовувати його можна тільки для розрахунків за покупки. PayPal обслуговує такі держави: Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Китай, Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди, Іспанія, Швейцарія, Великобританія, США, Данія, Фінляндія, Греція, Гонконг, Ірландія, Японія, Мексика, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, Сінгапур, Південна Корея, Швеція, Тайвань, Аргентина, Бразилія, Чилі, Еквадор, Індія, Ямайка, Уругвай, Коста-Ріка, Домініканська Республіка, Ісландія, Ізраїль, Малайзія, Таїланд, Туреччина, Венесуела, Кіпр, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Південна Африка.
Електронна платіжна система Moneybookers була відкрита у 2003 році, але, незважаючи на відносну молодість, успішно конкурує в багатьох областях з таким «гігантом» як PayPal. На початок 2006 року платіжною системою Moneybookers виконано фінансових операцій на суму понад 1 мільярд євро. Кількість користувачів, зареєстрованих у системі наближається до півтора мільйонів.
Головною перевагою даної системи можна вважати її універсальність. Moneybookers зручна у використанні як для приватних осіб, так і для власників Інтернет-магазинів та банків. На відміну від PayPal платіжна система Moneybookers обслуговує користувачів у понад 170 країнах, включаючи Україну, Росію та Білорусь. Також:
Платіжна система Webmoney Transfer з’явилась 25 листопада 1998 року й по цей момент є найбільш розповсюдженою й надійною електронною платіжною системою для ведення фінансових операцій в реальному часі, створеною для користувачів російськомовної частини всесвітньої мережі. Користувачем системи може стати будь-яка особа незважаючи на вік, освіту чи професію. Засобом розрахунку слугують титульні знаки під назвою WebMoney або скорочено WM. Усі WM зберігаються у так званих електронних гаманцях.
Найбільш поширені гаманці 4 типів:
Платіжна система WebMoney Transfer дозволяє:
Поповнення рахунку в системі webmoney можливе: банківським переказом; готівковим переказом; поштовим переказом; готівкою в пунктах прийому і банках; з використанням платіжних терміналів (на даний момент укладені угоди про прийом платежів через платіжні термінали з понад 20 системами прийому платежів); через банкомати; за допомогою WM-карток.
Зі збільшенням кількості користувачів і зростанням популярності платіжної системи WebMoney Transfer стала середовищем укладення багатосторонніх угод, довготермінової співпраці, ведення бізнесу, в якому виробництво і реалізація товарів і послуг, розрахунки з постачальниками, підрядниками і персоналом виконуються за допомогою електронних каналів зв’язку.
Ринок залучення вільних електронних грошей учасників системи є швидко зростаючим, достатньо привабливим і, головне, ще не насиченим. Для його заповнення WebMoney пропонує набір механізмів і сервісів, які сприяють зручності оформлення таких угод і контролю за їх виконанням. Одним з таких сервісів є Capitaller – сервіс створення і колективного управління бюджетним автоматом з широкими можливостями функціонування, аудиту і надання детальної звітності. Бюджетний автомат – це спеціальний механізм, який автоматично розподіляє електронні гроші, що надходять, за правилами, встановленими його власниками.
За великим рахунком Capitaller є покращеною версією WM Keeper. Управління гаманцями відбувається не через програму-клієнт, а через веб-інтерфейс. Головна відмінність, яка робить його унікальним сервісом серед інших платіжних систем, полягає в тому, що коштами в його гаманцях можуть розпоряджатись необмежена кількість користувачів. До того ж кошти можуть переміщуватись без участі користувачів, тобто повністю автоматично за завчасно заданим алгоритмом, а не тільки вручну.
Capitaller розглядає діяльність організації як розміщення і залучення активів різного обсягу на різні терміни. Активами є гроші, товари, обладнання, людино-години (робочий час персоналу). При перенесені до Інтернет традиційної моделі розрахунків бюджетний автомат забезпечує прозорість відносин між засновниками автомату, працівниками й можливими проміжними ланками між ними.
Ініціатором створення нового бюджетного автомату може стати будь-який учасник платіжної системи, який має атестат не нижче персонального рівня та особистий сайт (він стане сайтом майбутнього бюджетного автомату). Після обрання значень параметрів автомату й угоди з документами (в тому числі з правилами розподілу доходів), які описують його роботу, стає доступним код банеру, який має бути розміщений на сайті бюджетного автомату.
Рис. 3.4. Схема роботи бюджетного автомату
Для запуску нового проекту потрібно мати лише 25% від стартового капіталу. Решту можна отримати, продавши частки управління майбутнім проектом. Далі власнику необхідно сплатити не менше 25% фонду управління автомату й продати через торговий майданчик Shareholder решту часток управління, сформувавши таким чином фонд управління. Звичайно ж для успішного продажу часток управління необхідно сформулювати бізнес-план, що дозволить переконати майбутніх акціонерів придбати частки управління. Як бачимо, використання бюджетних автоматів робить проблему стартового капіталу не такою гострою.
Кошти від продажу надходять на гаманці фонду управління бюджетним автоматом. Причому власникові автомату належить мінімум 25% капіталу, які він не може продати або навіть уступити комусь протягом року з моменту реєстрації. За замовчуванням грошові потоки розподіляються наступним чином: 30% коштів автоматично перекажуть на гаманець фонду управління, 50% – на гаманець розрахунків з персоналом і 20% – на гаманець витрат.
Бюджетний автомат складається з чотирьох видів гаманців: фонду управління, доходів, витрат і розрахунків з персоналом. У кожному такому виді створюються чотири гаманці: Z- (долари), R- (російські рублі), U- (українські гривні) и E-(євро)типів. Таким чином, в автоматі відразу створюються 16 гаманців, якими можуть керувати засновники, персонал і менеджери середньої ланки. Також власнику бюджетного автомату надається атестат Capitaller.
Найбільш очевидні ніші (цільові аудиторії) для бюджетних автоматів – полегшення запуску стартапів і зарплатні проекти.
Бюджетні автомати зазвичай використовуються для проведення розрахунків між користувачами. У такому випадку з них не стягується комісія. Таким чином, дана схема роботи підійде для організації регулярних виплат багатьом учасникам системи, наприклад, для виплати зарплати віддаленим працівникам.
Ще одне типове застосування бюджетних автоматів – спільне управління капіталом. Також є можливість використовувати автомат для побудови певної подоби біллінгових систем. Їх перевагою буде відсутність комісії системи.
І, нарешті, бюджетний автомат можна використовувати як безпристрасного скарбника. Адже йому не властива корупція, невідомі хабарі та «відкати», він розподіляє кошти згідно до завчасно обумовленого алгоритму. При цьому тримачі часток можуть знаходитись за тисячі кілометрів один від одного. На даний момент в Capitaller зареєстровано лише 169 бюджетних автоматів, з яких 30 є публічними. Задекларований обсяг фондів управління 1 106 468,49 WMZ.
4Г. Телебанкінг і мобільний банкінг
Телефонний банкінг (telebanking) наразі залишається найбільш популярною формою віддаленого банкінгу на Заході і поступово впроваджується банками в Україні. Для впровадження телебанкінгу фінансова установа (банк) створює інформаційно-довідкову систему, яка складається з комп’ютера (з відповідним програмним та технічним забезпеченням), підключеного до АТС банка. На сервері банку зберігається інформація про стан поточних рахунків клієнтів. Коли до такої системи звертається клієнт (за допомогою кнопкового телефону), то він фактично пересилає цифровий код. Техніка розшифровує код і перетворює його у запит до бази даних банку, отримує на неї відповідь і трансформує його у голосову форму, пересилає по телефонній лінії.
З боку клієнта це виглядає так. Він дзвонить за певним номером і чує відповідь електронного оператора, який пропонує перевести телефон в режим тонового набору. Потім, наприклад, натиснути кнопку 1, щоб увійти в меню операцій. Або іншу, щоб одержати іншу послугу. Далі клієнту необхідно ввести свій унікальний номер, потім послідовно пароль та код операції. Таким чином, знаходячись у відпустці або відрядженні, фінансовий менеджер має змогу за допомогою лише телефону досить швидко дізнатися про стан рахунку, рівень процентних ставок, котирування цінних паперів, переказати гроші з рахунку, дати банку наказ про конвертацію однієї валюти в іншу тощо.
Лідерами у цій сфері обслуговування в Україні є Укрінбанк (система Телебанк-24) та ВаБанк (мобільний банкінг). Клієнти Укрінбанку вже успішно проводять такі операції, як оплата комунальних послуг, мобільного зв’язку, а невдовзі матимуть змогу купити або продати іноземну валюту.
Якщо розглядати сучасні тенденції в інформаційних технологіях, можна дійти висновку – ідеальним бізнес-комплектом має стати: «ноутбук + стільниковий телефон» для серйозних фінансових операцій, або мобільний телефон з WAP-протоколом та міні-сенсорним екраном для управління рахунком та читання інформації. WAP (Wireless Application Protocol) – функція мобільного телефону, що дозволяє отримувати доступ до Інтернет-сайтів, розроблених спеціально для такого протоколу. Як правило, такі сайти містять бізнес-новини.
Ідея здійснення «мобільних платежів», певно, виникла одночасно з появою першого мобільного телефону. Протягом тривалого періоду відкритим лишалося питання, як зробити процес сплати рахунків за мобільний зв'язок швидким, ефективним, і, головне, зручним. Найбільш вдала відповідь була знайдена у вигляді концепції pre-paid, яка досі залишається найбільш популярною як серед користувачеві, так і поміж операторів мобільного зв’язку. Але виникла інша ідея. Кожен має на балансі певну суму – тобто на рахунку акумулюються вільні грошові кошти, тобто такі, що не можуть бути використані в даний момент за прямим призначенням (сплата послуг мобільного оператора), але можуть бути витрачені на інші, сторонні видатки. У зв’язку з цим почали з’являтись численні пропозиції як-то: придбання мобільного контенту, сплата послуг Інтернет. Це є перший з трьох існуючих нині підходів до реалізації платежів за допомогою мобільного телефону. На сьогодні він є найпоширенішим, але у той самий час і найменш перспективним, оскільки не підходить для придбання дорогих покупок і послуг.
Рис. 3.5. Схема здійснення розрахунків посередництвом мобільного банкінгу
Другий підхід – це здійснення платежів посередництвом електронної платіжної системи. Такі платежі ще називають «текстовими», оскільки переказ коштів з рахунку на рахунок відбувається шляхом відправлення абонентом SMS-повідомлення (іноді цей процес автоматизують за допомогою спеціальних java-додатків). Прикладом такої взаємодії може слугувати облікова система WebMoney Transfer, яка нещодавно ввела можливість управління рахунками з мобільного телефону.
Третім, і найсучаснішим, є метод, заснований на технології NFC (Near Field Communications), яка дозволяє реалізувати обмін даними між пристроями, що знаходяться у безпосередній близькості (декілька сантиметрів) один від одного. Такий підхід дозволяє створити «мобільний гаманець» та організувати його за принципом кредитної або дебетової картки.
Розвиток цього сервісу передбачає декілька етапів. На першому з них власник карткового рахунку одержує на дисплей свого телефону інформацію про його стан (баланс, доступну до сплати суму, дані щодо останніх транзакцій); на другому можливим є проведення платежів за завчасно обумовленим списком; а в m-банкінг має дозволити здійснити будь-який незапланований платіж.
Мобільний банкінг на сьогодні базується на протоколах WAP і SMS. У випадку WAP-банкінгу мобільний телефон відіграє приблизно таку ж роль, як комп’ютер при Інтернет-банкінгу. На боці банку встановлюється веб-сервер, що підтримує WML (Wireless Markup Language). Ця розмітка сторінок розроблена спеціально для обмежених можливостей мобільного зв’язку й дозволяє передати їх зміст до мікро браузеру стільникового телефону для відображення на дисплеї. За ступенем зручності у WAP-банкінгу очевидні переваги: є можливість навігації сайтом банку, літерного введення інформації (що є більш звичним і не вимагає запам’ятовування), наочність поточного процесу.
Натомість в основі SMS-банкінгу лежить служба коротких повідомлень, які рухаються спеціальним каналом передачі даних.
Майбутнє мобільного банкінгу пов’язують з подальшим розвитком і використанням SIM-картки. Цей обчислювальний пристрій здатний зберігати ключову інформацію та здійснювати криптографічні обчислення. Мобільний телефон таким чином забезпечить фінансову безпеку й захист даних про банківські платежі.
На черговому етапі експлуатації послуги мобільного банкінгу в західних компаніях виникла ідея інтеграції смарт- і SIM-карток у багатозадачному режимі. Існує технологічна гіпотеза, що саме багатозадачні старт-картки у сполученні з фінансовими послугами стануть основою для наступної еволюційної фази мобільного світу.
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Надходження і вибуття грошових коштів в процесі здійснення господарської діяльності підприємства – це:
2. Грошовий потік враховує рух грошових коштів, які не враховуються при розрахунку прибутку, а саме:
3. Основним документом для аналізу грошових потоків є:
4. Метод, що ґрунтується на аналізі статей балансу і звіту про фінансові результати, – це:
5. Рух грошових коштів у результаті фінансової діяльності визначається на основі змін у розділі:
6. Податкове планування відноситься до:
7. Один із видів оперативного фінансового плану підприємства в якому представлено надходження і виплати грошових коштів протягом певного періоду (частіше за все 1 календарного місяця) по дням, має назву:
8. За замовчуванням на гаманець витрат бюджетного автомату Capitaller надходить:
9. Мікропроцесорна картка, яка має функції «електронного гаманця», – це:
10. Діяльність банку, що включає в себе проведення розрахунків з підприємствами торгівлі (послуг) за операції, які здійснені держателями платіжних карток, і виконання операцій з видачі готівки держателям платіжних карток, одержала назву:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Час як фактор у фінансових розрахунках
У практичних фінансових операціях суми грошей поза залежністю від їх призначення або походження так чи інакше, але обов’язково, пов’язуються з конкретними моментами або періодами часу. Для цього в контрактах фіксуються відповідні строки, дати, періодичність виплат. Поза часом немає грошей. Фактор часу, особливо у довгострокових операціях, грає не меншу, а іноді навіть більшу роль, ніж розміри грошових сум. Необхідність урахування часового фактора витікає з сутності фінансування, кредитування й інвестування та виражається в принципі нерівноцінності грошей, які відносяться до різних моментів часу (time-value of money), або в іншому формулюванні – принципі зміни цінності грошей у часі. Інтуїтивно зрозуміло, що 1000 гривень, одержаних через 5 років, не рівноцінні тій самій сумі, яка надійшла сьогодні, навіть, якщо не приймати до уваги інфляцію і ризик їх неодержання. Тут, мабуть, доцільним є відомий афоризм «Час – гроші».
Відмічена нерівноцінність двох однакових за абсолютною величиною різночасових сум пов’язана передусім з тим, що наявні сьогодні гроші можуть бути інвестовані і принести дохід у майбутньому. Одержаний дохід у свою чергу ре інвестується і т.д. Якщо сьогоднішні гроші, в силу сказаного, цінніші за майбутні, то, відповідно, майбутні надходження менш цінні, аніж більш близькі при рівних їм сумах.
Наведемо ілюстрацію. У свій час газети повідомляли, що американська компанія «Юніон Карбайд», на хімічному заводі якої в Індії відбулась велика аварія, запропонувала в якості компенсації постраждалим виплатити на протязі 35 років 200 млн. дол. (індійська сторона відхилила цю пропозицію). Скористаємось цими даними для демонстрації фактору часу. Визначимо суму коштів, яку необхідно покласти до банку, скажімо, під 10% річних для того, щоб повністю забезпечити послідовну сплату 200 млн. дол.. Виявляється, для цього достатньо виділити лише 57, 5 млн. дол.. Інакше кажучи, 57,5 млн. дол., сплачених сьогодні, еквівалентні 200 млн. дол., які б погашалися щомісяця в рівних частках на протязі 35 років.
Вплив фактора часу багатократно посилюється, як ми знаємо з власного життєвого досвіду, в період інфляції. Цей фактор часто лежить в основі явного або прихованого шахрайства та недобросовісності. Достатньо у зв’язку з цим нагадати про випадки, коли «продавець» отримував гроші в якості передоплати за товар, який він і не збирався поставити. Знецінені гроші через деякий термін повертались покупцеві.
Очевидним наслідком принципу зміни цінності грошей у часі є неправомірність сумування грошових величин, що відносяться до різних моментів часу, особливо при прийнятті рішень фінансового порядку. Неправомірне також і безпосереднє порівняння різночасових грошових величин. Їх порівняння припустиме тільки при приведенні таких сум до одного моменту часу.
Не менш важливим у фінансовому менеджменті є принцип фінансової еквівалентності. Під останнім розуміють рівність фінансових зобов’язань сторін, що беруть участь в операції. Принцип еквівалентності дозволяє змінювати умови контрактів без порушення прийнятих зобов’язань (тому в старій фінансовій літературі цей принцип називався умовою необразливості). Згідно до нього можна змінювати рівень відсоткових ставок, їх вид, терміни виконання зобов’язань, розподіл платежів у часі і т. ін., не порушуючи взаємної відповідальності.
Обидва вказані вище принципи не можуть бути реалізовані без того чи іншого способу нарощення відсотків або дисконтування із застосуванням певного виду відсоткової ставки.
Інвестори віддають перевагу грошам, які є сьогодні, а не тим, що будуть завтра, бо гроші сьогодні надають їм можливість робити з них ще гроші. Окрім того, слід пам’ятати, що гроші втрачають свою вартість під впливом наступних факторів.
1) Інфляція – купівельна спроможність грошей сьогодні вища, ніж буде завтра, внаслідок загального підвищення цін.
2) Ризик – невпевненість, можливість не отримати запланований прибуток і навіть втратити інвестований капітал. Як невпевненість зростає відповідно до тривалості прогнозованого періоду, так зростає і ризик. Відповідно зменшується сподівана вартість грошей.
3) Схильність до ліквідності – вкладаючи гроші в придбання будь-яких активів, інвестор втрачає стовідсоткову ліквідність, яку мають тільки гроші. Інвестори схильні до ліквідності, а тому віддають перевагу наявним грошам, замість вкладення їх у справу. Інвестори, вкладаючи гроші у справу, сподіваються на високу винагороду як компенсацію за втрату ліквідності, і це також впливає на зміну вартості грошей у часі.
В інвестиційній практиці, як правило, необхідно порівнювати суму грошей, що вкладається в проект, із сумою, яку інвестор сподівається отримати після завершення інвестиційного періоду. Для порівняння суми грошових коштів під час їх вкладання з сумою, яка буде одержана, використовують поняття майбутня та теперішня вартість грошей.
Майбутня вартість грошей – це та сума, в яку повинні перетворитись через визначений час вкладені сьогодні під процент гроші.
Розрахунок майбутньої вартості грошей пов’язаний із процесом нарощування (компаундування) початкової суми.
Нарощування – це збільшення початкової суми грошей шляхом приєднання до неї суми процентних платежів.
Для розрахунку майбутньої вартості грошей використовується формула складних процентів:
|
(4.1) |
, де: FV (Future value) – майбутня вартість грошей; Р (present value) – початкова вкладена сума; r – ставка відсотків або ставка дохідності; n – кількість періодів, за якими нараховуються проценти; (1+r)n – множник нарощування (компаундування). |
Складний процент – це сума доходу, яку отримає інвестор у результаті інвестування певної суми грошей за умов, що простий процент не сплачується наприкінці кожного періоду, а додається до суми основного вкладу і в наступному періоді також приносить дохід.
Процентна ставка використовується не тільки як інструмент нарощування вартості грошових коштів, але і як норма дохідності інвестиційних операцій.
Множник нарощування (компаундування) – майбутня вартість 1 долара, залишеного на рахунку під відсоткову ставку на даний період.
Теперішня (сучасна) вартість грошей – це сума майбутніх грошових надходжень, приведених до сучасного моменту, з урахуванням процентної ставки або норми дохідності.
Теперішня вартість грошей розраховується за формулою:
|
(4.2) |
, де: PV (present value) – теперішня вартість грошей. |
Розрахунок теперішньої вартості грошей називається процесом дисконтування майбутньої вартості грошей.
З формули випливає, що дисконтування – процес, зворотний нарощуванню. Величина r називається ставкою дисконту або просто дисконтом, а величина (1+r)n – множником дисконтування.
Дисконт – це процентна ставка, яка застосовується до грошових сум, які інвестор планує отримати в майбутньому, для того, щоб визначити розмір інвестицій у теперішній час.
При визначенні дисконтних ставок враховують такі принципи:
Дисконт може зменшитись, якщо існує перспектива ділового підйому, зниження інфляції та процентних ставок. Якщо зменшується дисконт, то зростає теперішня вартість майбутніх доходів.
Множник дисконтування – поточна вартість 1 долара за період n, дисконтована на відсоток r за кожний період.
Розрахунок майбутньої та теперішньої вартості грошей можна здійснити за допомогою звичайного або фінансового калькулятора, а також фінансових таблиць. У фінансових таблицях по горизонталі вказують ставки процентів, а по вертикалі – номер періоду, На перетині цих значень можна знайти величину відповідно множника нарощування або дисконтування.
Таким чином, будь-яку суму грошей можна розглядати як майбутню або теперішню вартість грошей. При цьому вартість грошей у майбутньому арифметично завжди більша. Визначення теперішньої вартості грошей є важливим для прийняття рішення щодо вибору альтернативних варіантів інвестиційних проектів. Очевидно, якщо існує два різні проекти з однаковим періодом реалізації, але різними дисконтними ставками, то можна визначити їх теперішню вартість і порівняти, який із них доцільно вибрати.
2. Методи урахування податків і інфляції
У розглянутих вище методах визначення нарощеної суми не враховувались такі важливі моменти як податки й інфляція. Розглянемо цю проблему.
У ряді країн одержані (юридичними, а іноді й фізичними особами) відсотки обкладаються податком, що, природно, зменшує реальну нарощену суму і доходність операції.
Позначимо нарощену суму до сплати податків через S, а з урахуванням їх сплати як S/. Нехай ставка податку на відсотки дорівнює g, а загальна сума податку G.
При нарахуванні простих відсотків за весь рік знаходимо:
|
(4.3) |
Таким чином урахування податку при визначенні нарощеної суми зводиться до відповідного скорочення відсоткової ставки – замість ставки і фактично застосовується ставка . Розмір податку пропорційний строку. Перейдемо до довгострокових операцій зі складними відсотками:
|
(4.4) |
|
Нехай ставка податку на відсотки дорівнює 10%. Відсоткова ставка – 30% річних, строк нарахування відсотків – 3 роки. Першочергова сума позики 1000 тис. грн.. Визначимо розміри податку при нарахуванні простих і складних відсотків. При нарахуванні простих відсотків одержимо наступні показники: 1900 тис. грн. без сплати податку, S/ = 1000(1+3(1-0,1)0,3) = 1810 тис. грн. з урахуванням сплати податку. Нарахуємо тепер складні відсотки: 2197 тис. грн. без сплати податку, S/ = 1000((1-0,1)(1+0,3)3+0,1) = 2077,3 тис. грн.. з урахуванням сплати податку. |
У розглянутих вище методах нарощення всі грошові величини вимірювались за номіналом. Інакше кажучи, не приймалось до уваги зниження реальної купівельної спроможності грошей за період, який охоплює операція. Однак у сучасних умовах інфляція у грошових відносинах відіграє помітну роль, і без її урахування кінцеві результати часто представляють собою умовну величину.
Інфляцію необхідно враховувати по крайній мірі в двох випадках: при розрахунку нарощеної суми грошей і при зміні реальної ефективності (доходності) фінансової операції.
Неважко зв’язати індекс цін і темп інфляції. Під темпом інфляції h розуміють відносний приріст цін за період (звичайно він вимірюється у відсотках):
|
(4.5) |
, де – індекс цін. |
Інфляція є ланцюговим процесом. Отже, індекс цін за декілька періодів рівний добутку ланцюгових індексів цін:
|
(4.6) |
, де – темп інфляції в періоді t. |
Нехай тепер мова йде про майбутнє. Якщо h – постійний очікуваний (або прогнозований) темп інфляції за один період, то за п таких періодів отримаємо:
|
(4.7) |
. |
Грубою помилкою, яка, нажаль, зустрічається у вітчизняній практиці, є сумування темпів інфляції окремих періодів для одержання узагальнюючого показника інфляції за весь термін. Що, відмітимо, суттєво занижує величину одержаного показника.
|
Постійний темп інфляції на рівні 5% на місяць призводить до зростання цін за рік у розмірі 1,0512=1,796. Таким чином, дійсний річний темп інфляції рівний 79,6%, а не 60% як при сумуванні. Продовжимо приклад. Нехай прирости цін за 3 місяці склали: 1,5; 1,2 та 0,5%. Індекс цін за три місяці рівний 1,015*1,012*1,005=1,0323. Темп інфляції за три місяці – 3,23%. |
Повернемось до проблеми знецінення грошей при їх нарощенні. Якщо нарощення відбувається за простою ставкою, то нарощена сума з урахуванням купівельної спроможності рівна:
|
(4.8) |
. |
Як бачимо, збільшення нарощеної суми з урахуванням її інфляційного знецінення має місце лише коли .
|
На суму 1,5 млн. грн. на протязі трьох місяців нараховуються прості відсотки за ставкою 28% річних, нарощена сума, отже, рівна 1,605 млн. грн.. Щомісячна інфляція характеризується темпами 2,5; 2,0 і 1,8%. Індекс цін рівний 1,025*1,02*1,018=1,06432. З урахуванням знецінення нарощена сума складе: 1,605/1,06432=1,508 млн. грн.. |
Звернемось тепер до нарощення за складними відсотками. Нарощена сума з урахуванням інфляційного знецінення знаходиться як:
|
(4.9) |
. |
Очевидно, що при нарахуванні простих відсотків ставка, яка компенсує вплив інфляції, відповідає величині:
|
(4.10) |
. |
Ставку, що перевищує критичне значення і/ (при нарахуванні складних відсотків i/=h), називають позитивною ставкою відсотку
.Власники коштів, звісно, не можуть змиритись із їх інфляційним знеціненням і здійснюють різні спроби компенсації втрат.
Найбільш розповсюдженим є коригування ставки відсотку, за яким відбувається нарощення, тобто збільшення ставки на величину так званої інфляційної премії. Підсумкову величину можна назвати брутто-ставкою.
3. Криві доходності інвестицій
Як ми вже зазначали, відсоткова ставка є вимірником доходності фінансової операції. Її значення залежить від багатьох факторів. Для практика важливо уявити собі закономірність зміни величини доходності (або відсоткових ставок, що використовуються в однорідних за складом операціях), в залежності від деяких фундаментальних факторів. Імовірно, найбільш важливим з них є ризик неповернення вкладених коштів. Очевидно також, що подібного роду ризик суттєво залежить від строку позики. Так, при інших рівних умовах позика на 5 років більш ризикована, ніж, скажімо, на 2 роки. Компенсувати ризик власникові коштів може підвищення очікуваної доходності, договірної відсоткової ставки. Таким чином, залежність «доходність-ризик» приблизьмо можна охарактеризувати за допомогою залежності «доходність-строк», одержати яку для практичних цілей суттєво простіше.
Таку залежність, представлену у вигляді графіку 4.1, називають кривою доходності інвестицій (yield curve). На графіці по вертикалі відкладають доходність (Y), по горизонталі – строк (n). Якщо графік охоплює широкий діапазон строків (як короткострокові, так і довгострокові операції), що теж практикується, то для виміру строку застосовують логарифмічну шкалу.
Рис. 4.1. Приклади кривої доходності інвестицій
Криві доходності звичайно будують окремо для коротко-, середньо- та довгострокових операцій і однорідних фінансових інструментів. Значення доходності, що спостерігаються, звичайно знаходяться близько кривої або безпосередньо на ній. Конкретна крива доходності відповідає реальній ситуації, що склалася на інвестиційному ринку, і характерна для короткого часового періоду. Зміна ситуації змінює форму кривої та її положення на графіку. У ряді західних періодичних фінансових видань регулярно наводяться такі криві.
Для нормальних економічних умов крива доходності інвестицій має форму кривої Б: доходність тут зростає по мірі збільшення строку. Причому кожна наступна одиниця приросту строку дає все менше збільшення доходності. Таку криву називають позитивною, або нормальною кривою доходності. Нормальна форма кривої спостерігається в умовах, коли інвестори в своїй масі враховують такі фактори, як зростання невизначеності фінансових результатів (ризику) при збільшенні строку.
Іноді зустрічаються «негативні» (А) і «згорблені» (В) криві доходності інвестицій. Перша з названих кривих відповідає зменшенню доходності фінансового інструмента по мірі зростання строку (висока нестабільність ринку, очікування підвищення відсоткових ставок), друга – падінню доходності після деякого її зростання.
Крива доходності, близька до горизонтальної прямої (лінія Г), вказує на те, що інвестори не приймають до уваги або в малому ступені враховують ризик, пов'язаний зі строком.
Існують декілька конкуруючих або, скоріше, доповнюючи теорій, що пояснюють закономірності «поведінки» кривих доходності. Зупинимося на двох з них: теорії ліквідності і теорії очікувань. Згідно з першою, зміни доходності пов’язуються зі збільшенням ризику ліквідності інвестицій у відносно короткі строки. Друга зі згаданих теорій стверджує, що форма кривої може розглядатись як узагальнена характеристика очікувань інвесторів, точніше, їх поведінки в поточний момент у зв’язку з очікуваннями змін відсоткових ставок у майбутньому. Однак інтерпретація форми кривої в цьому плані неоднозначна, та й не може бути іншою, оскільки доводиться приймати до уваги по крайній мірі дію двох факторів: ризик і очікування зміни ставок. Наприклад, позитивна крива може інтерпретуватись як вказівка на те, що інвестори очікують зростання ставок у майбутньому. Іноді ця ж форма кривої вважається симптомом відносної стабільності фінансового ринку.
Криві доходності одержали широке розповсюдження як інструмент аналізу, що допомагає при вирішення низки інвестиційних проблем, а саме, при порівнянні доходності декількох фінансових інструментів, коригуванні портфелю активів тощо.
4. Аналіз часових рядів і методи фінансового прогнозування
Прогнозування (від грецького «перед сказання», «передбачення») за своїм характером нерозривно пов’язане з часом – посередництвом прогнозу ми ніби намагаємось розгледіти майбутнє у теперішньому. Способи такого «передбачення» вельми різноманітні – від внутрішнього голосу та історичних аналогій до експертних оцінок і складних економетричних моделей.
Якісні, або експертні, методи прогнозування будуються на використанні думок спеціалістів у відповідних областях (експертів).
Кількісні методи прогнозування ґрунтуються на обробці числових масивів даних і в свою чергу поділяються на казуальні, або причинно-наслідкові методи і методи аналізу часових рядів.
Часовим (динамічним, або хронологічним) рядом називають послідовність значень певного показника у часі (наприклад, обсягів продаж).
Розрізняють два види часових рядів – моментні, коли значення аналізованого показника віднесені до певних моментів часу (наприклад, днів), та інтервальні, коли вказані відповідні проміжки часу, інтервали.
У більшості випадків динамічний ряд, окрім тренду і випадкових відхилень від нього, характеризується ще сезонними і циклічними складовими. Існують декілька основних методів аналізу часових рядів.
При розгляді того, як працюють ці методи, ми будемо користуватись одним і тим самим моментним часовим рядом.
|
Нехай обсяги продаж товару протягом тижня описуються часовим рядом: Понеділок – 10 Вівторок – 6 Середа – 5 Четвер – 11 П’ятниця – 9 Субота – 8 Неділя – 7. Або, якщо записати інакше: t 1 2 3 4 5 6 7 x 10 6 5 11 9 8 7 |
Метод простого ковзаючого середнього (simple moving average) полягає в тому, що розрахунок показника на прогнозований момент часу будується шляхом усереднення значень цього показника за декілька попередніх моментів часу.
У нашому прикладі:
|
Для обчислення прогнозованого обсягу продаж на четвер візьмемо фактичні дані за три попередніх дня – понеділок, вівторок і середу – і знайдемо їх середнє арифметичне: Прогнозовані обсяги продаж на п’ятницю обчислюється аналогічним чином по реальним показникам за вівторок, середу і четвер: Так само розрахуємо прогнози на суботу, неділю і черговий понеділок і отримаємо таблицю: t 1 2 3 4 5 6 7 8 x 10 6 5 11 9 8 7 - f - - - 7 7,33 8,33 9,33 8 |
Метод зваженого ковзаючого середнього (weighted moving average) – при складанні прогнозу методом усереднення доводиться спостерігати, що вплив використаних при цьому реальних показників виявляється неоднаковим, при цьому звичайно більш свіжі показники мають більшу вагу.
|
При розрахунках вважатимемо, що при складанні пронозу на завтрашній день обсяг сьогоднішніх продаж візьмемо з вагою 60, учорашніх – 30, а позавчорашніх – з вагою 10: t 1 2 3 4 5 6 7 8 x 10 6 5 11 9 8 7 - f - - - 5,8 8,7 9,2 8,6 7,5 |
Метод експоненціального згладжування (exponential smoothing) враховує відхилення попереднього прогнозу від реального показника, а розрахунок проводиться за формулою:
|
(4.11) |
, де – реальне значення показника – прогнозні значення; – постійна згладжування. |
Значення постійної , підпорядкованої умові , визначає ступінь згладжування і звичайно обирається універсальним методом спроб і помилок.
Для розрахунків знову звернемось до вихідного часового ряду, встановивши і вважаючи, що прогноз на перший понеділок дорівнював 8. Тоді:
|
Результати розрахунків наведені в таблиці: t 1 2 3 4 5 6 7 8 x 10 6 5 11 9 8 7 - f - 8,4 7,92 7,34 8,07 8,26 8, 7,93 |
Метод проектування тренду (trend projection) базується на ідеї побудови лінії, яка в середньому найменше ухиляється від масиву точок, заданого часовим рядом. Точність прогнозу можна оцінити за допомогою коефіцієнта кореляції.
У випадку значних вимог то точності прогнозу і за наявності великого масиву даних використовують казуальні, або причинно-наслідкові моделі прогнозів, в яких прогнозована величина є функцією великої кількості змінних. Обсяги продаж товару можуть залежати від ціни продукту, витрат на рекламу, дій конкурентів, рівня доходів та інших незалежних змінних. Якщо зв’язки між цими змінними вдається описати математично, то точність казуального прогнозу може виявитись достатньо високою. Казуальні методи поділяються на:
За відсутності кількісних даних, або коли кількісна модель виходить занадто дорогою, використовують якісні методи прогнозування, які ґрунтуються на основі різного роду експертних оцінок:
Людські емоції носять ритмічний характер. Вони розвиваються у вигляді хвиль певної кількості і напряму. Це явище проявляється у всіх видах людської діяльності, будь то політика, повсякденне життя чи бізнес. Воно є особливо наочним на тих вільних ринках, де широко розповсюджена суспільна участь у формуванні цін. Отже, рух цін на боргові зобов’язання, акції та біржові товари є предметом для вивчення та ілюстрації цього хвильового руху.
Сутність закону хвиль, відкритого американським економістом Ральфом Нельсоном Еліотом (1871-1948), базується на ому, що поведінка суспільства розвивається і змінюється у вигляді розпізнаваних моделей.
В якості основного об’єкту застосування свого відкриття Еліот обрав фондовий ринок. Він показав, що постійно змінюючись траєкторія цін фондового ринку утворює певний структурований малюнок. Згідно з теорією Еліота, розвиток ринкових цін набуває вигляду п’яти хвиль особливої структури (рис. 4.2). Три з них, помічені цифрами 1, 3 і 5, здійснюють спрямований (прогресивний) рух. Вони розділені двома відкотами, або перервами, поміченими цифрами 2 і 4.
Еліот помітив три характерні особливості 5-хвильової форми, а саме: хвиля виходить за межі початку хвилі 1, хвиля 3 ніколи не є найбільш короткою хвилею, хвиля 4 ніколи не вступає у цінову територію хвилі 1.
У 1938-1939 рр. Еліот довів, що фондовий ринок розвивається у відповідності до ритму або моделі з п’яти хвиль догори і трьох хвиль униз (позначені літерами А, В і С), формуючи повний цикл з восьми хвиль.
Рис. 4.2. Хвильова модель Р.Н. Еліота
Існує багато інших моделей, що базуються на припущенні про циклічність і хвильову природу фінансових явищ, які використовують для аналізу динамічних фінансових рядів. Найбільш поширеними серед них є аналіз із числами Фібоначчі та побудова ліній Ганна.
Аналіз з числами Фібоначчі. Леонардо Фібоначчі (1180-1240), якого також називали Леонардо Пізанський, був одним із кращих математиків свого часу. Свої базові знання він почерпнув від давньоєгипетських, давньогрецьких та арабських математиків, систематизувавши їх у своїй основній праці «Книга обчислень» ("Liber Abaci"). Ця книга побачила світ у 1202 р. й містила низку нових для європейців ідей, однією з найзнаменитіших з яких були арабські цифри. В цій самій книзі Фібоначчі навів ряд натуральних чисел 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34, 55, 89, 144 і т.д. до безкінечності, що названо на його честь «рядом чисел Фібоначчі» і який став предметом досліджень сучасних технічних аналітиків. Для того, щоб трохи розважитись, можна навести наступне правило, відкрите у 1680 р. французьким астрономом Жан-Домініком Кассіні:
|
(4.12) |
, де Fn+1 – число з ряду Фібоначчі, наступне за числом Fn; Fn-1 – число з ряду Фібоначчі, попереднє числу Fn; Fn – будь-яке число ряду Фібоначчі. |
Згідно з легендою, Фібоначчі вивів свій ряд, спостерігаючи за досконалістю пропорцій великої єгипетської піраміди в Гізі. Ця досконалість пояснювалась тим, що піраміда була побудована за «золотим перетином». «Золотим перетином» є поділ відрізку АС на дві нерівні частини АВ та ВС таким чином, що відношення АС:АВ та АВ:ВС рівні приблизно 1.618034 (це число позначають на честь давньогрецького скульптора Фідія літерою , а АВ:АС и ВС:АВ рівні приблизно 0.618034 (позначають спеціальним символом з рискою).
«Золотий перетин» за загальновизнаною думкою є відображенням вселенських законів співвідношення різних мір, істинною мірою будь-якого співвідношення. Так, спіральні космічні утворення, спіралі річкових і морських мушель, і навіть людських вушних раковин також підкоряються «золотому перетину», а геніальний Леонардо да Вінчі використовував його для побудови пропорцій тіла людини.
У романі «Код да Вінчі» головний герой професор Роберт Ленгдон наводить у якості прикладу числа співвідношення чоловічих і жіночих осіб у бджолиному рої, насіння соняшника, картини да Вінчі, Дюрера, Мікеланджело, пропорції грецького Парфенону та єгипетських пірамід, твори Моцарта, Бетховена, Дебюссі тощо. Число можемо знайти також на екранах телевізорів, листівках, фотокартках і кредитних картках, де співвідношення ширини і довжини рівне цьому числу.
Відомо, що ряд чисел Фібоначчі найкращим чином підходить для побудови «золотого перетину». При цьому числа ряду Фібоначчі мають цілу низку закономірностей. Так, кожне число ряду представляє собою суму двох попередніх чисел: 0+1=1; 1+1=2; 1+2=3; 2+3=5 і т.д.
Законам природи підкоряється й поведінка людей. Фінансові ринки, відображаючи очікування, оцінки та рішення всіх учасників ринку, зводять їх у кінцевому підсумку до руху одного-єдиного показника – ціни, яка, в свою чергу, теж підкоряється закону чисел Фібоначчі.
То в чому ж полягає закономірність і в чому її користь для інвестора?
Досить часто на ринку можна спостерігати таке явище, коли зростаючий тренд раптом на деякий час завмирає, повертається назад і перегруповується, щоб згодом знову продовжити своє сходження. Знання того, яким саме буде подібне «повернення» (або, як його ще називають, «відкат») може надати інвестору непогану послугу.
Як це не дивно, але подібні «повернення» дуже часто підкоряються співвідношенню чисел Фібоначчі – тобто зміни відбуваються на рівні 38,2% та 61,8%. Також нерідко нові рівні підтримки й опору встановлюються на рівні, похідному від цих – наприклад, на рівні 50%.
Уявімо, ринок знаходиться у спадаючому тренді, який раптово повертається та йде угору. Ви хочете передбачити рівень підвищення. Зліва на діаграмі знайдіть найближчу точку, коли ціна паперу була рівна нашому сьогоднішньому переломному «мінімуму». Між цими двома «мінімумами» оберіть точку з найвищим рівнем ціни. Це буде потрібний Вам «максимум»
Тепер, маючи перед собою показники «максимуму» та «мінімуму», Ви легко одержите значення різниці цих двох величин.
Далі Ви послідовно перемножуєте це значення на 0,382, на 0,5 та на 0,618. Додавши кожну з одержаних сум до значення «зламного мінімуму», Ви одержите три можливих рівні, на яких, за законом Фібоначчі, скоріше за все, й відбудеться повернення тренду до вихідного спадаючого руху.
У випадку, коли мова йде про висхідний тренд, який раптом «злякався» і повернув назад униз, дії з вибору точки відліку виконуються точно навпаки. Зліва від точки «відкоту» (сьогоднішній переломний «максимум») знайдіть точку, коли папір торгувався за точно такою ж ціною. Між цими двома «максимумами» знайдіть найнижчий показник вартості цінного паперу. Це і є Ваша шукана точка відліку – «мінімум». Різниця значень «максимуму» і «мінімуму», як і в попередньому прикладі, слугує базою для розрахунку нових можливих рівнів підтримки.
Перемноживши цю різницю послідовно на 0,382, 0,5 й на 0,618 і віднявши кожну з одержаних сум від сьогоднішнього переломного «максимуму», Ви одержите три значення ціни, за яких, за законом Фібоначчі, найбільш вірогідним є повернення тренду до свого минулого, висхідного напряму.
Додамо, що тим, кому ці підрахунки здаються занадто складними, не варто непокоїтись. Усі подібні обчислення проводяться у брокерських системах автоматично (на сайті он лайн-брокера повинна бути передбачена така можливість), і все, що потребується від Вас – це обрати на графіці точки «мінімуму» і «максимуму», що, погодьтеся, зовсім не складно.
За твердженням багатьох трейдерів закономірність чисел Фібоначчі дійсно дозволяє передбачити можливу поведінку ринку і є надійним, перевіреним часом інструментом. Саме за цією причиною ряд чисел Фібоначчі обрано деякими технічними аналітиками в якості основи для створення маси способів аналізу й прогнозування цін, найбільш відомими з яких є наступні чотири:
Віялові лінії Фібоначчі являють собою три лінії, побудовані на основі відкладеної на графіці ціни лінії [А-В]. Лінія [А-В] проводиться від ключових точок графіку, його поворотних моментів – максимумів і мінімумів цін. Для кращого застосування ліній Фібоначчі рекомендується проводити вказану [А-В] при розвороті «бичачого» тренду від максимум до мінімуму, а при розвороті «ведмежого» тренду – від мінімуму до максимуму. Слід також враховувати, що побудовані таким чином лінії Фібоначчі є нерухомими і при різкій зміні ситуації можливо вимагають нової побудови, на основі нової лінії [А-В]. Як видно на приведених нижче рисунках, лінія [А-В] є діагоналлю прямокутника, всередині цього прямокутника відкладаються паралельні вісі часу лінії на рівні 61.8%, 50% і 38.2% від загальної величини квадрата. Точки перетину даних ліній з правою вертикальною стороною прямокутника і дадуть нам основу провести лінії Фібоначчі.
Лінії Фібоначчі демонструють сильні рівні опору і підтримки. НА «ведмежому» ринку це, як правило, лінії resistance, а на «бичачому» – лінії support. На рис. 4.3 можна побачити лінії Фіббоначі, що побудовані на тижневому графіку японської ієни до долару США.
Рис. 4.3. Приклад віялових ліній Фібоначчі.
Дуги Фібоначчі (Arcs Fibonacci) будуються аналогічно до віялових ліній. Спочатку між двома ключовими точками на графіці ціни – максимумом і мінімумом проводиться лінія АВ. Центром дуг Фібоначчі є другий екстремум ціни, а самі дуги проводяться через три точки, що перетинають лінію АВ на рівнях 61.8%, 50% і 38.2%. На продовженні цієї лінії можна будувати додаткові дуги на рівнях Фібоначчі 138.2%, 161.8%, 261.8% та 423.6%. Останнє число є третім ступенем одного з основних чисел Фібоначчі 1.618034 (Рис. 4.4.).
На «бичачому» тренді рекомендується будувати лінію АВ від максимальної ціни до мінімальної (згори-вниз), а на «ведмежому» – від мінімальної до максимальної ціни (знизу-догори). Перші дуги зазвичай показують рівні підтримки, а другі – рівні опору.
Рівні корекції Фібоначчі (Retracement levels Fibonacci) будуються аналогічно. У цьому випадку між двома ключовими точками на графіку ціни також проводиться лінія АВ, на рівнях якої відкладаються десять горизонтальних ліній. Рівнями корекції Фібоначчі є 0%, 23.6%, 38.2%, 50%, 61.8%, 100%, 138.2%, 161.8%, 261.8% та 423.6%. На «бичачому» тренді рекомендується будувати лінію АВ від максимальної ціни до мінімальної (згори-вниз), а на «ведмежому» – від мінімальної до максимальної ціни (знизу-догори) (Рис. 4.5.).
Рис. 4.4. Приклад дуг Фібоначчі
Рис. 4.5. Приклад рівнів корекції Фібоначчі
Періоди Фібоначчі представляють собою цілий ряд вертикальних ліній, що відповідають числовому ряду Фібоначчі. Ці лінії символізують ключові моменти в динаміці курсу. Це може бути або розворот тренду, або його прискорення, або просто тимчасовий сильний рух (Рис. 4.6.).
При побудові періодів Фібоначчі використовується правило числового ряду Фібоначчі, де дистанція між вказаними вертикальними лініями є сумою попередніх двох дистанцій (аналогічно до чисел Фібоначчі, де 5+8=13, 8+13=21 і т.д.).
Рис. 4.6. Приклад часових періодів Фібоначчі
При аналізі періодів Фібоначчі звичайно перші три лінії ігноруються. Для того, щоб побудувати період Фібоначчі, необхідно відмітити на графіці один з ключових, на вашу думку, моментів. Подальша побудова періодів Фібоначчі відбудеться автоматично для тих, у кого в розпорядженні є програма, що дозволяє будувати періоди Фібоначчі. У кого такої програми немає, побудова періодів Фібоначчі ускладнена.
В цілому можна відмітити, що періоди Фібоначчі добре сигналізують про можливість ключового моменту, починаючи з третього періоду, іноді з другого періоду.
Аналіз і побудова ліній Ганна. Вільям Д. Ганн (W.D. Gann, 1878-1955) був легендарним трейдером на ринках акцій і товарів. Він одним з перших для аналізу став використовувати принципи математики і геометрії, що сприяло успіхам його практичної діяльності.
Взаємозв’язок між часом і ціною слугує основою в роботі Ганна. Найважливішою в побудові ліній Ганна є 45-градусна лінія (співвідношення між ціною та часом 1 до 1). Будь-який перетин графіком ціни цієї лінії сигналізує про сильну зміну тренду. Повний комплекс ліній Ганна включає в себе 9 ліній, чисельні значення яких наведені в таблиці 4.1.
Таблиця 4.1
Співвідношення Час х Ціна та відповідні їм лінії Ганна
|
Час х Ціна |
Лінія, в градусах |
|
1 х 8 |
82,5 |
|
1 х 4 |
75 |
|
1 х 3 |
71,25 |
|
1 х 2 |
63,75 |
|
1 х 1 |
45 |
|
2 х 1 |
26,25 |
|
3 х 1 |
18,75 |
|
4 х 1 |
15 |
|
8 х 1 |
7,5 |
Співвідношення часу й ціни 1 до 8 означає, що за одну одиницю часу ціна змінюється на вісім одиниць. Перевищення даного співвідношення відповідає дуже сильному тренду, коли швидкість зміни ціни відносно часу набагато перевищує звичайний рух подій. Найважливішими лініями є середні п’ять – від 71,25 до 18,75 включно.
На рисунку 4.7 видно, що курс в цілому знаходиться всередині ліній Ганна, постійно впродовж дії одного тренду, наближаючись до 45-градусної лінії. Найскладніше при побудові ліній Ганна – визначити ключовий момент. Як правило, якщо курс виходить за межі ліній Ганна, то було припущено помилки у виборі точки відліку. Хоча можливі й короткострокові сильні коливання ціни, які можуть на короткий час вибити курс зі звичайної колії змін.
У фінансовому аналізі технічними аналітиками часто застосовуються графіки коливання курсів валют і цінних паперів. Одна з найбільш розповсюджених фігур, які можна побачити на цих графіках, являє собою типове формування розподілу. Воно складається з фінального (h), що розділяє два менших, не обов’язково ідентичних, максимуми (s). Прийняте у колі фінансистів найменування цієї конструкції співпадає з назвою певної торгової марки. Увага, питання для розумників: а від чого покликаний позбавити продукт, що випускається під даною маркою, якщо вірити його рекламі?
Відповідь: від лупи – фігура має назву «Head&Shoulders» (голова-плечі), бо візуально нагадує верхню частину силуету людини. До речі, лінія, що з’єднує основи двох плечей, називається «шийною лінією» (neckline – N).
Рис. 4.7. Приклад побудови ліній Ганна
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Розрахунок майбутньої вартості грошей інакше називається:
2. Дисконт може зменшитись, якщо існує перспектива:
3. Ставку відсотка, скориговану на розмір інфляційної премії, називають:
4. Якщо прирости цін за 3 місяці склали 1.3, 0.7 і 1.1% відповідно, то темп інфляції за цей період буде рівний:
5.
На рисунку нормальна крива доходності інвестицій позначена літерою:
6. До казуальних методів прогнозування фінансових даних відносять:
7. П’ятихвильова та восьми хвильова структура руху цін є відкриттями:
8. Застосування чисел Фібоначчі у фінансовому аналізі базується на припущенні про те, що:
9. «Точки зламу» ринку «ведмедів» визначаються за:
10. Якщо за одну одиницю часу ціна акції встигає змінитись чотири рази, на графіку Ганна проводиться лінія на рівні
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Розділ 5. УПРАВЛІННЯ ПРИБУТКОМ
1 Сутність, функції та роль прибутку в умовах ринкової економіки
Найбільш проста і одночасно складна категорія ринкової економіки – прибуток. Його простота визначається тим, що він є стержнем і головною рушійною силою економіки ринкового типу, основним пробуджуючим мотивом діяльності підприємців у сучасній економіці. В той же час його складність визначається різноманітністю сутнісних сторін, які він відображує, багатогранністю облич, в яких він виступає та роллю, яку він відіграє у розвиткові ринкової економіки.
Сутність прибутку, як правило, розкривають його характеристики та функції.
Прибуток підприємства виконує такі функції:
Наведені характеристики та функції визначають центральне місце і багатогранну роль прибутку у розвиткові ринкової економіки.
Перш за все в отриманні максимального прибутку зацікавлені самі підприємства: прибуток гарантує підприємцям дохід на вкладені капітали та одночасно з цим є джерелом фінансових витрат, пов'язаних з розвитком виробництва та соціальної сфери;
Зацікавлена в прибутку і держава, так як він значною мірою вилучається до бюджету для фінансування загальнодержавних витраті
Підвищений інтерес до прибутку підприємств у комерційних банків, різноманітних фінансових інститутів, акціонерів та інших держателів цінних паперів. Зі зростанням прибутку оживлюється фінансовий ринок і збільшується його роль у перерозподілі капіталів, в підвищенні ефективності їхнього використання.
Все це засвідчує велике суспільне значення прибутку, яке визначає його велику роль у розвиткові ринкової економіки як на мікро -, так й на макрорівні.
Але слід зазначити той факт, що сума прибутку не показує рівень ефективності роботи підприємства. Для цього використовують його відносні показники, які виражається в відсотках і називається рентабельністю.
Показники рентабельності – є відносними показниками фінансових результатів діяльності підприємства. Всі вони показують, скільки одиниць прибутку (чистого, операційного, оподаткованого тощо) отримують на одиницю реалізованої продукції (активів, виробничих фондів, власного капіталу тощо).
Сукупність показників рентабельності всебічно відбиває ефективність виробничої (операційної), інвестиційної та фінансової діяльності підприємства і відповідає інтересам учасників економічного процесу.
На рівень показників рентабельності впливає багато чинників, що відбивають різні аспекти діяльності підприємства. Кількісна оцінка кожного чинника на рентабельність допомагає оцінити саме його внесок і прийняти рішення про розробку певного напрямку щодо досягнення бажаного рівня рентабельності.
2 Формування та використання прибутку в ринкових умовах
Висока роль прибутку у розвиткові підприємства і забезпечення інтересів його власників та персоналу визначають необхідність розробки ефективної політики управління прибутком, аналізу та виявлення шляхів його максимізації. Політика управління прибутком представляє собою процес виробітки і прийняття управлінських рішень по всіх основних аспектах його формування, розподілу та використання на підприємстві.
Головною метою політики управління прибутком є забезпечення зростання добробуту підприємства, підвищення його ринкової вартості.
Загальний механізм цієї політики передбачає, що в процесі діяльності підприємство повинно проводити політику максимізації прибутку, що включає:
Політика управління формування прибутку включає в себе наступні елементи:
В сучасних умовах розвитку економіки підприємства мають змогу впливати на всі компоненти: обсяг виробництва, витрати та через ціну продукції на дохід.
Проблема ціноутворення займає ключове місто в системі ринкових відносин. Ціни можуть бути оптовими (відпускними) й роздрібними
Оптова ціна підприємства включає повну собівартість продукції і прибуток підприємства..
За оптовими цінами підприємства продукція реалізується іншим підприємствам або торгівельно-збутовим організаціям.
Оптова ціна промисловості включає оптову ціну підприємства, податок на додану вартість (ПДВ) і акцизи
За оптовою ціною промисловості продукція реалізується за межі даної галузі. Якщо продукція реалізується через збутові організації і оптові торговельні бази, то в оптову ціну промисловості включаються націнки для покриття витрат і прибутку цих організацій
Роздрібна ціна включає оптову ціну промисловості і торговельну націнку (знижку)..
Якщо оптові ціни застосовуються переважно у внутрігосподарському обігу, то по роздрібним цінам товари реалізуються кінцевому споживачу -населенню.
Таким чином, рівень ринкових цін є найважливішим фактором, що впливає на виручку від реалізації продукції, а відповідно, і величину прибутку.
Але є деякі обмеження в управлінні ціною. В сучасних умовах розвитку економіки ціна на ринку є наслідком взаємодії попиту і пропозиції. Під впливом законів ринкового ціноутворення в умовах вільної конкуренції ціна продукції не може бути вище чи нижче за бажанням виробника або покупця – вона вирівнюється автоматично, що не дозволяє виробнику впливати значною мірою на цей фактор.
Політика підприємства щодо оптимізації випуску та структури виробництва передбачає конкретні дії, що спираються на аналіз та прогнози попиту на ринку, спрямовані на:
Значної уваги потребують витрати на виробництво, що формують собівартість продукції.
Собівартість є важливим якісним показником, що відображує результати господарської діяльності, а також інструментом оцінки техніко-економічного рівня виробництва і праці, якості управління і таке інше. Вона виступає як вихідна база формування цін, а також безпосередньо впливає на прибуток та рівень рентабельності.
По відношенню до зміни обсягів виробництва продукції (робіт та послуг) витрати, що входять в калькуляцію собівартості продукції, розділяються на змінні (пропорційні), постійні та змішані.
Під змінними розуміють витрати, загальна сума яких змінюється пропорційно зміні обсягу виробництва. До них відносять витрату на сировину, основні матеріали, паливо й енергію на технологічні цілі, заробітна плата основних виробничих робочих при відрядній системі оплати праці та інше. У розрахунку на одну одиницю продукції вказані витрати незмінні.
На практиці нерідко залежність між обсягами виробництва й витратами не є прямо пропорційними. Наприклад, при збільшенні закупок сировини, матеріалів, постачальники нерідко надають підприємству знижки з ціни, і тоді витрати на сировину ростуть декілька повільніше обсягу виробництва.
До постійних відносяться витрати, абсолютна сума яких при зміні обсягів виробництва не змінюється. При збільшенні обсягів продукції, що випускається постійні витрати розподіляються на більший обсяг, що призводить до зниження собівартості одиниці продукції. Крім названих груп витрат існує велика група витрат змішаного типу – напівзмінні (напівпостійні). Прикладом змішаних витрат є оплата електроенергії, яка витрачається на технологічні цілі господарчих нужд, заробітна плата робітників, що складається з постійного окладу та доплат за досягнення певних результатів, поштові та телеграфні витрати, витрати на поточний ремонт та інші.
Резервами підвищення прибутку є зниження сум постійних і змінних витрат.
До резервів зниження суми і питомої ваги постійних витрат на будь-якому підприємстві відносять:
До резервів економії змінних витрат можна віднести:
Побудова функціональних моделей взаємозв'язку постійних, змінних витрат, ціни та обсягів виробництва може бути реалізована через застосування різних моделей аналізу.
Головна задача фінансової діяльності підприємства – формування додаткового прибутку в процесі залучення зовнішнього капіталу – реалізується різними методами. Одним з основних механізмів реалізації цієї задачі є виробничий та фінансовий важелі (леверидж).
Виробничий (операційний) леверидж – це потенційна можливість впливати на валовий прибуток шляхом зміни структури собівартості й об'єму випуску продукції.
|
(5.1) |
, де Свов – сила впливу операційного важеля; МД – маржинальний доход; П – прибуток. |
|
Керівництво підприємства "Технологія" має намір за рахунок росту об'ємів продажів електротоварів збільшити виторг від реалізації на 10% (з 50 000 грн. до 55 000 грн.), не виходячи при цьому за межі релевантного періоду. Загальні змінні витрати складають для початкового варіанта 36 000 грн. Постійні витрати дорівнюють 4 000 грн. Можна розрахувати суму прибутку відповідно до нового розміру виручки від реалізації продукції традиційним методом чи за допомогою операційного важеля.
Отже, маємо однакові результати, використовуючи обидва методи. |
Фінансовий леверидж характеризує використання підприємством залучених коштів, яке впливає на зміну коефіцієнту рентабельності власного капіталу. Тобто фінансовий леверидж уявляє собою об'єктивний фактор, що виникає з появою залучених коштів в обсязі капіталу, що використовується підприємством, що дозволяє йому отримати додатковий прибуток на власний капітал.
Показник, що відображає рівень прибутку, що генерується, на власний капітал при різній долі використання залучених коштів називається ефектом фінансового левериджу. Він розраховується за формулою:
|
(5.2) |
, де ЕФЛ – ефект фінансового левериджу, що проявляється у прирості коефіцієнта рентабельності власного капіталу, %; Спп – ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом; КВРа – коефіцієнт валової рентабельності активів (співвідношення валового прибутку до середньої вартості активів), % ВК – відсоток за кредит, що сплачує підприємство за використання залученого капіталу, %; ЗК – середня сума залучених коштів, що використовуються підприємством; СК – середня сума власного капіталу, що використовується підприємством. |
В формулі 5.2 можна виділити три основні складові:
Виділення цих складових дозволяє цілеспрямовано управляти ефектом фінансового левериджу в процесі фінансової діяльності та отримувати додатковий прибуток від залучення коштів.
Фінансовий леверидж – це інструмент, який впливає на прибуток підприємства шляхом зміни структури й об'ємів довгострокових пасивів.
|
Припустимо, що для підприємства "Технологія", про яке йшла мова в прикладі 2, сила впливу фінансового важеля дорівнює 1,5. Сила впливу операційного важеля, розрахованого в прикладі, дорівнює 1,4. Виходить, що рівень приведеного ефекту складає 1,5x1,4 = 2,1. Результат обчислення показує на скільки відсотків зміниться чистий прибуток при зміні виторгу від реалізації продукції на один відсоток. |
3. Аналіз рентабельності
В сучасних умовах розвитку економіки підприємства можуть обирати політику розподіл) чистого прибутку самостійно. Ніякі органи, в тому числі держава, не мають права вмішуватися в процес використання чистого прибутку. Ринкові умови господарювання визначають пріоритетні напрямки розподілу власного прибутку. Розвиток конкуренції викликає необхідність розширення виробництва, його удосконалення, задоволення матеріальних і соціальних потреб трудових колективів.
У відповідності до цього, по мірі надходження чистий прибуток підприємства спрямовується на роботи по створенню, освоєнню і впровадженню нової техніки; на удосконалення технології і організації виробництва; на модернізацію обладнання; покрашення якості продукції; технічне переобладнання, реконструкцію діючого виробництва. Чистий прибуток є джерелом поповнення власних обігових коштів. Крім того, він спрямовується на виплату процентів по кредитах, отриманих на поповнення власних обігових коштів, що недостачам, на придбання основних засобів, а також сплату процентів за простроченні і відстрочені кредити.
Поряд з фінансуванням виробничого розвитку прибуток, що залишається у розпорядженні підприємства спрямовується на задоволення споживчих і соціальних потреб. Так, з цього прибутку виплачуються одночасні винагороди і допомоги тим, хто уходить на пенсію, а також надбавки до пенсій; дивіденди по акціях і вкладах членів трудового колективу в майно підприємства. Здійснюються витрати по оплаті додаткових відпусток зверху встановленої законом тривалості, оплачується житло, оказується матеріальна допомога. Крім того, здійснюються витрати на безоплатне харчування або харчування за пільговими цінами (виключаючи спеціальне харчування окремих категорій робітників, що відноситься на витрати виробництва у відповідності з існуючим законодавством).
Забезпечуючи виробничі, матеріальні і соціальні потреби за рахунок чистого прибутку, підприємство повинне прямувати до встановлення оптимального співвідношення між накопиченням і споживанням з тим, щоб враховувати умови ринкової кон'юнктури і, разом з тим, стимулювати і заохочувати результати праці робітників підприємства.
Показники рентабельності – є відносними показниками фінансових результатів діяльності підприємства. Всі вони показують, скільки одиниць прибутку (чистого, операційного, оподаткованого тощо) отримують на одиницю реалізованої продукції (активів, виробничих фондів, власного капіталу тощо).
Сукупність показників рентабельності всебічно відбиває ефективність виробничої (операційної), інвестиційної та фінансової діяльності підприємства і відповідає інтересам учасників економічного процесу.
На рівень показників рентабельності впливає багато чинників, що відбивають різні аспекти діяльності підприємства. Кількісна оцінка кожного чинника на рентабельність допомагає оцінити саме його внесок і прийняти рішення про розробку певного напрямку щодо досягнення бажаного рівня рентабельності.
З метою аналізу рентабельності підприємства розраховують наступні показники:
1 Рентабельність реалізованої продукції за прибутком від реалізації -показує, скільки припадає прибутку від реалізації на одиницю виручки.
|
(5.3) |
, |
2 Рентабельність реалізованої продукції за прибутком від операційної діяльності показує, скільки прибутку від операційної діяльності припадає на одиницю виручки.
|
(5.4) |
, |
З Рентабельність активів за прибутком від звичайної діяльності показує, скільки прибутку від звичайної діяльності припадає на одиницю коштів, інвестованих в активи.
|
(5.5) |
, |
4 Рентабельність реалізованої продукції за чистим прибутком -показує, скільки припадає чистого прибутку на одиницю виручки.
|
(5.6) |
. |
4. Оптимізація управління прибутком підприємства
«Купити дешевше – продати чим дорожче» – принцип, який сповідують багато вітчизняних підприємців, завуальовано відображає економічну суть бізнесу. В її основі закладено тісний зв’язок витрат на виробництво та реалізацію товару і його ціни. Розуміючи структуру цієї залежності, можна оптимізувати витрати і собівартість продукції, що автоматично позначиться на ціні.
Якщо проаналізувати основне рівняння бухгалтерської моделі точки беззбитковості, можна переконатися, наскільки ціна товару і витрати на його виробництво та реалізацію тісно пов’язані. Збільшення або зменшення витрат автоматично зумовлює зміну ціни одиниці товару.
Аналіз беззбитковості виробництва є могутнім інструментом для прийняття управлінських рішень. Аналізуючи дані про беззбитковість виробництва, менеджер може відповісти на виникаючі питання при зміні напрямку дій, а саме: який вплив на прибуток буде мати зниження ціни реалізації, який необхідний об'єм продажів для покриття додаткових постійних витрат у зв'язку з передбаченим розширенням підприємства, скільки людей необхідно найняти і тощо. Менеджеру у своїй роботі постійно необхідно приймати рішення про ціну реалізації, перемінні і постійні витрати, про придбання й використання ресурсів. Якщо він не зможе зробити достовірний прогноз про рівень прибутків і витрат, його рішення можуть принести тільки шкоду компанії.
|
Підприємство "Мир канцелярії" планує продавати ручки на ринку. Купує ці ручки підприємство за ціною 0,40 грн. за одиницю, а планує продавати за ціною 0,80 грн. за кожну. Одночасно за місяць підприємство платить за місце на ринку 90 грн. Скільки необхідно ручок продати, щоб досягти критичної точки? |
|
(5.7) |
ПВ – постійні витрати. |
|
(5.8) |
Ко- кількість одиниць. |
|
Маржинальний дохід – це виторг, зменшений на суму перемінних витрат.
|
(5.9) |
|
|
Запас фінансової стійкості – це перевищення фактичного чистого виторгу над точкою беззбитковості.
|
(5.10) |
|
|
(5.11) |
|
|
Показники |
Умовні позначки |
|
1.Чистий виторг |
ЧП |
|
2.Перемінні витрати |
ПЗ |
|
3. Маржінальний доход |
МД |
|
4.Коефіцієнт маржінального доходу(Мд/ЧП) |
КМД |
|
5.Відсоток маржинального доходу (Мд/ЧВ) х 100% |
% Мд |
|
6. Постійні витрати |
ПВ |
|
7. Точка беззбитковості (поріг рентабельності) (ПостВ/Кмд) |
Тб |
|
8. Запас фінансової стійкості (у гр. од.) |
ЗФС (гр. од.) |
|
9. Запас фінансової стійкості (%) |
ЗФС (%) |
|
10. Прибуток (ЗФС х Кмд) |
П |
|
11. Сила впливу операційного важеля |
Свов |
|
Показник Сорочки Штани Ціна реалізації (грн.) 15 20 Змінні витрати на од. продукції (грн.) 6 16 Валова маржа на од. продукції 9 4 Коефіцієнт валової маржі на од. продукції 0,6 0,2
Таким чином, доцільніше підприємству "Рось" виготовляти не сорочки з великим коефіцієнтом валової маржі на одиницю виробу, як це видно з показників таблиці 4, а штани – із більшою сумою валової маржі на людино-годину. Менеджер, прийнявши таке рішення, врахував поряд з іншими й обмежуючий фактор (можливості використання живої праці). |
Якщо при аналізі різних бізнес-ситуацій, використовуючи таку залежність, можна досить легко оперувати різними цінами, у широких межах змінювати витратні параметри, домагаючись тим самим сприятливих економічних результатів, то у реальній економіці ні ціну, ні витрати не можна «приручити» повністю.
Для підвищення прибутковості та рентабельності свого бізнесу підприємець має у своєму розпорядженні широкі можливості регулювання витрат. Залежно від умов, специфіки й організації виробництва ви добиваєтеся скорочення витрат, починаючи від ефективного використання товарно-матеріальних цінностей до жорсткого контролю за адміністративними витратами.
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Прибуток підприємства не виконує функції:
2. До змінних витрат відносяться:
3. До постійних витрат відносяться:
4. До резервів економії змінних витрат відносяться:
5. Інструмент, який впливає на прибуток підприємства шляхом зміни структури й об'ємів довгострокових пасивів, одержав назву:
6. Різницю між коефіцієнтом валової рентабельності активів і середнім розміром відсотку за кредит називають:
7. Міру, з якою проявляється ефект фінансового левериджу у зв'язку з різним рівнем оподаткування прибутку, характеризує податковий коректор, що розраховується за формулою: , де - ставка податку на прибуток, а замість знака питання має стояти:
8. Коефіцієнт фінансового левериджу розраховується за формулою: , де ЗК – залучений капітал, СК – власний капітал, а замість знаку питання має стояти:
9. Якщо сила виробничого левериджу складає 0.5, а виручка від реалізації зросте на 20%, то прибуток:
10. Якщо ціна газети-щотижневика – 1,15 грн., вартість паперу, фарби і т. ін. у розрахунку на одну газету складає 95 копійок, а оренда приміщення і т.п. коштує 104000 грн. на рік, то критичний тираж становитиме:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Розділ 6. УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ
1. Управління основним капіталом
Сьогодні однією з найбільш актуальних завдань, що стоять перед сучасним підприємством, яке має в своєму розпорядженні складне дороге в обслуговуванні обладнання, є необхідність забезпечення його безпеки та одночасно економічної ефективності роботи. Важливим моментом при вирішенні цього завдання стає впровадження систем управління виробничими фондами та активами підприємства, що складають невід’ємну частину виробничого процесу та дозволяють збільшувати виробничу потужність підприємства за рахунок використання сучасних інформаційних технологій, не вдаючись до закупівель нового обладнання.
Управління основними фондами – це управлінська методологія, основною метою якої є підтримка робочої готовності виробничих активів за рахунок оптимізації технічного обслуговування, ремонтів, матеріально-технічного забезпечення та використання трудових ресурсів.
Основні завдання, які вирішують системи управління основними фондами підприємства: зниження витрат на обслуговування виробничих активів
Формування фінансових ресурсів, що забезпечують ефективне відтворення основних засобів і нематеріальних активів підприємства у процесі їх кругообігу пов’язано з їх амортизацією.
Амортизація представляє собою економічний механізм поступового зносу основних засобів і нематеріальних активів на реалізований готовий продукт, у результаті чого їх первісна вартість розподіляється у часі на протязі повного строку їх служби і формується спеціальний грошовий фонд, який забезпечує їх відтворення (реновацію).
З наведених визначень можна зробити висновок, що кошти амортизаційного фонду можуть забезпечувати лише просте відтворення амортизованих активів. Разом з тим, дослідження німецьких учених Лохмана і Рушті показали, що в умовах економічного підйому на ринку готової продукції кошти амортизаційного фонду підприємства дозволяють фінансувати не лише просте, але й розширене відтворення його активів. Цей теоретичний висновок може бути проілюстрований наступним прикладом:
|
Підприємство для випуску нової продукції придбало 10 станків, вартість кожного з яких складає 10 тис. дол. (загальна первісна вартість цих активів складає 100 тис. дол.). Передбачений корисний термін служби кожного з цих станків складає 5 років; відповідно річна норма їх амортизації складає 20%. Кон’юнктура ринку дозволяє підприємству нарощувати об’єм реалізації готової продукції. В таблиці показано можливе формування використання коштів амортизаційного фонду на відтворення даних активів: Рік Кількість станків у користуванні, од. Загальна вартість активів, тис. дол.. Річна норма амортизації, % Сума відрахувань до амортизаційного фонду поточного року, тис. дол.. Сума амортизаційного фонду на кінець року, тис. дол.. Можливість придбання станків у наступно Залишок невитрачених коштів амортизаційного фонду, тис. дол. 1 10 100 20 20 20 2 - 2 12 120 20 24 24 2 4 3 14 140 20 28 32 3 2 4 17 170 20 34 36 3 6 5 20 200 20 40 46 4 6 6 14 140 20 28 34 3 4 |
Як видно з наведеної таблиці, за рахунок коштів амортизаційного фону підприємство після п’яти років експлуатації станків, тобто повного їх зносу і вибуття, не тільки повністю відтворило їх первісну кількість (10 од.), але й придбало додатково 4 станки. Цей ефект був би ще більшим за застосування методу прискореної амортизації активів за рахунок більш високих розмірів формування коштів амортизаційного фонду в перші роки їх експлуатації.
Механізм забезпечення розширеного відтворення активів підприємства за рахунок амортизаційного фонду в умовах економічного підйому одержав назву «ефект Лохмана-Рушті».
У методичному інструментарії управління формуванням власних фінансових ресурсів важливу роль відведено методам амортизації активів. Вибір цих методів підприємством суттєво впливає на швидкість обігу амортизованих активів в окремі інтервали корисного періоду їх використання, інтенсивність формування амортизаційного фонду, інші показники господарської діяльності. У сукупній системі відомих у нинішній час методів амортизації виділені наступні їх групи (рис. 6.1).
Рис. 6.1. Система основних методів амортизації позаоборотних активів, що використовуються у світовій практиці на сучасному етапі
На підприємствах з великим обсягом власних основних засобів і нематеріальних активів для підвищення ефективності управління цим джерелом фінансових ресурсів розробляється і реалізується амортизаційна політика.
Амортизаційна політика підприємства представляє собою складову частину загальної політики формування власних фінансових ресурсів, яка полягає в управлінні амортизаційними відрахуваннями від використовуваних власних основних засобів і нематеріальних активів з метою їх реінвестування у виробничу діяльність.
Амортизаційна політика підприємства у значній мірі відображає амортизаційну політику держави на різних етапах її економічного розвитку. Вона базується на встановлених державою принципах, методах і нормах амортизаційних відрахувань. Разом з тим, кожне підприємство має змогу індивідуалізувати свою амортизаційну політику, враховуючи конкретні умови, що визначають її параметри.
Формування амортизаційної політики підприємства здійснюється за наступними основними етапами (рис. 6.2):
Рис. 6.2. Зміст основних етапів формування амортизаційної політики підприємства
Показником ефективності амортизаційної політики виступає сума приросту чистого грошового потоку, що досягається при використанні будь-якого методу амортизації у порівнянні з методом прямолінійної амортизації активу. В нашій господарській практиці розрахунок цієї ефективності зводиться до порівняння чистого грошового потоку при прискореній і прямолінійній амортизації активу. Сума приросту чистого грошового потоку в цьому випадку може бути розрахована за формулою:
|
(6.1) |
, де ЧДПА – сума приросту чистого грошового потоку; НП – ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом; – сума амортизаційних відрахувань при прискореній амортизації активу в конкретному часовому інтервалі; – сума амортизаційних відрахувань при прямолінійній амортизації активу в конкретному часовому інтервалі; п – загальний період експлуатації активу, виражений кількістю часових інтервалів (звичайно в роках); і – дисконтний множник, що використовується при розрахунку теперішньої вартості грошей, виражений десятковим дробом. |
Застосування різних методів амортизації забезпечує альтернативність вибору можливих управлінських рішень у формуванні власних фінансових ресурсів підприємства за рахунок цього джерела.
2. Нематеріальні активи підприємства, методи їх оцінки та управління
Проблеми оцінки та обліку нематеріальних активів знайшли своє відображення у роботах низки британських економістів. Так, В. Маккензі у „Посібнику Financial Times з аналізу та використання фінансових звітів” виділяє наступні цінності, що можуть бути описані даним терміном: капіталізація затрат на дослідження і розвиток, концесії, патенти та торгові марки, фірмові знаки, гудвіл. Зазначено, що коли нематеріальний актив має скінчений життєвий цикл, його слід певним чином обліковувати подібно до матеріального активу. Прийнято, у зв’язку з цим, говорити не про амортизацію, а про знецінювання нематеріального активу.
Станом на сьогодні єдиного світового стандарту щодо обліку нематеріальних активів загалом не існує. Існує чорнове правило (відоме як „попередній варіант”, англ. – „exposure draft”, ED), що описує спосіб обліку нематеріальних активів, а також звітні правила, що формалізують облік капіталовкладень на дослідження і розвиток та гудвіл.
Правило ED зазначає, що нематеріальним активом може вважатися тільки такий актив, який:
Перелік нематеріальних активів може включати:
Українські вчені О.С. Федонін, І.М. Рєпіна, О.І. Олексюк розглядають нематеріальні активи (НМА) як чинник потенціалу підприємства і наводять наступну класифікацію методів оцінки вартості цих активів (табл. 6.1).
Іноді сутність дохідних методів оцінювання зводиться до того, що вартість нематеріальних активів визначається за додатковою або надлишковою доданою вартістю, яку отримує підприємство як результат використання у виробничому процесі патентів, ноу-хау, репутації фірми, торгової марки тощо. Розраховують величину капіталу, що створює додатковий прибуток, у два способи:
Таблиця 6.1
Систематизація існуючих дохідних методів оцінки вартості НМА
|
№ п/п |
Назва методу |
Змістовна характеристика |
|
1. |
Метод дисконтування грошових потоків |
В основу методу покладено залежність вартості від часу. Вартість нематеріального активу дорівнює теперішній вартості майбутніх грошових потоків від його використання. |
|
2. |
Метод капіталізації грошового потоку |
Метод заснований на процесі переведення доходів від використання нематеріального активу в його вартість. |
|
3. |
Метод надлишкових прибутків |
Метод базується на припущенні, що надлишкові прибутки підприємство отримує за рахунок невідображених у балансі нематеріальних активів. |
|
4. |
Метод надлишкових грошових коштів |
Метод заснований на припущенні, що приріст вартості компанії порівняно з вартістю капіталу, основних і трудових ресурсів, залучених до господарського обігу, формується за рахунок нематеріальних активів. |
|
5. |
Метод звільнення від роялті |
Метод заснований на таких припущеннях: а) оцінюваний нематеріальний актив не належить істинному власнику (підприємству), а є власністю іншої сторони; б) ця інша сторона надає інтелектуальну власність підприємству на ліцензійній основі на умовах сплати відрахувань від виторгу (роялті); в) зважаючи на те, що нематеріальний актив насправді належить істинному його власнику, йому не потрібно сплачувати роялті, тобто утворюється псевдо економія витрат – результат капіталізації. |
|
6. |
Метод виграшу в собівартості |
Метод базується на врахуванні економії витрат, що може бути асоційована із застосуванням нематеріальних активів; передбачає обчислення розміру виграшу в собівартості за термін, коли інтелектуальна власність приносить корисний ефект (знижує собівартість). |
|
7. |
Метод переваг у доходах |
Базується на визначенні різниці між грошовими потоками, отриманими від використання нематеріального активу, та грошовими потоками без його використання. |
|
(6.2) |
, де – надлишковий прибуток чи додана вартість за розрахунковий період; – множник приведення до теперішньої вартості, який за браком можливості визначення горизонту прогнозування перетворюється у фактор ануїтету. |
|
(6.3) |
, де – коефіцієнт капіталізації, частки одиниці. |
Виділяють певні особливості оцінки вартості знака для товарів і послуг та фірмового найменування. Покупець, як правило, надає перевагу відомим фірмам, які себе зарекомендували на ринку і зайняли певну товарну нішу. Тому популярність фірми відіграє значну роль і її можна визначити як величину, прямо пропорційну фактичному часу з дня заснування підприємства, а в даному випадку – з дня реєстрації знака або набуття ним чинності. Відповідно до Закону України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” такий термін становить 10 років. Популярність (репутацію) фірми можна описати наступною залежністю:
|
(6.4) |
, де – коефіцієнт популярності (давності) фірми; Тф – період часу з моменту заснування фірми; Тн – мінімальний термін чинності знака для товарів і послуг (10 років). |
Значний вплив на вартість знака для товарів і послуг має рентабельність продукції як показник, що відображає ефективність поточних витрат на виробництві. Таким чином, вартість знака для товарів і послуг, а також фірмового найменування рекомендують обчислювати за формулою:
|
(6.5) |
, де Р – рентабельність продукції; N – кількість кваліфікаційних рубрик за МКТП; F – кількість країн, де зареєстровано знак для товарів і послуг або на які поширюється його дія; W – ділова репутація фірми (або гудвіл). |
Виділяють також інший спосіб оцінки та обліку торгових марок, згідно з яким компанії можуть весь гудвіл записувати в якості нематеріальних активів, доводячи, що надбавка до суми чистих активів, власне, і є платою за використання торгової марки. Класифікуючи у цей спосіб нематеріальні активи, компанії уникають потреби амортизувати гудвіл. Вони можуть також щороку переоцінювати свої торгові марки.
У табл. 6.2 наведені основні принципи обліку гудвіл у провідних країнах.
Таблиця 6.2
Зарубіжний досвід обліку нематеріальних активів
|
Країна |
Основні принципи обліку та амортизації |
|
США („Американська модель”) |
Гудвіл капіталізується і повинен бути амортизованим упродовж його життєвого циклу, що не повинен перевищувати 40 років. |
|
Франція („Західноєвропейська модель”) |
У надзвичайних випадках гудвіл може бути списаний за рахунок резервів. Проте загалом, така практика є незвичною, і, як правило, гудвіл капіталізують, вносячи на баланс підприємства, і списують, амортизуючи впродовж його життєвого циклу. Максимального терміну амортизації гудвіл не існує, більшість компаній списують такий актив протягом 20-30 років. |
|
Німеччина („Німецька модель”) |
Гудвіл списується коштом резервів, або ж вноситься на баланс окремою статтею. Законом обумовлений 4-річний термін амортизації обсягів гудвіл, проте у звітах зустрічається й 40-річна його амортизація. |
|
Японія („Японська модель”) |
Гудвіл може списуватися негайно за рахунок звітного нерозподіленого прибутку (в жодному випадку не за рахунок резервів), або може бути внесений на баланс і списаний, як правило, упродовж 5 років, як того вимагає комерційний кодекс. |
З даних табл. 6.3 видно, що вартість торгової марки займає значну питому вагу у загальній ринковій вартості компаній (в середньому 33,52%) – від 8,06% для Citibank до 60,11% для McDonalds та 65,35% для Coca-Cola. В деяких випадках вартість торгової марки підприємств може навіть перевищувати вартість інших активів.
Для всіх компаній – власників найбільших торгових марок було розраховано гудвіл як різницю між ринковою (продажною) вартістю підприємства як цілісного майнового комплексу (РВ) та його балансовою вартістю, тобто сумою чистих активів (А). Таке перевищення вартості підприємства пов'язують з можливістю одержання більш високого рівня прибутку (в порівнянні з середньо ринковим рівнем ефективності інвестування) за рахунок використання більш ефективної системи управління, домінуючої позиції на товарному ринку, застосування нових технологій і т. ін. Слід зазначити, що у певних випадках подібний метод визначення гудвіл не дає результату: так, наприклад, серед підприємств автомобільної (General Electric, Toyota, Mercedes) або фінансово-кредитної галузі (Citibank, American Express), внаслідок дуже високої вартості поточних активів можна спостерігати, так званий, від'ємний гудвіл: ринкова вартість підприємства є нижчою за балансову.
Таблиця 6.3
Показники фінансового стану підприємств – власників найдорожчих торгових марок світу у 2004 р. (млрд. дол.)
|
Торгова марка (ТМ) |
Вартість торгової марки |
Обсяг продаж (ОП) |
Прибу-ток (ПР) |
Активи (А) |
Ринкова вартість (РВ) |
Гудвіл (РВ–А) |
|
|
2003 |
2004 |
||||||
|
Coca-Cola |
70,453 |
67,394 |
21,96 |
4,85 |
31,33 |
103,12 |
71,79 |
|
Microsoft |
61,372 |
65,174 |
38,47 |
10 |
64,94 |
273,75 |
208,81 |
|
IBM |
51,761 |
53,791 |
96,29 |
8,43 |
109,18 |
152,76 |
43,58 |
|
General Electric |
42,34 |
44,111 |
152,36 |
16,59 |
750,33 |
372,14 |
-378,19 |
|
Intel |
31,112 |
33,499 |
34,21 |
7,52 |
48,14 |
149,39 |
101,25 |
|
Disney |
28,036 |
27,113 |
30,87 |
2,38 |
55,45 |
57,2 |
1,75 |
|
McDonald`s |
24,699 |
25,001 |
19,06 |
2,28 |
25,53 |
41,59 |
16,06 |
|
Nokia |
29,44 |
24,041 |
39,71 |
4,35 |
29,91 |
73,14 |
43,23 |
|
Toyota |
20,784 |
22,673 |
165,68 |
11,13 |
211,15 |
140 |
-71,15 |
|
Marlboro |
22,183 |
22,128 |
63,96 |
9,42 |
101,65 |
134,75 |
33,1 |
|
Mercedes |
21,371 |
21,331 |
192,75 |
3,35 |
242,29 |
47,04 |
-195,25 |
|
Hewlett-Packard |
19,86 |
20,978 |
81,85 |
3,5 |
75,14 |
60,48 |
-14,66 |
|
Citibank |
18,571 |
19,971 |
108,28 |
17,05 |
1484,1 |
247,66 |
-1236,44 |
|
American Express |
16,833 |
17,683 |
29,12 |
3,52 |
193 |
67,63 |
-125,37 |
|
Gilette |
15,978 |
16,723 |
10,48 |
1,69 |
10,67 |
49,89 |
39,22 |
|
Всього |
474,79 |
481,61 |
1085,05 |
106,06 |
3432,8 |
1970,54 |
- |
|
Середнє значення |
31,653 |
32,107 |
72,337 |
7,07 |
228,85 |
131,369 |
- |
Разом з тим, серед компаній, які мають позитивну різницю між ринковою вартістю та сумою чистих активів, помічений достатньо високий (0,65) коефіцієнт кореляції між вартістю торгової марки та величиною гудвіл, що свідчить про сильний зв'язок між цими показниками. Тобто можна стверджувати, що в значній мірі перевищення ринкової вартості підприємства над балансовою (або гудвіл) викликане саме цінністю тієї чи іншої торгової марки.
Таким чином, аналіз існуючого досвіду показує, що науковцями і практиками (здебільшого, британськими) розроблений широкий спектр методологічних порад і практичних схем та механізмів управління нематеріальними активами. Ці методики і моделі мають бути детально вивчені та адаптовані до умов сучасної України з метою подальшого вдосконалення діючих механізмів у даній сфері.
3. Регулювання оборотних активів підприємства
Щоб уникнути непорозумінь стосовно термінології, спершу зауважимо, що терміни “оборотні активи”, “поточні активи”, “оборотний капітал”, “обіговий капітал”, “обігові кошти” є тотожними (в англійському перекладі використовуються терміни “current assets” або “working capital”).
Оборотні активи – це ті активи, без яких неможливе ведення господарської діяльності підприємства. Оборотним капіталом на кожному підприємстві оперують щоденно: закуповують сировину і матеріали, використовують їх у виробництві, відвантажують готову продукцію, отримують гроші від дебіторів. Важливість ефективного управління оборотними активами важко переоцінити. Нестача оборотного капіталу може паралізувати діяльність підприємства або погіршити його ліквідність, а надлишок означатиме, що частина капіталу не працює і не приносить прибутку.
Одним з основних факторів успіху будь-якого бізнесу є організація ефективного управління його оборотними активами. Особливу актуальність ця задача набуває у зв'язку з планами уряду України по вступу до СОТ. У рамках цієї задачі уряд здійснює роботу із гармонізації українського законодавства з міжнародним. Створення більш сприятливого інвестиційного клімату підштовхне міжнародні компанії до більш активного виходу на український ринок, що ми вже спостерігаємо протягом декількох останніх років, наприклад, на ринку мережних роздрібних супермаркетів. Для українських компаній це означає серйозне загострення конкурентної боротьби. Досвідчені західні компанії, як правило, мають якісно збалансовані джерела фінансування, більш дешеві ніж в українських підприємств. Вітчизняні підприємства, що збираються конкурувати з міжнародними повинні шукати шляхи підвищення ефективності свого бізнесу. Ї
Оборотний капітал або оборотні (поточні) активи – це сукупність майнових цінностей підприємства, що обслуговують поточний господарський процес і цілком споживаних протягом одного операційного (виробничо-комерційного) циклу.
Часто поняття оборотного капіталу розглядають як рішення по короткостроковому фінансуванню, що узагальнюють за назвою управління оборотним капіталом. Оборотний капітал складається з коштів і інших ліквідних активів, що можуть бути конвертовані в грошові кошти протягом року або операційного циклу. Склад оборотних активів відрізняється в залежності від області діяльності підприємства.
Рис. 6.3. Оборотні активи виробничого підприємства
Головною відмінністю структури оборотних коштів виробничих підприємств від структури оборотних коштів торговельних компаній є відсутність в останніх виробничих запасів, незавершеного виробництва і готової продукції. Замість цих активів у торговельних компаній присутня група активів за назвою “Товари” (рис.6.4.)
Рис. 6.4. Оборотні активи торгового підприємства
Оборотні активи підприємства характеризуються позитивними особливостями:
Вади оборотних активів:
По джерелах утворення оборотні кошти поділяються на власні і залучені (позикові). Власні оборотні кошти формуються за рахунок власного капіталу підприємства (статутний капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток і ін.). До складу позикових оборотних коштів входять банківські кредити, а також товарна кредиторська заборгованість. Їх надають підприємству в тимчасове користування. Одна частина платна (кредити і позики), інша безкоштовна (товарна кредиторська заборгованість).
Операційний цикл – це тривалість часу, необхідного для придбання запасів, їхньої переробки і продажу, і одержання за це грошей.
Цикл має два окремих періоду. У перший входить час, необхідний для придбання, переробки і продажу запасів. Він називається періодом обороту запасів.
Рис. 6.5. Грошовий потік у часі та короткострокова операційна діяльність виробничого підприємства
Другий період це час, протягом якого оплачуються рахунки до одержання, і називається періодом обороту або обертання дебіторської заборгованості. Операційний цикл показує, яким чином продукт рухається по рахунках поточних активів. З кожним новим періодом актив стає більш Грошовий відтік для підприємства наступає не відразу, а через якийсь час, що називається періодом оплати кредиторської заборгованості. Він складається з періоду оплати поточної заборгованості перед постачальниками (товарна кредиторська заборгованість), періоду оплати поточної заборгованості перед бюджетом і персоналом, а також періоду обороту авансових платежів покупців (середній термін передоплати продукції і/або товарів покупцями). Поточна заборгованість перед бюджетом (що виникає завдяки встановленій періодичності сплати податків) і поточна заборгованість по заробітній платі (що виникає завдяки прийнятій на підприємстві періодичності оплати праці) складають сталі пасиви підприємства.
Період обороту кожного з елементів поточних пасивів відображає тривалість періоду, протягом якого організація має можливість розпоряджатися даним джерелом фінансування. Чим більше кредитний цикл, тим ефективніше підприємство використовує можливість фінансування поточної діяльності за рахунок безпосередніх учасників операційного процесу. Період часу між оплатою кредиторської заборгованості й одержанням грошей за свій товар називається грошовим або чистим циклом.
|
(6.6) |
, |
Такий розрив між притоками і відтоками коштів, що є не профінансований іншими учасниками операційного циклу, викликає необхідність або позики, або збереження ліквідного запасу у формі коштів або цінних паперів, що легко реалізуються. Тривалість грошового циклу і, відповідно, необхідна сума коштів, може регулюватися зміною періодів обороту запасів, оплати дебіторської і кредиторської заборгованості. Між грошовим циклом і прибутковістю власного капіталу ROE існує безпосередній зв'язок. Одним з факторів, що визначає ROE, є оборотність всіх активів. Чим коротший грошовий цикл, тим менше підприємство фінансує запаси і дебіторську заборгованість.
Існують два полярних випадки короткострокової фінансової політики підприємства: гнучка (консервативна) і жорстка (рестриктивна, агресивна). При гнучкій політиці:
Жорстка політика передбачає практично протилежний зміст по кожному перерахованому вище пункту:
Рис. 6.6. Змушені витрати і витрати економії на масштабах виробництва
за умов гнучкої та жорсткої короткострокової фінансової політки
Гнучка фінансова політика є більш дорогою, тому що вимагає великих інвестицій у грошові кошти і ліквідні цінні папери, запаси і дебіторську заборгованість. З іншого боку, очікуваний грошовий потік повинний бути вище, оскільки підприємство при такій політиці пропонує своїм клієнтам кращий набір сервісів у вигляді постійного великого складу продукції і ліберальній кредитній політиці. Крім того така політика знижує ризик простою виробництва.
Управління оборотними активами може розумітися як пошук компромісу між витратами, що збільшуються (змушені витрати), і витратами, що зменшуються (витрати економії на масштабах виробництва) у залежності від обсягу інвестування в оборотні активи. При гнучкій політиці підприємство несе збільшені змушені витрати, що, по суті справи, є витратами невикористаних можливостей. Жорстка політика може спровокувати недостачу наявних коштів. Крім того низькі інвестиції в запаси і рестриктивна дебіторська політика можуть призвести до невдоволення клієнтів. Як видно з графіків на рис.7 при гнучкій політиці змушені витрати є найнижчими щодо витрат економії на масштабах виробництва при досить значному оптимальному обсязі поточних активів.
При рестриктивній політиці змушені витрати є найвищими щодо витрат економії на масштабах виробництва і призводять до меншого обсягу поточних активів . Якщо розглядати короткострокову фінансову політику з погляду джерел фінансування, то у випадку проведення гнучкої політики підприємство фінансується за рахунок внутрішніх засобів з використанням коштів і ліквідних цінних паперів. У випадку проведення жорсткої політики підприємство фінансується за рахунок зовнішніх позик необхідної величини на короткостроковій основі.
Окремо слід згадати про ліквідність оборотних активів. Ліквідність є головним фактором, який визначає ступінь ризику вкладень капіталу в оборотні активи. Класифікація оборотних активів за ступенем їхньої ліквідності характеризує якість активів підприємства, які задіяні в операційному циклі підприємства. Завдання такої класифікації – виявлення тих поточних активів, можливість реалізації яких виглядає малоймовірною. Нижче наведена орієнтовна класифікація оборотних активів за ступенем їхньої ліквідності:
Таблиця 6.4
Класифікація оборотних активів
|
Високий |
Кошти та їх еквіваленти; поточна дебіторська заборгованість; цінні папери (які враховуються у складі поточних фінансових інвестицій) |
|
Середній |
Товари; готова продукція; виробничі запаси; незавершене виробництво |
|
Низький |
Сумнівна дебіторська заборгованість; застарілі виробничі запаси; готова продукція, що не користується попитом |
Поділ оборотних активів за імовірністю їх реалізації не є абсолютним і залежить від конкретної ситуації. Може скластися так, що готова продукція буде реалізована зі складу підприємства швидше за готівку, ніж наступлять терміни оплати дебіторської заборгованості за продукцію відвантажену раніше на умовах після оплати. Тому для кожного підприємства і для кожного окремого періоду існує своє індивідуальне групування поточних активів за ступенем їх ліквідності (але кошти та їх еквіваленти завжди залишаються найбільш ліквідними активами). Отже, ефективне управління оборотним капіталом означає не тільки пошук і залучення додаткових джерел фінансування, але і раціональне їх розміщення в активах підприємства з огляду на ліквідність – не слід допускати надмірного збільшення частки активів із середнім і низьким ступенями ліквідності.
Фінансовий менеджер повинен визначити оптимальний для підприємства розмір власних обігових коштів (чистого оборотного капіталу) оскільки їх нестача веде до втрати ліквідності, а значний надлишок говорить про неефективне використання оборотного капіталу. Використовуючи ту чи іншу політику фінансування оборотних коштів, менеджери впливають на розмір власних оборотних коштів.
4. Управління вартістю компанії як цілісного майнового комплексу
У практиці зустрічаються численні ситуації, коли активи підприємства створюються не в процесі поступового формування, а шляхом одноразового їх придбання у формі цілісного майнового комплексу. Цілісний майновий комплекс є господарським об’єктом із закінченим циклом виробництва і реалізації продукції (робіт, послуг), розміщений на наданій йому земельній ділянці.
Сукупність активів підприємства як цілісного майнового комплексу потребує інших підходів до оцінки їх вартості порівняно з оцінкою окремих видів активів. У процесі цієї оцінки повинні бути враховані витрати праці на формування такого цілісного майнового комплексу; оптимальність пропорцій сформованої структури його активів і їх спроможність генерувати прибуток; ступінь фізичного і морального зносу окремих видів активів; ефективність віддачі нематеріальних активів і ряд інших чинників.
Необхідність оцінки сукупної вартості активів підприємства як цілісного майнового комплексу виникає на сучасному етапі в цілому ряді випадків. Так, у сучасних умовах найбільшого поширення отримують: купівля окремих підприємств з метою диверсифікації операційної діяльності, проникнення на інші регіональні або товарні ринки, усунення конкурентів; злиття (поглинання) окремих діючих підприємств з метою посилення спільного виробничого і фінансового потенціалу; приватизація державних підприємств тощо. Крім того, потреба в оцінці вартості активів підприємства як цілісного майнового комплексу виявляється при придбанні контрольного пакета акцій, заставі майна у процесі іпотечного кредитування, здійсненні повно об’ємного зовнішнього страхування, розробці плану санації, ліквідаційних процедурах при банкрутстві тощо.
Методи оцінки вартості сукупних активів підприємства як цілісного майнового комплексу дуже різноманітні. У практиці їх прийнято підрозділяти на такі основні групи:
Кожний із даних методів має свої різновиди (таблиця 6.5).
Таблиця 6.5
Система основних методів оцінки активів підприємства як цілісного майнового комплексу
|
№ з/п |
Методи оцінки |
Різновиди методів оцінки |
|
1. |
Метод балансової оцінки |
1. Оцінка, що фактично відображається сукупною вартістю активів. 1. Оцінка за поновлювальною вартістю активів. 2. Оцінка за вартістю продуктивних активів |
|
2. |
Метод оцінки вартості заміщення |
1. Оцінка за фактичним комплексом активів. 2. Оцінка з урахуванням гудвіла |
|
3. |
Метод оцінки ринкової вартості |
1. Оцінка за вартістю, що котирується. 2. Оцінка за аналоговою вартістю |
|
4. |
Метод оцінки майбутнього чистого грошового потоку |
1. Оцінка при незмінному обсязі чистого грошового потоку. 2. Оцінка за часом, що змінюється в обсязі чистого грошового потоку. |
|
5. |
Метод оцінки на основі регресивного моделювання |
3. Оцінка на основі внутрішніх чинників. 4. Оцінка з врахуванням зовнішніх чинників |
|
6. |
Експертний метод оцінки |
|
Огляд методів оцінки сукупної вартості активів підприємства як цілісного майнового комплексу показує, що жодний із них не є ідеальним. Тому в практику здійснення такої оцінки залежно від цілей, звичайно, використовується не один, а ряд методів, що дозволяють визначити діапазон даної вартості в мінімальній і максимальній межах та найбільшою мірою наблизитися до її реального значення.
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Механізм забезпечення розширеного відтворення активів підприємства за рахунок амортизаційного фонду в умовах економічного підйому одержав назву:
2. До методів прискореної амортизації відноситься метод:
3. 1) Вибір відповідних методів амортизації; 2) Урахування основних факторів, що визначають передумови формування амортизаційної політики; 3) Оцінка ефективності амортизаційної політики; 4) Забезпечення цільового спрямування коштів амортизаційного фонду. Вірний порядок названих етапів формування амортизаційної політики підприємства:
1) 2) 4) 3);
2) 1) 3) 4);
2) 1) 4) 3);
1) 3) 2) 4).
4. Надпис, символ або знак, що використовується підприємством для самоідентифікації і є офіційно зареєстрованою на території всієї держави і, при можливості, інтернаціонально, – це:
5. Різницю між ринковою (продажною) вартістю підприємства як цілісного майнового комплексу та його балансовою вартістю (сумою чистих активів) інакше називають:
6. Метод заснований на процесі переведення доходів від використання нематеріального активу в його вартість., – це:
7. Гудвіл списується коштом резервів, або ж вноситься на баланс окремою статтею згідно до:
8. Політика, за якої підтримується високий рівень коштів і ліквідних цінних паперів, має назву:
9. Оцінка підприємства з урахуванням гудвіл відноситься до методу:
10. Період обороту запасів менший від операційного циклу на:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Розділ 7. ВАРТІСТЬ І ОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ КАПІТАЛУ
1. Оцінка вартості окремих елементів власного капіталу підприємства
Розвиток фінансової діяльності підприємства вимагає понад усе мобілізації і підвищення ефективності використання власних фінансових ресурсів, оскільки це забезпечує зростання його фінансової стійкості та рівня платоспроможності. Тому першочергова увага має бути приділена оцінці вартості залучуваного в фінансових цілях власного капіталу в розрізі окремих його елементів і в цілому.
Оцінка вартості власного капіталу має низку особливостей, основними з яких є:
З урахуванням цих особливостей розглянемо механізм оцінки й управління вартістю власного капіталу. Базові елементи такої оцінки й управління вартістю наведені на рис. 7.1.
Рис. 7.1. Система базових елементів оцінки та управління вартістю власного капіталу підприємства
1. Вартість функціонуючого власного капіталу має найбільш надійний базис розрахунку у вигляді звітних даних підприємства. У процесі такої оцінки враховуються:
а) середня сума використовуваного власного капіталу в звітному періоді за балансовою вартістю. Розрахунок цього показника здійснюється за методом середньої хронологічної за низку внутрішніх звітних періодів;
б) середня сума використовуваного власного капіталу в поточній ринковій оцінці. Методика розрахунку цього показника ґрунтується на переоцінці чистих активів підприємства;
в) сума виплат власникам капіталу (у формі відсотків, дивідендів тощо) за рахунок чистого прибутку підприємства. У більшості випадків цю ціну визначають самі власники, встановлюючи розмір відсотків або дивідендів на вкладений капітал у процесі розподілу чистого прибутку.
Власне вартість функціонуючого власного капіталу в плановому періоді визначається за формулою:
|
(7.1) |
, де СКФП – вартість функціонуючого власного капіталу в плановому періоді, %; СКФО – вартість функціонуючого власного капіталу; ПВТ – планований темп росту виплат прибутку власникам на одиницю вкладеного капіталу, виражений десятковим дробом. |
Вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному періоді визначається як:
|
(7.2) |
, де СКФО – вартість функціонуючого власного капіталу; ЧПС – сума чистого прибутку, сплачена власникам підприємства у процесі його розподілу за звітний період; – середня сума власного капіталу підприємства у звітному періоді. |
2. Вартість нерозподіленого прибутку останнього звітного періоду оцінюється з урахуванням певних прогнозних розрахунків. Оскільки нерозподілений прибуток представляє собою ту капіталізовану його частину, яка буде використана у майбутньому періоді, то ціною сформованого нерозподіленого прибутку виступають плановані на його суму виплати власникам, яким він належить.
З урахуванням такого підходу вартість нерозподіленого прибутку (СНП) прирівнюється до вартості функціонуючого власного капіталу підприємства у плановому періоді:
|
(7.3) |
. |
Процес управління вартістю нерозподіленого прибутку визначається передусім сферою її використання – фінансовою діяльністю. Тому цілі управління цією частиною капіталу підпорядковані цілям фінансової політики підприємства і відповідно норма фінансового прибитку (внутрішня ставка доходності, IRR) завжди повинна співвідноситись із рівнем вартості нерозподіленого прибутку.
3. Вартість додатково залучуваного акціонерного (пайового) капіталу розраховується в процесі оцінки диференційовано за привілейованими акціями і за простими акціями (або додатково залучуваними паями).
Вартість додатково залучуваного капіталу за рахунок емісії привілейованих акцій визначається з урахуванням фіксованого розміру дивідендів, який за ними завчасно визначений:
|
(7.4) |
, де ССКпр – вартість власного капіталу, залучуваного за рахунок емісії привілейованих акцій, %; Дпр – сума дивідендів, передбачених до сплати у відповідності до контрактних зобов’язань емітента; Кпр – сума власного капіталу, залучуваного за рахунок емісії привілейованих акцій; ЕЗ – витрати з емісії акцій, виражені десятковим дробом у відношення до суми емісії. |
Розрахунок вартості додаткового капіталу, залучуваного за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв), здійснюється за наступною формулою:
|
(7.5) |
, де ССКпа – вартість власного капіталу, залучуваного за рахунок емісії простих акцій, %; Ка – кількість додатково емітованих акцій; Дпа – сума дивідендів, сплачених на одну просту акцію у звітному періоді, %; ПВТ – планований темп сплати дивідендів (відсотків за паями), виражений десятковим дробом; Кпа – сума власного капіталу, залучуваного за рахунок емісії простих акцій; ЕЗ – витрати з емісії акцій, виражені десятковим дробом у відношення до суми емісії. |
З урахуванням оцінки вартості окремих складових елементів власного капіталу й питомої ваги кожного з цих елементів у загальній сумі його залучення може бути розрахований показник середньозваженої вартості власних фінансових ресурсів підприємства.
2. Дивідендна та емісійна політика підприємства
Сформований підприємством прибуток розподіляється на цілі накопичення (інвестування) і споживання у відповідності до дивідендної політики. Термін «дивідендна політика» пов'язаний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. У принципі ж у більш широкому трактуванні під терміном «дивідендна політика» можна розуміти механізм формування частки прибутку, що сплачується власнику, у відповідності до частки його внеску у загальну суму власного капіталу підприємства.
Основною метою розробки дивідендної політики є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім його зростанням, що максимізує ринкову вартість підприємства і забезпечує стратегічний його розвиток.
Виходячи з цієї мети поняття дивідендної політики може бути сформульоване наступним чином: дивідендна політика представляє собою механізм формування власних фінансових ресурсів, який забезпечує оптимізацію пропорцій між споживаною і капіталізованою їх частками з метою максимізації ринкової вартості підприємства.
На практиці були вироблені три підходи до формування дивідендної політики – «консервативний», «помірний» («компромісний») та «агресивний». Кожному з цих підходів відповідає певний тип дивідендної політики (таблиця 7.1):
Таблиця 7.1
Основні типи дивідендної політики акціонерного товариства
|
Визначальний підхід до формування дивідендної політики |
Варіанти використовуваних типів дивідендної політики |
|
Консервативний підхід |
1. Залишкова політика дивідендних виплат 2. Політика стабільного розміру дивідендних виплат |
|
Помірний (компромісний) підхід |
3. Політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди |
|
Агресивний підхід |
4. Політика стабільного рівня дивідендів у відношенні прибутку 5. Політика постійного зростання розміру дивідендів |
З урахуванням розглянутих принципів дивідендна політика акціонерного товариства формується за наступними основними етапами (рис. 7.2).
Важливим етапом формування дивідендної політики є вибір форм сплати дивідендів. Основними з таких форм є:
1. Сплата дивідендів готівковим грошима (чеками). Це найбільш проста і розповсюджена форма здійснення дивідендних виплат.
2. Сплата дивідендів акціями. Така форма передбачає надання акціонерам знов емітованих акцій на суму дивідендних виплат. Вона представляє інтерес для акціонерів, менталітет яких орієнтований на зростання капіталу в майбутньому періоді.
3. Автоматичне реінвестування. Ця форма сплати надає акціонерам право індивідуального вибору – отримати дивіденди готівкою, або реінвестувати їх у додаткові акції (у цьому випадку акціонер укладає з компанією або обслуговуючою її брокерською конторою відповідну угоду).
4. Викуп акцій компанією. Розглядається як одна з форм реінвестування дивідендів, у відповідності до якої на суму дивідендного фонду компанія скуповує на фондовому ринку частину акцій, що вільно обертаються. Така форма використання дивідендів вимагає згоди акціонерів.
Рис. 7.2. Послідовність формування дивідендної політики
Для оцінки ефективності дивідендної політики акціонерного товариства використовують наступні показники:
а) коефіцієнт дивідендних виплат:
|
(7.6) |
, де ФДВ – фонд дивідендних виплат, сформований у відповідності до обраного типу дивідендної політки; Ка – кількість додатково емітованих акцій; ЧП – сума чистого прибутку акціонерного товариства; Да – сума дивідендів, що сплачуються на одну акцію; ЧПа – сума чистого прибутку, що приходиться на одну акцію. |
б) коефіцієнт співвідношення ціни і доходу по акції:
|
(7.7) |
, де РЦа – ринкова ціна однієї акції. |
При оцінці ефективності дивідендної політики можуть бути використані також показники динаміки ринкової вартості акцій.
Емісійна діяльність підприємства охоплює широкий спектр проблем, які виходять за рамки фінансового менеджменту. Тому, розглядаючи питання емісійної політики підприємства як форми залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел, ми введемо низку обмежень.
Залучення власного капіталу із зовнішніх джерел шляхом додаткової емісії акцій є складних і дорого вартісним процесом. Тому до даного джерела формування власних фінансових ресурсів слід прибігати лише у вкрай обмежених випадках.
З позицій фінансового менеджменту основною метою емісійної політики є залучення на фондовому ринку необхідного обсягу власних фінансових ресурсів у мінімально можливі строки. З урахуванням сформульованої мети емісійна політика підприємства представляє собою частину загальної політики формування власних фінансових ресурсів, що заклечається у забезпечені залучення необхідного їх обсягу за рахунок випуску і розміщення на фондовому ринку власних акцій.
.Розробка ефективної емісійної політики підприємства охоплює наступні етапи (рис. 7.3).
Емісія цінних паперів – це встановлена в законодавчому порядку послідовність дій емітента з випуску й розміщення цінних паперів.
Емітент і посадові особи органів управління емітента, на яких статутом або внутрішнім документом емітента покладено обов'язок відповідати за повноту й достовірність інформації, що є в указаних документах, несуть відповідальність за виконання цих зобов'язань згідно із законодавством.
Рис. 7.3. Основні етапи формування емісійної політики підприємства при збільшенні акціонерного капіталу
Розміщення цінних паперів – це відчуження цінних паперів емітентом первинним власникам через укладання громадянсько-правових угод.
Розміщення звичайно має форму передплати – закритої або відкритої. Закрита передплата – розміщення цінних паперів поміж заздалегідь визначених інвесторів без публічного (тобто з використанням засобів масової інформації) оголошення пропозиції. Відкрита передплата – розміщення цінних паперів серед потенційно необмеженого кола інвесторів через оголошення публічної пропозиції і укладення громадянсько-правових угод.
Рішення про випуск акцій приймають засновники акціонерного товариства з наступним затвердженням його на Загальних зборах акціонерів. Розмір випуску не може перевищувати 1/3 розміру статутного фонду. Рішення про випуск акцій оформляється протоколом, котрий повинен мати дані, достатні для забезпечення обсягу прав власників цих паперів. Зокрема в протоколі зазначають мету випуску, види акцій, їхню номінальну вартість, порядок виплати дивідендів, порядок розміщення й викупу акцій тощо.
Цінні папери, випуск яких не було зареєстровано, не підлягають розміщенню. Реєстрація потрібна всім учасникам фондового ринку: емітенту – для відстеження руху і трансформації випущених ним цінних паперів; інвестору – для гарантії одержання доходу; державі – для контролю й регулювання; посередникам – для якісного виконання послуг, які вони надають.
Процес первинного розміщення складається з кількох етапів, які можуть різнитися для різних видів та умов випуску цінних паперів. Ці етапи:
Акції випускаються однакової номінальної вартості у розмірі статутного фонду акціонерного товариства або всієї вартості майна державного підприємства.
Рішення про випуск акцій приймається:
Акціонерне товариство може випускати додаткові емісії, коли всі раніше випущені акції повністю оплачені не нижче їхньої номінальної вартості. У разі додаткового випуску акцій без реєстрації попереднього випуску усі договори купівлі-продажу акцій додаткового випуску вважають недійсними.
Цінні папери можуть пропонуватись для закритого та відкритого розміщення.
При відкритому розміщенні коло власників обмежується тільки кількістю цінних паперів і заздалегідь визначити, хто їх придбає, неможливо.
При закритому розміщення цінні папери розповсюджуються у наперед визначеному колі юридичних та фізичних осіб. Як правило, це засновники акціонерного товариства.
Процеси закритого та відкритого розміщення мають певні особливості. При закритому розміщенні відкрита передплата на цінні папери не проводиться, склад майбутніх власників визначається в момент прийняття рішення про випуск цінних паперів.
Наприкінці XIX століття в Європі один проект був оголошений у газетах наступними словами: "До передплати на 2 млн. для підприємства, мета якого буде повідомлена потім". Підписка акцій покрила весь капітал, а потім прийшло оголошення, що підписка була відкрита з метою визначити, скільки в Лондоні дурнів. (П Петражицкий Л.И. "Акции, биржевая игра и теория экономических кризисов", Спб., 1911. С.84)
3. Оцінка вартості окремих елементів позикового капіталу
Різноманіття джерел і умов пропозиції позикового капіталу визначає необхідність здійснення порівняльної оцінки ефективності формування позикових фінансових ресурсів у розрізі окремих їх видів і форм. Основу такої оцінки складає визначення вартості залучуваного позикового капіталу у розрізі окремих його елементів.
Оцінка вартості позикового капіталу має низку особливостей, основними з яких є:
Розглянемо особливості оцінки та управління вартістю позикового капіталу у розрізі базових його елементів:
1. Вартість банківського кредиту, незважаючи на різноманіття його видів, форм і умов, визначається на основі ставки відсотку за кредит, яка формує основні витрати з його обслуговування:
|
(7.8) |
, де СБК – вартість позикового капіталу, залучуваного у формі банківського кредиту, %; ПКб – ставка відсотку за банківський кредит, %; ЗПб – рівень витрат по залученню банківського кредиту до його суми, виражений десятковим дробом. |
Управління вартістю банківського кредиту зводиться до виявлення таких його пропозицій на фінансовому ринку, які цю вартість мінімізують як за ставкою відсотку за кредит, так і за іншими умовами його залучення (за незмінності залучуваної суми кредиту і терміну його використання).
2. Вартість позикового капіталу, залучуваного за рахунок емісії облігацій, оцінюється на базі ставки купонного відсотку за нею, що формує суму періодичних купонних виплат. Якщо облігація продається на інших умовах, то базою оцінки виступає загальна сума дисконту по ній, сплачувана при погашенні.
У першому випадку оцінка здійснюється за формулою:
|
(7.9) |
, де СОЗ – вартість позикового капіталу, залучуваного за рахунок емісії облігацій, %; СК – ставка купонного відсотку по облігації, %; ЕЗО – рівень емісійних витрат по відношенню до об’єму емісії, виражений десятковим дробом. |
У другому випадку розрахунок вартості здійснюється за наступною формулою:
|
(7.10) |
, де Дг – середньорічна сума дисконту за облігацією; НО – номінал облігації, що підлягає погашенню. |
Управління вартістю залучуваного капіталу в цьому випадку зводиться до розробки відповідної емісійної політики, що забезпечує повну реалізацію емітованих облігацій на умовах не вище середньо ринкових.
3. Вартість товарного (комерційного) кредиту оцінюється у розрізі двох форм його надання:
а) по кредиту в формі короткострокової відстрочки платежу розрахунок вартості товарного (комерційного) кредиту здійснюється за формулою:
|
(7.11) |
, де СТКк – вартість товарного (комерційного) кредиту, що надається на умовах короткострокової відстрочки платежу, %; ЦС – розмір цінової знижки при здійсненні готівкового платежу за продукцію, %; ПО – період надання відстрочки платежу за продукцію, в днях. |
Враховуючи, що вартість залучення цього виду позикового капіталу носить прихований характер, основу управління цією вартістю складає обов’язкова оцінка її у річній ставці по кожному надаваному товарному (комерційному) кредиту та її порівняння з вартістю залучення аналогічного банківського кредиту.
б) вартість товарного (комерційного) кредиту в формі довгострокової відстрочки платежу з оформленням векселем формується на тих самих умовах, що й банківського, однак має враховувати при цьому втрату цінової знижки за готівковий платіж за продукцію:
|
(7.12) |
, де СТКв – вартість товарного (комерційного) кредиту в формі довгострокової відстрочки платежу з оформленням векселя, %; ПКв – ставка відсотку за вексельний кредит, %; ЦС – розмір цінової знижки, надаваної постачальником при здійсненні готівкового платежу за продукцію, виражений десятковим дробом. |
Управління вартістю цієї форми товарного кредиту, як і банківським, зводиться до пошуку варіантів поставок аналогічної продукції, що мінімізує розміри цієї вартості.
4. Вартість внутрішньої кредиторської заборгованості підприємства при визначенні середньозваженої вартості капіталу враховується за нульовою ставкою, оскільки представляє собою безкоштовне фінансування підприємства за рахунок цього виду позикового капіталу.
З урахуванням оцінки вартості окремих складових елементів позикового капіталу та питомої ваги кожного з цих елементів у загальній його сумі може бути визначена середньозважена вартість позикових фінансових ресурсів підприємства.
4. Управління залученням банківського і комерційного кредиту
У складі фінансового кредиту, залучуваного підприємствами для розширення фінансової діяльності, пріоритетна роль належить банківському кредиту.
Під банківським кредитом розуміють грошові кошти, що надаються банком у позику клієнтові для цільового використання на встановлений термін під певний відсоток.
Багатогранність видів та умов залучення банківського кредиту визначають необхідність ефективного управління цим процесом на підприємствах з великим обсягом потреби в цьому виді позикових фінансових коштів. У цьому випадку цілі й політика залучення позикового капіталу конкретизуються з урахуванням особливостей банківського кредитування, виділяючись за необхідності у самостійний вид політики формування фінансових ресурсів підприємства.
Політика залучення банківського кредиту представляє собою частину загальної політики формування позикових фінансових ресурсів підприємства, що конкретизує умови залучення, використання та обслуговування банківського кредиту.
Розробка політики залучення банківського кредиту здійснюється за наступними основними етапами (рис. 7.4).
Рис. 7.4. Основні етапи формування політики залучення підприємством банківського кредиту
У процесі оцінки умов здійснення банківського кредитування у розрізі видів кредитів використовується спеціальний показник – «грант-елемент», що дозволяє порівнювати вартість залучення фінансового кредиту на умовах окремих комерційних банків із середніми умовами на фінансовому ринку (відповідно на ринку грошей або ринку капіталу в залежності від тривалості кредитного періоду). Розрахунок цього показника здійснюється за наступною формулою:
|
(7.12) |
, де ГЕ – показник грант-елементу, %; ПР – сума сплачуваного відсотку в конкретному інтервалі кредитного періоду; ОД – сума амортизованого основного боргу в конкретному інтервалі кредитного періоду; БК – загальна сума банківського кредиту, залучуваного підприємством; і – середня ставка відсотку за кредит, що склалася на фінансовому ринку за аналогічними кредитними інструментами, виражена десятковим дробом; п – конкретний інтервал кредитного періоду, за яким здійснюється платіж коштів комерційному банку; t – загальна тривалість кредитного періоду, виражена кількістю інтервалів, що входять до нього. |
Оскільки грант-елемент порівнює відхилення вартості залучення конкретного кредиту від середньо ринкового (виражене у відсотках до суми кредиту), його значення можуть характеризуватись як позитивною, так і негативною величинами. Ранкуючи значення грант-елементу можна оцінити рівень ефективності умов залучення підприємством фінансового кредиту у відповідності до пропозицій окремих комерційних банків.
|
У банківській сфері є поняття комунікаційного бар'єра між фінансистами (фінансовими банкірами) і трейдерами. Цей бар'єр зводиться щоб уникнути витоку внутрішньої інформації, якою можуть володіти банкіри, і одержав назву "Велика китайська стіна". http://www.k2kapital.com/glossary/c.html |
Товарний (комерційний) кредит, що надається підприємством у формі відстрочки платежу за надані ним сировину, матеріали або капітальні товари, одержує все більше розповсюдження у сучасній комерційній і фінансовій практиці. Залучаючи до використання позиковий капітал у формі товарного (комерційного) кредиту, підприємство ставить своєю основною метою максимальне задоволення потреби у фінансуванні за цей рахунок виробничих запасів сировини і матеріалів (у торгівлі – запасів товарів) і зниження загальної вартості залучення позикового капіталу. Ця мета визначає зміст політики залучення товарного (комерційного) кредиту, яка розробляється на підприємствах.
Розробка політики залучення підприємством товарного (комерційного) кредиту здійснюється за наступними основним етапами (рис. 7.5).
Рис. 7.5. Основні етапи розробки політики залучення підприємством комерційного кредиту
Політика залучення товарного (комерційного) кредиту представляє собою частину загальної політики залучення підприємством позикових фінансових ресурсів, що заклечається у забезпеченні максимального задоволення потреби у фінансуванні формування його виробничих запасів і зниження загальної вартості залучення позикового капіталу.
Механізм мінімізації вартості залучення товарного (комерційного) кредиту може бути представлений наступною формулою:
|
(7.13) |
, де ЦС – розмір цінової знижки при здійсненні готівкового платежу за продукцію, виражений десятковим дробом; ПО – період надання відстрочки платежу у відповідності до умов товарного (комерційного) кредиту, в днях. |
Мінімізуючи вартість залучення товарного (комерційного) кредиту необхідно керуватися наступним критерієм – по жодному товарному кредиту вартість залучення не повинна перевищувати рівень ставки відсотку за короткостроковий банківський кредит з аналогічним періодом (інакше більш вигідним виявиться залучення банківського кредиту для розрахунку з постачальником).
У процесі залучення комерційного кредиту мають бути виключені поза фінансові форми впливу з боку кредиторів (нав’язування непотрібного асортименту товарів, продукції низької якості, вимоги припинення господарських відносин з конкурентами продавця тощо).
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Середня сума використовуваного власного капіталу в звітному періоді за балансовою вартістю розраховується методом:
2. Методика розрахунку середньої суми використовуваного власного капіталу в поточній ринковій оцінці ґрунтується на переоцінці:
3. Рівень вартості нерозподіленого прибутку впливатиме на:
4. Якщо фонд дивідендних виплат – 110 тис. грн., чистий прибуток АТ – 500 тис. грн., а чистий прибуток у розрахунку на 1 акцію – 25 грн., то на кожну акцію буде сплачено дивіденди в сумі:
5. Політика стабільного рівня дивідендів у відношенні прибутку характеризує:
6. Якщо фірмі надається 36-денна відстрочка платежу, а цінова знижка при готівковому розрахунку за продукцію – 20%, то вартість залучення товарного кредиту складає:
7. Грант-елемент дозволяє порівнювати вартість залучення фінансового кредиту з:
8. Розмір емісії акцій не може перевищувати:
9. Якщо фонд дивідендних виплат – 180 тис. грн., чистий прибуток АТ – 900 тис. грн., а чистий прибуток у розрахунку на 1 акцію – 25 грн., то на кожну акцію буде сплачено дивіденди в сумі:
10. Викуп акцій компанією:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Розділ 8. УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ
1. Сутність, функції і механізм інвестиційного менеджменту компанії
Інвестиційні стратегії підприємств можуть забезпечити додаткове проникнення залучуваного капіталу. В останні роки глобалізація стала складовою частиною корпоративної стратегії, а прямі іноземні інвестиції зробились невід’ємними, а не просто можливими.
Окрім того, прихід нових технологій (наприклад, Інтернет) надає компаніям можливість посилити дієвість стратегії, посередництвом якої вони проникають на ринки, а також підвищити ефективність своїх інвестицій.
За визначенням англомовної Вікіпедії, інвестиційний менеджмент (investment management) – це професійне управління різноманітними цінними паперами (акції, облігації тощо) та іншими активами (наприклад, виробничим обладнанням) з метою досягнення специфічних інвестиційних цілей для забезпечення прибутку інвесторам.
Термін «менеджмент активів» (asset management) використовується як синонім інвестиційного менеджменту у випадку колективного інвестування; в той час як синонім «менеджмент фондів» (fund management) є більш узагальнюючим. В якості понять тотожних терміну «інвестиційний менеджмент» також часто використовують «менеджмент капіталу» (wealth management) та «портфельний менеджмент» (portfolio management).
Інвестиційний менеджмент – це велика і важлива глобальна індустрія, яка несе відповідальність за трильйони доларів, євро, фунтів та ієн. Активи цієї світової індустрії у 2006 році досягли рекордного показника у 55 трлн. дол. Найбільшим світовим джерелом інвестиційних ресурсів є США (48%), на другому місці – Японія (11%) та Велика Британія (7%). В останні роки найбільше зростання демонструють країни Азійсько-Тихоокеанського регіону, а також Китай та Індія.
Десятка найуспішніших світових компаній у галузі інвестиційного менеджменту за рейтингом «Global Investor’s» наведена в табл. 8.1
Таблиця 8.1.
Десять найбільших компаній у сфері інвестиційного менеджменту
|
Ранг |
Компанія |
Активи в управлінні |
Країна |
|
1. |
Barclays Global Investors |
1,400,491 |
Велика Британія |
|
2. |
State Street Global Advisors |
1,367,269 |
США |
|
3. |
Fidelity Investments |
1,299,400 |
США |
|
4. |
Capital Group Companies |
1,050,435 |
США |
|
5. |
Legg Mason |
891,400 |
США |
|
6. |
The Vanguard Group |
852,000 |
США |
|
7. |
Allianz Global Investors |
790,513 |
Німеччина |
|
8. |
JPMorgan Asset Management |
782,646 |
США |
|
9. |
Mellon Financial Corporation |
738,294 |
США |
|
10. |
Deutsche Asset Management |
723,366 |
Німеччина |
Система інвестиційного менеджменту реалізує свою головну мету й основні задачі шляхом здійснення певних функцій. Ці функції поділяються на дві основні групи, які визначені комплексним змістом системи управління інвестиційною діяльністю:
1. Функції інвестиційного менеджменту як управлінської системи. Ці функції є складовими частинами будь-якого процесу управління поза залежністю від виду діяльності підприємства, його організаційно-правової форми, розміру, форми власності і т. ін.. В теорії управління ці функції характеризуються як загальні.
2. Функції інвестиційного менеджменту як спеціальної області управління підприємством. Склад цих функцій визначено конкретним об’єктом даної управлінської системи. Теорія управління розглядає ці функції як специфічні.
У найбільш загальному вигляді склад функцій інвестиційного менеджменту у розрізі цих груп представлений в табл. 8.2.
Основні функції міжнародного інвестиційного менеджменту як спеціальної області управління підприємством розглянуті у найбільш агрегованому вигляді. Кожна з цих функцій може бути конкретизована більш цілеспрямовано з урахуванням специфіки інвестиційної діяльності окремих підприємств. При здійсненні такої конкретизації на кожному підприємств може бути побудована багаторівнева функціональна система управління інвестиційною діяльністю. Принципова схема побудови такої деталізованої багаторівневої функціональної системи наведена на рис. 8.1.
Таблиця 8.2.
Характеристика основних функцій інвестиційного менеджменту
в розрізі окремих груп
|
Групування основних функцій міжнародного інвестиційного менеджменту |
|
|
як управлінської системи |
як спеціальної області управління підприємством |
|
|
Процес управління інвестиційною діяльністю базується на певному механізмі. Механізм інвестиційного менеджменту представляє собою систему основних елементів, що регулюють процес розробки і реалізації інвестиційних рішень підприємства.
Для того, щоб пояснити причини того, що інвестиційні менеджери досягають результатів вищих за посередні, часто використовують закон «трьох П» – «принципи, процес та персонал» (3-P's – Philosophy, Process and People).
Під принципами у даному випадку розуміють основні засади інвестиційного менеджменту організації: наприклад, чи обере менеджер для придбання акції з високою вартістю чи високим зростанням (і чому); чи спирається він на внутрішні розрахунки чи винаймає команду аналітиків тощо. Доцільно, щоб ці засади були сформульовані у засновницьких документах компанії.
Процес означає шляхи, якими впроваджуються загальні принципи: наприклад, як менеджером приймається рішення щодо того, які активи і в який момент часу купувати; які активи і в який момент часу продавати; хто приймає остаточне рішення і чи приймається воно колегіально тощо.
Персонал включає в себе працівників компанії, особливо фінансових менеджерів. Питання полягає в тому, хто вони, як вони відбираються, хто кому підзвітний, наскільки велика команда (і чи розуміють усі її члени принципи і процеси, які вони використовують), і наскільки довго ця команда працює разом.
Рис. 8.1. Багаторівнева функціональна система управління
інвестиційною діяльністю підприємства
2. Зовнішні чинники ефективності інвестицій та їх оцінка
При залученні зовнішніх джерел активів важливої ролі набуває така характеристика як інвестиційний клімат регіону.
Інвестиційним кліматом (Investment climate) в загальному розумінні називають ситуацію, що склалася в регіоні, з точки зору вітчизняних та зарубіжних інвесторів, які вкладають свій капітал у розвиток його економіки.
Цей показник включає в себе значну кількість факторів ризику, що складаються під впливом зовнішніх та внутрішніх умов, ситуацій та перспектив розвитку. Найчастіше під інвестиційним кліматом розуміють соціально-політичні та економічні (зовнішні і внутрішні) ризики.
Міжнародні кредитори та інвестори впевнені в необхідності оцінки політичного ризику. Але визначення та розрахунок цього ризику представляє собою складну задачу. Один з підходів, який передбачає включення економічних, соціальних і політичних факторів до оцінки ділового клімату, заснований на так званому індексі ділового ризику (BERI). Група експертів присвоює кожному регіонові суб’єктивну оцінку від 1 до 100, враховуючи в своїх оцінках широкий спектр факторів. Ці фактори включають: нормативно-правове поле, дії керівництва, які можуть відобразитися на потоці грошових коштів і вартості власності в даному регіоні, економічні фактори, такі як інфляція, безробіття, доходи населення.
Кількісний аналіз ступеню регіонального ризику може розглядатися як аналог борговим рейтингам, що складаються корпоративними позикодавцями. Ця загальна оцінка може бути одержана на основі серії тестів, направлених на виявлення специфічних складових здатності виконувати боргові зобов’язання. Для проведення оцінки за цим методом М.В. Енг, Ф.А. Ліс та Л.Дж. Мауер пропонують враховувати шість окремих величин: ліквідність, стабільність, платіжний баланс, стимули та розмір боргу. Наявність сприятливих фінансових стимулів говорить про здатність регіону направляти грошові ресурси на продуктивні ринки (як протилежність „втечі капіталу”). Серед показників, що характеризують соціальну стабільність регіону варто виділити споживання електроенергії на душу населення та відсоток населення, що має вищу освіту.
Британські фінансові аналітики використовують наступні 10 показників: економічну ефективність, політичний ризик, рівень заборгованості, доступність банківського кредиту, доступність короткострокового фінансування, доступність довгострокового фінансування, ймовірність форс-мажорних обставин, кредитоздатність, невиконання зобов’язань з виплати боргу та інтегральний показник надійності регіону.
Сукупність економічних, соціальних та політичних ризиків характеризує стан фінансової безпеки регіону.
Індикатори фінансової безпеки водночас є й індикаторами стану фінансово-економічної сфери регіону, які характеризують процеси та явища, що відбуваються в ній на макрорівні. Ці показники доцільно згрупувати за такими сегментами: бюджетний, грошово-кредитний, валютний, банківський, інвестиційний, фондовий і страховий.
Інформацію про інвестиційний клімат можна отримати завдяки рейтинговим агенціям. Так, наприклад, завдяки рейтингам Standard & Poor’s, Moody’s та Fitch інвестор вивчає перспективність капіталовкладень у той чи інший проект. Трапляється, що будівничі рейтингів помиляються, й інвестор програє. Порте це не привід нехтувати оцінками «аналітичної трійки», адже альтернативи цим впливовим агенціям наразі не існує.
Найстарішою міжнародною рейтинговою агенцією є Standard & Poor’s, яка веде свою історію з 50-х років XIX ст. У ті часи ще не було спеціалізованих агенцій, не існувало й Standard & Poor’s, а був Генрі Пур – головний редактор журналу American Railroad Journal, що розповідав про будні американської залізниці. Американські магістралі були на той час об’єктом підвищеної уваги з боку європейських банків. Однак не кожен банкір зі Старого Cвіту ризикував укладати капітали в США: до залізничних концесій нерідко долучалися шахраї, і знайти надійного партнера за океаном європейцям було вельми складно.
Генрі Пур вирішив допомогти потенційним інвесторам: провів анкетування серед гравців американського залізничного ринку. Адекватні, на думку Пура, фінансові звіти було надруковано в American Railroad Journal. «Закритим» компаніям на сторінках журналу було присвячено гнівну публікацію. Компанії, інформація про які з’являлася у пурівських виданнях, швидше отримували кредити від британських, німецьких і французьких банків, натомість «закриті» американські залізничні фірми мали значно менший доступ до іноземних інвестицій.
У США стала афоризмом фраза тележурналіста Томаса Фрідмана: «Прямим конкурентом наших рейтингових агенцій, вочевидь, є Пентагон: він може нищити цілі держави за допомогою бомбардувань, а Moody’s робить те саме, знижуючи рейтинг суверенних зобов’язань».
Між трьома рейтинговими «китами» складно знайти серйозні відмінності. Наймолодшу – Fitch IBKA прийнято вважати найменш впливовою. Найстарша – Standard & Poor’s – має репутацію найконсервативнішої. У своїх рейтингових класифікаціях усі троє дуже схожі між собою. Принцип розподілу залишився незмінним з часів Джона Муді: зобов’язання інвестиційного гатунку, спекулятивні та зобов’язання країн, що перебувають у стані дефолту. Відповідно рейтингові позиції мають свою літеру: А – найкраща, С – найгірша. Існує чимало проміжних підвидів, що у рейтингах Standard & Poor’s і Fitch IBKA позначені знаками «плюс» та «мінус», а в рейтингах Moody’s – цифрами від 1 до 3 (див. табл. 3.3-3.4).
За цими рейтингами можна визначити кілька макроекономічних показників: за методологією Standard & Poor’s рейтинг ААА відповідає рівню інфляції від 0 до 10%, АА – 4-15%, А – 7-25%, ВВВ – 10-50%, ВВ – 25-100%. Дохідність облігацій за стандартами Moody’s визначається так: Ааа – 6,7% річних, Аа — 6,9%, А – 7,1% і Ваа – 7,3%.
Для банків агенції розробили окрему систему класифікації — рейтинг внутрішньої фінансової стійкості (категорії A, B, C, D, E). Завдяки цьому рейтингу інвестор має можливість оцінити фінансову політику установи поза зовнішніми економічними та політичними ризиками.
Інвестор, який шукає місце для капіталовкладень за кордоном, здебільшого вивчає два рейтинги: оцінки надійності свого потенційного партнера (якщо його діяльність оцінена фахівцями «трійки») і так званий суверенний рейтинг країни (див. табл. 8.3-3.4), в економіку якої він збирається вкладати кошти.
|
Рейтингова агенція |
Категорія |
|
Standard&Poor’s |
B2 |
|
Moody’s |
B |
|
Fitch |
B+ |
Фахівці провідних рейтингових агенцій, зазвичай, виставляють свої оцінки так, щоб рейтинг кредитоспроможності окремої компанії не був вищим за суверенний рейтинг держави, в якій її зареєстровано.
|
Moody’s |
S&P, Fitch |
Характеристика емітента |
|
Рейтинги інвестиційного класу |
||
|
Aaa |
AAA |
Можливості емітента з виплати боргу і відсотків винятково високі |
|
Aa1 |
AA+ |
Можливості емітента з виплати боргу і відсотків дуже високі |
|
Aa2 |
AA |
|
|
Aa3 |
AA- |
|
|
A1 |
A+ |
Можливості емітента з виплати боргу і відсотків досить високі, але залежать від внутрішньоекономічної ситуації |
|
A2 |
A |
|
|
A3 |
A- |
|
|
Baa1 |
BBB+ |
Можливості емітента з виплати боргу і відсотків залежать від внутрішньої економічної ситуації на цей час |
|
Baa2 |
BBB |
|
|
Baa3 |
BBB- |
|
|
Ba1 |
BB+ |
Нестабільність внутрішньоекономічної ситуації може впливати на платоспроможність емітента |
|
Ba2 |
BB |
|
|
Ba3 |
BB- |
|
|
Рейтинги спекулятивного класу |
||
|
B1 |
B+ |
Обмежена платоспроможність емітента,яка відповідає поточному обсягу випущених боргових зобов’язань |
|
B2 |
B |
|
|
B3 |
B- |
|
|
Caa1 |
CCC+ |
Деякий захист інтересів інвесторів є, але ризики й нестабільність високі |
|
Caa2 |
CCC |
|
|
Caa3 |
CCC- |
|
|
Ca |
CC |
Платоспроможність емітента надто залежить від внутрішньоекономічної ситуації |
|
|
||
|
C |
C |
Платоспроможність емітента повністю залежить від внутрішньоекономічної ситуації |
|
|
||
|
SD |
Вибірковий дефолт |
|
|
D |
Дефолт |
Не так давно виникла нова неофіційна методика порівняння купівельної спроможності регіонів світу – так звана бургерономіка. Дана методика заснована на використанні „індексу Біг-Мака” (або, як його інакше називають, індексу бутерброда), який щорічно з 1986 року розраховується виданням „Economist”.Індекс відображає реальне співвідношення купівельної спроможності валют світу на основі аналізу ціни фірмового бутерброду мережі „МакДональдс”, яка діє у понад 120 країнах.
Індекс Біг-Мака – неофіційний спосіб визначення паритету купівельної спроможності (ПКС).
Співвідношення цін на біг-маки має бути рівним співвідношенню обмінних валютних курсів. Робиться це з метою визначення реальних обмінних курсів валют різних держав.
Експерти журналу „Economist” використовують саме біг-мак в якості еталону з двох причин: McDonald's представлений у більшості країн світу, а сам біг-мак містить достатню кількість продовольчих елементів (хліб, м'ясо та овочі), аби вважати його універсальним зліпком народного господарства. Згідно до оприлюднених на початку 2007 року результатів, найдорожчий бутерброд – в Ісландії (7,44 дол.), Норвегії (6,63) і Швейцарії (5,05); найдешевший – у Китаї (1,41 дол.). В Україні цей продукт індустрії фаст-фуду коштує 1,71 дол., у Росії – 1,85 дол., у США – 3,22 дол.
Тож, на думку експертів, українська гривня, поряд із валютами таких країн як Росія, Єгипет, Філіппіни, Аргентина, Гонконг, Індонезія, Таїланд, Малайзія є недооціненою майже на 50%.
Звісно, є інвестиційні об’єкти, які володіють структурними перевагами і довели свою ефективність. Наприклад, на світовому ринку інвестицій сьогодні високо котуються інвестиційні проекти, засновані на високих технологіях, які складають стратегічний капітал. Тому на полицях, у сейфах та в архівах багатьох світових промислових об’єктів та цілих корпорацій, як золотий запас, зберігаються технологічні знахідки і напрацювання. Їхні вчені та інженери, фахівці-практики є живим, неоціненою схованкою величезного пласту знань та наукових досліджень, завдяки яким можна, щонайменше, протягом десятиліття підтримувати технологічний рівень, модернізувати продукцію, осучаснюючи її якісні характеристики та зовнішній вигляд.
Тому ключовим засобом підтримки конкурентоспроможності є безперервна взаємодія теорії й практики та процес комерціалізації високих наукомістких технологій шляхом виведення на ринки інвестицій саме таких бізнес-проектів, що відповідають усталеним міжнародним стандартам і вимогам.
Якщо інвестиційний проект надто великий, складний і багатоплановий, він однозначно потребує від інвестора одноразових і значних капіталовкладень для його реалізації. Це може відразу налякати інвесторів або змусити їх відмовитися від нього як від надто витратного й ризикового. Тому в подібних випадках треба відразу розділяти надто громіздкий інвестиційний проект на декілька самостійних та інвестиційно привабливих бізнес-проектів, під які легше відшукати реальних інвесторів, послідовно й поетапно запускаючи і реалізовуючи цілий проект. Як свідчить практика інвестиційного бізнесу, інвестори більш охоче вкладають свій капітал у проекти підприємств недержавної форми власності, а до самих проектів застосовують такі вимоги, дотримання яких дає можливість стимулювати і уможливлювати успіх.
Отже, підприємство, яке збирається виходити на інвестиційний ринок зі своїм бізнес-проектом, повинно мати такі характеристики: мати статус юридичної особи і належати до приватної форми власності або ж залишатися під контролем підприємств приватного сектора, а також бути платоспроможним та дієздатним з комерційного точки зору. Таке підприємство повинно внести в проект щонайменше 30% вартості з власних коштів (основні засоби, будівлі, споруди, грошові внески, інтелектуальна власність тощо), погодитися на обмеження розміру дивідендів відповідно до зобов’язань щодо повернення інвестицій, мати співвідношення боргу/капіталу до й протягом терміну впровадження проекту не більш ніж 70:30, а також взяти на себе зобов’язання із забезпечення значення коефіцієнту обслуговування боргу при визначенні рентабельності проекту і при його обслуговуванні не нижче ніж 1,5.
І ще одне дуже важливе питання: опис суті інвестиційного проекту, який виставляється на презентацію (конкурс, тендер). Для нього підприємство, яке шукає інвестора, має додати такий пакет обов’язкових документів: бізнес-план проекту; копію акта про державну реєстрацію підприємства; копію балансового звіту за останній звітний рік; прогноз балансового звіту на період реалізації інвестиційного проекту; прогноз звіту про прибуток і збитки на період здійснення інвестиційного проекту (за перший рік – поквартально); прогноз бюджету грошових потоків на період реалізації інвестиційного проекту (на перший рік – поквартально); розрахунок окупності проекту.
Звичайно, якщо проект правильно оформлений за міжнародними нормами, це відразу підвищує його шанси бути проінвестованим. Тому сутнісною основою розвитку бізнес-середовища є реальна здатність ставити й вирішувати завдання з інвестиційного планування й проектування керівниками всіх рівнів та сфер діяльності.
3. Чистий приведений дохід та його властивості
В якості основного вимірника кінцевого абсолютного результату інвестування найбільше розповсюдження одержав чистий приведений дохід. Він має чітку логічну основу і може бути застосований при рішенні широкого кола фінансових проблем, у тому числі при визначенні різних показників ефективності, його легко розрахувати.
Нехай капіталовкладенні і доходи представлені у вигляді потоку платежів, тоді величина, що шукається, знаходиться як сучасна вартість цього потоку, визначена на початок дії проекту. Таким чином:
|
(8.1) |
, де Rt – член потоку платежів у році t; v – дисконтний множник за ставкою і (ставка приведення, прийнята як норма доходності). |
Нагадаємо, що членами потоку платежів є як додатні (доходи), так і від’ємні (витрати) величини. Відповідно, додатною або від’ємною може бути і величина NPV. Останнє означає, що доходи не окупають витрати при прийнятій нормі доходності та заданому розподілі капітальних вкладень і надходжень у часі.
Якщо ряд платежів додатній, то для розрахунку величини NPV за умови, що платежі здійснюються через рівні інтервали й у кінці кожного періоду, можна скористатись програмою НПЗ (NPV) пакету Excel:
Нехай тепер потік платежів представлений роздільно, тобто як потік інвестицій і потік чистих доходів, тоді чистий приведений дохід визначається як різниця:
|
(8.2) |
, де Кt – інвестиційні витрати у році t; Rj – чистий дохід у році j; v – дисконтний множник за ставкою і (ставка приведення, прийнята як норма доходності); п1 – тривалість фінансового періоду; п2 – тривалість періоду надходження доходу. |
Звичайно, особливо у навчальній, та й практичній фінансовій літературі, річні дані прирівнюються до закінчення відповідних років. Однак часто окремі компоненти потоку можна з достатнім обґрунтуванням розглядати як рівномірно розподілені витрати (надходження) у межах року. Більш точний результат розрахунку в таких умовах можна одержати, приписуючи відповідні величини до середин річних інтервалів. У зв’язку з цим сучасна вартість потоку зростає в (1+і)0,5 разів.
|
Порівнюються за фінансовою ефективністю два варіанти інвестицій. Потоки платежів характеризуються наступними даними, які відносяться до закінчень відповідних років: А: -100 -150 50 150 200 200 - Б: -200 -50 50 100 100 200 200 Варіанти, як бачимо, помітно відрізняються між собою за характером розподілу платежів у часі. Якщо норматив доходності (ставка порівняння) прийнято на рівні 10%, то: NPVA = -214,90 + 377,10 = 162,2 NPVБ = -223,14 + 383,48 = 160,3 Таким чином, якщо виходити з величини чистого приведеного доходу, то при прийнятій відсотковій ставці порівнювані варіанти виявляються майже рівноцінними. Дещо змінимо умови задачі і, припускаючи, що доходи надходять рівномірно в межах року, здвинемо потоки платежів до середин річних інтервалів. Тоді результати для двох варіантів зміняться, хоча загальний висновок щодо приблизної рівноцінності варіантів зберігається: NPVA = -225,40 + 395,50 = 170,1 NPVБ = -234,00 + 402,20 = 168,2 |
Зупинимось на особливостях чистого приведеного доходу, важливих для його розуміння і практичного застосування. Перше, на що треба звернути увагу, – чистий приведений дохід – це абсолютний показник і, отже, залежить від масштабів капітальних вкладень. Цю обставину необхідно враховувати при порівнянні декількох фінансових проектів.
Друге – суттєва залежність чистого приведеного доходу від часових параметрів проекту. Виділимо два з них: термін початку віддачі від інвестицій і тривалість періоду віддачі. Здвиг початку віддачі вперед зменшує величину сучасної вартості потоку доходів пропорційно дисконтному множнику v-t, де t – період відстрочки.
|
Нехай за якимись причинами момент початку віддачі у попередньому прикладі (варіант А) відкладається, скажімо, всього на один рік. У цьому випадку: NPVA = -214,90 + 377,10 *1,1-1= 127,9 Тепер цей варіант помітно програє за величиною чистого приведеного доходу в порівнянні з варіантом Б. |
Що стосується тривалості періоду віддачі, то відмітимо, – надмірне його збільшення створює ілюзію підвищення повноти й надійності оцінки ефективності. Однак розміри віддалених у часі доходів навряд чи можна вважати досить надійними та обґрунтованими. Крім того, витрати й надходження, очікувані в далекому майбутньому, мало впливають на величину чистого приведеного доходу і ними, як правило, можна знехтувати.
4. Внутрішня норма доходності, індекс доходності
та термін окупності інвестицій
Не менш важливим для фінансового аналізу виробничих інвестицій, як і чистий приведений дохід, є внутрішня норма доходності. Під цим критерієм розуміють таку розрахункову ставку приведення, за якої капіталізація отримуваного доходу дає суму, рівну інвестиціям, і, отже, капіталовкладення тільки окупаються. Інакше кажучи, при нарахуванні на суму інвестицій відсотків за ставкою, що дорівнює внутрішній нормі доходності (IRR) забезпечується одержання розподіленого у часі доходу, еквівалентного інвестиціям. Чим вища ця норма, тим, звісно, більша ефективність інвестицій. Від’ємна величина внутрішньої норми доходності означає, що інвестиції не окупаються.
Розрахунок внутрішньої норми доходності часто застосовують в якості першого кроку аналізу інвестицій. Для подальшого аналізу відбираються тільки ті проекти, які забезпечують деякий прийнятний для даної компанії рівень доходності. Останній залежить від багатьох об’єктивних і суб’єктивних обставин і охоплює вельми великий діапазон можливих значень навіть для однорідних видів підприємств.
У загальному випадку, коли інвестиції і доходи задаються у вигляді потоку платежів, ставка IRR визначається на основі рішення рівняння:
|
(8.3) |
, де Rt – член потоку платежів у році t; v – дисконтний множник за ставкою IRR (ставка приведення, прийнята як норма доходності). |
Потім, знаючи v, знаходимо ставку IRR. Розрахунок ставки здійснюється різними методами, які дають різні за точністю відповіді. Розрізняються вони й за трудомісткістю. У західній навчальній літературі часто обмежуються методом послідовного відбору значення ставки до виконання умови NPV=0. Дійсно, за наявності досвіду й порівняно короткого потоку платежів такий підхід досить швидко дає задовільні результати. Більш «серйозні» методи визначення ставки ґрунтуються на різних ітераційних процедурах. До них відносяться метод Ньютона-Рафсона тощо.
В пакеті Excel міститься програма ВНДОХ, яка дозволяє визначити внутрішню норму доходності на основі потоку платежів з однаковими інтервалами між членами потоку. Інвестиції показуються зі знаком «мінус», доходи – зі знаком «плюс»:
На величину внутрішньої норми доходності впливають ті ж фактори, що й на чистий приведений дохід, а саме, розміри фінансових витрат і доходів та специфіка їх розподілу у часі. Однак вплив тут зворотній – все, що збільшує NPV, зменшує значення IRR.
При використанні внутрішньої норми доходності в якості орієнтиру для вибору й прийняття фінансового рішення слід мати на увазі:
Термін окупності визначається у двох варіантах – на основі дисконтування потоку платежів і без дисконтування. Позначимо перший як пок, другий як т. Величина пок характеризує число років, яке необхідне для того, щоб сума дисконтова них на момент закінчення інвестицій чистих доходів була рівна розміру інвестицій (бар’єрна точка для терміну). Другий показник у загальному змісті аналогічний першому, але час одержання доходів не враховується і доходи не дисконтуються.
У гранично простому випадку термін окупності т визначається як співвідношення суми інвестицій до середньої очікуваної величини доходів, що надходять:
|
(8.4) |
. |
Такий розрахунок, вочевидь, має зміст при відносно незначних коливаннях річних доходів відносно середньої. У фінансовому відношенні більш обґрунтованим є дисконтний термін окупності пок.
Нехай розміри капітальних вкладень до кінця терміну інвестування складають величину К. Доходи надходять у вигляді потоку платежів R. Зупинимось на ситуації, коли капіталовкладення задані однією сумою, а потік доходів є постійним і дискретним (постійна обмежена рента). Тоді з умови повної окупності за термін пок при заданій відсотковій ставці і та щорічних надходжень слідує:
|
(8.5) |
. |
Звідси:
|
(8.6) |
. |
Приклад:
|
Інвестиції до початку терміну віддачі склали 4 млрд. грн.. Дохід очікується нарівні 0,7 млрд. грн. на рік, надходження – на протязі 10 років. Дисконтування проводиться за ставкою 10%. Визначимо дисконтний термін окупності за умови: 1) надходження доходу відбуваються рівномірно в межах року; 2) раз у кінці року. 1) Припишемо суми річних доходів до середин річних інтервалів. Після чого застосуємо формулу (4.7) з невеликим уточненням, викликаним тим, що виплати здійснюються не в кінці кожного року, а в середині:
2) За формулою (4.7) знаходимо: = 8,89 року Для порівняння відмітимо, що без урахування часу надходження доходів термін окупності складе всього т = 5,71 року. |
Оскільки обидва розглянутих терміни окупності характеризують одну й ту саму властивість фінансового процесу, то між ними, вочевидь, має існувати деяка залежність, яка в значній мірі визначається видом розподілу доходів у часі. Визначимо обидва показника терміну окупності через розмір інвестицій і постійні щорічні надходження:
|
(8.7) |
. |
Звідки слідує, що:
|
(8.8) |
. |
При інвестиції не окупаються.
Рентабельність інвестицій також може бути обчислена двома способами: бухгалтерським і з урахуванням фактору часу (з дисконтуванням). В обох випадках дохід співставляється з розміром інвестицій. На основі бухгалтерського метода індекс доходності обчислюється за формулою:
|
(8.9) |
. |
Рентабельність і термін окупності, як бачимо, знаходяться у зворотній залежності.
При дисконтуванні потоку платежів індекс доходності визначається наступним чином:
|
(8.10) |
. |
|
За даними приклада з п.4.2 приведені до початку терміну фінансового проекту капіталовкладення для варіанта А склали 214,9, дохід 377,1, а для варіанта Б відповідно 223,1 та 386,2. На основі цих даних одержимо наступні показники рентабельності: |
Застосовувані при порівнянні декількох фінансових проектів показники можуть і часто дають різні результати по їх привабливості. Неможна забувати й те, що дисконтні показники ефективності (крім IRR) залежать від прийнятої в розрахунках відсоткової ставки. Неоднозначність результатів пояснює, чому багато інвесторів для підвищення надійності вибору застосовують декілька критеріїв.
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Синонімом терміну «інвестиційний менеджмент» не є:
2. До десятки світових лідерів у галузі інвестиційного менеджменту відносяться:
3. Для того, щоб пояснити причини того, що інвестиційні менеджери досягають результатів вищих за посередні, часто використовують закон:
4. За направленістю основної діяльності інвестори поділяться на:
5. Методи оцінки ефективності інвестицій, які базуються на визначенні сучасної вартості потоку платежів, одержали назву:
6. Підприємство, яке збирається виходити на інвестиційний ринок зі своїм бізнес-проектом, зазвичай бере на себе зобов’язання внести в проект щонайменше:
7. Рейтинг спекулятивного класу Саа2 означає:
8. Рейтинг ВВВ за методологією Standard & Poor’s відповідає рівню інфляції:
9. Ринкова вартість однієї акції компаній «Веста», «Ірис», «Флора» та «Вікторія» відповідно складає 2.5, 3.5, 2.8 та 3.2 долари, а розмір нарахованих дивідендів – відповідно 7, 8, 10 та 9 центів. Найбільш інвестиційно-привабливою є:
10. Якщо номінальна вартість конвертованої облігації складає 120 гривень, і ціна конверсії – 80 гривень, то:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Розділ 9. УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РИЗИКАМИ
1. Класифікація фінансових ризиків підприємства
Врахування ризику є серйозною складовою сучасної практики управління підприємством. У цьому зв'язку важливим є розробка моделей підтримки прийняття рішень у виробничих системах з урахуванням ризику. В роботі розглядається питання врахування ризиків при розробці моделей підтримки прийняття фінансових рішень на підприємстві.
При аналізі діяльності підприємства важлива класифікація ризиків. Це суттєво, тому що необхідно мати як найповніше врахування ризиків, і чим точніше визначається ризик, тим легше його оцінити. Існують різні класифікації ризиків, наприклад, ризики бувають такими:
Одна з можливих класифікацій виробничих ризиків показана на рис 9.1.
Рис.9.1. Класифікація фінансових ризиків
У фінансовій діяльності неможливо уникнути ризиків. Ризик існує як для покупця, так і для постачальника (кредитора і позичальника, агента і контрагента). В таблиці 9.1 наведені різні види ризиків.
Таблиця 9.1.
Фінансові ризики, пов’язані з контрагентами й економічною ситуацією в країні партнера
|
Види ризику |
Причини втрат |
|
|
З погляду продавця |
З погляду покупця |
|
|
Дебіторський ризик (ризик делькредере) |
Неплатоспроможність, небажання боржника платити, затримка платежів з боку покупця |
Неспроможність або небажання продавця повернути завдаток |
|
Виробничий ризик |
Анулювання або одностороння модифікація замовлення покупця; неприйняття товару, виготовленого на замовлення |
Неспроможність продавця виконати угоду з технічних або фінансових причин; небажання продавця виконувати умови договору |
|
Політичний ризик |
Політичні події чи заходи, що заважають виконанню умов договору покупцем або продавцем ( війна, революція, ембарго, заборона чи конфіскація імпорту тощо) |
|
|
Ризик затримки переказу належних сум |
Відмова або неспроможність держави чи фінансових організацій провести платежі в узгодженій валюті (наприклад, мораторій) |
Перешкоджання платежу за гарантіями чи поверненням завдатку |
|
Валютний ризик |
Девальвація валюти угоди відносно валюти протилежної сторони (експортера чи імпортера) |
Відомо, що при наявності декількох варіантів рішення вибирається таке, при якому імовірність ризику найменша. Звісно дане рішення повинне ґрунтуватися на більш якісній інформації. Під оцінкою ризику розуміють якісну та кількісну оцінку. При якісній оцінці виявляються ризики, властиві реалізації передбачуваного проекту, найбільш ризиконебезпечні зони і т.д. Кількісна оцінка кожного виділеного виду ризику отримується на основі даних фінансово-господарської діяльності підприємства, статистичних даних, особистого досвіду керівника підприємства.
2. Методи оцінки фінансових ризиків
У фінансовому аналізі і страховій справі ризик часто вимірюється за допомогою таких стандартних статистичних характеристик як дисперсія і середнє квадратичне (стандартне) відхилення. Обидві характеристики вимірюють коливання, у даному випадку – коливання доходу. Чим вони більші, тим вище розсіювання показників доходу навколо середньої та, отже, ступінь ризику.
Нагадаємо, що між дисперсією (D) і середнім квадратичним відхиленням (σ) існує наступне співвідношення:
|
(9.1) |
У свою чергу дисперсія відносно вибіркової середньої знаходиться як:
|
(9.2) |
, де п – кількість спостережень; – середня випадкової змінної х. |
Як відомо, середнє квадратичне відхилення має ту безспірну властивість, що при близькості розподілу доходу від інвестицій до нормального, цей параметр може бути використаний для визначення меж, в яких з заданою ймовірністю слід очікувати значення випадкової змінної. Так, наприклад, з імовірністю 68% можна стверджувати, що значення випадкової змінної (в нашому випадку дохід) знаходиться в межах , а з імовірністю 95% – у межах тощо.
Найчастіше показником ефективності фінансового рішення служить прибуток. Розглянемо як ілюстрацію вибір деякою особою одного з двох варіантів інвестицій в умовах ризику. Нехай мають місце два проекти А і В, у які зазначена особа може вкласти кошти. Проект А у певний момент у майбутньому забезпечує випадкову величину прибутку. Припустимо, що її середнє очікуване значення, математичне сподівання, дорівнює тА із дисперсією SA2. Для проекту В ці числові характеристики прибутку як випадкової величини передбачаються рівними відповідно тВ і SB2. Середні квадратичні відхилення рівні відповідно SA і SB. Можливі наступні випадки:
В останніх двох випадках рішення про вибір проекту А або В залежить від відношення до ризику фінансового менеджера. Зокрема, у випадку d) проект А забезпечує більш високий середній прибуток, однак він і більш ризикований. Вибір при цьому визначається тим, якою додатковою величиною середнього прибутку компенсується для ОПР задане збільшення ризику. У випадку е) для проекту А ризик менший, але й очікуваний прибуток менший. Суб'єктивне відношення до ризику враховується, наприклад, у теорії Неймана-Моргенштерна.
Існують і інші міри ризику. Однією з найбільш популярних мір ризику є VAR (Value-at-Risk). Визначити її можна в такий спосіб. Позначимо через X витрати через N днів. Витрати ці є величиною випадковою і залежать від зміни фінансових показників за період N днів. Величина q = VARµ(X) є квантиль рівня µ розподілу випадкової величини X, тобто імовірність того, що X не перевершує q, дорівнює 0.01µ (µ тут міряється у відсотках). Обчисливши VAR, ми можемо формулювати твердження типу : “Ми на µ% впевнені, що не втратимо більш, ніж q за найближчі N днів”.
Методології обчислення VAR присвячена велика кількість літератури. Він використовується, крім всього іншого, трейдерами, портфельними менеджерами, державними органами. Так у США державні органи вимагають від банків резервувати триразовий 10-денний 99% VAR під ринкові ризики.
Незважаючи на свою популярність, у VAR є декілько істотних недоліків:
VAR заохочує торговельні стратегії, що дають стабільний прибуток при більшості сценаріїв, але іноді можуть приводити до катастрофічних утрат.
Багатьох недоліків, властивих VAR, позбавлений Shortfall. Позначимо, як і при визначенні VAR, через X витрати через N днів, q = VARµ(X), тоді Shortfallµ(X) є умовне математичне сподівання X за умови, що X більше q. Shortfallµ(X) = E(X|X>q).
Shortfall є більш консервативною мірою ризику, ніж VAR. Для того самого рівня µ він вимагає резервувати більший капітал. Таким чином, Shortfall дозволяє враховувати великі втрати, що можуть відбутися з невеликою імовірністю.
Узагальнення результатів по проблемі кількісної оцінки ризиків фінансово-господарської діяльності підприємств дозволяє виділити наступні зони ризику (рис. 9.2)
Рис. 9.2 Схема зон ризику
Стосовно фінансування конкретного проекту схема зон ризику має таке пояснення:
S1 – безризикова зона, у якій втрати не очікуються.
S2 – імовірність настання негативних наслідків надзвичайно мала, фактори, що негативно впливають на фінансово-господарську діяльність підприємства, відсутні.
S3 – імовірність настання негативних наслідків мала, фактори, що негативно впливають на фінансово-господарську діяльність підприємства, практично відсутні.
S4 – імовірність настання негативних наслідків незначна, але з’являються фактори, що негативно впливають на фінансово-господарську діяльність підприємства.
S5 – значна імовірність прояву негативних наслідків, реально існує обмежена кількість факторів, що негативно впливають на фінансово-господарську діяльність підприємства.
S6 – висока імовірність настання негативних наслідків, реально існує значна кількість факторів, що негативно впливають на фінансово-господарську діяльність підприємства, виникає небезпека втрати вкладених коштів.
S7 – імовірність настання негативних наслідків дуже висока (критична), існує велика кількість факторів, що негативно впливають на фінансово-господарську діяльність підприємства, реальна втрата вкладених коштів і банкрутство.
S8 – зона катастрофічного ризику, що приводить до краху, банкрутства підприємства.
Знання показників ризику дозволяє прийняти рішення про фінансування конкретного проекту. При величині ризику, що відповідає зонам S1-S3, рішення приймається без особливих умов; за ризик зони S4 може бути поставлена вимога компенсації; для зон S5,S6, рішення приймається після детального аналізу ситуації і нейтралізації негативних факторів; при величині ризику, що відповідає зоні S7, рішення про фінансування проекту дуже сумнівне і, скоріш за все, прийнятим бути не може.
Компенсація ризику здійснюється за допомогою відповідного коефіцієнту дисконтування: для низькоризикованих проектів – 3%, для середньоризикованих – 6%, для високоризикованих – 9%. Значення коефіцієнта в кожному конкретному випадку уточнюється експертами.
В табл. 9.2 встановлена відповідність значень коефіцієнта дисконтування і розглянутих раніше зон ризику.
Таблиця 9.2
Розподіл коефіцієнтів дисконтування по зонах ризику
|
Зона ризику |
S1 |
S2 |
S3 |
S4 |
S5 |
S6 |
S7 |
|
Величина ризику |
< 0,1 |
0,1…0,2 |
0,2…0,3 |
0,3…0,4 |
0,4…0,6 |
0,6…0,8 |
0,8…1 |
|
Коефіцієнт дисконтування |
0 |
0…2 |
2…4,5 |
4,5…7,5 |
7,5…11 |
11…13 |
13…15 |
|
Розглянемо даний підхід на прикладі задачі фінансування підприємством проекту придбання устаткування вартістю 4,5 млн. грн. Необхідно оцінити можливість використання даного устаткування протягом п'яти років з наступним продажем його за 3 млн. грн. Необхідно прийняти рішення, чи варто фінансувати розглянутий проект. Такий проект досить ризикований, тому ризик підприємства повинний бути компенсований. В результаті експертного оцінювання проект віднесено до зон ризику S4,S5. Тут необхідна мінімізація впливу негативних факторів і премія за ризик. Будемо вважати проект середнім між ризикованим і високо ризикованим з коефіцієнтом дисконтування 7,5%. Зміна вартості проекту протягом п'яти років показана на рисунку: |
3. Диверсифікація інвестицій і мінімізація ризику фінансового портфеля підприємства
У попередньому параграфі ми відмічали, що в якості вимірника ризику в довгострокових фінансових операціях широко розповсюджена така міра, як дисперсія доходу у часі. Диверсифікація портфеля при правильному її застосуванні призводить до зменшення цієї дисперсії при всіх інших рівних умовах. Диверсифікація базується на простій гіпотезі. Якщо кожна компонента портфеля (або вид цінного паперу) характеризується деякою дисперсією доходу, то дохід від портфеля має дисперсію, яка визначається його складом. Таким чином, змінюючи склад портфеля, можна змінювати сумарну дисперсію доходу, а в деяких випадках звести її до мінімуму.
Отже, нехай є портфель з п видів цінних паперів. Дохід від одного паперу виду і складає величину di. Сумарний дохід (А), вочевидь, рівний:
|
(9.3) |
, де аі – кількість паперів виду і. |
Для початку положимо, що показники доходів різних видів паперів є статистично незалежними величинами (інакше кажучи, не корелюють між собою). Дисперсія доходу портфеля (D) в цьому випадку знаходиться як:
|
(9.4) |
, де – дисперсія доходу від паперу виду і; п – кількість видів цінних паперів. |
Для залежних у статистичному змісті показників доходу окремих паперів дисперсію сумарного доходу знаходимо наступним чином:
|
(9.5) |
, де – дисперсія доходу від паперу виду і; п – кількість видів цінних паперів; – частки в портфелі паперів видів i та j; –коефіцієнт кореляції доходу від паперів видів i та j; – середнє квадратичне відхилення доходу у паперів видів i та j. |
Коефіцієнт кореляції двох змінних х та у, як відомо визначається за формулою:
|
(9.6) |
і лежить у межах від -1 до +1.
Оскільки коефіцієнт кореляції може бути як позитивною, так і негативною величиною, то, як це випливає з формули (9.5), при позитивній кореляції дисперсія сумарного доходу зростає, при негативній – скорочується. Насправді, при помітній негативній кореляції позитивні відхилення від середнього доходу одних паперів погашаються негативними відхиленнями в інших. І навпаки, при позитивній кореляції відхилення складаються, що збільшує загальну дисперсію та ризик.
Простежимо тепер, який вплив масштабу диверсифікації на розмір ризику. Під масштабом диверсифікації тут будемо розуміти кількість об’єктів, обраних для інвестицій (кількість видів цінних паперів). Звернемося до умовного прикладу, який дозволяє виділити вплив указаного фактору. Отже, нехай портфель складається з паперів різного виду, але таких, що мають однакову дисперсію доходу (σ20). Питома вага в портфелі кожного виду паперів теж однакова, а загальна сума вкладень рівна 1. Нехай показники доходності у окремих видів паперів статистично незалежні, тобто застосовується формула (9.4). Скористуємось наведеною формулою і визначимо дисперсію доходу для портфеля, що складається з двох і трьох видів паперів. Отже, для двох паперів маємо:
.
Для трьох видів паперів квадратичне відхилення портфеля складе 0,58σ0. Таким чином, зі збільшенням кількості складових портфеля ризик зменшується навіть за однакової дисперсії складових елементів. Однак приріст дієвості диверсифікації зменшується.
|
Портфель має складатись із двох видів паперів, параметри яких: Дохід від портфеля . Таким чином, дохід в залежності від величини часток знаходиться у межах . Дисперсія суми доходу складе: Визначимо дохід і дисперсію для портфеля з частками, рівними, припустимо, 0,3 та 0,7. Одержимо за формулою (6.5): та А = 2,7. Таким чином, при повній позитивній кореляції , при повній негативній кореляції . У підсумку з імовірністю 95% можна стверджувати, що сумарний дохід знаходиться у першому випадку в межах ; другому: . При нульовій кореляції доходів межі складуть . |
Наведені вище вирази для дисперсії сумарного доходу дозволяють розглянути проблему диверсифікації інвестицій і ризику ще в одному аспекті, а саме, – визначити структуру портфеля, яка мінімізує дисперсію, а, отже, ризик. Для знаходження мінімуму дисперсії повернемось до формул, що її визначають. Якщо припустити, що немає статистичної залежності між доходами від окремих видів інвестицій, то знайти оптимальну у вказаному сенсі структуру портфеля не так вже й складно. Припустимо, що портфель, як і раніше, складається з двох видів паперів Х та Y. Їх частки у портфелі складають ах та 1–ах, а дисперсії Dx та Dy. Загальна дисперсія визначається за формулою (9.4). Оскільки ця функція є неперервною, то застосуємо стандартний метод визначення екстремуму. Нагадаємо, що мінімальне значення дисперсії суми має місце, коли:
|
(9.7) |
, де . |
За наявності кореляції між показниками доходів звернемось до (6.5). Мінімум цієї функції має місце, коли:
|
(9.8) |
, |
Як видно з наведених формул, розрахункова величина частки одного з паперів може за деяких умов виявитись від’ємною. Звідси випливає, що цей вид паперу просто не повинен включатися в портфель.
|
Повернемось до даних попереднього прикладу і визначимо структуру портфеля з мінімальною дисперсією. Нагадаємо, що При повній позитивній кореляції розрахункові значення частки першого паперу складуть за формулою (9.8): Відповідно . Отже, мінімальна дисперсія має місце у випадку, коли портфель складається з одного паперу виду Х. Середній дохід від портфеля рівний 2. При повній негативній кореляції знаходимо: Дисперсія в цьому випадку дорівнює нулю, а середній дохід складе 2,421. Нарешті, за відсутності кореляції одержимо за формулою (9.7): ; . Дисперсія доходу при такій структурі рівна 0,418, а середній дохід рівний 2,346. |
Перейдемо до загальної постановки задачі і визначимо структуру портфеля з п складовими. Припустимо, що доходи статистично незалежні. Опустимо докази і наведемо результат у матричному вигляді:
|
(9.9) |
, де е – одиничний вектор, що характеризує структуру портфеля, , , – вектор, що характеризує п–1 елементів структури портфеля. Матриця D має розмірність . |
Наприклад:
|
Експерти оцінили наступні відношення дисперсій для портфеля, що складається з чотирьох видів паперів: . За формулою (9.9) одержимо: , звідки: . |
Відмітимо, що структуру портфеля, яка мінімізує дисперсію доходу, з п складовими за наявності кореляції визначити так само просто, як це було зроблено вище, неможна. Однак рішення існує, хоча його одержання достатньо клопітка справа.
Аналіз диверсифікації представляє собою перший етап у дослідженні портфеля інвестицій. Наступним є максимізація доходу. Ця проблема також пов’язана з виміром ризику і потребує детального спеціального обговорення, який виходить за межі даного предмету. Тому обмежимось лише тезою про те, що метод Г. Марковіца, який полягає у розробці й рішенні спеціальної моделі нелінійного програмування з використання показників доходів і дисперсій, у теоретичному плані не викликає зауважень.
4. Управління валютними ризиками підприємства
Валютний ризик є різновидом економічного ризику, поява його пов’язана з коливанням валютно-фінансового середовища, у якому діє ТНК, фірма, що здійснює експортно-імпортну діяльність або банк, який обслуговує зовнішньоекономічну діяльність суб’єктів господарювання.
Валютний ризик (Currency risk; Exchange risk; Foreign exchange risk; Foreign exchange exposure) – вірогідність втрат або недоотримання прибутку у порівнянні із запланованими значеннями у результаті несприятливих змін величини валютного курсу.
Під валютним ризиком (exchange risk) розуміють ризик, викликаний невизначеністю майбутнього обмінного спот-курсу. На рівні фірми він оцінюється за формулою:
|
9.10 |
, |
В аналітичних фінансах використовують також альтернативне визначення:
|
9.11 |
, |
Delta демонструє еластичність вартості активу або зобов’язання за обмінним курсом і вимірює відсоткову зміну у вартості активу (зобов’язання) у відповідь на 1% зміни обмінного курсу. Якщо delta > 1, то це значить, що вартість активу (зобов’язання) є більш чутливою до змін обмінного курсу, аніж чиста позиція в іноземній валюті. Відповідно, delta < 1 означає меншу чутливість вартості активу (зобов’язання). Необхідно відмітити, що exposure вимірюється в іноземній валюті, а його величина пов’язана з терміновістю (терміном погашення) грошового потоку.
Валютний ризик поділяється на ризики валютного контролю і валютно-курсові ризики, що включають в себе бухгалтерський ризик і валютно-економічний ризик, як це показано на рис.9.3.
Рис.9.3. Види валютних ризиків.
Ризики валютного контролю пов’язані з імовірністю заборони здійснення валютних переказів за кордон, тобто з введенням валютного мораторію. Політичні ризики характеризують нестабільність політичного середовища у країні, тобто частоту зміни уряду.
Ризик валютного контролю і політичні ризики об’єднуються в групу країнових або суверенних ризиків.
Країнові ризики у своїй крайній формі пов’язані з повною експропріацією активів нерезидентів у даній державі. Тому при прийнятті інвестиційного рішення оцінюється вірогідність такого сценарію розвитку подій. Якщо ця вірогідність велика, то керівництво фірми може прийняти рішення не реалізувати проекти в даній державі. Фінансовий менеджер у цьому випадку повинен надати керівництву компанії прогнозні оцінки величини подібного ризику.
Фінансовий менеджер у цьому випадку має широкі повноваження щодо прийняття рішень про хеджування валютно-курсових ризиків.
Бухгалтерський ризик (Accounting currency risk ) – це ризик звітний, паперовий. Він виникає в силу того, що зміни валютного курсу можуть негативно відобразитись на нетто-вартості фірми при конвертації фінансової звітності за зовнішньоекономічними операціями з іноземної валюти у вітчизняну (трансляційний ризик).
Валютно-економічний ризик визначається як мінливість вартості фірми, зумовлена невизначеністю змін валютного курсу. Він відображається на реальних грошових потоках фірми. Його підвидами є
Транзакційний валютний ризик (Translation exposure; Translation risk; Transaction exposure) – це ймовірність збитків, пов’язаних із змінами валютного курсу за вже укладеною угодою, платіж за якою має наступити через певний момент часу в майбутньому.
Менеджер мусить обрати найперспективніший із методів, оцінивши його доцільність у конкретній ситуації. По-перше, можуть бути використані контрактні методи страхування валютного ризику – вибір валюти ціни і включення в контракт валютних обмовок. По-друге, для хеджування можуть бути використані інструменти строкового ринку.
Під час укладання угоди експортер вибирає валюту ціни, яка захищає його від можливих валютних ризиків, або у текст контракту включається додаткова умова, що передбачає захист контрагентів від змін валютного курсу. Ця додаткова умова носить назву “валютна обмовка”.
Валютна обмовка (Currency clause; Currency reservation) – умова в міжнародній торговій, кредитній або іншій угоді, що оговорює перегляд суми платежу пропорційно зміні курсу валюти обмовки з ціллю страхування сторін по контракту від ризику зміни валютного курсу.
Валюта ціни (Price currency) – валюта, у якій фіксується вартість товару, послуги, що є об’єктом контракту.
Валюта платежу (Payment currency) – валюта, в якій передбачається оплата товару або послуги за зовнішньоекономічним контрактом.
Вибір валюти ціни – це своєрідний метод страхування валютного ризику.
Другий контрактний метод страхування валютної виручки від валютного ризику є включення в контракт положення про перегляд суми контракту у випадку різкого коливання курсу перерахунку валюти ціни у валюту платежу.
Захисні обмовки (Protection clauses; Defence reservations) – договірні умови, що включаються в угоди і контракти, і передбачають можливість перегляду ціни контракту в процесі їх виконання в цілях страхування валютних, кредитних і інших ризиків.
Складовими елементами дії валютної обмовки є:
Відмінності між трансляційними, транзакцій ними та операційними ризиками з точки зору часу зміни обмінного курсу показані на рис. 9.4.
Рис. 9.4. Порівняння часу настання різних відносно часу змін в обмінному курсі
У цілій низці випадків найкращим вибором для компанії може бути не одна валюта, а портфель з декількох іноземних валют.
Коктейль валют (Curremcy cocktail) – те саме, що й «валютна корзина» (Currency basket), – вартість портфеля, що складається з певної кількості валют, використовуваних в якості основи для визначення ринкової вартості іншої валюти і зниження ризику вкладень.
Диверсифікований валютний портфель може слугувати ефективним інструментом зниження ризику, що приймає на себе міжнародна компанія. Валютний «коктейль» представляє собою певну мультивалютну рахункову одиницю. Якщо в Європі введення євро дещо обмежило фінансування в формі валютного «коктейлю», то в світовій практиці цей фінансовий інструмент залишається вельми поширеним.
У нормативних документах Національного банку України немає чітко визначеного поняття «мультивалютний рахунок». Але банки відкривають підприємствам поточні рахунки, призначені для розрахунків у декількох валютах, як у гривні, так і, наприклад, у USD. Мультивалютний рахунок (Multi-currency account) – це фактично симбіоз звичайного гривневого і валютного рахунків.
Під «дахом» такого єдиного рахунку знаходяться та існують окремо один від одного так звані субрахунки для кожної валюти.
Банкіри кажуть, що мультивалютний рахунок можна відкрити для валюти будь-якої країни світу – від австралійських доларів до японських ієн. На одному такому мультивалютному рахунку може бути необмежена кількість валют (хоча на практиці частіше зустрічаються «коктейлі» з трьох-чотирьох, максимум п’яти валют). В основному в Україні відкривають рахунки в гривнях, доларах США, російських рублях, а після введення єдиної європейської валюти – в євро.
Функціонування мультивалютних поточних рахунків ґрунтується, по-перше, на нормативних документах НБУ, що регулюють план бухгалтерських рахунків і міжбанківські розрахунки. По-друге, на якості програмного забезпечення, яке використовує банк у своїй діяльності.
Ведення мультивалютних рахунків і проходження валютних платежів системою «клієнт-банк», на відміну від гривневих рахунків, має більш складний технологічний ланцюг. У ньому беруть участь багато структурних підрозділів банку – персональні менеджери, ОПЕРу, бухгалтерія, служба валютного контролю, служба управління розрахунками тощо.
Сьогодні багато підприємств відкривають мультивалютні рахунки. Тому банки йдуть назустріч клієнтам і пропонують підключення системи «клієнт-банк» з можливістю виконання операцій як за гривневими, так і мультивалютними рахунками. Така система обслуговування економить робочий час клієнта і звільняє від необхідності щоденного відвідування банку. При цьому вся інформація надійно захищена.
Якщо потенційний прибуток або збиток від валютного курсу складає досить значну частку від очікуваного прибутку від запланованої операції, то компанія буде до ризику відноситись досить уважно і шукати шляхи з управління ним. Менеджмент ризику включає:
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Ризик, зв'язаний з можливістю невиконання підприємством своїх зобов'язань перед замовником, має назву:
2. Неплатоспроможність, небажання боржника платити, затримка платежів з боку покупця стають причинами:
3. Відмова або неспроможність держави чи фінансових організацій провести платежі в узгодженій валюті стає причиною:
4. Можлива втрата , викликана настанням випадкових несприятливих подій, характеризується терміном:
5. Чим сильніше корелюють доходи від двох видів цінних паперів, тим:
6. Якщо середнє квадратичне відхилення дорівнює 4, то дисперсія складає:
7. Shortfall дозволяє враховувати:
8. Ймовірність збитків, пов’язаних із змінами валютного курсу за вже укладеною угодою, платіж за якою має наступити через певний момент часу в майбутньому, - це:
9. Вартість портфеля, що складається з певної кількості валют, використовуваних в якості основи для визначення ринкової вартості іншої валюти і зниження ризику вкладень, відома під назвою:
10. Транзакційні ризики виникають:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Розділ 10. АНАЛІЗ ФІНАНСОВИХ ЗВІТІВ
1. Сутність діагностичного аналізу підприємства
Діагностичний аналіз підприємства – визначення об'єктивного стану обраних параметрів у діяльності підприємства і їхня інтерпретація для формування висновків і рекомендацій з оцінки поточного стану підприємства.
На базі результатів діагностичного аналізу, як правило, приймаються відповідні управлінські рішення для здійснення наступних дій на підприємстві.
Діагностичний аналіз підприємства дозволяє охарактеризувати проблеми підприємства з погляду персоналу, устаткування, технології, ефективності виробничої діяльності, збуту, керування, планування й інших напрямків.
Щоб успішно провести діагностику, її необхідно ретельно спланувати. Для цього варто відповісти на ряд поставлених питань:
Відповіді на ці питання дозволять спланувати проведення діагностичного аналізу і, при необхідності, залучити зовнішніх експертів для спільного складання плану діагностичного аналізу.
При проведенні діагностичного аналізу виділяються кілька основних етапів:
Фінансово-економічний аналіз є складовою частиною комплексної діагностики компанії і являє собою ефективний метод, що дозволяє здійснити оцінку її фінансового стану і що є базою для проведення робіт, зв'язаних з формуванням фінансової політики компанії.
Основні напрямки аналізу:
Джерела інформації для проведення аналізу:
Рис. 10.1. Різновиди джерел інформації про діяльність підприємства
Аналіз балансових звітів виробляється з метою оцінки майнового стану, структури активів і зобов'язань, динаміки і тенденцій зміни стану підприємства. Для проведення аналізу рекомендується використовувати дані як мінімум за три річних періоди. Для проведення аналізу використовується методологія вертикального і горизонтального аналізу, тобто аналіз структури активів і зобов'язань стосовно суми активів і розрахунок відхилень по кожнім балансовому рядку стосовно попереднього періоду, як в абсолютних, так і відносних показниках.
2. Ключові фінансові показники діяльності підприємства
Система діагностики фінансово-економічної діяльності підприємства базується на використанні алгоритмів, технологій, методів і показників економічного аналізу. Умови будь-якої господарської діяльності змінюються чи не щодня, і в такій динамічній ситуації фінансові або ділові показники орієнтують керівництво стосовно тих найбільш важливих питань, що вимагають першочергової уваги. За визначенням, показники (коефіцієнти) показують зв’язки та залежності між різними сторонами бізнесу. Вони висвітлюють значущі взаємовідносини та необхідність гармонійної співпраці між окремими підрозділами економічної системи (табл. 10.1).
Таблиця 10.1
Зведена таблиця коефіцієнтів ліквідності (платоспроможності),
фінансової стійкості, ділової активності підприємства
|
Назва коефіцієнту |
Формула розрахунку |
Пояснення |
|
1 |
2 |
3 |
|
1. Коефіцієнти ліквідності (платоспроможності) |
||
|
Коефіцієнт загальної (поточної, коротко-строкової) ліквідності |
ОА – оборотні активи; ПЗ – поточні зобов’язання. |
|
|
Коефіцієнт проміжної (термінової, швидкої, суворої) ліквідності („кислотний тест”) |
З – запаси. |
|
|
Коефіцієнт абсолютної ліквідності |
ГК – грошові кошти; КФВ – короткострокові фінансові вкладення. |
|
|
Коефіцієнт забезпечення реалізації робочим капіталом |
ВР – виручка від реалізації. |
|
|
Коефіцієнт довгострокової платоспроможності: - бухгалтерський підхід; - комерційний підхід. |
ДП – довгострокові позики; ОК – основний капітал; К – капітал; Р – резерви. |
|
|
Коефіцієнт покриття фінансових витрат |
ПДО – прибуток до оподаткування; СВ – сума відсотків за кредитами. |
|
|
Абсолютний показник ліквідності інвестицій |
ПКв – можливий період конверсії конкретного інструмента в грошові кошти (днів). |
|
|
Відносний показник ліквідності інвестицій |
ПКа – технічний період конверсії інвестицій з абсолютною ліквідністю в грошові кошти (приймається 7 днів). |
|
|
Коефіцієнт ліквідності робочого капіталу |
- |
|
|
2. Коефіцієнти фінансової стійкості |
||
|
Коефіцієнт фінансової стійкості (незалежності) |
ВК – власний капітал. |
|
|
Коефіцієнт фінансової незалежності (стабільності) |
- |
|
|
Коефіцієнт автономії (фінансової стійкості) |
- |
|
|
Коефіцієнт заборгованості (залежності) |
- |
|
|
Коефіцієнт накопичення зносу |
НА – нематеріальні активи; ЗНА – знос НА; ЗОК – знос ОК. |
|
|
Коефіцієнт здатності сплатити відсотки за кредитом |
- |
|
|
Коефіцієнт надійності |
ВЗ – вартість залогового майна; КР – сума кредиту. |
|
|
Середня тривалість дебіторської заборгованості |
ДЗ – дебіторська заборгованість; ВПП – вартість проданої продукції. |
|
|
Середня тривалість кредиторської заборгованості |
КЗ – кредиторська заборгованість; ВЗП – вартість закупленої продукції. |
|
|
Коефіцієнт відношення тривалості дебіторської та кредиторської заборгованості |
- |
|
|
3. Коефіцієнти ділової активності |
||
|
Коефіцієнт маневреності (мобільності) |
- |
|
|
Коефіцієнт оборотності балансу |
- |
|
|
Фондовіддача основних засобів та інших позаоборотних активів |
- |
|
|
Продуктивність праці |
СЧ – середньоспискова чисельність працівників. |
|
|
Питома вага продукції, що направляється на експорт |
ВРЕ – виручка від реалізації продукції на експорт. |
|
|
Рентабельність активів (прибутковість активів, ROA) |
ЧП – чистий прибуток. |
|
|
Рентабельність інвестицій (прибутковість інвестицій, ROI) |
ІВ – сума інвестицій. |
3. Аналіз показників прибутковості (рентабельності) та ділової активності підприємства по системі «Дюпон»
На Заході широко розповсюджена система фінансового аналізу «Дюпон» (The Du Pont System of Analysis), розроблена менеджерами компанії «Дюпон», відома іще за назвою «Дюпон-каскад», або просто «Каскад». За цією системою метою аналізу є:
В основу системи «Дюпон-каскад» покладено так зване рівняння Дюпон (Du Pont), яке показує взаємозв’язок між прибутком на інвестований капітал, оборотністю активів, чистим доходом та левериджем.
Рівнянням Дюпон називають вираз:
|
10.1 |
, |
Нетто-прибутковість власного капіталу є головним, підсумковим показником, який характеризує діяльність підприємства. Максимізація цього показника – основне завдання управління підприємством. Даний показник визначається як відношення чистого прибутку до власного капіталу підприємства.
|
10.2 |
, |
Нетто-прибутковість власного капіталу залежить від трьох факторів – загальної прибутковості підприємства, структури капіталу, обертання наявних фондів. За показником нетто-прибутковості власного капіталу роблять висновок про перспективи бізнесу, стійкості підприємства на ринку, наявності фінансових резервів підвищення конкурентоспроможності підприємства.
Нетто-прибутковість продажів визначається за формулою:
|
10.3 |
, |
Оборотність активів визначається за формулою:
|
10.4 |
, |
Нетто-прибутковість активів визначається за формулою:
|
10.5 |
, |
Мультиплікатор акціонерного капіталу розраховується за формулою:
|
10.6 |
, |
Мультиплікатор акціонерного (власного) капіталу відображає структуру капіталу підприємства, оскільки:
|
10.7 |
, |
Високе значення показника можуть собі дозволити підприємства, у яких налагоджено стабільне надходження грошових коштів в оплату за відвантажену продукцію або в структурі балансу велика доля активів, що швидко реалізуються і активів, що реалізуються з середньою швидкістю.
Використовуючи рівняння Дюпон, можна побудувати цілий ряд співвідношень, які дозволяють проаналізувати вплив різних факторів на фінансовий результат (рис. 10.2). Зокрема: з даних співвідношень можна визначити, якими факторами викликані зміни прибутковості власного капіталу – прибутковістю активів, чи способом фінансування підприємством своєї діяльності (фінансування за рахунок власного чи залученого капіталу). Для порівняння необхідно розглянути динаміку показників.
Така форма рівняння Дюпон дає можливість визначити основні фактори, які впливають на формування нетто-прибутковості активів. Нетто-прибутковість активів має дві складові формування: прибутковість продажів та оборотність активів. Обидва показники впливають на значення нетто-прибутковості активів.
Рис. 10.2. Схема показників за моделлю «Дюпон»
Метод аналізу стабільного зростання підприємства дає змогу визначити фінансову межу, до якої підприємство (фірма) може зростати без додаткового залучення зовнішніх джерел фінансування. Суть методу ґрунтується на розрахунку й аналізі спеціального інтегрованого фінансового показника G – коефіцієнта забезпечення темпу стабільного росту за рахунок внутрішніх джерел. Залежність між різними фінансовими показниками й коефіцієнтами, які формують величину G можна зобразити так
|
10.8 |
, |
Компоненти цієї низки показників допомагають фінансовому менеджеру розглянути й зрозуміти взаємозв'язки між активами підприємства, зобов'язаннями, акціонерним капіталом і політикою виплати дивідендів, а також показати, які саме управлінські рішення впливають на зростання фірми.
З огляду на вище викладене може бути сформована схема діагностики фінансового стану підприємства (рис. 10.3-10.4). Зважаючи на те, що фінансовий стан підприємства в ринковій економіці визначає і стійкість функціонування підприємства, тобто спроможність підприємства підтримувати намічений режим функціонування, незважаючи на внутрішні і зовнішні впливи, діагностика фінансового стану одночасно є і діагностикою стійкості функціонування підприємства.
Діагностика фінансового стану й стійкості функціонування підприємства, як відзначалося вище, містить у собі два основні етапи: 1) експрес-діагностику; 2) фундаментальну діагностику.
Відповідно до визначення експрес-діагностика фінансового стану й стійкості функціонування підприємства – етап діагностичного циклу, що забезпечує на „слабких сигналах” виявлення порушень пропорцій у фазах циклу кругообігу капіталу на підприємстві.
Рис. 10.4. Загальна схема механізму діагностики фінансового стану підприємства
Рис. 10.3. Фрагмент алгоритму розрахунку показників підприємства
Оцінка стану підприємства вимагає проведення його ретельної діагностики. Діагностичний цикл доцільно здійснювати у два етапи: експрес-діагностика і функціональна діагностика. Запропоновано декомпозицію цілей діагностики і схеми її проведення для кожного з указаних етапів та методику експрес-діагностики загального стану підприємства, що ґрунтується на використанні експертних оцінок. Для оцінки стану підприємства запропоновано оснований на використанні адитивної функції інтегральний показник, що об’єднує такі локальні критерії функціонування підприємства як ліквідність, платоспроможність, рентабельність тощо і дозволяє оцінювати рівень розвитку підприємств.
4. Методика оцінювання кредитоспроможності позичальника
Основні вимоги до кредитоспроможності позичальника визначені «Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків», затвердженим постановою Правління НБУ від 6.07.200 р. № 279.
З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників банків Національним банком України встановлюється порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.
Для формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банки повинні на основі проведеного фінансового аналізу класифікувати позичальників за класами ризику.
Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно його внутрішніми положеннями щодо проведення активних операцій (кредитних) та методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку) з урахуванням вимог цього Положення, у яких мають бути визначені ґрунтовні, технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності позичальників (контрагентів банку) на підставі аналізу їх балансів і звітів про фінансові результати в динаміці тощо. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку), яка розроблена банком, є невід'ємним додатком до внутрішньобанківського положення банку про кредитування.
Оцінку фінансового стану позичальника (контрагента банку) з урахуванням поточного стану обслуговування позичальником (контрагентом банку) кредитної заборгованості банк здійснює в кожному випадку укладання договору про здійснення кредитної операції, а надалі – не рідше ніж один раз на три місяці, а для банків – не рідше ніж один раз на місяць.
Зазначені в цьому Положенні вимоги щодо оцінки фінансового стану позичальника є мінімально необхідними. Банки мають право самостійно встановлювати додаткові критерії оцінки фінансового стану позичальника, що підвищують вимоги до показників з метою адекватної оцінки кредитних ризиків та належного контролю за ними.
Банки самостійно встановлюють нормативні значення та відповідні бали для кожного показника залежно від його вагомості (значимості) серед інших показників, що можуть свідчити про найбільшу ймовірність виконання позичальником (контрагентом банку) зобов'язань за кредитними операціями. Вагомість кожного показника визначається індивідуально для кожної групи позичальників (контрагентів банку) залежно від кредитної політики банку, особливостей клієнта (галузь економіки, сезонність виробництва, обіговість коштів тощо), ліквідності балансу, становища на ринку тощо.
Клас позичальника (контрагента банку) за результатами оцінки його фінансового стану визначається на підставі основних показників та коригується з урахуванням додаткових (суб'єктивних) показників.
Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника – юридичної особи банк має враховувати такі основні економічні показники його діяльності:
Також можуть бути враховані суб'єктивні чинники, що характеризуються такими показниками:
Класифікація позичальників за результатами оцінки їх фінансового стану здійснюється з урахуванням рівня забезпечення за кредитними операціями:
Таблиця 12.1.
Класифікація позичальників за результатами оцінки їх фінансового стану
|
Клас позичаль-ника |
Характеристика позичальника |
|
Клас "А" |
Клас "А" – фінансова діяльність дуже добра (прибуткова та рівень рентабельності вищий, ніж середньогалузевий, якщо такий визначається), що свідчить про можливість своєчасного виконання зобов'язань за кредитними операціями, зокрема погашення основної суми боргу та відсотків за ним відповідно до умов кредитної угоди; економічні показники в межах установлених значень (відповідно до методики оцінки фінансового стану позичальника, затвердженої внутрішніми документами банку); вище керівництво позичальника має відмінну ділову репутацію; кредитна історія позичальника – бездоганна. Забезпечення за кредитною операцією має бути першокласним. Немає жодних свідчень можливих затримок з поверненням основної суми боргу та/або зі сплатою відсотків. Одночасно можна зробити висновок, що фінансова діяльність і надалі проводитиметься на такому ж високому рівні. |
|
Клас "Б" |
Клас "Б" – фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька за характеристиками до класу "А" (тобто фінансова діяльність добра або дуже добра, рентабельність на середньогалузевому рівні, якщо такий визначається, окремі економічні показники погіршились або мають незначні відхилення від мінімально прийнятних значень), але ймовірність підтримування її на цьому рівні протягом тривалого часу є низькою. Позичальники (контрагенти банку), які віднесені до цього класу, потребують більшої уваги через потенційні недоліки, що ставлять під загрозу достатність надходжень коштів для обслуговування боргу та стабільність одержання позитивного фінансового результату їх діяльності. Забезпечення кредитної операції не має викликати жодних сумнівів (щодо оцінки його вартості, правильності оформлення угод про забезпечення кредитних операцій тощо). Аналіз коефіцієнтів фінансового стану позичальника може вказувати на негативні тенденції в діяльності позичальника. Недоліки в діяльності позичальників, які віднесені до класу "Б", мають бути лише потенційними. За наявності реальних недоліків клас позичальника потрібно знизити. |
|
Клас "В" |
Клас "В" – фінансова діяльність задовільна (рентабельність нижча, ніж середньогалузевий рівень, якщо такий визначається, деякі економічні показники не відповідають мінімально прийнятним значенням) і потребує більш детального контролю. Надходження коштів і платоспроможність позичальника свідчать про ймовірність несвоєчасного погашення кредитної заборгованості в повній сумі і в строки, передбачені договором, якщо недоліки не будуть усунені. Проблеми можуть стосуватися стану забезпечення за кредитними операціями, необхідної документації, що свідчить про наявність і ліквідність застави, тощо. Одночасно спостерігається можливість виправлення ситуації і покращення фінансового стану позичальника. |
|
Клас "Г"
|
Клас "Г" – фінансова діяльність незадовільна (економічні показники не відповідають установленим значенням) і спостерігається її нестабільність протягом року; є високий ризик значних збитків; ймовірність повного погашення кредитної заборгованості та відсотків за нею є низькою. При проведенні наступної класифікації, якщо немає безсумнівних підтверджень покращити протягом одного місяця фінансовий стан позичальника або рівень забезпечення за кредитною операцією, позичальника потрібно класифікувати на клас нижче (клас "Д"). Позичальника, якому видано кредит під сумнівне забезпечення або без забезпечення та якого віднесено до цього класу на підставі оцінки його фінансового стану, потрібно класифікувати на клас нижче (клас "Д"). У разі відсутності достовірної фінансової звітності, що підтверджує оцінку фінансового стану позичальника, а також належним чином оформлених документів, на підставі яких здійснювалася кредитна операція, такі позичальники мають класифікуватися не вище класу "Г". |
|
Клас "Д" |
Клас "Д" – фінансова діяльність незадовільна, є збитки; кредитна операція не забезпечена ліквідною заставою (або безумовною гарантією), показники не відповідають встановленим значенням, імовірність виконання зобов'язань з боку позичальника/контрагента банку практично відсутня. За результатами оцінки фінансового стану позичальник відноситься до відповідного класу. Якщо рівень забезпечення за окремою кредитною операцією не відповідає умовам визначеного класу, то позичальника слід віднести на клас нижче, а якщо забезпечення є першокласним, то клас позичальника можна підвищити. ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ |
1. Коефіцієнт абсолютної ліквідності розраховується як:
2. Відношення власних оборотних коштів до загальної суми власного капіталу має назву:
3. Коефіцієнт забезпечення реалізації робочим капіталом:
4. Якщо підприємство не має поточних зобов’язань, то коефіцієнт ліквідності робочого капіталу:
5. Якщо коефіцієнт фінансової стійкості рівний 0,8, то коефіцієнт автономії дорівнюватиме:
6. Якщо на початок року на підприємстві працювали 50 осіб, протягом року 5 з них звільнили, а виручка від реалізації склала 900 тис. грн., то продуктивність праці рівна:
7. Якщо коефіцієнт фінансового левериджу (СВОВ) дорівнює 1.2, а виторг від реалізації зросте на 8%, то прибуток підприємства:
8. Якщо чистий прибуток фірми склав 150 тис. грн., чистий обсяг продаж – 1200 тис. грн., а коефіцієнт рентабельності інвестицій 0,5, то сумарний капітал підприємства рівний:
9. Коефіцієнт забезпечення темпу стабільного росту за рахунок внутрішніх джерел буде найвищим за:
10. Коефіцієнт проміжної ліквідності зазвичай:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Розділ 11. ВНУТРІШНЬОФІРМОВЕ ФІНАНСОВЕ ПРОНОЗУВАННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ
В умовах переходу від адміністративної до ринкової економіки процес планування діяльності підприємства перетерпів корінні зміни. Методи планування, прийняті в умовах централізованої економіки, не виправдали себе, і це було визнано однієї з головних причин, що призвели до складної економічної ситуації. Стара система планування також не відповідала новим післяприватизаційним умовам. Працювати ж без планування, як виявилося, не в змозі жодне підприємство. Таким чином, виникла необхідність розробки нової системи, що відповідає цілям і завданням підприємства в умовах ринкової економіки, що допомагає здійснювати ефективну управлінську діяльність. Зрозуміло, ця система повинна базуватися на підходах і технологіях, використовуваних на західних підприємствах, що мають багаторічний досвід планування.
Чому планування життєво важливо для господарюючого суб'єкта? Планувати необхідно для того
З розвитком світової економіки планування діяльності стало основою роботи підприємств. Характерним прикладом цього є бізнес-план. Без нього дуже рідкий інвестор зважиться вкладати гроші в розвиток або розширення бізнесу. Від правильності й точності прогнозів залежать успіхи й невдачі підприємницької діяльності.
Після відмови від старої системи планування багато вітчизняних підприємств намагалися самостійно розробити нову ефективну систему, але недостача кваліфікованих фахівців даного напрямку робила завдання нездійсненної. Сліпо переймати західний досвід було нерозумно. В ідеальному випадку сучасне планування повинне сполучити позитивний досвід попередньої системи господарювання й те нове, що диктується умовами, що змінилися, і позитивним закордонним досвідом.
Навіть зараз, коли Україна підключена до світового інформаційного потоку обміну досвідом і знаннями, а кількість кваліфікованих фахівців зрослася, системи планування діяльності на українських підприємствах не позбавлені недоліків:
Майже всі ці недоліки пов'язані з повільністю переходу від старої економічної системи до нового.
Фінансове планування – це керування процесами створення, розподілу, перерозподіли й використання фінансових ресурсів на підприємстві, що реалізується в деталізованих фінансових планах. Фінансове планування є складовою частиною загального процесу планування й, отже, управлінського процесу, здійснюваного менеджментом підприємства. Його головними етапами є:
Фінансове планування тісно зв'язане й опирається на маркетинговий, виробничий і інший плани підприємства, підкоряється місії й загальній стратегії підприємства: ніякі фінансові прогнози не знайдуть практичну цінність доти, поки не пророблені виробничі й маркетингові рішення. Фінансові плани будуть нереальні, якщо недосяжні поставлені маркетингові цілі, фінансові плани можуть бути неприйнятні, якщо умови досяжності цільових фінансових показників невигідні для підприємства в довгостроковому періоді. Із загальної точки зору можна виділити наступні рівні фінансового планування: довгострокове й короткострокове планування. Довгострокове планування пов'язане із придбанням основних коштів, які планується використати протягом тривалого часу. Поділ провадять за наступними критеріями:
|
Наприклад, порівняйте кредит в 10 мільйонів доларів, отриманий у банку на 60 днів, з випуском облігацій на 10 мільйонів доларів на 10 років. Одержання банківського кредиту, безумовно, ставиться до категорії короткострокових рішень. Компанія може погасити його два місяці через і виявитися знову на початку шляху прийняття короткострокових рішень. Компанія може здійснити випуск в обіг облігацій, розрахованих на 10 років, у січні й погасити його в березні, але таке рішення вкрай нерозумно й обійдеться дуже дорого. У дійсності подібний випуск облігацій ставиться до категорії довгострокових рішень, не тільки тому, що облігації випущені на 10 років, але також у зв'язку з тим, що рішення про випуск облігацій неможливо швидко призупинити й змінити. Довгострокове планування пов'язане із залученням довгострокових джерел фінансування й звичайно оформляється у вигляді інвестиційного проекту. |
Фінансовий менеджер, відповідальний за короткострокові фінансові рішення, не повинен заглядати далеко вперед. Його рішення про 60 денний кредит у банку може бути засноване всього лише на прогнозі потоку коштів на 2 місяці. Але рішення про випуск облігацій звичайно вимагає прогнозу потоків коштів на 5, 10 або більше років.
Менеджери, зайняті короткостроковим фінансовим плануванням, можуть уникнути багатьох принципових питань. Інакше кажучи, короткострокові фінансові рішення легше, ніж прийняття довгострокових рішень, однак це не означає, що вони менш важливі. Компанія може виявити досить, що обіцяють можливості, для здійснення інвестицій, визначити оптимальне співвідношення позикового й власного капіталів, розробити зроблену політику дивідендів і проте не мати успіху, тому що ніхто не подбав про те, щоб мати досить коштів для оплати її поточних рахунків.
Однак у такій класифікації є два обмеження:
1) віднести період до тієї або іншої терміновості в різних галузях народного господарства досить важко, наприклад, довгостроковий період суднобудівної компанії не рівнозначний довгостроковому періоду супермаркету;
2) у деяких випадках проблеми короткострокового періоду можуть придбати стратегічне значення. Так, наприклад, раптові труднощі з поточними платежами часто здобувають фундаментальну значимість, тому що можуть зненацька порушити питання про виживання підприємства.
Довгострокове планування пов'язане із залученням довгострокових джерел фінансування й звичайно оформляється у вигляді інвестиційного проекту.
Розроблювачі довгострокових фінансових планів прагнуть мати справу з агрегатними інвестиційними показниками й не поринають у різні деталі. Численні дрібні інвестиційні проекти зводяться воєдино й розглядаються, як один великий проект.
Наприклад, кожний підрозділ підприємства становить три можливих варіанти його діяльності:
Умови, від яких залежить ефективність фінансового планування, випливають із самих цілей цього процесу й необхідного кінцевого результату. У цьому змісті виділяють три основні умови фінансового планування:
Сформульовані вище умови мають досить загальний вид. У той же час варто усвідомлювати, що фінансовий план – це, в остаточному підсумку, набір фінансових показників, які необхідно розраховувати й прогнозувати за допомогою спеціальних технологій. Як кінцевий результат фінансового плану звичайно використаються прогнозні баланс підприємства, звіт про прибутки й звіт про рух грошових коштів. Сформулюємо основні технологічні принципи фінансового планування.
Принцип відповідності полягає в тому, що придбання поточних активів (оборотних коштів) варто планувати переважно за рахунок короткострокових джерел. Інакше кажучи, якщо підприємство планує закупівлю партії товарів, прибігати для фінансування цієї угоди до емісії облігацій не треба. Необхідно скористатися короткостроковою банківською позичкою або комерційним кредитом постачальника. У той же час, для проведення модернізації парку встаткування варто залучати довгострокові джерела фінансування.
Принцип постійної потреби в робочому капіталі (власних оборотних коштах) зводиться до того, що в прогнозованому балансі підприємства сума оборотних коштів підприємства повинна перевищувати суму його короткострокових заборгованостей, тобто не можна планувати «слабко ліквідний» баланс підприємства. Даний принцип має яскраво виражений прагматичний зміст – певна частина оборотних коштів підприємства повинна фінансуватися з довгострокових джерел (довгострокової заборгованості й власного капіталу). У цьому випадку підприємство має менший ризик відчути дефіцит оборотних коштів.
Принцип надлишку коштів припускає в процесі планування «не обнуляти» грошовий рахунок, а мати деякий запас грошей для забезпечення надійної платіжної дисципліни в тих випадках, коли якої-небудь із платників прострочить у порівнянні із планом свій платіж. У тому випадку, коли в реальній практиці сума грошей підприємства стає надмірно великою (вище деякого граничного значення), підприємство може вдатися до покупки високоліквідних цінних паперів.
2. Стратегічне планування діяльності
Подібно до фінансового менеджменту, не існує єдиного визнаного визначення терміну “стратегічне планування”. Є багато визначень терміну “стратегія”, що має допомогти зрозуміти цей виключно важливий процес. Серед цих визначень:
Стратегія – це єдиний, інтегрований та чіткий план, розроблений таким чином, щоб забезпечити досягнення цілей підприємства.
Стратегія – це формулювання місії організації, її намірів та цілей, політики, програм та методів їх досягнення.”
Інший спосіб визначення стратегії полягає у розгляді її як процесу діяльності, що базується на п‘яти ключових функціях:
Детальна послідовність розробки стратегічного плану надається нижче та детально пояснюватиметься далі на багатьох прикладах таким чином щоб допомогти розробити план, який буде реалістичним та відповідатиме потребам компанії.
Належне стратегічне планування сприятиме розвитку компанії та збільшенню вартості акцій акціонерів.
Стратегічне бачення є корпоративним планом. Цей план визначає поточний статус компанії, цілі, які компанія має на меті досягти, та шляхи досягнення цих цілей. Хороше стратегічне бачення базується на об‘єктивній оцінці наявних ресурсів компанії, її загальній життєздатності, а також сучасних економічних та бізнес-факторах у галузі, де компанія проваджує діяльність.
Є три вирішально важливих кроки, необхідні для формування стратегічного бачення керівництвом: формулювання місії, визначення цілей та ознайомлення керівництва та персоналу з цими цілями.
У місії визначається “хто ми є”, “що ми робимо” та “де ми знаходимося зараз”. Місія – це якісна мета, заради якої існує організація, тісно пов’язана з такими категоріями як „бачення” розвитку підприємства, „філософія” існування підприємства тощо. Місія, як правило, являє собою короткий вислів, що добре запам’ятовується, і є основою для формування стратегічного набору, цілей, підцілей та планів організації.
Формулювання місії (хто ми є, що ми робимо) коротким реченням є непростою задачею. В інтернеті, на веб-сторінках компаній ви знайдете велику кількість місій. Ви побачите, що деякі з них зосереджуються на продукції та якості. Інші – на операціях компанії та вартості акцій акціонерів. Розгляньте приклади, надані нижче, та визначтеся який з них більш та який менш ніж інші передає “що являє собою компанія” та “що компанія робить”.
Приклади:
|
1. “Союз-Віктан”, Україна Місія нашої компанії – виробництво високоякісних алкогольних та безалкогольних напоїв з метою задоволення потреб національних та іноземних споживачів. 2. Виробник шоколаду Hershey – США Метою Hershey є послідовне збільшення вартості акцій акціонерів шляхом досягнення відмінної якості в кожному аспекті нашого бізнесу. Наша місія, як фокусованої, з розвинутими брендами компанії – виробника кондитерських виробів, полягає у постійному створенні вартості для акціонерів та споживачів. 3. Wrigley’s – США Компанія Wm. Wrigley Jr. є визнаним у світі лідером у виробництві кондитерських виробів та найбільшим у світі виробником та спеціалістом з маркетингу жувальної гумки. Компанію було засновано у 1891 році, а публічна торгівля її акціями здійснюється u1079 з 1917 року. |
Зверніть увагу на те, що жодна з місій не згадує “прибуток”. Місія компанії полягає не у отриманні прибутків. Більш правильно було б сказати, що прибуток є результатом чіткого визначення “місії” компанії. Кожна компанія має бажання отримати прибуток, однак, не визначається, в якій саме бізнес-галузі прибутки повинні бути отримані. Ключовим питанням є “що компанія зробить для отримання прибутку”?
Місія в першу чергу визначає межі теперішнього бізнесу компанії. Це – логічна точка відліку, з якою можна починати планувати стратегію майбутньої діяльності компанії.
Тому другим кроком у розробці стратегічного плану є стислий опис планів майбутньої діяльності. Цей план щодо того “куди ми йдемо” відомий як стратегічне бачення. Стратегічне бачення часто включає часові межі (на два або більше років вперед). Процес вирішення куди саме рухається компанія вимагає надання добре обґрунтованих відповідей на велику кількість питань. Деякі приклади цих питань обрання напрямку руху надані нижче:
Існує постійна вимога щодо провадження діяльності з огляду не лише на теперішній час, але й визначення напрямку діяльності на майбутнє. Для цього дуже важливою є наявність чіткої, добре продуманої бізнес-програми, якій в організації має слідувати кожний. Ця інформація міститься у стратегічному баченні. Реалістичне та аргументоване стратегічне бачення дозволяє кожному в організації знати, що компанія робить.
Розробка корпоративної стратегії пов’язана з важливим питанням того, ЯК досягти стратегічних та фінансових цілей, враховуючи існуючу ситуацію у компанії.
Питання “ЯК” корпоративної стратегії вимагає:
3. Методичні засади процесу бюджетування на підприємстві
Реалії поточного моменту розвитку ринку є такими, що, аби забезпечити успішне виконання задач фінансового менеджменту, цим підприємствам необхідно використовувати сучасні технології управління бізнесом. Наявність і ефективне застосування таких технологій – сильніша перевага, що дозволяє підприємству обійти своїх конкурентів.
Щоб справитися з цими завданнями, керівнику концесійного підприємства необхідно чітко знати, що дає компанії кожний сегмент ринку, окремий клієнт, товар, канал збуту і регіон – аби зосередити зусилля на найбільш вигідних напрямах. Це вимагає впровадження на підприємстві системи бюджетування та управлінського обліку. Передбачаючи зміни, необхідно застосовувати наукові, а також інші раціональні та інтуїтивні прийоми і методи, спиратися на складний комплекс прогнозно-аналітичних, методичних і соціально-психологічних підходів. Кожна організація, зорієнтована на тривале існування і розвиток, вимагає постійної оцінки свого стану як усередині, так і зовні: аналізу технології та організації виробництва, обладнання, діяльності персоналу, а також системи постачання і збуту, ринків, законодавства, яке регулює його діяльність тощо.
Змінюваність усіх цих чинників має різний ступінь передбачуваності, а тому кожне підприємство стикається з різним рівнем визначеності ситуації, що склалася, та тенденцій її розвитку. Чим більший рівень невизначеності, тим нижча якість управлінських рішень та ефективність дій. Тому необхідно мінімізувати (в ідеалі – звести нанівець) невизначеність для підвищення якості управлінського впливу за рахунок структурування інформації про ситуацію всередині та навколо підприємства, тобто виокремити визначені та невизначені параметри, дібрати методи підвищення визначеності останніх.
Ефективна організація планування на підприємстві представляє собою формування цілісної системи, котра включає в себе наступні види планування:
Успішна постановка бюджетування багато в чому залежить від того, наскільки скрупульозно та завчасно на підприємстві продумана методика складання бюджетів і розрахунку бюджетних показників. Найбільш розповсюдженими на практиці є два основних методичних підходи до складання бюджетів:
Коли йде мова про головні цілі підприємства, прийнято оперувати таким поняттям як місія підприємства. Як правило, місія формулюється у загальному вигляді, у вигляді не фінансових цілей або у загальних рисах окреслених фінансових цілей. Одна з головних задач бюджетування – перекласти узагальнені формулювання місії підприємства мовою конкретних фінансових показників (табл. 11.1), котрі можна чітко розрахувати, а потім – контролювати хід виконання.
Таблиця 11.1
Взаємозв’язок бюджетування з головними фінансовими цілями компанії
|
Головні фінансові цілі |
Найбільш вірогідні значення показників |
Основні задачі бюджетування |
|
Швидко зростаючий бізнес |
Зростання об’ємів продаж у співставимих цінах більше ніж на 20% на рік |
1. Контроль дебіторської заборгованості 2. Обґрунтування розмірів та умов залучуваних короткострокових кредитів 3. Контроль стану ліквідності компанії |
|
Високо-рентабельний бізнес |
Забезпечення норми чистого прибутку в розмірі 25% |
1. Порівняльний аналіз рентабельності окремих видів бізнесу 2. Встановлення лімітів витрат із метою подальшого їх скорочення 3. Визначення оптимального співвідношення „ціна – об’єм продаж” |
|
Швидко зростаюча вартість компанії |
Зростання вартості акціонерного капіталу на 100% на рік |
1. Контроль дохідності загальних активів компанії 2. Порівняльний аналіз динаміки маси нерозподіленого прибутку за видами бізнесу |
Виходячи з практики розробки і впровадження систем бюджетного управління, можна виділити наступні бюджетні моделі:
Найбільш розповсюдженою моделлю є бюджетування фінансових потоків. Результуючим бюджетом даної моделі є Бюджет руху грошових коштів (БРГК) (рис. 11.1).
Для прогнозу руху грошових коштів на наступні періоди можна застосувати аналіз тренду – загального напрямку зміни ринку. Лінії тренда дозволяють графічно відображати тенденції даних і прогнозувати їхні подальші зміни. Подібний аналіз називається також регресійним аналізом. Використовуючи регресійний аналіз, можна продовжити лінію тренда в діаграмі за межі реальних даних для пророкування майбутніх значень.
Для кращого розуміння процесів, що відбуваються всередині концесійного підприємства, і, як наслідок, більш точного моделювання бюджету організації на майбутні терміни доцільно розрахувати ряд узагальнюючих показників за фактичними даними попередніх періодів:
Рис. 11.1. Схема формування грошового потоку за період
|
(11.1) |
|
(11.2) |
3. Середнє геометричне значення показників – дану функцію можна використовувати для розрахунку середніх темпів росту, якщо задано складний дохід зі змінними ставками:
|
(11.3) |
4. Середнє гармонічне значення показників – величина, зворотна до середнього арифметичного зворотних величин. Середнє гармонічне завжди менше від середнього геометричного, котре завжди менше за середнє арифметичне:
|
(11.4) |
5. Середнє відхилення – повертає середнє абсолютних значень відхилень точок даних від середнього та є мірою розкиду множини даних:
|
(11.5) |
6. Стандартне відхилення – міра того, наскільки широко розкидані точки даних відносно їх середнього:
|
(11.6) |
Іншим прийомом, який можна використати для прогнозування майбутніх значень БРГК, є вбудована функція Microsoft Excel ПРЕДСКАЗ, котра розраховує або передбачає майбутнє значення за існуючими. Прогнозоване значення – це y-значення, що відповідає заданому x-значенню. Відомі значення – це х- та y-значення, а нове значення розраховується з використанням лінійної регресії. Цю функцію можна використовувати для прогнозу майбутніх продажів, потреб чи тенденцій споживання. Рівняння для ПРЕДСКАЗ має вигляд:
|
(11.7) |
де
|
(11.8) |
Більш точного прогнозу значень БРГК можна досягти, поєднавши вказані вище методики і враховуючи стандартне відхилення показників. Таким чином, можливо скласти три варіанти розвитку бюджету: оптимістичний, песимістичний і реалістичний. Реалістичне значення показника представляє собою середнє між оптимістичним і песимістичним.
Оптимістичне значення показників розраховано за формулою:
|
(11.9) |
Песимістичне значення показників обчислюється як:
|
(11.10) |
, де уa – показник, розрахований за допомогою середньорічного темпу зростання; yb – показник розрахований за допомогою функції ПРЕДСКАЗ. |
4. Аналіз беззбитковості та цільове планування прибутку
Аналіз беззбитковості або аналіз витрат, прибутку та обсягу виробництва (CVP-аналіз), як його ще іноді називають – це аналітичний підхід до вивчення взаємозв’язку між витратами та доходами при різних рівнях виробництва.
Використовується класифікація витрат по характеру їх поведінки при зміні обсягу реалізації готової продукції. Витрати поділяються на постійні та змінні. Робиться припущення, що вся виготовлена продукція буде реалізована протягом планового періоду. В якості критерію для аналізу приймається прибуток до виплати податків, тобто операційний прибуток.
В межах CVP-аналізу використовується формат звіту про прибуток, який відрізняється від традиційного.
Таблиця 11.2.
Традиційний формат звіту про прибуток
|
Виручка від продажу (без ПДВ) |
120,000 |
|
|
Мінус виробничі витрати |
60,000 |
|
|
Мінус невиробничі витрати: |
||
|
Пов’язані з реалізацією |
31,000 |
|
|
Адміністративні |
19,000 |
50,000 |
|
Чистий прибуток (до сплати податків) |
10,000 |
З метою планування використовується так називаний формат звіту про прибуток на основі „вкладеного доходу” (Contribution Format), який наведений в таблиці 11.3.
Таблиця 11.3.
Формат звіту про прибуток на основі „вкладеного доходу”
|
Виручка від продажу (без ПДВ) |
120,000 |
|
|
Мінус змінні витрати: |
||
|
Виробничі |
20,000 |
|
|
Пов’язані з реалізацією |
6,000 |
|
|
Адміністративні |
4,000 |
30,000 |
|
Вкладений дохід |
90,000 |
|
|
Мінус постійні витрати: |
||
|
Виробничі |
40,000 |
|
|
Пов’язані з реалізацією |
25,000 |
|
|
Адміністративні |
15,000 |
80,000 |
|
Чистий прибуток |
10,000 |
З’являється новий елемент аналізу – вкладений дохід на одиницю продукції, який лишається постійним, доки не зміниться ціна одиниці продукції та змінні витрати на одиницю продукції
Вкладений дохід – це різниця виручки від реалізації та змінних витрат на виробництво цієї продукції.
Для розрахунку точки беззбитковості використовуються прості співвідношення, що базуються на балансі виручки:
|
(11.11) |
Нехай p – ціна одиниці продукції, а Q – обсяг виробництва за деякий відрізок часу. NI –прибуток до сплати податків:
|
(11.12) |
де F – величина постійних витрат з період часу, v – це величина змінних витрат на одиницю продукції. |
Точка беззбитковості (BEP) згідно визначення відповідає умові NI = 0, звідки
|
(11.13) |
Одиничний вкладений дохід (Unit Contribution Margin) дорівнює величині постійних витрат розділеній на різницю між ціною продаж продукції та сумою змінних витрат на одиницю продукції.
Цільовий обсяг продаж QT – це такий обсяг продаж, що забезпечує задане значення прибутку NIT,
|
(11.14) |
Запас безпеки (Safety Margin)- різниця між запланованим обсягом реалізації та точкою беззбитковості.
|
(11.15) |
Чим вищий даний показник, тим безпечніше почувається підприємство перед загрозою негативних змін (зменшення виручки або збільшення витрат).
Цікавим підходом до комплексної оцінки потенціалу підприємства як бази його економічного розвитку є так званий кінематичний підхід. Згідно з ним підприємство, яке протягом тривалого часу розвивається високими і стійкими темпами, набуває своєрідної інерції зростання.
Вона сама по собі може бути джерелом подальшого руху, якщо при цьому не витрачається потенціал. Зіставленням темпів зростання кінцевих показників підприємства, і, відповідно, показників ефективності (рентабельності) можна визначити різновид економічної динаміки. Якщо вказане співвідношення не перевищує одиниці, значить, підприємство витрачає („проїдає”) свій потенціал, і дана тенденція має бути оцінена відповідно.
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Формула , де використовується для розрахунку:
2. Контроль дохідності загальних активів компанії є основною задачею бюджетування, коли за мету взято:
3. Найбільш розповсюдженою бюджетною моделлю є:
4. Контроль стану ліквідності компанії є основною задачею бюджетування, коли за мету взято:
5. Реакції на неочікувані події, тобто дії у відповідь на події, що вже відбулися, мають назву:
6. Технологія фінансового планування, обліку і контролю доходів і витрат, що одержані від бізнесу на всіх рівнях управління, – це:
7. Короткострокове планування здійснюється на період до:
8. Довгострокове планування звичайно оформлюється у вигляді:
9. Сума оборотних коштів підприємства повинна перевищувати суму його короткострокових заборгованостей – в цьому полягає:
10. Формула використовується для розрахунку:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Розділ 12. АНТИКРИЗОВЕ ФІНАНСОВЕ УПРАВЛІННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ
1. Антикризове індикативне планування
Оцінка кризових симптомів підприємства і діагностування можливості фінансової кризи здійснюється задовго до проявлення його явних ознак. Ключовим моментом антикризового індикативного планування діяльності будь-якої організації є визначення схильності підприємства в цілому та його структурних підрозділів до банкротства:
1. 2-факторна модель оцінки вірогідності банкрутства підприємства. Вважається однією з простіших моделей прогнозування можливості банкрутства. Вона заснована на двох ключових показниках – коефіцієнті поточної ліквідності Кп і показникові частки позикових коштів Кз:
|
(12.1) |
Якщо результат виявляється від'ємним, то вірогідність банкрутства невелика. Позитивне значення Z вказує на високу імовірність банкрутства.
Слід мати на увазі, що дана модель розроблена для США, а в Україні інші темпи інфляції, інші цикли макро- та мікроекономіки, рівні фондо-, енерго- і трудомісткості виробництва, інший податковий тиск. В силу цього 2-факторна модель не забезпечує всебічну оцінку фінансового стану підприємств, а тому можливі значні відхилення прогнозу від реальності.
2. Оцінка ймовірності банкрутства підприємства на основі Z-рахунку Альтмана. Цей метод запропонований у 1968 р. відомим економістом Е. Альтманом. Індекс побудований за допомогою апарату мультиплікативного дискримінантного аналізу і дозволяє у першому наближенні розділити господарські суб’єкти на потенційних банкрутів і не банкрутів. У загальному вигляді індекс має вигляд:
|
(12.2) |
де К1 – відношення оборотного капіталу до суми активів; К2 – відношення нерозподіленого прибутку до суми пасивів; К3 – відношення операційного прибутку до суми пасивів; К4 – відношення ринкової вартості акцій до заборгованості; К5 – відношення виручки до суми активів. |
Результати численних розрахунків за моделлю Альтмана показали, що узагальнюючий показник може приймати значення в межах [-14;22], при цьому підприємства, для котрих Z≥2,99 потрапляють в число фінансово стійких, підприємства, для яких Z<1,81 є безумовно нестабільними, а інтервал від 1,81 до 2,99 складає зону невизначеності.
В українській практиці приймались численні спроби використання рахунку Альтмана для оцінки платоспроможності та діагностики банкрутства. Однак відмінності у зовнішніх факторах, що здійснюють вплив на функціонування підприємства, спотворюють імовірнісні оцінки. Досвід використання вказаної моделі в ряді країн (США, Канаді, Бразилії, Японії) показав, що спрогнозувати вірогідність банкрутства за допомогою 5-факторної моделі за 1 рік можна з точністю до 90%, за 2 роки – до 70%, за 3 роки – до 50%.
3. Модель Романа Ліса для оцінки фінансового стану. У 1972 р. Р. Ліс отримав наступну формулу для Великобританії:
|
(12.3) |
де Х1 – відношення обігового капіталу до суми активів; Х2 – відношення операційного прибутку до суми пасивів; Х3 – відношення нерозподіленого прибутку до суми пасивів; Х4 – відношення власного капіталу до позикового. |
Граничне значення тут складає 0,037. Однак зовнішні фактори (ступінь розвитку фондового ринку, податкове законодавство, нормативне забезпечення бухгалтерського обліку), нажаль, також не дають даній методиці в повній мірі відображати ситуацію для підприємств України і бути застосованою в якості універсальної моделі передбачення імовірності банкрутства.
4. Метод рейтингової оцінки фінансового стану підприємства. Р.С. Сайфулін та Г.Г. Кадиков запропонували використовувати для експрес-оцінки фінансового стану підприємства рейтингове число:
|
(12.4) |
де Ко – коефіцієнт забезпеченості власними коштами; Ктл – коефіцієнт поточної ліквідності; Ки – інтенсивність обігу авансованого капіталу, яка характеризує обсяг реалізованої продукції, яка приходиться на 1 у. о. коштів, вкладених у діяльність підприємства; Км – коефіцієнт менеджменту, який характеризується відношенням прибутку від реалізації до величини виручки від реалізації; Кпр – рентабельність власного капіталу (відношення балансового прибутку до власного капіталу. |
Якщо рейтингове число R для підприємства є більшим за 1, то підприємство знаходиться у задовільному стані, якщо менше за 1 – у незадовільному.
5. R-модель прогнозу ризику банкрутства. Вченими Іркутської державної економічної академії була запропонована власна 4-факторна модель пронозу ризику банкрутства, котра має наступний вигляд:
|
(12.5) |
де К1 – відношення обігового капіталу до активів; К2 – відношення чистого прибутку до власного капіталу; К3 – відношення виручки від реалізації до активів; К4 – відношення чистого прибутку до інтегральних витрат підприємства. Вірогідність банкрутства підприємства у відповідності до значення моделі визначається наступним чином (табл. 12.1). |
Таблиця 12.1
Зони банкрутства
|
Значення R |
Вірогідність банкрутства, % |
|
Менше 0 |
Максимальна (90-100) |
|
0–0,18 |
Висока (60-80) |
|
0,18–0,32 |
Середня (35-50) |
|
0,32–0,42 |
Низька (15-20) |
|
Більше 0,42 |
Мінімальна (до 10) |
6. Прогнозна модель Таффлера. Британський учений Таффлер у 1977 році запропонував 4-факторну прогнозну модель для аналізу компаній, акції яких котируються на біржах:
|
(12.6) |
де Х1 – відношення операційного прибутку до короткострокових зобов’язань; Х2 – відношення обігових активів до суми зобов’язань підприємства; Х3 – відношення короткострокових зобов’язань до суми активів; Х4 – відношення виручки від реалізації до суми активів. |
Якщо величина інтегрального показника більша за 0,3, це говорить про те, що у підприємства непогані довгострокові перспективи, а якщо менша за 0,2, то банкрутство є більш ніж вірогідним. Проміжок від 0,2 до 0,3 становить так звану „зону невизначеності”.
7. Модель Фулмера. Модель прогнозує банкрутство у 98% випадків на рік вперед і у 81% випадків на два роки вперед. Має такий загальний вигляд:
|
(12.7) |
де V1 – відношення нерозподілених прибутків минулих років до сукупних активів; V2 – відношення об’єму реалізації до сукупних активів; V3 – відношення прибутку до сплати податків до сукупних активів; V4 – відношення грошових потоків до повної заборгованості; V5 – відношення суми боргу до сукупних активів; V6 – відношення поточних пасивів до сукупних активів; V7 – натуральним логарифм (ln) від суми матеріальних активів; V8 – відношення обігового капіталу до повної заборгованості; V9 – натуральний логарифм (ln) від величини відношення прибутку до сплати відсотків і податків до суми сплачених відсотків. |
За результатами моделі можна одержати наступним прогноз: настання неплатоспроможності неминуче при Н<0; при Н≥0 компанія функціонує нормально.
8. Модель Спрінгейта. Дана модель має наступний вигляд:
|
(12.8) |
де А – відношення робочого капіталу до загальної вартості активів; В – відношення оподатковуваного прибутку і відсотків до загальної вартості активів; С – відношення оподатковуваного прибутку до короткотермінової заборгованості; D – відношення об’єму продаж до загальної вартості активів. |
Вважається, що точність прогнозування банкрутства за цією моделлю складає 92%, однак з часом цей показник зменшується. Якщо Z<0,862, то підприємство вважається потенційним банкрутом, при показнику Спрінгейта більше за 0,862 підприємство можна вважати таким, що функціонує нормально.
9. Модель Ж. Депаляна. Згідно цієї моделі ймовірність банкруства визначається за формулою:
|
(12.9) |
де R1 – коефіцієнт обороту запасів; R2 – коефіцієнт поточної ліквідності; R3 – коефіцієнт левериджу; R4 – рентабельність активів; R5 – ефективність виробництва. |
Підприємство вважається фінансово стабільним при показнику N, що перевищує 100. В іншому випадку високою є ймовірність банкрутства.
10. Модель Чессера. Оціночні показники цієї моделі наступні:
|
(12.10) |
де Х1 – частка готівки та короткострокових фінансових вкладень у сукупних активах; Х2 – відношення нетто-продажів до найбільш ліквідних активів; Х3 – відношення брутто-доходів до сукупних активів; Х4 – відношення сукупної заборгованості до сукупних активів; Х5 – відношення основного капіталу до чистих активів; Х6 – відношення оборотного капіталу до нетто-продажів. |
Змінна Y, яка являє собою лінійну комбінацію незалежних змінних, використовується для оцінки ймовірності банкрутства у наступній формулі:
|
(12.11) |
де е = 2,71828. |
Порогове значення показника Р дорівнює 0,50. При показнику, вищому за порогове, ймовірність банкрутства є високою.
Підхід до потенційного підприємства-партнера з позиції кредитора передбачає також урахування кредитної історії фірми або підприємця (даний фактор застосовується під час аналізу із використанням більшості скорингових методик, що базуються на нарахуванні балів – а саме, у методиці кредитного скорингу FICO, моделі визначення платоспроможності Дюрана тощо) та деяких суб’єктивних факторів. До суб’єктивних факторів можна віднести, наприклад, якість та грамотність складання бізнес-плану й інших документів, наявність та якість гарантій або рекомендацій третіх осіб, навіть поведінку потенційного партнера під час співбесід і презентації проекту. Недарма перша літера абревіатури CAMPARI (модель оцінки кредитоспроможності позичальника, яка широко використовується у світовій банківській практиці, а також у діяльності комерційних банків України) розшифровується як „character” – тобто загальна характеристика клієнта, його ділових та особистих якостей.
Відмітимо також можливість використання такого нового показника як „податкова історія” (по аналогії з „кредитною історією”), який враховує наявність і характеристику заборгованості аналізованої фірми у відношенні державного і місцевого бюджетів. Потреба у врахуванні цього фактору викликана, передусім, специфікою фінансово-економічних відносин в умовах сучасної України, коли значну питому вагу у складі простроченої кредиторської заборгованості підприємств мають борги перед бюджетами різних рівнів (10-11%), а сукупна заборгованість суб’єктів господарської діяльності країни перед державними органами складає протягом останніх років в середньому 9200 млн. грн. щорічно .
2. Фінансовий аналіз за відкритими даними
За певних умов доцільним є проведення фінансового аналізу підприємства за відкритими даними (рис. 12.1). В процесі подібного моніторингу враховуються не дані фінансової звітності суб’єкта, а числові показники, розраховані за допомогою так званих “відкритих даних”: ЗМІ, Інтернет, експертних оцінок, опитувань, тестувань і т. ін.
За основу береться інформація щодо приблизної вартості сировини або матеріалів у даному регіоні, розрахованої шляхом знаходження середнього у якнайбільшому масиві даних (прайс-листи, об’яви, дані газет, журналів, Інтернет-видань). Враховуються усі сезонні знижки та націнки, а також максимальні та мінімальні можливі транспортні витрати при відомій середній вартості пального в регіоні та наявних маршрутах. Встановлюється середня вартість оренди приміщень у тому районі міста, де знаходиться підприємство, а також основного обладнання, необхідного для виробництва товару або послуги. Оцінюється розмір середньої заробітної плати по регіону для працівників потрібної кваліфікації (на основі даних кадрових агентств). Аналізуються затрати на рекламу – вимірюється площа рекламних матеріалів у центральній та регіональній пресі і помножується на вартість 1 кв. см. реклами у даному засобі масової інформації, тривалість рекламних оголошень на ТБ і радіо (помножується на вартість 1 хвилини ефірного часу), розраховується приблизна кількість і вартість рекламних постерів і бігбордів фірми у регіоні. Враховуються амортизація на основні фонди, нарахування на заробітну плату та існуючі в даній місцевості податки.
Рис. 12.1. Методика фінансового аналізу за відкритими даними у загальному вигляді
Одержані дані порівнюються з оцінкою собівартості виробленої продукції (наданих послуг), даною групою авторитетних незалежних експертів, після чого виводиться середня. Ціни на аналогічну продукцію в даній місцевості можна встановити шляхом спостереження за ринком регіону (знов-таки, за допомогою прайс-листів, ЗМІ, експертних даних).
Можливо також задіяти на даному етапі соціологічні методи дослідження: опитування деякої вибірки з групи потенційних споживачів, щодо того, товарами та послугами яких компаній вони користуються, а також щодо середніх цін на ці товари (послуги) та їх якості. В окремих випадках можливе проведення експрес-опитувань споживачів безпосередньо після виходу з даного закладу (коли йдеться про сервісні підприємства або заклади торгівлі). Подібні опитування одержали назву „exit-poll” та широко використовуються соціологами у різноманітних областях – від прогнозування результатів виборів до маркетингових досліджень. Далі дані вибірки поширюються (екстраполюються) на весь масив, і, таким чином, встановлюються не тільки середні ціни, а й приблизна кількість покупців (клієнтів). На заключному етапі аналізу, підбиваються підсумки з усіх показників, одержаних методом “відкритих даних”, та порівнюються з офіційними показниками (дані звітності підприємства). У випадку, коли підприємство не фальсифікує інформацію і дані його звітів є об’єктивними, суттєвих розбіжностей між отриманими показниками виникнути не має.
Найбільш ефективним метод оцінки за “відкритими даними” є для аналізу діяльності підприємств сфери послуг, туристичних і рекламних агенцій, творчих об’єднань, культурних закладів, а також громадських та благодійних організацій, що одержують гранти або цільові кредити, оскільки він дозволяє прослідкувати основні напрями руху грошових потоків. Крім того, метод використання “відкритих даних”, більш прийнятний при порівняльному аналізі двох або декількох об’єктів, так як розрахунки за цим методом не можуть дати абсолютно, 100-відсотково точного у числовому значенні результату, але чітко відображають загальні пропорції та співвідношення.
3. Напрями стабілізації показників фінансового стану підприємства при погрозі банкрутства
З позицій фінансового менеджменту можливе настання банкрутства являє собою кризовий стан підприємства, при якому йому незручно здійснювати фінансове забезпечення своєї господарської діяльності. Подолання такого кризового стану, діагностуємого як "погроза банкрутства", вимагає розробки і здійснення спеціальних методів фінансового управління підприємством.
Ринкова економіка виробила велику систему фінансових методів попередньої діагностики і можливого захисту підприємства від банкрутства, що одержала назву “Системи антикризового фінансового управління”. Для реалізації цієї системи управління готуються особливі фінансові фахівці – менеджери по антикризовому управлінню підприємством. Суть цієї фінансової системи управління полягає в тому, що погроза банкрутства діагностується ще на ранніх стадіях її виникнення, що дозволяє вчасно пустити в хід спеціальні фінансові чи механізми обґрунтувати необхідність визначених реорганізаційних процедур. Якщо ці механізми і процедури в силу несвоєчасного чи недостатньо ефективного їхнього здійснення не привели до фінансового оздоровлення підприємства, то постає необхідність в добровільному чи примусовому порядку припинити свою господарську діяльність і почати ліквідаційні процедури.
Система антикризового фінансового управління підприємством базується на визначених принципах. До числа основних з цих принципів відносяться (рисунок 12.2):
1. Постійна готовність до можливого порушення фінансової рівноваги підприємства. Теорія антикризового фінансового управління виходить з того, що ефективного фінансового менеджменту, що досягається в результаті, фінансова рівновага підприємства дуже мінливо в динаміку. Можлива його зміна на будь–якому етапі економічного розвитку підприємства визначається природною реакцією на зміни зовнішніх і внутрішніх умов його господарської діяльності. Ряд цих умов підсилюють конкурентну позицію і ринкову вартість підприємства. Інші – навпаки, викликають кризові явища в його фінансовому розвитку. Об'єктивність прояву цих умов у динаміку визначає необхідність постійної готовності фінансових менеджерів до можливого порушення фінансової рівноваги підприємства на будь–якому етапі його економічного розвитку.
2. Рівняючи діагностика кризових явищ у фінансовій діяльності підприємства. З огляду на те, що погроза банкрутства підприємства реалізує найвищий рівень катастрофічного ризику, властивої фінансової діяльності підприємства, і зв'язана з найбільш відчутними втратами капіталу його власників, вона повинна діагностуватися на самих ранніх стадіях з метою своєчасного використання можливостей її нейтралізації.
3. Диференціація індикаторів кризових явищ по ступені їхньої небезпеки для фінансового розвитку підприємства. Фінансовий менеджмент використовує в процесі діагностики банкрутства підприємства великий арсенал індикаторів його кризового розвитку. Ці індикатори фіксують різні аспекти фінансової діяльності підприємства, характер яких з позиції генерування погрози банкрутства неоднозначний. У зв'язку з цим, у процесі антикризового управління підприємством необхідно відповідним чином групувати індикатори кризових явищ по ступені їхньої небезпеки для фінансового розвитку підприємства.
Рис. 12.2. Основні принципи антикризового фінансового управління підприємством.
4. Терміновість реагування на окремі кризові явища у фінансовому розвитку підприємства. Відповідно до теорії антикризового фінансового управління кожне кризове явище, що з'явилося, не тільки має тенденцію до розширення з кожним новим господарським циклом підприємства, але і породжує нові супутні йому кризові фінансові явища. Тому, чим раніш будуть включені антикризові механізми по кожному діагностованому кризовому явищу, тим великими можливостями до відновлення порушеної фінансової рівноваги буде розташовувати підприємство.
5. Адекватність реагування підприємства на ступінь реальної погрози його фінансовій рівновазі. Використовувана система механізмів по нейтралізації погрози банкрутства в гнітючій своїй частині зв'язана з фінансовими чи витратами втратами, викликаними скороченням обсягів операційної діяльності, призупиненням реалізації інвестиційних проектів і т.п. При цьому рівень цих витрат і втрат знаходиться в прямої залежності від цілеспрямованості механізмів такої нейтралізації і масштабу їхнього використання.
Тому "включення" окремих механізмів нейтралізації погрози банкрутства повинне виходити з реального рівня цієї погрози і бути адекватним цьому рівню, У противному випадку чи не буде досягнутий очікуваний ефект (якщо дія механізмів недостатньо), чи підприємство буде нести невиправдано високі витрати (якщо дія механізму зайва для даного рівня погрози банкрутства).
6. Повна реалізація внутрішніх можливостей виходу підприємства з кризового фінансового стану.
У боротьбі з погрозою банкрутства, особливо на ранніх стадіях її діагностики, підприємство повинне розраховувати винятково на внутрішні фінансові можливості. Досвід показує, що при нормальних маркетингових позиціях підприємства погроза банкрутства цілком може бути нейтралізована внутрішніми механізмами антикризового фінансового управління й у межах фінансових можливостей підприємства. Тільки в цьому випадку підприємство може уникнути хворобливих для нього реорганізаційних процедур.
7. Використання при необхідності відповідних форм санації підприємства для запобігання його банкрутства. Якщо погроза банкрутства діагностована лише на пізній її стадії і носить катастрофічний характер, а механізми внутрішньої її нейтралізації не дозволяють досягти необхідного ефекту у відновленні фінансової рівноваги підприємства, воно повинно ініціювати свою санацію, обравши для цього найбільш ефективні її форми. Така міра приймається як крайня в системі заходів щодо антикризового фінансового управління підприємством з метою запобігання його реального банкрутства.
Розглянуті принципи є основою організації антикризового фінансового управління підприємством при погрозі банкрутства.
Основною метою антикризового фінансового управління є розробка і реалізація мір, спрямованих на швидке поновлення платоспроможності і відновлення достатнього рівня фінансової стійкості підприємства, що забезпечують його вихід із кризового фінансового стану.
З урахуванням цієї мети на підприємстві розробляється спеціальна політика антикризового фінансового управління при погрозі банкрутства.
Політика антикризового фінансового управління являє собою частину загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає в розробці системи методів попередньої діагностики погрози банкрутства і "включенні" механізмів фінансового оздоровлення підприємства, що забезпечують його вихід із кризового стану.
Реалізація політики антикризового фінансового управління підприємством при погрозі банкрутства передбачає (рисунок 12.3).
Рис. 12.3. Основні етапи формування і реалізації політики антикризового фінансового управління підприємством при погрозі банкрутства.
1. Здійснення постійного моніторингу фінансового стану підприємства з метою раннього виявлення ознак його кризового розвитку. У цих цілях у системі загального моніторингу фінансового стану підприємства виділяється особлива група об'єктів спостереження, що формує можливе "кризове поле", що реалізує погрозу його банкрутства. У процесі спостереження використовуються як традиційні, так і спеціальні показники – "індикатори кризового розвитку".
2. Визначення масштабів кризового стану підприємства. При виявленні в процесі моніторингу істотних відхилень від нормального ходу фінансової діяльності, обумовленого напрямками його фінансової стратегії і системою планових і нормативних фінансових показників, виявляються масштаби кризового стану підприємства, тобто його глибина з позицій погрози банкрутства. Така ідентифікація масштабів кризового стану підприємства дозволяє здійснювати відповідний селективний підхід до вибору системи механізмів захисту від можливого банкрутства.
3. Дослідження основних факторів, що обумовлюють кризовий розвиток підприємства. Розробка політики антикризового фінансового управління визначає необхідність попереднього угруповання таких факторів по основним визначальним ознакам; дослідження ступеня впливу окремих факторів на форми і масштаби кризового фінансового розвитку; прогнозування розвитку факторів, що роблять такий негативний вплив.
4. Формування системи цілей виходу підприємства з кризового стану, адекватних його масштабам. Мети антикризового фінансового управління конкретизуються відповідно до масштабів кризового стану підприємства. Вони повинні враховувати також прогноз розвитку основних факторів, що визначають погрозу банкрутства підприємства. З урахуванням цих умов фінансовий менеджмент на даному етапі може бути спрямований на реалізацію трьох принципових цілей, адекватних масштабам кризового стану підприємства:
5. Вибір і використання діючих внутрішніх механізмів фінансової стабілізації підприємства, що відповідають масштабам його кризового фінансового стану. Внутрішні механізми фінансової стабілізації покликані забезпечити реалізацію термінових заходів для поновлення платоспроможності і відновленню фінансової рівноваги підприємства за рахунок внутрішніх резервів. Ці механізми засновані на послідовному використанні визначених моделей управлінських рішень, обираних у відповідності зі специфікою господарської діяльності підприємства і масштабами його кризового розвитку. У системі антикризового фінансового управління підприємством цьому напрямку політики приділяється першорядна увага.
6. Вибір ефективних форм санації підприємства. Якщо масштаби кризового фінансового стану підприємства не дозволяють вийти з нього за рахунок реалізації внутрішніх методів і фінансових резервів, підприємство змушене вдатися до зовнішньої допомоги, що звичайно приймає форму його санації. Санація підприємства може проводитися як до, так і в процесі виробництва справи про банкрутство. У першому випадку підприємство саме може виступити ініціатором своєї санації і вибору її форм. У процесі санації необхідно обґрунтувати вибір найбільш ефективних її форм (включаючи форми, зв'язані з реорганізацією підприємства) для того, щоб у можливо більш короткі терміни досягти фінансового оздоровлення і не допустити оголошення банкрутства підприємства.
7. Забезпечення контролю за результатами розроблених заходів щодо висновку підприємства з фінансової кризи. З огляду на важливість реалізації розроблених заходів для наступної життєдіяльності підприємства такому контролю приділяється першорядна увага. Він покладається, як правило, безпосередньо на керівників підприємства. Основна частина цих заходів контролюється в системі оперативного контролінгу, організованого на підприємстві. Результати контролю періодично обговорюються з метою внесення необхідних коректив, спрямованих на підвищення ефективності антикризових мір.
4. Методи реструктуризації підприємства
Антикризове управління базується на використанні усього потенціалу засобів і методів сучасного менеджменту з урахуванням ресурсних і часових обмежень антикризового процесу. Основними етапами (складовими) процесу антикризового управління є діагностика кризи розвитку суб'єкта підприємницької діяльності, яка охоплює: діагностику кризових явищ і загрози банкрутства; перспективну оцінку наслідків порушення справи про банкрутство; експертизу можливостей (потенціалу) виживання; розроблення та реалізацію спеціальної антикризової програми спираючись на власні сили та можливості або із залученням стороннього інвестора (санатора), здійснення контролю за процесом її реалізації; розроблення та впровадження системи запобігання кризових явищ у майбутньому.
Ці функції можуть виконувати:
Слід врахувати, що робота з реструктуризації потребує значних витрат часу, чіткої інформації та високої кваліфікації консультанта. Її, як правило, не можуть здійснити самі працівники підприємства. Причина полягає в тому, що найдосвідченіше керівництво не може мати високого рівня кваліфікації у всіх вузькоспеціалізованих сферах. Цілісне бачення проблем підприємства, що потребує реструктуризації, може сформувати лише зовнішній консультант.
У зв'язку із цим провідні українські консалтингові фірми пропонують для життєздатних, але малоприбуткових фірм, а також тих, що мають тенденцію до згасання виробничого циклу, комплексні консалтингові послуги з реструктуризації. Такі фірми потребують запровадження технологічних, організаційних та управлінських змін. За своїм характером роботи з реструктуризації передбачають:
У рамках реструктуризації ці роботи можуть здійснюватися і як самостійні комплексні послуги, і в певному поєднанні.
Реорганізація здійснюється при незадовільній структурі господарських зв'язків чи системи управління підприємством. Вона може включати: зміну кадрового складу; зміну системи підпорядкованості; зміну функцій окремих підрозділів, їхнє скасування чи об'єднання; виділення зі складу фірми госпрозрахункових підрозділів аж до утворення нових юридичних осіб.
Реінжиніринг – найбільш близький до західного підходу до реструктуризації, оскільки він вимагає залучення вузькоспеціалізованих технічних фахівців, а роботи з реорганізації вирішуються відповідно до практики менеджменту. В українських умовах роботи з модернізації, впровадження нових технологій далеко не завжди відіграють самостійну роль.
Антикризове управління як комплексна консалтингова послуга надається для підприємств, що потрапили у кризову ситуацію, а тому необхідним є контроль за всіма аспектами діяльності підприємства до моменту виходу з кризи.
Як правило, підприємства, які потребують антикризового управління, мають цілий комплекс невирішених проблем: заборгованість перед бюджетом, із зарплат працівникам, суміжникам і енергетикам; непридатний чи неукомплектований для випуску конкурентоспроможної продукції технологічний парк, зруйнована система збуту, низько професійний і малоініціативний кадровий склад тощо.
Терміни здійснення робіт із забезпечення виведення підприємств із важкої економічної ситуації також значною мірою залежать від глибини проблем, які необхідно вирішити, загального стану галузі і ступеня готовності команди самої фірми до спільної роботи.
Для забезпечення робіт з антикризового управління на підприємстві створюється робоча група з фахівців підприємства й експертів консалтингової фірми, які володіють високим рівнем кваліфікації для вирішення специфічних проблем підприємства. У процесі роботи здійснюється навчання експертами консалтингової фірми фахівців, які надалі забезпечуватимуть роботу підприємства у післякризовий період і запобігатимуть виникненню нових кризових ситуацій.
Зараз українські консалтингові фірми також проводять роботу, пов'язану із зовнішнім супроводженням підприємств у кризовий і післякризовий період шляхом створення середовища, що полегшує вирішення тих чи інших проблем. До послуг зовнішнього антикризового консалтингу належать: інформаційне забезпечення, залучення різних експертів для вирішення специфічних завдань, системна робота з потенційними інвесторами і кредиторами, лобіювання законодавчих і підзаконних актів, що дають змогу отримувати економічні вигоди тощо.
Іноді для підприємств економічно доцільним є процедура банкрутства з наступною зміною власників чи ліквідацією юридичної особи.
Здійснення ліквідаційних заходів може передбачати і ліквідацію виділених з реструктуризованого підприємства підрозділів, і здійснення процедури банкрутства підприємства в цілому.
Ліквідаційні послуги надаються в тих випадках, коли методами реорганізації, реінжинірингу й антикризового управління неможливо забезпечити рентабельну роботу підприємства чи окремих його підрозділів. У цьому разі завдання консультантів – виробити механізми продажу чи зміни власника з мінімальними втратами.
Ліквідація –- це припинення діяльності підприємства без переходу прав і обов'язків третім особам.
Ліквідація юридичної особи спричинює припинення його діяльності без переходу прав і обов'язків у порядку правонаступництва до інших осіб. Ліквідація може бути ініційована за рішенням власників підприємства або за рішенням суду. Власники приймають рішення про ліквідацію фірми після отримання висновку консультантів або своїм вольовим рішенням. У разі, якщо вже існує намір про прийняття такого рішення, консультанти повинні запропонувати до його прийняття ефективні заходи після проведення всебічного аналізу ситуації.
Процедура ліквідації вимагає бездоганних бухгалтерських документів, тому що за подання заяви про ліквідацію майже напевно (як показує практика) буде призначена податкова перевірка за весь період діяльності підприємства. Всі угоди повинні бути завершені, і документи приведені у відповідність з порядком, встановленим законами і підзаконними актами. У підприємства не повинно залишатися жодних заборгованостей, включаючи комунальні платежі і розрахунки з фондами. Усі кредити, видані підприємству, повинні бути повернені.
Окрім перерахованих вище реорганізації, реінжинірингу, антикризового управління і ліквідації термін «реструктуризація підприємства» включає також такі поняття як злиття і поглинання.
Злиття у широкому сенсі слова – це будь-яка комбінація двох компаній. У вузькому – придбання компанії, за якого всі активи і зобов’язання поглинаються покупцем. Термін «злиття» є близьким за змістом до поняття «амальгамація», або створення нової компанії шляхом об’єднання рівних за масштабом компаній. При цьому підприємства, що об’єднуються, втрачають свою самостійність і обмінюють свої акції на акції новоствореної компанії. Поглинання або аквізиція – це скупка однією особою або групою осіб контрольного пакету акцій, перехід контролю від однієї групи акціонерів до іншої. «Посередників», що пропонують свої послуги на ринку злиття і поглинань компаній, називають рейдерами.
Історично рейдерами (від англ. Raid – набіг, наліт) називали військові кораблі або озброєні торгівельні судна, що ведуть самостійні бойові дії на морських або океанських комунікаціях зі знищення військових транспортів і торговельних суден суперника. Нині цей термін застосовують для позначення фірм, що займаються поглинанням чужого бізнесу.
Проте важливо не сплутати два суттєво різних поняття: «недружнє поглинання» та «поглинання із застосуванням незаконних методів», яке часто іменують просто «захопленням». Це – абсолютно різні речі.
На фінансовому слензі «законних» рейдерів називають «білими лицарями» (white knights), а «незаконних» – чорними, по аналогії з шаховими фігурами (в англійській мові white knight та black knight – це білий і чорний шаховий коні відповідно) або персонажами «Аліси в Задзеркаллі» Л. Керролла.
Класичний приклад недружнього поглинання, схваленого як керівництвом Європейського Союзу, так і суспільною думкою всіх розвинених країн, продемонстрував власник найбільшого у світі сталелитейного концерну «Mittal Steel» Лакшмі Міттал, поглинувши найбільш крупного конкурента – концерн «Arcelor».
«Захопленнями» ж називають поглинання із застосуванням протизаконних методів, силових ресурсів, адміністративного тиску, інших дій, наприклад, грінмейлу.
Грінмейл (від англ. Greenmail – зелений лист, ідіома, якій в українській мові відповідає словосполучення «чорна мітка) на діловому слензі означає корпоративний шантаж, інакше кажучи, це зловживання правом з боку акціонера для підвищення вартості акцій, що йому належать.
В нашій країні грінмейл – поняття більш ємне. Воно охоплює й такі дії як, наприклад, корпоративна розвідка, інформаційний тиск тощо.
Загалом рейдерські фірми пропонують такі послуги у наступному порядку:
|
Першими «дзвіночками» про те, що фірму готуються атакувати рейдери можуть бути такі:
|
ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Значення Z-рахунку Альтмана склало 1,1. Це означає, що підприємство:
2. Значення R за моделлю Сайфуліна-Кадикова склало 1,1. Це означає, що підприємство:
3. Значення R за моделлю ІДЕУ склало 0,2. Це означає, що ймовірність банкрутства:
4. Значення Z за моделлю Таффлера склало 0,25. Це означає, що підприємство:
5. Значення N за моделлю Депаляна склало 180. Це означає, що підприємство:
6. Значення Р за моделлю Чессера склало 0,3. Це означає, що підприємство:
7. Зміна кадрового складу; зміна системи підпорядкованості; зміна функцій окремих підрозділів, їхнє скасування чи об'єднання; виділення зі складу фірми госпрозрахункових підрозділів аж до утворення нових юридичних осіб – характеризують:
8. Створення нової компанії шляхом об’єднання рівних за масштабом компаній – це:
9. Зловживання правом з боку акціонера для підвищення вартості акцій, що йому належать, одержало назву:
10. Рейдерів, що використовують у своїй практиці корпоративний шантаж, незаконні методи тиску, називають:
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
ГОЛОСАРИЙ
Агент “дель-кредере” (Del credere agent) – це торговий агент, який гарантує оплату всіх товарів, які він продає від імені свого принципала, якщо його клієнт виявиться неплатоспроможним. В якості компенсації ризику неплатежу він бере додаткову комісійну винагороду.
агресивна дивідендна політика (aggressive dividend policy) – один з можливих типів здійснюваної акціонерною компанією дивідендної політики, що передбачає постійний ріст виплати дивідендів (як правило, у твердо встановленому відсотку їхнього приросту до розміру попереднього періоду) поза залежністю від результатів фінансової діяльності.
агресивна інвестиційна політика (aggressive investment policy) – один з типів політики інвестування, здійснюваної підприємством, що спрямований на максимізацію поточного доходу від вкладень у найближчому періоді. При здійсненні цієї політики оцінці й обліку рівня інвестиційного ризику й можливостям росту ринкової вартості підприємства в перспективі приділяється допоміжна роль. Формою реалізації такої політики є формування агресивного інвестиційного портфеля.
агресивна політика фінансування (aggressive financial policy) – один з типів політики фінансування активів, здійснюваної підприємством, що передбачає, що за рахунок власного й довгострокового позикового капіталу повинні фінансуватися тільки не оборотні активи, у той час як оборотні активи повинні фінансуватися за рахунок використання короткострокового позикового капіталу (за принципом: поточні активи повинні формуватися переважно за рахунок поточних фінансових зобов'язань).
агресивна фінансова політика (Aggressive financial policy) – базується на збільшенні віддачі від власного капіталу шляхом приросту позик, передбачає збільшення термінів платежу для дебіторів, підтримку високого рівня запасів з метою швидкого реагування на запити покупців, а також придбання новітнього обладнання.
агресивний інвестиційний портфель (aggressive portfolio) – сформована сукупність ланцюгових паперів і інших фінансових інструментів, що реалізує агресивну інвестиційну політику підприємства. Формування агресивного інвестиційного портфеля здійснюється за критерієм максимізації доходу від вкладень у найближчому періоді. Як правило, агресивний інвестиційний портфель характеризується високим рівнем портфельного ризику й не гарантує схоронність інвестованого капіталу.
акредитив (Letter of credit (L/C); нім. Akkreditiv; фр. Accreditif; від лат. Accreditivus) – довірчий, – це одностороннє умовне грошове зо бов'язання банку-емітента, видане ним за дорученням клієнта-наказодавця ак редитива (імпортера) на користь його контрагента за контрактом бенефіціара (експортера).
акумульований дивіденд (accumulated dividend) – нараховані, але не виплачені акціонерам у передбачений уставом акціонерного товариства строк дивіденди за результатами діяльності у звітному періоді. До моменту дивідендних виплат акумульований дивіденд являє собою одну з форм внутрішніх фінансових зобов'язань акціонерного товариства.
акціонерна страхова компанія (Joint-stock insurance company) – форма організації страхового фонду на основі централізації коштів шляхом продажу акцій. Розрізняють акціонерні страхові компанії відкритого й закритого типів, а також – по напрямках діяльності – прямих страховиків і перестрахувальників, у тому числі спеціалізованих і універсальних.
акція “блючипс” – така акція звичайно випускається надійними й добре відомими компаніями, які здатні виплачувати дивіденди й у гарні й у погані часи.
альфа або альфа-коефіцієнт (alpha) – показник, що характеризує різницю між очікуваною прибутковістю цінного папера й розрахунковою прибутковістю, певної виходячи з “лінії надійності ринку” з урахуванням премії за ризик.
американська корпорація з міжнародної торгівлі (Domestic International Sales Corporation (DISC) – Американська корпорація з міжнародної торгівлі – у США корпорація, що одержує податкові пільги з ведення експортних операцій.
амортизаційна політика підприємства представляє собою складову частину загальної політики формування власних фінансових ресурсів, яка полягає в управлінні амортизаційними відрахуваннями від використовуваних власних основних засобів і нематеріальних активів з метою їх реінвестування у виробничу діяльність.
амортизація представляє собою економічний механізм поступового зносу основних засобів і нематеріальних активів на реалізований готовий продукт, у результаті чого їх первісна вартість розподіляється у часі на протязі повного строку їх служби і формується спеціальний грошовий фонд, який забезпечує їх відтворення (реновацію).
аналіз коефіцієнтів (ratio analysis; R-analysis) – одна з найпоширеніших систем аналізу грошових потоків, методами якого є розрахунки співвідношення окремих фінансових показників, що характеризують різні аспекти господарської діяльності підприємства.
аналітик покупця (Buy-side analyst) – фінансовий аналітик, що не є співробітником брокерської компанії. Звичайно аналітик покупця є співробітником однієї з компаній, керуючих коштами й коштовними паперами, що купують, на своє ім'я.
аналітик продавця, аналітик з уолл-стріт; фондовий аналітик (Sell-side analyst; Wall Street analyst) – фінансовий аналітик, що працює на брокерську фірму й дає рекомендації клієнтам цієї фірми.
андеррайтер, інвестиційний дилер (underwriter; UW) – оператор первинного фондового ринку, що організує підписку (первинну реалізацію) на емітовані підприємством цінні папери (акції, облігації).
андеррайтинг (underwriting) – гарантоване розміщення цінних паперів на первинному фондовому ринку. Воно укладається в покупці андеррайтером (групою андеррайтеров) нових емісій цінних паперів з метою наступного їхнього продажу дрібними партіями.
антикризове управління – як комплексна консалтингова послуга надається для підприємств, що потрапили у кризову ситуацію, а тому необхідним є контроль за всіма аспектами діяльності підприємства до моменту виходу з кризи.
артдилер (Artdiler) – фізична особа, що продає твори мистецтва або виконує посередницьких функцій у цій області.
асоційована компанія (Associated company) Асоційована компанія – юридично і господарськи самостійна фірма, яка не знаходиться під контролем іншої фірми, яка, однак, володіє її акціями.
аторней (Attorney) – працівник брокерської фірми, безпосередньо виконуючий замовлення на купівлю-продаж цінних паперів у торговельному залі біржі.
аутрайт форвард (outright forwards) – це форвардний, або терміновий, контракт, не пов'язаний із поточним контрактом (spot transaction).
багатонаціональна компанія (Multinational company) компанія, що діє на міжнародній основі, у капіталі та управління якої беруть участь представники різних країн
бакет, бакет-шоп (Bucket shop) – на біржовому жаргоні – незареєстрованна брокерська фірма, діяльність такої фірми незаконна.
банківська холдингова компанія (Banking holding company) Банківська холдингова компанія – холдингова компанія, яка має більше чверті акцій одного або декількох банків
банківський кредит – грошові кошти, що надаються банком у позику клієнтові для цільового використання на встановлений термін під певний відсоток.
банківський холдинг (Banking holding) Банківський холдинг – банківська структура, що забезпечує діяльність холдингових компаній
бар, бак (Bar; Buck) – на біржовому жаргоні – один мільйон доларів.
бар’єрні опціони нок-ін (knock-in) і нок-аут (knock-out) – звичайні опціони, які “з’являються” (нок-ін) або “щезають” (нок-аут) у випадку, якщо поточний курс торкається обумовленого курсу (бар’єру або тригеру).
бестселер – на біржовому жаргоні – біржовий товар, що користується особливо високим попитом.
бета або бета-коефіцієнт (beta; beta-coefficient; β-coefficient) – показник, що характеризує зміна курсу конкретного фондового інструмента (цінного папера) стосовно динаміки зведеного індексу всього фондового ринку. Цей коефіцієнт використається в основному для виміру рівня ризику вкладень в окремі цінні папери в порівнянні з рівнем систематичного (ринкового) ризику. Чим більше значення бета-коефіцієнта по розглянутому цінному папері, тим вище рівень нестійкості доходів по ній.
бізнес-одиниця (Business unit) – окремий об’єкт управління, структурно-відокремлений елемент корпорації з конкретною функціональною спрямованістю, за яким ведеться незалежний управлінський облік і формується звітність.
біржа – організація, асоціація або група осіб, які підтримують або забезпечують ринок, на якому можна проводити операції по покупці або продажу цінних паперів.
брокер – брокером називають індивідуальну особу або фірму, що несе відповідальність за виконання доручень по покупці й продажу, переданих іншим індивідуумом.
бутік (фр. Boutique) – невелика високоспеціалізована брокерська фірма або інвестиційний банк із обмеженим колом клієнтів і надаваних послуг.
бухгалтерський ризик (Accounting currency risk) – це ризик звітний, паперовий. Він виникає в силу того, що зміни валютного курсу можуть негативно відобразитись на нетто-вартості фірми при конвертації фінансової звітності за зовнішньоекономічними операціями з іноземної валюти у вітчизняну (трансляційний ризик).
бюджетування – це технологія фінансового планування, обліку і контролю доходів і витрат, що одержані від бізнесу на всіх рівнях управління, котра дозволяє аналізувати прогнозні й отримані фінансові показники.
Валютний курс – вартість валюти, виражена в одиницях іншої валюти при угодах купівлі-продажу.
валютний ризик (Currency risk; Exchange risk; Foreign exchange risk; Foreign exchange exposure) – вірогідність втрат або недоотримання прибутку у порівнянні із запланованими значеннями у результаті несприятливих змін величини валютного курсу.
ведучий андерайтер, керуючий андерайтер (Lead underwriter; Managing underwriter; Book runner) – глава синдикату фінансових компаній, що виступає спонсором первинного або вторинного розміщення цінних паперів. Провідні андерайтери організовують синдикат по розміщенню цінних паперів, підтримують контакти з емітентом і ведуть облік розміщених паперів.
вексельний посередник – стороння векселю особа, що самостійно або на прохання іншої особи, зобов'язаної за векселем, викупила вексель.
взаємний фонд “без навантаження” (No load mutual fund) – інвестиційний фонд, акції якого продаються інвестиційної компанією-засновником прямо інвесторам без стягнення брокерської комісії. При цьому однак можуть стягуватися збори для покриття операційних видатків і витрат на проведення маркетингових досліджень, які несе компанія.
взаємний фонд “з навантаженням” (Load mutual fund) –інвестиційний фонд, акції якого продаються через посередника, якому й виплачується навантаження.
Виробничий (операційний) леверідж – це потенційна можливість впливати на валовий прибуток шляхом зміни структури собівартості й об'єму випуску продукції.
високоризикові інвестиції (high-risk investments) – спекулятивне вкладення капіталу в об'єкти (інструменти) інвестування, прогнозована прибутковість по яких має високий розмах варіації (рівень ризику по яких істотно перевищує середньо ринковий рівень).
відкрите місто (Open city) Форма створення економічних зон у прикордонних районах сусідніх держав. Статус відкритого міста передбачає наділення міста правами області з правом участі в міжнародних об’єднаннях.
вільна економічна зона (Free economic zone; Free economic area) Обмежена територія з пільговими економічними умовами для національних та іноземних підприємців. Вільна економічна зона має особливий юридичний статус по відношенню до решти території. Створюються для вирішення зовнішньоторгових, загальноекономічних, соціальних, регіональних і науково-технічних задач. Розрізняють: зони вільної торгівлі, зони спільного підприємництва, банківські й страхові зони з пільговим режимом здійснення цих операцій, технологічні зони, комплексні зони тощо.
вільна митна зона (вільний склад) (Free custom zone stock) Митний режим, за якого іноземні товари розміщуються у відповідних територіальних межах без стягнення мита, податків і без застосування до них заходів економічної політики.
віртуальна корпорація створюється на тимчасовій основі як мережа незалежних компаній, об’єднаних сучасними інформаційними системами з метою взаємного користування ресурсами, зниження витрат і розширення ринкових можливостей.
внутрішній банк (In house bank)– спеціалізована дочірня компанія великої торгово-промислової корпорації, що забезпечує її фінансове обслуговування.
внутрішня вартість акції (intrinsic value of stock) – реальна внутрішня вартість акції, що відрізняється від її ринкової вартості, отримана в ході проведення фундаментального аналізу
вторинний ринок цінних паперів (secondary security market) – фондовий ринок, на якому здійснюється покупка-продаж раніше випущених цінних паперів (після первинного їхнього розміщення).
гарантована облігація – боргове зобов'язання, за умовами якого інша компанія, що не є емітентом облігації гарантує оплату відсотків і основної суми по ній.
геп – ціновий розрив (від англійського gap – стрибок).
грінмейл (від англ. Greenmail) – зелений лист, ідіома, якій в українській мові відповідає словосполучення “чорна мітка“ на діловому слензі означає корпоративний шантаж, інакше кажучи, це зловживання правом з боку акціонера для підвищення вартості акцій, що йому належать.
грошовий брокер (Money broker) – брокерська фірма, що спеціалізується на посередництві в операціях на грошовому ринку.
грошовий потік підприємства (cash-flow) – це сукупність розподілених в часі надходжень і виплат грошових коштів, які генеруються його господарською діяльністю.
гуру – культові фігури ринку, фахівці із прогнозування курсів цінних паперів. Своїми діями гуру здатні вплинути на стан ринку. Звичайно гуру – це найбільші політичні й економічні діячі.
державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, що ґрунтується на державній власності і поділяється на державне унітарне або комерційне підприємство (ст. 73, 74 ГКУ).
державний брокер (Goverment broker) – брокерська фірма, уповноважена урядом на розміщення державних цінних паперів за рубежем.
дивіденд – відсотки, виплачувані по акціях корпорації щорічно або по півріччях.
дивідендна політика представляє собою механізм формування власних фінансових ресурсів, який забезпечує оптимізацію пропорцій між споживаною і капіталізованою їх частками з метою максимізації ринкової вартості підприємства.
дилер – роль брокерської фірми, якщо вона діє як принципал при здійсненні певної торговельної операції.
динамітник (Dynamiter) – на біржовому жаргоні – енергійний торговець, що продає ненадійні товари, цінні папери.
дисконт – це процентна ставка, яка застосовується до грошових сум, які інвестор планує отримати в майбутньому, для того, щоб визначити розмір інвестицій у теперішній час.
дисконтна вартість – при дисконтній вартості облігації оплачуються за ціною, нижче їхньої номінальної вартості.
дисконтування – розрахунок теперішньої вартості грошей називається процесом дисконтування майбутньої вартості грошей.
дисконтування вартості (discounting) – процес приведення майбутньої вартості грошей (фінансового інструмента інвестування) до дійсної їхньої вартості. Процес дисконтування вартості здійснюється як по простих, так і по складних відсотках.
дисперсія (variance) – ступінь коливання досліджуваного показника стосовно його середньої величини, що розраховує як квадрат середньо квадратичного (стандартного) відхилення. В інвестиційному аналізі використається звичайно для вивчення коливань прогнозованого інвестиційного доходу в процесі оцінки рівня інвестиційного ризику.
діагностичний аналіз підприємства – визначення об'єктивного стану обраних параметрів у діяльності підприємства і їхня інтерпретація для формування висновків і рекомендацій з оцінки поточного стану підприємства.
діаграма – графічна форма зображення інформації про ціну цінних паперів. Діаграми використовуються аналітиками технічного й фундаментального аналізу.
дійсна вартість грошей (present value; PV) – вартість грошей у поточному періоді при їхньому зворотному перерахуванні з майбутньої вартості в процесі дисконтування вартості. У менеджменті активів розрахунок дійсної вартості грошей здійснюється при оцінці майбутнього доходу від їхніх вкладень (інвестування) і інших господарських операціях.
довгострокова позиція – довгострокова позиція завжди описує позицію власника акцій. Коли ви володієте акціями, це означає, що ви маєте довгострокову позицію.
доручення – “всі або нічого” – доручення, що відповідно до наданої брокеру інструкції підлягає повному виконанню, або взагалі не виконується
доручення про припинення із установленим лімітом – замовлення на припинення торговельної операції, що стає біржовим дорученням при досягненні ціни припинення торговельної операції.
доручення про припинення торговельної операції – доручення, що стає біржовим дорученням, як тільки досягається ринкова ціна припинення торговельних операцій.
дохідна облігація – облігації, які випускаються корпорацією, відсотки по яких виплачуються за умови, якщо доходів корпорації досить для виконання виплат по відсотках.
дочірнє товариство (дочірнє підприємство, дочірня компанія) (Subsidiary company; Subcompany) – юридично самостійне підприємство, контрольний пакет акцій або статутний капітал якого належить іншому (материнського) товариству. Дочірнє товариство часто виступає в ролі філії материнської компанії. Засновник дочірнього товариства затверджує його статут і зберігає по відношенню до нього деякі управлінські, в тому числі контрольні функції.
еквайр (Acquirer) – банк, який здійснює еквайрінг.
еквайринг (Acquiring) – діяльність банку, що включає в себе проведення розрахунків з підприємствами торгівлі (послуг) за операції, які здійснені держателями платіжних карток, і виконання операцій з видачі готівки держателям платіжних карток.
екс (x) – на біржовому жаргоні – банкнота в 10 доларів США.
екс-екс (xx) – на біржовому жаргоні – банкнота в 20 доларів США.
експозитура (Agency; Branch office) – філія (агентство) страхової компанії, що здійснює продаж страхових полісів і ліквідацію збитків у границях виділеної зони обслуговування на даній території.
електронний банкінг (E-banking) – це діяльність банку, спрямована на надання клієнтам комплексу послуг за допомогою інформаційних технологій.
емісійна політика (emission policy) – частина загальної стратегії формування капіталу підприємства, що укладається в забезпеченні залучення необхідного його обсягу за рахунок зовнішніх джерел шляхом випуску й розміщення на первинному фондовому ринку власних цінних паперів (акцій, облігацій і т. п.).
емісійна політика підприємства представляє собою частину загальної політики формування власних фінансових ресурсів, що заклечається у забезпечені залучення необхідного їх обсягу за рахунок випуску і розміщення на фондовому ринку власних акцій.
емісійний будинок (House of issue) – інвестиційний банк, що організує випуск нових позик.
емісія цінних паперів – це встановлена в законодавчому порядку послідовність дій емітента з випуску й розміщення цінних паперів.
емітент – корпорація, муніципальний орган або урядовий орган, що випускають акції або боргові цінні папери з метою збільшення грошового обсягу.
емітент цінних паперів (issuer) – юридична особа, що від свого імені випускає цінні папери й зобов'язується виконувати вимоги, що випливають із умов випуску.
ефект лохмана-рушті – механізм забезпечення розширеного відтворення активів підприємства за рахунок амортизаційного фонду в умовах економічного підйому
ефект Фішера (Fisher effect) – це теорія, що приписується Ірвінгу Фішеру (1867- 1947), економісту, який стверджував, що національні процентні ставки відображають можливі рівні інфляції. Згідно цієї теорії, номінальні відсоткові ставки у двох країнах мають дорівнювати реальній нормі прибутку, яка вимагається інвесторами, плюс компенсація за очікуване зростання інфляції в кожній з країн.
ефективний портфель (efficient portfolio) – портфель, що лежить на кривій ефективної безлічі, що забезпечує досягнення найвищої прибутковості при заданому рівні ризику або найменшого рівня ризику при заданій прибутковості.
зайтек (япон. Zaiteku Зайтек) – валютно-кредитні і фінансові операції торгово-промислових корпорацій, не пов’язані з їх основною діяльністю й здійснювані заради прибутку.
закон хвиль еліота, відкритий американським економістом ральфом нельсоном еліотом (1871—1948), базується на ому, що поведінка суспільства розвивається і змінюється у вигляді розпізнаваних моделей.
замовлення із установленим лімітом – замовлення клієнта з інструкціями з покупки певного цінного папера нижче або продажу вище встановленої ринкової ціни.
запас фінансової стійкості – це перевищення фактичного чистого виторгу над точкою беззбитковості.
захисні обмовки (Protection clauses; Defence reservations) – договірні умови, що включаються в угоди і контракти, і передбачають можливість перегляду ціни контракту в процесі їх виконання в цілях страхування валютних, кредитних і інших ризиків.
зберігач цінностей – інститут або особа, відповідальна за захист власності іншої особи. У спільних фондів звичайно є банки-зберігачі, які охороняють власність інвесторів у фонді.
Зворотна угода – протилежна операція (продаж або покупка) того ж фінансового продукту.
злиття у широкому сенсі слова – це будь-яка комбінація двох компаній. У вузькому – придбання компанії, за якого всі активи і зобов’язання поглинаються покупцем.
змінними витратами називають витрати, загальна сума яких змінюється пропорційно зміні обсягу виробництва. До них відносять витрату на сировину, основні матеріали, паливо й енергію на технологічні цілі, заробітна плата основних виробничих робочих при відрядній системі оплати праці та інше. У розрахунку на одну одиницю продукції вказані витрати незмінні.
змішаний холдинг (Mixed holding) Змішаний холдинг – холдингова компанія, яка додатково реалізує функції маркетингу, контролю, доставки готової продукції тощо
зовнішньоторгова корпорація (Foreign Sales Corporation (FSC) Зовнішньоторгова корпорація – в США спеціальний тип компаній, заснованих у відповідності до Закону про податкову реформу 1984 року з метою створення податкового стимулу для експорту товарів.
золотий брокер (Bullion broker) – компанія або особа, що спеціалізується на угодах з дорогоцінними металами.
золотий жук (Goldbug) – жаргон – аналітик, що вважає золото найбільш надійним об'єктом інвестицій.
зона вільної торгівлі (Free trade zone) Відокремлена частина території країни, яка розглядається як така, що знаходиться поза її митною територією, в межах якої підтримується вільна від митних і кількісних обмежень міжнародна торгівля промисловими товарами.
зона спільного підприємництва (зона вільного підприємництва; експортна промислова зона) (Joint venture zone) Відокремлена частина території країни, яка розглядається як така, що знаходиться поза її митною територією, на якій вводяться особливі митний, орендний, податковий, валютний, візовий, трудовий та інші режими, що створюють сприятливі умови для іноземних капіталовкладень і здійснення спільного підприємництва на пільговій податковій і митній основі.
зони ризиків (zones of investment risks) – угруповання інвестиційних ризиків за рівнем можливих фінансових втрат. В інвестиційному менеджменті активів виділяють звичайно чотири таких зони ризиків: 1) безризикова зона; 2) зона припустимого ризику (з можливими втратами в розмірі розрахункової суми прибутку; 3) зона критичного ризику (з можливими втратами суми понесених поточних витрат); 4) зона катастрофічного ризику (з можливими втратами всього або значної частини власного капіталу).
зростаюча акція – відносно спекулятивний випуск акцій, по яких часто виплачуються низькі дивіденди, які продаються за високою ціною.
імпринтер (Imprinter) – пристрій, призначений для перенесення рельєфних реквізитів платіжної картки на сліп.
інаудит (Inaudit) – акціонерне товариство, завданням якого є консультування партнерів, здійснення контролю за бухгалтерським обліком і фінансовою звітністю спільних підприємств за участю вітчизняних підприємств і організацій.
інвестиційна діяльність – придбання та реалізація необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.
інвестиційна компанія – компанія, що займається інвестуванням капіталу в різні цінні папери.
інвестиційна програма (investment program) – сукупність реалізованих реальних інвестицій підприємства, сформована з інвестиційних проектів, згрупованих по галузевій, регіональній або іншій ознаці з метою зручності керування. Інвестиційна програма являє собою цілісний об'єкт керування.
інвестиційний банк – інвестиційними банками є банки, які спеціалізуються на випуску цінних паперів, проведенні торговельних операцій, керуванні грішми або які займаються загальним бізнесом, пов'язаним із цінними паперами.
інвестиційний консультант (Advisor) – компанія, наймана взаємним фондом для професійного консультування з питань інвестування й методам керування активами. Інвестиційний консультант відповідає за розробку інвестиційної політики, якою потім керується інвестиційний менеджер.
інвестиційний менеджмент (investment management) – це професійне управління різноманітними цінними паперами (акції, облігації тощо) та іншими активами (наприклад, виробничим обладнанням) з метою досягнення специфічних інвестиційних цілей для забезпечення прибутку інвесторам.
інвестиційний менеджмент (investment management) – це професійне управління різноманітними цінними паперами (акції, облігації тощо) та іншими активами (наприклад, виробничим обладнанням) з метою досягнення специфічних інвестиційних цілей для забезпечення прибутку інвесторам.
інвестиційний портфель (investment portfolio; portfolio) – цілеспрямовано сформована сукупність об'єктів реального й фінансового інвестування, призначена для реалізації інвестиційної політики підприємства в майбутньому періоді (у більше вузькому, але найбільше часто вживаному значенні – сукупність фондових інструментів, сформованих інвестором).
інвестиційний проект (investment project) – об'єкт реального інвестування, намічуваний до реалізації у формі придбання цілісного майнового комплексу, нового будівництва, реконструкції, модернізації, капітального ремонту й т. п. Інвестиційний проект вимагає звичайно розробки бізнес-плану.
інвестиційний процес (investment process) – сукупність всіх дій, здійснюваних інвестором при здійсненні інвестування по окремих його стадіях. При здійсненні реальних інвестицій інвестиційний процес складається із трьох стадій – передінвестиційної, інвестиційної й постинвестиционной (експлуатаційної).
інвестиційний ризик (investment risk) – імовірність виникнення непередбачених фінансових втрат у процесі інвестиційної діяльності підприємства. Тому що окремі з видів інвестиційних ризиків пов'язані з можливою втратою капіталу інвестора, вони ставляться до групи найнебезпечніших (часто катастрофічних) ризиків.
інвестиційним кліматом (Investment climate) в загальному розумінні називають ситуацію, що склалася в регіоні, з точки зору вітчизняних та зарубіжних інвесторів, які вкладають свій капітал у розвиток його економіки.
інвестор – учасник ринку, що займається інвестуванням у різні цінні папери на середньо- або довгострокову перспективу
інвестор (investor) – суб'єкт підприємницької діяльності, що ухвалює рішення щодо вкладенні власного, позикового або притягнутого капіталу в об'єкти інвестування. Відповідно до діючого законодавства всі інвестори незалежно від форм власності й організаційно-правових форм господарювання мають рівні права в здійсненні інвестиційної діяльності; самостійно визначають мети, напрямку, види й обсяги інвестицій; залучають для їхньої реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності (утворюючи з ними інвестиційний пул). Залежно від цілей інвестування виділяють стратегічних і портфельних інвесторів, а залежно від спрямованості господарської діяльності виділяють інституціональних і індивідуальних інвесторів.
індекс – базові індикатори для характеристики ринку на визначений період.
індекс біг-мака (bigmac Index) – неофіційний спосіб визначення паритету купівельної спроможності (ПКС).
індивідуальний інвестор (individual investor) – конкретна юридична або фізична особа, що здійснює інвестиції для розвитку своєї основний господарської (операційної) діяльності.
індивідуальний ризик (individual risk) – ризик, властивому конкретному об'єкту або фінансовому інструменту інвестування.
інкасо (Collection; Encashment; італ. Incasso) – це доручення експортера (кредитора) до свого банку одержати від імпортера (платника, боржника) безпосередньо або через інший банк певну суму або підтвердження (акцепт) того, що сума буде виплачена у встановлений термін.
інституціональний інвестор – особа або організація, що проводить торговельні операції цінними паперами у великих обсягах, і яким дається привілей у швидкій обробці й низьких комісійних.
інституціональний інвестор (institutional investor) – юридична особа (фінансовий посередник), що акумулює коштів індивідуальних інвесторів і здійснює інвестиційну діяльність, спеціалізовану, як правило, на операціях із цінними паперами.
інфляційна премія (inflation premium) – додатковий дохід, виплачуваний (або передбачений до виплати) інвесторові з метою відшкодування його втрат від знецінення грошей у зв'язку з інфляцією. Рівень цього доходу звичайно прирівнюється до темпу інфляції.
інфляційний ризик (inflation risk) – один з видів ризиків, що укладається в можливості знецінення грошових активів, а також доходів і прибутку підприємства у зв'язку з інфляційними процесами в економіці країни.
казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється.
капіталізація (capitalization) – переклад знову сформованих доходів (або певної їхньої частини) у капітал. У фінансовому менеджменті найпоширенішими операціями капіталізації доходів є: капіталізація чистого прибутку (напрямок певної її частини на виробничий розвиток); капіталізація чистого грошового потоку від інвестицій (його реінвестування); капіталізація суми депозитного відсотка (його напрямок на приріст депозитного внеску); капіталізація дивідендів (шляхом здійснення дивідендних виплат у формі нових акцій) і інших.
квазідержавна корпорація (Quasi-public corporation) – корпорація, що діє як приватне підприємство, але має спеціальний дозвіл держави на певні види діяльності.
кейрецу (япон. Keiretsu) – в Японії це група фірм, які володіють значними пакетами акцій одна одної, а крім того, пов’язаних як постачальники і споживачі.
кінематичний підхід – підхід, згідно з яким підприємство, яке протягом тривалого часу розвивається високими і стійкими темпами, набуває своєрідної інерції зростання.
кліка (Clique) – група біржових спекулянтів, що проводять єдину політику.
клірингова палата – агентство біржі, через яке відбуваються розрахунки: надаються гарантії, компенсації й виконання замовлень. Основна мета Клірингової палати полягає у виконанні посередницької функції між двома сторонами-учасницями торговельної операції: покупцем й продавцем цінного папера.
коваріація (covariation) – статистична характеристика, що ілюструє міру подібності (або розходжень) двох розглянутих величин у динаміці, амплітуді й напрямку змін. У фінансовому менеджменті розрахунок коваріації здійснюється в процесі оцінки рівня портфельного ризику й підбора в нього активів, які зводять несистематичний ризик інвестиційного портфеля до мінімуму (за рахунок включення в нього активів з різною амплітудою коливань). Оцінка коваріації здійснюється на основі коефіцієнта кореляції.
коефіцієнт варіації (coefficient of variation; CV) – статистичний оціночний показник, що характеризує співвідношення сеердньоквадратичного відхилення й середньої величини значення розглянутого показника. Він виражає ступінь коливання досліджуваного показника. В інвестиційному менеджменті коефіцієнт варіації використається в основному в процесі оцінки рівня окремих ризиків.
коефіцієнт еластичності (elasticity coefficient) – вимірник залежності зміни одного показника від зміни іншого факторного показника, що впливає на нього, на один відсоток.
коефіцієнт кореляції (correlation coefficient) – статистичний показник, що вимірює коваріацію (ступень погодженості змін двох випадкових величин). Значення коефіцієнта кореляції варіює в діапазоні від –1 до +1.
коефіцієнт співвідношення ринкової ціни акції й доходу по ній (price-earnings ratio; P/E-ratio; P/E) – один з найважливіших показників оцінки інвестиційних якостей акції, що характеризує період окупності вкладених у неї коштів інвестора.
коефіцієнт Шарпа (Sharpe ratio) – показник, що вимірює рівень надлишкової прибутковості (“премії за ризик”) портфеля цінних паперів на одиницю його ризику, що характеризується середньоквадратичним (стандартним) відхиленням цієї надлишкової прибутковості.
коктейль валют (Currency cocktail) – те саме, що й “валютна корзина” (Currency basket), – вартість портфеля, що складається з певної кількості валют, використовуваних в якості основи для визначення ринкової вартості іншої валюти і зниження ризику вкладень.
колективне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, яка ґрунтується на одному або декількох видах колективної власності.
комісійні – сума, що стягує брокером за виконання доручень клієнта. Комісійні додаються до суми, виплачуваної при покупці, і віднімаються із суми, одержуваної інвестором при продажі.
компанія прямого страхування (Direct writing company) – страхова компанія, що здійснює страхування чинностями своїх співробітників, на відміну від агентської компанії, що здійснює страхування через агентів.
компромісна політика фінансування (compromise approach) – один з типів політики фінансування активів, здійснюваний підприємством, що передбачає, що за рахунок власного й довгострокового позикового капіталу повинні повністю фінансуватися позаобігові активи, а також переважна частина (або весь обсяг) постійної частини оборотних активів (незнижуваного їхнього розміру). Така модель фінансування активів забезпечує прийнятний рівень фінансової стабільності підприємства в процесі його розвитку.
кондомініум (condominium) – спільне володіння й користування нерухомим майном (наприклад, землею, інженерними спорудженнями й т. п.).
консалтинг (Consulting) – консультування виробників, продавців, покупців у сфері технологічної, технічної, експертної діяльності. Послуги з дослідження й прогнозування ринку, розробці маркетингових програм і т. п. Надають спеціалізованими консалтинговими компаніями.
консервативна дивідендна політика (tradeoff dividend policy) – один їх можливих визначальних принципів здійснюваною акціонерною компанією дивідендної політики, відповідно до якого пріоритетною метою розподілу прибутку є задоволення потреби в ній для виробничого розвитку (а не для поточного споживання у формі дивідендних виплат). У цьому випадку більше високими темпами росте вартість чистих активів акціонерного товариства, а отже й ринковій вартості акцій.
консервативна інвестиційна політика (trade-off investment policy) – один з типів політики інвестування, здійснюваної підприємством, що спрямований на мінімізацію інвестиційного ризику як пріоритетної мети. При здійсненні цієї політики інвестор не прагне ні до максимізації розміру поточного доходу від інвестицій, ні до максимізації приросту капіталу (а відповідно, максимізації темпів росту ринкової вартості капіталу), а піклується лише про безпеку своїх вкладень. Формою реалізації такої політики є формування консервативного інвестиційного портфеля.
консервативна політика фінансування (trade-off financial policy) – один з типів політики фінансування активів, здійснюваних підприємством, що передбачає, що за рахунок власного й довгострокового позикового капіталу повинні повністю фінансуватися поза обігові активи, постійна частина оборотних активів (незнижуваний їхній розмір) і певна частка змінної частини оборотних активів (тієї їхньої суми, що пов'язана із сезонним зростанням обсягу діяльності підприємства). Така модель фінансування активів забезпечує високий рівень фінансової стабільності підприємства в процесі його розвитку, однак викликає надмірно високу частку використовуваного власного капіталу (що знижує ефективність його використання).
консервативна фінансова політика (Conservative financial policy)– виражається в тому, що прагнуть до короткострокової дебіторської заборгованості, невеликих запасів, надлишку готівки й високоліквідних цінних паперів, а також до невеликої заборгованості в якості джерела фінансування, навіть якщо це призводить до зниження обсягу продаж.
консервативний інвестиційний портфель (trade-off investment portfolio) – сформована сукупність цінних паперів і інших фінансових інструментів портфеля, що реалізує консервативну інвестиційну політику підприємства. Формування консервативного інвестиційного портфеля здійснюється за критерієм мінімізації рівня інвестиційних ризиків. Такий портфель практично виключає використання фінансових інструментів, рівень ризику по яких перевищує середньоринковий. При цьому мінімізація портфельного ризику може бути частково забезпечена й за рахунок ефекту коваріації. Консервативний інвестиційний портфель забезпечує високий рівень надійності (безпеки) інвестицій.
контрагент – при здійсненні інвестором торговельної операції, організація, що представляє іншу сторону в торговельній операції називається контрагентом. Якщо торговельні операції відбуваються через офіційні біржі контрагентом для індивідуальних інвесторів стає клірингова палата.
контракт – контракт описує мінімальні стандартизовані торговельні одиниці для опціонів і ф'ючерсів. Ф'ючерсний контракт звичайно стосується одного ф'ючерса, тоді як опціонні контракти через низькі премії звичайно включають 50 або 100 опціонів, як найменшу одиницю торгівлі.
концентрація ризиків (risks concentration) – високий рівень зосередження господарської діяльності підприємства на невеликому числі операцій, що створює погрозу критичного й катастрофічного ризиків. Основними коштами подолання негативних наслідків концентрації ризиків є їхня диверсифікованість.
короткострокова позиція – ця позиція описує стан продажу цінних паперів. Продаж цінних паперів будь-якого типу вважається короткостроковою позицією. Інвестор у такій ситуації перебуває в короткостроковій позиції.
корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.
корпоративні цінні папери (corporation securities) – цінні папери, емітовані підприємствами (акції, облігації, векселя й т. п.).
Корпорація – форма ділової організації, де загальний капітал організації ділиться на частки акцій: кожна акція представляє частку власності.
корпорація (Corporation (Corp.) — Від лат. Corporatio) – об’єднання, суспільство Корпорація – форма організації підприємницької діяльності, що передбачає часткову власність учасників, самостійний юридичний статус і сконцентрування функцій управління в руках професійних управлінців (менеджерів), що працюють за наймом. Розрізняють державні і приватні корпорації.
котирування – якщо цінний папір компанії офіційно бере участь у торговельних операціях біржі, говорять, що вона котирується на біржі, а потім уже їй дається офіційне котирування.
країна базування (Country of basing)– країна, де знаходиться штаб-квартира ТНК
крива прибутковості – графічне зображення поточного доходу фіксованого прибутку від цінних паперів з різними строками виконання боргових зобов'язань по них.
купонна облігація – облігація, на особовій стороні якої не друкується ім'я власника, з купонами, які оплачуються протягом року або по півріччях.
леверідж (“Ефект важеля”) – використання концепції маржі дозволяє інвесторам брати участь у прибутку й збитках на значно більшу суму грошей, чим вони володіють споконвічно.
лідер – страховик, перестрахувальник, що спеціалізується у відповідній області страхування, що першим установлює страховий тариф по новому ризику й бере на себе його частину за договором про перестрахування або спільне страхування.
ліквідація –- це припинення діяльності підприємства без переходу прав і обов'язків третім особам.
лінія надійності ринку (security market line; SML) – графічний метод визначення залежності між рівнем систематичного ризику по конкретному цінному папері й рівнем необхідної прибутковості по ній. Окремі крапки на “лінії надійності ринку” показують необхідний рівень доходу по цінному папері (з урахуванням премії за ризик) залежно від рівня систематичного ризику по ній, вимірюваного бета-коефіцієнтом.
ломбард (Pawn-shop) – кредитна установа, що видає позички під заставу рухомого майна.
лоро (Loro) називається рахунок, відкритий у даному банку для іншого комерційного банку – його власника. Тому один і той самий коррахунок для банку-власника буде рахунком “Ностро” (Nostro), а для обслуговуючого банку – рахунком “Лоро”. В обслуговуючого банку-кореспондента “Лоро” відображається в пасиві балансу, а в банку-власника – в активі.
майбутня вартість грошей – це та сума, в яку повинні перетворитись через визначений час вкладені сьогодні під процент гроші.
маржа – сума акціонерного капіталу, у відсотках від поточної ринкової ціни. Дуже часто по угодах з маржею проводяться торговельні операції з похідними продуктами.
Маржинальний дохід – це виторг, зменшений на суму перемінних витрат.
маржинальний прибуток (marginal profit; contribution) – один з найважливіших показників, використовуваних у системі аналізу “взаємозв'язок витрат, обсягу реалізації й прибутку”. Маржинальний прибуток являє собою різницю між сумою чистого доходу від реалізації продукції й сумою змінних витрат.
маркетмейкер – дилер бажаючий прийняти на себе ризик по цінних паперах, щоб проводити торговельні операції по певному цінному папері або паперам.
маркет-мейкери market-maker Фінансові установи, що постійно здійснюють котирування курсів купівлі й продажу різноманітних валют й вступають в угоди за ними, називаються маркет-мейкерами (market-maker), це 20 % світових банків, що здійснюють до 60 % обсягу усіх угод.
маркет-юзери (market-user) Фінансові установи, які здійснюють запит вартості валют – маркет-юзери (market-user).
менеджер, орієнтований на вартість (value manager) – інвестиційний менеджер, пріоритетною метою діяльності якого є забезпечення приросту капіталу (росту ринкової вартості підприємства) у довгостроковому періоді.
метод “дерева рішень” (“tree-decision” method) – один з методів оцінки рівня проектних ризиків, що дозволяють охарактеризувати їх по окремих послідовних етапах здійснення реального інвестиційного проекту.
метод аналізу сценаріїв проекту (project scenario analysis) – один з методів оцінки рівня проектних ризиків, що дозволяють урахувати одночасну можливу зміну декількох вихідних параметрів реального інвестиційного проекту на кінцеві показники його ефективності.
метод г. марковіца – полягає у розробці й рішенні спеціальної моделі нелінійного програмування з використання показників доходів і дисперсій
метод грехема (Graham method) – розроблена професором фінансів Колумбійського університету Б. Грехемом інвестиційна теорія, що затверджує, що найбільш ефективною портфельною інвестиційною стратегією є формування портфеля за рахунок таких фондових інструментів, ринкові ціни на які нижче їхньої внутрішньої вартості (обчисленої на основі вартості чистих активів компанії). Цей метод характеризують як ідеологію інвестування, орієнтовану на вартість (value-oriented investing theory).
метод ліфо (LIFO method) – метод оцінки й відбиття в обліку вартості запасів товарно-матеріальних цінностей, що входять до складу оборотних активів, заснований на використанні останньої ціни їхнього придбання, за принципом: “останній прийшов – перший пішов” (“Last In – First Out”).
метод монте-карло (Monte-Carlo simulation) – метод імітаційного моделювання варіантів реалізації реального інвестиційного проекту, що дозволяє визначити весь діапазон проектних ризиків при заданих вихідних параметрах проекту.
метод фіфо (FIFO method) – метод оцінки й відбиття в обліку вартості запасів товарно-матеріальних цінностей, що входять до складу оборотних активів, заснований на використанні первісної ціни їхнього придбання, за принципом: “перший прийшов – перший пішов” (First In – First Out).
міжнародний бізнес (International business) – підприємницька діяльність, у якій беруть участь спільно фірми різних країн і використовується міжнародний капітал.
міжнародний ефект фішера (International Fisher effect) – формула, яка задає співвідношення між зміною банківськиз відсоткових ставок і зміною спот-курсів валют. Згідно до міжнародного ефекту Фішера, різниця у відсоткових ставках між двома країнами має бути незміщеним пре диктором майбутньої зміни наявної ставки.
міжнародний кредит (International credit) це економічні відносини, які виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з метою передавання валютних, кредитних або товарних ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки з винагородою (відсотками).
міжнародний фінансовий менеджмент (International financial management) представляє собою сукупність конкретних інструментів, які можуть бути використані компанією в процесі своєї фінансової діяльності на зарубіжних ринках. Це система фінансових рішень у сфері визначення ресурсів і напрямів фінансування підприємства, а також нейтралізації фінансових ризиків в умовах інтернаціоналізації господарської діяльності
місія – це якісна мета, заради якої існує організація, тісно пов’язана з такими категоріями як „бачення” розвитку підприємства, „філософія” існування підприємства тощо. Місія, як правило, являє собою короткий вислів, що добре запам’ятовується, і є основою для формування стратегічного набору, цілей, підцілей та планів організації.
множник дисконтування – поточна вартість 1 долара за період n, дисконтована на відсоток r за кожний період.
множник нарощування (компаундування) – майбутня вартість 1 долара, залишеного на рахунку під відсоткову ставку на даний період.
модель дюпона (Du Pont Model) – алгоритм, що становить основу Дюпонівської системи аналізу, відповідно до якого коефіцієнт рентабельності використовуваних активів являє собою добуток коефіцієнта рентабельності реалізації продукції й коефіцієнта оборотності використовуваних активів.
наказ – “виконати або анулювати” – розпорядження, що зобов'язує брокера або виконати наказ повністю негайно або повністю анулювати його,
наказ – ” виконувати до скасування” – наказ, що залишається в чинності до його виконання або скасування.
Нарахований відсоток – відсоток, що додається до поточної ринкової ціни облігації. Цей відсоток нараховується з моменту останньої виплати по купону облігації до встановленої дати.
нарощення вартості (компаундинг) (advance, compounding) – процес приведення дійсної вартості грошей (фінансового інструмента) до їхньої вартості в майбутньому періоді (майбутньої вартості). Процес нарощення вартості може здійснюватися як по простим, так і по складних відсотках.
нарощування – це збільшення початкової суми грошей шляхом приєднання до неї суми процентних платежів.
необхідна (необхідна) ставка доходу (required rate of return; RRR) – мінімальний рівень майбутнього доходу, що інвестор очікує одержати, вкладаючи капітал.
неприйняття ризику (risk aversion) – менталітет власників або менеджерів підприємства, що не приймає ведення господарських операцій з високим рівнем ризику навіть у тих випадках, коли вони супроводжуються високим рівнем прибутку. Неприйняття ризику визначає здійснення консервативної фінансової політики по всіх основних аспектах господарської діяльності підприємства, а також необхідність здійснення великого комплексу мер по профілактиці й нейтралізації негативних фінансових наслідків різних видів ризиків.
несистематичний (специфічний) ризик (non-systematic risk) – сукупна характеристика внутрішніх інвестиційних ризиків, властивому конкретному об'єкту інвестування. Він пов'язаний із внутрішніми факторами діяльності емітента або інвестора (наприклад, некваліфікований менеджмент), що негативно впливають на ефективність інвестування.
номінальна вартість – номінальна вартість облігації точно відповідає її основний, зазначеної на облігації вартості.
норма капіталізації (capitalization rate) – ставка, по якій майбутній інвестиційний дохід від володіння активом приводиться до дійсної вартості.
нормальний розподіл імовірностей (normal probability distribution) – розподіл імовірностей, що характеризується симетричним графіком, що має форму дзвона й повністю оцінюване стандартним математичним очікуванням і дисперсією.
облігаційний брокер (Bond broker) – брокер, що спеціалізується на операціях з облігаціями.
облігація – вид боргового зобов'язання, що випускається корпораціями, муніципалітетами й федеральним урядом. Власник облігації видає позичку емітенту. Звичайно по облігаціях виплачуються річні й піврічні ставки. Основна сума облігації, що відповідає номінальній вартості боргу, виплачується відповідно до встановленої структури строку виконання боргових зобов'язань.
обмінний, або валютний, курс (exchange rate) можна визначити як кількість одиниць валюти однієї країни, потрібну для придбання одиниці валюти іншої країни.
оборотний капітал або оборотні (поточні) активи – це сукупність майнових цінностей підприємства, що обслуговують поточний господарський процес і цілком споживаних протягом одного операційного (виробничо-комерційного) циклу.
объектно-орієнтований аналіз (object-oriented analysis) – одна з форм інтегрованого аналізу, розроблена фірмою “Модернсофт” США, основу якого становить комп'ютерна модель формування інвестиційного прибутку або іншого агрегованого показника у вигляді сукупності взаємодії первинних блоків і класів. Користувач сам визначає систему таких блоків і класів виходячи зі специфіки інвестиційної діяльності підприємства й бажаного ступеня деталізації аналізу, наповнюючи їх відповідною звітною інформацією.
овердрафт (Overdraft) – короткостроковий кредит, який надається банком клієнту в разі перевищення суми операції за платіжною карткою залишку коштів на його картрахунку або встановленого ліміту кредитування.
олень (Stag) – на біржовому жаргоні – біржовий спекулянт, ведучий торговельні операції з метою покупки знову емітованих цінних паперів для продажу їх із премією понад ціну емісії в момент розподілу.
онлайн-брокер (Online broker) – класичний або дисконтний брокер, що надає свої послуги через Інтернет.
оперативно-холдингова компанія Operative-holding company Оперативно-ходдингова компанія – міжнародна фірма, яка управляє материнськими компаніями, що мають одну або декілька дочірніх компаній, розміщених звичайно в районах з пільговою податковою юрисдикцією.
операційна діяльність – основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю.
операційний цикл – це тривалість часу, необхідного для придбання запасів, їхньої переробки і продажу, і одержання за це грошей.
оптова ціна підприємства включає повну собівартість продукції і прибуток підприємства.
оптова ціна промисловості включає оптову ціну підприємства, податок на додану вартість (ПДВ) і акцизи.
опціон – являє собою контракт, по якому надається право покупки або продажу певних цінних паперів або товарів за встановленою ціною у встановлений період часу.
опціон “циліндр”. Сутність схеми – покупець бажає захеджувати себе від зростання, припустимо, курсу єро проти долару, але не хоче платити велику премію за простим опціоном кол. Тоді банк пропонує продати опціон кол безкоштовно, якщо при цьому компанія продасть банку опціон пут (так званий фінансуючий опціон).
організаційно-економічне забезпечення фінансового менеджменту (ОЕЗ ФМ) – це сукупність структурних та динамічних характери тиск економічних взаємовідносин всередині та поза межами діяльності організації, що включає сукупність конкретних відносин власності, методів господарювання та правових норм, втілених у певні організаційно-економічні механізми, за допомогою яких ринково-орієнтована організація використовує (або ні) можливості, що їй надає середовище, та сприяє (або ні) досягненню цілей розвитку.
основна точка – (0.0001, 0.01 %) від суми доходу по цінних паперах.
первинний ринок цінних паперів (primary security market) – фондовий ринок, на якому вперше реалізується нова емісія цінних паперів.
підприємницькі союзи (мережі) мають за мету створення такої кооперації між підприємствами, за якої в максимальній мірі використовуються їх сильні сторони, і за рахунок цього підвищується загальний економічний потенціал створюваного союзу. Мережа має координувати взаємопов’язані дії, залучати при необхідності нових партнерів і перешкоджати конкуренції між організаціями, що в неї входять.
підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний виробник і споживач взаємодіють за допомогою ринку з метою вирішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого робити.
підтвердження – вексель або комерційний документ, що посилається клієнтові до дати здійснення угоди.
підтвердження реєстрації – перш ніж цінні папери пропонуються громадськості, вони повинні пройти реєстрацію. Підтвердження реєстрації включає всю відповідну інформацію, що стосується емітента й пропозиції й повинне бути затверджене державним агентством по випуску цінних паперів.
пластикова картка (plastic card) – це персоніфікований платіжний інструмент, що надає можливість користувачеві карткою, здійснювати безготівкові розрахунки по оплаті товарів або послуг, а також отримання готівки в відділеннях банків і банківських автоматах (банкоматах).
погашення по типу “балон“ – графік строку погашення по випущених облігаціях, по якому певна сума непогашеного боргу погашається до настання строку виконання боргових зобов'язань, однак основна частина суми погашається в термін.
поглинання або аквізиція – це скупка однією особою або групою осіб контрольного пакету акцій, перехід контролю від однієї групи акціонерів до іншої.
позабіржовий ринок цінних паперів (ПРЦБ) – 1) Цінні папери, які не реєструються або по яких не проводяться торговельні операції на біржі; 2) Позабіржовий ринок цінних паперів. Реєстровані й не минула реєстрація цінні папери можуть брати участь у торговельних операціях позабіржового ринку цінних паперів (ПРЦБ). Торгівля на позабіржовому ринку проводиться через комп'ютерну й телефонну мережу, зв'язуючи дилерів і брокерів в усьому світі.
позиція – поточний перелік інвестицій, якими володіє компанія або індивідуальна особа.
політика залучення товарного (комерційного) кредиту представляє собою частину загальної політики залучення підприємством позикових фінансових ресурсів, що заклечається у забезпеченні максимального задоволення потреби у фінансуванні формування його виробничих запасів і зниження загальної вартості залучення позикового капіталу.
помірна (компромісна) дивідендна політика (compromise dividend policy) – один з можливих визначальних принципів здійснення компанією дивідендної політики, відповідно до якої в процесі розподілу прибутку поточні інтереси акціонерів по розмірах дивідендних виплат стабільно балансуються з потребами формування власних фінансових ресурсів для забезпечення розвитку компанії.
помірна (компромісна) інвестиційна політика (compromise investment policy) – один з типів політики інвестування, здійснюваний підприємством, що спрямований на вибір таких об'єктів інвестування, по якій рівень поточної прибутковості, темпи росту капіталу й рівень ризику найбільшою мірою наближені до середньоринкових. При реалізації цієї політики підприємство не прагне до максимізації свого інвестиційного доходу й уникає вкладень капіталу у високоризикові об'єкти інвестування. Формою реалізації такої політики є створення помірного (компромісного) інвестиційного портфеля.
помірний (компромісний) інвестиційний портфель (compromise portfolio) – сформована сукупність цінних паперів і інших фінансових інструментів портфеля, що реалізує помірну інвестиційну політику підприємства. Формування помірного інвестиційного портфеля здійснюється за критерієм відповідності рівня його прибутковості й ризику середньоринковим значенням.
порто-франко (вільна гавань) (Free port, італ. Porto franco) Порт на узбережжі або внутрішній порт, який користується правом безмитного ввезення і вивозу товарів. Порто-франко не входить до складу митної території держави.
портфель фінансових інвестицій (financial investment portfolio) – сформована підприємством сукупність фінансових інструментів інвестування, підлегла певним цілям інвестиційної діяльності підприємства на фінансовому ринку. Основу портфеля фінансових інвестицій становлять звичайно різні інструменти фондового ринку
портфельна теорія (“portfolio theory”) – теоретичний і методологічний апарат, використовуваний у процесі формування портфеля цінних паперів. Залежно від використовуваних методологічних принципів розрізняють традиційну портфельну теорію (традиційний підхід) і сучасну портфельну теорію.
портфельний ризик (portfolio risk) – сукупний ризик вкладення капіталу по інвестиційному портфелі в цілому. Рівень портфельного ризику завжди нижче, ніж рівень ризику окремих вхідних у нього інвестиційних інструментів (за рахунок ефекту диверсифікованості, коваріиації й т. п.).
посередник, посередницька фірма (Middleman; Mediator; Intermediary) – у комерції – особа, фірма або організація, що коштує між виробником і споживачем товару й сприяючому його товарообігу. Посередник – у юриспруденції – особа, фірма або організація сприяючому продавцеві й покупцеві у висновку й виконанні контракту.
постійними витратами є витрати, абсолютна сума яких при зміні обсягів виробництва не змінюється. При збільшенні обсягів продукції, що випускається постійні витрати розподіляються на більший обсяг, що призводить до зниження собівартості одиниці продукції.
потік коштів (cash flow) – при наявності реальних платежів трансферні операції називаються – грошовим потоком
поточний курс (спот-курс) (spot rate) Якщо курс оголошується для негайних або поточних угод у закордонних валютах, його називають поточним курсом, або спот-курсом (spot rate)
поштова скринька (Shell corporation) Поштова скринька – корпорація, яка не має суттєвих активів і не веде серйозних операцій, створена для пом’якшення податкових або кредитних умов для інших компаній.
преміальна ціна – облігації, продавані за ціною вище номінальної вартості, називаються продаваними за преміальною ціною.
премія за ризик (risk premium; RP) – додатковий дохід, виплачуваний (або передбачений до виплати) інвесторові поверх того рівня, що може бути отриманий по безризикових господарських операціях. Цей додатковий дохід повинен зростати пропорційно збільшенню рівня ризику вкладень капіталу в той або інший інструмент інвестування. При цьому варто мати на увазі, що премія за ризик повинна зростати пропорційно росту не загального рівня інвестиційного ризику по тім або іншому інструменті, а тільки систематичного (ринкового) ризику, рівень якого визначається за допомогою бета-коеффіциєнту (тому що ризик несистематичний зв'язаний в основному з дією суб'єктивних факторів). Основу цієї залежності становить графік “лінії надійності ринку”.
приватна страхова компанія, приватний страховик – публічно-правова форма організації страхового фонду, заснована якою-небудь фізичною або юридичною особою.
приватне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності однією або кількома фізичними особами.
привілейована акція – звичайно привілейовані акції мають фіксовані дивіденди, але не дають права голосу в корпорації.
приймаючі країни (Host countries) Приймаючі країни – країни, де розміщено власність ТНК
принципал (Principal) – страховик, що використає в системі продажів страхових полісів працю страхових агентів. Принципал – страховик, від імені й з доручення якого діє страховий агент.
проект (project) – унікальне підприємство (або захід), що передбачає скоординовані дії його учасників. Ці дії націлені на досягнення певних цілей учасників в умовах часових і ресурсних обмежень.
Проектне фінансування (project financing) – пі цим терміном звичайно розуміють цільове кредитування позичальника для реалізації інвестиційного проекту без регресу або з обмеженим регресом кредитора на позичальника, за якого забезпеченням платіжних зобов’язань є грошові доходи від функціонування даного проекту, а також активи, що відносяться до цього проекту.
проспект – юридичний документ, що видається інвесторові, що купує зареєстрований цінний папір.
процесинг (Processing) – діяльність, яка включає в себе виконання авторизації, моніторинг, збір, оброблення, зберігання й надання членам системи та розрахунковому банку платіжних повідомлень за операціями з платіжними картками.
процесинговий центр (Processing center) – юридична особа, учасник платіжної системи, яка здійснює процесинг.
прямий офіс (Direct office) – страхова компанія, що здійснює первинне розміщення ризику.
пункт – розмір мінімальної зміни ціни.
регіональний фонд (Regional fund) – взаємний фонд, що спеціалізується на інвестиціях у певних географічних зонах.
реєстрація (лістинг) – процес установлення відповідності цінного папера критеріям необхідним для проведення торговельних операцій по цінних паперах на фондовій біржі.
реінвойсінговий центр (Reinvoicing center) – це окрема філія ТНК, яка централізовано займається всіма валютними ризиками, що виникають під час зовнішньоекономічної торгівлі.
реінжиніринг – найбільш близький до західного підходу до реструктуризації, оскільки він вимагає залучення вузькоспеціалізованих технічних фахівців, а роботи з реорганізації вирішуються відповідно до практики менеджменту. В українських умовах роботи з модернізації, впровадження нових технологій далеко не завжди відіграють самостійну роль.
рейтинг – залежно від ступеня надійності емітента облігації він проходить оцінку в рейтинговому агентстві. Ці рейтинги представляють імовірність можливості емітента виконати процентні виплати й погашення основної вартості паперу.
ремізьєри – другорядні посередники на фондовому ринку. Звичайно збирають замовлення для паркету.
рентабельність – звичайно, річний показник окупності інвестиції, виражений у відсотку від поточної ціни.
реорганізація – здійснюється при незадовільній структурі господарських зв'язків чи системи управління підприємством. Вона може включати: зміну кадрового складу; зміну системи підпорядкованості; зміну функцій окремих підрозділів, їхнє скасування чи об'єднання; виділення зі складу фірми госпрозрахункових підрозділів аж до утворення нових юридичних осіб.
рефінансування облігації – при цьому випускаються нові облігації, з метою використання їх для рефінансування існуючих облігацій до настання строку виконання боргових зобов'язань по них.
ризик (risk) – імовірність настання події, пов'язаного з можливими фінансовими втратами або іншими негативними наслідками.
ризик-менеджмент (risk-management) – система керування ризиками на підприємстві, що передбачає використання методів і інструментів, спрямованих на ідентифікацію ризиків, розрахунок імовірності їхнього виникнення, визначення можливого розміру фінансових втрат, профілактику, внутрішнє й зовнішнє їхнє страхування.
ринок капіталу – сегмент ринку цінних паперів, що оперує інструментами з терміном дії більше одного року, тобто ринок довгострокових цінних паперів.
роздрібна ціна включає оптову ціну промисловості і торговельну накидку (скидку).
розміщення цінних паперів – це відчуження цінних паперів емітентом первинним власникам через укладання громадянсько-правових угод.
рух грошових коштів – це надходження і вибуття грошових коштів в процесі здійснення господарської діяльності підприємства.
сайторі (япон. Saitori) – у Японії – член фондової біржі, що посередничає в операціях між іншими біржовиками.
своп swap – це одночасно і поточна, і термінова угода.
синдикат – група інвестиційних банків, що формується для регулювання, розподіли й продажі цінних паперів емітента. Типовий синдикат включає кілька фірм, які управляють процесом гарантійних мір. Кожний член синдикату несе відповідальність із продажу й розподілу частки випущених цінних паперів.
синдикат андерайтерів (Underwriting syndicate) – група інвестиційних банків, створювана на нетривалий час для того щоб забезпечити продаж нового випуску цінних паперів за ціною, установленої в попередній згоді. Синдикат андерайтерів очолює ведучий андерайтер.
сліп (Slip) – документ, який підтверджує здійснення операції з використанням платіжної картки й містить набір даних щодо цієї операції та відбиток реквізитів платіжної картки.
сліпий брокер (Blind broker) – брокер по цінних паперах, що не розкриває при висновку угоди імені свого клієнта.
спільний фонд – тип інвестиційної компанії, що пропонує для продажу або має випущені в обіг цінні папери, що підлягають погашенню на вимогу й за поточною ціною.
спред – різниця між ціною покупки й ціною продажу виражена в кількості пунктів.
Спред Spread на поточному ринку – це різниця між курсами покупки і продажу, тобто прибуток, або маржа (margin), торговця від своїх операцій у цілому.
сталі пасиви підприємства – поточна заборгованість перед бюджетом (що виникає завдяки встановленій періодичності сплати податків) і поточна заборгованість по заробітній платі (що виникає завдяки прийнятій на підприємстві періодичності оплати праці).
станові облігації – облігації випуску корпораціями, які підкріплюються певними заставами. У випадку невдачі застава використається для виплати відсотків і погашення облігації.
стратегія – це єдиний, інтегрований та чіткий план, розроблений таким чином, щоб забезпечити досягнення цілей підприємства.
стратегія – це формулювання місії організації, її намірів та цілей, політики, програм та методів їх досягнення.”
страховий посередник (Intermediary; Middleman) – страховий агент, страховий брокер, іноді аварійний комісар, аджастер, сюрвейєр, через яких укладається договір страхування й перестрахування, а також регулюються претензії.
строковий курс (форвардний курс) (forward rate) Якщо курс оголошується для поставки іноземної валюти в майбутньому, його називають строковим, або форвардним, курсом (forward rate)
субандерайтер (Subunderwriter) – гарант нової позики, що провадить розміщення частини цінних паперів на вторинному ринку.
схований патрон, нерозкритий принципал (Undisclosed principal) – учасник угоди, що не розкриває себе й діючий через посередника. Схований патрон провадить операції через брокера без оголошення свого імені.
теперішня (сучасна) вартість грошей – це сума майбутніх грошових надходжень, приведених до сучасного моменту, з урахуванням процентної ставки або норми дохідності.
технічний аналітик – фінансовий аналітик, що використовує засоби технічного аналізу для визначення руху цін у майбутньому.
технополіс (технологічний парк, технопарк, технологічна зона) (Technopolis) Різновид вільної економічної зони на базі інтеграції високорозвиненого виробництва, науки й освіти. Технополіси користуються різноманітними пільгами і забезпечують розробку і впровадження сучасної технології за допомогою національних та іноземних підприємств та організацій.
торговельні посредники (Commercial intermediary) – агенти, брокери, комівояжери, консигнатори й інші юридичні й фізичні особи, що забезпечують просування товарів від виробників до споживачів.
точка ефективності парето – ситуація, коли вхідні ресурси використовуються найбільш ефективно, а результат забезпечує максимальну корисність для споживачів, вперше описана італійським ученим Вільфредо Парето.
транзакційний валютний ризик (Translation exposure; Translation risk; Transaction exposure) – це ймовірність збитків, пов’язаних із змінами валютного курсу за вже укладеною угодою, платіж за якою має наступити через певний момент часу в майбутньому.
транснаціональна корпорація (тнк) (Transnational corporation) - це корпорація, яка володіє виробничими підрозділами в інших країнах, виробляє і продає свою продукцію за кордоном
третій ринок – проведення торговельних операцій зареєстрованих цінних паперів на позабіржовому ринку. Інституціональні інвестори є привілейованими користувачами третього ринку.
угода – операція покупки або продажі фінансового продукту.
унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.
управління основними фондами – це управлінська методологія, основною метою якої є підтримка робочої готовності виробничих активів за рахунок оптимізації технічного обслуговування, ремонтів, матеріально-технічного забезпечення та використання трудових ресурсів.
факторинг (Factoring) – така схема, за якої банк кредитує експортера на термін розстрочки платежу імпортера, за умови, що експортер переуступає банку права вимоги боргу.
фінансовий посередник (Financial intermediary) – посередник між інвесторами й емітентами: інвестиційна компанія, комерційний банк і т. д. Фінансові посередники виконують функцію підбора позичальників і кредиторів або трейдерів.
фідуціарні відносини (Fiduciary relations) – відносини, засновані на довірі між довірчим власником і бенефіціаром, страховиком і страхувальником, засновником компанії й заснованою компанією. Фідуціарні відносини передбачають, що сторона, убрана довірою, робить максимум можливого стосовно іншої сторони, не витягає таємницею прибутку.
фідуціарні зобов'язання (Fiduciary duties) – зобов'язання, прийняті на себе якою-небудь особою, що здійснює свою професійну діяльність на користь іншої особи.
фіксування – торговельна операція по новому цінному папері, проведена з метою стабілізації її ціни відповідно до поточної ціни попиту й запиту на ринку
фінансова діяльність – діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.
фінансова холдингова компанія (Financial holding company) Фінансова холдингова компанія – холдинг, в якому значну частку каіталу складають цінні папери і фінансові активи інших емітентів
фінансовий аналітик – фінансовим аналітиком є особа, що спеціалізується на проведення аналізу фінансових ринків. Існують різні методи проведення аналізу, використовувані аналітиками. Звичайно аналітики спеціалізуються на певному ринку цінних паперів, як наприклад ринку облігацій, акцій або товарному ринку.
Фінансовий леверидж – це інструмент, який впливає на прибуток підприємства шляхом зміни структури й об'ємів довгострокових пасивів.
фінансовий менеджмент представляє собою систему управління фінансовими ресурсами, що поєднує в собі фінансову політику, методи, інструменти, а також людей, що приймають управлінські рішення і перетворюють їх на практику з метою досягнення поставлених цілей фінансової стабільності і зростання.
фінансовий менеджмент як наука вивчає методологію і техніку управління фінансами великої компанії. Формування дисципліни здійснилося шляхом природного доповнення деяких розділів теорії фінансів аналітичними розділами бухгалтерського обліку (аналіз фінансового стану компанії, аналіз і управління дебіторською заборгованістю тощо).
фінансово-економічний аналіз є складовою частиною комплексної діагностики компанії і являє собою ефективний метод, що дозволяє здійснити оцінку її фінансового стану і що є базою для проведення робіт, зв'язаних з формуванням фінансової політики компанії.
фінансово-промислові групи в нашій країні націлені на концентрацію інвестиційних ресурсів на пріоритетних напрямах, прискорення науково-технічного прогресу, підвищення експортного потенціалу і розвиток конкурентного економічного середовища.
форвардний контракт – не стандартизований фінансовий контракт купівлі-продажу даної кількості певних типів цінних паперів, строком виконання на майбутню дату за ціною встановленої між двома сторонами зазначеними в контракті.
форекс (FOREX) – це абревіатура від англійського Foreign Exchange Market, що перекладається як “міжнародний валютний ринок”.
форфейтинг (Forfeiting) є формою середньострокового експортного фінансування. Це поняття походить від французького “a forfait” — повністю, гуртом, разом. Під ним розуміють купівлю, як правило, кредитною установою платіжної вимоги експортера (в жиро- або вексельному обігу), яка супроводжується угодою про відмову від регресу при несплаті такої вимоги.
фронтуюча компанія (Fronting company) – страхова компанія, що видає на прохання іншого страховика страховий поліс від свого імені, маючи на увазі, що 100 % прийнятого ризику буде перестраховано страховика, на прохання якого видається цей страховий поліс. Фронтуюча компанія має право на винагороду.
фундаментальний аналітик – фундаментальний аналітик намагається оцінити дійсну вартість певної акції. Проведення фундаментального аналізу включає вивчення повного економічного стану, умов галузі промисловості, фінансового стану й управління компанії.
ф'ючерс (futures) – цінний папір у вигляді стандартного контракту, що засвідчує право його держателя купити чи продати відповідну кількість валюти за обумовлену ціну.
ф'ючерсний контракт – це стандартизовані біржові контракти по покупці й продажу товару, індексів, акцій і т. п. На майбутню дату.
хеджування (hedging) – це одночасний продаж чи купівля форвардних контрактів на іноземну валюту, щоб компенсувати суму тільки що виконаної комерційної угоди.
хеджування (Hedging) – техніка зменшення ризику шляхом паралельної закупівлі компенсаційного пакету цінних паперів або валюти.
хеджування (hedging) – метод страхування цінового ризику по угодах на біржі (товарної, фондової) шляхом проведення протилежних операцій з різними видами біржових контактів. Розрізняють хеджування покупкою (buying hedging) і хеджування продажем (selling hedging) ф'ючерсних контрактів.
холдинг Holding – компанія, до складу активів якої входять контрольні пакети інших (дочірніх) підприємств. Холдинг дозволяє вибудувати систему участі формально незалежних фірм, які можуть володіти капіталами, що суттєво переважають капітал засновника холдингу.
цесіонарій; цесіонер (Reinsurer; Assuming insurer), перестрахувальник – страховик, що приймає ризики в перестрахуванні.
цифрові (електронні) гроші (digital money) – платіжні засоби, представлені в електронному вигляді, обіг яких гарантує анонімність.
цінний папір – будь-який вид паперу, що пройшла процес трансформації позички в цінний папір, що може брати участь у торговельних операціях по певній вартості.
час торгів, торговельна сесія – інтервал часу, протягом якого здійснюються торги по конкретному виді контракту.
часовим (динамічним, або хронологічним) рядом називають послідовність значень певного показника у часі (наприклад, обсягів продаж).
чек Cheque; амер. Cheсk – спеціальний документ, який містить письмове розпорядження банку видати (перерахувати) вказану в ньому суму грошей з поточного рахунку особи, яка підписала чек.
член ринку – будь-який брокер або дилер, якому дозволено брати участь у біржових операціях.
членування акцій на менші акції, “спліт” (split; stock split) – прийом, використовуваний акціонерними компаніями, утримування якого укладається в емісії додаткової кількості звичайних акцій без збільшення суми акціонерного капіталу. У результаті цього прийому відбувається збільшення числа акцій в акціонерів при пропорційному зменшенні їхньої ринкової вартості. Цей прийом ефективний по акціях з високою ринковою вартістю – його застосування дозволяє активізувати оборот і підвищити ліквідність акцій за рахунок залучення до їхньої покупки акціонерів з низьким рівнем доходів.
ярд (Yard) – на біржовому жаргоні – мільярд. Звичайно термін уживається на валютних торгах.
wap (Wireless Application Protocol) – функція мобільного телефону, що дозволяє отримувати доступ до Інтернет-сайтів, розроблених спеціально для такого протоколу. Як правило, такі сайти містять бізнес-новини.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
|
Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991р. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991р. Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.07.1991р. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.1991р. Закон України «Про лізинг» від 16.12.1997р. Закон України «Про Закон України «Про Закон України «Про Закон України «Про Закон України «Про Бирман Г., Шмидт С. Экономический анализ инвестиционных проектов. – М.: ЮНИТИ, 1997. (Главы 3-6) |
|
|
Бланк И.А. Основы инвестиционного менеджмента. – К.: Эльга-Н, Ника-Центр. – Т.1. – 2001. – 536 с. |
|
|
Бланк И.А. Основы инвестиционного менеджмента. – К.: Эльга-Н, Ника-Центр. – Т.2. – 2001. – 512 с. (Раздел 6, Глава 16, с. 172-266) |
|
|
Бланк И.А. Управление денежными потоками. – К.: Ника-Центр, Эльга, 2002. – 736 с. |
|
|
Бланк И.А. Управление капиталом: Учебный курс. – К.: Эльга, Ника-Центр, 2004. – 576 с. (Раздел 2, Глава 5, с. 197-242) |
|
|
Брейли Р., Майерс С. Принципы корпоративных финансов. – М.: Олимп-Бизнес, 1997. |
|
|
Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту: Підруч.: Переклад з англ. – К.: Молодь, 1997. – 1000 с. |
|
|
Господарське право: Навчальний посібник – Жук Л.А., Жук І.Л., Неживець О.М., Київ, 2003 |
|
|
Гридчина М.В. Финансовый менеджмент: Курс лекций. – К.: МАУП, 2004. – 160 с. |
|
|
Дудяк Р.П., Бугіль С.Я. Організація біржової діяльності: основи теорії і практикум: Навчальний посібник. 2-ге видання, доповнене. – Львів: "Новий світ-2000", "Магнолія плюс". – 2003. – 360 с. (Тема 11, с. 194-228) |
|
|
Євдокимова Н.М., Кірієнко А.В. Економічна діагностика. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. – К.: КНЕУ, 2003. – 110 с. |
|
|
Кириченко О.А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – 384 с. |
|
|
Ковтун С. Бюджетування на сучасному підприємстві, або Як ефективно управляти фінансами. – Х.: Фактор, 2005. – 340 с. |
|
|
Кордюков Ю. О чем говорит имя зарубежной компании // "Консультант". – № 3. – 2005. |
|
|
Лахтіонова Л.А. Фінансовий аналіз суб’єктів господарювання. Монографія. – К.: КНЕУ, 2001. – 387 с. |
|
|
Маккензі В. Посібник Financial Times з аналізу та використання фінансової звітності: Пер. з англ. – К.: Наукова думка, 2003. – 283 с. |
|
|
Матеріали CD-збірника «Урожай знань. Розвиток приватного бізнесу. 2004» |
|
|
Моделирование рисковых ситуаций в экономике и бизнесе. Учеб. пособие / А.М.Дубров, Б.А.Лагоша, Е.Ю.Хрусталев; Под. ред. Б.А.Лагоши. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 176 с. |
|
|
Мозговий О.М. Фондовий ринок: Навч. Посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – 316 с. |
|
|
Полищук О. Мультики для взрослых // Бизнес. – №12(479). –2002. |
|
|
Рогальська Н.Г. Організація управління підприємством на основі комерційної концесії: Дис… канд. ек. Наук: 08.06.01. – Херсон, 2006. – 220 с. |
|
|
Рогальський О.Ф. Прийняття рішень при плануванні фінансових потоків підприємства // Вісник Херсонського державного технічного університету. – 2003. – №2(18). – С. 128-131. |
|
|
Сахаров А., Бабенкова Т. Учетная политика. Внутри фирменные стандарты управленческого учета // Управленческий учет. – №5. – 2006. |
|
|
Сорокін М. ZOO-САМ® або типологія власника // Фінансовий директор. – №7. – 2006. – С. 74-79 |
|
|
Стахов А., Слученкова А., Щербаком И. Код да Винчи и ряды Фибоначчи. – СПб.: Питер, 2007. – 320 с. (Глава 2, п. 2.16-2.17, с. 216-229) |
|
|
Стоянова С. Е. Финансовый менеджмент: Учебник. – М: Перспектива, 1999. – 655 с. |
|
|
Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств. Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2000. – 412 с. |
|
|
Транснаціональні корпорації: навчальний посібник / В.Рокоча, О.Плотніков, В.Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – 304с. |
|
|
Тренев Н.Н. Управление финансами. – М.: Финансы и статистика, 1999. – 495 с. |
|
|
Уолш К. Ключові фінансові показники. Аналіз та управління розвитком підприємства: Пер. з англ. – К.: Наукова думка, 2001. – 367 с. |
|
|
Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч.посібник: 2-ге вид., випр. і доп. / За заг. ред. А. І. Кредісова. – К.: ВІРА-Р, 2002. – 552 с. |
|
|
Фабоцци Ф. Управление инвестициями: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 2000.– XXVIII, 932 с. |
|
|
Четыркин Е.М. Финансовая математика: Учебник. – 4-е изд. – М.: Дело, 2004. – 400 с. |
|
|
Шарп Х.Ф., Александер Г. Дж., Бейли Дж.В. Инвестиции. – М.: Инфра-М, 1997. |
|
|
Шершньова З.С. Стратегічне управління. Підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2004. – 699 с. |
|
|
Шикин Е.В., Чхартишвили А.Г. Математические методы и модели в управлении: Учеб. пособие. – 3-е изд. – М.: Дело, 2004. – 40 с. (Часть 1, Глава 10, с. 190-211) |
|
|
http//www.nsfo.ru; Проблемы применения МСФО в разных странах |
|
|
http://cfin.ru; Международные правила учета (Р. Лефтвич, отрывки из книги «Мастерство: финансы» |
|
|
http://en.wikipedia.org/wiki/Investment_management |
|
|
http://ru.wikipedia.org/wiki/Индекс_Биг-Мака |
|
|
http://www.economist.com/markets/Bigmac/Index.cfm |
|
|
http://www.e-payment.net.ru/ – Платежные системы |
|
|
http://www.hi-tech.ua/mg/2002/04/m_banking.html |
|
|
http://www.ifin.ru/publications/read/590.stm – Интернет-финансы |
|
|
http://www.liga.net/smi/show.html?id=76465 – Українська мережа ділової інформації |
|
|
http://www.top-manager.ru; Национальные корпоративные модели и деловая пресса |
ПІДПРИЄМСТВО (власники, що володіють реальними активами)
РИНКИ КАПІТАЛІВ (інвестори, що володіють фінансовими активами)
ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖЕР
1
2
3
4
5
ОСНОВНІ СУБ’ЄКТИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
Власник підприємства (самостійно здійснює функції фінансового менеджменту, як правило на малих підприємствах)
Фінансовий менеджер широкого профілю
(найманий працівник, що здійснює практично всі функції фінансового управління підприємством)
Функціональний фінансовий менеджер (найманий працівник, що здійснює спеціалізовані функції управління в одній зі сфер фінансової діяльності)
Менеджер з управління фінансовими ризиками
Менеджер з управління грошовими потоками
Менеджер з управління фінансовими інвестиціями
Менеджер з управління реальними інвестиціями
ФУНКЦІЇ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
ЯК СПЕЦІАЛЬНОЇ ОБЛАСТІ
УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ
Управління реальними інвестиціями
Управління грошовими потоками
Управління формування фінансових ресурсів
Управління фінансовими інвестиціями
Визначення
форм
і об’ємів інвестування
Управління розробкою фінансових проектів
Управління формуванням інвестиційної програми
Управління реалізацією фінансових проектів
Прогноз об’ємів притоку і відтоку коштів
Збалансування окремих видів грошових потоків
Синхронізація грошових потоків
у часі
Визначення
об’єму і оптимізація структури
Управління формуванням власних ресурсів
Управління формуванням позикових ресурсів
Визначення
форм
і об’ємів інвестування
Оцінка і відбір окремих фінансових інструментів
Управління формуванням портфеля інвестицій
правління
реструктури-зацією портфеля
КЕРІВНИК ФІНАНСОВОГО ПІДРОЗДІЛУ (ВІДДІЛУ)
Керівник групи доходів
Керівник групи витрат
Керівник групи погоджень
Група цінних паперів (для АТ)
Функції групи доходів
Функції групи витрат
Функції групи погоджень
Облік надходжень доходів
Облік надходжень готівки
Взаємини з банком
Контроль рахунків дебіторів
Контроль виконання угод
Виставлення рахунків-фактур
Аналіз продажів
Розробка стратегій
Фінансове планування доходів
Розробка графіку виплат
Контроль відтоку готівки
Взаємини з банком
Збір фінансової інформації (відсоткова ставка, рівень інфляції тощо)
Контроль рахунків кредиторів
Робота з банками
Картотека
Облік, аналіз і контроль внутрішніх контрактних відносин
Виконання бартерних угод
Операції з ЦП
Дивідендна політика
Взаємодія з фінансовими ринками і біржами
ПОТОКИ ГРОШОВИХ КОШТІВ ПІДПРИЄМСТВА
Притоки
Відтоки
За операційною діяльністю
Виручка від реалізації
Аванси від покупців
Погашення дебіторської заборгованості
Надходження від бартеру
Оплата рахунків постачальників
Виплата заробітної плати
Відрахування до бюджету
Плата процентів за кредит
За інвестиційною діяльністю
Виручка від реалізації основ-них засобів
Дивіденди і відсотки
Виручка від нематеріальних активів
Повернення фінансових вкладень
Придбання основних засобів
Капітальні вкладення
Придбання нематеріальних активів
Довгострокові фінансові вкладення
За фінансовою діяльністю
Коротко-строкові позики
Надходження від емісії акцій
Довгострокові кредити
Повернення позик і кредитів
Виплата дивідендів
Погашення векселів
Покупець
Продавець
Сервер
Рахунок покупця
Рахунок продавця
Банк-емітент картки
Розрахунковий банк
Гаманець доходів
Гаманець
фонду управління
Гаманець розрахунку з персоналом
Гаманець
витрат
Керуючий автоматом
Тримачі часток
адміністрування БА
викуп часток
дивіденди
30%
50%
20%
Бюджетний автомат
Банк
Повідомлення перевірене й розшифроване XMS сервером
Банківський сервер з XMS
Центральний сервер банкінгу
Інший банк
Інший банк
Клієнт банку
SMS шлюз
Мобільна мережа
Повідомлення зашифроване мобільним пристроєм
Повідомлення лишається зашифрованим через мережу оператора
Супутні внутрішні і зовнішні транзакції банку відбувають-ся через існуючу інфраструктуру
СИСТЕМА МЕТОДІВ АМОРТИЗАЦІЇ ПОЗАОБОРОТНИХ АКТИВІВ ПІДПРИЄМСТВА
Метод прямолінійної амортизації
Інші
методи амортизації
Методи прискореної амортизації
Виробничий метод амортизації
Метод прямолінійної амортизації активів з нульовою ліквідаційною вартістю
Метод прямолінійної амортизації активів з позитивною ліквідаційною вартістю
Виробничий метод амортизації активів пропорційно об’єму випуску продукції
Виробничий метод амортизації пропорційно використанню технічного ресурсу
Метод прискореної амортизації активів на основі суми кількостей
років
Метод прискореної амортизації активів на основі зменшення їх залишку
Метод дегресивної амортизації активів
Метод амортизації активів на основі їх переоцінки
Метод прискореної амортизації
на основі подвійного зменшення залишку
Метод амортизації активів на основі складних відсотків
ОСНОВНІ ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ АМОРТИЗАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ
1. Урахування основних факторів, що визначають передумови формування амортизаційної політики
2. Вибір відповідних методів амортизації
3. Забезпечення цільового спрямування коштів амортизаційного фонду
4. Оцінка ефективності амортизаційної політики
|
Оборотні активи виробничого підприємства |
|
Виробничі запаси |
|
Незавершене виробництво |
|
Готова продукція |
|
Дебіторська заборгованість |
|
Поточні фінансові інвестиції |
|
Грошові кошти |
|
Оборотні активи торгового підприємства |
|
Товари |
|
Дебіторська заборгованість |
|
Поточні фінансові інвестиції |
|
Грошові кошти |
|
Період обороту авансів постачальникам |
|
Період обороту матеріальних запасів |
|
Період обороту незавершеного виробництва |
|
Період обороту готової продукції |
|
Період обороту дебиторської заборгованості |
|
Період обороту запасів |
|
Операційний чи витратний цикл |
|
Період оплати кредиторської заборгованості чи кредитний цикл |
|
Грошовий чи чистий цикл |
|
Період обороту кредиторської заборгованості |
|
Період обороту авансів |
|
Період обороту сталих пасивів |
|
Покупка запасів |
|
Продаж продукції |
Ризик валютного контролю
Політичний
ризик
Валютно-економічний ризик
Бухгалтерський (аккаунтинговий) ризик
Країновий
ризик
|
Одержання грошей |
|
Оплата грошей |
|
CA |
|
CA |
|
CA* |
|
CA* |
|
долари |
|
долари |
|
Гнучка політика |
|
Жорстка політика |
|
змушені витрати |
|
витрати экономії на масштабах виробництва |
|
сумарні витрати |
|
витрати экономії на масштабах виробництва |
|
змушені витрати |
|
сумарні витрати |
БАЗОВІ ЕЛЕМЕНТИ ВАРТОСТІ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ
Вартість функціонуючого власного
капіталу
Вартість додатково залучуваного акціонерного (пайового) капіталу
Привілейованих акцій
Простих акцій (додаткових паїв)
Вартість нерозподіленого прибутку останнього
звітного періоду
ОСНОВНІ ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ
1. Урахування основних факторів, що визначають передумови формування дивідендної політики
2. Вибір типу дивідендної політики у відповідності до фінансової стратегії акціонерного товариства
3. Розробка механізму розподілу прибутку у відповідності до обраного типу дивідендної політики
4. Визначення рівня дивідендних виплати на одну акцію
5. Визначення форм сплати дивідендів
6. Оцінка ефективності дивідендної політики
ОСНОВНІ ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ЕМІСІЙНОЇ ПОЛІТИКИ
1. Дослідження можливостей ефективного розміщення можливої емісії акцій
2. Визначення цілей емісії
3. Визначення об’єму емісії
4. Визначення номіналу, видів і кількості емітованих акцій
5. Оцінка вартості залучуваного акціонерного капіталу
6. Визначення ефективних форм андерайтингу
ЕТАПИ ПОЛІТИКИ ЗАЛУЧЕННЯ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУ
1. Визначення цілей використання залучуваного банківського кредиту
2. Оцінка власної кредитоспроможності
3. Вибір необхідних видів залучуваного банківського кредиту
4. Вивчення й оцінка умов здійснення банківського кредитування у розрізі видів кредиту
5. «Вирівнювання» кредитних умов у процесі укладення кредитного договору
6. Забезпечення умов ефективного використання банківського кредиту
7. Організація контролю за поточним обслуговуванням банківського кредиту
8. Забезпечення своєчасної та повної амортизації суми основного боргу за банківськими кредитами
ЕТАПИ ПОЛІТИКИ ЗАЛУЧЕННЯ КОМЕРЦІЙНОГО КРЕДИТУ
1. Формування принципів залучення комерційного кредиту та визначення основних його видів
2. Визначення середнього періоду використання комерційного кредиту
3. Оптимізація умов залучення комерційного кредиту
4. Мінімізація вартості залучення комерційного кредиту
5. Забезпечення ефективності використання комерційного кредиту
6. Забезпечення своєчасних розрахунків за комерційним кредитом
ФУНКЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ЯК СПЕЦІАЛЬНОЇ ОБЛАСТІ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ
Управління реальними інвестиціями
Управління грошовими потоками
Управління формуванням інвестиційних ресурсів
Управління фінансовими інвестиціями
Визначення
форм
і об’ємів інвестування
Управління розробкою інвестиційних проектів
Управління формуванням інвестиційної програми
Управління реалізацією інвестиційних проектів
Прогнозування об’ємів притоку і відтоку коштів
Збалансування окремих видів грошових потоків
Синхронізація грошових потоків
у часі
Визначення
об’єму і оптимізація структури
Управління формуванням власних ресурсів
Управління формуванням позикових ресурсів
Визначення
форм
і об’ємів інвестування
Оцінка і відбір окремих фінансових інструментів
Управління формуванням портфеля інвестицій
Управління
реструктури-зацією портфеля
Ризик
Зв’язок з підприємницькою діяльністю
Приналежність до країни
Рівень виникнення
Сфера походження
Причини виникнення
Ступінь обґрунтованості прийняття
Ступінь системності
Відповідність допустимим межам
Признак реалізації
Час прийняття рішень про реагування
Складність аналізу
Масштаби впливу
Можливість прогнозування
Вплив на діяльність госп. суб’єктів
підприємницький
непідприємницький
внутрішній
зовнішній
мікрорівневий
галузевий
міжгалузевий
регіональний
державний
глобальний
соціально-політичний
адміністративно-законодавчий
підприємницький
комерційний
фінансовий
природно-екологічний
демографічний
геополітичний
невизначеність майбутнього
обґрунтований
особисті суб’єктивні фактори
авантюрний
частково обґрунтований
недостаток інформації
не реалізований
реалізований
допустимий
критичний
катастрофічний
несистемний
системний
особистого рішення
колективного рішення
Попереджуваль-ної групи
спізнілий
поточний
частково прогнозуємий
прогнозуємий
одноосібний
багатоосібний
нульовий
позитивний
негативний
Безризи-кова зона
(S1)
Зона міні-мального ризику
(S2)
Зона малого ризику
(S3)
Зона серед-нього ризику
(S4)
Зона високого ризику
(S5)
Зона макси-мального ризику
(S6)
Зона критич-ного ризику
(S7)
Зона ката-стро-фічного ризику
(S8)
Величина ризику
0 0,1 0,2 0,3 0,4 0,6 0,8 1
Валютний ризик
Валютно-курсовий ризик
Країновий
ризик
Бухгалтерський (аккаунтинговий) ризик
Валютно-економічний ризик
Політичний
ризик
Ризик валютного контролю
Трансляційний
ризик
Транзакційний
ризик
Конкурентний
ризик
Час
Попередня дата складання фінансової звітності
Зміна обмінного курсу
Трансляційні ризики
Транзакційні ризики ризики
Операційні ризики
Джерела інформації
Внутрішні
Зовнішні
Облікові джерела
Позаоблікові джерела
Бухгалтерська звітність
Фінансова звітність
Статистична звітність
Операційна звітність
Податкова звітність
Матеріали ревізій та внутрішнього аудиту
Протоколи виробничих нарад, зборів, комісій
Накази та розпорядження, довідки
Довідники для служб ового користування
Програми, плани, проекти розвитку
Зареєстровані патенти, ліцензії
Відкрита інформація офіційних джерел та засобів масової інформації, звітів, довідників, реклами, Інтернет
Інформація державних та недержавних національних і міжнародних інформаційних служб
Не конфіденційна та конфіденційна інформація, отримана від носія інформації у довірчому порядку
Інші змінні витрати
Збутові витрати
Виробничі витрати
Управлінсь-кі витрати
Грошові кошти
Дебіторсь-кий борг
Запаси на складі
Чистий обсяг продаж
Змінні витрати
Постійні витрати
Позаоборотний капітал
Оборотний капітал
Чистий прибуток
Чистий обсяг продаж
Чистий обсяг продаж
Сумарний капітал
Рентабельність обороту
Оборотність капіталу
ROI
Х
:
:
–
–
+
+
+
+
+
Експрес-діагностика
Моніторинг
Фундаментальна діагностика
Остаточна діагностика
Підприємство
Нормативні показники
Вимірювання
Оцінка фінансового стану
Показники у нормі
Показники не у нормі
Визначення типу фінансових негараздів
Визначення ступеню тяжкості
Визначення причин фінансових негараздів
Остаточна діагностика. Визначення причин фінансових негараздів. Розробка заходів щодо запобігання подібного у майбутньому.
Матеріальні витрати,
Кількість днів у періоді, що аналізується, N
Необхідність у транспортному, підготовчому, поточному, страховому запасах днів, n
Фактичні оборотні активи,
Короткостроковий позиковий капітал,
Прострочена дебіторська заборгованість,
Власні оборотні кошти,
Нормативний коефіцієнти забезпеченості,
А
B
C
D
E
F
G
H
I
Одноденний видаток матеріальних витрат,
Розрахункова потреба в матеріальних запасах,
Фактичний загальний коефіцієнт покриття,
Розрахунковий загальний коефіцієнт покриття,
Розрахункові оборотні активи,
Фактичний коефіцієнт забезпеченості,
А
B
C
D
E
F
G
H
1
2
Зменшити оборотні активи,
Збільшити оборотні активи,
Змінити структуру покриття оборотних активів,
Інвестувати у необоротні активи,
Зменшити позиковий капітал,
Збільшити позиковий капітал,
Збільшити власний капітал,
Збільшити власний капітал, ВК
та
Зменшити позиковий капітал, ПК
Зменшити власний капітал, ВК та Збільшити позиковий капітал, ПК
1
2
+
+
+
+
–
–
–
I
–
Рекомендації
Розрахунки
Вхідні дані
–
Бюджет надходжень від продажу
Надходження від основної діяльності
=
–
Бюджет розрахунків за постачання
Прямі виробничі
витрати
=
–
Бюджет накладних витрат
Непрямі
витрати
=
+
Бюджет розрахунків з іншої діяльності
Сальдо фінансово-інвестиційної діяльності
=
–
Бюджет розрахунків за податками
Відрахування
з податків
=
Грошовий потік
Фінансовий аналіз за відкритими даними
Аналіз витрат підприємства
Аналіз основних доходів
Оренда, основні фонди
Заробітна плата
Сировина, матеріали
Кількість клієнтів
Аналіз обсягу доходів
Аналіз рівня цін
Аналіз
прибутку
Урахування податків та зборів
Прайс-листи аналогічних фірм
Дані кадрових агенцій
Прайс листи
Соціологічні опитування, exit-poll
Аналіз законодавчих актів
Кінцевий результат
Порівняння з даними офіційної фінансової звітності
Збут, реклама, PR
Аналіз ЗМІ
Принципи антикризового фінансового управління підприємством
Постійна готовність до можливого порушення фінансової рівноваги підприємства
Рання діагностика кризових явищ у фінансовій діяльності
підприємства
Використання різних форм санації для запобігання банкрутству
Диференціація індикаторів кризових явищ за ступенем їх небезпеки
Реалізація внутрішнього потенціалу виходу з кризового стану
Адекватне реагування на ступінь реальної загрози фінансовій рівновазі
Термінова реакція на окремі кризові явища у фінансовій діяльності підприємства
ЕТАПИ ПОЛІТИКИ АНТКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ
1. Здійснення постійного моніторингу фінансового стану підприємства з метою раннього виявлення ознак кризових явищ
2. Визначення масштабів кризового стану підприємства
3. Дослідження основних факторів, що зумовлюють кризовий розвиток підприємства
4. Формування системи цілей виводу підприємства з кризового стану, адекватних його масштабам
5. Вибір і використання дієвих внутрішніх механізмів фінансової стабілізації підприємства
6. Вибір ефективних форм санації підприємства
7. Забезпечення контролю за результатами розроблених заходів з виводу підприємства з кризового стану