Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 31
З М І С Т
Вступ………………………………………………………………………………….…41. Теоретичні моделі грошової пропозиції…………………………………………..6
2. Теоретичні дискусії з приводу зв’язку між інфляцією та грошовою пропозицією в сучасності та ретроспективі…………………………………………12
3. Аналіз зв’язку між грошовою пропозицією та інфляцією в економіці України………………………………………………………………………………...20
4. Монетарні орієнтири антиінфляційної політики у вітчизняній економіці…...24
Висновок……………………………………………………………………………….29
Список використаної літератури……………………………………………………..31
ВСТУП
Актуальність теми. Інфляція є однією з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу негативно впливаючи на всі сторони життя суспільства. Вона знецінює результати праці, знищує заощадження юридичних і фізичних осіб, перешкоджає довгостроковим інвестиціям і економічному зростанню. Висока інфляція руйнує грошову систему, провокує втечу національного капіталу за межі країни, ослабляє національну валюту сприяє її витісненню у внутрішньому обігу іноземною валютою, підриває можливості фінансування державного бюджету. Інфляція є найефективнішим засобом перерозподілу національного багатства – від бідніших шарів суспільства до багатших. У країнах з розвиненою ринковою економікою інфляція може розглядатися як невід'ємний елемент господарського механізму. Проте вона не представляє серйозної загрози, оскільки там відпрацьовані і достатньо широко використовуються методи обмеження і регулювання інфляційних процесів. Останніми роками в США, Японії, країнах Західної Європи переважає тенденція уповільнення темпів інфляції. На відміну від Заходу, в Україні, що здійснює перетворення господарського механізму інфляційний процес розгортається, як правило в зростаючих масштабах. Це вельми незвичайний специфічний тип інфляції, що погано піддається забороні і регулюванню. Цінова нестабільність економічно і психологічно вимотує більшість людей, створює величезну соціальну напруженість в суспільстві підсилюючи тим самим його соціальне розшарування.
Інфляція - це знецінення грошей, зниження їх купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції. У буквальному перекладі термін «інфляція» (від латинського inflati означає “здуття ”, тобто переповнювання каналів звернення надмірними паперовими грошима, не забезпеченими відповідним зростанням товарної маси. Лаконічно інфляції можна дати ще і таке визначення: інфляція – це підвищення загального рівня цін. Суть інфляції полягає в тому, що національна валюта знецінюється по відношенню до товарів, послуг і іноземних валют, що зберігають стабільність своєї купівельної спроможності. Деякі учені додають до цього переліку ще і золото, надаючи йому як і раніше значення загального еквівалента.
Пропозиція грошей— це незалежний від функціонування економіки показник. Проте цю незалежність не можна трактувати абсолютно. У кінцевому варіанті грошова маса, що пропонується для обігу, визначається розміром того сукупного продукту, який вироблено в суспільстві. Але з огляду на сталий процес нарощування обсягів суспільного виробництва, а в довгостроковому періоді таке зростання — це аксіома, пропозиція грошей незалежна. Маса грошей, які пропонуються до обігу в грошовій сфері з урахуванням швидкості обігу однойменної грошової одиниці, може бути більшою від обсягів ВВП.
Мета і завдання дослідження. Метою даної курсової роботи є визначення сутності грошової пропозиції і інфляції, виникнення інфляції, види, типи дослідження антиінфляційної політики та напрямів підвищення її ефективності.
Для досягнення вказаної мети були визначені такі завдання:
- розкрити сутність поняття «пропозиція грошей» та « інфляція»;
- розкрити теоретичні моделі грошової пропозиції;
- визначити поняття інфляції, як економічної категорії, її види;
- охарактеризувати причини та соціально-економічні наслідки інфляційних процесів;
- охарактеризувати антиінфляційну політику у вітчизняній економіці.
Об’єкт дослідження – грошова пропозиція та інфляція.
Предмет дослідження - ефективність антиінфляційного регулювання в Україні.
Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 32 сторінки комп’ютерного тексту. Список використаних джерел налічує 20 позицій.
1. ТЕОРЕТИЧНІ МОДЕЛІ ГРОШОВОЇ ПРОПОЗИЦІЇ.
Попит на гроші — це тільки один бік сфери грошового ринку. Зворотним і не менш суттєвим явищем є пропозиція грошей. Але вони (попит і пропозиція грошей) тісно пов’язані між собою. Так, попит на гроші в найбільш загальному вигляді пов’язаний з масою ВВП, бо гроші призначені для забезпечення руху всіх товарів та послуг, вироблених у суспільстві за певний період. З іншого боку, це означає, що пропозиція грошей у своїх загальних розмірах має визначитись попитом на них. Саме це принципове положення повинно бути висхідним, базовим при визначенні загальних обсягів емісії грошей. При цьому вітчизняні вчені, які досліджують сферу грошового обігу, висловлюють думку про те, що »визначальні компоненти пропозиції грошей формуються на кредитах— боргових зобов’язаннях держави, банківських установ, інших суб’єктів виробничого процесу та підприємницької діяльності» . Ця теза дуже важлива для розуміння внутрішньої об’єктивної єдності між попитом і пропозицією грошей.[ 4,c.210]
Графічно пропозицію грошей можна зобразити у вигляді вертикальної лінії Ms (рис. 2)
Рис. 2. Пропозиція грошей
Пропозиція грошей може змінюватись під впливом різних чинників і, перш за все, під впливом змін у монетарній політиці держави. Унаслідок цього вертикальна лінія Ms, що відображає пропозицію грошей, може переміститись у положення Msi (скорочення пропозиції), або в положення Ms2 (збільшення пропозиції грошей).
У сучасних умовах теоретичні засади стосовно формування пропозиції грошей базуються на кількох визначальних моментах монетаристської концепції.
Пропозиція грошей— це незалежний від функціонування економіки показник. Проте цю незалежність не можна трактувати абсолютно. У кінцевому варіанті грошова маса, що пропонується для обігу, визначається розміром того сукупного продукту, який вироблено в суспільстві. Але з огляду на сталий процес нарощування обсягів суспільного виробництва, а в довгостроковому періоді таке зростання — це аксіома, пропозиція грошей незалежна. Маса грошей, які пропонуються до обігу в грошовій сфері з урахуванням швидкості обігу однойменної грошової одиниці, може бути більшою від обсягів ВВП.[ 5,c.528]
Незалежність, екзогенність пропозиції грошей, як уже зазначалося, не може бути абсолютною. Вона має свої певні обмеження, які полягають у тому, що »відрив» пропозиції грошей від динаміки та обсягів виробленого в суспільстві продукту, є більш-менш визначеною величиною. У теорії монетаристів пропозиція грошей щорічно повинна збільшуватись на 3—5 %, незалежно від фази циклу і поточної кон’юнктури на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цей постулат відомий в економічній літературі як «грошове правило» М. Фрідмена.
Збільшення грошової маси безпосередньо стимулює розвиток виробництва через збільшення витрат і посилення попиту на товари, що, у свою чергу, спонукає товаровиробника до збільшення обсягів виробництва.
Держава може втручатись у регулювання пропозиції грошей, але це втручання має бути обмеженим. Вона не може надмірно збільшувати пропозицію грошей на грошовому ринку.
Слід зазначити, що основні постулати монетаристів у принципових моментах збігаються з теоретичними поглядами Дж. Кейнса та його прихильників з питання щодо пропозиції грошей. Різниця між цими двома течіями економічної думки полягає і тлумаченні механізму впливу зростання грошової маси на суспільне виробництво і у визначенні мети й місця держави у процесі балансування пропозиції грошей.
Так, Дж. Кейнс вважав, що збільшення грошової маси приводить до підвищення пропозиції грошей і викликає внаслідок цього зниження відсотка. Його падіння сприяє нарощуванню інвестиційного процесу і зростанню суспільного виробництва. Саме таким опосередкованим є процес впливу зміни грошової маси на виробництво. Що ж стосується монетаристів, то, як уже зазначалося, грошова маса в них уже своєю зміною безпосередньо впливає на суспільне виробництво.
Є певна протилежність у поглядах кейнсіанців і монетаристії на місце й мету державного втручання у сферу грошового обігу Дж. Кейнс розглядав втручання держави у пропозицію грошей як необхідний момент створення державних грошей і перетворення неефективного попиту в ефективний. Це, за його висновками створює стимули для інвестиційної діяльності й розвитку суспільного виробництва. З огляду на ті ключові проблеми, які висувала тогочасна ринкова економіка, а саме: необхідність подолання величезного спаду (зменшення) виробництва з його страхітливими наслідками (безробіттям, зубожінням значних верств населення, гострими соціальними і політичними суперечностями в суспільстві і т. ін.) — такий підхід був правильним. Загроза неминучості посилення інфляційних процесів в умовах такого зростання пропозиції грошей певною мірою відходила на другий план.
Іншим є підхід монетаристів. Вони вважають, що збільшення пропозиції грошей можливо, але повинно бути обмеженим у своїх обсягах. Ураховуючи те, що головною проблемою розвитку ринкової економіки у високорозвинених країнах стало вже не падіння виробництва, а саме інфляція— цей підхід і ця позиція виявились виправданими.[ 1,c.342]
Увага, яку приділено кейнсіанському і монетаристському підходам до проблеми пропозиції грошей, їх спільним моментам і розбіжностям, виправдана тим, що рівень розвитку економіки конкретної країни й особливість тих завдань, які стоять перед тим чи іншим суспільством, можуть диктувати в організації пропозиції грошей застосування тієї чи іншої концепції, а за певних обставин і доповнення однієї теоретичної концепції деякими моментами з іншої.
У період кризи кейнсіанства в розвинених країнах Заходу при розробленні політики у сфері грошового обігу почали широко застосовувати рекомендації монетаристів. У питанні про пропозицію грошей у ряді країн спирались на «грошове правило» М. Фрідмена. В реалізації цього теоретичного положення у більшості країн було зроблено певні доповнення, а саме:
По-перше, у ряді країн почали застосовувати певну «вилку» у зростанні пропозиції грошей. Ця політика стосовно щорічного зростання грошової маси отримала ще назву таргетування.
По-друге, обсяги зростання грошової маси або її межі пов’язувались з такими важливими макроекономічними показниками розвитку суспільного виробництва, як динаміка зростання ВВП та темпи підвищення зростання продуктивності суспільної праці.
Основні теоретичні положення монетаризму стосовно пропозиції грошей певною мірою лягли і в основу грошової політики нашої держави. До цього уряд проводив політику, яка не мала нічого спільного з монетаризмом. Для покриття величезного бюджетного дефіциту уряд вдавався виключно до емісії, чим спровокував величезну інфляцію, що повністю розладнала все народне господарство молодої незалежної держави.
В основу монетарної політики, покладено основний принцип монетаризму: відповідність грошової маси виробленому в суспільстві продукту. Це було абсолютно необхідно, бо в країні мала місце величезна інфляція, а виробництво ВВП постійно знижувалось. У таких умовах не можна було зафіксувати пропозицію грошей на якомусь рівні, але треба було суттєво зменшити пропозицію грошової маси. Це було зроблено в кількох напрямках, що були як безпосередньо, так і опосередковано пов’язані з пропозицією грошей.
Розглядаючи рекомендації монетаристів, ми виходили із національно замкнутої економічної моделі. Далі розглянемо теоретичне обгрунтування пропозиції грошей у відкритій економіці, яка визначена у класичній формулі Д.Рікардо: [ 8,c.719]
М = Д+R , де
М - пропозиція грошей у відкритій економіці;
Д - внутрішня депозитна емісія;
R - емісія грошей, що забезпечується валютними резервами.
У формулі показник (Д) означає ту кількість національних грошей, котра утворюється комерційними банками, виходячи із їх депозитного потенціалу і потреб господарських агентів у кредитах. У внутрішньому господарському обороті гроші набувають звичайну форму чеків (переказів), тобто працюють через безготівкові міжбанківські розрахунки. Умовою функціонування чекового обігу передбачається можливість обміну чеків на банкноти за першою вимогою чекодержателя.
У формулі Д. Рікардо показник (R) виражає сальдо платіжного балансу країни, а разом з тим взаємодію внутрішнього грошового ринку з валютними резервами. Згідно монетаристської концепції, імпульси внутрішнього грошового обігу (недостаток або надлишок грошей) впливають на стан платіжного балансу країни. Спостерігається досить суттєвий і зворотний зв’язок між валютними резервами і внутрішньою грошовою масою. Якщо внутрішній компонент грошової маси (Д) недостатній для задоволення попиту, то слід активізувати зовнішній канал припливу коштів (експорт товарів, продаж цінних паперів на зовнішньому ринку), що може покращити стан платіжного балансу.
Якщо створюється внутрішній надлишок грошей (незадоволений попит), то резиденти відповідатимуть на нього пожвавленням покупок товарів і цінних паперів за кордоном, що вимагатиме обміну національної валюти на іноземну, валютні резерви будуть скорочуватись. Зрозуміло, що вільне перекачування коштів із (R в Д) і зворотний процес можливий тільки при конвертованій валюті.
Виникає питання, в якій мірі теоретичні концепції Дж.Кейнса і М.Фрідмена можна покласти в основу стратегії формування національної монетарної політики? Управління грошовою масою необхідно зосередити в руках НБУ, перетворивши його в автономний інститут, який відповідав би за стан грошового обігу країни. Необхідно обмежити участь НБУ в акціях “швидкого реагування” на так звані непередбачені надзвичайні загально державні заходи. Поточні фінансові потреби держави повинні задовільнятись за рахунок відповідних статей бюджету без прибігання до друкарського верстата (кредитної емісії). Для скорочення покриття дефіциту бюджету здійснюватиметься перехід від емісії грошей до емісії державних цінних паперів, що дасть змогу мати керований борг держави та керований платіжний баланс.
В національній монетарній політиці доцільно використати деякі компоненти “грошового правила” М.Фрідмена. Обсяги грошової маси потрібно встановлювати з урахуванням макроекономічної рівноваги та механізму оперативного переливання капіталів у регіональних та галузевих системах. Доцільно встановити граничний рівень зростання грошової маси відповідно до приросту ВВП.
2.ТЕОРЕТИЧНІ ДИСКУСІЇ З ПРИВОДУ ЗВ’ЯЗКУ МІЖ ІНФЛЯЦІЄЮ ТА ГРОШОВОЮ ПРОПОЗИЦІЄЮ В СУЧАСНОСТІ ТА РЕТРОСПЕКТИВІ
Детальний аналіз пропозиції грошей неможливий без розгляду монетарної політики центрального банку, яка ґрунтується на контролі за пропозицією грошей. Якщо сукупний попит надмірно зростає в умовах повної зайнятості й спричиняє інфляцію, центральний банк може стримувати її зменшенням пропозиції грошей, а водночас сукупного попиту. Якщо рівень безробіття зростає, а економічна активність недостатня, центральний банк може збільшити пропозицію грошей, що сприяє підвищенню сукупного попиту й обсягу національного виробництва. [ 20,c.429]
Як нам уже відомо, існують три знаряддя управління пропозицією грошей з боку центрального банку: - операції на відкритому ринку- купівля-продаж ЦБ державних цінних паперів; - облікова (дисконтна) ставка – процентна ставка, яку ЦБ призначає за позики , які він надає КБ; - норма резервування – відсоток депозитів, який КБ має тримати у ЦБ або як готівку в касі.
Найважливішим знаряддям центрального банку є операції на відкритому ринку — купівля-продаж державних цінних паперів. Купуючи або продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, центральний банк може відповідно збільшити або зменшити банківські надлишкові резерви, а водночас пропозицію банківських грошей та грошову масу загалом. Операції на відкритому ринку — найвагоміше стабілізаційне знаряддя центральних банків країн з розвинутою ринковою економікою. [ 9,c.870]
Припустимо, що центральний банк намагається стимулювати зростання національного продукту і зменшити безробіття. Для цього потрібно збільшити надлишкові резерви банківської системи. Це сприятиме зростанню пропозиції грошей, зниженню процентних ставок і збільшенню інвестицій в економіку. Тому центральний банк купує державні цінні папери та інші боргові зобов'язання у комерційних банків. При цьому центральний банк переказує комерційним банкам відповідні кошти, збільшуючи їхні надлишкові резерви. Внаслідок цього в економіці збільшується пропозиція грошей.
Навпаки, продаж центральним банком державних цінних паперів звужує надлишкові резерви та пропозицію грошей в економіці. За політики продажу цінних паперів на відкритому ринку процентні ставки зростають, а інвестиції й обсяг національного виробництва скорочуються. Цей варіант політики операцій на відкритому ринку є цілком логічним, якщо в національній економіці розвивається інфляція попиту і центральний банк прагне її приборкати. Для протидії розвитку інфляції центральний банк продає комерційним банкам державні цінні папери, що зменшує пропозицію грошей. Для стимулювання зростання виробництва і зайнятості центральний банк купує державні цінні папери, що звужує пропозицію грошей в економіці.
Друге знаряддя монетарної політики центрального банку — ставка, яку він призначає за позики, що надає депозитним інституціям. Коли комерційні банки відчувають нестачу резервів, вони можуть брати позики в центрального банку. Ці позики називають позиченими резервами. Збільшення позичених резервів означає, що зростають сукупні банківські резерви. Позичені резерви мультиплікуються так само, як і не позичені. Проте позичені резерви є менш точним знаряддям контролю з боку центрального банку країни за пропозицією грошей.
Якщо центральний банк уважає, що пропозиція грошей збільшується повільно, що стримує зростання національної економіки, він знижує облікову ставку, за якою комерційні байки позичають кошти в центрального банку. Для уповільнення темпів зростання пропозиції грошей він підвищує облікову ставку.
У країнах з розвинутою ринковою економікою упродовж багатьох років зміна облікової ставки є "попереджувальним дзвінком" зміни монетарної політики. Якщо певній країні загрожує інфляція, центральний банк підвищує облікову ставку.
Для швидкого збільшення пропозиції грошей центральний банк паралельно з обліковою ставкою може знизити і норму резервування. І навпаки, центральний банк може зробити гроші "дорожчими", підвищуючи норму резервування.
Підвищення норми резервування зменшує обсяги кредиту та інвестицій в економіку.
В Україні останнім часом для впливу на пропозицію грошей застосовується ломбардна ставка (39%) - oкрім контролю за пропозицією грошей, центральний банк виконує ряд інших функцій: для стабілізації національної валюти здійснює інтервенції на валютних ринках; співпрацює з центральними банками інших країн і міжнародними установами щодо розв'язання міжнародних фінансових проблем; регулює діяльність банків і страхує депозити тощо.
Пропозиція грошей у національній економіці визначається головно політикою центрального банку країни. Зміни резервних вимог і облікової ставки, операції на відкритому ринку впливають на обсяг банківських резервів і пропозицію грошей в економіці.
У перехідній економіці ефективне управління грошовим обігом набуває особливого значення. У складних умовах фінансової нестабільності, високої інфляції, незавершеності формування фінансової, грошової та інших життєво важливих підсистем національної економіки навіть незначні прорахунки в монетарній політиці здатні спричинити вельми негативні соціально-економічні наслідки.
Об'єктивне з'ясування причин інфляції має важливе значення для правильного розуміння самої її сутності, а також для розроблення ефективної антиінфляційної політики, яка повинна бути спрямована насамперед на подолання причин інфляції.
У найбільш загальному вигляді причини інфляції можна вивести з формули відомого "рівняння І. Фішера" М*V = Q*Р. Середній рівень цін (Р) за цією формулою матиме вигляд: P = MV\Q тобто зростання цін може бути спровокованим зростанням маси грошей(М), швидкості обігу грошей(V) і скороченням фізичного обсягу виробництва (Q). З огляду на те, що швидкість грошей визнається відносно стабільною, основними причинами зростання цін можуть бути збільшення М, зменшення Q чи обидва чинники одночасно. Амплітуда коливання Q визначається більш об'єктивними чинниками і тому є значно меншою, ніж амплітуда коливання М. Звідси ключовим, найбільш результативним чинником впливу на динаміку рівня цін є зміна маси грошей в обороті. Оскільки зміна М залежить від динаміки пропозиції грошей, то вважається, що вирішальним чинником інфляції є нарощування пропозиції грошей.[ 3,c.567]
Ці положення покладені в основу так званої грошової теорії інфляції, якої дотримуються представники монетаристської школи. Найвідоміший представник сучасного монетаризму М. Фрідман єдиною причиною інфляції вважає надмірну пропозицію грошей, завдяки чому збільшуються грошові доходи і платоспроможний попит. Піднімається ринкова планка зростання цін. Ця залежність сьогодні набула найширшого визнання.
Мало хто з сучасних дослідників інфляції утримується від того, щоб не навести графічну залежність між зростанням цін і маси грошей на прикладі великої кількості країн і протягом тривалого часу. З цього графіка видно, що країни з найвищими темпами зростання М протягом тривалого часу мали і найвищі темпи інфляції. Звідси робиться висновок, що перше з цих явищ є причиною другого. З цим висновком у принципі погоджуються як монетаристи, так і кейнсіанці.
Розходження між ними починаються, коли аналізуються причини зростання пропозиції грошей. Монетаристи вважають, що збільшення пропозиції грошей визначається виключно грошово-кредитною політикою держави. Вона може спрямовувати її на досягнення таких цілей, за яких пропозиція (маса) грошей залишається незмінною і інфляція буде неможливою. Такими цілями є стабілізація цін та підтримання у рівновазі кон'юнктури ринку.
Якщо ж монетарна політика націлюється на забезпечення високої зайнятості та економічного зростання, то неминуче почне зростати пропозиція грошей і маса їх в обороті, що спричинить підвищення попиту і цін на товарних ринках, тобто інфляцію. Така монетарна політика набуває інфляційного характеру. Отже, за монетаристською концепцією, для розгортання в країні інфляційного процесу органи монетарного управління повинні проводити інфляційну монетарну політику, перш за все політику грошового стимулювання зайнятості й економічного зростання. Відмовившись від такої політики, вони зупинять інфляцію.
Монетарна політика може стати інфляційною також у випадку спрямування її на монетизацію бюджетного дефіциту за рахунок емісії грошей. При монетизації бюджетного дефіциту фіскальними методами чи за рахунок державних запозичень на грошовому ринку маса грошей в обороті не змінюється, а отже, обсяг попиту на ринках не зростає. Якщо ж для цих цілей буде використано емісію - прямо чи опосередковано (через викуп центральним банком цінних паперів держави на вторинному ринку), пропозиція грошей зросте, попит і ціни на товарних ринках збільшаться. Розпочнеться інфляційний процес, який буде поглиблюватися доти, доки монетарні політики будуть допускати монетизацію дефіциту за рахунок емісії.
Ніяких інших чинників інфляції, крім проведення органами монетарного управління інфляційної політики, спровокованої їхнім бажанням підтримати високу зайнятість, економічне зростання та монетизацію бюджетного дефіциту, представники монетаристської теорії не визнають. Тим самим усю відповідальність за інфляцію в країні вони покладають на ці органи.
Кейнсіанці сьогодні принципово погоджуються з тезою монетаристів, що інфляція розвивається лише при тривалому зростанні пропозиції грошей, можливому за ліберальної грошово-кредитної політики. Вони вже не заперечують, що дія затратних чинників інфляції, які, на їхню думку, є ключовими, може призвести до безперервного і швидкого зростання цін лише за умови швидкого і тривалого зростання пропозиції грошей, їх аналіз розвитку інфляційного процесу теж вписується в рамки переміщення кривих попиту і пропозиції. Відмінність їхньої позиції від монетаристської полягає лише в тому, що ліберальну грошово-кредитну політику вони вважають передумовою інфляції, а першопричинами - чинники, пов'язані зі збуренням витрат і пропозиції.
На перший погляд, ці розбіжності в поглядах монетаристів і кейнсіанців щодо причин інфляції можуть видатися несуттєвими, пов'язаними лише з політичними аспектами діяльності уряду. Насправді це не так. Ця відмінність має важливі практичні наслідки. З позиції монетаристів випливає той висновок для практики, що заходами жорсткої монетарної політики можна стримати інфляцію і створити сприятливі умови для того, щоб економіка самостійно могла подолати кризу. З позиції кейнсіанців можна зробити висновок, що монетарна політика не повинна заважати розв'язанню внутрішніх суперечностей економіки і мусить бути настільки ліберальною, наскільки це потрібно, щоб забезпечити пропозицію грошей на необхідному рівні. [ 11,c.405]
Пов'язувати інфляцію лише з процесом емісії паперових грошей означає штучно спрощувати дослідження інфляційних процесів, адже паперові гроші — це лише один з різновидів державних знаків вартості з примусовим курсом, де витрати на виготовлення самих знаків вартості істотно відрізняються від їхньої номінальної вартості. Саме тому, на наш погляд, інфляцію слід пов'язувати не тільки з паперовими грішми, а й з будь-якими державними знаками вартості, що мають примусовий курс, а появу інфляції в межах економічної системи слід розглядати як історичний процес, який виникає при виконанні кількох умов.
Першою з них є певний ступінь розвитку самих грошей. До того часу, поки виконання грішми їхніх функцій ґрунтувалося на вартості того матеріалу, з якого їх було виготовлено, інфляція не була типовою, а підвищення цін зумовлювалося зменшенням вартості самого грошового матеріалу. Інфляція виникає тоді, коли виконання грішми функції «засобу обігу» відокремлюється від іншої функції грошей «міри вартості», що призводить до появи державного знака вартості з примусовим курсом.
Державні знаки вартості, виступаючи представниками, наприклад золота, мають значно меншу за золото внутрішню вартість і цілком можуть виконувати функцію засобу обігу, анітрохи не знецінюючись, якщо кількість їх відповідає кількості золота при виконанні ним цієї функції. Через це другою умовою, потрібною для того, щоб державний знак вартості знецінився, є те, що він перебуває в обігу в такій кількості, яка перевищує загальні потреби суб'єктів економіки в грошах, що і призводить до інфляції. Отже, інфляція можлива в будь-якій економічній системі, у якій функціонують державні знаки вартості, що мають примусовий курс, і умовою її появи є значне розходження між попитом на ці гроші при сталому рівні цін та їхньою пропозицією, що і викликає їх знецінення.
У класичній формі кількісний причинно-наслідковий зв'язок між кількістю грошей в обігу і рівнем цін, на якому ґрунтується теорія інфляції, узагальнив у рівнянні обміну американець І. Фішер. Згодом, у зв'язку з розвитком економічної теорії, погляди на сутність інфляції дещо модифікувались, але в цілому і вони знаходились у межах класичного рівняння обміну. Інфляція згідно з новими поглядами трактувалась як таке зростання цін, зумовлене зміною загальної економічної рівноваги, коли зростання попиту, викликане зростанням кількості грошей, перевищувало можливості пропозиції, не зумовлюючи подальшого зростання виробництва. В західній економічній літературі з часів Дж.М. Кейнса і до середини 60-х років XX ст. подібний підхід був пануючим. Однак поява стагфляції призвела до подальшого розвитку поглядів на сутність інфляції і з'явилось її нове тлумачення, згідно з яким інфляцією визнається будь-яке підвищення цін, зумовлене зміною загальної економічної рівноваги з будь-якої причини.
У радянській, а згодом і в пострадянській економічній літературі погляди на сутність інфляції не були єдиними. Досить довго обговорювалось питання, чи будь-яке зростання цін в умовах існування паперово-грошового обігу пов'язане з інфляцією?
Економісти до вирішення цієї проблеми підходили по-різному. Одні схилялись до думки, що практично будь-яке зростання цін характеризує виникнення інфляції. Інші ж відділяли зростання цін як наслідок інфляційних процесів від зростання цін, зумовленого іншими причинами. Так, С. Далін стверджував, що «не будь-яке зростання цін є наслідком інфляції». Цю думку поділяє і С. Меншиков: « ... не будь-яке, навіть стійке підвищення цін, є інфляцією». До неї не належать: циклічний зростаючий рух цін у фазі піднесення; зліт цін, викликаний природними явищами, наприклад, неврожаями; інші підвищення цін, що пояснюються причинами на боці товарів, якщо одночасно з цим немає відповідних причин на боці грошей.[ 18,c.632]
До подібної точки зору схилявся і Г. Матюхін, який зазначав, що зростання цін крім інфляційної може мати інші причини, в тому числі зростання вартості товарів, пов'язане зі збільшенням витрат праці на їх виробництво та поліпшенням їхньої якості. Крім того, зростання витрат виробництва товарів може бути пов'язане з переходом до гірших джерел природних багатств. «У результаті одні й ті самі потреби людини і виробництва ... задовольняються товарами більш високої вартості». [ 10,c.85]
Тепер більшість економістів відійшло від такого погляду і визначають інфляцію як зростання цін внаслідок знецінення грошей, не пов'язуючи цей процес з кількістю золота. Так, С. Нікітін пише: «Проявляючись у зростанні цін, інфляція пов'язана зі знеціненням грошей». При цьому навіть натяку на золото як на основу для визначення кількості грошей в обігу вже немає. Поступово такий погляд стає найбільш поширеним серед економістів і входить до підручників.
3. АНАЛІЗ ЗВЯ’ЗКУ МІЖ ГРОШОВОЮ ПРОПОЗИЦІЄЮ ТА ІНФЛЯЦІЄЮ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ
Механізм дії інфляційного процесу в Україні склався не внаслідок війни чи циклічних коливань виробничого циклу, як це траплялося в інших країнах, а став результатом структурної незбалансованості відтворювального процесу і його галузей. Крім низки зовнішніх і внутрішніх причин, важливу деструктивну роль тут зіграли інституційні основи, серед яких утопічність економічної системи, вичерпність адміністративних важелів та нездатність учасників перебудови замінити їх дію ринковим механізмом конкурентного збалансування виробництва, розподілу, обміну і споживання. [ 2,c.622]
Якби, наприклад, інфляцію творили лише монетарні чинники, то найрадикальнішим способом обмеження й витіснення інфляції була б грошова реформа. Тоді б лише насильне врівноваження грошово-товарної маси здатне було б припинити інфляцію, стабілізувати фінансову систему і створити умови для початку економічного зростання. Якщо після грошової реформи цього не сталося, то очевидно, що в Україні інфляційний процес сформувався на основі багатьох немонетарних чинників. І навіть грамотно і організовано проведена грошова реформа не дозволила досягти повного оздоровлення економіки і грошової системи. Зокрема, початкові економічні перетворювання, які швидко впорядковували б господарську діяльність усіх підприємств незалежно від форм власності, раціоналізували інвестиції і прискорили процес конверсії військового виробництва лише розпочалися. Мало обґрунтованою була кредитна політика та її нормативно-законодавче забезпечення. Зберігалася загроза прийняття популістських рішень і неконтрольованого фінансування підприємств державного сектора.
Українські економісти 90-х років, аналізуючи особливості інфляційного процесу, з'ясували причини і обґрунтували модель початкового циклу.
Врахування монетарних і негрошових чинників стимулювання інфляційного процесу дозволяє розглядати його як складний процес, що має два аспекти: по-перше, вузько економічне явище, яке генерує знецінення грошей та викликає інші монетарні наслідки; по-друге, широке розуміння його як загальноекономічного явища і хворобливого стану виробництва, розподілу, обміну і споживання. Зокрема, зв'язок економіки з грошовим оборотом -безпосередній. Адже неконтрольоване зростання цін і знецінення грошей стає серйозною перешкодою на шляху оновлення капіталу, припиняє інвестиційний процес і нове будівництво, руйнує добробут населення та силу держави.
Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею величезний інфляційний потенціал. Низький рівень ефективності виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою предметів споживання, надмірне зношення основних фондів, гіпермілітаризація тощо становили сприятливий грунт для розвитку інфляції в Україні на початку 90-х років.
Тривала відкрита інфляція стала несподіванкою для державних мужів, чимось незвичним і незнайомим. Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання цін, що призвело до тяжких соціально-економічних наслідків.
На мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює податкові вилучення. У середині 90-х років гранична податкова ставка в Україні нерідко сягала 80%, що у поєднанні з інфляцією створювало нестерпний тиск на виробника, який зупиняв своє виробництво.
Більшість економістів схиляється до думки, що спочатку в Україні розвинулась інфляція попиту, пов'язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої інфляції став величезний дефіцит державного бюджету. Остерігаючись соціального невдоволення, уряд утримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Крім цього, для підвищення рівня ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Неефективна економіка, як відомо, завжди є потенційно інфляційною. Зростання витрат виробництва спричиняє підвищення цін. Цей зв'язок цін і витрат особливо рельєфно проявився у вітчизняній економіці. Внаслідок різних обставин продуктивність праці знижувалася, тому витрати виробництва, а відтак і ціни, зростали. Водночас високий рівень монополізму послабив інструментарій конкуренції, який автоматично стримує зростання цін.
Спочатку у вітчизняній економіці майже не існувало проблеми інфляційних очікувань. Але знецінення заощаджень змусило громадян оперативно пристосовуватися до умов інфляції, їхня нова поведінка полягала в тому, що люди швидко звільнялися, від готівки на користь інших активів, які не втрачали своєї реальної вартості.
Небажання учасників господарського процесу втрачати свої реальні доходи внаслідок знецінення національної валюти спричинило доларизацію вітчизняна економіки. Зростання попиту на іноземну валюту підживлювало інфляцію витрат. Водночас із знеціненням національних грошей зростала вартість імпорту, переважну частину якого становили енергоносії.
Основою антиінфляційної програми стало приборкання інфляційних очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принципом і значною мірою корелювали з динамікою валютного курсу українського карбованця. Це полегшувало завдання антиінфляційної політики, бо достатньо було стабілізувати валютний курс. Кредити, отримані від міжнародних організацій, допомогли НБУ сформувати резервний фонд для здійснення інтервенцій на валютному ринку, що стабілізувало курс карбованця. [ 13,c.687]
Отже, можна зробити висновок, що грошова політика України в цілому і пропозиція грошей зокрема базувались на монетаристській концепції. Але деякою мірою в реалізації цієї політики мали місце й заходи, які більше нагадували кейнсіанський підхід до проблеми регулювання грошової сфери і пропозиції грошей. Згідно з оцінками фахівців, у вітчизняній економіці закладено сильний інфляційний потенціал. Повільний вихід економіки України із трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура та надмірний рівень монополізації, величезний державний борг і дефіцит бюджету загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведення реформ, акцентуючи увагу на структурній перебудові національної економіки та всебічному стимулюванні ринкових відносин як необхідної умови макроекономічної стабілізації та швидкого й тривалого економічного зростання.
4. МОНЕТАРНІ ОРІЄНТИРИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ЕКОНОМІЦІ.
Проблема інфляції має для України не стільки теоретичне, скільки суто практичне значення. Уже від проголошення курсу на незалежність - Україну охопила глибока інфляція (390% за рік), з якої вона остаточно не вийшла і сьогодні. Перш ніж розглянути особливості інфляційного процесу в Україні, слід визначити основні специфічні риси економічного і соціального життя суспільства в цей період. Найбільш загальною, специфічною рисою цього періоду в Україні є те, що він був перехідним, коли ринкові методи й елементи тісно перепліталися з командно-адміністративними не тільки в економічному житті, а й у свідомості творців економічної політики. Більш конкретно специфіку цього періоду можна звести до такого:
- Україна дістала в спадок високозатратну, неефективну, високомонополізовану, з неринковою структурою (надмірно високою питомою вагою важкої промисловості) економіку, переважна частина якої не спроможна була працювати на засадах самофінансування і потребувала бюджетного дотування, що провокувало зростання бюджетного дефіциту;
- Україна не розробила чіткої, розміченої в часі програми кардинальної ринкової трансформації економіки та інших сфер суспільства, а проводила свої реформи скоріше шляхом "спроб і помилок", за якого "спроби" зводилися переважно до підтримки будь-якою ціною "на плаву" старого виробничого потенціалу, а "помилки" - до неймовірного роздування бюджетних витрат на ці цілі. Чим довше утримувалась така ситуація в економіці, тим могутнішим генератором інфляції вона ставала. [ 17,c.672]
Другою особливістю інфляційного процесу в Україні була чітка, однозначна реакція динаміки цін на ужорсточення монетарної політики.
Третьою особливістю інфляційного процесу в Україні було те, що форсоване нарощування маси грошей та пов'язане з ним ще більше зростання рівня цін не тільки не сприяли економічному зростанню, а навпаки, поглиблювали економічний спад та зростання безробіття.
Четверта особливість інфляційного процесу в Україні полягає в тому, що досить успішне приборкання інфляції і виведення її на прийнятний рівень навіть з позицій розвинутих країн не дало так давно очікуваного пожвавлення виробництва, яке продовжувало скорочуватися. З огляду на ці обставини наша практика явно не вписувалася в канони монетаристського трактування інфляційного процесу, що дало привід деяким економістам стверджувати, що в Україні монетаристські концепції не виправдалися, а жорстка монетарна політика НБУ не спрацювала. Проте справа не в монетарній теорії чи політиці.
П'ята особливість проявилася уже на стадії проведення антиінфляційної політики і полягає в тому, що в умовах хронічного дефіциту державного бюджету і вкрай повільних темпів ринкової реструктуризації виробництва різко погасити інфляцію не вдається.
Мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення. [ 19,c.878]
Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об'єктивних економічно обґрунтованих системних прогнозах.
Системне прогнозування інфляційних процесів передбачає визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів,а також оцінки, з одного боку, - ступеня впливу причинно зумовлюваних монетарних, фінансових та інших макропоказників на індекс інфляції, з другого, оцінки впливу інфляції на динаміку реального валового внутрішнього продукту.
Щодо визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за період, що досліджується, то відсутній аналітичний тренд, який би з достатньою точністю описував зміну індексу інфляції, що свідчить про неможливість короткострокового прогнозування індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів.
Необхідність подолання тривалої економічної кризи в Україні потребувала, насамперед, досягнення макрофінансової стабілізації як основної передумови виходу на позитивну економічну динаміку. Макрофінансова стабілізація, у свою чергу, багато в чому залежить від стабільності національної валюти, стан якої характеризується показниками інфляції (дефляції). Інфляція з позицій макроекономічної і макрофінансової стабілізації розглядається з двох сторін. По-перше, як один з параметрів стабільності, як головний макрофінансовий індикатор. По-друге, як засіб впливу на макроекономічну рівновагу (точніше,не сама інфляція,а грошова політика).
Інфляція, як і будь-яке інше фінансове явище (бюджетний дефіцит, державний борг, валютний курс),ніколи не мала і не може мати однозначної оцінки. Це досить складне економічне, суспільне і психологічне явище. Слід відзначити, що існують два основні і найбільш типові прояви інфляції. Перший - інфляція попиту, коли домашні господарства витрачають гроші швидше,ніж виробляються і,відповідно,надходять до ринку товари та послуги. За цих умов виникає економічна ситуація, що характеризується дефіцитом товарів та послуг. Це явище було притаманне адміністративній економіці колишніх соціалістичних країн, населення яких протягом десятків років терпіло тотальний товарний дефіцит. За умов ринкової економіки "інфляція попиту", тобто зростання цін, яке спричиняється перевищенням попиту над пропозицією товарів та послуг відбувається за екстремальних умов, а саме: за умов воєн та революцій, природних катаклізмів і соціальних потрясінь.[ 14,c.510]
Як стверджує основоположник теорії "інфляції попиту" видатний економіст XX ст. Джон Мейнард Кейнс,цей тип інфляції розвивається тоді, коли сукупний попит перевищує межі максимального використання виробничих потужностей. А така ситуація в "зрілій" економіці виникає лише за надзвичайних обставин. Головною проблемою нормально функціонуючої економіки, навпаки, є проблема збуту, реалізації, іншими словами, проблема ринку.
Другий, досить поширений тип інфляції - це "грошова інфляція",яка виникає і набуває розвитку в результаті надмірної грошової емісії та кредитної експансії. Цей тип інфляції також спостерігається під час воєнних лихоліть, післявоєнної розрухи, в умовах проведення політики "шокової терапії" в країнах перехідної економіки. Оскільки в країнах перехідної економіки досить сильним її компонентом залишається монополізація виробництва як пережиток централізованої та високомілітаризованої економіки, то інфляційний процес, крім товарного дефіциту та надмірної грошової емісії, у значній мірі посилюється також монопольним диктатом цін. Водночас, економічна свобода та мотив максимізації доходів в умовах розумної державної політики все більше стимулюють підприємницьку діяльність. Починають збільшуватись інвестиції в економіку, поступово зростає виробництво, ринок щодалі більше починає наповнюватись товарами. Одночасно зростає сфера надання послуг,оскільки вона набуває великої ролі в економічному житті. За такої економічної ситуації інфляція поступово втрачає сили свого розвитку, і врешті зникають чинники, які живлять інфляційний процес. Крім того, у міру завершення завдання лібералізації цін політика "шокової терапії", що розрахована на болісний,але рішучий перехід від централізовано-розподільчої системи до системи ринкових відносин, поступається конструктивній політиці роздержавлення і приватизації. Необхідною передумовою здійснення цих завдань ринкових реформ є політика макроекономічної фінансової стабілізації з її антиінфляційним спрямуванням.
Невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала грошова політика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати. [ 6,c.481]
Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше, незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси. При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання
економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії під силу лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від виконавчої влади центральним банком.
ВИСНОВОК
Монетарна теорія розглядає пропозицію грошей як альтернативне відношення до їх попиту. Попит і пропозиція грошей розглядається як дві неподільні і водночас протилежні одна одній грані єдиного економічного механізму, через взаємодію яких формуються функціональні структури грошового ринку. Отже, монетарну теорію цікавить найперше специфіка співвідношення між попитом і пропозицією грошей, характер субординації між ними. Ця специфіка містить два протирічливих положення: - попит на гроші має пристосовуватися до заздалегідь заданої їх пропозиції; - пропозиція грошей пристосовується до їх попиту.
Основною відмінністю погляду кейнсіанської теорії на пропозицію грошей є визнання кредитної природи грошової емісії й відповідно - формування пропозиції грошей.
Можна зробити висновок, що грошова політика України в цілому і пропозиція грошей зокрема базувались на монетаристській концепції. Але деякою мірою в реалізації цієї політики мали місце й заходи, які більше нагадували кейнсіанський підхід до проблеми регулювання грошової сфери і пропозиції грошей. Згідно з оцінками фахівців, у вітчизняній економіці закладено сильний інфляційний потенціал. Повільний вихід економіки України із трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура та надмірний рівень монополізації, величезний державний борг і дефіцит бюджету загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведення реформ, акцентуючи увагу на структурній перебудові національної економіки та всебічному стимулюванні ринкових відносин як необхідної умови макроекономічної стабілізації та швидкого й тривалого економічного зростання.
Iнфляцiя властива бiльшостi економiчно розвинутих країн свiту i є основною проблемою в тих країнах, що розвиваються.
Чим би не була спровокована iнфляцiя, вона знецiнює доходи бюджету й супроводжусться його дефiцитом.
Крiм бюджетного дефiциту iнфляцiя обов’язково супроводжується нерiвномiрним зростанням цiн й, звiдси, порушенням господарчих зв’язкiв, гонкою цiн мiж окремими галузями економiки й хвильоподiбним поширенням зростання цiн по районах держави й галузям.
У станi iнфляцiйної нестабiльностi орiєнтацiя лише на регулювання з боку спiввiдношення “попит-пропозицiя” може призвести до затяжних криз з повiльним перiодом стабiлiзацiї i оздоровлення економiки. Незважаючи на дiю ринкових законiв, держава не вiдмовлясться вiд впливу на цiни, суттєво посилюючи його в кризовi для нацiональної економiки перiоди.
Вихiд з кризового стану для економiки будь-якої країни мiстить два основних елементи. По-перше, приборкання iнфляцiї та, по-друге, припинення падіння виробництва. Однак ключовим моментом с саме вирiшення питання iнфляцiї, оскiльки це - найважливiша умова для поновлення iнвестицiйної активностi, що, в свою чергу, мас забезпечити вiдродження виробництва.
Наприкiнцi слiд додати, що інфляція – це не лише свiдотство слабкостi економiки, а й свiдотство слабкостi державної влади або слабкостi полiтичної мудростi.
Мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами.
Список використаної літератури: