Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
71
З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час вУкраїні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».
У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.
Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»).
Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».
У Львові Соня Куликівна видавала журнал «Кіно» (1930–1936) та створила кіностудію «Соня-фільм», де зняли фільми «Свято молоді», «З кіноапаратом по Львові», «Зелені свята», «Гуцульщина», замовлені до розповсюдження компаніями «Гомон» (Франція), «Фебусфільм» (Німеччина), фірмою В. Авраменка (США). Також студія займалась прокатом фільмів, знятих в УРСР[3].
[ред.]Звукове кіно
Довженко на зйомках фільму, 1932 р.
У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова «Фронт».
Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми«Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.
Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, але, незважаючи на поширені чутки, так і не отримав «Оскар»
Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.
Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).
Новаторська драматургія Лесі Українки, В. Винниченка та Олександра Олеся не знаходила гідного втілення у побутово-етнографічній традиції українського театру. Першим кроком до майбутнього, не побутового, театру було створення драматичної української школи у 1904 році, при музичній школі ім. Лисенка, під керівництвом М.Старицької – старшої дочки драматурга. Надзвичайно талановитими акторами та режисерами могла пишатися трупа Садовського, що виступала у Київському народному домі з 1907 р., але спроби використання репертуару нового, непобутового успіху не мали.
Революція 1917 року, захопивши у круговерть всі прошарки населення тодішньої України, не обминула і театральну справу. Як свідчить Д. Антонович: «…було скликано у Києві мітинг всіх заінтересованих українським театром, і на мітингу зразу ж було обрано театральну раду для завідування справами українського театру… Головою спочатку було обрано Винниченка… а пізніше – М.Старицького...»[1]. Ця сама рада ухвалила створити новий літературно-драматичний театр і, взявши в оренду Народний дім[2], приступила до формування трупи національного театру. Одночасно у Києві працювали трупа Садовського і новостворений «Молодий театр», під проводом Леся Курбаса.
У Народному театрі під керівництвом П. Саксаганського обрали репертуар історично-побутовий та класичний. Існував театр із 1918-го до 1922 р., а до «...складу трупи входили талановиті актори старого театру та їхні учні: М.Заньковецька, Т.Затиркевич-Карпинська, Л.Ліницька, І.Замичковський, Б. Романицький та інші…»[3]. Зі світового репертуару до постановки було обрано «Розбійників» Шиллера та «Уріеля Акосту» Гуцкова. П. Саксаганський виконував у «Розбійниках» головну роль – Франца Моора – і, як свідчать дослідники, мало не єдиний з учасників вистави сягав трагедійних вершин акторської гри. У всякому разі, і «Розбійники», і «Уріель Акоста» пройшли з успіхом, але визначених новаторських пошуків театр не запропонував.
Іще один державний театр, що було ухвалено відкрити – оперний, але у 1918 році спромоглися тільки на формування симфонічного оркестру.
Хоча в афішах щотижневика «Театр» бачимо у 1922 р. назву «Гос. Акад. оперний театр ім. К.Лібукнехта». У цьому ж році відкривається
Саксаганський П.К.
Державний драматичний театр, очолений Б. Кривецьким – директором та режисером; серед акторів були Замичковський, Левицький, Кречетов, Коханенко та ін., актриси – Н.Дорошенко, Борисоглібська, а режисер-постановник О.Загарова. Обидва режисери мали неабиякий досвід праці у московських театрах, тому смаки, сформовані у тодішній літературно-символістичній атмосфері театрального життя Росії, було приживлено на український грунт, але з психологічно-реалістичним забарвленням. Репертуар свідчив про принципову відмінність шляху Державного драматичного від типового українського побутово-етнографічного (Ібсен, Гауптман, Мольєр, Гольдоні, Леся Українка, В. Винниченко) і визначав нові тенденції у розвитку національного театру. Щоправда, під такою назвою – Державний Драматичний театр проіснував недовго, і уже в 1919 році був перейменований на театр ім. Шевченка. У ньому залишилася більша частина трупи та режисер О. Загаров, а художнє керівництво взяв на себе Д. Ровинський. Як зазначає Й. Шевченко, «…театрові ім. Шевченка не завжди щастило. Лихо театру в тому, що він не має сталого й певного художнього керівництва – в цьому причина хитань театру, перманентних організаційних криз і того, що після чималого розквіту (1920-1925 pp.) театр ім. Шевченка значно занепадає як художня одиниця. За перших вісім років існування театру через нього перейшло більш як дванадцять режисерів часто діяметрально протилежних художніх поглядів і іноді невисокої кваліфікації, відціля – відсутність якоїсь певної художньої лінії й напрямку в театрі, строкатість репертуару. Алe, ставши від сезону 1927-28 р. постійним державним театром у Дніпропетровському, театр ім. Шевченка почав виправляти свою лінію. В кожнім разі, організаційно цей театр – міцна одиниця і, мабуть, зміцниться, кінець-кінцем, і художньо. Це тим певніше, що в традиціях театру, в акторському його складі й величезному репертуарі багато здорових елементів, на яких може зростати дужий реалізм нових сьогоднішніх форм»
Культура - історично виважений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, що виражається у способах організації життя і діяльності людей, а також створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Відповідно до двох основних видів суспільного виробництва культура поділяється на матеріальну і духовну.
У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе місце посідала культурна революція. Основний наголос у культурно-просвітницькій діяльності робився на ідеології, вихованні мас у дусі комуністичних ідей.
Метою “культурної революції” було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.
У 20-ті роки важливим напрямком культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У 1923 р. в Україні було створено товариство “Геть неписьменність”, яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Активістів лікнепу, більшість яких були вчителі, назвали по-воєнному - культармійцями. Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу, а й надавала певні пільги тим, хто навчався.
У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового навчання дітей. У містах це завдання було виконано за кілька років. Проте в цілому в Україні в 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалось 35 % дітей шкільного віку.
Найголовнішим завданням у сфері культури партія вважала підготовку фахівців робітничого походження, їм були надані великі пільги. З цією метою при вузах почали створюватись робітничі факультети. Робітфаківці забезпечувались гуртожитком, їм виплачувались державні стипендії.
Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів. У 1925 р. в УСРР діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30 робітфаків. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомогою рідної мови. Цей фактор, а також стабілізація суспільно-економічного життя за часів непу позначилися на досягненнях у сфері культури. Так, наприкінці 20-х років частка неписьменних серед дорослого населення скоротилася з 76 до 43 %.
Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Президентом її в 1922-1928 pp. був В. Липський. У 20-х роках у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, де провідну роль відігравав М. Грушевський, який у 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН (з 1929 р. - академік AH CPCP). Він продовжував працювати над справою всього життя - фундаментальною “Історією України-Руси”. Колегами його були видатні історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблин, Д. Яворницький.
У ВУАН плідно працювали також математики Д. Граве та М. Крилов, хіміки В. Кістяковський та Л. Писаржевський, географ К. Воблий, статистик і демограф М. Птуха. Яскравий і нестримний розвиток української літератури й мистецтва у 20-ті роки під впливом революційних подій, а згодом - українізації, дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Головними особливостями цього часу стали розмаїття літературних напрямків, течій, виникнення й розпад багатьох письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту - радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до культури минулого, “культури експлуататорів”. Пролеткультівські ідеї сповідували літературні організації “Плуг” та “Гарт”, які були створені у столиці УСРР - Харкові. Модерністські концепції обстоювали групи “пролетарських письменників”: неокласики (М. Зеров, М. Рильський), символісти (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристи (М. Семенко).
У 1925 р. виникла найвідоміша літературно-мистецька організація республіки - Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала 22 письменників і поетів. Серед них - П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий (справжнє прізвище - Фітильов), а першим її президентом -М. Яловий. Це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу, коли популярними стали твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У сфері образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевський, М. Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мистецтві - І. Верьовка, П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи “Березіль” на чолі з Л. Курбасом (Харків) та імені І. Франка під керівництвом Г. Юри (Київ). У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а в 1928 р. з’явився перший фільм О. Довженка “Звенигора”.
Творчість українських митців мала велике значення для піднесення національної свідомості українського народу. Завдяки політиці українізації істотно підвищилась питома вага українців у складі керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців серед представників культури й освіти пояснювалася великим їх відсотком у наймасовішій категорії фахівців цієї галузі - учителів, особливо сільських.
У добу “великого перелому”, тобто наприкінці 20 - на початку 30-х років, гасло культурної революції стало одним з основних для радянської влади. У розвитку масової культури наголошувалося на подоланні неписьменності дорослого населення. Ця робота набула розмаху в роки другої п’ятирічки. Вже в 1933 р. було зареєстровано лише 15 % неписьменних віком до 50 років. Щоб не породжувати нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. На це було спрямовано постанови ЦК ВКП(б) у липні 1930 р. Школи ставали найвагомішим ідеологічним інститутом. Тому влада прагнула не залишити поза впливом комуністичної ідеології жодної дитини. Звісно, принцип обов’язковості навчання вніс справді революційні зміни у шкільну освіту. У 1934 р. запроваджувалась єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне). У другій п’ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи. Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки. Кількість середніх шкіл за п’ятирічку збільшилась майже в 10 разів і в 1937/38 навчальному році становила близько 2,5 тис. У них навчалося близько третини учнів. На початку другої п’ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи - російські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські та ін.
Незважаючи на певні позитивні зрушення в масовій культурі, у сфері середньої і вищої освіти, науки та мистецтва, сталінський режим поступово бере курс на ліквідацію політики українізації, яка була оголошена поступкою “націоналістичній контрреволюції”. У 1937 р. слово “українізація” раптово зникло з офіційної лексики. У 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов, у неросійських школах було запроваджено обов’язкове вивчення російської мови починаючи з 2-го до 10-го класу, а український алфавіт, граматика і словник були максимально наближені до неї.
Знову панівною мовою державних установ і закладів стала російська, зменшилася кількість шкіл, україномовних газет і журналів, закривалися українські театри, зменшився відсоток українських учителів і науковців. Після скасування політики корінізації у школах національних меншин почали викладати російською або українською мовами.
Нормальне функціонування народного господарства і управління було неможливе без спеціалістів. Тому з початку 30-х років збільшились масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки і вищі навчальні заклади. У 1938 р. Україна за чисельністю студентів (124 тис.) випередила, зокрема, Великобританію (50 тис), Німеччину (70 тис.) та Францію (72 тис). У роки другої п’ятирічки вищі навчальні заклади і технікуми України підготували 196 тис. спеціалістів.
Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було перейменовано на Академію наук УСРР. Президентом ВУАН у 1928-1929 pp. був Д. Заболотний, а з 1930 р. - О. Богомолець. З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія почала працювати за планом. Держава повністю фінансувала Академію і контролювала виконання планових робіт. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь - нелінійну механіку. Світове визнання дістали фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейфера.
Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців фізико-технічного інституту в Харкові свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу. Під керівництвом О. Бродського і Л. Писаржевського розвивалися важливі напрямки хімії. Вчені О. Богомолець, І. Шмальгаузен, М. Холодний та В. Юр’єв зробили визначні відкриття в біології.
Починаючи із середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у техніці. Працями Є. Патона та його учнів на наукову основу було поставлено теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. створено інститут електрозварювання та гірничої механіки.
Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей).
Вагомих здобутків у боротьбі з епідеміями досягли М. Гамалія і Д. Заболотний. Плідно працювали у сфері медицини та біології О. Палладій, Ф. Яновський, М. Стражеско.
Активно працювали на терені суспільних наук історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблий.
У 1930 р. у науково-дослідних установах працювали близько 40 тис. науковців. Але наприкінці 20-х років почалося переслідування вчених. У 1930 р. відбувся вже згаданий процес над міфічною “Спілкою визволення України” на чолі з С. Єфремовим. Наступним було “викриття” ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації -“Українського національного центру” (УНЦ). Керівництво нею приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, однак через деякий час ця сфабрикована ДПУ “справа” УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську (він був хворий на діабет) після нескладної операції він помер.
Репресіям піддавалися вчені-історики М. Слабченко, Ф. Гавриленко і М. Горбань, філософи П. Демчук, І. Агол, геолог Н. Світальський та ін.
У листопаді 1937 р. розстріляли М. Яворського.
У 1931 р. поза межами ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шліхтер. Цю установу було створено з метою успішнішої розробки проблем суспільних наук, ніж “буржуазна” ВУАН. Однак установа проіснувала недовго. У другій половині 1936 р. було організовано академічні інститути гуманітарного профілю, історії України, українського фольклору, української літератури, а також економіки.
Література та мистецтво вважались однією з ділянок “культурного фронту”. Партійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. Психологія “великого перелому” вплинула навіть на цю сферу культури. У 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.
Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було “призвано” близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася система консультативних бюро при редакціях літературних журналів, видавались посібники.
Під керівництвом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з’їзду письменників України. З’їзд розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було сформовано Спілку письменників України. У творчі спілки об’єдналися також працівники мистецтва.
За допомогою спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні відділи партійних комітетів придушували в зародку будь-які відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. Зовнішньо поважаючи національні форми культури, власті посилено прагнули уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного реалізму.
Популярними у читачів України стають вірші П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка, В. Сосюри, М. Семенка, твори прозаїків А. Головка, І. Ле, П. Панча, Ю. Смолича, Ю. Яновського, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка, О. Корнійчука.
Читачі з інтересом сприймали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. його звинуватили у причетності до “Української військової організації” (УВО) і засудили на 10 років концтаборів. Тоді ж за сфабриковану чекістами належність до УВО був засланий на Соловки письменник М. Ірчан.
У 1934 p., незабаром після вбивства С. Кірова, були заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка. У 1935 р. було заарештовано і розстріляно на засланні М. Зерова. Протягом 1937-1938 pp. обірвалося життя І. Микитенка, М. Семенка і багатьох інших талановитих майстрів слова. У 1934-1938 pp. через безпідставні звинувачення було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України (із загальної кількості 193).
У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох українських майстрів мистецтв. Зокрема, у розвиток музичної культури великий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.
Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші за віком А. Бучма, О. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.
В історію українського театру золотими літерами вписано ім’я Л. Курбаса - автора-новатора, обдарованого режисера і талановитого організатора, керівника знаменитого театрального колективу “Березіль”. У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі й загинув у концтаборах.
Плідно працювали художники старшого покоління - М. Бойчук, І. їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік усіх їх розстріляли.
У кіномистецтві яскраво проявилися таланти О. Довженка, І. Кавалерідзе, І. Савченка. Фільми О. Довженка “Арсенал”, “Земля” увійшли до скарбниці світового кіномистецтва.
Творчість українських майстрів літератури і мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них звинуватили в націоналізмі й репресували.
Досягнення української культури могли б бути набагато вагомішими, якби не втрати, яких вона зазнала не тільки від репресій і утисків командно-адміністративної системи, а й від тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію і пов’язані з нею історичні пам’ятки. Так, весною 1936 р. по-варварському було зруйновано Михайлівський Золотоверхий собор XII ст. Загалом до 1939 р. понад 70 % церков в Україні були закриті або зруйновані.
Такими були досягнення і трагічні сторінки української культури 20-30-х років. Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою “розстріляного відродження”.
72
Зазнавши пора з к и в національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр., Україна знову втратила державність. Таке становище змінило, але не перервало український культурний процес, особливий сплеск якого стався під час "українізації" на теренах під радянської України. Національне відродження цього часу охопило різні аспекти життя українства, яскраво позначившись на освіті, науці, літературі, мистецтві.
Прагнучи збудувати нове, комуністичне суспільство, більшовики за будь-яку ціну хотіли взяти під контроль культуру. Необхідною передумовою залучення широких народних мас до неї була ліквідація неписьменності. За переписом 1920 р., в Україні нараховувалося 48 % неписьменних віком від 9 до 49 років. Тому в травні 1921 р. Раднарком УСРР видав постанову про ліквідацію неписьменності. Для координації цієї роботи було створено республіканську та місцеві комісії. Як наслідок, до 1939 р. загальний показник письменності населення віком понад 9 років зріс до 85,3 %.
Важливим завданням т.зв. культурного будівництва було також формування системи освіти. У 1920-х роках в Україні діяла загальноосвітня трудова школа 2 ступенів: І —1—4 кл. (учні від 8 до 11 років) і II — 5—7 кл. (12—15 років). Середню
освіту давали професійні школи з 3-річним терміном навчання.
З проведенням українізації розширювалася мережа шкіл з українською мовою викладання. Так, наприкін. 1920-х років 97 % українських дітей навчалися рідною мовою.
У 1934 р. запроваджено єдину систему шкільної освіти для всього СРСР, яка складалася з 3 типів шкіл: початкова — 1—4 кл., неповна середня — 1—7 кл. і середня — 1—10 кл. Визначалися початок і кінець навчального року, тривалість уроку, запроваджувалися правила поведінки і єдина шкільна форма, єдині норми, програми і підручники, 5-бальна система оцінювання. Станом на 1937/38 навчальний рік в УРСР нараховувалося 22,5 тис. загальноосвітніх шкіл, де навчалися 5,4 млн. учнів та працювала 181 тис. учителів.
Певні зрушення відбулися в галузі вищої школи, перед якою було поставлено завдання готувати нову, радянську інтелігенцію. З цією метою на поч. 1920-х років розпочинаються її реорганізація і пролетаризація, перебудова на нових, соціалістичних засадах. Зокрема, для зменшення серед студентства частки представників т.зв. нетрудових верств, запроваджувався класовий принцип прийому до інститутів і технікумів.
З початку 1930-х років після низки експериментів розгорнулася уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти. Було ліквідовано бригадно-лабораторний і комплексний методи навчання, що не забезпечували набуття потрібних знань, підвищено роль лекцій, семінарських і лабораторних занять, запроваджено складання іспитів й індивідуальні оцінки знань студентів, проходження ними виробничої практики тощо. З вересня 1933 р. в Україні було відновлено раніше ліквідовані університети. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вищих і середніх спеціальних навчальних закладах; бл. 90 % студентів отримували державну стипендію.
Встановлювалися вчені ступені доктора і кандидата наук, наукові звання професора і доцента, почесні звання, що стимулювало підвищення кваліфікації га педагогічної майстерності викладачів. Загалом на поч. 1941 р. в Україні діяли 173 ВНЗ, де навчалися 197 тис. студентів, і 693 середніх спеціальних навчальних заклади з 196 тис. учнів.
У непростих умовах перебувала освіта на західноукраїнських землях. Найважче було українцям у Румунії, які, по суті, не мали можливості навчати своїх дітей у національних школах. У Польщі українська освіта розвивалася головним чином завдяки "легальному сектору" українського визвольного руху. Підтримку Чехословацької держави відчувало українське шкільництво Закарпаття, де кількість національних шкіл у цілому відповідала частці українства.
Центром науково-дослідної роботи в Україні була Всеукраїнська академія наук. її членами, крім українських радянських учених, були обрані й науковці з Наукового товариства ім. Т. Шевченка, зокрема В. Гнатюк, Ю. Студинський, В. Щурат, Ф. Колесса.,
Значну дослідницьку діяльність розгорнули відомі Наукові колективи. Наприклад, математична школа Д. Граве. Праці М. Крилова та його учня М. Боголюбова заклали основи нової галузі математики — нелінійної механіки.
Плідна робота з теоретичної фізики тривала в Українському фізико-технічному інституті. Написана тут праця Л. Ландау в галузі кінетичної теорії плазми стала основоположною в дослідженнях з термоядерного синтезу. В 1932 р. у цьому інституті вперше в СРСР здійснили штучне розщеплення атомів літію. Одним із найвидатніших українських фізиків XX ст. став і дійсний член НТШ О. Смакула, який першим у світі отримав патент на виготовлення оптичної техніки.
Прискорилися дослідження в галузі техніки. Так, на межі 20—30-х років Є. Патон почав новаторську перспективну роботу з електричного зварювання металів. Багато інженерних рішень Ю. Ковдратюка (О. Шаргея) на десятки років випередили світовий рівень низки галузей науки і техніки, зокрема розробок з теорії космічних польотів.
Продовжували плідну роботу в галузі епідеміології вчені зі світовими іменами М. Гамалія і Д. Заболотний. Зміцнювали зв'язки з практикою охорони здоров'я видатний клініцист-терапевт ф. Яновський, засновник терапевтичної школи М. Стражеско, відомий фізіолог В. Данилевський.
М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв та інші вчені плідно працювали в галузі генетики та селекції рослин і тварин, впровадження науково обґрунтованих сівозмін. Визначних успіхів досягли О. Богомолець, О. Палладій та ін.
У галузі суспільних наук активно працювали відомі історики М. Грушевський, Д. Баталій, Д. Яворницький, географ В. Кубійович, економіст І. Витанович, літературознавець М. Возняк та ін.
У літературі під радянської України сформувалася яскрава революційно-романтична течія, до якої належали П. Тичина, В. Бллан-Блакитний, В. Чумак, В. Сосюра. Активно заявили про себе М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Помітним явищем були памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, оповідання Г. Косинки, гумор 0. Вишні та ін. У літературному житті Західної України виділялися У. Самчук, Є. Маланюк, Ю. Клен, Б.-І. Антонич, Б. Лепкий, А. Чайковський, І. Вільде. Продовжували творчу діяльність письменники старшого покоління: В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина. В еміграції творили В. Винниченко, О. Олесь, О. Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська, Ю. Липа.
Помітне місце в культурному житті міжвоєнного часу належало мистецтву. Інтенсивно розвивалася музика, де чимало зробили Л. Ревуцький, В. Лятошинський, М. Вериківський, Г. Верьовка, К. Данькевич. У Галичині продовжував творити В. Барвінський.
Значну роль у розвитку культури відіграв театр, де працювали такі прославлені корифеї сцени, як Г. Юра, Н. Ужвій, А. Бучма, О. Петрусенко, І. Паторжинський, О. Ватуля. Видатним театральним діячем був Л. Курбас, який організував експериментальний театр "Березіль".
Значного розвитку в міжвоєнний період досягає кіно. З'явилися перші фільми режисера 0. Довженка— "Звенигород", "Арсенал", "Земля", які здобули йому всесвітню славу.
Живопис плідно представляли художники М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, І. Труш, О. Кульчицька, А. Монастирський, М. Приймаченко, М. Дерегус та ін. Основоположником такого модерністського напряму, як супрематизм, став К. Малевич.
У розвитку скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Серед безперечних здобутків цього часу — пам'ятники Т. Шевченку в Харкові, Києві та Каневі скульптора М. Манізера та Г. Сковороді в Лохвиці І. Кавалерідзе.
Найвідомішими архітектурними спорудами стали Меморіальний музей Т. Шевченка на Тарасовій горі в Каневі (архітектори В. Кричевський і П. Костирко), стадіон "Динамо" (В. Осьмак), будинки Верховної Ради (В. Заболотний) і Раднаркому (І. Фомін і П. Абросимов), залізничний вокзал (С. Вербицький) у Києві та ін.
Із встановленням наприкін. 20-х років тоталітарної диктатури в Україні розпочався комуністичний погром української культури. З ужитку було вилучено праці багатьох відомих діячів науки і культури. Через безпідставні звинувачення й наклепи серед науковців були репресовані академіки геолог М. Світальський, математик М. Кравчук, генетик І. Атол, філософ С. Семківський, історик М. Яворський, талановитий винахідник Ю. Кондратюк (Шаргей) та ін. Жорстокого удару було завдано по народній освіті, яку "вичищали" від "націоналістичної засміченості".
У 1932 р. було ліквідовано численні літературні групи, а через 2 роки для контролю за літературним процесом створено Спілку радянських письменників України. Головним методом літературної творчості став т.зв. соціалістичний реалізм, за відхід від якого карали. Незабаром більшість українських письменників було репресовано. Серед них: М. Зеров, В. Бобинський, М. Вороний, Л. Гомін, 0. Досвітній, М. Ірчан, М. Куліш.
73
Друга світова війна стала тяжким випробуванням для нашого народу. Військові події забрали мільйони людських життів, були знищені цінні пам'ятки культури, розграбовані музейні та приватні колекції. Тисячі музейних експонатів були вивезені за кордон і не повернуті після закінчення війни.
Діячі української культури всі сили присвячували боротьбі з ворогом. В евакуації продовжували працювати вищі навчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчості письменників переважала патріотична тематика ("Слово про рідну матір" М.Рильського, "Клятва" М.Бажана, "Любіть Україну" В.Сосюри, "Весна", "Голос матері" П.Тичини, "Україна в огні", "Ніч перед боєм" О.Довженка, "Ярослав Мудрий" І.Кочерги, "Зенітка" Остапа Вишні).
Героїко-патріотична тематика переважала у творчості українських театрів, які в евакуації ставили п'єси О.Корнійчука, І.Кочерги, Л.Леонова, К.Симонова, виступали з концертами і виставами перед бійцями військових частин на фронті і в тилу. Українські кінематографісти в час війни працюють над створенням хронікально-документальних та художніх фільмів ("Битва за нашу Радянську Україну", реж. О.Довженко; "Як гартувалася сталь", "Райдуга", реж. М.Донськой).
Після перемоги у війні в суспільстві з'явилися надії на демократизацію життя, на утвердження поваги до особистості, її людських та політичних прав і свобод. Натомість влада намагалася зміцнити тоталітарний режими. Були повторно репресовані люди, які вже вийшли з місць позбавлення волі, військові, що потрапили до німецького полону.
У перше повоєнне десятиліття тривав ідеологічний диктат та тиск на митців. Тема війни залишалася домінуючою, але акцент робився на переможному, завершальному етапі війни, причини поразок і тяжких втрат у літературних творах не висвітлювалися. Після смерті И.Сталіна ряд письменників засудили прояви безконфліктності, тенденцій прикрашання дійсності й ілюстративності, хоча процеси оновлення в літературі й мистецтві були незначними.
75
Культурні реформи
Під час періоду десталінізації помітно ослабла цензура, насамперед у літературі, кіно й інших видах мистецтва, де стало можливим критичніше висвітлення дійсності. «Першим поетичним бестселером» відлиги стала збірка віршів Леоніда Мартинова (Стіхі. М., Молода гвардія, 1955). Головною платформою прихильників «відлиги» став літературний журнал «Новий світ». Деякі твори цього періоду отримали популярність і за кордоном, у тому числі роман Володимира Дудінцева «Не хлібом єдиним» і повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Іншими значущими представниками періоду відлиги були письменники й поети: Віктор Астаф'єв, Володимир Тендряков, Белла Ахмадуліна, Роберт Рождественський, Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко. Було різко збільшено виробництво фільмів. Основні кінорежисери відлиги - Марлен Хуциєв, Михайло Ромм, Георгій Данелія, Ельдар Рязанов, Леонід Гайдай. Важливою культурною подією стали фільми - «Карнавальна ніч», «Застава Ілліча», «Весна на Зарічній вулиці», «Ідіот», «Я крокую по Москві», «Людина-амфібія», «Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонено». У 1955-1964 роках на більшій частині країни було запроваджено телетрансляцію. Телестудії відкрито в усіх столицях союзних республік і в багатьох обласних центрах.
1957 році в Москві відбувся VI Всесвітній фестиваль молоді та студентів.
1962 року, коли М. Хрущов відвідав і гостро розкритикував виставку художників-авангардистів у московському Манежі, розпочалися гоніння на абстракціоністів, модерністів, а далі — і на кінорежисерів, поетів, музикантів, представників інших творчих професій, чиї твори виходили за вузькі рамки загальнообов'язкового «соціалістичного реалізму». Брутальним нападкам з боку влади було піддано поетів Євгена Євтушенка, Андрія Вознесенського, Беллу Ахмадуліну, прозаїка Іллю Еренбурга, скульптора Ернста Неізвєстного, кінорежисера Марлена Хуцієва та багатьох інших. Ернст Неізвєстний згодом став автором надгробку на могилі М. Хрущова, у якому досить влучно відобразив суть правління покійного лідера, склавши рівновеликі брили білого та чорного мармуру, контрасність яких символізує суперечливість особи М. Хрущова та його правління - боротьба зі сталінізмом і ствердження власного авторитаризму, непослідовність у спробах лібералізації радянського режиму.
У ті ж роки почалося цькування й переслідування творчої інтелігенції. Перший ідеологічний «залп» було спрямовано проти відомого поета й письменника Бориса Пастернака, який 1957 року видав за кордоном головний твір свого життя - роман «Доктор Живаго». Письменник намагався опублікувати свій твір у СРСР, однак це виявилося неможливим через цензуру. У романі описано події громадянської війни в Росії з погляду інтелігента, глибоко гуманної людини, яку обурює будь-яке кровопролиття. 1958 року його було нагороджено Нобелівською премією. Публікація роману за кордоном без відома влади викликала обурення з боку верхівки. Комуністична пропаганда розпочала кампанію грубого цькування письменника, звинувачуючи його мало не в зраді Батьківщині. Преса СРСР постійно публікувала підбірки «листів трудящих» з осудом поета. В умовах постійного гоніння, грубих образ Б. Пастернак змушений був відмовитися від отримання найпочеснішої міжнародної нагороди. 30 травня 1960 р. поета не стало.
Б. Пастернак був не єдиним представником творчої інтелігенції, який зазнав ідеологічних переслідувань. 1961 року КДБ вилучило у письменника Василя Гроссмана рукопис його роману «Життя і доля», у якому без прикрас змальовано увесь трагізм початкового періоду німецько-радянської війни. Головний ідеолог партії Михайло Суслов заявив, що така книга може бути видана не раніше, ніж через двісті років.
76
Шістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Даний феномен у культурі був характерним не лише для України, але і Радянського союзу загалом. Він виражався у створенні моральної опозиції до тоталітарного державного режиму.
Шістдесятництво стало можливим через політичні процеси, які відбувалися у Радянському Союзі. Період "відлиги" після смерті Сталіна та розвінчання його культу створили передумови для появи нового покоління талановитих літераторів та митців. Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти панівної задушливої атмосфери, боролися за справжні культурні цінності, національну свободу, людську гідність.
Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, історик Валентин Мороз, художники Опанас Заливаха, Алла Горська, кінематографісти Юрій Ільєнко, Леонід Осика, журналіст В'ячеслав Чорновіл та інші.
Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський клуб творчої молоді "Сучасник", що виник у 1959 році під егідою міського комсомолу. Його очолив Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками були Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори пам'яті відомих діячів: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, М.Куліша, Л.Курбаса; виступи у пресі тощо.
Під впливом київського осередку було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові, керівником якого став Михайло Косів, а діяльними членами — брати Михайло і Богдан Горині, подружжя Калинців, Михайло Осадчий та інші. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися досвідом оунівського підпілля.
Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де Микита Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкінці 1962 року на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: "Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство!". У 1963 році за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби.
Розгорнулася кампанія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. У середині грудня 1963 року сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади.
Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них "переорієнтувалася", ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до розповсюдження "самвидаву" - офіційно не визнаної або забороненої літератури, яка поширювалася у від руки (або на друкарських машинках) переписаних копій. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух, що включав не лише пропагування культурних ідей, але і правозахисну діяльність. Часто їх теж відносять до шістдесятників. В Україні це, зокрема, Українська Гельсінська група, її протистояння із тотальним порушенням прав людини в Україні та СРСР.
Наразі шістдесятники широко відомі, твори поетів та письменників цієї плеяди входять до шкільної програми. Ті, хто живий із шістдесятників, по праву користується повагою та любов'ю багатьох читачів. В Україні також проводилися виставки "самвидаву", робіт художників того часу, видаються твори письменників.
77
тан освіти, науки і культури в середині 1960-х — у 1980-х рр.
Посилення консервативних тенденцій у суспільно-політичному житті, суперечливі процеси, що відбувалися в економіці республіки, позначилися і на духовній сфері суспільства. Суперечлива ситуація в царині культури в середині 1960—1980-х pp. визначалася, з одного боку, посиленням ідеологічного диктату, консервацією елементів і традицій «культового» періоду, з іншого — пробудженням національної самосвідомості. Високі кількісні показники часто-густо не відповідали якісним зрушенням у духовному житті республіки. У 1960—1980-х pp. першочергову увагу партійно-державне керівництво приділяло розвиткові та вдосконаленню системи народної освіти, яка традиційно вважалася складовою частиною ідеологічної системи.
З 1966 р. розпочалося впровадження загальнообов'язкової десятирічної освіти. В УРСР неухильно розширювалася мережа шкільних закладів (на 1990 р. в Україні діяло понад 20 тисяч шкіл, у яких здобували освіту 6 млн 851 тис. учнів), професійно-технічних училищ (на 1987 р. у республіці функціонувало понад 1200 ПТУ, де навчалося понад 710 тис. учнів), відкривалися численні нові ВНЗ (у 1986 р. в УРСР налічувалося 146 вищих навчальних закладів проти 135 в 1960 p., а кількість студентів зросла з 417 тис. до 850 тис.). До того ж зміцнювалася матеріально-технічна база. Водночас було чимало зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів, поліпшення якості підготовки спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Здійснення широких заходів щодо реформування школи дало змогу до 1976 р. завершити перехід до загальнообов'язкової середньої освіти в УРСР.
Статистичні дані промовисто свідчили про досягнення певного прогресу у розвитку загальної освіти в Україні протягом 1960—80-х pp. Проте в умовах функціонування командно-адміністративної системи радянській школі не вдалося уникнути деяких негативних явищ. Запровадження середнього всеобучу, створення нових навчальних закладів, нарощування кількості фахівців із вищою освітою відбувалося на тлі поглиблення ідеологізації та денаціоналізації навчально-виховного процесу. Освіта в УРСР стрімко відставала від науково-технічного процесу і не відповідала потребам часу. Рівень та якість підготовки фахівців як у республіці, так і в СРСР у цілому значно відставав від світового. Разом із тим офіційна влада, дотримуючись політики «злиття націй», стимулювала процес русифікації української школи. Нерівноправне становище української мови порівняно з російською значною мірою закріпила постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках», що визначала виділення додаткових асигнувань на підготовку підручників і програм з російської мови та літератури у школах, технікумах, вищих навчальних закладах, збільшення годин на її викладання, створення нових періодичних видань. Закріплення пріоритетності російської мови, розширення сфери її вжитку мала на меті також постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Цим документом було передбачено збільшення з 1984 р. посадових окладів на 15% учителям підготовчих та 1—3 класів, які здійснюють навчання російською мовою, вчителям російської мови та літератури 4—11 класів шкіл та шкіл-інтернатів усіх типів і найменувань, професійних та середньоспеціальних навчальних закладів із національною мовою навчання, розташованих у сільській місцевості, селищах міського типу. Це матеріальне заохочення було одним із засобів витіснення української мови із сільських, селищних шкіл.
У результаті цілеспрямованої урядової національно-мовної політики в 1986/1987 навчальному році порівняно з 1955/1956 р. питома вага учнів у школах з українською мовою зменшилась з 72,8% до 40,6%. Лише 24% дітей, охоплених дошкільною формою виховання, відвідували дитячі садки і групи з українською мовою. Наприкінці 1980-х pp. 700 тис. українців Криму не мали жодної власної школи. Тенденція до скорочення шкіл з українською мовою викладання мала стійкий характер в обласних центрах України, промислових містах Донбасу та Придніпров'я.
У цілому, незважаючи на чималу кількість істотних помилок і викривлень у реформуванні освітянської галузі у 1960—1980-х pp., в Україні вдалося створити значний високий науковий і культурний потенціал та забезпечити високий освітній рівень населення республіки.
Згідно з законами і принципами, що домінували в радянському суспільстві, та з урахуванням науково-технічної революції, яка охопила передові країни світу, розвивалася наука в УРСР. Екстенсивний розвиток економіки позначився на динаміці зростання наукового потенціалу України (якщо в 1960 р. загальна кількість науковців у республіці становила 46 тис., то на 1987 р. — 213 тис.), на збільшенні кількості нових спеціалізованих наукових установ, підрозділів, відділів, лабораторій, що входили до складу Академії наук (у 1962 р. її президентом став Б. Патон). Упродовж 1960—1980-х pp. учені АН УРСР проводили дослідження стосовно найважливіших напрямків науково-технічного прогресу. Зусиллями співробітників Українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. було одержано перші штучні алмази. Колективом Інституту кібернетики АН УРСР на чолі з його директором В. Глушковим спроектовано і збудовано цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962), «Мир» (1964). З 1966 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР став до ладу найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів. Практичних результатів домоглися українські науковці у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та чистих металів і сплавів, у вивченні характеристик твердого тіла й низьких температур. Широкого визнання в середині 1960-х років набули дослідження і винаходи групи вчених з Інституту теоретичної фізики АН УРСР під керівництвом академіка Миколи Боголюбова в галузі статистичної фізики, нелінійної механіки, квантової теорії поля, надплинності й надпровідності. Не мали аналогів у світі наукові розробки, здійснювані співробітниками конструкторського бюро «Південне» (засноване в 1954 р. у Дніпропетровську) в галузі аеродинаміки, балістики, матеріалознавства, ракетобудування. Вагомим був внесок учених та фахівців КБ «Південне» у реалізацію космічної програми СРСР. Під орудою генеральних конструкторів М. Янгеля (1954—1971) та В. Уткіна (1971—1990) у Дніпропетровському ракетно-космічному центрі було створено декілька поколінь вітчизняних бойових ракет, відомі космічні носії «Космос», «Інтеркосмос», «Циклон-2», «Циклон-3», ракетно-космічна система «Енергія — Буран».
Практичну цінність мали наукові здобутки колективів учених у царині сільськогосподарських наук. У Миронівському науково-дослідному інституті селекції і насінництва пшениць, очолюваному академіком АН УРСР В. Ремеслом, були створені сорти озимої та ярої пшениць (Миронівська-264, Миронівська ювілейна, Миронівська яра та ін.), які пізніше стали всесвітньо відомими. Вітчизняні селекціонери виводили нові сорти кукурудзи, цукрових буряків, картоплі, винограду. Помітні зрушення відбулися у галузі біотехнологій.
Проте значна кількість наукових новацій, технологій і винаходів не була запроваджена у виробництво. Командно-адміністративний механізм господарювання, перевага екстенсивних шляхів розвитку економіки над інтенсивними призводили до ігнорування всіх цінних ініціатив науковців, досягнення науково-технічної революції. На початок 1980-х pp. лише 10—15% підприємств були механізовані або комплексно автоматизовані.
Бюрократичні перепони, ідеологічний диктат не тільки гальмували фундаментальні дослідження, а й породжували несприятливу атмосферу в творчих колективах науковців. У надзвичайно складних умовах перебувала вітчизняна історична наука. Певне національне пожвавлення, що випало на першу половину 1960-х pp., змінилося тривалою прохолодою до всього національного. Особливо сильні «заморозки» відчувалися в період перебування на посаді секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчука. Останній усіляко прагнув підтвердити інтернаціоналістський характер своєї діяльності, рішуче брався за ліквідацію навіть незначних здобутків, здійснених з ініціативи української наукової інтелігенції. З ініціативи В. Маланчука у першій половині 1970-х pp. відбувався спланований в ідеологічних підрозділах ЦК КПУ справжній погром історичної науки, були відлучені від роботи найбільш кваліфіковані наукові кадри.
У кінці 1972 р. виникла «справа» Інституту археології АН України. Його директор, член-кореспондент АН УРСР Федір Шевченко, провідні наукові співробітники Петро Толочко, Володимир Баран та інші звинувачувалися в допущенні ряду «історичних, методологічних і теоретичних помилок». Бажання науковців поновити щорічник «Київська старовина» розцінювалося ЦК КПУ як спроба націоналізму, оскільки в ньому «...не висвітлюється зв'язок київських матеріалів із пам'ятками Північної та Північно-Східної Русі». Дратувала партапаратників і сама назва щорічника, яка нібито «повторює назву дореволюційного журналу буржуазно-ліберального напрямку».
За поданням В. Маланчука у квітні 1973 р. було викрито «групу націоналістів» в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. Ідеологічне збочення вчених полягало в тому, що вони підготували і видали бібліографічний покажчик «Українське радянське карпатознавство», в якому поряд із творами радянських учених були подані праці «українських буржуазних націоналістів» Володимира Кубійовича, Сергія Єфремова, Катерини Грушевської та інших.
Під жорстким пресом ідеології опинився Інститут історії АН УРСР. У його стінах не знайшлося можливості для обговорення цікавої за своїм задумом статті Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?» (у цій науковій розвідці піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди 1654 p.), яку відразу ж було віднесено до розряду антирадянських. Після видання згаданої праці за кордоном її автора переслідували, обмежували в друці. У 1972 р. були звільнені з роботи кандидати історичних наук Олена Апанович та Олена Компан, які власними коштами підтримували «громадські каси» допомоги українським політв'язням. З острахом бралися за перо І. Бойко, К. Гуслистий, І. Гуржій, В. Дядиченко, Я. Дзира, які творили історичну науку не в руслі ідеологічних потреб партії.
Жорсткий ідеологічний пресинг, введений Маланчуком і його найближчим оточенням, відчували на собі українські письменники і митці. Упродовж 1970-х pp. в апараті секретаря ЦК з ідеології одна за одною народжувались постанови, які мали сприяти «проведенню певної роботи щодо усунення істотних зміщень у здійсненні національної політики в галузі культури, виправлення серйозних упущень у питаннях інтернаціонального виховання, дотримання принципу класового підходу до суспільних явищ минулого і сучасного». За нехтування принципів соціалістичного реалізму було піддано остракізму та гонінням визнаних майстрів слова Олеся Бердника, Івана Білика, Євгена Гуцала, Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколу Руденка, Василя Стуса, Станіслава Тельнюка. У січні 1972 р. за написання автобіографічної повісті «Більмо» про перебування в радянських політичних таборах (книгу опубліковано на Заході і перекладено багатьма мовами світу) було заарештовано й засуджено до семи років таборів і 3-річного заслання львівського письменника М. Осадчого.
78
Складні економічні процеси, що відбувалися наприкінці XIX ст., призвели до розселення великої кількості українців на чужині. Українська діаспора (від грецьк. diaspora — розсіяння, розпорошення) за кордоном формувалася починаючи з 1877 р. за рахунок мільйонів переселенців, які виїздили з України, залишаючи свої історичні землі в пошуках роботи і кращого життя на чужині. Можна виокремити три хвилі української еміграції.Масова еміграція українців відбувалася переважно до Північної та Південної Америки. Вона охопила передусім західні регіони України, які входили тоді до складу Австро-Угорщини. У період до Першої світової війни (до 1914р.) із Західної України (без Волині) виїхало 700—800 тис. осіб. Друга хвиля охоплює міжвоєнний період. Кількість емігрантів різко зменшилась. У цей період давалися взнаки Велика депресія і, як її наслідок, безробіття у США та Канаді. На захід у ці роки емігрувало близько 200 тис. чоловік. Третя хвиля: Друга світова війна та "переміщені особи". Після закінчення війни на території Німеччини та Австрії перебувало близько 2,3 млн українців, серед них переважно остарбайтери — хлопці й дівчата з Радянської України, силою
відірвані від своїх домівок і приречені на роки тяжкої принизливої праці на чужині. Близько 210 тис. українців рішуче відмовилися повертатися додому. Ця категорія людей називалась "переміщені особи". Серед них було чимало людей із спеціальною освітою, інтелігенції: вчителі, інженери, лікарі, юристи, вчені, духовні особи (близько 2 тис.), понад 200 тис. студентів. Потрібно зауважити, що матеріали про чисельність українців за кордоном досить обмежені. Різні джерела містять неоднакові цифри. Отже, цей момент потребує істотних уточнень. Еміграція продовжувалась і в подальші роки. Так, у 70 — на початку 80-х років з СРСР, у тому числі з України, було виселено чималу групу громадян (так званих дисидентів) з політичних міркувань. Ці переважно творчі працівники поселилися в країнах Північної Америки і Західної Європи.
Після здобуття Україною незалежності представники української діаспори за кордоном дістали можливість співпрацювати з корінним народом щодо відродження духовних скарбів, розвитку науки і культури, вирішення нагальних проблем сьогодення. У зарубіжних країнах, де зосереджена значна кількість українців і населення українського походження, створені численні прогресивні молодіжні, культурно-просвітні та інші товариства, видається україномовна періодика, організовано школи з українською мовою навчання.
Велику турботу у справі організації, утримання і тематичного спрямування українських шкіл виявляють численні громадські організації. У США, наприклад, товариства "Рідної школи", учительські громади та інші організували більшість шкіл з українською мовою навчання; такі школи створено також громадськими та культурними організаціями Канади, Польщі. Загалом рівень розвитку українського шкільництва в зарубіжних країнах невисокий. Матеріали про сучасний стан зарубіжного шкільного українознавства в нашій країні, на жаль, неповні.
У повоєнні роки помітного успіху зарубіжні українці ДОСЯГАЙ в розвитку актуальних спрямувань наукового українознавства і народознавства. Велику роботу в цьому напрямку провадять Наукове товариство ім. Шевченка (Канада, м. Торонто), Центр українознавчих студій при Гарвардському університеті, Український вільний університет (Німеччина, Мюнхен), Європейський відділ Наукового товариства ім. Шевченка і Головна редакція енциклопедії українознавства (Франція, м. Марсель), Наукове товариство ім. Шевченка (Австралія), Українська вільна академія наук (Канада, м. Вінніпег).
Сьогодні багато говорять про те, що Україну мало знають у світі, що тільки тепер світ починає знайомитися з нашим народом. А от у сербському часописі, що видавався свого часу в Америці, читаємо: "Нас виповнює гордість, що слов'яни мають чим хвалитися перед світом: турне Шаляпіна, російська Велика опера і Український національний хор відкрили Америці великі скарбівні слов'янської духовної культури. Але український хор з цього погляду робить найбільшу послугу, бо, по-перше, репрезентує хорове мистецтво, в якому українці визнані найвищими, і, по-друге, знайомить світ з великими оригінальними цінностями української національної музики, яка не те що дорівнює, а й перевищує найкращі фольклорні твори Заходу... Український національний хор є одним з тих могутніх чинників, які знайомлять цивілізований світ з його батьківщиною Україною... Це є дивовижний тріумф Кошиця, його божественного хору України..."Після масового виїзду українських біженців з Європи за океан у Нью-Йорку 26 червня 1954 р. зібрались кількадесят письменників і працівників літератури та вирішили, що від того дня діятиме об'єднання українських письменників в еміграції "Слово", яке тоді репрезентували Г. Костюк, Д. Гуменна та Ю. Лавріненко. Деякі письменники, наприклад Галина Журба, вважали, що трудівникові пера не потрібна організація, а його роль зводиться до написання вартісних творів. Однак така організація була необхідна, бо йшлося про організоване протиставлення вільної думки й слова існуючій у Радянській Україні творчості "інженерів людських душ", як називали письменників партійні цензори, що повністю контролювали їх творчість. Офіційно ОУП "Слово" почало існувати ухвалою 22 письменників, що були на нараді 19 січня 1957 p., коли було прийнято статут. До "Слова" належали такі визначні літератори, як У. Самчук, О. Тарнавський, Р. Купчинський, Ю. Лавріненко (Дивнич), редактор монументальної книги "Розстріляне відродження", І. Багряний, Б. Олександрів-Грибінський, професор Я. Рудницький, Ю. Стефаник, М. Левицький, Г. Боднарчук, автор кількох шкільних підручників, численних статей на педагогічні теми, восьми збірок-новел (уже покійний). А сьогодні членами є професори Ю. Шевельов-Шерех, Д. Нитченко з Австралії, О. Зуєвський, Я. Славутич (перше
знайомство читачів України з цим самобутнім поетом сталося на сторінках "Всесвіту"), Д. Гусар-Струк з Канади, С. Фостун з Англії і багато інших прозаїків та поетів з діаспори. Сьогодні "Слово" має понад 120 членів. До 1991 р. члени "Слова" брали участь у захисті переслідуваних українських письменників через пен-клуб та "Інтернаціональну амністію", у цьому напрямку плідно попрацювали А. Палій у Канаді та О. Тарнавський у США. Напередодні 90-х років ситуація в Україні змінилася на краще. Від 1990 р. твори письменників — членів ОУП "Слово" друкувалися в Україні (наприклад, більшу частину журналу "Всесвіт" за листопад 1991 р. (№ 11) було присвячено творам українських письменників Канади й США). Після проголошення незалежності України "Слово" почало активну співпрацю зі Спілкою письменників України. Багатьох членів "Слова" прийнято до Спілки.
Незважаючи на скрутні економічні умови в Україні перевидаються окремими книжками чи друкуються в журналах твори членів "Слова". Деякі з них перебували у Києві як викладачі й виступали на своїх літературних вечорах, на радіо, у телевізійних програмах. Дехто з них отримав нагороди, наприклад Б. Рубчак і А. Палій нагороду ім. Павла Тичини за поезію, Г. Кошелівець — премію "Благовість", О. Зуєвський — ім. Г. Сковороди, Г. Качуровський — ім. М. Рильського, Д. Нитченко — ім. Лесі Українки.
Дмитро Нитченко — патріарх першої генерації українців в Австралії. Це видатний діяч на ниві української освіти та шкільництва, невтомний наставник молодої генерації українських літераторів.
Однією з визначних подій на шляху до єднання і консолідації всіх національних сил став проведений під егідою Академії наук УРСР у 1990 р. Перший конгрес Міжнародної асоціації україністів. Конгрес зібрав близько двохсот учених із 23 країн світу. На засіданнях обговорювалося широке коло тем, пов'язаних з історією України, її наукою, духовною і матеріальною культурою, гострими проблемами сьогодення, перспективами розвитку сучасного українознавства.
Конкретним результатом розширення наших зв'язків із українською діаспорою стало "пізнання культури, витвореної українською діаспорою... освоєння і введення кращих здобутків культури українців за кордоном в материкову систему національної культури". Налагоджується взаємообмін друкованою продукцією.
Найвищого рівня українська поезія в діаспорі досягла між Першою і Другою світовими війнами в творчості празької школи. Не всі українські поети, що жили тоді в Празі, до неї входили. О. Олесь і С. Черкасенко були поетами старшого, ще дореволюційного, покоління і світоглядне до неї не належали, а кілька лівоорієнтованих поетів — А. Павлюк, В. Хмелюк, М. Ірчан, С. Масляк — входили до так званого Жовтневого кола і були радянофільські. Празьку поетичну школу утворили художньо найталановитіші пореволюційні митці, більшість з яких ще недавно зі зброєю в руках боролися за Українську державу і після поразки УНР (1917—1921) опинилися за кордоном. Це Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, Ю. Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська, О. Теліга, О. Стефанович, закарпатські поети І. Ірлявський, І. Колос та ін.
По-новому осмислити рідну літературу допомагають ґрунтовні бібліографічні праці. Відома українська поетеса і бібліограф із США М. Тарнавська склала покажчик англомовних матеріалів з української літератури у двох частинах. У першій подано в абетковому порядку (за прізвищами авторів) опис усіх книжок. У другій частині подано в абетковому порядку українських авторів із зазначенням джерел, де вміщено їх твори. До покажчика включено прізвища перекладачів, авторів критичних праць та назви журналів.У серії "Українські дослідження Оттавського університету" видано іншу капітальну бібліографічну працю, яка є важливим і оригінальним внеском до поглибленого вивчення міжлітературних взаємин. Автор її, відомий канадський бібліограф-україніст О. Пясецька, опрацювала значну кількість джерел і включила до покажчика відомості про англійські та французькі переклади з української літератури (незалежно від місця видання), історико-літературні огляди, критичні публікації, присвячені окремим українським письменникам та українській літературі в цілому.
У цій сфері дослідження української літератури відома праця Я. Славутича "Антонована бібліографія української літератури в Канаді" (три видання).
Поза Україною в різних країнах живе понад 200 митців українського походження різного віку і різних напрямків. Більшість з них гуртуються в "Об'єднанні митців-українців в Америці" з центром у Нью-Йорку і в
"Спілці українських образотворчих митців" з центром у Торонто. Деякі їх твори були показані на "Світовій виставці українських митців", яка відбулася в Торонто в 1982 р. У 1985 р. в Торонто в галереї Канадське-української мистецької фундації і у Вінніпегу, в осередку української культури й освіти, відбулася ретроспективна виставка робіт відомого українського художника М. Левицького, присвячена 50-річчю його творчої діяльності. До М. Левицького художнього оформлення українських книжок у Канаді майже не було. Він підніс оформлення української книжки в Канаді на високий рівень, заслужено посідає одне з перших місць у всій зарубіжній українській книжковій графіці. В його творах використовуються традиції українського народного мистецтва.
Не можна не згадати прізвищ провідних українських художників зарубіжжя: Я. Гніздовський, В. Цимбал, Р. Логуш, В. Фаркавець, А. Лисак, С. Лада, О. Теліжин, В. Юрчук, І. Кейван, І. Осадча, X. Микитюк. Ім'я американської художниці О. Марищук-Кендл, українки за походженням, відоме шанувальникам сучасного малярства, її роботи експонувалися не лише в США, айв Україні. На запрошення Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном художниця була на стажуванні в Київському художньому інституті в майстерні видатного графіка В. Касіяна (1971—1973 pp.).
В історичному центрі Парижа Я. Геник, українкою за походженням, відкрито картинну галерею в січні 1989 р. з метою зібрання творів українських митців і широкого ознайомлення європейської публіки з ними, їй дуже хочеться, щоб українське образотворче мистецтво знайшло своє місце в Парижі. Для цього вона докладає всіх можливих і неможливих зусиль. Я. Геник під час Осіннього салону в Парижі організувала виставку "Художники України", на якій було показано понад 40 картин. Було випущено каталог, відбулися зустрічі з українськими митцями. В 1988 р. премію "Друзів Осіннього салону" отримав вихованець Київського художнього інституту С. Чепик.
Художні зв'язки України із зарубіжними країнами сьогодні є актуальними в мистецтвознавстві. Такі зв'язки спростовують думку про "провінційність" українського мистецтва. Українська діаспора, її художня інтелігенція прагнуть поєднатися у спільній праці з відродження духовних скарбів нашого народу, що є важливим і прогресивним явищем в історії нашого народу.
79
«Націю звеличують великі цілі і діла» – так назвав своє щорічне послання Верховній Раді України Президент України Л.Кучма, оприлюднивши його 22 лютого 2000р. В ньому він виклав підходи, які повинні бути закладені в основу політики Української держави на 2000 – 2004 роки. Президент зазначив найголовніші і найзагальніші завдання, котрі стоять перед усіма гілками влади. Він, зокрема, сказав: «Утвердитися і вибороти право на гідне життя зможуть лише ті нації і ті країни, які невідкладно, вже сьогодні зуміють вибрати для себе лінію та логіку динамічного і неухильного економічного зростання, правильно визначають свої пріоритети і своїх партнерів, убезпечать себе від витіснення на узбіччя загальноцивілізаційного процесу».
Проблеми, які стоять перед Україною, народи Європи вирішували протягом кількох століть і зрозуміло, що реалізувати їх за перше десятиліття незалежності, в умовах трансформації суспільного ладу і необхідності подолання глибокої багатоаспектної кризи було неможливо. До цього слід ще додати фактори, пов’язані безпосередньо з політичним розвитком української нації. Багатовікове поневолення України деформувало наш менталітет, суспільну свідомість і психологію. На це вплинуло і геополітичне становище України, про що ще великий гетьман України Богдан Хмельницький говорив так: «Розсудлива людина або досконалий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої з усіх сторін і незручної для укріплення, робить з нас гралище невідомої долі і сліпих випадків».
Комплекс меншовартості, «малоросійськості», периферійно-провінціальний синдром насаджувався століттями, і ці риси, на жаль, прижилися краще, ніж нам того хотілося б. Характеризуючи менталітет українця, Микола Костомаров ще півтора століття тому писав: «…мінливість, нестача ясної цілі, перервність руху, прагнення до створення і розкладання створеного – все, що неминуче випливало з переваги особистості над спільністю».
Історія України свідчить, що соціальні питання у боротьбі за свободу і незалежність набували найістотнішого значення. Сьогодні геніальним пророцтвом звучать слова Володимира Винниченка, сказані за 70 років до падіння радянської влади. «Ми програли, – писав він, – бо недооцінювали соціальний фактор, більшовики програють, бо недооцінюють національний».
Разом з тим здобуття державної незалежності – не самоціль, а необхідна передумова і дійовий засіб побудови громадянського суспільства та правової держави, що гарантувала б і реально забезпечувала права і цінності кожної особи. Утворення та формування нації є політичний процес, а сама нація – нерозривна єдність держави та громадянського суспільства. Не лише етнічні фактори лежать в основі будь-якої нації – ні сьогодні, ні в минулому не можна виявити моноетнічної нації, а головним чином, і передусім фактори політичні, де формуючою та консолідуючою силою виступає держава, яка керується чітко усвідомленою загальнонаціональною ідеєю. Органічний зв’язок між державою, суспільством і громадянами – зв’язок не тільки і не стільки матеріальний, скільки політичний, культурний та духовний, що дає людям почуття належності до єдиної спільноти, чудово показав Ж.-Ж. Руссо, який писав: «Не стіни і не люди створюють батьківщину: це роблять закони, права, звичаї, образ правління, конституція, всім цим обумовлений спосіб життя. Батьківщина знаходиться у відносинах між державою та її громадянами; коли вона змінюється чи знищується, – зникає й держава».
Історична практика підтверджує тісний зв’язок між нацією і державою. Процеси формування націй і викликані ними політичні рухи об’єктивно вели до утворення держав. Не випадково у XVIII – на початку ХІХ ст. виникає поняття національної держави. Вже в Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції у 1789 році, проголошувалось: «Джерелом суверенної влади є нація. Ніякі установи, жоден індивід не можуть мати влади, яка не йде явно від нації».
Класик політології і соціології М.Вебер розглядав націю перш за все як політичну категорію, розрізняючи три взаємопов’язані першооснови нації. По-перше, деякий об’єктивний фактор, що об’єднує різних людей і відрізняє їх одна від одного. По-друге, вияв цього фактора у вигляді джерела однакових цінностей, які створюють почуття солідарності. По-третє, вираз цієї солідарності в автономних політичних інститутах. За М.Вебером, спільність людей вважається нацією лише тоді, коли об’єднана чи прагне об’єднатися у власній автономній державі.
У рамках концепції «нація – держава» нація є відображенням спільності, тоді як громадянське суспільство, навпаки, є виразником приватного, егоїстичного інтересу. Так, приватний інтерес громадян з’єднується з його спільною метою, і один знаходить своє задоволення в іншому. Цей принцип надзвичайно важливий, хоча для його перемоги потрібна боротьба проти перетворення приватного інтересу в домінанту, важка та тривала самодисципліна суспільства, доки цей принцип не стане домінуючим. Але коли це відбудеться, наступить момент найбільш повного відображення державою суспільного національного інтересу, момент тотожності державного та національного інтересу, момент самоусвідомлення нації.
У зв’язку з цим доречно навести думку одного з найвизначніших політологів іспанця Х.Ортеги-і-Гассета, який підкреслює, що «…секрет успіху національної держави слід шукати в його специфічно державній діяльності, планах, устремліннях, – словом, в політиці, а не в сторонніх областях, біології чи географії».
На зламі другого і третього тисячоліть український народ поєднує в собі дві характерні риси. Перша з них – це винятковий досвід історичного розвитку нації, яка пройшла і злети, і падіння, досвід відновлення втраченого, збереження нації в умовах жорсткої експлуатації загарбниками, втрат і неодноразового відновлення державності, відчайдушної боротьби за виживання практично з усіма історичними та географічними сусідами, які дивилися на наш край, як на свої колонії, з безпощадним розоренням наших людських і природних ресурсів спустошуючими набігами завойовників. Друга риса, як вважає М.Згуровський, пов’язана з тим, що отримані у кінці століття довгождані свобода та незалежність удесятиряють сили нації на шляху створення міцної сучасної європейської держави.
Держава сприяє національному згуртуванню та інституціоналізації нації, хоча не замінює і не скасовує її. Але правильно зазначив російський вчений Л.Тихомиров: «Нація є основою, при слабкості якої слабка і держава; держава, що послаблює націю, тим самим доводить свою неспроможність».
Суть держави різними політичними силами розуміється по-різному. Одні виходять з позиції, що держава повинна бути наднаціональною, керуватися насамперед своїми «чисто» державними інтересами, відігравати роль третейського судді в національних суперечках. Другі вважають, що краще мати багатонаціональну державу, яка була б здатна ліберально регулювати міжетнічні протиборства. Треті – що необхідна унітарна національна держава, яка має забезпечити нормальний розвиток економіки та культури, що відповідає національним інтересам. Четверті проголошують, що національна держава є основною політичною цінністю, але надалі вона може об’єднатися з іншими незалежними в міжнародні асоціації чи конфедерації.
Чотири причини зумовили те, що дискусія про національну державу і справжні межі державної політики набула такої сили за останні роки. Перша – явище глобалізації. Це багатогранний розвиток, що охоплює економіку, технологію та культуру. Друга – велика сила, що підриває статус національної держави, – політична інтеграція. Третя загроза національній державі (особливо в Україні) – це нападки на національну ідею, ринкові реформи, демократію.
Четверта і остання загроза державі, що криється глибоко в трьох інших, – економічна криза 80-х років та стагнація виробництва в Україні.
Слід враховувати, що нація виступає назовні як специфічний соціальний об’єкт, як реальний носій певних інтересів, волі, цінностей культури, національних почуттів (національної гідності, національної гордості, певної національної чутливості). Нація є, перш за все, носієм національних інтересів, які бувають національно-специфічними, тобто такими, які притаманні лише національним спільнотам (інтереси розвитку національної духовності, національної культури, мови, морального принципу нації та ін.), і загальнонаціональними, в реалізації яких зацікавлено все суспільство.
Зараз немає якогось однозначного тлумачення національної держави, але їй все ж таки притаманні: а) єдність і територіальна стабільність; б) концентрація суверенної політичної влади в руках еліти, що стоїть над іншими групами; в) формування залежних від еліти збройних сил; г) створення єдиної національної бюрократії; д) розвиток демократичної судової системи.
Історична практика показує, що без державного захисту і сприяння влади неможливий культурний поступ нації, формування національної економіки, забезпечення соціальної злагоди, гарантування свободи та суверенності кожного громадянина і становлення громадянського суспільства. Саме з урахуванням вказаних зовнішніх і внутрішніх напрямків діяльності виявляється особливе прагнення держави як умови національного відродження.
80
Український постмодернізм як клонування без правил
Впродовж останніх років в Україні феномен постмодернізму і навіть сам термін стали об`єктами різномасштабних теоретичних спекуляцій, імпульсом і причиною вже не лише суто літературних і мистецьких, а й суспільних істерій. Іманентна для нашої культурної ситуації законсервованість та інерційність "локалізувала" феномен постмодернізму, адаптувала глобальне явище до національних потреб, презентувала запозичені ззовні стереотипи як місцеві нововідкриття. А результат лише той, що подібні хаотичні й несамостійні проекції значною мірою дезорієнтували, - якщо не спотворили, -саму "локальну" перспективу, культивуючи і кодифікуючи її всього лише як "неоколоніальний" простір.
Для ґрунтовної дискусії про український постмодернізм був би необхідний бодай побіжний екскурс у ґенеалогію явища постмодернізму у світовій культурі. Обмежений обсяг цього виступу не дає змоги зробити такий екскурс. Тож дозволю собі лише окреслити український інваріант даного явища кількома тезами, - з надією, що за рік чи два ми підготуємо міжнародний симпозіум з проблем постмодернізму в європейській, ширше - західній та слов`янській і зокрема українській культурах. Такий симпозіум (чи комплексне дослідження) уявляється як один з необхідних кроків до аналітичного переосмислення реалій сучасної України в нових геокультурних контекстах.
Власне кажучи, вже сама постановка питання про постмодернізм у західній, слов'янській і зокрема українській культурах є однією з ключових методологічних проблем інтерпретації явища постмодернізму в Україні. Теоретичні суперечки про постмодернізм на українських теренах об`єднує одна спільна риса: постмодернізм трактується як певна - і неуникна - закономірність української культури як частини культури європейської, якщо і взагалі не західної, і водночас як необхідна фаза "вивільнення" української культури від ряду внутрішніх ідеологічних та естетичних стереотипів.
Подібний підхід до цього явища віддзеркалює типове для сьогоднішньої української теоретичної думки некритичне сприйняття західної культури, неорганічне засвоєння її історичної динаміки, її естетичної специфіки та її, врешті, парадигматичної цілісності.
І саме тому, що в процесі цього засвоєння відсутнє бачення парадигматичної цілісності, історичної динаміки та естетичної специфіки власне української культури. Відтак екзальтоване прагнення втечі від однієї сітки стереотипів до іншої перетворюється на добровільне полювання за іншою сіткою стереотипів. І часто в процесі цього полювання мисливець, сам того не помітивши, з власної волі перетворюється на здобич.
Таке некритичне сприйняття Заходу та його культури - закономірний та, мабуть, і неминучий результат різкого травматичного переходу України з однієї великої Системи в іншу, цілковито протилежну. Але статус України та її культури і в одній і в іншій Системі незмінний: це статус не суб`єкта, а об`єкта впливу, тобто пасивний статус сприймаючої (щоб не вжити термін "колонізованої") сторони. Саме тому травми цього переходу такі глибокі. Тим більше, що діагнози в основному спізнені, тож і пошук протидії, як правило, неефективний.
В синтезі проблема могла би бути сформульована таким чином: так званий український постмодернізм є одним з результатів незустрічі України з Європою.
Інерційне і "невідфільтроване" засвоєння парадигм західної культури зумовило механічну аплікацію цих парадигм до специфіки українського культурного контексту, неселективну абсорбцію інформативних потоків, що й занурило українську критичну думку в теоретичний, методологічний та термінологічний хаос.
Це не означає, що в цій критичній думці не можна відшукати теоретично зрілих розробок проблем постмодернізму. Але мова йде зараз не про індивідуальні випадки, а про загальний, сказати б, клімат проблеми, - клімат, у якому панують некеровані вербальні стихії, самовпевнена неориторика і підсвідомий культ епігонства, - тобто явища, однозначно загрозливі для перспектив української культури.
Цілком самоочевидно, що явище постмодернізму не замикається в межах культури, а фактично заторкує всі форми життя постіндустріального суспільства, охоплюючи собою також політику і громадянську свідомість у цілому. Екстраполяція проблеми постмодернізму з культурного простору на інші простори самореалізації людини і суспільства не лише можлива, а й необхідна саме тому, що постмодернізм є світовідчуття, що перетворилося на світогляд. І як світогляд постмодерністська оптика, - незалежно від того, є вона органічною чи надуманою, - перенизала собою інтелектуальне життя нових поколінь доби посттоталітаризму, спричинившися до ґенераційних протистоянь і до кризових явищ не лише в культурі, а і в суспільно-політичній сфері.
Отже, зупинимося коротко всього лише на трьох, але вкрай суттєвих аспектах постмодернізму: термінологія, вимір "пост" і насамкінець історична та етична свідомість культури.
1. Проблема термінології
Гігантський онтологічний, а відтак і термінологічний "біг-бен" - потужний відблиск "біг-бену" соціального, технологічного, філософського, мистецького, - почався, як відомо, вже в часи модернізму. І в ту ж саму добу "класичного" модернізму народилася і полемічна до нього концепція "постмодернізму". Якщо будь-яка інша культурна доба, - чи буде це бароко, романтизм чи позитивізм, - має вивчені й "задокументовані" хронологічні, ідеологічні, естетичні та інші межі, на Заході досі тривають суперечки про історико-культурні параметри модернізму, аванґарду і постмодернізму. Неможливість чітких демаркаційних ліній в модерністській естетиці загальновизнана. Крім усього, постмодернізм має різні конотації в архітектурі, історії, літературі, кіно тощо. Вже не кажучи про національні варіанти означення явищ модерністської естетики (наприклад, певна фаза іспано-американської літератури кваліфікувалася як "постмодернізм" ще напередодні Першої світової війни).
До слова, лемма "постмодерний" народилася 1880 року під пером англійця Джона Уоткінса Чепмена, який постмодерним назвав живопис, що йшов на зміну "модерному" імпресіонізму. 1917 року в книзі "Криза європейської культури" німець Рудольф Паннвіц визначив як "постмодерну людину" "Ubermesch'a" Ніцще. В 1947 році виходить "Історія (A Study of History)" Арнольда Тойнбі, завдяки якій термін "постмодерний" поширюється на всі гуманітарні науки, насамперед на філософію та соціологію.
Тимчасом, як вказує італієць Ремо Чезерані, один з найвідоміших сьогодні критиків постмодерну, від початку 80-х років на Заході спостерігається експансія настільки ж імперативного, як і девальвованого поняття "пост". І йдеться не лише про теоретичні "туманності Андромеди" на кшталт "постхристичнство" і "постгуманізм", "постпозитивізм" і "постструктуралізм", "постмарксизм" і "постмаскілізм", чи ще краще - "постцивілізація". "Постмодерним" може бути "умеблювання кімнати" і "розцентрування сюжету", "телереклама" і "антителеологічна тенденція в епістеміології".
Словом, природа "постмодерного" і "постмодерністського" породжує невпинну синонімічну анархію і на Заході, продиктовану парадоксальним характером явища. Пафос конструкції і екстаз руйнації, езотеризм і популізм, підлітковий нарцисизм і старечий вуайєризм, мілленарний есхатологізм і безцеремонний глум, маскульт і десакралізація, маньєризм і кітч, аванґардистські амбіції і ностальгійне ретро, - ці й інші полярності знайдемо в усіх без винятку національних варіантах постмодернізму. І саме тією мірою, якою постмодернізм як мистецьке явище є виявом перехідною доби, де єдиним абсолютом є відносність, а єдиним порядком - хаотична зміна порядків.
Тому не дивно, що в мінливих кордонах безберегої і протеїчної Славії, яка, на відміну від Заходу, щойно зараз почала з'ясовувати, був у неї модернізм, а тим паче аванґард, чи не було їх, постмодернізм у теоретичному плані виріс до розмірів монструозного гібрида, в якому поєднується непоєднуване. В якому синтезуються взаємовиключні контрасти. Вчора уповільнений культурний час Сходу Європи почав текти стрімкіше, але рух його зробився непрограмований і судомний. А термінологічна диференціація і аналітичний підхід і взагалі стають неможливими, оскільки не мають опертя в загальновизнаних школах та інтерпретативних традиціях.
Звідси, врешті, й крах аксіологічної піраміди у френетичних ритмах щодення: те, що було пекучою актуальністю вчора ввечері, на ранок здається плюсквамперфектом. А разом з тим під постійним тиском позірно "нового" віртуалізуються й етичні координати буття, набуваючи зручної плинності та абсолютної відносності.