Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція. Тема 2. Історія розвитку літературознавчої компаративістики
Порівняльне літературознавство як наука розвивається близько двох століть. Упродовж свого розвитку в добу романтизму і позитивізму, структуралізму і постструктуралізму воно збагатилося цінним методологічним досвідом і поступово завоювало університетські кафедри в Європі та на інших континентах. Сьогодні в цій науці співпрацюють і змагаються між собою різноспрямовані дослідницькі стратегії – від класичної контактології і структуральної типології до інтертекстуальних та міждисциплінарних студій.
Передісторія літературознавчої компаративістики. Вважають, що ПЛЗ як окрема галузь склалося в другій половині ХІХ ст.., однак зародкові елементи зіставних спостережень життя й побуту різних народів можна простежити ще з Античності. Їх зустрічаємо в античних істориків та письменників. Наприклад, Геродот у своїй «Історії», порівнюючи греків та єгиптян, відзначав відмінності: у Єгипті жінки торгують на ринку, а чоловіки вдома тчуть, тоді як у Греції жінки сидять дома й займаються ткацтвом. Греки пишуть літери й цифри зліва направо, а єгиптяни – справа наліво… важливим здобутком античної естетики (Платон, Аристотель) стала теорія літературних родів та жанрів, вибудувана на зіставленні генетичних, структурних і функціональних ознак різних типів поетичного мовлення.
В епоху Середньовіччя порівняльні елементи виявлялися передусім у царині перекладів Біблії різними мовами та у сфері екзегетики (тлумачення Біблії).
Помітним поштовхом до розвитку порівняльних студій стала епоха Відродження, коли зріс інтерес до античної культури і посилилися космополітичні тенденції, особливо коли у Франції ХVІ ст. розгорілася суперечка між «стародавнім і новочасним», під час якої опоненти з’ясовували стосунки античної спадщини та нової літератури. Тодішні автори порівнювали твори грецьких і латинських авторів, віддаючи перевагу латинським, і зіставляли зі творами античних письменників твори Данте, Петрарки та ін. новочасних митців. У своїх «Спробах» (“Essays”, 1580 1592) французький філософ Мішель Монтень виклав у новаторському есеїстичному стилі читацькі враження і роздуми, відзначивши перевагу чіткого й піднесеного вірша Верґілія над «легковажним» віршем Торквато Тассо.
Однак справжні передумови для виникнення ПЛЗ треба шукати не стільки в літературі, як у процесі виникнення й формування націй та зародження національної самосвідомості. Факторами, що відіграли важливу роль в оформленні компаративістики в самостійну науку, дослідники вважають націоналізм і космополітизм – характерні явища в європейському житті епох Класицизму та Просвітництва. Наприклад, у німецькій критиці ХVШ століття націоналістично налаштовані автори використовували такий спосіб порівняння й вивищення своїх письменників, як «метафоризація імен»: про Клопштока казали, що це «німецький Гомер», про Віланда – «німецький Лукрецій». Із критикою таких порівнянь виступив Й. Ґ. Гердер у своїй праці «Про нову німецьку літературу. Фрагменти» (1767). Ставити на один рівень Гомера й Бодмера – «Гомера Швейцарії» – помилка, вважав він, і обґрунтовував свою думку всебічним аналізом творчості античного й новочасного поетів.
Тоді ж з’явилися розвідки з історії європейської літератури узагальненого плану. Наприклад, широку панораму західної поезії подав у своїй праці «Про досконалість італійської поезії» 1706 року італійський учений Льодовіко Антоніо Мураторі. У «Філософських листах» Вольтера (1733) бачимо порівняльну характеристику англійської і французької літератур: автор віддає належне англійській толерантності і водночас протиставляє елегантній французькій літературі «варварську» англійську; відзначає силу шекспірівського таланту, але називає його п’єси «потворними фарсами». Мовляв, це геній могутній, але несамовитий, шалений, до якого майже не можна застосувати естетичні критерії.
Порівняльний елемент (причому порівняння з різних видів мистецтва) містять філософсько-естетичні праці Дідро, Лессінґа, Канта. Наприклад, у «Лаокооні» (1766) Лессінґа викладено міркування про відмінність між поетичним та образотворчим мистецтвом: перше існує в категорії часу, а друге – лише у просторових вимірах. Провісником романтичного захоплення національно-культурною своєрідністю «епох та народів» і порівняльно-історичного вивчення національних літератур став німецькиц письменник і філософ Йоганн Ґотфрід Гердер (1744 1803). Його часто називають «першим літературознавцем», бо у своїх працях «Про нову німецьку літературу, Фрагменти» (1767), «Виписки з листування про Оссіана і пісні стародавніх народів» (1773) він відкинув теорію наслідування античних взірців, обстоюючи свободу поетичної творчості, унікальність «національного духу» (Volksgeist) кожного народу, своєрідність його культури, зв’язок новочасного письменства з національним фольклором. Учений вимагав розглядати чужі народи, їхню літературу лише з урахуванням специфіки їхнього національного розвитку. У збірці «Народні пісні» (1778 1779; друге видання – «Голоси народів у піснях», 1807) Гердер опублікував пісенні твори різних народів, зокрема слов’янських, і дав захоплену характеристику уснопоетичній творчості українців.
Так руйнувався принцип універсальності у класицистичній поетиці, виникали відцентрові тенденції і зацікавлення етнічними й видовими відмінностями в духовній культурі різних народів, що й створило можливості для зародження ПЛЗ.
Міфологічна школа. Зацікавлення культурою і літературою інших країн стало помітно зростати на початку ХІХ ст., у період розквіту західноєвропейського романтизму. На початку віку Й.-В. Ґете задекларував свою концепцію Weltliteratur, брати Шлеґелі пропагували романтичний критерій самобутності літератур різних епох і народів, а мадам де Сталь своєю книгою «Про Німеччину» (1810) захоплено знайомила співвітчизників і всю Європу з німецькою літературою «Бурі й натиску». Відтак виникають перші університетські кафедри порівняльного літературознавства: спершу, як не дивно, у слов’янському світі – у Варшавському університеті (1818), потім у Швейцарії (Лозанна, 1850; Женева, 1859), в Італії (Неаполь, 1861) тощо. На ґрунті інтенсивних міжлітературних взаємин романтичної доби зароджувалася нова галузь літературознавства, чинниками яких були, за І. Франком, «розпанахання давніх географічних і державно-етнічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі» [праця «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» – Зібр. тв.: У 50 т. Т. 31, с. 33].
Початковим методологічним методом ПЛЗ можна вважати міфологічну теорію, яку називають ще порівняльно-міфологічною, або арійською. Згідно з романтичним принципом універсалізму, німецький учений Якоб Ґрімм (1785 1863) та його прихильники (Ф. Бопп, А. Шлейхер), вважали міф за первісну форму, що зародилася ще в часи індоєвропейської спільності: арійці (тобто народи індоєвропейської мовної сім’ї) на своїй прабатьківщині Індії володіли запасом знання про природу, що трансформувалося в антропоморфічні образи богів та героїв, а згодом ці міфи, які вони понесли зі собою під час розселення, набували своєрідних рис та перетворювалися в казку чи легенду. Успадковані індоєвропейцями міфи продовжували функціонувати серед кожного новоутвореного народу, поступово втрачаючи первісний міфічний характер. Таким чином, зі спільної міфологічної спадщини шляхом успадкування і наслідування, традиції та еволюції вийшла вся епічна казково-легендарна поезія теперішніх індоєвропейських народів.
Представники міфологічної школи пояснювали подібність фольклорних фабул у різних арійських народів їхньою прадавньою спорідненістю і шукали в них передовсім спільні елементи, на основі яких намагалися реконструювати міфологічний світогляд індоєвропейців. Так чинив у праці «Німецька міфологія» (1835, 1844) Якоб Ґрімм, зіставляючи німецькі, скандинавські, романські, слов’янські та інші вірування, де сліди найдавніших міфів затерті пізнішими історичними подіями.
Порівняльно-історичний метод мав великий вплив на українську літературознавчу думку. Саме в той час романтики Іван Срезнєвський, Михайло Максимович, Маркіян Шашкевич, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш творили концепцію рідного письменства – національно повноцінного, заснованого на великій уснопоетичній традиції, живій багатій мові, покликаного відновити у свідомості сучасників питому духовність у цілісному й неспотвореному вигляді. Романтики проголосили вищою мистецькою цінністю не риторичну майстерність чи наслідувальну вірність позачасовим взірцям, а оригінальне вираження живої авторської індивідуальності, самобутнього народного «духу», неповторного історичного колориту епохи. На загальнолітературному романтичному тлі порівняльні студії в міфологічному напрямі інтенсивно розвивали М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров. Притому українські вчені не просто популяризували здобутки західноєвропейських літературознавців, а збагачували порівняльно-історичну методологію новими думками, виходячи з особливостей розвитку української літератури, її традицій. Зокрема, в їхніх працях акцентовано принцип історизму та етнопсихологічні аспекти порівняльно-історичної методології.
Теорія наслідування / міграційна теорія, або ж теорія мандрівних сюжетів. Крайнощі міфологічної теорії виявилися, коли послідовники Я. Ґрімма до всякого факту силкувалися знайти схематичну формулу, в яку можна втиснути кожний сюжет. Притім виявилося, що подібні сюжети зустрічаються не лише в арійців, а й у семітів та інших народів неарійського походження. Для пояснення фактів, які не вкладалися в рамки міфологічної теорії, німецький сходознавець і санскритолог Теодор Бенфей (1809 1881) у розлогій передмові до свого двохтомного видання німецького перекладу (1859 р.) славетного збірника казок, байок і притч Давньої Індії «Панчатантра» («П’ять книг», ІІІ VІ ст. н. е.) запропонував теорію наслідування або запозичення, яку ще назвали міграційною, або ж теорією мандрівних сюжетів.
На відміну від «арійської» теорії Я. Ґрімма, яка зводила подібні елементи індійської та європейської літератури до єдиного індоєвропейського періоду спільного життя споріднених народів, Т. Бенфей висловив припущення щодо можливостей обґрунтування таких подібностей міграцією мотивів і сюжетів на основі історично доведеного культурного спілкування між народами. Він спостеріг, що одна й та ж фабула (наприклад, у байках Лафонтена, ХVІІ ст.) трапляється в перській літературі, у сирійських збірках VІІ ст., у письменстві арабських та різних інших народів незалежно від їхньої спорідненості. Припущення дослідника зводилися до того, що, поставши в Індії, мандрівний сюжет переходив від народу до народу завдяки їхньому міжкультурному спілкуванню. Т. Банфей реконструював і деякі маршрути, якими казки та легенди мандрували з Індії до інших країн континенту через численні контакти зі християнськими народами за посередництвом таких вузлових пунктів, як Візантія, Італія, Іспанія.
Зокрема, багатющі фольклорні скарби було принесено в Грецію у ІІІ ІІ ст. до н. е. під час походу Александра Македонського в глибину Азії. Починаючи із VІІ ст. н. е. культурний обмін здійснювався кумецькими шляхами з Близького Сходу через Візантію і Балканський півострів у середньовічну Русь-Україну, а в ХІ ХІІ ст. європейці запозичали великі культурні цінності під час арабських війн на півдні Європи і хрестових походів на Близький Схід.
Замінивши генетичний підхід контактним, Т. Бенфей доводив: те, що міфологи вважали за дуже давнє, доісторичне, споконвіку притаманне тому чи іншому народові, насправді має історичне походження, є набутим, запозиченим, отже, будувати на цьому матеріалі уявлення про національну самобутність небезпечно. У добу позитивізму теорія Бенфея мала велику популярність і справила значний вплив на розвиток порівняльних студій у різних європейських країнах. Колишні міфологи, як-от англійський дослідник Макс Мюллер (1823 1900), ставали прихильниками «індійської» теорії. Її уточнювали й розвивали росіянин Федір Буслаєв, українець Михайло Драгомано та ін.
Макс Мюллер запропонував порівняльну міфологію і солярну теорію, за якими походження міфів убачалося в метафоричності первісної мови й обожненні сонця. Притім він відхилив твердження про те, що теорія наслідування буцімто заперечує самобутність національної культури. Сюжет може бути запозичений, але його опрацювання має суто національний характер, бо залежить від часу й культури тієї країни, до якої сюжет змандрував: на фабульний кістяк кожен народ накладає тіло своїх національних і побутових обставин. Таким чином, Мюллерова версія порівняльно-історичного методу трактувала факти літературної міграції як матеріал для історії сюжету, а через нього – й історії духовної культури певного народу.
Однак невдовзі і принцип наслідування було доведено до крайнощів – у погоні за фактами літературних запозичень чимало компаративістів захопилося відшукуванням впливів там, де фактично були звичайні літературні аналогії. Наприклад, українські послідовники цієї теорії знаходили у творчості Т. Шевченка впливи чи не всієї попередньої світової літератури – від Гомера й Біблії до Байрона та Міцкевича.
Антропологічна теорія. Крайнощі так званої впливології спричинилися до виникнення зворотної реакції – негативного сприйняття подібних «відкриттів». Окрім того, досліджуючи культуру країн, що їх підпорядкувала на різних континентах Британська імперія, етнологи виявили подібні міфологічні сюжети і в тих народів, між якими не існувало ні генетичної спорідненості, ані міжкультурних взаємин. Відповіді на питання, які порушили стрункість теорії запозичення, спробувала дати теорія антропологічна, або, як її ще називали, етнографічна, або психологічна, засновниками якої були англієць Едвард Бернет Тайлор (1832 1917) та шотландець Ендрю Ленґ (1844 1912). Е. Тайлор у своїх дослідженнях «Первісна культура» (1871), «Вступ до вивчення культури й цивілізації: Антропологія» (1891) доводив, що всі народи, їхня психологія й культура проходять однакові еволюційні ступені – і саме цим можна пояснити подібність їхньої культури. Відоме твердження Е. Тайлора, котрий перебував у науковому відрядженні в Мексиці, що мешканців озерних хатинок стародавньої Швейцарії можна поставити в ряд із середньовічними ацтеками.
Ендрю Ленґ (1844 1912) розгорнув концепцію антропологічного походження міфів: схожість символів, образів, повторюваність сюжетів він пояснював полігенезою, тобто паралельним їх самозародженням унаслідок збігу побутових умов, універсальністю людського мислення, подібністю психології різних народів на тих самих стадіях їхнього розвитку. Наприклад, затемнення сонця справляло однакове апокаліптичне враження на австралійських аборигенів, американських індіян, предків сучасних європейців; переживши жах цієї події, первісні люди тішилися появою сонця і пояснювали те, що бачили, міфами, які скрізь мали подібний характер: Змій напав на Сонце, аби його зжерти, а герой – засновник роду – вбив змія і врятував світ.
Теорію полігенези розвивав і шотландець Джеймс Джордж Фрейзер (1854 1941) у фундаментальних порівняльних працях «Золота галузка» (1890 1915) та Фольклор у Старому Заповіті (1918 1919). Він розглядав міф у контексті еволюційних етапів людського мислення (магічний, релігійний, науковий етапи). Окрім принципу побутового та психологічного самозародження подібних образів і сюжетів, прихильники антропологічної теорії звернулися до так званого закону переживання старовини (закону традиції), за яким найдавніші форми народної поезії існують у сучасному фольклорі одивненими, видозміненими, але, порівнюючи актуальну усну традицію з фрагментами аналогічних традицій, засвідчених у середньовічних писемних пам’ятках, можна зазирнути в ту епоху, яка є дуже близькою до первісних виявів людської творчості – тобто за наслідком можна дійти причини.
Культурно-історична школа. У другій половині ХІХ століття становлення літературознавчої компаративістики пов’язане із розвитком таких історико-літературних методологічних напрямів, як біографічний метод (Шарль Оґюстен Сент-Бев, 1804 1869) та культурно-історична школа Іпполіта Тена (1828 1893). Біографічний метод виник у добу романтизму як спосіб вивчення красного письменства за допомогою з’ясування його зв’язків з особою митця, його життєписом, творчим і людським характером, світоглядом та естетичними уподобаннями. А культурно-історична школа розвивалася під впливом позитивізму в літературознавстві другої половини ХІХ ст. І. Тен, Вільгельм Шерер, Микола Дашкевич, Ґустав Лансон та інші представники школи сповідували такі методологічні засади, як сцієнтизм (уподібнення літературознавчої методології до методів природничих наук), генетизм (з’ясування культурологічних, біографічних та літературних джерел тексту), історизм (інтерпретація літературного твору як історичної пам’ятки), еволюціонізм (висвітлення поступовості літературного розвитку), соціологізм (обстоювання критерію популярності під час вибору корпусу літературних творів) тощо.
Ці школи доповнювали одна одну, оскільки Сент-Бев зосереджував увагу на творчій індивідуальності митця, а Тен основну увагу звертав на закономірності літературного процесу і їхню зумовленість суспільними обставинами, характером народу, політичним моментом, у рамках яких велися порівняльні студії. Сент-Бев не забував зазначити впливи на того чи іншого письменника, І. Тен порівнював літературу з іншими за параметрами своєї відомої тріади понять раса, середовище, момент. На відміну від історико-порівняльної (міграційної) школи з її надмірним акцентуванням запозичень, культурно-історична школа трактувала дихотомію «вплив – опір» діалектично. За культурно-історичною концепцією, у художньому процесі автохтонні елементи переважають над запозиченими, а «привозні» / привнесені ззовні трансформуються на новому ґрунті, націоналізуються, «одомашнюються».
Серед представників культурно-історичної школи варто назвати данського науковця Ґеорґа Брандеса (1842 1927), котрий у своїй шеститомній праці «Основні течії в європейській літературі ХІХ століття» (1872 1890), скоро перекладеній німецькою та іншими мовами, подав панораму літературного процесу в ХІХ столітті, окресливши розвиток французького, німецького, данського романтизму в порівняльному аспекті.
Провідником німецьких компаративістів був Вільгельм Шерер (1841 1886). Такі його концепції, як «метафізика історичної еволюції», теорія літературних поколінь, чергування «чоловічих» і «жіночих» епох у літературному розвитку, були досить далекі від канонів ортодоксального позитивізму.
Осердям новаторського підходу до історії літератури батька російського компаративізму Александра Веселовського (1838 1906) було поняття історичної поетики, яке ґрунтується на широкій порівняльній базі. За Веселовським, якщо подібність мотивів (метасюжетів) можна пояснити самозародженням, виходячи із загальних рис людської психіки (антропологічна школа Е. Тейлора), то подібність їхніх комбінацій уже випливає з безпосередніх контактів. Важливе значення має його теза про зустрічні течії як передумову контактних міжлітературних зв’язків, оскільки запозичення, на його переконання, передбачає підготовлене до рецепції середовище з мотивами та сюжетами, схожими з тими, що проникли ззовні. Учений ствердив активний характер освоєння «чужого» досвіду. Він прийшов до висновку, що «епос кожного історичного народу є міжнародним», а кожна нова епоха зводиться до нових комбінацій старих образів під впливом нових історичних обставин.
Цікава праця А. Веселовського «Сказаніє о Соломоні і Китоврасі», де висловлено здогад про українське походження билин. Це було не лише наукове, а й політичне питання. Оскільки билини збереглися тільки на півночі Росії, російський вчений Михаїл Погодін стверджував, що колись територія давнього Києва була заселена росіянами, які під натиском монголо-татар одійшли на північ і перенесли з собою билини. Натомість А. Веселовський доводив, що хоча в Україні билини не збереглися як жанр, але в українських казках і піснях залишилися імена героїв билин, мотиви тощо. Події в билини про Дюка Степановича відбувалися в Галичі. Отже, вони там були. Мотиви цих переказів учений порівнював із мотивами візантійських сюжетів і вважав, що деякі билини увібрали візантійські елементи.
Запеклим супротивником міфологічної теорії виступив український компаративіст Михайло Драгоманов (1842 1895), запропонувавши натомість міграційний, а згодом порівняльно-історичний метод, що його Леонід Білецький назвав соціологічним, а сучасні дослідники означують як культурно-історичну методологію.