Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Лїтература суспільно — економічних і кольонїзаційних обставин східно-українського житя XV-XVI вв. 2. Початки козачини. 3. Остафій Дашкович і Предслав Лянцкороньский. 4. Поетична традиція про козачину. 5. Баториєва реформа. 6. Лїтература козацьких рухів 1590-х років. 7. Козачина в перших двох десятилїтях XVII в. 8. Київське культурне і церковне житє перших десятилїть XVII в. і відновленнє православної єрархії. 9. Лїтература до історії козачини 1620-1625 р.
1. Лїтература суспільно — економічних і кольонїзаційних обставин східно-українського житя XV-XVI вв.
На сї теми писало ся чимало, головно для XVI в. — його середини і другої половини — що до кольонїзації, етноґрафічного складу, дещо теж про оборонність, дороги і зносини Сх. України в звязку з історією торговлї і кольонїзації; я вичислив се в VI т., в прим. 1 і 3. Потім в сї питання входять працї по історії початків козачини — я вичисляю се низше в прим. 2. Найбільше для образу східноукраїнського житя дають з того статї Яблоновского в V і XXII т. Źródła dziejowe (до сеї останньої див. критичні поправки мої в Записках т. XVII і В. Буданова у вступній статї ч. VII т. III Архива Югозап. Россіи), матеріал про Заднїпровє також в статї Zadnieprze, в Słownik geograficzny (переклад в Кіев. Стар 1896) 1), і статя В.-Буданова у вступі до ч. VII т. II Архива Ю. З. Россіи. Вони одначе обговорюють тільки деякі сторони східно-українського житя, яке нас тут займає. Яблоновский при тім дуже уймає свому викладови не цитуючи своїх джерел, а В.-Буданов поза своїм актовим матеріалом розпоряджає дуже скупим історичним апаратом і залюбки уживає напр. такого не певного джерела як Стрийковский. Загальний, хоч короткий образ східно-українського житя мала своєю метою дати праця проф. Антоновича: Кіевъ, его судьба и значеніе XIV по XVI стол. (1362-1569) (в Моноґрафіях), але матеріал, яким розпоряджав він, розмірно невеликий, а в загальних поглядах чимало субєктивизму. Кілька доповнень (на підставі трибунальської виписи з документами родини Олехновичів) подав Н. Стороженко п. т. Къ исторіи г. Кіева и его окрестностей въ XV-XVI вв. (К. Стар. 1892, ІІ) 2). Загальний образ східнополудневої України хотїв дати Пулаский в статї Dzikie pola (1877, передрукована в його Szkice i poszukiwania) — тепер вона уже перестаріла. Історично-ґеоґрафічний опис терену полудневої України дав Еварницький в книзї Вольности Запорожскихъ козаковъ 1890, досить богатий матеріалом, але слабо оброблений. Про оборонність східної України моя перша робота: Южнорусскіе господарскіе замки в пол. XVI в., 1890 3). Про татарські напади й спустошення — статї Пулаского про польсько-татарські відносини: Stosunki z Mendli Gireiem, 1881, Machmet Girej, chan Tatarów perekopskich (Szkice ІІ); вони дають історію татарських спустошень до р. 1523. До історії адмінїстрації недавнї працї — Довнар-Запольского: Украинскія староства въ первой половинЂ XVI в. (Архивъ Ю. З. Р. VIІІ. V) і Яковлева: Намістники, державці і старости господарського замку Черкаського в кінцї XV і в XVI вв. (Україна кн. IX).
2. Початки козачини.
Козачина й її початки мають свою давню і довгу лїтературу. Явище се — голосне, ефектне, найбільш ефектне з усього українського житя дотеперішнього, здавна притягало до себе увагу чужинцїв і вони старали ся по силї вияснити також історію появи сього ориґінального козацького елєменту. Починаючи від останьої чверти XVI в. появляєть ся ряд довших або коротших заміток, екскурсів, трактатів по історії козачини й її початків. Не претендуючи на абсолютну повноту (яка б кінець кінцем мусїла хиба зійти на вичисленнє всїх згадок про козачину), я винотую тут що важнїйше, ширше, інтереснїйше в старих друках. Зачинаю від Йоах. Бєльского О Kozakach, в VI кн. хронїки М. Бельского, під р. 1574 (вид. Туровского с. 1358-1361), писане в 1590-х рр., оперте по части на Сарнїцкім (Descriptio veteris et novae Poloniae 1585, сї місця вказані в недавнїй працї Стороженка Стефанъ Баторій и днЂпровскіе козаки, с. 267 і далї). Далї „Гваґнїна“ О kozakach nizowych które pospolicie zaporozkimi zowiemy, в розширенім польськім виданню його Sarmacya Europejska, 1611 (вид. Туровского с. 220-4); він переповідає Бєльского. На підставі його і Бєльского зложена українська статя О началЂ козаковъ — одна з кінцевих статей Густинської компіл. (Пол. собр. лЂтоп. II с. 367-8). Замітки Б. Папроцкого в Ogrod krolewski, 1509, л. 56. Старовольского Eques Polonus, 1628, с. 51 De Cosachis Zaporosensibus. Петриція Rerum in Polonia ac praecipue belli cum Osmani gesti historia (1637), c. 12-4. Далї Собєского Commehtarii Chotinensis belli (1646), с. 109-5: Origo, vita et mores Cosacorum Zaporohensium. Екскурс у Пясецкого Chronica gestorum in Europa singularium, 1645 (c. 52-6). Бопляна Description de l’Ukraine (l вид. 1650), де ряд роздїлів присвячено спеціально козакам. А. Віміна Relazione dеll’ origine e dei costumi dei cosacchi, 1656 (витяги в Кіев. Cт. 1900, І). Шевальє: Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne, avec un discours de leur origine, pays, moeurs, gouvernement et religion, 1663, і т. и. З 1680-х років маємо вже першу наукову нїмецьку дісертацію: І. Мöllеr і M. G. Weissius De cosacis dissertatio, Липськ, 1684.
З початком XVIII в. починають ся українські „наукові“ трактати про козачину і її початки: Гр. Грабянки „О началЂ преименованія козаковъ, купно же и о древнЂйшихъ ихъ дЂйствіяхъ сокрашеннЂ“, у вступі до його „ДЂйствій презЂльной брани Б. Хмельницкого“, 1710 (вид. 1854 р.). Анонїмне „Краткое описаніе“ Малороссіи, зложене коло р. 1734 і дуже популярне на Українї (в 1777 р. воно було видане Рубаном, як. вступна частина його „Краткої лЂтописи Малыя Россіи“, і ще раз в першім вид. лїтописи Самовидця, як її продовженнє, нове виданнє при вид. Самовидця 1878 р.). П. Симоновського Краткое описаніе о козацкомъ малороссійськомь народЂ, 1765 (вид. в московських Чтеніях і осібно в 1847 р.). Стеф. Лукомського Собраніе историческое изъ книгъ древняго писателя Ал. Гвагнина и изъ старыхъ рускихъ лЂтописей, 1770 (при вид. Самовидця 1878 р.). Вас. Рубана Краткія политическія и историческія извЂстія о Малой Россіи, 1773 (перша друкована з сих праць, була переложена по нїмецьки в Маґазинї Бішінґа ч. IX і Gemälde Шторха). Йогож Краткая лЂтопись Малыя Россіи съ 1506 по 1776 годъ, 1777 (се згадане вище анонїмне Краткое описаніе, доповнене Ол. Безбородьком). І на рештї славна „Исторія Русовъ или Малой Россіи“ псевдо-Кониського (видана в московських Чтеніях і осібно 1846 р.). До сих українських праць більше або меньше тїсно притикають кілька росийських. Кн. Мышецкого Исторія о козакахъ запорожскихъ, какъ оные издревне зачалися и откуда свое происхожденіе имЂютъ (написана, як приймають, коло р. 1740, видана в московских Чтеніях 1847 і одеських 1851). Численні прац. офіціального „росийського історіоґрафа“ Г. Мілєра: О началЂ и происхожденіи козаковъ (Сочиненія къ пользЂ и увеселенію служащія 1760), ИзвЂстія о запорожскихъ козакахъ (ibid.), і недруковані: „О малороссійскомъ народЂ и Запорожцахъ“ и „Разсужденіе о Запорожцахъ“ (зложені в 1770-х рр., очевидно з поручення росийського правительства, коли його займала справа скасовання Сїчи і української автономії). Ол. Ригельмана „ЛЂтописное описаніе о Малой Россіи и ея народЂ и козакахъ вообще,“ нап. в р. 1778 і перероблене в 1785-6 рр. (найбільша з компіляцій). І. Болтина ПримЂчанія на исторію Россіи Леклерка, 1778, ескурс про козаків в т. І. В словарі Щекатова (Новый полный географическій словарь Россійскаго госуд.) теж статї про козаків і історію України. В иньших лїтературах: І. В. Scherer Annales de la Petite Russie ou histoire des Cosaques, Париж 1788 (в першій части тут перерібка тогож анонїмнаго Краткого Описанія). Hammerdorfer Geschichte der Ukrainischen Kosaken, Єна, 1789. I. Engel Commentatio do republica militari seu comparatio Lacedemoniorum et Kosacorum, Гетінґен 1790, і потім його ж Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken wie auch der Königreiche Halitsch, und Wladimir, 1796 (в Allgemeine Weltgeschicnte, т. 48). Т. Czacki O nazwisku Ukrainy i początku Kozaków — Nowy Pam. Warsz. 1801 (був і рос. переклад в часоп. Улей, 1811). K. L. Lesur Histoire des Cosaques précedée d’une introduction ou coup d’oeil sur les peuples qui ont habité les pays des Cosaques avant l’invasion des Tartares, I-II Париж, 1813-4. Gretzmüllern Die Ukrainischen Kosaken und ihre Unterwerfung an Russland (Hormayers Archiv, 1814).
1822 р. вийшла „Исторія Малой Россіи“ Дм. Бантиш-Каменського, з коротким вступом про події до р. 1654 р., скомпілїрованим з лїтератури XVIII в. і досить маловартним, але ще свобідним від байок Історії Русів. Сї байки в українській лїтературі популяризував Кулїш своєю поетичною історією України („Україна одъ початку Вкраины до батька Хмельницького“, 1847), в польській Мацєйовский — О Kozakach (Kwart. nauk. Краків. 1835, був і рос. переклад в Журналї Мин. Нар. Просв. 1837), Kozaków dzieje (Orędownik poznański, 1840), Polska aż do wieka XVII; в росийській Срезнєвский своєю „Запоржскою Стариною“ (1833) і ще більше Маркович въ своїй Исторії Малороссіи, т. І 1842 р. Під впливом Марковича написані польські працї Глїщинського (Gliszczyński) Hetmani małorosyjscy i kozacy do czasów unii (Bilbl. Warszaw. 1848, роc. переклад в часоп. Пантеонъ, 1856) i Znaczenіе і wewnętrzne życie Zaporoża oraz hetmani malorosyjscy i Kozacy do czasów unii, I-II, Варш. 1852, та Чарновскаго Ukraina i Zaporoże czyli historya Kozaków, I-ІІ, Варш., 1854. Дрібнїйші статї в тих роках: П. Бутковъ О имени козакъ (ВЂстн. Европы 1822). Г. Эверсъ НЂчто о козакахъ (Отеч. Записки 1826). H. З. Начало исторіи козаковъ (В Евр. 1828). Историческое обозрЂніе Украины (Спб. ВЂдомости 1840). Скальковскій Очерки Запорожья (Ж. М. Н. П. 1840); її перерібка війшла в його „Исторія Новой СЂчи или послЂдняго коша Запорожскаго“ (1840, друге вид. 1846), що містить також на вступі історію початків козачини.
Віщунами новійшої лїтератури являють ся раннї працї Костомарова О причинахъ и характерЂ уніи 1840 (він багато удїляє місця козачинї й її історичній ролї) і Мысли объ исторіи Малороссіи (Библіотека для чтенія 1846). Далї Соловйова Очеркъ исторіи Малороссіи до подчиненія ея царю АлексЂю Михайловичу (Отеч. Записки 1848) і о десять лїт пізнїйше: „О нЂкоторыхъ рукописяхъ и рЂдкихъ печатныхъ сочиненіяхь XVI и ХVII ст. относящихся къ исторіи Малороссіи (Библ. Зап. 1858), і Малороссійское козачество до Хмельницкаго (Русскій ВЂстникъ 1859), також замітки Максимовича 1840-1850-х років, зібрані в І т. його Собранія сочиненій. Меньш важне з тих лїт: Маркевича О первыхъ гетманахъ малороссійскихь (Чтенія москов. 1848) і О козакахъ (ib. 1858). M. Дашкевича Козаки (Кіев. губ. вЂд. 1851). Козаки (Москов. губ. вЂд. 1854). В иньших лїтературах: Н. Krasiński The Kossaks of the Ukraina, Льондон 1848. A. Die Kosaken in ihrer geschichtlichen Entwickelung, Берлїн, 1860. Р. Merimée Les Cosaques d’autrefois, Париж, 1865.
1863 вийшла в передмові до ч. III т. 1 Архива Югозап. Россіи праця Вол. Антоновича про початки козачини — написана під сильними впливами Історії Русів з одного боку, теорій староруського громадського життя — з другого, вповнї фантастична, але з становища еволюції історичних ідей дуже інтересна — як перехід від старої традиції ХVIII в. до нових історіософічних поглядів. Її погляди були підхоплені Кояловичом в його Лекціях по исторіи зап. Россіи, 1864, і vісе vеrsа Кояловичів виклад історії козачини був зараз одомашнений п. т. Коротка история козаччини, що була надрукована в Правдї 1868 р. Виводи Антоновича послужили предметом цїнних — не так фактичними поправками, як загальним своїм критицизмом — заміток Максимовича Историческія письма о козакахъ Запорожскихъ (1863-5, передр. в Собр. сочиненій). Другою цїнною працею був Кулїшевий Перший період козацтва аж до вороговання з Ляхами (в „Правдї“ 1868) — прототип пізнїйшої Исторії возсоединенія Руси, але без тої ворожнечі до козачини і крайнього субєктивизму, який ішов у Кулїша crescendo і зовсїм позбавив всякого значіння його останнї працї (Отпаденіе, Укр. паны и козаки). „Перший період був“ цінний широким соціальним тлом, на яким Кулїш виводив історію козачини, й значною свободою своєю від лєґендарної традиції; можна назвати його може найцїннїйшим з усеї сеї лїтератури, й треба пожалувати, що видрукований в мало росповсюдненій в Росії часописи, не виданий осібно, він проминув без впливу в лїтературі. В новій редакції (Ист. возсоед.), вже значно нашпікованій пізнїйшими теоріями Кулїша, ся праця викликала тільки опозицію, яка не позволяла оцїнити позитивні сторони її. Значно слабший був огляд початків козачини написаний Костомаровим п. т. Южная Русь и козачество до возстанія Богдана Хмельницкаго (Отеч. Записки, 1870), потім введений як вступ до нового видання його Богдана Хмельницкого (1870 і потім 1884). Се дуже поверховний начерк, без глубшого продумання і докладного використання джерел; можна думати, що пишучи його Костомаров ще не знав Кулїшевого Першого періода, але й по виходї Исторії возсоединенія Костомаров не поглубив його, і в порівнянню з Кулїшем се був крок назад.
Кулїша „Исторія возсоединенія Руси“ вийшла в 1874 р. і лишила ся на довго найвизначнїйшою працею по історії початків козачини. Але його екстраваґанції відвернули суспільність від його історичних праць. Спеціально що доданого питання зробили вражіннє його статї: Козаки въ отношеніи къ государству и обществу (Рус. Архивъ 1877), акт пристрастного оскарження козачини (на неї відповідь Костомарова „О козакахъ“. Рус. Старина 1878). Але не появлялось нїчого серіознїйшого, написаного з иньшого становища. Популярні книжечки як Драгоманова „Про українських козаків, Татар та Турків“, 1876, або компіляційка Марковина „Очеркъ исторіи запорожскаго козачества“, Спб. 1878, в рахунок не йдуть. По за тим: статї Дубєцкого Kudak, twierdza kresowa i jej okolice, 1879, з поглядом на початки козачини взагалї (в новім обробленню вийшло в 1900 р.) і Zawiązki dziejów Siczy Zaporozkiej, 1887, передр. в його Obrazy i studya hist., II, 1899 (тут теорія рицарського походження козацького устрою, висловлена одначе без всякої близшої арґументації, в морі пустої фразеольоґії,-про саму теорію див. вище с. 303-4). Erckert Der Ursprung der Kosaken, vorzüglich nach neuesten russischen Quellen, Берлїн, 1882р. „Историческіе дЂятели Югозападной Руси“ В. Антоновича і В. Беца, 1883 — ряд біоґрафій гетьманів писаних або редактованих Антоновичом, серед них біоґрафія Сагайдачного з загальним поглядом на початки козачини. Рік пізнїйше зявилась иньша праця, анонїмна, але написана також під очевидним впливом Антоновича (на підставі його матеріалів, а може й редактована ним), присвячена спеціально початкам козачини: Происхожденіе запорожскаго козачества (Кіев. Старина 1884, VIII-IX), При певних критичних помилках і неповнотї наукового апарата вона замітна своїм змаганнєм історію козачини прослїдити вповнї незалежно від традиції і на тлї суспільно-економічних відносин східньої України. Анонїмність і не дуже зручна конструкція були причиною, що праця ся не звернула уваги, якої була властиво варта. „Отпаденіе Малороссіи оть Польши“ Кулїша, 1888, де знов були повторені його погляди на початки козачини і т. и., але ще з субєктивнїйшою закраскою — не мало вже майже нїякого обєктивного наукового інтересу. Так само т. III Исторії Россіи Іловайского, де в гл. XV був поданий огляд початків козачини, нїчим не визначний, з сильною залежністю від традиції (Дашкович — голова городової козачини, Лянцкороньский — перший отаман козаків низових і т. и.) — дарма що у новійшого дослїдника козачини Стороженка знайшов він похвалу і признаннє (мабуть тому, що вийшов не від ненависної Стороженку мітичної „київської школи“). Исторія запорожскихъ козаковъ Д. Еварницького (І том, з загальними характеристиками запорозької козачини, його території, устрою, побуту, господарства, вийшов 1892 р., другий — з історією козачини — в р. 1895) — праця з наукового погляду вповнї слабка, без методу, без критичного розбору джерел, зачерпнених часто з других і третїх рук (критична оцїнка Лазаревського в т. Х київських Чтеній). Дрібнїйші статї про початки Запорожа: Еварницького Число и порядокъ Запорожскихъ сЂчей (Ibid. Стар. 1884), йогож: Островъ Хортица на р. ДнЂпрЂ (Ibid. 1886), Падалки По вопросу о существованіи Запорожской СЂчи въ первые времена запорожскаго козачества (Ib. 1894).
Цїнна була статя І. Каманїна про початки козачини: Къ вопросу о козачест†до Богдана Хмельницкаго (київські Чтенія VIII, 1894). Він відважив ся дата нову концепцію фактам історії козачини, утворену на підставі самостійних студій, і хоч при тім критицизм дивно мішав ся з некритичним повтореннєм річей безпідставних, слїдкованнєм за чужими теоріями і т. п., то й не приймаючи виводів автора вповнї, треба признати цїнність переведеній ним критичній і конструкційній роботї. Вона викликала небезінтересні критичні замітки М. Любавского и. т. Начальная исторія малорусскаго козачества (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1895, VII) — перед тим він дав кілька уваг про козачину в своїй книзї Областное дЂленіе в. кн. Литовскаго (1893), і його погляди (теорія турецька) були потім прийняті й розвинені Яблоновским в його книзї Ukraina (Źródła dz. ХXII, 1897), де осібний роздїл (с.395 і далї) присвячено початкам козачини, з становища тоїж турецької теорії (з наукового погляду маловартне). Тогож 1897 р. вийшов короткий курс історії козачини В. Антоновича в обробленню В. Доманицького „Бесїди про козацькі часи на Україні“; для початків козачини він принїс мало нового понад то, що писало ся в „Происхожденіе запорож. козачества“, а богато помилок. З приводу його висловив я свої погляди на початки козачини в статї Примітки до історії козачини (Записки львівські XXII, 1898). Потім короткий погляд на початки козачини подала книга А. Стороженка Стефанъ Баторій и днЂпровскіе козаки, К., 1904. Написана взагалї дуже претенсіозно, з становища польсько-культурницького (в дусї Кулїша і польської історіоґрафії), вона замітна була небезінтересним добром матеріалу (особливо з польських джерел), хоч взагалї анї не панувала над лїтературою вповнї, анї не вичерпувала предмету й матеріалу. Критичні замітки до неї М. Любавского в Записках петерб. акад. т. VIII, 1908. Нарештї останньою новиною на сїм полї являєть ся розвідка І. Крипякевича Козачина і Баторієві вільности (Жерела VIII, 1908), де поданий (в гл. II і IIІ) також загальний погляд на початки козацької орґанїзації.
Новійшу пробу огляду української історіоґрафії ХVIII в і студій української історії подав проф. Іконнїков в своїм Опыт-ї русской исторіографіи, т. II кн. 2. 1908, с. 1560 і далї (є тут і біблїоґрафія, але тільки росийська і дуже не переглядна, а й перегляд старої історіоґрафії не дуже повний і систематичний, з новійшої ж тільки дещо — про виданнє українських лїтописних памяток). З давнїйшого: Г. Карпова Критическій обзоръ розработки главныхъ русскихъ источниковъ до исторії Малороссіи относящихся, 1870. К. Заклинського Рускіи лЂтописи и лЂтописци XVII столЂтія (Зоря, 1880). О. Лазаревського; Прежніе изыскатели малорусской старины (К. Стар. 1894-5). Лїтоґрафований курс пок. Антоновича Источники для исторіи Югозападной Россіи, 1881. Спеціальну лїтературу (крім вступних статей і заміток при виданнях) має тільки Історія Русів: К. В. Вь зашиту неизвЂстнаго покойника автора „Ист. Руссовъ“ (Порядокъ, 1881), Лазаревського Догадки объ авторЂ „Исторіи Руссовъ (К. Стар. 1891, IV), Горленка Изъ Исторіи южнорусскаго общества нач. XIX в. (іb. 1893, І і в збірцї його: Южнорус. очерки и портреты, 1898), Л. Майкова Къ вопросу объ „Исторіи Руссовъ“ (Ж. М. Н. П. 1893, V), і в новій перерібцї: Малорусскій Титъ Ливійъ’ (Истор. литературные очерки, 1895), Ол. Грушевського. Къ судьбЂ „Исторіи Руссовъ“ (київські Чтенія XIX, 1906) і Къ характеристикЂ взглядовъ „Исторіи Русовъ“ (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1908). Біблїоґрафічний показчик Ол. Лазаревського: Указатель источниковъ для изученія Малороссійского края, вып. І, 1858 (до р. 1857) за браком лїпшого приходить ся уживати й досї.
3. Остафій Дашкович і Предслав Лянцкороньский.
Про сих двох традиційних фундаторів днїпровської козачини писано богато, але спеціальної, серіознїйшої лїтератури сливе нема; тим поясняєть ся і довготрівалість старої традиції про них.
Про Дашковича статейка Бартошевича в Encyklop. powszechn. і новійша, але теж повна помилок розвідка Пулаского в його Szkic-ах, І (Ostafi Daszkiewicz); цїнний як на свій час екскурс про нього Максимовича в замітках до працї Антоновича; новійше — статя Яковлева про намістників Черкаських (Україна І). Невважаючи на інтерес, який Дашкович притягав до себе, в біоґрафії його, особливо раннїй, до недавна було маса баламуцтв, та й досї є багато неясностей. Поруч старшої традиції, що Дашкович був підданим кн. Острозького з Овруча (Старовольский), повстає другий такий же хибний здогад, що він був одного роду з князями Дашковичами (Пулаский, Каманїн); але сї князї Дашковичі були з роду Глинських і нїчого спільного не мали з родиною Остафія. Так само безпідставний здогад Пулаского, що Остафій був свояком Острозьких, а й гадка Максимовича, що він був шваґром воєводи київського Немировича, оперта на неправдоподібнім здогадї, що Милохна Немировая, сестра і спадкоємниця Дашковича, була жінкою Андрія Немировича“ в актї 1536 р., де вона згадуєть ся (Акты. Ю. З. Р. II ч. 117), не фіґуровала б вона простого „земянкою кієвъскою“ в такім разї (тим більше, що Андрій Немирович був жив і був воєводою). Привабний здогад поставив Бонєцкий (Poczet rodów і новійше знов Herbarz polski, sub voce); опираючи ся на заяві Ів. Ходковича, намісника витебського, що в лїсах свого братанича Івана Дашковича він бував на ловах тільки за його дозволом, він вважає Дашковичів одним родом з Ходковичами і в новійшій версії (Herbarz) звязує ще їх з фамілїєю Пстручів. Се вже за багато, але спорідненнє з Ходковичами — гіпотеза дуже привабна супроти традиції про київське походженнє Ходковичів. Її приймає і новійший дослїдник історії роду, Дашкевич-Горбацкий, що випустив недавно лїтоґрафовані „Матеріалы къ исторіи Корибутъ-Дашкевичъ-Горбацкихъ, Спб., 1908. Тільки з документів зацитованних Бонєцким виходило б, що лїси тих Дашковичів були в Витебскій землї, і там була ся родина осела, тим часом нема слїду, щоб наші Дашковичі володїли маєтностями в Витебщинї й мали там свояків (до отчини Остафія не нїхто зголосив прав окрім його сестри). Так само хибно каже Бонєцкий, що Остафій був в московській неволї під час московсько-литовської війни.
Недавно опублїкована справа Дашковича з кн. Капустою, принїсши звістку про приїзд Дашкевича на городенський сойм і реабілїтацію на нїм, дала повод до здогаду, що тодї, в 1505 р. Дашкович вернув ся з Московщини і дістав староство Канївське (Яковлев, як вище). Ще давнїйше Антонович, описуючи повстаннє Глинського і участь в нїм Дашковича вважав його для того часу старостою канївським і черкаським (Монографіи с. 243). Та з того, що тепер знаємо про участь Дашковича в повстанню виходило б, що він брав в нїм участь з руки московського в князя, а не як місцевий чоловік 4), тим меньше — староста якогось місцевого замку. Spass gilt nur einmal, i я думаю, що Дашкович по друге не просив амнестії у в. кн. литовського. Що черкаським старостою він став тільки з 1514 р., тепер знаємо вже певно. Канївським став скорше: московські посли згадували, що як у Черкасах був намістником Андрій Нимирович, то в Каневі був Дашкович: (Памятн. спош. къ Литов. госуд. І с. 522-3), а Черкаси Дашкович одержав власне по Немировичу.
Лянцкороньским, невважаючи на його репутацію, роздуту Старовольським (див. вище с. 95) і українською традицією XVIII в., новійша історіоґрафія займала ся мало. Критицї традиції присвятив спеціальну статю Бартошевич Czy Preczlaw Lanckoroński był hetmanem kozaczyzny? (в його Słudya histor. i literackie, III). Не вважаючи на сю критику Лянцкороньский зістав ся на позиції козацького гетьмана й пізнїйше. Так московський історик Іловайский в своїй Історії Россіи (III, 1890, с. 582) лишає Лянцкоронського на його традиційній позиції, тільки помінявши його місцями з Дашковичем; у Марковича Лянцкороньский був першим гетьманом городовим, а Дашкович першим кошовим; Іловайский, знаючи, що Дашкович був старостою черкаським, зробив його орґанїзатором козачини городової, а Лянцкороньского „первымъ извЂстнымъ атаманомъ низовыхъ козаковъ“.
Дашковичу взагалї прийшло ся видержати тяжку боротьбу з Лянцкоронським і не без трудности удало ся пересунути його на друге місце з першого, як він сидить ще в „хронологіи високославныхъ гетьмановъ“ вид. Білозерським: „первый гетманъ війскъ запорожскихъ съ фамиліи сенаторской именуемый Прецлавъ Лянцкоронській или принцъ славянороссійській“. Трудно було таке звучне імя відтиснути (се з варіанта імени: Пренцлавъ, Пренцславъ, відси „принц славянський“, і в звязку з тим у Ріґельмана він уже й „князь“,). Мілєр держачись хронольоґії війн Дашковича з Татарами, також лишив його на другім місцї, по Лянцкороньскім; теж саме у Енґеля. Перше нїж Дашкович взагалї вернув ся в сей реєстр, популярний був порядок Грабянки, з виключеннєм Венжика, якому віднайшли початкову дату 1534 р. і посунули на пізнїйше: отже перший гетьман Лянцкороньский, другий Вишневецький, третій Ружинський (так у Кратком описанію — сїй найпопулярнїйшій історії України, і в Собранію Лукомського (при вид. Самовидця 1876 р. с. 212 і 329). Ще Історія Русів держить ся сього катальоґу — висуваючи одначе поруч Лянцкороньского на центральну позицію сеї початкової козачини Ост. Ружинського, як першого орґанїзатора козачини, в другім десятолїтю XVI в.; йому ж передана тут слава побіди над Татарими 1516 р. „надъ рЂкою Донцемъ, при городЂ БЂлгородЂ“ (Білгород-Акерман помішаний з Білгородом слобідським). Доперва Бантиш-Каменський і Маркович укріпили Дашковича на першій позиції на довгий час і згодом тільки, під кінець XIX в. в порядку виступлення Дашковича і Лянцкороньского знову починаєть ся ваганнє. Їх наступників Вишневецького й Ружинського відсунув на пізнїйші часи Максимович в своїх замітках до моноґрафії Антоновича, і з старого Грабянчиного реєстру повис в повітрі безрадно тільки той загадковий Венжик Хмельницький (див. реєстр гетьманів у Максимовича Собр. сочин. І с. 241). Автор „Происхожденія запор. козачества“ (К. Стар. 1884, VIII с. 596) здогадувавсь, що се кор. гетьман Ян Тарновский, бо він направив Хмельник і в нїм з війском стояв, і його заслугою Бєльский (с. 1064) називає погром Татарів 1534 р. Але все таки не ясно як могло до його пристати призвище „Wężyk Chmielnicki“.
Сї вагання що до Дашковича виглядають тим дивнїйше, що в традиції значіннє його як першого орґанїзатора козачини з великим притиском було поставлено вже в початках XVII в. Зробив се Старовольский в екскурсї, присвяченім козакам в брошюрі Eques Polonus (1628), тут читаємо: Quibus (війнами Жиґимонта Старого) ехеrcitatus a puero Ostapheus quidam Daskieuicius ex oppido Ourucko subditus Constantini ducis Ostrogii... postquam ad maturiorem aetatem devenit, coepit statim animos commilitonum praensare et ut sigrta sua seguantur rogare ac suadere, quod et persuasit, factaque nonnulla manu duxit in hostem propriis auspiciis semel atque iterum et conglobatos tandem indigetavit nomine Cosachorum, quasi contemnentium cuncta praeter famam bonam, atque sic ex parvis initiis sectam militarem fecit et revera magnam. Nam statim in primordiis illis et Moscho et Tartaris valde gravis fuit, multisque barbaros ille ipse affecit, baltheo equestri pro meritis a rege donatus et multis praefecturis ornatus. Tandem vita functo centuriones novum sibi caput elegerunt. Потім в своїх Sarmatiae bellatores 1631) Старовольский вінчав Дашковича ще більшими похвалами (vir omni saeculorum memoria dignissimus el castrensis disciplinae exactor gravissimus, cui iam pares non sunt Cosaci — c. 154), і докинув кілька фактичних звісток — що він дістав дозвіл збирати собі козачину, одержав староство черкаське, що серед своїх війн з Татарами під старість попав ся був в неволю (in senectam iam vergens, cum mахіmе rerum bellicarum peritus esse putaretur, ad ripam Borysthenis cum Tartaris aduerso proelio decertans, captus ab illis fuit et anno integro in servitute mansit). Оповіданнє фактичним матеріалом все таки досить бідне, але ролю Дашковича як першого орґанїзатора козачини підчеркує дуже сильно, і тільки незнаннєм сих писань Старовольского в пізнїйших козацьких кругах поясняєть ся, що Дашковича від разу не взяли тут за першого фундатора козачини.
При апокрифічну пісню про Лянцкороньского див. в прим. 4.
4. Поетична традиція про козачину. (до с. 241).
Поетична традиція перших часів козачини, аж до Хмельницького, безсумнївно дуже богата й ріжнородна, дійшла до нас в невеличких фраґментах, які не завсїди можуть навіть дати понятє про її колишнїй вигляд. Причиною було те, що переважно жила вона в устній традиції, почала записувати ся систематично тодї, як уже ся козацька традиція вимирала взагалї, а при тім була відтиснена, розбита і притемнена в памяти пізнїйшими циклями — Хмельниччини, Руїни, Гайдамаччини. Крім того її памятки і дослїджені досить мало. По перших заходах збирання памяток народньої творчости (збірки Ходаковского, Цертелєва, Максимовича) історична поезія з історичного становища, як джерело до пізнання минулого українського житя, звертала на себе увагу в пробах змальовання української минувшини за помічю не тільки історіоґрафічного, а й поетичного матеріалу в 1830-1840 роках. Такими були проби Гоголя, Кулїша (Україна, 1843), і особливо „Запорожская Старина“ Срезнєвского (6 книжок, в рр. 1833-8). (Про сї проби, їх завдання і провідні ідеї статї Ол. Грушевського: „З сорокових років“, Записки львівські т. 83, 85, 89, про етноґрафію тих часів Пипіна Исторія русской етноґрафіи, т. III, В. Доманицького про Ходаковського в Записках львів. т. 65, Ол. Грушевського про Максимовича в ИзвЂстіях петерб. акад. 1906). Поруч цїнного, автентичного матеріалу сї працї одначе ввели богато фальшованих пісень, скомпонованих на теми лїтописнї та популярної Історії Русів, і засмітили ними ту поетичну традицію. Особливо напустив їх Срезнєвский в своїй Запорозькій Старинї і навів ними туману на довгі лїта; але й иньші, критичнїйші дослїдники, як Максимович, Костомаров, Кулїш не вповнї ухоронили ся від тої фальсифікаторської течії. Критичне очищеннє традиції поставив собі Костомаров в статях „Историческое значеніе южно-русскаго народнаго пЂсеннаго творчества’’ (БесЂда 1872), недокінчених і продовженних гень пізнїйше п. т. Исторія козачества въ памятниках южно-русскаго народнаго пЂсеннаго творчества (Рус. Мысль 1880 і 1883); але зробив в тім небогато. 1874 р. вийшов перший том працї „Историческія пЂсни малорусскаго народа“ Антоновича і Драгоманова, що містив збірку пісень аж до епохи Хмельницького Критицї удїлено тут місця небагато: в передмові вичислені піснї пропущені за неавтентичність, в текстї до деяких текстїв прийнятих до збірки, подані короткі замітки про їх підозрілі прикмети. Головну вагу положено на коментованнє історичного підкладу пісень. Нову ревізію сього корпусу задумав дати др. Франко в своїх „Студіях над народнїми піснями“ (Записки львівські т. 75, 76, 78 і 83 і осібною книжкою, 1908); він пробує знайти в сучаснім нашім запасї пісень старший пісенний репертуар, XVI-XVII в., на підставі побутових прикмет, історичних алюзій, а нарештї — розміру пісень (праця недокінчена).
Спеціальна лїтература старших пісень (до Хмельниччини): Науменко Происхожденіе малорусской думы о СамуилЂ КошкЂ (Кіев. Старина 1883. VI). Андріевскій-Козацкая дума о трехъ братьяхъ азовскихъ, 1884. Сумцовъ — Къ вопросу о происхожденіи думы о смерти козака бандуриста (Культурныя переживанія ч. 69 — К. Стар. 1889, ІХ) і „Дума объ АлексЂђ ПоповичЂ (ів. 1894, І). С. Томашівський Маруся Богуславка в українській лїтературі (Лїт.-Наук. Вістник 1901). І. Франко Козак Плахта (Записки львів. т. 47, 1902). Дашкевичъ Олексій Поповичъ думы „Про бурю на Чорному морі“ (відбитка з юбилейного збірника Антоновича, 1905). Загальні працї про т. зв. думи: Неймана Dumy ukraińskie (Ateneum, 1885), Лисовского Вопросъ о происхожденіи малорусскихъ думъ, 1891, Житецького Мысли о малорускихъ думахъ, 1892, Тершаковця Beziehungen des ukrainischem historischen Lieder resp. Dumen zum südslavishen Epos (Archiv т. 29), біблїоґрафічна статя Ткаченка-Петренка Думы в изданіяхъ и изслЂдованіяхь (Україна, 1907) і моя примітка (7) в т. VI, с. 614.
З формального боку весь запас історичних пісень подїляєть ся на піснї будови рівноскладової, або т. зв. Історичні піснї, і піснї будови нерівноскладової, конвенціонально звані думами. Цїкаве питаннє про повстаннє і розвій сеї характеристичної нерівноскладової форми зостаєть ся невиясненим, а воно тим часом кинуло б світло на еволюції поетичної традиції козачини, бо можна думати, що на нову форму дум перероблювано старі піснї, а не перероблювані дуже часто вигибали, не витримуючи конкуренції з новою, більш модною і плястичною формою, що давала широке місце імпровізації і всяким інноваціям.
Що до змісту то поминаючи українські редакції тем загальних, мандрівних, де тільки зовсїм механїчно вклеєно часом якогось „козака“, маємо серію, досить велику, пісень історичних в ширшім значінню, або історично побутових, які малюють нам козачину і житє козацьких часів в типових образах без звязку з конкретними особами чи подїями. Такі піснї про татарські напади і забираннє ясиру (Антонович і Драгоманов ч. 21, 22, 25, 26, 28, 29), невільницькі плачі (ib. ч. 30, 31), думи про утечу трох братів з Азова і смерть трох утїкачів над Самарою (ч. 35 і 51) — фраґменти величного невільницького циклю. Далї, піснї про козацьку війну в степах — як прегарна дума про козака Голоту (ib. ч. 43), про степову сторожу (ч. 36-9), пор. замітки і матеріали до сеї піснї др. Франка ч. 8), про смерть козака у степу (Антонович і Драгоманов ч. 58-60, Франко ч. 9). Нарештї цикль пісень про козацький обичай — як стара запись піснї про козака і Кулину (пісня козака Плахти) і серія пісень про відносини до жінок, дївчат, сїмї — частина їх зґрупована дром Франком на підставі розміру (Студії с. 154).
Другу катеґорію творять піснї історичні в тїснїйшим значінню, що малюють певні конкретні подїї чи особи. Ся друга катеґорія одначе в данім разї не відріжняєть ся сильно від першої, тому що й особи й подїї дуже мало і в нїй індівідуалїзовані: переважно бачимо тільки самі ймення досить механїчно або й припадково причеплені до типів чи образів історично-побутових. До сеї катеґорії окрім пісень викинених уже безповоротно з історичного репертуару, як сфальшовані, і також безсумнївно підроблених, але ще прийнятих, хоч і з сумнївами, в корпус Антоновича і Драгоманова, як пісня про „Лядський ріг“ (Лянцкороньского), про Свирговського (Антонович і Драгоманов І ч. 39 і 41), зачисляють ся такі піснї:
пісня про Байду-Вишневецького;
пісня про гетьмана Богдана в жалобі;
дума про Самійла Кішку, з згадкою про Сем. Скалозуба;
пісня про здобутє Варни;
дума про Олексїя Поповича, з згадкою про гетьмана Зборовського;
пісня про Сагайдачного.
Пісню про Байду мав я нагоду недавно розібрати (статя в III т. київських Записок: Байда-Вишневецький в поезії й історії, 1909), в звязку з історичною й лєґендарною традицією про Вишневецького (там вказана й иньша лїтература) 5), і там я вказав, які незвичайно слабкі і далекі звязки вяжуть пісенного Байду з історичним Вишневецьким. Ще гірше посміяла ся поетична традиція з статочного Сагайдачного, привязавши його імя до образка запорожського гультяя (див. вище с. 373-4); проби дати фактичну обстанову з житя Сагайдачного сьому пісенному образу зістають ся натяганнями. Пісня про Богдана в чорному оксамиті зближаєть ся з особою Богдана Ружинського з значною правдоподібністю з огляду на звістку про те, що Татари взяли в неволю його жінку (див. мою статю про нього в Записках львів. т. ХVI с. 9); пісня в кождім разї обробила сей мотив дуже загально, або обшлїфувала ся так, перейшовши через уста поколїнь. Пісня про Варну з деякою правдоподібністю звязуєть ся з погромом її в р. 1606 (див. вище с. 326). Натомість згадку про Грицька Зборовського гетьмана запорозького в думі про Олексїя Поповича дуже тяжко звязувати з Самійлом Зборовским, як роблять звичайно (Антонович, Сумцов, Дашкевич). Побут Самійла між козачиною був короткий, нїчим особливим не замітний, в нїякі походи морські він не ходив (покликують ся на оповіданнє Папроцкого, але то малозначна екскурсія на лови, na zwierz na wyspy morskie коло устя Днїпра), бурі з козаками на морі теж не перебував. Уже скорше б можна вказати на иньшого Зборовського, козацького ватажка 1610 р. (див. вище с. 333), хоч і сей настільки слабо виступає в джерелах наших, що годї на тім зближенню наставати.
Найбільш виразисто нїби виступає Самійло Кішка в чудовій думі — найбільшій розмірами. Вона описує, як визволив ся він з турецької неволї після того як пробув у нїй 54 лїт. Пізнїйше записаний варіант кобзаря Крюковського (К. Стар. 1882, XII і знову в 1904, II, з записей Мартиновича) описує, хоч дуже блїдо і фраґментарично, як Турки беруть Кішку в неволю. Старші дослїдники припускали, що ся неволя мала місце перед звісною нам історичною дїяльністю Кішки, в перших роках ХVII в.; вони вказували на те, що у Величка, в листї Сїрка згадуєть ся морський похід Кішки перед 1575 р. (ІІ с. 380) 6), і здогадували ся, що по тім мала місце та довга неволя Кішки (Антонович і Драгоманов с. 227). Але кілька лїт пізнїйше Антоновичу стріло ся італїйське оповіданнє 1643 р. про те, як руські невільники опанували ґалєру і визволили ся з неволї; в сїм оповіданню пізнано історичний прототип думи, і на сїй підставі д. Науменко в своїй розвідцї про думу поклав неволю Кішки уже на р. 1620, за Величком 7).
В 1894 р. прибуло ще иньше автентичне оповіданнє — чолобитня головного героя сеї епопеї, калузького стрільця Івана Семеновича Мошкіна цареви за жалованнєм. Вона була видана в Чтеніях московських, і даючи справозданнє з них в Записках львіських (т. VII с. 22) я вказав на звязь її з думою, а проф. Антонович, видаючи її разом з італїйським мемуаром в II т. Мемуарів къ ист. Южной Руси, висловив погляд, що подїя 1643 р. в думі була скомбінована з традицією про неволю і визволеннє Кішки, яке могла мати місце в XVI в., перед гетьманованнєм його, коли жив і Скалозуб, згаданий в думі.
Як гіпотеза, ся гадка про анальоґічну традицію про Кішку, скомбіновану потім з подїєю 1643 р., може уйти. Але кінець кінцем і ся найбільш історично обставлена дума дає нам тільки новий приклад вповні механїчної звязи історичних імен тих часів з пісенними темами. Дума своїми деталями підходить до оповідань про епізод 1643 р. дуже близько, і не можна сумнївати ся в тім, що описує вона таки сей епізод. Кішка до того причастним не був, правдоподібно не жив тодї давно. І тим часом якимись недовідомими шляхами дума притягає його імя й робить героєм подїї, до якої він не належав, описує його подробицями зовсїм чужими, і т. д. Історично-побутовий образ з механїчно причепленим, через спільність мотивів, історичним іменем.
Маємо знову серію пісень де історично-побутовий образок звязаний з якимсь іменем, нам не звісним. Такі напр. думи про Марусю Богуславку, Івана Богуславця, Федора Безрідного, піснї про смерть Коваленка, козака Овраменка і т. и. Не завсїди можна їх відграничити від таких пісень, де імена героїв вимишлені, для характеристики (як козак Голота, або може й той Федір Безрідний), та й се не має значіння. За правило можна прийняти, що основою піснї служить факт дїйсний. Чи вона задержить при тім конкретне імя особи, чи затратить, се не зміняє властиво нїчого. Ми бачили, як свобідно оброблює поетична творчість навіть епізоди чи теми звязані з певними голосними історичними йменнями, або переносить сї ймення до епізодів зовсїм чужих; так само і ще меньше вона вязала ся темами з припадком захованими йменнями якого небудь нїкому не відомого Коваленка або Овраменка. З сеї доби маємо в народнїй поезії властиво тільки історично-побутові образи, де ймення не грають майже нїякої ролї.
5. Баториєва реформа.
Я вказав в текстї (с. 158-160) на ті обставини, що центром пізнїйших козацьких традицій про козацькі свободи й вільности, про органїзованнє і зріст козачини зробили імя Баторія і його реформу. Козачина не богата була документами, не вела метрик і архивів, і грамота Баторія, захована припадком, послужила пізнїйшим часам опорною точкою для всяких переказів про початки козацьких прав і вільностей. Так Баториєва лєґенда розвивала ся в козацьких кругах, відси її луна розходила ся по польській суспільности, попадали її відгомони в лїтературу 8), і потім сї лїтературні відгомони, за браком своєї, козацької літератури з ХVII в., служили опорними точками для дальшого розвою і уґрунтовання сеї лєґенди в кругах козацьких. Найстаршу редакцію її з козацьких кругів маємо у Грабянки (с. 22-3) — вона опираєть ся очевидно на польскій лїтературній традиції Бєльского, Пясецкого, Твардовского, і додає до них лише кілька штрихів: Баторий дає козакам клейноти, військові запаси, від нього ведуть початок всї козацькі чини і т. и. Грамота Хмельницького з потвердженнєм Баториєвого надання, що обертала ся в запорозьких кругах в половинї XVIII і була сфабрикована, очевидно, по поворотї Запорожцїв з Криму (видана Скальковским в Исторії Новой СЂчи т. III і Бодянским в Чтеніях московских 1846 р.), не додає до Грабянківської версії нїчого нового (центр ваги її лежить в означенню запорозької території). Натомість у Симоновського козацька традиція здобуває важну подробицю, яка стала потім одною з найважнїйших складових частин лєґенди: шеститисячний козацький реєстр, роздїлений на 6 полків (с. 8). Другим, меньш важним додатком була лєґенда про другу козацьку резиденцію, побудовану для козаків Баториєм і названу по його імени Батурином (ЛЂтописи вид. Білозерським с. 55, звістка йде від Коховского). Нову версію дає лєґендї автор Історії Русів, замість старої військової козацької шляхетсько-козацьку: Баторий признає за козацтвом шляхетські права, рівно з шляхтою польською й литовською, надїляє значних товаришів маєтностями, заводить суди земські, ґродські, трибунальські, з статутовим правом (с. 28-9). І хоч як ся версія була фантастична й штучна, вона прожила довго і була повторена en toutes lettres не тільки Марковичом та його польськими приклонниками (у Чарновского І с. 90 і далї), але в деяких своїх елєментах (як напр. „судебный трибуналъ въ БатуринЂ“) була затримана ще в курсї Еварницького (II с. 61). Старша ж версія Грабянки-Симоновського з повним довірєм повторяла ся істориками України до найновійших часів (у Костомарова, у вступі до Б. Хмельницького І с. 20-1, вид. 1884, у Антоновича в його Бесїдах, у Еварницького в його курсї й ин.) — не вважаючи на скептичні остереження, що підносили ся вже від 1870-х років.
Кулїш, лїпше очитаний в польськім історичнім матеріалї XVI в., перший піднїс голос против Баториєвої лєґенди. Правда, в Исторії возсоединенія він думає, що сучасні історичні матеріали „подтверждаютъ, въ извЂстной степени, лЂтописное сказаніе о Баторіевской регуляціи козацкаго войська“ (І с. 94), тільки не хоче йти за всїми подробицями традиції ХVIII в. („едвали слЂдуетъ понимать эту регуляцію въ смыслЂ раздЂленія козаковъ на полки и проч.“). Але кілька років пізнїйше, в Матеріалах до исторіи возсоединенія Руси, 1877 (с. 11), публїкуючи унїверсал Батория до козаків 1579 р., він уже рішучо не хоче вірити про якусь „реґуляцію“ козачини Баториєм. Сї скептичні гадки були розвинені докладнїйше доперва в 1890-х рр. В 1896 р; зявилась статя Ол. Яблоновского Kozaczyzna a legitymizm, dwie legendy polityczno-historyczne Ukrainy — batoryańska i baturyńska (Ateneum 896, VIII), де він спиняючи ся близше над лєґендою про Батурин, зачіпав і Баториєву лєґенду взагалї. Слїдом вийшла статя А. Стороженка Сводъ данныхъ о ЯнЂ Орышевскомъ, запорожскомъ гетманЂ временъ Стефана Баторія (К. Старина 1897, І), де він коротенько збирав деякі документальні звістки про розпорядження Баторія що до козаків, не входячи в оцїнку традиційних звісток про них. Рік пізнїйше, з приводу „Бесїд“ проф. Антоновича, де підтримував ся традиційний погляд на Баториєву реформу (шеститисячний реєстр, орґанїзацїя козацької верстви), дав я коротку історію козацької орґанїзації й Баториєвої реформи в своїй статї „Примітки до історії козачини“ (Записки т. XXII). Потім в р. 1903-4 вийшло нараз ще кілька праць присвячених Баториєвій реформі: Волод. Яроша Legenda Batoryańska. Krytyczny szkic z dziejów Zaporoża (Kwart. histor., 1904), Ол. Яблоновского Trechtymirów (ibid., 1904), згадана вже вище книжка Стороженка С. Баторій и днЂпровскіе козаки, 1904. Працї Яроша і Стороженка збирають звістки про Баториєві розпорядження й збивають традицію про орґанїзацію Баториєм козачини; в сїй війнї з традицією обидва йдуть навіть задалеко, силкуючи ся довести, що Баториєві реформи нїчого не дали для правного становища козачини, а Ярош доводив навіть, що Баторий спеціально хотїв знищити козацьку автономію, признану реформою Язловецкого; я в текстї виясняв хибність сих поглядів. Пізнїйше зявив ся ще критичний огляд Доманицького: Чи була реформа Баторія? (Науковий збірник присвячений М. Грушевському, 1906). Потім згадана вище критична статя Любавского з приводу книги Стороженка, і статейка сього останього: Новыя подробности къ біографіи запорожскаго гетмана Яна Орышовского (київ. Чтенія т. XIX). Нарештї кілька місяцїв тому зявила ся названа вже статя І. Крипякевича: Козачина і Баторієві вольности (Жерела VIII), де автор, відкидаючи Баториєву лєґенду, стараєть ся оцїнити те значіннє, яке мала Баториєва реформа в житю козачини.
6. Лїтература козацьких рухів 1590-х років.
Козацькі рухи XVI в. притягали до себе здавна увагу дослїдників і розроблені в порівнянню з иньшими частями історії козачини досить незле. Крім старших праць є кілька робіт новійших, які досить повно використували приступний джереловий матеріал. Але при хаотичности самих рухів і уривковости переважної части джерел все таки зостаєть ся в них багато неясного що до звязи, порядку, навіть простої хронольоґії подїй.
Крім загальних курсів історії козачини, вичислених вище, в прим. 2, займали ся ними працї польські, присвячені часам Жиґимонта ІII. Поминувши старші історичні працї, з XIX в. назвемо: Niemcewicz Dzieje panowania Zygmunta III, 1819 (нове вид. Туровского 1860); Siarczyński Obraz wieku panowania Zygmunta III, 1828. Спеціальнїйші працї: A. Bielowski Łoboda i Nalewajko (Głos львів. 1864 і варшавський Tygodnik illustrowany 1861, т. IV). Костомаров Отрывки изъ исторіи южнорусскаго козачества до Богдана Хмельницького (Библіотека для чтенія, 1865) — се перерібка працї О причинахъ и характерЂ уніи въ Западной Россіи, 1842, знищеної адмінїстрацією (під титулом Южная Русь въ концЂ XVI в. вона війшла в III т. його Моноґрафій). Оповідання І. Роллє (Antoni J.): Semen Nalewajko, opowiadanie z końca XVI w. (Przewodnik nauk. i liter. 1879, потім в Opowiadania historyczne, 1887, VI), Ks. Bazyli Ostrogski i jego zatarg z Коsińskim (ibid. т. VI), Na posterunku (atamau Zaporożców Koszko w XVI i XVІІ w.) (Szkice i opowiad., 1887, V). Корн. Заклинський Зношення цЂсаря Рудольфа II зъ козаками и ихъ участь въ р. 1594 и 1595 (Справозданнє гимназіи академичнои, 1882). И. Новицкій Князья Ружинскіе (К. Ст. 1882 IV) — тут про кн. Кирика. Ф. Николайчик Первыя козацкія движенія въ РЂчи Посполитой (Кіев. Старина 1884, III і IV). А. Стороженко Кіевъ триста лЂтъ назадъ (К. Стар. 1894, ІІ) — про Верещинського і його дїяльность в Київі; тамже 1895, III п. т. Старинный проектъ заселенія Украины видав він рідку брошюру Верещиньского: Droga pewna do prędszego y snadnieyszego osadzenia w Ruskich krainach pustyń, 1590 р. В. А(нтонович) Къ Исторіи возстанія Наливайка (К. Старина 1896, X — документ з 1595 р. з коментариком). Е. Барвінський Причинки до істориї зносин цїсаря Рудольфа II і папи Климентия VIII з козаками р. 1593 і 1594 (Записки Наук. тов. Шевченка X, 1896). Вас. Доманицький Причинок до історії повстання Наливайка (Записки т. XL) і більша праця: Козачина. на переломі ХVІ-ХVII в. (1591-1603) (ibid. т. 60-64 і осібно 1905).
З джерел крім сучасних хронїстів (з них особливо Бєльский й Гайденштайн — сей тільки неоправдано уживаєть ся замість ориґінала в польськім перекладї Ґлїщиньского, Спб. 1857, дуже свобіднім) мають визначне значіннє ще: дневник Лясоти (Tagebuch des Erich Lassota von Steblau, hrsgegeben von K. Schottin, Halle, переклад в Мемуарах относ. къ исторіи Южной Руси, пер. К. Мельникъ, 1890); лист-реляція Наливайка до короля, вид. в Zbiór pamiętników wyd. Broel-Plater, ІІ; кореспонденція Жолкєвского (властиво Замойского), вид. кн. Любомірским п. т. Listy Stan. Źółkiewskiego, 1868 (виданнє дуже не особливе, можна сподївати ся лїпшого в новім кодексї листів Замойского — Archiwum Jana Zamojskiego, але вийшов поки що тільки І том, до р. 1579). Колєкцію документів з так зв. „Руської Метрики“ видав я п. т. Матеріали до історії козацьких рухів 1595-6 рр. (Записки т. XXXI). Кілька листів з тих лїт видав А. Стороженко в XIX т. київських Чтеній п. т. Изъ переписки Запорожья XVI в. съ польскими вельможами. Нарештї кілька важних документів принїс VIII т. Жерел.
На доповненнє уривка з невиданих оповідань кс. Йоиньскогонч про сїмю Наливайків, поданого вище на с. 218, наводжу ще уривок, теж не виданий, про самого Северина: Erat Nalevayko ostrogiensi cive patre natus, in novo oppido, quod Zaslaviam vergit. Hicpater tres filios singularis improbitatis edidit. Primus erat Ostrogiensis arcis in templo protopopa sive archidiaconus, perniciosissimae schismati immersus, qui moriens testamento cavit ne penes ullam ecclesiam sepeliretur, rationem apponens: scio huc Ostrogium venturum latinum ritum, guare etiam ossa mea, ne cum latina ecclesia conveniant, sepelite me in campis. Minimus natu frater Nalevaykonis erat professione et pelio et caupo, paris impietatis. Medius erat hic, qui artificio pelionum postposito, turbae se kosakorum immiscuerat, atque 30 millium exercitus post mortem Lobodae dux praefectus a tumultuante plebe. Anno 1597 adversus hunc Źółkiewski expeditionem apparavit atque aliqnot praeliis attritum caepit cum praefectis legionum. Qui cum per forum Leopoliense ducerentur, Nalewayko transiens templum metropolitanum (ibat autem eques vinctus sub albo equi (sic) compedibus) movens caput dixit: o parochia, parochia, in medio tui habituri erant equi stationem, versissem enim te in stabulum. Varsaviam adductus kosatico more et die et nocte tractabatur neque permittebatur somnum capere, sed si quando declinabat occulos in somnum, peditibus ad id vigilantibus abtusa parte securis monebat[ur] vigilantiae. Tandem aereo (не читке) equo candenti impositus fuit ac candenti corona coronatus. Denique capitis sententiam tulit. Aliqui tum affirmabant, quod ante mortem abiuravisset schisma. — c. 203-3.
7. Козачина в перших двох десятилїтях XVII в.
Ся доба в житю козачини належить до найслабше розроблених. До недавнього часу найбільш докладним обробленнєм її була Исторія возсоединенія Руси Куліша, т. II, з деякими додатковими замітками в Матеріалах для исторіи возсоединенія; та й тут меньше фактів, а більше загальників і реторики, хоч є й чимало інтересних гадок, Пізнїйші працї Кулїша, входячи загально і в сю добу, дають іще меньше. Костомаров в своїм вступі до Богдана Хмельницького трактує її дуже побіжно. Еварницький опираєть ся на Кулїшу, Соловйові й ин. і не дав нїчого інтересного. В загальних курсах росийських і польських — як курси Соловйова, Іловайского, як старші оброблення Жиґимонтових часів названі вище — Нємцевіча, Сярчиньского, або Szujski Dzieje Polski III — знаходимо тільки відокремлені епізоди з історії козачини. Ще меньше дають історії Туреччини й Крима (Гаммера, Цінкайзена, Говордза, Смірнова). Новійшими часами праця Доманицького довела зверхню історію козачини до конституції 1602 р., а Жукович в рядї розвідок своїх друкованих в р. 1902-6 звів до купи факти з житя козачини від початків XVII в. до р. 1625. Першим двом десятилїтям XVII в. присвячені його статї: „Московская смута начала XVII вЂка и ея отраженіе въ Литовско-польскомъ государст–, 1902, „Запорожское козачество въ Смутную эпоху“, 1903 (сї розвідки війшли в його книжку: Сеймовая борба православного западнорусскаго дворянства съ церковной уніей съ 1609 г., I-II, 1903), далї: „Историческія обстоятельства, предшествовавшія возстановленію патр. Феофаном западно-русской церковной іерархіи“ (Христіанское Чтеніе, 1905, V-VI і потім в III вип. тоїж книги Соймовая борьба). Тут доволї повно використаний джерельний матеріал, доповнений деяким недрукованими причинками, і хоч автор головно притягає ті факти, що стояли в звязку з церковною справою й слїдить за самою зверхньою історією козачини, без звязку з суспільно-економічним українським житєм, без ширшого суспільного освітлення, але як перегляд фактів сї статї його мають повну вартість. З історичних дїячів сеї доби тільки Сагайдачний має значнїйшу лїтературу: Максимовича ИзслЂдованіе о гетманЂ ПетрЂ КонашевичЂ Сагайдачномъ (1843) і Сказаніе о гетманЂ П. Сагайдачномъ (1850) — передруковані в І т. Собр. сочиненій. Статя в збірцї Антоновича Историческіе дЂятели Юго-Западной Россіи (1885). Лазаревскій Еще извЂстіе о московскомъ походЂ Сагайдачнаго (К. Стар. 1886, І) — маленька записка з курського лїтописця, Каманїна Очеркъ гетманства Петра Сагайдачнаго (Чтенія київські т. XV і осібно, 1901, зі збіркою документів, але мало інтересних взагалї і для дїяльности Сагайдачного спеціально). Зїдлива рецензія на сю статю Т. Корзона в Kwart. Histor. 1904. О. Чайківський Початки гетьмановання П. Сагайдачного. 1906 (Науков. Збірник присв. М. Грушевському). Всї сї статї одначе далеко не використовують матеріалу. Поза тим тільки згадана (прим. 4) статя Науменка про Сам. Кішку: Происхожденіе малорусской думы о СамуилЂ КошкЂ (К. Старина 1883, VI); Антоновича НеизвЂстный доселЂ гетманъ и его приказъ (ib. 1883, про Барабаша), йогож студия: Кіевскіе войты Ходыки — эпизодъ изъ исторіи городского самоуправленія въ Кіе†въ XVI-XVIІ ст. (ib. 1882, II і потім в Моноґрафіях) — м. и. про звісного київського війта сих часів, і нарештї недавня статя Жуковича про Бородавку й Сагайдачного — див. в прим. 8 ст. 587.
З моноґрафічної лїтератури, яка переважно тільки посередно займає інтересні для нас відносини й подїї, назву: A. Sokołowski Austryacka polityka Zygmunta III (Przegląd pol. 1878). I. Sas Stosunki polsko-tureckie w pierwszych latach Zygmunta III (Przegl. powsz. 1897), Układy o ligę przeciw Turkom za Z. III (ib. 1899), Wyprawa Zamojskiego na Mołdawę (ib. 1897). K. Górski Wojna z wojewodą wołoskim Michałem (Atuneum, 1892). Г. Форстенъ Балтійскій вопросъ въ XVI-XVII ст., т. I-II, 1893-4. С. Платоновъ Очерки по исторіи смуты въ московскомъ государст†XVI-XVII вв., 1899. A. Hirszberg Dymitr Samozwaniec, 1898. K. Górski Obleżenie Smoleńska w latach 1609-1611 i bitwa pod Kluszynem (Przew. nauk. i liter. 1895). Для внутрішнїх відносин ще нова статя: II. Ардашевъ Изъ исторіи XVII в. — Походъ Черкасъ (1612-4) (Журналъ Мин. Просв. 1898, VI) і коротший витяг з сеї статї в К. Старинї 1900, V: Походъ козаковъ въ СЂверную Россію въ нач. XVII в. Зазначу ще маленьку замітку: Евреи-козаки въ нач. XVII в. (К. Стар. 1895, V), про Жидів в козацькому війську, що ходило в Московщину перед р. 1613 — згадуєть ся тут ватага їх з 11 чоловіка. Про лїсовчиків: M. Dzieduszycki Krótki rys dziejow i spraw Lisowczykow, I-II, 1843-4. Для внутрішнїх відносин нова статя: A. Prochaska Wojewodztwo Ruskie wobec rokoszu Zebrzydowskiego (Przewodnik nauk. i liter. 1908).
Найважнїйша збірка актового матеріалу (польського) для сих часів — Pisma S. Źółkiewskiego, wydał A. Bielowski, Льв., 1861; далї Архивъ Югозап. Рос. III. І і Жерела т. VIII. З мемуарної та історичної сучасної лїтератури Гайденштайн кінчить ся на ливонській війнї, далї маємо хронїки Пясецкого, Вєлєвіцкого; для ливонської війни інтересні подробицї дає білоруська хронїка Боркулабівська (видана в перше у Кулїша Матеріали, і знову в київ. Университетских ИзвЂстіях, 1898, XII). З величезної маси матеріалу для історії московської смути згадаю важнїйші колєкції: Устряловъ Сказанія современниковъ о Диматріи СамозванцЂ, Мухановъ Подлинныя свидЂтельства о взаимныхъ отношеніяхъ Россіи съ Польшей, Русская истор. библїотека т. І і XIII. Матеріал актовий до історії смути не зібраний разом. З джерел турецьких — стара вибірка Сенковского Collectanea z dziejepisów tureckich т. І. Лїтература української пісенної традиції в прим. 4.
8. Київське культурне і церковне житє перших десятилїть XVII в. і відновленнє православної єрархії.
Київський релїґійно-національний і освітний рух першої чверти XIII в. досї вистудіований дуже ще мало. Те що зроблено досї, містить ся головно в двох працях проф. Голубева: Исторія кіевской духовной академіи, І, 1886, і Кіевскій митрополитъ Петръ Могила и его сподвижники, т. І, 1883; тут зібрано трохи відомостей і про печерський кружок, розслїджені початки брацтва і брацької школи. До історії сеї школи ще дає дещо звісна нам уже праця Харламповича Западнорусскія православныя школы; меньше Яблоновского Akademia Kijowo-Mohilańska, 1899 (більш компілятивна). Полєміцї з поглядами Ґолубєва на початки київського брацтва присвячені статї Н. Оглоблина „Къ вопросу о началЂ кіевской академіи“ (К. Стар. 1886, III) і Каманина „Еще о древности братства и школы въ Кіе– (Чтенія київські, IX, 1895) — вони пробують оборонити істнованнє брацтва вже при кінцї XVI в.
З загальних курсів церковної історії ще найбільше займав ся сею добою Макарій (X с. 467-479), але теж спинив ся тільки досить побіжно на головнїйших фактах; ще меньше Пелеш і Чистович. З істориків надавав велику вагу сїй добі Кулїш, незвичайно високо ставлячи дїяльність Сагайдачного і особливо Борецького (сього зробив він ідеалом християнського, культурного дїяча); але він теж спиняєть ся головно на фактах зверхнїх, від відновлення єрархії почавши, і все більше впадає в своїм викладї в манєру белєтристично-риторичну (т. II і III Ист. возсоединенія). Не вистудіована близше навіть друкована спадщина київського кружка сих часів — київські видання, дуже цїнні для історії київського культурного житя сих часів.
Вичисляю досї звісні печерські видання 1617-1680 рр., з деякими подробицями, небезінтересними для пізнання печерського кружка:
1617. Часослов 4°, 21+192 л., з передмовами Плетенецького і Копитенського, ся остання передмова писана 20. XII. 1616, тому виданнє датуєть ся звичайно 1617 р. (титулова картка не заховала ся).
1619. Ανδολογιον, in fol. 16+1048 стр. з передмовою Плетенецького і клириків лавры печерскія“ та вихідною статею „типограва“ Памви Беринди; більше 20 ґравюр.
1619. Книга о вЂрЂ єдиной соборной апостольской церкве, 4о, 4+317+308 ст., перероблене і розширене виданнє давнїйшого, перших років XVII в.
1620. Божественная литургія, 4°, 16+56+521 стор. з передмовою Плетенецького, з ґравюрами.
1620. Номоканонъ, з передмовою П. Беринди, 4°, 4+140 ст. з двома ґравюрами.
1622. ВЂршЂ на жалосный погребъ Сагайдачного, 4°, 24 л., з 3 ґравюрами.
1623. Иже въ святыхъ отца нашого Іоанна Златоустого... бесЂда на 14 посланій св. ап. Павла, in fol., 34 ст. і 3202, стовпцї. Переклад єромон. Кипріана, справлений Лавр. Зизанїєм, Зах. Копистенським і П. Бериндою, з передмовою Зах. Копистенського, з присвятою кн. Стеф. Четвертинському „пресвЂтлыхъ великихъ княжатъ росскихъ потомкови“ і (в иньших примірниках) Фед. Копистенському від П. Беринди, з віршами Стеф. Беринди на герб. Плетенецького; як друкарі згадані Тимофій Олександрович, Стеф. Беринда і Тимофій Петрович велика ґравюра Іоана Злат. і кілька дрібних.
(1623. Тріодь пісна in fol., близше не знана).
1624. Номоканон, з передм. Зах. Копистенського і вихідною статею друкаря Тар. Земки, 4°, 8+175 стор., 2 ґравюри.
1624. Іже въ святыхъ отца нашего Іоанна Златоустаго... бЂсЂды на дЂянія святыхъ апостолъ, переклад примикирія п(ечерського?) клирика церкви львівської й дідаскала грецької мови Гаврила Дорофеєвича, правлений єром. Йосифом Святогорцем і П. Бериндою, з передмовами Плетенецького і З. Копистенського і віршами на герб Долматів Т. Земки і (в иньших примірниках) з віршами і присвятого З. Копистенського Стеф. Четвертинському; в вихідній статї сказано, що книга вийшла коштом Конст. Долмата. In fol., 24+534 ст. і 22 ґравюри.
1624. Псалтирь, з передмовою Йосифа Кириловича монаха, з гербами Плетенецького і Долмата й віршами до них, 4°, ст. 24+456, з кількома ґравюрами.
1625. Казаньє на честномъ погребЂ... Еліссеа в ієросхимонасехъ Еvθvміа Плетенецкого презъ єромонаха Захарію Копистенского тогды нареченного, а теперь милостію божією архімандріта, 4о.1+49 ст.
1625. Оміліа албо казаньє на роковую память... Еvθvміа Плетенецкого... презъ... Захарію Копистенского, 4°, ст. 60
1625. Святого отца нашего Андреа архіепископа Кесаріа Каппадокійскіа тлъкованіє на апокалипсіи, переклад Лавр. Зизанія, справлений і доповнений „от люботрудящих ся“, з передмовами З. Копистенського і Т. Земки і показчиком, з гербами Копистенського і Григ. Долмата і віршами до них; друкував П. Беринда; in fol., ст. 16+156+1, з кількома ґравюрами.
1625. Акафисти, „прилежаніємъ и иждивеніємъ“ намісника печерського Філофея Кизаревича, з його передмовою і віршами на герб кн. Анни з Ходкевичів Корецької, 4°, ст. 16+205, кілька ґравюр.
1626. От отечьника скитского повЂсть удивителна о діаволЂ, 4°, 8 ст., виданнє П. Беринди; дата й імя видавця подані в видї шаради („усръдствующа о семъ имя пятописмно, довоскладно же, первый тресложенъ, съгласовны три, гласовны же двЂ, число єму девясотно съ дводесятьми и тремя“ — Памво, 1626).
(1627. Часослов, in 8°, близше не звісний).
1627. Лексіконь словеноросскій П. Беринди з додаткомъ (Оставшая реченія) і толкованнєм хресних імен, 4°, ст. 4 ст.+475 стовп. +1 ст., з гербом Балабанів, віршами Т. Земки, присвятою і кінцевою статею П. Беринди, „архитупографа церкве росскія“; друкував
Стеф. Беринда.
1627. Τριωδρον, in fol., 2+802 ст., з масою ґравюр (більше 100).
1628. Απολλεια Апологіи, соборні акти, 4о, 3+9 л.
1628. „Поученія“ Авви Дорофея, приладжені З. Копистенським, з його передмовою, заміненою потім новою присвятою П. Могилї Ф. Кизаревича, і з кінцевою статею С. Беринди, 4°, 8+450 ст. і 2 ґравюрами.
1628. „Главизны“ Агалита діакона, пер. П. Могили, з присвятою йому від братії, 4°, 6+22 ст., з ґравюрою.
1629. Окружник м. Йова Борецького, що скликає на собор, 4°.
1629. Служебник, іn fol., 14 л.+144+300 ст. 2 л., з передмовою Т. Земки „проповЂдника и исправителя въ типографіи“ і грамотою на дозвіл від митрополита з владиками; друкував С. Беринда т(ипограф), від різдва до 1/IV.
1629. Акафисти, 4°, 7+296, більше як 80 ґравюр; передмова Т. Земки.
1629. Номоканон, з статями П. Могили і Т. Земки, 4°, 16+175 ст., з 2 ґравюрами.
1629. Псалтир, 16°, ст. 614, кілька ґравюр.
1630. Імнологія, похвала Могилї „презъ дЂлатели в типографіи в даруночку низко принесенная“, з підписями їх в кінцї — П. Беринда типикароводецъ, всего типу правитель Тарасій.
[Пор Каратаевъ Описаніе славяно-рус. книгъ, Голубевъ П. Могила I. с. 392-401; про ґраверів одинока робота Ровинскій Словарь русскихъ граверовъ].
Більше уваги притягало до себе відновленнє православної єрархії й боротьба за її признаннє. Досить докладно виложив сї факти Макарій (т. XI гл. IV), богато місця дав їм Кулїш (1. с.) Ряд окремих статей присвятив їм Жуковичъ: крім цитованої вище (в прим. 7) ще: „Первый польській сеймъ послЂ возстановленія патр. Феофаномъ западно-русской церковной ієрархіи“ (Христ. Чтеніе 1905, XI-XII), „Архіепископъ Мелетій Смотрицкій въ ВильнЂ въ первые мЂсяцы послЂ своей хиротоніи“ (ibid. 1906, IV-VI), „Запорожскіе гетманы Бородавка и Сагайдачный въ своих послЂднихъ церковныхъ и политическихъ дЂлахъ“ (ib. 1906 VIII і IX) — вони зібрані в його книзї „Сеймовая борьба“ вип. III. Самим фактом відновлення єрархії Жукович не богато займаєть ся, а головно всякими полїтичними і релїґійними комплїкаціями, викликаними ним; сучасним культурним і національним рухом київським зовсїм нї. Статейка П. Орловского Участіе запорожскихъ козаковъ въ востановленіи православной южно-русской іерархіи въ 1620 г. (Кіев. Старина, 1905) дає мало що понад витяг з недавно відкритої протестації м. Йова, що має вийти в III т. академічного збірника: „Статьи по славяновЂдЂнію“, т. III, п. т. „Протестація митроп. Іова Борецкого и другихъ западно-русскихъ іерарховъ, составленная 28 апрЂля 1621 года“, з передмовою проф. Жуковича.
Нарештї є кілька біоґрафічних статей про головнїйших дїячів сих подїй: П. Викулъ Кіевскій митрополитъ Іовъ Борецкій (Подол. епарх. вЂдом. 1894), К. Харламповичъ Іосифъ Курцевичъ, архіепископъ суздальскій, б. владимірській и брестскій (1621-4) (Волынскія Епарх. ВЂдомости, 1900). Працї про Смотрицького вказані в т. VI прим 11. З дїячів унїатських велику лїтературу має завдяки своїй сенсаційній смерти Йос. Кунцевич; особливо його канонїзація в 1865 р., як манїфестація против заходів против унїї в Росії, зробивши з нього немов апотеозу унїї, викликала горячу полєміку, більш церковно-полїтичного нїж наукового характеру. З старших писань згадаю: Суші Cursus vitae et certamen martyrii b. I. Kuncewicii, передр. Мартиновим в Парижі 1865 р., йогож Saint Josaphat et ses détracteurs, Лїон, 1875; A. Guépin S. Ioasaphat archeveque de Polock, I-II, Пуатє 1874 (перекладене по польськи Калїнкою, Льв. 1885), нове вид. 1897-8 р. п. т. Un apotre de l’union des églises au XVII s. Saint Iosaphat et église greco-slave en Polegne et en Russie, Париж (рецензія в Записках т. XXXIX). З православного боку: Кояловича I. Кунцевичъ (1579-1623), изъ исторіи литовской церк. уніи (Правосл. ОбозрЂніе 1861); Говорского І. Кунцевичъ, полоцкій уніат. архіеп., кононизованный папою Піемъ IX, Вильно, 1865; Сикорского Реликвіи І. Кунцевича — Журналъ Мин. Нар. Просв. 1870. Осібно стоїть найновійша статя Жуковича: Убійство Іосафата Кунцевича (Христ. Чтеніе, 1907, IX, передр. в IV вип. Сеймової борьби), написана дуже обєктивно.
Як джерела, з памяток лїтератуних важні особливо: полємічні брошюри 1621-2 рр. (частина їх видана в Архиві Ю. З. Р. І. VII, деякі мабуть вийдуть в І т. VIII); меморіали православних для правительства (тамже, в Статьях по славяновЂденію III і в Документах объясн. исторію зап. рус. края); сучасні записки київські — Сборникъ лЂтописей относ. къ исторіи Ю. и Зап. Рос.; лїтопись Густинського монастиря (ЛЂтописець о первомъ зачатіи и созданіи святыя обители монастыря Густинского), списана в сїй части, очевидно, на підставі оповідань Ісаї Копинського, одного з ставлеників 1620 р. (вид. в Чтеніях москов. 1848 р. і осібно). Документальний матеріал до історії київського брацтва в Памятниках кіев. ком. III і в додатку до Ист. кіев. акад. Голубева, до подїй 1620-х рр. — в додатках до „Петра Могили“ йогож, т. І.
9. Лїтература до історії козачини 1620-1625 р.
Загальні працї до історії козачини і відносин українсько-польських, турецько-татарських і московських в сих роках ті самі що вичислені були в прим. 7. Спеціальна лїтература до історії самої козачини невелика: крім вичисленої вище лїтератури про Сагайдачного (прим. 7) і участи козачини в церковних справах (прим. 8) маємо ще до історії козачини рр. 1621-5 нові статї Жуковича: „Первое вмЂшательство западнорусскихъ козаковъ въ сеймовую борьбу съ церковной уніей (Христ. Чтеніе 1907, I-III), „Первый польскій сеймъ послЂ убійства Іосафата Кунцевича“ (ib. 1908, I-II), „Передъ козацкимъ разгромомъ (варшавскій сеймъ 1625 года) (ib. 1908, VIII-IX). Статї сї війшли в IV вип. „Сеймової борьби“ автора. Історія козачини (зверхня), участь її в тодїшнїй релїґійно-національній боротьбі і відносини до правительства служить головною осею сих розвідок, що мають бути, по пляну автора, доведені до р. 1632. Другу ґрупу статей маємо до кампанїї 1625 р.: Никифоровъ Куруковскій договоръ козаковъ съ Поляками 1625 г. (К. Стар. 1885, IV), Николайчикъ Новый источникъ о козацкомъ возстаніи 1625 г. и мЂсто заключенія Куруковского договора (ib. 1889, Х), Рудницький Козацько-польська війна р. 1625 (Записки львівські т. XVII). Сими роками близше займаєть ся також остання (недокінчена і слаба) праця Кулїша Украинскіе козаки и паны въ двадцатилЂтіе передъ бунтомъ Б. Хмельницкаго (Рус. ОбозрЂніе 1895). В польській історіоґрафії розроблені найлїпше кампанїї 1620 і 1621 р. Вичисляю тільки важнїйшу лїтературу:
X. Liske Der turkisch-polnische Feldzug im Jahre 1620 (Аrchiv für österr. Geschichte. XLI), i йогож: Stanisława Źółkiewskiego klęska i zgon na polach Cecorskych (Tygodn. literacki 1869, ч. 1-16), зі збіркою документів з бібл. Рачинських. Szujski Cecora i Chocim (Przegl. polski 1871, І і потім в Dzieła-x серія II т. VI). Górski O wyprawie і klęsce cecorskiej (Bibl. Warsz. 1886 III). Darowski Wojna Chocimska, 1862. Tretiak Historya wojny chocimskiej 1889 (старанно і науково написана книга). Поза тим: Kondratowicz Samuel Korecki, 1858. Bartoszewicz Stanisław Koniecpolski (Tygodn illustr. 1863). Chometowski Ksiąze Krysztof Zbaraski koniuszy koronny (Bibl. Warsz. 1865). A. Gołębiowski Szahin-giraj i kozacy (ibid. 1852). Про Олександра Яхію: Макушевъ Восточный вопросъ въ XVI и XVII в. (Слав. сб. III) і йогож статя в Журн. Мин. Нар. Просв. 1872, X; V. Catualdi (Гассек) Sultan Iahja dell’ imperial casa Ottomana, Тріeст, 1889 (написано белєтристично, а не науково), витяги звідти надруковав А. Гирсъ п. т. Графъ Александръ Черногорскій — султанъ Яхія, Страница изъ исторіи Запорожья (Рус. Старина 1890, III).
Богата лїтература мемуарів для Хотинської війни зібрана почасти в збірцї Ж. Паулї Pamiętniki o wyprawie Chocimskiej, 1853. Один дневник в Starożytności Ґрабовского І, оден в додатках у Третяка. По за тим: Як. Собєского Commentariorum Chotinensis belli libri tres, 1646 (се роскішне сучасне виданнє не було повторене, і в лїтературі користують ся частійше його перекладами — польським в збірнику Dziejopisowie krajowi, 1854, або росийським в II кн. Мемуарів Мельник-Антоновича, але переклади сї досить свобідні, пор. рецензію в Записках львів. т. XXIV). Petricii Rerum in Polonia ac praecipue belli cum Osmano gesti historia, 1637. Иньша, меньша важна лїтература вказана у Третяка.
Для українсько-польських відносин 1622-1625 рр. Дуже цїниий матеріал дає кореспонденція кн. Юр. Збаразького. Вона зібрана А. Соколовским і видана п. т. Listy ks. Jerzego Zbaraskiego kaszt. krakow. z lat 1621-1631 в Scriptores rerum polonicarum, т. V, і осібно (про се виданнє замітка Лазаревського Украинскіе козаки въ двадцатыхъ годахъ XVII в., Чтенія київські т. XV); збірка одначе неповна, є кілька листів в иньших виданнях (Сборникъ лЂтоп., Жерела VIII), і невидані в рукоп. Петербур. Публ. бібл. 9). Цїнну колєкцію матеріалів з краків. біблїотек для сих років дає т. VIII Жерел. Про козацькі походи на море — збірки посольських депеш: анґлїйські в Zbiór pamiętników о dawnej Polsce Нємцевіча, т. V, 1830 (р. 1620-1626), французькі в Historica Russiae Monimenta (р. 1620-1627). Для подїй 1624-5 рр. багато цїнного в московських актах про приїзд Яхії, виданих Кулїшем (Матеріалы, І); натомість в Актах Московскаго госуд. для сих часів ще нема нїчого інтересного. Для кампанїї 1625 р. маємо стару рукописну збірку, дуже популярну (напр. в петерб. Публичній біблїотецї єсть кілька копій її), вона містить дневник походу і акти комісії, видана цїла в VI т. Zbiór-у Нємцевіча, дневник крім того з иньшої редакції в Сборник-у лЂтописей, акти в Źródła-х Ґрабовского. Крім того широко і деталїчно описує сей похід Źywot Tomasza Zamojskiego, написаний його дворянином Станїславом Журковским (виданий у Львові 1860 р.). Дрібнїйше вказане при текстї.
1) З ранїйших статей принотую ще одну — не мав її нагоди згадати перед тим: Kresy Ukrainne po Licholeciu do Ruiny (Ateneum, 1877-78).
2) Тут наданнє кн. Олелька Олехну Сахновичу на ґрунти каранські (пізнїйші ґрунти Лозків), городища Полствин і Кузяків над Росавою й ріжні полїські маєтности.
3) До річи, близше незвісну досї історію початків Білоцерківського замку (див. вище 46) дещо поясняв недавно виданий документ (Архив Ю. З. Р. VIII. V ч. 36) — лист. в. князя, без дати, записаний між документами 1552 р. Тут згадуєть ся, на підставі донесень воєводи Пронського, про недостачу води і живности „въ замку в Белоє Церкви новозбудованомъ“, так що замок сей, очевидно, був поставлений у всякім разї кілька лїт перед смертю Пронського († l555).
4) Див. т. IV 2 с. 486.
5) До неї додати ще замітку Стороженка до портрета в Кіев. Старинї 1894: Князь Дмитрій Ивановичъ Вишневецкій по народному прозвищу Байда (написана головно на підставі Вольфа, але не без деяких самостійних баламуцтв).
6) Лист сей апокрифічний і дата ся не має ваги нїякої.
7) Величко взяв тут Цецорську битву на здогад, а неволя Кішки в лїтописну традицію війшла взагалї з думи.
8) Сї відгомони (у Пясецкого, Твардовского, Ґрондзкого) слїдить Стороженко в своїй книжцї про Баториєву реформу; додати ще інтересний погляд на Баториєву реформу Беньовского, в інструкції волинського соймика 1676 р. (шеститисячний реєстр, набраний з загального 40-тисячного козацького війська, і т. и). — Архивъ II. II с. 352.
9) Інтересний лист Збаразького про українські відносини, цитований на с. 292-3, а звісний досї в двох варіантах (Жерела VIII ч. 179 і у Кулїша), з значними відмінами читаєть ся в ркп. Публ. бібл. Пол. F. IV. № 109). Найбільш інтересне для нас місце читаєть ся так: Plebei presumptią złoczin(n)a in tanta potentia czego uczunic nje smieią et quos ausus non meditantur. Nie iest bez tego zeby ich y popy, genus scelestum, horum nie mieli nadymać, y wiele inszych — ale to iest accessorium. Iako wiec owo bywa u dostatnich a mlodych paniąt, gdzie czeladz comites pereuntium patrimoniorum wiedzie ich do utraty i zbrodni. В дальшім: onych samych liberatores w ucisku swoich kłada et non desunt falsa auguria, ktoremi y ich i siebie dementuiąc y obostrzaiąc, i т. д.