Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Поняття та предмет кримінального права
Кримінальне право як самостійна, окрема галузь права має як загальні ознаки, риси які властиві будь-якій галузі права, так і специфічні тільки для неї. КП має такі ознаки: загальнообов’язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання. Ці ознаки притаманні праву взагалі, а стосовно кримінального права:
Предмет кримінального права становлять суспільні відносини, які виникають при вчиненні злочину між особою яка його вчинила, та державою, від імені якої виступають відповідні органи, що уповноважені здійснювати дії, скеровані на розслідування злочину та відправлення правосуддя у кримінальних справах. Внаслідок врегулювання їх нормами кримінального права вони набувають форму правовідносин.
2.Наука кримінального права, її зміст і задачі
Наука кримінального права є частиною юридичної науки, однією із галузей суспільних наук. Її змістом є злагоджена система кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень про злочин і покарання. Науку кримінального права як систему кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень і понять слід відрізняти від кримінального права як системи (сукупності) юридичних норм, галузі права.
Кримінальне право як галузь права виступає для науки як предмет її вивчення. Наука кримінального права включає в коло досліджуваних нею проблем кримінальне законодавство, практику його застосування, а також теорію кримінального права інших держав як близького, так і далекого зарубіжжя.
Наука кримінального права- це фундаментальна наука. Вона є науковим підґрунтям для інших наук кримінального циклу - кримінології, судової психології, судової психіатрії, судової медицини, статистики, криміналістики та ін. Разом з тим вона використовує дані цих прикладних наук
5. Основні завдання науки кримінального права полягають у такому:
а) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;
б) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення КК і практики його застосування;
в) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою встановлення їх ефективності;
г) зміцнення тісних зв'язків з правотворчими і практичними органами;
ґ) подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності з метою підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;
д) вивчення кримінального законодавства і практики його застосування в країнах близького і далекого зарубіжжя.
В даний час важливим завданням науки кримінального права є підготовка разом з практичними працівниками коментарів до КК.
3. Принципи кримінального права (загальні та спецільні)
Принципи кримінального права – це вихідні основоположні ідеї, які випливають зі змісту правових норм, закріплених у кримінальному законодавстві. Прийнято розрізняти два види принципів: 1) загальноправові, притаманні всім галузям права, 2) спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права. Загальноправові (закріплені в Конституції): 1) принцип суверенітету і незалежності України, цілісності та недоторканності її території (ст.1, 2); 2) принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову (ст.6); 3) принцип верховенства права (ст.8); 4) принцип рівності громадян перед законом (ст.24); 5) принцип законності (ст.29, 61, 62, 124). До загальних принципів усіх галузей права також відносять принцип гуманізму та принцип справедливості права. Деякі з цих принципів мають своє спеціальне призначення і конкретний зміст у тій чи іншій галузі права, зокрема принцип законності і справедливості.
До найважливіших принципів кримінального права, серед інших, належать: відповідальність лише за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин(цей принцип прийнято виражати - немає злочину без вказівки на це в законі. Тільки кримінальний закон визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність і покарання можуть мати місце лише за те конкретно вчинене особою діяння, що зазначене як злочин в Особливій частині КК.); відповідальність лише за наявності вини(КУв ст. 62 проголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.); особистий характер відповідальності(полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила злочин, може нести за нього кримінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості злочин не був вчинений, ніякі інші особи (в тому числі родичі) не можуть бути притягнуті до відповідальності, крім особи, винної в його вчиненні.); індивідуалізація кримінальної відповідальності та покарання (вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначення покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані, виходячи із конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного. Чим більш тяжкий злочин вчинено, чим більш суспільне небезпечним є винний, тим більш сувора кримінальна відповідальність настає, тим більш суворим є призначене покарання, і навпаки).
4.Поняття кримінального закону, його риси та значення
Кримінальний закон в найбільш широкому розумінні – це система законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права. Кримінальний закон у більш вузькому розумінні – це законодавчий акт ВР України, який містить одну, кілька або систему взаємопов‘язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм. Кримінальний закон – це КК – єдиний кодифікований законодавчий акт, який містить переважну більшість кримінально-правових норм. Він є основним кримінальним законом. На сьогодні в нашій державі чинним є КК Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. новий КК України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р
Значення кримінального закону:
1. Кримінальний закон є одним із важливих засобів охорони життя, здоров‘я, честі, гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої цінності, суспільного ладу України, її політичної та економічної систем, власності й усього правопорядку від злочинних посягань і засобом боротьби з ними.
2. Лише кримінальний закон містить кримінально-правові норми, які визначають загальні положення кримінального права, злочинність та караність діянь, види цих діянь та покарань за їх вчинення, підстави, обсяг та межі кримінальної відповідальності, підстави звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання.
3. Кримінальний закон є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення злочину, а також на інших громадян.
5.Загальна характеристика кримінального законодавства України
Із ч. 1 ст. З випливає, що чинне законодавство про кримінальну відповідальність являє собою один кодифікований закон і що єдине джерело кримінального права - це КК. Будь-які інші нормативно-правові акти не входять до системи кримінального законодавства. Цим воно принципово відрізняється від будь-яких інших галузей вітчизняного законодавства, а також від колишнього кримінального законодавства, яке припускало застосування інших, крім КК, кримінальних законів.
Не входить до системи кримінального законодавства і Конституція України, незважаючи на те, що вона має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Проте, відповідно до ст. 8 Конституції України, закони України, у т.ч. закони про кримінальну відповідальність, мають прийматися на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Невідповідність законів про кримінальну
відповідальність Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, тягнуть за собою визнання їх Конституційним Судом України у встановленому Конституцією і законами України порядку неконституційними. Ці положення мають обов'язково враховуватися під час тлумачення і застосування норм КК
КК ґрунтується не тільки на Конституції України, а й на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Гарантією цього є положення ч. 5 ст 3 До вказаних принципів і норм можна віднести такі, що стосуються верховенства прав людини, суверенітету держав, дипломатичного імунітету, права міжнародних договорів, мирного розв'язання спорів, міжнародного морського, повітряного, екологічного, економічного і гуманітарного права, боротьби зі злочинністю, правової допомоги і видачі злочинців тощо Загальновизнані принципи і норми міжнародного права закріплені у відповідних пактах, деклараціях, конвенціях та інших документах.
Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. новий КК України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р. є першим фундаментальним кодексом, прийнятим внаслідок проведення в Україні правової реформи, яка ставить своїм завданням кодифікацію найважливіших галузей права
6.Побудова кримынального закону. Структура КК
Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і Кримінальний кодекс України. Кожна частина КК поділяється на глави: у Загальній частині їх 5, в Особливій — 11. Кожна глава має назву та об'єднує певну сукупність статей, які теж мають назви. У свою чергу, майже кожна стаття складається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їх частини складаються з пунктів, які мають літерні або цифрові позначки. При посиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Деагякі статті КК мають дуже специфічну структуру, оскільгіпьки в них передбачені примітки, які роз'яснюють певні і-і терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). У v кінці Кримінального кодексу є додаток — перелік майіін:на, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.
Кримінально-правова норма, як і всяка правова норма, має зє трьохланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санжінкцію. Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально,' а контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми ж Загальної частини санкцій не містять. Диспозиції в кримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти забороненої (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують лише специфічні для даного виду злочину ознаки, а інші необхідні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах Загальної частини. Для з'ясування цих ознак користуються моделлю складу злочину, за якою законодавець описує будь-який злочин
7. Поняття і Види диспозицій особливої частини.
Загальна та Особлива частини КК органічно взаємозв'язані та взаємообумовлені і являють собою єдину систему кримінально-правових норм. Заборонювальні норми Особливої частини КК діляться на диспозицію та санкцію.
Диспозиція - це та частина норми-заборони Особливої частини КК, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки.
За технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину у КК розрізняютьчотири види диспозицій: просту, описову, бланкетну і відсильну.
Простою вважається диспозиція, яка тільки називає суспільно небезпечне діяння, не розкриваючи його змісту (ч. 1 ст. 369 КК).
Описовою визнається диспозиція, в якій описуються найбільш суттєві ознаки злочину (ч. 1 ст. 185 КК).
Бланкетною є диспозиція, яка, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину з них, відсилає для встановлення їх змісту до інших нормативних актів, що не є кримінальними законами (законів, наказів, правил, статутів, положень тощо). Наприклад, бланкетною є диспозиція ч. 1 ст. 286 КК.
Відсильною є диспозиція, яка відсилає до іншої статті або іншої частини статті кримінального закону (ст. 365 відсилає до ст. 364, в якій дається визначення "службової особи").
Санкція - це частина норми - заборони Особливої частини КК, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції. Чинне кримінальне законодавство використовує двавиди санкцій: відносно визначену та альтернативну.
Відносно визначена санкція передбачає покарання певного (лише одного) виду у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов'язково вказуючи його вишу межу (ч. 2 ст. 200 КК).
Альтернативна санкція передбачає не один, а два і більше видів основних покарань, із яких суд може призначити тільки одне (ч. 1 ст. 185 КК).
8. тлумачення кримынального закону, йогов иди та прийоми
У зв'язку із необхідністю однотипного розуміння та застосування кримінального закону здійснюється його тлумачення, під яким розуміється процес з'ясування та роз'яснення змісту кримінального закону. Виділяються такі види тлумачення: за суб'єктом, за способом (прийомом), за обсягом. Тлумачення за суб'єктом поділяють так: а) аутентичне; б) легальне; в) судове; г) доктринальне (наукове). Перші два види це офіційні види тлумачення, а інші - неофіційні. Автентичне - яке здійснюється органом, що прийняв відповідний закон. У зв'язку з тим, що Конституція (ст.147) визнала єдиним органом, правомочним здійснювати тлумачення законуКонституційний суд, цей вид тлумачення в Україні не застосовується. Легальне - яке здійснюється вповноваженим на те органом. Судове - яке дає кримінальному закону суд будь-якої ланки в процесі розгляду кримінальних справ.
Доктринальне – яке дається фахівцями в галузі кримінального права у монографіях, статтях тощо. За способомтлумачення поділяється на філологічне; історичне; систематичне; логічне. Філологічне – яке здійснюється за допомогою аналізу тексту правових норм з використанням законів граматики, синтаксису, морфології, пунктуації. Історичне - з'ясування та роз'яснення змісту Кримін. закону шляхом аналізу історичних аспектів, які обумовили його прийняття. Систематичне тлумачення здійснюється шляхом зіставлення кримінального закону з іншими нормамикримінального, а також інших галузей права, які охороняють (регулюють) ті самі або близькі правовідносини. Логічнетлумачення здійснюється за допомогою законів та прийомів науки логіки, її категоріального апарату. Логічнетлумачення надзвичайно поширене, хоча часто здійснюється автоматично особою, яка тлумачить закон.
За обсягом тлумачення поділяється на буквальне; поширювальне та обмежене. Буквальним визнається тлумачення, яке здійснюється у точній відповідності до текстукримінального закону. Це найпоширеніший вид тлумачення за обсягом. Поширювальне тлумачення надає кримінальному закону ширше поле для застосування, ніж це визначено в тексті кримінально правової норми (напр., визнання пом'якшуючими обставинами і ті, які безпосередньо не вказані в ст. 66 КК). Обмеженетлумачення - визначає можливість більш вузького поля застосування закону, ніж це вказано безпосередньо в самому законі (напр., можливість суду не визнавати як обтяжуючу обставину вчинення злочину в стані сп'яніння ст.67 КК).
9. Дія кримінального закону у часі.
Кримінальний закон діє у відповідній системі просторово-часових координат і поширює свою силу на відповідну сукупність злочинних діянь залежно від їх вчинення відповідними категоріями осіб. У теорії кримінального права це визначається як принципи чинності кримінального закону в просторі, часі, національний принцип та універсальний принцип. Чинність кримінального закону у часі визначається ст.4 КК: «…злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час вчинення цього діяння» (ч.2). Питання про набрання чинності законом врегульовано ст.94 ч.5 Конституції Укр., яка встановлю є, що «Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування». Для конкретного випадку може бути застосований тільки той кримінальний закон, який діяв на момент скоєння особою злочину. Недопустиме застосування закону, який не діяв у момент вчинення злочину. Закон припиняє свою дію у випадках: скасування; заміни новим законом; призупинення дії; припинення дії умови, для яких його було прийнято; закінчення терміну, на який його було прийнято. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність. Згідно з чинним законодавством (ст.5 КК) закон, «...який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання такимзаконом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість». І навпаки, закон, який встановлює злочинність або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної сили, тобто не поширюється на діяння, вчинені до його вступу в силу. Закон, який частково пом'якшуєкримінальну відповідальність, а частково посилює, має зворотну силу лише в частині пом'якшення відповідальності. При застосуванні правила про зворотну діюкримінального закону у випадках скасування злочинності діяння всі кримінальні справи, які порушені за ознаками вчинення діяння, передбаченого скасованимзаконом, повинні бути припинені в зв'язку з відсутністю події злочину (КПК Укр.). Відносно осіб, засуджених за діяння, злочинність яких скасована, то вони повинні бути звільнені від покарання. У випадку пом'якшення покарання новим законом його застосування до осіб, які відбувають покарання, здійснюється на підставі ст.74 ч.2,3 КК у порядку, передбаченому КПК.
10. Зворотня дія кримінального закону у часі.
У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення поло жень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу Ук раїни (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) від 19 квітня 2000 р. (Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - № 2. - С. 29-34) зазначено, що суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-право вих актів “полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи”. Крім того, “дія закону... не може поши рюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом” (Рішення Конституційного Суду України у справі за консти туційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції Ук раїни (конституційності) Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” (справа про податки) від 5 квітня 2001 р.(Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 2. — С. 19-22).
2.Виходячи з викладеного та відповідно до ч. 1 ст. 5 КК зворотна дія за кону про кримінальну відповідальність у часі — це поширення нового кримінального закону, яким скасована злочинність діяння або пом’якшена кримінальна відповідальність, на осіб, які вчинили відповідне діяння до набрання таким законом чинності.
Зокрема, йдеться про поширення закону на осіб:
1) які вчинили злочини, про які ще не відомо правоохоронним органам або кримінальна справа за якими ще не порушена, якщо з дня їх вчинення до дня набрання чинності новим законом не закінчилися строки давності (ст. 49 КК);
2) щодо яких порушено кримінальну справу, що знаходиться в стадії до-судового слідства (у тому числі справа, провадження за якою зупинено);
3) кримінальна справа яких розглядається в суді, незалежно від інстанції;
4) яким винесено вирок, що не набрав законної сили, або хоча і набрав законної сили, але не обернений до виконання;
5) які відбувають покарання;
6) які звільнені від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 79, 104 КК) протягом іспитового строку;
7) які відбули покарання, але мають судимість (див. коментар до ч. 1 ст. 88 КК).
Про визначення часу вчинення злочину див. коментар до ч. 3 ст. 4 КК. Злочин визнається вчиненим до набрання законом чинності, якщо до цієї юридичної події особою була вчинена дія або бездіяльність, що становить його об’єктивну сторону, незалежно від того, коли настали чи могли наста ти суспільне небезпечні наслідки — до набрання законом чинності або після.
3. Підставою зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі відповідно до ч. 1 ст. 5 КК є скасування злочинності діяння або пом’якшен ня кримінальної відповідальності за таке діяння. При цьому слід мати на увазі, що і скасування злочинності діяння, і пом’якшення кримінальної відпо відальності можуть бути здійснені шляхом внесення змін як до Загальної частини КК, так і до Особливої. Вирішення питання щодо скасування зло чинності діяння або пом’якшення кримінальної відповідальності на підставі використання підзаконних нормативно-правових актів є неможливим при застосуванні закону про кримінальну відповідальність (п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за консти туційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлума чення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) від 19 квітня 2000 р.) (ОДУ. - 2000. - № 39. - Ст. 1662). Про поняття зло чинності діяння див. коментар до ч. 3 ст. 3 КК. Під скасуванням злочинності діяння слід розуміти декриміналізацію злочину, тобто переведення законо давцем діяння з розряду злочинних до незлочинних (правомірних або пра вопорушень іншого виду, наприклад, адміністративних проступків).
Зокрема, скасування злочинності діяння має місце у випадках:
1) вилучення із закону певного злочину (наприклад, декриміналізація при прийнятті КК 2001 р. наклепу й образи, відповідальність за які була передбачена статтями 125 і 126 КК 1960 р.);
11) Дія кримінального закону у просторі.
Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі базується на двох основних принципах: територіальному і громадянства. Територіальний принцип чинності (дії) закону про кримінальну відповідальність сформульований у ст. 6 КК і полягає в тому, що особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК України.
Такими особами є громадяни України, іноземці (крім тих, стосовно яких питання про кримінальну відповідальність вирішується дипломатичним шляхом), а також особи без громадянства.
Злочин вважається вчиненим на території України у випадках, коли: 1) він розпочатий і закінчений на території України; 2) він підготовлений за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України; 3) суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України).
Поняття території України визначається нормами державного та міжнародного права. Сфера застосування закону про кримінальну відповідальність поширюється також на окремі об'єкти, які не є територією України.
Принцип громадянства (його ще називають національним) означає, що громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).
Якщо громадянин України або особа без громадянства, яка постійно проживає в Україні, за вчинений за кордоном злочин зазнали кримінального покарання за межами України, то вони не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за ці злочини (ч. 2 ст. 7 КК). Це положення випливає із ст. 61 Конституції України, в якій сказано, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме порушення.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КК, у разі вчинення зазначеними особами нового злочину на території України, при його кваліфікації, призначенні за нього покарання, звільненні від кримінальної відповідальності чи покарання суд має врахувати правові наслідки вироку суду іноземної держави.
Крім розглянутих вище принципів дії закону про кримінальну відповідальність у просторі, доктрина виділяє ще два додаткових принципи:універсальний та реальний.
Універсальний принцип полягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають в Україні відповідальності у випадках, передбачених міжнародними договорами (ст. 8 КК).
Реальний принцип полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, підлягають кримінальній відповідальності за вчинені за її межами особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.
12) Поняття та ознаки злочину
Злочином є передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК).
Кримінальне законодавство визнає злочином лише конкретну поведінку, вчинок людини у формі суспільно небезпечного діяння або бездіяльності. Думки, почуття, побажання, переконання, записи для особистого користування, скільки б вони не засуджувалися мораллю, не є злочином, оскільки вони не є діянням, вчинком.
Під дією розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.
Бездіяльність - це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.
Ознаки злочину:
1) Передбаченість кримінальним законодавством. КК встановлює вичерпний перелік злочинів.
Не є злочином діяння, яке посягає на об'єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям тощо). "Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону" - відомий правовий принцип римських юристів. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, якщо до такого виробництва ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.
2) Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.
Юридичні особи за заподіяну шкоду кримінальної відповідальності не несуть. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, що вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за деякі найбільш небезпечні діяння.
Суб'єктом злочину вважається лише осудна особа, тобто така, яка під час учинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії і керувати ними.
3) Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином.
4) Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість для особи (фізичної чи юридичної), суспільства, держави, людства.
Суспільна небезпечність діянь не є раз і назавжди усталеним поняттям. її переоцінка здійснюється постійно під впливом певних негативних чи позитивних факторів (істотних обставин), які об'єктивно зумовлюють необхідність криміналізації (або навпаки, декриміналізації) певного діяння. Вказані фактори можуть бути негативним наслідком науково-технічного прогресу, екологічних, демографічних змін, соціальних реформ тощо. Так, надзвичайно високий рівень ерозії земель на території України створили підстави для криміналізації забруднення і псування земель (ст. 239 КК) і безгосподарського використання земель (ст. 254 КК). Соціальні реформи (економічна, адміністративна, судова тощо) викликали необхідність переоцінки суспільної небезпеки багатьох діянь, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, криміналізацію таких діянь, як втручання у діяльність державного діяча, посягання на життя присяжного тощо.
Умисел поділяється на прямий і непрямий. Умисел визнається прямим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Непрямим визнається умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків.
Необережність поділяється на злочинну самонадіяність і злочинну недбалість.
Злочинна самонадіяність - така поведінка особи, коли вона передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.
Злочинна недбалість - така поведінка особи, коли вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. Службова недбалість (ст. 367 КК), тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоро-нюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або інтересам окремих юридичних осіб .
13)Класифікація злочинів в теорії кримінального права та законодавства
Класифікація злочинів може здійснюватись за різними критеріями залежно від мети такої класифікації та її практичного значення. При цьому важливим є, по-перше, чітке визначення критеріїв класифікації і, по-друге, їх дотримання у процесі самої класифікації. Найважливіше значення має законодавча класифікація злочинів, тобто віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об'єднання в такі групи, яке здійснюється самим законодавцем. Така класифікація має практичне значення, тобто є основою застосування кримінально-правових і кримінально-процесуальних норм. Законодавча класифікація злочинів у чинному законодавстві провадиться за об'єктом посягання, формою вини, характером і ступенем суспільної небезпечності діяння. Об'єкт посягання є основою для визна чення місця того чи іншого злочину в системі Особливої частини Кримінального кодексу і віднесення злочину до тієї чи іншої групи за характером і ступенем суспільної небезпечності. Усі злочини в Особливій частині об'єднані в (поділені на) групи (глави, розділи) за об'єктом посягання. Правильне визначення об'єкта посягання злочинного діяння законодавцем важливе не лише для визначення його "порядкового числа" в Кримінальному кодексі, а й визначає його підслідність і підсудність, обумовлює ефективність боротьби з ним на певних етапах розвитку суспільства. Найперше всі злочини слід розподілити на дві групи щодо форми вини: умисні та необережні. Такого поділу вимагає ст. 25 КК, згідно з якою вид виправно-трудової колонії, в якій призначається відбування покарання у вигляді позбавлення волі, значною мірою залежить від того, за умисний чи необережний злочин засуджена особа. У ст. 25 виділено вид колоній-поселень для осіб, що вчинили злочини з необережності, в них призначається відбувати покарання всім чоловікам та жінкам, які вперше засуджуються до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, незалежно від тяжкості такого злочину та розміру призначеного покарання. Тому, засуджуючи особу до позбавлення волі, суд однозначно повинен визначити, умисний чи необережний злочин нею вчинено. При розгляді суб'єктивної сторони злочину буде звертатися увага на те, що психічне ставлення особи до дій, вчинених нею, та їх наслідків може бути різним: умисел щодо дій і необережність щодо наслідків. Такі склади злочинів у теорії 70 кримінального права іменуються злочинами з подвійною (змішаною, складною) формою вини. Але для визначення виду виправно-трудової установи особі, яка засуджується до позбавлення волі, виділення такого виду злочинів значення не має, злочин має в цілому бути визнаний або вчиненим умисно, або з необережності. У Кримінальному кодексі називаються окремі групи умисних злочинів залежно від ступеня і характеру їх суспільної небезпечності. Так, у ст. 7' КК дається вичерпний перелік злочинів, які законодавцем віднесені до тяжких. Визнання особи винною у вчиненні такого злочину впливає на вид виправно-трудової установи, в якій буде призначено відбування покарання, враховується при застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання тощо. При віднесенні тих чи інших злочинів до категорії тяжких законодавець враховує як характер, так і ступінь їх суспільної небезпечності. Показником характеру і ступеня суспільної небезпечності злочину є, як правило, санкція відповідної кримінально-правової норми. До тяжких законодавцем віднесені умисні злочини, за вчинення яких може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі. Крім категорії тяжких, безпосередньо в КК називаються ще дві групи злочинів: особливо тяжкі злочини (статті 24, 25) та злочини, що не являють (не становлять) великої суспільної небезпеки (статті 10, 51). Безпосередньо в кримінальному законі нема ні переліку діянь, що містять ознаки злочину, який не становить великої суспільної небезпеки, ні якихось конкретних критеріїв віднесення тих чи інших злочинів до цієї групи. Лише стосовно звільнення від кримінальної відповідальності з притягненням до адміністративної відповідальності на підставі ст. 51 КК передбачено, що таке звільнення допускається лише в справах про злочини, за які законом передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року або інше більш м'яке покарання. Проте переносити автоматично це положення на інші види звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 (передача матеріалів справи на розгляд товариського суду, застосування примусових заходів виховного характеру, передача особи на поруки громадській організації або трудовому колективу) було б неправильним. •? погодитися з думкою, що, практично, до діянь, що містять ознаки злочину, який не становить великої 71 суспільної небезпеки, можна відносити будь-який із злочинів, не віднесених до категорії тяжких, якщо ступінь його конкретної небезпечності невеликий'. Тобто, віднесення вчиненого діяння до категорії злочинів, що не становлять великої суспільної небезпеки, залежить не від виду злочинів, а від оцінки ступеня суспільної небезпечності конкретного прояву того чи іншого злочину. Один і той самий злочин, наприклад, середньої тяжкості тілесне ушкодження, залежно від конкретних обставин його вчинення може бути визнаний (невизнаний) таким, що містить (не містить) ознаки злочину, який не становить великої суспільної небезпеки. Дати вичерпний, формалізований перелік таких злочинів неможливо, та й, очевидно, недоцільно, оскільки злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, — це не конкретний вид злочинів, а оцінка ступеня суспільної небезпечності кожного окремого злочину. Про особливо тяжкі злочини, як уже зазначалось, у Кримінальному кодексі йдеться в статтях 24, 25. Аналіз відповідних положень цих статей, а також ст. 7' КК дозволяє зробити висновок, що до особливо тяжких належать злочини, якщо: а) вони є умисними злочинами, передбаченими в ст. 7' КК; б) за їх вчинення законом передбачене максимальне покарання у вигляді смертної кари або позбавлення волі на строк понад десять років. У теорії кримінального права злочини, здебільшого, поділяються на 4 групи: невеликої тяжкості або такі, що не являють великої суспільної небезпеки; середньої тяжкості або менш тяжкі; тяжкі; особливо тяжкі. В основу такого поділу покладено ступінь суспільної небезпечності (ступінь тяжкості) злочину. Такий критерій може бути покладений і в основу класифікації злочинів у новому Кримінальному кодексі.
14) Поняття кримінальної відповідальності в теорії кримінального права.
У кримінальному законі поняття «кримінальна відповідальність» не розкривається, хоча і вживається досить широко. Тільки в Загальній частині КК ці слова вжито в назвах двадцяти статей.
У теорії кримінального права це поняття трактується по-різному. У загальному вигляді позиції криміналістів щодо змісту кримінальної відповідальності можна представити так: а) як обов'язок особи не вчиняти злочинів; б) як обов'язок особи відповідати згідно із законом за вчинений злочин; в) як реальний процес такої відповідальності. Існують й інші точки зору щодо поняття кримінальної відповідальності, в яких певним чином поєднуються наведені вище позиції.
Кожна з точок зору так чи інакше відображає зміст кримінальної відповідальності. Проте таке відображення не є повним. Етимологічне розуміння терміна «відповідальність» означає покладений на когось обов'язок відповідати за вчинки, бути відповідальним за щось. Тобто кримінальна відповідальність, як різновид юридичної відповідальності, означає, що особа має бути відповідальною за свою поведінку, яка зумовлена вимогами кримінального закону. Отже, кримінально-правові норми зобов'язують особу поводити себе певним чином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, покладений на неї кримінальним законом, не вчиняти злочинів.
Така позиція повною мірою узгоджується з філософсько-соціологічним розумінням поняття відповідальності як такого, що відображає об'єктивний, історично конкретний характер взаємовідносин між особою, колективом, державою з точки зору усвідомленого здійснення взаємних вимог, що пред'являються до них. Вона ґрунтується і на положеннях кримінального закону. Так, вживання в КК терміна «Закон про кримінальну відповідальність» свідчить про те, що кримінальна відповідальність встановлюється (породжується) саме законом (нормами КК).
Серед завдань КК (ст. 1 КК) названо і запобігання злочинам, яке здійснюється шляхом визначення кола злочинів та покарань за них. Метою покарання (ст. 50 КК) також визначено запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Таким чином, закон вимагає від особи бажаної, правомірної поведінки. Невчинення особою злочинів (правомірна поведінка) говорить про реалізацію положень кримінального закону у відповідності до його вимог. Така поведінка особи отримала назву позитивної кримінальної відповідальності. Вона реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Дотримання громадянами вимог закону гарантує їм право на особисту недоторканність. Відповідною цьому має бути і поведінка відповідних службових осіб, насамперед, працівників правоохоронних органів. Вони зобов'язані діяти відповідно до вимог Конституції України - утверджувати й забезпечувати права й свободи людини, що визнано головним обов'язком держави, і мають право діяти лише в рамках закону. Дотримання вимог закону зазначеними суб'єктами можна вважати гармонічною реалізацією позитивної кримінальної відповідальності.
Позитивна кримінальна відповідальність включає в себе об'єктивні та суб'єктивні ознаки. До об'єктивних слід відносити наявність кримінально-правових приписів (дозволів та заборон) і відповідну їм (правомірну) поведінку суб'єкта. До суб'єктивних обов’язок суб'єкта діяти відповідно до цих приписів. Позитивна кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-правових відносин.
Правомірна поведінка суб'єктів не вичерпує змісту кримінальної відповідальності в повному обсязі. Порушення кримінально-правових заборон накладає на суб'єкта обов'язок піддатися дії кримінально-правових заходів та реально перетерпіти передбачені в законі міри впливу. Обов'язок суб'єкта бути відповідальним за вчинений ним злочин і перетерпіти передбачені законом міри — це негативна або ретроспективна (відповідальність за минулу негативну поведінку) кримінальна відповідальність.
Негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність характеризується: а) наявністю кримінально-правових заборон; б) вчиненням діяння, передбаченого КК, що містить склад злочину; в) реальним перетерпінням заходів, передбачених КК (об'єктивні ознаки), та г) обов'язком особи, яка вчинила діяння, передбачене КК, що містить склад злочину, піддатися заходам кримінально-правового характеру (суб'єктивна ознака).
Реалізується ретроспективна кримінальна відповідальність у рамках кримінально-правових, кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих відносин.
15) Кримінально-правові відносини (зміст, суб'єкт)
Кримінально-правові відносини - це специфічний вид суспільних відносин які виникають у зв'язку із вчиненням особою найтяжчого виду правопорушень - злочинів. За змістом кримінально-правовові правовідносини можуть бути диференційовані на два основних види:
- охоронні кримінально-правові відносини які становлять переважну більшість, оскільки саме для охорони найважливіших цінностей суспільства покликана дана галузь права;
- заохочувальні кримінально-правові відносини які покликані регулювати позитивну поведінку громадян в екстремальних ситуаціях, що примикають до сфери кримінально-правового регулювання - необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця та ін
Звідси об'єктами правовідносин є, з одного боку, порушення встановленого законодавцем правила поведінки, вчинення діяння, яке заборонено державою, а з іншого - діяння, яке хоча і спричиняє шкоду, однак за своїм змістом є суспільно корисним.
Суб'єктами правовідносин виступають, з одного боку, держава в особі органів правосуддя, а з іншого - особа, яка порушила кримінально-правовий припис.
Зміст кримінальних правовідносин полягає в праві органів правосуддя притягати до кримінальної відповідальності осіб, винних у порушенні кримінально-правових приписів, призначати їм покарання, яке є адекватним ступеню їх вини, а також в обов'язку осіб, що порушили кримінальний закон, відповідати за вчинене, відбути покарання та перенести інші негативні наслідки, пов'язані із застосуванням кримінального закону.
Кримінальні правовідносини реалізуються в діяльності органів правосуддя в процесі розкриття злочину, притягненні винного до кримінальної відповідальності, постанові вироку та застосуванню кримінального покарання.
Кримінальні правовідносини виникають з моменту вчинення особою злочину і закінчуються в момент набуття обвинувальним вироком законної сили.
Специфічними для кримінального права є і його джерела. Якщо в інших галузях системи права їх коло досить широке, то в кримінальному праві воно обмежене.
16. підстави кримінальної відповідальності в теорії кримінального права та кримінального законодавства
Підставами кримінальної відповідальності є: 1) наявність юридичного факту - вчинення діяння, забороненого кримінальним законом; 2) таке діяння за соціальним змістом завдало або загрожувало завдати шкоду певним благам або іншим цінностям; 3) зазначене вище діяння вчинено фізичною осудною особою, яка досягла встановленого в законі віку кримінальної відповідальності; 4) під час вчинення діяння особа не перебувала під впливом будь-якої сили або примусу, яким вона не могла протистояти; 5) відсутні інші обставини, які відповідно до закону виключають злочинність діяння.
Ці критерії обумовлюють сутність і специфіку злочину певного виду та пов'язані з такою категорією кримінального права, як склад злочину. Таке розуміння питання, що розглядається, дає можливість констатувати, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить ознаки складу злочину. Підставою кримінальної відповідальності (ст. 2 КК) є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кримінальним законом1.
Разом з тим у цій статті відповідно до закріплених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина виписано два положення, що виключають будь-яку можливість розширювати підстави кримінальної відповідальності, а саме: 1) особа не може бути визнана винною у вчиненні злочину і піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком; 2) особа не може бути притягнена до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.
Отже, підставою кримінальної відповідальності є наявність у суспільно небезпечному діянні (злочині) особи складу злочину, визначеного у конкретній статті Особливої частини Кодексу. Застосування ж конкретних норм кримінального закону вимагає встановлення відповідності (збігу) об'єктивних і суб'єктивних ознак злочинного діяння ознакам складу злочину, які описані в конкретній нормі закону (або однозначно випливають з її змісту).
В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона — це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння, а юридична — це передбачуваність такого діяння в КК. Підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної і юридичної сторін вчиненого. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.
Ч. З ст. 2 КК передбачає, що ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Як відзначалося, кримінальна відповідальність — це реакція держави на вчинений особою злочин. Така реакція знаходить своє вираження у певному правозастосовному акті органу держави — обвинувальному вироку суду. В зв’язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається злочин, а процесуальною — обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
17. Поняття складу злочину, його елементи та ознаки
Склад злочину - це сукупність встановлених кримінальним законом та іншими нормативними актами юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають суспільно небезпечне діяння як злочинне.
У кожному складі злочину прийнято вирізняти його елементи. Ними є об'єкт злочину, об'єктивна сторона злочину (їх називають об'єктивними ознаками складу) і суб'єкт, суб'єктивна сторона злочину (суб'єктивні ознаки складу).
Об'єкт злочину - ті ознаки, які характеризують злочин у його спрямованості на заподіяння шкоди у сфері відповідних суспільних відносин, що охороняються законом. До обов'язкових ознак об'єкта злочину відносять суспільні відносини, до факультативних - предмет злочину та потерпілий від злочину.
Об'єктивна сторона злочину - це ознаки, які характеризують зовнішній прояв злочину, тобто зміни в суспільному середовищі, до яких призводить вчинення злочину. Такими ознаками є: дія або бездіяльність (обов'язкові ознаки об'єктивної сторони злочину), злочинні наслідки діяння, причиновий зв'язок між діянням та злочинними наслідками, місце, час, спосіб, обстановка вчинення злочину, знаряддя та засоби вчинення злочину.
Суб'єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 18 КК, "є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність". До обов'язкових ознак суб'єкта належать: фізична особа, вік особи, осудність; до факультативних: спеціальні ознаки суб'єкта (спеціальний суб'єкт): громадянство, стать та ін.
Суб'єктивна сторона - це ознаки, які характеризують злочин з його внутрішнього боку. До обов'язкових ознак належать: вина у формі умислу чи необережності; до факультативних: мотив злочину, мета злочину, емоційний стан.
З цих ознак, що наповнюють правовий зміст елементів складу злочину, обов'язковими, тобто необхідними, є ознаки складу злочину, що притаманні всім злочинам без винятку. Відсутність таких ознак свідчить про відсутність певного елементу складу злочину і, відповідно, самого складу злочину. До таких обов'язкових ознак складу злочину відносяться: а) суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом; б) злочинна дія (бездіяльність); в) ознаки загального суб'єкта (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність); г) вина (умисел або необережність).
Таким чином, в межах загального поняття складу злочину всі ознаки, що характеризують елементи складу, поділяються на дві групи: уже розглянуті нами необхідні (обов'язкові) ознаки, і другу групу складають факультативні (необов'язкові) ознаки.
Факультативними (необов'язковими) є ознаки, що притаманні не усім, а тільки окремим складам злочину. До таких ознак віднесені: а) предмет злочину; б) злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) і наслідками, що настали, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину; в) ознаки спеціального суб'єкта (службове становище, державно-правове становище тощо); г) мотив, мета та емоційний стан.
18. Об’єкт злочину та його види
Об'єктом злочину є суспільні відносини, які перебувають під охороною кримінального закону, на які посягає злочин, яким заподіюються або які ставляться під загрозу заподіяння суспільно небезпечної шкоди. До обов'язкових ознак об'єкта злочину відносять суспільні відносини, до факультативних - предмет злочину і потерпілого від злочину.
Суспільні відносини, як об'єкт злочину, мають внутрішню структуру. Структурними елементами суспільних відносин є: суб'єкти суспільних відносин, предмет, із приводу якого існують суспільні відносини, суспільно корисна діяльність (соціальний зв'язок) як зміст суспільних відносин.
У теорії кримінального права широке розповсюдження отримала тричленна класифікація об'єктів злочину на загальний, родовий та безпосередній. Це - класифікація "по вертикалі".
Загальним об'єктом злочинів визнається вся сукупність суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.
Під родовим об'єктом злочинів прийнято розуміти суспільні відносини, на які посягає певна група злочинів. Це можуть бути тотожні, або однорідні, суспільні відносини, які охороняються комплексом взаємопов'язаних кримінально-правових норм. Родовий об'єкт злочинів найчастіше вказується в назвах розділів Кримінального кодексу. Наприклад, розд. XVII має назву "Злочини у сфері службової діяльності".
Безпосередній об'єкт - це суспільні відносини, на які посягає конкретне злочинне діяння. Безпосередній об'єкт - це суспільні відносини, поставлені під охорону конкретного кримінального закону.
У теорії кримінального права широко розповсюджена триступенева класифікація багатооб'єктних злочинів "по горизонталі". Суть цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта вирізняються основний, додатковий та факультативний безпосередні об'єкти злочину (класифікація "по горизонталі").
Основний безпосередній об'єкт - це суспільні відносини, порушення яких складає соціальну сутність злочину, основний безпосередній об'єкт в вирішальній ступені визначає суспільну небезпечність конкретного злочину.
Додатковий безпосередній об'єкт злочину - це суспільні відносини посягання на які не являються суттю цього злочину, але вони порушуються, або ставляться в загрозу порушення поряд з основним безпосереднім об'єктом.
Факультативним безпосереднім об'єктом злочину визнаються суспільні відносини, які даний злочин в одних випадках порушує, а в інших не порушує.
Об'єкт злочину має важливе практичне значення: для відмежування злочинів від інших правопорушень; для визначення соціальної сутності злочину; для визначення суспільних відносин, які потребують кримінально-правової охорони; для класифікації всіх злочинів; для встановлення характеру та ступеня суспільної небезпечності злочину; для правильної кваліфікації злочину.
19. Поняття предмету злочину та його співвідношення з об’єктом кримінально – правової охорони
Предмет злочину - це вказана в правовій нормі певна річ матеріального світу з властивостями суспільних відносин, які зазнають або ставляться під загрозу негативних змін внаслідок суспільно небезпечного посягання.
В кримінально-правовій літературі існує велика кількість думок щодо визначення самого предмета злочину.
Предмет злочину є факультативною ознакою складу злочину. Як необхідна ознака складу злочину предмет злочину виступає лише у тому випадку, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції норми або однозначно випливає з його змісту. Наприклад, у ч.1 ст. 199 КК України передбачено відповідальність за незаконне виготовлення, зберігання, перевезення, збут державних цінних паперів. Тобто кримінальна відповідальність настає за незаконне виготовлення, зберігання, перевезення або збут саме державних цінних паперів. Вказані в диспозиції цієї норми дії з недержавними цінними паперами не утворюють зазначеного складу злочину у зв'язку з відсутністю якраз предмета злочину (відповідальність за такі дії передбачено ст. 224 КК). Цей приклад показує, що кваліфікація злочинних діянь залежить від правильного встановлення предмета злочину. В тих складах злочину, де предмет є обов'язковою ознакою, він установлюється раніше інших ознак. Якщо диспозиція норми Особливої частини Кримінального кодексу має бланкетний характер, перелік предметів злочину наводиться у тих нормативних актах, до яких відсилає кримінальний закон.
У теорії кримінального права вирізняються такі види предметів: люди, речі, тварини і рослини.
Відмінності об'єкта від предмета злочину: об'єкт - обов'язковий елемент складу злочину, а предмет - факультативна ознака об'єкта злочину; об'єктові злочином шкода завдається, а предметові - ні; об'єкт - це тільки суспільні відносини, а предмет - річ матеріального світу.
Предмет злочину відрізняється від предмета злочинного впливу і предмета суспільних відносин. Предмет злочину - факультативна ознака об'єкта злочину, а предмет злочинного впливу і предмет суспільних відносин - це одні з елементів суспільних відносин; предмет злочину - це річ матеріального світу, а предмет злочинного впливу і предмет суспільних відносин можуть бути не тільки річчю, а й соціальною цінністю. Іноді вони можуть збігатися (майно при крадіжці).
Визначення предмета злочину має важливе практичне значення для відмежування його від засобів і знарядь скоєння злочину. Одна і та ж річ може бути як предметом, так і знаряддям злочину (ніж, різноманітні інструменти тощо).
20. Поняття та ознаки об’єктивної сторони злочину
Об'єктивна сторона злочину - це сукупність ознак, які характеризують зовнішню сторону злочину.
Ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їх закріплення у диспозиціях норм Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов'язкові і факультативні.
До обов'язкових ознак належить діяння у формі дії чи бездіяльності.
До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причиновий зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя і засоби вчинення злочину. Однак якщо суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка і засоби вчинення злочину прямо вказані у диспозиції норми Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їх установлення в такому випадку є обов'язковим.
Непереборна сила - це надзвичайна і нездоланна в даних умовах обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороба тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, відсутня воля особи, відсутні саме діяння та об'єктивна сторона злочину. Отже, за таке діяння кримінальна відповідальність наставати не може.
Під непереборним фізичним примусом розуміють такий протиправний фізичний вплив однієї людини на іншу, що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства. У разі непереборного фізичного примусу в особи немає дії чи бездіяльності у кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40 КК). Якщо ж фізичне насильство було переборним, то в цьому випадку питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40 КК). Однак такий фізичний примус повинен розглядатися як обставина, що пом'якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).
Психічний примус - це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчинити тих або тих дій, які у даній ситуації повинні бути вчинені, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної чи моральної шкоди. Ось чому суспільно небезпечне діяння, вчинене внаслідок психічного примусу, за загальним правилом, не виключає кримінальної відповідальності, але розглядається як вчинене при пом'якшуючих обставин у застосуванні покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66). Дія чи бездіяльність, вчинені внаслідок психічного примусу, не тягнуть за собою кримінальної відповідальності лише за умови, що мав місце стан крайньої необхідності.
Значення об'єктивної сторони злочину: вона є елементом складу злочину і входить до підстави кримінальної відповідальності; ознаки об'єктивної сторони визначають суспільну небезпечність злочину; від визначення її ознак залежить правильна кваліфікація злочину; вона допомагає розмежувати злочини, а також відмежувати злочинні діяння від незлочинних.
21.Суспільно небезпечне діяння та його ознаки
Суспільно небезпечне діяння є обов'язковою ознакою щодо об'єктивної сторони. Без суспільно небезпечного діяння нема злочину.
Поняття «діяння» містить у собі дві форми поведінки особи, що вчиняє злочин,- дію та бездіяльність.
Переважна більшість злочинів вчинюється дією. Це, наприклад, такі злочини, як: державна зрада (ст. 111 КК), зґвалтування (ст. 152 КК), грабіж (ст. 186 КК), розбій (ст. 187 КК), контрабанда (ст. 201 КК), обман покупців та замовників (ст. 225 КК), бандитизм (ст. 257 КК), незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК) і багато інших злочинів.
Шляхом бездіяльності вчинюються, зокрема: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК), ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ст. 212 КК), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК) тощо.
Ряд злочинів може вчинятися як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності. Це, зокрема: порушення правил екологічної безпеки (ст. 236 КК), порушення ветеринарних правил (ст. 251 КК), порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. 270 КК), розголошення державної таємниці (ст. 328 КК), службова недбалість (ст. 367 КК).
Вчинення злочину шляхом дії означає активну вольову поведінку особи, що вчиняє злочин. Ця дія є суспільно небезпечною, протиправною, вона спричиняє шкоду об'єкту кримінально-правової охорони. Якщо дія особи не є суспільно небезпечною, то діяння не може бути визнано злочинним (ч. 2 ст. 11 КК). Це положення закону повною мірою стосується і вчинення злочину шляхом бездіяльності.
Бездіяльність у кримінальному праві розуміється як суспільно небезпечна вольова пасивна поведінка особи, що полягає у невиконанні того діяння, яке особа повинна була і могла виконати чи попередити настання суспільно небезпечного наслідку.
Свідоме невиконання цих обов'язків за наявності реальної можливості їх виконати тягне за собою кримінальну відповідальність за відповідними статтями КК.
Оскільки злочинне діяння (дія чи бездіяльність) є поведінкою свідомою, вольовою, то вчинення його, наприклад, неосудною особою виключає кримінальну відповідальність навіть тоді, коли ним завдано істотної шкоди.
Психічний примус (погроза вбивством, завданням тілесних ушкоджень, знищенням майна, шантаж, інші подібні дії) та фізичний примус, внаслідок якого особа зберігала можливість керувати своїми діями, виключають кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо особа, що зазнала такого впливу, була у стані крайньої необхідності. Кримінальна відповідальність не настає при непереборній силі, під якою розуміється дія сил природи, механізмів, людей, звірів та інших факторів, через які особа реально позбавлена можливості виконати покладений на неї обов'язок.
22. поняття кримінально-правової бездіяльності, умови відповідальності
Бездіяльність - це пасивна форма поведінки людини, що полягає у не вчиненні нею конкретної дії (дій), яку вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Бездіяльність тотожна дії за своїми соціальними і юридичними властивостями, тобто вона суспільно небезпечна і протиправна, є свідомою і вольовою поведінкою людини.
Шляхом бездіяльності вчинюються такі злочини, як залишення в небезпеці (ст.111 КК), неподання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя становищі (ст.112 КК), неподання допомоги хворому особою медичного персоналу (ст.113 КК) та ін.
Обов’язок вчинити певні дії (повинність) може випливати з різних підстав:
а) із закону (наприклад, закон покладає на громадянина обов’язок повідомити органам влади про достовірно йому відомий злочин, що готується або вчинений (ст.187 КК);
б) з професійних або службових функцій ( наприклад, неподання допомоги хворому особою медичного персоналу - ст.113 КК, службова недбалість - ст. 167 КК);
в) з договору (наприклад, злочинно-недбале ставлення до охорони державного або колективного майна ст.91 КК);
г) з родинних відносин (наприклад, ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків - ст.116 КК);
д) з попередньої поведінки особи, коли вона своїми діями створює небезпечне становище для іншої особи і внаслідок цього зобов’язана подати їй допомоги (наприклад, водій. винний в аварії, повинен подати допомогу потерпілому і невиконання такого обов’язку за певних умов тягне відповідальність за ст.111 КК - залишення в небезпеці).
Злочинна бездіяльність, як і дія, може виразитися в поодинокому акті не вчинення особою конкретної дії, яку вона повинна була і могла вчинити, але може являти собою і кілька (множинність) актів пасивної поведінки, що має місце, наприклад, при службовій недбалості, коли службова особа неодноразово не виконує покладені на неї обов’язки (ст.167 КК).
Таким чином, кримінальна відповідальність за злочинну бездіяльність настає лише за таких умов:
а) на особу був покладений спеціальний обов’язок вчинити дію, якщо було б відвернена настання злочинного наслідку;
б) у особи була реальна можливість в даній конкретній ситуації вчинити відповідні дії і відвернути спричинення суспільно небезпечних наслідків.
23. поняття причинового звязку та його значення в кримінальному праві. Теорії причинового звязку.
Причиновим зв'язком у кримінальному праві називається такий зв'язок між суспільними явищами, при якому одне явище (суспільно небезпечне діяння) утворює інше явище - злочинні наслідки.
При цьому перше з них є причиною, а друге - наслідком. У кримінальному праві за загальним правилом, кримінальна відповідальність настає за причиново зумовлені злочинні наслідки, тобто за злочинне завдання суспільно небезпечної шкоди. Водночас у деяких випадках кримінальна відповідальність настає не за злочинно заподіяну шкоду, а за злочинну зумовленість її, тобто за таку бездіяльність, яка була не причиною, а лише умовою настання суспільно небезпечної шкоди. Наприклад, лікар не надав допомоги хворому, внаслідок чого сталися тяжкі наслідки (ст. 139 КК), або невиконання або неналежне виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов'язків, якщо це спричинило тяжкі наслідки для власника майна (ст. 197 КК).
Тому поруч з причинами настання злочинних наслідків необхідно відрізняти і умови, які не були причиною цих наслідків, але сприяли їх настанню.
Умови - це такі явища, які самі не здатні, не спроможні породити певні наслідки, але які сприяють їх настанню. Умови грають важливу роль у розвитку причинового зв'язку - вони можуть значно полегшувати дію причини або перешкоджати їй.
Кримінальна відповідальність за злочинну обумовленість настає лише в тих випадках, коли однією із умов настання злочинних наслідків була бездіяльність відповідальної особи. В цих випадках кримінальна відповідальність настає не за заподіяння шкоди, а за невідвернення її, за незапобігання шкоди, яка була заподіяна іншими особами чи іншими джерелами (стихійне лихо, дії тварин, фізіологічні процеси і т. ін.).
Якщо ж однією з умов настання злочинних наслідків були конкретні дії іншої особи, то дії особи не можуть бути визнані причиною певних наслідків і ця особа не може бути за них відповідальною. Наприклад, В. - майстер залізничної ділянки, призначив колійним обхідником М. без належного дозволу лікаря. По дорозі на свою ділянку М. грубо необережно йшов по залізничній колії і потрапив під потяг. В ухвалі суд зазначив, що хоча дії В. і були однією з умов смерті M., але вони не були причиною смерті, а тому В. не повинен нести відповідальність за її настання.
Кримінальна правова наука має 3 основні теорії (концепції) щодо проблеми причинового зв'язку:
1) "conditio sine gua non" ("умова, без якої немає"): той чи інший фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою злочинного результату і підставою для висновку про наявність причинового зв'язку;
2) адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально-правове значення, тільки "типові" причини;
3) необхідного спричинення: діяння передує наслідку за часом, діянню внутрішнє властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням, а не діям інших осіб або інших зовнішніх сил.
Самою поширеною є теорія conditio sine qua non - причина - це та умова, без якої наслідки не настануть;
24.поняття та види суспільно небезпечних наслідків злочинів
Найважливіша соціальна властивість злочину - його суспільна небезпечність -полягає в тому, що діяння (дія або бездіяльність) посягає на суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом, викликає в них певні негативні зміни (шкода, збиток).
Суспільно небезпечні наслідки, залежно від характеру і обсягу шкоди, заподіяної діянням об'єкту, можуть бути поділені на наслідки у вигляді реальної шкоди і наслідки у виді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди.
Наслідки злочину різноманітні і можуть мати місце в різних сферах: економіки, виробництва, прав людини, екології тощо. Усі вони можуть бути поділені на дві великі групи: наслідки матеріального характеру і наслідки нематеріального характеру.
До матеріальних наслідків належить шкода, що має особистий (фізичний) характер, наприклад, смерть людини при вбивстві, тілесні ушкодження,а також майнова шкода, наприклад, у злочинах проти власності. У свою чергу, злочинні наслідки майнового характеру можуть виражатися у так званій позитивній шкоді чи в упущеній вигоді (неодержані доходи).
Нематеріальні наслідки являють собою такі негативні зміни в об'єкті посягання, що поєднані з порушенням тих або інших інтересів учасників суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом, і, як правило, не пов'язані з фізичним впливом на людину як суб'єкта суспільних відносин чи впливом на матеріальні предмети зовнішнього світу (блага), з приводу яких існують суспільні відносини.
Залежно від виду безпосереднього об'єкта, якому суспільно небезпечне діяння заподіює шкоду, наслідки можуть бути поділені на основні і додаткові. Так, шкода, що заподіюється службовою особою нормальній діяльності державного апарату при перевищенні влади або службових повноважень, є основною, а шкода, що заподіюється особі, якщо перевищення супроводжується насильством або болісними або такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями - додатковим наслідком. У разі, коли наслідки відсутні, питання про кримінальну відповідальність може вирішуватися таким чином: а) якщо діяння вчинене з прямим умислом, то воно кваліфікується як замах на злочин; б) якщо ж у законі не передбачена відповідальність за злочин з іншими формами вини, то відсутність наслідків виключає склад злочину і кримінальну відповідальність. Суспільно небезпечні наслідки мають важливе значення для диференціації кримінальної відповідаль
25.Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину та їх кримінально-правове значення
До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причиновий зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя і засоби вчинення злочину.
Вони мають різне юридичне значення залежно від того, чи віднесені вони кримінальним законом до ознак певного складу злочину. Якщо ці ознаки включені в диспозицію кримінально-правової норми, то вони є обов'язковими для цього складу злочину і мають вирішальне значення для підстав кримінальної відповідальності та кваліфікації злочину. Якщо ж ці ознаки в диспозиції норми не передбачено, то для одних складів вони не мають юридичного значення, а для інших мають значення для визначення таких ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, мотивів вчинення злочину, мети його вчинення. Незважаючи на це, спосіб злочину, а також місце, час і обстановка вчинення злочину притаманні будь-якому злочинному діянню, виступають у ролі постійних ознак, що мають місце завжди, у всіх випадках, у здійсненні будь-якого злочину. Саме тому в ст. 64 КПК України зазначено, що час, місце, спосіб вчинення злочину, які характеризують подію злочину, підлягають доведенню за кожною кримінальною справою.
Суспільно небезпечні наслідки - це передбачена кримінально-правовою нормою матеріальна чи нематеріальна шкода, заподіяна злочинною дією чи бездіяльністю об'єкта посягання.
Під причиновим зв'язком у кримінальному праві слід розуміти об'єктивно існуючий зв'язок між діянням - дією чи бездіяльністю (причиною) - і суспільно небезпечними наслідками (наслідком), коли дія чи бездіяльність викликає настання суспільно небезпечного наслідку.
Місце вчинення злочину - це певна територія або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки.
Час вчинення злочину - це певний проміжок часу, протягом якого відбувається суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки.
Обстановка вчинення злочину - це конкретні об'єктивно-предметні умови, в яких вчиняється злочин.
Спосіб вчинення злочину - це певний метод, порядок і послідовність рухів, що застосовуються особою для вчинення злочину.
Засоби вчинення злочину - це предмети матеріального світу, що сприяють (полегшують) вчиненню особою злочину.
Знаряддями вчинення злочину називаються ті предмети, речі, за допомоги яких безпосередньо було вчинено злочин.
26. Поняття місця скоєння злочину.
Місце вчинення злочину - це певна територія або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки. У статтях Особливої частини КК місце вчинення злочину в одних випадках визначається як територія України (статті 268, 334), повітряний простір (ст. 282), економічна зона України (ст. 243); в других - воно використовується як географічне поняття, наприклад, море, внутрішні морські і територіальні води (ст. 243), атмосферне повітря (ст. 241), водні об'єкти (ст. 242), вода (ст. 242), земля (ст. 239), надра (ст. 240), континентальний шельф (ст. 244) тощо; у третіх - під ним розуміють певну територію, на якій людина проживає чи займається виробничою або іншою діяльністю, наприклад, житло, інше приміщення чи сховище (статті 185, 186, 187), річкове, морське або повітряне судно (ст. 278), транспортні комунікації (ст. 279), вибухонебезпечні підприємства, вибухонебезпечні цехи (ст. 273) тощо. Іноді це місце, де відбуваються певні події чи певні дії виняткового характеру, наприклад, поле бою (статті 429,432), район бойових дій (ст. 433). У деяких складах місце вчинення злочину визначається як територія, на яку поширюється чітко визначений правовий режим, наприклад, державний кордон України (ст. 331), митний кордон України (ст. 201), заповідники, території й об'єкти природно-заповідного фонду (при незаконному полюванні - ст. 248), місця обмеження волі (ст. 390), місця позбавлення волі (ст. 393), виправні установи (статті 391, 392) спеціалізовані лікувальні заклади (ст. 394) та ін.
У деяких випадках місце вчинення злочину виступає як кваліфікуюча ознака. Це, наприклад, розбій, вчинюваний щодо населення в районі воєнних дій (ч. 2 ст. 433 КК).
27. Поняття та ознаки суб’єкту злочину.
ст.18 КК
Коментар до статті 18. Суб'єкт злочину
1. Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
2. Спеціальним суб'єктом злочину е фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.
1. Суб'єкт злочину є одним із елементів складу злочину, без якого не може наставати кримінальна відповідальність. Особа може нести кримінальну відповідальність за вчинений нею злочин, якщо вона; 1) є фізичною особою, тобто людиною; 2) є осудною; 3) досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Зазначені ознаки є загальними юридичними ознаками суб'єкта злочину. Вони є обов'язковими ознаками будь-якого складу злочину, і відсутність однієї з них означає відсутність у діянні особи складу злочину.
Обмеження кола можливих суб'єктів злочину фізичними особами означає, що суб'єктами злочину за українським кримінальним правом не можуть бути юридичні особи. Визнання останніх суб'єктами кримінальної відповідальності не відповідає принципам кримінального права - особистої (індивідуальної) відповідальності особи за вчинений злочин та наявності вини. За злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, відповідає винна фізична особа, яка вчинила такі діяння. Відповідальність юридичних осіб визначається засобами адміністративного чи цивільного права (застосування до установ, підприємств, організацій штрафних санкцій, заборона їхньої діяльності тощо).
Суб'єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи.
Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа, тобто яка під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої Дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19). Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб'єктами злочину. Згідно з КК особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, тобто є суб'єктами злочину (ч. 1 ст. 20).
Навіть у психічно здорової людини зазначена здатність свідомості і волі виникає лише при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює конкретний віх, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб'єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, що перелічені у ч. 2 ст. 22. , Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності.
2. Суб'єктом злочину можуть бути громадяни України, особи без громадянства (апатріди) та іноземці (про їх поняття див. коментар до ст. ст. 6-8). Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних співробітників та інших громадян, які відповідно до міжнародних угод і чинного законодавства не піддягають юрисдикції українського суду, розв'язуються дипломатичним шляхом (див. ст. 6 та коментар до неї).
3. Загальні ознаки суб'єкта злочину не згадуються в диспозиціях норм Особливої частини КК, оскільки є обов'язковими для всіх складів злочинів. У ряді випадків закон передбачає відповідальність осіб, наділених, окрім загальних ознак суб'єкта, додатковими ознаками, що характеризують відповідну особу як спеціального суб'єкта злочину. Ці ознаки конкретного складу злочину або прямо названі в диспозиції відповідної норми КК, або визначаються шляхом 'тлумачення цієї чи інших норм КК. Інколи ознаки спеціального суб'єкта вказані в окремій нормі (наприклад, поняття службової особи визначається у примітці до ст. 364).
Відсутність ознак спеціального суб'єкта, передбачених конкретним складом злочину, виключає кримінальну відповідальність за цей злочин. В одних випадках така відповідальність не настає взагалі, а в інших настає за іншими статтями КК.
За своїм змістом ознаки спеціального суб'єкта досить різноманітні. їх можна об'єднати у три великі групи: 1) ознаки, що характеризують соціальну роль і правове становище суб'єкта; 2) фізичні властивості суб'єкта; 3) взаємовідносини суб'єкта з потерпілим.
Найбільш численною є перша група. Вона охоплює, зокрема, такі ознаки, як громадянство (громадянин України, особа без громадянства чи іноземець), професія, вид діяльності, характер виконуваної роботи (лікар, капітан судна тощо), участь у судовому процесі (свідок, потерпілий, експерт, перекладач), судимість. Другу групу становлять ознаки, що характеризують вік, стать, стан здоров'я і працездатність суб'єкта. До третьої групи ознак належать ті, що стосуються родинних відносин суб'єкта з потерпілим або іншими особами (батько, мати, інші родичі), службових (підлеглий, начальник) або інших відносин (особа, від якої потерпілий залежить матеріально, тощо).
4. Суб'єкт злочину - це конкретна особа, якій прита-манні певні соціальні властивості. Їх сукупність утворює індивідуальний образ людини, який охоплюється поняттям "особа, яка вчинила злочин" ("особа злочинця"). З поняттям "особа злочинця" пов'язано багато положень КК. Вимога враховувати особу винного є одним із загальних засад призначення покарання (ст. 65). Окремі властивості особи, яка вчинила злочин, відображені у переліку обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання (ст. ст. 66, 67), Дані про особу мають також юридичне значення для вирішення інших кримінально-правових питань (зокрема, питання про звільнення від кримінальної відповідальності). Проте на відміну від ознак суб'єкта зло"тау, інші дані про особу Перебувають за межами складу злочину,
а тому не можуть бути покладені в обґрунтування кримінальної відповідальності.
28. Вік кримінальної відповідальності.
ст.22 КК
Коментар до статті 22. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність
1. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.
2. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115 - 117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, дов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 357, 389, 411, 455), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина 3 статей 354, 355, 359, 387. 409), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина 2 статей 354, 355, 359, 387. 409), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 263), терористичний акт (стаття 264), захоплення заручників (статті 148 і 358), зґвалтування (стаття 153), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 154), крадіжку (статті 188, частини 1 статей 268, 315), грабіж (статті 189. частина 2 статті 315), розбій (стаття 191, частина 3 статей 268, 315), вимагання (стаття 192, частина 1 статей 268, 315), умисне знищення або пошкодження майна (етапі 198, 356, 361, 388, 410), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 284), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 285), незаконне заволодіння транспортними засобами (стаття 296), хуліганство (частини 2-4 статті 303).
1. Досягнення встановленого законом віку - одна із загальних УМОВ притягнення особи до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 18). Під віком людини розуміють певний період її розвитку, якісно своєрідний ступінь формування її особистості.
Певний рівень свідомості та соціального розвитку формується з досягненням віку, коли під впливом сім'ї, школи, соціального оточення підліток розуміє, що є добром і що є злом, у яких випадках його ді! можуть заподіяти шкоди іншим людям і суспільству. Достатній рівень свідомості дає змогу пред'являти до неповнолітнього вимоги узгоджувати свою поведінку з правилами, встановленими у суспільстві.
Обмеження мінімального віку кримінальної відповідальності (14-16 роками) пов'язано з тим, що саме у цьому віці відбувається становлення підлітка як особистості, перехід від дитячого стану до Дорослого. У цьому віці неповнолітні вже можуть розуміти й оцінювати свої вчинки, хоча психіка їх ще не зовсім сформована. Вони не завжди критично ставляться до своїх дій, схильні до наслідування, можуть вчинити правопорушення із помилкових уявлень про товариство, нерідко неспроможні протистояти негативному впливові їх оточення. Підліткам притаманні бурхлива енергія, емоційність, імпульсивність, сприйнятливість. Вони, як правило, довірливії люблять фантазувати. У цьому віці проявляється інтерес до пригод, подорожей, виникають різні захоплення, прагнення продемонструвати свою самостійність тощо. Враховуючи все це, КК передбачає певні особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (розділ XV Загальної частини КК).
Таким чином, встановлення загального віку кримінальної відповідальності з 16 років, а за окремі злочини - з 14 років, обумовлено тим, що з досягненням цього віку особа повною мірою здатна оцінювати свою поведінку, у т.ч. злочинну.
2. Малолітні віком до 14 років, а також особи, які вчинили у віці від 14 до 16 років суспільне небезпечні діяння, не зазначені у ч. 2 ст. 22, не можуть бути суб'єктом злочину, а тому кримінальній відповідальності не підлягають.
3. Перелік злочинів, за вчинення яких кримінальна відповідальність настає з 14 років, є вичерпним (при цьому у ч. 2 ст. 22 перераховано лише умисні злочини).
4. Оскільки вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, має Правове значення, органи досудового слідства і суди повинні вживати заходів щодо встановлення віку неповнолітнього - дати його народження. У разі притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності його вік встановлюють відповідно до документів про народження (число, місяць, рік народження). Особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а починаючи з 0 годин наступної доби. При цьому враховуються місце народження особи і місце вчинення злочину, якщо вони знаходяться в різних часових поясах. За відсутності докумен• тів про народження вік особи встановлюється на підставі висновку судово-медичної експертизи. При цьому днем народження особи є останній день названого експертом року, а при визначенні віку мі-. німальною і максимальною кількістю років слід виходити із пропонованого експертами мінімального віку цієї особи.
Хоча за загальним правилом кримінальна відповідальність настає при досягненні особою 16 років, суб'єктами окремих злочинів (більшість військових злочинів, втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність тощо) можуть бути лише особи, яким виповнилося 18 років. Суб'єктом злочинів проти правосуддя, що вчиняються, наприклад, суддями, може бути лише особа, яка досягла 25-річного віку.
5. Кримінальне законодавство України не визначає максимального віку кримінальної відповідальності, тобто будь-яка людина похилого віку у разі вчинення нею злочину визнається суб'єктом злочину.
6. Вчинення злочину неповнолітнім визнається обставиною, яка пом'якшує покарання (п. З ч. 1 ст. 66).
Конституція України (cm. cm. 24, 127).
29. Осудність та обмежена осудність суб’єкту злочину.
ст.19, 20КК
Коментар до статті 19. Осудність
1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення діяння, передбаченого цим Кодексом, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
3. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановления вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
1. Згідно з ч. 1 ст. 19 осудність - це психічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудність - юридична передумова вини і кримінальної відповідальності, обов'язкова ознака суб'єкта злочину. Лише психічно здорова людина свідомо обирає варіанти поведінки, здатна розуміти те, що чинить, і тому може бути відповідальною за свої суспільне небезпечні діяння. Здатність керувати своїми діями свідчить про можливість ставити перед собою ' певні завдання, мету і, відповідно, розв'язувати їх і досягати бажаного результату, проявляти свою волю у цьому напрямі чи навпаки, утримуватися від необдуманих вчинків і спокус.
Осудність характеризується двома критеріями - медичним (біологічним) і юридичним (психологічним). Медичний критерій визна^ чає здоровий стан психіки особи, відсутність певних психічних за-' хворювань, недоліків розумового розвитку, юридичний полягає в1' здатності особи усвідомлювати характер своїх суспільне небезпеч-. них дій (бездіяльності) та керувати ними.
Взагалі осудність - це нормальний стан психічно здорової людини. Існує презумпція психічного здоров'я: кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах і в порядку, передбачених законом. Якщо виникає сумнів з приводу осудності, органи досудового розслідування чи суд призначають судово-психіатричну експертизу. Особа повинна бути визнана судом осудною чи неосудною не взагалі, а лише стосовно діяння, що їй інкримінується.
Стан осудності протилежний за змістом стану неосудності, який виключає відповідальність особи, а також відрізняється від обмеженої осудності - стану, який характеризується нездатністю особи повною мірою усвідомлювати свої діяння та/або керувати ними, Що, однак, не виключає й кримінальної відповідальності.
2. Неосудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення суспільне небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психіч-" ної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Неосудність виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 19).
Закон вказує на два критерії, сукупність яких дає підстави для визнання особи неосудною. Як. і при визнанні особи осудною ними & медичний (біологічний) і юридичний (психологічний) критерії.
Медичний критерій неосудності характеризується наявністю в особи одного із чотирьох видів психічних захворювань, зазначених у ч. 2 ст. 19.
Хронічне психічне захворювання - це розлад психічної діяльності, що має тривалий перебіг і тенденцію до наростання хворобливих явищ. В окремих випадках спостерігаються періоди тимчасового покращення стану хворого, так звані ремісії, але це не означає видужання. До хронічних психічних захворювань належать шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч тощо.
Тимчасовий розлад психічної діяльності- це психічне захворювання, що розпочинається раптово, характеризується швидким розвитком, триває відносно недовго і як правило закінчується повним одужанням особи (гострий алкогольний психоз, реактивний стан, тобто хворобливий розлад внаслідок тяжкого психічного потрясіння, так звані виняткові стани - патологічне сп'яніння, патологічний афект тощо).
Недоумство, або як його ще називають, олігофренія, - це стійкий 1 такий, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності, хворобливий стан психіки (вроджений, набутий у ранньому дитинстві або ж такий, що розвинувся внаслідок якогось психічного захворювання). Розрізняють три ступені недоумства: легкий (дебільність), середній (імбецильність) і глибокий, тяжкий ступінь розумової недорозвиненості (ідіотія).
Інший хворобливий стан психіка - це такий стан. що у вузькому розумінні не є психічним захворюванням, але інколи його перебіг е досить тяжким, супроводжується різними порушеннями психічної діяльності (наприклад, тяжкі форми психопатії, психостенії, стан абстиненції). Подібне може спостерігатися і при травмах головного мозку, пухлинах мозку тощо. Під час зазначених патологій у хворого може бути порушена здатність до розумової чи вольової діяльності.
Передбачені законом в альтернативі ознаки медичного критерію охоплюють всі можливі випадки хворобливого розладу психічної діяльності людини. Медичний критерій виражено, таким чином, у діагнозі захворювання. Але психічне захворювання саме по собі не обов'язково виключає можливість суб'єкта усвідомлювати свої дії або керувати ними. Для визнання особи неосудною в момент вчинення нею суспільне небезпечного діяння вимагається також певний розлад її свідомості або вольових функцій як наслідок психічного захворювання.
Юридичний критерій неосудності включає в себе інтелектуальну і вольову ознаки.
Інтелектуальна ознака вказує на нездатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї дії (бездіяльності) на момент вчинення нею конкретного суспільне небезпечного діяння.
Вольова ознака полягає в нездатності особи керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими законом як суспільне небезпечні. Наприклад, розлад вольової сфери спостерігається у наркоманів у стані абстиненції (наркотичного голодування), але у них при цьому зберігається відносна здатність усвідомлювати суспільну небезпеку свого діяння. Така особа усвідомлює кримінальну протиправність, приміром, викрадення наркотичних засобів, однак не може утриматися від вчинення цих дій.
Для визнання наявності юридичного критерію достатньо встановити одну із названих його ознак - інтелектуальну чи вольову. Сукупність медичного критерію (одного із чотирьох видів психічних захворювань) і юридичного критерію (інтелектуальної чи вольової ознаки) дає підстави для визнання особи неосудною, і вона у зв'язку з цим не підлягає кримінальній відповідальності.
3. Неосудність, так само, як і осудність, - юридичне поняття. У зв'язку з цим висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд (а в процесі попереднього розслідування - орган дізнання, слідчий чи прокурор), спираючись на результати судово-психіатричної експертизи. Згідно з кримінально-процесуальним законодавством для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за наявності у справі даних, що викликають сумніви стосовно їх осудності, обов'язково призначається експертиза. Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі, не є обов'язковим для органів попереднього розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. Вони можуть не погодитися з висновком судово-психіатричної експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі.
4. Стан неосудності особи визначається лише на момент вчинення нею суспільне небезпечного діяння. Оскільки неосудний не може бути суб'єктом злочину, він не підлягає кримінальній відповідальності, але згідно з ч. 2 ст. 19 до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, які не є покаранням. Закон передбачає такі види примусових заходів медичного характеру: надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним, посиленим чи суворим наглядом (ст. 94).
Якщо особа вчиняє злочин у стані осудності, але до постановления вироку або під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вона не підлягає покаранню. До такої особи суд може застосувати примусові заходи медичного характеру (ч. З ст. 19, ст. 93). Після одужання ця особа може підлягати покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення її до кримінальної відповідальності або не з'явилися інші підстави, що звільняють її від кримінальної відповідальності чи покарання.
5. Неосудність слід відрізняти від обмеженої осудності (див. коментар до ст. 20).
КПК (ч. 4 cт. 75, л. 3 cт. 76).
Закон України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 p. (cm. 3).
Коментар до статті 20. Обмежена осудність
1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана .судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, у повній мірі була не здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і'може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
1. Інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального законодавства. Обмежена осудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та/або керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності.
Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями - медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.
Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепномозкових травм, розумова відсталість.
Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак - інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність) та (або) вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою.
Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи. Відповідно до ч. 2 ст. 20 визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання. Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.
2. Положення ч. 2 ст. 20 щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не поширюється на випадки, коли винний вчинив злочин у стані осудності, але до постановления вироку або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад і він фактично набув ознак, що характерні для обмеженої осудності. Адже у п. 3 ст. 93 йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розумінні цього слова.
3. Такі суспільне небезпечні захворювання, як хронічний алкоголізм, наркоманія і токсикоманія, також здатні викликати стан обмеженої осудності, але в цьому разі суд не може визнати особу обмежено осудною. Цей висновок випливає із положень ст. 96, яка передбачає можливість застосування, незалежно від призначеного покарання, примусового лікування до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб 'яро перелік таких хвороб див. коментар до ст. 96). На відміну від них, до обмежено осудних (і неосудних) застосовуються примусові заходи медичного характеру, а не примусове лікування, що вказує на різний правовий статус цих осіб. Відповідно до закону хронічний алкоголік чи наркоман за певних умов можуть бути визнані судом неосудними (якщо, наприклад, наркологічне хворий у стані абстиненції не здатний керувати своїм суспільне небезпечним діянням), але при цьому за будь-яких умов відсутні правові підстави для визнання таких осіб обмежено осудними.
30. Неосудність та її критерії
Студенти повинні розібратись зі станом неосудності, який про-тилежний стану осудності. Відповідно до ч. 2 ст. 19 КК не підлягає кримінальній відповідальності особа, котра під час вчинення суспі-льно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду мо-жуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Для визначення неосудності використовують два взаємопоєд-нані критерії неосудності:
• юридичний (психологічний);
• медичний (біологічний).
Юридичний (психологічний) критерій неосудності включає дві ознаки, які випливають із поняття неосудності:
1. Інтелектуальний момент, тобто нездатність особи усвідо-млювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї дії (бездіяльності) на момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння.
2. Вольовий момент, тобто нездатність особи керувати свої-ми діями (бездіяльністю), передбаченими законом як суспільно небезпечні. Вольовий момент характеризує такий психічний стан особи, перебуваючи в якому вона розуміє суспільну сутність вчинку, але не може, не спроможна із-за хвороби керувати со-бою, бо її воля нетверда. Наприклад, розлад волі спостерігається у стані наркотичного голодування, але при цьому зберігається відносна здатність усвідомлювати кримінальну протиправність вчинюваних суспільно небезпечних діянь.
Юридичний критерій визначає головний зміст неосудності, вказуючи на те, що особа неспроможна розуміти свої дії, не може усвідомлювати їх та не може ними керувати. Для наявності юри-дичного критерію неосудності достатньо встановити хоча б один із двох його моментів — інтелектуальний чи вольовий.
Медичний (біологічний) критерій неосудності характеризу-ється наявністю в особи одного з чотирьох видів установлених законом найпоширеніших психічних захворювань, визначених у ч. 2 ст. 19 КК:
1. Хронічне психічне захворювання — це розлад психічної ді-яльності, що має тривалий перебіг і тенденцію до наростання хворобливих явищ. До цих захворювань належать: епілепсія, ши-зофренія, прогресивний параліч, деякі види психозів тощо.
2. Тимчасовий розлад психічної діяльності — це раптові, ко-роткочасні розлади психіки, що характеризуються швидким роз-витком і в подальшому, як правило, повним одужанням особи. До такого розладу відносять: реактивний стан, тобто хворобли-вий розлад унаслідок тяжкого психічного потрясіння, «білу» га-рячку, патологічне сп’яніння, патологічний афект тощо.
3. Недоумство (олігофренія) — стійкий занадто слабкий розви-ток, крайня нерозвиненість інтелекту з незворотним пониженням розумової здібності із-за хвороби мозку (вроджений, травми, пора-нення, інфекції тощо). Розрізняють три ступеня недоумства:
• дебільність (легкий ступінь) — початковий ступінь, люди-на може орієнтуватися в обстановці, виконувати нескладні обов’язки, визнається осудною;
• імбецильність (середній ступінь) — нездатність до орієн-тування, не може виконувати ніяких обов’язків;
• ідіотія (тяжкий ступінь) — інтелект відсутній.
4. Інший хворобливий стан — це стан, за якого відсутнє пси-хічне захворювання, але інколи він супроводжується різними іс-тотними змінами психіки людини (тяжкі форми психопатії, пси-хотенції, неврози тощо).
Медичний критерій неосудності лише дає підставу до юри-дичного критерію. За наявності медичного критерію лише ви-никає питання про неосудність, яка остаточно встановлюється за наявності юридичного критерію. Для визначення психічного стану особи, котра вчинила злочин, призначається судово-психіатрична експертиза. Але висновок про осудність чи не-осудність дає орган, що проводить досудове чи судове розслі-дування.
Відповідно до закону (ч. 2 ст. 19 КК) особа, яка перебувала під час вчинення суспільно небезпечного діяння у стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності.
Разом із тим можлива ситуація, коли особа під час вчинення такого діяння була осудною, але до винесення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рі-шенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медич-ного характеру, а після одужання така особа може підлягати по-каранню (ч. 3 ст. 19 КК).
31. поняття і види спеціального суб’єкту злочину
Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа (ч. 2 ст. 18 КК).Ознаки спеціального суб'єкта завжди доповнюють обов'язкові ознаки загального суб'єкта. Такими ознаками, наприклад, є ознаки громадянства для суб'єкта державної зради (ст. 111 КК); ознаки службової особи для суб'єкта одержання хабара (ст. 368 КК). Ці додаткові ознаки можуть прямо вказуватися в тексті диспозиції конкретної статті або безпосередньо випливати з тексту відповідної кримінально-правової норми. Наприклад, у ч. 1 ст. 371 КК, яка передбачає відповідальність за завідомо незаконне затримання або незаконний привід, не зазначено, хто є суб'єктом цього злочину. Однак зі змісту цієї статті можна встановити, що ним можуть бути працівники правоохоронних органів, які наділені правом затримувати осіб чи здійснювати їх привід.У деяких випадках, ознаки спеціального суб'єкта можуть бути вказані тільки в частині статті КК, що передбачає кваліфікуючі ознаки злочину. Так, за ч. З ст. 206 КК склад протидії законній господарської діяльності може бути кваліфікованим, коли це діяння вчинюється службовою особою з використання службового становища, тобто спеціальним суб'єктом.Ознаки спеціального суб'єкта, доповнюючи ознаки загального суб'єкта злочину, звужують коло осіб, які можуть підлягати кримінальній відповідальності. Напр.: суб‘єктом злочину одержання хабара (ст.168) може бути лише посадова особа; суб‘єктом військових злочинів може бути лише військовослужбовець; суб‘єктом державної зради (ст.56) може бути лише громадянин України; суб‘єктом порушення вимог законодавства про охорону праці (ст.135) може бути лише особа, на яку були покладені обов‘язки щодо відповідальності за дотримання правил техніки безпеки на виробництві. У теорії кримінального права особу зі спеціальними ознаками суб‘єкта, передбаченими у конкретній кримінально-правовій нормі, прийнято називати спеціальним суб‘єктом, на відміну від поняття “загальний суб‘єкт”, для якого характерними ознаками завжди є осудність і певний вік.
32. поняття та ознаки суб’єктивної сторони злочину
Суб‘єктивна сторона складу злочину – це процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображуються її об‘єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов‘язані з вчиненням злочину.. Суб‘єктивна сторона складу злочину – це внутрішня сутність діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психиці осудної особи під час вчинення нею передбаченого законом суспільно небезпечного діяння. Характерними ознаками (елементами) суб‘єктивної сторони злочину є вина, мотив та мета вчинення злочину. Тоді для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зв‘язку зовнішнього прояву поведінки людини з її психічним станом. У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному, інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини – умислу і необережності. Водночас кримінальний закон в окремих випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознаку суб‘єктивної сторони складу злочину. Напр., умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст.95); умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст.103). Із цього приводу Пленум ВС України у п.24 постанови від 01.04.94 №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров‘я людини” вказав, що “судам необхідно мати на увазі, що суб‘єктивна сторона вбивства або заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, відповідальність за які передбачена ст.95 або 103 КК, характеризуються не лише умислом, а й таким емоційним станом винного, який значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Для кваліфікації таких дій винного за вказаними статтями необхідною умовою є сильне душевне хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.
33. поняття та зміст вини
\
Основною і обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони кожного злочину є вина особи. принцип кримінальної відповідальності за наявності вини законодавчо сформульований у КУ, в ст.62 якої говориться: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Вина – це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності. Вина – це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності. Вина – це лише психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке нею вчиняється. У ст.3 КК встановлено, що “кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчинені злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння”. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, і досягнення нею встановленого щодо кримінальній відповідальності за такий злочин віку. Тобто два елементи складу злочину – суб‘єкт і суб‘єктивна сторона – становлять суб‘єктивну підставу кримінальної відповідальності і тим самим створюють єдину підставу кримінальної відповідальності, якою є склад злочину. Чинне кримінальне законодавство України розрізняє дві форми вини при вчиненні злочину: вину у формі умислу (ст.8) і вину у формі необережності (ст.9).
34. поняття та види умислу
Відповідно до ст.8 злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо припускала настання цих наслідків. Дві характерні ознаки умислу: інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна: 1)усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Вольова ознака: наявність у суб‘єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення. Залежно від поєднання інтелектуальної у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак умисел: прямий і непрямий (евентуальний). Прямий: 1) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння; 2) передбачає настання суспільно небезпечних наслідків; 3) бажає їх настання. Непрямий умисел: 1) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння; 2) передбачає його суспільно небезпечні наслідки; 3)свідомо при пускає їх настання. Підстава розмежування двох умислів: прямий – особа бажає настання наслідків, непрямий – виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, але свідомо допускає їх настання. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчиненого діяння означає, що особа розуміє не лише фактичні обставини, які стосуються об‘єкта і об‘єктивної сторони складу певного злочину, а й його суспільну небезпечність.. Різновиди умислу: визначений (бажання досягти конкретного злочинного наслідку), невизначений (винний передбачає суспільно небезпечні наслідки лише у загальних рисах), альтернативний (особа передбачає і бажає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків). Із урахуванням емоційної сторони вчиненого злочину і часу формування умислу: заздалегідь обдуманий; такий, що виник раптово, та афектований. Заздалегідь обдуманий: 1) виникає у винного ще до початки вчинення злочину; 2) найважливіші дії і умови, які будуть мати значення для успішного здійснення злочинного наміру, обдумуються завчасно. Умисел, що виник раптово формується безпосередньо перед самим початком вчинення злочину, тобто винний здійснює свій злочинний намір одразу ж після його виникнення. Афектований умисел виникає у процесі сильного душевного хвилювання (афекту) раптово, під впливом тих чи інших обставин, найчастіше внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання (п.4 ст.40), викликаного неправомірними діями потерпілого, є обставиною, що пом‘якшує відповідальність, а у деяких випадках – обов‘язковою ознакою так званого привілейованого складу злочину (ст.95, 103).
35. необережність та її види
До злочинів, які можуть вчинені з необережності, належать, як правило, ті, обов‘язковою ознакою котрих є наявність суспільно небезпечних наслідків (злочини з матеріальним складом). Відповідно до ст.9 КК злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. За змістом ст.9 охоплює два види необережної вини: злочинну самонадіяність ( 1 – особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності: інтелектуальний момент, 2 – особа легковажно розраховує на відвернення цих наслідків: вольовий момент) і злочинну недбалість ( 1- особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2 – особа повинна була передбачати такі наслідки; 3 – могла їх передбачати). Злочин вважається вчиненим за злочинної самонадіяності, коли особа: 1) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2) розраховує на реальні сили (знання, досвіт, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (технічні засоби, дії інших сил тощо), які дозволяють уникнути настання суспільно небезпечних наслідків; 3) її розрахунки були легковажними (невиправданими), і такі наслідки настали. При злочинній самонадіяності відсутнє свідоме допущення шкідливих наслідків, оскільки винний сподівається, хоча й легковажно, на певні конкретні обставини, здатні їх відвернути, цим злочинна самонадіяність відрізняється від непрямого умислу, який є надією на везіння, а не на конкретні обставини. Злочинна недбалість виявляється у непередбаченні винним суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Іншими ознаками, притаманними недбалості, є обов‘язок і можливість особи передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння. Обов‘язок бути уважним і розсудливим при вчиненні певних дій, передбачити можливість настання їх шкідливих наслідків покладається на громадян законом, спеціальними нормами і правилами, які регулюють службову або професійну діяльність, тощо.
36.Злочинна самовпевненість , її критерії
Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Інтелектуальний момент злочинної самовпевненості характеризується тим, що особа передбачає можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння . Вольовий момент полягає у тому, що особа легковажно розраховує на відвернення цих наслідків. Прикладом злочинної самовпевненості є перевищення швидкості водієм, який розраховує у будь-який момент загальмувати й уникнути небажаних наслідків, але не встигає цього зробити і завдає середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень пішоходу. При визначенні злочинної самовпевненості закон не вказує на усвідомлення особою суспільне небезпечного характеру свого діяння. Однак це не означає, що винний не розуміє своїх дій (бездіяльності). Він усвідомлює їх потенційну суспільну небезпеку і вважає, що подібна його поведінка хоча і може викликати небезпечні наслідки, у цьому конкретному випадку не призведе до такого результату. На практиці нерідко виникають складнощі при відмежуванні злочинної самовпевненості від непрямого умислу. Це обумовлено тим, що за ознаками інтелектуального і вольового моментів вони подібні між собою. І злочинна самовпевненість, і непрямий умисел характеризуються передбаченням особою можливості настання суспільне небезпечних наслідків. Однак при непрямому умислі передбачення має конкретний характер, а при злочинній самовпевненості - абстрактний. При непрямому умислі винний передбачає, що суспільне небезпечні наслідки можуть настати від його конкретної дії (бездіяльності), яка вчинена у даний момент, у певній обстановці і за певних обставин. Вчинюючи злочин з непрямим умислом, винний може сподіватися, що в силу випадкового збігу обставин вказані наслідки можуть не настати ("либонь нічого не станеться"). Зовсім інший зміст має інтелектуальний момент при злочинній самовпевненості. Винний абстрактно передбачає настання злочинних наслідків свого діяння, тобто не усвідомлює дійсного розвитку причинного зв'язку, хоча при належній мобілізації своїх психічних сил міг би усвідомлювати це. Він самовпевнено перебільшує свої можливості або неправильно оцінює обстановку чи конкретні (а не абстрактні, як при непрямому умислі) об'єктивні обставини, фактори (свої професійні навички, дії інших осіб чи механізмів, сили природи тощо), які, на його думку, повинні запобігти настанню шкідливих наслідків, чого в дійсності не відбувається (надія на удачу). Головна відмінність злочинної самовпевненості від умислу полягає у вольовому моменті. При злочинній самовпевненості суб'єкт не бажає настання шкідливих наслідків і не припускає їх настання. При злочинній самовпевненості суб'єкт сподівається запобігти настанню шкідливих наслідків, але його розрахунок виявляється неправильним, оскільки ґрунтується хоча й на реальних факторах, однак без достатніх для того підстав.
37.Злочинна недбалість, її критерії
Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачати. Інтелектуальний момент злочинної недбалості полягає в тому, що особа не передбачає можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння. Вольовий момент злочинної недбалості вказує на реальну можливість винного передбачити суспільне небезпечні наслідки своєї поведінки, але незважаючи на це, він не активізує свої психічні сили і здібності для вчинення вольових дій, необхідних для запобігання таким наслідкам. При визначенні психічного ставлення особи до наслідків своїх дій (бездіяльності) у випадках злочинної недбалості закон зазначає, що особа "повинна була" і "могла їх передбачити"..Відповідно до наведеної формули для вирішення питання про те, чи повинен і міг винний передбачити настання наслідків, теорія кримінального права, прокурорсько-слідча і судова практика використовують два критерії - об'єктивний і суб'єктивний. Об'єктивний критерій злочинної недбалості здебільшого має нормативний характер і означає обов'язок суб'єкта передбачити можливість настання суспільне небезпечних наслідків ( особа повинна була передбачати суспільне небезпечні наслідки свого діяння). Цей обов'язок ґрунтується на законі і визначається у спеціальних правилах (інструкціях, положеннях) або договорах відповідно до посадового статусу працівника, його професійних функцій, технічних і побутових умов, стосунків з іншими особами, у т. ч. з потерпілим. Відсутність обов'язку передбачити можливий результат своєї поведінки виключає відповідальність особи за фактично заподіяну шкоду. Покладення тих чи інших обов'язків на конкретну особу, яка вчинила або не вчинила певне діяння, саме по собі ще не є достатнім для обґрунтування її кримінальної відповідальності. Для вирішення питання про кримінальну відповідальність конкретної особи за настання суспільне небезпечних наслідків необхідно встановити, чи була у цієї особи реальна можливість передбачити наслідки своїх дій (бездіяльності). Отже, суб'єктивний критерій означає, що особа .могла (мала фактичну можливість) передбачити настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння. Ця можливість пов'язується з такими обставинами: 1) конкретна ситуація, в якій вчиняється діяння, повинна створювати для особи об'єктивну реальність передбачити наслідки; 2) за своїми індивідуальними якостями (вік, освіта, ступінь кваліфікації, знання загальних та спеціальних правил обережності, наявність життєвого та професійного досвіду, стан здоров'я тощо) особа повинна мати можливість правильно оцінити ситуацію, що склалася, і передбачити наслідки. Тобто не повинно бути таких обставин, що стосуються ситуації та особи, які створювали б неможливість передбачення шкідливих наслідків. Законодавче положення про те, що суб'єкт, окрім обов'язку, повинен мати і можливість передбачити суспільне небезпечні наслідки свого діяння, виключає об'єктивне ставлення у вину
38.Злочини з двома формами вини
Відповідно до ст.23 КК вина може бути виражена тільки у формі умислу або необережності. При цьому одні злочини можуть бути тільки умисними (крадіжка), другі - тільки необережними (службова недбалість), треті - як умисними, так і необережними (вбивство - ст.115, 119). Наука кримінального права розробила поняття змішаної (складної, подвійної) форми вини. Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об’єктивних ознак одного і того ж злочину. При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел, щодо інших - необережність. Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочину, в яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічним ставленням особи не тільки до об'єкта, а й до об'єктивної сторони конкретного злочину, то вина повинна відображати складний характер об'єктивних ознак конкретного складу злочину. Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша - це злочини, в яких діяння, що становить собою порушення яких-небудь правил безпеки, саме по собі є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільне небезпечних наслідків робить все вчинене злочином. До таких злочинів належать, напр., порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, якщо такі діяння спричинили смерть потерпілого (ч.2 ст.286). У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності. Тому, коли винний порушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: щодо діяння - умисел, а щодо наслідків - необережність. У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони, другий - кваліфікуючою ознакою. В цих злочинах відповідно до закону щодо діяння і щодо першого, обов'язкового наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі, а щодо другого (кваліфікованого) наслідку - тільки в необережності. Так, якщо проаналізувати суб'єктивну сторону умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч.2 ст.121), то щодо діяння (наприклад, удару ножем) і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у винного може бути тільки умисел, а щодо другого наслідку - смерті потерпілого - лише необережніст
39. Мотив і мета злочину , їх значення при кваліфікації злочинів
1. Вина, будучи обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину, не вичерпує її змісту. Важливу роль у характеристиці суб'єктивної сторони грають також мотив і мета злочину.
Мотив — це внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого.
Мета — це уявлення про бажаний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість діяння. Мотив і мета як психічні ознаки характерні для будь-якої свідомої вольової поведінки людини. В їх основі лежать потреби, інтереси людини. Однак, коли йдеться про мотив і мету злочину, їх зміст визначається антисоціальною спрямованістю.
Мотив злочину — це спонукання до вчинення злочину, а мета — уявлення про його суспільна небезпечний наслідок, про ту шкоду, яка зазнаки для винного настане для охоронюваних кримінальним законом відносин і яка, проте, є для нього бажаною. З огляду на це мотив дозволяє визначити, чому особа вчиняє злочин, а мета — заради чого, до якого результату спрямована її суспільне небезпечна діяльність. Звідси очевидно, що, по-перше, про мотиви і мету злочину можна говорити лише у разі вчинення умисних злочинів. При цьому мета може бути тільки в злочинах, вчинюваних з прямим умислом, тому що вона є свідченням бажання певного наслідку. По-друге, суб'єктивна сторона містить у собі не всі мотиви і мету, а тільки ті з них, що визначають суспільну небезпечність, антисоціальну спрямованість діяння, впливають на ступінь його тяжкості або ступінь суспільної небезпечності особи винного. 2. Мотив і мета є самостійними психологічними ознаками суб'єктивної сторони, але вони взаємозалежні, взаємопов'язані між собою і лише у своїй єдності можуть дати повне уявлення про спрямованість поведінки особи, наприклад, корисливий мотив і корислива мета в таких злочинах, як крадіжка, грабіж, шахрайство. Мотиви можуть носити різний характер: низькі (наприклад, користь, помста, хуліганський); такі, що не мають низького характеру (наприклад, жалість, співчуття, прагнення допомогти іншій людині та ін.). Мета також може бути різною, наприклад, мета незаконного збагачення, мета приховати інший злочин, мета насильницької зміни конституційного ладу, мета збуту підроблених цінних паперів тощо. 3. На відміну від вини мотив і мета в структурі суб'єктивної сторони є факультативними ознаками, тобто такими, які в характеристиці суб'єктивної сторони різних злочинів можуть відігравати різну роль. Залежно від законодавчого опису суб'єктивної сторони конкретних злочинів мотив і мета можуть виконувати роль: 1) обов'язкових, 2) кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак або 3) ознак, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Обов'язковими ознаками мотив і мета виступають у тих випадках, коли законодавець передбачає їх у диспозиціях статей: або прямо вказує на них, або вони однозначно випливають із характеру діяння. Так, у диспозиції ст. 364 КК прямо зазначені корисливі мотиви або інші особисті інтереси як обов'язкові ознаки суб'єктивної сторони зловживання владою або службовим становищем. У ст. 185 КК закон прямо не називає корисливий мотив і корисливу мету, але саме діяння — крадіжка, визначена як таємне викрадення чужого майна, внутрішньо вимагає їх як обов'язкові. Якщо законодавець передбачає конкретний мотив або мету як обов'язкову ознаку складу злочину, то відсутність їх у конкретному випадку виключає цей злочин. Так, якщо при здійсненні певних дій відсутній хуліганський мотив, то склад хуліганства, передбачений у ст. 296 КК, відсутній. Не може бути шахрайства (ст. 190) без корисливих мотиву і мети. Оскільки певні мотиви і мета впливають на ступінь тяжкості злочину, законодавець може вказати їх у деяких складах як кваліфікуючі або особливо кваліфікуючі ознаки, тобто такі, що підвищують (збільшують) суспільну небезпечність певного складу. Так, простий склад умисного вбивства, передбачений у ч. 1 ст. 115 КК, являє собою умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині незалежно від мотивів і мети. Однак, якщо це вбивство вчиняється з корисливих чи хуліганських мотивів або з помсти за виконання потерпілим свого службового або громадського обов'язку, то воно визнається більш тяжким (кваліфікованим), передбаченим у відповідних пунктах ч. 2 ст. 115 КК. Особливо кваліфікованими складами, наприклад, є насильницьке донорство за наявності мети продажу незаконно вилученої крові (ч.3 ст.144); погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов'язок, з мстою помсти за їх службову чи громадську діяльність (ч.3 ст.350). Разом з тим певні мотиви і мета можуть зменшувати суспільну небезпечність, тяжкість конкретних складів злочинів, тому законодавець відносить їх до так званих привілейованих, тобто з пом'якшуючими обставинами. Наприклад, вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК) належить до вбивств при пом'якшуючих обставинах, тому що його мотивом є захист від суспільне небезпечного посягання. Якщо в статтях Особливої частини КК не зазначені мотиви і мета ні як обов'язкові, ні як кваліфікуючі ознаки, то вони на кваліфікацію не впливають і можуть впливати лише на призначення покарання: як пом'якшуючі або як обтяжуючі його. Відповідно до ч. 2 ст. 66 КК мотиви, що не носять низького характеру, можуть враховуватися судом як такі, що пом'якшують покарання, наприклад, неправильно зрозумілі інтереси служби, жалість, захист від суспільне небезпечного посягання, тоді як вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату відповідно до п. З ч. 1 ст. 67 є обставиною, що обтяжує покарання
40.Випадок(Казус) та його відмінність від злочинної недбалості
Казус (випадок) та його кримінально-правове значення Від злочинної недбалості слід відрізняти невинне спричинення шкоди (казус), який має місце у випадках, коли особа не усвідомлює суспільно небезпечного характеру власної поведінки, не передбачає можливості настання суспільно небезпечних п наслідків і при цьому не повинна була і не могла це ані усвідомлювати, ані передбачати. З позицій об'єктивного критерію казус характеризується відсутністю обов'язку передбачення, а з позиції суб'єктивного критерію - можливості такого передбачення. Прикладом казусу може бути випадок зі слідчої практики. Керуючи власною автомашиною марки «Москвич», В. їхав за вантажною автомашиною марки ЗІЛ, якою керував Н. Між скатами заднього лівого колеса автомашини ЗІЛ потрапив камінь, який під час руху вилетів з колеса, розбив лобове скло автомашини «Москвич» і вбив В. Звичайно, у такій ситуації Н. не повинен був і не міг усвідомлювати суспільно небезпечного характеру своїх дій та передбачати їх шкідливі наслідки. Вчинене належить віднести до невинного спричинення шкоди, яке виключає кримінальну відповідальність.
Під помилкою в кримінальному прані розуміється неправиль не уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння.
Залежно від змісту обставин, що неправильно сприймаються суб'єктом, розрізняють два види помилки: юридичну і фактичну.
Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристи ку.
При юридичній помилці особа може помилятися в зло чинності чи незлочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Від повідно юридична помилка поділяється на три види: а) помилку в злочинності діяння; б) помилку в кваліфікації злочину; в) помилку у виді і розмірі покарання.
Фактична помилка — це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактич ній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характери стику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках.
Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознаках поми ляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помил ку в об'єкті; б) помилку в характері діяння (дії або бездіяльності); в) помилку в причинному зв'язку; г) помилку в особі потерпілого.
Кримінальне право базується на принципі винної відповідаль ності особи за вчинене нею діяння. Вина передбачає правильне аде кватне відображення у свідомості суб'єкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину. Однак у житті зустрічаються випадки, коли особа, вчиняючи конкретне діяння, помиляється в його фактич них ознаках (у характері об'єкта чи предмета діяння, наслідків, при чинного зв'язку) або неправильно оцінює його правову природу, юридичні властивості. В цих випадках у свідомості особи формуєть ся помилкове уявлення про об'єктивну дійсність. Це може бути ви кликано різними об'єктивними і суб'єктивними обставинами, при яких вчиняється діяння, і по-різному впливати на вирішення питан ня про вину особи і її кримінальну відповідальність.
42. ПОНЯТТЯ І ВИДИ СТАДІЙ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ
Стадії вчинення злочину — це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння (дії або бездіяльності) і моментом його припи нення. КК визнає злочинними і ка раними три стадії вчинення злочину: 1) готування до злочину; 2) за мах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин; 3) закінчений злочин.
Закінченим злочином визна ється діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбачено го відповідною статтею Особливої частини КК.
Незакінчений злочин — це умисне, су спільна небезпечне діяння (дія або бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини ККу зв'язку з тим, що злочин не був доведений до кінця з причин, не залежних від волі винного.
Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів знарядь, підшукування спів учасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спря мованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведе но до кінця з причин, що не залежали від її волі.
43. Кримінальна відповідальність за готування до вчинення злочину.
Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів знарядь, підшукування спів учасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.
При готуванні до злочину дії винного ще безпосередньо не спря мовані на об'єкт і не ставлять його в безпосередню небезпеку. Суб'єкт ще не виконує того діяння, яке є необхідною ознакою об'єктивної сторони складу злочину.
З об'єктивної сторони готування до злочи ну може проявлятися в різних діях, але спільним для них є те, що всі вони полягають лише у створенні умов для вчинення злочину, який, однак, не доводиться до кінця з причин, які не залежать від волі винного (наприклад, винного затримали органи влади).
З суб'єктивної сторони готування до злочину можливе лише з прямим умислом, тобто особа усвідомлює, що створює умови для вчинення певного злочину і хоче створити такі умови. При цьому винний має умисел не обмежуватися лише готуванням до злочину, а вчинити такі дії, які призведуть до закінчення злочину.
Види готування до злочину. Відповідно до ч. 1 ст. 14 готуван ня до злочину проявляється: а) у підшукуванні засобів чи знарядь для вчинення злочину; б) пристосуванні засобів чи знарядь для вчинен ня злочину; в) підшукуванні співучасників; г) змові на вчинення зло чину; ґ) усуненні перешкод; д) іншому умисному створенні умов для вчинення злочину.
Підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину — це будь-які дії з придбання, отримання, тимчасового позичення, купівлі, пошуку, засобів чи знарядь для вчинення злочину тощо. Спосіб під шукування засобів чи знарядь може бути як злочинним, так і незло-чинним.
Під засобами вчинення злочину слід розуміти предмети ма теріального світу, що застосовуються при вчиненні злочину. Вони або необхідні для вчинення злочину, або полегшують чи прискорюють його вчинення (наприклад, підроблені документи для шахрайства, одурманюючі речовини для зґвалтування тощо).
Знаряддя вчинення злочину — це предмети, призначені для без посереднього виконання дій, що утворюють об'єктивну сторону складу закінченого злочину (наприклад, зброя, відмички тощо).
Пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину — це будь-які дії по виготовленню або зміні предметів, внаслідок чого вони стають придатними або більш зручними чи більш ефективни ми для відповідного застосування.
Підшукування співучасників — це будь-які дії по притягнен ню, залученню до вчинення злочину інших осіб: виконавця (співвико-навця), організатора, підмовника або посібника.
Змова на вчинення злочину — це згода двох або більше осіб у спільному вчиненні злочини.
Усунення перешкод — це усунення перепон, які заважають вчиненню злочину, здійсненню злочинного умислу.
Умисне створення умов для вчинення злочину — це різноманітні дії, що створюють можливість для вчинення зло чину (наприклад, підготовка місця вчинення злочину, сховища для приховування викраденого тощо).
Підстави кримінальної відповідальності за незакінчений злочин. Поняття злочину охоплює не тільки закінчений злочин, але й готування до нього і замах на нього як суспільно небезпечні діяння. Однак готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14). Закон, як відомо, виключає відповідальність і за закінчений злочин, який хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність (ч. 2 ст. 11) не становить суспільної небезпеки.
Стаття 2 встановлює, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кодексом. Така ж підстава кримінальної відповідальності існує і за готування до злочину й замах на злочин. Інакше кажучи, підставою відповідальності за готування до злочину і за замах на злочин може бути лише встановлення в діянні особи складу злочину. При готуванні до злочину і замаху на злочин має місце склад незакінченого злочину, відповідно - склад готування до злочину або склад замаху на злочин.
2. Кваліфікація незакінченого злочину. Відповідно до ст. 16 кримінальна відповідальність за готування до злочину і за замах на злочин настає за ст. 14 або ст. 15 і за тією статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за закінчений злочин, до якого суб'єкт готувався або на який вчинив замах. Наприклад, готування до умисного вбивства кваліфікується за ст. 14 і ч. 1 ст. 115, а замах на вбивство - за ст. 15 і ч. 1 ст. 115. Практика вважає, що, коли обман покупців вчинений у незначних розмірах, але матеріалами справи встановлено, що умисел винного був спрямований на обман Покупців у значних розмірах і не був здійснений з обставин, що не залежали від нього, вчинене слід кваліфікувати як замах на обман Покупців у значних розмірах, тобто за ст. 15 і ч. 1 ст. 225.
Якщо діяння, вчинені особою при готуванні до одного злочину або замаху на нього, містять у собі ознаки іншого закінченого злочину, все вчинене слід кваліфікувати як незакінчений злочин за ст. 14 або ст. 15 та відповідною статтею Особливої частини КК і за сукупністю - за інший закінчений злочин. Тут закінчений склад одного злочину одночасно є готуванням до іншого злочину або замахом на нього.
Наприклад, незаконне придбання пістолета для вбивства кваліфікується як незаконне придбання вогнепальної зброї за ч. 1 ст. 263 і як готування до убивства за ст. 14 та ч. 1 ст. 115. У разі викрадення вогнепальної зброї, бойових припасів чи вибухових речовин або їх незаконного носіння, збереження, придбання, виготовлення з метою вчинення іншого злочину вчинене кваліфікується як сукупність закінченого злочину і як готування до вчинення іншого злочину.
44. Поняття та види замаху на вчинення злочину.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спря мованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведе но до кінця з причин, що не залежали від її волі.
Об'єктивними ознаками замаху є: а) вчинення діяння, безпосе редньо спрямованого на вчинення злочину; б) недоведення злочину до кінця; в) причини недоведения злочину до кінця не залежать від волі винного.
З суб'єктивної сторони замах на злочин можливий тільки з пря мим умислом. Якщо особа не хотіла вчинення злочину, вона не може і здійснити замах на нього, тобто зробити спробу вчинити його. При замаху на злочин особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і хоче довести розпочатий нею злочин до кінця з настанням зазначених на слідків.
Види замаху на злочин. Замах поділяється законом на закін чений і незакінчений.
Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважало необхідними для доведен ня злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не за лежали від її волі. Цей замах нерідко називають невдалим.
Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхіднішії для доведення злочину до кінця.
Залежно від придатності об'єкта і засобів посягань розрізняють придатний замах на злочин і непридатний. Непридатний замах на злочин, у свою чергу, поділяється на замах на непридатний об'єкт і замах з непридатними засобами. Таким же може бути й непридатне готування до злочину.
Замах на непридатний об 'єкт (він може бути закінченим або незакінченим) має місце тоді, коли об 'єкт не має необхідних влас тивостей (ознак) або він зовсім відсутній, внаслідок чого винний не може довести злочин до кінця. Особа припускаться фактичної по милки, що і позбавляє її можливості довести злочин до кінця. Це, наприклад, спроба крадіжки з порожнього сейфа чи порожньої ки шені; постріл у труп, помилково прийнятий за живу людину; викра дення предмета, помилково прийнятого за бойові припаси чи нар котичні засоби.
Замах із непридатними засобами (він також може бути як за кінченим, так і незакінченим) має місце тоді, коли особа помилково чи через незнання застосовує такі засоби, за допомогою яких, внаслі док їх об 'єктивних властивостей, неможливо закінчити злочин.
При цьому засоби можуть бути як абсолютно, так і відносно не придатними для заподіяння шкоди.
Абсолютно непридатними вважаються засоби, використання яких за будь-яких умов (обставин) не може привести до закінчення злочину (наприклад, спроба отруїти людину речовиною, помилко во прийнятою за отруту).
Відносно непридатними є ті засоби, які лише за даних конкрет них обставин не можуть привести до виконання задуманого (напри клад, спроба вчинити вбивство з вогнепальної зброї, що виявилася зіпсованою). Наявність непридатного замаху визнається нашою су довою практикою.
45. Поняття та ознаки добровільної відмови від вчинення злочину до кінця, відмінність від дійового каяття.
Добровільною відмовою є остаточне при пинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведен ня злочину до кінця.
Ознаками добровільної відмови є: а) остаточне припинення осо бою готування до злочину або замаху на злочин; б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи; в) наявність у особи усвідомлен ня можливості довести злочин до кінця.
Остаточне припинення готування до злочину або замаху на зло чин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тоб то дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність умислу продовжити його в майбутньому. Пе рерва у вчиненні злочину, його призупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця не створюють добровільної відмови від вчинення злочину, оскільки не припиняється загроза, небезпека за подіяння шкоди об'єкту, який охороняється кримінальним законом. Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторен ня посягання при невдалій спробі вчинення злочину, оскільки вин ним зроблено все, що він вважав за необхідне для закінчення зло чину, але з не залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця.
Друга ознака добровільної відмови — це недоведення злочину до кінця з власної волі особи. Про зміст цієї ознаки свідчить не тільки назва самої відмови (добра воля), але й текст ч. 1 і 2 ст. 15, де замах на злочин визначається як діяння, що не було доведено до кінця з причин, які не залежали від волі винного. При добровільній відмові від вчинення злочину особа свідомо, зі своєї волі припиняє злочин ну діяльність.
Важливою ознакою добровільної відмови є наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що причини (обставини), які він не в змозі перебороти (по долати) для закінчення початого їм злочину, відсутні і їй вдасться в даних конкретних умовах його завершити.
Якщо ж особа припиняє злочинне діяння, відмовляється від до ведення злочину до кінця, переконавшись у фактичній неможливості його успішного здійснення, — це не добровільна, а вимушена від мова, невдале злочинне посягання (злодій намагався від крити сейф з коштовностями, але не зміг).
Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кін ця можуть бути різними: усвідомлення аморальності діяння, каят тя, бажання виправитися, страх перед відповідальністю, жалість, невигідність вчинення злочину тощо. Ці мотиви не мають значення для добровільної відмови від злочину.
Під дійовим каят тям слід розуміти такі дії особи, які свідчать про осуд нею вчине ного злочину і про прагнення загладити його наслідки. Об'єктивною ознакою діяльного каяття є певна активна поведін ка особи, яка вчинила злочин, а суб'єктивною ознакою — осуд вин ним своїх дій.
46. Поняття та ознаки співучасті у кримінальній справі.
1. Злочини вчиняються не лише поодинці. Досить часто в одному злочині беруть участь дві або більше особи, які діють узгоджено і спрямовують свої дії на досягнення єдиного результату.
1) Інститут співучасті включений до КК для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, що безпосередньо у вчиненні об'єктивних ознак злочину не брали участі. 2) Об'єднання зусиль двох або більше осіб при вчиненні злочину в принципі підвищує небезпечність самого злочину, полегшує його вчинення і приховування. 2. У статті 26 говориться, що співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. співучасть - це об'єднання, коли кілька осіб вчиняють злочин спільно і умисно.
Слід мати на увазі, що співучасть не утворює яких-небудь особливих, інших підстав відповідальності - підставою відповідальності тут є той же склад злочину, але вчинюваний у співучасті.
Об'єктивні ознаки співучасті виражені в законі словами - злочин, вчинений декількома (двома або більше) суб'єктами злочину спільно. Суб'єктивні ознаки - вказівкою, що співучасть - це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину.
Таким чином, при окресленні об'єктивних і суб'єктивних ознак співучасті має місце вказівка на спільність. Якщо об'єктивні ознаки співучасті - це спільність дій учасників, то суб'єктивні ознаки - це спільність їх умислу.
3. Об'єктивні ознаки співучасті виявляються в тому, що:
1) співучасть є тільки там, де в злочині беруть участь кілька осіб (хоча б дві особи), Причому кожна з цих осіб повинна мати ознаки суб'єкта злочину - тобто бути фізичною особою осудною і досягти віку кримінальної відповідальності;
2) співучасть - це діяльність спільна. Спільність як об'єктивна ознака співучасті містить такі три моменти:
а) злочин вчиняється загальни зусиллями всіх співучасників. Роль, функції кожного з співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин - це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний з них вніс у вчинення злочину свій внесок. б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх .Обсяг відповідальності кожного співучасника і визначається в принципі тим, що вчинив виконавець злочину;
в) спільність при співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв'язок. Причому опосередкований причинний зв'язок, тому що загальний результат досягається лише шляхом свідомої діяльності виконавця. Діяльність кожного співучасника повинна за часом передувати тому злочину, що вчиняє виконавець, вона створює реальну можливість для виконавця вчинити даний злочин. Виконавець же перетворює цю можливість в дійсність, спричиняючи необхідний наслідок. 4. Суб'єктивні ознаки співучасті - умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину. У законі суб'єктивна сторона співучасті у злочині (суб'єктивні ознаки співучасті) виражена словами - злочин вчиняється умисно і спільно.: 1) співучасть можлива лише в умисних злочинах;2) всі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно.
Таким чином, співучасть у злочині можлива не лише з прямим, але і з непрямим умислом. Останній може мати місце в поведінці співвиконавця або пособника.
Що стосується мотивів дій співучасників, то вони можуть бути як однаковими, так і різними. Наприклад, при вчиненні вбивства всі співучасники можуть мати один мотив - помсту потерпілому. Але можуть бути і ситуації, коли одні із співучасників діють з помсти, а інші - з корисливих мотивів. Несхожість мотивів не виключає співучасті у злочині. Вона може впливати в деяких випадках на кваліфікацію злочину.
47.Види співучасті, критерії їх виділення.
Види співучасників.
Співучасники в злочині можуть виконувати різні ролі — одно рідні або різнорідні функції. У частині 1 ст. 27 вказуються види спів учасників, якими, крім виконавця, визнаються організатор, підбурю вач і пособник.
Виконавцем (співвиконавцем) вважається осо ба, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчи нила конкретний злочин. Виконавцем-визнається й особа, що використовує для вчинення злочину осіб, які не є суб'єктом злочи ну. Без виконавця немає співучасті, тому що тільки він вчиняє заду мане, він реалізує, завершує умисел співучасників. І в цьому розу мінні виконавець — визначальна, центральна фігура в співучасті.
Організатор— це особа, яка організувала вчинен ня злочину або керувала його вчиненням. Організатор посідає осо бливе місце в співучасті, він ніби стоїть над всіма співучасниками, регулюючи і направляючи всю їх діяльність. Особа, яка організувала вчинення злочину, — це співучасник, що об'єднує інших співучасників, розподіляє ролі між ними, що намі чає план злочину, визначає майбутню жертву чи об'єкти злочину. Організатором є також особа, яка керувала підготовкою або вчи ненням злочину: тут йдеться про головну роль при вчиненні конкрет ного злочину (особа готується до вчинення конкретного злочину, роз поряджається на місці його вчинення, дає завдання, орієнтує на вчи нення яких-небудь конкретних дій, розподіляє обов'язки тощо). Крім того, організатором визнається особа, що створила органі зовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Причому вона може очолювати одну злочинну групу чи навіть керувати об' єднанням із двох або більше груп.
Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Під бурювач — це особа, яка викликала у виконавця або в інших спів учасників рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчи нення злочину. З об'єктивної сторони саме тим, що підбурювач викликає бажан ня вчинити злочин, він і ставить свої дії в причинний зв'язок з тим злочином, що буде вчинений виконавцем. У цьому виражається спільність діяння підбурювача з іншими співучасниками. З суб'єктивної сторони підбурювач має прямий умисел на вчи нення виконавцем певного, конкретного злочину. Підбурювання можливе лише на вчинення конкретного злочину. Не підбурювання взагалі, а підбурювання до вчинення певного злочину (крадіжки, вбивства, зґвалтування). Способи підбурювання: Умовлення, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії — наприклад, вка зівки, наказ тощо.
Пособником визнається особа, яка по радами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням пе решкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
З об'єктивної сторони спільність у поведінці пособника вияв ляється в тому, що, укріплюючи своїми діями або бездіяльністю рі шучість вчинити злочин, він ставить свою діяльність у причинний зв'язок з тим злочином, який вчиняється виконавцем.
З суб'єктивної сторони пособник обов'язково повинен бути по інформований про злочинні наміри співучасників (у всякому разі про злочинні наміри виконавця). Тим самим він передбачає, що злочин, саме конкретний злочин, буде вчинений і бажає цього або свідомо припускає його вчинення.
У частині 5 ст. 27 законодавець не тільки дає загальну характе ристику пособництва, але й перелічує види пособництва. З цього погляду всі пособницькі дії поділяються на два види:
а) пособництво фізичне, описане в законі словами: наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод або іншим чином вира жене сприяти приховуванню злочину;
б) пособництво інтелектуальне полягає у наданні порад, вка зівок, а також у заздалегідь обіцяному приховуванні злочинця, за собів чи знарядь вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом, або у придбані чи збуті таких пред метів.
48.Виконавець злочину.
Виконавцем є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин. Звідси випливає, що виконавцем є співучасник, що своїми діями безпосередньо виконав повністю або хоча б частково об'єктивну сторону злочину. Головне, щоб особа своїми безпосередніми діями виконала діяння, описане в законі, або його частину як ознаку об'єктивної сторони конкретного складу злочину. Без виконавця немає співучасті, тому що тільки він вчиняє задумане, він реалізує, завершує умисел співучасників. І в цьому розумінні виконавець - визначальна, центральна фігура в співучасті. Особа, що використовує неосудного, виступає виконавцем
49.ОРГАНІЗАТОР вчинення злочину.
Організатор- особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. організатор - це співучасник, що об'єднує ін. співучасників, розподіляє ролі між ними, що намічає план злочину, визначає майбутню жертву чи об'єкти злочину. Організатором є також особа, яка керувала підготовкою або вчиненням злочину. Організатором вважається також особа, що забезпечує фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Нарешті, організатором визнається особа, що організувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної Організації. З об'єктивної сторони організаторська діяльність повинна відповідати вимогам спільності. І з цього погляду дії організатора завжди причинно пов'язані з тим злочином чи злочинами, що вчиняє виконавець. З суб'єктивної сторони умислом організатора охоплюється той злочин, що повинен вчинити виконавець.
50.Пособник як вид співучасника вчинення злочину.
Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
З об'єктивної сторони спільність у поведінці пособника виявляється в тому, що, укріплюючи своїми діями або бездіяльністю рішучість вчинити злочин, він ставить свою діяльність у причинний зв'язок з тим злочином, який вчиняється виконавцем. З суб'єктивної сторони пособник обов'язково повинен бути поінформований про злочинні наміри співучасників (у всякому разі про злочинні наміри виконавця). Тим самим він передбачає, що злочин, саме конкретний злочин, буде вчинений і бажає цього або свідомо припускає його вчинення.
51.підбурювач як вид співучасника.
(Ст..27)Підбурювачем, визнається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Схиляння до вчинення злочину передбачає збудження бажання (переконання у бажаності, вигідності, потребі), викликання рішимості або зміцнення наміру іншого співучасника вчинити злочин. Оскільки у ч. 4 ст. 27 йдеться про схиляння "іншого співучасника", то підбурюванням може бути визнано лише схиляння до вчинення злочину особи, яка може бути суб'єктом злочину. Схиляння ж до вчинення злочину, наприклад, неосудної особи не є підбурюванням у кримінально-правовому смислі. У разі вчинення останньою злочину відповідальність за його вчинення як виконавець несе особа, яка схилила до нього. Не може розглядатися як підбурювання і свідоме введення іншої особи в оману для того, щоб, використавши помилку такої особи, досягти певного злочинного результату. У такому випадку відсутня психічна спільність, характерна для співучасті.
Закон (ч. 4 ст. 27) називає такі способи схиляння іншого співучасника до вчинення злочину: 1) умовляння;
2) підкуп;
3) погроза;
4) примус;
5) схиляння іншим чином.
Умовляння означає систематичне або одноразове настійливе прохання (переконання) особи у необхідності вчинення злочину.
Підкуп - це надання або обіцянка надання особі матеріальної (надання грошей або майна, передача чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов'язань) або іншої (допомога у працевлаштуванні, вирішення певних життєвих проблем, звільнення від кримінальної відповідальності тощо) вигоди у разі вчинення нею злочину. Підбурювання шляхом підкупу може зокрема проявлятись у замовленні вбивства, коли особа, схиляючи до вчинення такого злочину іншу особу, обіцяє чи надає останній відповідну матеріальну винагороду чи іншу вигоду, не виконуючи при цьому функцій організатора такого вбивства.
Погроза - залякування особи заподіянням фізичної, майнової, моральної або іншої шкоди у разі невчинення нею злочину.
Примус передбачає домагання від іншої особи вчинити злочин шляхом заподіяння тілесних ушкоджень або застосування до неї іншого насильства, пошкодження належного їй чи її близьким майна, поширення певної інформації про таку особу тощо.
Під іншим чином схилянням, іншого співучасника до вчинення злочину слід розуміти вчинення будь-яких інших, крім зазначених вище, дій, за допомогою яких особа схилила співучасника до вчинення злочину. Це можуть бути: доручення, порада, заклик. Якщо схиляння до вчинення злочину здійснено у вигляді наказу або розпорядження, адресованого підлеглому по службі, то відповідальність за таке підбурювання, а також за виконання зазначених наказу чи розпорядження настає з урахуванням положень, передбачених ст. 41.
Підбурювання може виражатись у словесній, письмовій формах або за допомогою міміки та жестів як у прямій, так і в завуальованій формі. У тих випадках, коли спосіб підбурювання сам по собі є кримінальне караним, він повинен діставати самостійну правову оцінку.
Підбурювання має місце тоді, коли особа схиляє конкретну особу (осіб) до вчинення конкретного злочину (злочинів). Не визнається підбурюванням схиляння особи до заняття злочинною діяльністю взагалі, коли не йдеться про конкретний злочин. Так само не Е підбурюванням і загальні заклики чи пропозиції до вчинення злочину, не адресовані конкретному співучаснику. Вони можуть розглядатися як злочинні лише тоді, коли відповідно до кримінального закону містять ознаки самостійного складу злочину (наприклад, публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади (ч. 2 ст. 109), заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295)). Слід зазначити, що в окремих випадках закон передбачає кримінальну відповідальність за підбурювання не до вчинення конкретного злочину, а до зайняття злочинною діяльністю взагалі (наприклад, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304)). Однак у таких випадках інститут співучасті відсутній, і особа, що вчинила такі дії, визнається не підбурювачем, а виконавцем відповідного злочину.
З об'єктивної сторони підбурювання характеризується лише активними діями, однак воно не передбачає участі підбурювача у самому злочині як виконавця. Воно можливе на стадії підготовки або під час вчинення злочину. Схвалення злочину після його вчинення за загальним правилом не є кримінальне караним, за винятком випадків, коли у ньому самому містяться ознаки підбурювання до іншого злочину або воно утворює склад іншого закінченого злочину (наприклад, порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161)). Суб'єктивна сторона підбурювання передбачає наявність у винного| прямого умислу.
У разі, якщо підбурювання особою іншої особи до вчинення пев-| них дій утворює самостійний склад злочину, цю особу слід визнавати виконавцем такого злочину, а її дії кваліфікувати за відповідною статтею Особливої частини КК (наприклад, провокація хабара (ст. 370), примушення чи втягнення у заняття проституцією (ч. 2 ст. 303)).
52. Форми співучасті, критерії їх виділення
1. Форми співучасті- це об'єднання співучасників, які розрізняються між собою за характером виконуваних ролей і за стійкістю суб'єктивних зв'язків між ними.
Насамперед, у ч. 1 ст. 27 говориться, що співучасниками є виконавці, організатори, підбурювачі та пособники, а в ч. 2 цієї ж статті сказано про співвиконавців. Отже, можлива співучасть, коли всі співучасники злочину будуть його виконавцями, але можлива і співучасть з розподілом ролей, коли співучасники виконують у злочині різні функції: один - виконавець, другий - пособник, третій - підбурювач і т.п. Таким чином, у ст. 27 закріплена співучасть у формі співвиконавства і співучасть з розподілом ролей. Це поділ співучасті на дві форми, виходячи з тієї ролі, що виконують співучасники в злочині, тобто за об'єктивними ознаками.
У такому разі говорять про просту і про складну співучасть:
1) проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль. Звичайно, їх дії можуть мати різний характер. Наприклад, один з виконавців загрожує жертві ножем, інший б'є її, а третій обчищує кишені. Але з погляду форми співучасті їх ролі однорідні - всі вони безпосередньо виконують дії, описані в диспозиції статті Особливої частини КК як ознаки об'єктивної сторони конкретного складу злочину, в даному випадку розбою;
2) складна співучасть (співучасть з розподілом ролей) виявляється в тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має місце розподіл ролей - один або кілька з них - виконавці, інші -- підбурювачі, пособники і т.п. Інакше кажучи, при цій формі співучасті не всі співучасники є виконавцями злочину.
2. За суб'єктивними ознаками, за стійкістю суб'єктивних зв'язків, стійкістю умислу ст. 28 розрізняє вчинення злочину різними злочинними групами:
а) вчинення злочину групою осіб;
б) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
в) вчинення злочину організованою групою;
г) вчинення злочину злочинною організацією.
Розглянемо ці форми співучасті:
а) злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови. У цих випадках діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого (інших) виконавця вже в процесі вчинення злочину (коли воно вже почалося), але до його закінчення. Змова на вчинення злочину (на доведення його до кінця) має місце не до початку, а вже в ході злочину, коли хоча б один з виконавців почав його вчиняти. Дана форма співучасті передбачена в деяких статях КК як кваліфікуюча ознака злочину (наприклад, при зґвалтуванні - ст. 152, хуліганстві - ст. 296, у такому військовому злочині, як непокора, - ст. 402 та ін.). Якщо до особи, яка вчиняє хуліганство, приєднуються інші особи і разом з нею продовжують хуліганські дії, має місце дана форма співучасті і винні несуть відповідальність за ч. 2 ст. 296;
б) злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, коли його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. Для цієї форми співучасті необхідна попередня змова співучасників на спільне вчинення злочину. Змова повинна мати місце до початку злочину. Ця змова може відбутися задовго до вчинення злочину, а може відбутися прямо перед злочином, але до замаху на нього. Закон не вимагає для цієї форми співучасті якої-не-будь стійкості, досить лише змови. Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб передбачено як кваліфікуючу ознаку в багатьох статтях КК (наприклад, у всіх корисливих злочинах проти власності, злочинах у сфері обігу наркотичних засобів тощо). Слід зазначити, що вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, якщо воно прямо не передбачено в статті Особливої частини КК, вважається обтяжуючою обставиною при призначенні покарання (п. 2 ст. 67).
в) злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи. Отже, по-перше, для організованої групи потрібна участь хоча б трьох осіб, у той час як для групи, що діє за попередньою змовою, досить двох учасників. Далі, необхідно, щоб учасники такої групи організувалися в стійке об'єднання. Стійкість групи - поняття оціночне і встановлюється кожного разу, виходячи з конкретних обставин справи. Однак закон (ст. 28) містить і більш конкретні вказівки на ознаки, що свідчать про наявність більш тісної взаємодії між співучасниками порівняно з тим, як це має місце при вчиненні злочину групою осіб за попередньою змовою. Це і кількість злочинів, для вчинення яких створюється організована група (як правило, це кілька злочинів, хоча можуть бути випадки, коли організована група створюється для вчинення одного злочину), і, наприклад, випадки посягання на особливо важливі об'єкти (банк, військовий склад і т.д.). Далі, така група припускає певну організаційну діяльність, яка може бути різноманітною: розподіл функцій між учасниками, наявність одного чи навіть декількох організаторів, залучення до групи більшого числа учасників, розроблення плану дій тощо.
Саме створення організованої групи являє собою готування до злочину, що планували вчинити її учасники. Лише в одному випадку, який передбачений у ст. 392 (дії, що дезорганізують роботу виправних установ), створення організованої групи (і активна участь у такій групі), утвореної з метою тероризування засуджених, або нападу на адміністрацію, вважається вже закінченим злочином;
г) злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він вчинений стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени чи структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп (ч. 4 ст. 28).
Як видно з тексту цієї статті, злочинна організація - це організована група особливого роду, наділена законом більшим ступенем стійкості, згуртованості і рядом інших ознак.
У деяких статтях Особливої частини КК передбачені норми про відповідальність злочинних організацій. Загальна норма, сформульована в ст. 255, передбачає відповідальність за створення злочинної організації, керівництво нею або участь у ній, а також керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для спільного вчинення ними злочинів чи координації дії і т.п. Причому саме створення злочинної організації для вчинення одного або кількох тяжких або особливо тяжкого злочинів вважається закінченим злочином.
Спеціальними видами злочинних організацій є створення або участь у банді (ст. 257), чи створення або участь у терористичній організації чи групі (ст. 258), створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань і участь у них (ст. 260).
У статтях 255, 258 і 260 передбачені заохочувальні норми, що звільняють від відповідальності учасників злочинної організації у разі виходу особи з організації, добровільного повідомлення органам влади про її діяльність, сприяння у викритті її учасників.
Група, що діє за попередньою змовою, організована група і злочинна організація можуть мати форму як простої співучасті (всі учасники цих груп виконують ролі співвиконавців), так і складної співучасті (у групах має місце розподіл ролей). Що ж стосується групи осіб, що вчиняють злочини без попередньої змови, то в ній можуть бути згідно з прямими вказівками ч. 1 ст. 27 лише співвиконавці, тобто вона можлива лише у формі простої співучасті.
53.співучасть у злочині з спеціальним суб»єктом.
Співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом. Згідно з ч. 2 ст. 18 КК спеціальний суб’єкт злочину має місце там, де злочин може вчинити лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб’єкт – це суб’єкт злочину, який крім загальних ознак (осудності й віку) наділений зокрема ще і додатковими ознаками, що і визначають його відповідальність за певною статтею КК (наприклад, службова особа, військовослужбовець тощо). Злочини зі спеціальним суб’єктом прикметні саме тим, що їх можуть вчинити лише ті особи, що наділені ознаками спеціального суб’єкту. У статтях КК про співучасть немає прямої заборони на позитивне вирішення цього питання. КК не вказує, що співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом неможлива. Більше того, це питання прямо передбачено щодо злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини), спеціальним суб’єктом яких є військовослужбовець. Наприклад, у ч. 3 ст. 401 прямо сказано, що співучасть у військових злочинах осіб, не зазначених у цій статті (тобто не військовослужбовців), тягне відповідальність за відповідними статтями глави XIX Особливої частини КК про військові злочини .
Таке положення в кримінальному праві є загально визначеним і щодо інших злочинів зі спеціальним суб’єктом: особи, що не є спеціальними суб’єктами, можуть відповідати за співучасть у цих злочинах. При цьому виконавцем цих злочинів може бути тільки спеціальний суб’єкт, а як організатор, підбурювач, пособник можуть виступати й інші особи, не наділені ознаками спеціального суб’єкта. Іноді об’єктивна сторона деяких злочинів описується в законі (диспозиції) так, що вона не виключає як співвиконавців і осіб, що не є спеціальними суб’єктами. Виходячи з цих положень, можна сформулювати кілька висновків: виконавцем злочину зі спеціальним суб’єктом може бути лише особа, що володіє ознаками спеціального суб’єкта (наприклад, виконавцем отримання хабара є тільки службова особа, ознаки якої описано в примітках до статей 364 і 368;якщо ж злочин зі спеціальним суб’єктом характеризується тим, що частина його об’єктивної сторони може бути виконана особою, що таким (спеціальним) суб’єктом не є, останній підлягає відповідальності як співвиконавець, за статтею, яка передбачає злочин зі спеціальним суб’єктом;особи, що не мають ознак спеціального суб’єкта, можуть виступати як організатори, підбурювачі, посібники того злочину, виконавцем якого є спеціальний суб’єкт; ці співучасники несуть відповідальність за певною частиною ст. 27 і тією статтею КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем, – спеціальним суб’єктом. Наприклад, приватна особа, що організувала дачу-отримання хабара, несе відповідальність за ч. 3 ст. 27 і за відповідною частиною ст. 368.
54. ЕКСЦЕС ВИКОНАВЦЯ
— вчинення виконавцем злочину дій, що не охоплюються умислом ін. співучасників і утворюють ін. самостійний злочин або надають вчиненому ним діянню якісно ін. характеру. Чинне крим. зак-во України не містить норм, які б регулювали відповідальність організатора злочину, підмовника і пособника при Е. в. Визначення поняття Е. в. і кола випадків, які охоплюються цим поняттям, дає теорія кримінального права.
Ексцес може стосуватися об'єкта злочину (напр., викрадаючи майно, особа вчинила зґвалтування), способу вчинення злочину (замість крадіжки вчинено розбій), кваліфікуючих обставин (замість контрабанди невеликої кількості наркотиків вчинено контрабанду наркотич. засобів в особливо великих розмірах). Е. в. поширюється на випадки, коли ін. співучасники — організатор, підмовник чи пособник не передбачали, не бажали і не допускали вчинення виконавцем не узгоджених з ними злочинних дій. Розрізняють кількісний і якісний Е. в., що має певне практ. значення для кваліфікації вчинених дій. Кількісний Е. в. охоплює випадки, коли виконавець, розпочавши вчинення задуманого співучасниками злочину, вчиняє дії однорідного характеру, але більш тяжкі. Напр., співучасники домовилися вчинити крадіжку, а виконавець застосував насильство при вилученні майна, оскільки несподівано застав у квартирі потерпілого. Своїми діями винний вчинив уже не крадіжку, а грабіж або розбій. У цих випадках виконавець відповідає за фактично вчинений більш тяжкий злочин.
Якісний Е. в. охоплює випадки, коли виконавець, крім вчинення запланованого з ін. співучасниками злочину, додатково вчиняє неоднорідний, зовсім ін. злочин, ніж було задумано співучасниками. При такому ексцесі виконавець відповідає за обидва злочини, тобто за вчинення сукупності злочинів. Напр., виконавець увійшов в квартиру з наміром вчинити крадіжку, раптово застав там її господиню і, застосувавши насильство, зґвалтував її та заволодів майном. У цьому випадку він вчинив грабіж (або розбій) і зґвалтування. Співучасники відповідатимуть тільки за крадіжку. Отже, при Е. в. співучасники не відповідають за злочин, що став наслідком ексцесу. Вони відповідають за співучасть у тих злочинах, які охоплювались їхнім умислом.
55. Поняття і види причетності до злочину.
Причетність до злочину - це дія чи бездіяльність, яка хоча і пов'язана з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому.
На підставі положень частин 6 і 7 ст. 27 КК, з урахуванням теорії і сформованої практики, виділяються такі види причетності до злочину:
1) Заздалегідь не обіцяне (тобто не обіцяне до закінчення (завершення) злочину) приховування злочину.
2) Заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, добутого злочинним шляхом.
3) Заздалегідь не обіцяне потурання злочину.
4) Заздалегідь обіцяне (тобто обіцяне до закінчення злочину) недонесення про злочин.
Причому перші три види причетності є самостійними злочинами і тому тягнуть за собою кримінальну відповідальність. Що ж стосується недонесення, то воно законом взагалі злочином не вважається.
Розглянемо ці види причетності.
2. Приховування злочину - це активна діяльність особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом. Причому мова йде тільки про заздалегідь не обіцяне приховування, тобто про приховування, не обіцяне до закінчення (завершення) злочину. Це, наприклад, випадок, коли вбивця в закривавленому одязі після вчинення злочину прийшов до свого знайомого і, розповівши про те, що трапилося, попросив дати йому інший одяг, а закривавлений спалити, що знайомий і вчинив. Перед нами заздалегідь не обіцяне приховування як злочинця, так і слідів злочину. Такий приховувач несе відповідальність за ст. 396. Ця стаття встановлює відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування лише тяжких або особливо тяжких злочинів. Приховування злочинів середньої або невеликої тяжкості кримінальній відповідальності не підлягає. Причому в силу ч. 2 ст. 396 не підлягають кримінальній відповідальності за приховування тяжких і особливо тяжких злочинів члени сім'ї особи, яка вчинила злочин, а також її близькі родичі, коло яких визначається законом. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК ними вважаються батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.
У статті 256 передбачена відповідальність за найбільш небезпечний вид заздалегідь не обіцяного сприяння учасникам злочинних організацій чи укриття їх злочинної діяльності. Закон встановлює, що за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинної організації та укриття їх злочинної діяльності шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів, а також за заздалегідь не обіцяне здійснення інших дій по створенню умов, які сприяють їх злочинній діяльності, винні підлягають покаранню у виді позбавлення волі на строк до п'яти років. Покарання посилюється від п'яти до десяти років позбавлення волі із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, якщо такі дії вчинені службовою особою або повторно.
Якщо ж таке приховування було обіцяне до початку чи в процесі вчинення злочину, але до його закінчення, таке приховування, як вже зазначалося, розглядається як співучасть у злочині у виді пособництва.
3. Придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом, - це активна діяльність особи, що виявляється у купівлі або іншій сплатній передачі майна, здобутого злочинним шляхом, або зберіганні такого майна. Мова йде лише про дії, заздалегідь не обіцяні. Якщо такі дії були заздалегідь обіцяні, то вони утворять, у силу ч. 5 ст. 27, пособництво. Придбання і збут, що не були заздалегідь обіцяні до закінчення злочину, тягнуть за собою відповідальність за самостійний злочин за ст. 198 -як вид причетності до злочину (ч. 6 ст. 27). Даний злочин передбачає знання суб'єктом того, що придбане ним майно здобуто злочинним шляхом, тобто в результаті конкретного злочину, крадіжки, розбою тощо.
4. Потурання. Потурання виражається в тому, що особа, яка зобов'язана була і могла перешкодити вчиненню злочину, такому злочину не перешкоджає: злочин відбувається. Наприклад, працівник міліції, знаючи про злочин, що готується, його не припиняє, хоча зобов'язаний був це зробити, а тому злочин вчиняється.
У Загальній частині КК прямо не встановлено відповідальність за потурання. Питання про відповідальність за потурання вирішується таким чином:
1) якщо воно було заздалегідь обіцяним, то стає пособництвом, тому що таке потурання є не що інше, як усунення перешкод вчиненню злочину чи сприяння приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27);
2) заздалегідь же не обіцяне потурання утворює собою у випадках, передбачених в Особливій частині КК, службовий злочин (зловживання службовим становищем - ст. 364, службова недбалість - ст. 367). Можлива і відповідальність за згаданою вище ст. 256, а також за ст. 426.
Таким чином, з закону випливає, що наявність заздалегідь даної обіцянки чи її відсутність дає можливість дати різну юридичну оцінку приховуванню, придбанню або збуту предметів, здобутих злочинним шляхом, і потуранню. Якщо ці дії (бездіяльність) були заздалегідь обіцяні - це пособництво злочину, якщо така обіцянка була дана після закінчення злочину, відповідальність настає за самостійний злочин у випадках, передбачених у КК.
4. Недонесення виражається у неповідомленні органам влади про злочин, що готується або вже вчинений. На відміну від приховування, недонесення - це діяльність пасивна (чиста бездіяльність). Незалежно від того, було чи не було воно заздалегідь обіцяно, чинним КК воно злочином не визнається. Лише у випадку, якщо в діях такої особи містяться ознаки іншого самостійного складу злочину, вона підлягає за нього кримінальній відповідальності. Так, наприклад, якщо така особа незаконно зберігала вогнепальну зброю, вона підлягає відповідальності за ст. 263, за недонесення ж про злочин, вчинений іншими особами, вона ні за яких умов не відповідає (ч. 7 ст. 27).
56. Поняття множинності злочинів.
Випадки, коли одна особа вчиняє декілька злочинів, дістали в науці крим. права назву множинності злочинів. Норми інституту множинності виділені в самостійний інститут – VII розділ Заг. частини КК “Повторність, сукупність та рецидив злочинів.”
Під множинністю злочинів розуміють вчинення однією особою чи у співучасті двох або більше самостійних закінчених чи незакінчених злочинів.
Ознаки множинності: 1) всі злочини, що становлять множинність, вчиняються тією самою особою. Зазначена ознака свідчить про індивідуальний характер множинності злочинів. 2) множинність становить два або більше одиничних злочинів.
Види множинності: повторність злочинів (ст.32 КК), сукупність злочинів (ст. 33 КК), рецидив злочинів ( ст.35 КК).
Значення множинності: множинність злочинів як факт об’єктивної дійсності має соціально негативне значення, але множинність як інститут крим. права має соціально позитивне значення, яке проявляється у тому, що норми цього інституту відповідно до ст. 35 КК. Враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від крим. відповідальності та покарання у випадках передбачених КК.
57.Поняття та види єдиного (одиничного) злочину.
Одиничним злочином прийнято вважати діяння, яке містить ознаки тільки одного передбаченого КК самостійного складу злочину. У кожній статті (частині статті) Особливої частини К
К описуються ознаки окремих одиничних закінчених злочинів. Н-д одиничними злочинами є : державна зрада (ст.111 КК), диверсія (ст.113 КК), умисне вбивство (ст.115КК), крадіжка (ст.185 КК), грабіж ( ст.186 КК), розбій ( ст.187 КК).
Види одиничних злочинів: залежно від описання в законі їх об’єктивної сторони, і як наслідок суб’єктивної сторони таких злочинів виділяють прості одиничні злочини, які характеризуються відносною нескладністю законодавчого визначення їх об’єктивної і суб’єктивної сторін, ускладнені одиничні злочини, які порівняно з простими ускладнені додатковими об’єктивними чи суб’єктивними ознаками, що надають їм зовнішньої подібності з множинністю.
І прості і ускладнені одиничні злочини, будучи видами одиничного злочину також мають свої різновиди. Різновидами простих одиничних злочинів є: 1) злочини з одним діянням ( дача хабара ст.369 КК), 2) злочини з двома діяннями, що передбачені законом як обов’язкові (зґвалтування ст.152 КК), 3) злочини з двома чи більше діяннями, що передбачені в законі як альтернативні ( виготовлення, перевезення чи збут національної валюти ст. 199 КК), 4) злочини з одним діянням і одним наслідком ( крадіжка ст.185 КК), 5) злочини з одним діянням та кількома наслідками, що передбачені в законі як альтернативні ( умисне тяжке тілесне ушкодження ст.121 КК).
Різновидами ускладнених одиничних злочинів є:1) триваючий злочин. До таких злочинів можна віднести ухилення від вчинення певних дій. Початком вчинення триваючого злочину є момент вчинення особою дії або бездіяльності з якого починається так-званий злочинний стан особи. 2) складний злочин – це такий, що складається з двох чи більше злочинних діянь. 3) злочин з похідними наслідками – це такий злочин що з об’єктивної сторони становить одне діяння, що тягне за собою два наслідки, при чому перший наслідок спричиняє другий. 4) продовжуючий злочин – це такий одиничний злочин, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром ( ст.32 КК).
58.Поняття та види повторності злочинів.
Повторність злочинів визначається ч.1 ст.32. КК, за якою повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК. Отже повторність злочинів – це такий вид множинності злочинів, при якому особа вчиняє два чи більше одиничних злочини, що передбачені однією ж статтею Особливої частини КК, незалежно від засудження за окремі з них.
Види повторності злочинів:
Залежно від характеру одиничних злочинів, які її складають: 1) повторність тотожних злочинів., 2) повторність однорідних злочинів.
Залежно від того, чи було особу засуджено за вчинення попереднього злочину: 1) повторність не пов’язану із засудженням особи за раніше вчинений злочин , 2) повторність пов’язану із засудженням особи за раніше вчинений злочин.
59. Рецидив злочину та його види.
Поняття рецидиву злочинів наведено в ст. 34 КК, відповідно до якої рецидивом визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Це легальне кримінально-правове поняття, яке слід відрізняти від кримінологічного, що вивчається в науці кримінології, та побутового розуміння рецидиву злочинів.
Ознаки рецидиву злочинів: вчинення особою двох чи більше самостійних одиничних злочинів, новий злочин має бути вчинено особою в період, коли вона вважається такою, що має судимість, за раніше вчинений злочин, злочин, за який особа має судимість і злочин, вчинений нею під час цієї судимості, мають бути умисними.
Види рецидиву злочинів:
Залежно від вчинюваних особою злочинів: загальний рецидив, спеціальний рецидив.
За кількістю судимостей: простий (одноразовий) рецидив, коли особа має одну судимість за раніше вчинений умисний злочин, складний (багаторазовий рецидив), коли особа має дві і більше судимості.
За ступенем суспільної небезпечності особи: пенітенціарний рецидив, коли особа яка за раніше вчинений умисний злочин відбуває або відбула покарання у виді позбавлення волі, не пенітенціарний рецидив, де новий умисний злочин вчиняється особою, яка за раніше вчинений злочин відбуває або відбула покарання менш суворе ніж позбавлення волі.
60.Поняття необхідної оборони в кримінальному праві.
Відповідно до ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно-небезпечного посягання шляхом заподіяння тому хто посягає шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Право на необхідну оборону є природнім і невідчужуваним, а також абсолютним правом людини. Закріплене в ст.36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації положення Конституції України про те, що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Здійснення необхідної оборони є суб’єктивним правом а не юридичним обов’язком, тому відмова останнього від використання свого права не тягне за собою якоїсь юридичної відповідальності.
Право на необхідну оборону виникає лише за наявності відповідної підстави. Підстава необхідної оборони складається з двох елементів: 1) суспільно-небезпечного посягання та 2) необхідності в його негайному відверненні.
61.Затримання особи, що вчинила злочин, умови правомірності
Правомірне затримання злочинця потерпілими або іншими особами - це насильницькі дії, спрямовані на короткострокове позбавлення волі особи, яка вчинила злочин, з метою доставлення її органам влади, якщо ці дії викликані необхідністю затримання і відповідають небезпечності вчиненого посягання і обстановці затримання злочинця.
Затримання злочинця можливе лише за наявності для цього підстави, тобто злочину. Затримання злочинця має ознаки, що характеризують: 1) мету затримання; 2) особу, яка підлягає затриманню; 3) характер дій при затриманні; 4) своєчасність затримання; 5) необхідність заподіяння шкоди і, нарешті, 6) співрозмірність шкоди, заподіяної злочинцю при його затриманні.
Мета затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК дії потерпілих та інших осіб визнаються правомірними, якщо вони мали своєю метою затримання злочинця і доставлення його органам влади. У зв'язку з цим виокремлюють дві мети таких дій: 1) кінцева - доставлення злочинця відповідним органам влади (у відділ міліції, Прокуратуру, виконком місцевої ради, військовій владі тощо) і 2) найближча - затримати злочинця, тобто позбавити його особистої волі.
Особа, яка підлягає затриманню. КК регулює затримання лише злочинця, а не інших правопорушників, тобто затримання особи, яка вчиняє або вже вчинила злочинне посягання. Характер дій при затриманні. Затримання злочинця полягає в діях потерпілих або інших осіб, пов'язаних із позбавленням злочинця особистої волі, а також заподіянням йому (у разі потреби) шкоди.
Своєчасність затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК затримання може бути вчинене лише в момент або безпосередньо після вчинення злочинного посягання
Необхідність заподіяння шкоди при затриманні. Затримання злочинця, не пов'язане із заподіянням шкоди його життю, здоров'ю або майну, завжди більш бажане
Співрозмірність шкоди, що заподіюється злочинцю під час його затримання. Вимушене (необхідне) заподіяння шкоди не може бути безмежним, тому що злочинець навіть фактом учинення злочину і прагненням ухилитися від затримання не ставить себе поза законом.. Ці межі залежать від відповідності шкоди, що заподіюється, двом взаємопов'язаним обставинам, а саме: 1) небезпеці посягання і 2) обстановці затримання злочинця
Перевищення меж заподіяної злочинцю шкоди під час його затримання є неправомірним і означає, що злочинцю заподіяна неспіврозмірна шкода. Перевищити зазначені межі - означає заподіяти злочинцю надмірної шкоди, тобто порушити умову про її спів-розмірність.
Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, тягне за собою відповідальність лише в двох випадках, спеціально передбачених у ст. 118 (умисне вбивство при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця) та ст. 124 КК (умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження злочинцю за таких обставин). Заподіяння злочинцю іншої шкоди є некараним
62. Поняття крайньої необхідності
Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави, і 2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам
Перший елемент підстави крайньої необхідності - це наявність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності.
Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось діяння, передбаченого КК.
Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні
Ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності, характеризують: 1) його мету; 2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5) межі заподіяння шкоди.
Мета крайньої необхідності. Слова в ст. 39 КК, що дія в стані крайній необхідності застосовується "для усунення небезпеки" означають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки
Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі
Характер дій. Відповідно до закону крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб'єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов'язаних із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів
Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності
Межі заподіяння шкоди. КК не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає перевищення меж крайньої необхідності як умисне заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернена.
Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) - це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода (ч. 2 ст. 39 КК).
63.Фізичний або психічний примус,їх кримінально-правове значення
Частина 1 ст. 40 КК передбачає, що не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми діями. Підставою виключення злочинності діяння у випадку, що аналізується є непереборний фізичний примус, під безпосереднім впливом якого особа заподіює шкоду правоохоронюваним інтересам.
Фізичний примус (насильство) - це протиправний фізичний вплив на людину (наприклад, застосування фізичної сили, нанесення удару, побоїв, тілесних ушкоджень, введення в організм різноманітних препаратів тощо) з метою примусити її вчинити злочин (наприклад, не перешкоджати проникненню у сховище, видати чуже майно тощо). Непереборним визнається такий фізичний примус, при якому особа цілком позбавлена можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).
Інша ситуація має місце у випадку переборного фізичного примусу, а також психічного примусу. Переборним визнається такий фізичний примус, при якому особа зберігає можливість керувати своїми діяннями.
Психічний примус - це погроза застосування до особи фізичного насильства або заподіяння матеріальної або моральної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкодити майно, поширити відомості, що ганьблять особу, тощо) із метою спонукати її вчинити злочин.
Психічний примус хоча й обмежує можливості особи керувати своїми діями, проте ніколи не паралізує цілком її волю, внаслідок чого ця особа все ж таки має можливість обрати той або інший варіант поведінки, як і при переборному фізичному примусі.
64.Діяння пов’язане з ризиком-обставина, що виключає злочинність діяння
У кримінальному праві проблема ризику виникає лише у разі, якщо ризиковане діяння пов'язане з небезпекою правоохоронюваним інтересам або із заподіянням їм шкоди. Обставиною, що виключає в такому випадку кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду, є виправданий ризик.
Відповідно до ст. 42 КК виправданий ризик як обставина, що виключає злочинність діяння, - це вчинення діяння (дії або бездіяльності), пов'язаного із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави для досягнення значної суспільна корисної мети, якщо ця мета у даній обстановці не могла бути досягнута неризикованою дією (бездіяльністю) і вжиті особою запобіжні заходи давали достатні підстави розраховувати на відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.
Виправданий ризик має свої підстави та ознаки. Цими підставами є: 1) наявність об'єктивної ситуації, що свідчить про необхідність досягнення значної суспільно корисної мети; 2) неможливість досягнення цієї мети неризикованим діянням; 3) прийняття особою запобіжних заходів для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Лише у своїй єдності вони виправдовують вчинення особою діяння, пов'язаного з ризиком.
Для ризику потрібно встановити неможливість для даної особи в обстановці, що склалася, досягти поставленої мети неризикованим діянням. Здійснення ризикованого діяння припускає вжиття особою необхідних запобіжних заходів, що давали їй достатні підстави обґрунтовано розраховувати на відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Такі заходи залежать від характеру ризикованої дії (бездіяльності), сфери її поширення, реальних можливостей суб'єкта тощо (наприклад, підготовка й інструктаж обслуговуючого персоналу при дослідницькому ризику, виготовлення або установка необхідного устаткування, організація охорони тощо).
Мета. Частина 1 ст. 42 КК передбачає, що ризиковане діяння повинно бути вчинене для досягнення значної суспільно корисної мети
Об'єктом заподіяння шкоди при виправданому ризику є правоохоронювані інтереси особи, суспільні або інтереси держави. Межі заподіяння шкоди в ст. 42 КК прямо не визначені. Водночас висновок про такі межі можна зробити на основі ч. 3 ст. 42, де вказується, що ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій
Перевищення меж заподіяння шкоди (ексцес ризикованого діяння) можливе лише за наявності підстав для вчинення ризикованого діяння, тобто в умовах (у стані) виправданого ризику. Ексцес ризикованого діяння - це заподіяння правоохоронюваним інтересам шкоди, явно не відповідної значимості тієї суспільно корисної мети, до досягнення якої прагнула особа, що ризикувала.
65.Поняття та види звільнення від кримінальної відповідальності
У КК неодноразово використовується поняття "звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від реальної кримінальної відповідальності - це звільнення від покарання, тобто від його призначення або відбування. В усіх інших випадках має місце звільнення від майбутньої, потенційної кримінальної відповідальності. Обов'язок особи, яка вчинила злочин, зазнати кримінальної відповідальності реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Держава як один із суб'єктів цих відносин має право не тільки піддати цю особу заходам кримінальної відповідальності, а й відмовитися від цього за наявності підстав, передбачених КК. Відповідно до ч. 2 ст. 44 КК особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. Таким чином, повноваження держави обмежені КК, який містить вичерпний перелік підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Такими підставами є: 1) добровільна відмова від доведення злочину до кінця (ст. 17 КК); 2) дійове каяття (ст. 45 КК); 3) примирення з потерпілим (ст. 46 КК); 4) щире розкаяння особи у вчиненні злочину і наявність клопотання про передачу її на поруки (ст. 47 КК); 5) зміна обстановки (ст. 48 КК); 6) закінчення строків давності (ст. 49 КК); 7) спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, Згідно з ч. 2 ст. 44 КК звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюється виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом. Звільнення від кримінальної відповідальності може мати місце після вчинення злочину в період, коли для цього виникли та існують передбачені КК підстави, проте в будь-якому випадку до закінчення строку, протягом якого на особі лежить обов'язок відповідати за вчинене перед державою.
Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним і умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно. З цього погляду всі види звільнення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім одного, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 47 КК). У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності під умовою, що протягом року вона виправдає довіру колективу. Залежно від того, на підставі якого правового акта здійснюється звільнення від кримінальної відповідальності, розрізняють звільнення: 1) у випадках, передбачених КК; 2) на підставі Закону України про амністію; 3) на підставі Указу Президента України про помилування. Нарешті, від того, де в КК передбачена підстава звільнення від кримінальної відповідальності, виділяють звільнення, передбачене: 1) у Загальній частині і 2) в Особливій частині КК.
66. Давність притягнення до кримінальної відповідальності
Ст. 49 КК.
2. Передбачений ст. 49 вид звільнення від кримінальної відповідальності застосовується за наявності трьох умов: 1) закінчення зазначених у законі строків; 2) невчинення протягом цих строків нового злочину певного ступеня тяжкості? 3) неухилення особи від слідства або суду.Строки давності диференційовані залежно від виду вчиненого злочину, а щодо злочинів невеликої тяжкості - від виду передбаченої у санкції статті покарання. Про порядок визначення виду злочину за наявності кількох частин статті Особливої частини КК, альтернативної санкції такої статті тощо. У разі, коли особа одночасно вчинила декілька злочинів, строки давності стосовно кожного із діянь, які складають ідеальну сукупність злочинів, обраховуються самостійно.
3. Початковим моментом перебігу строку давності є день вчинення особою злочину (про час вчинення злочину див. коментар до ст. 4). Початковим моментом обчислення строку давності щодо співучасника є день вчинення ним діяння, яке він виконав відповідно до своєї ролі в умисному злочині, а не день вчинення кримінальне караного діяння виконавцем. Строки давності починають спливати з О годин тієї доби, яка настає після доби вчинення злочину; строк давності закінчується після того, як сплила передбачена ст. 49 кількість повних років, о 24 годині останньої доби відповідного строку.
4. Ст. 49 не передбачає особливостей перебігу строків давності у разі вчинення триваючих і продовжуваних злочинів. При триваючих злочинах протиправна поведінка, яка йде за первісним актом злочинного посягання і охоплюється складом злочину, має невизначено тривалий характер, тобто вона може здійснюватись як завгодно довго. У судовій практиці строк давності стосовно триваючих злочинів обчислюється з часу їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов'язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка незаконно ним зберігалась, смерть або досягнення повноліття дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів він ухилявся). У разі скоєння продовжуваного злочину строк давності починає спливати з моменту вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об'єднані єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний різновид одиничного злочину.
5. Закон (ч. 1 ст. 49) чітко встановлює кінцевий момент перебігу строків давності. Ним є день набрання вироком суду законної сили.
6. Під ухиленням від слідства або суду як обставиною, що зупиняє перебіг строку давності (ч. 2 ст. 49), розуміються будь-які умисні дії, вчинені особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин (нез'явлення без поважних причин за викликом до правоохоронних органів, недотримання умов запобіжного заходу, зміна місця проживання, зміна документів, які посвідчують особу, і перехід її на нелегальне становище тощо). Не е такою, що ухиляється від слідства або суду, невідома правоохоронним органам особа, яка вчинила злочин і переховується, а також особа, хоч і відома таким органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент її зникнення ще не встановлено.Оскільки в ч. 2 ст. 49 йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності, з дня з'явлення особи, яка ухилялась від' слідства або суду, із зізнанням або її затримання, перебіг строку давності не відновлюється спочатку, а триває. У цьому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала ухилятись від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню у строк давності, зазначений у законі.
7. Давність не може розглядатись як вибачення злочинцю за скоєне незалежно від його наступної поведінки. Переривання перебігу строку давності відбувається тоді, коли до закінчення вказаних у законі строків давності особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. У такому разі частина строку давності, яка мала місце до вчинення нового злочину, втрачає своє юридичне значення, і обчислення строку давності за перший злочин починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин і поглиненню та складанню не підлягають. Перебіг давності не може вважатись перерваним, якщо справа про вчинення нового злочину закрита за недоведеністю злочину.Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності за попередній злочин триває, а строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за новий злочин спливає на загальних підставах.
8. За загальним правилом перебіг зазначених у законі строків давності є підставою обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності. Ч. 4 ст. 49 встановлює особливий порядок звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, що вчинили особливо тяжкі злочини, за які згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі. У таких випадках питання про застосування цього виду звільнення від кримінальної відповідальності вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного та інших обставин. Тобто закінчення 15-річного строку давності, передбаченого для особливо тяжких злочинів, є підставою не обов'язкового, а факультативного звільнення від кримінальної відповідальності. У тому разі, коли суд дійде висновку про доцільність застосування давності, він звільняє особу від кримінальної відповідальності. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, по' становляється обвинувальний вирок і винній особі призначається покарання. При цьому довічне позбавлення волі в обов'язковому порядку замінюється на позбавлення волі на певний строк, який визначається судом у межах санкції тієї норми, за якою кваліфіковано діяння винного.
9. Відповідно до норм міжнародного права ч. 5 ст. 49 передбачає, що особи, які вчинили планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни (ст. 437), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438), застосування зброї масового знищення (ст. 439), геноцид (ч. 1 ст. 442), повинні бути притягнеш до кримінальної відповідальності незалежно від часу, який минув з моменту вчинення ними цих особливо небезпечних злочинів проти миру та безпеки людства.
67. Поняття покарання та його мета за кримінальним законодавством У
Ст.50“Поняття покарання та його мета”:
1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Ознаки покарання:
• воно є заходом державного примусу;• воно застосовується до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину;• покарання застосовується лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру;• покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину;• полягає в негативній оцінці з боку держави як вчинення злочину, так і особи злочинця;• проявляється в особистому характері покарання;• будь-яке покарання тягне за собою судимість.
Мета покарання:1) кара як відплата за вчинене;2) виправлення засудженого;3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження (превенція));4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження (превенція)).
Кара щодо засудженого здійснюється завжди, коли застосовується покарання. Важливо, щоб вона відповідала принципові справедливості. Три інші прояви мети покарання є бажаними, але досягаються не завжди. Доказом цього є численні випадки вчинення злочину повторно особами, що вже відбули покарання за вчинений злочин, а також зростання злочинності.
Виправлення засудженого - це такі зміни його особи, які роблять його безпечним для суспільства, характеризують його схильність до правомірної поведінки, поваги до правил і традицій людського співжиття.
Запобігання вчиненню злочинів іншими особами - це так зване загальне запобігання злочинів. Застосовуючи покарання до засудженого, суд таким чином констатує, що відповідні діяння є суспільне небезпечними і всі особи зобов'язані уникати їх вчинення. Сама можливість караності таких діянь виступає засобом стримування осіб, схильних до кримінально-протиправної поведінки.
68. Система та види покарань.
Під системою покарань прийнято розуміти 1) встановлений КЗ і 2) обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, 3) розташованих у певному порядку за 4) ступенем їх суворості.
За порядком призначення покарань:а) основні покарання – покарання, що призначаються у вироці лише як самостійні покарання;б) додаткові покарання – такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть.в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф.
За суб’єктом, до якого застосовуються покарання:а) загальні покарання;б) спеціальні покарання.
За можливістю визначення строку покарання:а) строкові покарання;б) безстрокові покарання (+ довічне позбавлення волі).
Основні покарання:• громадські роботи (ст.56);• виправні роботи (ст.57);• службові обмеження для військовослужбовців (ст.58)• арешт (ст.60);• обмеження волі (ст.61);• тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст.62);• позбавлення волі на певний строк (ст.63);• довічне позбавлення волі (ст.64).
Додаткові покарання:• позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст.54);• конфіскація майна (ст.59).
Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові:• штраф (ст.53);• позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст.55).
69. Штраф як вид покарання.
Штраф — це найбільш м'який вид кримінального покарання. Це грошове стягнення, яке полягає у стягненні із засудженого в доход держави певної суми грошей. Штраф застосовується і як основне, і як додаткове покарання.
Умови застосування. Як основне покарання штраф може застосовуватися в разі, якщо його передбачено в санкції статті (частини статті) Кримінального кодексу, а також у разі, коли його застосовують при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (наприклад, за наявності кількох пом'якшуючих обставин).Як додаткове покарання штраф може бути призначений тоді, коли його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України і в разі звільнення особи від відбування основного покарання з випробуванням. Спеціальні випадки З урахуванням майнового стану особи суд може призначити штраф з розстрочкою виплати певними частинами протягом терміну до трьох років. У разі неможливості сплати штрафу (і відсутності підстав для розстрочки) не більше 51 000 гривні суд може замінити несплачену суму покаранням у виді:громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один неоподатковуваний мінімум доходів громадян;виправних робіт із розрахунку: один місяць виправних робіт зачотири неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.
У разі неможливості сплати штрафу (і відсутності підстав для розстрочки) понад 51 000 гривню суд може замінити несплачену суму покаранням у виді позбавлення волі на строк:від одного до п'яти років — за злочин невеликої або середньої тяжкості;від п'яти до десяти років — за тяжкий злочин;від десяти до дванадцяти років — за особливо тяжкий злочин.максимальний, передбачений для злочину відповідної тяжкості (тобто за злочин невеликої чи середньої тяжкості — п'ять років, тяжкий — десять років, особливо тяжкий — дванадцять р). Порядок виконання.Після набрання вироком суду законної сили засуджений зобов'язаний сплатити штраф та повідомити про це відповідний суд, представивши відповідний документ. У разі несплати штрафу протягом цього терміну його стягнення провадиться примусово Державною виконавчою службою на підставі виконавчого листа, виданого судом.Якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, він притягується до кримінальної відповідальності відповідно до статті 389 КК України. Дивись далі ст. 53.
70. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного классу
Ст.54.
1. Позбавленням військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу є додатковим покаранням, яке спрямоване не лише на здійснення морального впливу на засуджену особу, а й на позбавлення ц тих переваг, які надають відповідні звання, ранг, чин, кваліфікаційний клас
Відповідно до ст 54 суд вправі застосувати це покарання лише при засудженні особи за особливо тяжкий чи тяжкий злочин (про поняття таких злочинів див ст 12 і коментар до неї),
Як вид покарання позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу не вказується у санкціях норм Особливої частини КК Його застосування залежить від рішення суду Судова практика свідчить, що суди, застосовуючи таке покарання, враховують зокрема такі обставини, використання винним свого звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу для вчинення злочину або для одержання не передбачених законом пільг або переваг для себе чи для інших осіб, його ставлення до виконання службових обов'язків, наявність дисциплінарних стягнень, поведінку винного в колективі і в побуті
Військове звання присвоюється зокрема особам, які проходять службу в ЗС, ПВ, СБ, інших військових формуваннях, а також військовозобов'язаним Військові звання поділяються на армійські і корабельні, а також на звання рядового складу, сержантського і старшинського складу, складу прапорщиків і мічманів, молодшого офіцерського складу, старшого офіцерського складу і вищого офіцерського складу. Спеціальними е звання, що присвоюються зокрема працівникам міліції, державної податкової адміністрації, податкової міліції, митної служби. Ранги встановлені, зокрема, для державних службовців, дипломатів, класні чини - для працівників прокуратури, а кваліфікаційні класи - для суддів, лікарів - судово-психіатричних експертів, судових експертів.
2. Ст. 54 не передбачає позбавлення судом засудженого почесних звань, державних нагород, наукових ступенів та вчених звань,
З Згідно зі ст 98 покарання, передбачене ст 54, не застосовується до неповнолітніх
71. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
Ст.55.1. Позбавлення … має на меті недопущення вчинення даною особою в подальшому злочинів з використанням певної посади чи в результаті зайняття певною діяльністю. Це покарання може застосовуватися судом як основне і як додаткове. При цьому виключається одночасне його застосування як основного і як додаткового покарання за один і той самий злочин.
2. Як основне покарання позбавлення права… може бути призначене на строк від двох до п'яти років, а як додаткове - на строк від одногодо трьох років.
Застосування цього покарання як основного можливе лише за умови, що воно передбачене в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, а також якщо суд визнає за необхідне перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного у Відповідній санкції (ст. 69). Як додаткове це покарання може призначатися, коли воно не передбачене санкцією статп (частини статті) Особливої частини КК, якщо суд, враховуючи характер злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю. особу засудженого та інші обставини справи, визнає за неможливе збереження за нею права…. Воно може призначатися судом як додаткове і при звільненні від покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 77).
Суд може не призначати позбавлення права..., що передбачене в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК як обов'язкове додаткове покарання, при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачене законом (ст. 69).
ЗУ випадках, коли позбавлення права … застосовується як додаткове покарання до арещту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні та позбавлення воді на певний строк, воно поширюється на весь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду для даного виду покарання. Строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання. Якщо дане покарання призначається як додаткове до інших видів основних покарань, його строк обчислюється з моменту набрання законної сили вироком суду. Так само обчислюється строк цього додаткового покарання у разі звільнення особи від відбуття покарання з випробуванням (ст. 75).
4. КК не обмежує кола посад і видів діяльності, право обіймати які або право займатися якою може бути позбавлений засуджений. Судова практика виходить з того, що позбавлення права обіймати .. може бути призначене лише у тих випадках, коли вчинення злочину було пов'язане зі службовим становищем підсудного або із зайняттям ним певною діяльністю. Призначаючи це покараная, суд має чітко вказати у вироку ті конкретні посади, право обіймати які позбавляється засуджений, або конкретний вид діяльності, права займатися якою він позбавляється. Тимчасове незайняття певним видом діяльності або неперебування на посаді на момент постановления вироку не є перешкодою до незастосування цього покарання. Так, позбавленняправа керувати транспортним засобом може бути призначене судом як додаткове покарання незалежно від того, що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністративного стягнення. Однак суд не вправі призначити таке додаткове покарання особі, якане має права управляти транспортним засобом.
5. До неповнолітніх це покарання може застосовуватися лише як додаткове (ч. 2 ст. 98).
6. Засудженого може бути звільнено від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у разі заміни невідбутоі частини основного покарання більш м'яким (ч. 2 ст. 82).
7. Особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, вважаються такими, що не мають судимості, після виконання цього покарання (п 3 ст. 89).
8. Засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, які ухиляються від цього покарання, підлягають кримінальній відповідальності за ч. 1 ст. 389.
72. Громадські роботи як вид кримінального покарання.
ст. 56 ККУ: 1, Громадські роботи - вид основного покарання, який полягає У виконанні засудженим безоплатних суспільне корисних робіт.
Безоплатні суспільно-корисні роботи виконуються засудженим У вільний від роботи чи навчання час. Конкретні види таких робіт визначаються органами місцевого самоврядування. Ними можуть бути: прибирання вулиць, парків, скверів, інших територій, роботи з благоустрою населеного пункту, ремонту будівель, комунікацій, вантажно-розвантажуючі роботи, догляд за хворими, сільськогосподарські роботи, роботи по впорядкуванню лісів та Інші роботи, щo не потребують спеціальної підготовки чи певної кваліфікації.
2. Суд вправі застосовувати громадські роботи на строк від п'ятдесяти до двохсот сорока годин. Винний зобов'язаний відбувати дане покарання не більш як чотири години на день.
Вільним від роботи чи навчання часом є вихідні, святкові дні, а також денний час, що залишається після робочого дня (часу навчання). Виконання цього покарання в нічний час (з 22-і до 6-і години) щодо працюючих вдень осіб видається недопустимим, оскільки це суперечить нормам законодавства, що встановлюють право особи на відпочинок. Безробітні можуть відбувати це покарання і в нічний час.
3. Не призначаються громадські роботи непрацездатним (інвалідам першої та другої груп), вагітним жінкам, особам, які ДОСЯГАЙ пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби. Даний вид покарання не повинен застосовуватися і до працівників міліції, оскільки вони постійно перебувають при виконанні службових обов'язків. Недоцільність Їх застосування до інших категорій працівників може бути визначена судовою практикою.
4. КК не передбачає можливості звільнення осіб, засуджених до громадських робіт, від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), умовно-дострокового їх звільнення від покарання (ст. 81), а також заміни невідбутоі частини покарання більш м'яким покаранням (ст. 82).
5. Ухилення від відбування громадських робіт утворює склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 389.
73. Виправні роботи, порядок їх призначення.
Ст.57 ККУ: І. Виправні роботи - вид основного покарання, яке обмежує право засудженого на зміну місця роботи, просування по службі, позбавляє частини заробітної плати.
Засуджений відбуває дане покарання тільки за місцем роботи, що має за мету його виправлення в звичайних для нього умовах праці та запобігання вчинення ним нового злочину. Місцем роботи є підприємство, організація, установа, незалежно від форми власності, де особа прийнята на роботу у передбаченому законодавством порядку, виконує покладені у зв'язку з цим на неї трудові (службові) обов'язки й одержує заробітну плату. Засуджений не може без дозволу кримінально-виконавчої інспекції звільнитися з місця роботи, виїздити за межі України.
Із змісту ст. 57 випливає, що дане покарання не може бути призначене безробітним, оскільки, на відміну від ст. 29 КК 1960 р., у ній не передбачена можливість його відбування в інших місцях, що визначаються органами, які відають виконанням виправних робіт, а також тому, що воно передбачає відрахування в дохід держави із суми заробітку засудженого.
Виправні роботи можуть бути призначені на строк від шести місяців до двох років. У строк відбування виправних робіт не зараховується час хвороби, викликаної алкогольним, наркотичним або токсичним сп'янінням або діями, пов'язаними з ними, грубим порушенням правил техніки безпеки, умисним заподіянням собі тілесних ушкоджень, час відбування адміністративного стягнення у виді арешту або виправних робіт, а також час тримання під вартою як запобіжного заходу у зв'язку з вчиненням іншого злочину під час відбування цього покарання, коли вина у вчиненні іншого злочину доведена у встановленому законом порядку.
У дохід держави за вироком суду відраховується щомісячно із суми заробітку засудженого від десяти до двадцяти відсотків.
2.Суд не вправі застосовувати виправні роботи до певних категорій осіб, якими є: вагітні жінки; жінки, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною; непрацездатні; неповнолітні, які не досягли шістнадцяти років; особи пенсійного віку; військовослужбовці; працівники правоохоронних органів; нотаріуси; судді; прокурори; адвокати; державні службовці; посадові особи органів місцевого самоврядування.
3. У певних випадках закон (ч. З ст. 57) передбачає можливість заміни виправних робіт штрафом. Поряд з цим, виправні роботи можуть бути призначені судом взамін несплаченої суми штрафу (ч. 4 ст. 53), при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), при заміні невідбутої частини покарання (статті 82, 83). Не виключається призначення виправних робіт при звільненні від покарання на підставі закону України про амністію та акта помилування (ст. 85).
4.КК передбачає також можливість умовно-дострокового звільнення осіб, які відбувають виправні роботи, від відбування цього покарання (ст. 81), а також звільнення цих осіб від його відбування з випробуванням (ст. 75).
5.Порядок застосування виправних робіт до неповнолітніх регулюється ст. 100.
6.Особи, засуджені до виправних робіт, визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.
7.Особа, яка ухиляється від відбування виправних робіт, підлягає кримінальній відповідальності за ч. 2 ст. 389.
74. Конфіскація майна, умови застосування.
Ст. 59 ККУ: 1. Конфіскація майна - додатковий вид покарання, який полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке належить засудженому на праві власності.
2. За змістом ч. 1 ст. 59 конфіскація, як законна форма позбавлення права власності, є повною або частковою. У вироку суду має бути чітко визначена та частина майна, яка конфіскується, або перелічено всі предмети, що конфіскуються (наприклад, підприємство, що є власністю винного. Його будинок, дача, автомобіль, гараж,телевізор). Заміна майна, що конфіскується, на еквівалентну грошову суму не допускається.
3. Особливістю конфіскації майна є те, що вона: 1) може бути призначена лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК; 2) встановлена за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (про поняття тяжких та особливо тяжких злочинів див. ст. 12 і коментар до неї). Корисливим тяжким або особливо тяжким злочином може бути визнаний будь-який із злочинів, визначених у ч. ч; 4 чи 5 ст. 12, якщо його вчинено із корисливих спонукань.
4. Для забезпечення конфіскації майна і цивільного позову у кримінально-процесуального порядку накладається арешт на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, а також вилучається майно, на яке накладено арешт. Вилучені гроші, цінні папери та коштовності передаються за описом у фінансові органи для зберігання. Транспортні засоби описуються, опечатуються і передаються на зберігання в органи ДАІ. Будівлі описують ся, і до нотаріальної контори або виконкому сільської ради надсилається лист або копія постанови про накладення арешту з припи сом не засвідчувати жодних цивільно-правових угод щодо них. Приховування майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано, утворює склад злочину, передбаченого ст. 388.
5. У ч. З ст. 59 вказано, що Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України, Такий Перелік є додатком до цього КК. Конфіскація, таким чином, не має абсолютного характеру, оскільки мінімум майна (предмети першої потреби), необхідного засудженому та особам, які перебувають на його утриманні, не підлягає конфіскації.
6. Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст. 86), якщо до дня набрання чинності закону про амністію не був виконаний вирок суду в частині конфіскації майна.
7. Конфіскація як вид покарання не застосовується до неповнолітніх (ст. 98).
75. Арешт як вид покарання.
Ст. 60 ККУ: 1. За своєю правовою природою арешт є різновидом позбавлення волі на короткий строк, що полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції від суспільства. Така ізоляція засудженого поєднується з застосуванням до нього обмежень, спеціально передбачених режимом відбування даного покарання, а також із застосуванням заходів виховного характеру.
Арешт може застосовуватися до всіх засуджених, у т. ч. і до непрацездатних (інвалідів 1-2 груп), осіб пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби. Не можна застосовувати арешт до вагітних жінок та жінок, що мають дітей віком до семи років. Особливості застосування арешту щодо неповнолітніх визначено у ст. 101.
2. Короткочасність ізоляції від суспільства особи, засудженої до арешту, полягає у тому, що цей вид покарання встановлюється на строк від одного до шести місяців. Конкретний строк арешту визначається-судом, виходячи з загальних засад призначення покарання (ст. 65).
3. Відбування арешту здійснюється в спеціальних виправних установах. Згідно з ч. 2 ст. 60 військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.
4. До осіб, які відбувають арешт, не може застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) та умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81).
5. Втеча засудженого до арешту з місця позбавлення волі або з-під варти утворює склад злочину, передбаченого ст. 393
76. Обмеження волі- вид крим покарання,умови застосування.
— це відносно новий вид кримінального покарання (з'явився у новому Кримінальному кодексі України від 1 вересня 2001), який полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до її постійного місця проживання без ізоляції від суспільства в умовах здійснення над нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці. Як вид покарання обмеження волі чинить подвійний вплив на засудженого: він обмежується у праві на вільне пересування та обрання місця проживання та обов'язково залучається до праці. Умови застосування: Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років.Обмеження волі може бути застосоване в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (на підставі статті 82 КК України).Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до пенсіонерів, військовослужбовців строкової служби, до інвалідів I та II груп
Призначається лише за військові злочини військовослужбовцям строкової служби на строк від півроку до 2 років. Дисциплінарний батальйон є складовою військової частини, тому самовільне залишення його утворює склад злочину, передбачений статтею 406, 407 або 409. За своєю суттю є альтернативним позбавленню волі для військовослужбовців з трохи полегшеними умовами відбування. Власне, враховуючи особу засудженого суд може замінити відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі триманням в дисциплінарному батальйоні (якщо позбавлення волі призначено не більше, ніж на два роки) з розрахунку день за день (ст. 72 КК).. Відбування. Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні виконується самим батальйоном. Структуру і чисельність батальйону визначає Міністерство оборони України. Один день попереднього ув'язнення дорівнює одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні.Відпустки засудженим військовослужбовцям не надаються.Незалежно від військового звання до засудження військовослужбовці в дисциплінарному батальйоні (надалі також: «дисбаті») носять форму єдиного зразка.Засуджені військовослужбовці мають право на побачення: короткострокові — тривалістю 4 години — раз на місяць та довготривалі — до трьох діб — раз на три місяці. Також їм може бути дозволено зв'язатися з близькими родичами по телефону. побачення з фахівцями права не обмежені в часі. Без обмеження кількості засуджені військовослужбовці можуть листуватися та отримувати й відправляти посилки та бандеролі.У зв'язку з винятковими обставинами засудженому може бути дозволено короткочасний виїзд на строк до семи діб, окрім часу на проїзд.Засуджені військовослужбовці залучаються до праці у майстернях дисбату під управлінням Міноборони України. Із засудженими проводиться військове навчання та соціально-виховна робота. Військовослужбовці мають право створювати ради громадськості. До засуджених військовослужбовців застосовуються такі заходи заохочення: подяка; дострокове зняття раніше накладеноно стягнення; надання додатково одного короткочасного побачення або телефонної розмови на місяць; нагородження подарунком або премією; зарахування до числа тих, хто виправляється. Засуджені, які своєю поведінкою і ставленням до праці та служби довели своє виправлення, можуть бути представлені до умовно-дострокового звільнення.До засуджених військовослужбовців застосовуються такі заходи стягнення: зауваження; догана/сувора догана; призначення в наряд на роботу — до п'яти днів; арешт з триманням на гауптвахті; виключення з числа тих, хто виправляється. Житлово-побутові умови створюються для військовослужбовців відповідно до вимог .
78. Поняття та зміст позбавлення волі на певний строк
Стаття 63. Позбавлення волі на певний строк 1. Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк у кримінально-виконавчої установи. 2. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років. 1. Позбавлення волі - один із видів основних покарань, який полягає в примусовій ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Це покарання може застосовуватися лише тоді, коли воно вказане в санкції статті (частини статті) КК, а також при заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк у порядку амністії чи помилування (ст. ст. 86, 87). Воно також може застосовуватися, коли суд дійде висновку про можливість незастосування довічного позбавлення волі (ст. 64). Вид кримінально-виконавчої установи визначається відповідним органом кримінально-виконавчої системи. При позбавленні волі засуджений обмежується в праві вільного пересування і користування своїм часом, вибору місця проживання та місця і часу праці, на відпочинок, освіту тощо. При цьому засуджений піддається виправно-трудовому впливу, поєднаному з проведенням з ним виховної роботи. Його життя і діяльність підпорядковані установленому режиму відбування цього покарання.2. Ст. 64 встановлює строки позбавлення волі - від одного до п'ятнадцяти років. Суд, керуючись загальними засадами призначення покарання, визначає такий строк позбавлення волі, який необхідний і достатній для досягнення мети покарання.3. Звільнення від відбування позбавлення волі з випробуванням може застосовуватися лише тоді, коли воно призначене на строк не більше п'яти років (ст. 75). Засуджений до позбавлення волі може бути умовно-достроково звільнений від відбування покарання (ст. 81). Невідбута частина позбавлення волі може бути замінена судом більш м'яким покаранням (ст. В2).4. До неповнолітніх позбавлення волі на певний строк застосовується у порядку, передбаченому ст. 102. 5. Особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі на певний строк, за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти підлягає кримінальній відповідальності за ст. 393
80 . Загальні засади призначення покарання
- це встановлені кримінальним законом правила, якими керується суд, постановлюючи вироку кримінальній справі та обираючи винному міру покарання. Ці засади закріплені в ст. 65 КК України.Частина перша цієї статті визначає три основні засади, якими повинен керуватись суд при обранні покарання«Суд призначає покарання:1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання». Зміст цих засад полягає у такому: Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Виходячи з виду санкцій кримінально-правових норм Особливої частини Кримінального кодексу, які, в більшості, належать за своєю характеристикою до відносно-визначених, суд, постановляючи обвинувальний вирок, правомочний обирати покарання, яке не перевищує вищої і не знаходиться нижче нижньої межі, яка передбачена санкцією відповідної норми КК. Разом з цим норми КК містять санкції, які визначають лише верхню межу відповідного виду покарання (див., напр., санкцію ст. 146 ч. 1 «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини», яка передбачає покарання у виді обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк). У цих випадках нижня межа визначається відповідною нормою Загальної частини, яка регламентує даний вид покарання і вказує на його нижню межу. Скажімо, для виправних робіт (ст. 57 КК) вона становить шість місяців, для арешту (ст. 60 КК) - один місяць, для обмеження волі (ст. 61 КК) - один рік, для тримання в дисциплінарному батальйоні (ст. 62 КК) — шість місяців, для позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) - один рік.Чинне кримінальне законодавство знає два випадки, коли суд правомочний вийти за ці межі. Перший з них - це застосування ст. 69 КК - «Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом», другий - визначення загального строку покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК), коли суд має право вийти за верхню межу покарання. Ці випадки будуть розглянуті окремо при аналізі відповідних норм КК. 2. Суд визначає покарання відповідно до норм Загальної частини КК. Ця засада скеровує суди на необхідність глибокого аналізу норм Загальної частини КК при призначенні покарання. Це не стосується питання про наявність чи відсутність складу злочину і необхідності врахування кримінально-правових норм, які визначають його наявність у конкретному діянні. Йдеться про норми, які тим чи іншим чином визначають покарання. До них, зокрема, належать норми, що визначають правила призначення покарання при вчиненні незакінченого злочину, при вчиненні злочину в співучасті, при уявній обороні, при сукупності злочинів. Постановляючи обвинувальний вирок, суд повинен враховувати положення норм Загальної частини, які зобов'язують його, у відповідних випадках, застосувати правило про зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі, надають права звільнити особу від покарання і т. ін.3. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують відповідальність. Слід зазначити, що вид та розмір покарання, визначеного законодавцем при конструюванні відповідної норми Особливої частини КК, великою мірою вже враховує тяжкість вчиненого злочину, що знаходить свій прояв у тих видах покарання, які передбачаються за його вчинення та їх межах.
81. Поняття та види Обставини, які пом'якшують покарання
— це певні обставини, які знижуть суспільно небезпечний рівень злочину та особи злочинцяСтаття 66 КК України вказує на перелік певних обставин, які судом мають враховуватися як такі, що пом'якшують покарання. Цей список не є вичерпним, тобто будь-яка інша обставина може також бути врахована судом як пом'якшуюча. За аналогією з обставинами, які обтяжують покарання, якщо пом'якшуюча обставина впливає на кваліфікацію злочину, суд не може посилатися на 66 статтю Кримінального кодексу, враховуючи її ще раз як пом'якшуючу. Обставини, які пом'якшують покарання за вчинення злочину: з'явлення зі зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину : добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди : надання медичної чи іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину : вчинення злочину неповнолітнім: вчинення злочину жінкою у стані вагітності : вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин: вчинення злочину під впливом примусу, погрози або через матеріальну, службову чи іншу залежність: вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, яке було викликане неправомірними або аморальними діями з боку потерпілого : вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності:виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане із вчиненням злочину у випадках, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу. Ті самі обставини, які передбачені пунктами 1, 2, 4, 5, 6, пом'якшують відповідальність і за вчинення адміністративного правопорушення. Крім цього, адміністративну відповідальність пом'якшує і факт вчинення злочину жінкою, яка має дитину віком до одного року
82. Поняття та види обставин, що обтяжують покарання
Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання
1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;5) тяжкі наслідки, завдані злочином;6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи не доумством;10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів. Обставини, що обтяжують покарання, - це визначені у КК фактори, які характеризують підвищений ступінь суспільної небезпеки особи винного та вчиненого ним злочину. . Про поняття расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату, вчинення злочину на ґрунті яких є обставиною, що обтяжує покарання, див. коментар до ст. 161. Вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку означає вчинення його винним з метою перешкодити правомірній діяльності потерпілого у зв'язку з виконанням ним свого службового або громадського обов'язку
83. Призначення більш м якого покарання, ніж передбаченого законом
Ст.69. За наявності декількох обставив, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній част. 2. На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу як обов'язкове. Закон (ч. 1 ст. 69) визначає дві підстави, які можуть обумовити призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом:1) наявність декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; 2) урахування особи винного, що передбачає урахування суб'єктивних ознак, які знижують ступінь суспільної небезпеки особи винного. При цьому суд має належним чином умотивувати своє рішення про призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом. Більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, може бути призначене судом винному за вчинення особливо тяжкого, тяжкого, середньої тяжкості злочин. Більш м'яке покарання не може призначатися за вчинення винним злочину невеликої тяжкості, зокрема тому, що при призначенні покарання у разі вчинення такого злочину х:уд: а) зобов'язаний призначити найменш суворе покарання із числа передбачених санкцією відповідної статті Особливої частини КК, а відмовляючись від цього, повинен навести у вироку мотиви звернення до більш суворого покарання; б) має широкі можливості для звільнення особи від кримінальної відповідальності або від покарання (ст. ст. 45-48, ч. 4 ст. 74)
84. Призначення покарання за сукупністю злочинів
Ст.. 70 . При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі. 3. До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною. За правилами, передбаченими в част.1-3 цієї ст., призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення вироку у першій справі. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за першим вироком, за правилами, передбаченими в ст.72. Сукупність злочинів є одним із видів множинності злочинів. За загальним правилом, встановленим ч. 2 ст. 70, остаточне покарання визначається в межах, встановлених нормою Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Виняток з цього правила становить ситуація, коли хоча б один із злочинів є умисним тяжким чи особливо тяжким. У такому випадку суд вправі призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі. За правилами, визначеними в ч. ч. 1-3 ст, 70, призначення покарання застосовується і в тих випадках, коли після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, який вчинено до постановлення попереднього вироку. За таких обставин до строку остаточно призначеного покарання зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими ст. 72, У цьому випадку процес призначення покарання проходить три стадії: 1) призначення покарання за розкритий злочин; 2) визначення остаточного покарання за сукупність злочинів; 3) зарахування в строк остаточного покарання повністю чи частково відбутого покарання за попереднім вироком,.
85. Призначення покарання за сукупністю вироків
Ст.70 При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої част., яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Заг. Част. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі. До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною. За правилами, передбаченими в частинах 1-3 цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення вироку у першій справі. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за першим вироком, за правилами, передбаченими в статті 72.Призначення покарання за сукупністю злочинів проходить дві стадії: 1) суд призначає покарання окремо за кожен злочин; 2) суд призначає остаточне покарання за їх сукупністю. Цей підхід має практичне значення у таких аспектах: а) він сприяє досягненню мети кримінального покарання. Призначаючи покарання за кожний із вчинених злочинів, суд не лише індивідуалізує покарання, а й стверджує принцип невідворотності покарання; б) він забезпечує апеляційній з касаційній інстанціям можливість перевірки винесеного вироку, полегшує розгляд справ у разі, коли йдеться про зміну чи скасування вироку в частині засудження за один із злочинів;в) це дає змогу правильно застосовувати положення кримінального закону про його зворотну дію в часі; г) у разі прийняття закону про амністію він надає можливість чітко визначити злочин, що підпадає під амністію. Передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами однієї статті кримінального закону, якими передбачена відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. Повною мірою це стосується також дій, одні з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші - як готування, замах або співучасть у злочині. Однак за окремими пунктами статті КК, які не мають самостійних санкцій, покарання за сукупністю злочинів не призначається. При виборі принципу призначення покарання (поглинення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання призначених покарань) суд повинен враховувати, крім даних про особу винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, також кількість злочинів, що входять в сукупність, форму вини і мотиви вчинення кожного з них, вид сукупності (реальна чи ідеальна), тяжкість наслідків кожного злочину окремо та іх сукупності тощо.
86. Поняття та види звільнень від покарання
За наявності визначених у КК підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене. На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом (крім звільнення від покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування - ч. 1 ст. 74 КК). КК передбачає різні види звільнення від покарання. Їх частіше за все об'єднують у дві групи: звільнення безумовне і звільнення умовне. При безумовному звільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги в зв'язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов'язане з пред'явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку. До умовного звільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-79 КК), умовнодострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК); до безумовних - звільнення від покарання на умовах ч.4 ст. 74 і ст. 49 КК, звільнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК), заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК), звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК). Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від покарання у разі прийняття нового закону, що виключає або пом'якшує призначене особі покарання (частини 2, 3 ст. 74 КК
87. Звільнення від покарання за хворобою
Ст.84. Звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє й" можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 цього Кодексу. Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи. Військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я звільняються від покарання. У разі одужання осіб, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 або 80 цього Кодексу, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п'ятій статті 72 цього Кодексу, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру. Звільнення від покарання за хворобою застосовується у випадках, коли досягнення мети покарання стає нереальним через хворобу особи, яка вчинила злочин. Ст. 84 передбачає три самостійних види звільнення особи від покарання за хворобою, які визначаються характером захворювання та особливостями суб'єкта, до якого застосовуються. Ч. 1 ст. 84 передбачає обов'язкове звільнення від покарання, умовами якого є: 1) відбування особою покарання; 2) захворювання її на психічну хворобу; 3) позбавлення й можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Про поняття психічної хвороби, а також про можливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними див. коментар до ст. 19. Підставою для звільнення від покарання таких осіб є неможливість їх виправлення. Ч. 2 ст. 84 передбачає можливість звільнення від покарання або від подальшого його відбування за таких умов: 1) особа захворіла на іншу тяжку хворобу, крім психічної; 2) це сталося після вчинення злочину або постановлення вироку; 3) врахування судом тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання, особи засудженого та інших обставин справи. Звільнення від покарання особи, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє й можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, а також звільнення від покарання або від подальшого його відбування особи, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, мають умовний характер. Відповідно до ч. 4 ст. 84 ці особи, у разі їх одужання, повинні бути направлені для відбування покарання. Проте пі особи не направляються для відбування покарання, якщо вони:1) повинні бути звільнені від покарання: а) у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49); б) у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80); в) у зв'язку із засудженням особи за діяння, караність якого законом усунена (ч. 2 ст. 74).
88. Давність виконання обвинувального вироку. Обвинувальний вирок з тих чи інших причин (внаслідок стихійного лиха, втрати документів тощо) може своєчасно не приводитися у виконання. ст. 80 КК передбачає звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Під давністю виконання обвинувального вироку розуміється закінчення встановлених у законі строків з дня набрання обвинувальним вироком законної сили, у зв’язку з чим засуджений звільняється від виконання призначеної судом міри покарання. Із ст. 80 КК випливає, що існують три умови застосування давності обвинувального вироку: 1) закінчення зазначеного в законі строку; 2) неухилення засудженого від відбування покарання і 3) нс-вчинення ним протягом встановленого законом строку нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.Частина 1 ст. 80 КК встановлює диференційовані строки, закінчення яких виключає виконання обвинувального вироку. Тривалість цих строків залежить від виду та тяжкості призначеного судом покарання. Так, обвинувальний вирок не приводиться у виконання, якщо з дня набрання ним чинності минули такі строки:1) два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі2) три роки — у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;3) п’ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;5) п’ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.3. Перебіг строку давності виконання обвинувального вироку може зупинятися і перериватися.
89. Поняття та види звільнення від кримінального покарання та його відбування
Звільнення від покарання та його відбування - це передбачені законом про крим. відповід. обставини незастосування судом до особи, що вчинила злочин, покарання чи припинення його подальшого відбування.За наявності визнач. у КК підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене.. На відміну від звільнення від крим. відповід. звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом. Звільнення від покарання можливе лише в тих випадках, коли його мета може бути досягнута без реального відбування покарання (загалом або його частини) чи коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним (важка хвороба засудженого) або недоцільним (давність виконання обвинувального вироку). Звільнення від покарання аж ніяк не підриває принципу невідворотності покарання. КК передбачає різні види звільнення від покарання, їх найчастіше об'єднують у дві групи: звільнення безумовне та звільнення умовне.При безумовному звільненні перед особою не ставляться якісь вимоги у зв'язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов'язане з пред'явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку, їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.До умов. звільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-79 КК), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК). До безумовних - звільнення від покарання згідно з ч. 4 ст. 74 і ст. 49 КК, звільнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК), заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК), звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК). Особл. видом звільнення від покарання є звільнення від покарання в разі прийняття нового закону, що виключає чи пом'якшує призначене особі покарання (частини 2, 3 ст. 74). Конституція України (ч. 1 ст. 58) та КК (ст. 5) встановлюють принцип, згідно з яким, закони й інші норм.-правові акти мають зворотну дію, якщо вони пом'якшують або скасовують відповід. особи. Дія такого закону поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання, зокрема й на осіб, які відбувають або вже відбули покарання, але мають судимість. Якщо новий закон пом'якшує караність діяння, за яке засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що перевищує санкцію знову виданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом. Амністія та помилування найчастіше мають безумовний характер, хоча можуть бути (особливо амністія) й умовними.
90.Підстави та умови звільнення від відбування покарання з випробуванням Ст. 75. Звільн. від відбування покарання з випробуванням
1. Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, служб. обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільн. від відбування покарання з випробуванням. 2. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.
3. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від 1 року до 3 років.
Ст. 76. Обов'язки, які покладає суд на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням
1. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов'язки:
1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції;
3) повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання;
4) періодично з'являтися для реєстрації в кримінально-виконавчій інспекції;
5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.
2. Контроль за поведінкою таких засуджених здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією за місцем проживання засудженого, а щодо засуджених військовослужбовців - командирами військових частин.
91.Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання(підстави та умови застосування)
Ст. 81 1. До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання.
2. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.
3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим:
1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;
2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;
3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, в також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.
4. У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими статтями 71 і 72 цього Кодексу.
1. Виконання призначеного покарання є доцільним тільки за тієї умови, що ним досягається поставлена в законі мета: крім кари ще і виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів. Якщо ця мета може бути досягнута ще до закінчення призначеного судом строку покарання, то в подальшому його виконанні відпадає необхідність. З огляду на це, закон передбачає можливість застосування судом умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання являє собою звільнення засудженого від подальшого відбування покарання за таких умов: 1) особа відбуває основне покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі; 2) засуджений своєю сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення; 3) він фактично відбув .встановлену ч. З ст, 81 частину призначеного судом покарання.
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання не може бути застосоване до осіб, які відбувають основне покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт і арешту.
Сумлінна поведінка полягає у дотриманні правил внутрішнього розпорядку, беззаперечному виконанні законних вказівок і розпоряджень адміністрації органів кримінально-виконавчої системи,
відсутності порушень дисципліни. Це поведінка, на яку повинні орієнтуватися інші особи, які відбувають покарання. Про поняття сумлінного ставлення до праці див. коментар до ст. 91.
За основу визначення мінімально необхідної частини строку, після відбуття якої можливе застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, покладено тяжкість вчиненого злочину, форму вини, рецидив злочинів, вид покарання, яке відбуває засуджений, а також той факт, що особа раніше звільнялася умовно-достроково від відбування покарання.
2. За вказаних вище умов особа може бути умовно-достроково звільнена і від відбування додаткового покарання - повністю або частково. Часткове звільнення від відбування додаткового покарання може відбутися, наприклад, у виді зменшення розміру штрафу або зменшення строку позбавлення права обіймати певні посади, застосованих як додаткові покарання, тощо.
3. Вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину тягне призначення судом покарання за сукупністю вироків (ч. 4 ст. 81)
92.Амністія та помилування(Підстави застосування)
Амністія є повне або часткове звільнення від відбування покарання певної категорії осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, або крим. справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили. Підставою звільнення від кримінальної відповідальності є повна та умовна амністія. У цих випадках кримінальну справу щодо особи, в діянні якої вбачається склад конкретного злочину, не може бути порушено, а порушені справи, що перебувають у провадженні органів дізнання, попереднього слідства та справи, що передані до судів, але не розглянуті ними, підлягають закриттю. Якщо необхідність застосування закону про амністію з'ясовується в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання.Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію не допускається, якщо обвинувачений чи підсудний проти цього заперечує. У такому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку. Суд постановляє обвинувальний чи виправдувальний вирок, а особа, яка обвинувачується органами досудового розслідування у вчиненні злочину, дістає можливість домогтися свого публічного виправдання у судовому порядку.Помилування — це, відповідно до п.27 ст. 106 КУ та ч.1 ст. 87 ККУ, ст.2 Положення про порядок здійснення помилування, акт глави держави, який полягає у заміні покарання або невідбутої її частини більш м'яким покаранням, повному або частковому звільненні від відбування покарання, або заміні довічн. позбав. волі (надалі — ДПВ) на позбав. волі строком на 25 років або більше.Клопотати про помилування має право особа, яка засуджена та/або відбуває покарання в Україні відразу після набрання вироком законної сили; засуджена до ДПВ — після відбуття в колонії двадцяти років
93.Поняття судимості,її правові наслідки Судимість — це особливий прав.стан особи, створений реалізацією кримінальної відповідальності, який виникає у зв'язку з ухвалою обвинувального вироку суду за вчинений нею злочин і призначенням покарання та тягне певні, несприятливі для засудженого, правові наслідки, що виходять за межі покарання. Ст.88 Правові наслідки судимості
1. Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.
2. Судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.
3. Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або із звільненням від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості.
4. Особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості.
Кримінально-правовими наслідками судимості .є те, що судимість:
1) може виступати як кваліфікуюча ознака при вчиненні нового злочину. КК кваліфікуюче значення надає судимості лише за тотожний чи однорідний злочин (наприклад, ч. 2 ст. 331) Кваліфікуюче значення судимість має і в тому випадку, коли закон передбачає посилення відповідальності за вчинення злочину повторно, оскільки повторність охоплює собою судимість. Закон визнає судимість різновидом повторності (ч. 4 ст. 32). Якщо судимість прямо не передбачена законом як кваліфікуюча ознака, вона при кваліфікації вчиненого не враховується;
2) враховується при визнанні рецидиву злочинів (ст, 34);
3) с перепоною для звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45), примиренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48);
4) враховується при визначенні того, чи має місце переривання перебігу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 49);
5) враховується при виборі окремих видів покарання (ч. 2 ст, 62), а протягом строку відбування певних покарань створює підстави
для застосування спеціальних обмежень щодо засуджених (ч. 2
ст. 58);
6) як одна із ознак, що характеризують особу винного, враховується відповідно до загальних засад призначення покарання (п. З ч. 1 ст. 65), а також при звільненні від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84);
7) за умисний злочин (оскільки вона є умовою рецидиву та різновидом повторності злочинів) виступає як обставина, яка обтяжує покарання при призначенні покарання (п. 1 ст, 67), хоча може і не враховуватися при призначенні покарання з підстав, вказаних у ч. ч. 2 і 4 ст. 67;
8) за загальним правилом, є підставою для відмови в призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69);
9) може бути підставою для відмови у звільненні від відбування покарання з випробуванням (ч. 1 ст. 75);
10) за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені ст. ст. 437-439 та ч. 1 ст. 442, є підставою для незастосування давності виконання обвинувального вироку (ч. 6 ст. 80);
11) враховується при визначенні обов'язкової частини покарав ня, яка фактично повинна бути відбута при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (п. 2 ч. З ст. 81, п. 2 ч. З ст. 107). а також при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким (п.2 ч. 4 ст. 82).
Таким чином, кримінально-правові наслідки судимості полягають у тому, що вона враховується при вирішенні цілої низки питань, пов'язаних з кваліфікацією вчиненого, призначенням покарання та його виконанням.
94.....ст-ті ККУ -89-91
95......ст-ті ККУ -92,94
96..Відповідальність неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли 18-річного віку, передбачена кримінальним, адміністративним та іншим законодавством.
Так, кримінальній відповідальності підлягають особи, які до вчинення злочину досягли віку 16 років (ч. 1 ст. 22 Кримінального кодексу України, далі - КК). Це так званий загальний вік кримінальної відповідальності.
Закон також (ч. 2 ст. 22 КК України) передбачає і знижений вік кримінальної відповідальності. Йдеться про осіб у віці від 14 до 16 років. Ці особи підлягають кримінальній відповідальності за такі види злочинів, як: вбивство (ст.ст. 115-117 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, частина третя статтей 345, 346, 350, 377, 398), зґвалтування (ст. 152), хуліганство (ст. 296) та інші.
Зниження віку кримінальної відповідальності законодавець обумовив перш за все тим, що особа уже в 14-річному віці усвідомлює суспільну небезпечність і протиправність злочинів, які вказані в ч. 2 ст. 22 КК . Крім того, серед підлітків ці злочини досить поширені, і більшість з них тяжкі, представляють підвищену суспільну небезпечність.
Особи у віці від 11 до 14 років не можуть бути суб’єктами злочину, оскільки не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Проте, ч. 2 ст. 97 КК визначає, що до цих осіб все ж таки можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру з дотриманням таких умов: по-перше, неповнолітньому виповнилось 11 років; по-друге, ця особа вчинила діяння, що підпадає під ознаки злочину, передбаченого особливою частиною КК.
Згідно ст. 105 КК неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.
У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:
1) застереження;
2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
4) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків;
5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.
Відповідно до ст. 98 КК, до неповнолітніх застосовуються лише такі основні види покарань:
1) штраф;2) громадські роботи;3) виправні роботи;4) арешт;5) позбавлення волі на певний строк.
Отже, відносно неповнолітніх не можуть застосовуватися: конфіскація майна, обмеження волі, довічне позбавлення волі, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні.
97.Види покарання, що застосовуються до неповнолітніх, та особливості їх призначення
Стаття 98 КК визначає можливість застосування лише 5 видів покарання з 12 відомих Кримінальному кодексу.
Вказана кримінально-правова норма в частині 1 зазначає:
«До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:
1) штраф;
2) громадські роботи;
3) виправні роботи;
4) арешт;
5) позбавлення волі на певний строк».
Згідно із ч. 2 цієї статті до неповнолітніх як додаткові види покарання можуть бути також застосовані штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю.
Суттєво обмежений і розмір штрафу. Він встановлений у межах до п'ятсот (для повнолітніх - від тридцяти до тисячі, а в деяких випадках і більше - ст. 53 КК) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Призначення цього виду покарання здійснюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину і з урахуванням матеріального стану неповнолітнього.
Громадські роботи (ст. 100 ч. 1 КК), по-перше, обмежуються віком підлітків, до яких вони можуть бути застосовані,- 16-18 років, по-друге, їх загальним строком - від тридцяти до ста двадцяти годин, по-третє, тривалістю виконання протягом дня - не більше двох годин
Виправні роботи (ст, 100 ч. 2 та З КК) також можуть бути призначені неповнолітнім лише у віці 16-18 років, а їх строк вдвічі менший, ніж це передбачено відносно повнолітніх (ст. 57 КК) - від двох місяців до одного року. Суттєво обмежений і розмір відрахувань із заробітної плати, який може здійснюватись при обранні цього виду покарання неповнолітнім - від п'яти до десяти відсотків (для повнолітніх - від десяти до двадцяти відсотків).
Так само в пільговому режимі визначений для неповнолітніх і такий вид покарання, як арешт (ст. 101 КК). Його застосування обмежено шістнадцятирічним віком і строком — від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб (для повнолітніх - від одного до шести місяців, ст. 60 КК).
Найсуворішим з передбачених для застосування до неповнолітніх видом покарання є позбавлення волі но певний строк (ст. 102 КК).
За загальним правилом покарання у вигляді позбавлення волі не може призначатись неповнолітнім, які вперше вчинили злочини, що належать до категорії невеликої тяжкості (ст. 102 ч. 2 КК).
Уперше нормативно закріплена диференціація вищої межі цього виду покарання, залежно від тяжкості вчиненого злочину (ст. 102 ч. З КК). Відповідно до цієї норми:
«Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому:
1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;
2) за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;
3) за тяжкий злочин - на строк не більше семи років;
4) за особливо тяжкий злочин - на строк не більше десяти років;
5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини,- на строк до п'ятнадцяти років».
Призначення покарання неповнолітнім відбувається на підставі тих самих засад, які визначають цей процес взагалі (статті 65-67 КК). Однак, обираючи покарання, неповнолітньому суд згідно зі ст. 103 КК зобов'язаний враховувати «умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього».
При призначенні покарання за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків остаточне покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк не може перевищувати п'ятнадцяти років.
98....ст-тяККУ -107
99...ст-тя ККУ-105
99. Примусові заходи виховного характеру(правова природа та види)
Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності:
1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97).
2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 106).
Загальним для цих видів є те, що неповнолітній, який вчинив злочин, за підставами, передбаченими в законі, звільняється від перетерпівання засудження, від певних обмежень, встановлених кримінальним законом за цей злочин.
1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру.
Цей вид є найбільш важливою особливістю кримінальної відповідальності неповнолітніх. Частина 1 ст. 97 передбачає, що неповнолітній, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. Під цими заходами розуміють передбачені кримінальним законом особливі заходи впливу, що не є кримінальним покаранням. За своєю юридичною природою ці заходи є заходами виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особистості неповнолітніх, виключення антисоціальних властивостей і навичок, попередження вчинення ними правопорушень. Обов'язковими ознаками цих заходів є: 1) передбаченість їх кримінальним законом - ч. 2 ст. 105; 2) застосування їх тільки судом; 3) застосування їх тільки до неповнолітніх, що вчинили злочин; 4) відсутність в них ознак кримінального покарання.
1) Підставою звільнення із застосуванням примусових заходів виховного характеру є можливість виправлення неповнолітнього без призначення покарання. Можливість такого виправлення повинна випливати з оцінки поведінки неповнолітнього до і після вчинення злочину, його ставлення до навчання, роботи та інших обставин, що свідчать про невелику небезпечність особи неповнолітнього. Відповідно до ч. 2 ст. 97 примусові заходи виховного характеру можуть бути призначені особі, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу.
Необхідними умовами застосування таких заходів є: а) вчинення злочину вперше; б) злочин належить до категорії злочинів невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 12 КК).
2) Частина 2 ст.105 містить вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру:
а) застереження;
б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
г) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;
ґ) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах і порядок їх залишення визначаються законом.
Застереження полягає в осудженні (осуді) суспільно небезпечної поведінки неповнолітнього, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосування більш суворих заходів відповідальності.
Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього може, наприклад, полягати у забороні відвідувати у вечірній час парки, кафе, у вимозі сумлінно відвідувати навчальні заклади тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд.
Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання за своєю суттю припускає встановлення контролю і посилення виховного впливу з боку тих осіб, що були зобов'язані в силу сімейних, виробничих або інших відносин здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив мають реальну можливість здійснити такий вплив, створити нормальну обстановку для неповнолітнього. У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. "Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру" рекомендовано передавати неповнолітніх під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють, лише при наявності даних про їхню спроможність забезпечити виховання. Ця ж вимога ставиться і до колективу або інших громадян. Слід при цьому мати на увазі, що закон вимагає обов'язкової згоди колективу на здійснення нагляду і проведення виховної роботи з неповнолітнім, а щодо громадян - наявність з їхнього боку відповідного прохання (п. 3 ч.2 ст.105). Як і при обмеженні дозвілля, тривалість передачі неповнолітнього під нагляд колективу, батькам або іншим особам визначається судом з урахуванням конкретних обставин справи.
Більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладення на неповнолітнього обов'язку відшкодувати заподіяний майновий збиток. Закон, проте, обмежує можливість його застосування як віком неповнолітнього, так і його матеріальним становищем: цей захід може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягли п'ятнадцятирічного віку і мають майно, кошти або прибуток. Найбільш суворим з аналізованих заходів є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими установами відповідно до Закону від 24 січня 1995 р. "Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх"' є загальноосвітні школи соціальної реабілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнадцяти років, і фахові училища соціальної реабілітації для осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.
Як найсуворіший з усіх заходів, передбачених ч. 2 ст. 105, цей захід може застосовуватися лише тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими заходами. Строк цього заходу визначається судом, але не може перевищувати трьох років.
Відповідно до Закону від 24 січня 1995 р. основними завданнями загальноосвітніх шкіл і фахових училищ соціальної реабілітації є створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей, а також забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання і соціального захисту.
Виходячи з цього, закон допускає у виняткових випадках можливість тримання у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до п'ятнадцяти років, а у фахових училищах соціальної реабілітації - до дев'ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки.
Відповідно до ч. 3 ст. 105 залежно від конкретних обставин вчиненого злочину і особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно кілька примусових заходів виховного характеру. Поряд з цими заходами ч. 4 ст. 105 надає право суду, якщо він вважає це необхідним, призначити неповнолітньому вихователя.
3) Частина 3 ст. 97 встановлює, що у разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються судом і він притягується до кримінальної відповідальності.
1.Поняття та предмет кримінального права
2.Наука кримінального права, її зміст і задачі
3. Принципи кримінального права (загальні та спецільні)
4.Поняття кримінального закону, його риси та значення
5.Загальна характеристика кримінального законодавства України
6.Побудова кримынального закону. Структура КК
7. Поняття і Види диспозицій особливої частини.
8. тлумачення кримынального закону, йогов иди та прийоми
9. Дія кримінального закону у часі.
10. Зворотня дія кримінального закону у часі.
11) Дія кримінального закону у просторі.
12) Поняття та ознаки злочину
13)Класифікація злочинів в теорії кримінального права та законодавства
14) Поняття кримінальної відповідальності в теорії кримінального права.
15) Кримінально-правові відносини (зміст, суб'єкт)
16. підстави кримінальної відповідальності в теорії кримінального права та кримінального законодавства
17. Поняття складу злочину, його елементи та ознаки
18. Об’єкт злочину та його види
19. Поняття предмету злочину та його співвідношення з об’єктом кримінально – правової охорони
20. Поняття та ознаки об’єктивної сторони злочину
21.Суспільно небезпечне діяння та його ознаки
22. поняття кримінально-правової бездіяльності, умови відповідальності
23. поняття причинового звязку та його значення в кримінальному праві. Теорії причинового звязку.
24.поняття та види суспільно небезпечних наслідків злочинів
25.Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину та їх кримінально-правове значення
26. Поняття місця скоєння злочину.
27. Поняття та ознаки суб’єкту злочину.
28. Вік кримінальної відповідальності.
29. Осудність та обмежена осудність суб’єкту злочину.
30. Неосудність та її критерії
31. поняття і види спеціального суб’єкту злочину
32. поняття та ознаки суб’єктивної сторони злочину
33. поняття та зміст вини
34. поняття та види умислу
35. необережність та її види
36.Злочинна самовпевненість , її критерії
37.Злочинна недбалість, її критерії
38.Злочини з двома формами вини
39. Мотив і мета злочину , їх значення при кваліфікації злочинів
40.Випадок(Казус) та його відмінність від злочинної недбалості
42. ПОНЯТТЯ І ВИДИ СТАДІЙ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ
43. Кримінальна відповідальність за готування до вчинення злочину.
44. Поняття та види замаху на вчинення злочину.
45. Поняття та ознаки добровільної відмови від вчинення злочину до кінця, відмінність від дійового каяття.
46. Поняття та ознаки співучасті у кримінальній справі.
47.Види співучасті, критерії їх виділення.
48.Виконавець злочину.
49.ОРГАНІЗАТОР вчинення злочину.
50.Пособник як вид співучасника вчинення злочину.
51.підбурювач як вид співучасника.
52. Форми співучасті, критерії їх виділення
53.співучасть у злочині з спеціальним суб»єктом.
54. ЕКСЦЕС ВИКОНАВЦЯ
55. Поняття і види причетності до злочину.
56. Поняття множинності злочинів.
57.Поняття та види єдиного (одиничного) злочину.
58.Поняття та види повторності злочинів.
59. Рецидив злочину та його види.
60.Поняття необхідної оборони в кримінальному праві.
61.Затримання особи, що вчинила злочин, умови правомірності
62. Поняття крайньої необхідності
63.Фізичний або психічний примус,їх кримінально-правове значення
64.Діяння пов’язане з ризиком-обставина, що виключає злочинність діяння
65.Поняття та види звільнення від кримінальної відповідальності
66. Давність притягнення до кримінальної відповідальності
67. Поняття покарання та його мета за кримінальним законодавством У
68. Система та види покарань.
69. Штраф як вид покарання.
70. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного классу
71. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
72. Громадські роботи як вид кримінального покарання.
73. Виправні роботи, порядок їх призначення.
74. Конфіскація майна, умови застосування.
75. Арешт як вид покарання.
76. Обмеження волі- вид крим покарання,умови застосування.
80 . Загальні засади призначення покарання
81. Поняття та види Обставини, які пом'якшують покарання
82. Поняття та види обставин, що обтяжують покарання
83. Призначення більш м якого покарання, ніж передбаченого законом
84. Призначення покарання за сукупністю злочинів
85. Призначення покарання за сукупністю вироків
86. Поняття та види звільнень від покарання
87. Звільнення від покарання за хворобою
88. Давність виконання обвинувального вироку.
89. Поняття та види звільнення від кримінального покарання та його відбування
90.Підстави та умови звільнення від відбування покарання з випробуванням 91.Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання(підстави та умови застосування)
92.Амністія та помилування(Підстави застосування)
94.....ст-ті ККУ -89-91
95......ст-ті ККУ -92,94
96..Відповідальність неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли 18-річного віку, передбачена кримінальним, адміністративним та іншим законодавством.
97.Види покарання, що застосовуються до неповнолітніх, та особливості їх призначення
99. Примусові заходи виховного характеру(правова природа та види)