Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни Фінансовий аналіз

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Міністерство фінансів України

Харківський інститут фінансів

Українського державного університету фінансів

та міжнародної торгівлі

Кафедра фінансів і кредиту

                    

Опорний конспект лекцій

з навчальної дисципліни

«Фінансовий аналіз»

для студентів денноЇ та заочної форми навчання 

освітньо-кваліфікаційний рівень - бакалавр

галузь знань - 0305 «Економіка та підприємництво»

напрям підготовки – 6.030508 «Фінанси і кредит»

Укладач Чемчикаленко Р.А., к.е.н., доцент кафедри

     Розглянуто та ухвалено на    

     засіданні кафедри

     Протокол від 31.08.2011 № 1

Харків

2011

ТЕМА 1

ЗНАЧЕННЯ І  ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО АНАЛІЗУ

1.  Необхідність і сутність фінансового аналізу
2.  Види фінансового аналізу

3. Методи фінансового аналізу, їх класифікація

Питання для самоконтролю

1. Прийоми і методи фінансового аналізу: переваги та недоліки  

2. Моделювання та аналіз факторних систем фінансових показників

3. Загальні вимоги до фінансової звітності відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку

4. Фінансовий план як інформаційна підсистема фінансового аналізу

Мета: вивчити теоретичні основи фінансового аналізу

1.  Необхідність і сутність фінансового аналізу

Перш ніж розпочати дослідження сутності й особливостей фінансового аналізу, як основної категорії, що буде систематично досліджуватися в ході вивчення однойменної навчальної дисципліни, на нашу думку, доцільно буде перш за все визначитися з сутністю такого поняття як «аналіз».

Так згідно з визначенням, наведеним в короткому словнику іноземних слів за ред. С.М. Локшина аналіз (слово грецького походження й означає буквально розкладання) – це логічний метод наукового дослідження, суть якого полягає в уявному або практичному розчленуванні єдиного цілого на складові частини й вивчення їх у всій багатоманітності суттєвих взаємозв'язків.

Відповідно до іншого трактування під аналізом розуміють знаходження причинно-наслідкових зв’язків між зміною окремих досліджуваних явищ.

 В свою чергу в науці такому поняттю як «фінансовий аналіз» постійно відводиться достатньо велика увага, що й обумовило достатньо велику кількість різноманітних підходів щодо трактування його сутності.

Так з точки зору деяких українських фахівців фінансовий аналіз - це процес дослідження фінансового стану й основних результатів фінансової діяльності підприємства з метою виявлення резервів подальшого підвищення його ринкової вартості й забезпечення ефективного розвитку.

На думку С.В. Дибаль взагалі більш доречно використовувати термін «економічний аналіз фінансового стану» під яким потрібно розуміти «аналітичне дослідження здатності підприємства фінансувати свою діяльність».

Існує також думка про те, що фінансовий аналіз – це метод оцінки та прогнозування фінансового стану підприємства на основі його бухгалтерської звітності.

Проте на нашу думку найбільш доречним є трактування фінансового аналізу як складової аналітичного економічного дослідження щодо вивчення рівня, змін і динаміки фінансових показників у їх взаємозв'язку і взаємозумовленості, з метою прийняття ефективних управлінських рішень для забезпечення внутрішньої і зовнішньої діяльності господарюючих систем, сталого економічного розвитку і стійкого фінансового стану.

Доволі важливими з огляду на розуміння сутності досліджуваної начальної дисципліни є розуміння сутності об’єкту, предмету, суб’єктів дослідження та відповідно мети та задач дослідження.

Об’єктом дослідження фінансового аналізу виступають конкретне підприємство та його фінансовий стан. В сою чергу під фінансовим станом підприємства розуміють спроможність підприємства фінансувати свою діяльність. Він характеризується забезпеченістю фінансовими ресурсами, необхідними для нормального функціонування підприємства, доцільністю їх розміщення та ефективністю використання. Отже, фінансовий стан підприємства – це найважливіша характеристика його ділової активності та надійності.

Предметом фінансового аналізу є фінансові ресурси підприємства і їх потоки.

Метою фінансового аналізу є всебічна оцінка фінансового стану підприємства, резервів його діяльності та ділової активності задля пошуку резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи стабільної роботи підприємства, а також виконання ним зобов’язань перед бюджетом, банками та іншими установами; розробки най вірогідніших передбачень і прогнозів майбутніх умов функціонування підприємства; своєчасного виявлення та усунення недоліків у господарській діяльності для визначення шляхів покращення фінансового стану підприємства та підвищення його платоспроможності.

Простіше кажучи основною метою фінансового аналізу є одержання невеликого числа ключових параметрів, що дають об'єктивну і точну картину фінансового стану підприємства і фінансових результатів його діяльності.

В свою чергу мета аналізу досягається в результаті вирішення певного взаємозалежного набору аналітичних задач. Щоб приймати рішення по в сфері управління виробництвом, фінансами, інвестиціями керівництву потрібна постійна ділова поінформованість з відповідних питань, що є результатом добору, аналізу, оцінки і концентрації вихідної інформації. Необхідно аналітичне прочитання вихідних даних, виходячи з моменту часу та цілей аналізу.

Але не тільки часові межі визначають альтернативність цілей фінансового аналізу. Вони залежать також від цілей суб'єктів фінансового аналізу, тобто конкретних користувачів фінансової інформації.

Так під суб’єктами фінансового аналізу розуміють фінансових аналітиків, які зацікавлені в діяльності підприємства з будь-яких причин.

Основні цілі фінансового аналізу в залежності від інтересів партнерів підприємства представлені в табл. 1.1.

Основні партнери	Внесок	Компенсація	Мета фінансового аналізу
Власники	Власний капітал	Дивіденди	Фінансові результати, фінансова стійкість підприємства
Кредитори	Запозичений капітал	Відсотки	Ліквідність (платоспроможність) мобільність грошей для оплати боргів
Керівники	Компетентність і кваліфікованість, організаторські здібності	Оплата праці та частина прибутку зверх посадового окладу	Інформація в повному обсязі
Персонал	Виконання робіт згідно з розподілом праці	Оплата праці, премії, соціальні умови	Фінансові результати та  ліквідність
Постачальники	Поставка засобів і предметів праці	Договірна ціна	Фінансовий стан і ліквідність підприємства
Споживачі	Збут продукції, товарів, послуг, робіт	Договірна ціна	Фінансовий стан і наявність запасів готової продукції та товарів
Податкова адміністрація	Послуги	Оплата податків в повному обсязі в визначений строк	Фінансові результати

 Приклад: Кожний суб’єкт господарювання вивчає інформацію, виходячи з власних інтересів. Так, акціонерам і іншим власникам необхідно визначити частку власного капіталу та динаміку його зміни, оцінить ефективність використання ресурсів адміністрацією підприємства, можливість отримання дивідендів за результатами господарської діяльності.

В найбільш загальній формі цілі основних користувачів фінансової інформації представлені ( за Е.Хелфертом) на рис. 1.1.

	Менеджери	Власники	Кредитори
1 ціль	Аналіз виробничої діяльності: - коефіцієнти прибутковості (по балансовому прибутку); - рівень рентабельності (по чистому прибутку); - аналіз поточних (операційних) витрат; - аналіз податкових платежів; - операційний важіль; - порівняльний аналіз.	Прибутковість: - доходність власного капіталу; - доходність акціонерного капіталу; - прибуток на акцію; - грошовий потік на акцію; - курс акцій; - загальний прибуток акціонера; - інвестиційна вартість бізнесу.	Ліквідність: - коефіцієнт поточної ліквідності; - коефіцієнт миттєвої ліквідності; - ліквідаційна вартість підприємства; - характеристика грошових потоків
2 ціль	Управління ресурсами: - обертання активів; - управління оборотним капіталом; - обертання запасів; - характеристика дебіторської заборгованості; - характеристика кредиторської заборгованості; - ефективність використання трудових ресурсів.	Розподіл прибутку: - дивіденди на акцію; - поточна доходність акції; - коефіцієнт виплати дивідендів; - коефіцієнт покриття дивідендів; - коефіцієнт співвідношення дивідендів і активів.	Фінансовий ризик: - доля боргу в активах; - доля боргу в капіталізації; - співвідношення позикового і власного капіталу; - компроміс між ризиком і винагородою; - власний оборотний капітал.
3 ціль	Доходність: - доходність активів (всіх або чистих); - доходність активів по прибутку до виплати процентів і податків; - вартість капіталу; - грошовий потік на інвестиції.	Ринкові показники: - коефіцієнт Р/Е; - співвідношення ринкової і балансової вартості акцій; - динаміка курсу акцій.	Обслуговування боргу: - коефіцієнт покриття процентних виплат; - коефіцієнт покриття боргових зобов'язань; - прострочена заборгованість.

2. Види фінансового аналізу

Фінансовий аналіз (за І.О.Бланком) підрозділяється на окремі види в залежності від наступних ознак:

1. За організаційними формами проведення виділяють внутрішній і зовнішній фінансовий аналіз підприємства.

а) Внутрішній фінансовий аналіз проводиться фінансовими менеджеррами чи підприємства власниками його майна з використанням усієї сукупності наявних інформативних показників. Результати такого аналізу можуть представляти комерційну таємницю підприємства.

Внутрішньогосподарський (управлінський) фінансовий аналіз використовує як джерело інформації й інші дані системного бухгалтерського обліку, дані про технічну підготовку виробництва, нормативну, планову й іншу інформацію.

Особливостями управлінського аналізу є:

• орієнтація результатів аналізу на своє керівництво;

• використання всіх джерел інформації для аналізу;

• відсутність регламентації аналізу з боку;

• комплексність аналізу;

• інтеграція обліку, аналізу, планування і прийняття рішень;

• максимальна закритість результатів аналізу з метою збереження комерційної таємниці.

б) Зовнішній фінансовий аналіз здійснюють податкові інспекції, аудиторські фірми, банки, страхові компанії з метою вивчення правильності відображення фінансових результатів діяльності підприємства, його фінансової стійкості і кредитоспроможності.

Основний зміст зовнішнього фінансового аналізу полягає в:

• аналізі абсолютних показників прибутку;

• аналізі відносних показників рентабельності;

• аналізі фінансового стану, ринкової стійкості, ліквідності балансу, платоспроможності підприємства;

• аналізі ефективності використання позикового капіталу;

• економічній діагностиці фінансового стану підприємства.

2. За обсягом дослідження виділяють повний і тематичний фінансовий аналіз підприємства.

а) повний фінансовий аналіз проводиться з метою вивчення всіх аспектів фінансової діяльності підприємства в комплексі.

б) тематичний фінансовий аналіз обмежується вивченням окремих аспектів фінансової діяльності підприємства. Предметом тематичного фінансового аналізу може бути ефективність використання активів підприємства: оптимальність фінансування різних активів з окремих джерел: стан фінансової стійкості і платоспроможності підприємства; оптимальність інвестиційного портфеля: оптимальність фінансової структури капіталу і ряд інших аспектів фінансової діяльності підприємства.

3. За об'єктом аналізу виділяють наступні його види:

а) аналіз фінансової діяльності підприємства, об'єднання в цілому. У процесі такого аналізу об'єктом вивчення є фінансова діяльність підприємства в цілому без виділення окремих його структурних одиниць і підрозділів.

б) аналіз фінансової діяльності окремих структурних одиниць і підрозділів (центрів економічної відповідальності). Такий аналіз базується в основному на результатах управлінського обліку підприємства.

в) аналіз окремих фінансових операцій. Предметом такого аналізу можуть бути окремі операції, зв'язані з короткостроковими чи довгостроковими фінансовими вкладеннями; з фінансуванням окремих реальних проектів і інші.

4. За періодом проведення виділяють попередній, поточний і наступний фінансовий аналіз.

а) попередній фінансовий аналіз пов'язаний з вивченням умов фінансової діяльності в цілому чи здійснення окремих фінансових операцій підприємства (наприклад, оцінка власної платоспроможності при необхідності одержання великого банківського кредиту).

б) поточний (чи оперативний) фінансовий аналіз проводиться в процесі реалізації окремих фінансових чи планів здійснення окремих фінансових операцій з метою оперативного впливу на результати фінансової діяльності. Як правило, він обмежується коротким періодом часу.

в) наступний (чи ретроспективний) фінансовий аналіз здійснюється підприємством за звітний період (місяць, квартал, рік). Він дозволяє глибше і повніше проаналізувати фінансовий стан і результати фінансової діяльності підприємства в порівнянні з попереднім і поточним аналізом, тому що базується на завершених звітних матеріалах статистичного і бухгалтерського обліку.

3. Методи фінансового аналізу, їх класифікація

Умовою успішного проведення фінансового аналізу є чітка організація аналітичного процесу як системи раціональних, скоординованих дій щодо вивчення об'єкта дослідження відповідно до визначеної мети. Для забезпечення ефективності фінансового аналізу його потрібно добре продумати, спланувати й організувати. Процес фінансового аналізу повинен здійснюватись упорядковано, у певній послідовності. Організацію фінансового аналізу можна уявити як технологічний процес, в якому необхідні аналітичні процедури здійснюються у встановленому порядку і реалізуються за допомогою сукупності організаційних, методичних і технічних методів, способів і прийомів. Виходячи із терміну, змісту і призначення виконуваних аналітиком процедур, процес фінансового аналізу умовно можна поділити на окремі складові щодо чотирьох основних етапів:

І етап – формування моделі аналітичного дослідження;

ІІ етап – дослідження стану, динаміки та можливостей функціонування економічної системи;

ІІІ етап – інтерпретація системи показників аналітичного дослідження;

ІV етап – розробка сценаріїв управлінських рішень та контролю їх ефективності.

Коротко пояснимо зміст кожного з етапів фінансового аналізу.

Визначальним етапом розроблення методики фінансового аналізу є процес формування його моделі (І). Він полягає у визначенні завдання, мети і об'єктів аналізу, вивченні матеріалів та результатів раніше проведених аналітичних досліджень, складанні плану аналізу і графіка його проведення, розробці програми і всього інструментарію методичних прийомів і алгоритмів розрахунків для аналізу, обмеженні кола необхідної інформації для проведення аналізу і попередньому ознайомленні з нею.

Як відмічає відомий економіст Е. Хелферт, в будь-якій ситуації слід чітко розуміти мету аналізу, перед тим як братися за олівець чи сідати за комп'ютер, інакше процес аналізу стає беззмістовним перебиранням цифр.

Формування моделі аналізу дає змогу:

визначити оптимальну структуру інформаційних потоків щодо об'єктів для розв'язку всієї сукупності завдань, передбачених методикою аналізу;

забезпечити максимальну оперативність та економічність аналітичного процесу;

виявити взаємозв'язки за видами і напрямами аналізу;

досягти максимальної адаптації методики аналітичного дослідження до запиту користувачів.

Планування фінансового аналізу охоплює широке коло питань. До них належать не лише встановлення термінів виконання окремих робіт, перелік виконавців і розподіл обов'язків між ними, а й складання самої програми аналізу, визначення його інформаційної бази.

Розробка програми і вибір методики аналізу – один з важливих етапів, що значною мірою визначає обсяг та ефективність всієї аналітичної роботи. У програмі потрібно відобразити мету, об'єкти й основні напрями аналізу, період, який він охопить, ступінь деталізації і глибину вивчення окремих сторін діяльності, його інформаційне і технічне забезпечення.

Програма аналізу передбачає розробку макетів аналітичних таблиць, алгоритмів їх заповнення, методичних вказівок виконавцям щодо використання конкретних джерел даних технічних прийомів аналізу й оформлення результатів проведеної роботи.

Другий структурний етап фінансового аналізу – власне аналітичне дослідження (ІІ) – включає в себе зведення і групування даних, розрахунок системи синтетичних та аналітичних показників побудову таблиць і графіків.

В процесі аналітичного дослідження використовується система логічних, математичних та евристичних методів фінансового аналізу.

Водночас, як застерігає Е. Хелферт, фінансовий аналітик часто зазнає спокуси розрахувати все, що тільки можливо від початку до кінця, однак в більшості випадків декілька правильно вибраних коефіцієнтів містять в собі ту інформацію і той зміст які в дійсності йому необхідні.

Для кожного блоку завдань фінансового аналізу необхідно формувати окрему підсистему показників, враховуючи принципи їх достатності, для відповідної глибини аналітичних досліджень Водночас вивчаються взаємозв'язки між показниками та рівні їх значень.

Частіше за все аналіз фінансового стану господарюючих суб'єктів проводять у системі досліджень об’єктів їх діяльності за двома напрямами:

активи -> зобов'язання -> власний капітал;

доходи -> витрати -> фінансовий результат.

Інформація такого аналізу дає можливість здійснити оцінку повноти використання потенціалу господарської діяльності економічної системи у формуванні фінансового результату

На етапі інтерпретації системи показників аналітичного дослідження  (ІІІ):

- здійснюють в текстовому вигляді описовий якісний виклад кількісних показників фінансового аналізу, відображених в таблицях і на графіках;

- дають оцінку стану ефективності динаміки розвитку і потенційних можливостей діяльності господарюючих суб'єктів;

- узагальнюють досягнення і недоліки, виявляють наявні резерви і визначають заходи з їх реалізації;

- доводять до відома користувачів результати аналізу.

Інтерпретацією одержаних результатів завершується кожний крок дослідження. При цьому визначають який висновок можна зробити, виходячи із проведеного аналізу, що говорять одержані цифри, чи підтверджують вони вихідні передбачення або відкривають щось нове.

Надзвичайно популярною формою подання результатів фінансового аналізу є економічні експрес-доповіді. Це письмові повідомлення суб'єктів аналізу, користувачів про результати аналітичного дослідження. Рівень якості інтерпретації даних фінансового аналізу характеризують інформаційність, виразність і наочність матеріалів.

На завершальному етапі фінансового аналізу  (ІV) на підставі інформаційних ресурсів статистичних таблиць і графіків та формулювання проблем, які потребують розв'язання в економічних екс-прес-доповідях, користувачі розробляють сценарії управлінських рішень і визначають систему контролю оцінки їх ефективності. Фінансовий аналіз дозволяє вияснити все корисне, що знаходиться у вихідних даних і визначити, що і як можливо використати для прийняття рішень.

В процесі прийняття рішень виконавчі органи можуть доповнювати одержану інтерпретовану інформацію додатковими показниками і висновками.

Передумовою підготовки та прийняття управлінського рішення завжди є наявність проблеми, тобто встановлення за допомогою фінансового аналізу невідповідності між фактичним і бажаним станом діяльності господарюючих суб'єктів.

Технологія прийняття рішень охоплює діагностику проблеми, виявлення можливих способів її вирішення, оцінку варіантів і вибір варіанта, який дасть змогу найвигіднішим для економічної системи способом вирішити проблему. Вибір відповідного варіанта рішення здійснюється з урахуванням рівня показників фінансового аналізу щодо критеріїв часу, величини і ймовірності одержання необхідного результату.

Відносно ж другої частини досліджуваного питання необхідно відмітити ти, що методичне забезпечення може бути результатом власних розробок або адаптації наявних готових рекомендацій. Серед останніх можна виділити методичні рекомендації державних органів виконавчої влади:

1. Методика інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств та організацій. – Наказ Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій. – 23.02.1998 р. -№22.

2.  Методика оцінювання роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо залучення інвестицій, здійснення заходів з поліпшення інвестиційного клімату у відповідних галузях економіки та в розрізі регіонів, рейтингової оцінки інвестиційної привабливості галузей, регіонів та суб'єктів господарювання. - Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, – 25.03.2004 р. – № 115.

3.  Методика   проведення   поглибленого   аналізу   фінансово-господарського стану неплатоспроможних підприємств та організацій. – Наказ Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій. – 27.06.1997 р. – № 81.

4.  Методичні рекомендації  по  аналізу  фінансово-господарського стану підприємств та організацій. – Лист Державної податкової адміністрації України. – 27.01.1998 р. – № 759/10/20-2117.

5.  Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства. - Наказ Мінекономіки України. – 17.01.2001 р. –№ 10.

6.  Методичні рекомендації щодо проведення аналізу фінансового стану підприємства-боржника при  отриманні  відстрочок (розстрочок). – Лист Державної податкової адміністрації України. – 15.06.1998 р. – № 7141/10/20-0017.

7.  Методичні рекомендації щодо проведення системного економічного аналізу фінансово-господарської діяльності по здійсненню випереджувальних заходів запобігання банкрутству підприємств транспортно-дорожнього комплексу. – Наказ Міністерства транспорту України. – 10.02.2003 р. – № 92.

8.  Положення про порядок здійснення аналізу фінансового стану підприємств, що підлягають приватизації. – Наказ Міністерства фінансів України. – 26.01.2001 р. – № 49/121.

9.  Рекомендації щодо оцінки комерційними банками кредитоспроможності та фінансової стабільності позичальника. – Лист Національного банку України. – 02.06.1994 р. – № 23011/79.

10.  Рекомендації щодо інтегральної оцінки обсягів тіньової економіки. -    Наказ   Міністерства   економіки   України. -    від 03.06.2005 р. № 156.

11.  Методика аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств державного сектору економіки. – Наказ Міністерства фінансів України. – 14.02.2006 р. – № 170.

12.  Методичні рекомендації з аналізу і оцінки фінансового стану   підприємства. -     Рішення   Правління   Укоопспілки. - 28.07.2006 р.

Найчастіше ж з метою проведення ґрунтовного фінансового аналізу використовуються методичні рекомендації представлені в:

1. Методичних рекомендаціях щодо підготовки аудиторського висновку при перевірці відкритих акціонерних товариств та підприємств – емітентів облігацій (крім комерційних банків) схвалених Аудиторською палатою України протокол засідання АПУ від 23.02.2001 р.

2. Положенні про порядок здійснення аналізу фінансового стану підприємств, що підлягають приватизації, затвердженого наказом Мінфіну України від 26.01.2001 р. №49/121  

3. Методичних рекомендаціях щодо аналізу фінансово-господарського стану підприємств та організацій, затверджених ДПА України від 16.06.2000 р.

ТЕМА 2

ЗНАЧЕННЯ І  ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО АНАЛІЗУ

1 Фінансова звітність як інформаційна база фінансового аналізу підприємства

2 Система показників фінансового аналізу та оцінка їх величини в процесі прийняття управлінських рішень

Питання для самоконтролю

1. Класифікація фінансової звітності підприємства  

2. Ознаки корисності даних

3.  Призначення основних компонентів фінансової звітності

Мета: вивчити сутність фінансової звітності як інформаційної бази фінансового аналізу підприємства та систему показників фінансового аналізу та оцінку їх величини в процесі прийняття управлінських рішень

1 Фінансова звітність як інформаційна база фінансового аналізу підприємства

Під інформацією (від латинського informatio – пояснення, повідомлення, викладення), зазвичай, розуміють впорядковані відомості про процеси і явища.

Інформаційне забезпечення є першочерговим завданням у будь-якому аналітичному дослідженні і важливим інструментом для підготовки та прийняття ефективних управлінських рішень. Фінансовий аналіз проводиться з використанням системи економічних даних, дослідження яких породжує економічну інформацію, що використовується в управлінні.

Потреби фінансового аналізу забезпечуються нормативно-довідковими, плановими та обліковими (фактичними) інформаційними ресурсами. Вони відбивають певні події, явища, процеси, які бажано, щоб так відбулися, що мають так відбутись, або вже так відбулися.

В свою чергу формування інформаційної бази фінансового аналізу повинно відповідати ознакам корисності даних:

1.  Своєчасність

2. Достатність

3.  Рівні деталізації та агрегації

4.  Зрозумілість

5.  Недопущення зміщення  (н-д, відносно часового горизонту)

6. Релевантність

7.  Зіставлюваність

8.  Надійність

9.  Надмірність

10. Економічна       ефективність       (рентабельність)   

11. Квантифікація (можливість кількісного вираження якісної інформації)

2 Система показників фінансового аналізу та оцінка їх величини в процесі прийняття управлінських рішень

Виходячи з вищенаведеного для прийняття економічних рішень користувачами фінансових звітів необхідна інформація про фінансовий стан, результати діяльності та зміни у фінансовому стані підприємства. Зазначені інформаційні потреби обумовили склад фінансової звітності. Згідно з П(С)БО 1 до неї відносять:

• Баланс (ф. № 1);

• Звіт про фінансові результати (ф. № 2);

• Звіт про рух грошових коштів (ф. № 3);

• Звіт про власний капітал (ф. № 4);

• Примітки до звітів (ф. № 5).

Інші звіти (звернення ради директорів до акціонерів, звіт керівництва компанії, звіт аудитора тощо), які включені до звітності підприємства, не є фінансовою звітністю.

Компоненти фінансової звітності відображують різні аспекти господарських операцій і подій за звітний період, відповідну інформацію попереднього звітного періоду, розкриття облікової політики та її зміни, що робить можливим ретроспективний аналіз діяльності підприємства (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Призначення основних компонентів фінансової звітності

Складові фінансової звітності	Зміст	Використання інформації
Баланс	Наявність економічних ресурсів, які контролюються підприємством, на дату балансу	Оцінка структури ресурсів підприємства, їх ліквідності та платоспроможності підприємства, прогнозування майбутніх потреб у позиках, оцінка та прогнозування змін в економічних ресурсах, які підприємство, ймовірно, контролюватиме в майбутньому
Звіт про фінансові результати	Доходи, витрати та фінансові результати діяльності підприємства за звітний період	Оцінка та прогноз: прибутковості діяльності підприємства, структури доходів та витрат
Звіт про власний капітал	Зміни у складі власного капіталу підприємства протягом звітного періоду	Оцінка та прогноз змін у власному капіталі
Звіт про рух грошових коштів	Генерування та використання грошових коштів протягом звітного періоду	Оцінка та прогноз операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства
Примітки	Обрана облікова політика, інформація не наведена безпосередньо у фінансових звітах, але обов'язкова за П(С)БО, додатковий аналіз статей звітності, необхідний для забезпечення її зрозумілості	Оцінка та прогноз: облікової політики, ризиків або непевності, які впливають на підприємство, його ресурси та зобов'язання, діяльності підрозділів підприємства тощо

Для інтерпретації економічних показників діяльності господарюючих систем також необхідно мати обґрунтовані нормативні (еталонні, стандартні) величини, які будуть характеризувати допустимі (критичні) межі їх зміни.

Щодо термінів «еталон», «норматив» і «стандарт», то їх тлумачення дається в словниках. Еталон (фр. etalon)– вимірник, зразок для порівняння з чим-небудь. Норматив (від лат. normatio – упорядкування) – економічний, технічний та інший показник норм, у відповідності з яким проводиться будь-яка робота, виконується будь-яка програма. Стандарт (англ. standard) -зразок, еталон, модель, які приймаються за вихідні для співставлення з ними інших подібних об'єктів.

Використовуючи фактичні і нормативні величини показників, можна здійснювати ідентифікацію діяльності господарюючих систем за наступними рівнями:

• достатній та позитивний - - фактична величина показника (П1) перевищує критеріальну (еталонну, нормативну) межу (Пе) в коридорі значень що забезпечують ефективну діяльність (Кез), а в порівнянні з минулим періодом (П0) має тенденцію до покращення:

Пе<П1 >П0;

•  достатній, але негативний – фактична величина показника перевищує критеріальну (еталонну, нормативну) межу в Кез, а в порівнянні з минулим періодом має тенденцію до погіршення:

Пе<П, <П0;

•  недостатній, але позитивний – фактична величина показника нижча за критеріальну (еталонну, нормативну) межу в Кез, а порівнянні з минулим періодом має тенденцію до покращення:

Пе>П,>По;

•  недостатній та негативний – фактична величина показника нижча за критеріальну (еталонну, нормативну) межу в Кез, а порівнянні з минулим періодом має тенденцію до погіршення:

Пе>П,<П0.

Показники, величини яких ненормовані, оцінюють за тенденцією зміни їх значень в динаміці. При цьому стан підприємства може поліпшуватись, бути стабільним або погіршуватись.

Оцінка розвитку підприємства при аналітичному дослідженні фактичних, планових і нормативних показників здійснюється за видами порівнянь (табл. 4.2).

Таблиця 4.2

Види порівнянь показників та їх інтерпретація

Порівнювана величина показника	Базова величина показника	Інтерпретація результатів порівняння показників
Фактична	За планом	Рівень виконання показників плану
За планом	Фактична	Рівень формування планових показників
Фактична   у   звітному періоді	Фактична у минулому періоді	Динаміка розвитку показників
Фактична	За нормативом	Рівень оптимізації величини фактичних показників
За планом	За нормативом	Рівень оптимізації величини планових показників
За нормативом	Фактична	Рівень інтенсивності фактичних показників
За нормативом	За планом	Рівень інтенсивності планових показників

ТЕМА 3

АНАЛІЗ МАЙНА ПІДПРИЄМСТВА

1. Завдання, основні напрямки та інформаційне забезпечення аналізу необоротних активів підприємства  

2. Аналіз наявності та стану необоротних активів

3. Аналіз ефективності використання необоротних активів

Питання для самоконтролю

1.  Економічна сутність та структура майна підприємства
2.  Оцінка впливу ефективності використання необоротних активів на фінансові результати діяльності підприємства
3.   Аналіз резервів збільшення випуску продукції та фондовіддачі

Мета: охарактеризувати методику проведення аналізу технічного стану та ефективності використання необоротних активів підприємства

1. Завдання, основні напрямки та інформаційне забезпечення аналізу необоротних активів підприємства

Для здійснення господарської діяльності кожне підприємство повинно мати певне майно, яке належить йому на правах власності чи володіння. Усе майно, яке належить підприємству і яке відображено в його балансі, називають активами.

Активи — це економічні ресурси підприємства у формі сукупних майнових цінностей, які використовуються в господарській діяльності з метою отримання прибутку;

це ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до збільшення економічних вигід у майбутньому.

Згідно з національною обліковою теорією головним критерієм відображення певних цінностей в активі балансу є право власності на них без будь-якого посилання на можливість одержувати економічні вигоди від використання активу в майбутньому. Право власності має три форми свого прояву — право володіння, право користування і право розпорядження. Визначальним є право розпорядження.

Комітет з Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку зазначає, що право власності не є суттєвим при визнанні активу в балансі. Головним є те, що підприємство контролює вигоди, отримані від використання цього майна, та переймає ризики, пов'язані з активом.

Безумовно, щоб підприємство нормально функціонувало, необхідна наявність певних засобів і джерел. Основні виробничі засоби, що складаються з будівель, споруд, машин, обладнання та інших засобів праці, які беруть участь у процесі виробництва, є найголовнішою основою діяльності підприємства. Без їх наявності навряд чи могло б що-небудь здійснитися. Природно, що для нормального функціонування кожного підприємства необхідні не тільки основні засоби, а й оборотні засоби, які являють собою передусім грошові кошти, які використовуються підприємством для придбання оборотних засобів і засобів обігу.

Тому маючи чітке уявлення про кожний елемент основних засобів у виробничому процесі, про їх фізичний та моральний знос, про чинники, які впливають на використання основних засобів, можна знайти методи, за допомогою яких підвищується ефективність використання основних засобів і виробничих потужностей підприємства, які забезпечують зниження витрат виробництва і, звичайно, зростання продуктивності праці.

Основною метою аналізу активів підприємства є виявлення та задоволення потреби в окремих їх видах для забезпечення операційного процесу, а також оптимізація їх складу для забезпечення умов ефективної господарської діяльності.

З урахуванням цієї мети, процес формування та налізу активів підприємства будується на основі таких принципів:

1. Врахування перспектив розвитку операційної діяльності та форм її диверсифікації. Формування активів підприємства при його створенні підпорядковано насамперед задачам розвитку його операційної діяльності. При цьому слід мати на увазі, що на первинних стадіях життєвого циклу підприємства обсяги операційної діяльності зростають доволі високими темпами (за умови правильного вибору підприємством своєї ринкової позиції). Тому сформовані на первинній стадії активи підприємства повинні мати певний резервний потенціал, який би забезпечував можливості приросту продукції та диверсифікації операційної діяльності в майбутньому періоді.

2.  Забезпечення співвідношення обсягу та структури сформованих активів, обсягу та структурі виробництва і збуту продукції. Таке співвідношення повинно забезпечуватись у процесі розробки бізнес-плану створення нового підприємства через визначення потреби в окремих видах активів.

3.  Забезпечення оптимального складу активів з позицій ефективності господарської діяльності. Така оптимізація складу активів підприємства направлена, з одного боку, на забезпечення наступного повного корисного використання окремих їх видів, а з іншого — на підвищення сукупної потенційної їх здатності генерувати операційний прибуток.

В свою чергу процес цієї оптимізації здійснюється за трьома наступними етапами:

На першому етапі оптимізується співвідношення сукупних розмірів необоротних та оборотних активів підприємства, які використовуються в процесі його операційної діяльності.

На другому етапі оптимізується співвідношення активної та пасивної частини необоротних активів. До активної частини необоротних активів відносять машини, механізми та устаткування, які безпосередньо задіяні у виробничому технологічному процесі. До пасивної частини необоротних операційних активів відносять будівлі та приміщення; машини та устаткування, які використовуються в процесі управління операційною діяльністю; нематеріальні активи, які обслуговують операційний процес.

На третьому етапі оптимізується співвідношення трьох основних видів оборотних активів:

•  суми запасів товарно-матеріальних цінностей;
•  суми дебіторської заборгованості;
•  суми грошових активів.

Оптимізація складу необоротних та оборотних активів потребує врахування галузевих особливостей операційної діяльності, середньої тривалості операційного циклу на підприємстві, а також оцінки позитивних та негативних особливостей функціонування цих видів активів.

Отже, з урахуванням усіх розглянутих вище особливостей формування активів можна виділити основні завдання, які ставить перед собою підприємство в процесі управління активами:

— як отримати найбільший прибуток при найменшому ризику;

•  як забезпечити правильну структуру активів;
•  як своєчасно отримати кошти;

— як збільшити продаж;

—як вести правильну інвестиційну стратегію;

—як розробити методику оптимального залучення фінансових ресурсів.

Активи підприємства розподіляються за різними класифікаційними ознаками (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Класифікація активів підприємства за основними ознаками

За формою функціонування виділяють:

• матеріальні активи, які характеризують активи підприємства, що мають матеріальну форму. Це основні засоби, незавершені капітальні вкладення, устаткування, виробничі запаси сировини та матеріалів, запаси швидкозношуваних предметів (МШП), обсяг незавершеного виробництва, інші види матеріальних активів;

• нематеріальні активи, що характеризують активи підприємства, які не мають матеріальної форми, але беруть участь у господарській діяльності та приносять прибуток. До них належать придбання підприємством прав користування окремими природними ресурсами, патентні   права  на  використання   винаходів,   «ноу-хау», товарний знак — емблема, рисунок чи символ, торгова марка — право на виняткове використання фірмового найменування юридичної особи, права на використання комп'ютерних програм, «гудвіл» — різниця між ринковою вартістю підприємства як майнового комплексу і його балансовою вартістю, інші аналогічні види майнових цінностей підприємства;

• фінансові активи, що характеризують різні фінансові інструменти, які належать підприємству або перебувають у його володінні. Це грошові активи в національній та іноземній валюті, дебіторська заборгованість у всіх її формах, коротко- та довгострокові фінансові вкладення.

За характером участі в господарському процесі та швидкістю обороту активів виділяють:

• оборотні (поточні) активи, що характеризують сукупність майнових цінностей підприємства, які обслуговують поточну виробничо-комерційну операційну діяльність і повністю використовуються впродовж одного виробничо-комерційного циклу. До них відносять такі елементи: виробничі запаси сировини та напівфабрикатів, запаси МШП, обсяг незавершеного виробництва, запаси готової продукції, дебіторську заборгованість, грошові активи в національній та іноземній валюті, короткострокові фінансові вкладення, витрати майбутніх періодів;

• необоротні активи, що характеризують сукупність майнових цінностей підприємства, які багаторазово використовуються в процесі господарської діяльності та переносять на продукцію свою вартість поступово. Це основні засоби, нематеріальні активи, незавершені капітальні вкладення, устаткування, довгострокові фінансові вкладення, інші види необоротних активів.

За характером обслуговування окремих видів діяльності розрізняють:

• операційні активи — сукупність майнових цінностей, які використовують у виробничо-комерційній (операційній) діяльності підприємства з метою отримання операційного прибутку. До них належать: виробничі основні засоби, нематеріальні активи, що обслуговують операційний процес, оборотні операційні активи за винятком короткострокових фінансових вкладень;

•  інвестиційні — активи, які характеризують сукупність майнових цінностей підприємства, пов'язаних зі здійсненням його інвестиційної діяльності. Це незавершені капітальні вкладення, устаткування, довго- та короткострокові фінансові вкладення.

За характером фінансових джерел формування виділяють:

• валові активи — сукупність майнових цінностей (активів) підприємства, які сформовані за рахунок як власного, так і позикового капіталу;

•  чисті активи, які характеризують вартісну сукупність майнових цінностей підприємства, сформованих винятково за рахунок його власного капіталу.

За характером володіння активи поділяють на:

• власні,

• орендовані.

За ступенем ліквідності розрізняють:

•  активи в абсолютно ліквідній формі, які не потребують реалізації, тобто грошові активи в національній та іноземній валюті;

•  високоліквідні активи — активи, які можуть бути швидко конвертовані в грошову форму (як правило, на строк до одного місяця) без втрат своєї поточної ринкової вартості з метою своєчасного забезпечення платежів за поточними фінансовими зобов'язаннями. До них відносять короткострокові фінансові вкладення та короткострокову дебіторську заборгованість;

• середньоліквідні активи — це всі форми дебіторської заборгованості, крім короткострокової та безнадійної, запаси готової продукції для реалізації;

•  низьколіквідні — активи, які можуть бути конвертовані в грошову форму без втрат своєї поточної ринкової вартості лише впродовж значного періоду часу (від півроку і більше). Це запаси сировини, напівфабрикатів, запаси МШП, основні засоби, незавершені капітальні вкладення, устаткування, довгострокові фінансові вкладення;

•  неліквідні активи — такі види активів, які самостійно не можуть бути реалізовані. До них належать безнадійна дебіторська заборгованість, витрати майбутніх періодів, збитки поточних та минулих років.

Інформаційними джерелами для аналізу майна підприємства є баланс підприємства, ф.1, примітки до фінансової звітності, ф.5, а також звіт про наявність та рух основних фондів, амортизацію (знос), ф.11-ОФ. При аналізі діяльності підприємства до 1999 р. можна використовувати також Звіт про фінансово-майновий стан, ф.3 (згідно з НСБУ такий звіт не складається). При аналізі відкритих акціонерних товариств можна також використовувати примітки до фінансової звітності, яка подається до Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку згідно з Положенням про надання регулярної інформації відкритими акціонерними товариствами та підприємствами-емітентами облігацій.

Аналіз майна підприємства здійснюється на основі агрегованого балансу підприємства та Структури і динаміки оборотних активів.

2. Аналіз наявності та стану необоротних активів

Аналіз майна підприємства передбачає проведення аналізу складу майна та його структури, вивчення джерел формування майна, зміни складових майна і джерел його формування.

Так аналіз структури та динаміки джерел формування та напрямів використання фінансових ресурсів, які направляються на придбанням суб’єктом господарювання різного роду майна, виконується за даними балансу підприємства з використанням прийомів вертикального та горизонтального аналізу.

Згідно П(С)БО № 1, джерела формування фінансових ресурсів відображені в пасиві балансу, а напрями їхнього використання, тобто майнові цінності – в активі.

Вертикальний аналіз дозволяє визначити питому вагу кожної статті пасиву та активу в підсумку балансу на певний момент часу, тобто дослідити структуру джерел формування фінансових ресурсів та майна підприємства в статиці.

Горизонтальний аналіз уможливлює вивчення динаміки джерел формування та напрямів використання фінансових ресурсів підприємства шляхом встановлення абсолютних та відносних відхилень за статтями пасиву та активу балансу.

Виконання аналізу структури та динаміки джерел формування та напрямів використання фінансових ресурсів підприємства передбачає заповнення табл. 1 – 2 для кожного звітного періоду окремо.

За результатами аналізу пасиву та активу балансу надаються висновки про структуру та динаміку джерел формування та напрямів використання фінансових ресурсів підприємства: як по кожному звітному періоду, так і за досліджуваний період взагалі.

Таблиця 1

Структура та динаміка зміни майна підприємства у 200_ році

Стаття активу	Джерело інформації, форма № 1	Абсолютна величина, тис. грн.	Питома вага, %	Зміни за період
		на початок періоду	на кінець періоду	на початок періоду	на кінець періоду	в абсолютних величинах, тис. грн.	у питомій вазі, %	темп приросту, %	у % до зміни підсумку балансу
1. Необоротні активи	р. 080
1.1. Нематеріальні активи	р. 010
1.2. Основні засоби	р. (020+030+070)
1.3. Довгострокові фінансові інвестиції	р. (040+045)
1.4. Довгострокова дебіторська заборгованість	р. 050+060
2. Оборотні активи	р. 260
2.1.Запаси	р. (100 + ... + 140)
2.2.Дебіторська заборгованість	р. (150 +... + 210)**
2.3.Поточні фінансові інвестиції	р. 220
2.4.Грошові кошти	р. (230 + 240)
2.5. Інші оборотні активи	р. 250
3. Витрати майбутніх періодів	р. 270
БАЛАНС	р. 280

Таблиця 2

Структура та динаміка джерел формування майна підприємства у 200_ році

Стаття пасиву	Джерело інформації, форма №1	Абсолютна величина, тис. грн.	Питома вага, %	Зміни за період
		на початок періоду	на кінець періоду	на початок періоду	на кінець періоду	в абсолютних величинах, тис. грн.	у питомій вазі, %	темп приросту, %	у % до зміни підсумку балансу
1	2	3	4	5	6	7 = 4 - 3	8 = 6 - 5		10*
1. Власний капітал	р. 380
1.1. Статутний капітал (пайовий капітал)	р. (300 +310 + 360 +370)
1.2. Додатковий капітал	р. (320+330)
1.3. Резервний капітал	р. 340
1.4. Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)	р. 350
2. Забезпечення  майбутніх витрат і платежів	р. 430
3. Довгострокові зобов'язання	р. 480
4. Поточні зобов'язання	р. 620
4.1. Короткострокові кредити	р. (500 + 510)
4.2. Кредиторська заборгованість	р. (520 + ... + 610)
5. Доходи майбутніх          періодів	р. 630
БАЛАНС	р. 640

Примітка: * - ; ** - крім рядків, які не входять до підсумку балансу.

При проведенні аналізу складу та структури майна потрібно визначити зміни в майні підприємства, зробити висновки про покращення або погіршення структури активів. При цьому потрібно звернути увагу на наступні моменти:

1) на які складові припадала найбільша питома вага в структурі сукупних активів?

•  якщо на оборотні активи, то це свідчить про формування достатньо мобільної структури активів, що сприяє прискоренню оборотності  активів підприємства;

2) як в цілому змінилась величина майна (сума оборотних та необоротних активів підприємства):

•  зменшення майна підприємства свідчить про скорочення підприємством господарського обігу, що може потягти за собою його неплатоспроможність та навпаки;
•  зростання майна підприємства може свідчити про розширення його виробничо-господарської діяльності, тобто про позитивні зміни балансу;

3) якою є частка необоротних активів в сукупних активах підприємства (відповідь на це питання характеризує “важку” або “легку” структуру активів підприємства):

•  якщо вона склала менше 40%, то підприємство має “легку” структуру активів, що свідчить про мобільність майна підприємства;
•  якщо вона складає більше за 40%, то підприємство має “важку” структуру активів, що свідчить про значні накладні втирати та підвищену чутливість до зміни доходу (виручки).

4)  які зміни відбулися зі складовими необоротних активів:

•  зростання незавершеного будівництва  може негативно вплинути на результати фінансово-господарської діяльності підприємства (у такому випадку слід додатково аналізувати доцільність і ефективність вкладень);
•  зростання довгострокових фінансових вкладень вказує на відволікання коштів з основної виробничої діяльності, а зменшення сприяє втягненню фінансових коштів в основну діяльність підприємства і покращенню його фінансового стану.

5) яких змін зазнала структура необоротних активів?

6) як змінилась величина оборотних активів підприємства за досліджуваний період?

7) які статті внесли найбільший внесок у формування оборотних активів: запаси, дебіторська заборгованість, короткострокові фінансові вкладення, грошові кошти? Про які проблеми може свідчити така структура оборотних активів?

•  структура з високою часткою заборгованості і низьким рівнем грошових коштів може свідчити про проблеми, пов’язані з оплатою послуг та продукції підприємства, а також про переважно негрошовий  характер розрахунків, і навпаки, структура з низькою часткою заборгованості та високим рівнем грошових коштів може свідчити про позитивний стан розрахунків підприємства зі споживачами.

8) як змінилась вартість запасів за аналізований період, чи є ця зміна позитивною і про що свідчить:

•  якщо вартість запасів збільшилась, а оборотність запасів зменшилась, це є негативним фактором.

9)  яких змін за досліджуваний період зазнали обсяги дебіторської заборгованості:

•  зросли, що є негативною зміною і може бути викликано проблемами, пов’язаними з оплатою продукції (робіт, послуг) підприємства або активним наданням комерційного кредиту покупцям, тобто відволіканням частини поточних активів  і іммобілізацією частини оборотних коштів з виробничого процесу;
•  знизились, що є позитивною зміною і може свідчити про покращення ситуації з оплатою продукції підприємства і про вибір оптимальної політики продаж.

10) підприємство протягом досліджуваного періоду мало активне чи пасивне сальдо заборгованості.  Співставлення сум дебіторської і кредиторської комерційної заборгованості може показувати, що підприємство мало:

•  активне сальдо (дебіторська заборгованість перевищує кредиторську). Якщо підприємство має активне сальдо, то воно надавало своїм покупцям безкоштовний комерційний кредит в розмірі, що перевищує кошти, отримані у вигляді відстрочок платежів комерційним кредиторам;
•  пасивне сальдо (кредиторська заборгованість перевищує дебіторську). В цьому випадку підприємство фінансувало свої запаси і відстрочки платежів своїх боржників за рахунок невиконання платежів своїм комерційним кредиторам.

11) як змінилась  частка грошових коштів в структурі оборотних активів підприємства за аналізований період?

Аналіз джерел формування фінансових ресурсів передбачає розгляд абсолютних та відносних змін власних та позикових засобів підприємства.

При виконанні даного аналізу потрібно визначити:

1) які кошти (власні чи позикові) є основним джерелом формування фінансових ресурсів підприємства? Як змінюється частка власного капіталу в балансі за звітний період?

•  збільшення сприяє зростанню фінансової стійкості підприємства;
•  зменшення сприяє зниженню фінансової стійкості підприємства;

2)  як змінилась частка позикових коштів в сукупних джерелах формування фінансових ресурсів, про що це свідчить:

•  збільшилась, що може свідчити про підсилення фінансової нестійкості підприємства та підвищення ступеню його фінансового ризику;
•  зменшилась, що може свідчити про підвищення фінансової незалежності підприємства ;
•  не змінилась;

3) про що може свідчити скорочення (зростання) величини резервів, фондів та нерозподіленого прибутку підприємства:

•  в цілому зростання резервів, фондів та нерозподіленого прибутку може свідчити про ефективну діяльність підприємства , і навпаки;

4) як за аналізований період змінилась структура власного капіталу підприємства, на які складові припадає найбільша питома вага;

5) які зобов’язання переважають у структурі позикового капіталу? Як змінились довгострокові зобов’язання за досліджуваний період?

6) підвищився чи знизився ризик втрати фінансової стійкості підприємства – для цього проводиться аналіз структури фінансових зобов’язань підприємства:

•  переважання короткострокових джерел у структурі позикових коштів є негативним фактом, який характеризує погіршення структури балансу і підвищення ризику втрати фінансової стійкості;
•  переважання довгострокових джерел у структурі позикових коштів є позитивним фактом, який характеризує покращення структури балансу і зменшення ризику втрати фінансової стійкості;

7) які зобов’язання переважають в структурі кредиторської заборгованості на звітну дату балансу;

8) яких змін зазнали за аналізований період короткострокові зобов’язання  перед бюджетом, перед постачальниками, по авансам?

9) які види короткострокової заборгованості в досліджуваному періоді характеризуються найбільшими темпами зростання:

•  негативним моментом є висока частка заборгованості перед бюджетом, оскільки затримка відповідних платежів викликає нарахування пені;
•  негативним моментом є висока частка (більш 60%) заборгованості перед позабюджетним фондами.

3. Аналіз ефективності використання необоротних активів

Зважаючи на традиційне переважання в структурі майна необоротних активів необхідно більше уваги приділити саме цьому виду активів підприємства.

Так політика управління операційними необоротними активами підприємства формується за такими етапами:

1. Аналіз операційних необоротних активів підприємства в майбутньому періоді. Такий аналіз проводиться з метою вивчення динаміки загального їх обсягу та складу, ступеня їх використання, інтенсивності оновлення та ефективності їх використання.

На першій стадії аналізу розглядається динаміка загального обсягу операційних необоротних активів підприємства — темпи їх росту у співвідношенні з темпами росту обсягу виробництва та реалізації продукції, обсягу операційних оборотних активів, загальної суми необоротних активів.

На другій стадії аналізу вивчається склад операційних необоротних активів підприємства та динаміка їх структури.

У процесі цього вивчення розглядається співвідношення основних засобів та нематеріальних активів, які використовуються в операційному процесі підприємства; у складі основних засобів аналізується питома вага рухомих та нерухомих їх видів (які у виробничій діяльності характеризують відповідно активну та пасивну їх частини); у складі нематеріальних активів розглядаються окремі їх види.

На третій стадії аналізу оцінюється стан необоротних активів, які використовує підприємство за ступенем їх зношення (амортизації). У процесі оцінки використовують такі основні показники:

— Коефіцієнт зносу основних засобів. Він розраховується за формулою:

КЗоз = Зоз / ПВоз =

де КЗоз — коефіцієнт зносу основних засобів;

3оз — сума зносу основних засобів підприємства на певну дату;

ПВоз — первісна вартість основних засобів підприємства на певну дату.

— Коефіцієнт строку використання основних засобів. Для його розрахунку використовується формула:

Коз = ЗВоз / ПВоз = ,

де ЗВоз — залишкова вартість основних засобів підприємства на певну дату.

— Коефіцієнт амортизації нематеріальних активів. Його розрахунок проводиться за формулою:

КАна = Ана / ПВна =

де КАна — коефіцієнт амортизації нематеріальних активів;

Ана — сума амортизації нематеріальних активів підприємства на певну дату;

ПВна — первісна вартість нематеріальних активів підприємства на певну дату.

Важливим показником характеристики майнового стану підприємства є коефіцієнт реальної вартості майна, який показує, яку частку у вартості майна становлять засоби виробництва:

КВМ = (Озз+Вз+Нв+Мшп) / А

де Озз — основні засоби за залишковою вартістю;

Вз — виробничі запаси;

Нв — незавершене виробництво;

Мшп — малоцінні та швидкозношувані предмети;

А — вартість активів підприємства.

Цей коефіцієнт визначає рівень виробничого потенціалу підприємства, забезпеченість виробничого процесу засобами виробництва. Загальноприйнято, що якщо значення цього показника нижче за 0,5, це негативна ознака як для підприємства, так і для його партнерів. Однак на сьогодні вартість частини основних засобів занижено, тому в деяких випадках значення цього коефіцієнта, нижче за 0,5, вважають нормальним. Іншими причинами низького рівня коефіцієнта можуть бути занадто великі довгострокові фінансові або капітальні вкладення, великі залишки готової продукції, велика дебіторська заборгованість. Усі ці причини негативно характеризують майновий та фінансовий стан підприємств, хоча такі з них, як велика дебіторська заборгованість та складські залишки готової продукції, в умовах сьогодення легко пояснити.

На четвертому етапі аналізу визначається період обороту операційних необоротних активів, які використовує підприємство. Він розраховується за формулою:

ПОона = ОНА / З,

де ПОона — період обороту операційних необоротних активів, які використовує підприємство;

ОНА — середньорічна сума всіх операційних необоротних активів підприємства за первісною вартістю;

3 — середньорічна сума зносу всіх операційних необоротних активів, які використовує підприємство.

На п'ятому етапі аналізу вивчається інтенсивність оновлення необоротних активів у майбутньому періоді. У процесі аналізу використовують такі основні показники:

— Коефіцієнт вибуття операційних необоротних активів. Він характеризує частку вибулих операційних необоротних активів у загальній їх сумі та розраховується за формулою:

КВона = ОНАв / ОНАпоч,

де КВона — коефіцієнт вибуття операційних необоротних активів;

ОНАв — вартість вибулих операційних необоротних активів у звітному періоді;

ОНАпоч — вартість операційних необоротних активів на початок звітного періоду.

— Коефіцієнт оновлення операційних необоротних активів. Він характеризує приріст нових операційних необоротних активів у загальній їх сумі та розраховується за формулою:

КОона = (ОНАвв - ОНАв) / ОНАк

де КОона — коефіцієнт оновлення операційних необоротних активів;

ОНАвв — вартість знову зведених операційних необоротних активів у звітному періоді;

ОНАв — вартість вибулих операційних необоротних активів у звітному періоді;

ОНАк — вартість операційних необоротних активів на кінець звітного періоду.

Вказані показники розраховуються в процесі аналізу не тільки по операційних необоротних активах у цілому, а й у розрізі їх видів — основних засобів та нематеріальних активів.

На шостому етапі аналізу оцінюється рівень ефективності використання операційних необоротних активів у звітному періоді. У процесі оцінки використовують такі основні показники:

— Коефіцієнт рентабельності операційних необоротних активів. Його розрахунок відбувається за формулою:

КРона = ЧПод / ОНАсер,

де КРона — коефіцієнт рентабельності операційних необоротних активів;

ЧПод — сума чистого прибутку, отримана підприємством від його операційної діяльності у звітному періоді;

ОНАсер — середня вартість операційних необоротних активів підприємства у звітному періоді.

— Коефіцієнт виробничої віддачі операційних необоротних активів. Він характеризує обсяг реалізації продукції в розрахунку на одиницю операційних необоротних активів, які використовує підприємство. Розрахунок цього показника відбувається за формулою:

КВВона = ОР / ОНАсер,

де КВВона — коефіцієнт виробничої віддачі операційних необоротних активів;

ОР — обсяг реалізації продукції у звітному періоді;

ОНАсер — середня вартість операційних необоротних активів у звітному періоді.

2.  Оптимізація загального обсягу та складу операційних необоротних активів підприємства. Така оптимізація здійснюється з урахуванням виявлених у процесі аналізу резервів підвищення виробничого використання операційних необоротних активів у майбутньому періоді. До числа основних з таких резервів відносять: підвищення продуктивного використання операційних необоротних активів у часі (за рахунок приросту коефіцієнтів змінності та безперервності їх роботи) та підвищення продуктивного використання операційних необоротних активів за потужністю (за рахунок росту продуктивності окремих їх видів у межах передбаченої технічної потужності). У процесі оптимізації загального обсягу операційних необоротних активів з їх складу вилучають ті їх види, які не беруть участі у виробничому процесі з різних причин.

3.  Забезпечення своєчасного оновлення операційних необоротних активів підприємства. З цією метою на підприємстві визначається необхідний рівень інтенсивності оновлення окремих груп операційних активів; розраховується загальний обсяг активів, що підлягають оновленню в майбутньому періоді; встановлюються основні форми та вартість оновлення різних груп активів.

4.  Забезпечення ефективного використання операційних необоротних активів підприємства. Таке забезпечення полягає в розробці системи заходів, спрямованих на підвищення коефіцієнтів рентабельності та виробничої віддачі операційних необоротних активів.

Використовуючи в процесі управління ефективністю операційних необоротних активів ці показники, слід ураховувати два важливих моменти, які забезпечують об'єктивність оцінки розроблених заходів. Перший з них полягає в тому, що при оцінці завжди потрібно використовувати відновлювану вартість операційних необоротних активів на момент проведення оцінки. Другий момент полягає в тому, що при оцінці слід використовувати залишкову вартість операційних необоротних активів, тому що більша їх частина в процесі зносу втрачає частину своєї продуктивності.

Зростання ефективності використання операційних необоротних активів дає змогу скоротити потребу в них. Тому, заходи щодо забезпечення підвищення ефективності використання операційних необоротних активів можна розглядати як заходи зі скорочення потреби в обсягу їх фінансування та підвищення темпів економічного розвитку підприємства за рахунок більш раціонального використання власних фінансових ресурсів.

5. Формування принципів та оптимізація структури джерел фінансування необоротних активів. Принципово оновлення та приріст операційних необоротних активів можуть фінансуватися за рахунок власного капіталу, довгострокового залученого капіталу (фінансового кредиту, фінансового лізингу та ін.) та за рахунок змішаного їх фінансування.

Узагалі на основі розглянутих принципів, які визначають політику управління необоротними активами, можна виділити такі позитивні особливості:

а)  вони практично не піддаються дії інфляції, тобто краще захищені від неї;

б)  необоротним активам менш притаманний фінансовий ризик втрат у процесі господарської діяльності підприємства;

в)  ці активи спроможні генерувати стабільний прибуток при несприятливій ринковій кон'юнктурі — при нецільовому їх використанні вони можуть бути передані в оренду іншим господарюючим суб'єктам;

г)  вони сприяють зниженню втрат товарів та інших матеріальних оборотних активів у процесі їх зберігання.

Разом з тим необоротні активи в процесі їх господарського використання мають і деякі недоліки:

а)  вони піддаються моральному зносу (особливо активна частина основних засобів), у зв'язку з чим, навіть якщо вони виведені з експлуатації тимчасово, вони втрачають свою вартість;

б)  ці активи важко піддаються фінансовому управлінню через те, що вони слабко змінювані в структурі в короткому періоді часу;

в) у більшості випадків необоротні активи відносять до групи неліквідних активів (у короткому періоді часу) і тому вони не можуть слугувати засобом забезпечення потоку платежів при зниженні рівня платоспроможності підприємства та загрозі його банкрутства.

ТЕМА 4

АНАЛІЗ ОБОРОТНИХ АКТИВІВ

1. Зміст, завдання, основні напрямки та інформаційна база здійснення фінансового аналізу оборотних коштів підприємства

2. Аналіз забезпеченості підприємства оборотними коштами

3. Аналіз ефективності використання оборотного капіталу

Питання для самоконтролю

1.  Порядок визначення нормативів щодо розрахунку потреби у фінансових ресурсах для формування виробничих запасів

2. Класифікація факторів, що впливають на швидкість оборотності дебіторської заборгованості

3. Алгоритм здійснення факторного аналізу оборотного капіталу

Мета: охарактеризувати методику проведення аналізу забезпеченості, структури та ефективності використання оборотних активів підприємства

1. Зміст, завдання, основні напрямки та інформаційна база здійснення фінансового аналізу оборотних коштів підприємства

Оборотний капітал - це сукупність майнових цінностей підприємства, що обслуговує господарський процес і повністю використовується протягом одного операційного (виробничо-комерційного) циклу. У практиці бухгалтерського обліку до них відносять майнові цінності (активи) всіх видів зі строком використання менше від одного року або операційного циклу, якщо він перевищує рік.

Оборотний капітал безпосередньо бере участь у створенні нової вартості, функціонуючи в процесі кругообороту всього капіталу. Співвідношення основного й оборотного капіталу впливає на величину отримуваного прибутку. Оборотний капітал обертається швидше, ніж основний. Тому зі збільшенням частки оборотного капіталу в загальній сумі авансованого капіталу час обороту всього капіталу скорочується, а отже, уможливлюється зростання нової вартості, тобто прибутку. Для здійснення ефективного аналізу оборотного капіталу фінансовий аналітик має виходити із суті цього поняття, що визначають такі основні ознаки:

по-перше, оборотні активи підприємства формуються і використовуються з досить локальною метою – для обслуговування лише його операційної діяльності;

по-друге, важливою ознакою оборотних активів є те, що вони належать до складу так званих мобільних активів підприємства (швидко можуть бути перетворені в гроші);

по-третє, суттєвою ознакою оборотних активів підприємства є значна (порівняно із необоротними активами) різноманітність їх видів, груп та конкретних найменувань, що значно ускладнює процес поточного управління ними та потребує забезпечення певної гнучкості цього управління;

по-четверте, відповідно до практики бухгалтерського обліку до оборотних активів включають певні види засобів праці, які віднесені до складу малоцінних та швидкозношуваних предметів;

по-п'яте, суттєвою ознакою поняття оборотних активів є те, що їх формування як активів підприємства нерозривно пов'язано із конкретними джерелами капіталу, що забезпечують це формування.

Термін «оборотні активи» в економічній теорії має кілька синонімів (оборотні кошти, оборотний капітал, робочий капітал), однак незважаючи на різноманітність термінів, економічна суть цього поняття трактується у вітчизняній та зарубіжній літературі однаково.

Аналіз оборотних активів здійснюють з метою забезпечення такої організації, щоб забезпечити ефективність їх використання. Зазначений аналіз здійснюють за такими напрямами:

•  аналіз складу та структури оборотних активів;

•  оцінка оптимальності визначеної потреби підприємства в оборотних активах;

•  аналіз джерел формування оборотних активів;

• оцінка маневрування оборотними активами;

•  аналіз оборотності оборотних активів за звітний період;

•  аналіз виробничих запасів і дебіторської заборгованості;

•  аналіз грошових коштів на підприємстві;

•  аналіз збереження та ефективного використання оборотних активів.

Для аналізу оборотних активів необхідна відповідна інформація. Визначення потреби в інформації на підприємстві для аналізу оборотних активів належить до компетенції її власника або уповноваженого органу (посадової особи) – економічної служби підприємства.

Основною інформаційною базою для аналізу оборотного капіталу є фінансова звітність підприємства.

У зарубіжній та вітчизняній практиці оборотні активи класифікують за низкою ознак.

За фінансовими особливостями формування оборотні активи підприємства поділяють на:

- валові оборотні активи (або валовий оборотний капітал) - це увесь їх обсяг незалежно від джерел фінансування;

- чисті оборотні активи (або чистий робочий капітал) – це різниця між валовою сумою активів та загальною сумою поточних (короткострокових) пасивів підприємства.

За належністю оборотні активи поділяють на:

- власні оборотні активи характеризують ту їх частину, яка сформована за рахунок власного капіталу підприємства.

- позикові (залучені) оборотні активи характеризують ту їх частину, яка сформована за рахунок залученого підприємством товарного або фінансового кредиту як на довго-, так і на короткостроковій основі.

За рівнем ліквідності:

- абсолютно ліквідні активи, або оборотні активи у формі готових засобів платежу (гроші в касі та на поточних рахунках у банку);

- швидколіквідні оборотні активи, до яких відносять усі форми дебіторської заборгованості на користь підприємства, крім безнадійної;

- низьколіквідні оборотні активи, до яких належать запаси товарно-матеріальних цінностей у різних формах.

За формами функціонування у конкретному періоді часу:

- матеріальні, до яких відносять оборотні активи у формі запасів сировини, матеріалів, напівфабрикатів, незавершеного виробництва та готової продукції.

- фінансові, до яких належать оборотні активи у формі грошових коштів, короткострокових фінансових інвестицій та дебіторської заборгованості.

За рівнем варіабельності розміру:

- постійними оборотними активами вважають такі, що постійно перебувають у розпорядженні підприємства (протягом часу, що розглядається), визначають мінімальну потребу в них, що забезпечує господарську діяльність, є основою постійного оборотного капіталу.

- тимчасовими оборотними активами називають такі, обсяг яких коливається відповідно до сезонних потреб виробництва та реалізації продукції або до циклічних змін кон'юнктури ринку. У певні періоди часу тимчасові оборотні активи набувають нульового значення.

Отже, на основі проведеного аналізу забезпечують ефективне управління оборотним капіталом. Воно визначається низкою чинників: обсягом і складом поточних активів, їх ліквідністю, співвідношенням власних і позикових джерел покриття поточних активів, величиною чистого оборотного капіталу, співвідношенням постійного і змінного капіталу та ін.

Особливості управління оборотним капіталом визначаються структурною належністю суб'єктів господарювання. Якщо у торговельних організаціях висока частка товарів, у промислових підприємств – сировини та матеріалів, то у фінансових корпораціях переважають грошові кошти і їх еквіваленти.

Оборотний капітал (оборотні кошти) підприємства, беручи участь у процесі виробництва та реалізації продукції, здійснює безперервний кругообіг, при цьому кошти переходять зі сфери обігу до сфери виробництва і повертаються, набуваючи послідовно форми фондів обігу і оборотних виробничих фондів.

2. Аналіз забезпеченості підприємства оборотними коштами

Аналіз забезпеченості підприємства оборотними коштами перш за все здійснюють шляхом вивчення їх структури, джерел формування і динаміки, порівняння за елементами фактичної наявності з нормативом, а також за показниками завантаження, витратомісткості та тривалості одного обороту в днях.

Так структура оборотних активів вивчається за їх розміщенням у:

•  сферах постачання (виробничі запаси),
•  сфері виробництва і формування об'єктів діяльності (незавершене виробництво, готова продукція, товари),
•  сфері розрахунків (дебіторська заборгованість);
•  запасу грошових коштів (готівкові і безготівкові кошти).

Обсяги розміщення активів у кожній сфері залежать від виду економічної діяльності підприємств та їх технологічного процесу. Так, для підприємств з матеріальним виробництвом потрібні значні залишки виробничих запасів, для підприємств із тривалим технологічним процесом – незавершеного виробництва і готової продукції, на торгівельних підприємствах – товарів.

З метою нормального функціонування підприємства залишки його оборотних активів мають бути оптимальні. У процесі аналізу дотримання фактичних величин оборотних активів визначеним нормативам з'ясовуються причини утворення понаднормативних або менших за нормативи залишків.

Основними причинами нестачі (браку) оборотних коштів можуть бути:

•  незадовільна робота маркетингової служби;

•  недоотримання передбаченого прибутку;

• невисока відповідальність підприємств за формування і збереження власних оборотних коштів та їх нецільове використання;

•  несвоєчасне фінансування приросту нормативу оборотних коштів;

•  наявність необґрунтованої дебіторської заборгованості (несвоєчасні розрахунки) тощо.

• значне зростання цін у результаті інфляційних процесів.

До причин появи надлишку оборотних коштів можна віднести:

•  перевищення фактично отриманого прибутку над передбаченим планом;

•  несплату в повному обсязі платежів до бюджету та державних цільових фондів;

• безоплатного надходження (отримання) товарно-матеріальних цінностей від інших організацій;

• неповного використання прибутку на інші цілі, передбачені фінансовим планом, тощо.

В свою чергу для ліквідації понаднормативних залишків оборотних активів необхідно:

- скоротити закупівлю тієї сировини, що є в надлишку,

- реалізувати непотрібні матеріали,

- здійснити реалізацію готової продукції і товарів,

- забезпечити надходження коштів від дебіторів,

- розмістити грошові кошти в матеріальних активах.

В свою чергу при прямому методі розрахунку нормативів, як основі аналізу достатності обсягу оборотних коштів  застосовують два показники:

- одноденні витрати (потреба споживання підприємством), що визначається згідно з кошторисом витрат за квартал, рік шляхом співставлення кошторисної вартості елементів оборотних активів до тривалості періоду;

- норматив запасу в днях.

Формула розрахунку нормативу запасу матеріалів та інших елементів оборотних активів в днях має наступний вигляд:

,

де ОРпп - оптимальний розмір партії постачання;

Зг - необхідний обсяг закупівлі товарів (сировини і матеріалів) в рік (квартал);

При цьому розрахунок оптимального розміру партії постачання, при якому мінімізуються сукупні поточні витрати по обслуговуванню запасів  здійснюється по наступній формулі (відомій як модель Уїлсона):

де ОРпп - оптимальний розмір партії постачання;

Зг - необхідний обсяг закупівлі товарів (сировини і матеріалів) в рік (квартал);

ТЗ1 - розмір поточних витрат по розміщенню замовлення, доставці  товарів і їх прийманню з розрахунку на одну партію поставки;

ТЗ2 - розмір поточних витрат по зберіганню одиниці запасів.

В процесі подальшого аналізу оцінюють стан оборотних коштів. Для цього перш за все визначають коефіцієнт реальної вартості оборотних коштів у майні підприємства (Кр.в). Цей показник визначають як відношення вартості оборотних коштів до вартості майна підприємства:

де Фн – фактична наявність (вартість оборотних коштів, грн);

М – вартість майна підприємства, грн.

Коефіцієнт реальної вартості оборотних коштів показує, яку частку в майні підприємства вони займають. Залежно від типу виробництва, виду продукції та інших чинників ця частка може бути різною. Однак бажано, щоб вона забезпечувала можливість ритмічного, безперебійного виробництва і, в разі потреби, швидкої ліквідності оборотних активів.

Для характеристики ефективності використання оборотних коштів на підприємствах використовують різні показники, найважливішим з яких є швидкість обороту, яку обчислюють у днях. Вона характеризується періодом, за який оборотні кошти підприємства здійснюють один оборот, тобто проходять усі стадії кругообігу на підприємстві

де О – строк обороту оборотних коштів, днів;

С – середні залишки нормованих оборотних коштів, грн;

Т-- тривалість періоду, за який обчислюється оборот, днів;

Р – обсяг реалізованої продукції, грн.

Середню вартість оборотних коштів можна розрахувати як середню арифметичну або середню хронологічну. Дані для розрахунку використовують залежно від періоду (рік, півріччя, квартал тощо), за який визначають оборотність. Якщо її розраховують за рік, то для розрахунку необхідно брати наявність оборотних коштів на початок кожного місяця.

Отже, формула, за якою визначають середню арифметичну, буде мати такий вигляд:

де С1 + С2 +,..., + С12 – сума (вартість) оборотних коштів на початок кожного місяця року (з січня по грудень);

С13 – сума оборотних коштів на початок наступного року.

Середню суму оборотних коштів із середньою хронологічною обчислюють за формулою

Хоча результати підрахунків за обома формулами мають незначні розбіжності, розрахунок, виконаний за формулою (2), статистика вважає точнішим.

Тривалість обороту коштів – це синтетичний показник, за допомогою якого можна визначити одночасно результати процесу матеріального відтворення – обсяг реалізації створених товарів і наданих послуг за даний період – та ефективність використання в цьому процесі матеріальних засобів і коштів.

Оборот оборотних коштів обчислюють за планом і фактично. Порівнюючи фактичний час їх обороту з плановим, визначають прискорення або уповільнення обороту як щодо всіх нормованих оборотних коштів, так і щодо окремих їх статей.

Внаслідок прискорення обороту оборотних коштів із обороту вивільняється частина коштів, яку обчислюють множенням фактичного одноденного обсягу реалізації продукції на дні прискорення обороту оборотних коштів.

Для характеристики ефективності використання оборотних коштів використовують коефіцієнт обороту, який визначають за формулою

де Ко – коефіцієнт обороту;

Р – обсяг реалізації;

С – середня величина оборотних коштів.

Цей показник характеризує кількість оборотів оборотних коштів за період, що аналізується. Чим більше оборотів вони здійснюють, тим краще використовуються.

Коефіцієнт завантаження оборотних коштів є оберненим до коефіцієнта обороту показником і визначається за формулою

Він характеризує наявність оборотних коштів у кожній гривні реалізованої продукції. Чим менше оборотних коштів припадає на 1 грн обороту, тим ефективніше вони використовуються.

Для характеристики ефективності використання оборотних коштів застосовують коефіцієнт ефективності (прибутковість оборотних коштів) і рентабельності, які обчислюють за формулами:

де П- прибуток від реалізації продукції, грн;

Р– рентабельність оборотних коштів, %.

Якщо Ке є абсолютним показником і характеризує, скільки прибутку припадає на 1 грн оборотних коштів, то Р – відносний показник, що визначає ступінь використання оборотних коштів. Чим більше значення першого і другого показників, тим ефективніше використовуються оборотні кошти.

3. Аналіз ефективності використання оборотного капіталу

Далі в процесі фінансового аналізу вивчаються оборотні активи за джерелами формування та причини їх зміни. Для цього використовують наступні показники:

1. Наявність власних (чистих) оборотних активів (BOA), яка розраховується за формулою:

BOA = ВК - НА,

BOA = ОА - ЗП,

де ВК – власний капітал;

НА – необоротні активи;

ОА – оборотні активи;

ЗП – зобов'язання підприємства.

Взагалі для визначення власних оборотних коштів нині немає єдиного алгоритму навіть на рівні державних органів – Аудиторської палати України, Міністерства фінансів України, Фонду державного майна України та Державної податкової адміністрації України.

Найчастіше власні оборотні кошти (ВОК) розраховують як різницю між оборотними активами та поточними зобов'язаннями (за рядками балансу 260 і 620)

ВОК = Рядок 260 - Рядок 620.

Алгоритм цього розрахунку рекомендовано Аудиторською палатою України в Методичних рекомендаціях щодо підготовки аудиторського висновку при перевірці відкритих акціонерних товариств та підприємств – емітентів облігацій (крім комерційних банків). Схвалено Аудиторською палатою України. Протокол засідання АПУ від 23.02.2001 р. та в Положенні про порядок здійснення аналізу фінансового стану підприємств, що підлягають приватизації, затверджені наказом Міністерства фінансів України та Фонду державного майна України від 26.01.2001 № 49/121 і зареєстровані в Міністерстві юстиції України від 08.02.2001 р. за № 121/532.

За цим алгоритмом розрахунку власних оборотних коштів наявність розділу III активу Балансу, де містяться і оборотні активи, не враховується.

За Методичними рекомендаціями щодо аналізу фінансово-господарського стану підприємств та організацій, затвердженими Державною податковою адміністрацією України від 16.06.2000р. власні оборотні активи розраховують як різницю між власним капіталом і необоротними активами, проте з останніх вираховують довгострокову дебіторську заборгованість

ВОК = Рядок 380 – (Рядок 080 - Рядок 050).

Таблиця 3.1

Розмір власних оборотних коштів підприємства

№ пор.	Формула розрахунку
1	Рядок 260 - Рядок 620
2	(Рядок 260 + Рядок 270) - (Рядок 620 + Рядок 630)
3	(Рядок 260 + Рядок 270) - (Рядок 480 + Рядок 620 + Рядок 630)
4 мін	Рядок 380 - (Рядок 080 - Рядок 050)
5	Рядок 380 + Рядок 430 - Рядок 080
6 макс	Рядок 380 + Рядок 430 + Рядок 630 - Рядок 080
7	Рядок 380 + Рядок 430 + Рядок 480 - Рядок 080

Взагалі ж цей показник свідчить про те, яка сума оборотних активів залишається в розпорядженні підприємства після розрахунків за його зобов'язаннями.

Основним джерелом позитивної зміни цього показника є чистий прибуток, а негативної – збиток, що отримує підприємство в результаті здійснення господарської діяльності.

Господарські операції, що супроводжуються одночасними змінами вартісної величини оборотних активів та поточних зобов'язань або перегрупуванням їх складу, розмір власних оборотних активів не змінюють.

Ефективність приросту чистих оборотних активів залежить від об'єктів, в які розміщується чистий прибуток. Якщо діяльність підприємства супроводжується збільшенням виробничих і товарних запасів або дебіторської заборгованості, яке не обумовлено розширенням обсягів об'єктів діяльності, а отже, є невиправданим, то використання чистого прибутку на формування активів не можна розглядати як ефективне управлінське рішення.

Загрожує підприємству і ситуація, коли величина власних боротних активів зменшується від збиткової діяльності або коли іоротні активи зростають меншими темпами, ніж поточні зо-;ов'язання, оскільки це потребує додаткового фінансування необхідних активів на позиковій основі.

Отже, при дослідженні величини власних оборотних активів необхідно не тільки визначити розмір і динаміку зміни цього показника, а й з'ясувати їх причини та наслідки.

2. Величина власних та прирівняних до них оборотних активів (ВПА):

ВПА = ВК + ДЗ - НА.

Даний показник визначає оборотні активи, які фінансуються за рахунок власного капіталу і довгострокових зобов'язань (ДЗ). При цьому у підприємства збільшується свобода маневру активами з позиції короткострокової перспективи. Цей же результат можна одержати й іншим способом: від загальної суми оборотних активів (ОА) відняти поточні зобов'язання (ПЗ).

ВАП = ОА-ПЗ.

Зниження показника до від'ємних значень сигналізує про відсутність у підприємства не тільки платіжних засобів, а і власних виробничих запасів.

3. Рівень забезпеченості власними оборотними активами господарської діяльності (РВО). Його розраховують за формулою:

РВО = BOA (ВПА): ОА.

Показник свідчить, яка частка оборотних активів формується за рахунок власних або власних і прирівняних до них фінансових ресурсів підприємства, і чим вища вона, тим безпечніша господарська діяльність. Цей показник характеризується такими ж коливаннями і тенденціями, що й попередні показники BOA і ВПА. Вони є взаємопов'язаними, оскільки визначаються за величинами вартості оборотних активів, які забезпечуються за рахунок власних коштів.

Інша частина оборотних активів визначає рівень їх забезпеченості за рахунок поточних зобов'язань (РЗО).

РВО = ПЗ : ОА.

Значний рівень формування оборотних активів за рахунок позикових коштів свідчить про зниження фінансової стабільності підприємства і підвищення залежності від зовнішніх кредиторів.

4. Рівень  маневреності  власних  оборотних  активів   (РМО) який характеризує їх частку, що знаходиться у формі грошових коштів (ГК):

РМО = ГК : BOA (ВПА).

Зростання показника в динаміці розглядається як позитивна тенденція.

5. Рівень  поточної забезпеченості  господарської діяльності розраховується як відношення власних оборотних активів до виробничих запасів і витрат незавершеного виробництва (ВЗ), а в торгівельних підприємствах – товарних запасів.

РПГ = BOA (ВПА): ВЗ.

Нижня межа, що рекомендується для цього показника, не менше 1,0. При розрахунку показника поточної забезпеченості господарської діяльності власні та прирівняні до них оборотні активи можна збільшити на короткострокові кредити і кредиторську заборгованість за отримані виробничі запаси. Суми власних, прирівняних до них і забезпечені поточними зобов'язаннями фінансових ресурсів, що розміщені в оборотних активах, і визначають загальну величину джерел фінансування залишків виробничих запасів (ЗВА).

Якщо значення цього показника менше за одиницю, то підприємству необхідно перегрупувати джерела залучених фінансових ресурсів у власні.

Найбільший вплив на стабілізацію діяльності підприємства має система управління виробничими запасами щодо оцінки їх стану, забезпечення ефективного використання та оптимізації залишків. Завдання аналізу полягає в тому, щоб знайти оптимальне співвідношення між залишками виробничих запасів і обсягами виробництва об'єктів діяльності підприємства.

За відповідності складу, структури й наявності запасів обсягу господарської діяльності, підприємство в змозі отримувати доходи з мінімальними витратами. У разі заниження розміру виробничих запасів можливі перебої в постачанні і виробничому процесі, зменшення обсягів господарської діяльності та чистого прибутку. Надлишок запасів призводить до нагромадження надмірних їх залишків та втрат від використання не за призначенням грошових коштів. Обсяги готової продукції на складі мають бути оптимальними щодо тривалості виробничого процесу, умов реалізації продукції і порядку розрахунків з покупцями.

Для здійснення контролю за оптимізацією залишків виробничих запасів, крім прямого дослідження їх рівня за кожним елементом, доцільно використовувати непрямі методи оцінки дотримання підприємством нормативів залишків, які забезпечують стабільну господарську діяльність.

Для аналізу використовують розрахунок нормативу залишків виробничих запасів і оцінку відхилень фактичних даних від нормативних за формулами:

НЗВ = ВЗП : ЧДП;

ПЗВ = ЧДФ • НЗВ;

ПНВ = ФНВ - ПЗВ

ЗНВ = ПЗВ - ФНВ,

де НЗВ – норматив залишків виробничих запасів (коп.) на 1 гривню створеного підприємством чистого доходу;

ВЗП  – залишки виробничих запасів за планом, грн;

ЧДП  – плановий обсяг чистого доходу підприємства, грн;

ПЗВ – потреба в залишках виробничих запасів, що відповідає оптимальному рівню, грн;

ЧДФ – фактичний обсяг чистого доходу за досліджуваний період, грн;

ПНВ – перевищення залишків наявних виробничих запасів на підприємстві, грн;

ФНВ – фактична наявність виробничих запасів на підприємстві, грн;

ЗНВ – заниження залишків наявних виробничих запасів на підприємстві, грн.

Ефективність управління залишками виробничих запасів можна оцінити за допомогою суми коштів, які можна було б вивільнити чи додатково залучити для забезпечення господарської діяльності підприємства.

Для розрахунку суми коштів, які можна вивільнити при зменшенні залишків виробничих запасів, використовують формулу:

ПНВ = (ФЗВ - НЗВ) • ЧДФ,

де ФЗВ – - фактичний залишок виробничих запасів (коп.) на 1 гривню створеного на підприємстві чистого доходу.

Ефективність використання виробничих запасів досліджують за допомогою показників оборотності.

Швидкість обороту виробничих запасів визначають за формулою

Строк збереження запасів обчислюють за формулою

Для оперативного управління запасами проводять більш докладний аналіз їх обороту за кожним їх видом.

Період обороту запасів (сировини і матеріалів) дорівнює часу зберігання їх на складі від моменту отримання до передачі у виробництво. Чим менший цей період, тим менший за всіх рівних умов виробничо-комерційний цикл:

На підприємстві значну частку в поточних активах займає готова продукція. Тривалість знаходження капіталу в готовій продукції дорівнює часу зберігання готової продукції на складах від моменту її отримання з виробництва до відвантаження покупцям:

Оцінити стан незавершеного виробництва на підприємстві можна за допомогою визначення тривалості виробничого циклу. Тривалість виробничого циклу дорівнює часу, протягом якого із сировини виробляється готова продукція:

Оптимальність величини залишку грошових коштів визначається за оцінкою доцільності формування їх запасів на операційну діяльність, забезпечення резерву, інвестиційну діяльність та компенсаційну заставу.

Залишок коштів на операційну діяльність повинен забезпечити поточні платежі підприємства, пов'язані з придбанням ресурсів, виплатою заробітної плати, сплатою податків та поверненням позик відповідно до платіжного календаря. Необхідність формування страхового запасу обумовлюється ризиками несвоєчасного надходження грошових коштів та потребою підтримки постійної платоспроможності підприємства. Інвестиційний залишок грошових коштів формується з метою здійснення ефективних короткострокових фінансових інвестицій та депозитних операцій, які забезпечують підприємству більший відсоток прибутку, ніж їх використання для створення об'єктів діяльності. Компенсаційний залишок постійної величини коштів на рахунках може формуватися на вимогу банківських установ, як умова для одержання підприємством кредиту.

Основною метою аналізу грошових коштів підприємства є оцінка сум і рівня середнього залишку грошових активів з позицій забезпечення платоспроможності підприємства, а також визначення ефективності їх використання.

На першому етапі аналізу оцінюють ступінь участі грошових активів у оборотному капіталі. Оцінка здійснюється на основі визначення коефіцієнта участі грошових активів у оборотному капіталі

У процесі аналізу руху грошових коштів потрібно вивчати динаміку залишків готівки на рахунках у банку, період надходження капіталу в даному виді активів (період обороту грошових коштів) та кількість оборотів середнього залишку грошових коштів (оборотність грошових коштів).

Період обороту грошових коштів визначають так:

Кількість   оборотів   середнього   залишку   грошових   коштів (оборотність грошових коштів) обчислюють за формулою

Для визначення оборотності грошових коштів можна використати таку формулу:

Використання останньої формули, на наш погляд, дасть більш точний результат, оскільки загальний видаток грошових коштів – це кредитовий оборот по рахунку «Розрахунки в національній валюті» за період, а загальна сума обороту від реалізації в бухгалтерському обліку відображує не тільки кошти, які фактично отримані за реалізовану продукцію, а й дебіторську заборгованість за відвантажену, але не оплачену продукцію.

Аналіз стану дебіторської та кредиторської заборгованості має велике значення, їх розмір має значний вплив на фінансовий стан підприємств. Небезпечним є стрімке накопичення взаємних валових боргів між підприємствами, які призводять до необгрунтованого банкрутства багатьох підприємств.

Особливе значення має аналіз і управління дебіторською та кредиторською заборгованістю в умовах інфляції, оскільки така іммобілізація власного оборотного капіталу стає найбільш невигідною для підприємств, тому що більшість з них відчувають гостру нестачу оборотного капіталу.

Методологічні засади формування у бухгалтерському обліку інформації про дебіторську заборгованість та її розкриття у фінансовій звітності визначаються П(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість». Дебіторською заборгованістю вважають суму заборгованості дебіторів підприємству на певну дату. Уся дебіторська заборгованість поділяється на довгострокову й поточну. Відповідно до п. 6 П(С)БО 10 у разі відстрочення платежу за продукцію, товари, роботи, послуги з утворенням від цього різниці між справедливою вартістю дебіторської заборгованості та номінальною сумою грошових коштів та/або їх еквівалентів, що підлягають отриманню за продукцію, товари, роботи, послуги, така різниця визнається дебіторською заборгованістю за нарахованими доходами (процентами) у періоді її нарахування.

Довгострокова дебіторська заборгованість – сума дебіторської заборгованості, яка не виникає у ході нормального операційного циклу та буде погашена після дванадцяти місяців з дати балансу.

Поточна дебіторська заборгованість -  сума дебіторської заборгованості, яка не виникає у ході нормального операційного циклу або буде погашена протягом дванадцяти місяців з дати балансу.

Поточна дебіторська заборгованість за продукцію, товари, роботи, послуги, щодо якої існує невпевненість у її погашенні боржником, називається сумнівним боргом. Поточна дебіторська заборгованість, щодо якої існує впевненість у її неповерненні боржником або за якою минув строк позовної давності,- це безнадійна дебіторська заборгованість.

Для аналізу дебіторської заборгованості розраховують коефіцієнт відволікання оборотних активів у дебіторську заборгованість, який дорівнює відношенню суми дебіторської заборгованості за певний період до загальної суми оборотних активів підприємства. Коефіцієнт розраховують у динаміці.

Проаналізуємо середній період інкасації дебіторської заборгованості та кількість оборотів дебіторської заборгованості за визначений період.

Середній період інкасації дебіторської заборгованості обчислюють як відношення середнього залишку дебіторської заборгованості в періоді, що аналізується, до одноденної виручки від реалізації в цьому періоді.

Кількість оборотів дебіторської заборгованості характеризує швидкість обороту інвестованих у неї коштів протягом визначеного періоду і визначається як відношення загальної суми виручки від реалізації за період до середнього залишку дебіторської заборгованості за період, що аналізується.

Важливим є аналіз строку виникнення дебіторської заборгованості та розгляд складу простроченої дебіторської заборгованості, у межах якої виділяється сумнівна та безнадійна заборгованість.

Відповідно до облікової політики підприємства нормальною вважають дебіторську заборгованість зі строком погашення до 3-х міс., а зі строком погашення більше від 3-х міс. – простроченою. Коефіцієнт простроченої заборгованості розраховують як суму дебіторської заборгованості, несплаченої в строк, до загальної суми дебіторської заборгованості підприємства.

Середній «вік» простроченої дебіторської заборгованості визначають як відношення середнього залишку дебіторської заборгованості, неоплаченої в строк у період, що аналізується, до суми одноденного обороту по реалізації в цьому періоді.

Досить показовим при аналізі дебіторської заборгованості є порівняння наявного рівня заборгованості покупців з оптимальним її розміром.

Оптимальний розмір дебіторської заборгованості визначають за формулою

де ОР – плановий обсяг реалізації продукції з наданням комерційного кредиту;

Кс/ц – коефіцієнт співвідношення собівартості та ціни продукції;

Сп.о – середній період обороту дебіторської заборгованості в минулому періоді;

СПП – середній період прострочення платежів.

ТЕМА 5

АНАЛІЗ ДЖЕРЕЛ ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

1. Завдання, методологія та інформаційна база здійснення аналізу джерел фінансування капіталу підприємства

2. Аналіз вартості капіталу

3. Оцінка ефективності використання власного та залученого капіталу

Питання для самоконтролю

1. Оцінка ефективності управління структурою капіталу на основі фінансового левериджу.

2. Аналіз впливу структури активів і пасивів на рентабельність власного капіталу.

Мета: охарактеризувати методику проведення аналізу структури та ефективності використання капіталу підприємства

1. Завдання, методологія та інформаційна база здійснення аналізу джерел фінансування капіталу підприємства

Поряд з чітким уявленням про кожний елемент майна підприємства важливе значення мають джерела фінансових ресурсів, які забезпечують формування окремих об'єктів матеріальних і нематеріальних активів, тобто необхідно мати уяву про наявність та структуру капіталу підприємства. В свою чергу за джерелами формування фінансових ресурсів, що розміщуються в майні підприємства, їх поділяють на внутрішні зобов'язання (власний капітал) і зовнішні зобов'язання (залучений капітал).

Проте перш ніж перейти до висвітлення основних аспектів аналізу, вважаємо за потрібне розглянути поняття капіталу, оскільки від правильного його розуміння значною мірою залежить наукова оцінка економічних відносин, які виникають у результаті функціонування підприємства.

Так значна кількість дослідників вважають, що капітал – це сукупність засобів виробництва, які приносять дохід їхньому власникові.

А. Сміт розглядав капітал як запас, що використовується для господарських потреб і приносить дохід;

Д. Рікардо – як ту частину багатства, що використовується у виробництві і складається з інструментів, матеріалів, машин;

Дж. С. Мілль – як попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлі, знаряддя і матеріали, а також харчування та інші засоби існування для робітників на час виробничого процесу;

А. Маршалл - як сукупність речей, без яких виробництво не могло б здійснюватися з однаковою ефективністю, але які не є безоплатними дарами природи.

Перелічені підходи до визначення капіталу дещо однобокі; вони пов'язують цю категорію з сукупністю речових факторів виробництва. Отже, дослідники звертають увагу на речову форму капіталу, хоча навіть із цього боку не врахована така частина капіталу, як грошовий капітал, який ніяк не можна ототожнювати з засобами виробництва і який призначений для придбання факторів виробництва, забезпечення безперервності руху капіталу у сферах виробництва та обігу.

Крім речових факторів, так званого «фізичного капіталу», Г. Беккер, Дж. Мінсер та інші вчені вводять поняття «людський капітал», під яким розуміють витрати, що сприяють майбутньому збільшенню доходів індивідуума (надбання знань, навичок, енергія людей тощо).

Усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати як народногосподарські (макроекономічні). З погляду ж підприємства капітал є сумою вартісної оцінки його майна та коштів, які використовуються в процесі господарської діяльності.

Стосовно визначення економічної суті капіталу, його можна розглядати як:

фінансові ресурси у грошовій формі;

майно, сукупність ресурсів та засобів, вкладення в активи підприємства;

запас економічних благ, багатство.

В свою чергу склад капіталу підприємства розрізняється в залежності від обраної концепції аналізу – фізичної та фінансової. Так на відміну від фізичної концепції капіталу, яка передбачає поділ останнього в його натурально-речовій формі (постійний – змінний, основний – оборотний), у межах фінансової концепції класифікацію капітал здійснюють у його грошовій формі.

При цьому під постійним капіталом розуміють ту частину капіталу, яка перетворюється в засоби виробництва і в процесі виробництва не змінює своєї величини, а під змінним – ту частина капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили і в процесі виробництва змінює свою величину (зростає).

За джерелами ж  формування (або ж фінансовою концепцією) капітал поділяють на власний і позиковий (рис. 1).

Власний капітал підприємства визначається вартістю його чистих активів, яку розраховують як різницю між вартістю майна підприємства та його зобов'язаннями. Власний капітал складається зі статутного, додаткового та резервного капіталу, нерозподіленого прибутку.

Позиковий капітал – це частка вартості майна підприємства, сформованого за рахунок зобов'язань, які в майбутньому мають бути погашені. До складу позикового капіталу входять довгота короткострокові зобов'язання.

Власний капітал складається з двох складових: інвестованого капіталу, тобто капіталу, вкладеного власниками в підприємство, та накопиченого, тобто створеного на підприємстві крім того, що був спочатку авансований власниками (резервний капітал, нерозподілений прибуток, фонд накопичення).

Рис. 1. Структура капіталу підприємства

В свою чергу аналіз капіталу підприємства передбачає вирішення таких завдань:

• дослідження наявності капіталу, його достатності для забезпечення необхідних темпів економічного розвитку підприємства. Для цього визначають загальний розмір капіталу, порівнюють його з величиною необхідного підприємству майна, оцінюють доцільність залучення різних форм капіталу з відповідних джерел, вивчають обрані підприємством схеми фінансування оборотних та необоротних активів;

• аналіз дохідності капіталу при певному рівні фінансового ризику. Оцінка дохідності (рентабельності) капіталу на стадії його формування передбачає визначення середньорічної його вартості, здійснення аналізу співвідношення власного і позикового капіталу, дослідження форм залучення останнього з позиції генерування відповідного рівня прибутку. Вирішуючи це завдання, слід пам'ятати про прямий зв'язок, що існує між рівнем дохідності капіталу та рівнем фінансового ризику, пов'язаного з процесом його формування. Тому при здійсненні оцінки дохідності капіталу, що формується, рекомендується визначати і враховувати допустиму для підприємства межу фінансового ризику;

• здійснення оцінки фінансового ризику, пов'язаного з формуванням капіталу, при певному рівні його дохідності. У процесі виконання цього завдання насамперед аналізують рівень ризику, фактори, що на нього впливають, а також резерви його зниження. Мінімізація рівнів ризиків може бути забезпечена шляхом диверсифікації форм капіталу, що залучається, оптимізації структури джерел його формування, запобігання окремим фінансовим ризикам, ефективних форм їх внутрішнього та зовнішнього страхування;

• проведення оцінки фінансової рівноваги підприємства в процесі його розвитку. Для цього аналізують рівень фінансової стійкості та платоспроможності підприємства на всіх етапах його розвитку, оцінюють структуру капіталу з позиції її оптимальності, досліджують обсяги авансування джерел у високоліквідні види активів, порівнюють фактичну їх величину з необхідною;

• аналіз фінансової гнучкості підприємства, тобто здатності підприємства швидко формувати необхідний обсяг додаткового капіталу при несподіваному виникненні високоефективних інвестиційних пропозицій або нових можливостях прискорення економічного зростання. Слід зауважити, що необхідна фінансова гнучкість забезпечується в процесі формування капіталу за рахунок оптимізації співвідношення власних і позикових його видів, довго- та короткострокових форм його залучення, зменшення рівня фінансових ризиків.

Наведені завдання аналізу формування капіталу підприємства тісно взаємозв'язані, хоча деякі з них підпорядковані різноспрямованим цілям управління (наприклад, забезпечення умов досягнення максимальної дохідності капіталу та мінімізації фінансового ризику, пов'язаного з його формуванням; накопичення достатнього обсягу капіталу та забезпечення постійної рівноваги підприємства в процесі його розвитку тощо). Тому в процесі формування капіталу підприємства окремі завдання аналізу мають бути узгоджені між собою і вирішуватися з позиції оптимальності для найбільш ефективної реалізації головної мети управління.

Головна мета аналізу капіталу полягає не тільки в тому, щоб установити й оцінити структуру та динаміку джерел коштів і напрямів його розміщення, а й у тому, щоб оцінити ступінь впливу на фінансовий стан підприємства додатково залученого капіталу.

2. Аналіз вартості капіталу

Аналіз структури пасиву балансу, що характеризує джерела коштів, свідчить про те, що основними їх видами є внутрішні джерела, позикові кошти, тимчасово запозичені кошти (кредиторська заборгованість).

Залучення того чи іншого джерела фінансування пов'язано для підприємства з певними витратами: акціонерам потрібно сплатити дивіденди, банкам – відсотки за надані їм кредити та позики. Загальну суму коштів, яку необхідно сплатити за використання певного обсягу фінансових ресурсів, називають ціною капіталу, її величина, або вартість капіталу, певною мірою визначається наявними у підприємства можливостями вибору джерел фінансування. Під вартістю капіталу слід розуміти те, у скільки обходиться підприємству весь капітал, що використовується. У широкому розумінні вартість капіталу являє собою розмір фінансової відповідальності, яку бере на себе підприємство за використання у своїй діяльності власного і позикового капіталу. У такій інтерпретації поняття «ціна (вартість) капіталу» дуже близьке за економічним змістом поняттю «рентабельність капіталу», а тому є одним із основних у теорії капіталу.

Ціна капіталу передбачає не тільки визначення відсотків, які необхідно сплатити власникам фінансових ресурсів, а й характеризує ту норму рентабельності інвестованого капіталу, яку має забезпечити підприємство, щоб не зменшити своєї ринкової вартості. Якщо підприємство бере участь в інвестиційному проекті, дохідність якого менша, ніж ціна капіталу, ціна підприємства по завершенні цього проекту зменшиться.

Отже, оцінка вартості капіталу підприємства дуже корисна для порівняльного аналізу ефективності авансування коштів у його діяльність, а також для здійснення його власної інвестиційної політики.

Така оцінка на підприємстві поступово здійснюється в кілька етапів:

оцінка вартості власного капіталу;

оцінка вартості позикового капіталу;

оцінка середньозваженої ціни капіталу.

Власний капітал не є безплатним з різних причин. Основною серед них є та, що капітал може бути вкладений за межами підприємства. Тому вартість власного капіталу звичайно розглядають з погляду втраченої вигоди. Наприклад, акціонер, надаючи капітал, втрачає інші можливості отримання доходу від вкладання наявних у нього коштів. Відповідно компенсацією або платою за втрачену вигоду акціонеру мають стати майбутні доходи у вигляді дивідендів і росту вартості акцій.

Проблема визначення вартості власного капіталу є складною. Невипадково в літературі, присвяченій цій проблемі, розглядаються різні підходи до визначення ціни власного капіталу. Серед них можна виділити такі:

на основі дивідендів;

на основі доходів;

на основі визначення ціни капітальних активів1.

Перший підхід полягає в тому, що вартість власного капіталу визначається поточною вартістю дивідендів, які акціонери або отримують, або очікують отримати від підприємства. Логіка концепції полягає в тому, що явні або очікувані витрати чистого прибутку у вигляді дивідендів розглядаються як плата за власний капітал.

У зарубіжній практиці для розрахунку вартості власного капіталу таким способом використовують формулу:

Включення у формулу прогнозного значення очікуваного темпу зростання дивідендів дає змогу уточнити розрахунок:

Однак використання цих формул у вітчизняній практиці ускладнюється відсутністю стабільної інвестиційної та дивідендної політики, стабільного рівня очікуваного чистого прибутку та деяких інших умов.

Тому спрощеним варіантом розрахунку є така формула визначення ціни власного капіталу:

Недолік такого способу розрахунку полягає в тому, що формула оперує оцінками вартості власного капіталу за звітний, тобто минулий, період. Іншими словами, модель має історичний характер і не враховує ні можливі зміни в структурі капіталу, які можуть мати місце в майбутньому періоді, ні зміни в очікуваннях акціонерів щодо виплати їм дивідендів. Тому при виборі способу розрахунку цього показника слід виходити з цілей аналізу, наявності задовільної з погляду надійності інформації, професійного судження аналітика.

У цілому дивідендний підхід до визначення ціни власного капіталу є зрозумілим та наочним, у чому полягають його переваги. Акціонери не нададуть капітал, якщо натомість не отримають дивіденди. Звідси дивіденди і є плата за власний капітал, а вартість капіталу визначається співвідношенням першого показника до другого.

Разом з тим такий підхід має також і суттєвий недолік, пов'язаний з тим, що при його використанні не враховується капіталізована частина прибутку, тобто частина чистого прибутку, що залишається на підприємстві (реінвестується).

Включення в розрахунок вартості власного капіталу тільки тієї частини чистого прибутку, яка буде сплачена акціонерам у вигляді дивідендів, призводить до її зниження. Саме тому вважаємо, що нерозподілений прибуток слід розглядати як джерело фінансування, що бере участь у формуванні активів і має ціну. Ціна дорівнює величині доходів, яку отримали б акціонери в результатів повного розподілення чистого прибутку.

На цьому припущенні грунтується другий підхід – дохідний, який передбачає включення повного розміру прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства.

У зарубіжній практиці одним зі способів практичної реалізації такого підходу є використання формули

Проблеми використання формули пов'язані з надійністю прогнозу очікуваного чистого прибутку і, власне, існуванням ринкової вартості акцій.

Варіантом розрахунку ціни власного капіталу в межах цього підходу є такий спрощений спосіб

Так само, як і при дивідендному підході, аналітику необхідно обирати між історичним і прогнозним значенням показників, що беруть участь у визначенні ціни власного капіталу.

Третій підхід передбачає встановлення нормальної ринкової дохідності акцій, скоригованої залежно від ступеня ризику. Для використання цього підходу необхідна інформація про оцінку рівня дохідності вільних від ризику цінних паперів, оцінку рівня дохідності цінних паперів, середніх за ступенем ризику, характеристику величини ризику. Останнім параметром виступає коефіцієнт р, який визначає величину систематичного ризику, тобто ризику, що виникає у результаті коливань дохідності на ринку цінних паперів.

При цьому підході використовують формулу:

де Rf – ставка дохідності за безризиковими вкладеннями;

Rm – середньорічний рівень дохідності звичайних акцій;

– коефіцієнт «бета».

Складова являє собою коригування на ризик у порівнянні з дохідністю вкладень, вільних від ризику.

Слід мати на увазі, що необхідною умовою використання такої моделі є наявність розвинутого ринку цінних паперів.

Залучення позикового капіталу для підприємства – один зі способів розширення його діяльності. При цьому окремі види позикових коштів для підприємства мають різну вартість.

Однак незважаючи на велику кількість видів заборгованості, загальним підходом до визначення вартості позикового капіталу може бути такий: ціна позикового капіталу визначається відношенням витрат, пов'язаних із залученням фінансових ресурсів, до величини капіталу, що залучається.

Визначивши вартість окремих джерел фінансування – власного і позикового, розраховують середню вартість капіталу, яка може бути визначена як середньозважена величина вартості всіх категорій капіталу.

Головна мета розрахунку цього показника полягає в тому, щоб отримати критерій вибору для майбутніх інвестицій, які оцінюються за ставкою дохідності, достатньої, щоб компенсувати витрати вкладникам капіталу.

Отже, середньозважена вартість капіталу характеризує рівень компенсації вкладникам капіталу відмови від використання коштів іншим чином – поза даним підприємством. Ураховуючи, що ступінь участі різних вкладників капіталу у фінансування діяльності не рівноцінна, вартість окремих видів фінансування зважується виходячи з частки даного джерела в загальному обсязі фінансування. Середньозважену вартість капіталу визначають за формулою

де Ві – вартість конкретного джерела фінансування;

аі – частка конкретного джерела фінансування в загальній сумі.

3. Оцінка ефективності використання власного та залученого капіталу

Поряд з дослідженням структури і динаміки майна при оцінці фінансового стану підприємства необхідно здійснювати аналіз фінансових ресурсів, тобто капіталу, вкладеного в активи.

Використовуючи дані балансу підприємства, можна дати характеристику:

величини і динаміки капіталу, який розміщений в активах;

структури капіталу за окремими елементами;

складу і величини структурних змін власного капіталу і зобов'язань;

резервів поліпшення динаміки і структури джерел формування капіталу.

При цьому в процесі загальної оцінки капіталу підприємства необхідно зробити наступні висновки (провести наступні розрахунки):

1.  ПРО ЗМІНУ ВЕЛИЧИНИ І СТРУКТУРИ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ.

Необхідну підприємству (теоретичну) величину власного капіталу визначають виходячи з прямої пропорційної залежності, яка існує між критичним обсягом реалізації та власним капіталом і виражається таким співвідношенням:

де П - сукупні пасиви;

ВКТ – теоретична величина власного капіталу;

- критичний обсяг реалізації;

– фактичний обсяг реалізації за період.

Звідси теоретична величина власного капіталу становитиме:

Отже, якщо в балансі підприємства величина наявного власного капіталу менша від його розрахованої величини, то роблять висновок про те, що в умовах фактичного співвідношення доходів і витрат частка власного капіталу дуже мала, а сама структура джерел коштів небезпечна для кредиторів.

При цьому збільшення капіталу за рахунок власних джерел фінансування свідчить про реінвестування прибутку в господарську діяльність та / або додаткове внесення активів власниками.

Приріст величини і питомої ваги власного капіталу за рахунок реінвестованого прибутку є ознакою покращення діяльності підприємства, добрих перспектив економічного зростання та інвестиційної привабливості об'єктів підприємництва.

Більш повно оцінка стану власного капіталу підприємства здійснюється через виконання ним його функцій за окремими складовими: статутним капіталом, резервним капіталом, додатковим капіталом, нерозподіленим фінансовим результатом.

Так збільшення статутного капіталу свідчить про реалізацію інвестиційних проектів розвитку підприємства, а зменшення – про згортання діяльності.

Важливою складовою аналізу власного капіталу є визначення резервів, які формуються на підприємстві у формі додаткового (капітальні резерви) і резервного капіталу (резерви, створені за рахунок чистого прибутку) та резервів, сформованих як збільшення витрат. Зрозуміло, що основне призначення резервів полягає в забезпеченні виконання захисної функції власного капіталу підприємства.

Тому в процесі фінансового аналізу досліджують величини наявних резервів, їх відповідність мінімально допустимим рівням та можливість спрямування за призначенням. Рівень створених резервів оцінюють за коефіцієнтами захисту і ризику власного капіталу:

1) коефіцієнт захисту власного капіталу (КЗК):

2) коефіцієнт ризику власного капіталу (КРК):

3) коефіцієнт захисту статутного капіталу (КЗС):

де ДК – додатковий капітал;

РК – резервний капітал;

ВК – власний капітал;

СК – статутний капітал.

Так коефіцієнт захисту власного капіталу (КЗК) характеризує, яка частина активів здійснює захист власного капіталу. Збільшення цього показника свідчить про посилення захисту.

Коефіцієнт ризику власного капіталу (КРК) – показує рівень ризику втрати підприємством статутного капіталу і наявного чистого прибутку. При збільшенні величини показника підприємство втрачає довіру до нього з боку всіх учасників господарської діяльності. Мінімальна межа показника повинна бути не менше 5,0. Чим вище його значення, тим вищий ризик вкладення капіталу в це підприємство.

Коефіцієнт захисту статутного капіталу (КЗС) – свідчить про рівень захисту статутного капіталу. Значення показника, відповідно до діючого законодавства, не може бути меншим ніж 0,25.

Найважливішим джерелом формування власного капіталу і впливу на його стан є чистий прибуток, який залишається на самофінансування господарської діяльності. Рівень розвитку підприємства шляхом самофінансування визначається за допомогою коефіцієнта:

де КРФ – коефіцієнт розвитку підприємства за рахунок самофінансування господарської діяльності;

СЧП – створений чистий прибуток;

ЗЧП – використаний чистий прибуток на погашення зобов’язань.

При аналізі джерел фінансових ресурсів, їх динаміки та структури слід мати на увазі, що оцінка структури джерел здійснюється як внутрішніми, так і зовнішніми користувачами бухгалтерської інформації. Відповідно до цього існують різні підходи до аналізу. Так, зовнішні користувачі (банки, постачальники та ін.) оцінюють зміни частки власних коштів підприємства в загальній сумі джерел фінансування з погляду фінансового ризику при укладанні угод; ризик зростає зі зменшенням частки власних джерел коштів.

Внутрішній аналіз структури джерел майна пов'язаний з оцінкою альтернативних варіантів фінансування діяльності підприємства. Основними критеріями вибору виступають ступінь ризику, ціна того чи іншого джерела фінансування, умови залучення позикових коштів, строки сплати боргу, можливі напрями використання тощо.

Однак за інших рівних умов якщо частка власного капіталу більша, ніж залученого, то ризик кредиторів менший. Водночас, залучений капітал створює умови і вимагає від власників підприємства відповідальності у відносинах з позичальниками та більш ефективного використання активів.

До основних показників, що характеризують структуру капіталу, відносять коефіцієнт незалежності, коефіцієнт фінансової стійкості, коефіцієнт фінансування, їх розраховують за наведеними нижче формулами.

1. Коефіцієнт незалежності:

де ВК – класний капітал;

ΣК -  загальний капітал (валюта балансу).

Цей коефіцієнт розраховують як інвестори, так і кредитори підприємства, оскільки він характеризує частку коштів, вкладених власниками в загальну вартість майна підприємства. Теоретично вважається, що якщо коефіцієнт незалежності більший або дорівнює 50 %, то ризик кредиторів мінімальний: продавши половину майна, сформованого за рахунок власних коштів, підприємство зможе погасити свої боргові зобов'язання. Слід наголосити, що таке положення не може розглядатися як загальне правило. Воно потребує уточнення і врахування специфіки діяльності підприємства, його галузевої незалежності та впливу інших факторів.

2. Коефіцієнт фінансової стійкості:

де ДПК – довгострокові позикові кошти.

Значення коефіцієнта відображує частку довгострокових пасивів у складі сукупного капіталу, тобто тих джерел фінансування, які підприємство може використовувати у своїй діяльності тривалий час.

3. Коефіцієнт фінансування:

де ПК – позиковий капітал.

Коефіцієнт показує, яка частина діяльності підприємства фінансується за рахунок власних, а яка – за рахунок позикових коштів. Ситуація, при якій величина коефіцієнта фінансування менша за одиницю (більша частка майна підприємства сформована за рахунок позикових коштів), може свідчити про загрозу платоспроможності і перешкоджати отриманню кредитів.

Однак слід зауважити, що рекомендовані значення показника недоцільно застосовувати до всіх підприємств. Висновки щодо допустимого для підприємства співвідношення власного та позикового капіталу необхідно робити з урахуванням інших характеристик його діяльності. Рекомендується поряд з результатами розрахунків коефіцієнта фінансування використовувати інформацію про швидкість оборотності активів, рівень постійних витрат, попит на продукцію, налагодженість каналів постачання і збуту.

Підприємства, діяльність яких характеризується високою оборотністю коштів, зберігатимуть достатньо високу фінансову стійкість навіть тоді, коли частка власного капіталу в структурі джерел буде меншою від половини. Водночас у капіталомістких підприємств з тривалим періодом обороту коштів, що мають значну частку необоротних активів, частка позикових коштів, яка становить 40 % – 50 %, може бути небезпечною для фінансової стабільності.

Продовжує аналіз структури джерел фінансування оцінка факторів, що впливають на співвідношення власних і позикових коштів і відповідно, на фінансову стійкість підприємства. До числа важливих факторів, що обумовлені внутрішніми умовами роботи суб'єкта господарювання, відносять:

1. Спосіб розміщення джерел коштів в активах підприємства. У цьому проявляється нерозривний зв'язок пасивної та активної частини балансу.

У процесі оцінки цього фактора перевіряють співвідношення:

•  необоротних активів і джерел їх формування;

•  оборотних активів і джерел їх формування;

• запасів і джерел їх формування.

Так необоротні активи мають формуватися в основному за рахунок власного капіталу та довгострокових боргових зобов'язань. Якщо підприємство не має позикових коштів, що залучаються на тривалий час, основні засоби та інші необоротні активи слід формувати за рахунок власного капіталу. При цьому частка загальної величини останнього має бути спрямована також на формування оборотного капіталу.

Крім власного оборотного капіталу джерелами покриття поточних активів виступають короткострокові пасиви. Матеріальні запаси мають формуватися за рахунок власних оборотних коштів, короткострокових позикових коштів і кредиторської заборгованості.

2. Структура активів підприємства з позиції їх ліквідності. Підприємства, у яких обсяг активів, що важко реалізуються, у складі оборотних засобів значний, повинні мати більшу частку власного капіталу.

3.  Швидкість одного обороту коштів. Підприємство, швидкість обороту коштів у якого вища, може мати більшу частку позикових джерел у сукупних пасивах без загрози для власної платоспроможності і без збільшення ризику для кредиторів. Підприємство з високою оборотністю капіталу здатне забезпечити приплив грошових коштів у необхідному розмірі та своєчасно розрахуватися за своїми зобов'язаннями. Тому такі підприємства є більш привабливими для кредиторів та інвесторів.

4.  Співвідношення    тривалості    виробничо-комерційного циклу і строку погашення кредиторської заборгованості. Чим більший період виробничо-комерційний цикл обслуговується капіталом кредитора, тим менша частка власного капіталу може бути у підприємства.

5.  Структура витрат підприємства. Відомо, що до складу витрат будь-якого підприємства належать змінні та постійні витрати. До останніх відносять амортизацію, орендну плату, заробітну плату адміністративно-управлінського персоналу тощо. Чим вищий рівень умовно-постійних витрат у структурі собівартості продукції, тим вищий ризик неплатоспроможності підприємства, якщо з якихось причин його доходи зменшаться. Відповідно, підприємства, у яких частка постійних витрат у загальній їх сумі значна, повинні мати більший обсяг власного капіталу.

Позиковий капітал у джерелах формування майна підприємства в сучасних умовах набуває важливого значення для забезпечення ефективної фінансової діяльності,  оскільки  покриває тимчасову додаткову потребу підприємства в коштах. Залучення позикового капіталу обумовлено характером виробництва, складними розрахунково-платіжними відносинами, необхідністю поповнення нестачі власних коштів та іншими об'єктивними причинами. Використання позикового капіталу дає змогу розширювати обсяги господарської діяльності підприємства, забезпечити більш ефективне використання власного капіталу, прискорити формування різних фінансових фондів, а в кінцевому підсумку - підвищити ринкову вартість підприємства.

Наявність капіталу з довгострокових джерел свідчить про нарощування виробничого потенціалу підприємства, розвиток діяльності за прибутковим сценарієм, довіру з боку кредиторів. Також наявність таких коштів (при певних умовах) розглядається як позитивне явище, оскільки дає змогу підприємству користуватися позиковими коштами тривалий час. Проте при вирішенні питання про доцільність залучення довгострокових зобов'язань до процесу фінансування виробничо-господарської діяльності суб'єкта господарювання рекомендують ураховувати загальне правило фінансової стійкості, здатність підприємства генерувати грошові кошти, необхідні для покриття існуючих зобов'язань, дохідність діяльності тощо.

Залучення позикових коштів у оборот підприємства – явище нормальне. Це сприяє тимчасовому поліпшенню фінансового стану за умови, що вони не відволікаються з обороту на тривалий час і своєчасно повертаються. У противному разі може виникнути прострочена кредиторська заборгованість, що в кінцевому підсумку призведе до сплати штрафів та погіршення фінансового стану. Тому в процесі аналізу необхідно вивчити склад, дату, умови виникнення кредиторської заборгованості, строки її погашення, наявність та причини виникнення простроченої кредиторської заборгованості, визначити період прострочення та суму сплачених за це штрафів. Окремо вивчають середню тривалість використання кредиторської заборгованості в обороті підприємства, її розраховують за формулою:

де Д – кількість днів досліджуваного періоду;

Кр.з.  - середні залишки кредиторської заборгованості;

С/В – повна собівартість виробництва.

Враховуючи те, що кредиторська заборгованість є джерелом покриття дебіторської заборгованості, у процесі аналізу рекомендується порівнювати величину дебіторської та кредиторської заборгованості. Якщо дебіторська заборгованість перевищує кредиторську, то це свідчить про іммобілізацію власного капіталу в дебіторську заборгованість. Якщо кредиторська заборгованість значно (наприклад, у 2 рази) перевищує дебіторську, то фінансовий стан підприємства вважається нестабільним.

Крім зіставлення абсолютних величин дебіторської та кредиторської заборгованості важливим є порівняння строків їх погашення. Якщо період обороту дебіторської заборгованості перевищує аналогічний показник по кредиторській заборгованості, це вказує на те, що обрані підприємством умови надання товарного кредиту є більш пільговими, ніж умови його отримання, а отже, строк погашення кредиторської заборгованості настане раніше, ніж надійдуть кошти від дебіторів. Така ситуація або примусить підприємство відшукувати додаткові резерви коштів для своєчасного погашення боргів, або призведе до невиконання платіжних обов'язків, виникнення простроченої кредиторської заборгованості, за якою передбачено сплату штрафних санкцій. І в першому, і в другому випадках це негативно відіб'ється на фінансовому стані підприємства. Саме тому при укладанні угод з постачальниками рекомендується враховувати умови надання товарного кредиту покупцям.

Взагалі ж оптимальний варіант залучення поточних зобов'язань – це їх розміщення в оборотних активах, крім нормативної величини виробничих запасів.

Отже, аналіз структури власних і позикових коштів необхідний для оцінки раціональності формування джерел фінансування діяльності підприємства та його ринкової стійкості. Цей момент дуже важливий, по-перше, для зовнішніх користувачів інформації при вивченні ступеня фінансового ризику; по-друге, для самого підприємства при визначенні перспективного варіанта організації фінансів та розробці фінансової стратегії.

ТЕМА 6

АНАЛІЗ ГРОШОВИХ ПОТОКІВ

1.  Прямий та непрямий методи оцінки руху грошових коштів
2.  Ануїтети та дисконтування грошових потоків підприємства

Питання для самоконтролю

1.  Класифікація вхідних та вихідних грошових потоків у операційній, фінансовій та інвестиційній діяльності підприємства.
2.  Ануїтети та дисконтування грошових потоків підприємства

3. Факторний аналіз ефективності формування грошових потоків  

Мета: охарактеризувати методику проведення аналізу грошових потоків підприємства

1.  Прямий та непрямий методи оцінки руху грошових коштів

Господарські операції підприємств супроводжуються грошовими потоками, що забезпечують оцінку надходження, витрат та переміщення фінансових ресурсів і активів. Процес руху коштів відбувається у часі і просторі під час обслуговування всіх видів господарської діяльності. Від повноти і вчасності забезпечення процесів постачання, виробництва і збуту грошовими ресурсами залежить рівень ефективності господарювання.

В свою чергу грошові потоки підприємства характеризується сукупними доходами і витратами, що забезпечуються надходженнями і виплатами грошових коштів і відповідно позитивним та негативним їх рухом.

У кожному випадку грошовий потік означає фактичну величину розподілених у просторі і часі надходжень і виплат грошових коштів, що формуються в процесі діяльності господарюючих систем.

Проте незважаючи на високий рівень важливості аналізу ефективності формування та використання грошових коштів підвищений інтерес до досліджень природи, закономірностей і особливостей їх руху спостерігається в світовій економічній думці порівняно недавно та пов'язаний з необхідністю:

•  здійснення динамічного аналізу функціонування підприємства;

• пошуком доступних підприємству джерел фінансування із забезпеченням оптимальної їх структури;

•  раціонального розміщення коштів у відповідних елементах активів підприємства;

•  перетворення прибутку, відображеного в бухгалтерському обліку підприємства, на величину грошових коштів;

•  забезпечення ліквідності та платоспроможності підприємства.

Поняття «грошовий потік» досить часто зустрічається в зарубіжній економічній літературі. У свою чергу, вітчизняні аналітики почали широко використовувати його тільки з розвитком ринкового реформування української економіки.

В умовах командно-адміністративної економіки аналіз господарської діяльності оперував лише поняттям коштів як найліквіднішої складової активів. До коштів включали гроші на поточному рахунку і в касі підприємства. У виданнях з економічного аналізу М. Баканова, С. Барнгольца, В. Бєлобородової, А. Шеремета та багатьох інших відомих дослідників кошти розглядали в контексті оборотних засобів, які, у свою чергу, поділялися на нормовані та ненормовані. Кошти відносили до оборотних засобів, за якими планові норми та нормативи були відсутні, отож, за базу порівняння переважно приймали попередній період, тобто вивчали динаміку їх абсолютних сум за даними балансу підприємства.

Притому збільшення залишків на поточному рахунку та в касі за період у динаміці трактувалося як позитивне явище, тоді як в умовах ринкової економіки підприємства повинні прагнути раціонально використовувати вільні кошти. Необхідність оптимізації залишків грошових коштів обумовлена збитками, які реально несе підприємство внаслідок їх невиправданого збільшення. Це збитки, пов'язані із:

•  інфляцією та знеціненням грошей;

• втраченою можливістю їх вигідного розміщення й одержання додаткового доходу.

В англо-американській літературі кошти у звичайному для нас розумінні мають назву готівки. Саме визначення коштів є значно змыстовнышим - це готівка та грошові еквіваленти, тобто інші короткострокові ліквідні активи, що можуть бути реалізовані в будь-який час без значних витрат. Слід мати на увазі, що купівля та продаж грошових еквівалентів розглядається лише як трансформація з однієї форми коштів у іншу, а не як рух грошових потоків.

У французьких економічних виданнях існує інше визначення коштів, що використовується починаючи з 70-х років — різниця між чистим оборотним капіталом і потребою в оборотному капіталі. Воно відоме як рівняння функціональної рівноваги Мельє, Бароле і Бульме. Поряд з ним існує також поняття касової готівки, що визначається як сума коштів і банківських кредитів. Звідси кошти дорівнюють касовій готівці мінус банківські кредити. Отже, кошти збігаються з готівкою тільки у разі, якщо підприємство не потребує кредитів для підтримання своєї фінансової рівноваги. Саме існування концепції фінансової рівноваги у французькій школі фінансового менеджменту зумовлює використання цього підходу до визначення категорії коштів.

У ринкових умовах поява терміну «грошовий потік» поряд з існуванням категорії коштів є цілком виправданою. Адже термін «грошовий потік» розкриває динамізм підприємницької діяльності, де грошові надходження й витрачання мають постійний характер, ідуть безперервними потоками. Тільки в балансі підприємства його кошти показані на певну дату.

В.М. Суторміна вважає, що фінансовий аналіз визначає грошові потоки як кошти, які одержує підприємство в результаті підприємницької діяльності. М.А. Поукок і А. X. Тейлор зазначають, що термін «грошовий потік» означає «... усі кошти, що надходять у розпорядження підприємства і доступні для використання протягом періоду часу».

На сьогодні в Україні під грошовими потоками розуміють надходження та вибуття грошових коштів та їх еквівалентів. Однак, на наш погляд, більш змістовним та точним визначенням цієї категорії є таке, за яким грошовий потік являє собою сукупність розподілених у часі надходжень і виплат грошових коштів, що генеруються господарською діяльністю підприємства [4].

У зарубіжних та вітчизняних джерелах немає єдиного визначення грошового потоку. Адже вжитий відокремлено і без певних характеристик цей термін не має значного змістовного навантаження. У зв'язку з цим розрізняють різні види грошових потоків залежно від тих чи інших аналітичних потреб.

Так, для визначення структури грошового потоку і джерел його формування в розрізі видів діяльності використовують таку класифікацію.

1. Грошовий потік від операційної діяльності характеризується витрачанням грошових кошів, пов'язаних зі сплатою рахунків постачальників та підрядників, виплатою заробітної плати, відрахуванням до бюджету та внесками в державні цільові фонди, сплатою відсотків за кредити і позики; іншими виплатами, які забезпечують здійснення операційної діяльності. Одночасно цей вид грошового потоку відображує надходження грошових коштів від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), погашення дебіторської заборгованості, авансів, що отримані від покупців та замовників, податкових органів у порядку здійснення перерахунку надмірно сплачених сум тощо.

Оскільки операційна діяльність підприємства є головним джерелом прибутку, то вона має генерувати основний потік грошових коштів.

2.  Грошовий потік від фінансової діяльності складається насамперед з надходжень від випуску акцій, залучення банківських кредитів і позик. Вибуття коштів у зв'язку з фінансовою діяльністю включає виплату дивідендів та повернення позик і кредитів.

3.  Грошовий потік від інвестиційної діяльності охоплює придбання (створення) та реалізацію майна довгострокового використання. Перш за все це стосується надходження (вибуття) основних засобів, нематеріальних активів, а також придбання або реалізації цінних паперів інших компаній.

Взагалі ж в економічній же літературі зараз налічується досить багато різноманітних підходів щодо класифікації грошових потоків, проте найбільш вагомим поряд з поділом за видом діяльності, є класифікація грошових потоків за джерелами надходжень і витрат (рис. 1).

На завершення дослідження сутності та особливостей формування грошових потоків слід зауважити, що платіжна криза в Україні зумовлена «витратним» характером економіки: сукупні витрати в країні значно перевищують сукупні доходи, що призвело до того, що підприємства не здатні генерувати позитивний грошовий потік від операційної діяльності.

У зв'язку з цим вважаємо за необхідне зупинитися на розгляді факторів, що визначають грошові потоки вітчизняних підприємств.

До зовнішніх факторів слід віднести:

загальну платіжну кризу в країні:

низький рівень виробництва;

розвиток науки і техніки;

низьку купівельну спроможність населення;

неврегульованість правового забезпечення;

недосконалість податкової політики;

неплатоспроможність підприємств.

На завершення дослідження сутності та особливостей формування грошових потоків слід зауважити, що платіжна криза в Україні зумовлена «витратним» характером економіки: сукупні витрати в країні значно перевищують сукупні доходи, що призвело до того, що підприємства не здатні генерувати позитивний грошовий потік від операційної діяльності.

У зв'язку з цим вважаємо за необхідне зупинитися на розгляді факторів, що визначають грошові потоки вітчизняних підприємств.

До зовнішніх факторів слід віднести:

загальну платіжну кризу в країні:

низький рівень виробництва;

розвиток науки і техніки;

низьку купівельну спроможність населення;

неврегульованість правового забезпечення;

недосконалість податкової політики;

неплатоспроможність підприємств.

Рис. 1 Грошові потоки за джерелами надходжень і витрат

Слід зазначити, що поділ чинників на зовнішні та внутрішні є умовним, оскільки існує зворотний зв'язок: криза на макрорівні спричиняє кризу на мікрорівні, і навпаки.

1.  Ануїтети та дисконтування грошових потоків підприємства

У сучасних вітчизняних умовах поступово змінюється відношення до нормування традиційно ненормованих елементів поточних активів. Ідеться про необхідність визначення оптимального розміру грошових коштів на рахунку і в касі, яка, у свою чергу, зумовлена класичним конфліктом, що існує між ліквідністю та дохідністю.

Для розуміння суті цього конфлікту розглянемо взаємозв'язок, що існує, з одного боку, між грошовими активами та ліквідністю, а з другого — між грошовими активами і дохідністю.

Безумовно, якщо величина грошових активів зростає, ліквідність підприємства підвищується, і це є позитивною тенденцію. Однак разом зі збільшенням залишків грошових коштів підприємство втрачає можливість вигідного розміщення тимчасово вільної їх частини та отримання додаткового доходу. Відповідно ефективність діяльності підприємства знижується. Для того щоб підвищити ефективність використання надлишку грошових коштів, підприємство, як правило, здійснює його вкладення в цінні папери або строкові контракти, що, у свою чергу, приводить до загострення проблем, пов'язаних з ліквідністю.

Отже, велика дохідність будь-якої форми вкладення грошових коштів завжди оплачується зниженням ліквідності, а збільшення шансів на прибуток означає зростання ризику втрати ліквідності.

Виходячи із викладеного, можна зробити висновок, що політика управління грошовими коштами має забезпечити пошук компромісу між ефективністю діяльності та ліквідністю підприємства, яка полягає в оптимізації залишків грошових коштів.

Для оптимізації коштів починаючи з 50-х років дослідники фінансів запропонували математичні моделі, в основу яких закладено такі ідеї, як і в методи оптимізації виробничих запасів.

Одна з таких моделей належить В. Баумолю. Вона ґрунтується на положенні, що управління коштами, як і товарними запасами, передбачає сукупні витрати, пов'язані з підтриманням певного їх рівня на рахунку, які умовно можна поділити на дві групи. Перша - це оплата банківських послуг при залученні кредиту або комісійні платежі за конвертацію цінних паперів у кошти. Позначимо цей вид витрат Вк. Ці витрати при збільшенні залишку коштів знижуються, оскільки зменшується кількість операцій по конвертації. Друга група — це витрати, пов'язані зі зберіганням коштів (Вз). До них можна віднести втрати підприємства через відмову від інвестування грошового залишку в короткострокові фінансові вкладення. Уданому разі сума витрат прямо пропорційна до залишку грошових коштів. Отже, існує деяка оптимальна величина коштів, що забезпечує рівновагу процесу зниження однієї групи витрат і зростання другої. Вона мінімізує сукупні витрати, пов'язані з даною групою грошових коштів. В. Баумоль виразив величину їх оптимального залишку через відомі параметри діяльності фірми і зовнішнього середовища, поклавши в основу систему суворих вихідних передумов:

•  попит на кошти за аналізований період є відомою детермінованою величиною; при цьому коефіцієнт витрачання коштів за одиницю часу вважається постійним;

•  платежі підприємства з поповнення залишку на рахунку здійснюються негайно і в наперед задані моменти часу;

• усі резерви грошових активів зберігаються у формі короткострокових фінансових вкладень;

•  витрати на створення запасів пропорційні до його величини і є постійною відомою величиною;

•  витрати на зберігання коштів виражаються у вигляді процентного доходу за короткостроковими фінансовими вкладеннями.

Математичний алгоритм розрахунку оптимального розміру залишку грошових коштів відповідно до моделі Баумоля має такий вигляд:

де Пг.к — планова потреба в грошових коштах;

Вк — витрати по обслуговуванню однієї операції поповнення грошових коштів;

Вз - рівень витрат доходів при забезпеченні грошових коштів (середня ставка відсотка по короткострокових фінансових вкладеннях).

Середній запас грошових коштів становить:    ГКопт / 2

У найбільш загальному вигляді динаміка грошових залишків за моделлю Баумоля подана на рис. 2.

Рис. 2. Формування та витрачання залишків грошових коштів відповідно до моделі Баумоля

Модель Баумоля є простою і достатньою мірою, прийнятною для підприємств, грошові витрати яких стабільні й прогнозовані. Насправді таке трапляється рідко; залишок коштів на поточному рахунку змінюється випадково, причому можливі значні коливання.

Модель, розроблена Міллером і Ором, являє собою компроміс між простотою та реальністю. Побудова моделі ґрунтується на процесі Бернулі (стохастичному процесі), в якому надходження і витрачання грошей від періоду до періоду є незалежними випадковими подіями.

Логіку управління залишком коштів на поточному рахунку наведено на рис. 3. Вона полягає в тому, що залишок коштів на рахунку хаотично змінюється доти, доки не досягає верхньої межі. Як тільки це відбувається, підприємство починає купувати достатню кількість цінних паперів з метою приведення запасу грошових коштів до деякого нормального рівня. Якщо запас грошових коштів досягає нижньої межі, то в цьому разі підприємство продає свої цінні папери і в такий спосіб поповнює запас грошових коштів до нормальної межі.

При вирішенні питання про розмах варіації (різниця між верхньою та нижньою межами) рекомендується дотримуватися такої політики: якщо щоденна мінливість грошових потоків велика або постійні витрати, пов'язані з купівлею та продажем цінних паперів, високі, то підприємству слід збільшити розмах варіації, і навпаки. Рекомендується також зменшити розмах варіації, якщо є можливість отримання доходу завдяки відсотковій ставці по цінних паперах.

Рис. 3 Модель Міллера-Ора

Реалізація моделі здійснюється в кілька етапів.

1.  Встановлюють   мінімальну   величину   грошових   коштів (ГК min), яку доцільно постійно мати на поточному рахунку. (Вона визначається експертним шляхом виходячи із середньої потреби підприємства в оплаті рахунків, можливих вимог банку тощо).

2.  За статистичними даними визначають варіації щоденного надходження коштів на поточний рахунок (σ2).

           

3.  Визначають витрати по зберіганню коштів (В3) на поточному рахунку (зазвичай їх приймають в сумі ставки щомісячного доходу по короткострокових цінних паперах) та витрати по взаємній трансформації грошових коштів і цінних паперів (Вт) (ця величина постійна).

4.  Розраховують розмах варіації залишку грошових коштів на поточному рахунку за формулою:

5.  Розраховують верхню межу грошових коштів на поточному рахунку (ГКmax), при перевищенні якої необхідно частину грошових коштів конвертувати в короткострокові цінні папери:

ГКmax = ГКmin+Рв.

6.  Визначають точку повернення (Тп) — величину залишку грошових коштів на поточному рахунку, до якої необхідно повернутися у випадку, якщо фактичний залишок коштів на рахунку виходить за межі інтервалу (ГКmin, ГКmax)

Незважаючи на чіткий математичний апарат розрахунку оптимальних сум залишків грошових активів, наведені моделі (Модель Баумоля і Міллера-Ора) поки що складно використовувати у вітчизняній практиці фінансового менеджменту через такі причини:

•  брак оборотних активів не дає змоги підприємствам формувати залишок грошових коштів у необхідному розмірі з урахуванням їх резерву;

• уповільнення платіжного обороту викликає значні коливання у розмірах грошових надходжень, що відображуються і на сумі залишку грошових активів;

•  обмежений перелік короткострокових фондових інструментів, що перебувають в обігу на ринку цінних паперів, та їх низька ліквідність1.

У зв'язку з цим вітчизняні науковці пропонують для практичного використання інші моделі оптимізації середнього залишку грошових активів підприємства. Так, І. О. Бланк пропонує підхід, суть якого полягає в розрахунку необхідного розміру окремих видів залишку коштів (операційного, страхового, компенсаційного, інвестиційного) у майбутньому періоді.

І. АНАЛІЗ ДИНАМІКИ ТА СТРУКТУРИ ГРОШОВИХ ПОТОКІВ

Аналіз руху грошових коштів підприємства починається з вивчення динаміки надходжень, видатків і формування чистого грошового потоку. Це дає змогу розкрити і охарактеризувати тенденції розвитку обсягів господарської діяльності в цілому і за окремими об'єктами щодо доходів, витрат та фінансових результатів, а також їх збалансованості в часі.

Паралельно оцінюють динамічні зміни показників у просторі за джерелами грошових потоків. Зокрема, це можуть бути окремі постачальники, покупці, податкові платежі, витрати на соціальні потреби, види оплати праці, банківські установи, сегменти ринку, структурні підрозділи.

Структурний аналіз грошових потоків забезпечує їх вивчення за:

• видами господарської діяльності (операційної, інвестиційної, фінансової та від надзвичайних подій), що дасть змогу установити частку кожного виду діяльності у формуванні грошового потоку;

• об'єктами діяльності (товари, продукція, роботи, послуги, інші   активи),   що   дозволить   визначити   важливість   кожного об'єкта діяльності як в окремих видах, так і в цілому в господарській діяльності підприємства;

• структурними підрозділами, що покаже внесок кожного підрозділу у формування грошових потоків;

• джерелами надходження, що дає можливість визначити частку кожного з них у формуванні загального грошового потоку. Особливу увагу звертають на співвідношення формування коштів за рахунок власних і залучених джерел;

• напрямами використання, що визначає основних користувачів грошових коштів. Розглядається на скільки змінилися за рахунок витрат коштів окремі види активів підприємства,   що   забезпечують   приріст   його   ринкової   вартості   та за якими   напрямами   використовувалися   залучені   грошові кошти.

Результати аналізу структури і динаміки грошових коштів служать базою для проведеного факторного аналізу формування грошових потоків.

ІІ. АНАЛІЗ РУХУ ГРОШОВИХ ПОТОКІВ

Головною метою аналізу руху грошових коштів є оцінка спроможності підприємства заробляти грошові кошти в розмірі і в строки, необхідні для здійснення запланованих витрат.

Сформульована основна мета фінансового аналізу в процесі управління грошовими коштами може бути досягнута завдяки вирішенню таких завдань:

1. Визначення обсягів і джерел грошових коштів, що надходять на підприємство. У процесі здійснення такого напряму аналізу доцільно зупинитися на розгляді таких питань:

• чи не відбулося надходження грошових коштів за рахунок збільшення короткострокових зобов'язань, які потребують погашення в майбутньому;

• чи не збільшився акціонерний капітал за рахунок додаткової емісії акцій;

• чи не було розпродажу майна (основних засобів, виробничих запасів);

• чи скорочуються запаси матеріальних цінностей, незавершеного виробництва, готової продукції на складі.

2.  Дослідження основних напрямів використання грошових коштів. У цьому зв'язку слід проаналізувати питання:

• чи не спостерігається зниження показників оборотності активів;

• чи немає уповільнення оборотності поточних активів;

• чи не зростають абсолютні значення запасів і дебіторської заборгованості;

• чи не було різкого збільшення обсягів виробництва товарів, що потребує додаткових грошових потоків;

• чи не було надмірних виплат акціонерам понад рекомендованих норм розподілу чистого прибутку;

• чи своєчасно здійснюються платежі до бюджету та державні цільові фонди;

• чи не було тривалої заборгованості персоналу по заробітній платі.

3.  Оцінка причин дефіциту грошових коштів. Такими причинами можуть бути:

• низька рентабельність продажу, активів і власного капіталу;

•  відволікання грошових коштів у зайві виробничі запаси та незавершене виробництво, вплив інфляції на запаси;

•  випереджаючі темпи зростання дебіторської заборгованості відносно темпів зростання обсягів реалізації;

•  великі капітальні витрати, що не забезпечені відповідними джерелами фінансування;

•  високі виплати податків і зборів, а також суми дивідендів акціонерам;

•  надмірна частка позикового  капіталу в  пасиві  балансу  і пов'язані з цим високі виплати відсотків за користування кредитами та позиками;

• зниження коефіцієнта оборотності оборотних активів, тобто залучення в оборот підприємства додаткових грошових коштів.

4. Аналіз достатності власних коштів для здійснення інвестиційної діяльності. Джерелами грошових коштів для інвестиційної діяльності підприємства можуть бути надходження у формі амортизаційних відрахувань та чистого прибутку, доходи безпосередньо від інвестиційної діяльності, надходження за рахунок

джерел довгострокового фінансування (емісія акції та корпоративних облігацій, довгострокові кредити та позики).

Порівнюючи розмір фінансування запланованих підприємством певних напрямів інвестиційної діяльності з величиною чистого грошового потоку від операційної діяльності, визначають величину додаткових коштів, необхідних для залучення із зовнішніх джерел. Чим більша величина чистого грошового потоку, що формується в результаті операційної діяльності, тим менша потреба в додатковому залученні позикових коштів для здійснення інвестиційної діяльності. За інших рівних умов таку ситуацію слід розглядати як позитивну, оскільки це дає змогу зменшити фінансові витрати, пов'язані з обслуговуванням боргу, та забезпечити фінансову незалежність від зовнішніх інвесторів і кредиторів.

5. Оцінка причин невідповідності величини грошових коштів сумі отриманого прибутку. При аналізі фінансового стану підприємства необхідно розрізняти, що прибуток за звітний період і грошові кошти, отримані підприємством протягом періоду, - не одне й те саме. Прибуток виражає приріст авансованої вартості, що характеризує ефективність управління підприємством. Наявність прибутку не означає наявності у підприємства вільних грошових коштів, доступних для витрачання. Ситуація, коли підприємство є прибутковим, але не має коштів, щоб розрахуватися зі своїми робітниками та контрагентами, має місце в трансформаційній економіці.

Аналіз руху грошових коштів якраз дає змогу пояснити розбіжності між величиною грошових коштів підприємства за звітний період та величиною отриманого за цей період прибутку.

Основні причини розбіжності між величиною грошових коштів і сумою отриманого прибутку.

1. Прибуток (збитки), що відображується у Звіті про фінансові результати, формується відповідно до принципів бухгалтерського обліку, згідно з яким доходи і витрати визнаються в тому обліковому періоді, в якому вони були нараховані (незалежно від реального руху грошових коштів):

а)  облік реалізованої продукції на момент її відвантаження (виставлення розрахункових документів покупцям), пов'язаний із розбіжністю величини відвантаження і надходження грошових коштів від покупців. Причина такої розбіжності — зміни залишків дебіторської заборгованості;

б)  наявність витрат, що відносяться до майбутніх періодів, призводить до того, що реальна сума платежів відрізняється від собівартості продукції, в яку, як відомо, включаються витрат тільки звітного періоду;

в) наявність відкладних платежів, тобто нарахованих, але не здійснених у звітному періоді витрат збільшує собівартість продукції на ці витрати, але відтоку грошових коштів не відбувається;

г)  поділ витрат на капітальні та поточні. Якщо поточні витрати безпосередньо відносяться на собівартість реалізованої продукції, то капітальні відшкодовуються протягом тривалого періоду часу через амортизаційні відрахування. Проте саме капітальні витрати супроводжуються  більш  значним  відтоком  грошових коштів.

2.  Джерелом збільшення грошових коштів не обов'язково v. прибуток (наприклад, притік грошових коштів може бути забезпечений за рахунок їх залучення на позиковій основі), так само як відтік грошових коштів часто не пов'язаний зі зменшенням фінансового результату.

3.  Придбання активів довгострокового характеру і пов'язаний з цим відтік грошових коштів не впливає на величину прибутку, а їх реалізація змінює сукупний фінансовий результат на суму результату від цієї операції.

4. На величину фінансових результатів впливають витрати, які не супроводжуються відтоком грошових коштів (наприклад, амортизаційні відрахування).

5.  На розбіжність фінансового результату та величини грошових коштів безпосередній вплив мають зміни в складі оборотного капіталу.

Діяльність підприємства, що накопичує запаси товарно-матеріальних цінностей, неминуче супроводжується відтоком грошових коштів; але до того моменту, поки запаси не будуть відпущені у виробництво, величина фінансового результату не зміниться. Отже, збільшення залишків по статтях оборотних активів призводить до додаткового відтоку грошових коштів, а скорочення — до їх притоку.

6.  Відплив грошових коштів пов'язаний із закупкою товарно-матеріальних цінностей і визначається характером розрахунків із кредиторами. Наявність кредиторської заборгованості дає змогу підприємству використовувати запаси, які ще не сплачені. Відповідно чим більше період погашення кредиторської заборгованості, тим більша сума несплачених запасів перебуває в обороті підприємства і тим вагомішою є розбіжність між обсягом матеріальних цінностей, відпущених у виробництво (собівартість реалізованої продукції), і розміром платежів кредиторам.

Логіка аналізу руху грошових коштів полягає в тому, щоб визначити залишок грошових коштів на початок і кінець періоду за видами діяльності, а також їх надходження та напрями використання.

В свою чергу фінансова інформація про рух грошових коштів може бути використана для розрахунку аналітичних показників. У практиці фінансового аналізу використовують групу показників платоспроможності, які розраховують як відношення надходжень і платежів. Такі показники можуть застосовуватися як до грошових потоків від певних видів діяльності, так і до грошових потоків підприємства в цілому.

Базова формула розрахунку показника  платоспроможності має такий вигляд:

де Кпл - коефіцієнт платоспроможності;

Гн -  грошові надходження за період;

Гв — грошові витрати.

Визначення цього коефіцієнта потрібне для того, що показати, наскільки в разі несприятливих умов можуть бути скорочені надходження грошових коштів без загрози необхідним розрахункам .

Очевидно, що значення Кпл не має бути меншим за одиницю. У противному разі можна говорити про те, що поточних надходжень недостатньо для здійснення поточних платежів і підприємство здійснює їх за рахунок залишку грошових коштів на початок періоду.

У цьому зв'язку слід зазначити, що однією з основних умов стабільного фінансового стану підприємства є надходження грошових коштів, що забезпечує покриття його поточних зобов'язань. Відсутність такого мінімально необхідного запасу грошових коштів свідчить про фінансові труднощі підприємства.

Наступним показником, що вказує на виникнення фінансових ускладнень, є тенденція до скорочення частки грошових коштів у складі оборотних активів підприємства при зростаючому обсязі Його поточних зобов'язань. Тому щомісячний аналіз співвідношення грошових коштів і найбільш термінових зобов'язань (строк яких закінчується в поточному місяці) може надати точну інформацію про надлишок (нестачу) грошових коштів на підприємстві.

Іншим методом оцінки достатності грошових коштів є визначення тривалості періоду їх обороту. З цією метою використовують таке співвідношення:

де Тоб  - тривалість періоду обороту;

ГК - середні залишки грошових коштів;

Т - тривалість періоду, що аналізується (рік, квартал);

Oгк — оборот грошових коштів за період.

Для розрахунку середніх залишків грошових коштів використовують внутрішні облікові дані про величину залишків на початок і кінець періоду (наприклад, місяць) на рахунках грошових коштів. З цією метою використовують формулу

де ГКn — залишки грошових коштів на початок n-го місяця, тис. грн;

n — кількість місяців у періоді.

Для визначення величини середнього обороту потрібно використовувати кредитовий оборот за період, що аналізується, по субрахунку 311 «Поточні рахунки в національній валюті», беручи до уваги, що більшість підприємств здійснюють безготівкові розрахунки зі своїми контрагентами, а видавання грошових коштів через касу (наприклад, заробітна плата працівників) передбачає їх попереднє одержання в банку та використання (чекові книжки, акредитиви) за рахунок власних коштів, пов'язане з перерахуванням коштів з поточного рахунку на відповідні спеціальні рахунки. У цих випадках використання суми кредитових оборотів по рахунках 30 «Каса», 311 «Поточні рахунки в банку в національній валюті», 313 «Інші рахунки в банку в національній валюті» для визначення величини обороту призвело б до подвійного рахунку і, як наслідок, — до значного викривлення показника оборотності грошових коштів на підприємстві. Однак якщо на підприємстві значна частина розрахунків проходить через касу або формування спеціальних рахунків здійснюється на позиковій основі, тобто суми, що проводяться за кредитом субрахунків 30 «Каса», 313 «Інші рахунки в банку в національній валюті», не знаходять свого попереднього відображення на субрахунку 311 «Поточні рахунки в банку в національній валюті», вказані витрати грошових коштів мають бути додані до суми кредитового обороту по рахунку 311 «Поточні рахунки в банку в національній валюті».  

У зв'язку з тим, що рух грошових коштів, а також його результати (чистий грошовий потік) впливають на ліквідність та платоспроможність підприємства, у межах ретроспективного аналізу поряд з класичними його завданнями доцільно здійснити аналіз:

•  ліквідності та платоспроможності;

•  втрат у грошовому потоці внаслідок непродуманої політики стосовно дебіторів;

•  внутрішніх ресурсів підвищення платоспроможності;

•  шляхів підвищення ліквідності балансу підприємства.

На першому етапі ретроспективного аналізу розглядають динаміку обсягу формування позитивного грошового потоку підприємства в розрізі окремих джерел. У процесі цього аналізу темпи приросту позитивного грошового потоку порівнюють з темпами приросту активів підприємства, обсягів виробництва та реалізації продукції. Особливу увагу на цьому етапі аналізу приділяють вивченню співвідношення залучення коштів за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел, виявленню ступеня залежності Розвитку підприємства від зовнішніх джерел фінансування.

На другому етапі вивчають динаміку обсягів формування негативного грошового потоку підприємства, а також структуру Цього потоку за напрямами розподілу грошових коштів. На цьому етапі аналізу визначають, наскільки розмірно розвивалися за Рахунок витрачання грошових коштів окремі види активів підприємства, що забезпечують приріст його ринкової вартості, за якими напрямами використовувалися грошові кошти, залучені із зовнішніх джерел, якою мірою погашалася сума основного боргу за залученими раніше кредитами та позиками.

На третьому етапі розглядають збалансованість позитивного і негативного грошових потоків, а також вивчають динаміку показника чистого грошового потоку як найважливішого показника фінансової діяльності підприємства та індикатора рівня збалансованості його грошових потоків у цілому. У процесі аналізу визначають роль і місце чистого прибутку підприємства у формуванні його чистого грошового потоку, виявляють ступінь достатності амортизаційних відрахувань з позиції необхідності оновлення основних засобів і нематеріальних активів.

Одним із аспектів аналізу, що здійснюється на цьому етапі, є визначення достатності чистого грошового потоку, що генерується підприємством, з позиції його потреб. У таких цілях використовують коефіцієнт достатності чистого грошового потоку, який розраховують за формулою

де Чгп — сума чистого грошового потоку підприємства в період, що розглядається;

БЗ — сума виплат основного боргу за довго- та короткостроковими кредитами і позиками підприємства;

∆З - сума приросту запасів товарно-матеріальних цінностей у складі оборотних активів підприємства;

Д — сума дивідендів (процентів), що сплачені власникам підприємства (акціонерам) на вкладений капітал (акції).

З метою усунення впливу господарських циклів розрахунок коефіцієнта достатності чистого грошового потоку підприємства рекомендується здійснювати за три останніх роки.

На четвертому етапі аналізу досліджують синхронність формування позитивного і негативного грошових потоків у розрізі окремих інтервалів звітного періоду, розглядають динаміку залишків грошових активів підприємства, що відображує рівень цієї синхронності та забезпечує абсолютну платоспроможність. У процесі дослідження синхронності формування різних видів грошових потоків розраховують коефіцієнт ліквідності грошового потоку підприємства:

де Лгп — коефіцієнт ліквідності грошового потоку підприємства;

ГПВП, ГПВН — відповідно сума валового позитивного і негативного грошових потоків;

ГК1, ГК0 — сума залишку грошових активів підприємства на кінець і початок періоду.

На п'ятому етапі аналізу визначають ефективність грошових потоків підприємства.

Ефективне формування грошових потоків означає таке надходження і витрачання грошових коштів, яке створює чистий грошовий потік та дає віддачу у вигляді чистого прибутку. Тому варто виявити збалансованість позитивного (надходження) і негативного (витрачання) грошових потоків у загальному обсязі, вивчити динаміку показника чистого потоку.

У процесі аналізу визначається роль і місце чистого прибутку підприємства у формуванні його чистого грошового потоку, виявляється рівень достатності амортизаційних відрахувань з позицій необхідного відновлення необоротних активів.

Оцінку ефективності формування грошових потоків, насамперед, здійснюють за розрахунком чистого грошового потоку (ЧГ), який характеризується різницею між надходженням (НГ) і витрачанням (ВГ) грошових коштів у певному інтервальному періоді.

ЧГ = НГ - ВГ.

Як показує розрахунок, в залежності від співвідношення позитивного і негативного грошового потоку, величина чистого грошового потоку може бути позитивною (+ГПвп) і негативною (-ГПвн).

Позитивна величина чистого грошового потоку свідчить про наявність у підприємства вільного залишку грошових коштів, одержаних від об'єктів господарювання в окремих періодах. У протилежному випадку можна говорити про те, що поточних надходжень недостатньо для здійснення платежів, і підприємству для розрахунків необхідно використовувати залишки грошових коштів минулих періодів, користуватися позиками, або тимчасово збільшувати кредиторську заборгованість, тобто бути неплатоспроможним.

За відношенням позитивного і негативного грошових потоків визначають рівні окупності (РО) і завантаження (РЗ) грошових витрат:

                   

Якщо рівень показника РО < 1, грошовий потік підприємства вважається скупним, тобто формується певна величина чистого грошового потоку, а на 1 гривню грошових надходжень використовується менше однієї гривні грошових витрат.

Рівень завантаження грошових витрат повинен бути більше 1.0 і показує скільки грошових надходжень формує кожна гривня грошових витрат.

Позитивні величини різниці 1,0 — РО і РЗ — 1,0 свідчать, наскільки стабільно підприємство може забезпечити грошові витрати.

Достатність створеного чистого грошового потоку з позицій потреб підприємства (РД) щодо формування приросту активів (∆А), створення резервного капіталу (РК) і виплати дивідендів (ВД) розраховують за формулою:

Якщо показник РД > 1, то це свідчить про достатність чистого грошового потоку і, навпаки, якщо <1, то величина чистого грошового потоку не забезпечує потреби підприємства.

Для вивчення зміни величин позитивного і негативного грошових потоків в наочній формі, залежно від періодів, використовують лінійний графік контролю.

Важливе значення для майбутнього становища підприємства має інвестиційна спрямованість грошових потоків.

Надходження грошових коштів оцінюється за рівнем формування власних джерел інвестування активів (ВІА) - чистого прибутку (ЧП) і амортизації (AM):

Показник показує, скільки власних інвестиційних джерел надходить підприємству з позитивним грошовим потоком, і повинен зростати.

Витрачання грошових коштів оцінюється за рівнем їх інвестування (ВГА) в необоротні активи (НА) і приріст виробничих запасів (ВЗ):

Значення показника свідчить про частку грошових коштів яка фактично витрачається на формування виробничого потенціалу підприємства, а його величина повинна забезпечувати конкурентоспроможність об'єктів господарювання.

ТЕМА 7

АНАЛІЗ ЛІКВІДНОСТІ І ПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1.  Сутність ліквідності та платоспроможності та їх значення при оцінці фінансового стану підприємства

2. Система показників ліквідності: методика їх розрахунку, економічна інтерпретація

3. Зміст та послідовність проведення аналізу платоспроможності підприємства

Питання для самоконтролю

1. Показники низької платоспроможності, можливості її відновлення (втрати).

2. Умови визнання підприємства неплатоспроможним.

Мета: охарактеризувати методику проведення аналізу ліквідності та платоспроможності підприємства

1.  Сутність ліквідності та платоспроможності та їх значення при оцінці фінансового стану підприємства

З позиції фінансової діяльності будь-якому підприємству доводиться вирішувати такі завдання:

• підтримання спроможності своєчасно відповідати за своїми поточними фінансовими зобов'язаннями;

• забезпечення фінансування в необхідних обсягах.

Ці завдання формуються з позиції коротко- та довгострокової перспектив.

Фінансовий стан підприємства з позиції короткострокової перспективи оцінюється показниками ліквідності та платоспроможності, які в загальному вигляді характеризують його спроможність своєчасно і в повному обсязі здійснювати розрахунки за короткостроковими зобов'язаннями перед контрагентами. Короткострокова заборгованість підприємства, що відокремлена у відповідному розділі пасиву балансу, погашається різними способами, зокрема забезпеченням такої заборгованості можуть виступати будь-які активи підприємства, у тому числі необоротні. Разом з тим очевидно, що ситуація, коли, наприклад, частина основних засобів продається для того, щоб розрахуватися за короткостроковими зобов'язаннями, є небажаною. Саме тому, говорячи про ліквідність та платоспроможність підприємства як характеристики його поточного фінансового стану і оцінюючи, зокрема, його потенційні можливості розраховуватися із кредиторами за поточними операціями, цілком логічним є зіставлення оборотних активів та короткострокових пасивів.

Незважаючи на те, що на практиці поняття ліквідності та платоспроможності тісно взаємозв'язані, вони не є тотожними.

Так у перекладі з грецької мови «liquidus» означає «рідкий, плинний». Якщо пригадати властивості будь-якої рідини, то однією з них є здатність останньої приймати форму того посуду, який вона наповнює, і миттєво змінювати цю форму при її переміщенні з одного посуду в інший.

У зв'язку з цим вважаємо, що найбільш точним є визначення, коли під ліквідністю розуміють мобільність активів, їх спроможність (у разі потреби і за короткий проміжок часу) перетворюватися з натурально-речовинної форми в грошову, тобто ліквідність у загальному розумінні означає здатність цінностей перетворюватися в грошові кошти. Вона характеризується наявністю в підприємства ліквідних засобів у формі залишку грошей у касі, грошових коштів на рахунках у банку та тих елементів оборотних активів, що легко реалізуються.

Ступінь ліквідності визначається тривалістю часового періоду, протягом якого ця трансформація може бути здійснена. Чим коротший період, тим вища ліквідність цього виду активів.

Слід зауважити, що в складі поточних активів є такі їх елементи, які можна швидко продати, але зі значною знижкою в ціні. До таких елементів відносять виробничі запаси, при реалізації яких підприємство отримує 40 і менше відсотків від їх облікової вартості.

У зв'язку з цим ліквідність необхідно розглядати:

1) як час, необхідний для продажу активів;

2) як суму, одержану від продажу активу.

В свою чергу платоспроможність підприємства   характеризується   його можливістю і здатністю своєчасно й повністю виконувати свої фінансові зобов'язання перед внутрішніми та зовнішніми партнерами, а також державою.

Основними ознаками платоспроможності є:

а) наявність у достатньому обсязі коштів на поточному рахунку;

б) відсутність простроченої кредиторської заборгованості.

Оцінка платоспроможності необхідна не тільки для підприємства з метою аналізу й прогнозування його подальшої фінансової діяльності, а й для його зовнішніх партнерів і потенційних інвесторів. Як правило, досліджують поточну і перспективну платоспроможність.

Поточна платоспроможність характеризує поточний стан розрахунків на підприємстві та аналізується на основі даних про його фінансові потоки: приток грошових коштів має забезпечити покриття поточних зобов'язань господарюючого суб'єкта.

Перспективна платоспроможність визначає можливість підприємства у майбутньому розраховуватися за своїми короткостроковими боргами і досліджується переважно за допомогою показників ліквідності. Саме від рівня ліквідності залежить як перспективна, так і поточна платоспроможність. Отже, ліквідність і платоспроможність не тотожні, хоча й дуже близькі поняття, причому ліквідність є більш місткою категорією, ніж платоспроможність.

2. Система показників ліквідності: методика їх розрахунку, економічна інтерпретація

При визначенні рівня ліквідності одним із найпростіших, але недостатнім є порівняння величини поточних активів з величиною поточних пасивів. Проте на практиці іноді виникає ситуація, коли поточні активи перевищують за величиною короткострокові пасиви, показники ліквідності характеризують фінансовий стан як задовільний, проте така оцінка вважається помилковою, оскільки в оборотних активах значну частку займають неліквіди та прострочена дебіторська заборгованість.

До неліквідів, як правило, відносять залежані виробничі запаси, споживчі властивості яких роблять неможливим їх використання в технологічному процесі, готову продукцію, що не користується попитом, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів.

Неліквіди, тобто активи, які не можуть бути використані в технологічному процесі чи реалізовані (як товар) на ринку, а іноді й невиправдана дебіторська заборгованість, не відображуються в балансі. Це означає, що активи, фактична цінність яких сумнівна, входять до їх загальної величини і використовуються при розрахунках показників ліквідності, рівень якої не відповідає реально існуючому. Хоча при складанні балансу активи, що потенційно не обіцяють доходу, мають бути списані на збитки, на практиці це здійснюється не завжди. Крім того, заздалегідь передбачити частку сумнівної дебіторської заборгованості дуже складно.

Разом з тим слід зазначити, що така ситуація має місце не завжди. Невиправдане збільшення поточних активів на величину неліквідів відбувається лише в процесі здійснення зовнішнього фінансового аналізу, оскільки інформація про якісний склад оборотних засобів є недоступною.

Можливість отримання більш точної оцінки ліквідності виникає в процесі здійснення внутрішнього аналізу, який ґрунтується на повних даних бухгалтерського обліку. Однак наявність неліквідів у структурі поточних активів не тільки робить результати зовнішнього аналізу ліквідності дуже умовними, а й значно погіршує якісний склад оборотних активів та негативно впливає на рівень ліквідності.

У свою чергу, наслідками низького рівня ліквідності є неспроможність підприємства швидко розраховуватися за допомогою наявного на балансі майна за своїми зобов'язаннями, що призводить до зниження дохідності, неплатежів і банкрутства.

Крім того, важкі наслідки низької ліквідності відчувають не тільки самі підприємства, а й їх кредитори, постачальники, оскільки відбувається затримка сплати відсотків і суми боргу, в крайньому разі — часткова або повна втрата неповернутого боргу, а також невиконання умов контракту тощо.

Досліджуючи взаємозалежність ліквідності та платоспроможності, слід зазначити, що ліквідність є менш динамічною категорією, ніж платоспроможність. Справа в тому, що в міру стабілізації виробничої діяльності підприємства в нього поступово складається певна структура активів і джерел коштів, різкі зміни якої порівняно рідкі. Тому показники ліквідності звичайно варіюють у певних цілком передбачуваних межах, що й дає підстави аналітичним агентствам розраховувати та публікувати середньогалузеві і середньогрупові значення цих показників для використання у міжгосподарських порівняннях і як орієнтири при відкритті нових напрямів виробничої діяльності.

Методичні засади оцінки ліквідності балансу

та підприємства в цілому

Як уже зазначалося, підприємство може бути ліквідним у більшій чи меншій мірі, оскільки до складу активів входять різнорідні їх елементи, серед яких є як ті, що легко реалізуються, так і ті, що важко реалізуються для погашення зовнішньої заборгованості

За ступенем ліквідності статті активів умовно можна розподілити на чотири групи:

Перша група (А1) — це абсолютно ліквідні активи, такі як грошові кошти та короткострокові фінансові вкладення.

Друга група (А2) — активи, що швидко реалізуються. Це готова продукція, відвантажені товари і дебіторська заборгованість. Ліквідність таких активів різна і залежить від низки факторів: своєчасності відвантаження продукції, оформлення банківських документів, швидкості платіжного документообороту в банках, попиту на продукцію та її конкурентоспроможності, місцезнаходження контрагентів та їх платоспроможності, умов надання комерційних кредитів покупцям, форм розрахунків тощо.

Слід зауважити, що основним компонентом цієї групи є дебіторська заборгованість. З метою підвищення ліквідності підприємство деякою мірою може управляти активами другої групи, зокрема змінюючи строки кредитування покупців.

Третя група (А3) — це активи, що повільно реалізуються. До них належать виробничі запаси та незавершене виробництво.

Оборотні активи взаємопов'язані в межах кругообороту коштів (рис. 2).

Рис. 2 Трансформація оборотних активів

Зв'язки, показані на рис. 2, відображують послідовну трансформацію коштів з однієї групи активів у іншу:

• зв'язок 1 — технологічний процес виробництва продукції з відповідної сировини, матеріалу (перетворення напівфабрикатів у готову продукцію);

• зв'язок 2 — надходження на поточний рахунок платежів за продукцію, боргів від дебіторів;

• зв'язок 3 — реалізація сировини, матеріалів, напівфабрикатів стороннім організаціям.

Говорячи про меншу ліквідність запасів порівняно з іншими видами оборотних активів, ми виходимо саме із суті кругообороту грошових коштів на підприємстві. Безумовно, якщо запаси сировини, матеріалів, розглядати як товар, їх ліквідність може бути надто високою. Однак у даному випадку запаси розглядаються як проміжний елемент технологічного процесу.

Четверта група (А4) — це активи, що важко реалізуються. До них відносять основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові вкладення, незавершене будівництво.

Пропорція, в якій ці групи мають перебувати, визначається:

1)  характером і сферою діяльності підприємства;

2)  швидкістю обороту коштів підприємства;

3)  співвідношенням оборотних і необоротних активів;

4)  «якістю» — ступенем ліквідності поточних активів;

5)  сумою та строковістю зобов'язань, на покриття яких призначені статті активів.

Оскільки в складі короткострокових пасивів можна виділити зобов'язання різного ступеня строковості, то одним зі способів оцінки ліквідності на стадії попереднього аналізу є зіставлення певних елементів активу з елементами пасиву.

У зв'язку з цим усі зобов'язання підприємства залежно від строковості їх погашення поділяють на чотири групи:

Перша група (П1) — найбільш строкові зобов'язання (кредиторська заборгованість та кредити банку, строк повернення яких настав).

Друга група (П2) — середньострокові зобов'язання (короткострокові кредити банку).

Третя група (П3) — довгострокові зобов'язання (довгострокові кредити банку та позики).

Четверта група (П4) — власний (акціонерний) капітал, що постійно є в розпорядженні підприємства .

Схематично процедура порівняння статей активів з відповідними статтями пасивів подана на рис. 3.

Рис. 7.3. Класифікація статей активу і пасиву балансу для аналізу ліквідності

Так баланс   вважають   абсолютно   ліквідним,   якщо:   

А1 ≥ П1;

А2 ≥ П2;

А3 ≥ П3;

А4 ≤ П4.

При цьому, якщо виконуються перші три обов'язкові умови ліквідності А1 ≥ П1, А2 ≥ П2, А3 ≥ П3, тобто поточні активи перевищують зовнішні зобов'язання підприємства, то виконується і остання нерівність А4 ≤ П4, яка має балансуючий характер та підтверджує наявність у суб'єкта господарювання власних оборотних коштів і означає дотримання мінімальної умови фінансової стійкості.

Невиконання однієї з перших трьох нерівностей свідчить про порушення ліквідності балансу. При цьому нестача коштів по одній групі активів компенсується їх надлишком по іншій групі лише теоретично, оскільки при цьому має місце компенсація за вартісною величиною. Однак у реальній платіжній ситуації менш ліквідні активи не можуть замінити більш ліквідні. Тому якщо будь-яка з нерівностей має знак, протилежний зафіксованому в оптимальному варіанті, ліквідність балансу більшою або меншою мірою буде відрізнятися від абсолютної.

Зіставлення найбільш ліквідних активів і тих їх елементів, що швидко реалізуються, з найбільш строковими зобов'язаннями і короткостроковими пасивами дає змогу оцінити поточну ліквідність. Порівняння активів, що повільно реалізуються, з довгостроковими зобов'язаннями відображує перспективну ліквідність.

Поточна ліквідність свідчить про платоспроможність підприємства в найближчий до моменту проведення аналізу час.

Перспективна ліквідність являє собою прогноз платоспроможності на основі зіставлення надходжень і платежів.

Вивченням співвідношень зазначених вище груп активів і пасивів за кілька періодів можна встановити тенденції в структурі балансу та його ліквідності.

Наступним етапом аналізу виступає оцінка якості оборотних активів — складу запасів, надійності покупців тощо.

З метою поглибленого аналізу складу поточних активів їх групують за критеріями ризику.

Так, до групи активів з мінімальним ступенем ризику відносять грошові кошти і короткострокові цінні папери, що легко реалізуються.

Активи з малим ступенем ризику — це дебіторська заборгованість підприємств з нормальним фінансовим станом, запаси (крім залежаних), готова продукція, що користується попитом.

До групи активів із середнім ступенем ризику належать незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів.

Високий ступінь ризику мають такі елементи оборотних активів, як сумнівна дебіторська заборгованість, запаси готової продукції, яка не користується попитом, залежані запаси, інші неліквіди.

На основі такої класифікації визначають величину активів, що важко реалізуються (сума груп оборотних активів із середнім та високим ступенем ризику), і оцінюють тенденцію зміни співвідношень між нею та загальною величиною активів, а також між нею й сумою активів, що легко реалізуються. До складу останньої відносять елементи поточних активів, що мають мінімальний і малий ступені ризику вкладання капіталу. Тенденція названих співвідношень до зростання вказує на зниження ліквідності.

При проведенні такого аналізу рекомендується врахувати, що поділ оборотних засобів на ті, що важко та легко реалізуються, не є постійним і може змінюватися зі зміною конкретних економічних умов. Наприклад, в умовах нестабільного постачання або інфляції підприємство може збільшити вкладення коштів у виробничі запаси та інші види товарно-матеріальних цінності, ринкові ціни на які стабільно зростають, що дасть підґрунтя віднести їх до активів, які легко реалізуються.

Значне зростання оборотних активів, що важко реалізуються, має серйозні негативні наслідки для підприємства, до яких не тільки належить зниження його ліквідності. Крім того, збільшується величина так званого «мертвого» капіталу, внаслідок чого уповільнюється оборотність коштів і відповідно знижується ефективність діяльності. Дуже часто на підприємствах падіння значень показників рентабельності багато в чому визначається наявністю та зростанням частки активів, що важко реалізуються.

Основними причинами настання такої ситуації є:

а) низька якість та висока ціна продукції, що виробляється;

б) невідповідність місткості ринку, на якому передбачена реалізація продукції, обсягу її виробництва;

в) послаблений контроль за зберіганням товарно-матеріальних цінностей, коли формально проведена інвентаризація не дає змоги скласти об'єктивну картину наявності та стану запасів матеріальних цінностей;

г) відсутність оперативного контролю та аналізу дебіторської заборгованості, коли завдання працівників бухгалтерського від ділу зводяться тільки до реєстрації господарських операцій та відображення їх в облікових регістрах.

При здійсненні аналізу ліквідності також потрібно з'ясувати і уточними такі питання, як:

• свобода у розпорядженні активами (чи не є активи предметом застави);

• можливість швидкої втрати цінностей активу внаслідок його морального або фізичного зносу (може бути особливо актуальним для підприємств харчової промисловості та торговельних підприємств);

• доступність активів для поточного розпорядження (наприклад, наявність заморожених рахунків є принциповим чинником для оцінки поточної платоспроможності);

• контрольованість активів (для кредитора важливо володіти інформацією про спроможність позичальника швидко переміщувати або приховувати активи. Наприклад, переказати грошові кошти з одного рахунка на інший, відомості про який недоступні кредиторам);

• наявність умовних зобов'язань, до яких відносять гарантійні та потенційні зобов'язання, що можуть виникнути внаслідок несприятливого   рішення   по   судовому  розгляду.   Хоча  такі   зобов'язання не можуть бути відображені в бухгалтерському балансі, оскільки по них не можна дати достовірну кількісну оцінку, інформація про сам факт наявності таких зобов'язань в обов'язковому порядку має бути надана в поясненнях до звітності.

Продовжує аналіз ліквідності — дослідження відповідних фінансових коефіцієнтів, яке здійснюється поетапним зіставленням окремих груп активів з короткостроковими пасивами на основ.

Узагальнюючим показником ліквідності є коефіцієнт поточної ліквідності (коефіцієнт покриття), який визначається співвідношенням усіх поточних активів до поточних зобов'язань, характеризує достатність оборотних активів підприємства для погашення своїх боргів. Загальний коефіцієнт покриття показує, скільки грошових одиниць оборотних активів припадає на кожну грошову одиницю поточних зобов'язань:

де ОА — оборотні активи;

КП — короткострокові пасиви.

Багаторазове перевищення оборотних активів над короткостроковими зобов'язаннями дає змогу зробити висновок про те що підприємство володіє значним обсягом вільних ресурсів, які формуються з власних джерел. З позиції кредиторів така ситуація є більш прийнятною, оскільки посилює їх упевненість у погашенні боргів. Однак з погляду ефективності діяльності підприємства значне накопичення запасів, відволікання коштів у дебіторську заборгованість спричиняє уповільнення оборотності його коштів а отже, призводить до зменшення маси прибутку. Тому необхідно встановити оптимальний розмір такого перевищення.

В економічній літературі наводиться теоретичне значення коефіцієнта поточної ліквідності - від 1,5 до 2. Проте це лише орієнтовне значення, яке вказує на порядок показника, а не його точне нормативне значення.                                                  

Застосування такого нормативного значення коефіцієнта поточної ліквідності до всіх підприємств є економічно недоцільним Навіть якщо не враховувати галузеві особливості (коли зміна нормативного значення коефіцієнта є об'єктивною, оскільки відбиває структуру активів і пасивів, що змінюється залежно від сфери діяльності), на одному й тому самому підприємств, в різні періоди його діяльності нормативний рівень коефіцієнта може суттєво відрізнятися.

До факторів, що впливають на нормативне значення цього показника, як правило, відносять:

а) зіставлення умов надання і отримання комерційного кредиту, якщо оборотність дебіторської заборгованості перевищує оборотність кредиторської заборгованості, то рівень коефіцієнта поточної ліквідності може бути нижчим від орієнтовного його значення. Якщо має місце зворотна ситуація, то критичний рівень цього коефіцієнта має бути вищим за теоретично встановлений норматив;

б)  ефективність роботи підприємства відносно управління запасами: деякі компанії за рахунок високої культури організації технологічного процесу, наприклад упровадженням системи постачання сировини та матеріалів, відомої під назвою «точно в строк» (just-in-just), можуть суттєво скоротити рівень запасів, а отже, знизити значення коефіцієнта поточної ліквідності до нижчого рівня, ніж у середньому по галузі, без негативних наслідків для свого поточного фінансового стану;

в)  високу оборотність грошових коштів, коли підприємство може дозволити собі відносно невисокий рівень коефіцієнта покриття. У даному разі прийнятна ліквідність забезпечується за рахунок більш інтенсивного притоку грошових коштів у результаті поточної діяльності.

Отже, аналізуючи поточний фінансовий стан підприємства з позиції ліквідності, потрібно врахувати ці та інші фактори, що впливають на рівень цього показника.

За своїм змістом, аналогічним коефіцієнту поточної ліквідності, є коефіцієнт швидкої ліквідності, який розраховують по більш вузькому колу оборотних активів, коли з їх загальної величини вилучають найменш ліквідну частку — виробничі запаси за формулою:

де ВЗ — виробничі запаси.

Логіка такого вилучення полягає не тільки в значно меншій ліквідності запасів, а й у тому, що грошові кошти, які можна отримати на випадок змушеної реалізації виробничих запасів, можуть бути значно менші за витрати на їх придбання.

Аналізуючи динаміку цього показника, слід звертати увагу на фактори, що зумовили його зміну. Так, якщо зростання коефіцієнта швидкої ліквідності було пов'язано в основному зі збільшенням величини невиправданої дебіторської заборгованості, то навряд чи така тенденція може бути охарактеризована як позитивна.

Орієнтовним значенням показника вважається рівень від 0,5 до 1, але для цього показника, як і для попереднього, підприємство самостійно встановлює норматив, ураховуючи різні фактори впливу.

Найбільш жорстким критерієм ліквідності є коефіцієнт абсолютної ліквідності, який визначається відношенням найбільш ліквідних активів (грошових коштів) до поточних зобов'язань:

де ГК — грошові кошти.

Цей коефіцієнт показує, яка частка короткострокової заборгованості в разі потреби може бути погашена негайно за рахунок наявних  грошових  коштів.  Теоретично  достатнім   вважається, якщо коефіцієнт абсолютної ліквідності вищий як 0,2—0,35. Це означає, що 20—35 % своїх короткострокових боргів підприємство може погасити в поточний момент. Ось чому цей показник називають ще коефіцієнтом платоспроможності.

При оцінці ліквідності платіжних засобів необхідно розраховувати швидкість трансформації дебіторської заборгованості і товарних запасів у грошові кошти і одержати дані про реальні терміни погашення кредиторської заборгованості.

Показники швидкості та щоденної суми трансформації дебіторської заборгованості і товарних запасів у грошові кошти визначають таким чином:

де Тп — середній термін трансформації платіжних засобів підприємства у грошові кошти, дні;

Т, — термін для трансформації г-го виду платіжних засобів у грошові кошти, дні;

ПЗ, — величина /-го виду платіжних засобів;

ГЗ — сума грошових коштів, що може щоденно формувати підприємство з платіжних засобів.

Оцінка можливостей трансформації активів підприємства в платіжні засоби дає змогу всебічно охарактеризувати їх ліквідність.

3. Зміст та послідовність проведення аналізу платоспроможності підприємства

На відміну від ліквідності підприємства, фінансовий стан з погляду платоспроможності може бути досить змінним: незважаючи на те, що підприємство на конкретну дату характеризується як платоспроможне, вже наступного дня ця ситуація може кардинально змінитися внаслідок настання строків розрахунку, з одного боку, і відсутності коштів, наприклад, у результаті їх не надходження за відвантажену раніше продукцію — з другого.

Таким чином, підприємство через фінансову недисциплінованість своїх дебіторів саме стає неплатоспроможним. Якщо затримка з надходженням платежу має короткостроковий або випадковий характер, то ситуація з погляду платоспроможності може найближчим часом змінитися на краще, однак не виключені також інші менш сприятливі варіанти. Такі критичні ситуації особливо часто мають місце в комерційних організаціях, які через певні причини не підтримують у достатньому обсязі страховий запас грошових коштів на поточному рахунку.

Неплатоспроможність може бути випадковою, тимчасовою, хронічною або тривалою. Тому, аналізуючи стан платоспроможності підприємства, необхідно розглянути причини фінансової скрути, частоту її виникнення та тривалість прострочених боргів.

Причинами неплатоспроможності можуть бути:

невиконання плану по виробництву і реалізації продукції,

підвищення її собівартості,

невиконання плану по прибутку і, як результат, нестача власних джерел самофінансування.

Однією з причин погіршення платоспроможності може бути неправильне використання оборотного капіталу: відволікання коштів у дебіторську заборгованість, а також вкладення в понадпланові запаси та на інші цілі, які тимчасово не мають джерел фінансування. Іноді причиною неплатоспроможності є не безгосподарність підприємства, а незаможність його клієнтів.

Тому з метою оперативного внутрішнього аналізу поточної платоспроможності, щоденного контролю за надходженням коштів від продажу продукції, погашення дебіторської заборгованості та іншими надходженнями грошових коштів, а також для контролю за виконанням платіжних зобов'язань перед постачальниками, банками та іншими кредиторами складають платіжний календар, в якому, з одного боку, розраховують наявні та очікувані надходження грошових коштів, а другого — розмір їх витрачань на той самий період.

Оперативний платіжний календар складають на основі даних про відвантаження та реалізацію продукції, закупівлю засобів виробництва, документів про розрахунки з оплати праці, видавання авансів працівникам, виписки з банківських рахунків тощо (табл. 3).

Таблиця 3.

Оперативний платіжний календар на 15.03.09

Платіжні кошти	Сума, грн.	Платіжні зобов'язання	Сума, грн.
Залишок грошових коштів: у касі; на поточному рахунку		Виплата заробітної плати
Цінні папери із строком погашення до 15.03.09		Відрахування у фонд соціального захисту
Надходження грошових коштів до 15.03 від: реалізації продукції; іншої реалізації; фінансової діяльності		Платежі до бюджету та в державні цільові фонди
Аванси, отримані від покупців		Сплата  рахунків   постачальників
Кредити, позики		Сплата відсотків за кредит
Погашення простроченої дебіторської заборгованості		Повернення   банківського кредиту
Інше		Погашення іншої кредиторської заборгованості
		Усього
		Перевищення платіжних коштів  над  платіжними зобов'язаннями
Баланс		Баланс

Для визначення поточної платоспроможності слід платіжні кошти на відповідну дату порівняти з платіжними зобов'язаннями на ту саму дату. Ідеальним є варіант, коли цей коефіцієнт буде становити одиницю або дещо більше (від 1 до 2).

Для з'ясування причин зміни рівня платоспроможності важливе значення має аналіз виконання фінансового плану за дохідною та витратною частинами. Для цього дані Звіту про рух грошових коштів, а також Звіту про фінансовий результат порівнюють з даними фінансової частини бізнес-плану. У процесі аналізу насамперед установлюють виконання плану щодо надходження грошових коштів, в основному від реалізації продукції, робіт та послуг, майна, з'ясовують причини зміни суми виручки та виявляють резерви її збільшення. Особливу увагу приділяють використанню грошових коштів, оскільки навіть при виконанні дохідної частини фінансового плану перевитрати та нераціональне використання грошових коштів можуть призвести до фінансових труднощів.

Витратну частину фінансового плану аналізують за кожною статтею зі з'ясуванням причини перевитрат, які можуть бути виправданими і невиправданими. За результатами аналізу фінансового плану мають бути виявлені резерви збільшення планомірного надходження грошових коштів для забезпечення стабільної платоспроможності підприємства в перспективі.

Певний науковий інтерес представляє французька методика оцінки платоспроможності. На основі дослідження 95 малих та середніх підприємств була розроблена модель, яка дає змогу оцінити ймовірність затримки платежів фірмою залежно від значення такого дискримінантного показника:

Імовірність затримки платежів, що мають різне значення показника Q, наведено в табл. 4.

Таблиця 4

Значення Q	+0,21	+0,48	+0,002	-0,026	-0,068	-0,087	-0,107	0,131	-0,164
Імовірність затримки платежів, %	100	90	80	70	60	50	40	30	20	10

У вітчизняній практиці з метою прогнозування платоспроможності підприємства розраховують коефіцієнт відновлення (втрати) платоспроможності:

де Кпппл, Ккппл — фактичний коефіцієнт поточної ліквідності відповідно на початок і кінець періоду;

Кнпл — нормативний рівень коефіцієнта поточної ліквідності;

Т — тривалість звітного періоду, міс.;

6(3) — період відновлення (втрати) платоспроможності, міс.; за період відновлення платоспроможності прийнято 6 міс., період втрати — 3 міс.

Отже, алгоритм розрахунку коефіцієнта Квв являє собою конструкцію, в чисельнику якої прогнозне значення коефіцієнта поточної ліквідності, розраховано на перспективу, а в знаменнику — його нормативний рівень. Показник відображує наявність реальної можливості у підприємства відновлювати або втрачати платоспроможність протягом певного періоду.

Підставою для визнання структури балансу підприємства незадовільною, а підприємства — неплатоспроможним є виконання умов за якої коефіцієнт поточної ліквідності на кінець звітного періоду має значення менше ніж 2;

Якщо вищевказана умова не виконується, оцінюється можливість відновлення платоспроможності підприємства. Для цього визначають прогнозне значення коефіцієнта поточної ліквідності на кінець так званого «періоду відновлення платоспроможності», що дорівнює 6 міс., і зіставляють його з нормативним рівнем. Якщо значення показника Квв не менше за 1, підприємство протягом 6 міс. спроможне вийти на нормативний рівень коефіцієнта поточної ліквідності та відновити свою платоспроможність. Якщо Кав < 1, то підприємство швидше за все не матиме такої можливості.

У разі відсутності підстав для визнання структури балансу незадовільною досліджують імовірність втрати підприємством платоспроможності. У цьому випадку також розраховують прогнозне значення коефіцієнта поточної ліквідності на кінець періоду, але такого, що дорівнює 3 міс., і зіставляють його зі своїм нормативом. Якщо значення Kвв буде меншим за 1, то підприємство найближчим часом не зможе виконувати свої зобов'язання перед кредиторами, якщо Kвв буде більшим за 1, то втрата платоспроможності підприємству не загрожує.

Незважаючи на простоту розрахунку, алгоритм коефіцієнта відновлення (втрати) платоспроможності не враховує ніяких заходів, яких кожне підприємство вживатиме в разі виникнення незадовільної структури балансу.

Саме тому в практиці роботи внутрішніх аналітиків підприємства часто виникає потреба в застосуванні певного комплексного показника, відповідні значення якого вкажуть на ступінь наближення фінансових труднощів. При цьому обов'язково враховуються особливості діяльності конкретного підприємства, його величина, галузева належність. У свою чергу, специфіка діяльності підприємства визначає значущість різних коефіцієнтів у загальній картині його фінансового благополуччя. Склад групи фінансових коефіцієнтів, який стане найкращим показником платоспроможності, а також значення вагомих множників, які відображують ступінь значущості кожного з коефіцієнтів, як правило, встановлюють експертним шляхом.

В якості комплексного індикатора фінансової стійкості деякі вчені пропонують таку комбінацію коефіцієнтів:

•  коефіцієнт оборотності запасів:

R1 = Виручка від реалізації / Середня вартість запасів;

•  коефіцієнт поточної ліквідності:

R2 — Оборотні активи / Короткострокові пасиви;

•  коефіцієнт структури капіталу:

R3 = Власний капітал / Позиковий капітал;

•  коефіцієнт рентабельності:

R4 - Прибуток звітного періоду / Підсумок балансу;

•  коефіцієнт ефективності:

R5 = Прибуток звітного періоду / Виручка від реалізації.

Отже, формула для оцінки фінансової стійкості матиме вигляд

N = 25 R'1 + 25R'2 + 20 R'3 + 20 R'4 + 1025 R',

R' = Фактичне значення показника R / Нормативне значення цього показника

Нормативне значення коефіцієнтів установлюється підприємством самостійно і є для нього оптимальним.

Коефіцієнти 25, 25, 20, 20, 10 являють собою частку впливу кожного з факторів і пропонуються експертами.

Якщо N>100, то фінансова ситуація на підприємстві вважається стабільною, якщо N< 100, вона викликає занепокоєння. Чим суттєвіше відхилення від значення 100 в менший бік, тим складніша ситуація і вища ймовірність того, що в підприємства протягом короткострокового періоду виникнуть фінансові труднощі.

Той факт, що внутрішні й зовнішні аналітики розраховують і досліджують показник Квв, свідчить про те, що кожне підприємство потенційно несе в собі ризик зниження ліквідності і втрати платоспроможності. Враховуючи економічну сутність цих характеристик фінансового стану, а також методи розрахунку їх основних показників, можна з упевненістю сказати, що такий ризик залежить від обсягів, структури та складу поточних активів і пасивів, які, у свою чергу, формуються в результаті проведення обраної підприємством політики управління активами та пасивами.

Відомо, що у фінансово-господарській діяльності підприємства кожний із елементів поточних активів (виробничі запаси, дебіторська заборгованість та грошові кошти) відіграє свою роль: за паси сировини й матеріалів використовуються для виробництва продукції, дебіторська заборгованість виникає в результаті існуючої практики продажу товарів за безготівковим розрахунком у кредит, грошові кошти — багатофункціональні. Для забезпечення ритмічної й стабільної поточної діяльності підприємство повинно мати у своєму розпорядженні необхідну величину поточних активів та їх елементів.

Однак суб'єкти господарювання по-різному підходять до вирішення цього завдання. Одні підтримують політику накопичення достатньо великих запасів сировини та матеріалів, займають лояльну позицію відносно покупців, надаючи їм пільгове кредитування, збільшують залишки вільних грошових коштів на своїх рахунках. Безумовно, така позиція підприємства має певні переваги, наприклад, суттєво знижується ризик зупинки виробництва внаслідок несвоєчасного постачання сировини, збільшується кількість покупців у результаті надання їм пільгових умов реалізації товару в кредит тощо. Однак таку політику управління оборотними активами не можна вважати виправданою і ефективною, оскільки вона супроводжується прямими і непрямими втратами: тривалий строк зберігання сировини на складі призводить до її старіння та псування, пільгові умови надання комерційного кредиту сприяють зростанню частки сумнівної дебіторської заборгованості в загальній її величині, невикористання тимчасово вільних грошових коштів, які є в розпорядженні підприємства, позбавляє його можливості отримувати додатковий дохід тощо. Іншими словами, надмірно велика величина оборотних коштів супроводжується зниженням ефективності та прибутковості роботи підприємства.

Інші підприємства обирають діаметрально протилежну політику, сутність якої полягає в граничній мінімізації рівня оборотних коштів. Остання досягається через налагодження ритмічного постачання сировини, що дає змогу скоротити до мінімуму її запаси на складі, встановлення жорстких вимог по розрахунках за продукцію, що приводить до зменшення величини дебіторської заборгованості та ін.

З погляду підвищення ефективності діяльності підприємства така політика є виправданою, але тільки теоретично. Так, У результаті мінімізації залишків основних елементів поточних активів зменшується величина коштів, що відволікаються з обороту, відповідно прискорюється оборотність оборотного капіталу, збільшується величина прибутку. Однак слід наголосити, що реалізація таких заходів на практиці дуже часто при зводить до небажаних наслідків. Так, можливі збої в постачанні сировини та матеріалів (при їх мінімальних запасах) можуть стати причиною різкого скорочення обсягів виробництва або призупинення виробничого процесу, жорсткі умови реалізації! товару в кредит можуть призвести до втрати покупців, відсутність резерву грошових коштів може ускладнити відносини кредиторами тощо.

Отже, облік ризикової складової ліквідності та платоспроможності   з   позиції   управлінського   персоналу   підприємства зводиться до вибору оптимальної політики управління величиною, складом і структурою оборотних активів, яка дає змогу привести до прийнятного значення ризик втрати ліквідності та за рахунок цього  підвищити рентабельність діяльності.

ТЕМА 8

АНАЛІЗ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1. Сутність фінансової стійкості підприємства, основні фактори, що на неї впливають

2. Відносні показники фінансової стійкості: методика їх розрахунку, економічна інтерпретація

3. Аналіз абсолютних показників фінансової стійкості

Питання для самоконтролю:

1.  Засоби зміцнення фінансової стійкості підприємства.

2. Оцінка впливів ефективності використання необоротних і оборотних активів на стійкість фінансового стану підприємства.

Мета: охарактеризувати методику проведення аналізу фінансової стійкості підприємства

1. Сутність фінансової стійкості підприємства, основні фактори, що на неї впливають

Одним з напрямів оцінки фінансового стану підприємства є визначення його фінансової стійкості, тобто рівня забезпеченості потреб господарської діяльності фінансовими ресурсами щодо їх наявності, розміщення і використання. Стійкість економіки підприємства залежить від результатів його операційної, фінансової та інвестиційної діяльності за умови досягнення стабільного перевищення доходів над витратами, вільного маневрування грошовими коштами та економічного зростання.

Запорукою виживання підприємств в умовах кризи та основою їх фінансове стійкого стану є фінансова стабільність.

Фінансова стабільність підприємства є однією із найважливіших характеристик фінансового стану підприємства і пов'язана з рівнем його залежності від кредиторів та інвесторів. За різних умов, у яких функціонує підприємство, останнє для досягнення фінансової стабільності проходить різні етапи. Так, в умовах кризи підприємство може досягати фінансової стабілізації за такими етапами:

1) ліквідація поточної неплатоспроможності підприємства;

2) відновлення фінансової стійкості (фінансової рівноваги у короткостроковому періоді);

3) забезпечення фінансової рівноваги у довгостроковому періоді. Кожному етапу фінансової стабілізації відповідають певні її внутрішні механізми — оперативний, тактичний і стратегічний, що являють собою систему заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань.

Оперативний механізм фінансової стабілізації — це система заходів, спрямованих, з одного боку, на зменшення розміру поточних зовнішніх зобов'язань підприємства у короткостроковому періоді, а з другого — на збільшення суми найліквідніших активів (грошей), що забезпечують термінове погашення цих зобов'язань.

Тактичний механізм фінансової стабілізації являє собою систему заходів, спрямованих на досягнення точки фінансової рівноваги підприємства у наступному періоді. Під фінансовою рівновагою тут слід розуміти відповідність між можливим обсягом генерування власних фінансових ресурсів та необхідним обсягом споживання власних фінансових ресурсів.

Стратегічний механізм фінансової стабілізації — це система заходів, спрямованих на підтримання досягнутої фінансової рівноваги підприємства у довгостроковому періоді.

Як економічний процес фінансова стабільність являє собою органічний процес чіткої взаємодії внутрішніх механізмів фінансової стабілізації підприємства — оперативного, тактичного та стратегічного з метою виведення підприємства з кризового стану або забезпечення економічного його зростання.

Як економічна категорія фінансова стабільність — це сукупність економічних відносин, що забезпечують умови збереження підприємством абсолютної або нормальної фінансової стійкості при контрольованій фінансовій рівновазі та одночасно спроможність до стійкого економічного зростання при врахуванні найбільш вагомих зовнішніх чинників.

Складовими елементами фінансової стабільності є:

фінансова рівновага підприємства;

ресурсна стійкість;

потенційна стійкість;

фінансова стійкість.

Основними із цих складових фінансової стабільності є фінансова рівновага та фінансова стійкість.

Фінансова рівновага підприємства — це відповідність обсягів формування та використання (споживання) власних фінансових ресурсів. Така фінансова рівновага досягається оптимізацією співвідношення між часткою коштів, що капіталізуються, і тією їх часткою, що спрямовується на споживання, а також узгодження джерел формування та напрямів використання власних фінансових ресурсів, встановлення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми джерелами формування власних фінансових ресурсів.

Ресурсна стійкість — це оптимальна структура трудових і матеріальних ресурсів підприємства. Вона сприяє економії витрат за рахунок скорочення потреб у фінансових ресурсах на їх фінансування, а отже, приводить до зростання прибутковості підприємства. Постійне збільшення прибутку дає змогу підприємству забезпечити в необхідній мірі формування власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел, що, у свою чергу, сприяє досягненню фінансової рівноваги та фінансовій стабілізації стану підприємства.

Потенційна стійкість — це можливість підприємства щодо нарощування обсягів діяльності та його спроможність вийти на новий рівень фінансової рівноваги. Підприємство може досягати як повної так і часткової фінансової стабілізації. Повна фінансова стабілізація досягається підприємством тільки при створенні передумов для стабільного зменшення вартості капіталу, що використовується, та постійного зростання ринкової вартості підприємства.

Фінансова стійкість — це такий стан фінансових ресурсів підприємства, за якого раціональне розпорядження ними є гарантією наявності власних коштів, стабільної прибутковості та забезпечення процесу розширеного відтворення. Фінансова стійкість — один із головних чинників, що впливає на досягнення підприємством фінансової рівноваги та фінансової стабільності.

У системі складових елементів фінансової стабільності підприємства фінансова стійкість займає одне із головних місць. Тому необхідним є пошук шляхів досягнення певного ступеня фінансової стійкості підприємства. Так недостатня фінансова стійкість підприємства може призвести до його неплатоспроможності, а надлишкова — сприятиме створенню «зайвих» запасів та резервів, у зв'язку з чим зростуть витрати на їх утримання, спостерігатиметься недоотримання прибутку та гальмування темпів економічного розвитку підприємства.

Визначення стандартизованої межі фінансової стійкості є складним процесом. Кожне підприємство функціонує та здійснює свою операційну діяльність в умовах певного економічного середовища.

На фінансову стійкість підприємства впливає ціла низка чинників. З метою управління окремими з них, посилення чи послаблення їх впливу на фінансову стійкість підприємства їх можна об'єднати в групи залежно від рівня виникнення та ступеня значущості.

За рівнем виникнення виділяють внутрішні та зовнішні чинники.

Залежно від ступеня їх значущості виділяють чинники І рівня (базові), II рівня (похідні) та III рівня (деталізуючі).

Оскільки з різних причин виникають чинники, що впливають на фінансову стійкість, то при виборі методів управління ними необхідно це врахувати. Якщо зовнішні чинники, що впливають на фінансову стійкість, викликані дією об'єктивних економічних законів і майже не залежать від діяльності підприємства, то внутрішнім чинникам властивий високий ступінь керованості, а характер їх зміни безпосередньо залежить від організації роботи самого підприємства. Отже, вплив внутрішніх і зовнішніх чинників на фінансову стійкість підприємства може бути різним, яким потрібно і можливо управляти в певних межах. За складом та ступенем значущості чинники, що впливають на фінансову стійкість, можна охарактеризувати так.

Чинники І рівня — це узагальнюючі (базові) чинники, які є результатом впливу чинників II і III рівнів і водночас виступають генератором взаємодії більш дрібних чинників.

До чинників І рівня відносять:

• фазу економічного розвитку системи;

• стадію життєвого циклу підприємства.

Залежно від фази економічного розвитку системи будуть різними темпи реалізації продукції, виробництва, їх співвідношення, рівень інвестицій підприємства у товарні запаси, доходів підприємства та населення. Так, у період економічної кризи темпи реалізації продукції відстають від темпів її виробництва, зменшуються інвестиції в товарні запаси, що, у свою чергу, призводить до ще більшого скорочення збуту за одночасного зменшення доходів підприємств і рівня доходів населення. Отже, знижується ліквідність підприємств та їх платоспроможність, що неодмінно негативно відбивається на ступені фінансової стійкості підприємства.

Другим базовим чинником І рівня виступає стадія життєвого циклу підприємства. Вона є основоположним чинником при визначенні загальноекономічної мети діяльності підприємства, для досягнення якої будуть спрямовані всі інші його стратегії (стратегія управління обсягами діяльності, стратегія управління власним та позиковим капіталом, фінансова стратегія). На рівні підприємства необхідно велику увагу приділяти з'ясуванню специфіки кожної окремої стадії його розвитку, оскільки специфіка кожної окремої стадії розвитку підприємства буде визначати також потенційні його можливості щодо забезпечення обсягів діяльності, а отже, величини прибутку, формування приросту активів та їх фінансування за рахунок окремих видів джерел, зокрема власними фінансовими ресурсами в необхідному обсязі з метою самофінансування, і разом із цим опосередковано формуватиме певний ступінь фінансової стійкості та стабільності фінансової діяльності підприємства.

Чинники II рівня — похідні. Вони є результатом дії основоположних (базових) чинників (фази економічного розвитку системи та стадії життєвого циклу підприємства). До складу чинників II рівня (похідних) належать:

• середній рівень доходів населення;

• демографічна ситуація;

• соціальна політика держави;

• податкова політика держави;

• грошово-кредитна політика;

• амортизаційна політика;

• загальний рівень стабільності;

• стратегія управління обсягами діяльності;

• стратегія управління активами;

• стратегія управління капіталом;

• стратегія управління грошовими потоками.

Чинники III рівня — є деталізуючими. За допомогою їх з'ясовують і деталізують механізм впливу на фінансовий стан підприємства похідних чинників. До чинників III рівня (деталізуючих) відносять:

• рівень конкуренції;

• рівень інфляції;

• склад та структуру активів;

• стратегію управління власними фінансовими ресурсами та позиковим капіталом;  

• стратегію управління ризиком.

2. Відносні показники фінансової стійкості: методика їх розрахунку, економічна інтерпретація

Значна кількість чинників, що впливає на фінансову стійкість підприємства, обумовлює значною мірою відсутність в економічній літературі єдиного підходу до її визначення та оцінки. Передумовою оцінки фінансової стійкості майже в усіх методичних підходах визнається проведення аналізу фінансового стану підприємства та його оцінка за допомогою системи коефіцієнтів, які дають змогу зробити висновок про ступінь фінансової стійкості підприємства. Фінансова стійкість є однією з найважливіших характеристик фінансового стану. В Україні використовують різні методики оцінки фінансового стану підприємств. Різні системи показників оцінки фінансового стану і стали причиною існування не одного підходу до визначення та оцінки фінансової стійкості.

Фінансову стійкість підприємства оцінюють за допомогою абсолютних і відносних показників. За абсолютний показник фінансової стійкості приймають наявність власних оборотних коштів. Це розрахунковий показник. Він визначається як різниця між поточними активами і поточними зобов'язаннями:

НВОК = II р. АБ - IV р. ПБ = р. 260 – р. 620,

де II р. АБ — поточні активи, тобто підсумок за II розділом активу балансу;

IV р. ПБ — поточні зобов'язання, підсумок за IV розділом балансу.

Цей розрахунковий показник показує, яка сума поточних активів сформована за рахунок власного капіталу. При цьому наявність власного оборотного капіталу в кожний конкретний період часу буде характеризувати фінансову залежність підприємства та його стан.

Крім абсолютних показників оцінки фінансової стійкості підприємства застосування відносних дозволяє більш детально її оцінити. Виділяють три методичних підходи щодо визначення фінансової стійкості за відносними показниками:

1) коефіцієнтний;

2) агрегатний;

3) інтегральний.

Суть КОЕФІЦІЄНТНОГО ПІДХОДУ оцінки фінансової стійкості підприємства полягає в обчисленні та аналізі низки фінансових коефіцієнтів. Методичний підхід до визначення фінансової стійкості за допомогою фінансових коефіцієнтів є найбільш поширеним. При використанні коефіцієнтного підходу кількість фінансових коефіцієнтів коливається від одного до шістнадцяти і більше. Зокрема, Положенням про порядок здійснення аналізу фінансового стану підприємств, що підлягають приватизації, затвердженим Наказом Мінфіну України та Фонду державного майна України від 26 січня 2001 р. № 49/121, визначено лише чотири коефіцієнти фінансової стійкості, хоча практикою доведено доцільність брати не менш як сім.

Так аналіз фінансової стійкості підприємства здійснюють за даними Балансу підприємства. Проведений аналіз характеризує структуру джерел фінансування ресурсів підприємства, суть фінансової стійкості та незалежності підприємства від зовнішніх джерел фінансування його діяльності.

Аналіз фінансової стійкості підприємства здійснюють через розрахунок та оцінку таких коефіцієнтів (табл. 1).

Таблиця 1

Алгоритм розрахунку основних показників (коефіцієнтів)

фінансової стійкості підприємства

№ з/п	Показник	Норматив	Порядок розрахунку показника (коефіцієнта)
1	Коефіцієнт фінансової автономії	Критичне значення – 0,5, збільшення
2	Коефіцієнт фінансової залежності	Критичне значення – 2, зменшення
3	Коефіцієнт фінансового ризику	≤0,5, критичне значення - 1
4	Коефіцієнт маневреності власного капіталу	>0 – збільшення
5	Коефіцієнт структури покриття довгострокових вкладень	-
6	Коефіцієнт довгострокового залучення коштів	0,4
7	Коефіцієнт фінансової незалежності капіталізованих джерел	0,6

З метою забезпечення єдиного порядку і основних методичних принципів проведення аналізу фінансового стану приватизованих підприємств Мінфіном України і Фондом державного майна України встановлено скорочений перелік коефіцієнтів для оцінки фінансової стійкості (табл. 2).

Таблиця 2

Алгоритм розрахунку показників (коефіцієнтів)

фінансової стійкості підприємства при приватизації

№ з/п	Показник	Порядок розрахунку показника
1	Коефіцієнт платоспроможності (автономії)
2	Коефіцієнт фінансування
3	Коефіцієнт забезпеченості власними оборотними коштами
4	Коефіцієнт маневреності власного капіталу

Охарактеризуємо найбільш суттєві із коефіцієнтів капіталізації.

Коефіцієнт фінансової автономії (незалежності) (коефіцієнт концентрації власного капіталу) характеризує частку власних коштів (власного капіталу) в загальній сумі коштів, авансованих у його діяльність. Чим вище значення цього коефіцієнта, тим більш фінансово стійким, стабільним і більш незалежним від зовнішніх кредиторів є підприємство. Вважають, що в підприємства з високою часткою власного капіталу кредитори швидше вкладають кошти, оскільки вони мають можливість погасити борги за рахунок власних коштів. Практика свідчить, що загальна сума заборгованості не повинна перевищувати суму власних джерел фінансування, тобто джерела фінансування підприємства (загальна сума капіталу) мають бути хоча б наполовину сформовані за рахунок власних коштів.

Отже, критичне значення коефіцієнта автономії має становити 0,5, хоча частка залученого капіталу в японських компаніях — 80 %, що на 58 % більше, ніж у США.

Коефіцієнтом, зворотним коефіцієнту фінансової автономії, є коефіцієнт фінансової залежності. Зростання цього показника у динаміці означає збільшення частки позикових коштів у фінансуванні підприємства, а отже, втрату фінансової незалежності. Якщо його значення знижується до одиниці (100 %), то це свідчить про те, що власники підприємства повністю його фінансують, а якщо перевищує одиницю, то навпаки. Так, наприклад, якщо значення коефіцієнта 1,40, це означає, що при вкладенні в активи підприємства 1,40 грн, позиченими є 40 коп.

Коефіцієнт фінансового ризику показує співвідношення залучених коштів і власного капіталу. За цим коефіцієнтом здійснюють найбільш загальну оцінку фінансової стійкості. Він показує, скільки одиниць залучених коштів припадає на кожну одиницю власних. Зростання показника в динаміці свідчить про посилення залежності підприємства від зовнішніх інвесторів і кредиторів, тобто про зниження фінансової стійкості, і навпаки.

Оптимальне значення — Кф р ≤ 0,5. Критичне значення — 1.

Коефіцієнт маневреності власного капіталу показує, яка частина власного оборотного капіталу перебуває в обороті, тобто у тій формі, яка дає змогу вільно маневрувати цими коштами, а яка капіталізована. Для забезпечення гнучкості у використанні власних коштів підприємства необхідно, щоб коефіцієнт маневреності за своїм значенням був досить високим.

Коефіцієнт маневреності власного капіталу розраховують як відношення власного оборотного капіталу підприємства до власних джерел фінансування. Інформацією для розрахунку цього коефіцієнта є пасив Балансу та розрахункові дані, що відображують величину власних оборотних коштів. Величину власного капіталу підприємства показують у розд. І пасиву Балансу, тоді як величину власних оборотних коштів потрібно розрахувати.

Цей показник характеризує ту частину власного капіталу підприємства, яка є джерелом покриття його поточних активів. Його можна розрахувати двома способами:

1)  як різницю між сумою власного капіталу та сумою необоротних активів:

Кв = Підсумок розд. І пасиву Балансу - Підсумок розд. І активу Балансу =

    = р. 380 (ф. № 1) – р. 080 (ф. № 1);

2) як різницю між сумою оборотних активів і сумою власного капіталу

Кв= (Підсумок розд. II активу Балансу + Підсумок розд. III активу Балансу) - (Підсумок розд. II пасиву Балансу + + Підсумок розд. III пасиву Балансу + Підсумок розд. IV пасиву Балансу + Підсумок розд. V пасиву Балансу) =

= (рядок 260 (ф. № 1) + рядок 270 (ф. № 1)) - (рядок 430 (ф. № 1) + рядок 480 (ф. № 1) + рядок 620 (ф. № 1) + рядок 630 (ф. № 1)).

За своїм значенням показник — величина власних оборотних коштів може значно коливатися залежно від структури капіталу та галузевої належності підприємства. Зміни коефіцієнта маневреності можуть бути як позитивними, так і негативними. Позитивним буде незначне збільшення коефіцієнта маневреності в динаміці. Різке збільшення цього коефіцієнта не може свідчити про нормальну діяльність підприємства, оскільки зростання значення цього показника відбувається за умови або зростання власного оборотного капіталу, або при зменшенні власних джерел фінансування. Збільшення цього показника автоматично викличе зменшення інших показників, наприклад  коефіцієнта  фінансової автономії,  що  призведе до посилення залежності підприємства від кредиторів.

Для визначення оптимального значення коефіцієнта маневреності потрібно цей показник по конкретному підприємству порівняти із середнім його значенням по галузі або в суб'єктів господарювання — конкурентів.

Найчастіше, чим вищий рівень коефіцієнта фінансової автономії і нижчий коефіцієнта фінансової залежності та коефіцієнта фінансового ризику, тим стійкіший фінансовий стан підприємства. Для підприємства дуже важливо знайти оптимальне співвідношення коефіцієнта фінансової автономії і коефіцієнта маневреності власного капіталу, іншими словами, співвідношення власного і позикового капіталу.

Важливу роль при оцінці фінансової стійкості підприємства відіграють також коефіцієнти покриття.

Методика розрахунку коефіцієнта структури покриття довгострокових вкладень ґрунтується на припущенні, що довгострокові позики використано для фінансування придбання основних засобів та інших капітальних вкладень, тобто:

Коефіцієнт структури покриття довгострокових вкладень показує, яка частина основних засобів та інших необоротних активів профінансована зовнішніми інвесторами. Збільшення коефіцієнта в динаміці свідчить про посилення залежності підприємства від зовнішніх інвесторів. Водночас фінансування є ознакою добре розробленої стратегії підприємства. Цей показник може бути інтерпретований по-різному, що залежить насамперед від користувачів аналітичних даних. Для банків та інших інвесторів більш надійною є ситуація, коли значення цього коефіцієнта нижче, тоді як з позицій підприємства більш високе значення показника е ознакою нормального функціонування.

Коефіцієнти структури довгострокових джерел фінансування. Визначаючи значення цих показників, у розрахунок приймають тільки довгострокові джерела коштів. У цю підгрупу входять два взаємодоповнюючих показники — коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів (Кд.з.п.к.) і коефіцієнт фінансової незалежності капіталізованих джерел (Кф.н.к.д.), які обчислюють за формулами:

Сума цих показників дорівнює одиниці. Зростання коефіцієнта Кд.з.п.к в динаміці є негативною тенденцією і означає, що з позиції довгострокової перспективи підприємство все більше й більше залежить від зовнішніх чинників. Що стосується ступеня залучення позикових коштів, то в зарубіжній практиці існують різні думки. Найпоширенішою є думка про те, що частка власного капіталу в загальній сумі джерел довгострокового фінансування Кф.н.к.д має бути досить великою, при цьому нижню межу означено на рівні 0,6 (60 %). При більш низькому рівні цього показника рентабельність власного капіталу не буде відповідати визнаним оптимальним значенням.

ІНТЕГРАЛЬНИЙ ПІДХІД дає змогу дати інтегровану оцінку ступеню фінансової стійкості. Його можна застосовувати на практиці, особливо в умовах кризового стану економічної системи, коли господарські зв'язки підприємства, що існували раніше, порушені і відбувається процес налагодження ним нових зв'язків з партнерами, зацікавленими у достатній фінансовій стійкості.

Показники фінансової стійкості за цього підходу характеризують стан і структуру активів підприємства та забезпеченість їх джерелами покриття.

Склад, суть та алгоритм розрахунку кожного з показників фінансової стійкості при використанні інтегрального підходу наведено в табл. 3.

Таблиця 3

Характеристика показників фінансової стійкості,

визначеної за інтегральним підходом

Назва показника	Суть показника	Алгоритм розрахунку
1. Коефіцієнт покриття матеріальних запасів власними оборотними коштами (Звок)	Характеризує ту частку матеріальних оборотних активів, що фінансується за рахунок власних оборотних коштів	ВОК : МОА, де ВОК — власні оборотні кошти, МОА — матеріальні оборотні активи
2. Коефіцієнт маневреності власних коштів (Кман)	Відображує мобільність власних джерел коштів	ВОК : ВК, де ВК — обсяг власного капіталу
3. Індекс постійного активу (Кпа)	Характеризує частку основних засобів та необоротних активів у складі власних джерел коштів	ОЗ : ВК, де ОЗ — основні засоби та інші необоротні активи
4. Коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів (Кдп)	Дає оцінку інтенсивності використання підприємством довгострокових позикових коштів на відновлення та розширення	ДК: ВК, де ДК — обсяг довгострокового капіталу підприємства
5. Коефіцієнт накопичення зносу (Кнз)	Слугує для оцінки ступеня фінансування, заміни та оновлення основних засобів за рахунок їх зносу	З : Пбв, де 3 — нарахована сума зносу, Пбв — первісна балансова вартість основних засобів
6. Коефіцієнт реальної вартості майна (Крв)	Характеризує рівень виробничого потенціалу підприємства	(ОЗ + ВЗ + MB + МШП) : А, де ОЗ — вартість основних засобів; НВ — вартість незавершеного виробництва; ВЗ   —   вартість   виробничих   запасів; МШП — вартість малоцінних та швидкозношуваних предметів
7. Коефіцієнт співвідношення позикових та власних коштів (Кзс)	Відображує залежність підприємства від позикових коштів	ПК : Вк, де  ПК  —  обсяг  позикового  капіталу підприємства

Цей підхід цікавий тим, що на відміну від усіх охарактеризованих вище, у процесі його здійснення кожний з показників розглядається у взаємозв'язку з іншими показниками. Крім того, для загальної оцінки фінансового стану за цим підходом використовують узагальнюючий показник зміни фінансової стійкості підприємства:

де Кдп1, Кдп0 — коефіцієнт довгострокового залучення коштів у звітному та попередньому періодах;

Звок1, Звок0 — коефіцієнт забезпечення матеріальних запасів власними оборотними коштами у звітному та попередньому періодах;

Кзс1, Кзс0 — коефіцієнт співвідношення позикових та власних коштів у звітному та попередньому періодах;

Крв1, Крв0 — коефіцієнт реальної вартості майна;

Kпа1, Kпa0 — коефіцієнт постійного активу.

Критерії оцінки цього показника такі:

якщо Фс > 0, то це свідчить про збільшення фінансової стійкості підприємства;

якщо Фс < 0, то це свідчить про зниження фінансової стійкості підприємства.

3. Аналіз абсолютних показників фінансової стійкості

АГРЕГАТНИЙ ПІДХІД ґрунтується на визначенні фінансової стійкості на основі агрегатів. Такий методичний підхід є доповненням до коефіцієнтного підходу, оскільки виділяють чотири типи поточної фінансової стійкості підприємства.

Важливим показником, що характеризує фінансову стійкість підприємства, є вид джерел фінансування матеріальних оборотних коштів.

Матеріальні оборотні кошти підприємства являють собою запаси (3), вартість яких відображується в II розділі активу балансу, їх вартість розраховують таким чином:

З = ряд. 100 + ряд. 110 + ряд. 120 + ряд. 130 + ряд. 140.

Види джерел, за рахунок яких сформовані матеріальні оборотні кошти (запаси):

1.  Власні оборотні кошти:

Кв.об = П1 – А1 = ряд. 380 - ряд. 080 =

= (А2 + А3) – (П2 + П3+ П4 + П5) =

= (ряд. 260 + ряд. 270) - (ряд. 430 + ряд. 480 +ряд. 620 + ряд. 630).

2.  Власні оборотні кошти і довгострокові позикові джерела формування коштів (функціонуючий капітал) (Кв.д.п.):

Кв.д.п = Кв. об + П3 = (ряд. 380 - ряд. 080 + ряд. 480).

3. Сукупна величина основних джерел формування коштів (Ко):

Ко = Квдп + Короткострокові кредити - Необоротні активи =

= ряд. 380 + ряд. 480 + ряд. 500 - ряд. 080.

Трьом показникам наявності джерел формування запасів відповідають три показники забезпечення запасів джерелами формування:

1. Надлишок (+) або нестача (-) власних оборотних коштів

± Фв = Кв.об - 3;

2.  Надлишок (+) або нестача (-) власних оборотних кошти і довгострокових джерел формування запасів

± Фт  = Квдп - 3;

3.  Надлишок (+) або нестача (-) загальної величини основних джерел формування запасів

± Фо = Ко - 3.

За допомогою цих показників визначають трикомпонентний тип фінансової стійкості підприємства:

.                                

Після виконання розрахунків наведених вище показників підприємство може бути охарактеризоване одним із чотирьох типів фінансової стійкості (табл. 4). Для зручності визначення типу фінансової стійкості доцільно представити розраховані показники в табл. 4.

Таблиця 4

Зведена таблиця показників за типами фінансової стійкості

Показник	Тип фінансової стійкості
	абсолютна стійкість	нормальна стійкість	нестійкий стан	Кризовий стан
Фв = Квот - З	Фв ≥ 0	Фв < 0	Фв < 0	Фв < 0
Фт = Квпз – З	Фт ≥ 0	Фт ≥ 0	Фт < 0	Фт < 0
Фо = Ко – З	Фо ≥ 0	Фо ≥ 0	Фо ≥ 0	Фо < 0
Стисла характеристика	Висока платоспроможність: підприємство   не   залежить від кредитів	Нормальна   платоспроможність: ефективне  використання позикових коштів — висока     дохідність виробничої діяльності	Порушення платоспроможності: необхідне   залучення    додаткових джерел	Неплатоспроможність підприємства — межа   банкрутства

Абсолютна фінансова стійкість характеризується тим, що підприємство своєчасно виконує всі розрахунки, водночас у нього залишаються грошові кошти для закупівлі сировини, матеріалів, напівфабрикатів тощо, тобто для забезпечення наступного виробничого процесу матеріальними ресурсами.

Нормальна фінансова стійкість відбиває можливість підприємства своєчасно та в повному обсязі розрахуватися із кредиторами та інвесторами. Однак, такому підприємству може не вистачити грошових коштів для придбання виробничих запасів.

Нестійкий фінансовий стан пов’язаний з порушенням платоспроможності. Її відновленню може спонукати додаткова емісія акцій, залучення довгострокових кредитів банків тощо.

Кризовий фінансовий стан вказує на імовірність банкрутства підприємства.

ТЕМА 9

АНАЛІЗ КРЕДИТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1. Основні напрямки проведення аналізу кредитоспроможності підприємства

2. Методи оцінки кредитоспроможності підприємства

Питання для самоконтролю

1. Аналіз ефективності кредитних відносин підприємства з комерційними

банками.

2. Оцінка ефективності використання залучених фінансових ресурсів при кредитних операціях

Мета: охарактеризувати методику проведення аналізу кредитоспроможності підприємства

1. Основні напрямки проведення аналізу кредитоспроможності підприємства

Виникнення кредитних відносин має закономірний, об'єктивний характер. Існування товарно-грошових відносин означає, що суб'єкти господарювання економічно відокремлені один від одного. Кошти кожного підприємства в процесі виробництва й обігу здійснюють індивідуальний кругооборот, відокремлений, з одного боку, від індивідуальних кругооборотів інших підприємств, а з другого — від обігу грошових коштів держави і населення. Закономірності кругообороту виробничих фондів обумовлюють постійні зміни потреби підприємства в грошових коштах, а відносна самостійність індивідуальних кругооборотів призводить до різночасовості цих потреб: у той час як одні виробничі ланки зазнають підвищену потребу в коштах, у інших виникають тимчасово вільні кошти.

У результаті цього процесу виникає об'єктивна економічна суперечність між потребами підприємства в грошових коштах та їх наявністю. Вона може мати дві форми прояву та виступати як суперечність між наявністю коштів і тимчасовою відсутністю потреби в них та між тимчасовою потребою в додаткових грошових коштах і їх відсутністю, що і спричиняє появу потреби в додатковому залученні кредитних коштів (здійснення кредитних операцій).

Кредитні операції (кредит) — вид активних операцій, пов'язаних з наданням клієнтам коштів у тимчасове користування або прийняттям зобов'язань про надання коштів у тимчасове користування за певних умов, а також надання гарантій, поручительств, авалів (поручительство по векселю або чеку), розміщення депозитів, проведення факторингових операцій, фінансового лізингу, видача кредитів у формі врахування векселів, у формі операцій репо (передбачає купівлю або продаж облігацій чи інших цінних паперів одним контрагентом в іншого із твердим зобов'язанням продавця викупити ці ж цінні папери у визначений термін за іншою ціною), будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання з виплати процентів та інших зборів з такої суми (відстрочення платежу).

Кредитні операції класифікуються залежно від рівня ризику і поділяються на:

«стандартні»,

«під контролем»

«субстандартні»,

«сумнівні»

«безнадійні».

Класифікація кредитних операцій — це оцінка рівня ризику за кожною кредитною операцією з урахуванням фінансового стану позичальника, стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості та рівня забезпечення кредитної операції.

Кредитний ризик — ризик невиконання позичальником (контрагентом банку) зобов'язань за кредитними операціями (тобто ризик того, що сплата позичальником відсотків і основного боргу за кредитними операціями проводитиметься з відхиленнями від умов кредитної угоди або взагалі не проводитиметься).

Стандартні кредитні операції — операції, за якими кредитний ризик є незначним і становить один відсоток чистого кредитного ризику.

Операції під контролем — кредитні операції, за якими кредитний ризик є незначним, але може збільшитися внаслідок виникнення несприятливої для позичальника ситуації та становить п'ять відсотків чистого кредитного ризику.

Субстандартні кредитні операції — операції, за якими кредитний ризик є значним, надалі може збільшуватись і становить 20 відсотків чистого кредитного ризику, а також є ймовірність несвоєчасного погашення заборгованості в повній сумі та в строки передбачені кредитним договором.

Сумнівні кредитні операції — операції, за якими виконання зобов'язань з боку позичальника банку в повній сумі (з урахуванням фінансового стану позичальника та рівня забезпечення) під загрозою, ймовірність повного погашення кредитної заборгованості низька та становить 50 відсотків чистого кредитного ризику.

Безнадійні кредитні операції— операції, ймовірність виконання зобов'язань за якими з боку позичальника банку (з урахуванням фінансового стану позичальника та рівня забезпечення) практично відсутня, ризик за такими операціями дорівнює сумі заборгованості за ними.

В процесі господарювання можуть використовуватися наступні форми кредиту:

1. Банківський кредит — це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання зі сплати відсотків та інших зборів з такої суми.

2. Комерційний кредит — це товарна форма кредиту. Учасники кредитних відносин регулюють свої господарські відносини і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів — зобов'язань боржника сплатити кредитору вказану суму у визначений термін. Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані послуги, щодо яких надається відстрочка платежу.

3. Лізинговий кредит— це відносини між суб'єктами лізингу, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Об'єктом лізингу є різне рухоме (транспортні засоби, обладнання, техніка тощо) і нерухоме (будинки, споруди тощо) майно.

4. Іпотечний кредит — це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна. Кредиторами по іпотеці можуть бути як звичайні банки, так спеціалізовані іпотечні банки, іпотечні компанії.

5. Бланковий кредит — це кредит, що надається без застави або інших видів забезпечення, а тільки під зобов'язання повернути кредит. Такий кредит надається надійним позичальникам, що мають стабільні джерела погашення кредиту і бездоганну ділову репутацію, із застосуванням підвищеної відсоткової ставки.

6. Консорціумний (синдикований) кредит — кредит, наданий спеціально створеним з цією метою банківським консорціумом за рахунок кредитних ресурсів банків — учасників консорціуму.

7. Кредитування, що пов'язане з обігом векселів і супроводжується наданням чи залученням коштів проти векселів, або під забезпечення векселями, а саме: врахування векселів і надання банком кредитів під заставу векселів.

Урахування векселів — форма кредитування банком шляхом придбання векселя до настання строку платежу за ним зі знижкою (дисконтом) за грошові кошти з метою одержання прибутку від погашення векселя в повній сумі.

Кредити під заставу векселів надаються банком за загальними принципами банківського кредитування. Особливість цього виду кредитування — порядок надання, зберігання і реалізації застави, якою є векселі. Прийом векселів до застави банком здійснюється на підставі укладеного з векселедержателем-позичальником договору застави.

Банківське кредитування здійснюється також і за допомогою гарантійних операцій з векселями. Гарантійні операції супроводжуються прийняттям банком на себе зобов'язань платежу за веселями з відкладальною умовою, тобто оплатою векселів при настанні певних обставин та в обумовлений строк. Гарантія платежу за векселем може надаватися шляхом авалювання векселя.

Авалювання — це прийняття банком на себе зобов'язання оплатити вексель цілком або частково за одну із зобов'язаних за векселем особу в разі несплати платником векселя в строк або якщо немає можливості одержати платіж за векселем у строк. Аваль оформлюється як напис на векселі чи алонжі (додатковому листі, що додається до векселя для проставлення написів) та підписується банком.

8. Факторинг — операція, що поєднується з кредитуванням оборотних активів позичальника, пов'язана з переуступкою клієнтом-постачальником несплачених платіжних вимог за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Придбання дебіторської заборгованості позичальника здійснюється банком з дисконтом.

За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт зобов'язується відступити банкові грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою.

9. Форфейтинг — операція, що поєднується з кредитуванням оборотних активів позичальника, пов'язана з переуступкою клієнтом-експортером несплачених платіжних вимог за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Ця операція аналогічна операції факторингу, однак різниця полягає в тому, що здійснюється переуступка вимоги за зовнішньоекономічним контрактом на одержання заборгованості від закордонної сторони — боржника.

10. Овердрафт — це кредит, наданий за поточним рахунком позичальника до визначеного ліміту і на визначений строк для фінансування його господарської діяльності. Позичальник використовує овердрафт у разі, коли його фінансові зобов'язання перевищують розмір коштів на його рахунку. Погашення заборгованості за таким кредитом здійснюється шляхом зарахування поточних надходжень на рахунок позичальника.

11. Банківська гарантія — це зобов'язання банку-гаранта виконати фінансові зобов'язання свого клієнта перед іншими кредиторами в тому випадку, якщо сам боржник їх вчасно не виконає. Виконання зобов'язань банку за банківською гарантією здійснюється за рахунок кредиту банку. Банк-гарант у разі сплати заборгованості за боржника має до останнього право регресної вимоги.

В свою чергу банк приймає рішення про можливість кредитування суб'єкта господарювання після одержання повного пакета документів, що дозволяють оцінити платоспроможність і ділову репутацію потенційного позичальника, а також економічну ефективність проекту, що кредитується. Правовою підставою для початку реалізації процедури кредитування є клопотання (заява) про видачу кредиту, в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк користування нею. Техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу (бізнес-план) дозволяє визначити економічний ефект проекту, що кредитується, його рентабельність і окупність з урахуванням очікуваних надходжень, за рахунок яких передбачається здійснювати погашення кредиту. Крім уже названих документів, позичальник надає в банк:

— установчі документи, картку зі зразками підписів посадових осіб, ліцензії, патенти, свідоцтва тощо;

— фінансові документи: фінансову звітність, податкові декларації, аудиторські висновки, інші документи, що свідчать про кредитоспроможність позичальника;

— копії договорів на підтвердження кредитної операції та інших документів, що супроводжують здійснення кредитного заходу;

— виписки з рахунків позичальника в разі, якщо його рахунок відкрито в іншому банку;

— перелік майна, наданого в заставу, а також правовстановлюючі документи, що підтверджують право власності позичальника на надане в заставу майно (договори купівлі-продажу, міни, дарування тощо; платіжні документи; реєстраційні свідоцтва відповідних органів; технічний паспорт та інші необхідні документи);

— документи, що підтверджують повноваження посадових осіб позичальника на підписання кредитного договору (накази, протоколи, доручення).

У разі необхідності банк може запросити інші документи, необхідні йому для прийняття рішення щодо надання кредиту.

До прийняття рішення про можливість надання кредиту банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту.

Основні критерії оцінки кредитоспроможності позичальника:

— забезпеченість власними коштами не менше як 50 % усіх його витрат;

— репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної і платіжної дисципліни);

— оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентоспроможність на внутрішньому і зовнішньому ринках, попит на продукцію, обсяг експорту);

— економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичальника, наявність джерел коштів для капіталовкладень) тощо.

Під КРЕДИТОСПРОМОЖНІСТЮ розуміють наявність у підприємства умов одержання позики та її повернення у визначений термін.

Оцінка кредитоспроможності підприємства здійснюється за напрямами:

• вивчення кредитної історії;

• діагностика показників, які дають можливість оцінити фінансовий стан і ефективність роботи підприємства;

• рух коштів для виявлення тенденцій формування та сезонної потреби підприємства в грошових ресурсах;

• обґрунтування ділового середовища для визначення ступеня його впливу на господарську діяльність підприємства.

Кредитна історія — це сукупність інформації про юридичну або фізичну особу, що її ідентифікує, відомостей про виконання нею зобов'язань за кредитними правочинами та іншої відкритої інформації.

Кредитна історія підприємства містить таку інформацію:

1) відомості, що ідентифікують особу:

• повне найменування;

• місцезнаходження;

• дата і номер державної реєстрації, відомості про орган державної реєстрації;

• ідентифікаційний код у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України;

• прізвище, ім'я та по батькові, паспортні дані керівника і головного бухгалтера;

• основний вид господарської діяльності;

• відомості, що ідентифікують власників, які володіють 10 і більше відсотками статутного капіталу:

- для фізичних осіб — власників: прізвище, ім'я та по батькові, паспортні дані, ідентифікаційний номер і місце проживання;

- для юридичних осіб — власників: повне найменування, місцезнаходження, дата і номер державної реєстрації, відомості про орган державної реєстрації, ідентифікаційний код;

2) відомості про грошове зобов'язання суб'єкта кредитної історії:

- відомості про кредитний правочин та зміни до нього (номер і дата укладання правочину, сторони, вид правочину);

- сума зобов'язання за укладеним кредитним правочином;

- вид валюти зобов'язання;

- строк і порядок виконання кредитного правочину;

- відомості про розмір погашеної суми та остаточну суму зобов'язання за кредитним правочином;

- дата виникнення прострочення зобов'язання за кредитним правочином, його розмір і стадія погашення;

- відомості про припинення кредитного правочину та спосіб його припинення (у тому числі за згодою сторін, у судовому порядку, гарантом тощо);

- відомості про визнання кредитного правочину недійсним і підстави такого визнання;

3) інформацію про суб'єкт кредитної історії, яка складається із сукупності документованої інформації про особу з державних реєстрів, інших баз даних публічного користування, відкритих для загального користування джерел:

а) наявність заборгованості за податками та обов'язковими платежами;

б) рішення судів, що стосуються виникнення, виконання та припинення зобов'язань за укладеним кредитним правочином;

в) рішення судів та органів виконавчої влади, що стосуються майнового стану суб'єкта кредитної історії;

г) інші відомості, що впливають на спроможність виконання суб'єктом кредитної історії власних зобов'язань.

Робочий документ кредитної історії позичальника відображає дані за наступними позиціями:

1. Назва позичальника та його відносини з банком (клієнт, інсайд ер тощо).

2. Адреса підприємства (юридична та фактична).

3. Підприємства або особи, не пов'язані з позичальником безпосередньо, але які мають з ним непрямі відносини, що можуть впливати на погашення кредиту позичальником, — назва, сума кредитів (депозитів) тощо.

4. Тип підприємства (вид господарського товариства, галузь промисловості, статутна діяльність).

5. Прізвище, ім'я та по батькові фахівця кредитного відділу, який безпосередньо відповідає за кредит.

6. Прізвища, імена та по батькові керівників підприємства-позичальника.

7. Дата підписання кредитної угоди та дата фактичної видачі кредиту.

8. Дата погашення кредиту.

9. Первісна сума виданого кредиту.

10. Непогашений залишок кредитної заборгованості.

11. Процентна ставка на час видачі кредиту, поточна процентна ставка та при потребі ставка пені.

12. Вид та сума забезпечення кредиту (застава, гарантія або поручительство).

13. Зазначається, чи кредит є строковим, пролонгованим, простроченим, реструктуризованим, чи припинене нарахування за ним відсотків.

14. Мета кредиту.

15. Умови погашення кредиту (яким чином та коли сплачується основна сума заборгованості та відсотки за нею).

16. Основне та додаткове джерело погашення кредитної заборгованості.

17. Категорія позичальника.

18. Класифікація кредиту.

19. Сума резерву на покриття можливого збитку щодо цього кредиту. Кредитний контролер — внутрішній аудитор при перевірці повинен вказати, чи відповідає ця сума категорії кредитного ризику.

20. Для короткострокових кредитів і кредитних ліній вказується:

• на яку дату сума кредитної заборгованості була найбільшою за останні 12 місяців;

• найбільша сума непогашеної кредитної заборгованості за останні 12 місяців;

• на яку дату сума кредитної заборгованості була найменшою за останні 12 місяців;

• найменша сума непогашеної кредитної заборгованості за останні 12 місяців.

21. Дата внесення останніх змін і дата перевірки кредитним контролером/внутрішнім аудитором.

22. Аналіз даних про попередні відносини між банком і позичальником у зв'язку з наданими кредитами, та зазначається: скільки разів кредити цьому позичальникові зараховувалися до категорії прострочених, кількість пролонгацій кредитів та про переоформлення заборгованості новою кредитною угодою.

23. Оцінка фінансового стану.

24. Дата останнього фінансового звіту позичальника, що поданий банку.

25. Аналіз надходжень позичальника, інформація про зростання обсягу реалізації його продукції, прибутковість його бізнесу, інші показники.

26. Дані щодо достатності обсягу грошових надходжень на рахунок позичальника для сплати його боргів, особливо для термінових кредитів (якщо сума кредиту та відсотки за його використання погашаються поступово протягом строку дії кредитної угоди, а не одноразово, тобто повна сума в строк погашення).

27. Показники платоспроможності позичальника.

28. Показники фінансової стійкості.

29. На підставі оцінки фінансового стану позичальника та стану обслуговування ним боргу визначається класифікація кредиту (з обґрунтуванням висновків).

30. Перелік виявлених порушень, у тому числі відсутність фінансових звітів, порушення внутрішніх положень банку та нормативно-правових актів тощо.

Надалі, якщо відбуваються зміни відносно даних позичальника, заповнюється новий бланк кредитної історії. Існування кредитних історій змушує позичальників чесніше ставитися до виконання своїх зобов'язань перед банками. Якщо позичальник знатиме, що негативна інформація потрапить до його кредитної історії й отримати наступний кредит буде проблематично, він зробить усе, щоб своєчасно погасити кредит.

Очевидно, аналіз кредитоспроможності позичальника не повинен обмежуватись виключно вивченням його кредитної історії. Мінімізації ризику за позичковими операціями банку, а відтак і ефективність організації грошово-кредитних відносин загалом забезпечується діагностикою показників фінансової стійкості підприємства. З таких позицій методика оцінки кредитоспроможності має передбачати по суті використання якомога більшої кількості показників, що характеризують реальні можливості ефективного використання і своєчасного погашення підприємством позичених коштів.

2. Методи оцінки кредитоспроможності підприємства

Аналіз кредитоспроможності підприємства за його балансом здійснює кредитний інспектор; він вивчає також іншу доступну інформацію про потенційного позичальника та робить попередній висновок про можливість надання йому кредиту.

Спроможність потенційного позичальника — юридичної особи своєчасно погашувати позику визначається на основі бухгалтерського балансу на кілька звітних дат. Це необхідно для того, щоб виявити можливі зміни фінансового стану підприємства в динаміці. Крім того, аналіз балансу дає змогу визначити, який обсяг коштів має у своєму розпорядженні підприємство та який за величиною кредит ці кошти забезпечують.

При дослідженні активу балансу рекомендують звернути увагу на такі моменти:

1. У разі застави основних засобів, виробничих запасів, готової продукції, інших запасів і витрат право власності заставника на вкладені цінності має підтверджуватися включенням їх вартості до складу відповідних балансових статей.

2. Залишок коштів на поточному рахунку має відповідати даним банківської виписки на звітну дату.

3. При аналізі дебіторської заборгованості потрібно звернути увагу на строки її погашення, оскільки надходження боргів може стати для позичальника одним із джерел повернення кредиту.

При вивченні пасиву балансу особливу увагу слід приділити дослідженню розділів, що відображують стан залучених коштів.

1. Проаналізувати кредитні угоди по тих позиках, заборгованість по яких відображена в балансі, і впевнитися, що вона не є простроченою.

2. Наявність простроченої заборгованості по кредитах інших банків є негативним фактором і свідчить про недоліки в роботі позичальника, які, можливо, планується компенсувати за допомогою нового кредиту.

3. Необхідно проконтролювати, щоб запропонована як забезпечення застава не була заставлена іншому банку.

4. Оцінюючи стан кредиторської заборгованості, слід упевнитися, що позичальник має змогу розраховуватися з кредиторами.

Однак аналіз балансу дає лише загальне уявлення про кредитоспроможність. Тому для розрахунку якісних показників кредитоспроможності використовують дані оперативного обліку, фінансового планування, відомості, що накопичуються в банках, у статистичних органах, дані анкет клієнтів, інформацію постачальників, результати обробки даних обстеження за спеціальними програмами, відомості спеціальних бюро по оцінці кредитоспроможності суб'єктів господарювання.

Викладені вище умови оцінки кредитоспроможності підприємства визначають зміст способів її оцінки. До способів оцінки кредитоспроможності відносять:

1) фінансові коефіцієнти, які дають змогу оцінити фінансовий стан і ефективність роботи підприємства;

2) аналіз грошового потоку, за допомогою якого можна виявити тенденції та сезонну потребу підприємства в грошових ресурсах;

3) оцінку ділового ризику, яка уможливлює визначення рівня впливу на підприємство ризику, пов'язаного з діловим середовищем.

Оцінку кредитоспроможності позичальника виконують у два етапи.

На першому етапі визначають показники, які характеризують фінансовий стан підприємства, а на другому здійснюють оцінку та узагальнення показників і визначають клас надійності позичальника.

У світовій та вітчизняній практиці використовують різні фінансові коефіцієнти для оцінки кредитоспроможності позичальника, їх вибір визначається особливостями клієнтури банку, можливими причинами фінансових труднощів та кредитною політикою кредитора.

Методика оцінки фінансово-господарської діяльності підприємства поєднує як об'єктивні дані, що формуються на основі фінансової звітності, так і чинники, що мають суб'єктивний характер. Останні визначаються на основі інформації, якою володіє банк, та пакета документів, які надає позичальник для одержання кредиту. Установи банку здійснюють оцінку фінансового стану позичальника — юридичної особи — перед наданням йому позики, а в подальшому — щокварталу для визначення розміру відрахувань до резерву та контролю за діяльністю позичальника.

Аналіз фінансово-господарської діяльності позичальника згідно з Положенням Національного банку України передбачає дослідження таких показників:

• обсягу реалізації продукції;

• собівартості;

• прибутків і збитків;

• рентабельності;

• платоспроможності;

• фінансової стійкості;

• складу та динаміки дебіторсько-кредиторської заборгованості.

Крім того, комерційним банкам рекомендується враховувати такі суб'єктивні показники, як:

• ефективність управління підприємством;

• ринкова позиція позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та в галузі;

• наявність державних замовлень і державної підтримки позичальника;

• професіоналізм керівництва та його ділова репутація.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника Національного банку України пропонує комерційним банкам установлювати самостійно на основі ґрунтовної і виваженої оцінки фінансової діяльності клієнта, проведеної за підсумком порівнювального аналізу балансів, звітів про фінансові результати та їх використання. Позичальник повинен мати фінансові передумови для отримання позики та бути спроможним своєчасно повернути наданий йому кредит відповідно до умов кредитного договору. В кожному окремому випадку банк визначає ступінь ризику, який готовий узяти на себе.

У світовій банківській практиці при вирішенні питання про надання кредиту діяльність клієнтів докладно аналізується за найважливішими напрямами, перші літери назв яких (англійською мовою) становлять абревіатуру CAMPARI:

С — character — характеристика клієнта, особисті якості;

А — ability — спроможність повернення позики;

М — margin — маржа (дохідність);

Р — purpose — мета, на яку витрачатимуться кошти;

А — amount — розмір позики;

І — insurance — страхування ризику непогашення позики.

Такий методологічний підхід використовують також комерційні банки України при оцінці кредитоспроможності позичальника.

З метою більш точного визначення кредитоспроможності позичальника, а відповідно рівня фінансового ризику банку використовують методики, які ґрунтуються на аналізі фінансових коефіцієнтів. Як правило, система оціночних коефіцієнтів зводиться до таких п'яти груп:

I. Коефіцієнти ліквідності.

II. Коефіцієнти ефективності або оборотності.

III. Коефіцієнти фінансової стійкості (фінансового левериджу).

IV. Коефіцієнти прибутковості.

V. Коефіцієнти обслуговування боргу.

Показники кредитоспроможності, що входять до кожної із цих груп, можуть відрізнятися великою різноманітністю (табл. 1).

Таблиця 1

Показники оцінки кредитоспроможності позичальника

№ пор.	Показник	Нормативні рівні
1	Коефіцієнти ліквідності: поточної ліквідності швидкої ліквідності	2—1,25
2	Коефіцієнти ефективності (оборотності): запасів дебіторської заборгованості основних засобів активів
3	Коефіцієнти фінансового левериджу: співвідношення боргових зобов'язань і активів співвідношення боргових зобов'язань і власного капіталу співвідношення боргових зобов'язань і акціонерного капіталу співвідношення боргових зобов'язань і матеріального акціонерного капіталу (акціонерний капітал — нематеріальні активи) співвідношення довгострокової заборгованості та фінансових (основних) активів співвідношення власного капіталу і активів співвідношення власних оборотних коштів і поточних активів	0,25—0,6 0,66—2,0
4	Коефіцієнти прибутковості: норми прибутку рентабельності норми прибутку на акцію
5	Коефіцієнти обслуговування боргу: покриття відсотка покриття фінансових платежів	7,0—2,0

Коефіцієнти ліквідності. Як уже зазначалося, ліквідність підприємства характеризується показниками ліквідності балансу як співвідношення активів і платіжних зобов'язань.

При розрахунку коефіцієнтів ліквідності враховують групи активів з розділу II балансу, оскільки саме оборотні активи використовуються підприємством для розрахунків за боргами при поточній діяльності. Необоротні активи залучаються для оцінки можливості розрахунків по боргах звичайно на стадії банкрутства підприємства або для оцінки банками вторинних джерел погашення кредиту, якщо заставою виступають певні види необоротних активів (будинки, споруди, обладнання тощо).

При розрахунку коефіцієнтів ліквідності зіставляються три види оборотних активів, згрупованих за ступенем ліквідності, з трьома видами поточних пасивів, розподілених за строком їх погашення. Якщо підприємство не надає в банк таких розшифровок, при розрахунку коефіцієнтів ліквідності поточні боргові зобов'язання беруть з балансу як підсумкову суму.

Коефіцієнти ефективності використання активів доповнюють першу групу показників і дають змогу зробити більш обґрунтовані висновки про результативність діяльності підприємства та його кредитні можливості. Наприклад, якщо показники ліквідності зростають за рахунок збільшення величини дебіторської заборгованості або вартості запасів при одночасному уповільненні їх оборотності, клас кредитоспроможності позичальника не можна підвищувати.

Ефективність використання активів характеризується показниками оборотності. Найбільш поширеними з них є:

• тривалість одного обороту активів;

•  коефіцієнт оборотності активів.

Тривалість обороту активів багато в чому залежить від органічної будови функціонуючого капіталу (основного і оборотного). Чим вище частка капіталу в загальній сумі активів, тим триваліше буде оборотність, і навпаки, при збільшенні оборотних активів прискорюється загальна оборотність капіталу.

Враховуючи тривалий строк служби основних засобів, на практиці оборотність частіше визначають лише по оборотних активах. Для прийняття обґрунтованих управлінських рішень вивчають показники оборотності окремих видів оборотних коштів:

• оборотність виробничих запасів;

• оборотність дебіторської заборгованості;

• оборотність готової продукції;

• оборотність грошових коштів.

Розраховані показники оборотності окремих видів оборотних коштів необхідні для визначення впливу кожної статті поточних активів на зміну загальної тривалості обороту оборотних активів.

Коефіцієнт оборотності активів в основному використовують у факторному аналізі. Чим коротша тривалість одного періоду, тим більше оборотів здійснюють активи за період і тим ефективніше вони використовуються.

Економічний ефект прискорення оборотності виражається у відносному вивільненні коштів з обороту, у збільшенні обсягів реалізації продукції та суми прибутку. Саме тому зростання коефіцієнта оборотності активів у динаміці розглядають як позитивну тенденцію.

Коефіцієнти фінансового левериджу. Створення і функціонування будь-якого комерційного підприємства спрощено являє собою процес інвестування фінансових ресурсів на тривалій основі з метою отримання прибутку.

Залучення позикових коштів змінює структуру джерел, підвищує фінансову залежність підприємства та фінансовий ризик, приводить до зростання середньозваженої вартості капіталу. Саме цим пояснюється суттєвість такої характеристики, як фінансовий леверидж.

У буквальному розумінні леверидж означає дію невеликої сили (важеля), за допомогою якої можна переміщувати важкі предмети. Щодо економіки то він трактується як певний фактор, незначні зміни якого можуть призвести до суттєвих змін низки результативних показників.

Сутність, значущість та ефект фінансового левериджу виражається так:

• велика частка позикового капіталу в загальній сумі джерел фінансування характеризується як високий рівень фінансового левериджу і свідчить про високий рівень фінансового ризику;

• фінансовий ризик полягає в тому, що регулярні платежі (наприклад відсотки) є обов'язковими, тому в разі недостатності коштів може виникнути необхідність ліквідації частини активів;

• фінансовий леверидж свідчить про наявність і ступінь фінансової залежності підприємства від кредиторів та інвесторів;

• залучення довгострокових кредитів і позик супроводжується зростанням фінансового левериджу та фінансового ризику;

• для підприємства з високим рівнем фінансового левериджу навіть незначні зміни прибутку до сплати відсотків і податків можуть призвести до суттєвих змін чистого прибутку.

Теоретично фінансовий леверидж може дорівнювати нулю, якщо підприємство фінансує свою діяльність тільки за рахунок власних коштів. Такий суб'єкт господарювання називають фінансове незалежним. У разі, якщо залучається позиковий капітал, компанію вважають фінансово залежною.

Відомо два основних показники фінансового левериджу:

1) співвідношення позикового та власного капіталу;

2) відношення темпу зміни чистого прибутку до темпу зміни валового прибутку.

Перший показник дуже наочний, легко розраховується й інтерпретується, другий використовують для кількісної оцінки наслідків при розвитку фінансово-господарської ситуації (обсяг виробництва, збут продукції, змушена або цільова зміна цінової політики тощо) в умовах обраної структури капіталу, тобто обраного рівня фінансового левериджу.

Показник, що відображає рівень прибутку, який додатково утворюється на власний капітал при різній частці використання позикових коштів, називається ефектом фінансового левериджа. Він розраховується за формулою:

де ЕФЛ – ефект фінансового левериджа, що полягає в прирості коефіцієнта рентабельності власного капіталу, %;

КВРа – коефіцієнт валової рентабельності активів (відношення валового прибутку до середньої вартості активів), %;

ВК – середній розмір відсотків за кредит, що сплачуються підприємством за використання позикового капіталу, %;

ПК – середня сума позикового капіталу, що використовується підприємством;

ВК – середня сума власного капіталу підприємства.

Розглядаючи приведену формулу розрахунку ефекту фінансового левериджа, можна виділити в ній три основні складові:

1) Податковий коректор фінансового левериджа (1 – Спп), який показує в якій мірі виявляється ефект фінансового левериджа в зв'язку з різним рівнем оподаткування прибутку.

2) Диференціал фінансового левериджа (КВРа – ВК), який характеризує різницю між коефіцієнтом валової рентабельності активів і середнім розміром відсотка за кредит.

3) Коефіцієнт фінансового левериджа (ПК/ВК), який характеризує суму позикового капіталу, що використовується підприємством, з розрахунку на одиницю власного капіталу.

Коефіцієнти прибутковості (рентабельності). Ці коефщієнти застосовуються для загальної характеристики використання всього капіталу і розглядаються як додаткові до названих вище груп показників. Для оцінки кредитоспроможності використовують такі показники рентабельності:

а) коефіцієнти норми прибутковості:

• рентабельність одиниці продукції

• рентабельність основної діяльності

• рентабельність продажу

б) коефіцієнти рентабельності:

• рентабельність сукупних активів (майна) підприємства

• рентабельність власного капіталу

в) коефіцієнти норми прибутку на акцію:

• дохід на акцію

• дивідендний дохід

Усі показники рентабельності характеризують кращу віддачу функціонуючого капіталу, якщо вони в динаміці зростають. Тому в банківській практиці необхідно використовувати такі показники (як і коефіцієнти інших груп) за кілька звітних періодів або на дві звітні дати.

Якщо частка прибутку у виручці від реалізації продукції зростає, підвищується прибутковість активів і капіталу, то можна не знижувати рейтинг клієнта навіть при погіршенні коефіцієнтів фінансового левериджу.

Коефіцієнти обслуговування фінансового боргу (ринкові коефіцієнти) відображують, яка частка прибутку погашається відсотковими та фіксованими платежами. Загальна формула їх розрахунку полягає в наступному:

Конкретна методика визначення чисельника названих коефіцієнтів залежить від того, чи належать відсоткові або фіксовані платежі до собівартості або сплачуються з прибутку.

Коефіцієнти обслуговування боргу відображують, яка частина прибутку використовується для відшкодування відсоткових або всіх фіксованих платежів. Особливе значення ці коефіцієнти мають при високих темпах інфляції, коли величина сплачених відсотків може наближуватися до основного боргу клієнта або навіть його перевищувати. Чим більша частка прибутку спрямовується на покриття відсотків та інших фіксованих платежів, тим менше її залишається для погашення боргових зобов'язань і покриття ризиків, тобто тим гірша кредитоспроможність клієнта.

Слід зауважити, що оцінка кредитоспроможності підприємства на основі фінансових коефіцієнтів потребує індивідуального підходу до кожного клієнта. Необхідна систематична аналітична робота по оцінці фінансового стану позичальника. Але вона має ряд недоліків:

— будується на даних про залишки;

— відображує стан у минулому;

— показує в основному рух оборотних активів тощо.

ОЦІНКА КРЕДИТОСПРОМОЖНОСТІ

НА ОСНОВІ АНАЛІЗУ ГРОШОВИХ ПОТОКІВ

Аналіз грошового потоку — спосіб оцінки кредитоспроможності підприємства, в основу якого покладено використання факторних показників, що характеризують оборот коштів у клієнта в звітному періоді. Саме цим метод аналізу грошового потоку принципово відрізняється від методу оцінки кредитоспроможності клієнта на основі системи фінансових коефіцієнтів, розрахунок яких будується на звітних (сальдових) показниках.

Аналіз грошового потоку полягає в зіставленні відпливу і припливу коштів у позичальника за період, який відповідає строку надання кредиту.

Різниця між надходженням і витрачанням коштів визначає величину чистого грошового потоку. Як уже зазначалося, зміни величини запасів, дебіторської та кредиторської заборгованості, інших активів і пасивів, основних засобів по-різному впливають на чистий грошовий потік. Для визначення цього впливу порівнюють залишки за статтями запасів, дебіторів, кредиторів тощо на початок і кінець періоду. Зростання залишків запасів, дебіторів та інших активів протягом періоду означає відтік коштів і враховується при розрахунку із знаком «-», а зменшення — приток коштів і фіксується із знаком «+». Збільшення величини довго- та короткострокової заборгованості, а також інших пасивів розглядається як надходження коштів («+»), а зниження — як їх витрачання («-»).

Крім того, у визначенні вхідних та вихідних потоків, пов'язаних із зміною величини основних засобів, є певні особливості. Враховуються не тільки зростання або зниження їх залишку за період, а й результати реалізації частки основних засобів протягом періоду. Перевищення ціни реалізації над балансовою оцінкою розглядається як надходження коштів, а зворотна ситуація — як їх витрачання.

Приплив (відплив) коштів у зв'язку зі зміною вартості основних засобів = Вартість основних засобів на кінець періоду - Вартість основних засобів на початок періоду + Результати реалізації основних засобів протягом періоду.

Для аналізу грошового потоку використовують дані як мінімум за три останніх роки. Якщо клієнт мав стійкі перевищення надходження коштів над їх витрачанням, то це свідчить про його фінансову стійкість, а отже, кредитоспроможність. Коливання величини чистого грошового потоку, а також короткочасне перевищення витрат над надходженням коштів указує на більш низький рейтинг клієнта за рівнем кредитоспроможності.

Насамкінець, систематичне перевищення відтоку грошових коштів над їх притоком характеризує клієнта як некредитоспроможного. Середня величина чистого грошового потоку, що мало підприємство протягом досліджуваного періоду, може бути використана як межа надання нових кредитів чи позик. Перевищення позитивного грошового потоку над негативним відображає, в якому розмірі клієнт може погашати за період боргові зобов'язання. На основі співвідношення величини чистого грошового потоку і розміру боргових зобов'язань клієнта визначається клас його кредитоспроможності. Нормативні рівні цього співвідношення:

I клас — 0,75;

II клас —0,30;

III клас —0,25;

IV клас — 0,20;

V клас —0,15.

ВИЗНАЧЕННЯ КЛАСУ КРЕДИТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

При аналізі кредитоспроможності підприємства на другому етапі визначають клас позичальника.

Клас кредитоспроможності клієнта визначають на базі основних і допоміжних показників. Основні показники, обрані комерційним банком, мають бути незмінними відносно тривалий час і зафіксовані в документі про його кредитну політику.

Набір допоміжних показників може переглядатися залежно від ситуації, що склалася. Як допоміжні показники можна використовувати показники оцінки ділового ризику, менеджменту тривалості простроченої заборгованості банку, аналізу балансу тощо.

Клас кредитоспроможності клієнта визначається на базі основних показників і корегується з урахуванням допоміжних.

Клас кожного показника встановлюють зіставленням фактичного його значення з нормативним. Нормативні рівні основних показників орієнтовані на світові стандарти, однак є індивідуальними для даного банку і даного періоду. Нормативні рівні інших коефіцієнтів можуть бути розроблені кожним банком на основі накопиченої статистичної інформації про фактичні значення показників за групами клієнтів однакових (або близьких за технологією) галузей економіки.

На основі проведеного аналізу кількісних (системи показників) і якісних чинників комерційні банки визначають клас надійності позичальника. Залежно від стану платоспроможності, фінансової стійкості та можливості виконувати свої зобов'язання підприємство може бути віднесене до одного з п'яти класів, які характеризують його надійність:

Клас А

• фінансова діяльність дуже добра і дає змогу погашати основну суму кредиту та відсотків по ньому в установлені строки;

• не менш як п'ять років з часу державної реєстрації;

• не менш як один рік з часу останньої структурної реорганізації, зміни складу акціонерів;

• наявність позитивних аудиторських висновків за останні три роки діяльності;

• наявність перспективного бізнес-плану;

• відсутність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик;

• відсутність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками;

• прибуткова діяльність за останні три роки.

До цього класу належать позичальники, стосовно яких немає жодних сумнівів щодо своєчасності та повноти погашення позики і відсотків за нею.

Клас Б

• фінансова діяльність добра або дуже добра, але немає можливості підтримувати її на цьому рівні впродовж тривалого часу;

• не менш як п'ять років з часу державної реєстрації;

• не менш як один рік з часу останньої структурної реорганізації, зміни складу акціонерів;

• наявність позитивних аудиторських висновків за останні три роки діяльності;

• наявність бізнес-плану;

• відсутність фактів неповернення або несвоєчасного повернення позик;

• відсутність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками;

• прибуткова діяльність за попередній господарський рік, але рівень прибутку порівняно з минулим роком зменшився.

До цього класу відносять позичальників, до яких щодо спроможності до своєчасного й повного погашення позик та сплати відсотків за ними на момент класифікації немає претензій, але передбачена реорганізація, диверсифікація виробництва, зміна профілю діяльності, району роботи тощо або зовнішні чинники (загальний стан галузі основної діяльності) не дають можливості віднести їх до вищого класу.

Клас В

• фінансова діяльність задовільна, проте спостерігається чітка тенденція до погіршення;

• менше від трьох років з часу державної реєстрації;

• менш як один рік з часу останньої структурної реорганізації, зміни складу акціонерів;

• наявність позитивного аудиторського висновку за останній рік діяльності;

• наявність бізнес-плану чи його розробки;

• наявність фактів періодичного затримання повернення позик та сплати нарахованих відсотків за нею;

• чітко простежується поява негативних чинників щодо первісних джерел погашення позик.

До цього класу належать позичальники, якість джерел погашення позик (виручка від реалізації) яких більше не влаштовує банк унаслідок появи періодичної затримки погашення позики та відсотків за нею.

Клас Г

• фінансова діяльність погана, спостерігається її чітка циклічність протягом коротких періодів часу;

• менш як один рік з часу державної реєстрації, останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів;

• наявність частково негативного аудиторського висновку або відсутність аудиторського висновку;

• відсутність бізнес-плану;

• наявність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик;

• наявність фактів несплати або несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками;

• збиткова діяльність за попередній рік, негативні фінансові результати у поточному році;

• відсутність повного покриття суми позики розміром застави чи іншого забезпечення;

• нестабільна динаміка показників на квартальні дати, значення показників погіршується.

До цього класу відносять позичальників, які не можуть повернути повної суми позики в строк та на умовах, передбачених кредитним договором (відсутність повного забезпечення позики заставою, негативні фінансові результати тощо).

Клас Д

• фінансова діяльність свідчить про збитки і, очевидно, ні основна сума позики, ні відсотки за нею не можуть бути сплачені;

• менш як один рік з часу державної реєстрації, останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів;

• наявність негативного аудиторського висновку чи відсутність аудиторського висновку;

• відсутність бізнес-плану;

• наявність фактів неповернення або несвоєчасного повернення позик;

• наявність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками;

• відсутність повного покриття суми позики розміром застави або іншого забезпечення;

• позичальника визначено банкрутом або проти нього ведеться справа в арбітражному суді;

• збиткова діяльність за останні три роки, негативні фінансові результати за поточний рік.

До цього класу належать позичальники, подальше кредитування яких неприпустиме, а видані позики практично неможливо повернути на час проведення класифікації.

Слід зазначити, що наведена методика визначення класу кредитоспроможності підприємства не завжди дає змогу зробити однозначний висновок. Це зумовлено тим, що в результаті аналізу виникає ситуація, коли різні показники кредитоспроможності вказують на різні класи одного й того самого позичальника. У цьому зв'язку з метою усунення суперечностей, що виникають, рекомендують клас кредитоспроможності клієнта визначати або за більшою кількістю показників, що потрапили до відповідного класу, або на основі рейтингової оцінки.

Сума балів по кожному показнику визначається множенням класу цього показника на його вагу, яка встановлюється залежно від його важливості та значення для конкретного банку при оцінці кредитоспроможності. Значущість показника визначається індивідуально для кожної групи постачальників залежно від політики даного банку, особливостей клієнта, ліквідності їх балансу, положення на ринку. Наприклад, висока частка короткострокових ресурсів, наявність простроченої заборгованості по кредиторах і позиках та неплатежів постачальникам підвищує роль коефіцієнтів ліквідності, за допомогою яких оцінюють спроможність підприємства до оперативного вивільнення грошових коштів. Залучення ресурсів банку до кредитування постійних запасів, зменшення розміру власного капіталу підвищує рейтинг показника фінансового левериджу.

На всю систему обраних показників розподіляють 100 пунктів, що становлять одиницю, відповідно до відносної важливості того чи іншого показника для прийняття рішення щодо кредитування.

Загальну оцінку кредитоспроможності клієнта (його рейтинг) визначають як суму балів за кожним показником. Залежно від того, в яких межах знаходиться розраховане у такий спосіб значення, позичальника на основі рейтингової шкали (табл. 2) відносять до певного класу (А, Б, В, Г, Д).

Таблиця 2

Рейтингова шкала кредитоспроможності позичальника

№ пор.	Значення інтегрального показника	Клас
1	Понад 200	А
2	160—200	Б
3	135—160	В
4	110—135	Г
5	Менш як 110	Д

З підприємствами кожного класу комерційні банки по-різному будують свої кредитні відносини. На основі рейтингу, присвоєного позичальнику, кредитний інспектор приймає попереднє рішення про можливість надання позики та умови кредитування (табл. 3).

Таблиця 3

Залежність можливостей і умов надання кредиту від рейтингу позичальника

Клас	Кредитний рейтинг	Можливість і умови надання кредиту
А	Дуже високий	Пільговий відсоток за користування кредитом. Надання кредиту без забезпечення. Контроль за фінансовим станом необов'язковий
Б	Високий	Відсоток установлюється на рівні середньої ставки, що діє на ринку. Зменшення форм забезпечення. Контроль за фінансовим станом необов'язковий
В	Задовільний	Кредит може бути наданий на загальних умовах. Здійснюється поточний контроль за фінансовим станом
Г	Низький	Кредит може буди наданий за більш високою ставкою, що включає премію за ризик; під кілька видів забезпечення, в обмеженій (розміром статутного капіталу) сумі. Здійснюється контроль за документооборотом угоди, що кредитується
Д	Неприйнятний	Кредит не видається

Приклад встановлення банком значення класності показників залежно їх значень наведено в табл. 4.

Таблиця 4

Розподіл показників за класами

№	Показник	Нормативне значення	Розподіл за класами
			3-ий	2-ий	1-ий
	Коефіцієнт абсолютної ліквідності	0,2-0,35	0,2 і вище	0,1-0,2	<0,1
	Коефіцієнт швидкої ліквідності	0,5-1	0,5 і вище	0,3-0,5	<0,3
	Коефіцієнт поточної ліквідності	2,0	2,0 і вище	1-2	<1,0
	Коефіцієнт оборотності активів	-	Прискорення	На одному рівні	Уповільнення
	Коефіцієнт автономії	0,5	0,5 і вище	0,3-0,5	<0,3

Рейтинг розраховують за формулою:

де Kk — фактичне значення класу k-ro показника;

dk — вага k-ro показника.

Зазначимо низку проблем, які необхідно враховувати при розробці подібних методик.

1. Необхідний ретельний відбір основних оціночних критеріїв. У разі можливості ці показники не повинні бути тісно взаємозв'язані між собою.

2. Порогові значення оціночних показників мають бути обґрунтованими.  На практиці необхідне використання розрахованих для конкретного підприємства нормативних рівнів показників, які б ураховували його галузеву належність, специфіку, масштаби та характер діяльності.

3. Вага коефіцієнтів також має бути обґрунтованою.

ТЕМА 10

АНАЛІЗ ДІЛОВОЇ АКТИВНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1. Зміст та основні завдання аналізу ділової активності підприємства

2. Якісні та кількісні характеристики ділової активності підприємства

Питання для самоконтролю:

1.  Оцінка ринкової позиції підприємства: аналіз внутрішнього та зовнішнього середовища.
2.  Основні фактори розвитку підприємства, кількісна оцінка їх впливу.

Мета: охарактеризувати методику проведення аналізу ділової активності підприємства

1. Зміст та основні завдання аналізу ділової активності підприємства

 

В умовах дефіциту ресурсів, що склалися в Україні, проблеми ефективного розподілу та використання ресурсів підприємств виходять на одне з перших місць. Основним інструментом для оцінки ефективності використання ресурсів підприємства в умовах нестабільної економіки є оцінка й аналіз ділової активності суб'єкта господарювання, за допомогою якого можна об'єктивно оцінити результативність господарсько-фінансової діяльності підприємства та визначити перспективи його розвитку. Від об'єктивності та точності оцінки й оптимізації ділової активності підприємства залежить якість важливих та відповідальних управлінських рішень, які дають змогу не пристосовуватися до змін на ринку, а активно реагувати та впливати на ринкову ситуацію, що постійно змінюється.

Оцінка ділової активності передбачає визначення результативності діяльності суб'єкта господарювання шляхом застосування комплексної оцінки ефективності використання виробничих і фінансових ресурсів, що формують оптимальне співвідношення темпів зростання основних показників, а також зумовлюють проміжні та кінцеві результати діяльності.

Метою аналізу ділової активності підприємства є розрахунок відповідних аналітичних показників, виявлення тенденцій і причин їх змін для дослідження досягнутого рівня ефективності виробничо-господарської діяльності та визначення потенційних можливостей підприємства щодо підвищення останнього.

Альтернативність цілей аналізу ділової активності підприємства визначають не тільки функціональні обов'язки управлінського персоналу підприємства різних рівнів. Вона залежить також від цілей, які ставлять перед собою зовнішні користувачі інформації.

Цілі дослідження досягаються в результаті вирішення низки аналітичних завдань. До них відносять:

•  аналіз  виробничо-господарської ситуації,  що склалася  на підприємстві в попередні періоди його функціонування, оцінка її відповідності рівням ділової активності;

• діагностика бізнес-середовища підприємства, виявлення основних   факторів   впливу   на  зміни   рівнів  ділової  активності суб'єкта господарювання за період, що досліджується;

•  аналіз темпів зростання основних результативних показників; з'ясування причин їх відхилення від ідеальної моделі залежностей, що існують між ними;

•  оцінка ефективності використання виробничих і фінансових ресурсів;

• визначення резервів підвищення ефективності виробництва та розробка оптимальних заходів їх використання з метою підвищення ділової активності підприємства.

Оскільки результати аналізу ділової активності є підґрунтям та вагомою складовою в розробці заходів щодо забезпечення результативної діяльності суб'єкта господарювання, доцільно при оцінці його стану виділити рівні ділової активності та притаманні їм виробничо-господарські ситуації, що зумовлюють певні результати фінансово-господарської діяльності підприємства.

В умовах нестабільної економіки виділяють такі рівні ділової активності:

1)  високий (достатній);

2)  середній (задовільний);

3)  низький (незадовільний).

Слід зазначити, що кожному рівню ділової активності відповідає характерна виробничо-господарська ситуація, у зв'язку з чим виділяють нормальну, проблемну і кризову ситуації

Нормальна ситуація властива високому рівню ділової активності та означає такий збіг умов і обставин, коли створюються сприятливі умови для функціонування суб'єкта господарювання при яких формується стійка тенденція підвищення темпів зростання оціночних показників.

Проблемна ситуація існує на підприємстві, рівень ділової   активності   якого   відповідає  середньому   і   визначається г господарських умов та чинників, при яких формується тенденція до погіршення стану підприємства та спостерігається нестійка динаміка оціночних показників ділової активності.

Кризова ситуація характеризує низький рівень ділової активності і виникає в разі відсутності оперативного реагування на стратегічні питання, які потребують термінового вирішення її можна визначити як збіг обставин, які формують стійку негативну тенденцію оціночних показників ділової активності та погрожують підприємству банкрутством.

Визначення проблемної, а тим більше кризової, ситуації при оцінці стану ділової активності викликає необхідність термінового регулювання виробничо-господарської діяльності через прийняття оперативних управлінських рішень. Характеристику рівнів ділової активності підприємства та способів їх підвищення наведено в табл. 1.

Таблиця 1

Характеристика рівнів ділової активності суб'єктів господарювання

Рівень ділової активності	Виробничо-господарська ситуація	Характеристика рівня ділової активності	Способи підвищення та стабілізації рівня ділової активності
Високий (достатній)	Нормальна	Стійкий фінансовий стан, активна інвестиційна та інноваційна політика, стійка тенденція зростання темпових показників, підвищення рівня показників ефективності використання ресурсів	Підвищення якості продукції, розробка нових її видів, постійний пошук резервів зниження витрат усіх видів сировини та матеріалів, періодичне оновлення виробничої бази на новій технологічній основі, застосування безвідхідних технологій, формування запасів виробничих і фінансових ресурсів відповідно до оптимально необхідних потреб підприємства, оптимізація структури джерел фінансування, раціональне їх розміщення в майні
Середній (задовільний)	Проблемна	Нестійкий фінансовий стан, інертне (епізодичне) здійснення інвестиційної та інноваційної діяльності, нестійка динаміка зростання оціночних показників, суттєве зниження рівнів показників ефективності використання ресурсів	Нейтралізація надмірно великих залишків запасів товарно-матеріальних цінностей, реалізація продукції, що не користується попитом, за демпінговими цінами, дослідження ринкового середовища, аналіз власних позицій і конкурентів, скорочення тривалості виробничо-комерційного циклу за рахунок невиправданої тривалості основних його етапів, забезпечення ритмічної та злагодженої роботи підприємства; ліквідація простоїв обладнання, збоїв у постачанні, постійне здійснення аналізу ділової активності на всіх рівнях, розробка й прийняття управлінських рішень з урахуванням результатів аналізу
Низький (незадовільний)	Кризова	Кризовий фінансовий стан, відсутність інноваційної діяльності, звужений тип виробництва, стійка негативна тенденція спаду оціночних показників, неефективне використання ресурсів	Локалізація ризикової ситуації відповідно до джерел її виникнення, зміна стилю управління в умовах кризової ситуації, експрес-аналіз ділової активності, оперативне реагування на виникнення проблемної ситуації

Оскільки вплив середовища на ділову активність підприємства характеризується багатьма факторами, розглянемо дві к групи, що відповідають складовим бізнес-простору. Так, до зовнішніх відносять фактори:

1)  міжнародного  рівня,  які  поєднують  у собі  загальноекономічні чинники, вплив міжнародної політики та конкуренції;

2)  національні, що включають політичні, економічні, демографічні чинники;

3)  ринкові, до яких належать конкурентні, науково-технічні та споживчі чинники.

До внутрішніх факторів відносять:

1)  конкурентну позицію підприємства;

2)  принципи діяльності;

3) ресурси та їх використання;

4)  маркетингову ситуацію й політику;

5)  фінансовий менеджмент (табл. 10.3).

Найбільш загальний перелік показників для оцінки внутрішньої ділової активності підприємства визначається наступною системою:

1. Абсолютних величин:

•  чистого доходу від господарської діяльності;

• чистого прибутку;

•  активів;

•  основних засобів;

•  чисельності працівників;

•  чистих активів;

• доданої вартості.

2. Відносних величин:

•  рентабельності: активів, чистих активів, чистого доходу, поточних витрат;

•  продуктивності праці;

•  оплати праці за одну годину робочого часу;

•  капіталовіддачі;

•  витратомісткості чистого доходу.

Наведені показники дають різновекторну оцінку ділової активності, а для узагальнення аналітичних висновків використовують дослідження їх в динаміці і методи інтегральної оцінки.

Активність підприємства у зовнішньому економічному середовищі оцінюється за параметрами:

а) питомої ваги на ринку об'єктів господарської діяльності;

б) обсягів відносин з покупцями та постачальниками;

в) зовнішньоекономічного обороту;

г) доходів найманих працівників і власників;

д) інвестиційної привабливості.

Якісними параметрами ділової активності підприємства у зовнішньому економічному середовищі можуть бути:

а) імідж підприємства (ділова репутація);

б) корпоративна соціальна відповідальність за зовнішніми і внутрішніми напрямами;

в) природоохоронна діяльність.

Рівень ділової активності підприємства оцінюється як за величиною досягнутих показників, так і в стратегічному вимірі Розвиток ділової активності дозволяє постійно підвищувати конкурентоспроможність підприємства.

2. Якісні та кількісні характеристики ділової активності підприємства

Оцінка ділової активності – один з основних аспектів аналізу діяльності суб'єкта господарювання, якому належить провідне місце в системі завдань фінансового аналізу. Це зумовлено тим, що такий аналіз дає змогу оцінити внутрішній і зовнішній стан підприємства, визначити рівень прибутковості та перспективи його розвитку, дослідити ефективність використання виробничо-фінансових ресурсів.

Аналіз ділової активності підприємства здійснюється на якісному та кількісному рівнях. Якісний рівень оцінки може бути отриманий у результаті порівняння діяльності даної компанії з однотипними за сферою застосування капіталу підприємствами. Такими якісними критеріями є:

•  широта ринків збуту продукції;

•  наявність продукції, що експортується;

• наявність унікальної продукції, техніко-економічні параметри якої перевищують або відповідають світовим аналогам;

•  репутація підприємства;

•  стійкість зв'язків з клієнтами, партнерами тощо.

Кількісну оцінку та аналіз ділової активності здійснюють за двома напрямами:

1)  ступенем виконання плану на основі показників, що забезпечують задані темпи їх зростання;

2)  рівнем ефективності використання ресурсів.

Найбільш інформативні аналітичні висновки формуються в результаті зіставлення темпів їх змін. У цьому зв'язку найоптимальнішим є зіставлення таких показників:

100% < Тск < Тр < Тп,

де Тск – темп зміни сукупного капіталу, авансованого в діяльність підприємства;

Тр – темп зміни обсягів реалізації продукції;

Тп – темп зміни прибутку.

Перша нерівність (100 % < Тск) означає, що економічний потенціал підприємства зростає, тобто розширюються масштаби його діяльності.

Друга нерівність (Тск < Тр) вказує на те, що в порівнянні із збільшенням економічного потенціалу обсяг реалізації підвищується більш високими темпами, тобто ресурси комерційної організації використовуються більш ефективно, підвищується віддача з кожної грошової одиниці, вкладеної в компанію.

Із третьої нерівності (Тр < Тп) видно, що прибуток зростає випереджальними темпами, що свідчить про відносне зниження витрат виробництва та обігу як результат дій, спрямованих на оптимізацію технологічного процесу і взаємовідносин з контрагентами.

Однак можливі також відхилення від цієї ідеальної залежності, які не завжди слід розглядати як негативні. Причинами порушення системи нерівності можуть бути освоєння нових перспективних напрямів застосування капіталу, реконструкція та модернізація діючих виробництв, упровадження продуктових нововведень тощо. Така діяльність завжди пов'язана із значним вкладенням фінансових, матеріальних, інтелектуальних ресурсів, які порушують наведене співвідношення показників, але це не свідчить про зниження ділової активності підприємства.

АНАЛІЗ ВИРОБНИЦТВА ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОДУКЦІЇ

Основними завданнями аналізу виробництва і реалізації продукції є:

• оцінка ступеня виконання плану реалізації продукції та виробничої програми;

•  оцінка динаміки випуску і реалізації продукції;

•  визначення впливу різних факторів на зміни величини цих показників;

•  кількісна оцінка резервів зростання випуску та реалізації продукції.

Обсяг виробництва продукції оцінюється за допомогою натуральних, умовно-натуральних і вартісних показників. Найважливішими показниками обсягу продукції є:

Валова продукція – це готова продукція, напівфабрикати, інструменти, прилади, роботи (послуги), що реалізовані на сторону, разом із змінами залишків незавершеного виробництва за період.

Готова продукція - це вироби, які є закінченими з погляду виробничого циклу та виготовлені для реалізації зовнішнім споживачам. Готова продукція є часткою товарної продукції.

Товарна продукція – це вироби підприємства, які призначені для продажу стороннім організаціям та для внутрішнього споживання на самому підприємстві.

Реалізована продукція - це відвантажена і сплачена покупцями продукція.

Аналіз динаміки обсягу випуску та реалізації продукції здійснюється за допомогою базисних, ланцюгових та середньорічних темпів зростання (приросту).

Аналіз обсягів виробництва та реалізації здійснюється у вартісних і натуральних показниках. Порівняння темпів зростання цих показників дає змогу виділити основні фактори, що впливають на оціночні показники. При цьому можливі такі варіанти:

• темпи зростання вартісних показників вищі, ніж темпи зростання натуральних. У цьому випадку зміна обсягів продукції зумовлена переважно зростанням цін;

• темпи зростання натуральних показників вищі, ніж темпи зростання вартісних. У цьому разі зміна обсягів продукції викликана зростанням кількості виробленої реалізованої продукції.

Доповнює та поглиблює аналіз оцінка ступеня виконання плану виробництва та реалізації продукції.

У процесі оцінки виявляють причини та наслідки розбіжностей між фактичними та плановими показниками.

Так, у разі, якщо фактичний обсяг виробництва менший за плановий, підприємство не виконує договірних зобов'язань з обсягу реалізації продукції. Причинами виникнення такої ситуації можуть бути велика кількість бракованої продукції, використання основних засобів не на повну потужність, простої обладнання, нестача сировини, матеріалів тощо.

У випадку, коли фактичні обсяги виробництва перевищують обсяги реалізації, на підприємстві накопичуються понаднормативні запаси нереалізованої продукції. Основними причинами виникнення такої ситуації можуть бути низька якість продукції, невідповідність обсягів виробництва місткості ринку, вибір неефективних форм і методів просування товарів.

У процесі аналітичних процедур оцінюються наслідки таких ситуацій для підприємства. У першому випадку – це штрафні санкції за порушення договірних зобов'язань, у другому – виникнення витрат, пов'язаних з наявними понаднормативними запасами: зростання складських витрат, податку на майно, уповільнення оборотності оборотних коштів, омертвіння капіталу в запасах.

Отже, аналіз виконання плану виробництва та реалізації продукції спрямований на виявлення причин неефективного використання виробничого потенціалу.

Враховуючи ж характер зв'язку, який існує між виробництвом і реалізацією продукції в коротко- та довгостроковій перспективі, у системі факторного аналізу результативним показником є обсяг реалізації продукції, а факторним – обсяг виробництва та зміни залишків нереалізованої продукції (рис. 1).

Рис. 1. Схема факторної системи обсягу реалізації продукції

Можливі два варіанти методики аналізу реалізації продукції. Якщо виручку на підприємстві визначають по відвантаженні товарної продукції, то баланс товарної продукції буде таким:

РП = ГПп + ТП – ГПк,

де ГПп, ГПк – залишки готової продукції на складах відповідно на початок і кінець періоду;

ТП - вартість випуску товарної продукції;

РП - обсяг реалізації продукції за звітний період.

Якщо виручку визначають після сплати відвантаженої продукції, то товарний баланс можна записати так:

РП = ГПп + ТП + ВТп - ВТк - ГПк,

де ВТп, ВТк – залишки відвантаженої продукції на початок і кінець періоду.

Враховуючи те, що визначальною умовою реалізації є виробництво, особливу увагу приділяють факторам, що впливають на обсяг виробництва продукції, їх можна об'єднати в три групи:

1) забезпеченість підприємства основними засобами та ефективне їх використання;

2)  забезпеченість підприємства сировиною і матеріалами та ефективність їх використання;

3)  забезпеченість підприємства трудовими ресурсами та ефективність їх використання.

АНАЛІЗ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ

Наступною характеристикою ділової активності виступає собівартість, яка визначає переваги підприємства в ціновій конкуренції, впливає на фінансові результати його діяльності, темпи розширеного відтворення, фінансовий стан суб'єктів господарювання.

Під собівартістю продукції, робіт і послуг розуміють сумарні витрати всіх видів ресурсів у грошовій формі: основних засобів, сировини, матеріалів, палива, енергії, праці, які безпосередньо використовуються в процесі виробництва продукції і виконання робіт, а також для збереження й поліпшення умов виробництва та його вдосконалення.

Аналіз собівартості продукції здійснюється за такою схемою:

1)  визначають абсолютні та відносні відхилення показників собівартості від аналогічних показників плану і минулих років;

2)  здійснюють оцінку зміни структури собівартості, визначають відхилення частки окремих статей витрат від аналогічних даних плану і минулих років, розраховують вплив цих відхилень на підсумковий показник. Разом з тим виділяють статті втрат, що мають найбільшу частку в собівартості, і статті витрат, по яких відбулися суттєві зміни. Характерною особливістю цього розділу аналізу є те, що статті витрат у цьому разі виступають і як фактори, які впливають на зміну собівартості, і як окремі компоненти, які формують її структуру;

3)  визначають рівень витрат на 1 грн. товарної продукції, який характеризує їх окупність, здійснюють аналіз динаміки цього показника та оцінку факторів, що впливають на його рівень. Вищевказаний показник може застосовуватися в будь-якій галузі і наочно відображує прямий зв'язок між собівартістю та прибутком. Якщо собівартість товарної продукції подати як суму добутків собівартості одиниці продукції по кожному найменуванню продукції на кількість виробів, а обсяг товарної продукції - як добуток кількості продукції на її ціну, то формула для розрахунку рівня витрат на одну грошову одиницю продукції буде такою:

де qi – кількість виробів у натуральних одиницях виміру і-го виду товару;

сi – собівартість одного виробу;

pi – ціна продукції;

n – кількість видів товару в номенклатурі.

Безпосередній вплив на зміни рівня витрат на одну грошову одиницю продукції здійснюють п'ять факторів, які перебувають з ним у прямій функціональній залежності:

1)  структура виготовленої продукції;

2)  обсяг виробництва в натуральних показниках;

3)  рівень витрат на виробництво окремих виробів;

4)  ціни та тарифи на спожиті матеріальні ресурси;

5)  ціни на продукцію.

Вплив цих факторів на зміну витрат на одну грошову одиницю товарної продукції розраховують способом ланцюгових підстановок за даними табл. 2.

Таблиця 2

Вихідні дані для факторного аналізу витрат

на одну грошову одиницю продукції

№	Показник	Асортимент продукції	Усього
		А	Б	В
1	Ціна одиниці продукції, грн: за планом фактично
2	Кількість виробленої продукції, шт.: за планом фактично
3	Структура випуску, % за планом фактично
4	Фактична кількість  продукції при плановій структурі, шт.
5	Індекс цін на ресурси
6	Собівартість одиниці продукції, грн: за планом фактично фактично в порівнянних цінах
7	Повна собівартість виробництва продукції, тис. грн: за планом фактично фактично в планових цінах

Отже, результати дослідження темпів і тенденцій змін основних показників діяльності дають змогу визначити динамічність розвитку підприємства, його внутрішні резерви до подальшого отримання прибутку, поточну активність комерційної структури в сприйнятті новаторських ідей, перспективність вкладеного додаткового капіталу в її діяльність тощо.

Проте, в обліково-аналітичній практиці економічно розвинених країн для характеристики ділової активності компаній крім темпових показників використовують коефіцієнт стійкого економічного зростання (Кез), який розраховують за формулою:

де ЧП – чистий прибуток (прибуток, призначений до розподілення акціонерів);

Д – дивіденди, що сплачуються акціонерам;

ВК – власний капітал.

Враховуючи те, що власний капітал акціонерної компанії може збільшуватися або за рахунок додаткового випуску акцій, або за рахунок реінвестування отриманого прибутку, коефіцієнт Kез відображує, якими темпами в середньому збільшується власний капітал за рахунок саме останнього фактора.

АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ

РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВА

Наступним напрямом оцінки ділової активності є аналіз ефективності використання ресурсів підприємства, які, як уже зазначалося, поділяють на три групи:

матеріальні,

трудові

фінансові ресурси.

Розглянемо методику аналізу і систему оціночних показників для кожного виду ресурсів.

Основним засобам належать, як правило, основна частка в загальній сумі основного капіталу підприємства. Від їх кількості, вартості, технічного рівня, ефективності використання багато в чому залежать кінцеві результати діяльності підприємства: випуск продукції, її собівартість, прибуток, рентабельність, стійкість фінансового аналізу.

Раціональність і повноту використання основних виробничих засобів характеризує економічний ефект, отриманий за той чи інший період у вигляді певного обсягу та якості продукції.

Економічна ефективність використання основних засобів визначається відношенням економічного ефекту до затрат, пов'язаних із їх формуванням. За економічний ефект при визначенні фондовіддачі приймають вартість річного випуску (реалізації) продукції, а при розрахунку рентабельності основних засобів – прибуток.

В якості витрат використовується середньорічна вартість основних виробничих засобів.

Для повної характеристики ефективності використання основних засобів приймають систему показників, які поділяють на узагальнюючі та конкретні. До узагальнюючих показників належать фондовіддача, фондомісткість, рентабельність засобів, питомі капітальні вкладення на одну грошову одиницю приросту продукції, відносна економія основних виробничих засобів, коефіцієнт використання виробничих потужностей.

Конкретні показники використовують для характеристики окремих видів машин, обладнання, виробничої площі. Наприклад, середній випуск продукції в натуральному вираженні на одиницю обладнання за зміну, випуск продукції на 1 м2 виробничої площі.

Перелік узагальнюючих показників ефективності використання основних засобів та формули їх розрахунку наведено в табл. 3.

Таблиця 3

Показники ефективності використання основних засобів

Показник	Формула розрахунку	Позначення в алгоритмах
Фондовіддача (Фв)	Фв =  Vв : ОФ	Vв – обсяг виробництва (реалізації) продукції; ОФ – середньорічна вартість основних засобів
Фондомісткість (Фм)	Фм = ОФ : Vв
Рентабельність основних засобів (Рф)	Рф=Пр : ОФ	ПР – сума прибутку
Рівень капітальних вкладень на 1 грн приросту продукції (KB)	КВ = КВз : ∆Vв	КВз – сума капітальних вкладень, що забезпечує приріст продукції; ∆Vв – приріст обсягу виробництва продукції
Відносна економія основних виробничих засобів (Еф)	Еф=ОФ1-ОФ0*Кр	ОФ0 (ОФ1) – середньорічна вартість основних виробничих засобів у базисному та звітному році; Кр - індекс зростання обсягу виробництва продукції у звітному році відносно базисного
Коефіцієнт використання виробничих потужностей (Квп)	Квп = Vв : ВП	ВП  – середньорічна виробнича потужність підприємства

У процесі аналізу вивчають динаміку перелічених показників виконання завдань щодо досягнення запланованого їх рівня, здійснюють міжгосподарські порівняння.

Необхідною умовою виробництва продукції, зниження її собівартості, збільшення прибутку та рентабельності є РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ МАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ.

Дослідження ефективності використання матеріальних ресурсів у практиці аналітичної роботи здійснюється через систему показників та моделювання їх взаємозв'язку. Показники ефективності використання матеріальних ресурсів поділяють на загальні і окремі.

До загальних показників належать:

матеріаловіддача,

матеріаломісткість продукції,

коефіцієнт співвідношень темпів зростання обсягів виробництва і матеріальних витрат,

частка матеріальних витрат у собівартості продукції,

коефіцієнт використання матеріалів.

Окремі показники ефективності використання матеріальних ресурсів використовують для характеристики ефективності споживання окремих елементів матеріальних ресурсів, а також для оцінки матеріаломісткості окремих виробів.

Матеріаловіддача визначається діленням вартості виробленої продукції на суму матеріальних витрат. Цей показник характеризує віддачу матеріалів, тобто скільки вироблено продукції з кожної грошової одиниці спожитих матеріальних ресурсів (сировини, матеріалів, палива, енергії тощо).

Метаріаломісткість продукції – показник, зворотний матеріаловіддачі, указує, скільки матеріальних витрат припадає на виробництво одиниці продукції.

Коефіцієнт співвідношення темпів зростання обсягів виробництва та матеріальних витрат визначають відношенням індексу товарної продукції до індексу матеріальних витрат Цей показник характеризує у відносному вираженні динаміку матеріаловіддачі і одночасно розкриває фактори її зростання.

Частка матеріальних витрат у собівартості продукції розраховується відношенням суми матеріальних витрат до повної собівартості виготовленої продукції. Динаміка цього показника характеризує зміну матеріаломісткості продукції.

Коефіцієнт матеріальних витрат – це відношення фактичної суми матеріальних витрат до планової, перерахованої на фактичний обсяг виробленої продукції. Він відображує, наскільки економно використовуються матеріали в процесі виробництва, чи немає їх перевитрат порівняно із встановленими нормами. Якщо коефіцієнт більший за одиницю, це свідчить про перевитрати матеріальних ресурсів на виробництво продукції, і навпаки, якщо менший за одиницю, матеріальні ресурси використовувались більш економно.

У процесі аналізу фактичний рівень показників ефективності використання матеріалів порівнюють з плановим, вивчають їх динаміку та причини змін.

Для оцінки рівня продуктивності праці використовують систему загальних, окремих і допоміжних показників.

До загальних показників відносять:

середньорічний,

середньоденний,

середньогодинний виробіток продукції одним робітником,

середньорічний виробіток продукції на одного працюючого у вартісному вираженні.

Окремі показники – це витрати часу на виробництво одиниці продукції (трудомісткість продукції) або випуск продукції в натуральному вираженні за один людино-день або людино-годину.

Допоміжні показники характеризують витрати часу на виконання одиниці певного виду робіт або обсяг виконаних робіт за одиницю часу.

Найбільш узагальнюючим показником продуктивності праці є середньорічний виробіток продукції одним робітником. Його величина залежить не тільки від виробітку робітників, а й від частки останніх у загальній чисельності промислово-виробничого персоналу, а також від кількості відпрацьованих ними днів і тривалості робочого дня.

Рекомендована література

Основна:

1	Білик М.Д., Павловська О.В., Притуляк Н.М., Невмержицька Н.Ю. Фінансовий аналіз: Навч. посіб. – 2-ге вид., без змін. – К.: КНЕУ, 2007. – 592 с.
2	Цал-Цалко Ю.С. Фінансовий аналіз. Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 566 с.
3	Шеремет О.О. Фінансовий аналіз. Навчальний посібник. –  К.: Кондор, 2005. – 196 с.

 Додаткова:

4	Балабанов И.Т. Финансовый анализ и планирование хозяйствующего субъекта. М.: Финансы и статистика, 2002. – 208 с.
5	Грачев А.В. Финансовая устойчивость предприятия: анализ, оценка и управление: Учебно-практическое пособие. М.: Дело и сервис, 2004. – 192 с.
6	Данилин В.И. Финансовый менеджмент: задачи, тесты, ситуации: учеб. пособие. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. – 360 с.
7	Дыбаль С.В. Финансовый анализ: теория и практика: Учеб. пособие. – СПб.: Издательский дом «Бизнес Пресса», 2006. – 304 с.
8	Карамзін В.А., Савицька О.М. Економічний аналіз: Практикум. – К.: Знання, 2007. – 255 с.
9	Кононенко О., Маханько О. Аналіз фінансової звітності. – 4-те вид., переоб. і доп. – Х.: Фактор, 2006. – 200 с.

PAGE  2

1. Визначаємо за табл.html
2. Планирование развития городской телефонной сети
3. Насиха 1434 г 2013 г
4. ЛАБОРАТОРНАЯ РАБОТА 51
5. CRAZY SHOP СОДЕРЖАНИЕ ВВЕДЕНИЕ
6. Topic- THT giving gifts is better thn receiving
7. на тему- Технология и конструирование ГИС
8. Данные это- 1.Зарегистрированные сигналы
9. РЕФЕРАТ Курсовая работа содержит 46 листов 13 рисунков 4 таблиц 11 источников литературы
10. ТЕМАТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ КОЛИВАНЬ СТРАТИФІКОВАНОЇ РІДИНИ 01
11. забезпечувальних правовідносин які становлять ядро предмета
12. Выбор расчетной схемы
13. Черкизово ул Лесная д
14. а Американский джаз Надо вставать так как далеко за полдень
15. Реферат- Генная инженерия
16. Лекция 9 Комбинированный тип данных Комбинированный тип record {фиксированная ча
17. . Do the following personlity quiz
18. Diferensil t~nlikl~rd~n bu modell~ri t~dqiq etm~k ’n ehtiml v~ vrisiy ~sullr~ndn potensillr n~z~riyy~sind~n v~ b~q ~sullrdn istifd~ olunur.html
19.  Поляризация диэлектриков 7
20. . Краткая история и предмет экологии.

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе