Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЛЕКЦІЯ З ОСНОВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА
Лектор - Бровдій Алла Михайлівна
§ 1. Поняття кримінального права, його предмет, методи та завдання.
Поняття “кримінальне право” прийнято розглядати у двох його значеннях: 1) кримінальне право як галузь законодавства, виявом якої є Кримінальний кодекс України;
2) кримінальне право як галузь юридичної науки про вітчизняний чинний кримінальний закон і судову практику його застосування, його історію і теорію, про кримінальний закон інших держав.
Кримінальне право України як галузь законодавства це сукупність норм (правил поведінки), що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили. Кримінальне право України поділяється на дві частини – Загальну і Особливу. Загальна частина КК України містить визначальні норми загального значення; їх дія поширюється на всі приписи Особливої частини КК. Суть і призначення норм Загальної частини КК виявляються лише в органічній єдності з положеннями його Особливої частини. Особлива частина КК містить конкретні норми, які забороняють вчиняти те або інше діяння. Порушенням такої заборони передбачає відповідне покарання. При цьому майже всі диспозиції статей Особливої частини КК визначають діяння з боку однієї особи – виконавця злочину. Умови кримінальної відповідальності за навмисне вчинення одного і того самого злочину спільними діями кількох осіб описані в Загальній частині КК (ст.19 співучасть). Загальна та Особлива частина нерозривно пов‘язані між собою. Вони складають єдину галузь права – кримінальне право. Застосування норм Особливої частини можливо лише на основі положень, що містяться у нормах Загальної частини КК.
Кримінальне право вивчає не тільки норми кримінального закону, а й застосування цих норм правоохоронними органами та судом. У результаті дії кримінально-правової норми виникають кримінально-правові відносини між державою і особою, яка вчинила злочин, які й є суб‘єктами цих відносин. Матеріальний зміст кримінально-правових відносин складає сукупність прав і обов‘язків суб‘єктів цих відносин.
Предметом кримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину і застосування відповідного покарання за його вчинення.
Специфічні, притаманні лише кримінальному праву відносини між особою, яка вчинила злочин проти особистих благ людини, приватних чи публічних прав тощо, і державою, яка охороняє такі блага й інші суспільні цінності, регламентується також специфічним, притаманним лише кримінальному праву методом – застосуванням з боку держави до особи злочинця санкції кримінально-правової норми, тобто покарання.
Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються та охороняються стосунки між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами і державою. Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується лише до особи, яка вчинила злочин, як правило, шляхом покарання. Кримінально-правовий метод застосовується лише у тому разі, коли: 1) вчинене діяння є суспільно небезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину; 2) особа, яка вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення встановленого законом віку і підлягає покаранню. В окремих випадках (ч.3 ст.10, ст.46-1, ст.51) суд може відстрочити виконання призначеного ним кримінального покарання або не застосовувати таке покарання взагалі. Не можна застосовувати кримінально-правовий метод до особи, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння була в стані неосудності. До такої особи суд може застосовувати заходи медичного характеру, як не є покаранням (ч.1 ст.12). Це стосується і особи, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого КК, не досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності. До такої особи суд може застосовувати заходи виховного характеру, як не є кримінальним покаранням (ч.3 ст.10).
Основне завдання (функція) кримінального права – охорона. Воно здійснюється притаманним лише кримінальному праву методом покарання тих, хто вчинив злочин, та загрозою покарання тим, хто має намір його вчинити. Пріоритетним завданням кримінального права України є охорона особистих благ людини (життя, здоров‘я, волі, честі й гідності), її прав та інтересів від злочинних посягань. Пріоритет такого завдання закріплено в КУ, в ст.3, якою людина, її життя, здоров‘я, воля, честь та гідність визначаються найвищою соціальною цінністю.
Система кримінального права України.
Система Загальної частини чинного кримінального законодавства – це певний порядок розміщення загальних (основних) його норм у КК України. Загальна частина КК складається з 15 розділів. Особлива частина з 20 розділів.
Система науки кримінального права (Загальна частина). В основу системи науки кримінального права (її Загальної частини) покладена система Загальної частини КК України. Однак у теоретичному плані система науки кримінального права охоплює більш широке коло питань: поняття, предмет, методи і завдання кримінального права; наука кримінального права; кримінальна відповідальність і її підстави; склад злочину; об‘єкт злочину; об‘єктивна сторона складу злочину; множинність злочинів; основні питання Загальної частини кримінального права іноземних держав тощо.
Загальна характеристика Кримінального кодексу. Структура кримінально-правової норми.
Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і КК. Кожна частина КК поділяється на розділи, які об’єднують статті.
Кримінально-правова норма, яка і всяка правова норма, має трьохланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна. Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми ж Загальної частини санкцій не містять.
Диспозиції в кримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти забороненої (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують лише специфічні для даного виду злочину ознаки, а інші необхідні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах Загальної частини.
Поняття та підстави для кримінальної відповідальності.
Під кримінальною відповідальністю необхідно розуміти передбачені кримінальним законом обмеження прав і свобод людини, як можуть бути застосовані судом до особи, визнаною винної у вчиненні злочину.
Правообмеження:
Засудження.
Покарання.
Судимість.
Правообмеження при умовному звільненні від покарання.
Ознаки кримінальної відповідальності:
Кримінальна відповідальність є обмеженням прав і свобод людини, причому найбільш суворим з усіх обмежень, що передбачені законодавством України.
Ці право обмеження застосовуються за вчинення тільки одного виду правопорушень, а саме – злочину.
Передбачена виключно законом, причому тільки кримінальним.
Застосовується виключно судом, причому, кримінальна відповідальність може бути покладена на особу лише через обвинувальний вирок суду.
Кримінальній відповідальності може бути піддана особа, що вчинила злочин. Тобто, кримінальна відповідальність носить індивідуальний, персоніфікований характер. Кримінальне покарання не переходить у спадок.
Критерієм поділу кримінальної відповідальності на види є ступінь наближеності тих правообмежень, в яких вона полягає, до особи.
Види кримінальної відповідальності:
Потенційна – це ті право обмеження, як передбачені кримінальним законом для будь-якої особи, яка може вчинити злочин.
Реальна – це ті право обмеження, які застосовуються до конкретної особи, що вчинила злочин.
Співвідношення кримінальної відповідальності і покарання.
Кримінальна відповідальність є поняттям ширшим за покарання, і включає до себе покарання. Покарання не може бути за межами кримінальної відповідальності, в той час, як кримінальна відповідальність без покарання можлива.
Форми реалізації кримінальної відповідальності. Залежно від наявності в кримінальній відповідальності покарання, виділяються 3 форми реалізації кримінальної відповідальності:
Засудження особи обвинувальним вироком суду без призначення покарання (ст. 74, ч. 4 ККУ).
Засудження особи обвинувальним вироком суду з призначенням покарання, від реального відбування якого особа звільняється (ст. 75, 79 ККУ).
Засудження особи вироком суду з призначенням і реальним виконанням покарання.
Кримінальна відповідальність і кримінально-правові відносини. Кримінальна відповідальність є об‘єктом кримінально-правових відносин. Кримінальна відповідальність реалізується виключно в кримінально-правових відносинах і не може реалізовуватися поза ними. Кримінально-правові відносини складаються з моменту вчинення злочину і тривають до моменту закінчення реалізації кримінальної відповідальності, тобто, до моменту погашення або зняття судимості.
Момент виникнення і припинення кримінальної відповідальності.
Потенційна кримінальна відповідальність з‘являється з моменту набуття чинності тим кримінальним законом, який її передбачає. А припиняється з моменту втрати чинності цим законом.
Початковим моментом існування реальної кримінальної відповідальності є момент набуття законної чинності вироком суду. Припиняється з моменту закінчення реалізації тих право обмежень, в яких вона полягає.
Підстава кримінальної відповідальності. (ст. 2 ККУ «Підстава кримінальної відповідальності»).
За чинним ККУ підстава кримінальної відповідальності є двоєдиною: матеріально правова підстава і процесуально-правова підстава.
Матеріально-правовою підставою – є вчинення особою такого діяння, яке є суспільно небезпечним і містить склад злочину, передбаченого кримінальним законом.
Процесуально-правовим елементом підстави є набуття законної сили обвинувальним вироком суду, яким особа визнана винною у вчиненні злочину
Тільки сукупність цих двох елементів несе підставу кримінальної відповідальності.
Принцип Ne bis in idem (не можна двічі про те саме).
Не можна особу за вчинення одного злочину притягнути двічі до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 61 КУ, ч. 3 ст. 2, 8, 7 ККУ).
Поняття, ознаки, види та стадії злочину
Ч. 1 ст. 11 ККУ:
Злочин – передбачене кримінальним кодексом, суспільно небезпечне, винне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.
Ознаки злочину:
1. Злочин є діянням. Тобто, активний чи пасивний енергетичний чи інформаційний акт поведінки людини. Активні діяння, тобто дії, - це вчинення людиною певних рухів тіла. Пасивне діяння, тобто бездіяльність, - це утримання людини, від вчинення певних дій.
Енергетичне – називається діяння, при якою використовується фізична енергія людини.
Інформаційні діяння – це коли людина повідомляє певну інформацію.
Не може бути визнане діянням, а отже і злочином, думки людини, наміри людини, її переконання, світогляд, риси характеру.
2. Суспільна небезпечність. Змістовна ознака злочину. B соціальному розумінні, під суспільною небезпечністю злочину розуміється здатність злочину заподіювати істотної шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, або створювати реальну загрозу заподіяння такої шкоди.
3. Передбаченість кримінальним законом. Полягає в тому, що злочином є лише таке діяння, яке повністю співпадає з ознаками діяння, описаного в кримінальному кодексі. Є однією з гарантій прав людини від свавільного застосування кримінального закону. Унеможливлює застосування закону за аналогією.
Факультативні ознаки злочину:
Винність, як ознака злочину, говорить про те, що злочином є тільки таке діяння, яке вчиняться умисно або з необережності. Діяння, яке вчинене не умисно і не з обережності, не є злочином.
Караність полягає в тому, що злочином є тільки те діяння, за яке в кримінальному законі передбачене покарання.
Ознака вчинення злочину суб’єктом злочину.
Аморальність злочину. Злочин також порушує основи суспільної моралі.
Відмежування злочину від інших правопорушень
Відмінність злочину від інших правопорушень проводиться за 2 ознаками.
За формальною ознакою: злочини передбачені виключно кримінальним законом, а інші правопорушення – іншими НПА.
За матеріальною ознакою: злочини є суспільно небезпечними, мають кримінальний рівень суспільної небезпечності, а інші правопорушення або взагалі не є суспільно небезпечними, або мають низький рівень суспільної небезпечності.
Малозначні діяння (ч. 2, ст. 11)
Малозначним визнається діяння, яке хоча формально підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але не є суспільно небезпечним, тобто не заподіяло і не спрямовано було на заподіяння істотної шкоди.
Ознаки малозначного діяння:
Малозначне діяння формально передбачене кримінальним законом.
Малозначне діяння не є суспільно небезпечним.
Стадії вчинення злочину
Готування до вчинення злочину
Об’єктом готування є громадська безпека.
Об’єктива сторона готування має 6 форм можливих дій.
Суб’єктивна сторона. Готування може бути вчинене тільки з прямим умислом і з наявністю мети.
Суб’єкт готування – це особа, яка може співпадати, а може і не співпадати з суб’єктом злочину.
Правові наслідки готування до злочину. Готування до злочину підлягає кваліфікації за ч. 1 ст. 14 та відповідної частини статті ККУ, яка передбачає той злочин, до якого готувався суб’єкт.
Bідповідальність з готування до злочину. Загальним підходом є те, що карається готування до будь-якого злочину.
Другий підхід – це те, що готування до будь-якого злочину не є караним.
Третій, змішаний, підхід говорить, що караним є готування тільки до деяких злочинів. Цей підхід і застосовується у ККУ – ч. 2 ст. 14 готування до злочинів невеликої тяжкості (не більше 2-х років позбавлення волі, або більш м’яке покарання) не тягне за собою кримінальну відповідальність. Такі діяння визнаються малозначними (ч. 2 ст. 11 – не є злочином діяння, яке хоча формально і містить ознаки діяння, передбаченого цим кодексом, але в силу своєї малозначності ним не визнається, тобто не здатна заподіяти істотної шкоди охоронюваним інтересам).
Але це не говорить, що будь-яке готування потягне за собою кримінальну відповідальність. Але якщо дії особи, що готується до вчинення злочину є малозначними (навіть за умови готування до злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину), тобто не спричинили і не могли спричинити істотної суспільної шкоди.
Покарання за готування до злочину. Ст. 68 ККУ – при призначенні покарання за незакінчений злочин, суд, керуючись загальними положеннями враховує:
ступінь тяжкості діяння;
ступінь здійснення злочинного наміру;
причини, з яких злочин не було доведено до кінця.
Замах на злочин
Цьому поняттю присвячена ст. 15 ЦКУ.
Ознаки замаху на злочину:
Об’єктивні:
Вчинення особою дії або бездіяльності.
Діяння безпосередньо спрямовано на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею (частиною статті) особливої частини ККУ. Тобто це таке діяння, яким починається виконуватися об’єктивна сторона злочину, передбаченого особливою частиною ККУ.
Злочин не доводиться до кінця. Ч. 1 ст. 13 ККУ – закінченим визнається такий злочин, який містить усі ознаки діяння, передбаченого особливою частиною ККУ.
З причин, що не залежали від волі суб’єкта.
Суб’єктивні:
Замах може бути вчинений лише з прямим умислом.
Види замаху на злочин:
Закінчений замах на злочин – якщо особи виконала всі дії, які вона вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було доведено до кінця незалежно від її волі.
Незакінчений замах на злочин – має місце там, де особа, з причин, що не залежать від її волі, не вчинила всіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.
Значення поділу замаху на злочин на закінчений та незакінчений.
Закінчений замах, при рівних умовах, ближчий до закінченого злочину, і за ступенем суспільної небезпечності є більш небезпечним, порівняно з незакінченим замахом.
Закінчений замах свідчить про більше реалізацію наміру вчинити злочин.
Кваліфікація замаху на злочин
Замах на злочин підлягає кваліфікації за ст. 15 ККУ і відповідною статтею (частиною статті) особливої частини ККУ.
Добровільна відмова від доведення злочину до кінця
Особа, що має намір вчинити злочин, за своєю волею може зупинитися. Добровільна відмова характеризується наступними ознаками:
Припинення особою готування або замаху на злочин за своєю волею.
Остаточне припинення незакінченого злочину. Тобто особа припиняє і не має наміру (безповоротно і в рамках цього наміру) продовжувати цю протиправну діяльність.
Усвідомлення особою можливості доведення злочину до кінця.
Поняття та форми вини
Розділ 5 ККУ, Ст. 23
Виною - є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої кримінальним кодексом, та її наслідків, виражена у формі умислу або необережності
ККУ базується на принципі винної відповідальності особи.
Якщо умислу або необережності немає, то в такому випадку виключається кримінальна відповідальність, тобто казус – невинувате заподіяння шкоди.
Немає вини – немає складу злочину – немає відповідальності.
Вина має два форми – умисел та необережність.
Характеристики вини
Зміст – це сукупність психічних елементів, в яких відображаються об’єктивні ознаки злочину. Зміст залежить від об’єктивної сторони.
Форма – це співвідношення психічних елементів, інтелекту та волі, яке виражається у формі умислу або необережності. Тобто, виділяємо дві форми вини – умисна та необережна.
Сутність – полягає у негативному, або недостатньо уважному ставленні особи до тих цінностей, на які вона посягає.
Ступінь – це кількісна характеристика вини, що відображає міру негативного, або недостатньо уважного ставлення до цінностей.
Умисел, як форма вини, має два види:
Прямий.
Непрямий.
Ознаками інтелектуального моменту непрямого умислу є:
Усвідомлення особою суспільної небезпечності свого діяння.
Особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків.
На відміну від прямому умислу, при непрямому умислу особа ніколи не передбачає, що наслідки настануть з неминучості.
При непрямому умислі передбачення має характер реальної можливості.
Передбачати реальну можливість настання нселаслідків означає такий ступінь вірогідності настання наслідків, при якому вони можуть настати в даній обстановці, даний час, в даному місці, від даного конкретного діяння з високим ступенем вірогідності, але не неминуче.
Вольовий момент непрямого умислу виражений в словах «особа хоча не бажала, але свідомо припускала настання наслідків». Він полягає в тому, що особа, не бажаючи настання суспільно небезпечних наслідків свідомо дає їм настати, погоджується з тим, що вони настануть. Краще говорити «особа хоча не бажала, але свідомо допускала настання наслідків».
Свідомо допускати настання наслідків значить не перешкоджати їх настанню, викликати такий ланцюг подій, розвиток якого призведе до настання суспільно небезпечних наслідків. На відміну від прямого умислу, при якому суспільно небезпечні наслідки є метою настання наслідків, при непрямому умислі суспільно небезпечні наслідки ніколи не є метою діяння.
При непрямому умислі діяльність винного спрямована на досягнення іншої мети, а суспільно небезпечні наслідки є «побічним» результатом такої діяльності.
Найбільш типовими проявами допущення настання суспільно небезпечних наслідків є:
Байдуже ставлення особи до настання суспільно небезпечних наслідків.
Розрахунок особи на «авось».
Відмінність прямого умислу від непрямого
|
Інтелектуальний момент (перша ознака) |
Інтелектуальний момент (друга ознака) |
Вольовий момент |
|
|
Прямий умисел |
Усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння |
Особа передбачає, як правило, неминучість настання наслідків, і тільки в деяких випадках може передбачати реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків |
Особа бажає настання суспільно небезпечних наслідків |
|
Непрямий умисел |
Особа передбачає тільки реальної можливості, але не передбачає неминучість |
Особа не бажає настання суспільно небезпечних наслідків, але свідомо допускає їх настання |
Умисел у злочинах з формальним складом
B злочинах з формальним складом зміст умислу звужується до психічного ставлення особи тільки до суспільно небезпечного діяння. Психічне ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків не враховується.
B злочинах з формальним складом можливий тільки прямий умисел і при цьому він має наступну конструкцію: особа усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння і бажає його вчинити.
Інші види класифікації умислу
Залежно від моменту виникнення прийнято виділяти:
Заздалегідь обдуманий умисел – такий умисел, який виник у особи за певний час до початку вчинення злочину.
Раптово виниклий – це такий умисел, який формується безпосередньо при вчиненні злочину.
Але умисел виникає з моменту, коли особа спричиняє суспільно небезпечне діяння.
Залежно від ступеня конкретизації характеру і розміру суспільно небезпечних наслідків, які передбачаються особою:
Визначений (більш конкретизований) – умисел, при якому особа чітко передбачає характер та розмір суспільно небезпечних наслідків свого діяння.
Не визначений (не конкретизований) – цей вид умислу має місце тоді, коли особа чітко передбачаючи характер суспільно небезпечних наслідків не точно передбачає їх розмір і бажає, або свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків у будь-якому розмірі. Якщо злочин вчиняється з невизначеним умислом він кваліфікується залежно від тих наслідків, які фактично настали.
Альтернативний умисел – має місце там, де особа передбачає можливість настання одного з двох чи більше суспільно небезпечних наслідків, що є різними за своїм характером і бажає, або свідомо допускає настання будь-якого з цих наслідків.
Необережність, як форма вини
Необережність, як форма вини, визначається ст. 25 ККУ. Дана форма вини має два види:
Злочинна самовпевненість (ч. 2 ст. 25 ККУ) – необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала суспільно небезпечні наслідки свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.
Інтелектуальний момент злочинної самовпевненості
Визначається двома ознаками:
Характеризує психічне ставлення особи до діяння. Полягає в тому, що особа може як усвідомлювати, так і не усвідомлювати суспільну небезпечність свого діяння.
Характеризує психічне ставлення особи до наслідків. Особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Передбачення при злочинній самовпевненості відрізняється при обох видах умислу. При злочинній самовпевненості особа передбачає тільки абстрактну можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Особа при злочинній самовпевненості ніколи не передбачає не те, що неминучості, а навіть і реальної можливості настання наслідків.
Абстрактна можливість настання наслідків означає, що особа передбачає, що певні наслідки могли б настати в подібній ситуації, але в інший час, в іншому місці, за інших умов, у іншої особи.
Вольовий момент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення тих суспільно небезпечних наслідків, абстрактну можливість настання яких вона передбачає. При цьому особа розраховує на певні об’єктивні чи суб’єктивні фактор, які на її переконання відвернуть настання суспільно небезпечних наслідків її діяння. До об’єктивних факторів належать дія сил природи, обачність самого потерпілого, дія фізичних, хімічних, фізичних, біологічних чи інших процесів тощо. До суб’єктивних факторів належать ті фактори, які залежать від цієї особи – фізичні якості, спритність, реакція, знання і уміння цієї особи.
Злочинна недбалість –
При необережності має місце легковажний розрахунок.
Фактори, на які розраховує людина, при злочинній необережності.
Об’єктивні фактори:
Властивості машин, механізмів, приладів.
Явища природи.
Розрахунок на благоразумну поведінку потерпілого.
Суб’єктивні фактори:
Свої фізичні сили
Вміння, навички, досвід.
Легковажний розрахунок має місце там, де особа недооцінює небезпечність свого діяння, а з іншого боку переоцінює або неправильно оцінює ті чинники, які на її думку здатні відвернути шкоду.
Відмежування непрямого умислу від злочинної самовпевненості
За інтелектуальним моментом
а) При непрямому умислу особа передбачає реальну, конкретну можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння в даній обстановці.
б) При злочинній самовпевненості особа передбачає абстракту можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, тобто не розповсюджує цю можливість на даний конкретний випадок, в даній конкретній обстановці.
За вольовим моментом
а) При непрямому умислі особа свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків в даній обстановці, сподіваючись на «може бути» (авось) або випадкові обставини.
б) При злочинній самовпевненості особа розраховує на певні чинники або фактори, які на її думку здатні відвернути настання наслідків, але цей розрахунок виявляється легковажним.
Злочинна недбалість (ч.3 ст. 21 ККУ) має місце там, де особа не усвідомлює суспільної небезпечності свого діяння (дії чи бездіяльності), не передбачає реальної чи абстрактної можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але повинна була і могла їх передбачити.
Інтелектуальний момент злочинної недбалості полягає в тому, що особа не передбачає ні потенційної, ні актуальної суспільної небезпечності свого діяння.
Вольовий момент злочинної недбалості полягає в тому, що особа повинна була і могла передбачити настання суспільно небезпечних наслідків.
Казус (випадок)
Казус – невинувате заподіяння шкоди. Казус має місце там, де особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння і не могла їх передбачити.
Складна форма вини
Коли в диспозиції статті передбачена подвійна форма виразу суспільно небезпечного діяння. Склад злочину становиться кваліфікованим. Може бути поєднання вчинення умисного та неумисного діяння, різного ставлення до наслідків, яких також може бути декілька. Вина може торкатися як кримінальних, так і інших негативних наслідків (порушення правил дорожнього руху з настанням тяжких суспільно небезпечних наслідків).
Мотив і мета злочину
Це факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину, вони передбачені не в кожному складі злочину.
Мотив – це внутрішні спонукання, якими керувався винний, вчинюючи злочин.
Мотив підлягає доведенню і допомагає вірно встановити кваліфікацію злочину.
Мета – це той мислений результат, до кого прагнув винний, вчинюючи злочин.
Є три значення мотиву і мети:
1. Мотив і мета можуть виступати обов’язковими ознаками основного складу злочину.
2. Мотив і мета можуть вступати ознаками кваліфікованих складів злочину.
3. Мотив і мета мають значення для правильної кваліфікації злочину і призначення кримінального покарання.
Помилка
Юридична помилка – полягає в неправильному розумінні суб’єкта юридичних ознак вчинюваного діяння.
Розрізняють кілька юридичних помилок:
Суб’єкт помилково вважає, що вчинюване ним діяння передбачено ККУ як злочин, а в дійсності, таке діяння не є злочином.
Суб’єкт помилково вважає, що вчинюване ним діяння не передбачене ККУ як злочин, а в дійсності – передбачене.
Помилка в кваліфікації вчинюваного діяння.
Помилка у виді покарання, якому підлягає винна особа.
Помилка у розмірі покарання, якому підлягає винна особа.
Фактична помилка:
Помилка в об’єкті – має місце там, де суб’єкт вважає, що посягає на певний об’єкт, а фактично шкода спричиняється іншому об’єкту.
Помилка в особистості потерпілого – має місце там, де суб’єкт помилково вважає, що спричиняє шкоду певному потерпілому, а фактично завдає шкоди іншій особі.
Помилка в предметі – має місце там, де суб’єкт заподіює шкоду належному об’єкту, але безпосередньому впливу піддає інший предмет, у порівнянні з тим, який намічав винний.
Помилка в об’єктивній стороні
Помилка в суспільно небезпечному діяння – має місце там, де суб’єкт вважає, що він вчиняє, або не вчиняє певне суспільно небезпечне діяння.
Співучасть у вчиненні злочину та її форми
Ч. 1 ст. 26 ККУ, Співучастю у злочину визнається умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.
Форми співучасті
В залежності від ролі виокремлюють два види (форми) співучасті:
Співвиконавство.
Співучасть з розподілом ролей.
За ступенем стійкості об’єднання співучасників (ст. 28):
Вчинення злочину групою осіб без попередньої змови (участь двох або більше виконавців).
Групою осіб за попередньою змовою – якщо злочин вчини декілька осіб (2 особи), які заздалегідь, до початку вчинення злочину, домовились про його вчинення.
Організованою групою (3 або більше особи) – декілька осіб, які попередньо зорганізувалися в стійке об’єднання для вчинення одного чи декількох злочинів, об’єднані одним планом відомого всім, з розподілом функцій.
Злочинною організацію – скоєний стійкими ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три або більше), члени якого, або структурні частини якого, за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів учасниками організації або з метою керівництва злочинною діяльністю інших осіб, з метою координації злочинної діяльності інших осіб, з метою забезпечення функціонування злочинної організації або забезпечення у функціонуванні інших злочинних груп.
Кримінальна відповідальність співучасників
Кваліфікація дій співучасників. Кваліфікація дій виконавця чи співвиконавця здійснюється за допомогою посилання на статтю (частину статті) ,Особливої частини ККУ.
Дії інших співучасників кваліфікуються за відповідними частинами ст. 27 та статтею (частиною статті) Особливої частини ККУ.
При замаху на злочин, кваліфікуємо ч.1-2 ст. 15 та відповідна стаття (частина статті) Особливої частини ККУ. Відповідальність співучасників залежить від дій виконавців (ч.3-5 ст. 27 – ч. 1-2 ст. 15 – ст. Особливої частини ККУ) (акцесорна теорія співучасті). Але є виключення, що співучасники не відповідають за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалось їх умислом (ексцес виконавця).
Кримінальна відповідальність за вчинення злочину організованою групою та злочинною організацією
Ст. 30 ККУ – Кримінальна відповідальність організаторів та учасників.
Організатор підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплюються його умислом.
Всі інші учасники відповідають тільки за ті злочини, в яких вони брали участь, або готували їх.
Призначення покарання за злочин, вчинений у співучасті
Ч. 2 ст. 68 Враховується характер та ступінь участі кожного у злочині. Організатор – виконавець – підбурювач – пособник.
Ступінь – інтенсивність, з якою особа виконувала свою роль.
Добровільна відмова співучасників
Добровільна відмова (коли діє одна особа) – остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замах на злочину, при тому, що особа усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.
Способи добровільної відмови:
Якщо вони (співучасники) відвернули вчинення злочину
Своєчасно повідомити у відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється.
Добровільна відмова пособника:
Ненадання пособником засобів чи знарядь вчинення злочину.
Не усунення перешкод вчиненню злочину.
Для тих, хто відмовився, вони звільняються від кримінальної відповідальності за злочин, у якому вони брали участь. Всі інші співучасники відповідають за вчинений злочин на загальних підставах.
Обставини, що виключають злочинність діяння
Необхідна оборона як обставина, яка виключає злочинність діяння
1. Поняття обставини.
2. Підстави вчинення особою відповідних дійй
3. Ознаки того діяння.
4. Межі заподіяння шкоди при певній обставині, шо виключають злочинність діяння.
5. Відповідальність за перевищення цих меж
Необхідною обороною визнається правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, шляхом заподіяння тому, хто посягає необхідної і достатньої в данній обстановці шкоді, що відповідає небезпеці посягання і обстановці захисту (доктринальне визначення, відповідно до ч. 1 ст. 36).
Правом на необхідну оборону має кожна людина.
Постанова ПВСУ №1 "Про судову практику в справах про необхідну оборону".
Підстави необхідної оборони
ч. 1 ст. 36 ККУ. Складається з двох обовязковх елементів:
1. Наявність суспільно небезпечного посягання.
Під суспільно небезпечним посяганням розуміються такі дії іншої людини, які за своїм характером об*єктивно загрожують заодіянню істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам людини, суспільства або держави.
Під охоронюваними законом правами та інтересами людини розуміються як права і інтереси особи, яка захищається, так і права і інтереси будь-якої іншої особи.
Під охоронюваними законом інтереси суспільства розуміютья мирні інтереси суспільства, які забезпечують його існування.
Посягання поже бути не тільки злочинним, а і просто суспільно небезпечним
2. Необхідність негайного відвернення або припинення цього посягання.
Існує там, де посягання, якщо його негайно не зупинити, загрожує заподіянням істотної невідворотної шкоди інтересам суспільства або держави.
Отже, необхідна оборона має двоєдину підставу.
Ознаки, що характеризують поведінку людини у стані необхідної оборони ст. 36
1. Мета захисту
2. Характер поведінки того, хто захищається.
3. Об*єкт, або спрямованість заподіяння шкоди (тим, хто захищається).
4. Своєчасність.
5. Співрозмірність дій при необхідній обороні.
Мета дій при необхідній обороні
Метою дій при необхідній обороні є захист правоохоронюваних інтересів людини, суспільства або держави. Логічний ланцюжок
1. Заподіяти шкоду
2. Припинити посягання
3. Захистити правоохоронюваний інтерес.
Необхідна оборона буде навіть в тому випадку, коли не було досягнуто мети захисту.
Наявність будь-якої іншої мети виключає наявність необхідної оборони.
Характер дій того, хто захищається
Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні моєе бути тільки активною. Ці активні дії зовні підпадажють під ознаки певного діяння, що передбачено в ККУ в якості злочину.
Об*єкт заподіяння шкоди
Об0єктом заподіяння шкоди при необхідній обороні є виключно права та інтереси того, хто посягає
Своєчасність
Дії під час необхідної оборони повинні бути своєчасними, тобто вчиненими від моменту початку посягання, але до моменту його закінчення, тобто під час наявності посягання.
Як вийняток, необхідна оборона визнається також своєчасною у наступних випадках:
1. Якщо вона була здійснена до моменту початку посягання, але в обстановці, коли негайний початок посягання був очевидним і посягання за своїм характером було таким, яке унеможливлювало, або значно ускладнювало подальшу оборону.
2. Якщо посягання об*єктивно вже припинилося, але той, хто оборонявся, за обставинами справи не усвідомлював і не міг це усвідомити.
Співрозмірність оборони або межі шкоди
Характеризує межі тієї шкоди, яку особа, яка захищається, може зподіяти особі, яка посягає. ч. 1 ст. 36 - заподіяна посягаючому шкода повинан бути необхідною і достатньою у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.
ч. 3 ст. 36 ККУ - умисно заподіяне посягаючому тяжке тілесне ушкодження або смерть повинні відповідати двом обставинам взятим у єдність:
1. Небезпечності посягання.
2. Обстановці захисту.
Виходячи з вищевикладеного, можно зробити наступні висновки щодо правомірності зподіяння шкоди в стані необхідної оборони. Визнаються правомірними за будь-яких обставин при необхідній обороні наступні види шкоди:
1. Будь-яка шкода, незалежно від її тяжкості, якщо вона заподіяна з необережності.
2. Будь-яка шкода, що не перевищує середньої тяжкості тілесні ушкодження, якщо вона заподіяна умисно.
3. Умисне заподіяння посягаючому тяжкої шкоди, тобто тяжких тілесних ушкоджень або смерті, якщо така шкода відповідала небезпечності посягання і обстановці захисту.
Під небезпечністю посягання мається на увазі рівень інтенсивності і загрозливості цього посягання для охоронюваних законом суспільних відносин. Небезпечність посягання визначається самою цінністю тих відносин, на які вона здійснюється і реальністю та розміром шкоди, якою вона загрожує.
Виділяються два види небезпечності посягання:
Посягання великого ступеня суспільної небезпечності – під ними розуміються посягання на об’єкти високої соціальної цінності, а саме життя людини, особиста свобода людини, здоров’я, статева свобода тощо, незалежно від того, якою шкодою вони загрожують; а також посягання на об’єкти відносно меншої соціальної цінності, якщо вони загрожують заподіянням надзвичайно великої невідворотної шкоди.
Посягання відносно меншого ступеня суспільної небезпечності – до них належать посягання на об’єкти меншого рівня соціальної цінності, які загрожують заподіянням ним невеликої шкоди.
Обстановка захисту – сукупність умов, які склалися під час необхідної оборони і які визначають співвідношення сил того, хто обороняється і того, хто посягає:
Відносно сприятлива – це така обстановка захисту, при які той, хто обороняється має і усвідомлює свою явну перевагу в силах над тим, хто посягає.
Несприятлива – має місце там, де сили того, хто посягає, і того, хто обороняється є відносно рівними, або той, хто посягає має явну перевагу над тим, хто обороняється.
Умисне заподіяння смерті або тяжких тілесних ушкоджень визнається таким, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту в тих випадках, коли мало місце посягання високого ступеня суспільної небезпечності, а обстановка захисту була несприятливою. В усіх інших випадках умисне заподіяння смерті або тяжкого тілесного ушкодження є перевищенням меж необхідної оборони.
|
Обстановка |
Високий ступень сусп. небезпеч. |
Не високий ступень суспільної небезпеч. |
|
Сприятлива |
Є перевищенням меж |
Є перевищенням меж |
|
Несприятлива |
Не є перевищенням меж |
Є перевищенням меж |
Перевищення меж необхідної оборони, тобто умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, або умисне заподіяння смерті, якщо вони не відповідали небезпечності посягання та обстановці захисту, тягне кримінальну відповідальність за привілейованими статтями Особливої частини ККУ, зокрема це статті 118 та 124 ККУ.
Спеціальні види необхідної оборони
Спеціальними видами необхідної оборони визнаються передбачені в ч. 4 та ч. 5 ст. 36 ККУ випадки необхідної оборони, при яких не встановлюються межі заподіяння шкоди:
Необхідна оборона, здійснювана особою в стані сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечним посяганням.
Оборона від нападу озброєної особи.
Посягання озброєної особи має місце там, де посягаючий має та використовує холодну, бо вогнепальну зброю, або вибухові речовини, або будь-які інші предмети, що використовуються як зброя.
Оборона від посягання групи осіб (дві чи більше особи, незалежно від того, чи є вони суб’єктами злочину).
Необхідна оборона від протиправного (той, хто посягає не дійсного, ні гаданого права в проникнення в приміщення) насильницького (вторгнення, з подоланням певних перешкод) вторгнення в житло (будь яке постійне чи тимчасове приміщення, призначене для проживання, а також конструктивно поєднані та невіддільні від нього приміщення) чи інше приміщення.
Будь-яка шкода, заподіяна умисно, чи з необережності, при спеціальних видах необхідної оборони визнається правомірною, тобто перевищення меж необхідної оборони бути не може.
Уявна оборона ст. 37 ККУ
Має місце там, де реальне суспільно небезпечне посягання відсутнє і особа помилково оцінюючи дії потерпілого лише припускає наявність такого посягання (різновид фактичної помилки в характері власного діяння).
Оскільки уявна оборона заснована на помилці, правила про відповідальність залежать від характеру помилки:
Якщо помилка була вибачальною (виправданою), тобто обставини справи давали особі достатню підставу вважати, що має місце реальне суспільно небезпечне посягання, в такій ситуації уявна оборона за своїми кримінально-правовими наслідками прирівнюється до необхідної оборони. В цих випадках особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо заподіяна нею шкода у випадку реальності посягання була в межах необхідної оборони. Але особа підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж необхідної оборони, якщо при такому реальному посяганні заподіяна нею шкода була перевищенням меж необхідної оборони.
Якщо помилка була не вибачальною, тобто обстановка, яка склалася не давала достатніх підстав вважати, що має місце суспільно небезпечне посягання, і особа, яка оборонялася могла усвідомити, що суспільно небезпечне посягання відсутнє, то в такій ситуації за шкоду, заподіяну у стані уявної оборони ця особа підлягає відповідальності, як за злочин, вчинений з необережності.
Межі заподіяння шкоди злочинцю при його затримання:
При затриманні злочинця завжди правомірною визнається така шкода:
Будь-яка шкода, заподіяна злочинцю через необережність, аж до позбавлення його життя.
Будь-яка умисна шкода, не більш тяжка, ніж середньої тяжкості тілесні ушкодження.
Умисне заподіяння тяжкої шкоди, тобто умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження або смерті злочинцеві, є правомірним лише тоді, коли це відповідало небезпечності скоєного злочину і обстановці затримання злочинця.
У всіх інших випадках має місце перевищення меж заподіяння шкоди при затриманні злочинця.
Поняття і види покарань.
Ч.1 ст. 50 – Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Ознаки:
Покарання – це захід державного примусу.
Державний примус застосовується тільки за обвинувальним вироком суду.
Цей примус застосовується від імені держави.
Примус застосовується тільки до особи, яка визнається винною у вчиненні злочину.
Обмеження прав і свобод.
Обмеження прав і свобод повинно бути передбачено законом.
Мета покарання полягає у запобіганні або зменшенні злочинності.
Мета покарання
Виправлення засудженого.
Мета не вчинення в майбутньому особою злочинів, що була засуджена за вчинення злочину.
Види покарання
Штраф – це грошове стягнення, мінімум якого – 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а максимум – 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, якщо в статтях Особливої частини не передбачено більшого розміру.
Позбавлення військового спеціального звання, рангу, кваліфікаційного класу, за умови вчинення тяжкого або особливо тяжкого суду.
Позбавлення права займатися певною діяльністю, якщо злочин вчинюється з використанням тієї діяльності, або тієї посади.
Громадські роботи – виконання у вільний від роботи або навчання час громадських суспільно корисних робіт.
Виправні роботи
Службові обмеження для військовослужбовців
Конфіскація майна, у випадку, якщо особи вчиняє тяжкий, або особливо тяжкий корисливий злочин.
Арешт (від 1 до 6 місяців) – перебування в умовах ізоляції.
Обмеження волі – перебування у виправних установах відкритого типу
Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців – спеціальний вид позбавлення волі для строковиків.
Позбавлення воля на певний строк
Довічне позбавлення волі.
Призначення покарань
Постанова ПВСУ №7 від 24 жовтня 2004 року зі змінами, внесеними Постановою ПВСУ №18 від 10 грудня 2004 року «Про практику призначення судами кримінального покарання».
Під призначенням покарання розуміється діяльність суду по визначенню в обвинувальному вироку конкретного виду та розміру основного, а, за необхідності, і додаткового покарання особі, визнаній винною у вчиненні злочину.
Принципи призначення покарання:
В абзаці 1 п.1 Постанови ПВСУ записано 4 принципи призначення покарання:
Принцип законності. Законність призначення покарання полягає в тому, що особі, визнаній винною у вчиненні злочину може бути призначений тільки той вид покарання і в тому розмірі, який встановлений в кримінальному законі.
Принцип справедливості. Справедливість є двох видів: урівнюючи справедливість і розподільча справедливість. Справедливим призначення покарання буде тоді, коли особам, які вчинили злочини приблизно однакового рівня суспільної небезпечності, за інших рівних умов мають призначатися приблизно однакові за своєю суворістю покарання.
В той же час, особам, які вчинили злочини різного ступеня суспільної небезпечності, мають призначатися різні за своєю суворістю покарання.
Принцип обґрунтованості. Цей принцип означає, що вибір судом того чи іншого виду покарання має бути вмотивований і пояснений у вироку.
Принцип індивідуалізації покарань. Особі, визнаній винною у вчинені злочину, має бути чітко і точно визначений вид і розмір покарання, з урахуванням всіх конкретних обставин справи, тяжкості злочину і особи винного.
Загальні засади призначення покарання (ст. 65 ККУ)
Загальні засади призначення покарання – це передбачені кримінальним законом, обов’язкові для суду критерії (вимоги, правила), якими має керуватися суд у кожному разі при призначенні покарання:
(п.1 ч. 1 ст. 65 ККУ) Суд призначає покарання в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини ККУ. За загальним правилом, суд може призначити тільки ті види покарань і в тому розмірі, які передбачені в санкції статті особливої частини.
(п.2 ч.1 ст. 65 ККУ) Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини ККУ:
Положення, що уточнюють розміри покарань, передбачені в санкції;
(п.3 ч.1 ст. 65 ККУ) Суд враховує ступінь тяжкості вчинення злочину, особу винного (фізичні, соціальні, психічні ознаки) та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання (ст. 66, 67 ККУ).
Покарання повинно бути достатнім для виправлення винної особи та попередження подібних дій.
(п.3 ч.1 ст. 65 ККУ)
(п.3 ч.1 ст. 65 ККУ)
Ч.3 ст. 65 Підстави для призначення більш м’якого покарання визначені в ст. 69 ККУ.
Звільнення від відбування покарання, яке ще не призначене судом
Передмовою звільнення від кримінального покарання є вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості.
Підставою звільнення від кримінальної відповідальності є відсутність суспільної небезпечності у цієї особи (бездоганна поведінка особи і сумлінне ставлення до праці після вчинення злочину і до моменту розгляджу справи у суді).
Ч. 2 ст. 84 – Звільнення від покарання за хворобою.
Звільнення від відбування покарання, яке призначене судом
Звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей до 7 років.
Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.
Структура відповіді
Поняття звільнення
Передумови звільнення
Підстава звільнення (поведінка особи, явища)
Порядок звільнення
Кримінально-правові наслідки звільнення:
Сприятливі для особи;
Несприятливі для особи.
PAGE \* MERGEFORMAT18