Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
61. Новим явищем в історичній літературі на грані XVII і XVIII ст стали так звані козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка — історіографічні композиції, складені з характеристик видатних діячів, описів важливих подій та епізодів, тлумачень певних періодів політичного життя. Усе це викладалося в формі порічних статей, хронікальних оглядів, більш чи менш докладних розповідей За джерела для них правили особисті спогади, щоденникові записи, свідчення очевидців, літературні твори, писання інших історіографів. Козацькі літописи і за хронологією освітлюваних явищ, і за змістом, і за формою мають дуже мало спільного з традиційним літописанням і навіть із хроніками XVI – XVII ст Це новий своєрідний жанр історіографічної літератури.
Із козацьких літописів до XVII ст. належить «Літопис Самовидця», який розповідає про події 1648 1702 рр. У формі окремих нарисів автор освітлює причини і найважливіші події «війни Хмельницького», воззєднання України з Росією, епізоди сутичок між козацькою верхівкою і «голотою», міжусобні чвари старшинських партій.
Самовидець створює виразні характеристики діячів свого часу. Особливе місце поміж ними займає яскравий образ Богдана Хмельницького. Автор літопису, виходячи з класових інтересів старшини, неприязно змальовує бунтівну «голоту». Водночас він осуджує моральну й побутову поведінку деяких представників козацької верхівки, намалювавши виразні типи владолюбців, стяжателів та авантюристів. Для Самовидця характерне прагнення до суспільного втихомирення, яке, на його думку, можливе тільки при наявності сильної і твердої державної влади. Він — прихильник нерозривного єднання України з Росією. Змальовуючи події й осіб, Самовидець нерідко вдається до домислу, часто використовуючи при цьому народні перекази. Мова його близька до живої, народної, стиль викладу — простий, без барок-кової кучерявості.
62.Ду́ма — ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIII століть. Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.
Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Проте розповідь майже завжди подається у ліричному освітленні, яке виявляють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів та переживань.
На думку Г. Нудьги, «на відміну від плавності і широти розповіді гомерівського епосу в думах наявний сильний ліризм, який разом з драматизмом викладу дуже зворушує слухача. В цьому відношенні думи близькі до балад і деякий час європейські вчені так і називали їх українськими баладами. Однак своєрідна, надто оригінальна, тільки думам притаманна віршована форма, неповторний стиль, їх поетика виключають подібне ототожнення».[3].
Думи відзначаються стрункою, відшліфованою упродовж століть своєрідною поетичною формою, відмінною від усіх інших віршових форм українського фольклору. Неподібність дум до інших жанрів визначається передусім манерою виконання. Виконувались думи речитативом, що було своєрідною формою декламації в урочистому, піднесеному стилі. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом — грою на кобзі (рідше бандурі чи лірі). Віршовою і музичною формою думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, розвиненого раніше в голосіннях. Довгі рецитації дум наявні в пливкій, мінливій формі. Тому дуже важко (або й неможливо) вивчити їх напам'ять дослівно. На думку дослідників, кожен кобзар переймав від свого вчителя зразок рецитації (речитативного виконання) лише в загальних рисах, а тоді витворював свій варіант мелодії, під який виконував усі думи свого репертуару. Тобто досить гнучка та вільна щодо словесного та музичного вираження дума ніби завжди народжується заново, імпровізується. Жоден наступний варіант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не є тотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи мимоволі опускаються, інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору.
Українські народні думи про турецьку неволю сповнені суму та сліз. Оспівування страждань українців у ворожій неволі викликає сльози та надихає на роздуми. Відбувається переоцінка слухачем свого життя, порівняння сучасності із особливостями тяжкого минулого нашої країни. Ці пісні мали намір підняти військо козацьке до боротьби. Герої пісень ніби закликали збиратися та визволяти з полону своїх співвітчизників. Саме тому балади мають не тільки художньо-естетичне значення, а й виконують виховну мету. Балади можна вважати окликом з минулого, спрямованим на наступні покоління.
В добу Богдана Хмельницького українські народні думи набули дещо іншого характеру. В них вже не було оплакування невільників, а відображався героїзм українського козацтва. При цьому, головними героями ставали реальні історичні персонажі. В піснях цього напрямку оспівувалися події національно-визвольної війни, були спроби підняти бойовий дух українців.
Головними героями українських народнихт дум ставали Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Данило Нечай. Неможливо недооцінювати значення цього пісенного жанру в історії українського народу. Тому наше завдання – передати мудрість, закладену в баладах та думах, наступним поколінням.
63.
Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання — а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія — це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами.
В Україні існувала ще до офіційного прийняття християнства. Це так званий «обичний спів». З хрещенням України-Руси 988 разом з обрядами прийшли й церковні співи з Візантії і деякі за посередництвом Болгарії. Основною рисою української Церковної музики був і є її винятково вокальний характер. Ранні церковні співи були одноголосі. Важливе значення мала система поділу церковного співу на 8 мелодичних типів, які один від одного різняться обсягом мелодій і типовими мелодичними формулами. Упродовж віків форми цієї системи, званої восьмиголоссям (октоехос), поповнювалися українським народнопісенним змістом, перебудовувалися і пристосовувалися до укр. сприймання. Першим огнищем, де українська церковна музика розвинула свої питоменні риси, була Києво-Печерська Лавра. Тут на основі давніх співів постав києвопечерський розспів. Відповідно до церковної музичної практики виробився і спосіб записування мелодій — знаменна нотація, яка складалася зі знаків (невмів, крюки), писаних без нотних ліній.
Від сер. 16 до кін. 17 ст. розвивався багатоголосий так званий партесний спів: спів поділений на голоси — партії. Для його точного запису прийнялася лінійна система нотації, звана київським знам'ям. Партесний спів плекали особливо хори, організовані при церковних братствах. Їх рівень був настільки високий, що вони справно виконували твори на 4, 6, 8 і 12 голосів. Улюбленою формою став хоровий одночастинний концерт, написаний до нелітургічного тексту. Між композиторами партесної музики відомі М. Дилецький, автор музично-теоретичного підручника «Музикальна граматика» (1677), А. Рачинський та ін. У другій половині 18 ст. з'явилися визначні українські композитори Ц. м. — М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель. Панівною у їхній творчості була форма циклічного хорового концерту. З 18 ст. походять важливі вид. церк. співів: «Ірмолой» (Л. 1707) і «Богогласник» (Почаїв, 1790). Окремим родом церковної музики є канти і псальми, пісні релігійного змісту сильно просякнені елементами української народної музики. Вони найчастіше триголосні; були поширені особливо у 17 і 18 вв. У 19 ст. Церковну музику розвивали головні композитори Зах. Укр. Земель: М. Вербицький, І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк та ін. У 20 ст. Її плекали К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць, М. Гайворонський, А. Гнатишин та ін.
96. Постмодернізм як специфічне соціокультурне явище, що значною мірою визначило загальний стан у сфері духовності останньої чверті XX століття, приніс із собою новий спосіб світовідчуття. Серед домінантних рис постмодерністської парадигми можна визначити аксіологічний плюралізм, багатовимірність, кліпово-контекстуальні та асоціативно-пародійні закони, змішання різних літературних традицій, норм, пресинг різних дискурсів, а також обов'язковий культ невизначеності, неясності, пропусків, помилок та мовних ігор. При цьому «антропологічний тип», на якого спрямований постмодернізм, — це людина всесвіту (космополіт), вільна від догмату будь-яких літературних традицій («лінійного бачення світу» чи «лінійного письма», на якому століттями писали класики світової літератури) і чудово розуміє їхню умовність.
Хоча постмодернізм — явище космополітичне, сьогодні вже можна казати про те, що він є чинником ментальності для кожної країни і має своє національне коріння. Саме на світовому історико-культурному тлі і проступає національна органічність цього специфічного художнього явища.
Для української літератури постмодернізм — це передовсім «посттоталітаризм», а не «неомодернізм», він не витворює «спільного континіуму з тим, що йому передує» (Д. Наливайко). Фаза, яка безпосередньо повинна була передувати постмодернізму, залишилася як на «маргінесах вітчизняного наукового дискурсу» (Є. Воло-щук): на пальцях можна перелічити монографічні дослідження творчості засновників модерністської прози, українські роботи з розробками теоретичних проблем західноєвропейського модернізму, а також переклади окремих зарубіжних філософських, культурологічних інтерпретацій творчості модерністських митців, так і вітчизняної історії: диктатурами, етнічними чистками, світовими війнами, попелом «було зупинено, вибито, вирізано до ноги модернізм — будь-який: віденський (еталонний), празький, краківський, львівський, дрогобицький, натомість прийшла післямодерністична пустка, велика вичерпаність з безконечно відкритою потенційністю. ..»(Ю. Андрухович).