До вас слово о братія моя українськая возлюбленная

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1. Становище української видавничої справи у статистичному вимірі і порівнянні з європейськими країнами.

На початку - невелика цитата, почерпнута з одного листа Тараса Шевченка із заслання до своїх побратимів:

"До вас слово, о братія моя українськая возлюбленная. Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді читаю: ляхи, серби, болгаре, чорногори, москалі - всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило".

У цих зболених словах великого Кобзаря йдеться про долю українського друкованого слова в умовах існування України у складі Російської імперії. Але коли уважно проаналізувати той стан, в якому ось уже кілька років підряд перебуває українське національне книговидання, і коли порівняти його у контексті розвитку сучасної світової книговидавничої практики, можна дійти висновку про існування тут невтішної паралелі.

Для підтвердження сказаного наведемо кілька цифрових показників, які характеризують динаміку випуску друкованої продукції в Україні на душу населення за останні десять років. До речі, за таким показником віддавна визначається рівень розвитку демократичних процесів у цілому й освіти зокрема тієї чи іншої країни. Перша колонка - рік, друга - кількість книг у примірниках:

1990 - 3,2

1991 - 2,6

1992 - 2,4

1993 - 1,7

1994 - 1,01

1995 - 1,33

1996 - 1,01

1997 - 1,1

1998 - 0,88

1999 - 0,36

2000 - 0,89

Для порівняння: у царській Росії (за даними статистики 1913 року) на душу населення щороку виходило друком 2 книги, за роки існування Радянського Союзу - 4. У розвинених країнах Заходу цей показник сягає нині 14-16 назв.

Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності продовжує скорочуватися. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло (без врахування видань за держзамовленням та відомчих для службового користування) близько 9 млн примірників книг, то 2000 року - на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі - 150, у Росії - 300 млн примірників книг за один рік.

Зрозуміло, що внаслідок браку вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, випущеною тими ж сусідами. А це, за даними лише митних органів, - майже 55 млн книжок, які щороку завозять в Україну для перепродажу передусім з Росії та Білорусі.

І ще одна вражаюча цифра: щорічно з України відпливає близько 350 млн гривень у кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки доморощених владних меценатів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування закордонного виробника, і це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається від нестачі інвестицій.

Занепокоєння викликають, власне, не самі ці цифри. Насторожує інше: послідовна й настійлива тенденція щодо консервації цього становища. Маємо, так би мовити, проблему з довгою бородою, яку нікому не вдається за останні десять років хоча б укоротити. Для глибшого розуміння ситуації, що склалася, варто бодай фрагментарно окреслити той суспільно-політичний фон, який визначав характер діяльності видавців і поліграфістів України в останнє десятиліття розвитку держави.

2. Тенденції розвитку видавничої справи в організаційному, тематичному, мовному та географічному аспектах

Організаційний аспект

1. Завершення епохи монополії держави в розвитку видавничої справи.

2. Формування потужного блоку видавництв різних форм власності.

3. Продовження неоднозначних процесів структуризації за тематичними і типологічними ознаками у групі видавництв різної форми власності.

4. Загострення проблеми збуту видавничої продукції.

Тематичний аспект

В умовах відсутності стабільної розмаїтості читацьких смаків і прогнозованості книжкового ринку, що властиве для суспільства перехідного періоду, українська видавнича справа у тематичному аспекті переживала в останнє десятиліття карколомні злети й падіння.

Зміну читацьких смаків, і, відповідно, тиражних потоків щодо тематики видань на початку 90-років можна умовно окреслити так:  —сексуально-еротична література і видання історичної тематики (розвивалися паралельно);—твори класиків детективного жанру (А. Крісті, Ж. Сіменон, А. Чейз);—романи жахів;—література легкого жанру;—кримінально-бандитська тематика сучасної історії;—твори, за якими знімалися телевізійні "мильні" серіали;—ділова література ринкової тематики (право, економіка, менеджмент, маркетинг);—література з вивчення іноземних мов;—комп'ютерні видання;—словникові, довідкові видання;—видання краєзнавчо-туристичного характеру.

Мовний аспектЗа даними Книжкової палати України, питома вага українськомовних видань у загальній кількості випущених книг за перші п'ять років існування Української держави становила (у відсотках): відповідно за назвами і накладами

1991 - 33,8 53,8

1992 - 35 34,9

1993 - 41,5 45,4

1994 - 43,8 40,1

1995 - 47,1 47,7

На жаль, у наступне п'ятиріччя питома вага української книги почала скорочуватися.

З позитивних тенденцій у цьому блоці слід виділити такі:

1. Українськомовна книга все сміливіше і в більшій кількості почала проникати на східні й південні терени держави.

Проте таке пожвавлення спостерігається переважно у блоці навчальної та дитячої літератури. Цілий ряд регіональних видавництв, у тому числі й зі східних областей, включилися у справжню боротьбу за право видання тиражних українськомовних підручників.

2. Книги українською мовою все активніше почали готувати до друку видавці з Росії.

3. На ярмаркових і фестивальних книжкових заходах останнім часом помітно пожвавилася діяльність бібліотек щодо придбання саме українськомовних книжок.

Географічний аспект 1. Одна з цікавих тенденцій щодо формування нової структури видавничої галузі в Україні - створення групи приватних видавництв в обласних центрах, які за короткий час своєї діяльності змогли серйозно заявити про себе на загальнодержавному рівні.

У східному регіоні слід виділити "Фоліо", "Око", "Ранок", "Торнадо". Зміцнює свої позиції на загальноукраїнському книжковому ринку донецьке "БАО". У західному регіоні швидко віднайшли і заповнили свою нішу "Кальварія", "Фенікс", "Афіша".2. Вбачається відновлення традицій  книговидавничої справи періоду Української Народної Республіки, коли серйозно налаштовані видавничі підрозділи діяли не лише в обласних, а й у районних центрах.

3. Сучасне вітчизняне законодавство щодо видавничої справи

У цілому ситуація в українській книговидавничій справі на кінець 90-х років минулого століття характеризується такими особливостями:— знизилася до критичної межі кількість освітніх та наукових видань (за назвами і накладами), що спричинило до поглиблення кризи освіти і науки в державі;— припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільових видавничих проектів, покликаних забезпечити поповнення фондів бібліотек, що стало головною причиною різкого зубожіння останніх і, відтак, обмеження інформованості населення та зниження його інтелектуального потенціалу;— падає авторитет країни в очах європейської спільноти, яка почала сприймати Україну як державу, де влада не опікується книгою, освітою, культурою;— Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього закордоння, які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників та протекціоністські закони своїх держав, мають змогу поставляти до нашої держави значно дешевшу та якіснішу в поліграфічному відношення книжкову продукцію;— втрачаються кваліфіковані фахівці, а отже, знижується загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростає кількість підприємств, які припиняють видання книжок і перепрофілюються;— прогресує занепад поліграфічних підприємств, спричинений значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням обладнання, пов'язаним з браком коштів на його модернізацію;— стрімко зросла собівартість української книги, внаслідок чого вона стала недоступною пересічному читачеві.

Перелічені тенденції розвитку сучасного українського книговидання були визначені учасниками Міжнародної конференції "Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи", що проходила в Києві 21-22 квітня 1996 року за підтримки і участі Ради Європи.

Отож, на кінець 90-х років ставало однозначно зрозумілим, що розвиток книговидавничої галузі в державі гальмує недосконале законодавство, яке докорінно слід було змінювати.

Закон України "Про видавничу справу" був затверджений Верховною Радою 5 червня і опублікований у пресі 18 липня 1997 року. Однак він так і не запрацював, бо навіть скромні пільги для видавців, обумовлені статтею шостою, могли дати якийсь позитивний результат, якби її пункти були включені у відповідні законодавчі акти.

Головна вада цього закону в тому, що він продовжував консервувати ту систему оподаткування вітчизняної книги, яка не давала їй можливості конкурувати із закордонними, передусім російськими, виданнями.

У цілому характер сучасного законодавчого поля нашої держави щодо друкованого слова найкраще виокремити, проаналізувавши таблицю (за вибірковими даними Міжнародної асоціації видавців на початок 1997 року).

Якщо не брати до уваги Швецію та Данію, де віддавна валовий національний дохід на душу населення досить великий і висока ціна книги не є проблемою для покупців, то Україна, разом з Болгарією, завершує список тих країн, де національне законодавство не протегує розвиток національної видавничої справи.

4. Головні ознаки класифікації сучасних видавництв

Видавництво – це створене у відповідній організаційно-правовій формі підприємство, головним змістом діяльності якого є підготовка, випуск і реалізація різних видів друкованих, електронних та комбінованих видань.

На відміну від видавництва, видавничий підрозділ не має юридичного статусу і є складовою будь-якого іншого підприємства, організації, закладу, що одержали, з-поміж інших, право видавничої діяльності. Що ж до організації тут самого редакційно-видавничого процесу, то він нічим не відрізняється від того, який існує у видавництві. 

Типи сучасних видавництв та їх систем:

*форма власності (державне, комунальне, приватне, колективне);

*форма об’єднання майна засновників (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковоювідповідальністю);

*спосіб формування статутного фонду (унітарні, корпоративні);

*економічна природа господарювання (комерційні, некомерційні);

*обсяг випущеної продукції (великі, середні, малі);

*тематичний репертуар видань (вузькоспеціалізовані, специфічної тематики, універсальні);

*читацьке коло (для дітей, для школярів, для молоді);

*знаковий принцип творення видань (текстові, електронні, нотні, картографічні, мистецькі);

*структурна підпорядкованістю

*(самостійні видавництва, філії, представництва).

5. Типові структури видавництв: український і зарубіжний досвід

Структура будь-якого видавництва чи видавничого підрозділу залежить від цілого ряду чинників — програмних цілей, обсягу діяльності, ринкової кон'юнктури. Але найперше — від типу, до якого видавництво відноситься.

Віднайшовши у поданій вище типологічній характеристиці "мірки" для себе, які можуть "накладатися" на заявлені в Статуті програмні положення, і з'ясувавши головні критерії й параметри розробленої власної програми, видавець на початку діяльності стоїть перед проблемою формування найоптимальнішої структури свого видавництва.

На сьогодні це доволі непросто, адже в ринкових умовах обов'язкової, кимось затвердженої згори, форми такої структури фактично не існує. Однак вона існувала в колишні радянські часи. Нею користуються й досі, щоправда у зміненому варіанті, окремі видавництва передусім державної фоми власності.

Варто зазначити, що в умовах недавнього диктату правлячої комуністичної партії, яка розглядала видавничу справу як важливу ділянку ідеологічної роботи, положення щодо структури видавництв, перелік обов'язкових структурних підрозділів та їх штатних одиниць затверджувалися відповідним центральним відомством і були обов'язковими для виконання на місцях. Без дозволу "згори" не можна було ні скоротити якусь ланку чи посаду, ні додати нову, навіть якби в тому була нагальна виробнича потреба. Більше того, організаційна структура затверджувалася окремо: для центральних і республіканських видавництв з обсягом продукції від однієї до трьох тисяч обліково-видавничих аркушів, (інша — від трьох до шести, понад шість тисяч аркушів); для крайових і обласних видавництв; для видавництв вищих навчальних закладів. І все це — в межах знову ж таки затвердженої у центрі структури для кожного видавництва.

6. порядок створення видавництва

З економічної точки зору видавнича справа є однією із форм підприємницької діяльності, а видавництво – це те саме підприємство. Це означає, що початківцю не обійтися без ретельного вивчення тих законодавчих актів, які встановлюють правила відкриття, реєстрації і ліквідації суб’єктів підприємницької діяльності.
Сучасною базою для створення та реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, в тім числі й видавництв, є такі законодавчі акти:

*Цивільний кодекс України (від 16 січня 2003 року);

*Господарський кодекс України (від 16 січня 2003 року);

*Закон України ‘‘Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб– підприємців’’ (від 15 травня 2003 року);

*Указ Президента України ‘‘Про лібералізацію підприємницької діяльності та державну підтримку підприємців’’ (від 12 травня 2005 року).

Наступним кроком після ретельного вивчення нормативно-правової бази стане розробка установчих документів.

Згідно з Господарським кодексом України, установчими документами суб’єкта господарювання є:

*Рішення про створення (для індивідуальних підприємств) або засновницький договір (для товариства).

*Статут (положення).

Структуру пункту №2 ‘‘Статут’’ доцільно вибудовувати з таких основних розділів:

*Загальні положення;

*Предмет діяльності;

*Зовнішньоекономічна діяльність (якщо така передбачається);

*Господарська діяльність;

*Майно та статутний фонд;

*Управління підприємством;

*Припинення діяльності і реорганізація.

Працюючи над Статутом, варто потурбуватися водночас і про юридичну адресу майбутнього видавництва. Юридична адреса – це адреса органу або особи, за якою здійснюється зв’язок із суб’єктом підприємницької діяльності.

7. Порядок державної реєстрації видавництва

Цю відповідальну справу проводить державний реєстратор на території відповідальної адміністративно-територіальної одиниці. Такою одиницею є виконавчий комітет районної або міської Ради народних депутатів.

Звернемо увагу на перелік документів, які подаються для проведення державної реєстрації. Їх небагато:

*заповнена реєстраційна картка встановленого зразка (надається безкоштовно) на місці реєстрації;

*копія рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи;

*два примірники установчих документів (Статуту);

*документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації (розмір цього збору – десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

До оформлення документів, що подаються на державну реєстрацію, законом передбачено кілька вимог. Виділимо дві найголовніші.

*Усі документи, незалежно від регіону реєстрації, повинні бути викладені державною мовою.

*Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально засвідчені.

І насамкінець – початкуючий видавець має знати підстави, на основі яких йому можуть відмовити в реєстрації видавництва. 

Такими є:

*розбіжність відомостей, викладених у реєстраційній картці та в поданих документах;

*порушення порядку створення юридичної особи (скажімо, наявність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених законом щодо осіб, які зазначені в поданих документах як керівники);

*наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, тотожного найменуванню юридичної особи, що має намір зареєструватися;

*використання у найменуванні повного чи скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих назв, або історичного державного найменування. Відмова у проведенні держреєстрації на інших підставах законом не допускається.

Відмова у проведенні держреєстрації на інших підставах законом не допускається.

І, нарешті, залишається останнє — виготовлення печатки. Видачею дозволу на це займаються спеціальні дозвільні підрозділи органів внутрішніх справ у кожному районі. До цієї інстанції необхідно подати: 

*заяву; 

*нотаріально завірену копію оригіналу свідоцтва про 

*державну реєстрацію; 

*витяг із Статуту (пункт, в якому йдеться про печатку і кутовий штамп); 

*довідку з банку про відкриття рахунка; 

*квитанцію про сплату державного мита (рахунок надається на місці). 

*ескізи печатки і кутового штампа (у двох примірниках), затверджені директором.

Для державної реєстрації друкованого засобу масової інформації подається заява, в якій мають бути вказані: 

*засновник (співзасновник) видання; 

*вид видання (газета, журнал, збірник, бюлетень, альманах, календар, дайджест); 

*статус видання (вітчизняне, спільне); 

*назва та мова видання; 

*сфера розповсюдження (місцева, регіональна, загальнодержавна, зарубіжна); 

*категорія читачів (усе населення, дорослі, молодь, чоловіки, жінки, інваліди, студенти, працівники певної галузі, науковці, педагоги, пенсіонери та ін.); 

*програмні цілі або тематична спрямованість; 

*передбачувані періодичність випуску, обсяг (в умовних друкарських аркушах) і формат видання; 

*юридична адреса засновника, кожного із співзасновників та його (їх) реквізити; 

*місцезнаходження редакції; 

*вид видання за цільовим призначенням. 

Отже, початок зроблено. Далі найголовніше — розробка й реалізація видавничої програми.

8. Поняття видавнича програма та чинники, які впливають на її зміст

Видавнича програма – це ічтко продумана видавцем стратегія і тактика його дій на ринку, яка випливає із заявленої у Статуті мети та предмета діяльності й спрямована на підготовку та випуск потрібних суспільству або замовнику й економічно вигідних видавництву видань.

Поняття «видавнича програма» значно ширше від поняття «видавничий тематичний план», яким передбачається видання певної кількості конкретних назв за певний проміжок часу (місяць, квартал, рік).

На харктер і зміст видавничої програми безпосередньо впливають кілька чинників, без урахування яких годі сподіватися на її дієвість і результативність у найближчій перспективі. Серед цих чинників найголовнішими є:

*грунтовне вивчення тенденцій книговидавничого ринку потреб і потреб потенційного споживача (читача) своєї продукції;

*чітке визначення спеціалізації видавництва й залучення для цього кваліфікованих кадрів;

*достатня орієнтація щодо видавничих програм і характеру діяльності конкурентів;

*добре налагоджена схема розповсюдження випущеної продукції у ланцюгу «видавництво-друкарня-покупець (споживач)».

9. Безпрограшні видання. Конюктюрні видання. Ексклюзивні видання

Кон'юнктурні видання

Кон'юнктура в перекладі з латинського означає сукупність умов, ознак, які характеризують стан справ. У переносному значенні йдеться про вміння пристосуватися до таких умов і використати їх у своїх інтересах, зреагувати на неї певним чином.

У видавничій справі, як і в будь-якій галузі, пов'язаній із виробництвом, кон'юнктурний підхід поширений. Має він свої як сумнівні, так і привабливі для певного кола читачів проекти.

Розглянемо їх на прикладі конкретних видавничих проектів.

Безпрограшні видання

Якщо загалом розглядати всю видавничу продукцію за цільовим або соціально-функціональним призначенням, то можна назвати кілька напрямів, за якими певні видання є традиційно перспективними, а отже, за професійного ведення справи, безпрограшними. Такими в усі часи були й залишаються навчальні, довідкові, літературно-художні видання.

Черговий новий твір уже відомого й "розкрученого" автора

Чергові випуски продовжуваних видань, які від початку викликають зацікавлення в широкої читацької аудиторії

Екслюзивні видання

Ексклюзивність перекладається на нашу мову як винятковість. У цьому випадку ми справді маємо справу з винятковими виданнями, на створення яких відважується видавець з бажання виділитися, привернути увагу громадськості передусім оригінальністю, незашореністю своєї ідеї. Такі видання не претендують на масовість накладів. Розраховані на обмежену кількість покупців, вони все ж не залишаються непоміченими в книговидавничому морі, викликають інтерес насамперед у преси, а відтак – і в пересічного читача.

10. поняття видавнича продукція

Видавнича продукція — це сукупність різноманітних за формою, змістом, зовнішнім виглядом, обсягом, характером інформації, структурою, періодичністю та призначенням видань, випущених видавцем або групою  видавництв за певний часовий період.

Початкуючому видавцеві варто навчитися на перших порах чітко уявляти все це  розмаїття палітри друку, глибоко засвоїти перелік видань передусім за основними їх видами,  легко розпізнавати і виокремлювати їх складові. Для чого це потрібно?

По-перше без знання типологічного ряду неможливо зробити досконалим оригінал-макет нового видання з точки зору змісту, структури, способу викладу відомостей, стилю,  зовнішнього оформлення. Іншими словами, кожен вид видання, відповідно до існуючих у тій чи іншій державі стандартів, традицій потребує власного зовнішнього і внутрішнього стилю представлення.

По-друге, неврахування специфіки видання при  підготовці внутрішнього і зовнішнього його оформлення може призвести до додаткових матеріальних затрат на етапі  поліграфічного виготовлення.

По-третє, випуск у світ друкованого продукту  неналежної якості з точки зору змісту і форми створить початкуючому видавцеві репутацію непрофесіонала, що негативно позначиться на його прагненні ствердитися на видавничому ринку.

11. Критерії поділу видавничої продукції на види

З урахуванням міжнародних, національних стандартів та видавничої практики можна виокремити деякі основні види видавничої продукції за рядом узагальнених ознак:

Періодичність випуску в світ тих чи інших видів видань. Одні з них виходять одноразово (книги, брошури), інші мають заздалегідь визначену кількість назв протягом певного проміжку часу — року, кварталу, місяця чи тижня (альманахи, журнали, газети).

Характер інформації. Йдеться про ряд ознак, за якими визначаються стильові й лексичні особливості творення текстів залежно від функціонального призначення — наукові, офіційні, виробничі, навчальні, довідкові, літературно-художні.

Форма знаків, якими фіксується та передається інформація. Це можуть бути текстові (буквені), нотні чи картографічні знаки.

Матеріальна конструкція, або зовнішня будова видань. Скажімо, книга, брошура, журнал, газета, незважаючи на свої, відмінні від інших, розміри, обсяги, мають немало спільних ознак у побудові: відповідно задруковані і скріплені або вставлені у певному порядку шпальти, які можна гортати, складати, певні захисні чи розпізнавальні елементи цих шпальт тощо. Зовсім інша конструкція в електронного видання, де інформація фіксується на електроних носіях.

Мовна ознака. Видання може бути оригінальним, випущеним державною або іншою мовою; у перекладі з будь-якої іноземної мови; з паралельним текстом двома або кількома мовами.

Повторність випуску. За цими ознаками можна визначити видання, які випускаються вперше, або різні варіанти перевидань (доповнених, виправлених і перероблених тощо).

Формат. Важливо розрізняти малоформатні, мініатюрні видання стандартних форматів. Кількість сторінок нерідко є принциповою у віднесенні того чи іншого видання до певного виду. Так, видання з чотирма сторінками — це листівка, з п'ятьма і більше (до 48) — брошура, а починаючи від 49 сторінок — книга.

12. Види видавничої продукції

 Видавнича продукція включає книги, журнали, газети, буклети, календарі тощо.

З урахуванням міжнародних, національних стандартів та видавничої практики можна виокремити деякі основні види видавничої продукції за рядом узагальнених ознак:

Періодичність випуску в світ тих чи інших видів видань. Одні з них виходять одноразово (книги, брошури), інші мають заздалегідь визначену кількість назв протягом певного проміжку часу — року, кварталу, місяця чи тижня (альманахи, журнали, газети).

Характер інформації. Йдеться про ряд ознак, за якими визначаються стильові й лексичні особливості творення текстів залежно від функціонального призначення — наукові, офіційні, виробничі, навчальні, довідкові, літературно-художні.

Форма знаків, якими фіксується та передається інформація. Це можуть бути текстові (буквені), нотні чи картографічні знаки.

Матеріальна конструкція, або зовнішня будова видань. Скажімо, книга, брошура, журнал, газета, незважаючи на свої, відмінні від інших, розміри, обсяги, мають немало спільних ознак у побудові: відповідно задруковані і скріплені або вставлені у певному порядку шпальти, які можна гортати, складати, певні захисні чи розпізнавальні елементи цих шпальт тощо. Зовсім інша конструкція в електронного видання, де інформація фіксується на електроних носіях.

Мовна ознака. Видання може бути оригінальним, випущеним державною або іншою мовою; у перекладі з будь-якої іноземної мови; з паралельним текстом двома або кількома мовами.

Повторність випуску. За цими ознаками можна визначити видання, які випускаються вперше, або різні варіанти перевидань (доповнених, виправлених і перероблених тощо).

Формат. Важливо розрізняти малоформатні, мініатюрні видання стандартних форматів. Кількість сторінок нерідко є принциповою у віднесенні того чи іншого видання до певного виду. Так, видання з чотирма сторінками — це листівка, з п'ятьма і більше (до 48) — брошура, а починаючи від 49 сторінок — книга.

13. Основні розмірні та кількісні параметри видань

У своїй повсякденній праці редакторові будь-якого видавництва чи видавничого підрозділу часто доводиться розв язувати далеко не другорядні питання повязані з розмірними характеристиками того чи іншого видавничого продукту. На їх формування передусім впливають такі складники:

*Ширина й висота видання в цілому

*Ширина й висота набраних шпальт

*Кількість рядків та знаків у рядку

*Кількість колонок на шпальті

*Загальний обсяг усього текстового та ілюстративного матеріалу

*Величина шрифтів

Знаючи характеристики цих складників можна легко з ясувати співвідношення кількості сторінок авторського та видавночого оригіналів із кількістю сторінок майбутнього оригінал-макету. Отож досконале володіння означеною вище проблематикою є в набутті професійних навичок редактора-видавця чи не найголовнішим завданням.

Основні розмірні та кількісні параметри видання умовно можна згрупувати за такими блоками:

Формати видань, обсяги видань, об єм редакторської роботи.

14. Формати видань

Форматом видання прийнято вважати розмір за шириною та висотою що склався після обрізування видання з трьох сторіню Офіційне тлумачення – це розмір готового видання що визначаються шириною і довжиною сторінки видання у міліметрах.

Для досягнення певного формату видання з метою зменшення відходів після його обрізування світова видавнича практика виробила такі основні способи складання аркушів паперу призначеного для друку різних видів видавничої продукції:

In folio – аркуш згинався один раз навпіл

In quarto – аркуш згинався двічі.

In octavio – тричі.

Чинники що впливають на вибір формату:

Обсяг вид., вид вид., читацька адреса, формат паперу на якому друкуватиметься наклад, можливості конкретної друкарні,  вимоги державного стандарту.

Формати вітчизняних видань регламентують такі три галузеві стандарти України:

ГСТУ 29.1-97 – «Журнали. Поліграфічне виконання. Загальні технічні умови»

ГСТУ 29.5-2001 – «Видання книжкові. Поліграфічне виконання. Загальні технічні умови»

ГСТУ 29.3-2000 – «Газети. Поліграфічне виконання. Загальні технічні вимоги»

15. Обсяги видань

Аркуш — одиниця обсягу видання. Розрізняють автор-ський аркуш, обліково-видавничий аркуш, паперовий аркуш, друкований аркуш, фізичний друкований аркуш, умовний друкований аркуш.

Авторський аркуш — одиниця виміру праці автора, укладача, перекладача тощо. Дорівнює 40 000 друкованих знаків, включаючи всі букви, знаки, символи, проміжки між словами.

Обліково-видавничий, або видавничий аркуш — одиниця виміру обсягу віддрукованого видання. Дорівнює, як і авторський аркуш, 40 000 друкованих знаків, або 700 ряд-кам віршованого тексту, або 3000 кв. см ілюстрації. Відрізняється від обсягу видань в авторських аркушах тим, що враховує також частини, які не є наслідком авторської праці (видавнича анотація, редакційна передмова, повторювані головки таблиць, зміст, колонцифри, вихідні відомості то-що). Обсягом видання в обліково-видавничих аркушах нази-вають кількість обліково-видавничих аркушів одного примір-ника цього видання. Загальним обсягом в обліково-видав-ничих аркушах називають кількість усіх видань, які випус-кає видавництво за певний період часу.

Обліково-видав-ничий аркуш — це статистично-економічний показник ви-давничої діяльності, зокрема державних видавництв, він ре-комендується у якості виміру праці редакторів і коректорів.

Паперовий аркуш — одиниця розрахунку кількості паперу на видання. Основні характеристики паперового аркуша — його формат і вага одного квадратного метра.

Друкований аркуш — одиниця виміру обсягу видан-ня, яка дорівнює друкованому відбитку на одному боці ар-куша паперу і виражається двома поняттями: фізичний дру-кований аркуш та умовний друкований аркуш. Обсягом ви-дання в друкованих аркушах називають кількість усіх дру-кованих аркушів одного примірника цього видання.

Фізичний друкований аркуш — одиниця виміру об-сягу друкованого видання, що являє собою паперовий ар-куш будь-якого формату, задрукований з одного боку (або його половину, задруковану з обох боків). Якщо паперовий аркуш задрукований з обох боків, то він містить два фізич-них друкованих аркуші. При будь-якому форматі фізичний друкований аркуш уміщує кількість сторінок, яка дорівнює частці паперового аркуша (тобто, якщо частка паперового аркуша 1/16, кількість сторінок на 1 фізичний аркуш становить 16, а книга обсягом 10 фізичних друкованих аркушів буде містити 160 сторінок.

Умовний друкований аркуш, або приведений дру-кований аркуш — одиниця виміру обсягу видання, що використовується для підрахунку та зіставлення друкованих обсягів видань різних форматів і дорівнює друкованому аркушу формату 60×90 см; до нього прирівнюють (за допо-могою коефіцієнта переведення фізичних друкованих арку-шів в умовні) друковані аркуші інших форматів. Коефіцієнт отримують шляхом ділення площі форматів на площу фор-мату 60×90, тобто на 5400 кв. см. Наприклад, при форматі 60×70 см коефіцієнт становить 0,78; 60×84 — 0,93; 75×90 — 1,25; 84×100 — 1,56; 84×108 — 1,86 тощо. Умовний друко-ваний аркуш необхідний також для підрахунку кількості паперу на продукцію різних форматів.

16. Об’єм редакторської роботи

Із формуванням нової видавничої системи перестали діяти колишні радянські нормативи за якими обраховувався обсяг роботи видавничих працівників за конкретний період часу на всіх етапах редакційно-видавничого процесу та визначалася сума винагороди за виконану працю.

Більшість сучасних вітчизняних видавництв перейняли перевірену часом практику рядянського книговидання коли нормозавдання для редактора поділялося на два етапи: робота над авторським оригіналом до верстки і робота над видавничим оригіналом після одержання першої верстки.

Таким чином на місяць одному редактору доводиться до виконання два нормозавдання: одне – на здачу відредагованого тексту, і друге – на випуск готового видання. Процес редагування має в собі багато елементів творчості, у кожному конкретному випадку залежно від складності оригіналу, завідувач редакції за погодженням із головним редактором видавництва, визначає остаточний обсяг нормозавдання. Слід також пам ятати що нерідко через бажання прискорити період перетворення авторського оригіналу у видавничий, денна або місячна норми виконання роботи завищуються, що згодом погано позначаються на якості видання.

17. Подвійна природа книги

З одного боку книга це викінчений матеріальний предмет що має свою форму і конструкцію з іншого це носій зафіксованої людиною писемної чи графічної інформації це своєрідний світ знань поглядів і образів її творця. Звернімо увагу на два найпоширеніших визначень книга. Перше випливає з рекомендацій ЮНЕСКО. Книга – це друкована неперіодична публікація яка містить більше 48 ст., не враховуючи обкладинки і призначена для читацької аудиторії. Відповідно друкований текст обсягом до 4 ст. називається листівкою, а від 5 до 48 ст. брошурою. Чітко окреслене поняття книга і в державному стандарті України. Книга – це видання у вигляді блока скріплених у корінці аркушів друкованого матеріалу будь-якого формату в обкладинці чи оправі обсягом понад 48 ст.

Як культурна цінність і як матеріальний предмет книга змістовно і просторово організована. Вона має свою внутрішню і зовнішню конструкцію. Іншими словами йдеться про подвійну природу книги – і як носія зафіксованих у певній формі знань, поглядів та образів, і як викінченого матеріального предмета зі своєю виробленою століттями формою та конструкцією. Отож структурну побудову слід розглядати як змістову і матеріальну.

18. Змістова структура книги

Структурні складові змістової  частини книги: службова, вступна, основна. Заключна. Службова частина – складає напрацьований історичним досвідом і регламентований певними нормами уніфікованих інформаційних даних які вміщуються на початкових і прикінцевих сторінках видання. Кількість залежить від характеру вид. і концепції оформлення книги. Йдеться про вихідні відомості. До вступної частини можна віднести: передмову, вступну статтю, історико-біографічний нарис. Передмова – складова вступної частини яка орієнтує читача у змісті звертає увагу на його особливості. Вона буває: від автора, редактора, упорядника, видавництва, перекладача. Різновидом передмови є переднє слово. З коротким слово виступає  знаний з цієї галузі спеціаліст, може бути авторитетний політик, митець, учений. Обсяг передмов одна дві сторінки. Вступна стаття – завдання дати читачеві більше доступно написаного нового. Аналітичного матеріалу, шо допоможе краще зрозуміти твір. Автор – відомий у цій галузі знань спеціаліст. Обсяг вступної стаття коливається від обсягу самої книги. Історико-біографічний нари, - у ньому значна увага звертається на історичне, суспільно-політичне тло, умови формування світогляду автора, ретроперспектива його життя і творчості. Основна частина – це головний елемент змісту усієї книги, який складається з авторського тексту, поділений на логічно завершеніі співмірні за розмірами структурні підрозділі. Потребує ретельного опрацювання. Заключна частина – це підготовлений текст або кілька текстів, які доповнюють її зміст тлумачать, узагальнюють окремі положення. Складовими заключної частини є: післямова, примітки, коментарі, додатки, покажчики, глосарій, список використаної літ. Післямова – це завершальне до змісту усієї книги. Примітки – стисла, лаконічна довідка до того чи іншого незрозумілого слова. На відмінну від коментарів поява коментарів обумовлюється необхідністю детального тлумачення авторського тексту. Додатки – у наукових навчальних виданнях це можуть бути малодоступні для користувача книги, нормативні акти. Карти чи таблиці, додатком до основної частини можуть бути ілюстрації. Покажчик – це путівник для читача. Який спрощує пошук наявних у книзі різноманітних даних – термінів, імен, дат, географічних назв та інше.

19. Матеріальна структура книги

Важливими складовими книги є: книжковий блок та його деталі (вкладки, наклейки), обкладинка, суперобкладинка, форзац, корінець, каптал, футляр, закладка. Книжковий блок – це основа книги, яка складається із обрізаних із трьох сторін з єднаних у корінці зошитів або окремих аркушів паперу відповідного формату і яка підготовлена для накладання й прикріплення оправи чи обкладинки. Вкладка – це конструктивний елемент книжкового видання який являє собою дробову долю аркуша у вигляді одного листа, четвертини половини чи цілого друкованого аркуша вкладається між зошитами книжкового блока. Наклейка – елемент книжкового блока, надрукований окремо для заповнення спеціально звільненої від тексту порожньої сторінки. Обкладинка – слугує покриттям книжкового блоку виготовлена з паперу відмінного від того на якому друкуються сторінки книги і яка покликана виконувати скріплювальну, захисну, художню, інформаційну функції. Оправа – важлива складова книги виготовлена із спеціальних матеріалів. Які скріплюються з книжковим блоком. Суперобкладинка – це яскрава в художньому плані обгортка, яка накладається на оправу і тримається за допомогою клапанів. Форзац – це аркуш паперу формату розгорнутої книги, який однією її половиною повністю приклеєний до внутрішньої частини оправи, а частиною іншої половини (вузькою смугою вздовж корінця) прикріплений до книжкового блока. Корінець – це елемент матеріальної конструкції книги, який знаходиться в середній, центральній, частині оправи або обкладинки, що обрамлюють скріплені аркуші чи зошити книжкового блока. Закладка – допоміжний елемент матеріальної структури видання, який використовується для позначення місця читання.

20. Службова частина видання

Службова частина (апарат) видання — це напрацьований історичним досвідом і регламентований певними нормами, зразками, стандартами тієї чи іншої країни мінімум уніфікованих інформаційних матеріалів видавничого походження, який вміщується, здебільшого, на початкових і прикінцевих сторінках видання з метою його ідентифікації користувачами як у середині країни, так і за рубежем, а також для бібліографічного опрацювання та статистичного обліку. Елементами вихідних відомостей э: назва видання; надзаголовкові, підзаголовкові, вихідні дані; класифікаційні індекси; макет анотованої каталожної картки; анотація; міжнародні стандартні номери; знак охорони авторського права; випускні дані. Елементи службової частини на початкових сторінках: Титул (титульний аркуш) — це початковий аркуш видання, на якому розміщується частина основних вихідних відомостей, які дають можливість ідентифікувати (титулувати) видання, відрізнити його від усіх інших. За кількістю сторінок і змістовим наповненням титул буває: одинарний подвійний розгорнений розворотний. Титульний аркуш складається: надзаголовкові дані, • відомості про авторів, • назва видання, • підзаголовкові дані, • вихідні дані. Відомості про автора (авторів Автор — особа, яка створила художній, науковий, мистецький чи інший твір. Автор – це одна людина, ім’я якої розміщується у центрі титульної сторінки над заголовком (наприклад Леся Українка або Л. П. Українка). Прізвища лише трьох авторів можна зазначати на титулі (обкладинці). Якщо більше авторів то повний перелік усіх авторів із зазначенням внеску кожного в написання конкретних розділів, параграфів чи сторінок, подається на звороті титулу.

Назва видання Назва видання — одне або кілька слів, які передають зміст видання, графічно виділені на титульному аркуші (обкладинці). Розрізняють основну (перша серед інших), альтернативну (друга назва твору, приєднана до першої за допомогою слів "або", "тобто"), складну назви видання (назва твору, яка складається або з двох рівноцінних за значенням окремих речень, або заголовка і підзаголовка). Назва видання має чітко відповідати тій, яка затверджена в договорі з автором і проанонсована в рекламних проспектах. І автор, і видавець зацікавлені в тому, щоб вона була короткою,цікавою, інтригуючою, оригінальною. Виняток становлять лише навчальні видання, назви яких мають відповідати назвам нормативних чи факультативних дисциплін, що вивчаються в навчальних закладах.

Надзаголовкові дані[ Надзаголовкові дані — це елемент вихідних відомостей, які вміщують у верхній частині титульного аркуша над прізвищем автора і назвою видання. У цих даних міститься така інформація: назва організації, від імені якої випускається видання; назва серії (підсерії), до складу яких входить видання. У виданнях матеріалів конференцій, з'їздів, симпозіумів, нарад кількість таких організацій, що зазначаються в надзаголовковій частині, може бути більшою. Назви установ і організацій, від імені яких випускається видання, мають відповідати їх офіційним написанням. Редактору варто пам'ятати, що йдеться лише про організаторів таких заходів і аж ніяк не про учасників.

Підзаголовкові дані Підзаголовкові дані — це елемент вихідних відомостей, які вміщують на титульному аркуші під назвою видання і над вихідними даними. Підзаголовкові дані: • відомості про вид видання • читацька адреса • літературний жанр • наявність грифа видання • ім'я укладача • відомості про мову оригіналу та ім'я перекладача • відомості про загальну кількість томів багатотомного видання та порядковий номер тому • відомості про місце і дату проведення конференції, симпозіуму, матеріали яких об'єднані в даному збірнику

Вихідні дані Вихідні дані — це елемент вихідних відомостей, які повідомляють про місце, назву видавництва чи ім'я видавця та рік випуску видання. Їх уміщують у нижній частині лицьової сторінки титульного аркуша. Назва видавництва, видавничої організації чи видавця, незалежно від їх організаційноправової форми, подається так, як зазначено в посвідченні, виданому державним реєстраційним органом. Якщо книгу випускають у філії якогось видавництва, на початку зазначається назва самого видавництва, а після — назва його філії або відділення.

Розгорнутий титул використовується у таких виданнях: • багатотомних; • серійних; • поліпшених (подарункових, ювілейних тощо); • перекладних; • перевиданнях.

Зворот титулу На зворот титулі початкових сторінок видання розміщують такі елементи вихідних відомостей: шифр зберігання видання, макет анотованої каталожної картки, анотацію, міжнародні стандартні номери видань, знак охорони авторського права.

На звороті титульної сторінки зазначаються також й інші дані, що не входять до елементів вихідних відомостей: • дані про рецензентів; • дані про наукового (відповідального) редактора; • дані про документ, за яким надано гриф навчального видання; • інформація про спонсора чи інші засади видання. Місце розташування таких елементів — верхня поло¬вина звороту титульної сторінки.

Авантитул Авантитул — це перша сторінка видання, в якому є розгорнутий титул. У виданнях, що друкуються в оправі ця сторінка, лівий край якої приклеєний до форзаца, є малопомітною.

Є такі варіанти текстового або графічного наповнення авантитулу: повтор деяких даних з титульної сторінки; логотип видавництва; назва серії; пов'язана зі змістом видання цитата із зазначенням автора; посвята.

Елементи службової частини на прикінцевих сторінках На прикінцевих сторінках розміщують надвипускні та випускні дані, а також штрих-кодова позначка Міжнародної асоціації товарної нумерації.

Надвипускні дані Це частина вихідних відомостей, які повторюють дещо в іншій формі найважливішу редакційно-видавничу інформацію про конкретне видання, — повну назву, повну форму імені автора (авторів) чи упорядника, вид видання за цільовим призначенням, імена учасників редакційно-видавничого процесу за найголовнішими функціональними обов'язками: художнього, технічного редактора, художника, оператора комп'ютерного складання, верстальника, коректора. Тут же повідомляється про мову видання, якщо воно здійснене недержавною мовою. Такі дані редактори та видавці ще називають передвипускними, бо вони вміщуються перед специфічною інформацією про випуск видання. Надвипускні дані розміщуються у верхній половині прикінцевої сторінки видання.

Випускні дані Це частина вихідних відомостей, у яких подається виробничо-поліграфічна характеристика видання.

Випускні дані повинні містити: формат паперу та частку аркуша; наклад (тираж); обсяг видання в умовних друкованих аркушах; номер замовлення виготівника видавничої продукції; назву та місцезнаходження видавця; відомості про видачу видавцю свідоцтва про внесення до Державного реєстру України видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції (далі — Державний реєстр); назву та місцезнаходження виготівника видавничої продукції, а також відомості про його внесення до Державного реєстру.

21. Апарат чи службова частина видання….

Змістову (текстову) конструкція видання поділяється на такі головні частини: службову, вступну, основну та заключну. Кожна з цих частин має свої окремі складові, досконале засвоєння яких дає змогу професійно, на високому рівні готувати до друку той чи інший видавничий продукт.

За нашою концепцією змістової конструкції книжкового видання, елементи його "апарату" логічно переходять у повноправні структурні одиниці в окремих частинах цієї конструкції:службовій (вихідні відомості); вступній (передмова, історико-біографічний нарис); заключній (післямова, коментарі, додатки, покаж-чики, списки скорочень і умовних позначень, бібліографія тощо).

Службова частина видання — це напрацьований історичним досвідом і регламентований певними нормами, зразками, стандартами тієї чи іншої країни мінімум уніфікованих інформаційних матеріалів видавничого походження, який вміщується, здебільшого, на початкових і прикінцевих сторінках видання з метою його ідентифікації користувачами як усередині країни, так і за рубежем, а також для бібліографічного опрацювання та статистичного обліку.

22. Елементи службової частини на поч. сторінках

Елементами вихідних відомостей видання, згідно із Законом України "Про видавничу справу" та проектом нового українського стандарту "Видання. Вихідні відомості", є: відомості про авторів (або тих осіб, хто брав участь у створенні конкретного видання); назва видання; надзаголовкові, підзаголовкові, вихідні дані; класифікаційні індекси; макет анотованої каталожної картки; анотація; міжнародні стандартні номери; знак охорони авторського права; випускні дані.

Початкових сторінок, на яких уміщується текстовий матеріал службової частини видання, може бути дві, чотири. Це залежить від виду і складності видання. Такі сторінки мають свої назви: титульні аркуші. ТИТУЛ(титульний аркуш) — це початковий аркуш видання, на якому розміщується частина основних вихідних відомостей, які дають можливість ідентифікувати (титулувати) видання, відрізнити його від усіх інших. За кількістю сторінок і змістовим наповненням титул буває: одинарний (з двох сторінок: лицьової та зворотної); подвійний (з чотирьох сторінок: лицьовою є друга і третя сторінки, зворотною — четверта; перша сторінка подвійного титулу називається авантитул, друга — контртитул, третя — титульна сторінка основна, четверта — зворот титулу). У ряді поліпшених або ювілейних видань може бути два розгорнутих титули, отож, усього (з авантитулом і зворотом титулу) — шість сторінок. розгорнений (двосторінковий титул, усі елементи якого утворюють єдину цілісну композицію: починаються на лівій сторінці розвороту і закінчуються на правій); розворотний (кожна сторінка розвороту титульного аркуша будується самостійно: скажімо, ліва сторона розвороту — фото автора або якась цитата, права сторона — надзаголовкові дані, автор, назва, підзаголовкові та вихідні дані).

На титульному аркуші уміщуються такі елементи вихідних відомостей: надзаголовкові дані, відомості про авторів, назва видання, підзаголовкові дані, вихідні дані.

Відомості про автора (авторів)

Автор (походить від лат. аuctor, що буквально означає творець, засновник, письменник) — особа, яка створила художній, науковий, мистецький чи інший твір (проект, винахід тощо). Ім'я автора розміщується у центральній частині титульної сторінки над заголовком книги. Стандарт не регламентує порядку подання імені автора (ініціали та прізвище, повне ім'я та прізвище). Важливо лише, щоб це написання було в називному відмінку й повторювалося однаково на обкладинці (оправі) та корінці видання. Ім'я чи ініціали проставляються, як правило, перед прізвищем. Нині в українському книговиданні простежується тяжіння до європейської форми представлення автора на титулі книги — лише ім'я та прізвище. Видавцеві слід пам'ятати, що переважне право вибору в цій справі має автор. Редактор зобов'язаний зважити на прохання чи наполягання автора, зазначивши на титулі лише його псевдонім, або ж справжнє прізвище в дужках після псевдоніма (у другому рядку). Увітчизняних виданнях дорадянської доби практикувалося перед іменем автора зазначення його вченого ступеня чи посади в одному рядку. Прізвища лише трьох авторів можна зазначати на титулі (обкладинці). Четвертий і наступні автори маються на увазі вже в написанні та ін. Повний перелік усіх авторів, із зазначенням внеску кожного в написання конкретних розділів, параграфів чи сторінок, подається на звороті титулу. Низький професійний рівень конкретного видавця на цьому етапі можна визначити і за відсутністю пробілів між ініціалами та прізвищами авторів, набраних на титульних сторінках та обкладинках крупним шрифтом. Ініціали і прізвище слід набирати роздільно — В. П. Іваненко

Назва видання — одне або кілька слів, які ємко передають зміст видання, графічно виділені на титульному аркуші (обкладинці).  Розрізняють основну (перша серед інших), альтернативну (друга назва твору, приєднана до першої за допомогою слів "або", "тобто"), складну назви видання (назва твору, яка складається або з двох рівноцінних за значенням окремих речень, або заголовка і підзаголовка).Назва видання має чітко відповідати тій, яка затверджена в договорі з автором і проанонсована в рекламних проспектах. І автор, і видавець зацікавлені в тому, щоб вона була короткою, ємною, цікавою, інтригуючою, оригінальною. Виняток становлять лише навчальні видання, назви яких мають відповідати назвам нормативних чи факультативних дисциплін, що вивчаються в навчальних закладах.

Надзаголовкові дані — це елемент вихідних відомостей, які вміщують у верхній частині титульного аркуша над прізвищем автора і назвою видання. У цих даних міститься така інформація: назва організації, від імені якої випускається видання; назва серії (підсерії), до складу яких входить видання.

Підзаголовкові дані — це елемент вихідних відомостей, які вміщують на титульному аркуші під назвою видання і над вихідними даними.

У книжковому виданні підзаголовкові дані більш різноманітні і складні для засвоєння. їх перелік може мати такий ряд: відомості про вид видання; читацька адреса; літературний жанр; відомості про черговість видання; наявність грифа видання ; ім'я укладача; відомості про мову оригіналу та ім'я; відомості про загальну кількість томів багатотомного видання та порядковий номер тому; відомості про місце і дату проведення конференції, симпозіуму, матеріали яких об'єднані в даному збірнику..

Вихідні дані — це елемент вихідних відомостей, які сповіщають про місце, назву видавництва чи ім'я видавця та рік випуску видання. Їх уміщують у нижній частині лицьової сторінки титульного аркуша. Назва видавництва, видавничої організації чи видавця, незалежно від їх організаційно-правової форми, подається так, як зазначено в посвідченні, виданому державним реєстраційним органом.  Розгорнутий титул використовується у таких виданнях: багатотомних; серійних; поліпшених (подарункових, ювілейних тощо); перекладних; перевиданнях.

За наявності контртитулу розміщення вихідних відомостей на титулі залишається майже беззмінним. На контртитулі можуть міститися такі дані. У багатотомних (серійних) виданнях: зміст багатотомника чи серії; імена осіб, які беруть участь у їх творенні (редактор серії, художник серії, редколегія).

У поліпшених (подарункових, ювілейних) виданнях: портрет автора з автографом; колаж з його першо- друків; характерна для всього видання авторська чи чужа цитата. 

У перекладних виданнях: подання титульної сторінки мовою оригіналу (бажано того видання, з якого здійснювався переклад).

23. Елементи службової частини на прикінцевих сторінках

Зворот титулу. На цій частині початкових сторінок видання розміщують такі елементи вихідних відомостей: шифр зберігання видання, макет анотованої каталожної картки, анотацію, міжнародні стандартні номери видань, знак охорони авторського права.

Шифр зберігання видання — це умовне позначення кодів, які складаються із класифікаційних індексів бібліотечно-бібліографічної класифікації (ББК), універсальної десяткової класифікації (УДК) та авторського знака. Авторський знак — це умовне позначення прізвища автора, або прізвища першого автора, або першого слова заголовка видання і двозначного числа (від 01 до 99), яке відповідає першим двом літерам прізвища автора книги чи назви видання (якщо книгу писав колектив авторів).Місце розміщення шифру зберігання — верхній лівий кут титульного аркуша. Макет анотованої каталожної картки — це елемент вихідних відомостей видання, що являє собою створений і наведений у відповідності з певними вимогами запис, який містить найголовніші відомості про видання.Його уміщують у нижній частині звороту титульного аркуша. У разі його переповнення іншою інформацією може переноситися на прикінцеву сторінку видання.

Складові макета анотованої каталожної картки є такими: бібліографічний опис; анотація; авторський знак; міжнародний стандартний номер видання (ISBN, ISSN, ISMN); УДК(ББК).

Міжнародні стандартні номери видань. Йдеться про Міжнародний стандартний номер книги (ISBN), Міжнародний стандартний номер серіального видання (ISSN) та Міжнародний стандартний номер нотного видання (ISMN). Це надзвичайно важливі елементи вихідних відомостей, Що є своєрідними паспортними даними для ідентифікації таких видань не тільки в межах країни, а й за кордоном, їх склад, порядок присвоєння і використання регламентуються спеціальними стандартами та інструкціями, про що йтиметься у наступній темі.

Знак охорони авторського права. Надзвичайно важливий елемент вихідних відомостей, де сповіщається про виключні права на дане видання конкретної особи чи організації, а також про період настання таких прав. На звороті титульної сторінки зазначаються також й інші дані, що не входять до елементів вихідних відомостей. З-поміж таких: дані про рецензентів дані про наукового (відповідального) редактора; дані про документ, за яким надано гриф навчального видання; інформація про спонсора чи інші засади видання.

Місце розташування таких елементів — верхня половина звороту титульної сторінки.

Авантитул — це перша сторінка видання, в якому є розгорнутий титул.

Практика книговидання усталила такі варіанти текстового або графічного (або обох способів відразу) наповнення авантитулу: повтор деяких даних з титульної сторінки (переважно надзаго- ловкових даних); логотип видавництва; назва серії; пов'язана зі змістом видання цитата (поетична чи прозова) із зазначенням автора; посвята.

Прикінцевих сторінок, на яких вміщуються елементи вихідних відомостей, може бути одна або дві. Тут розміщують надвипускні та випускні дані, а також штрих-кодова позначка Міжнародної асоціації товарної нумерації.

Надвипускні дані

Це частина вихідних відомостей, які повторюють дещо в іншій формі найважливішу редакційно-видавничу інформацію про конкретне видання, — повну назву, повну форму імені автора (авторів) чи упорядника, вид видання за цільовим призначенням, імена учасників редакційно-видавничого процесу за найголовнішими функціональними обов'язками: художнього, технічного редактора, художника, оператора комп'ютерного складання, верстальника, коректора. Тут же повідомляється про мову видання, якщо воно здійснене недержавною мовою.Такі дані редактори та видавці ще називають передвипускними, бо вони вміщуються перед специфічною інформацією про випуск видання.Надвипускні дані розміщуються у верхній половині прикінцевої сторінки видання.

Випускні дані

Це частина вихідних відомостей, у яких дається виробничо-поліграфічна характеристика видання. Згідно із проектом нового українського стандарту, випускні дані повинні містити:формат паперу та частку аркуша; наклад (тираж); обсяг видання в умовних друкованих аркушах; номер замовлення виготівника видавничої продукції; назву та місцезнаходження видавця; відомості про видачу видавцю свідоцтва про внесення до Державного реєстру України видавців, виготівни- ків і розповсюджувачів видавничої продукції (далі — Державний реєстр); назву та місцезнаходження виготівника видавничої продукції, а також відомості про його внесення до Державного реєстру.

24. З історії національних і міжнародних видавничих стандартів

Стандарт у перекладі з англійської  (standard) означає норма, зразок. У широкому  розумінні це поняття тлумачиться як еталон, який береться за вихідні відомості для  зіставлення з ним інших подібних предметів, товарів чи витворів.

Потреба в унормуванні, уніфікації того чи іншого виробу людських рук виникла в суспільстві дуже давно. Майже три тисячі років до н. е., скажімо, в Китаї вже була  відома "система п'яти мір". Одиницею цієї  системи вважалася відстань між двома вузлами бамбукової жердини. При забудові за часів фараонів у Стародавньому Єгипті застосову- вали стандартну цеглу D10x200x130). У Стародавньому Римі встановили єдиний діаметр труб для водопроводів/ (п'ять пальців) — 95 мм. За часів Івана Грозного в PociL в середині XVI ст., спеціальним указом було встановле/ но постійні розміри гарматних ядер. У середині XIX с% в Німеччині уніфіковано ширину залізничної колії. А 1975 року у Франції представники 17 держав прийняли  міжнародну метричну конвенцію і заснували Міжнародне бюро мір і ваг.

Нині існують сотні міжнародних та регіональних  організацій, які займаються питаннями стандартизації. З них дві спеціалізовані. Це — Міжнародна організація із  стандартизації (ISO) та Міжнародна електротехнічна комісія.ISO заснована в Лондоні 1946 р. на спільному засіданні Координаційного комітету ООН у галузі стандартизації.

На початку сюди увійшло 25 країн, нині їх більше півтори сотні. Офіційними мовами ІСО є англійська, французька та російська. Важливо наголосити на тому, що міжнародні  стандарти й рекомендації, що приймаються ІСО, не є юридично обов'язковими для країн-членів, проте вони впливають на національні стандарти, а через них зумовлюють і попит на ту чи іншу продукцію на міжнародному ринку. Іншими словами, кожна країна може застосовувати їх або цілком, або окремими розділами, або не приймати зовсім.

У колишньому Радянському Союзі 1925 року створено Комітет із стандартизації при Раді праці й оборони, який мав затверджувати стандарти, обов'язкові для всіх галузей народного господарства. До кінця 80-х років XX ст. в СРСР уже діяло понад 20 тис. стандартів. За масштабами  поширення вони розрізнялися на: державні (ГОСТ) — на всій території, для всіх галузей; галузеві (ОСТ); республіканські (РСТ); підприємств та об'єднань (СТП). 1962 р. з метою уніфікації діючих і створення нових стандартів на території країн-учасниць Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), що складалася з ряду  соціалістичних країн Східної Європи, в Москві створено Інститут стандартизації РЕВ.

25. Сучасний стан із застосуванням діючих та розробкою нових видавничих стандартів в Україні

У республіках деякі нормативні документи перекладалися або прилаштовувалися відповідно до їхніх мовних  особливостей. Активно розроблялися матеріали рекомендаційного характеру. Варто згадати у цьому контексті неоціненний набуток головного видавництва видавничого об'єднання "Вища школа", зусиллями якого побачили світ дуже цінні посібники й довідники для видавничих працівників  ("Підготовка до видання навчальної, наукової і довідкової  літератури", "Довідник працівника видавничого об'єднання "Вища школа", перекладні термінологічні  російсько-українські словнички з прикладних і природничих наук). За  дотриманням кожним видавництвом стандартів прискіпливо стежив спеціальний підрозділ Держкомвидаву України — Головне видавниче управління, працівники якого  періодично готували тематичні огляди випущених видань. Тема стандартизації, культури видань у цілому постійно була присутньою на сторінках авторитетного на той час часопису "Друг читача".

З набуттям Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати видавничі стандарти неіснуючої держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З  одного боку, Росія, дбаючи про ствердження в державі свого інформаційного простору й розширення його за допомогою своєї друкованої продукції на далеких і близьких  зарубіжних теренах, взялася за створення нових, російських,  видавничих стандартів. Інша річ, що й нові стандарти багато в чому зберегли наліт зайвої зарегламентованості  попередніх і тому дуже орієнтуватися на них українським  видавцям недоцільно. (Майже 400-сторінкове видання збірника "Стандартов по издательскому делу", що побачило світ значним накладом 1998 року, — то результат інтенсивної розробки протягом 1990-1997 років нормативно-технічних документів, що визначають правила підготовки до випуску всіх видань у Росії.) З іншого боку, "прилаштувати" старі радянські  стандарти до нових умов, у яких розвивається українське  книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та  видавців. Про використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення 1994 р. при Державному комітеті зі стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номером 101 (ТК-101) "Технологія поліграфії". Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі  видавничої діяльності друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувально-палітурних процесів книжкового і газетного виробництв. Базою для розгортання діяльності ТК-101 та його складових став  Український науково-дослідний інститут поліграфічної  промисловості імені Тараса Шевченка з місцем осідку у Львові. Структура цього Комітету включає чотири підкомітети і одну робочу групу. Варто назвати їх. Спочатку підко- мітети: "Видавнича діяльність", "Технологія книжкового виробництва", "Технологія газетного виробництва,  "Технологія спеціальних видів друку". Окрема робоча група має назву "Бланки цінних паперів і документів суворого обліку".

Таким чином, розробкою видавничих стандартів  покликаний займатися окремий підкомітет, створений на базі Національного науково-виробничого об'єднання "Книжкова палата України". 1995 року побачило світ перше  офіційне видання першого українського видавничого стандарту ДСТУ 3017-95 "Видання. Основні види. Терміни та  визначення" (введено в дію Наказом Держстандарту України від 23 лютого 1995 року № 58). Авторами цього документа стали І. Лупандін, Т. Пучкова та Г. Пліса.

Серед уведених у дію нових українських стандартів, що мають пряме або опосередковане відношення до видавничої справи, варто передусім назвати такі: ДСТУ 3582-97. Інформація та документація.  Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила. ДСТУ 3772-98. Оригінали для поліграфічного  відтворення. Загальні технічні вимоги. ДСТУ 3814-98. Інформація та документація. Видання.

Міжнародна стандартна нумерація книг. Важливо наголосити: до введення в дію нових  видавничих стандартів діючими для видавців залишаються старі, радянські, а не нові російські стандарти.

26. Міжнародна стандартна номерація книг (ISBN) 

Абревіатура ISBN, що при вживанні в іномовних  державах не перекладається, утворилася з англійського  словосполучення International Standard Book Number —  

Міжнародний стандартний книжковий номер. ISBN — це універсальний цифровий код, що його  проставляють на кожному примірнику книжкових, брошурних та електронних видань незалежно від способу їх відтворення чи розповсюдження, обсягу та накладу. Він є засобом  розпізнання видань за країною та назвою видавця.

Структура Міжнародного стандартного номера книги є такою:  абревіатура ISBN;  десять цифр, які розділені дефісом на чотири блоки.

У кожному з цих блоків закодовані певні  ідентифікатори. Аби їх безпомилково "прочитати", варто знати  послідовність розміщення блоків: перший — ідентифікатор країни (або групи країн); другий — ідентифікатор видавництва (або видавничої організації); третій — порядковий ідентифікатор конкретного видання; четвертий — контрольна цифра.

27. Міжнародна стандартна номурація серіальних видань (ISSN) 

Досі йшлося про використання міжнародних ідентифікаційних кодів для конкретного книжкового видання. Однак, окрім книжкових, існує значна кількість періодичних, а також продовжуваних видань, інформація про які в автоматизованих системах національного і міжнародного рівнів також потребує уніфікації. Саме для управління міжнародною інформаційною системою стандартної нумерації серіальних видань (куди входить уся періодика і продовжувані видання) й був створений у Парижі (Франція)  

Міжнародний центр ISSN, який реєструє і передає національним центрам відповідні блоки номерів ISSN. Абревіатура ISSN, що при вживанні в іномовних державах не перекладається, утворилася з англійського  словосполучення International Standard Serial Number —  

Які види тиражованих видань підлягають такій нумерації? Державний стандарт передбачає такий перелік: газети (крім газет місцевого розповсюдження); журнали, бюлетені, періодичні та продовжувані альманахи, збірники; щорічники; серії (крім ненумерованих книжкових серій); доповіді, звіти, збірники статей, матеріали наукових та інших заходів (конференцій, конгресів, симпозіумів тощо), які видаються періодично чи за мірою накопичення матеріалу; серіальні електронні видання.

Надання, реєстрацію ISSN та контроль за їх  використанням у тій чи іншій країні здійснюють національні центри ISSN. Кожному виданню, що відноситься до цієї групи, присвоюється тільки один серіальний номер.  Новий номер потрібен лише у двох випадках: якщо  змінилася назва видання і якщо таке видання випускають на різних носіях інформації (скажімо, друкований і  електронний). В останньому варіанті обом випускам присвоюють різні ISSN.

Коротко зупинимося на структурі та розміщенні  серіального номера.

Згідно із стандартом, міжнародний стандартний номер серіального видання містить вісім цифр, які утворюють дві чотиризначні цифрові групи. Ці групи відокремлюються одна від одної, як і в номері ISBN, дефісом.

28. Міжнародна система штрихового кодування видавничої рпродукції

Штрихове кодування — це умовний числовий код, який представлений комбінацією послідовно розташованих паралельних штрихів та проміжків між ними і призначений для оперативної ідентифікації товару електронними засобами.

Штрихове кодування видавничої, як і будь-якої іншої товарної продукції, набрало швидкого поширення в світі у 80-х роках минулого століття. Викликане це було кількома чинниками. Серед найголовніших виділимо такі: активне впровадження інформаційних технологій автоматизованої ідентифікації та електронного обміну даними; необхідність повсюдного створення інформаційної бази для контролю та управління товарно-грошовим обігом; підвищення конкурентоспроможності товарів на вітчизняних та міжнародних ринках; скорочення часу товарообігу за рахунок застосування електронних засобів обліку під час виробництва товарів, їх складанні, транспортуванні, реалізації та звітності державним органам.

У відповідності до Положення про штрихове кодування товарів, обов'язковому маркуванню підлягають усі товари (у тому числі книги), які призначені для: реалізації в Україні; експорту; імпорту.

Маркування книг штриховими кодами EAN здійснюється відповідно до українських державних стандартів та інших нормативних документів. Зазначені вище стандарти, з якими має бути добре обізнаний початкуючий видавець, встановлюють загальні вимоги до штрихових кодів. Такі вимоги стосуються зокрема: правил кодування; структури розмірів загальної побудови; фотошаблонів для друкування; матеріалів, на які наноситься штрих-кодова позначка; основних параметрів, що забезпечують якість.

Кожна держава визначає порядок замовлення на виготовлення та одержання штрихового коду EAN. Таким розробником в Україні є асоціація "ЄАН-Україна". Тим суб'єктам підприємницької діяльності, яким зазначеною асоціацією не надано ідентифікаційного номера у цій системі, забороняється маркування своїх товарів штриховими кодами.

Національне агентство ISBN сприяє виготовленню майстер-файлів штрихових кодів на видавничу продукцію українським видавництвам і видавничим організаціям.

29. Міжнародний знак охорони авторського права

Міжнародний знак охорони авторського права — це символ з короткою текстовою і цифровою інформацією, яким, згідно із законом, повідомляється про виключне право його власника. Такий знак зазначається на кожному примірнику твору.

Професійна назва цього знака — копірайт, що в перекладі з англійської Copyright означає авторське право. Знак складається з таких трьох елементів: обведеної колом латинської літери С; імені (назви) власника виключних авторських прав; року першої публікації твору.

Після приєднання України у травні 1995 року до Берн- ської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 року, зміненого 2 жовтня 1979 року) відповідальність за правильне застосування цього знака в українських видавців підвищилася. Згідно із Законом України "Про авторське право та суміжні права", об'єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва — як завершені, так і незавершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо).

Для редактора і видавця це означає, що позначатися знаком охорони авторського права мають такі видання:

1. Усі види книжкових та журнальних видань, а також листівки, плакати, каталоги, календарі, путівники, електронні видання, магнітофонні записи.

2. Видання образотворчого мистецтва, видані у формі естампа, репродукції, художнього плаката, художньої листівки, художнього альбому, художньо оформленого конверта.

3. Нотні видання, видані у формі книги, брошури, альбому, зошита, буклета, листівки, плаката.

4. Картографічні видання, виконані у формі карти, карти-схеми, картографічного атласу.

Є ряд випадків, де копірайт не зазначається. Йдеться про об'єкти авторського права, які не охороняються. До них відносяться: твори народної творчості (якщо їх кимсь не впорядковано або не перероблено); офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади; грошові знаки, розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіо- передач, телефонні довідники та інші бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності.

Важливим є місце розташування копірайту у різних виданнях. У книжках та альбомах — це нижній правий кут звороту титульного аркуша. У журналах — зворот титульного аркуша, якщо титульного аркуша немає, — внизу суміщеного титульного аркуша. На виданнях нот, творів образотворчого мистецтва символ зазначається внизу першої сторінки.

30. Сфера застосування редакторських професій

Нині діапазон застосування редакторських професій дуже широкий. Використати набуті навички редактора-видавця можна у:

видавництвах, інформаційних агентствах, прес-службах, редакціях газет та журналів, телерадіокомпаніях, рекламних агенціях, рекламних відділах, бібліотечних та науково-дослідних установах.

Спеціалісти із видавничої справи та редагування здатні обіймати такі посади: редактор, видавець, коректор, редактор, відповідальний редактор, літературний редактор, науковий редактор, художній редактор, технічний дизайнер видань, член головної редакції, член колегії (редакційної), редактор-перекладач, випусковий редактор, журналіст, коментатор, кореспондент, власний кореспондент, спеціальний кореспондент, літературний співробітник, оглядач, оглядач політичний.

31. Фахові вимоги до редакторських професій

Із розширенням діапазону застосування редакторських професій невпинно підвищуються й вимоги щодо кваліфікаційного рівня їх носіїв. У цьому можна пересвідчитися, переглянувши спеціальні електронні сайти, на яких вміщується інформація щодо вакансій редакторів і видавців.

Простежується така тенденція: якщо кілька років тому у графі "потрібен на роботу" зазначалася просто посада (редактора, коректора, координатора видавничого проекту, літературного працівника), то останнім часом все частіше подається детальна інформація щодо кваліфікаційних вимог до кандидата посісти таку вакансію. Наведемо приклад щодо таких вимог на посаду заступника головного редактора з обіцяною зарплатою до 600 умовних одиниць, які поставила через пошукову електронну систему одна велика видавнича фірма:

Загальні вимоги: вища освіта (видавнича справа, журналістика); досвід роботи у друкованій періодиці (суспільно-політичній, для дозвілля) не менше трьох років; абсолютна грамотність, вільне володіння ПК; досвід роботи з юридичними і бухгалтерськими документами.

Ділові якості: вміння ставити завдання й добиватися їх виконання; емоційна врівноваженість; повна віддача роботі, самостійність, цілеспрямованість; творчий потенціал; комунікативні й аналітичні здібності; гнучкість мислення.

Професійні вимоги: вміння організовувати редакційний процес (організація роботи редакторів, залучення сторонніх авторів); досвід редагування (гарний стиль) та оформлення матеріалів, пошук і здобування фотоматеріалів, робота з художниками, контакти з інформаційними агентствами; навички макетування (макетна сітка), добре знання англійської (німецької) мови.

У наведеному вище прикладі виведена роботодавцем-практиком своєрідна професіограма добре підготовленого редактора, якому, за відповідності цим вимогам, гарантована високооплачувана робота.

Поставимо у цьому контексті запитання: які узагальнені фахові вимоги щодо навичок і вмінь висуває практика сьогодення до видавничого працівника? Спробуємо умовно поділити їх за окремими блоками.

Перший. Працівник редакторсько-видавничого цеху має здобути поглиблену гуманітарну освіту, яка передбачає набуття знань з таких нормативних дисциплін, як історія, філософія, політологія, культурологія, економіка, правознавство, соціологія, психологія, логіка, українська й зарубіжна літератури. Останнім часом поширенішою стає практика, коли такі знання, шляхом одержання другої освіти, здобувають ті випускники природничих, економічних чи юридичних спеціальностей, які відчувають у собі нереалізований творчий потенціал. Це чи не найкраща форма підготовки висококваліфікованих редакторів для випуску, скажімо, природничої, математичної чи юридичної літератури.

Окремим рядком у цьому блоці слід виділити вимогу щодо бездоганного володіння державною та однією-двома іноземними мовами. В умовах повсюдного формування і ствердження глобалізованого суспільства надумана деякими обмеженими й шовіністично налаштованими українськими політиками проблема щодо того, якою мовою спілкуватися в Україні на роботі чи вдома, відпадає сама по собі. Адже пересічний громадянин будь-якої країни Європейського Союзу вільно володіє, крім своєї рідної, ще двома-трьома мовами, а тому легко може переходити в різних ситуаціях (вдома чи за кордоном) на мову співрозмовника. Що вже говорити про фахівця гуманітарного профілю. На таку практику має орієнтуватися й наш редактор-видавець, оскільки йому весь час доведеться мати справу з текстами, в тім числі й іншомовними.

Другий. Ідеться про цілий комплекс професійно зорієнтованих нормативних дисциплін, без усвідомленого засвоєння яких годі говорити про становлення кваліфікованого редактора-видавця. Умовно поділимо їх на кілька головних розділів: історичний (історія видавничої справи - у світі та у своїй державі, історія редагування); теоретичний (основи видавничої справи та редагування, теорія масової комунікації, теорія твору, текстознавство); творчий (редагування за видами видань, художнє та технічне редагування, редакторська майстерність); організаційно-практичний (вступ до спеціальності, організація і планування видання, коректура, поліграфія, режисура та архітектоніка видання); нормативно-правничий (видавничі стандарти, авторське право, правові засади масової комунікації);маркетинговий (видавничий бізнес, видавнича справа за кордоном, електронна комерція).

Третій. У зв'язку зі зміною технології підготовки видавничих оригіналів, що сталася після суцільної комп'ютеризації всього редакційно-видавничого процесу, на порядок денний нагально постала проблема не просто оволодіння редактором оргтехнікою на рівні користувача (комп'ютером, принтером, сканером), а саме рівень його комп'ютерної "просунутості". Йдеться, отже, не лише про здатність редагувати різні види текстів та вносити правки в режимі "on line", не лише про готовність замінити поширені раніше у видавництвах посади оператора комп'ютерного складання, а й про вміння перевтілювати тексти у відповідні формати й на цьому етапі вдосконалювати текст, бути на "ти" з електронними таблицями, текстовими, графічними та ілюстративними редакторськими програмами.

Цього не можна досягнути без оволодіння такими предметами, як "Системи верстки", "Макетування і верстка", "Дизайн видання".

І насамкінець про ще один, четвертий, блок фахових вимог. Вони є специфічними, бо не засвоюються під час лекційних чи семінарських занять, а набуваються в процесі формування особистості, в тім числі й за роки навчання в університеті.

32. Дати характеристику функціональним обов’язкам найпоширеніших  видавничих посад.

Глибоке усвідомлення й розрізнення кожним працівником видавництва, не кажучи вже про його керівників, кола своїх конкретних функцій, завдань і обов’язків потрібне з кількох причин:

По-перше, це дає змогу чітко розмежувати перелік конкретних функцій між різними підрозділами видавництва; По-друге, ефективно використати кваліфікаційний рівень кожного працівника колективу; По-третє, визначити міру відповідальності кожного за доручену ділянку роботи; По-четверте, краще організовувати роботу видавництва, максимально убезпечивши себе від помилок.

Директор – це керівник видавництва, який спрямовує діяльність усього колективу і несе повну відповідальність за результати його роботи.

Основний перелік організаційно - управлінських функцій: Визначення структури видавництва та затвердження штатного розкладу; Прийом і звільнення на роботу штатних працівників; Представлення видавництва у державних органах та громадських організаціях; Укладання і підписання різних договорів з авторами, худ, перекл., штат. Прац.

Головний редактор – це фахівець, як правило, з редакторською або журналістською освітою, який у цілому визначає вид. програму і керує всім ред-вид процесом.

Функціональні обов’язки головного редактора формуються довкола двох основних напрямків його діяльності: організаційного і творчого.

Організаційний напрям передбачає: Підбір кадрів і керівництво роботою усього редакційного корпусу видавництва; Пошук цікавих авторів; Прийняття рішення щодо початку редакторського опрацювання оригіналу; Затвердження титульних чи спеціальних наукових редакторів; Прийняття рішень щодо припинення видань, усунення помилок на різних етапах ред.. роботи.

Творчий напрям передбачає: Ознайомлення з авторськими оригіналами; Аналіз рецензій, опублікованих у пресі, на випущенні власні видання; Розробка плану заходів.

Редактор – це основний творчий працівник у видавництві, який безпосередньо відповідає за редагований матеріал. Його структурований, інф. Наук рівень.

Основні обов’ЯЗки редактора: Грунтовне ознайомлення з поданим авторських оригіналом та підготовка аргументного ред.. висновку; Формування письмових вимог до автора щодо необхідності доробки оригіналу; Редагування затвердженого головним редактором авторського оригіналу у відповідності з технологією і технікою ред.. правки.

Коректор – той, хто виправляє друкарські помилки при підготовці видання.

Обов’язки коректора: Зчитування як зрівняння вид. оригіналу з авторським після внесення ред.. правок; Вичитування як усунення орфографічних, пунктуаційних помилок, буквених неточностей та тех..огріхів верстки; Виявлення смислових, логічних, стилістичних та фактичних помилок; Звіряння цитат і вик. Текстів за першоджерелами.

Художній редактор – працівник видавництва, який займається худ. редагуванням різних видів видань.

Основні функціональні обов’язки такі: Розробка і погодження проекту худ. оф. Видання Розробка проекту елементів худ. оф видання Розробка проекту серійних видань Приймання від позаштатних худ. оригіналів виконаних робіт та визначення їх якості.

Технічний редактор – працівник, який займається технічним редагуванням видань.

Обов’язки тех. Ред: визначення, відповідно до затвердженого гол.ред формату видання, формату сторінки й кількості рядків на ній. підбір шрифтових параметрів видання зазначення місця розташування та форми подачі ілюстративних вставок.

Менеджер з продажу – фахівець із розповсюдження та реклами.

Обов’язки видавничого менеджера: розробка й забезпечення виконання плану рекламно- інф. Заходів видавництва на рік; забезпечення участі видавництва у різноманітних спеціалізованих виставках, ярмарках.

33.  Підготовчий етап Редакційно-видавничого процесу

Редакторська підготовка видань - складний багатоаспектний процес. Редактор вивчає ринок, виявляє запити і потреби читачів, визначає проблемно-тематичний і видо-типологічний склад репертуару видань, здійснює пошук авторів для підготовки нових творів, виявляє видання, які можуть стати основою перевидань. Крім того, редактор складає концепцію, розробляє модель майбутнього видання. Організовує формування апарату видання, забезпечує підготовку окремих його елементів, що з художнім редактором визначає загальні підходи до оформлення та ілюстрування книги. Редактор здійснює редакторську обробку представленої автором рукописи, забезпечує проходження рукописи у видавництві. Редактор розробляє програму рекламної кампанії видання, відстежує ситуацію, яка складається в процесі його розповсюдження.

Комплекс завдань і функції редактора вимагають виконання різноманітних видів робіт - від організаційно-управлінської до літературно-творчої.

При знайомстві з редакційно-видавничим процесом, предметом нашого вивчення стане, перш за все, робота редактора та інших працівників видавництва, пов'язана з підготовкою та поліграфічним виконанням конкретного видавничого продукту. Для такої роботи необхідно засвоєння цілого комплексу знань, умінь і звичок, без яких неможливо випускати вчинені за змістом і зовнішньої конструкції, конкурентоспроможні видання.

Книга, видання - комплексне явище. В її підготовці бере участь цілий творчий колектив - автор, художник, видавець, поліграфіст і ін Редактор об'єднує зусилля всіх учасників підготовки видання, направляючи їх роботу на реалізацію концепції видання.

У редакторській підготовці видань здійснюється інтерпретація твори автора засобами видавничої справи. Адекватна інтерпретація інформації, що містяться в авторському працю, можлива за умови розуміння редактором природи і сутності видання, специфіки літературної творчості, особливостей читацького сприйняття.

Відомо, що ступінь втручання редактора в підготовку твору визначається особливостями авторської праці. Так, наукова і художня діяльність спрямовані на вивчення навколишньої дійсності. Наукова література органічно завершує процес виявлення й аналізу законів і закономірностей природи і суспільства. Художня література реалізує результат художнього, естетичного пізнання людини. Тому редактор спрямовує свої зусилля переважно не на роботу з твором, а на підготовку видань, які можна розглядати як власне «авторські». Інші види видань, наприклад, довідкові, рекламні, науково-інформаційні, можна назвати «редакторськими», так як організацію твору, пошук автора, концепцію викладу змісту частіше за все створює редактор. Особливість дитячої літератури визначається насамперед її виховним, педагогічним значенням, її особливим впливом на читачів - дітей. Тут і автор і редактор спрямовують свої зусилля на забезпечення педагогічних підстав книги.

Перш за все, розглянемо в цілому редакційно-видавничий процес і окремо його складові.

Редакційно-видавничий процес - це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск того чи іншого виду видавничої продукції.

Така сукупність дій досить складна в реальному втіленні різноманітних функціональних обов'язків працівників видавництва і досить тривала в часі. Тому для кращого розуміння і сприйняття початкуючим видавцем, редакційно-видавничий процес доцільно розділити на кілька етапів:

підготовчий; редакційний; виробничий; маркетинговий.

Розглянемо кожен з цих етапів більш детально.

1) Підготовчий етап

Цей етап починається задовго до того, як редактор за допомогою електронного або механічного пера почне працювати з авторським оригіналом. Створений конкретним автором, такий оригінал ще потрібно знайти. Видавцеві також необхідно переконатися в тому, що саме цей оригінал відповідає профілю видавництва, і якщо його втілити в книжкове видання, він знайде споживача і окупить понесені витрати.

Таким чином, пошук потрібного автора та оригіналу є чи не найважливішою справою на цьому етапі дій видавця або редактора.

Авторським оригіналом називається створена автором і представлена ​​для редакційно-видавничої обробки творча чи наукова робота з усіма її необхідними компонентами (основний, допоміжний і додатковий тексти, а також оригінали ілюстрацій з необхідними до них підписами).

Видавничим оригіналом називається той же авторський оригінал після його обробки у видавництві аж до готовності виведення оригінал-макету на плівках з доданими оригіналами зовнішнього оформлення та видавничої специфікацією.

34. редакційний етап  редакційно-видавничого процесу

Перед тим як поставити одержаний оригінал на конвеєр редакційної обробки, редактору в деяких випадках доведеться вирішити ще одне питання, пов’язане з рецензуванням.

Рецензування майбутнього видання є обов’язковим, тоді коли воно готується до друку:

*Підручник або навч. Посібник з грифом Міністерства освіти і науки України;

*Будь-який вид навч. вид  з рекомендацією навч. Закладу чи наукової установи, якщо це видання здійснюється не на замовних засадах;

*Довідкове, енциклопедичне видання;

*Наукове, науково-популярне видання.

Рецензією прийнято називати критичний твір, у якому розглядається й оцінюється опубліковане видання  чи оригінал майбутнього видання.Вимогами змістової частини рецензії є обов’язкове окреслення повноти твору за такими параметрами:

*Місце рецензованої праці серед раніше опублікованих на цю тему;

*Новизна праці;

*Актуальність теми;

*Повнота охоплення матеріалу;

*Відповідність дібраного ілюстративного матеріалу темі;

*Доступність стилю викладу читацької аудиторії, якій призначатиметься видання.

Не беручи до уваги «новаторства» малих видавництв, зосередимо увагу на одному з оптимальних варіантів порядку проходження оригіналу в редакції середнього чи спеціалізованого видавництва.

*Перше читання оригіналу редактором та його аналіз;

*Редагування тексту редактором;

*Робота з відредагованим текстом технічного і художнього редакторів верстання;

*Верстання відредагованого тексту в обумовленому форматі і у відповідності із вказівки тех. та худ. Редакторів;

*Читання першої верстки, звіряння редакторських виправлень, внесок у форматі А4

*Виведення оригінал-макета на плівки

*Виведення підписаної редактором і гол. Ред. Верстки на папір

*Виготовлення, редагування, звіряння і виведення на плівки худ. офор. Зовн. Та внут.частини видання.

35. Виробничий етап редакційно-видавничого процесу

Виробничий етап ред.-вид. процесу починається заздалегідь – з вибору видавництвом поліграфічного підприємства та укладання угоди з ним на друкування видання. Після цього здійснюють передачу оригінал-макета з усіма необхідними документами.

З цієї миті вся подальша робота з перетворення оригінал-макета в конкретне видання здійснюється за межами видавництва.

*Звіряння й підписання до друку відбитків худ. оформ., зроблених після кольороподілу;

*Звіряння й підписання до друку чистих аркушів внут., частини видання перед формуванням книжкового блока;

*Звіряння й підписання до друку сигнального примірника.

Можливі помилки в художньому оформленні:

*Невідповідність гами кольорів, запропонованих у макеті художника видавництва, та реальним друкарським відбитком;

*Буквені помилки у прізвищах авторів та заголовків видань, які запрограмовані були поверхневим читанням редактора;

*Буквена чи текстова розбіжність між написами на обкладинці і корінці видання;

*озбіжність у назвах розділів змістової частини видання і шмуц-титулів.

Можливі помилки в книжковому блоці:

*Численні випадки буквених помилок;

*Незаповнені текстом суміжні сторінки якогось аркуша;

*Невідповідність ілюстрації змісту текстівки;

*Перевернута сторінка( а то й цілий аркуш).

Отже, якісне завершення виробничого етапу, як і в цілому редакційно-видавничого, залежатиме від того, наскільки злагоджено попрацювали всі служби видавництва.

36. Маркетинговий етап редакційно-видавничого процесу

Непросто визначити, від якої межі бере початок цей етап. У переважній більшості середніх і великих видавництв він настає після одержання редактором первинних документів від автора. Адже чим раніше буде продуманий і організований комплекс заходів, спрямованих на промоцію(просування на книжковому ринку) конкретного видавничого продукту, тим успішніше можна його реалізувати.

 Завданням редактора на цьому етапі є написання такого рекламного тексту, який би відразу «запрацював» на створення високого іміджу майбутнього видання. Нерідко буває, що слабкий зміст книги компенсується успішною рекламною та іншими маркетинговими акціями. І, навпаки, прекрасне за змістом видання раптом «залягає» на складі, бо і каталожна карта, і анотація, і рекламні тексти для преси зроблені бездушно, непрофесійно, без живої іскорки.

37. Термінологічні та творчі начала процесу редагування

Редагування – це вид проф.. діяльності, пов’язаної з підготовкою до друку різних видів вид. продукції, а також телерадіопередач та кінофільмів.

Редагування – це складова ред.-видавничого  процесу, який передбачає послідовне виконання редактором низки творчих та технічних функцій, спрямованих на удосконалення змісту і форми призначеного для друку твору.

По-перше, редагування є поняття багатогране: це і різновид професійної діяльності, й система проф.. дій виконавця залученого до процесу;

По-друге, змістове наповнення цього терміна змінювалося залежно від цілей і завдань, які ставилися перед учасниками ред-вид процесу.

38. Організація і зміст процесу редагування

Етапи редагування умовно визначаємо такі:

*Перше, наскрізне, читання;

*Доведення оригіналу до комплектності;

*Робота над структурою;

*Робота над заголовками;

*Визначення єдиного стилю подання тексту;

*Робота із вступною, заключною та службовою частинами видання;

*Редакційна правка

Коротко розглянемо кожен з цих етапів.

Перше, наскрізне, читання

На підготовчому етапі ред.-вид процесу редактор у загальних рисах уже міг скласти перше враження про оригінал, який йому належатиме підготувати до друку. Але перед тим, як взятися за ручку, він зобов’язаний найперше повністю прочитати весь твір.

Доведення оригіналу до комплектності

Після першого читання явними постають недоробки автора. Найперше це стосується комплектності оригіналу, тобто наявності усіх його складових.

Отож, на цьому етапі редагування варто виявити спільно з автором ті складові поданого оригіналу, яких не вистачає.

Робота над структурою оригіналу

Це відповідальний етап, від виконання якого залежатиме якість змістової частини майбутнього видання. Йдеться передусім про структурну організацію всього тексту, логічну співмірність усіх його частин, незалежно від того це – журналістський твір чи книжкове видання.

Робота над заголовками

Найбільша робота над заголовками чекає редактора у книжковому, добре структурованому, ВИДАННІ.

ЗАГОЛОВКИ ВИКОНУЮТЬ У ТЕКСТІ КІЛЬКА ВАЖЛИВИХ ФУНКЦІЙ:

*Полегшують роботу читача з виданням;

*Організовують процес читання;

*Дають змогу читачеві осмислено працювати з окремими частинами видання;

*Готують читача до сприйняття нового;

*Забезпечують зручність у пошуку інформац ;

*Дають можливість глибше засвоїти матеріал.

Робота із вступною, заключною та службовою частинами видання

Наявність і повнота в майбутньому оригінал-макеті вступної, заключної частини залежить від редактора, його тісної праці з автором.

39. Види редагування

Види редагування:

*загальне й галузеве;

*нормативне й творче.

Практику редагування досліджує теорія редагування, яка, поряд із теорією видавничої справи є складовою едитології (едитологія — прикладна суспільно-інформологічна наука, яка досліджує методологічні засади готування повідомлень у процесі їх публікування / оприлюднення в ЗМІ).

Об'єкт редагування

У друкованих ЗМІ об'єктом редагування є авторський оригінал. Він може містити текстову і/або графічну (ілюстраційну) частини, які є рівноправними об'єктами редагування. Крім авторського оригіналу, у видавничому процесі об'єктами редагування є також видавничий оригінал, конструкція видання і проект видання, коли перевіряють дотримання, наприклад, поліграфічних норм. Украй рідко — за умови наявності дуже грубих помилок — об'єктом редагування може виступати і надруковане видання, причому весь його наклад.

В електронних ЗМІ об'єктом редагування є авторський оригінал (як правило, у формі сценарію, авторської заявки), редакційний оригінал, робочий аудіо- чи відеоматеріал, проект змонтованої та озвученої передачі. Вкрай рідко — за наявності дуже грубих помилок — перед повторною трансляцією передачу, яка вже була передана в ефір, ще раз редагують.

Мета й завдання редагування

Метою редагування є трансляція («перетворення») повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція передбачає:

*контроль повідомлення на основі встановлених суспільством норм і його відповідне виправлення, тобто його унормовування з метою підвищення ефективності сприйняття;

* «переклад» повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта;

* «прив'язування» повідомлення до конкретних умов акту його сприймання (часу, місця, обставин тощо);

* оптимізацію повідомлення за низкою параметрів, тобто його творче удосконалення.

Трансляцію здійснюють, вносячи в повідомлення виправлення (реконструкції).

Для досягнення окресленої мети редактор повинен виконати низку завдань, найважливішими з яких є такі.

Верифікація повідомлень. Редактор повинен, по-перше, встановити, в якому відношенні до дійсності перебуває інформація повідомлення, тобто встановити його модальність, і, по-друге, перевірити істинність тих тверджень повідомлення, значеннями модальності яких є «реальність». Проте редактор через брак часу, встановлений нормами виробітку, не може перевірити абсолютно всі твердження автора. Завдання редактора значно вужче — перевірити істинність лише найважливіших тверджень повідомлення. Адаптація повідомлень. Редактор повинен пристосувати мову (код), інформацію та складність повідомлення до мови, банку інформації (тобто запасу знань) та психологічних можливостей тієї групи реципієнтів, для якої воно призначене.

Адвербіалізація повідомлень. Редактор повинен пристосувати інформацію пові¬домлення до того місця (локалізація), часу (темпоралізація) та ситуації (ситуатизація), в яких реципієнти сприйматимуть повідомлення.

Нормалізація повідомлень. Редактор повинен привести норми, реалізовані автором у повідомленні, у відповідність до тих норм, якими користується суспільство. Наприклад, це можуть бути лінгвістичні норми (орфографічні, орфоепічні, граматичні та пунктуаційні), стандарти на вихідні відомості, описи джерел, стандарти інженерної графіки (для оформлення креслень, схем), правила логіки тощо.

Рецепціація повідомлень. Редактор повинен реалізувати у повідомленні лише механізми сприймання інформації, відкинувши норми її породження.

Інтерпретація повідомлень. Редактор повинен додати до повідомлення коментарі, які пояснюють незрозумілі реципієнтові речення, відхилення від прийнятих норм тощо. До інтерпретації вдаються лише в тих випадках, коли редакторові заборонено виправляти безпосередньо сам текст, для прикладу, текст твору класичної літератури, текст архівного документа тощо.

Уніфікація / урізноманітнення повідомлень. З урахуванням виду повідомлень редактор повинен: а) уніфіковано подавати однотипні елементи повідомлення для їх однозначної ідентифікації та полегшеного сприймання реципієнтами; б) урізноманітнювати однотипні елементи повідомлення, щоби реципієнти отримували естетичне задоволення від «розшифровування» тексту. Як правило, уніфікації потребують понятійні повідомлення, а урізноманітнення — образні. Крайнім випадком уніфікації є стандартизація повідомлень, яка передбачає подання певних елементів повідом¬лення — наприклад, описів джерел, скорочень, одиниць вимірювання тощо — згідно з вимогами стандартів.

Політизація / деполітизація повідомлень. Ураховуючи вид повідомлення, редактор повинен або надати йому певного політичного забарвлення, або, навпаки, позбавити його політичної забарвленості відповідно до чинних у ЗМІ політичних норм. Найчастіше політизувати доводиться повідомлення, які публікують у виданнях, що є органами політичних партій чи видаються їх явними чи прихованими однодумцями, а деполітизувати — позапартійні видання й канали електронних ЗМІ.

Етизація повідомлень. Редактор повинен узгодити повідомлення з етичними нормами (нормами моралі), наприклад, нормами професійної етики журналістів.

Естетизація повідомлень. Редактор повинен узгодити повідомлення з нормами прекрасного (нормами мистецтва). Це важливо не тільки для художніх, а й для усіх інших, без винятку, видів літератури чи жанрів передач електронних ЗМІ.

На практиці перед редактором під час редагування якихось конкретних повідомлень

40. Еволюція відносин у блоці «видавництво-друкарня» в умовах ринку

В умовах переходу Української держави від тоталітарної до демократичної форми розвитку видавнича справа, як сфера суспільних відносин, стала бурхливо розвиватися. Адже з недавньої "важливої ділянки ідеологічної та партійно-політичної роботи" вона поступово перетворювалася на об’єкт підприємницької діяльності. Отож, попит на друковане слово, кількість різноманітних видань і наклади стали визначати не партія влади чи держава, а ринок. Останній і спонукав до активного формування цілковито нової за змістом, надто озмаїтої за головними типологічними ознаками редакційно-видавничої системи. Одна з характерних особливостей цієї системи полягає в тому, що поряд з існуванням у так званому чистому вигляді книжкових та газетно-журнальних видавництв, які донедавна чітко дотримувалися своєї вузької спеціалізації, у центрі й особливо на місцях активно почали утворюватися різноманітні редакційно-видавничі підрозділи з універсальними функціями. Цілий ряд редакцій газет та журналів, переслідуючи найперше економічні інтереси, взялися раптом готувати до друку супутні продукти своєї діяльності, передовсім книги та інші неперіодичні видання. Натомість класичні книжкові видавництва, засновуючи власну періодику, почали активніше надавати послуги з підготовки до друку періодичних видань широкому колу замовників.

Особливо помітна тенденція до суміщення цілого ряду функціональних обов’язків газетних, журнальних і видавничих працівників у невеликих за кількістю редакційно-видавничих підрозділах, які активно стали формуватися останнім часом при навчальних закладах, наукових, культурологічних, релігійних чи просвітніх установах, громадських чи політичних організаціях, фірмах та підприємствах різних форм власності.

За умов загального піднесення суспільного інтересу до друкованого слова раптовий наплив у видавничо-поліграфічну галузь значного числа працівників, малопідготовлених з професійної точки зору, породив одну із суттєвих негативних тенденцій новітнього часу: заниження рівня культури пропонованих видань. За цим явищем стоїть невміння або нездатність багатьох редакторів чи видавців створити самодостатню внутрішню і зовнішню конструкцію видавничої новинки, надати їй власного стилю, вміло поєднати зміст і оформлення, подбати, аби не загубилася вона у вируючому друкарському морі, швидко знайшла свого споживача.

З іншого боку, спостерігається і здорова тенденція до структурування українського видавничого ринку передусім на високопрофесійній основі. Як у центрі, так і в глибинці, проминає ера дешевої й невибагливої щодо читацьких смаків друкованої продукції, зростає попит на грамотно підготовлену та якісно випущену книгу, газету, журнал, брошуру тощо. В країні меншає дефіцит друкованого слова, проте залишається дефіцит висококваліфікованих фахівців, здатних його не лише створити, а й відповідно оформити та випустити в світ.

Головна мета цієї книги — надання учасникам редакційно-видавничого процесу (авторові, редакторові, видавцеві) комплексу теоретичних і практичних знань, необхідних для підготовки до друку різних видів видань та для реалізації відповідних виконавських і управлінських функцій.

Предметом нашого розгляду є видавнича справа як сфера суспільних відносин, що поєднує в собі організаційну, творчо-технічну, виробничо-господарську та промоційну діяльність фізичних і юридичних осіб, зайнятих створенням, виготовленням та розповсюдженням видавничої продукції.

Видавнича справа складається з трьох важливих частин, трьох своєрідних китів, без тісної взаємодії з кожним із яких вона просто не зможе існувати самодостатньо, — власне видавництва, друкарні (поліграфічні підприємства) та розповсюджувальні організації (пресові кіоски, книгарні, лотки тощо). Принциповим у цьому контексті є розрізнення видів, змісту та завдань діяльності представників видавничих професій, об’єднаних у вищезазначеному трикутнику.

В останні роки, із поступовим запровадженням новинок технічного прогресу, відбулися суттєві зміни в технології виготовлення друкарської продукції, що не могло не вплинути й на перерозподіл обов’язків, які віддавна формувалися, скажімо, між видавцями і друкарями.

Процес складання та верстання (газети, журналу, книги), виготовлення художнього оформлення і навіть виведення на плівки оригінал-макета віднедавна перейшов від поліграфічного підприємства до видавництва. Додрукарським етапом редакційно-видавничого процесу, таким чином, став не придатний для складання в друкарні машинописний видавничий оригінал, як це було раніше, а виведений на плівки або записаний на електронному носії у видавництві оригінал-макет майбутнього видання.

Отож, функціональні обов’язки видавничих працівників значно розширилися — вони вийшли далеко за береги суто редакторського опрацювання тексту і концентруються нині в площині самостійної підготовки як змістової частини, так і матеріальної конструкції видання аж до створення його макета, готового до тиражування за заданими у тому ж таки видавництві художньо-технічними параметрами.

Зміст книги умовно можна згрупувати у трьох блоках: організаційному, творчо-технічному та промоційному.

Організаційний блок

Основна тематика цього блока — значний за обсягом масив матеріалу, пов’язаний із організацією сучасної видавничої системи в Україні і світі, її тенденціями та проблемами.

Зорієнтуватися в таких тенденціях та проблемах неможливо без ретельного освоєння досить насиченого законодавчими та нормативними документами правового поля у сфері видавничої справи, необхідності порівняння вітчизняного законодавства із світовим. У цьому контексті початкуючим редакторам-видавцям доцільно вивчити ряд міжнародних і українських стандартів, уміле дотримання яких забезпечить не лише високу культуру того чи іншого видання, а й вивищить його на відповідний рівень співмірних характеристик, які б відповідали міжнародним критеріям.

Вивчення нормативно-правової бази виводить на ознайомлення з типологією сучасних видавництв і видавничих підрозділів, їх структурами, порядком створення та реєстрації конкретного видавничого підрозділу, розробки видавничої програми, вільної орієнтації в різноманітних її складових.

Окремим завданням постає вивчення всього масиву видів видавничої продукції за головними ознаками — формою, змістом, матеріальною конструкцією, характером інформації, структурою, періодичністю, способом укладання текстів, їх читацьким призначенням.

І, насамкінець, у цьому блоці проблем слід засвоїти усі можливі складники матеріальної, змістової та службової частин книги, як найважчого за процесом творення і найпоширенішого виду видавничої продукції.

Творчо-технічний блок

У цьому розділі переважатиме проблематика, пов’язана з творчими і технічними аспектами роботи редактора-видавця. Передусім він має вільно орієнтуватися у багатогранності редакторських професій, бачити діапазон їх застосування, а також вивчити існуючі функціональні обов’язки для видавничих посад: директора, головного редактора, завідувача редакції, редактора редакції, літературного редактора, коректора, художнього редактора, технічного редактора, менеджера з продажу тощо.

Важливим завданням є вивчення редакційно-видавничого процесу як сукупності на різних його етапах професійних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.

Термінологічні та організаційно-творчі аспекти редагування в широкому і вузькому розумінні цього поняття, зміст, методика та види редагування, особливості редагування за допомогою комп’ютерних програм — така проблематика є однією з головних у цьому блоці завдань.

Редакторські професії передбачають набуття її представниками умінь і навичок кваліфіковано працювати з текстами, які мають різне цільове призначення, належать до різних тематичних розділів та мають різну знакову природу і характер інформації. Тому не менш важливим є завдання засвоїти особливості редакторської підготовки різних видів видань — газетно-журнальних, рекламних, інформаційних, наукових, науково-популярних, довідкових, навчальних, художніх, дитячих. Є певна специфіка роботи редактора над перекладами та перевиданнями, якою також слід досконало оволодіти. Для забезпечення професійно грамотного і зручного обміну виправленими текстами між усіма учасниками редакційно-видавничого процесу редактор-видавець зобов’язаний не лише знати, а й уміти правильно застосовувати в редагованих текстах коректурні знаки.

Промоційний блок

Складний і тривалий у часі процес підготовки і випуску в світ готового видавничого продукту та його подальше просування на ринок не може обійтися без участі представників інших професій видавничо-поліграфічного комплексу, зокрема, поліграфістів, реалізаторів.

Завдання у цьому тематичному блоці концентруються довкола вивчення основних етапів взаємовідносин редактора-видавця з поліграфістами та реалізаторами друкованих видань. Ідеться про правильний вибір поліграфічного підприємства, особливості відкриття в ньому замовлення на тиражування видання, знання вимог друкарів до підготовки оригінал-макетів, а також знання мережі дистрибуції, складових системи продажу та розповсюдження друкованих видань у ринкових умовах. Набуття навичок щодо методик складання різних видів договорів у видавничій справі та кошторису майбутнього видання також входить до завдань цього блока.

41. Основні вимоги до підготовки оригінал – макета та плівок

Складний, тривалий у часі й замкнений у одне ціле цикл редакційно-видавничого процесу, кінцевою метою якого є створення й випуск у світ певного видавничого продукту, сучасному видавцеві не вдасться завершити без участі поліграфіста. Це представник тієї професії, яка ще на етапі запровадження друкарства відмежувалася від цеху редакторів (переписувачів, коректорів) як творців книги і покликана була займатися суто продукуванням (тиражуванням) різних видів друкованих видань та виробів, підготовлених видавцем.

Хоч існувати одна без одної ці дві складові видавничо-поліграфічної галузі у нинішній її структурі практично не можуть, стосунки між ними не завжди складалися безхмарно. Особливо непростими вони були в недавню пору, за умов так званої централізованої планової системи тоталітарної держави.

Поставлені в рамки суворих лімітів, обсяги яких в умовах зростаючого попиту на книги були недостатніми, видавництва нерідко виглядали постійними прохачами, цілковито залежними від друкарів. Натомість їхні партнери, перевантажені роботою, надто вибірково й прискіпливо ставилися до одержаних замовлень, поділяючи їх на вигідні й не вигідні для себе. Формальним приводом відмови друкарні від невигідного замовлення (а до такого належали зокрема малотиражні або складні за способом складання видання) була невідповідність підготовки видавничого оригіналу до складання існуючим нормативним вимогам.

Ці вимоги базувалися на старих галузевих стандартах, суб'єктивне тлумачення яких поліграфістами нерідко зводилося до абсурду. Наприклад, підготовлений до складання оригінал майбутнього видання міг бути беззастережно повернутий видавництву, якщо на котрійсь із сторінок технолог друкарні виявляв більше п'яти виправлень, включаючи розділові знаки, здійснених рукою редактора чи коректора. У редакціях видавництв нерідко тоді влаштовувалися своєрідні змагання на предмет того, хто здасть на виробництво найчистіший оригінал. На це тратилося непомірно багато часу й зусиль не лише технічних, а й творчих працівників видавництв.

42. Вибір поліграфічного підприємства

Акценти у взаємостосунках між видавництвом і поліграфічним підприємством почали змінюватися. В умовах збільшення пропозиції поліграфічних послуг та матеріалів між друкарнями почалася конкуренція за замовника. У видавця з'явилася можливість вибору виконавця відповідно до наявних коштів і якісних характеристик видання.

Але в такій, у цілому позитивній, тенденції проглядається й негативна риса: деякі поліграфічні підприємства, переважно з новоутворених, прагнучи перехопити замовників у конкурентів, нерідко занижують планку вимог до якості підготовлених оригінал-макетів, закривають очі на явні недоліки одержаного матеріалу. І даремно. Адже така невимогливість, як правило, згодом позначиться на якості віддрукованого накладу видання.

44. основні етапи роботи видавця в поліграфічним підприємством

Помиляються ті видавці, котрі вважають, що після підписання договору з поліграфічним підприємством і передачею туди всіх необхідних документів та матеріалів залишається лише спокійно чекати готового накладу. Є тут кілька етапів, які варто перейти разом зі своїми новими партнерами. З найважливіших виділимо три:

*кольороподіл;

*звіряння "чистих аркушів";

*робота із сигнальним примірником.

Лише після отримання сигнального примірника, після того як видавець засвідчиться у правильності виконання замовлення, можна розпочинати тиражування видання.

45. Від ченців-книгонош – до мережі дистрибуції друк. видань 

Книжкова торгівля, як галузь, що організовує доставку видавничої продукції до споживача, виникла задовго до запровадження друкарського верстата в процес книготворення. Перші писемні згадки про продаж рукописних книг, скажімо, в давньоукраїнській державі належать ще XI століттю.

Книги продавали спочатку в тих місцях, де їх творили, — при монастирях, княжих дворах, — тобто там, де діяли школи перекладачів і переписувачів. Із зростанням попиту на рукописну книгу посланці цих книготворчих центрів, передусім ченці, вирушали в близькі й далекі країни, нерідко й до чужинців, пропонуючи свій особливий товар. Згодом їх замінили книгоноші — представники нової професії, яка на той час тільки зароджувалася. Це були комунікабельні, добре освічені, підприємливі люди, які розуміли силу писаного слова і вміли так розповісти про переваги й принади свого краму, що додому вони завжди поверталися з порожніми мішками, але з наповненими монетами кишенями.

Торгівля книгами помітно пожвавлюється із поширенням друкарства. На ярмарках знаних європейських міст уже з початку XVI століття з'являються перші книжкові каталоги.

Тривалий час потужним центром, з якого розвозили в усі кінці слов'янського світу значні наклади книг, була друкарня Києво-Печерської лаври. Особливо великим попитом користувалися лаврські друки в Москві та інших містах Росії, що спонукало киян навіть до відкриття в Москві свого книжкового магазину і складу. Так тривало доти, поки російський цар Петро І, стурбований впливом українців у Московії, не заборонив своїм указом від 5 жовтня 1720 року друк і поширення в імперії випущених у Києво-Печерській і Чернігівській друкарнях видань, оскільки такі книги були надруковані "несогласно с московскими печатями", тобто тогочасною українською мовою.

Протягом другої половини XIX — початку XX століть в умовах дії антиукраїнських цензурних циркулярів вітчизняні видавці змушені були друкувати й розповсюджувати свої видання в напівлегальних умовах власними силами або через культурологічні просвітні осередки. Окремі книжкові торговельні заклади, які спеціалізувалися на продажу українськомовних книг (зокрема, книгарня Є. Череповського в Києві), неодноразово закривали власті, а друковані видання конфісковували відразу після завезення з друкарні.

Після 1917 року партійне керівництво тогочасної радянської держави, вважаючи видавничу справу важливою ділянкою ідеологічного впливу на маси, почало створювати централізовану, потужну й розгалужену, мережу розповсюдження друкованих видань. Останній етап її існування, який припав на початок 90-х років минулого століття, характерний тим, що в умовах суцільних дефіцитів мільйонні наклади недорогих за ціною масових видань розкуповувалися миттєво.

47. Складові системи продажу друкованих видань у ринкових умовах

Аналізуючи тенденції українського видавничого ринку, можна з певною часткою оптимізму ствердити, що найгірші часи для нього залишилися позаду. Розмаїта за своєю структурою книговидавнича система стає самодостатнім учасником ринкових перетворень у державі. Виживши в складних умовах, вона поступово набирає сили і на такому важливому напрямку, яким є створювана власними силами і з участю зацікавлених партнерів мережа продажу друкованих видань.

Складовими цієї фактично новоутвореної мережі, процес формування якої ще не закінчився, стали передусім:

*відділи маркетингу видавництв;

*книжкові магазини різних форм власності;

*книготорговельні фірми;

*дрібнооптові гуртові книготорговельні підприємства;

*лотки й кіоски з продажу друкованої продукції;

*інтернет-магазини;

*книжкові базари;

*книжкові ярмарки;

*книжкові клуби;

*прямий продаж без посередників;

*фізичні особи-книгоноші;

*книжкові відділи в непрофільних торговельних підприємствах;

*відділи "книга-поштою" при фахових періодичних виданнях.

48.  Поняття Договір

Договір — добровільна угода між двома або кількома сторонами щодо прав та обов'язків кожного з них на період виконання певного обсягу роботи.

Оперативність, якість і повнота виконання такої роботи, як також і подальші взаємовигідні стосунки сторін, значною мірою залежатимуть від того, наскільки всебічно, юридично грамотно і професійно складені такі договори. Трапляється, що припущена при складанні договору мимовільна чи свідома помилка, юридична неточність чи двозначність тлумачення може дорого коштувати згодом одній із сторін.

Види договорів можна поділити на два блоки:

*видавничі договори;

*виробничі договори.

У першому випадку йдеться про творчі і господарсько-правові стосунки з автором (його уповноваженим — літературним агентом) або власником майнових прав на твір щодо підготовки до друку конкретного видання; у другому — з поліграфічним підприємством, книгорозповсюджувальною організацією, що тиражуватимуть і розповсюджуватимуть виданий твір серед читачів.

До блоку видавничих договорів належать:

*договір з автором (перекладачем, упорядником) на створення твору (договір-замовлення);

*договір з автором (перекладачем, упорядником) або власником авторських прав на використання твору;

*договір про ліцензію на переклад і видання твору іноземного автора;

*договір про ліцензію на репринтне (фототипне) видання мовою оригіналу;

*договір про ліцензію на спільне видання (двох видавництв);

*договір на позаштатне редагування;

*договір на виготовлення художнього оформлення.

До блоку виробничих договорів належать:

*договір з поліграфічним підприємством на випуск поліграфічної продукції;

*договір на випуск твору, що видається коштом автора або спонсора;

*договір на реалізацію видавничої продукції.

*Умови дострокового припинення договору.

*Спори за договором.

*Юридичні адреси сторін.

*Підписи сторін.

49. Змістовек наповнення головних розділів типового договору 

Види договорів можна поділити на два блоки:

*видавничі договори;

*виробничі договори.

У першому випадку йдеться про творчі і господарсько-правові стосунки з автором (його уповноваженим — літературним агентом) або власником майнових прав на твір щодо підготовки до друку конкретного видання; у другому — з поліграфічним підприємством, книгорозповсюджувальною організацією, що тиражуватимуть і розповсюджуватимуть виданий твір серед читачів.

До блоку видавничих договорів належать:

*договір з автором (перекладачем, упорядником) на створення твору (договір-замовлення);

*договір з автором (перекладачем, упорядником) або власником авторських прав на використання твору;

*договір про ліцензію на переклад і видання твору іноземного автора;

*договір про ліцензію на репринтне (фототипне) видання мовою оригіналу;

*договір про ліцензію на спільне видання (двох видавництв);

*договір на позаштатне редагування;

*договір на виготовлення художнього оформлення.

До блоку виробничих договорів належать:

*договір з поліграфічним підприємством на випуск поліграфічної продукції;

*договір на випуск твору, що видається коштом автора або спонсора;

*договір на реалізацію видавничої продукції.

50.  Економічний мінімум

Ринкові умови спонукають працівника будь-якого видавничого підрозділу, незалежно від посади, надто ж редактора редакції, головного редактора чи директора, оволодівати певною сумою знань і умінь, дотичних до виконання безпосередніх посадових обов’язків. Початкуючому ж видавцеві просто необхідно мати бодай елементарне уявлення про структуру фінансової бази свого видавництва, шляхи її зміцнення, джерела фінансування, величину витрат на виготовлення того чи іншого виду видавничої продукціх, складові собівартості друкованго продукту та шляхи її зниження. Йому слід також уміти не лише «розшифрувати» калькуляцію на випуск видання, а й приблизно оцінити її з точки зору економічної доцільності.

Звичайно ж, для цього у видавництві має бути відповідний економічний підрозділ, або ж бодай грамотний бухгалтер-економіст. Та це не знімає нагальної нині необхідності вчитися саме керівникові чи редакторові. Адже під час ведення переговорів з потенційним замовником чи спонсором, автором чи упорядником майбутнього видання, дистриб’ютором чи промоутором друкованого продукту (нерідко такі переговори відбуваються поза межами мвого офісу) невідступно буде присутнім «економічний блок» розмови.

Отож, на початку необхідно оволодіти певним поняттєвим апаратом. Принаймні, треба чітко уявляти собі, що стоїть за такими термінами, як бюджет і баланс видання, фонд оплати праці, фонд матеріального заохочення, фонд соціального розвитку, калькуляція, прямі й непрямі витрати, прибуток, рентабельність, податки та їх види, повна та видавнича собівартість. Годі говорити вже про те, що такий видавець має чітко орієнтуватися в значеннях основних термінів зі свого фаху (наприклад, аркушевідбитки, обсяги видань, витратні матеріали, гонорар та його види, поліграфічні у друкарські витрати, бюджет маркетингу тощо).

51. Структура витрат на конкретне видання

Організація роботи юридично оформленого і зареєстрованого відповідним державним органом видавництва чи його самостійного підрозділу з першого дня існування потребуватиме немалих матеріальних та грошових витрат.

Спробуємо визначити структуру витрат на виготовлення друкованого видавничого продукту. Розподілимо ці витрати на кілька блоків:

*Гонорарні.

*Загальновидавничі.

*Редакційні.

*Поліграфічні.

*Маркетингові.

Відразу слід зауважити, що поділ цей дещо умовний. Кожен з цих блоків має свої складові, які потребують деяких коментарів.

52. Загальні положення

Складання нього фінансового проекту дасть можли¬вість визначити як загальну суму витрат, так і ціну одного примірника видання.

З усіх статей витрат для видавця важливо чітко розумі¬тися у вартості поліграфічних послуг та вартості матеріалів, що складаються на ринку. Щодо поліграфічних послуг, то нині кожна друкарня має орієнтовні розцінки на виготов¬лення будь-якого виду видання відповідно до конкретно обумовлених форматів, обсягів, накладів.

Що ж до матеріалів, то початкуючому видавцеві варто навчитися "прикидати" потребу в папері на своє конкрет¬не видання самому. Бодай для того, аби перевірити, чи не "перебирає" друкарня зайвих кілограмів, закладаючи їх до вашої калькуляції.

Одна з випробуваних методик визначення потреби паперу є такою.

На 1000 аркуше-відбитків потрібно 22 кілограми паперу (друкарського або офсетного).

Кількість аркуше-відбитків на друк одного видання визначається за такою схемою:

Арк.-відб. - обсяг х наклад.

У нашому конкретному випадку (обсяг книги — 15 арк., наклад — 5 тис. прим.) кількість аркушевідбитків підра¬ховуємо так:

15 арк. х 5000 = 75000.

Знаючи, що на одну тисячу аркушевідбитків іде 22 кілограми паперу, можна легко взнати, скільки його треба на 75000 аркуше-відбитків:

75000 арк.-відб. х 22 кг : 1000 арк.-відб. - 1650 кг (1,65 т).

Орієнтуючись у ринкових цінах на папір (одна тонна друкарського — 4500 грн), можна визначити, скільки коштів піде на оплату паперу для вашої книги:

1,65 т х 4500 грн = 7425 грн.

Звернемо увагу на другу методику, яка дає можли¬вість підрахувати потреби друкарського паперу для мало¬тиражних і незначних за обсягом видань. На противагу попередньої, тут не закладений певний відсоток "зайвого" паперу, передбаченого старими нормами на приладження поліграфічної машини та можливий брак. Звідси — незначні розбіжності в даних (див. таблицю).

Означену вище методику доцільно застосовувати у випадках, коли йдеться про звичайний друкарський папір. Якщо ж наклад видання передбачено друкувати на офсет-ному чи крейдяному папері, щільність якого є більшою, зазначені в таблиці цифрові показники будуть, звичайно ж, заниженими. Є ще одна методика підрахунку кількості паперу на конкретне видання. Її умовно можна представити за такою формулою:

П=(А х Б х В + Г):Д

де П — кількість паперу (в тоннах); А — кількість друкар¬ських (фізичних) аркушів; Б — площа паперового арку¬ша (м2); В — маса 1 м2 паперового аркуша (г); Г — норма відходів; Д — 1 000 000 (для переведення маси з грамів у тонни).

Остання методика є не лише простішою для підрахун¬ків, а й точнішою.

Структура і зміст кошторису витрат

на конкретне видання

Знаючи суму власних загальновидавничих витрат і зорієнтувавшись у цінах на матеріали та поліграфічні по¬слуги, видавець може самостійно, поки що без участі еко- номіста-калькулятора, розрахувати приблизний кошторис витрат на конкретне видання. Для спрощення методики розрахунків, яка в нашому випадку подається в навчаль¬них цілях і може не зовсім відповідати реальним цінам, вважатимемо, що податок на додану вартість враховано до кожної статті витрат.

Звичайно ж, продавати книгу за цією ціною немає сенсу з кількох причин. Передусім, не всі п'ять тисяч примірників доведеться продати. Певна частина накладу піде на обов'яз¬кове розсилання, презентації, рецензування, благодійні ак¬ції. Це може бути приблизно 150 примірників. Таким чином, вартість тієї частини "безплатних" примірників уже додаєть¬ся до тих, які продаватимуться. По-друге, ця відпускна ціна (8 грн 20 коп.) забезпечить лише самоокупність видання і аж ніяк не прибуток. Відсутність бодай мінімального при¬бутку не дасть можливості далі розвивати своє видавництво, що неминуче призведе до послаблення його позицій серед конкурентів на книговидавничому ринку.

Отож, постає питання про рівень рентабельності ви¬дання. Це економічна категорія, що в перекладі з німецької означає доходний, прибутковий, показує відношення при¬бутку до собівартості видавничої продукції.

Таким чином, 9 грн ЗО коп. і є тією ціною, за якою ви¬давництво відпускатиме кожен примірник цього видання для продажу через дистриб'юторську і книготорговельну мережу. Однак це не є його остаточна ціна.

53. Шляхи зиження собівартості вид. прод.

Складаючи кошторис на майбутнє видання, видавець змушений ретельно розглядати кожну статтю витрат, аби не допустити її збільшення. Нерідко йому до¬водиться свідомо "урізати" деякі статті, аби вкластися у визначену спонсором суму (у випадках, коли йдеться про замовне видання), або зменшити загальну суму можливихвитрат (коли йдеться про самоокупне тиражне видання, що випускається власним коштом).

економія гонорару

Це перша стаття витрат, яку часто-густо піддають різ¬кому зрізанню. Проте, якщо раніше видавці робили це лег¬ко, ставлячи автора перед фактом: або книга виходить як безгонорарна, або не виходить зовсім, то сьогодні ситуація різко змінилася.

Може дещо "постраждати" художнє оформлення — за¬мість чотирьох кольорів видавець змушений буде перейти, скажімо, на два. Задуманий раніше блок кольорових ілю¬страцій всередині книги також переходить в розряд чор¬но-білих. Можна дещо зекономити й на задуманих раніше ілюстрованих форзацах.

Економія загальновидавничих витрат

Тут є значний резерв зниження собівартості одного обліково-видавничого аркуша видання. На початковому етапі діяльності така економія може бути на преміях, від-рядженнях, транспортних витратах. Надто обережно дове¬деться ставитися до ідеї розширення штату чи підвищення зарплатні. Інколи видавці змушені пожертвувати комфор¬том за рахунок здачі частини своїх приміщень в оренду, потіснивши окремі підрозділи.

Економія поліграфічних витрат

Приватизаційні процеси в поліграфічній галузі спону¬кали до появи ряду нових друкарень, оснащених сучасною технікою. Видавець, таким чином, має можливість вибору. І хоча такі тенденції ущільнення ринку поліграфічних пос¬луг поки що не призвели до відчутного зниження цін у цьо¬му сегменті, видавець нині постав у кращих умовах: він має можливість вибору. Що ж до другого блока поліграфічних витрат, то ринок нині більше вирівняв ціни на основні види паперу та інших матеріалів. Реальність таких цін, запропонованих друкарнею, легко перевірити за прайсами основних постачальників, які пері¬одично вміщуються у фахових виданнях.

Економія маркетингових витрат

Ця стаття витрат у крайньому випадку може бути зве¬дена до мінімуму, а на окремі видання й повністю виклю¬чена з калькуляції.Урізуючи, таким чином, статті витрат, видавець, одначе, має пам'ятати, що все це неминуче призведе до спрощення зовнішнього вигляду і внутрішньої конструкції видання.

54. З історії спеціальності "Видавнича справа та редагування

Витоки спеціальності "Видавнича справа та редагування" вбачаємо ще на зорі стверд¬ження рукописної справи, коли до складного й тривалого в часі процесу творення й поширен¬ня рукописних книг стали все більше й більше залучати здібних і талановитих каліграфів, справників, художників, письменників, уче¬них. Сконструйований у середині XV століт¬тя видатним німцем Йоганном Гутенбергом друкарський верстат, який використовувався з незначними видозмінами в конструкції для множення книг в усіх країнах світу аж до по¬чатку XIX століття, розпочав переломну добу в книготворенні. На відміну від рукописання в друкарську добу поступово здійснюється спеціалізація працівників на окремих творчо- виробничих етапах, що пізніше призвело до відокремлення суто видавничих і суто дру-карських процесів та паралельного розвитку двох взаємно залежних, але самостійних підрозділів, — ви-давництв і друкарень. Останні пізніше стали називатися поліграфічними підприємствами.

Редакторів-видавців в Україні раніше готували лише в одному навчальному закладі — Українському поліграфіч¬ному інституті ім. І. Федорова у Львові. З кінця 60-х років минулого століття підготовку фахівців з видавничої справи та редагування, започатковує й факуль¬тет журналістики Київського держуніверситету. Для цього тут навіть перейменували доти суто мовознавчу кафедру на промовисто видавничу — кафедру стилістики, видав¬ничої справи та редагування. Однак згодом у московських кабінетах спробу доброго починання призупинили. Там вирішили, що готувати фахівців для всього лиш двадцяти п'яти державних видавництв, які діяли тоді в Україні, можна і в одному навчальному закладі. Адже за цих умов легше було контролювати зміст навчання на такому важливому ідеологічному напрямку, якою в усі підрадянські часи була видавнича справа (як згодом і журналістика). Отож, нову спеціалізацію на київському факультеті журналістики в середині 70-х років закрили, а кафедрі знову повернули стару мовознавчу назву.

Особливість нового етапу розвитку цієї спеціальності, який припадає на початок 90-х років минулого століття, обумовлена об'єктивною потребою часу.

55.  Сучасна система підготовки кадрів для видавництв

На середину 90-х років минулого століття припадає формування в Україні цілісної системи підготовки редак¬торського корпусу для всієї видавничої сфери.За короткий відрізок часу в Україні об'єктивно вже сформувалася ціла система підготовки редакторсько-видав¬ничих кадрів. Слідом за Українською академією друкарства та Національним технічним університетом України "КПГ, окремим підрозділом якого став з кінця 90-х років колишній вечірній факультет Львівської поліграфіки, спеціальність "Видавнича справа та редагування" відкривається в Інсти¬туті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Розпочавши із спеціалізації при журналістиці, тут незабаром стали проводити вступні іспи¬ти за роздільним конкурсом саме "на редакторів і видавців". Реагуючи на реальні потреби регіонів у висококваліфіко¬ваних редакторах-видавцях, фахівців із цієї спеціальності стали готувати у Запорізькому, Кременчуцькому, Луган¬ському, М иколаївському, Одеському, Східноукраїнському, Черкаському університетах, Міжнародному університеті розвитку людини "Україна". Показово, що в кожному з цих навчальних закладів уже відкрилися окремі кафедри із спільною назвою — видавнича справа та редагування — саме так, як і називається нова для них спеціальність.

Інститут журналістики Київського національного уні¬верситету імені Тараса Шевченка через свою аспірантуру незабаром став базою підготовки кадрів для цієї спеціаль¬ності, як також і своєрідним центром розробки типових для всіх споріднених в Україні кафедр навчальних програм, на-вчально-методичних комплексів. За короткий час створено і видано в світ цілий ряд підручників і посібників з грифом Міністерства освіти і науки України, а також навчально- практичних видань, серед яких — "Літературне редагуван¬ня", "Історія видавничої справи", "Видавнича справа та редагування", "Коректура", "Редакторська майстерність", "Видавничий бізнес". На черзі — новинки, яких досі не створювали українські автори, — "Основи видавничої спра¬ви та редагування", "Макетування і верстка", "Поліграфія", "Художньо-технічне редагування", "Текстологія", "Електрон¬ні видання". З метою прискорення процесу розробки нових українських видавничих стандартів і допомоги в цій справі Книжковій палаті України саме цей інститут, віднайшовши кошти, виступив з ініціативою створення власної групи учених фахівців, які плідно працюють у цьому напрямку.

Отож, із набуттям Україною незалежності так активно й результативно відбрунькувалася важлива і водночас прес¬тижна спеціальність. У Києві, Львові, Запоріжжі, інших університетських містах сформувалися вже свої редактор¬сько-видавничі школи, довкола яких гуртується нове по¬коління як учених, так і практиків галузі. З'явилася надія за допомогою молодої потуги нового покоління редакторів- видавців, що прийде у видавничий бізнес через кілька років, виправити ситуацію з кричущим відставанням України у галузі книговидання на тлі прогресуючих показників країн не лише Східної Європи, а й Африки, підвищити загальний рівень культури українських видань, престиж українсько¬го друкованого слова у власній домівці й серед світової спільноти.

56.  Відмінність ред. Вид. справи від журналістики і полірафії

На перших порах, коли видавнича справа була пере¬ведена в напрям "Журналістика", склалося хибне уявлення про цей фах як такий, де основні професійні зусилля зо¬середжуються довкола виловлювання помилок у текстах та правильного їх стилістичного оформлення. Насправді, ця спеціальність передбачає підготовку фахівця, який по¬єднуватиме в собі відповідні навички і уміння за чотирма взаємопов'язаними напрямками: редактора як літературного працівника; редактора як керівника редакційного колек¬тиву; редактора як менеджера; редактора як організатора малої видавничої структури певного профілю.

Особливо відчутними ці відмінності стали останнім часом, коли із удосконаленням нових технічних засобів в організації редакційно-видавничого процесу будь-якого ви¬давництва сталися суттєві зміни: процес складання та верс¬тання (газети, журналу, книги), виготовлення художнього оформлення і навіть виведення на плівки оригінал-макета віднедавна перейшов від поліграфічного підприємства до видавництва.У цьому контексті цілком гуманітарну спеціальність "Видавнича справа та редагування" не можна "заганяти" і в цілковито технічну — "Поліграфія". Кого традиційно готу¬ють на поліграфічних факультетах? — Інженерів-технологів друкованих видань, інженерів-механіків машин та агрега¬тів поліграфічного виробництва, фахівців-комп'ютерних видавничих програм, графіків. Окремі представники цих професій можуть працювати у видавництвах, але основа штатного розпису видавничих працівників — це представ¬ники все ж гуманітарної спеціальності "Видавнича справа та редагування".

... На зорі ствердження рукописної редакторської спра¬ви, що задовго передувала друкарству, наші мудрі поперед¬ники вславили себе рукописними шедеврами, які довго дивували світ своєю майстерністю й витонченою довершені¬стю. Одному з таких шедеврів, дивом збереженим історією, судилося стати національною святинею... французького народу. Йдеться про Реймську Євангелію — найцінніший подарунок доньці Анні від батька Ярослава Мудрого на¬передодні її відправлення в далеку і невідому Францію. Книга ця, створена в школі майстрів-каліграфів при дворі Святої Софії, на якій, за прикладом королеви Анни Ярос- лавни, присягали наступні королі на вірність французькому народові, давно вже стала легендою. Легендою, одухотво¬реною талантом, високим професіоналізмом, відданістю і любов'ю до справи та Батьківщини її творців. Саме такі риси упродовж століть передавалися один від одного цехо¬вими майстрами-книжниками — редакторами, коректорами, переписувачами, справщиками, каліграфами.

Сьогодні, із ствердженням у новій якості спеціальності "Видавнича справа та редагування", є шанс повернутися до формування таких професійних рис і навичок наших нинішніх вихованців і повернути славу Україні як мудрої книготворчої держави.

1. УралЭНИН К а ф е д р а Промышленной теплоэнергетики курсовая расчетно графическая работа.
2. Общественное здоровье и здравоохранение как наука и предмет преподавания
3. изучение механизма работы солнечных элементов (СЭ), а также их соединений батарей
4. Вариант Стандарт- 7
5. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук Одеса ~ 2002 Дисертацією
6. Педагогическая техника это комплекс знаний умений навыков необходимых педагогу для того чтобы эффе
7. Забавной Библии Лео Таксиль настоящее имя Габриэль Антуан Пажес 18541907французский писатель и журналист я
8. Низшие ракообразные
9. Проектирование центра деловой культуры на базе Вятского экономико-социального колледжа
10. ВВЕДЕНИЕ ВСЕ О РАННЕМ РАЗВИТИИ- ЧТО ЗАЧЕМ И КАК Что такое раннее развитие Кто вы дорогой читат
11. Ложь всегда включена в манипуляцию и перемешана в ней с правдой
12. Мудрость времен подводит первые итоги Напомним историкокраеведческий клуб Мудрость времен совме
13. Вариант 1 Долгое царствование Екатерины II 1762 1796 наполнено значительными и весьма противоречивыми соб
14. западный КГлавным принципом признаком К
15. Реферат- Роль эмоций в жизни человека
16. тема представляет собой большую семью состоящую из Солнца планет и их спутников комет астероидов большого
17. Дискуссии о норманнской теории В конце IXв
18. на тему- ОСОБЕННОСТИ РАЗВИТИЯ НАРОДНОГО ХОЗЯЙСТВА РОССИИ НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ создание финансовопром
19. доказательства по кругу
20. верстка. Группы сложности верстки

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе