Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження й повідомлення думок, почуттів і волевиявлень людини.
Мовлення – процес добору й використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу.
Національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії й психології, що може реалізуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої та національно-культурної діяльності.
Літературна мова – це оброблена, унормована форма національної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, усі сфери його суспільної діяльності.
Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики.
Мовна норма – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.
Орфоепічні норми – це норми, які регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень у мовному потоці та наголошування слів.
Лексичні норми – це норми, які встановлюють правила слововживання.
Граматичні норми – це норми, які передбачають правильне вживання граматичних форм слів, уживання усталеної побудови словосполучень і речень.
Стилістичні норми – це норми, які визначають уживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення.
Пунктуаційні норми – це норми, які регулюють уживання розділових знаків (крапка, знак питання, знак оклику, три крапки, кома, крапка з комою, двокрапка, тире, дужки, лапки).
Орфографічні норми – це загальноприйняті правила (система правил) передачі мови на письмі (правопис).
Комунікативна функція мови – основна функція мови, яка полягає в передачі й прийомі думок про об’єктивну дійсність, в обміні інформацією між членами колективу.
Мислетвірна функція – засіб формування й висловлення думки.
Пізнавальна – функція мови як знаряддя пізнання й відображення об’єктивної дійсності, як найважливіша форма абстрактного мислення.
Професійна функція – засіб і критерій оволодіння фахом.
Номінативна – функція найменування об’єктів дійсності, їхніх властивостей і відношень між ними.
Експресивна (від лат. expressum – виразний) – функція вираження емоцій, почуттів, суб’єктивної оцінки.
Волюнтативна (від лат. voluntas – воля) – функція вираження волі мовця.
Естетично-культурологічна функція – засіб формування й вираження естетичних та культурних смаків нації.
Стиль (від лат. stylus – загострена паличка для писання) – це система мовних елементів, способів їх відбору й уживання, об’єднаних за певним функціональним призначенням.
Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і цілеспрямованістю висловлювання.
Науковий стиль – один із функціональних стилів літературної мови, що обслуговує сферу науки.
Офіційно-діловий стиль – це стиль, який обслуговує сферу ділових (місцевого, галузевого, державного діловодства), юридично-правових, виробничо-економічних і дипломатичних стосунків.
Художній стиль (стиль художньої літератури, художньо-белетристичний) – це стиль, що характеризується єдністю комунікативної та естетичної функції мови. Він є складним сплавом, у якому відображається все багатство національної мови.
Публіцистичний стиль (від лат. publicus – суспільний, народний) – це стиль газет і журналів, засобів масової інформації.
Розмовний стиль (розмовно-побутовий) – це різновид усного літературного мовлення, який виконує функцію повсякденного спілкування людей на виробництві й у побуті, в особистому і громадському житті.
Гімн – хвалебна, урочиста пісня, прийнята як символ державної або класової єдності.
Елегія – один з жанрів лірики: вірш, у якому виражені настрої смутку, журби , роздуму, меланхолії.
Епіталама – в античній літературі пісня або вірш, що виконувалися під час весільних обрядів.
Ідилія – невеликий вірш-пісенька про безтурботне життя.
Мадригал – невеличкий ліричний вірш інтимно-жартівливого змісту, сповнений компліментів та похвал тій особі (переважно жінці), до якої звернений.
Послання – жанр поезії й публіцистики: твір, написаний у формі листа чи звертання до когось.
Документ (від лат. documentum – доказ) – це результат відображення конкретної інформації на спеціальному матеріалі за визначеним стандартом чи формою.
Реквізити (від лат. reguisitum – необхідне, потрібне) – основні елементи документа, які мають свою послідовність.
Бланк (від франц. blanc – білий, чистий) – аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію.
Формуляр (від лат. formula – форма) – це сукупність реквізитів, розміщених у встановленій послідовності.
Текст (від лат. textus – тканина, сплетіння, з’єднання) – основний елемент документа, який є джерелом певної інформації.
Документи з високим рівнем стандартизації – це документи, в яких може бути передбачено не лише формуляр документа, а навіть слова, словосполучення й речення, за винятком цілком конкретних відомостей, для яких у готовому бланку залишається кілька незаповнених місць.
Документи з низьким рівнем стандартизації – це документи, в яких можна заздалегідь передбачити й сформулювати окремі найзагальніші відомості, а спосіб викладу (добір слів і словосполучень, будова речень) залежить від конкретного змісту того, що викладається, від ситуації, від певних обставин ділового спілкування.
Фонетика (від гр. – phonetikos – звуковий) – це розділ мовознавства, в якому вивчається звуковий склад мови.
Лексикологія (від гр. lexikos – словесний, словниковий і logos – учення) – це розділ мовознавчої науки, який вивчає словниковий склад мови.
Орфоепія (від гр. orthos – правильний і epos – мова, мовлення) – це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову.
Лексичні синоніми – подібні чи тотожні за значенням слова.
Граматика (від гр. grammatike – письмовий, gramma – буква) – це розділ мовознавства, який вивчає будову слова, класи слів за їх будовою й формами словозміни, а також типи словосполучень і речень.
Морфологічні синоніми – це варіанти форм слів на позначення того самого поняття.
Синтаксичні синоніми – різні синтаксичні конструкції, вживані для вираження тієї самої думки.
Чергування – закономірна взаємозаміна звуків в одній і тій же морфемі в різних словоформах або словах.
Словотворення – творення нових лексем на основі однокореневих слів або словосполучень за певними моделями й закономірностями, які існують у мові.
Словозміна – творення граматичних форм одного й того ж слова, які виражають його відношення до інших слів у словосполученні чи реченні.
Подовження приголосних звуків – це фонетичне подовження приголосних у результаті уподібнення в групі приголосних.
Подвоєння приголосних звуків – збіг приголосних при словотворенні.
Спрощення – зменшення кількості звуків у групі приголосних унаслідок випадіння деяких з них
Власні назви служать для позначення окремих осіб чи предметів, виділених з ряду однорідних: Андрій, Дніпро, Шевченко.
Звертання – слово або сполучення слів, що називає особу (рідше предмет), до якої безпосередньо звернена мова того, хто говорить або пише. В українській мові звертання виражене кличною формою іменника і формою називного відмінка: «Шановний пане Кругляк !»
Кличний відмінок (вокатив) – відмінок іменника, що означає особу
(у випадках персоніфікації предмет), до якої звертається той, хто говорить, наприклад: колего, товаришу, пане.
Афікс (від лат. affixus – прикріплений) – назва усіх морфем, крім кореня; службова морфема, що змінює лексичне або граматичне значення кореня (основи) слова, виражає відношення між словами та словосполученнями в реченні.
Корінь – головна морфема, яка є носієм основного лексичного значення окремого слова і всіх споріднених за звуковим складом і значенням слів: весна, провесна, весніти, весняний, навесні.
Морфема (від грец. morphe – вигляд, форма) – найменша неподільна значуща одиниця мови, що виступає як носій певного граматичного чи лексичного значення слова й регулярно відтворюється відповідно до моделей мови.
Морфологія (від грец. morphe – форма, logos – слово, вчення) – розділ граматики, який вивчає внутрішню структуру слова, зокрема в плані утворення форм слів та їх системи, граматичні категорії і способи граматичних значень, а також граматичні класи слів – частини мови .
Орфографія (від грец. orthos – правильний і grapho – пишу) – система загальноприйнятих правил передачі звукової мови (слів і їх форм) на письмі.
Основа – частина слова (без закінчення), що виражає його лексичне значення: економік – а, економічн – ий.
Постфікс (від лат. post – після і fixus – прикріплений) – афікс, що стоїть у слові чи в словоформі після кореня: учити – ся, умивати – ся.
Префікс (від лат. prae – попереду і fixus – прикріплений) – афіксальна морфема, яка стоїть перед коренем (безпосередньо чи перед іншим префіксом) і служить для творення нових слів або граматичних форм слова: пере – писати, на – писати, воз – з’ – єднання.
Суфікс (від лат. suffixus – підставлений) – афіксальна морфема, що стоїть після кореня (безпосередньо чи після іншого суфікса) і служить для творення нових слів або граматичних форм слова: держав – н – ий, біл – іш – ий, ім – ен – ник.
Абревіатура (іт. аbbreviatura, від лат. abbrevio – скорочую) – скорочене складне слово (іменник), утворене з початкових звуків, назв початкових літер чи початкових частин слів, на основі яких твориться скорочення: ВНЗ, ВДНГ.
Складне слово – слово, створене з двох або кількох слів, основ чи коренів, об’єднаних в одну лексичну одиницю, яка набула формально-граматичних і семантичних ознак окремого слова: загальноекономічний, обліково-фінансовий.
Дієприкметниковий зворот – конструкція, до складу якої входить дієприкметник і слова, що залежать від нього і пояснюють його. Наприклад: підписаний керівником звіт.
Дієприслівниковий зворот – конструкція, до складу якої входять дієприслівник і слова, що залежать від нього і пояснюють його. Наприклад: Конспектуючи літературу, будемо виділяти основні положення.
Дієслово – частина мови, що означає дію чи стан як процес і виражає це значення в категоріях виду, способу, часу, особи, стану, а в реченні функціонує в ролі присудка: працювати, конспектувати, думати, відпочивати, спати.
Займенник – частина мови, яка об’єднує слова, що не називають особи, предмета, ознаки предметів, їх кількості чи порядку при лічбі, а тільки вказують на них: я, він, хто, той.
Прийменник – службова частина мови, що є граматичним засобом поєднання іменників (чи займенників, числівників, субстантивованих прикметників) у непрямих відмінках з іншими словами у словосполученні чи реченні: в, до, на, для, щодо .
Прислівник – частина мови, що об’єднує слова, які означають ознаку дії або стану, ознаку якості, іншої ознаки чи предмета: щоквартально, позачергово, терміново.
Сполучник – службова частина мови, з допомогою якої здійснюється зв’язок між синтаксичними одиницями (членами речення і частинами складного речення) і виражаються смислові відношення між ними: і, а, але, проте, що, тому, що.
Частки – розряд службових слів, які надають членам речення чи реченням додаткових змістових, емоційно-експресивних чи модальних відтінків, а також беруть участь у творенні морфологічних форм і нових слів: он, ось, це, то.
Числівники – частина мови, яка означає кількість предметів та порядок їх при лічбі і виражає ці значення в граматичній категорії відмінка, а почасти роду й числа: три, шостий, мільйон, чимало, сім цілих і три десятих.
Додаток – другорядний член речення, що означає об’єкт дії, стану чи ознаки і відповідає на запитання непрямих відмінків.
Обставина – другорядний член речення, який пояснює слово зі значенням дії чи ознаки, виражає якісно-означальну характеристику дії, стану чи ознаки, умови, при яких відбувається дія, або спосіб, міру, сукупність виявлення дії чи ознаки.
Означення – другорядний член речення, який відноситься в реченні до іменника і виражає ознаку, якість чи властивість предмета.
Підмет – головний член двоскладного речення, що виражає предмет думки, ознака якого розкривається присудком.
Присудок – головний член двоскладного речення, що означає дію, стан, якість, властивість предмета думки, вираженого підметом.
Пунктуація – система розділових знаків, що використовуються в писемній мові; система правил уживання розділових знаків, розставляння розділових знаків у тексті.
Речення – основна одиниця мовного спілкування, яка являє собою інтонаційно оформлене змістове і граматичне ціле, що формує та виражає окрему відносно закінчену думку й відношення її змісту до дійсності.
Синтаксис – розділ граматики, який вивчає способи поєднання слів у словосполучення й речення, а також поєднання простих речень у складні; вивчає типи, будову словосполучень і речень, їх значення, функції та умови вживання.
Непряма мова – це форма чужої мови, що будується на основі безпосереднього висловлювання, але передається від особи автора за допомогою підрядних речень з певними скороченнями.
Пасивний зворот – синтаксична конструкція, а якій діюча особа чи предмет (суб’єкт дії) виражається непрямим додатком у формі орудного відмінка при дієслові пасивного стану чи пасивному дієприкметнику, а підметом виражається фактичний об’єкт дії: Завод будується робітниками. Робота виконана студентами.
Прямий (звичайний) порядок слів – це порядок, при якому група підмета, як правило, стоїть перед групою присудка, узгоджене означення перед означуваним словом, неузгоджене означення – після. Прямий порядок слів характерний для наукового, офіційно-ділового та публіцистичного стилів.
Тавтологія (гр. tautologia, від tauto – те саме і logos – слово) – повторення одних і тих самих або близьких за змістом слів, висловів, мовних зворотів. Тавтологія без певної стилістичної мети є наслідком неохайного ставлення до вибору слів, або незнання семантики слів, або виявом низької культури мовця.
Зворотним називається виклад матеріалу, в якому мета документа подається на його початку, а вже потім даються пояснення, наводяться факти, розрахунки.
Міркування – це спосіб викладу, при якому логічно послідовний ряд визначень, суджень і висновків розкриває внутрішній зв’язок явищ і, як правило, доводить певне положення через причинно-наслідкові зв’язки, через зіставлення, порівняння, розкриття змісту цих зв’язків.
Опис – це спосіб загальної характеристики явища через перелік ознак, властивостей та ін.
Прямим називається виклад матеріалу, якщо на початку документа подаються обставини, які викликали його появу, або вказуються причини саме такої постановки питання, а в кінці викладається мета документа.
Розповідь – це виклад інформації у хронологічній послідовності.
Візитна картка – це спосіб установлення індивідуального контакту. Згідно з протокольними вимогами візитні картки виготовляють з білого цупкого паперу (звичайно розміром 9 × 5 см), на якому стисло й чітко представляють її власника. Використовують їх під час знайомства ділових людей.
Етикет – 1) Зведення норм поведінки, порядок дій і правила чемності при дворах монархів, титулованих осіб, а також у дипломатичних колах.
2) Переносно – правила поведінки.
Нарада – засідання, присвячене обговоренню певних питань, дій, заходів.
Телефонна розмова – найбільш розповсюджений у наш час спосіб безпосереднього обміну інформацією, який здійснюється за допомогою технічних засобів на будь-якій відстані і може мати миттєвий результат
Бесіда – це форма спілкування з невеликою кількістю учасників, яка охоплює всього декілька питань. Мета її – обговорити, вирішити певні питання, налагодити комерційні стосунки тощо.
Виступ – це участь в обговоренні якоїсь проблеми. Виступ переслідує певну мету – проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідній аудиторії. Його характерні риси – полемічність, критичне спрямування, лаконізм. Виступ не має самостійного значення, тому зрозуміти його можна лише у зв’язку з проблемою, що обговорюється.
Дискусія – це обговорення будь-якого спірного питання для з’ясування різних поглядів.
Доповідь – це публічне повідомлення на певну тему, в якому доповідач зобов’язаний правдиво, об’єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій.
Круглий стіл – це рівноправне обговорення серед запрошених заздалегідь обумовленого кола питань з метою прояснення позицій учасників.
Лекція – одна з основних форм пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні.
Невербальні засоби публічного спілкування – це посмішка, відстань, погляд, жести, міміка, інтонація, пауза.
Прес-конференція – це зустріч керівників, офіційних осіб із представниками засобів масової інформації для інформування громадськості щодо актуальної діяльності партійних органів, державних установ, навчальних закладів, підприємств, фірм тощо.
Промова – це усний виступ з метою висловлення певної інформації, яка повинна впливати на розум, почуття і волю слухачів.
Етимологія – розділ мовознавства, який вивчає походження слів.
Лексикографія – розділ мовознавства, що займається теоретичними проблемами укладення словників, збиранням, упорядкуванням та описом словникового матеріалу.