Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
УКРАЇНСЬКЕ МИНУЛЕ
В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УРСР
ПОЧАТКУ 1970-х – СЕРЕДИНИ 1980-х РОКІВ
7. 1. Opus magnum української радянської історіографії
Як зазначалось у попередньому розділі, в 1977 – 1979 рр.
було реалізовано найбільш амбітний проект “історії УРСР”
за радянський період. У десяти книгах видання втілено
найповнішу і деталізовану версію бачення історії України
професійною історіографією в УРСР (авторами тексту були
лише історики республіки). Відтак, важливо прослідкувати
за тим, які новації, зміни та традиційні підходи були запро-
поновані у цьому оpus magnum української радянської іс-
торіографії та виявити їх зв’язок з соціальною історією іс-
торичної науки в УРСР того часу.
Знайомство з працею, написаною великим колективом
провідних істориків України, переконує в тому, що схема
і основні концепції “сталінського” синтезу 1950-х рр., збе-
режені й у “великому тексті” середини 1950-х – початку
1970-х рр., залишились без змін.
Проте вже у структурі восьмитомника можна помітити
певне оновлення. За словами загальної передмови до син-
тезу, він “написаний у проблемно-хронологічному плані”1
.
Назви (і, відповідно, змістовне наповнення) його томів є на-
ступними:
Том І. Первіснообщинний лад. Виникнення і розвиток
феодалізму. (З найдавніших часів до середини ХVІІ ст.).
Книга 1. Первіснообщинний лад і зародження класового
суспільства. Київська Русь. (До другої половини ХІІІ ст.).
1
Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1977. – Т. 1. – Кн.
1. – С. 17.– 426 – – 427 –
до Москви”5
. Для висвітлення “Полтавської битви та її іс-
торичного значення” відведено 10 сторінок тексту відповід-
ного тому6
, показ “спільної боротьби” “пригноблених мас” у
селянській війні під керівництвом О. Пугачова займає 7 сто-
рінок7
. Російськоцентричну стратегію синтезу промовисто
ілюструє перелік “найважливіших питань”, які висвітлені на
сторінках його другого тому: “Возз’єднання України з Росі-
єю; шляхи і напрямки їх загального соціально-економічного
розвитку та процес формування всеросійського ринку; по-
чаток розкладу феодалізму й зародження капіталістичних
відносин; єднання сил народних мас України і всієї Росії в
антифеодальній боротьбі; спільна боротьба українського і
російського народів проти іноземних загарбників; єдність
культурного розвитку України та Росії”8
.
Хоча й не так часто, як в “Історії Української РСР” 1953
– 1956 рр., в розглядуваному узагальненні наштовхуємось
на епітет “великий” при згадці про російський народ. Таких
випадків ми нарахували щонайменше п’ять, причому два в
загальній передмові до багатотомника, яка містить виклад
його провідних ідей9
. Неодноразово без наведення аргумен-
тів говориться про вплив “передової російської культури”
(тобто фактично більш розвинутої, ніж українська) на укра-
їнську для періоду з середини ХVІІ ст.10. Серед позитивних
наслідків “возз’єднання” 1654 р. реанімовано усунуте з тек-
сту 1967 р. одне з положень, що названі в праці 1953 р., яке
в новій редакції звучало так: “У складі Російської держави
економічно Україна розвивалася швидше, ніж українські
5
Там же. – С. 127.
6
Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1979. – Т. 2. – С. 345
– 355.
7
Там же. – С. 429 – 435.
8
Там же. – С. 7.
9
Див.: Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 1. – Кн. 1. – С.
5, 7; Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1978. – Т. 3. – С. 445;
Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1978. – Т. 4. – С. 8; Історія
Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1977. – Т. 7. – С. 508.
10 Див.: Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 2. – С. 584;
Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 3. – С. 9, 442, 501, 502.
стародавньої історії Радянського Союзу”3
).
Восьмитомник характеризує ще більше зосередження
на сучасності. Особливо це стосується “Великої Вітчизняної
війни”, показу подій якої в попередніх синтезах відводилось
близько 1/20 тексту, в даному ж випадку маємо цілу книгу.
Головна новація “Історії Української РСР” 1977 – 1979
рр. полягає в посиленні русифікації українського минуло-
го. Це досягалося шляхом: а) включення у текст нових до-
казів історичниї зв’язків із “братнім російським народом”
та розширення інформації з контексту тих подій з історії
“дружби” обох народів, які “обсмоктувались” і раніше, б)
реінкарнації переглянутої до початку 1970-х рр. ідеї про іс-
торичну перевагу Росії та російського народу, в) переоцінки
тих фактів та ревізії тих концепцій, які свідчили на користь
української історичної самобутності.
Так, розгляд зовнішньої торгівлі в Україні в другій поло-
вині ХІІІ – першій половині ХVІ ст. та в другій половині
ХVІ – першій половині ХVІІ ст. починається з торговельних
зв’язків з “Росією”, які вже в той час, мовляв, “мали вели-
чезне значення для господарського розвитку українських
земель”4
. Стверджується, що “велике значення для збага-
чення культури Південно-Західної Русі (у другій половині
ХІІІ – першій половині ХІV ст. – авт.) мали тісні зв’язки з
Північно-Східною Руссю. Владимир на Клязьмі навіть у той
тяжкий час зберіг значення важливого культурного осеред-
ку і справляв певний вплив на культуру Південно-Західної
Русі. Саме у Владимирі була здійснена нова редакція Корм-
чої книги, яка стала основою для володимиро-волинської
редакції 1286 р. Північно-Східна Русь підтримувала діячів
культури інших руських земель і ставала для них при-
тягальним центром. Туди з Волині перейшов, наприклад,
відомий живописець і церковний письменник Петро, по-
ставлений у 1308 р. митрополитом усієї Русі. При підтримці
московського князя Івана Калити він переніс митрополію
3
Там же. – С. 20.
4
Див.: Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1979. – Т. 1. –
Кн. 2. – С. 53 – 54, 181 – 184.– 428 – – 429 –
класу феодалів – старшини, яка дбала про свої інтереси і
пригноблювала селян, рядових козаків, міську бідноту”15
.
Характеризуючи статус “Лівобережної України”, автори
не використовують терміну “елементи державності”, як у
синтезі 1967 р., чи навіть “автономія”, як вже у попередніх
синтезах. Натомість сказано, що “будучи складовою части-
ною Російської держави”, вона після 1654 р. користувалася
“правом на самоврядування і зберігала певні особливості
адміністративного та військового устрою”16. Не випадковість
такої зміни акцентів засвідчує і критика в найбільшому для
української історичної науки 70-х – 80-х рр. історіографіч-
ному узагальненні (на докладнішому аналізі якого зупини-
мось пізніше) поглядів радянських істориків В. Пічети та
С. Юшкова, які в працях середини 40-х рр., мовляв, “без на-
лежного обґрунтування” називали Україну в ХVІІ – ХVІІІ
ст. державою, яка “нібито знаходилася у васальній залеж-
ності від російського царя”17. На відміну від праці 1967 р.,
у восьмитомнику не знайдемо негативної оцінки ліквідації
автономії Гетьманщини, тут радше йдеться про природний
процес здійснення самодержавством “централізаторської
політики”, аналогічної й для інших регіонів18. Разом з тим,
автори синтезу в передмові до нього не забули наголосити,
що “в результаті перемоги Великої Жовтневої соціаліс-
тичної революції український народ дістав змогу вперше
в своїй історії створити суверенну національну державу –
Українську Радянську Соціалістичну Республіку”19
.
Цілком узгоджується з тогочасними офіційними підхо-
дами коригування у праці традиційного погляду на харак-
тер і час зародження капіталістичних відносин в Україні.
З однієї сторони, залишалось домінуючим уявлення про
збереження “феодалізму” як формації аж до “буржуаз-
них” реформ 1860-х – 1870-х рр. та про “формування ка-
15 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 2. – С. 59, див. та-
кож с. 253.
16 Там же. – С. 134, 245.
17 Историография истории Украинской ССР. – К., 1986. – С. 110.
18 Див.: Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 2. – С. 400 – 402.
19 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 1. – Кн. 1. – С. 11.
землі, що залишилися під владою інших держав”11. Не ви-
падковою також вважаємо і повторну появу вилученої з
усіх синтезів середини 1950-х – початку 1970-х рр. цита-
ти з В. Бєлінського про “цивілізаторську” місію Росії щодо
України після 1654 р.12
.
Крім того, російська культурна перевага змальовується
й в більш завуальований спосіб. Так, автори другої книги
першого тому твердять: “Велике значення для східносло-
в’янських народів мало піднесення культурного життя, що
почалося в Північно-Східній Русі з другої половини ХІV
ст. і зумовлювалось розвитком економіки, а також зовніш-
ньополітичними успіхами, насамперед визначною перемо-
гою в Куликовській битві [...]. Діяльність геніального митця
Андрія Рубльова, досягнення архітекторів, пожвавлення
в галузі музичного мистецтва – все це свідчило про твор-
чий геній російського народу (виділення наше – авт.), який
успішно розвивав свою культуру, незважаючи на тяжке
монголо-татарське іго”13. Для обґрунтування залежності
українського культурного процесу другої половини ХІХ ст.
від російського використано таку сентенцію: “Високий гу-
манізм, викривальний характер, заклик до боротьби проти
несправедливості і насильства набули в російській культу-
рі такої сили, якої ще не знала світова культура”
14 (виді-
лення наше – авт.).
В “Історії Української РСР” 1977 – 1979 рр. фактично
переглянуто ідею синтезу 1967 р. про сталу державну тра-
дицію в історії українського народу. Її автори нічого не го-
ворять про державні утворення до середини ХVІІ ст., а у
“формуванні державного апарату” під час “Визвольної ві-
йни” вбачають лише оформлення адміністративних органів
“класового” панування: “Нові органи влади, створювані в
ході визвольної війни, стали адміністративним апаратом
11 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 2. – С. 71.
12 Там же. – С. 72.
13 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 1. – Кн. 2. – С. 128
– 129.
14 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 3. – С. 501.– 430 – – 431 –
віднести ці процеси до більш раннього періоду (ХVІ ст.) не
отримали обґрунтування”24
.
Внесено зміни в тлумачення й інших аспектів політики
російського царизму щодо України. Знято ремарку про його
загарбницькі мотиви під час “возз’єднання” середини ХVІІ
ст.25, хоча збережено тезу про такі наміри в ході поділів Речі
Посполитої, коли “царський уряд керувався, звичайно, не
інтересами українського та білоруського народів, хоч при
потребі не раз прикривав свої загарбницькі дії відповід-
ними заявами”26. Попри досить докладне висвітлення полі-
тичної історії Гетьманщини, нічого не сказано про репресії
проти П. Полуботка. Вже не йшлося про будь-які негативні
аспекти економічної політики царизму в Україні. Навпаки,
підкреслено, що “український народ належав до числа при-
гноблених націй” тільки “у політичному і культурному від-
ношенні”, натомість мав “порівняно високий рівень розвитку
продуктивних сил”27. Більше того: “Особливості переростан-
ня капіталізму в імперіалізм в Росії були властиві розвитко-
ві капіталізму і на Україні. Але Україна, порівняно з іншими
національними окраїнами, була одним з найрозвинутіших
економічних районів країни. Тут склалися такі великі про-
мислові центри, як Донецький вугільно-металургійний,
Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий
басейни, Південно-західний цукробуряковий район. Украї-
на була органічною частиною всеросійського ринку. Її еконо-
мічні зв’язки з іншими районами країни з року в рік міцніли,
зростала її роль у загальноросійській економіці”28
.
В аналізованій праці присутні нові акценти у зображен-
ні українського національного руху: ті організації та діячі
його т. зв. “ліберально-буржуазного напряму”, яких було
частково реабілітовано в попередній період, знову удосто-
їлись негативних оцінок.
24 Историография истории Украинской ССР ... – С. 106.
25 Див.: Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 2. – С. 71 – 75.
26 Там же. – С. 427.
27 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 3. – С. 444.
28 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 4. – С. 13.
піталістичного укладу” в Україні у другій половині ХVІІІ
ст.20. Однак появу паростків капіталізму відсунуто з другої
половини ХVІІІ ст. на другу половину ХVІІ ст.: “Загальною
тенденцією розвитку всієї України було зростання бур-
жуазних зв’язків у товарному виробництві та формуван-
ня капіталістичного укладу, елементи якого почали заро-
джуватися ще в ХVІІ ст. і все ширше зростали та міцніли у
ХVІІІ ст. [...] Феодалізм, залишаючись пануючою суспільно-
економічною формацією, в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.
зазнавав глибоких змін, що характеризувалися поступовим
розкладом старої системи господарювання і виростанням в
її надрах капіталістичного укладу”21. Наведено конкретний
матеріал, який свідчив на користь такої, більш м’якої, ніж
раніше, офіційної версії генези капіталізму: до його проявів
в зазначений час віднесено появу підприємств мануфак-
турного типу (промислів), власне мануфактур, розпад це-
хової організації ремесла, формування ринку вільнонайма-
ної робочої сили, “первісне нагромадження капіталу”22
.
Така відносна ревізія попередніх поглядів нічого не змі-
нювала в баченні російського чинника. Навпаки, вважалося,
що нові явища в соціально-економічному житті мали місце
більше в підросійських землях України під впливом про-
гресивних змін в економіці Російської держави та особли-
во наголошувалось на значенні для України петровських
реформ, аналізу яких відведений цілий підрозділ, який,
до речі, має таку ж назву, як і відповідна частина тексту
синтезу 1953 р.23. По-друге, автори згаданого вище історіо-
графічного синтезу спеціально наголосили на наступному:
мовляв, “більшість дослідників [...] сходяться на тому, що
паростки мануфактур з’явились на Україні в другій поло-
вині ХVІІ ст., а мануфактурне виробництво утвердилось
у ХVІІІ ст.”, а “спроби В. О. Голобуцького та О. С. Компан
20 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 2. – С. 366 – 398,
415 – 419.
21 Там же. – С. 581 – 582.
22 Див.: Там же. – С. 112 – 128, 233 – 238, 396 – 398.
23 Див.: Там же. – С. 221 – 228.– 432 – – 433 –
і організацій. Як і в синтезі 1967 р., всі вони, за винятком
Русько-української радикальної партії в Галичині, зара-
ховані до “буржуазно-націоналістичного” табору34. Автори
демонструють більш критичне ставлення до культурно-
освітнього руху в Україні в роки російської революції 1905
– 1907 рр.: чітко сказано про те, що “ “Просвіти” здебільшо-
го відкривалися за ініціативою представників ліберально-
буржуазних та дрібнобуржуазних націоналістичних кіл”,
а “переважна більшість” видань української преси, що
з’явилася в результаті лібералізації царського режиму, “ві-
дображала інтереси української буржуазії та її партій”35
.
Аналогічно показано діяльність галицької “Просвіти”, яка
буцімто “мала ліберально-буржуазний характер, а з кінця
ХІХ і особливо на початку ХХ ст. ця організація стала осе-
редком буржуазно-націоналістичної пропаганди”36. Ціл-
ком негативно змальовано діяльність Української думської
громади. Так, про її роботу в І Думі сказано, що “виступи
Української думської громади були проникнуті буржуазно-
націоналістичними настроями і слабо завуальованим стра-
хом перед революційним рухом”37, а в її праці в ІІ Думі “від-
верто проявилося прагнення українських націоналістів до
співробітництва з царським урядом і партіями російської
буржуазії в боротьбі проти робітників і селян”38. На інвек-
тиви в авторів синтезу заслужило і Наукове товариство ім.
Т. Шевченка: “В Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевчен-
ка (на початку ХХ ст. – авт.) переважали буржуазно-на-
ціоналістичні тенденції, хоча такі передові діячі, як І. Фран-
ко, В. Гнатюк, О. Маковей, що були його членами, надавали
окремим сторонам діяльності товариства прогресивного
характеру”39
.
Усунуто всі натяки “Історії Української РСР” 1967 р. на
34 Див.: Там же. – С. 474 – 475, 478 – 479; Історія Української
РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 4. – С. 69 – 71, 192, 284 – 285.
35 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 4. – С. 171 – 172.
36 Там же. – С. 436.
37 Там же. – С. 172.
38 Там же. – С. 173.
39 Там же. – С. 322.
“Буржуазно-ліберальним громадам” другої половини
ХІХ ст. закидали “політичну кволість”, адже “своє головне
завдання ліберали-громадівці вбачали в культурницькій ро-
боті”. Відтак “зрозуміло, що за умов панування поміщицько-
буржуазного ладу, проти основ якого вони не виступали,
така робота не могла принести українському народові
звільнення від соціального і національного гноблення”29
.
Відновлено помірно-негативну оцінку діяльності М. Дра-
гоманова. Його знову звинувачено в запереченні “класової
боротьби” як рушійної сили суспільного розвитку і визнан-
ні лише еволюційних змін, в тому, що він “був противником
усякого державного централізму, ототожнював його зі сва-
волею, що насаджується зверху”, у “відстоюванні ідеї ство-
рення національних політичних організацій і партій”30. На
погляд авторів праці, М. Драгоманов “не був послідовним”
навіть у тих питаннях, які характеризують його з позитивної
сторони – виступах проти національного гноблення народів
російським царизмом і габсбурзькою монархією, підкрес-
ленні ним “прогресивного значення в культурному розвитку
українського народу передової російської літератури”31
.
Поповнено було й ряд антигероїв суспільно-політичного
життя України другої половини ХІХ – перших десятиріч
ХХ ст. В передмові до четвертого тому поряд з М. Грушев-
ським та Д. Донцовим, як апологетів “буржуазно-націо-
налістичної концепції історії України”, названо й В. Левин-
ського32 (!). Прикметним є й те, що до цього розряду внесено
М. Костомарова. Розгляд його діяльності втиснутий в три
речення, останнє з яких містить такий присуд: “У працях
М. І. Костомарова наявні виразні елементи буржуазно-
націоналістичних концепцій”33
.
Ще більше пафосу, ніж у попередніх узагальненнях іс-
торії України, вкладалось у таврування створених в кінці
ХІХ – на початку ХХ ст. українських політичних партій
29 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 3. – С. 446.
30 Там же. – С. 447.
31 Там же.
32 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 4. – С. 7.
33 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 3. – С. 525.– 434 – – 435 –
з самого початку їх виникнення відігравала “найсильніша”
з них російська народність43. Не можна заперечувати й того,
що десять книг “Історії Української РСР” містять значний
фактичний матеріал, хоча поданий під “своєрідним” кутом
зору. В синтез 1977 – 1979 рр. включена й єдина, на нашу
думку, поступка на користь сепарованому зображенню
української минувшини, яка не так виразно висловлена в
попередніх її узагальненнях – хронологічно і змістовно чіт-
ка концепція етнічного розвитку українців.
У підрозділі “Формування української народності”44 (ав-
тором його був Ф. Шевченко45) вперше виділено відмінні за
своїм змістом “етапи” цього процесу. “Перший етап охоплю-
вав у цілому другу половину ХІІ і ХІІІ ст., тобто період фе-
одальної роздробленості, який характеризувався тенденці-
ями, з одного боку – до відокремлення певних територій, з
другого – до об’єднання окремих земель внаслідок погли-
блення суспільного поділу праці й зростання економічних
зв’язків між ними. На цьому етапі з’являлися нові еконо-
мічні, політичні і культурні центри, створювалися відповід-
ні передумови для формування трьох східнослов’янських
народностей”46. Роль “монголо-татарської навали” полягала
у тому, що вона “посилила відособлення Північно-Східної
Русі від Південно-Західної”, а “загарбання південно-захід-
них земель польськими, литовськими, угорськими феодала-
ми ускладнило процес їх внутрішнього розвитку”47
.
Відповідно до концепції, другий етап охоплював ХІV –
середину ХVІ ст., коли “з одного боку, значною мірою вже
була подолана феодальна роздробленість в економічній
сфері, з другого – основна частина південно-західних (укра-
їнських) земель підпала під владу польських і литовських
43 Див.: Історія Української РСР. – К., 1953. – Т. І. – С. 137.
44 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 1. – Кн. 2. – С. 186
– 196.
45 Див.: Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1979. – Т. 1. –
Кн. 2. – С. 7.
46 Там же. – С. 186.
47 Там же. – С. 186 – 187.
прогресивні моменти в діяльності Центральної Ради. За-
значається, що остання з початків свого існування займала
“реакційну” позицію, була створена “з метою спрямувати
зростаючий національно-визвольний рух [...] в русло корис-
ливих інтересів української буржуазії” і “щоб перешко-
дити дружбі і братерству російського, українського та ін-
ших народів”40, “виступала єдиним фронтом з Тимчасовим
урядом проти дальшого розвитку революції”, “зраджувала
національно-визвольний рух українського народу”41. Не
маючи змоги замовчати “суперечності [Центральної Ради]
в національному питанні з великоросійською буржуазією”,
автори синтезу надають їм своєрідної інтерпретації: “[...]
спекулюючи на прагненні українського народу до рідної
мови, ідеологи українського буржуазного націоналізму ро-
били все, аби перекрутити його, вкласти в нього свій зміст,
скористатися боротьбою за рідну мову та проти національ-
них утисків з боку великодержавників для відчуження
українських трудящих від російського пролетаріату, який
очолив боротьбу народів усієї країни за соціальне і націо-
нальне визволення. Зводячи національно-визвольний рух
до вимог ліквідації утисків української мови, до аморфних
вимог “політичної автономії України” в рамках капіталіс-
тичної Росії, українська буржуазія водночас зміцнювала
своє співробітництво з буржуазією російською”42
.
Як бачимо, у восьмитомному синтезі фактично реані-
мовано російськоцентричну версію українського мину-
лого, як вона подана в її “сталінському” прочитанні. Втім,
це зроблено більш “витончено”, ніж в “Історії Української
РСР” 1953 – 1956 рр. Тут не знаходимо об’ємних шматків
тексту, що описують звитяги “великого російського наро-
ду”, жодним чином не пов’язані з історією України, відсут-
ні примітивно-бездоказові тези про “Росію – батьківщину
слонів” на кшталт тієї, що головну історичну роль серед
трьох народностей, які вийшли з давньоруської народності,
40 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1977. – Т. 5. – С. 32.
41 Там же. – С. 35.
42 Там же. – С. 32.– 436 – – 437 –
їнських земель, дальший прогрес економіки, значні здобут-
ки культури”52. Завершення складання “української бур-
жуазної нації” відбулось на кінець ХІХ ст., коли в україн-
ського народу були вже наявними “всі основні ознаки нації:
спільність території, економічного життя, мови, закріпле-
ної в літературі, спільність національного характеру, що
проявлявся в спільній за формою, але класовій за змістом
культурі”53
.
“Історія Української РСР” подає цілком глорифіковану
версію радянського періоду, фактично вільну від щонай-
менших згадок про невдачі чи прорахунки партії, її керів-
ників у “соціалістичному” та “комуністичному” будівництві.
Томи праці, присвячені історії Радянської України, ряс-
ніють словами “успіхи”, “поліпшення”, “інтенсифікація”,
“удосконалення”, “піднесення”, “покращення”, “зростан-
ня”. Ті ж помилки, які в попередніх синтезах пов’язувались
з “культом особи Сталіна”, або замовчано, або відповідаль-
ність за них тодішнього “вождя” віртуозно прихована.
У книгах синтезу, що стосуються радянського періоду
минулого України, передано майже слово в слово головні
положення червневої 1956 р. постанови ЦК КПРС – в кон-
тексті висвітлення “історії УРСР” кінця 30-х рр.54 і рішень
ХХ з’їзду55. При всіх інших згадках про Й. Сталіна його зо-
бражено в ролі розумного керівника; його провина у тих
прорахунках, на які раніше в “Історіях Української РСР”
прямо вказувалось, тепер переносилась чи на колективне
командування Червоною Армією (як у випадку з відступом
під Варшавою у 1920 р.56), чи перекладалася на середню і
нижчу ланки партійно-державних або військових керівни-
ків (як при трактуванні причин поразки радянських військ
під Харковом у травні 1942 р.57), чи називалися об’єктивні
52 Там же.
53 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 3. – С. 442.
54 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1977. – Т. 6. – С. 369.
55 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1979. – Т. 8. – Кн.
1. – С. 174 – 175.
56 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 5. – С. 496 – 498.
57 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 7. – С. 128.
феодалів”48. Останній чинник, мовляв, затримував форму-
вання української народності.
Третій етап тривав впродовж другої половини ХVІ – се-
редини ХVІІ ст. “Ці часи характеризувалися дальшим роз-
витком ремесла і торгівлі, посиленням ролі міст як еконо-
мічних центрів, розширенням єдиного внутрішнього, тобто
національного, ринку на більшій частині території України.
Одночасно посилення соціального і національно-релігійного
[...] гніту зумовило піднесення антифеодальної і визвольної
боротьби народних мас, що сприяло зростанню національ-
ної самосвідомості і знайшло своє відображення у всіх галу-
зях культурного життя”49
.
На всіх згаданих етапах відбувалося складання основних
рис української народності, які порівняно докладно розгля-
нуто в синтезі: території, мови, спільності господарсько-
го життя, психічного складу, національної самосвідомості,
особливостей побуту50
.
Таким чином, новизна запропонованої в узагальненні кон-
цепції полягає у виразній періодизації формування укра-
їнської народності, наголошуванні на первинності у цьому
процесі внутрішніх, насамперед соціально-економічних
факторів, чіткій вказівці на започаткування відмінностей
між українцями і росіянами вже в період Київської Русі.
Звичайно, що базова схема, яка витлумачувала утворення
української народності, залишилась незмінною.
Виразніше, ніж у попередніх синтезах, хоча й на не-
значному фактологічному матеріалі, трактований процес
формування “української буржуазної нації”. Зазначаєть-
ся, що складання “на базі феодальної народності елементів
української буржуазної нації” почалося в другій половині
ХVІІ – ХVІІІ ст. і відбувалося “одночасно (виділення наше
– авт.) і у взаємному зв’язку з російською та білоруською
націями”51. В основі цього процесу були “консолідація укра-
48 Там же. – С. 187.
49 Там же.
50 Там же. – С. 187 – 196.
51 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 2. – С. 7.– 438 – – 439 –
те, що “не вистачало командирів з відповідною військовою
освітою та бойовим досвідом”63
.
Якщо в “Історії Української РСР” 1967 р. в підсумковій
частині матеріалу про “Велику Вітчизняну війну” спочатку
йдеться про “гідний вклад українського народу” у “всена-
родну боротьбу проти фашизму і японського мілітаризму”,
а після цього одним реченням відзначено, що “український
народ ніколи не забуде, що саме завдяки зусиллям всіх ра-
дянських народів, і насамперед великого російського наро-
ду він визволився з-під німецько-фашистського ярма”64, то
в синтезі 1977 – 1979 рр. акценти зміщено. Спершу наголо-
шено на “масовому героїзмі і стійкості в битві за Радянську
Україну синів і дочок усіх народів СРСР”, “великого росій-
ського народу і всіх народів-братів”, а потім вже підкрес-
люється “велика роль економічних і людських ресурсів
Української РСР” у “відсічі ворожій навалі”, “мужність і
відвага, виявлені в боротьбі з німецько-фашистськими за-
гарбниками синами і дочками України”65
.
Пікантно сталіністського забарвлення праці надає до-
кладна характеристика та цілком позитивна оцінка на тлі
суспільно-політичного та культурного життя в Україні
ідеологічних постанов другої половини 1940-х рр.66
.
Лейтмотив мудрої і безпомилкової діяльності партії як
непогрішної та безконфліктної організації пронизує дві
останні книги восьмитомника. До його крайніх виявів нале-
жить повна відсутність інформації про колишніх республі-
канських партійних лідерів, які зійшли з політичної арени
на 1970-і рр. Натомість, вже з другої половини 40-х – 50-х
рр. постійними фігурантами тексту – чи безпосередньо,
чи у вигляді цитат їхніх праць, чи на фотознімках – стали
Л. Брежнєв та В. Щербицький. Тому, наприклад, читач “Іс-
торії Української РСР” не міг дізнатися – хто був першим
секретарем ЦК КПУ у 1940-х, чи в 1950-х, чи в 1960-х рр.
63 Там же.
64 Історія Української РСР. – К., 1967. – Т. ІІ. – С. 527 – 528.
65 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 7. – С. 508 – 509.
66 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 8. – Кн. 1. – С. 138
– 143.
обставини (як при розгляді причин оточення Червоної Ар-
мії під Києвом у вересні 1941 р.58).
Яскраво повне утвердження парадного образу історії Ра-
дянської України помітне в тих місцях праці, де йдеться про
колективізацію та передумови й початковий етап “Великої
Вітчизняної війни”. Відповідно до тексту, “викривлень пар-
тійної лінії в колгоспному будівництві” припускались лише
місцеві партійні і радянські керівники, самі “викривлення”
зводились лише до фактів порушення принципів добро-
вільності та примусового усуспільнення дрібної худоби,
птиці і житлових будівель, що мали місце лише на початку
проведення політики колективізації та були успішно “ви-
правлені” завдяки втручанню Й. Сталіна з його листом “За-
паморочення від успіхів” та ЦК ВКП(б) з його постановами
вже в 1930 р.59. На відміну від попередніх синтезів і навіть
від згаданої вище праці “Історія Української РСР. Корот-
кий курс” (К., 1981) не йдеться ні про “істотні продовольчі
труднощі”, ні про “необґрунтоване завищення хлібозаго-
тівельних планів” як одну з їхніх причин. Замість таких
позицій розповідається лише про “тимчасовий спад сіль-
ськогосподарського виробництва” без зазначення його на-
слідків для селян, та висвітлюються причини об’єктивного
характеру, які нібито “змушували державу збільшити пла-
ни хлібозаготівель”, що, в свою чергу, “негативно відбилося
на економічному стані колгоспів”60. Зовсім замовчано при-
чини неготовності Радянського Союзу до війни. Докладно
зазначено про інтенсивну підготовку до неї, “максимальне
напруження зусиль Радянського уряду по піднесенню обо-
роноздатності країни”61. “Однак, – мовляв, – небезпека на-
сунула раніше, ніж країна встигла до неї підготуватися”62
.
А далі стисло, одним абзацом, констатується без будь-яких
пояснень неповна завершеність приготувань, зокрема й
58 Там же. – С. 41 – 42.
59 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1977. – Т. 6. – С.
220 – 223.
60 Там же. – С. 235.
61 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 7. – С. 14 – 16.
62 Там же. – С. 16.– 440 – – 441 –
билося на загальній схемі української націогенези; воно від-
булося, зокрема, й за допомогою перенесення матеріалу у
відповідні частини праці з інших її структурних складових.
Серед тих новацій, які прямо не посилювали тези видан-
ня 1970-х рр., значимими уявляються наступні: були напи-
сані нові, достатньо інформаційно насичені пункти про “су-
дові установи” на “Лівобережній Україні, Слобожанщині та
Запоріжжі” у другій половині ХVІІ ст.74 та “козацьке вій-
сько” цих же частин України у першій половині ХVІІІ ст.75
.
Варто також відзначити те, як висвітлено в синтезі т. зв.
1500-річчя Києва. В першому томі видання його автори за-
являють, що “безперервний розвиток Києва простежуєть-
ся за археологічними матеріалами з кінця V – початку VІ
ст.”76
, проте чітко не прив’язують початок історії міста саме
до кінця V ст., а швидше до VІ ст., коли зводились вали і
рови найдавнішого відомого городища на Старокиївській
горі та на яке, орієнтовно, припадає діяльність полянсько-
го князя Кия – буцімто реального засновника міста77. Але
вже в останньому томі праці не знаходимо жодної інфор-
мації про ювілей столиці Радянської України та його свят-
кування, хоча розділ “Українська РСР в роки одинадцятої
п’ятирічки” (себто у 1981 – 1985 рр.) займає сімдесят сторі-
нок тексту78. Немає хоча б згадки про це в підрозділі одно-
го з розділів про 70-і роки в Україні з назвою “Участь тру-
дящих УРСР у підготовці та святкуванні ювілейних дат”,
де, наприклад, широко висвітлено святкування 325-річчя
“возз’єднання України з Росією”79. Ймовірна причина та-
кої “забудькуватості” – очевидна непереконливість “ви-
смоктаної з пальця” дати, яку воліли, “від гріха подалі”, за-
мовчати.
74 История Украинской ССР: В 10 т. ... – Т. 3. – С. 145 – 147.
75 Там же. – С. 271 – 273.
76 История Украинской ССР: В 10 т. – К., 1981. – Т. 1. – С. 326.
77 Там же. – С. 284, 326.
78 История Украинской ССР: В 10 т. – К., 1985. – Т. 10. – С. 655 – 726.
79 Див.: Там же. – С. 474 – 483.
Зате його інформували, що в другій половині 1940-х рр.
першим секретарем Запорізького, а потім Дніпропетров-
ського обкомів КП(б)У був Л. Брежнєв67, а в середині 1950-х
рр. в процесі висунення на керівну роботу “працівників ви-
робництва, які проявили організаторські здібності, комуніс-
тичну цілеспрямованість” почала сходити політична зірка
В. Щербицького68, на початку 1960-х рр. він вже обіймав по-
саду голови уряду УРСР69
.
Російськомовна “История Украинской ССР” була пере-
робленою та доповненою, порівняно зі своїм прообразом,
приблизно на дві третини70. Структурні зміни полягали в
тому, що книги першого і восьмого томів українськомовної
версії стали окремими томами і виклад доведено до подій
першої половини 1985 р. З’явилися іменний і географічний
покажчики, проте усунуто покажчик “Література”. Спів-
ставлення ж текстуального наповнення обох синтезів пока-
зує, що було внесено доповнення передусім фактологічного
характеру, спрямовані на посилення того концептуального
ряду, який був втілений в праці 1977 – 1979 рр., і який за-
лишився незмінним.
Зокрема, пункт “Формування державного апарату”
розділу про “Визвольну війну українського народу 1648 –
1654 рр.” в новій редакції звучав як “Формування нового ад-
міністративного апарату”71. Суттєво доповнено матеріал про
етнічний розвиток української нації: в третьому томі, де ви-
світлюються питання історії України другої половини ХVІІ
– ХVІІІ ст., додано підрозділ “Формування в надрах укра-
їнської народності елементів буржуазної нації”72 та вдвічі
розширено пункт “Формування української буржуазної на-
ції” у наступному томі73. Таке збільшення об’єму ніяк не від -
67 Там же. – С. 38, 109.
68 Там же. – С. 281 – 282.
69 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1979. – Т. 8. – Кн.
2. – С. 36.
70 Див.: ІА НБУВ. – Ф. 251. – Оп. 13. – Спр. 8. – Арк. 4.
71 История Украинской ССР: В 10 т. – К., 1983. – Т. 3. – С. 61 – 65.
72 Там же. – С. 471 – 486.
73 История Украинской ССР: В 10 т. – К., 1983. – Т. 4. – С. 499 – 502.– 442 – – 443 –
тологічних факторів серед українського населення, – писа-
ла в завершальному абзаці Р. Старовойтова, – свідчить про
найбільшу генетичну близькість українців до росіян та бі-
лорусів і спільність походження трьох східнослов’янських
народів, спростовуючи тим самим расистські вигадки укра-
їнських буржуазних націоналістів про різкі генетичні від-
мінності східних слов’ян”82. Отож, теорія “спільної колиски”
отримувала тепер ще одне “підтвердження” на основі за-
стосування такої собі “міждисциплінарної” методології.
В критичній рецензії на науково-популярну книгу
М. Киценка про роль Хортиці в історії козацтва, опублі-
кованій в 1973 р. в УІЖ, М. Котляр висловив низку думок,
які, на його погляд, відповідали “правильному відтворенню
історії Запоріжжя ХVІІ – ХVІІІ ст.”. Окрім загальних тез
про помилковість “ідеалізації суспільного ладу Запорізької
Січі”, “абсолютизації її ролі в історії України” і “хибність
враження, нібито російський уряд тільки пригноблював і
нищив козацтво”83, конкретизовано місце Запорізької Січі
в контексті історії України ХVІІІ ст. Як вважав М. Котляр,
“існування Запоріжжя в ХVІІІ ст. було історичним пере-
житком”84, “Січ принаймні на сторіччя пережила саму се-
бе”85, перетворилась “кінець кінцем у гальмо розвитку
півдня України”86. Такі погляди базувались на двох аргу-
ментах. По-перше, Січ буцімто у ХVІІІ ст. вже мала “ста-
ромодну військову організацію” і “запорізьке військо вже
не становило авторитетної військової сили”, яка могла бути
“використаною в умовах воєн ХVІІІ ст.”87. По-друге, “нео-
своєність (так у тексті – авт.) козацтвом величезних степо-
вих просторів, екстенсивність ведення сільського господар-
ства створювали перешкоди на шляху заселення півдня,
82 Там же. – С. 131.
83 Котляр М. Ф. [рец. на:] Киценко М. Хортиця в героїці і леген-
дах. – 2-е вид. – Дніпропетровськ, 1972. –132 с. // УІЖ. – 1973. –
№ 1. – С. 139.
84 Там же.
85 Там же.
86 Там же. – С. 140.
87 Там же. – С. 139.
7. 2. Висвітлення окремих проблем історії України
Зрозуміло, що проаналізована у попередньому розді-
лі загальна політична та ідеологічна ситуація в республіці,
історична політика повинна була позначитися на підходах
українських радянських істориків до спеціальних історич-
них питань та інтенсивності й ступені їх опрацювання. Щодо
останнього, то вже зазначалося про поглиблення в 70-і – се-
редині 80-х рр. диспропорції між вивченням “дожовтневої”
та “післяжовтневої” епох. Понад 140 істориків України, що
залучалися до реалізації масштабних проектів багатотом-
них “Історій Української РСР”, змушені були коригувати
й темпи своїх власних наукових студій, які здійснювали в
70-і – середині 80-х рр. Що ж до змістовної сторони змін у
тлумаченні окремих проблем, то її розглянемо у цьому під-
розділі.
Розпочнемо з констатації того, що насаджувані владою
концепції, покликані обґрунтувати прискорену “інтернаціо-
налізацію” радянського суспільства, в історіографічному пе-
реломленні в Україні подекуди набирали гротескних форм.
В опублікованому в 1979 р. дослідженні біолога Ріоріти
Старовойтової було зроблено спробу подати етнічну харак-
теристику окремих регіонів України та їх генетичних кон-
тактів на основі вивчення сивороточних та еритроцитарних
систем крові. В книзі міститься цілком правомірний в студії
такого характеру глобальний висновок про те, що “українці
за частотою фенотипів і генів більшості систем крові є най-
більш близькими до інших східних слов’ян”80. Проте авторка
пішла далі царини біології, зробивши глобальне “відкриття”
й “історичного” плану: “Дослідження, що проведені на біл-
ковому рівні, ще раз продемонстрували фізичну спорідне-
ність східнослов’янських народів, тим самим підтверджую-
чи (!) єдність східних слов’ян, котрі в ІХ – ХІ ст. формували
єдину давньоруську народність”81. “Розподіл основних гема-
80 Старовойтова Р. Этническая геногеография Украинской ССР
(гематологическое исследование). – К., 1979. – С. 121.
81 Там же. – С. 124.– 444 – – 445 –
бами альтернативного трактування козацької проблемати-
ки. Надалі зберігала чинність в основному така ж офіційна
версія історії Запорізької Січі, як і в попередні два десяти-
ліття90. Так само автором більшості текстів про Запоріжжя
в узагальненнях та енциклопедіях залишався В. Голобуць-
кий. Про доречність утримання в історіографічному просторі
традиційного офіційного образу історії степового лицарства
і неслушність його як, так би мовити, “модерністських”, так
і апологетичних інтерпретацій він недвозначно заявив вже
в опублікованій у 1973 р. в УІЖ (№ 9) статті загальнотеоре-
тичного спрямування, яка мала промовисту назву “Актуаль-
ні питання історії України доби феодалізму і завдання ра-
дянських істориків”91
.
Аналогічно в тлумаченні персоналій козацької історії
повторювалися оцінки, притаманні офіційному баченню їх
в попередній період92. Єдиним винятком тут слід вважати
публікацію в 4-му томі вибраних праць А. Кримського (К.,
1974) його “Історії Туреччини” і, відповідно, його міркувань
про заснування першої Січі Д. Вишневецьким і тотожність
князя та пісенного Байди93. Твердження видатного сходо-
знавця супроводжувалися розлогим коментарем, в якому
йшлося про “некритичне поширення” ним ідей “буржуаз-
них істориків”, що, мовляв, “цілком суперечать фактам”.
Натомість повторено положення В. Голобуцького про на-
лежність одного з перших козацьких ватажків до “ворогів
90 Див.: Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 1. – Кн. 2. – С. 116
– 125; Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 2. – С. 131 – 132, 249 –
252, 343 – 345, 402 – 404, 492 – 495; Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн.
... – Т. 3. – С. 144 – 145, 147, 149, 268 – 273, 373 – 376, 445 – 447, 567 – 570.
91 Див.: Голобуцький В. О. Актуальні питання історії України
доби феодалізму і завдання радянських істориків// УІЖ. – 1973.
– № 9. – С. 32 – 39.
92 Див.: Вишневецький Дмитро Іванович// Українська Радян-
ська Енциклопедія. – 2-е вид. – К., 1978. – Т. 2. – С. 253; Калнишев-
ський Петро Іванович// Українська Радянська Енциклопедія. –
2-е вид. – К., 1979. – Т. 4. – С. 522; Кравець М. М. Сагайдачний Петро
Кононович// Українська Радянська Енциклопедія. – 2-е вид. – К.,
1983. – Т. 9. – С. 544.
93 Кримський А. Ю. Твори: В 5 т. – К., 1974. – Т. 4. – С. 412 – 414.
його сільськогосподарського і промислового розвитку, галь-
мували зародження буржуазних відносин”88
.
Таким чином, у своїй рецензії М. Котляр фактично відмов-
ляв Запоріжжю у тому його значенні, яке визнавалось навіть
офіційною радянською історіографією у період середини
50-х – початку 70-х рр. Нагадаємо, що тоді вказувалось на
“прогресивну роль” Запорізької Січі в історії українського
народу, яку вона відігравала аж до акту її ліквідації у 1775 р.,
і, відповідно, “реакційність” цього останнього кроку царизму.
У критичній налаштованості М. Котляр перевершив навіть
автора згадуваної вже рецензії на ту ж працю М. Киценка
російського історика О. Дружиніну. В її тексті не бачимо та-
ких гострих випадів проти Запоріжжя, тут радше містить-
ся заклик до поміркованого, “класово” обґрунтованого його
зображення в стилі В. Голобуцького, на праці якого авторка
тричі посилається89
.
Як показує аналіз історичної продукції істориків респу-
бліки в період початку 70-х – середини 80-х рр., у цей час
вивчення історії запорізького козацтва (та й інших форм
козацької організації в Україні), фактично не проводилося.
Про це свідчить відсутність спеціальних публікацій з цієї
проблеми у вигляді окремих видань чи статей в науковій
періодиці тогочасної УРСР. На згадки чи сюжети про один
із найцікавіших феноменів української минувшини можна
було натрапити тільки в джерелознавчих та історіографіч-
них дослідженнях, студіях з історії “класової боротьби” в
Україні та “спільної боротьби запорізьких і донських коза-
ків проти кримських і османських феодалів-завойовників”,
працях з історії “Визвольної війни 1648 – 1654 рр.”. Більш-
менш цілісне уявлення про історію Запорізької Січі чи
окремі етапи її існування давали лише узагальнюючі праці
з “історії Української РСР”.
Останні демонстрували, що застереження суворих кри-
тиків запорізьких порядків не здобули прихильників серед
провідних істориків УРСР, як і те, що було покінчено зі спро-
88 Там же.
89 Дружинина Е. И. Вказ. праця. – С. 203 – 205.– 446 – – 447 –
Також з історичних праць було усунуто епітет “реакцій-
на” при характеристиці політики царського режиму щодо
Січі. Не випадковим здається й те, що з наступного речен-
ня відповідного тому українськомовної “Історії Української
РСР”: “Отже, в соціально-економічному і політичному пла-
ні Запорізька Січ для абсолютистської дворянської монар-
хії ставала все більше небажаним явищем і непотрібною як
військова сила” у російськомовному виданні цього синтезу
було знято слово “політичному”98
.
У зазначений період спостерігались очевидні зміни в
розробці питань історії української історіографії. Йдеться,
по-перше, про сповільнення (а в середині і кінці 70-х – фак-
тично згортання) таких досліджень. Це виявилося, примі-
ром, у тому, що майже припинилася підготовка ґрунтов-
них праць про українських істориків минулого. Впродовж
початку 70-х – середини 80-х рр. істориками УРСР було
опубліковано фактично лише три спеціальні монографії та-
кої тематики. При тому книга К. Гурницького про А. Крим-
ського99 насправді була другим, доповненим і переробленим
виданням його праці про визначного сходознавця, що по-
бачила світ у 1971 р. Дослідження П. Маркова про історич-
ні погляди М. Максимовича100 з’явилося на самому почат-
ку погромницької кампанії в українській історичній науці
(отож, було написане істориком у попередній період) і було
цілком прилаштоване, як покажемо дещо згодом, до найно-
віших порухів історіографічної кон’юнктури. Видана в 1986
р. нова книга П. Маркова про М. Максимовича101 містила
аналіз не тільки праць вченого в царинах історії, етногра-
фії та філології, як у його попередньому дослідженні, але
і в інших галузях знань, крім того, тут з більшою доклад-
98 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 2. – С. 493; Исто-
рия Украинской ССР: В 10 т. – К., 1983. – Т. 3. – С. 568.
99 Гурницкий К. И. Агафангел Ефимович Крымский. – М., 1980.
100 Марков П. Г. М. О. Максимович – видатний історик ХІХ ст. –
К., 1973.
101 Марков П. Общественно-политические и исторические взгля-
ды М. А. Максимовича. – К., 1986.
запорізького козацтва” і пісенного Байду як “узагальне-
ний образ козака-героя, патріота рідної землі, борця проти
турецько-татарської агресії”94. Принагідно зауважимо, що
в керівництві апарату Укрліту під час підготовки видання
праць А. Кримського до друку визрівав задум взагалі зняти
з тексту твору вченого уривок про Д. Вишневецького95, про-
те, очевидно, гору взяв більш виважений підхід.
За всієї подібності того, як в офіційній українській істо-
ріографії трактувалася історія Запоріжжя до і після 1972
р., помічаємо й певні відмінності, які полягають у тенденції
до підкреслення значення російського чинника в козаць-
кій історії. В синтезі “Історія Української РСР. Короткий
нарис” (К., 1981) без наведення доказів наголошено на ви-
нятковій ролі російського козацтва в історії Запоріжжя на
протязі всієї його історії : “Козаки Запорізької Січі з самого
початку (виділення наше – авт.) підтримували найтісніші
військові, політичні та економічні зв’язки з російськими ко-
заками. Взаємовідносини і союз запорізьких та російських
козаків Дону сприяли посиленню відсічі агресії турецьких і
татарських феодалів, активізації антифеодальної визволь-
ної боротьби на Україні проти панування Речі Посполитої,
розвиткові ідеї возз’єднання України з Росією”96. Вищеназ-
ваній лінії відповідає й затушовування в текстах історич-
них праць політичного аспекту ліквідації Січі – того, що
цей акт був зумовлений невідповідністю між демократич-
ною організацією й самоврядуванням Запоріжжя та абсо-
лютистським ладом імперії. Це зроблено шляхом виділення
як першорядної причини знищення степової вольниці со-
ціального фактору: “[...] основною причиною ліквідації За-
порізької Січі висувалися міркування класового характеру,
факт перетворення її на район концентрації невдоволених
жорстоким феодальним гнітом з усієї Російської імперії”97
.
94 Там же. – С. 635 – 636.
95 ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 25. – Спр. 1036. – Арк. 113.
96 Історія Української РСР: Короткий нарис. ... – С. 64.
97 Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. ... – Т. 2. – С. 495; Исто-
рия Украинской ССР: В 10 т. – К., 1983. – Т. 3. – С. 569 – 570.– 448 – – 449 –
СРСР соціально-економічного розвитку України в період
“феодалізму”105, Ю. Пінчука про місце радянських істори-
ків у дослідженні ролі “народних мас” у “Визвольній війні
1648 – 1654 рр. та возз’єднанні України з Росією”106
.
Навіть синтези, титульні назви яких нібито свідчили
про найвищий ступінь систематизації українського істо-
ріографічного поля, були побудовані за схожим проблем-
ним принципом. Такою була праця А. Санцевича “Україн-
ська радянська історіографія (1945 – 1982)” (К., 1984): тут
вміщено дев’ять розділів, які розкривають “досягнення”
істориків УРСР у вивченні окремих великих проблем чи
періодів. Подібною була “Историография истории Укра-
инской ССР” (К., 1986; перевидання, без змін та доповнень,
здійснено в 1987 р.). Ця праця пропонувалась, як заявлено в
анотації, як “найбільш повне історіографічне узагальнення
досліджень з історії України” і як “додатковий” том до де-
сятитомної “Истории Украинской ССР”, “який розкривав
історіографічну основу, завдяки якій стало можливим ство-
рення” цього тексту107. Її розділи повторювали тематичний
поділ, покладений в основу десятитомника, і подавали сво-
єрідні історіографічні огляди до кожної з його структурних
частин. Таким чином, як влучно висловились Г. Бордюгов і
В. Бухараєв, “автори історіографічної праці позбавили себе
необхідності розробки періодизації української історіогра-
фії у цілому, ухилились від узагальнюючої характеристи-
ки її комплексів та смуг розвитку”108. Метод, який визна-
чив розкриття поглядів істориків на окремі проблеми, як
вони подані в історичному та історіографічному синтезах,
показово висловлений у “Передмові” до книги: “Аналіз і
узагальнення підкорені висвітленню того, як кожна з про-
105 Ващенко В. П. Советская историография о социально-еконо-
мическом развитии Украины в период феодализма: Учебное посо-
бие. – Одесса, 1982.
106 Пинчук Ю. А. Роль народных масс в освободительной войне
1648 – 1654 гг. и воссоединении Украины с Россией: Советская ис-
ториография. – К., 1986.
107 Историография истории Украинской ССР. – К., 1986. – С. 6.
108 Бордюгов Г., Бухараев В. Вказ. праця. – С. 26.
ністю розглянуто його суспільно-політичні погляди. Проте
книга дослідника спадщини М. Максимовича не додавала
чогось принципово нового до його заявлених ще у виданні
1973 р. оцінок історичного світогляду відомого українсько-
го науковця. Праця Ю. Пінчука про М. Костомарова102 в сво-
їй основі була підготовлена автором ще в кінці 60-х – на по-
чатку 70-х рр. і оскільки (про що скажемо пізніше) була на-
писана не зовсім з ортодоксальних на момент її публікації
позицій, то розглядалась тоді в колах істориків як своєрід-
на аномалія103
.
По-друге, загальний офіційний образ історії української
історіографії поставав в історіографічній літературі почат-
ку 70-х – середини 80-х рр. ще більш ефемерним, ніж рані-
ше: розчиненим у тісному зв’язку з російським суспільно-
політичним життям та “співробітництві” з “прогресивною”
російською суспільно-політичною думкою й історіографією
для “дожовтневого” періоду, повністю, як “невід’ємна скла-
дова”, вплетеним у радянську історичну науку. Натомість
про появу якогось більш “українського” прочитання істори-
ками УРСР “своєї” історіографічної спадщини, на кшталт
узагальнення М. Марченка, не могло бути й мови.
Це не означає, що в останні десятиліття існування укра-
їнської радянської історіографії не було спроб історіогра-
фічного синтезу. Видавались студії історіографічного ха-
рактеру з більшим чи меншим рівнем генералізації, однак
вони майже винятково розглядали освоєння тільки радян-
ською історіографією і всією нею (а не лише її “українською”
складовою) окремих проблем історії України, тобто базува-
лися на проблемно-тематичному, а не на концептуально-
хронологічному принципі. Ґрунтовними працями такого
типу були монографії Г. Швидько про радянську історіо-
графію соціально-економічного розвитку міст ранньомо-
дерної України104, В. Ващенка про висвітлення істориками
102 Пинчук Ю. А. Исторические взгляды Н. И. Костомарова (Кри-
тический очерк). – К., 1984.
103 Пінчук Ю. Спомин про І. О. Гуржія ... – С. 421 – 422.
104 Швидько А. К. Социально-экономическое развитие городов Ук-
раины в ХVІ – ХVІІІ вв.: Учебное пособие. – Днепропетровск, 1979.– 450 – – 451 –
го часу в опрацюванні питань історії України” [6, 34 та ін.],
“марксистсько-ленінській теоретичній спадщині в історіо-
графії України” [6, 82 – 85, 93 – 99]. Ще одне свідчення тра-
диційності напрацювань Л. Коваленка – оцінки конкретних
творів української історичної думки, її представників, що
були типовими для історіографічних текстів початку 70-х –
середини 80-х рр. (на них зупинимось нижче), жорстке ран-
жирування української історіографії на “феодальну” (вся
писана традиція) та “народну” (усна традиція) для періоду
до початку ХІХ ст., для ХІХ – початку ХХ ст. – “реакцій-
ну” “дворянсько-націоналістичну”, “поміщицьку”, згодом
“буржуазно-націоналістичну”, відносно прогресивну для
середини-другої половини ХІХ ст. “ліберально-буржуазну”
та “прогресивну” “революційно-демократичну” течії. По-
декуди в праці Л. Коваленка наводиться надто анахронічна
і хитка, як навіть для офіційного тексту зазначеного часу,
аргументація висунутих положень. Наприклад, історик
твердив, що екскурси в минуле українських і білоруських
земель в працях московських літописців ХV – ХVІ ст. були
“своєрідною моральною підтримкою українському народо-
ві, а також ентузіастам літописання на українських землях”
[19]. В іншому місці праці знаходимо думку, що київський
“Синопсис” писався його автором “під свіжим враженням
від возз’єднання України з Росією” [36]. Щоб довести зна-
чний вплив К. Маркса та Ф. Енгельса на українську історі-
ографію, Л. Коваленко, наприклад, писав, що зауваження
засновників марксизму про археологію “відкрили нові пер-
спективи для археологічних досліджень на Україні” [82]. У
цілому схема Л. Коваленка відповідала офіційному образу
історії української історіографії, властивому для 50-х – по-
чатку 60-х р. і втіленому насамперед у перших трьох томах
“Очерков истории исторической науки в СССР”.
Можна погодитись і з тим, що, “незважаючи на ідеологіч-
ні упередження та теоретичні недоліки”, в умовах початку
70-х – середини 80-х праця Л. Коваленка все ж була “одним
із засобів легалізації української історіографії як дисциплі-
блем історії України бачилася з плином часу, як вводився
в науковий обіг по ній фактичний матеріал, які були у тлу-
маченні її як демократичні, прогресивні, так і дворянські,
буржуазні та буржуазно-націоналістичні ідейно-політичні
напрямки, яке висвітлення отримувала вона в радянській
історіографії. У цьому висхідному розвитку історичної
думки, боротьби, якою він супроводжувався, дореволюцій-
на історіографія постає як передісторія справді наукового
вивчення історії України, розгорнутого радянськими істо-
риками на основі марксистсько-ленінської методології”109
.
Єдина схема української історіографії в зазначений час
була запропонована Леонідом Коваленком в його узагаль-
ненні, присвяченому огляду головних напрямків і дослі-
джень у вивченні історії України в “дожовтневий” період110
.
Погоджуємося з думкою І. Колесник, що ця історіографіч-
на конструкція мала “підкреслено офіціозний характер”111
.
Останній вбачаємо, зокрема, в періодизації історії роз-
витку досліджень з минулого України: в книзі Л. Кова-
ленка більші т. зв. “частини” цього процесу співпадають з
“суспільно-економічними формаціями”, а менші “етапи” –
зі становищем українських земель за критерієм наявності
чи відсутності їх зв’язку з “рештою руських (такий термін
використовує автор [див.: 8, 18]) земель” для періоду до се-
редини ХVІІ ст., Російською державою та історіографією
і суспільно-політичною думкою для середини ХVІІ – по-
чатку ХХ ст. [див.: 7, 8, 48 – 49]. Офіційність аналізованої
схеми проглядається також і в уявленнях автора про чин-
ники розвитку української історіографії: серед них головна
роль відводилась класовій належності істориків і “гострій
класовій боротьбі”, яка супроводжувала “перехід від одно-
го етапу до наступного в історіографії України” [7], “співро-
бітництву російських і українських істориків дожовтнево-
109 Историография истории Украинской ССР. ... – С. 9.
110 Коваленко Л. Історіографія історії Української РСР від най-
давніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. –
К., 1983.
111 Колесник І. І. Українська історіографія ... – С. 94.– 452 – – 453 –
Відзначимо також слова Л. Коваленка про запорізьке
козацтво як “феномен” [23], його неодноразову апеляцію до
козацької тематики в працях істориків. Разом з тим автор
завжди наголошує на неправомірності зображення запо-
рожців як соціально однорідної спільноти та її “вигаданого
демократизму” [див.: 23, 25, 32 – 33, 71, 81].
Сказане вище про історіографічний синтез Л. Коваленка
свідчить про деякі особливості цієї праці, які з долею обе-
режності можна вважати виявом прагнення зберегти еле-
менти ідеологічно неупередженого бачення української іс-
торіографічної традиції. Але все ж, зважаючи на те, що ця
книга сприяла утриманню в історичній науці УРСР офіцій-
ного уявлення про історію української історіографії й сама
власне і формувала це уявлення, говорити про “парадокс
Коваленка”116, як гадаємо, немає підстав.
Третій момент, в якому з очевидністю бачимо зміни в до-
слідженнях з історії української історіографії, властиві для
періоду після 1972 р. – ““шарахання” в історіографічних
оцінках неоднозначних, суперечливих за своїм світоглядом
і суспільно-політичною діяльністю істориків” (як про це пи-
сав у згаданій статті 1987 р. В. Сарбей117). Читаючи історіо-
графічні тексти цього часу, натрапляєш на різко негативні
оцінки спадщини П. Куліша118 та М. Грушевського119, і ло-
виш себе на думці, що нібито й не було в історичній науці
УРСР спроб їх більш поміркованого зображення. Фактично
українська радянська історіографія повернулась до “доре-
абілітаційної” версії діяльності як історика М. Драгомано-
116 Колесник І. І. Українська історіографія ... – С. 95.
117 Сарбей В. Г. Історіографічні дослідження на Україні за 70 ро-
ків Радянської влади ... – С. 133.
118 Див.: Коваленко Л. Історіографія історії Української РСР від
найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
... – С. 58 – 59, 70; Историография истории Украинской ССР. ... – С.
64, 73, 78, 115.
119 Див.: Коваленко Л. Історіографія історії Української РСР від
найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
... – С. 10, 106 – 108; Историография истории Украинской ССР. ... –
С. 64, 65, 73, 79, 91, 92, 100, 109, 114, 116, 126, 149, 183, 194, 195.
ни в культурній сфері і науковому житті України”112. Така
її роль нам вбачається як у самому факті формулювання
схеми історії української історіографії, так, певною мірою,
й окремих моментах самого її змісту.
Маємо на увазі авторський дискурс, який промовляв по-
декуди більше, ніж оцінки окремих історіографічних явищ.
Звертає на себе увагу те, що Л. Коваленко постійно вико-
ристовує термін “українська історіографія” [12, 33, 40, 45,
52, 54, 56, 58, 60, 62, 68, 76, 80, 82, 84, 92, 94, 99, 101] і один
раз навіть “національна історіографія” [113]. Починаючи з
1974 р. термін майже зник зі сторінок наукових і науково-
популярних праць, використовувався лише у поєднанні зі
словами “буржуазна”, “буржуазно-націоналістична” (най-
більш, напевне, відомий виняток – кандидатська дисертація
Ю. Мицика про “Кройніку” Феодосія Софоновича113). В
прикметниковій формі історична наука післявоєнної УРСР
фігурувала в згадуваному вище синтезі А. Санцевича – як
“українська радянська історіографія”. Автор, між іншим,
оперував й терміном “українська історіографія”, говорячи
про “відповідальне завдання”, яке мали виконати історики
республіки – “створення узагальнюючих праць з україн-
ської історіографії всіх періодів”114. Те, що цьому терміну
надавалось важливе значення, а його використання чи не
використання було не випадковим, а відображало ідейні по-
зиції авторів історіографічних праць, є поза сумнівом. Не-
дарма, на наш погляд, в синтезі “Историография истории
Украинской ССР” та узагальнюючій статті В. Сарбея про
“історіографічні дослідження на Україні за 70 років Ра-
дянської влади”115 термін не згаданий, навіть у поєднанні зі
словом “радянська”, ні разу!
112 Там же. – С. 96.
113 Див.: Мыцык Ю. А. “Кройника” Феодосия Софоновича как ис-
торический источник и памятник украинской историографии ХVІІ
века. Автореф. дисс. … канд. ист. наук. – Днепропетровск, 1975.
114 Санцевич А. В. Українська радянська історіографія (1945 –
1982). ... – С. 24.
115 Див.: Сарбей В. Г. Історіографічні дослідження на Україні за
70 років Радянської влади ... – С. 122 – 134.– 454 – – 455 –
“буржуазно-націоналістичними вигадками” про М. Косто-
марова125, так і з “мало вагомими аргументами” тих радян-
ських істориків, які зараховували історика до засновників
“буржуазного націоналізму” в українській історіографії126
.
В історичній науці УРСР початку 70-х – середини 80-х
рр. фактично не змінились попередні погляди на наукову
діяльність В. Антоновича, який продовжував фігурувати в
літературі як “автор антиісторичної концепції про “вічність
української нації” та її “безкласовість” ”127, творчість якого,
виявляється, “нанесла велику шкоду розвитку історичних
знань”128. Одним із чільних представників “прогресивного”
напрямку у “дожовтневій” історіографії продовжував за-
лишатись О. Лазаревський129. Зберігались “радянізовані”
версії наукових біографій Д. Багалія130 (характерно, що у
списку рекомендованої історіографічної літератури в “Ис-
ториографии истории Украинской ССР” наводився “Нарис
української історіографії”, що належав перу цього істори-
ка131) та А. Кримського132
.
Попри відсутність принципово нових характеристик
М. Максимовича і Д. Яворницького, історіографи “відкрива-
ли”, у відповідності з “духом часу”, нові грані в їхній науковій
діяльності. Л. Коваленко зумів побачити в працях Д. Явор-
125 Там же. – С. 129 – 136, 141 – 142, 147, 180, 185.
126 Там же. – С. 24.
127 Коваленко Л. Історіографія історії Української РСР від най-
давніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. ...
– С. 71.
128 Историография истории Украинской ССР. ... – С. 64.
129 Див.: Коваленко Л. Історіографія історії Української РСР від
найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
... – С. 76 – 77, 105; Историография истории Украинской ССР. ... – С.
63, 99, 100 – 102, 115, 126.
130 Див.: Сарбей В. Г., Кравченко В. В. Академік АН УРСР Д. І.
Багалій// УІЖ. – 1982. – № 11. – С. 154 – 158; Коваленко Л. Історі-
ографія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої
Жовтневої соціалістичної революції. ... – С. 72; Историография ис-
тории Украинской ССР. ... – С. 4, 43, 63, 67, 100, 107, 149, 150.
131 Историография истории Украинской ССР. ... – С. 525.
132 Див.: Гурницкий К. И. Агафангел Ефимович Крымский. ...; Ис-
ториография истории Украинской ССР. ... – С. 4, 14, 72.
ва120. Це ж стосується і оцінок М. Костомарова, якого знову,
з деякими застереженнями (зокрема, автори “Историогра-
фии истории Украинской ССР” віднесли його до “буржуаз-
ного” (“буржуазно-ліберального”) напрямку121), поставлено
в один ряд з лідерами “буржуазно-націоналістичного” на-
прямку П. Кулішем і М. Грушевським122
.
У випадку з М. Костомаровим Ю. Пінчуком була науко-
во обґрунтована й інша позиція. У своїй монографії він на-
магався фактично відтворити таке бачення ролі провідного
українського історика ХІХ ст., яке стало одним із надбань
процесу часткової переоцінки його творчості в радянській
історіографії на межі 60-х – 70-х рр. На основі докладного
аналізу суспільно-політичної і наукової діяльності М. Кос-
томарова, його наукового доробку Ю. Пінчук показав внесок
цього історика та громадського діяча в розвиток “прогре-
сивного напрямку в дожовтневій вітчизняній історіографії”.
Значення історіографічної спадщини М. Костомарова, за
Ю. Пінчуком, полягало у великій кількості, науковій новиз-
ні та різноманітності тематики його досліджень, які мали
великий вплив на сучасників та на котрих “виховувались
покоління істориків”, які “не втратили в низці випадків
свого значення і в наш час”123. Особливою заслугою М. Кос-
томарова автор вважав, як і раніше, те, що у його творчій
спадщині “знайшла обґрунтування, отримала втілення і
широке розповсюдження новаторська ідея про необхід-
ність історичного вивчення життя народних мас у всіх його
виявах”124. Поряд з тим Ю. Пінчук активно полемізував як з
120 Див.: Коваленко Л. Історіографія історії Української РСР від
найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
... – С. 72 – 73; Историография истории Украинской ССР. ... – С. 168.
121 Историография истории Украинской ССР. ... – С. 73, 140.
122 Котляр М. Ф. Історичне минуле українського народу і за-
рубіжні фальсифікатори. – К., 1974. – С. 14 – 17, 77; Коваленко Л.
Історіографія історії Української РСР від найдавніших часів до
Великої Жовтневої соціалістичної революції. ... – С. 58 – 60, 70; Ис-
ториография истории Украинской ССР. ... – С. 38, 92, 124.
123 Пинчук Ю. А. Исторические взгляды Н. И. Костомарова. ... – С.
5, 29.
124 Там же. – С. 69, 106 – 107.– 456 – – 457 –
ції революційних сил у найрішучіший момент боротьби за
владу Рад” в Україні138. Рішення Таганрозької наради біль-
шовиків України про створення відокремленої від РКП(б)
Комуністичної партії України, на погляд авторів “Нари-
сів”, було “принципово неправильним”: воно суперечило
“основному завданню – зміцненню єдності партійних рядів,
створюваної десятиріччями на твердій об’єктивній основі
єдності дій пролетарів великоруських і українських у рево-
люційній боротьбі”139. “Комуністи республіки, – мовляв, – у
своїй абсолютній більшості не уявляли своєї діяльності без
органічного, безпосереднього зв’язку з РКП(б)”140. Діяльнос-
ті боротьбистів присвячено всього один абзац. Їх охаракте-
ризовано як “дрібнобуржуазну націоналістичну партію”, за
діями якої “пильно стежили комуністи України”, “повсяк-
час викривали політичне дворушництво цієї партії, робили
все, щоб маси на власному досвіді переконалися в її кур-
кульській, націоналістичній суті”141. Така “ленінська такти-
ка, що її проводила Комуністична партія України, повністю
виправдала себе” – “вже на початок 1920 року ідеологія і
політика боротьбизму зазнала повного краху, а сама пар-
тія боротьбистів зникла з історичної сцени”142. Таким чи-
ном, “реабілітаційне” офіційне бачення ранньої історії КПУ
було майже повністю переглянуте і замінене на таке, якого
дотримувались консервативно налаштовані історики.
Українська радянська історіографія початку 70-х – се-
редини 80-х рр. демонструвала млявість і невиразність не
тільки в сенсі появи на її теренах хоч би мізерних відхилень
від офіційної візії минулого, формулювання альтернатив-
них поглядів, але й постановки нових питань у межах існу-
ючої схеми. Окремі нешаблонні ідеї в ділянці “вітчизняної”
історії лунали вкрай рідко, а якщо й розроблялись, то лише
138 Там же. – С. 213.
139 Там же. – С. 261.
140 Там же.
141 Там же. – С. 286.
142 Там же.
ницького 1880-х – 1890-х рр. не лише “великий фактичний
матеріал”, “пошану до рядових козаків” та “ідеалізацію
козацтва”, а й “звучання буржуазно-націоналістичних но-
ток”133, а на початку ХХ ст. вже “посилення буржуазно-на-
ціоналістичних тенденцій”134. У монографіях П. Маркова
М. Максимовича подано як суворого критика “українських
буржуазних націоналістів” і борця “проти космополітизму
та упадання перед Заходом, за самобутність, оригіналь-
ність, бурхливий розквіт і тісні плідні зв’язки російської і
української науки і культури”135. Одночасно автори іншої
праці звернули увагу на те, що для вченого було “характер-
ним деяке перебільшення ролі запорізького козацтва в роз-
витку антифеодальної боротьби народних мас України”136
.
Історіографічна кон’юнктура 1970-х рр. спричинила, як
уже йшлося в попередньому розділі, “переписування” дис-
кусійних для історико-партійної науки в УРСР питань іс-
торії Компартії України. Нова офіційна версія “славетного
минулого” “бойового загону” КПРС була представлена в чет-
вертому, як виявилося – останньому, виданні “Нарисів іс-
торії Комуністичної партії України” (К., 1977). Якщо в одному
з питань, які викликали раніше розбіжності – ставлення до
проголошення Донецько-Криворізької республіки – офіцій-
на позиція, задекларована у попередніх виданнях “Нарисів”,
залишилася незмінною137, то інші зазнали переоцінки.
Вступ Київського комітету РСДРП(б) до “Комітету по
охороні революції на Україні”, на думку авторів узагаль-
нення, “не виправдав себе”, оскільки “вів до дезорієнта-
133 Коваленко Л. Історіографія історії Української РСР від най-
давніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. ...
– С. 81.
134 Там же. – С. 104.
135 Марков П. Г. М. О. Максимович – видатний історик ХІХ ст. ...
– С. 231 – 233; Його ж. Общественно-политические и исторические
взгляды М. А. Максимовича. ... – С. 26, 65, 112, 143 – 144.
136 Историография истории Украинской ССР. ... – С. 115.
137 Див.: Нариси історії Комуністичної партії України. – Вид. 4-е,
доп. – К., 1977. – С. 243.– 458 – – 459 –
“які ще донедавна зберігалися, наприклад, на українських
землях”145. На його ж думку, Київські висоти і Поділ у ІІІ
– ІV ст. не могли відігравати роль тільки торговельних осе-
редків, як писав Б. Рибаков, а “вони набули значення сво-
єрідного державного центру – адже на цьому місці виник
столичний град Київської Русі”146. Як гадав Я. Ісаєвич, з ар-
гументації російського вченого стосовно процесів етнічної
консолідації східнослов’янських племен випливав висно-
вок, що останній “відбувався протягом усієї тривалої пере-
дісторії Київської Русі”, а “утворення ж “союзу союзів” (в
Середньому Подніпров’ї – авт.) значно посилило консолі-
даційні процеси”147. М. Котляр вказав на недостатню пере-
конливість тез Б. Рибакова про розселення племен дулібів
після поразки від аварів серед західних слов’ян та про пе-
реселення хорватського племінного об’єднання з Прикар-
паття на береги Адріатичного моря148
.
Новою для історичної науки УРСР була проблема соці-
альної свідомості українського суспільства “феодального”
періоду. В той же час в російській радянській історіогра-
фії на середину 80-х рр. був накопичений немалий досвід
в опрацюванні не тільки питань “ідеології” соціальних ни-
зів, насамперед селянства, в добу середньовіччя і раннього
нового часу (праці О. Клібанова, В. Буганова, В. Мавродіна,
О. Індової та ін.), але й розроблялися теми, що перегукува-
лися з проблематикою антропологічно орієнтованої захід-
ної історіографії (праці Л. Баткіна, А. Гурєвича, М. Барга,
С. Авєрінцева, Г. Кнабе, О. Каждана).
Чи не першим в українській радянській історіографії до
вивчення того, як мислили і які прагнення мали люди мину-
лого, звернувся В. Смолій. В його монографії “Формування
соціальної свідомості народних мас України в ході класової
боротьби: друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст.” (К., 1985) роз-
145 Обговорення нової концепції передісторії Київської Русі ака-
деміка Б. О. Рибакова// УІЖ. – 1981. – № 10. – С. 40.
146 Там же.
147 Там же. – С. 48.
148 Там же. – С. 51.
як торування в УРСР новацій загальносоюзної історичної
науки чи як реагування на тенденції, пропозиції, дискусії,
ініціаторами яких були провідні історики СРСР, як прави-
ло представники установ Москви та Ленінграда. Причому,
якщо в попередній період загальносоюзні історіографічні
нурти в окремих моментах стимулювали вироблення нон-
конформістських пояснень української історії, то тепер –
тільки “перегравання” на українському історичному мате-
ріалі ідей загальносоюзної історіографії.
Показовим у цьому відношенні було обговорення істори-
ками України на сторінках УІЖ (1981, № 10) “нової концеп-
ції передісторії Київської Русі”, запропонованої Б. Рибако-
вим в журналі “История СССР” (1981, № 1, 2). В її основу
було покладено думку іншого стовпа офіційної історичної
науки в СРСР Б. Грекова про тривалий період “визрівання”
руської державності – задовго до оформлення Київської
Русі143. На нашу думку, історикам УРСР не могла не імпону-
вати давня теза Б. Рибакова, навколо якої ретельно, з залу-
ченням різних типів джерел і на широкому історичному тлі,
вибудувана його концепція, про те, що “найбільш інтенсив-
но історичний розвиток відбувався не на півночі, а на півдні,
в Середньому Подніпров’ї, і при тому за багато століть до
появи норманів”144. Відтак знавці проблеми в Україні, яким
було надано можливість висловити своє ставлення до поло-
жень їх російського колеги (а це Ф. Шевченко, Б. Шрамко,
В. Баран, В. Ауліх, Я. Ісаєвич, П. Толочко, М. Котляр, Г. Сер-
гієнко) оцінили їх цілком схвально. Водночас, підтримуючи
концепцію в цілому, українські історики та археологи під-
тверджували її новими аргументами, а подекуди й виказу-
вали незгоду з окремими, правда лише фактологічного пла-
ну, її аспектами.
Так, Ф. Шевченко вважав, що для повноти доказів на
користь існування племінних союзів ще до утворення Ки-
ївської Русі можна вказати і на діалектичні відмінності,
143 Рыбаков Б. А. Новая концепция предыстории Киевской Руси
(Тезисы)// История СССР. – 1981. – № 1. – С. 55.
144 Там же.– 460 – – 461 –
програми дій”151. Недарма, очевидно, в заголовку моногра-
фії В. Смолія використано термін “соціальна свідомість”, а
не “ідеологія”.
Аналізуючи розвиток української радянської історіогра-
фії періоду початку 70-х – середини 80-х рр., можемо зро-
бити висновок про наповнення наукової картини минуло-
го України новітніми ідеологічними постулатами і загалом
поглиблення залежності історичної науки в УРСР від полі-
тичного курсу влади. В результаті образ української історії
став на порядок більш русифікованим, ніж у попередній пе-
ріод, було реанімовано значний масив історіографічних до-
гматів сталінських часів. Найочевиднішим показником ще
більшого, ніж раніше, підпорядкування української радян-
ської історіографії політичній кон’юнктурі стало усунення
з офіційного наукового обігу нонконформістських поглядів
на “свою історію”. З іншого боку, деякі підходи, вироблені в
часи лібералізації політики режиму щодо історичної науки
в Україні, не виправлялися, а в поглядах на окремі питання
(запорізьке козацтво, історія української історіографії) спі-
віснували “дореабілітаційні” та “реабілітаційні”, напрацьо-
вані в середині 50-х – на початку 70-х рр., офіційні схеми.
Таким чином, говорити про абсолютну і беззастережну уні-
фікацію бачення українського минулого в історичній науці
УРСР розглядуваного періоду немає підстав.
151 Там же.
крито такі питання, як основні риси “ідеології” учасників
“народних рухів” до середини ХVІІ ст., соціальна свідомість
народних мас в “антифеодальних” рухах другої половини
ХVІІ – ХVІІІ ст., вплив “ідеології” учасників “селянських
війн” в Росії ХVІІ – ХVІІІ ст. на Україну, вияви соціальної
свідомості “трудящих” в історичних документах (на сторін-
ках “Генеральних слідств про маєтності” 1729 – 1730 рр., у
наказах до Комісії по складанню нового “Уложення” та у
виступах депутатів) та відображення світогляду “народу”
у фольклорній спадщині. За своїми теоретичними узагаль-
неннями дослідження В. Смолія цілком вписувалось у під-
ходи загальносоюзної історіографії. На середину 80-х рр. у
ній склалось два погляди на соціальні ідеали учасників “ан-
тифеодальних рухів”: одні історики говорили про наявність
в “народних мас” доби “пізнього феодалізму” своєї “кла-
сової ідеології”, інші це заперечували, наполягаючи на то-
му, що суспільні уявлення низів періоду ХVІІ – ХVІІІ ст.
не піднімалися вище рівня соціальної психології. В. Смолій
вважав, що існують підстави твердити про “ідеологію” “на-
родних мас” в ХVІІ – ХVІІІ ст.: “Незважаючи на обмеже-
ність світогляду трудящих мас, обумовлену специфікою
епохи і їхнім становищем як дрібних виробників, утопізм,
відсутність реальних програмних документів і чітких ло-
зунгів, народні виступи і повстання неправомірно й глибоко
помилково кваліфікувати як безідейні, позбавлені творчих
потенцій”149. На його думку, “у цілому ідеологія народних мас
України доби пізнього феодалізму залишалася послідов-
но антифеодальною, антикріпосницькою”150. Водночас “не
слід переоцінювати рівень свідомості та організованості на-
родних повстань і виступів; задушені безпросвітною нуж-
дою, безправ’ям, неволею і підданством феодалам, селяни
не виробили (і не могли виробити) своєї класової ідеології
в сучасному розумінні цього слова та реальної політичної