Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

2001 ББК 66

Работа добавлена на сайт samzan.net: 2016-06-06

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 22.5.2024

PAGE  2

Міністерство освіти і науки,

молоді та спорту України

В.В. ГОЛОВко

Політична історія України

Київ - 2001

ББК 66.01 П50

Рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Це одне з перших навчальних видань, що охоплює політичну історію України від її початків до сьогодення. У ньому простежено розвиток ідеї української державності, непоодинокі спроби утвердити 'й на різних етапах вітчизняної історії до проголошення України незалежною державою.

Головна увага зосереджена на особливостях розвитку політично-правової системи українського суспільства, державного та адміністративно-територіального устрою, політичних режимів, їх внутрішньої та зовнішньої політики, державної атрибутики та символіки, політичних процесів і ролі в них політичних партій, рухів, лідерів нації, політичної свідомості та політичної культури українського народу.

Для студентів вищих навчальних закладів, усіх, хто прагне пізнати особливості політичного розвитку України.

Головко В.В.

Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів.

К.: Арт Прес, 2001. – 450 с.

Рецензенти:

доктор історичних наук Б. В. Куценко, доктор історичних наук М. І. Тройка

Зміст

1. Політична історія як наука

1.1. Особливості еволюції

політичної історії                           13

1.2. Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук               17

1.3. Політична історія України               21

2. ПОЛІТИЧНІ ЗСПЄКТИ

утворЄННЯ КИЇВСЬКОЇ РуСІ —

середньовічної Української держави (IX—Х ст.)

2.1. Слов'янські протодержавні

утворення на українських землях         26

2.2. Теорії походження

Київської держави                     ЗО

Дані літописи про походження Київської Русі                      ЗО

Норманська та антинорманська теорії               31

Хозарська гіпотеза                   32

2.3. Основні етапи розвитку державності

в Київській Русі                          33

Об'єднання земель і племен східних слов'ян                            33

Спроби політичної реставрації держави                 38

2.4. Політичні наслідки

феодального дроблення Русі

(друга половина XI — початок XII ст.)       42

2.5. Етнічні процеси

в Київській Русі. Питання

про давньоруську народність            45

2.6. Політичний устрій Київської Русі       

49 Система політичної влади             

49 Місцева влада                        50

Міжнародні відносини Київської держави                  51

Особливості політичної культури Київської Русі                       52

чорний д.м.    3. Політичні наслідки

роздрібнення Київської Русі. Південно-західні руські князівства та їх політика (XII — перша половина XIV ст.)

3.1. Роздрібнення Київської Русі.

Політичне життя у Подніпров'ї            56

3.2. Галицьке-Волинське князівство —

нова європейська держава             60

3.3. Особливості внутрішньої

боротьби в першій половині XIII ст.       66

Західний вектор зовнішньої політики Галицько-волинської держави        70

3.4. Припинення існування Галицько-волинської держави           72

чорний д.м.    4. Українські землі

під владою іноземних держав (друга половина XIV — перша половина XVII ст.)

4.1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського        76

Перехід українських земель під владу Литви                     76

Політичний устрій Великого князівства Литовського     78

4.2. Україна у складі Речі Посполитої      81

Політичні причини та наслідки Люблінської унії                    81

4.3. Політичне життя в Україні

за часів Речі Посполитої                 86

Українська політична,

релігійна думка наприкінці

XVI — на початку XVII ст.           86

Братський рух у боротьбі

за політичну консолідацію

українського суспільства             88

Брестська церковна унія:

політичні причини та наслідки       90

Сеймова боротьба — перший досвід українського парламентаризму       91

Еволюція українського козацтва      92

семененко в. і.  

5. Українська національна

реВОЛЮЦІЯ І СТВНОВЛЄННЯ української державності

5.1. Соціально-політичні передумови української національної революції     100

5.2. Політична культура козацтва

та його лідерів                         102

Козацтво — провідна сила національно-визвольної боротьби українського народу                105

5.3. Державницькі процеси

в Гетьманщині                       111

5.4. Політичні тенденції

в українському суспільстві              114

Союз Гетьманату з Московською державою           117

Непорозуміння між Українською державою та Москвою              121

Криза козацької автономії           123 • '              

5.5. Розпад Гетьманщини              127

6. Ліквідація української радченкол.о.   державності наприкінці

XVII—у XVIII ст.

6.1. Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини        134

6.2. Наступ на політичну автономію

України. Правління гетьмага

Івана Мазепи                       137

Політичні причини та наслідки поразки І. Мазепи                 142

6.3. Гетьман в екзилі.

П. Орлик і його конституція             143

6.4. Продовження процесу

інкорпорації України

до складу Російської імперії            145

6.5. Ліквідація царизмом

автономії України                     148

7. Українське національне

відроджєння XIX СТ.

7.1. Політичні й економічні наслідки остаточної втрати Української автономії 151

7.2. Політизація національного руху     157 в Україні

Зародження перших політичних організацій                        157

7.3. Національне відродження

в західноукраїнських землях.

«Руська трійця»                        162

Вплив європейської революції 1848—1849 рр. на політичне життя українських земель                163

7.4. Національно-визвольний рух у другій поливині XIX ст.                 166

Скасування кріпацтва та реформи в Україні              166

Вплив на українське відродження громадівського руху                170

Народницький рух у 60—80-ті роки 175

Посилення національного руху в західноукраїнських землях        176

Започаткування руху за політичну незалежність України              178

8. Нові тенденції в соціально-політичному житті України на початку XX ст.

8.1. Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху                      182

Новий етап структурування українського суспільства            182

Політична культура доби. Національна символіка             184

ґ,       Революція 1905—1907 рр. ,       Загальноросійські політичні партії в

Україні                           186

8.2. Виникнення українських

політичних партій. Розвиток

української політичної думки            187

Соціалістична течія в українському русі                 187

Національно-революційна течія      191

Українські ліберали:

програма, тактика                 193

8.3. Українські фракції

в парламентах Росії та Австрії           197

Умови парламентської діяльності українців                197

Українські фракції

та українське питання в державних

Думах Російської імперії            199

Українські фракції в австрійському парламенті та Галицькому Сеймі    203

9. Національно-демократична революція в Україні.

Боротьба за державність (1917—1920)

9.1. Створення Української

Центральної Ради

та її політична діяльність                206

Військове будівництво та його роль •6Їг            в національно-державному

відродженні України               210

Криза в українсько-російських '"' и         відносинах влітку 1917 —

      взимку 1918 рр.                   213

Причини поразки Української Центральної Ради                 220

9.2. Українська держава гетьмана

П.Скоропадського                    223

Політична платформа П. Скоропадського                 223

Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду               225

9.3. Політика Директорії та її наслідки    229

Директорія УНР у пошуках шлях між націоналізмом і соціалізмом     229

Зміна державницької концепції      231 Занепад Української державності    232

9.4. Більшовицька влада в Україні      235

Тягар «воєнного комунізму»        235 Радянська влада як форма більшовицької диктатури           237

9.5. Національно-визвольний рух

на землях Західної України             240

Творення державності в Галичині    240

Криза державності. Соціально-політичні наслідки ліквідації ЗУНР 242

10. ПОЛІТИЧНІ рєжими

на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

10.1. Формування та утвердження радянського ладу в Україні            

247 Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років       247

Перша спроба використання голоду з політичною метою                251

Перехід до нової економічної політики               252

Кризи непу та їх політичні наслідки 256

Утвердження радянського устрою в Україні в процесі утворення СРСР 257

Політика коренізації                261.

10.2. Політична система України

в 20-ті роки. Становлення

тоталітарного режиму                  263

Політичні партії в Україні на початку 20-х років. Встановлення комуністичної монопартійної системи               263

Комуністична партія в політичній системі                267

Ідейно-політична боротьба в 20-ті роки                        269

Створення партійно-державної кадрової номенклатури             278

Підвищення ролі репресивних органів у політичному житті країни 282

Громадсько-політичні організації в тоталітарній системі 20-х років     283

Націонал-комунізм                 287

10.3. Створення командно-адміністративної системи в економіці. Посилення тоталітарного режиму        294

Політика індустріалізації та її наслідки                       294

Аграрна політика тоталітарного режиму. Голодомор 1932—1933 рр.  299

Компартія — ядро та знаряддя тоталітарного режиму              301

Ради в тоталітарній системі 30-х років 304

Посилення компартійного контролю над громадськими організаціями     306

Посилення ролі репресивних органів у політичному житті               308

Впровадження паспортної системи як засобу обмеження прав людини   309

Політична та ідеологічна цензура    311

Преса як знаряддя тоталітарної системи                312

Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки      314

у               Конституція УРСР 1937 р.

як ширма тоталітаризму            318

Творення авторитарного  ідеократичного лідера в особі Сталіна 319

Політика у сфері культури в 30-ті роки                       320

Насильне утвердження

нової політичної культури

в українському суспільстві          321

Основні риси радянського тоталітарного режиму в 30-ті роки   325

10.4. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами           328

11. ГІОЛІТИЧНЄ СТЗНОВИЩЄ

України напередодні

та в роки Другої світової війни (1938—1945)

11.1. Українське питання в європейській

політиці напередодні та на початку

Другої світової війни                   340

Україна в планах нацистського керівництва                       340

Укладення пакту про ненапад

та інших документів

між СРСР і Німеччиною           344

Початок Другої світової війни       346

11.2. Україна в перші роки

Другої світової війни                   347

Західні землі України під німецькою та угорською окупацією             347

Возз'єднання Західної України з Українською РСР                 348

11.3. Політичні процеси в Україні „              в період німецької окупації             351

Напад фашистської •             Німеччини на СРСР. Утворення І '•:             антигітлерівської коаліції           351

Окупаційний режим в Україні.

ОУН і нацистське керівництво       352

Діяльність підпілля і партизанський рух. Створення УПА 356

11.4. Звільнення України від окупації.

Закінчення Другої світової війни

та її політичні наслідки для України      358

Звільнення України та завершення бойових дій у Європі               358

Початок відбудови народного господарства України та протистояння ОУН—УПА радянському режиму     359

Політичні наслідки Другої світової війни                360

12. КрИЗВ ТОТалІТарНОЇ

системи. Боротьба

за державну незалежність

(1945—1991)

12.1. Посилення сталінського

диктату в Україні в повоєнні роки        362

Зміна геополітичного становища України                           362

Наступ реакційних сил на спроби  лібералізації політичного режиму

в повоєнні роки                    367

12.2. Політична ситуація

в Західній Україні                       371

Утвердження радянського тоталітаризму в західноукраїнських землях        371

Підпільно-партизанська боротьба ОУН—УПА з тоталітарним режимом 373

12.3. Політична ситуація в Україні      за лібералізації тоталітарного режиму • і 3

       в середині 50-х — середині 60-х років   376

Україна після смерті Сталіна.

Критика культу особи              376

Шістдесятники, самвидав, дисидентський рух як вияв політичної опозиції комуністичному <"             режимові в Україні                383

Зміни в кремлівському 4              керівництві в жовтні 1964 р.

та їх політичні наслідки для України 386

12.4. Реванш командно-адміністративної системи. Наростання кризи в Україні    388

Посилення реакції в духовному житті 388

Нові тенденції в діяльності українського опозиційного руху      394

12.5. Україна на шляху до свободи

і незалежності (1985—1991)          403

Наростання кризових явищ в політичному житті України       403

Радикальна активізація суспільно-політичних рухів в Україні          405

Калініченко В. В.  13. РОЗбуДОВВ УгфаЇНСЬКОЇ

незалежної держави (1991—2001)

13.1. Національне пробудження українського народу                  425

Проголошення незалежності України 425

Загальноукраїнський референдум 1 грудня 1991 р.                   428

13.2. Суспільно-політичне життя

в Україні в 90-ті роки                   429

Вибори першого Президента України 429

Політичне становище в незалежній Україні               429

Конституційний процес та особливості Конституції України 1996 р.         436

Вибори до Верховної Ради 1998 р.   440 Вибори Президента України 1999 р. 441

Політична ситуація в Україні в 2000 — першій половині 2001 р.   442

14. ПОЛІТИЧНа СИСТЄМА

України на рубежі XX—XXI ст.

14.1. Особливості політичної

системи на рубежі XX—XXI ст.           445

14.2. Політичні партії в Україні          '449

Параметри життєдіяльності політичних партій                  453

Література                           464

Короткий термінологічний словник      471

Політична історія як наука

На широкому полотні історії людської цивілізації політичній тематиці завжди відводилось окремішнє місце й належала неповторна роль. Людство в його розвитку супроводжували різноманітні соціальні потрясіння: кровопролитні війни, революції, повстання, злети й падіння громадянського духу та суспільно-політичних ідеалів. Аналіз писемних пам'яток і творів мислителів різних країн і народів, незалежно від часового, просторового і особистісного факторів чи форм їх втілення (релігійної, філософської, соціологічної та ін.), засвідчує звивистий, нерідко драматичний шлях організації політичного життя людей і народів.

1.1. Особливості еволюції політичної історії

Політична специфіка на тлі сукупного досвіду людства простежується в загальному руслі світової політичної думки, починаючи з окремих висловлювань і системних підходів Конфуція, Платона, Арістотеля, Ціцерона, Августина Блаженного, Фоми Аквінського та ін. До політичних проблем, які хвилювали їх, належали питання оптимального правління, суспільної моралі, загального

14

Політична історія як наука

добробуту, ідеальної держави. Вони завжди переймалися тим, як побудувати найсправедливіше, найбільш гармонійне суспільство на землі.

Для утвердження політичної історії принципове значення мало арістотелівське розмежування держави й суспільства. Підійшовши по-новому до розуміння політичного життя, Арістотель виділив у ньому:

— політичні відносини;

— безпосередню участь членів суспільства у справах міста-держави;

— життєдіяльність громадян у недержавній (приватній) сфері, де пряме втручання держави є не тільки небажаним, а й неприпустимим.

Запропонований поділ тривалий час мав значення лише для локальних теоретичних узагальнень. Реальне політичне життя ще довго не давало достатнього матеріалу для висновку щодо неідентичності понять і функцій, з одного боку, держави як форми політичного спілкування її громадян та сукупності громадян як суб'єктів економічних, моральних, побутових, сімейно-шлюбних та інших відносин і зв'язків — з іншого. Разом з тим підхід Аріс-тотеля на кілька століть уперед визначив необхідність опанування політичної проблематики як окремішньої сфери людського буття, що згодом стало об'єктом для політичної історії.

З позиції сьогодення здається, що історія завжди була насамперед історією політичних відносин. Насправді політична тематика утверджувалась повільно. Формування ранньої політичної історії як науки розпочалося в Італії епохи Відродження. Виникнення саме в цій країні історичних способів пояснення суспільного життя було пов'язане з поступовим подоланням, починаючи з Данте Аліг'єрі, середньовічних релігійних поглядів на світ. Зокрема, у праці Нікколо Макіавеллі «Історія Флоренції» (1532) на новій цивілізаційній основі було відроджено арістотелівський республіканський ідеал. Принципове значення мало розв'язання проблеми існування республіки в часі — як засобу трансформації традиційного суспільства в сучасне — як корабля, що прокладає собі шлях у бездонному морі без берегів. Рушійною силою історії Н. Макіавеллі визначив політичну боротьбу. При цьому він підійшов до проблеми не спрощено, а системно, започаткувавши пошуки через політику історичних закономірностей, глибинних причинно-наслідкових зв'язків подій, незалежних від волі й бажання їх учасників. Таке розуміння стало благодатним ґрунтом для роз-

Особливості еволюції політичної історії

15

витку історичного знання загалом і для виокремлення предмета політичної історії.

Епоха становлення Нового часу означала створення владних структур, характерних для абсолютизму, політичне оформлення державності нового типу. Ці процеси супроводжувались небаченими до тих пір революційними потрясіннями від Нідерландської до Великої французької революцій. За словами французького історика Ле Гоффа, епоха злету монархічної держави вивела на авансцену «театру тіней» маріонеток двору й адміністрації, які буквально заворожили істориків. А з тих пір, як Вольтер опублікував свою працю «Нові роздуми про історію» (1744), символом віри і догмою цього важливого етапу в загальноісторичних та історико-політичних підходах постала ідея прогресу. Саме вона служила історичному виправданню, легітимації політичних дій, панування і влади. Характеризуючи ідею прогресу як шлях до полі-тизації й ідеологізації суспільного життя, німецький мислитель XX ст. Еріх Фромм зауважив: «Великі Обіцянки Безмежного Прогресу — передчуття панування над природою, матеріального достатку, найбільшого щастя для найбільшого числа людей і необмеженої особистої свободи — живили надію й віру поколінь від самого початку індустріальної епохи».

Багата на творчий доробок історіографія XVIII — початку XIX ст. однак ще не була свідченням панування політичної історії. Епоха Просвітництва уславилась насамперед творами, метою яких було визначення загальних тенденцій історичного розвитку, характеристика різних видів політичних систем. Особливу увагу тогочасних дослідників — Ш.-Л. Монтеск'є, Е. Фергюсона, А. Гіббона та інших привертала історія Давнього Риму. Поряд з цим почали з'являтися яскраві сучасні історико-політичні твори: Жозе де Местра «Міркування про Францію» (1796), Луї де Бональда «Теорія політичної і релігійної влади» (1796), Франсуа де Шатобріана «Історичний, політичний і моральний досвід про революції давні й нові, розглянуті у зв'язку із сучасною французькою революцією» (1797) та ін.

Як окрема наука, політична історія остаточно утвердилась лише у другій половині XIX ст. Своєї класичної форми вона набула в німецькій історичній школі. Увага історичної науки до політичної сфери була тоді пов'язана з підвищенням рівня національної самосвідомості в межах європейських національних держав. За цих умов політична історія була покликана відігравати виховну,

 

16

Політична історія як наука

ідеологічну роль. «Історія без політики, — як зауважував німецький історик А. Шлепер, — це просто монаше-ські хроніки». Виходячи з цього, представники німецької історичної школи основним предметом дослідження обрали державу й націю, на основі яких вони сформулювали проблеми традиції та наступності як чинників, що забезпечують стабільність розвитку держави-нації. Політика у творчості німецьких істориків надовго набула ролі домінанти у визначенні форми історичного детермінізму як системи причинно-наслідкових зв'язків у межах соціально-історичного часу,

Піднятий німецькою історичною школою статус політичної й державної проблематики привернув увагу істориків до нових джерел — історичних документів. Особливу роль відіграли наукові пошуки Л. Ранке, автора таких відомих творів, як «Правителі й народи Південної Європи в XXVI—XVII ст.» (1837—1845) та «Римські папи, їх церква і держава в XVI і XVII ст.» (1869). Важливим внеском в розвиток політизованої ним історичної науки була його дослідницька методика, що ґрунтувалася на таких положеннях: об'єктивна істина утримується насамперед в архівних матеріалах політичного характеру — доповідних записках послів, державних, політичних діячів; чого немає в документі — не існує для історії.

У XX ст. розвиток політичної історії відбувався одночасно з її внутрішньою кризою. Це пов'язано з ускладненням суспільного й політичного життя, виникненням нових напрямів історичного світорозуміння, пов'язаних з опануванням економічної, соціальної, психологічної, культурної, географічної та інших сфер суспільного розвитку. Водночас відбувалося поступове зміцнення засад політичної науки, яка в пошуках своєї предметної сутності поступово відбирала у політичної історії її тематику. Ці чинники, а також, починаючи з 70-х років, ігнорування головних атрибутів політичної історії — політики, метаоповіді, ідеалу «великого героя», ідеї лінійно-поступального розвитку (прогресу) — спонукало до необхідності глибокого переосмислення як історії загалом, так і політичної історії зокрема. Одним з перших цю необхідність відчув англійський історик А. Тойнбі, який ще у 1946 р. зафіксував зародження нового етапу в розвитку західноєвропейської культури, ознаменованого переходом від політики, що спирається на мислення в категоріях національних держав, до політики, що враховує глобальний характер міжнародних відносин.

Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук

17

У 90-ті роки XX ст., з початком нової хвилі демократизації, пов'язаної з глобальною суспільно-політичною трансформацією постсоціалістичних країн, постала потреба повного методологічного переосмислення й переоснащення політичної історії, її відродження на принципово новій основі. Такою основою, поряд з політизацією соціального життя, є активізація пошуків сенсу життя на індивідуально-особистісному рівні, в тому числі й у суспільствах зі збереженням традиційної специфіки. За цих умов політична історія покликана переосмислити минуле, глибоко усвідомивши історичну правду з усіма її суперечностями, а також співвіднести його із сучасністю.

1.2. Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук

Традиційні атрибути політичної історії, її сучасну оновлену змістову основу складають такі проблеми, як політичні процеси та їх суб'єкти, держава і механізми здійснення політичної влади, політична культура, політична ментальність, політична еліта та ін. Через розуміння необхідності опанування зазначеної проблематики якраз і відбувається в сучасних умовах відродження й методичне переоснащення політичної історії. Визначаючи предметну специфіку цієї науки, її не слід відривати від загальної історії та від інших історичних субдисциплін, водночас вона повинна співвідноситися з політичною теорією, що складає основу сучасної політології.

Політична історія — невід'ємна складова загальної історії та політичної теорії, що вивчає процеси розвитку політичних поглядів та ідей, формування державних та політичних структур, функціонування всієї політичної сфери суспільства в межах національних держав та у загальносвітовому масштабі.

Починаючи з Нового часу, надто із середини XIX ст., політична історія розвивалася у постійній міждисциплінарній взаємодії з іншими науками соціального спрямування. Така взаємодія дала змогу політичній історії не тільки не відставати від інших близьких до неї дисциплін, а й зберігати відповідність часові свого існування, адекватно відображати основні наукові парадигми своєї епохи.

Відносини історії з іншими соціальними науками в різні пепюди.склалались по-різному. Однак більшість визначних пїредстазд}^в^^^зд^ноТнЗук|і завжди зберіга-

18                                           Політична історія як наука

ла віру в органічну єдність зазначених наук. Ця єдність була зумовлена об'єктивними потребами й характером суспільного розвитку в різні епохи цивілізаційного розвитку людства. Так, в епоху античності й середньовіччя історія існувала й розвивалася у поєднанні з міфологією, релігією, теологією, літературою. В епоху Відродження утверджувався зв'язок історії з географією, мистецтвами, політичною теорією. Від епохи Просвітництва до середини XIX ст. додається зв'язок історії з культурою, лінгвістикою, археологією, точними науками. Друга половина XIX — XX ст. — пік розвитку політичної історії на ґрунті пошуків особливостей і закономірностей політичного буття від строго окреслених німецькою школою рамок до плюралістичного інституціонально-проблемного осягнення політичної сфери.

Плюралізм політичної історії — необхідна умова системного розуміння сучасних історичних процесів. Він орієнтований на міжгалузевий дискурс, дає змогу широко охопити здобутки різних наук. При цьому важливо зберегти специфіку історичного світорозуміння, не розмити предметну сутність, властиву цій науці. «Плюралістичний характер певного підходу, — як справедливо зауважує відомий західний економіст Василь Леонтьєв, — полягає не в одночасному застосуванні суттєво різних підходів, а в готовності переходити від одного типу інтерпретації до іншого».

В сучасних умовах політична історія співіснує в надзвичайно згущеному просторі динамічного розвитку інших історичних субдисциплін та функціонування соціально-гуманітарних наук. Вона тісно взаємодіє з політологією, археологією, джерелознавством, політичною психологією, політичною філософією, політичною соціологією, правознавством, економічною теорією, географією та ін. Найважливішим є зв'язок з політологією, яка живить її методологією пізнання політичних процесів у їх історичному розвитку.

Політологія (грец. роїіііка — державні й суспільні справи і Іо^оз — слово, поняття, вчення) — наука, об'єктом якої є політика та її відносини з особистістю і суспільством.

З політології політична історія черпає основні категорії, поняття, які сприяють пізнанню історичної плинності політичного процесу під різними кутами зору та в різних вимірах. Передусім політична історія зосереджується на особливостях функціонування політичних систем суспільства на різних етапах їх розвитку, оскільки вони

Політична історія у просторі соціально-гуманітарних наук

являють собою сукупність політичних відносин, політичних процесів, політичної культури, які забезпечують певний соціально-політичний порядок.

Будучи важливим елементом суспільної системи, політична система активно взаємодіє з економічною, соціальною сферами, ідеологією, етичною, правовою підсистемами, значною мірою зумовлюючи їх особливості та зазнаючи водночас на собі їх впливу. Її історичні особливості, напрями розвитку зумовлюються загальними історичними процесами, діяльністю суб'єктів політики. Структура її багатогранна і складна, в якій одним із найголовніших елементів є політична влада, що означає здатність і можливість справляти вплив на політичну поведінку і діяльність людей за допомогою волі, авторитету, права, насильства. Реалізується вона у формі планування, координації, керівництва, управління, контролю. Її суб'єктами є держава, індивіди, лідери різноманітних інституцій, організацій (партій, громадських об'єднань).

У свою чергу політична влада є наслідком реалізації політичними силами своїх політичних інтересів — чинників, які зумовлюють суспільну діяльність людей, спільнот, об'єднань щодо здобуття, утримання, перерозподілу державної влади. Зміст їх зумовлюється місцеперебуванням щодо влади, ставленням до неї: боротьбою за здобуття, можливостями реалізації, намаганням утримати її. Політичні інтереси є однією із суттєвих характеристик політичних сил — формальних або неформальних об'єднань суб'єктів політики, які виражають і захищають інтереси конкретних соціальних груп, верств населення і здатні впливати на владу, контролювати, реалізовувати її.

Систему політичних сил, як суб'єктів політичної історії, складають держава, політичні партії, рухи та інші організації. Взаємодія, зіткнення політичних сил, зумовлені відмінностями політичних інтересів, формують політичні процеси в суспільстві, що являють собою сукупність дій суб'єктів політики щодо реалізації своїх інтересів та можливостей у сфері влади. Політичний процес є стрижнем політичного життя суспільства, що включає взаємовідносини індивідів, спільнот, політичних інститутів щодо реалізації своїх інтересів у сфері влади. Постає воно разом з утворенням у суспільстві різноманітних груп інтересів, складаючись із діяльності політичних суб'єктів, політичних відносин, будучи залежним від структури влади, типу політичної системи, політичного режиму, виробляючи певні політичні погляди, норми, принципи й водночас підпорядковуючись їм.

20

Політична історія як наука

Особливості політичного життя зумовлюються рівнем політичної свідомості, політичної культури, політичної етики суб'єктів політики — важливих елементів політичних пріоритетів, тобто найважливіших, першочергових політичних інтересів і цінностей суб'єктів політичної системи суспільства.

Пізнанню історичних особливостей політичного розвитку певного народу сприяє вивчення політичної теорії, стрижнем якої виступає політична думка. Досягнення й часто випереджають політичну практику, служать їй, формуючи нерідко інструментарій політики.

Політична думка є узагальнюючою, цілеспрямованою діяльністю у формі понять, категорій, доктрин з метою пізнання політичних зв'язків, форм і функцій політики і влади, політичних процесів, інститутів, політичної стратегії і тактики, політичної культури. Вона — важливе джерело творення нових ідей, прогнозування і моделювання політичного майбутнього.

Не менш активно послуговується політична історія категоріями і поняттями, що належать одночасно до царини політології і правознавства. Найуживанішим серед них є поняття «держава» — базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства, покликаний забезпечувати його життєдіяльність, здійснення політичної влади. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у політичний вжиток було запроваджено політико-правове поняття «правова держава», яке засвідчило розвиток цієї форми політичної влади в контексті демократичного розвою людства. Мислиться вона як найдемократичніша цивілізована держава, в якій забезпечені верховенство права, надійний правовий захист особи, взаємна відповідальність особи та держави.

У процесі пізнання глибинних закономірностей політичних процесів, подій і явищ політична історія активно використовує також методологічний арсенал політичної філософії — однієї з галузей філософського знання, предметом якої є фундаментальні засади, сутність політики. Стрижнем її проблематики є політика і влада як основні засади співіснування людини й суспільства, суспільне буття політики, формування політичних цілей та ідеалів, сутність політичної свідомості та ін.

Політична історія спрямовує свій погляд не тільки на події, явища, процеси, які відтворюють динаміку, тенденції суспільного життя. Значною мірою її цікавлять соціальне буття народу, політичні, світоглядні цінності, в

Політична історія України

21

осмисленні яких вона вдається до інструментарію політичної соціології, що вивчає політику як сукупність політичних інститутів, відносин свідомості.

Мотиви вчинків політичних лідерів, груп, спільнот стають зрозумілішими історикові, який розглядає їх з позицій політичної психології, предметом якої є психологічні компоненти політичної поведінки індивідів, груп, спільнот. Психологія допомагає історикам відкривати значення таких явищ культури, як міфи, епос, релігія. Певну роль у відтворенні історичного часу відіграла так звана «розуміюча психологія» як метод пізнання людей минулого, їх емоцій і політичної свідомості.

Отже, комплексний характер сучасного розвитку політичної історії пов'язаний з тим, що вона, з одного боку, сміливо виходить за межі класичного історичного стилю і не обмежується висвітленням проблематики політичної сфери, охоплює собою економічну, соціальну, правову, культурно-духовну та інші сфери суспільного життя — з іншого. Саме такий підхід до розуміння сучасної ролі й характеру предмета політичної історії дає змогу утвердитись їй як науці, здатній не лише пояснювати віддалені в історичному часі та наближені до сьогодення події, а й стимулювати новітні суспільно-політичні явища і процеси.

1.3. Політична історія України

Відлік політичної історії України починається від «Історії Русів» — історико-політичного трактату невідомого автора кінця XVIII ст. На розлогому історичному тлі у цьому творі стверджується необхідність відновлення та утвердження національної свідомості, права українського народу на державну незалежність.

Утверджуючи патріотичний пафос «Історії Русів», у XIX — першій половині XX ст. вагомий внесок до політичної історії України зробили М. Костомаров, В. Антонович, Д. Багалій, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський, І. Крип'якевич, Н. Полонська-Василен-ко та інші видатні мислителі, яких хвилювали сутнісні проблеми історичного розвитку українського народу й вітчизняного державотворення. У загальному плані найбільш важливими сукупними здобутками, що постають з її історико-політичної творчості, були:

— критична оцінка будь-яких форм деспотизму і поневолення народу;

22

Політична історія як наука

— осуд системи законодавства і судочинства, покликаної захищати інтереси панівних сил;

— заклик до боротьби за національне і соціальне визволення українського народу;

— обґрунтування необхідності здійснення соціальної рівності, забезпечення політичної свободи що базується на вселюдській справедливості;

— аналіз самоуправління народу й колегіальних форм реалізації влади; орієнтація на утвердження державної самостійності українського народу.

У другій половині XX ст. політичну історію України найповніше репрезентував і систематизував учений української діаспори Іван Лисяк-Рудницький. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст. Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов багатьох важливих висновків:

— про органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної — соціально-політичної і східної — християнсько-духовної;

— про те, що процес націотворення, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотворчим чинником є провідна верства, а й навпаки — знизу вгору, через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури;

— про крах Радянського Союзу внаслідок боротьби за владу в середовищі державно-партійної верхівки, виникнення в Україні масового національно-визвольного руху й організаційного утворення опозиційних політичних структур («Радянська Україна з історичної перспективи», 1970).

Певний вклад у розвиток політичної історії України зробили українські дисиденти («шістдесятники»). Спираючись на факти і події української історії, вони протистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ненасильницької форми захисту прав людини та ідеали правової держави і громадянського суспільства, самоцінності особистості.

Наприкінці 80-х років XX ст., з початком епохи плюралізму і гласності, а особливо після здобуття Україною державної самостійності, політична історія України набула можливості розвиватися легальне. Упродовж останнього десятиліття вагомий внесок у політичну історію України зро-

Політична історія України

били О. Апанович, С. Кульчицький, А. Трубайчук, П. Толочко, В. Солдатенко, Н. Яковенко, Ю. Павленко, В. Смолій, Ю. Шаповал, І. Курас, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, В. Шевчук, М. Тараненко та ін.

Помітну роль відіграло і включення у вітчизняний науковий обіг досліджень з царини історії українського народу, його боротьби за державність, що належать українцям зарубіжжя — О. Субтельному, І. Нагаєвсько-му, Т. Гунчаку та ін. Вступаючи у XXI ст., Україна переосмислює минуле з метою переорієнтації соціально-історичного досвіду в площину практичної політики, функціонування громадянського суспільства на основі поєднання цілеспрямованих і спонтанних рушіїв суспільного розвитку. Перехід від утопічних програм майбутнього до його моделювання в сучасний період потребує відмови від будь-якого припасовування минулого до сучасності чи протиставлення сьогодення минулим епохам. За словами російського філософа А. Гулиги, лише така сучасність, яка «відмовляється від усвідомлення своєї переваги над попередніми епохами, йде на виучку до минулого», заслуговує на назву постсучасність у розумінні «мудра й найвища сучасність». Саме такий підхід бачиться основоположним для сучасної політичної історії України.

Історичний підхід до політики передбачає вивчення різноманітних явищ політичного життя в їх послідовно-часовому розвитку, виявлення взаємозв'язку минулого, сьогодення й майбутнього. Основою обґрунтування необхідності його сучасного використання є теза, згідно з якою розуміння досягнень та невдач на різних історичних етапах збагачує наші знання про причини і тенденції соціальних змін та перманентного розвитку. Точне й цілісне відображення історії передбачає також відтворення певного явища, подій з властивими їм рисами і специфікою в конкретно-історичних умовах. Це, в свою чергу, сприяє подоланню проявів волюнтаризму і суб'єктивізму в практично-політичних діях і рішеннях.

Сенс використання історичного підходу стосовно сучасних проблем українського суспільства полягає й у тому, що в історії соціального порядку, який панував в Україні, починаючи з XVII ст., й особливо його функціонування в межах Радянського Союзу, криється історичний урок, який неможливо обминути не лише з чисто наукового погляду. Нинішня непроста ситуація суспільно-політичного розвитку потребує відходу від практики прокльонів на адресу минулого й переходу до всебічного

24

Політична історія як наука

осмислення досвіду в контексті всіх здійснених у XX ст. спроб змінити особливості людського буття.

Надзвичайної цінності вивчення досвіду минулого України набуває на тлі його зіставлення зі світовим досвідом, який репрезентують західний і незахідний світи. Будь-яка національна історія залишиться до кінця нез'я-сованою доти, доки вона не буде розглянута у зіставленні з історіями інших національних держав. Заглиблення в цей досвід дає змогу зрозуміти ступінь взаємопроникнення і взаємозв'язку українського історичного досвіду з досвідом загальноцивілізаційним.

Особливу роль у розвитку політичної історії України відіграє й, напевне, відіграватиме в майбутньому геополі-тична проблематика. Політичні процеси в Україні завжди залежали від геополітичного чинника. Адже Україна перебуває на своєрідному ментальному розломі, одна частина якої у зв'язку з історико-географічними особливостями більше взаємодіяла зі східними народами і державами, переймаючи їх політичну традицію, інша — мала інтенсивніш! зносини із західним світом, вбираючи в себе європейські соціально-політичні, культурні цінності. Все це спричинило певний вплив на систему ціннісних орієнтацій українського народу. Просторове розташування дає Україні право на визначення своєї специфічної геополі-тичної ролі — бути зв'язуючим мостом (трансферною зоною) між країнами Європи та Азії. Розміри її території, численність населення, промисловий та аграрний комплекси, науковий потенціал, природні ресурси у поєднанні з вигідним географічним положенням дають їй право претендувати на статус великої європейської держави з відповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Цілеспрямоване здійснення соціально-політичних перетворень на сучасному етапі передбачає глибоке вивчення історичного процесу в умовах попередніх трансформацій з акцентуванням на таких питаннях: конструктивної чи деструктивної ролі свідомості та волі людей, різноманітних культурних, ментальних чинників; специфіки розвитку українського соціуму як особливого суб'єкта історії; ступеня впливу геополітичних та інституціональ-них особливостей певних історичних періодів; намагань подолання стихійності розвитку, встановлення контролю над суспільним життям; рівня розвитку самосвідомості, якості та змістового наповнення, витвореного історичною пам'яттю, колективною свідомістю ідеалу досконалого суспільства.

Політична історія України                                             25

Запитання. Завдання

1. У чому полягає відмінність предмета політичної історії від громадянської історії?

2.3 якими суспільно-політичними змінами пов'язано зародження політичної історії як науки?

3. Обгрунтуйте багатогранність взаємозв'язків політичної історії з політологією та правознавством.

4. Охарактеризуйте особливості політичної історії України як науки.

5. У чому полягають особливості впливу геополітичного положення України на її політичну історію?

2.

Політичні аспекти утворення Київської Русі — середньовічної Української держави (IX—Х ст.)

Києворуська держава — один із найяскравіших політичних феноменів тогочасного світу — започаткувала державотворчу традицію українського народу. Вона ще не була державою в сучасному розумінні, адже більшість засад державності (централізоване управління, бюрократична система, державницька ідея, політичні інститути, політичні механізми розв'язання проблем і протиріч) тільки зароджувалися. Та саме в цей період розпочався шлях українського народу до найвищого рівня своєї політичної організації — суверенної Української держави.

2.1. Слов'янські протидержавні утворення на українських землях

Початки політичної історії України вчені пов'язують із зародженням державотворчих процесів у великих племінних об'єднаннях (союзах племен) передусім на заселених полянами землях (Подніпров'я) приблизно в VI— VIII ст. Вони були породжені започаткуванням і розвитком торгівлі, що вимагало певних зусиль для налаго-

Слов'янські протодержавні утворення на українських землях

27

дження її, для охорони торговельних караванів, встановлення ділових відносин із сусідами. Забезпечити це могла певна політична інституція, якою була на той час влада князя, оперта на дружину (військо). Дружина, попри виконувані нею охоронні функції, часто вдавалася до походів, маючи від них здобич. Тобто з політичної точки зору тодішня влада мала зовнішні економічні (торгівля), політичні (військові походи, замирення тощо) зносини.

Основним заняттям полян були орне землеробство, скотарство, промисли, ремесла. Головні міста: Київ (центр племінного князівства), Переяславль, Руський, Родня, Вишгород, Білгород, Канів. Вони займали вигідне геополітичне положення, майже в центрі праукраїн-ської людності, на перехресті важливих торгових шляхів. Із середини І тис. поляни входили до антського союзу, а після його розпаду разом з іншими східнослов'янськими племенами утворили наприкінці VI—VII ст. в Середньому Подніпров'ї нове ранньодержавне об'єднання. У середині VIII ст. вони опинилися під владою Хозарського каганату. У 80-ті роки IX ст. полянські землі після захоплення їх князем Олегом стали ядром Давньоруської держави.

До полян через економічі, політичні й етнічні інтереси тяжіли сусідні племена. Найближчими до них були сіверяни, які займали територію дніпровського лівобережжя: течії Десни, Сейму, верхів'я Сули, Псла, Ворскли і входили до союзу з полянами. Головні міста:

Чернігів (центр племінного князівства), Любеч, Новго-род-Сіверський. Деревляни займали Прип'ятське Полісся та басейн р. Тетерева. Їх політичний центр — місто Іскоростень.

Союзи племен, на думку істориків, були вже етнопо-літичними об'єднаннями, своєрідними протодержавними утвореннями. З часом (у VIII—XI ст.) вони еволюціонували у значно ширші й дещо чіткіше політичне окреслені об'єднання — «союзи союзів», «надсоюзи». Арабські хроніки згадують про три з них: Куяби (Куявія) — очевидно, Київська земля, центром якої був Київ; Славія — мабуть, землі ільменських слов'ян, де головним містом у Х ст. став Новгорд; Артанія, якою, за різними версіями, вважають Рязань, Тмутаракань, Чернігів, Білоозеро, Ростов Ярославський. Більшість сучасних учених схиляється до версії, що то була Ростово-Суздальська земля.

С ов ямські протодержавні утворення на українських землях

СЛОВ'ЯНИ у VIII - середині IX ст.

28                               Політичні аспекти утворення Київської Русі...

Традицію княжіння започаткували на київських землях Кий (приблизно V — початок VI ст.), який підтримував зв'язки з візантійським імператором, з великими почестями був прийнятий у Константинополі, Аскольд і Дир (династія Києвичів), які заснували перше східнослов'янське державне утворення у Наддніпрянщині. За свідченням літописця Нестора, у 860 р. вони здійснили похід на Константинополь. А організувати такий похід могла влада, що вже мала військо (у даному разі — флот), реалізовувала певні політичні інтереси, що теж засвідчує існування ранньої форми державності.

Могутня середньовічна Русь змусила Візантію до укладення союзницького договору, за яким Візантія платила Русі щорічну данину, а русичі зобов'язувалися надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами. Це дало змогу Русі швидко розвиватися, зміцнювати авторитет своєї держави. Вплив Русі на Півдні став настільки відчутним, що Понт Евксинський почали називати Руським морем. З'явилися й інші географічні назви з коренем «рус».

Щодо назви «Русь» в історичній літературі було багато суперечок. І донині це питання остаточно не з'ясоване. За однією з версій, фінно-угорські племена, які мешкали в районі Лагоди та Новгорода, називали «руссю» (гоиїзі) шведів. Згодом ця назва поширилась на племена, які жили південніше, й прижилася як елемент назви Київської держави. За іншою, слово «русь» походить із Середнього Подніпров'я. Прибічники ще однієї версії вважають, що «руссю» називали тодішню верхівку суспільства — воїнів і купців.

На думку академіка П. Толочка, «русь» — слово іра-номовного походження, пов'язане з назвою сарматських племен (роси, росомани, роксолани). На межі VIII— IX ст. воно поширилось на Середньому Дніпрі й почало означати назву місцевих слов'янських племен. Тому літописець зафіксував, що поляни стали називатись руссю. Тобто, слов'янське плем'я, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку називали полянами, потім за ним закріпилася назва «русь». З часом вона поширилася на всі слов'янські племена. Вірогідно, що зі словом «русь» пов'язані й давні імена річок — Рось, її приток Росави й Роставиці. Слово «русь» вживали у двох значеннях: в широкому — на означення всієї території Давньоруської держави; у вузькому — Середнього Подніпров'я. В епоху пізнього середньовіччя існувала назва Мала Русь, яка означала корінну етнічну територію держави.

зо

У приільменських слов'ян осередок державності ви-

ник значно пізніше, сформувавшись навколо Городища,

що поблизу Новгорода. А сам Новгород з'явився лише на

початку Х ст. Це протодержавне утворення контролюва-

ло території не тільки ільменських слов'ян, а й кривичів,

чуді, мері. Варязька експансія помітно прискорила про-

цес формування державності у тому (північному) регіоні,

хоча південноруські землі на сто—двісті років випе-

реджали північні в соціально-економічному та культур-

ному розвитку. Силою меча варяги змусили місцеві пле-

мена платити їм данину, але ті згодом об'єдналися і виг-

нали поневолювачів. Та протистояння серед слов'янсь-

ких правителів, загострення між ними боротьби за владу

призвели до того, що на князювання, як свідчить літо-

пис, у 862 р. було запрошено норманського конунга Рю-

рика, який став правителем Північної Русі.

Отже, протодержави східних слов'ян виросли на міс-

цевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного й

тривалого соціально-економічного та культурного роз-

витку. Але й дотепер існують різні теоретичні міркуван-

ня щодо державотворення на Русі.

2.2. Теорії походження

Київської держави

Давні літописи про походження Київської Русі

Найдавніший руський літопис — «Повість минулих

літ» — заснування державності на східнослов'янських

теренах приписує норманам (варягам), яких звали

«русь». Запросили їх «княжити і володіти» ними племе-

на чудь, словени, кривичі та весь. Відгукнувшись на це

запрошення, три норманських брати Рюрик, Синеус і

Трувер спочатку прийшли до словен, де заснували місто

Ладогу, залишивши в ньому найстаршого Рюрика. Си-

неус оселився на Білім озері, а Трувер — в Ізборську. Від

тих варягів прозвалась земля Руською. Через два роки

Синеус і Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик.

Прийшовши до озера Ільменя, він заклав Новгород і сів

там княжити. Першими поселенцями в Новгороді були

словени, в Полоцьку — кривичі, в Ростові — весь, в Му-

ромі — мурома. Були в Рюрика двоє мужів не його пле-

мені — бояри Аскольд і Дир, які, відпросившись до Цар-

Теорії походження Київської держави

31

города, з родом своїм рушили по Дніпру. У дорозі поба-

чили вони городок, який поставили троє братів Кий,

Щек і Хорив. Жителі того городка платили данину хоза-

рам. Аскольд і Дир зостались там, зібрали багато варягів

і почали володіти полянською землею.

Норманська та антинорманська теорії

Довкола цього літописного твердження, а заразом —

і навколо проблеми походження Київської держави пів-

тора століття точиться дискусія між так званими норма-

ністами й антинорманістами. Недостатність, суперечли-

вість і неоднозначність історичного матеріалу, різні ме-

тодологічні підходи, політична заангажованість ставали

на заваді об'єктивного дослідження процесу виникнення

Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї

проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в

Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між

Г. Мюллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що

Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спро-

стовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу

претендувала на науковість, переросла в ідеологічне про-

тистояння.                 '

Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держа-

ви вважали кульмінаційним одномоментним актом, без-

посереднім наслідком діяльності конкретної історичної

особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління

істориків XIX — першої половини XX ст. У центрі диску-

сій фігурувало обмежене коло питань — про походження

назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати лі-

тописні варяги й хто були перші руські князі.

Хоча, як видно з літопису, автор під «варягами» розу-

мів сукупність народів, що жили поза Руссю полянською,

київською, в тому числі й тих, що осіли в Західній Єв-

ропі. Та русь вважалась варязькою, себто закордонною, а

київська — корінною, метропольною. «Варязьку русь» і

вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров'я.

Але назва держави не обов'язково відображає сутність

її походження. Це простежується на багатьох прикладах

з європейської історії, коли назви держав виникали під

впливом прийшлих етносів, які з плином часу асимілюва-

лися з місцевим. Так, назва Болгарії походить від імені

кочівників-завойовників тюркського походження — бул-

гар; Франції — від імені германського племінного союзу,

очоленого франками, які захопили Галлію; Британії —

Політичні аспекти утворення Київської Русі-

Основні етапи розвитку державності в Київській Русі

33

від германського племені бритів, котре завоювало місцеве і

кельтське населення.

Не має принципового значення й етнічне походження ,

вояків-ватажків, які були причетні до створення держа-

ви. Як соціальний інститут, що виникає тільки на

певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етніч-

ні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце

структури не племінного, а територіального, надплемінно-

го типу. Більше того, розмиванню особливих етнічних,

ментальних рис норманської знаті сприяло ослов'янення

скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним

зв'язкам. Про глибину цього процесу свідчить хоча б те,

що син Ігоря та Ольги став першим князем, названим сло-

в'янським іменем — Святослав. Найдовше зберігалась

мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого

етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала

ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останні-

ми київськими князями, котрі знали і шведську мову.

Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир — нор-

манами, як вважає літописець, чи останніми представни-

ками полянської князівської династії Кия, як вважає біль-

шість учених, —у часи Аскольда (за літописом, між 862—

882 рр.) Русь охоплювала найближчі до Києва території

племінних союзів полян, деревлян, дреговичів та півден-

но-західних сіверян.

Це дає підстави вважати норманську теорію спросто-

ваною. Без сумніву, нормани в IX—XI ст. відігравали на

Русі активну політичну роль. Безперечне й скандинавсь-

ке походження Рюрикової династії. Але східнослов'янсь-

ке суспільство ще до появи варягів мало свої протодер-

жавні утворення. Перша руська держава постала з поєд-

нання багатьох, а не лише окремих чинників; варязький

був лише одним з них. Руська історія тільки завдяки ва-

рягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.

Хозарська гіпотеза

Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні

племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Пів-

нічному Кавказі могутню державу — Хозарський кага-

нат. У VIII ст. він підкорив слов'янські племена полян,

сіверян, радимичів та в'ятичів. Ці факти були викорис-

тані для обґрунтування тези про хозарське походження

Київської держави. Наприклад, у Конституції Пилипа

Орлика (1710) ствержувалось, що хозари-козаки перши-

ми прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це

означало, що протоукраїнська держава, де головною си-

лою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучи-

лася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за

конкретної політичної ситуації, на основі пошуку протидії

(зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути

будь-яких намагань довести спорідненість історії України

та Московії, в т. ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу

про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони ра-

ніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ні-

якого відношення до азійського деспотизму Москви.

Така точка зору істориками різних поколінь не була

сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-

дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов'я-

нами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спад-

коємницею роду Кия. Археологічні дослідження давньо-

го Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність

його матеріальної культури.

Насправді Русь і Хозарія були паралельними утворен-

нями, що розвивалися в приблизно однакових хроноло-

гічних межах, а ті слов'янські племена, які підкорялися

Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово

переходили під її владу. До того ж руси неодноразово

вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки Х ст. внаслі-

док війни з русами Хозарська держава перестала існува-

ти. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

2.3. Основні етапи розвитку

державності в Київській Русі

Об'єднання земель і племен східних слов'ян

Серед істориків побутує думка, що перший етап у роз-

витку києворуської державності був «варязьким». Почи-

нається він з убивства Аскольда і завершується хрещен-

ням Русі. Його особливістю було панування чужоземної

політичної еліти з її об'єднавчо-централістичними устрем-

ліннями. Мимовільно її автори виявляють прихильність

До норманської теорії, ігноруючи інші визначальні риси

політичної історії Київської Русі цього періоду.

Процеси одержавлення території Русі розпочалися ще

за Аскольда і Дира. Літопис повідомляє, що вони здійс-

нювали окняжіння територій племінних княжінь уличів

і Деревлян, обкладаючи їх даниною. Київське князівство

-» І-о^

34                               Політичні аспекти утворення Київської Русі...

Аскольда було етносоціальним і політичним середови-

щем, навколо якого почала формуватися Давньоруська

держава. Суперечки стосовно того, звідкіля — з Півночі

чи з Півдня — «пішла Руська земля», вирішуються од-

нозначно на користь Півдня. Південні землі були розви-

нутіші, ніж північні. Зрештою, в IX ст., на етапі заро-

дження східнослов'янської державності у Подніпров'ї,

Новгорода ще не було. У племінному княжінні ільменсь-

ких слов'ян організуючим і правлячим центром якого

Новгород став у Х ст., історичні джерела про події IX ст.

не фіксують соціально-політичних процесів, які можна

було б вважати державотворчими. Зумовлено це тим, що

словени відносно пізно (наприкінці VII — у VIII ст.) при-

йшли на Північ з історичної прабатьківщини. Тому фахі-

вці схильні вважати часом народження першої східносло-

в'янської (не загальноруської) держави середину IX ст.

Утвердження Олега в Києві стало вирішальним кро-

ком на шляху державного будівництва в Східній Європі

й мало надзвичайно важливі політичні наслідки. Це був

перший на Русі двірцевий династичний переворот, внас-

лідок якого було скинуто династію Києвичів. Саме з ві-

домостей про взяття Олегом Києва літописці починають

історію єдиної східнослов'янської держави — Київської

Русі. Руська Північ була об'єднана з руським Півднем, а

Київ проголошено столицею Давньоруської держави. Як-

що до Олега Руська земля була федерацією племен, то з

цього моменту вона почала свій шлях до централізованої

держави із самодержавною формою правління. Олег за-

провадив збір данини на підкорених землях, створював

опорні пункти своєї влади у племінних княжіннях.

«Повість минулих літ» розповідає про послідовне по-

ширення впливу центральної влади на землі племінних

княжінь — деревлян, сіверян і радимичів. Збирання і

консолідація руських земель здійснювалися силою. При-

єднані землі відразу одержавлювалися, насамперед по-

ширенням на них системи збору данини, судочинства й

адміністрації. З перших років існування Давньоруської

держави данина довго була ненормованою. Її розмір був

засобом економічного і політичного тиску на непокірних.

Тому тодішнє державне об'єднання не було міцним та ор-

ганізаційно завершеним.

Князювання Ігоря мало чим відрізнялось від Олегово-

го. Коли племена деревлян та уличів відмовилися підко-

рятися і сплачувати йому данину, Ігор вогнем і мечем

скорив деревлян, після трирічного протистояння переміг

уличів, які, не бажаючи коритися, мігрували у Подуна-

в'я. Під час повстання деревлян у 945 р. Ігоря було вби-

Основні етапи розвитку державності в Київській Русі

35

то. Його вдова Ольга жорстоко помстилася за це деревля-

нам: кількох деревлянських князів було вбито, а центр

князівства — Іскоростень — спалено.

За княжіння Ольги політична структура Київської

держави набуває більш чітких обрисів. Літописи свідчать

про суттєву відмінність між державами Олега та Ольги.

За Ольги вона стає консолідованішою. Формується адмі-

ністративна система, організовуються опорні пункти

князівської влади в землях племінних княжінь (погости

і стоянки), регламентується розмір данини — переважно

у формі полюддя. Далекоглядні й цілеспрямовані дії Оль-

ги мали вирішальний вплив на процес одержавлення

племінних княжінь, перетворення їх земель на державну

територію Київської Русі, що стабілізувало внутрішню

ситуацію. Ользі вдалося утримати у покорі деревлян, і їх

землі остаточно перейшли до Київської держави. Але ці

реформи були спрямовані передусім на зміцнення систе-

ми визиску підлеглих земель.

Політична ситуація в Київській державі ускладнила-

ся за правління сина Ольги — Святослава, який вважав

головним своїм завданням зміцнення військової могут-

ності держави, мало переймався проблемами внутрішньо-

го життя країни. Святослав більшість часу проводив у

військових походах, які здебільшого не відповідали ін-

тересам Київської держави. Постійне відволікання людей

від господарських справ та витрати на військові цілі ма-

теріальних ресурсів ослабило її. Навряд чи потрібною бу-

ла війна проти Хозарського каганату, який об'єктивно зі-

грав велику роль у зміцненні Київської землі, затримую-

чи ворожі кочові племена. Історики вважають недоціль-

ними і походи Святослава на Дунай, стверджуючи, що

його воєнні авантюри дорого обійшлися Київській держа-

ві, яка через таку недалекоглядну політику переживала

скрутні часи. Втрачено було опорні пункти в Надчорномо-

Р'ї. Договір з греками, укладений в 971 р. після Дорос-

тольської поразки, позбавив Русь переваг у зовнішньопо-

літичних зносинах. Печенізька навала, дорогу якій від-

крив Святослав хозарським походом 966 р., призвела до

спустошення смуги земель на Півдні — печенізькі орди

стояли за ЗО км від Києва. Матеріальні втрати катастрофі-

чне позначались на економічному житті держави, погір-

шилася демографічна ситуація. Посилилися відцентрові

сили в «племінних землях». Антихристиянський терор

Святослава теж не сприяв нормалізації становища.

Унаслідок цього почався розпад Київської держави,

посилення в ній варязького елемента. Так, на землях по-

36                               Політичні аспекти утворення Київської Русі...

лоцьких кривичів заснував своє княжіння Рогволд, а в

землях дреговичів і кривичів — Тур. Після Святослава

на Русі не залишилось ні сильної централізованої влади,

ні державної єдності. Молодші сини Святослава — Олег і

Володимир — не визнавали «отцем і господином» свого

старшого брата Ярополка, який змінив батька в Києві.

Самовладдя київського князя не існувало. Далеко не

всі племінні княжіння підкорялися центру. Зміна князя

в Києві, коли замість Ярополка внаслідок громадянської

війни став княжити Володимир (червень 978 р.), призве-

ла до того, що частина княжінь вийшла з покори. Перед

Володимиром постало завдання зміцнити самовладдя,

консолідувати державу. Тому свою державну діяльність

він розпочав з походів на «відколені» княжіння. Завдя-

ки його старанням Київська Русь з часом стала найбіль-

шою за розмірами державою в Європі. Ця могутня імпе-

рія складалася з різних племен, мов, релігій.

Дбаючи про зміцнення своєї влади, захист території,

перші київські князі виходили не з ідеї створення могут-

ньої держави (політична їх свідомість ще не сягала

такого рівня), а передусім намагалися приростити свої

багатства. Адже великий князь, попри все, був найза-

можнішим купцем, організовуючи торгівлю між міста-

ми. Його залоги (військові дружини) збирали данину, си-

лою забезпечуючи порядок.

І все ж Русь середини — другої половини Х ст. ма-

ла, хоча й обмежені, але стабільні ознаки державної ор-

ганізації:

— було інкорпоровано до її складу основні східно-

слов'янські землі (на початок XI ст. її територія стано-

вила 1,1 млн кв. км з населенням до 4,5 млн осіб);

— регламентовано данину, створено, хоч і примітив-

ний, державний апарат із князівських дружинників;

— діяло усне звичаєве право (звід норм під назвою

«Закон Руський»);

— існувала стратегія зовнішньої політики, зорієнто-

вана на Візантію.

Та все-таки рівень консолідації держави доволодими-

рової епохи був недостатнім, малоефективним було

управління нею. Адже велика територія, розпорошеність

населення ускладнювали процес централізації держави,

вимагали великих зусиль для захисту земель від пожад-

ливих сусідів, утримання в покорі племінних князів. То-

му Русь до Володимира і в перші роки його правління

була ще аморфною державою.

Основні етапи розвитку державності в Київській Русі

КИЇВСЬКА РУСЬ у Х - XII ст.

38

Політичні аспекти утворення Київської Русі-

Основні етапи розвитку державності в Київській Русі

39

Політичний лад Київської Русі складали:

1. Князь і київська знать. Вони були вищими пред-

ставниками державної влади. Це — типові носії монархі-

чної влади. Князівські дружинники у процесі розпаду ро-

дів ставали великими землевласниками, будучи водночас

опорою великокняжої влади.

2. Військо («вої»). Воно ще не було регулярним, а зби-

ралося в разі потреби (для походів у чужі землі, упоко-

рення підвладних територій). Військо було підпорядкова-

не князеві, але й він залежав від нього. Саме цей

чинник був основою політичної організації ранньої Київ-

ської держави (IX—Х ст.).

3. Влада і право. Вони стали вагомими за князюван-

ня Володимира, який, приборкавши місцевих князів, зо-

середив їх у руках своєї династії. Водночас він спрямову-

вав зусилля на розвиток, зміцнення та систематизацію

внутрішніх зв'язків у країні.

Спроби політичної реставрації держави

Великий князь київський Володимир, розгортаючи

широку програму реформ, мав на меті посилити велико-

княжу владу. Передусім він зосередився на зміцненні ад-

міністративної влади, спрямованої на ліквідацію племін-

них княжінь і запровадження нового адміністративного

поділу країни на уділи — землі довкола найбільших міст.

Таких уділів було вісім: Тмутаракань, Муром, Ростов,

Новгород, Полоцьк, Турів, Псков і Володимир-Волинсь-

кий. Південна Руська земля з центром у Києві перебува-

ла під безпосереднім керівництвом Володимира. Міста, в

які Володимир послав намісниками своїх синів, було об-

рано не випадково. Здебільшого вони були розташовані на

окраїнах держави, потребували особливого захисту від

зовнішньої агресії. У міста в середині країни (Чернігів,

Переяславль, Любич) нікого зі своїх синів Володимир не

послав. У цих рішеннях Володимира простежувалась тен-

денція до створення великокняжого домену, факт існу-

вання якого в Давній Русі піддається сумніву.

Володимир утвердив династичну ідею, за якою тільки

його нащадки мають володіти руською державою, яка на

той час відігравала консолідуючу роль.

Володимир Святославич (Володимир Великий; після хрещення —

Василій; ? — 1015) — син Святослава Ігоровича, великий князь

Київський (бл. 980—1015), один з найвидатніших дєржавно-полі-

тичних діячів Київської Русі. В 969—978 рр. князював у Новгороді,

а через два роки, перемігши свого брата Ярополка, став великим

князем у Києві. Значно зміцнив і розширив кордони Київської Русі

(зайняв Перемишль, Червенські міста, підпорядкував Закарпатську

Русь і Тмутаракань). Завершив об'єднання всіх руських земель у

складі Київської держави. Здійснив релігійну реформу (запро-

вадження християнства). Розвивав полгтичні, економічні, культурні

зв'язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропей-

ськими країнами. Домагався зміцнення міжнародних позицій своєї

держави: саме за нього Київська Русь досягла найбільшої політич-

ної могутності. Після смерті канонізований церквою.

Адміністративна реформа зовсім не означала, що дер-

жава поділилася на удільні князівства. Навпаки, дер-

жавна єдність Русі зміцніла. Сини Володимира були не

князями, а лише намісниками князя, повністю залежни-

ми від верховного володаря, і цим принципово відрізня-

лись від своїх попередників — племінних князів і старій-

шин, які спиралися на місцеві сили, ресурси й традиції,

протидіючи централізації країни.

Унаслідок адміністративної реформи основними міс-

тами держави управляли, збираючи данину і здійснюю-

чи судочинство, намісники київського князя, які мали

в підпорядкуванні чиновників нижчого рангу. Вони за-

правляли справами у волості. Все це сприяло консолі-

дації, хоч і відносній, державної території, зміцненню

рубежів Русі.

Володимир був першим реформатором на Русі. Про-

гнавши скандинавів, опираючись на міцне місцеве управ-

ління, він докорінно змінив орієнтацію Київської держа-

ви. Якщо його батько і дід ставили понад усе військові по-

ходи, менше переймаючись внутрідержавними справами,

то Володимир і діяльність за межами Русі підпорядкував

завданням внутрішнього впорядкування. Якщо Олег, Ігор,

Святослав були типовими володарями дофеодальної (родо-

племінної) епохи, то Володимир своєю діяльністю об'єднав

обидві історичні епохи: родоплемінну й феодальну.

Саме він усвідомив необхідність та ініціював прове-

дення правової реформи. У «Повісті минулих літ» йдеть-

ся про те, що він думав і про ратні справи, і про «устав

земний»; про діяльність київського князя в сфері держав-

ного будівництва, про вироблення закону, який би регу-

лював суспільно-правові відносини в державі. Цим він

продовжував політичну лінію, намічену «уроками» й

«уставами» Ольги щодо зміцнення влади над общинни-

ками-данниками, які жили на землях, що вважалися

власністю київських князів, тобто державними. Передба-

40

Політичні аспекти утворення Київської Русі...

чалося й улаштування вотчинного господарства на зем-

лях, які перейшли в двірцеву князівську власність.

Володимир був помітною політичною фігурою і на

міжнародній арені. Його шлюб із сестрою візантійського

імператора принцесою Анною, укладений під тиском Во-

лодимира (військовий похід на Херсонес, нині — Кор-

сунь), зробив його рівним імператорові.

Найвагомішою його історичною заслугою є здійснен-

ня релігійної реформи. Починаючи з 980 р., Володимир

вів інтенсивні пошуки оптимальної з точки зору об'єд-

навчих, централізаторських інтересів молодої Київської

держави релігійної структури. Ці пошуки завершилися

наверненням Русі у християнство за візантійським (схід-

ним) обрядом, у віровченні якого втілився багатющий су-

спільний досвід, нагромаджений в умовах такого гро-

міздкого й етнічно різнорідного державного утворення,

яким була Візантійська імперія. За недостатньої обізна-

ності в християнських догматах та обрядовості, князю,

безперечно, було відомо про підпорядкованість церкви

інтересам світської влади. Ця обставина була, мабуть, ви-

рішальною у запровадженні християнства за візантійсь-

ким взірцем, який щонайкраще відповідав системі полі-

тичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно

єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація

відкривала шлях до визнання за Київською державою

права посісти чільне місце в політичній структурі того-

часного світу й на входження до світової християнської

спільноти. Як зауважував П. Толочко, внаслідок прий-

няття християнства Київська держава стала ідеологіч-

ним партнером більшості країн середньовічної Європи.

Водночас християнізація Русі не перебувала в одно-

бічній залежності від її міжнародних інтересів та зв'яз-

ків. Прийняття християнства було передусім результа-

том соціально-економічного, політичного й культурного

розвитку східного слов'янства. Воно відповідало назрі-

лим потребам давньоруського суспільства, яке за прав-

ління Володимира опинилося на переломі історичного

розвитку. Саме тоді відходив у минуле родоплемінний

побут слов'ян, утверджувалися нові, прогресивні для то-

го часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм

форми політичного та духовного життя. Завершувалося

об'єднання східнослов'янських земель у складі Київскої

держави, стабілізовувалася ситуація на її зовнішніх ру-

бежах. Послабилися впливи варязької дружинної еліти,

яка орієнтувала політику київських князів на далекі вій-

ськові походи, через що консервувалися процеси внут-

Основні етапи розвитку державності в Київській Русі

рішнього, насамперед соціально-економічного, розвитку.

Тому від грабіжницьких війн із сусідніми народами міс-

цева знать переходить до освоєння власних земель, екс-

плуатації своєї челяді. Так народжувалася нова аристо-

кратія, об'єднана матеріальною основою буття (землево-

лодінням) та спільними рисами соціальної психології.

Пошуки ідеологічних засобів консолідації цієї еліти й по-

ширення її влади на всі верстви тогочасного суспільства

спричинилися до проголошення наприкінці Х ст. христи-

янства офіційною релігією.

За правління Володимира не всі давньоруські землі

було цілком християнізовано, але більшість населення на-

вернулася, принаймні формально, в нову віру. Було за-

кладено основи церковної організації. Розростаючись у

глиб і вшир, вона об'єктивно визначила єдину для всього

населення Київської держави релігійну приналежність.

Церква сприяла територіально-адміністративному зміц-

ненню держави, засновуючи єпископії в адміністративно-

політичних центрах давньоруських земель — князівст-

вах. Все це відповідало потребам об'єднавчої політики Во-

лодимира та згуртуванню країни. Однак процес христия-

нізації держави відбувався повільно, інколи виникали

гострі конфлікти (надто у віддалених землях). Населення

Київської Русі не завжди схвально реагувало на нові ідео-

логічні віяння. Християнські проповідники наштовхува-

лися на прихований чи прямий опір, який подекуди пе-

реростав у фізичне протистояння. Ініціаторами й органі-

заторами опору християнству були насамперед служителі

язичницького культу — волхви. Вони спровокували заво-

рушення у Суздальській (1024), Ростовській (1071) зем-

лях та на Білоозері.

Дослідники розходяться щодо світоглядного змісту на-

родних рухів, очолюваних волхвами, та незаперечним є

те, що всі вони мали передусім риси релігійно-політичної

боротьби. Вітчизняні історики О. Моця і В. Ричка слуш-

но стверджують, що важко трактувати їх як рухи, спря-

мовані насамперед проти феодальних порядків. Сумнівним

є й намагання вбачати у цих конфліктах класовий харак-

тер. Адже дослідникам не вдалося виявити слідів приват-

ного феодального землеволодіння в Північно-Східній Русі

раніше XII ст. Отже, зіткнення інтересів двох основних

класів давньоруського суспільства — феодалів і селянства,

Що формувалися тоді, ще не могло відбутись.

Церква в тогочасному суспільстві провадила гнучку со-

ціальну політику, виступаючи проти свавілля феодалів,

УТИСКІВ народу та інших крайнощів суспільного життя.

42

Політичні аспекти утворення Київської Русі...

Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення

морально-етичних норм. Розвиваючи східнохристиянську

концепцію верховної державної влади, церква працювала

на утвердження в давньоруському суспільстві нової полі-

тичної моралі. Її діяльність позитивно вплинула на розви-

ток суспільної думки, писемності, літератури, книжницт-

ва, архітектури, іконопису, духовної культури загалом.

Яскраве свідчення цього — спорудження в Києві велич-

ного Софійського собору, який став монументальним вті-

ленням політико-ідеологічних уявлень давньоруського су-

спільства про місце Києва і правлячого великокняжого

дому в системі тогочасної цивілізації. Київський храм не

був простим відтворенням образу Софії Константинополь-

ської. Але, як і вона, Софія Київська стала символом по-

єднання божественного начала і державної влади. Христи-

янство пов'язало образ Софії з ідеалом соборності, центра-

лізованої держави.

2.4. Політичні наслідки

феодального дроблення Русі

(друга половина XI — початок XII ст.)

До середини XI ст. у Київській Русі панувала держав-

на власність на землю. Верховним землевласником був

великий князь київський, який роздавав маєтки своїм

сподвижникам на правах васальної залежності. Так

сформувалася складна піраміда землеволодіння. Власник

маєтку почувався в межах своїх володінь цілковитим го-

сподарем, чия воля ніким не могла бути обмежена. Існу-

вав інститут феодального імунітету. Це сприяло зростан-

ню продуктивності господарювання, але на вищих щаб-

лях суспільної ієрархії породжувало небезпечні для ці-

лісності держави тенденції у сфері політичних відносин.

Залежність удільних феодалів від великого князя става-

ла значно слабшою. Почалися численні усобиці, збройні

змагання за землю, владу.

Початок удільному устрою поклав Ярослав Мудрий,

запровадивши спільне управління державою всім князів-

ським родом. Київ він заповів старшому синові Ізяславо-

ві, Чернігів — Святославові, Переяславль — Всеволодо-

ві. Це був необачний хід, що позбавляв владу великого

князя економічної основи й посилював його залежність

від уділів.

Політичні наслідки феодального дроблення Русі...

43

Ярослав Мудрий (бл. 978—1054) — син великого князя київсько-

го Володимира Святославича, видатний державний діяч і полково-

дець Київської Русі. У 1019 р. в результаті перемоги над дружиною

брата Святополка Окаянного посів Київський престол. Активно за-

ймався зміцненням південних кордонів держави від набігів кочів-

ників. Налагоджував і зміцнював відносини Київської держави з

Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, Скандинавськими

країнами. Зміцнював династичні зв'язки з європейськими королів-

ськими дворами. Три його дочки були дружинами європейських

монархів: Єлизавета — норвезького короля Геральда Суворого;

Анна — французького короля Генріха II, Анастасія — угорського ко-

роля Андраша 1. За Ярослава Мудрого укладено збірник законів —

•Правда Ярослава; що є найдавнішою частиною «Руської правди»;

остаточно на Русі утвердилося християнство і затверджено в Києві

митрополичу кафедру; створені перші монастирі; набули розвитку

освіта й бібліотечна справа.

У другій половині XI ст. у Київській Русі сформував-

ся порядок престолонаступництва за встановленою чер-

гою, згідно з ієрархією уділів. Якщо помирав київський

князь, його місце посідав чернігівський, до Чернігова

переходив пареяславський, до Переяслава — волинський

і т. д. Ця громіздка система, в якій смерть конкретного

володаря розворушувала майже весь княжий дім, не мог-

ла бути життєздатною. Через деякий час всі генеологічні

лінії переплелися. Це провокувало численні конфлікти,

вирішувати які нерідко доводилося з допомогою зброї.

Непорозуміння почалися вже за перших Ярославичів, ко-

жен з яких вважав себе претендентом на київський пре-

стол. Далі стосунки ще більше ускладнилися. Володимир

Маномах, його син Мстислав Великий ще якось стриму-

вали процес соціального розпаду, спровокований діями

відцентрових сил, але від 30-х років XII ст. реальне роз-

дрібнення було відчутне в усіх сферах суспільного життя.

Певний час в українській історіографії панувала дум-

ка, що Київська Русь у середині XII ст. взагалі припи-

нила існування. З нею пов'язана теорія про перенесен-

ня столиці з Києва до Володимира-на-Клязьмі, але вона

не витримує критики. Насправді відбувалося формуван-

ня на північному сході держави (в суздальській і ростов-

ській землях) другого великого княжіння. Цей процес

торкався глибинних пластів соціального буття, зокрема

й етнічних.

До середини XII ст. Північно-Східна Русь не станови-

ла осібного уділу, а входила до складу Чернігівського та

Переяславльського князівств. Населяли 'й народи угро-

фінського походження. Соціальна колонізація тільки по-

чиналася. У середині XII ст. ситуація суттєво змінилася.

42

Політичні аспекти утворення Київської Русі...

Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення

морально-етичних норм. Розвиваючи східнохристиянську

концепцію верховної державної влади, церква працювала

на утвердження в давньоруському суспільстві нової полі-

тичної моралі. Її діяльність позитивно вплинула на розви-

ток суспільної думки, писемності, літератури, книжницт-

ва, архітектури, іконопису, духовної культури загалом.

Яскраве свідчення цього — спорудження в Києві велич-

ного Софійського собору, який став монументальним вті-

ленням політико-ідеологічних уявлень давньоруського су-

спільства про місце Києва і правлячого великокняжого

дому в системі тогочасної цивілізації. Київський храм не

був простим відтворенням образу Софії Константинополь-

ської. Але, як і вона, Софія Київська стала символом по-

єднання божественного начала і державної влади. Христи-

янство пов'язало образ Софії з ідеалом соборності, центра-

лізованої держави.

2.4. Політичні наслідки

феодального дроблення Русі

(друга половина XI — початок XII ст.)

До середини XI ст. у Київській Русі панувала держав-

на власність на землю. Верховним землевласником був

великий князь київський, який роздавав маєтки своїм

сподвижникам на правах васальної залежності. Так

сформувалася складна піраміда землеволодіння. Власник

маєтку почувався в межах своїх володінь цілковитим го-

сподарем, чия воля ніким не могла бути обмежена. Існу-

вав інститут феодального імунітету. Це сприяло зростан-

ню продуктивності господарювання, але на вищих щаб-

лях суспільної ієрархії породжувало небезпечні для ці-

лісності держави тенденції у сфері політичних відносин.

Залежність удільних феодалів від великого князя става-

ла значно слабшою. Почалися численні усобиці, збройні

змагання за землю, владу.

Початок удільному устрою поклав Ярослав Мудрий,

запровадивши спільне управління державою всім князів-

ським родом. Київ він заповів старшому синові Ізяславо-

ві, Чернігів — Святославові, Переяславль — Всеволодо-

ві. Це був необачний хід, що позбавляв владу великого

князя економічної основи й посилював його залежність

від уділів.

Політичні наслідки феодального дроблення Русі...

43

Ярослав Мудрий (бл. 978—1054) — син великого князя київсько-

го Володимира Святославича, видатний державний діяч і полково-

дець Київської Русі. У 1019р. в результаті перемоги над дружиною

брата Святополка Окаянного посів Київський престол. Активно за-

ймався зміцненням південних кордонів держави від набігів кочів-

ників. Налагоджував і зміцнював відносини Київської держави з

Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, Скандинавськими

країнами. Зміцнював династичні зв'язки з європейськими королів-

ськими дворами. Три його дочки були дружинами європейських

монархів: Єлизавета — норвезького короля Геральда Суворого;

Анна — французького короля Генріха II, Анастасія —угорського ко-

роля Андраша 1. За Ярослава Мудрого укладено збірник законів —

«Правда Ярослава», що є найдавнішою частиною «Руської правди»;

остаточно на Русі утвердилося християнство і затверджено в Києві

митрополичу кафедру; створені перші монастирі; набули розвитку

освіта й бібліотечна справа.

У другій половині XI ст. у Київській Русі сформував-

ся порядок престолонаступництва за встановленою чер-

гою, згідно з ієрархією уділів. Якщо помирав київський

князь, його місце посідав чернігівський, до Чернігова

переходив пареяславський, до Переяслава — волинський

і т. д. Ця громіздка система, в якій смерть конкретного

володаря розворушувала майже весь княжий дім, не мог-

ла бути життєздатною. Через деякий час всі генеологічні

лінії переплелися. Це провокувало численні конфлікти,

вирішувати які нерідко доводилося з допомогою зброї.

Непорозуміння почалися вже за перших Ярославичів, ко-

жен з яких вважав себе претендентом на київський пре-

стол. Далі стосунки ще більше ускладнилися. Володимир

Маномах, його син Мстислав Великий ще якось стриму-

вали процес соціального розпаду, спровокований діями

відцентрових сил, але від 30-х років XII ст. реальне роз-

дрібнення було відчутне в усіх сферах суспільного життя.

Певний час в українській історіографії панувала дум-

ка, що Київська Русь у середині XII ст. взагалі припи-

нила існування. З нею пов'язана теорія про перенесен-

ня столиці з Києва до Володимира-на-Клязьмі, але вона

не витримує критики. Насправді відбувалося формуван-

ня на північному сході держави (в суздальській і ростов-

ській землях) другого великого княжіння. Цей процес

торкався глибинних пластів соціального буття, зокрема

й етнічних.

До середини XII ст. Північно-Східна Русь не станови-

ла осібного уділу, а входила до складу Чернігівського та

Переяславльського князівств. Населяли її народи угро-

фінського походження. Соціальна колонізація тільки по-

чиналася. У середині XII ст. ситуація суттєво змінилася.

44

Політичні аспекти утворення Київської Русі...

Завдяки енергійній діяльності Юрія Долгорукого суз-

дальська та ростовська землі оформилися в окреме кня-

жіння, перспективне як економічно, так і політичне. Сам

Юрій вважав свою вотчину трампліном для вирішально-

го стрибка на великокнязівський стіл. Тому останнє де-

сятиліття свого життя він присвятив відчайдушній бо-

ротьбі за Київ і скінчив свій земний шлях, будучи отру-

єним київськими боярами (1157).

Син Юрія — Андрій Боголюбський докорінно змінив

вектор політики, відмовившись від міжусобної колотнечі

за київський престол і вдавшись до розбудови на північ-

ному сході незалежної держави. В 1162 р. він прогнав з

ростово-суздальської землі трьох своїх братів, двох пле-

мінників і мачуху. Так були закладені основи його нео-

бмеженої деспотичної влади, а сам Андрій присвоїв собі

титул «Царя і великого князя».

Учинений А. Боголюбським погром Києва (1169) був

конкретним проявом цієї деспотичної політики, мета

якої — підірвати могутність та авторитет Києва як за-

гальноруського центра. Київ після того спустошення, за

його сподіваннями, не повинен був піднятися з руїн. У

наступному (1173) поході його експансія досягла небаче-

них масштабів. Він втягнув у протистояння з Києвом за-

гони ростовчан, суздальців, володимирців, переяславців,

білозерців, муромців, новгородців, рязанців, дружини ту-

ровського, полоцького, пінського, чернігівського, Новго-

род-сіверського, путивльського, курського, торчеського,

смоленського та інших князів. Попри те, що цей похід за-

кінчився невдачею, Київ зазнав непоправного  удару.

В 1203 р. він знову був пограбований внаслідок спільно-

го походу Рюрика Ростиславича, Ольговичів і половців.

Навала монгольских орд 1240 р. лише завершила розпоча-

тий північно-східними князями занепад могутності Києва

як політичного центру. І все ж в південних руських зем-

лях ще довго існували традиції, сформовані в Київській

Русі, згідно з якими влада князя опиралася на силу дру-

жини й контролювалася міським віче.

^ Очевидно, що на Русі не прижився монархічний уст-

рій у завершеній формі. Протягом усієї своєї історії вона

тяжіла до республіканських форм організації влади. По-

ширеним був принцип політичного заповіту, коли вер-

ховний правитель особисто призначав свого наступника.

Але й він застосовувався не послідовно.

Приблизно в 1202—1203 рр. волинський князь Ро-

ман Мстиславович запропонував великого князя київсь-

кого обирати шістьма найбільшими уділами, а всереди-

ні уділів запровадити суворий майорат (успадкування

Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність

45

влади, власності від батька до старшого сина). Поданий

Романом перелік уділів відображав етнічну структуру

Русі на початку XIII ст. Українські землі представляли

Чернігів і Галич, білоруські — Полоцьк і Смоленськ, ро-

сійські — Суздаль і Рязань. Так передбачалося забезпе-

чити необхідну політичну рівновагу. Романів план не

був реалізований через опір суздальського князя Всево-

лода Юрійовича. Русь до самої монгольської навали так

і не спромоглася виробити ефективну систему престоло-

наступництва.

Феодальна роздрібненість тяжко позначилася на за-

гальному становищі держави. Численні усобиці й фео-

дальні війни, що точилися за місцеві, а то й особисті ін-

тереси, спричиняли політичну, соціальну дестабілізацію,

руйнували продуктивні сили країни, призводили до фі-

зичного винищення населення. Усе це послаблювало дер-

жаву, чим неодноразово намагалися скористатись зов-

нішні вороги — половці, яких давньоруські князі нерід-

ко залучали до збройних протистоянь.

Після кожного спалаху збройної боротьби в середині

країни давньоруські правителі були змушені вдаватися

до законодавчих актів. У середині Х ст. Ольга після при-

душення деревлянського повстання регламентувала фео-

дальні повинності. Після повстання 1068—1069 рр. з'яв-

ляється «Правда Ярославичів» — доповнення до

«Руської правди». Після повстання 1113 р. Володимир

Мономах видав «Устав про закони», маючи на меті по-

легшити становище феодальне залежних верств.

Тим часом у надрах феодального ладу визрівала но-

ва сила, якій належало відіграти значну роль в розвит-

ку країни — міський патриціат. Це була реміснича, тор-

говельна та фінансова еліта, яка поступово й наполегли-

во перебирала до своїх рук економічні важелі, з часом

усе  активніше виявляла свої соціально-політичні пре-

тензії, створюючи фахові й територіальні об'єднання, що

стали зачатками майбутніх цехів та гільдій. Проте Бати-

єва навала надовго затримала цей процес.

2.5. Етнічні процеси в Київській Русі.

Питання про давньоруську народність

Щодо питання про етнічну ідентифікацію Київської

Русі точилося немало дискусій, які у своїй основі мали

не тільки наукові, а й політичні аспекти. Історики цар-

46                               Політичні аспекти утворення Київської Русі...

ської Росії твердили, що державу Русь заснували росія-

ни, які нібито були найдавнішим слов'янським етносом,

а українці й білоруси — відгалуження від росіян. Зокре-

ма в «Синопсисі» — основному підручнику Російської ім-

перії (1674—1836) — період Київської Русі трактувався

як перший етап російської державності. Своєрідно інтер-

претували етнічну єдність східних слов'ян російські істо-

рики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловйов, твердячи,

що Київська Русь була першим центром Російської дер-

жави, яка пізніше злилася з Володимиро-Суздальським

князівством. Згодом цей центр перемістився до Москви і,

нарешті, до Петербурга. М. Карамзін вважав це закономір-

ним процесом державотворення. М. Погодін навіть ствер-

джував, що в давньому Києві й на Київщині в часи русь-

кої державності й до монголо-татарської навали 1240 р.

жили росіяни та їх предки. Після завоювання Київських

земель монголо-татарами росіяни нібито переселились на

Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину

не раніше останніх десятиліть XV ст. прийшли з Прикар-

паття українці. Проте далеко не всі російські історики до-

тримувалися такої позиції. В. Ключевський, наприклад,

вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише

після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої

половини XII ст.

Радянські історики дещо пом'якшили шовіністичну гі-

потезу М. Погодіна, вигадавши концепцію окремого дав-

ньоруського етносу — давньоруської народності, яка ніби-

то стала етнічною основою росіян, українців та білорусів.

Видатний український історик М. Грушевський у

праці «Звичайна схема «руської історії і справа раціо-

нального укладу історії східного слов'янства» (1904) ка-

тегорично відкинув ідею тотожності й спадкоємного

зв'язку київської та московської державностей. Запере-

чив він і постулат про єдину давньоруську народність,

стверджуючи, що після занепаду Київської держави її

спадкоємницею стала не Володимиро-Московська Русь, а

Галицьке-Волинське князівство, а пізніше — Велике

князівство Литовське. На відмінну від великоруської, ця

концепція спиралася на літописну спадщину.

Сучасний український історик Л. Ісаєвич, не запере-

чуючи певної етнічної консолідації населення у межах

Київської держави, вважає, що немає достатніх підстав

для тверджень про сформованість давньоруської народ-

ності, а тим більше про її монолітність. Інший вітчизня-

ний історик М. Котляр теж стверджує, що східнослов'ян-

ські племена були окремими виразними етносоціальними

Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність       47

й етнокультурними спільнотами. Археологія, на його ду-

мку, свідчить про існування відмінних між собою пле-

мен, що виявляється в пам'ятках матеріальної культури,

насамперед у похоронному обряді, прикрасах, деяких

побутових речах. Водночас М. Котляр чомусь називає ці

спільноти «давньоруською народністю». У колективній

праці «Історія України: нове бачення» він пише: «Не

варто перебільшувати етнокультурної єдності давньору-

ської народності — місцеві розбіжності в побуті, звичаях,

мовних діалектах, фольклорі в часи їх існування (IX—

XIII ст.) так і не були подолані. Але залишається безсум-

нівним науковим фактом походження українців, росіян і

білорусів від народу Київської Русі, як би його не нази-

вати: давньоруською народністю чи східнослов'янською

етнокультурною спільністю». У цитованому положенні

помітна певна залежність від тверджень радянської істо-

ріографії про те, що поділ давньоруської народності на

три окремі народи розпочався в період феодальної роз-

дрібненості (XII ст.) і був етнічним виявом історично за-

кономірних процесів економічної та адміністративної

консолідації певних територій, які у політичній сфері

призвели до відокремлення князівств.

Було б надто легковажним вважати, що за історично

короткий час (одне—два століття) на величезних просто-

рах могла сформуватися єдина народність і за такий же

приблизно час — розпастися. Територіальна єдність Ки-

ївської Русі була відносною. В умовах панування нату-

рального господарства вона набула форми конгломерату

різних племен і народів. Її територія була заселена нерів-

номірно, а окремі частини розділені широкими і непрохі-

дними лісами та болотами. Спільність мови, релігії,

культури виявлялася лише на офіційному, над етнічному

рівні. Східнослов'янські діалекти розрізнялися між со-

бою не менше, ніж сучасні українська, російська і біло-

руська мови.

Політична єдність Київської Русі (єдина назва держа-

ви, одна правляча династія, загальноруська свідомість

правлячої верхівки тощо) ще не є підставою для твер-

джень про її етнічну монолітність. За суттю Київська

Русь була середньовічною імперією, в якій під номіналь-

ною владою київських князів були об'єднані 14 слов'ян-

ських племен. У VIII ст. вони ще не були єдиним наро-

дом. Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в

єдину етнокультурну спільноту, необхідні були потужні

засоби впливу та час. До того ж Давньоруська держава

була не тільки слов'янською. До неї входило багато не-

48

Політичні аспекти утворення Київської Русі...

слов'янських племен: балтські етнічні утворення, угро-

фіни, тюркські народності.

Сучасні історики Я. Ісаєвич, М. Брайчевський, Я. Даш-

кевич, Л. Залізняк, І. Рибалка як альтернативу концепції

східнослов'янської етнокультурної спільності обстоюють

тезу про те, що українська, російська та білоруська народ-

ності почали консолідуватися задовго до утворення Київсь-

кої Русі. На їх думку, поява окремих східнослов'янських

народностей була результатом не поділу так званої давньо-

руської народності на три частини, а консолідацією кіль-

кох суміжних і близькоспоріднених груп, які поступово

переросли в українську, російську та білоруську народнос-

ті. Цей процес, розпочавшись V—VII ст., не був породже-

ний феодальною роздрібненістю, а лише стимульований

нею. На базі балто-слов'янських племен у VIII ст. виник-

ли племена кривичів і радимичів — предків білорусів. Пі-

внічно-східна гілка слов'янських племен інтегрувалася з

угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші),

ставши основою російської народності. На основі південно-

західних племінних союзів (полян, деревлян, сіверян, ти-

верців, волинян, уличів та білих хорватів) формувалася

українська народність.

Після розпаду Київської Русі на території величезної

імперії з'являється понад півтора десятка суверенних кня-

зівств, серед них шість на території сучасної України —

Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське,

Володимиро-Волинське та Галицьке. Але й тоді етнічні

процеси в цих геополітичних регіонах не припинялися.

Наприкінці XII ст. тут сформувалося щонайменше три ді-

алектно-етнографічні зони: південно-західна (галицько-

волинська), карпатська, поліська. Південно-східної говір-

ки тоді не існувало взагалі, а київсько-переяславські го-

вірки мали виразну поліську діалектну основу. Навіть за

мовними ознаками до завершення формування українсь-

кої народності було далеко.

Сумнівною є теза й про домінуючу роль Києва в про-

цесі утворення етнічного осердя українського етносу,

оскільки нібито за Середньою Наддніпрянщиною раніше,

ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася

назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., стали позна-

чати етнічну територію українського народу. Насправді

назва «Україна», яка вперше зафіксована у Київському

літописі від 1187 р., стосувалася всієї Південної Русі.

Для літописців Україна — це і Середнє Подніпров'я, і Га-

личина, і землі над Західним Бугом та ін. З'явившись у

давньоруських літописах XII—XIII ст. на означення

Політичний устрій Київської Русі

49

окремих південо-західних руських земель — Переяслав-

щини, Побужжя, Пониззя, назва «Україна» в наступні

століття вживалася переважно щодо території Середньо-

го Подніпров'я. Згодом вона поширилася на всі землі, в

тому числі Північну Буковину, Закарпаття, на яких фор-

мувався український народ.

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чер-

нігівсько-Сіверське та Переяславське — через нескін-

ченні усобиці, активізацію кочівників, міграцію населен-

ня з південних районів, а пізніше — монгольську навалу

економічно та політичне занепадають і втрачають своє

колишнє значення.

Кардинально іншою була ситуація у південно-захід-

ній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне

об'єднання — Галицьке-Волинське князівство, яке стало

беспосереднім спадкоємцем Київської Русі, майже впро-

довж півтора сторіччя відігравало вирішальну роль у

формуванні українського етносу.

2.6. Політичний устрій Київської Русі

Система політичної влади

Київська держава спершу не була чітко централізова-

ною. За формою правління вона вважалася ранньофео-

дальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазна-

ла складної трансформації. На цьому етапі виникла дру-

жинна форма державності. Її особливість полягала в то-

му, що дружина в руках князя була засобом примусу й

управління, збору данини, захисту інтересів країни від

ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони

дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської дер-

жави — Середньому Подніпров'ї. Стосунки між князем і

дружиною були неоднозначними: дружині не можна бу-

ло наказувати, її потрібно переконувати. У «Повісті ми-

нулих літ» Ігор постає залежним від дружини князем. У

часи його правління влада князя ще не була достатньо

сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не

тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском

вдатися до згубного походу за деревлянською даниною.

Але вже його наступниця — княгиня Ольга— у держав-

них справах була більш незалежною від дружинників.

Правителі Русі другої половини Х ст. — Святослав і

Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дру-

жина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в

50                               Політичні аспекти утворення Київської Русі...

епоху Володимира дружинна форма державності почала

відходити в минуле. Дружина виконує лише військові

функції, і вже не є фактором політичного життя, апара-

том управління й судочинства. Відбувається процес її

розшаровування, з'являється прошарок бояр, які стають

правлячою суспільною групою.

У добу піднесення Київської Русі формується центра-

лізована монархія. Носієм монаршої влади був великий

київський князь. У його компетенції перебували: охоро-

на кордонів, керівництво військовими походами, збір да-

нини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих

посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, бу-

дівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, приду-

шення заколотів, поширення християнства, забезпечення

духовенства, скликання княжих з'їздів, призначення на

вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших

законодавчих актів. У військовій сфері великий князь

спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім

командування гарнізонами, виконували ще й адміністра-

тивні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях

здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сот-

ники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які,

крім адміністративного управління, виконували ще й

окремі військові функції. Великого князя оточували

«думці» — члени княжої ради з числа княжих мужів (ве-

ликих бояр).

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна

зміна форми державного устрою: одноосібна монархія

поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі

вирішував тоді не великий князь, а група найвпливові-

ших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухва-

лювали на князівських зібраннях («снемах»). Систему

влади складали князь, боярська рада та народне віче.

Місцева влада

На місцях державну владу уособлювали князі, які ма-

ли власні «столи» у землях, уділах і волостях. Як прави-

ло, це були сини або інші близькі родичі великого князя.

Загалом вони виконували ті ж функції, що й великий

князь, але у межах відведеної їм території, де поступово

відбувався перехід від дружинної організації управління

до двірсько-вотчинної. Уся влада в князівстві була зосере-

джена у княже-дворі, а в боярській вотчині — в руках

службовців князя, з яких складалася боярська рада. Во-

на у межах сучасних українських земель, особливо в Га-

Політичний устрій Київської Русі                                          51

личині, на відміну від російських чи білоруських, відігра-

вала важливу управлінську роль.

З часом влада місцевих князів посилювалась, нівелю-

ючи вплив великого князя. Це зумовило необхідність пе-

ріодичного скликання княжих з'їздів, які ухвалювали

законодавчі акти, вирішували питання війни і миру, дер-

жавного устрою тощо. На такі з'їзди князі прибували в

оточенні власних бояр. Проте вони не стали, як у євро-

пейських країнах, зародками парламентаризму, оскільки

цьому завадив процес занепаду державності. Колишні

племінні народні збори в удільних містах-центрах пере-

творились на віча повноправних громадян міста і перед-

мість, які, крім Новгорода і Пскова, відбувалися нерегу-

лярно. Рішення на них приймали «одноголосне» шляхом

утиску меншості більшістю. Випадки обрання на вічах

князів і затвердження рядів (договорів з монархами)

можна вважати печатками вітчизняного параконститу-

ціоналізму (ухил від конституційного процесу) як держа-

вно-правової практики. Це явище — одна з особливих

ознак тогочасного політичного життя Київської Русі. Та-

ка конфігурація влади у Давньоруській державі поєдну-

вала в собі монархічну, аристократичну та демократичну

моделі управління, які, співпрацюючи і суперничаючи

між собою, то посилювали свій вплив, то відтіснялись від

державних справ іншими політичними силами.

Міжнародні відносини Київської держави

Від початків свого існування Київська держава праг-

нула стати активним суб'єктом міжнародних зносин, ма-

ючи для цього відповідні кадрові служби. Їх обов'язком

було здійснювати вплив на підкорені неслов'янські наро-

ди, забезпечувати відносини з близькими та віддаленими

сусідами. Згодом, на етапі роздрібнення Київської Русі,

вони повинні були налагоджувати стосунки з удільними

князями.

Зовнішні інтереси Київської держави сягали країн

Арабського Сходу, Скандинавії, Західної Європи. Най-

важливішим напрямом зовнішньої політики була Візан-

тія, з якою 911 та 944 р. були укладені договори, а також,

попри збройні сутички і недружелюбні дипломатичні ма-

неври, були династичні стосунки, конфесійна спорідне-

ність (після схрещення Русі).

Стараннями дипломатичних місій, завдяки династич-

ним шлюбам Київська держава налагодила різноманітні

52

Політичні аспекти утворення Київської Русі...

відносини з Данією, Швецією, Польщею, Чехією, Угор-

щиною, Німеччиною, Францією, Італією, Флоренцією.

На той час Київська держава приваблювала їх своєю

економічною, військовою могутністю, високим рівнем

культури. Жвавою та прибутковою була заморська тор-

гівля Київської держави.

Особливості політичної культури Київської Русі

Політична культура народу розпочинається з момен-

ту усвідомлення ним необхідності державної форми орга-

нізації свого життя і побудови держави. У цьому контек-

сті Київська Русь історично не була першою державою на

етнічній території українців. До неї функціонувала до-

сить розвинута для свого часу політична культура скіф-

ської держави. Вона теж постала не на голому місці. От-

же, дослідження політичної культури України сягають

глибоких віків.

Київська Русь сформувалася як держава нового зраз-

ка внаслідок злиття двох центрів державності, що функ-

ціонували у східних слов'янських племен — навколо Ки-

єва і навковло Новгорода. Писемна культура Київської

Русі засвідчує численні претензії Новгорода і новгородсь-

ких земель на політичну своєрідність і політичну неза-

лежність. Цей факт важливий тому, що через певні об-

ставини політична самосвідомість російського народу са-

ме Київ визначає первинним центром свого (російського)

життя. Ця теза була і нині є одним з головних догматів

політичної культури Росії.

Це означає, що офіційна російська, а згодом радянсь-

ка ідеологія вважали український народ складовою час-

тиною російського, а його культуру — різновидом пери-

ферійної культури Росії. Ускладнювала відокремлений

розгляд політичної культури України й норманська тео-

рія походження Київської Русі. Гіпотеза про те, що саме

норманці є засновниками Київської держави, відіграла

значну політичну роль, породила серед окремих представ-

ників українського народу комплекс політичної неповно-

цінності: не ми збудували державу, це зробили чужинці.

Давньоруська держава — Київська Русь — за формою

правління була становою монархією. Проте з часів Київ-

ської Русі у свідомості народу утверджується взаємне до-

вір'я між владою і громадою. В основі цієї особливості

політичної культури — формування зародків самоуправ-

ління на народному віче, якому властивий елемент рес-

Політичний устрій Київської Русі                                          53

публіканського ладу. Бувало, що народне віче позбавля-

ло князя влади, самостійно запроваджувало норми спів-

життя й обирало керівників громади. Наявність традиції

політичного самоуправління — одна з характерних рис

політичної культури руського народу.

Київська Русь була федеративною державою. Кожна з

її земель відігравала окремішню рель в її функціонуванні,

розквіті й занепаді. Ця особливість політичної історії та-

кож відображена в політичній культурі українського наро-

ду і виявляється, по-перше, в живучості ідей федеративно-

го устрою Української держави; по-друге, в історичній са-

мосвідомості народу глибокий слід залишила міжусобна

боротьба удільних князів за київський престол. Постійні

міжусобні війни спричинилися до послаблення могутності

та занепаду Київської Русі. Через політичну роз'єднаність

між окремими землями, територіям», чвари між політич-

ними лідерами, рішуче засуджував?' кожним новим поко-

лінням українського народу, неодноразово були причиною

втрати державності. Цей урок з полі'яічної історії України

глибоко закорінений у політичній культурі народу.

Вирішальний вплив на формування і розвиток полі-

тичної культури Київської Русі мало й' хрещення. Христи-

янство розширило можливості пивіліаоварої взаємодії Ру-

сі з Центральною і Західною Європою, дало змогу долучи-

тись до надбань світової культури. Традиційно києворусь-

кі князі прислухалися до порад, наетанор церкви, визна-

вали за нею авторитет совісті. Церква могла вимагати від

представників княжої влади підкорення певним мораль-

ним засадам не лише в особистому, але й у політичному

житті: вірності договорам, миролюбності, справедливості.

Такі відносини між церквою і державою позитивно впли-

вали на формування політичної культури всього населен-

ня. Вона була наповнена принципами християнської мора-

лі й мала високий духовний рівень свого буття.

Політична система Київської Русі, яку уособлювали

князі (здійснення законодавчої, виконавчої, судової функ-

ціїй), рада бояр (дума) та збори громадян (віче), виявляла

відповідно монархічну, аристократичну та демократичну

тенденції. У політичну традицію вживалося звертання

князя за підтримкою до боярської думи, що було необо-

в'язковим, але його ігнорування могло значно ослабити

позиції князя. Членами думи були старші дружинники,

племінна знать, а згодом церковні ієрархи.

Суттєвим елементом політичної культури тогочасного

суспільства була участь громадян у віче, яке, хоч і не

могло здійснювати власну політику, видавати закони,

54

Політичні аспекти утворення Київської Русі...

Політичний устрій Київської Русі

55

суттєво впливало на рішення влади щодо військових похо-

дів, престолонаслідування, розподілу посад. А головне —

започатковувало демократичні традиції в державі.

У княжу добу була започаткована традиція викорис-

тання символів, які з часом розвинулися в державну

символіку: на монетах, будівельних цеглинах, кахлях, по-

суді, зброї, металевих відзнаках, ювелірних виробах, пе-

чатках проставлявся тризуб, що означало власність князя.

Але той знак не посвідчував тільки приватну власність

князя, бо його майно було одночасно і громадським, і дер-

жавним. Тому тризуб символізував не тільки власність

князя, династії Рюриковичів, а певною мірою Київську

державу, її могутність. І цілком природно, що згодом він

набув значення національного державного символа.

Тризуб зустрічається на монетах князя Володимира.

З деякими відмінностями він був зображений на моне-

тах Святополка та Ярослава Мудрого. Цілком подібний

до цього знак зафіксовано на цеглині, добутій із руїн Де-

сятинної церкви. М. Грушевський визнає тризуб за знак

Київської держави. На думку деяких істориків, тризуб

запозичений з Візантії. Утворився він з літер грецької

азбуки, які складають титул монарха. З часом, зазнав-

ши певних змін, він став геральдичною емблемою, що

дає підстави вважати його державним гербом.

Матеріальних пам'яток щодо прапора Києворуської

держави не зафіксовано. Проте деякі відомості з питань

прапорництва присутні в тогочасних писемних і мисте-

цьких творах. На зламі XIII і XIV ст. з'явились чотири-

кутні прапори з клиновими полотнищами на вільному

кінці. Найпоширенішим кольором був червоний. Вико-

ристовували також білий та блакитний, рідше — жов-

тий кольори. Прапор Руської землі був переважно чер-

воний із золотим тризубом-двозубом.

Одним з найхарактерніших виявів політичної культу-

ри Київської Русі було запровадження правових норм у

врегулюванні внутрідержавного життя. Тодішній звід за-

конів, своєрідний правовий кодекс «Руська правда», яку

історики, правознавці схильні вважати своєрідною про-

токонституцією, що регламентувала політичні, економіч-

ні, морально-етичні, родинні відносини на етапі перехо-

ду від патріархально-общинного ладу до феодалізму.

Базуючись на звичаєвому праві, вона відчутно вплинула

на політичне зміцнення держави, запровадження нових

цивілізованих для тих часів політичних традицій, на

формування правової культури. «Руська правда» пе-

редбачала не тільки відповідальність, але й права грома-

дян, регулювала систему правосуддя і покарань за злочи-

ни. Поставши з правової традиції русичів, бо ще за Оле-

га вони мали свої закони, «Руська правда» постійно вдо-

сконалювалася, вбираючи в себе нові правові норми та

закони.

Отже, основними рисами політичного життя, які

утвердилися в першій половині І тис. і значною мірою ви-

значили політичну культуру сучасної України, є схиль-

ність нації до народовладдя, до республіканської форми

державного правління, традиція федеративного держав-

ного устрою, підкорення політики нормам християнської

моралі, гуманізм і соціальна справедливість як вищі

принципи державної діяльності.

Запитання. Завдання

1. Які перші державні утворення існували на українських землях?

2. Якими були передумови утворення Київської Русі?

3. Наведіть аргументи «за» і «проти» кожної з теорій походження

Київської Русі.

4. Простежте динаміку розвитку політичного устрою в Київській

державі.

5. Як вплинуло на політичне життя Київської Русі запровадження

християнства?

6. Які політичні причини зумовили ослаблення Київської держави?

7. Проаналізуйте аргументацію прихильників і противників кон-

цепції єдиної давньоруської народності.

8. Які міжнародні зв'язки і яке значення в історії Європи мала Ки-

ївська Русь?

І V ^Л^"'

'•'і^^ц' аь т; •-,"• '.''ог'. її;;.. 'зу'".^.-':.'

^.^"і!.1.'-': ;Ї»/Ч С :. ":'і".<; ''.• .. •-,''   :

'."мої '' ^г'-угві Iг.-^^1II.с'1•^:гї^^I,: й:^.>иі, '•,,•.^^^.1

3.

Політичні наслідки

роздрібнення Київської Русі.

Південно-західні руські

князівства та їх політика

(XII — перша половина XIV ст.)

Роздрібнення Київської Русі спричинилося до появи

великих і малих, незалежних і напівнезалежних кня-

зівств, які вступали у складні відносини між собою та

зовнішнім світом. Виникла нова політична ситуація, за

якої в них відбувались як подальше роздрібнення, дезін-

теграція, так і об'єднуючі процеси. Рушійною силою цих

процесів була частина феодальної еліти, зорієнтована

на підтримання влади легітимного князя.

3.1. Роздрібнення Київської Русі.

Політичне життя у Подніпров'ї

Серед істориків побутує два погляди на проблему роз-

дрібнення Київської Русі. За одним з них розпад держави

відбувся через притаманну феодалізму (феодалам) неспро-

можність уособлювати національні інтереси. Тому великі

й малі князі, сповнені гордині та пихи, у братовбивчих

міжусобних війнаіі ослабили Русь, а зовнішнє втручання,

особливо монголо^атарська навала, остаточно доконало П.

Ця версія не враховує досвіду інших тогочасних держав,

залишає без відповіді питання про причини міжусобиць,

антидержавницьких устремлінь феодалів.

Роздрібнення Київської Русі. Політичне життя у Подніпров'ї

57

Історики схильні до іншого погляду, не надають зна-

чення дослідженням про антидержавну діяльність феода-

лів, доводячи, що у Київській державі поглиблювались

економічні, політичні, етнічні процеси, які сприяли роз-

витку окремих великих територій. Саме ця обставина зу-

мовила утворення українцями, росіянами, білорусами

національних держав, а роздрібненість, на їхню думку, є

переходом від держави одного до держави іншого ґатун-

ку, що було типовим явищем для епохи розвинутого се-

редньовіччя. У такій державі чіткіше виявляються етні-

чні особливості; утворюється ленна система (роздача се-

ньором власності); зароджується цехова система в містах;

певні категорії суспільства (феодали, міщани) почина-

ють усвідомлювати свої права.

З другої половини XI ст. інтенсивно розвивається про-

цес відокремлення від Києва і перетворення на самостійні

князівства окремих земель. Першим з них було Чернігів-

ське, закріплене за нащадками сина Ярослава Мудрого —

Святослава. Наприкінці 40-х років XII ст. воно розділи-

лось на Чернігівське і Новгород-Сіверське князівства. Пі-

сля Любецького з'їзду князів 1097 р. відокремилась Гали-

цька земля, де князювали правнуки Ярослава Мудрого —

Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі.

Наприкінці 20-х років XII ст. відійшло від Києва Смо-

ленське князівство, діставшись синові Мстислава І — Ро-

стиславу. На початку 30-х років, під час князювання

Юрія Долгорукого, самостійним князівством стала Росто-

во-Суздальська земля. Через деякий час Андрій Боголюб-

ський переніс її столицю до Володимира-на-Клязьмі. У пі-

внічно-східній частині давньоруської держави почало фор-

муватись потужне Володимиро-Суздальське князівство. В

40-ві роки північно-східна частина Чернігівської землі —

Муромо-Рязанська — переходить під вплив володимиро-

суздальських князів. У середині XII ст. стає самостійною

Волинська земля, де княжий престол посідають нащадки

київського великого князя Ізяслава Мстиславича — ону-

ки Володимира Мономаха.

Надалі головними учасниками українських політич-

них подій стають чернігівські, Новгород-сіверські, гали-

цькі та волинські князі. Певну участь у цих процесах у

звязку з географічною і династичною близькістю беруть

смоленські та новгородські князі, а володимиро-суздаль-

ські майже не втручаються в них, ставши, за висловом

М. Брайчевського, байдужими до Чернігова, Переяслава,

Полоцька і будуючи паралельно свою державу поруч з

Київською.

58

Політичні наслідки роздрібнення Київської Русі...

Політичний розвиток українських земель Подніпро-

в'я відбувався під впливом боротьби князів за володіння

Києвом, контроль над яким відкривав шлях на престол

головного князя Руських земель, та протидії войовничо-

му степу, нападам кочівників.

Особливо помітну роль у політичній боротьбі після

відходу на другорядні позиції Переяславського князів-

ства відігравали чернігівсько-сіверські князі. Якщо

протягом 1054—1132 рр. троє вихідців з місцевої динас-

тії Ярославичів 19 років княжили в Києві, то у 1133—

1240 рр. п'ятеро князів 36 років займали головний пре-

стол Русі. Як вважають деякі сучасні дослідники, черні-

гівсько-сіверські князі прагнули не до цілковитого ві-

докремлення та самостійності, а до об'єднання всіх

давньоруських земель навколо Києва під своїм проводом.

Їх претензії на владу ґрунтувалися на згуртованості в

обстоюванні родових інтересів, існуванні в різні часи в

Києві, Галичі, Новгороді, Рязані, Полоцьку та інших міс-

тах прочернігівських сил, розгалужених міжнародно-ди-

настичних зв'язках — з польським, угорським, візан-

тійським, німецьким, половецьким правлячими домами.

Спроба Михайла Всеволодовича у 30-х роках XIII ст. об'єд-

нати під своїм керівництвом основні землі Південної Русі

була перервана захопленням і тотальним плюндруванням

восени 1239 р. Чернігівської землі ханом Менгу.

Боротьба за Київ тривала протягом XII і першої поло-

вини XIII ст. — до нашестя монголо-татар, підриваючи

його політичну та економічну вагу. Чернігівські, волин-

ські, переяславські володарі не спромоглись надовго

закріпитися на київському престолі. Протягом 1132—

1246 рр. на ньому побували 26 осіб. Тричі Києвом пра-

вили Ростислав Ізяславич (1154, 1159—1161, 1161—

1167), Ізяслав, онук Святослава (1154—1155, 1157—1158,

1161), Всеволод Чермний (1206, 1207, 1210—1212). Двоє

останніх — з чернігівської династії. Сім разів (!) престол

здобував Рюрик Ростиславич (1173, 1180—1181, 1194—

1200, 1203, 1205—1206, 1206, 1207—1210 ).

Така політична ситуація спричинила діархію (дво-

владдя) князів. У такий спосіб правили Володимир

Давидович з молодшим братом Ізяславом у Чернігові

(1140—1151), у Києві — Ізяслав Мстиславич та його

дядько В'ячеслав Володимирович (1150—1154), Свято-

слав Володимирович і Рюрик Ростиславич (1180—1194).

У політичну боротьбу на основі хитких, короткочасних

коаліцій втягувалися князі з інших земель, наймані вій-

роздрібнення Київської Русі. Політичне життя у Подніпров'ї                 59

ська — половці. Так, герой «Слова про Ігорів похід» н-

овгород-сіверський князь Ігор Святославич в союзі з

половецькими ханами Кончаком і Кобяком у 1180 р. хо-

дили на Київ і Смоленськ. Так само діяв Рюрик Ростис-

лавич у 1203 р., який, щоб повернутись до влади і вигна-

ти з Києва князя Волинського Романа Мстиславича,

разом з Ольговичами та «всею половецькою землею» захо-

пив місто й учинив жахливий погром.

Зовнішня небезпека лише на певний час згуртовувала

володарів великих і малих князівств Подніпров'я. На

півдні Київщини, Переяславщини, Чернігівщини, Сівер-

щини місцеві князі зводили на пограниччі оборонні спо-

руди, висилали в степ застави, намагались заселити

прикордонну смугу вихідцями з кочових племен («чор-

ними клобуками»), використовуючи їх як своєрідний за-

хисний бар'єр. Проте недостатня окресленість зовніш-

нього противника, якого характеризували розпливчас-

тим поняттям «степ», не стимулювала загальний внут-

рішній розвиток східноукраїнських земель. Адже не було

потреби в довготривалих спільних масштабних захисних

діях, а це стримувало процес державотворення. До того

ж князям не було з кого брати приклад: Візантія, на яку

вони традиційно орієнтувалися, занепала, а європейські

королівства були далеко. Тому центр української полі-

тичної історії змістився на правобережні й західні землі.

Оскільки з 1240 р. Київське, Чернігівське, Переяславсь-

ке князівства опинились під безпосереднім контролем

Золотої Орди, Наддніпрянщина в цей час остаточно втра-

тила самостійне політичне значення.

У XII—XIV ст. на землях східних слов'ян виразно

простежуються два процеси. Один з них — подрібнення

князівств, кількість яких збільшується з 15 у середині

XII ст. до 50 на середину XIII ст. і сягає майже 250 у

XIV ст. Серед них такі, що претендували на статус

великих: Київське, Чернігівське, Галицьке, Волинське,

Переяславське, Новгород-Сіверське, й малі, удільні. Тіль-

ки на території Волині було до десяти малих князівств:

Луцьке, Пересопницьке, Володимирське, Берестське, Чер-

венське, Дорогочинське, Белзьке, Бузьке. В Галичині —

Перемишльське, Теребовельське, Звенигородське. Кожна

земля у мініатюрі відтворювала політичні особливості Ки-

ївської держави, зберігаючи таку саму політичну систему

з відповідними інститутами і функціями.

Феодальна роздрібненість — одна з найхарактерніших

тенденцій для тогочасної Європи, в якій наприкінці XI —

на початку XII ст. не було жодної централізованої держави.

60                           Політичні наслідки роздрібнення Київської Русі...

Іншим помітним процесом було внутрішнє зміцнення і

розвиток кожного з нових князівств, поява умов для ново-

го їх об'єднання. Володимир (Володимирко) Володаревич

та Ярослав Осмомисл об'єднали Галицьке князівство, а

Роман Мстиславич — Волинське.

Роман Мстиславич (? —1205) — син великого київського князя

Мстислава Ізяславича та Агнеси, дочки польського короля Боле-

слава Кривоустого. Князь новгородський в 1168—1169 рр., во-

лодимиро-волинський з 1170 р. Після смерті останнього галиць-

кого князя з династії Ростиславичів — Володимира, сина

Ярослава Осмомисла, став у 1199 р. галицьким князем. У

внутрішній політиці вів боротьбу проти боярства, користувався

підтримкою міщан. У походах 1201—1202 та 1203—1204 рр.

його війська розбили половців. Апогеєм політичних успіхів стало

здобуття Києва та включення його в орбіту свого впливу. Папа

Римський Інокентій III пропонував йому королівську корону за

умови прийняття католицької віри. З метою посилити свій вплив

на польські землі та просунутися в Саксонію, Роман втрутився в

боротьбу між польськими князями, але загинув біля Завихоста.

Тогочасний літописець, цінуючи заслуги у справі

об'єднання більшості руських земель, назвав його «само-

держцем усієї Русі».

С. Соловйов і радянські історики намагалися довести,

що Галицьке-Волинське князівство було одним з бага-

тьох периферійних князівств, яке з великими трудно-

щами протистояло зовнішнім ворогам, ослаблювалося

внутрішніми чварами. Українські історики М. Грушев-

ський і Д. Дорошенко послідовно обстоювали точку зору

про велике значення в нашій та європейській історії Га-

лицько-Волинського князівства як другої в історії Ук-

раїнської держави. Ця точка зору домінує і в наш час.

У 1199 р. після об'єднання Романом Мстиславичем Га-

лицького і Волинського князівств почався майже 150-річ-

ний період існування Галицько-волинського князівства.

Значно менше відоме воно як королівство і держава.

3.2. Галицьке-Волинське князівство —

нова європейська держава

Ознаками держави як форми організації суспільного

життя є наявність специфічних органів управління —

державного апарату, території, обов'язкових для правил

поведінки — права. Серед тисяч середньовічних кня-

зівств державу виділяла велика територія; система міст

Галицьке Волинське князівство — нова європейська держава

ГДЛИЦЬКО - ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА {1199-1340)

62

Політичні наслідки роздрібнення Київської Русі...

як економічних і політичних центрів; розвинута економі-

ка з мережею торгових шляхів; державний апарат, пи-

сане право; релігійна основа; загальновизнані титули

правителів, назва держави; певна державницька самосві-

домість правителів і народу; активна зовнішня політика.

Певною мірою цим критеріям відповідало Галицьке-

Волинське князівство. Воно складалось з двох частин:

власне Галицько-волинських земель і територій (кня-

зівств), що знаходились у тимчасовому володінні або в

залежності від правителів Галичини та Волині. Лінія

кордону цих князівств на Заході перетинала у середній

течії річки Західний Буг, Вепр, від м. Холм повертала на

захід і сягала північних та східних схилів Карпат (вер-

хівя р. Сяну). Далі на південь пролягала вздовж Карпат

через Верецький перевал по річці Серет до Чорного моря.

На сході, вздовж Дністра, верхів'їв Південного Бугу,

річок Случ, Стир, перетинала верхів'я Прип'яті. На пів-

ночі лінія кордону проходила по річках Наров і Ясельда.

Галицько-волинські князі у різні часи володіли або

тримали у васальній залежності такі князівства і землі:

Київське (1203—1205, 30-ті роки XIII ст.), Турово-Пін-

ське, Городельське, Чорну Русь, територію ятвягів

(50-ті роки XIII ст.), на заході — території навколо Люб-

ліна (1244, 1302), частину Закарпаття (1262). Отже влада

Галицько-волинських князів поширювалась на території

площею 320—330 тис. кв. км.

На той час приблизно такими ж були площі європейсь-

ких держав. Могутнє Угорське Королівство мало тери-

торію в 400 тис. кв. км. Польське Королівство —

200—250 тис. кв. км; влада німецького короля Фрідріха П

Гогенштауфена (1212—1250) поширювалась на території

площею 500—550 тис. кв. км; Володимиро-Суздальське

князівство, де згодом утворилася Московська держава, —

до 300 тис. кв. км.

На підставі історичних документів і топографічних

назв можна припустити, що третина або й більше сьогод-

ні існуючих українських населених пунктів виникли не

пізніше доби Галицько-волинського князівства. Протягом

перших двох десятиліть XIII ст. розгорталось цілеспрямо-

ване будівництво прикордонних фортець у західних об-

ластях. Серед міст-фортець цього часу відомі Верещин,

Столп'є, Комов, Угровеськ, Белз, Орельськ, Ухань, Ка-

менець, Збараж, Любачів, Городок, Толмач. У 20—30-х

роках XIII ст. з'являються добре укріплені фортеці в Кре-

Галицько-Волинське князівство — нова європейська держава

63

менці, Данилові, Холмі, Колодяжині, Ізяславлі та інших

містах. На Пониззі — Бакота, Василів. Наприкінці кня-

зювання Данила система фортець на західному і північ-

ному рубежах Волині була остаточно сформована.

У галицькій частині держави з'являється великий

міський центр — Львів, заснований на честь одруження

Льва Даниловича з угорською принцесою Констанцією у

1247 р. (виросло місто не на голому місці — археологи

знайшли там культурний шар часів Київської Русі:

кераміку, залізні, бронзові, скляні вироби тощо). Місто

мало значні оборонні укріплення.

Протягом XIII — на початку XIV ст. відбувався

процес спеціалізації міст, зумовлений державними

потребами. Тодішнє суспільство доросло до вичленування

центрів з більшим набором функцій, ніж це було в добу

Київської Русі. Одні з них ставали важливими торго-

вими й ремісничими центрами (Львів, Перемишль, Воло-

димир), інші — мали суто оборонні функції (у прикор-

донних районах), решта — адміністративно-фіскальні.

Отже, беручи до уваги такий важливий чинник, як

територія, усталені й міцні кордони, розвиток міст, Га-

лицько-Волинське князівство повністю відповідало кате-

горіям держави.

Природні умови сприяли розвитку сільського госпо-

дарства, промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

Високого рівня досягли ремесла. Письмові джерела фік-

сують 22 види ремісничих спеціальностей, археологічні

розширюють їх перелік до 60. Прискореному розвитоку

ремесла сприяла політика князя Данила, який, примі-

ром, після заснування Холма «став прикликати приход-

нів — німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони

день у день. І юнаки, і майстри усякі утікали [сюди] од

татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі

заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і напов-

нили вони дворами навколо города поле і села». Напри-

кінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23 профе-

сій, тут, а також у Перемишлі з'явилися цехи — євро-

пейські форми організації ремісників.

Галицько-волинська земля відігравала помітну роль

У загальноєвропейській торговельній системі. Через неї

пролягав значний відрізок одного з двох шляхів «з варяг

У греки». Торгівля велася з Польщею, Литвою, Німець-

ким орденом, придунайськими містами, Візантією,

Угорщиною, Чехією, Саксонією, Фландрією. Про її ін-

тенсивність свідчать розгалужена система мостів, квар-

талів італійських, німецьких і північно-руських купців у

містах князівства.

64

Політичні наслідки роздрібнення Київської Русі...

Таким чином, економіка Галицько-волинського кня-

зівства розвивалася в організаційному й технічному ас-

пектах на рівні з іншими сусідніми європейськими дер-

жавами .

Влада у державі належала князю, який спирався на

феодальну верхівку — бояр. Водночас між князем і фео-

далами точилася постійна боротьба: князь намагався

зосередити державні функції у своїх руках, бояри — об-

межити його владу.

Внаслідок тісних контактів з Польщею, Угорщиною,

іншими країнами Центральної Європи в соціально-полі-

тичному, економічному устрої держави з'явились риси,

яких не знали інші князівства Русі. Влада галицько-

волинських князів була спадковою. Титул великого кня-

зя, якого були удостоєні Роман Мстиставич, Данило і

Василько, згодом поступається місцем титулу «король»,

що був запозичений із Західної Європи. Вперше його бу-

ло вжито стосовно угорських королів Бели III, Андрія II

та Коломена, які на короткий час захопили Галичину.

Папа Римський, починаючи з 1246 р., у своїх листах пос-

тійно титулує Данила і Василька Романовичів королями.

Після 1253 р. літописець-сучасник Данила теж називає

його королем.

Останні галицько-волинські правителі Андрій і Лев

Юрійовичі, Юрій II уже називають себе володарями «бо-

жою милістю». Такий титул був дуже поширений у

Європі, підкреслював незалежність князівської влади,

яка «спиралася на божеське походження». Поряд з наз-

вами Галичини і Володимирії в титулі згадується Русь.

Так, у 1316 р. Андрій і Лев Юрійовичі називають себе

«божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Воло-

димирії», Юрій II у 1325 р. — «божою милістю князь

Русі», у 1335 р. «божою милістю уроджений князь всієї

Малої Русі». Назва «Королівство Русі» для Галицько-

Володимирської держави стала загальноприйнятою в

Європі. Пізніше в титулі польського короля Казимира,

який загарбав ці землі, зустрічається «Король Ляхії і

Малої Росії».

Правителі держави використовували вінець (корону),

герб, печатку, прапор як ознаки влади. У літописі про

коронацію Данила згадується, як Папа Римський

прислав «послів достойних, що принесли [Данилові] ві-

нець, і скіпетр, і корону, які означають королівський

сан». У XIV ст. в Галицько-волинській державі поширю-

ються звичаї та вимоги західної геральдики. Князі Лев II

та Андрій Юрійович почали використовувати печатку

з левом, що повернений ліворуч, стоїть на задніх лапах

Галицько-волинське князівство — нова європейська держава

65

з піднятим угору хвостом (1316). На печатці іншого

князя — Болеслава Юрія II — лев розташований в полі

щита тригранної форми. Відомостей, якого кольору були

прапори та які знаки на них зображено, не збереглося.

У князівстві діяв розгалужений державний апарат,

який виконував військово-адміністративні функції. Се-

ред посадовців — дворський або огнищний тіун (заві-

дував усім двором князя; його функції поступово по-

ширились на публічну адміністрацію, частково судо-

чинство), печатник (канцлер), стольник, сідельничий

(двірцеві чини, відповідали за організацію прийомів,

прислужували під час великих трапез — «столів» та віда-

ли стайнею, виїздом, були зобов'язані супроводжувати

князя в поїздках). Крім того, були державні люди, які

призначались у великі міста: тисяцькі (Галич, Воло-

димир, Перемишль), сотські, воєводи, тіуни (у малих

містах). Про високий ступінь організованості апарату

свідчить те, що Лев Данилович здійснював доволі точні

підрахунки втрат населення Галичини від чергового

набігу татар.

Бояри, дрібні князі перебували на службі у великого

князя. Так, захопивши Галич, Данило Романович «разда

городн боярам й воєводам й бяше корма у них много».

Вони були зобов'язані князю службою. Князь — верхов-

ний сюзерен — мав право будь-коли відібрати землю у

свого васала. Проте в середні віки васал мав право

шукати собі сюзерена навіть в інших країнах і бувало,

що бояри з Русі мали землі в Угорщині. У Галицько-

волинській державі з'являється прошарок служивого бо-

ярства, яке володіло землею на правах феоду (умовного

володіння). Ця система була сталою, бо навіть великі

феодали роздавали землю своїм васалам. Про це свідчить

«Галицько-волинський літопис».

Певну роль у регулюванні внутріполітичного життя

відігравало віче. Так, у 1209 р. віче Берестя запросило на

князювання вдову Романа Мстиславича Ганну з молод-

шим сином Васильком; у 1229 р. жителі Галича

запропонували на князювання Данила; у 1231 р. Данило

намагався заручитися підтримкою мешканців Галича

проти бояр. Саме тоді сотський Микула на вічі вимовив:

«Господине! Не подушивши бджіл — меду не їсти», даю-

чи згоду на придушення боярського опору. Однак

зникнення згадок про віче у другій половині XIII ст.

свідчить, що цей елемент політичної структури відійшов

на задній план. Як і в Західній Європі, віче еволюціонує у

бік міського самоврядування, яке було закріплене Магде-

бурзьким правом у XIV ст. Сформувавшись у XIII ст.

з 1-126

66

Політичні наслідки роздрібнення Київської Русі...

в м. Магдебурзі, воно передбачало право міст на самовря-

дування, власний суд, земельну власність та звільнення

від феодальних повинностей. Першими на українських

землях його отримали м. Санок (1339), Львів (1356),

Кременець (1374), Київ (1494—1497), Станіслав (1663).

Більшого значення набуває рада бояр. Якогось

законодавчого оформлення на зразок європейських держав

вона в Галицько-волинському князівстві в XIII ст. не ма-

ла. Але у першій половині XIV ст. у княжих грамотах

постійно згадуються бояри як радники князя.

Держава мала власний офіційний «Галицько-Волин-

ський літопис», який фіксує події між 1201—1292 рр.

Автори літопису вважали Галицьке-Волинське кня-

зівство повноправним спадкоємцем Київської Русі. Від

1250 р. з приводу приниження Данила перед Батиєм

літописець пише: «О, лихіша лиха честь татарськая! Да-

нило Романович, що був князем великим, володів із

братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і

Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і

холопом себе називає!». Отже, в розумінні автора

«Руська земля» — це Київ, Володимир, Галич, решта —

інші краї. У такому ж значенні вжито цей вислів у

наступному реченні: «Його ж отець був цесарем у Русь-

кій землі, який покорив Половецьку землю». Автор літо-

пису часто вживає форми «руський», характеризуючи

окремі Галицько-волинські звичаї, використовує назву

«Русь» в значенні народу Галичини-Волині.

Багато істориків вказували на відмінності в мові, лі-

тературному стилі між «Галицько-волинським літопи-

сом» і літописами Новгорода, Володимиро-Суздальської

землі, подібні до тих, що існують між сучасними україн-

ською і російською мовами. У «Галицько-волинському

літописі», написаному загалом давньоруською мовою,

часто вживаються слова і вирази, властиві лише україн-

ській мові. Це свідчить про посилення в ті часи процесів

формування української мови, використання її в офіцій-

них документах, яким був літопис.

3.3. Особливості внутрішньої

боротьби в першій половині XIII ст.

Смерть Романа Мстиславича в 1205 р. спричинилася

до жорстокої і тривалої громадянської війни, що супро-

воджувалася зовнішніми втручаннями. Причини усобиць

Особливості внутрішньої боротьби в першій половині XIII ст.

67

пояснюють, як правило, тим, що сини Романа — Данило

й Василько — були ще дітьми (4 і 2 роки), неспроможни-

ми успадкувати владу; свавільне галицьке боярство на-

магалось перешкодити централізаторським устремлінням

місцевих князів, тому підтримувало угорців, поляків, за-

прошувало чернігівських, новгород-сіверських і навіть

новгородських князів, протиставляючи їх «дідичам» —

синам Романа. Зрозуміти тодішні події в Галицько-Во-

линській державі, причини і характер громадянської вій-

ни неможливо без осмислення тогочасних подій у Захід-

ній та Центральній Європі. То була не тільки боротьба

бояр за свої групові, егоїстичні інтреси, а за гарантії ста-

нових прав.

Подібні війни у першій половині XIII ст. точилися в

Англії, Угорщині, Німеччині, де теж відбувалися зміни

королів і навіть династій, втручання баронів та городян

у династичні справи, відчувалося незадоволення центра-

лізаторськими діями королів або невдалими зовнішньо-

політичними акціями (втратою територій, виснажливими

війнами).

В Англії королі Норманської династії — Генріх І

(1101—1135) і його племінник Стефан (1135—1154) не

залишили прямих нащадків. Сини обох загинули. За

згодою баронів (великих феодалів) почалося правління

нової Анжуйської династії. Генріх II (1154—1189) зміг

порозумітися з баронами, запровадив нову систему пра-

восуддя. Річард Левове Серце (1189—1199), відбираючи

з допомогою жорстоких заходів у васалів гроші на

участь у хрестових походах, фактично призвів до дер-

жавної кризи. Іоанн Безземельний (1199—1216) програв

династичну війну і втратив території у Франції: Норман-

дію, Анжу, Мен, Турень. Під тиском баронів і міщан він

був змушений у 1215 р. видати Велику хартію вольнос-

тей. У хартії проголошувались вольності баронів та всіх

вільних людей; вона затверджувала за церквою свобо-

ду виборів духовенства; ліквідувала зловживання фео-

дальними правами, поклала початок англійському пар-

ламенту, свободі особистості — жодна людина відтоді не

могла бути заарештована та кинута за ґрати без рішен-

ня суду. Але Іоанн порушив договір, що призвело до

громадянської війни.

Опозиція запропонувала корону наслідному принцу

Франції і навіть коронувала його. Але згодом династію

знову відновили на престолі. Проголошений у 9-річному

Політичні наслідки роздрібнення Київської Русі-

віці королем Генріх III (1216—1272) теж наштовхнувся на

опір баронів. Один з їх ватажків у 1264 р. навіть захопив

короля у полон, скликав парламент і примусив Генріха III

присягнути Великій Хартії вольностей.

В Угорщині Стефан III (1161—1173) у війнах з Візанті-

єю втратив території Далмації та Срем. Його наступник —

Бела III (1173—1196) — повернув їх, приєднавши на кіль-

ка місяців Галич. Він упорядкував державне управління,

забезпечив інтереси корони та нижчих станів від зазіхань

великих магнатів, але його наступники наштовхнулися на

посилений опір вищого дворянства, духовенства, населен-

ня міст, які прагнули більшої самостійності. Країна була

виснажена численними збройними сутичками Андрія II

(1205—1235) із сербами, болгарами, українцями (з 1206 р.

навіть згадується титул угорського короля гех Оаіісіае єі

Ьосіотегіае), хрестовим походом 1217 р. Опозицію очолив

син короля — Бела. Втручався у внутрішні справи Угор-

щини сам Папа Римський. У 1222 р. Андрій II вимуше-

ний був видати «Золоту буллу», яка обмежила свавілля

короля, магнатів, врегулювала права інших станів, забез-

печила права дрібних землевласників, вільних людей.

Дворяни разом із магнатами одержали право участі у дер-

жавному зібранні. Магнатам та духовенству було надане

право чинити опір королю, якщо він діє проти законів.

У Німеччині духовенство отримало привілеї у 1220 р.,

а світські феодали — у 1231—1232 рр., що гарантували

їх недоторканність.

Отже, в європейських державах діяла тенденція до

розширення прав суспільства (в особі місцевої еліти —

феодалів і жителів міст), відбувався пошук шляхів зако-

нодавчого оформлення нової влади, яку пізніше офіційно

було названо конституційною монархією. Середньовічне

суспільство не влаштовувала інша влада, крім влади за-

конної династії: легітимність династії мала бути освяче-

на Богом або забезпечена на виборчих засадах за згодою

усіх (Генріх II в Англії). Через це ані баронам, ані їх

ставленикам не вдавалось утриматися на престолі.

Внутрішня боротьба за владу в Галицько-волинській дер-

жаві точилася 40 років й умовно поділяється на три етапи.

Перший етап — 1205—1219 рр. У цей час боротьбою

за законні права династії керувала дружина Романа

Мстиславича — Ганна. Її підтримували колишні волин-

ські васали Романа, а потім васали її дітей — малолітніх

Данила та Василька; Ганна також зверталась за підтрим-

кою до королів Угорщини і Польщі. Поляки й угорці,

скориставшись ситуацією, захопили Волинь і Галич. Час-

тина боярства орієнтувалась на угорців, частина на чер-

Особливості внутрішньої боротьби в першій половині XIII ст.

69

нігівських і новгород-сіверських князів, але жодна з цих

груп не користувалася повною довірою населення. При-

йшлі князі поводилися жорстоко: сіверські князі Ігоро-

вичі знищили у 1211 р. до 500 бояр (мабуть, нама-

гаючись сформувати власну когорту васалів); угорці

почали запроваджувати католицизм, нехтуючи право-

славними святинями. Галицька еліта скинула цих волода-

рів. Романа і Святослава Ігоровичів повісили. У 1213 р.

на престол посадили обраного зі свого кола боярина Кор-

мильчича, але той не утримався при владі. За середньо-

вічною правосвідомістю, коли були живими та здорови-

ми законні спадкоємці (Данило і Василько Романовичі),

інші королі не могли визнати обраного володаря. Цим бу-

ло зумовлене втручання угорців для повалення влади бо-

ярина. Компромісний варіант виходу з кризи полягав у

тому, що у Галич був запрошений Мстислав Удатний з

демократичного (за мірками середньовічної Русі) Новго-

рода Великого, який зумів порозумітися з місцевою знат-

тю і досить вдало князював до 1228 р.

Другий етап — 1219—1228 рр. Подорослішавши, Да-

нило безпосередньо очолює боротьбу за повернення

всієї повноти влади та звільнення галицької землі від чу-

жоземного поневолення.

Данило Романович (1201—1264) — князь волинський та гали-

цький. Проголошений князем у 1205 р. Під час міжусобиць змуше-

ний був разом з матір'ю та братом Васильком Романовичем пере-

бувати у Польщі та Угорщині. Провів багато часу при дворі угорсь-

кого короля, добре орієнтувався в європейській політиці. У

1219 р. одружився з дочкою Мстислава Удатного і почав само-

стійно князювати на землях Волині, згодом у 1229 р. завершив

об'єднання її під своєю владою. Здійснив кілька вдалих походів на

Берестейську, Белзьку землі, встановив контроль над Галичем

(короткочасно), Луцьком, Чарторийськом. Княжіння Данила Рома-

новича — період найвищого політичного, економічного та куль-

турного піднесення України в XIII ст. У 1253 р. прийняв від Папи

Римського королівську корону. Багато зусиль доклав для орга-

нізації захисту України від татар. На початку 50-х років XIII ст.

втрутився в боротьбу за австрійський престол і добився визнання

прав на нього для свого сина Романа.

Третій етап — 1228—1245 рр. Характеризується

боротьбою Данила за повернення у Галич. Він з європей-

ським розмахом вів боротьбу одразу на кількох напрямах.

Протягом 17 років здійснив до 15 значних воєнних

кампаній. Серед них — боротьба за Київ (1229, 1233); за

Галич проти бояр та угорців (1230, 1232, 1234—1235,

1238); проти Німецького ордену (1237). Повернув Дорого-

чин та захопив у полон магістра ордену Бруно. У 1229 р.

70                           Політичні наслідки роздрібнення Київської Русі...

здійснив похід на Польщу, підтримуючи мазовецького

князя Конрада у внутріпольській боротьбі. «Ніякий же

князь [руський] не входив був у землю Лядську так

глибоко, окрім Володимира Великого, що охрестив зем-

лю [Руську]», — передає літописець.

У 1238 р. Данило повернув Галич — «стол свого бать-

ка». Але монголо-татарська навала призвела до за-

гострення ситуації. Впали під ударами завойовників

Київ, Володимир, Галич, Колодяжин. Витримали облогу

і не здалися фортеці в Крем'янці, Данилові, Холмі.

Частина бояр галицької землі запропонувала Ростисла-

вові, синові чернігівського князя, галицький престол.

Боротьба між претендентами точилася до 1245 р. Рости-

славу і боярам допомагали угорські та польські війська.

17 серпня 1245 р. під Ярославом на р. Сян війська

Данила розбили заколотників та іноземців. Боярська

опозиція була придушена. Данило остаточно утвердився

на галицько-волинському престолі.

Отже, боротьба у Галицько-волинському князівстві

вписувалась у тодішній європейський контекст. Одна з

головних її причин — боротьба суспільства з князями за

перерозподіл влади, що була характерною для доби роз-

винутого середньовіччя. У Галицько-волинському кня-

зівстві події ускладнювались через зовнішні втручання.

Навіть за цих обставин галицькі бояри запрошували до

себе на престол або князів з інших українських земель,

або з Новгорода. Угорці, поляки як іновірці викликали

опір населення і не затримувались тут. Такий перебіг

подій свідчить про посилення почуття національної

самосвідомості в суспільстві, підтверджує демократичну

спрямованість боротьби бояр.

Західний вектор зовнішньої політики

Галицько-волинської держави

Правителі Галицько-волинської держави у своїх

зовнішньополітичних справах нерідко вдавалися до

підтримки Римської курії. Це було зумовлено необхід-

ністю мати зносини з державами, які були охристиянені

за західним (римським) обрядом, а також прозахідною

орієнтацією самих князів. Адже Роман Мстиславич, Да-

нило та Василько Романовичі виховувалися у Польщі та

Угорщині, були добре обізнані з європейською політич-

ною практикою. Тому упередженості, страху перед

Заходом у них не було. Це фіксує і літопис: князі неодно-

разово наголошували, що «там теж християне». Бажання

Особливості внутрішньої боротьби в першій половині XIII ст.

71

бути ближче до Європи, мати з її вельможами династичні

зв'язки зумовлювало необхідність вирішувати церковні

проблеми. За тиску на державу зі Сходу (татари) і з Заходу

(угорці, Німецький орден) доводилося шукати спільників,

маневрувати, щоб не бути знищеним іноземцями.

Ситуація ускладнювалась переговорами між Папою

Римським і монгольськими ханами в 1250 і 1252 р.,

порозуміння між якими призвело б до виключення з міжна-

родної політики. До того ж розкол у християнстві,

утворення в його лоні католицької і православної церков

(1054), остаточно стався лише у 1204 р. — після захоп-

лення Константинополя хрестоносцями. Мало значення і

те, що окремі слов'янські народи (болгари, серби) після

1204 р. погодилися на унію. Литовський князь Міндовг

у 1252 р. (або 1253) був коронований папою, у Литві

засновано католицьке єпископство, але союз із Римом не

виправдав надій литовського князя, і 1261 р. він зрікся

християнства.

Отже, загальнополітичне становище Галицько-Во-

линської держави не виключало можливості союзу з Ри-

мом. Враховуючи те, що релігія домінувала у свідомості

середньовічної людини, Данило Галицький приділяв

багато уваги церковним справам. Переговори Данила і

Василя з папським послом Плано Карпіні у 1245 р. за-

початкували листування між Римською курією та

українськими князями, яке тривало в 1246—1247 рр.

Ініціатива виходила з Рима. Данило після перебування в

Орді планував відновити боротьбу з татарами й, очевид-

но, погоджувався на унію, але папа повинен був сприяти

поверненню земель, загарбаних поляками та угорцями,

гарантувати збереження обрядів грецької церкви. У

1247 р. Данило навіть відрядив посольство на чолі з

ігуменом одного з монастирів до Риму.

У буллах від 1247 р. Папа Римський підтвердив права

українських князів на певні території; дав згоду на збе-

реження грецького обряду і православної літургії; князі

та їх сім'ї, володіння, рухоме і нерухоме майно було взя-

то під захист престолу Св. Петра; прусському архієпис-

копу надано право призначати єпископів на Русі.

Данило відчував, що папа дотримується подвійної

політики і не поспішає з організацією хрестового походу

проти татар. Очевидно тому відносини між Галицько-Во-

линською державою і Римом ускладнились. Але напри-

К1НЦ1. 1253 — на початку 1254 р. Данило був короно-

ваний у Дорогичині папським легатом. Водночас певні

сили в оточенні Данила намагались не допустити пап-

ського втручання у внутрішні справи держави. Можливо,

Данило наштовхнувся на опір духовенства, яке не

72                           Політичні наслідки роздрібнення Київської Русі...

поділяло його курс на унію. Наприкінці 50-х років XIII ст.

папа погрожував Данилові церковним прокляттям й

«світською зброєю» за відмову дотримуватися католицької

віри. І все-таки Данило вирішив скористатися допомогою

Заходу в боротьбі з татарами, піднести престиж Укра-

їнської держави в очах Європи і зберегти свою владу.

Тому цілком ймовірно, що він мав намір прийняти рішення

про можливість унії між провославною і католицькою церк-

вами. Подвійна гра Рима щодо Галицько-волинської держа-

ви призвела до зриву планів підписання унії.

3.4. Припинення існування

Галицько-волинської держави

Серед причин зникнення Галицько-волинської дер-

жави з політичної карти середньовічної Європи нази-

вають передусім занепад династії короля Данила. Одно-

часно (1323) за нез'ясованих обставин померли його

правнуки — князі Лев та Андрій Юрійовичі. Їх родич

мазовецький князь Болеслав під ім'ям Юрій правив у

1323—1340 рр., але був отруєний галицькими боярами,

невдоволеними його спробами запрошувати на державні

посади католиків — чехів та німців.

Агресивна політика сусідів також вплинула на долю

держави. У XIV ст. покінчила зі своїми усобицями

Польща і за Казимира Великого (1333—1370) перейшла

в наступ проти Русі. Закріпилась нова династія в Угор-

щині. Небезпечним сусідом став литовський князь Геди-

мін (1316—1321). Галицько-волинська держава не мала

можливості тривалий час чинити опір. У 1349 р. Кази-

мир Великий підкорив собі Галичину. Згодом більшість

територій України опинилась під владою литовських

князів. Середньовічна Українська держава припинила іс-

нування. Частину її територій підпорядкувала нова дер-

жава, в якій переважав українсько-білоруський етнічний

елемент.

Такий розвиток подій — припинення існування од-

нієї держави з одночасним переходом до держави іншої,

максимальне збереження сутнісних рис — не є унікаль-

ним в історії Європи. Галицько-волинській державі бу-

ло складніше вистояти проти сильного супротивника че-

рез своє геополітичне розташування. На відміну від Анг-

лії, Франції, Польщі, вона з усіх боків була оточена кон-

курентами. Подібне відбулось з Чехією, Угорщиною, які

Припинення існування Галицько-волинської держави

у XVI ст., втративши сили опиратися, «делегували» свої

королівські корони австрійському королю за обставин,

подібних до тих, в яких перебувала Галицько-волинська

держава. Факт «делегування» надав можливість полі-

тичній верхівці цих країн через певний час відновити

боротьбу за державну самостійність, яка завершилась на

початку XX ст. Український шлях виявився складні-

шим через загарбання литовських, білоруських, польсь-

ких і українських земель Російською імперією.

На політичних перипетіях існування Галицько-Во-

линської держави певним чином позначалася менталь-

ність народу. Ще у XVIII ст. німецький вчений І. Гердер

визначив відмінності між слов'янами та німцями: «Бо

якщо вони [слов'яни] не прагнули до панування над ці-

лим світом, не мали войовничих спадкових государів і

готові були краще сплачувати податок, тільки щоб землю

їх залишили у спокої, то багато народів, а більш за всіх

німці, скоїли стосовно їх великий гріх... Нещастя цього

народу полягає в тому, що при своїй любові до спокою і

домашній пильності він не міг установити довготривало-

го військового ладу, хоча йому не бракувало мужності в

хвилину бурхливого опору». Слов'янські народи теж від-

різняються за своєю ментальністю один від одного, що

вплинуло на міжслов'янські відносини. Невипадково, ма-

буть, серби на півдні, поляки і росіяни на сході Європи

виявили значно більше державотворчої сили, навіть тен-

денцію до певної месіанської ролі серед братніх народів.

Галицько-волинська держава була відчутним геополі-

тичним чинником в Європі та вітчизняній історії, оскільки:

' — вона успадкувала політичну традицію Київської

держави, збагативши, розвинувши її у контексті тогочас-

них європейських політичних тенденцій;

— позиція Галицько-волинської держави суттєво

впливала на політичні процеси в тогочасній Європі, а її

правителі за часів розквіту держави (Роман Мстиславич,

Данило Романович) були серед найпомітніших постатей

європейської політики;

—~- за своїм політичним становищем, територією, еко-

номічною, військовою могутністю, рівнем культури вона

була однією з найбільших держав, що, за винятком Чер-

нігівського князівства, об'єднувала всі етнічні українські

землі й розвивалася на єдиній етнічній основі (Київська

Держава була поліетнічною);

— У руслі тогочасних політичних традицій мала унор-

мовану систему організації влади;

74

Політичні наслідки роздрібнення Київської Русі...

— після занепаду Києва вона ціле століття була го-

ловним політичним центром для всієї України, нагромад-

жувала сили для подальшого розвитку української дер-

жавності;

— завдяки інтенсивним зносинам із Західною Євро-

пою вона уникла однобічної орієнтації на Візантію, не-

продуктивних азійських впливів.

Політичне життя України XII — першої половини

XIV ст. було зумовлене протистоянням князів за право

об'єднати під своєю владою Київську спадщину, бороть-

бою суспільства в особі феодалів і, частково, городян (мі-

щан) за право впливати на князівську (королівську)

владу та визвольними війнами проти зазіхань зі Сходу

та Заходу. Такі політичні інституції, як діархії (дво-

владдя), унеможливлювали деспотичні прояви окремих

володарів, а з іншого боку — послаблювали князівства у

боротьбі з зовнішнім ворогом. Особливості геополі-

тичного розташування, ментальні ознаки українців

вперше з такою силою вплинули на політичну історію,

спричинилися до припинення існування найпотужнішої

після Київської Русі Галицько-волинської держави.

Запитання. Завдання

1. Які особливості політичного життя характерні для князівств

Подніпров'я та Галицько-волинської держави у XII—XIII ст.?

2. Охарактеризуйте нові риси організації та функціонування влади,

що з'явились у Галицько-волинській державі порівняно з добою

Київської Русі.

3. Які головні напрями діяльності Галицько-волинських князів у

внутрішній і зовнішній політиці?

4. Простежте перебіг боротьби за владу в Галицько-волинській

державі у тогочасному загальноєвропейському контексті.

5. Які причини спонукали Галицько-волинських князів на союз із

католицьким Римом?

6. Що призвело до припинення існування Галицько-Волинськоі"

держави?

4.

Українські землі

під владою іноземних держав

(друга половина XIV —

перша половина XVII ст.)

У середині XIV ст., після того, як припинила існуван-

ня Галицька-Волинська держава, Україна потрапила в по-

літичну орбіту Литви та Польщі. У цей період набули

нового змісту політичні процеси, що розпочались на попе-

редніх стадіях історичного розвитку — посилення ролі

окремих станів, поява нових державних інституцій. Роз-

вивалися правові засади суспільного життя внаслідок

внутрішніх змін і запозичення західноєвропейських пра-

вових норм. На історичній арені постали козацтво, пра-

вославні церковні братства, греко-католицька (уніатсь-

ка) церква.

В історичній науці сформувались два напрями розгля-

ду політичної історії України в XIV—XVII ст. Згідно з

першим, представленим переважно у працях російських

істориків, в публікаціях радянської доби, українські та

білоруські землі (Південно-Західна Русь) були загарбані

Литвою та Польщею; протягом тривалого часу місцеве

населення, спираючись на допомогу Московського князівс-

тва, вело боротьбу за звільнення, об'єднання в єдину дер-

жаву. Другий напрям представлений працями польських,

литовських, багатьох українських та деяких російських

дослідників. Вони розглядають Велике Литовське і Мос-

ковське князівства як дві рівноправні держави, дві Русі,

Що розвивались осібна.

76                          Українські землі під владою іноземних держав...

4.1. Українські землі у складі

Великого князівства Литовського

Перехід українських земель під владу Литви

Литовці у XIII—XIV ст. дуже активно діяли й мали

значний вплив на політичні процеси в Східній Європі.

Розбудовуючи власну державу, вони вели напружену

боротьбу з німецьким Тевтонським орденом у Балтії, во-

ювали з поляками на Заході, татарами на Сході та Півд-

ні. Проте джерела не згадують про збройну боротьбу

українців проти литовських військ чи ворожнечу з ли-

товцями, хоча немало розповідають про опір польському

та угорському втручанню, монголо-татарській навалі.

За часів Вітеня (1293 — бл. 1315) та особливо Гедимі-

на до Литви перейшли землі українського Полісся над

Прип'яттю і Горинню.

Гедимін, Гедимінас (1316—1341) — великий князь литовський

починаючи з 1316 р., першим почав титулувати себе "королем

Литовців і Руських». Вів активну боротьбу з Тевтонським орденом,

завдав кілька поразок німецьким лицарям. Проводив політику зі

збирання «руських земель», застосовуючи дипломатичні, династи-

чні та воєнні заходи. Його васалами стали мінський, лукомський,

друцький, берестейський, дорогичинський князі. З 1340 р. на Во-

лині правив його син Любарт-Дмитро. Видав доньку Алдону за си-

на польського короля Володислава Локетека Казимира; інша

донька, Марія, стала дружиною тверського князя Дмитра Михай-

ловича. Таким чином він підтвердив претензії своєї династії бути

однією з найвпливовіших у Східній Європі.

Сини Гедиміна — Ольгерд (1296—1377) та Кейстут

(1297—1382), які правили разом з 1345 р., об'єднали всі

литовські землі та продовжили політику батька на розши-

рення Великого князівства Литовського. Ольгерд взяв під

свій контроль значну частину українських земель — Чер-

нігово-Сіверщину (1355), Київщину, Поділля (1362, після

розгрому татар біля Синіх Вод). Його боротьба з Казими-

ром закінчилась приєднанням до Великого князівства

Литовського більшої частини Волині (крім Белзької та

Холмської земель). Він залишив правити в українських

землях князів з роду Рюриковичів, руська (давньоукраїн-

ська) мова стала офіційною мовою Великого князівства

Литовського. Рід Гедиміновичів — один з найрозгалуже-

ніших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна ве-

ли генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чор-

торийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі та ін.

унпаїнські землі у складі Великого князівства Литовського

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ

^'-.^г.^" й^. ^Т-Уґ' Г^^' •'(^'2—-

^ібвкмі'

78

Українські землі під владою іноземних держав...

У 1345—1377 рр. князі Ольгерд та Кейстут приєдна-

ли території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на

Сході, від Новгород-Сіверського на Півночі до середньої

течії р. Південний Буг на Півдні. Князь Вітовт у 1392—

1430 рр. приєднав землі у межиріччі Дніпра та Дністра

з виходом до Чорного моря.

У XIV ст. інтереси Литви поширювалися на Південь,

внаслідок чого змінилась геополітична ситуація у Схід-

ній Європі. Литовці завдяки битві під Синіми Водами

(1362) та дипломатичним акціям похитнули військово-

економічний потенціал Золотої Орди, започаткували

звільнення українських земель від татарського понево-

лення. Зміцненню позицій литовців на українській тери-

торії сприяли династичні зв'язки з галицько-волинськи-

ми князями, що давало їм змогу бути законними пре-

тендентами на місцеві княжі столи (престоли). До того ж

Литва потребувала людських, економічних ресурсів

українських та білоруських земель для боротьби проти

німецьких лицарів. Тому не нав'язування своєї влади,

своїх політичних цінностей, а збереження місцевого по-

літичного устрою, традицій, мови давало шанс литовсь-

ким князям закріпитися тут.

Українське населення отримувало захист від нападів

татар зі Сходу та Півдня, католиків — із Заходу. Верхів-

ка української православної церкви робила спроби навер-

нути язичників-литовців у свою віру, посилити свої по-

зиції, вплив серед місцевого населення. У Литовсько-Ру-

ській державі наприкінці XVI ст. було 11 тис. православ-

них церков і лише 700 костелів. Литовські князі

надавали привілеї — спеціальні особливі грамоти —

окремим землям Русі.

Політичний устрій

Великого князівства Литовського

До середини XV ст. влада зосереджувалась у Велико-

му князівстві Литовському в руках великого князя, який

здобував престол, пройшовши через процедуру обрання

батьком та Радою Панів (Пани-Рада). Ним ставав один з

представників династії, не обов'язково найстарший. Ве-

ликий князь зосереджував у своїх руках законодавчу,

виконавчу та судову владу, керував військом, здійснював

зовнішню політику.

Він радився з великими феодалами (магнатами) лише

з власної волі. З другої половини XV ст. Рада Панів

поступово перетворилась у другий за значенням елемент

Українські землі у складі Великого князівства Литовського

79

державної влади, з яким великий князь повинен був ра-

дитись обов'язково. Сприяла цьому унія між Литвою та

Польщею, внаслідок якої глава обох держав — великий

князь литовський та король польський — Казимир три-

валий час вимушений був перебувати в Польщі, не маю-

чи змоги займатись поточними справами у Литві. Більше

того, Пани-Рада отримала повноваження захищати міс-

цеві інтереси перед самим Казимиром як польським ко-

ролем. Так Пани-Рада стала «вищим урядом країни».

Вона розділила з князем права на управління державою,

що було підтверджено спеціальними документами-приві-

леями 1492 і 1506 р. Питання зовнішньої політики, ого-

лошення мобілізації, судові справи, призначення провін-

ційної та центральної адміністрації залежали від неї. Згі-

дно зі Статутом 1529 р. з'їзд Пани-Ради відбувався що-

річно, а з 1532 р. — двічі на рік. До неї входили пред-

ставники династії Гедиміновичів, бояри, магнати, уря-

довці, впливові міщани, загалом до 70 осіб.

Від середини XV ст. започатковується практика скли-

кання Вальних сеймів — загальних зборів представників

усіх прошарків феодалів. В основному сейм збирався для

виборів великого князя (вперше — у 1440 р.). Наприкін-

ці століття він став головним центром боротьби проти

унії, поглинання Литви Польщею. У XVI ст. Вальний

сейм асоціювався у політичній свідомості шляхти з не-

від'ємим правом висловлюватись з* проблем державного

управління. У 1512 р. вперше обирали на сейм делегатів,

хоча паралельно зберігалась практика вільної участі в

сеймі всіх бажаючих. Тривалі війни з Москвою стимулю-

вали політичну активність шляхти, яка намагалася впли-

вати на встановлення податків для військових потреб,

розмір військових загонів тощо. З часів Сигізмунда І

Щляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо ви-

магаючи виборного земського суду, обмежень щодо втру-

чання магнатів, місцевої адміністрації в її справи. Вальні

сейми 1544, 1547, 1551 і 1554 р. фактично підготували

прийняття рішень і закріплення Статутом 1566 р. цієї ін-

ституції як державної установи з компетенцією, що збі-

галася з компетенцією великого князя та Пани-Ради.

До середини XV ст. значне місце в системі управлін-

ня державою належало удільним (місцевим) українським

князям або нащадкам Гедиміновичів. Кожний з них спи-

рався на раду зі служивих бояр, представників знатних

місцевих родин, єпископів. Після ліквідації удільних

князівств територія країни була поділена на повіти (ста-

роства). Їх очолювали намісники (старости), призначені

великим князем чи Пани-Радою. У великі міста призна-

Українські землі під владою іноземних держав...

чали воєвод, малих урядовців. Вони відповідали за збір

податків, виконували поліцейські та судові функції, ор-

ганізовували військовий захист, управляли господарст-

вом на землях великого князя.

ЗО грудня 1565 р. було видано привілей про повітові

шляхетські сеймики, які отримували право обговорюва-

ти всі питання державного життя, ставали важливим по-

літичним чинником. Другий Литовський статут 1566 р.

закріпив право обирати двох делегатів від повіту на Валь-

ний сейм. У «сеймових листах» (наказах станам прибути

на місце збору сейму) зазначались місце і час проведення,

питання, що виносились на обговорення. Староста пови-

нен був вручати їх не пізніше, ніж за два тижні до від-

криття сеймику. Запроваджувались штрафи за неявку

шляхтича на сеймик, покарання за запізнення.

Центральна адміністрація Великого князівства була

малочисельною. До її складу входили: маршалок земсь-

кий та його заступник — маршалок двірський, які відпо-

відали за роботу Пани-Ради; канцлер та підканцлер віда-

ли державною канцелярією; земський та двірський під-

скарбії займались фінансами, а земський (великий) та

двірський (польний) гетьмани командували військом.

Місцева адміністрація була чисельною та розгалуженою.

Надання містам Магдебурзького права, проведення зе-

мельної реформи («волочної поміри»), вдосконалення су-

дової системи стимулювало появу нових категорій місце-

вих урядовців: возних (судових урядовців), хорунжих

(голів шляхетського ополчення воєводств), городничих

(комендантів великих фортець), війтів (керівників місь-

кого самоврядування), лавників та радців (членів місь-

ких магістратів), фахівців, які займались обмірюванням

та виділенням землі. Напередодні Люблінської унії укра-

їнські (руські) землі Литви наблизились за своїм устроєм

до європейської традиції, суттєво відрізняючись від Мос-

ковської Русі.

Отже, перебування українських земель у складі Ли-

товсько-Руської держави мало такі політичні особливості:

— всі українські землі, що опинилися у складі Литов-

ської держави, вважалися власністю династії Гедимінови-

чів, зберігаючи, особливо на перших порах, попередній по-

літико-адміністративний устрій, певну автономію, правову

традицію, давні місцеві звичаї, православну віру, яку ак-

тивно переймали литовські правителі.

— руські князі та бояри на підставі угод з великим

князем литовським служили йому як васали;

— в адміністративно-політичному устрої українських зе-

мель стає помітною ініційована Литвою централізація влади.

Україна у складі Речі Посполитої

81

4.2. Україна у складі Речі Посполитої

Політичні причини та наслідки Люблінської унії

З XIV ст. у політичне життя України увійшло таке

явище, як унія. Перефразуючи О. Бісмарка, який заува-

жив, що Німеччину переслідує «жах коаліцій», спрямова-

них проти неї, можна стверджувати, що Україну постій-

но став переслідувати «жах уній», до яких були схильні

її політики. Від 1385 р., коли литовські та польські кер-

маничі уклали Кревську унію, кожного століття землі

України приєднувалися, чи то з волі монархів, чи з волі

частини місцевої еліти до інших держав, а отже, чужої по-

літичної культури й традиції. Такими були унії Віленсь-

ко-Радомська 1401 р., Городельська 1413 р., Люблінська

1569 р., Переяславська 1654 р. та Гадяцька 1658 р.

Подібні угоди не були чимось унікальним. Особисті

або міждержавні, короткочасні ситуативні або довготри-

валі унії були частиною тогочасного політичного життя.

Кальмарська унія (1397—1523) між Данією, Норвегією

та Швецією сприяла об'єднанню зусиль королівств у бо-

ротьбі з німецькою економічною експансією. Союз Кас-

тілії та Арагону в 1479 р. поклав початок утворенню Іс-

панської держави. XVI ст. можна вважати століттям

уній — настільки вони вплинули на історію Східної та

Центральної Європи. Так, у 1526 р. після загибелі чесь-

кого короля Людовика II та припинення існування дина-

стії в Угорщині політична верхівка цих країн обрала на

престоли Чехії та Угорщини австрійського ерцгерцога

Фердинанда І Габсбурга. Корони святого Вацлава та Свя-

того Стефана були делеговані монарху з сусідньої краї-

ни. Відтоді до 1918 р. на політичне життя Європи вели-

кий вплив справляла Австрійська імперія. На крайньо-

му заході континенту персональна унія Іспанії і Порту-

галії 1581 р. суттєво вплинула на політичну долю цих

країн.

На рубежі між середньовіччям та новими часами в іс-

торії України знаковим явищем стала Люблінська унія

1569 р. між Великим князівством Литовським і Королівст-

вом Польським. Вона була зумовлена такими чинниками:

1. Тривалим досвідом Литовсько-польських союзів

XIV—XV ст. Наприкінці XIV ст. Литва та Польща опи-

нились під загрозою з боку Тевтонського ордену й шука-

82

Українські землі під владою іноземних держав...

ли взаємоприйнятних форм боротьби з ним. В обох краї-

нах точилась боротьба між різними групами: у Литві —

між братами та родичами князя Ягайла; в Польщі — між

мало- та великопольськими феодалами. Внаслідок комп-

ромісів у 1385 р. у м. Крево була укладена персональна

унія між Ягайлом і польською верхівкою, згідно з якою

він ^обирався польським королем, одружувався з короле-

вою Ядвігою. Ягайло зобов'язувався організувати бо-

ротьбу за повернення загарбаних німцями земель, інкор-

порувати Литву та Русь до Польщі, запровадити на цих

землях католицизм.

Разом з литовськими присяжні грамоти на вірність

польському королю підписали київський, волинський та

новгород-сіверський князі. Спроби швидкого впрова-

дження в життя умов унії посилили опозицію в середо-

вищі литовської та руської верхівок, яку очолив литов-

ський князь Вітовт. Згідно з досягнутим компромісом

1392 р. Литва залишалась фактично самостійною держа-

вою на чолі з Вітовтом, який на засадах денного права

(права влади над певною землею за умов виконання вій-

ськової або адміністративної служби) залежав від поль-

ського короля. До 1440 р. в Україні точилась боротьба

під проводом Вітовта, а по його смерті — Свидригайла

проти польського втручання і посадження литовських

магнатів намісниками та воєводами на Київщині, Черні-

гівщині, Волині. Несприйняття місцевою українською

елітою унії Литви та Польщі призвело до устремлінь

окремих її кіл (Новгород-Сіверських феодалів) у бік

православної Москви. Навіть здобута спільно з поляками

перемога над німцями під Грюнвальдом у 1410 р. не зу-

пинила прагнення української, білоруської та литовсь-

кої верхівки до самостійності. Тільки за часів Сигізмун-

да І, який перебував на престолі більше 40 років (1506—

1548), коли вдалось добитися політичної стабільності,

об'єднати зусилля для боротьби проти зростаючої татар-

ської загрози, ідея унії вкоренилася у свідомість україн-

ської політичної верхівки.

2. Московською загрозою. Литва була у стані перма-

нентної війни з Московським царством. Виснажені вели-

кими втратами, литовці відчули, що без Польщі не змо-

жуть вистояти.

3. Династичними зв'язками. Король польський і вод-

ночас великий князь литовський Сигізмунд II Август

(1520—1572) не мав синів — спадкоємців престолу. Ро-

зуміючи, що політичне недалекоглядно покладатись на

думку сеймів у визначенні нового правителя, спираючись

на власний авторитет, він рішуче підтримав ідею нової

Україна у складі Речі Посполитої

83

унії. Зреалізовано її на Люблінському спільному сеймі,

під час якого король видав привілеї для української пра-

вославної шляхти Волині, Київщини, Поділля, заохочу-

ючи її голосувати за об'єднання.

4. Прагненням української шляхти здобути права,

якими користувались польські шляхтичі (приміром, не

сплачувати деякі податки). Крім того, українська шлях-

та сподівалась отримати допомогу в охороні своїх

земель від набігів кримських татар. Польща, що перебу-

вала на вершині економічної та політичної могутності,

видавалась їм найкращим союзником. Тому вони в одно-

сторонньому порядку проголосували за вихід українсь-

ких земель зі складу Великого князівства Литовського і

включення їх до Польського Королівства.

Люблінський сейм тривав протягом першої половини

1569 р., а 1 липня було підписано акт про унію, згідно з

яким Польща та Литва об'єднувались в єдину державу —

Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному

сеймі. Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві.

Об'єднана держава здійснювала зовнішньополітичні зно-

сини, мала єдину грошову одиницю. Шляхта звільнялась

від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне

право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполи-

тої. Велике князівство Литовське зберігало автономію, ма-

ючи окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, військо.

Українські землі в складі Королівства Польського по-

ділялись на шість воєводств: колишні — Руське, Белзьке,

Подільське та нові — Волинське, Брацлавське, Київське.

У 1635 р. було створене Чернігівське воєводство. Управля-

ли ними воєводи з дуже великими повноваженнями. На

території чотирьох нових воєводств продовжували діяти

Литовський статут, попередня система судочинства, «русь-

ка мова» як урядова. Згодом їх поволі витісняли польсь-

кі порядки, польська та латинська мови. Українські землі

зберігали свої традиційні геральдичні символи. В Галичи-

ні в ролі герба і надалі залишився золотий лев на блакит-

ному полі. Під блакитним знаменом українське з'єднання

брало участь у Грюнвальдській битві 1410 р.

У Київській землі гербом було зображення св. Архі-

стратига Михайла з полум'яним мечем та срібним щитом;

на Волині — срібний хрест у середині червоного поля; на

Поділлі — золоте сонце з 16 променями в блакитному полі

й над ними — золотий хрест.

М. Грушевський, оцінюючи ті процеси, писав: «Акт

1569 р. ... кинув українську... суспільність центральної й

східної України в вир горячого, нервового тодішнього

84                          Українські землі під владою іноземних держав...

польсько-шляхецького життя, політичної боротьби, нових

політичних, суспільних і культурних обставин ...Треба бу-

ло подбати про те, щоб у сім новім світі не виглядати мед-

ведем з поліських пущ... Треба було натертися польською

політурою...»

В Україні почало інтенсивно зростати землеволодін-

ня магнатів та шляхти. Приміром, на Лівобережжі ви-

никла невеличка держава в державі, так звана «Вишне-

веччина» з центром у Лубнах. Вона була закладена

Олександром Вишневецьким (? — 1594), черкаським і

канівським старостою в 1580—1594 рр., любеньким ста-

ростою у 1584—1594 рр. Син його брата — Михайла Ко-

рибут-Вишневецького (? —1615) та Раїни, дочки молдав-

ського господаря Єремії Могили — Ярема-Міхал Кори-

бут-Вишневецький був князем у Вишнівці й Лубнах

1612—1651 рр., воєводою руським 1646—1651 рр. та

гадяцьким старостою 1634—1651 рр., одним з найзапек-

ліших ворогів Богдана Хмельницького. У 30-х роках

XVII ст. йому належало 56 міст і містечок, до 40 тис.

селянських дворів. На Волині інший впливовий магнат-

ський рід — князь Острозький володів більше ніж

900 містами та селами.

Латифундії феодалів набули виняткового значення у

зв'язку зі змінами в економіці Західної Європи, яка по-

требувала сільськогосподарської продукції. Запрова-

дження комерційне орієнтованих маєтків (фільварків)

допомогло суттєво збільшити в Україні виробництво та

вивіз зерна. Якщо через Гданський порт у 1557 р. було

вивезено 89 тис. т зерна, то у 1583 р. — вже 138 тис. т,

а в 1618 р. — 256 тис. т.

Все це відбилось на становищі українських селян. Бу-

ло зламано колективістську общинну форму землекорис-

тування і впроваджувалось наділення землею кожної сі-

м'ї. Максимальний розмір наділу міг становити до 21 га,

який називався ланом або «волокою». Третина селян ма-

ла саме такий наділ, ще 40 % користувались ділянкою у

півлану. Селянин повинен був відбувати панщину, яка

постійно збільшувалась. До того ж поляки обмежили

можливості соціальної мобільності українців, намагаю-

чись всіляко прикріпити їх до землі. Очевидно, саме на

рубежі XVI—XVII ст. остаточно склався тип українця,

риси якого зберігаються донині: індивідуалізм, схиль-

ність до сільської праці. Позитивно впливало на форму-

вання суспільства оголошення «слобод» (пільг від панщи-

ни та повинностей на 10—20 років) у Південно-Східній

Україні, надання багатьом містам Магдебурзького права.

Політичне життя в Україні за часів Речі Посполитої

85

4.3. Політичне життя в Україні

за часів Речі Посполитої

Українська політична, релігійна думка

наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Адаптація до політичних, суспільних і культурних

умов Речі Посполитої ускладнювалась провінціалізмом,

пасивністю української еліти. Її політичне виховання до

1569 р. відбувалось у процесі вирішення відносно обме-

женого кола питань: литовсько-татарських, литовсько-

московських взаємин, протистояння між прихильниками

самостійності Литви і так званою «польською партією».

Після Люблінської унії перед українською шляхтою роз-

крились нові перспективи, можливість участі в загально-

європейських справах. Приміром, протистояння з Кри-

мом трансформувалось у боротьбу християнської Європи

проти наступу мусульманської Османської імперії. Річ

Посполита, одна з найпотужніших держав Європи, опи-

нилася на самому вістрі цієї боротьби. Проникнення в

Україну концепцій, сформованих Реформацією та контр-

реформацією, ще більше ускладнили стосунки в суспіль-

стві. На ці проблеми нашаровувались кризові явища все-

редині української православної церкви, спроби польсь-

кої еліти духовно, релігійно уніфікувати українські зем-

лі. Зважаючи на ключову роль релігії в тогочасному сус-

пільстві, боротьба за захист православної віри набула ви-

няткового політичного змісту.

Православ'я в українських землях опинилось на-

прикінці XVI ст. у глибокій кризі. Місцева церковна вер-

хівка, священики сконцентрували увагу на майнових, по-

бутових проблемах. Константинопольські патріархи рідко

втручались в українські церковні справи, обмежуючись

висвяченням митрополитів, а коли і намагались впливати

на місцеві проблеми, то діяли не завжди обдумано. Втру-

чання польської влади у призначення церковних ієрархів

в Україні мало політичні цілі. Виникла ситуація, якою не-

задоволені були всі верстви українського населення. Спа-

лахнула полеміка між представниками православної та ка-

толицької української еліти, поляками щодо церковного

устрою, взаємин між віруючими східного і західного обря-

дів, освіти, мови і змісту навчання, ролі еліти й народу,

козацтва. Фактично, це була полеміка про подальшу долю

політичної системи Речі Посполитої, гарантії релігійних,

національних, станових прав всіх її жителів.

86

Українські землі під владою іноземних держав...

Започаткував полеміку в 1577 р. польський теолог,

письменник-полеміст Петро Скарга книжкою «Про єдність

церков». У ній засуджувалась православна віра, доводи-

лась потреба унії української церкви з Римом, наводились

культурні та матеріальні вигоди для української шляхти

і духовенства внаслідок об'єднання. П. Скарга критикував

втручання мирян у справи православної церкви; викорис-

тання при богослужінні незрозумілої народу мови; практи-

ку шлюбів священиків православної церкви та ін.

Першою спробою викриття ворожості до українського

народу папства та католицизму стала книга письменника,

педагога, культурно-освітнього діяча Герасима Смотриць-

кого «Ключ царства небесного» (1587). У ній обґрунтову-

валась недоцільність календарної реформи Папи Римсько-

го Григорія XIII, містився заклик до всіх православних і

передусім до князя Олександра Острозького непохитно

стояти на обороні православної церкви.

Після Брестського собору 1596 р. розпочалась наступ-

на фаза полемічної боротьби. У відповідь на новий твір

П. Скарги, який доводив правомірність унії між право-

славною та католицькою церквами, заперечувалась мож-

ливість світським особам мати голос в цій справі,

з'явились праці православних ідеологів Христофора Фі-

лалета, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Іова

Борецького, Захарія Копистенського.

У книзі «Апокрисис» (1597) X. Філалет — представ-

ник шляхетської верстви, прибічник Василя Костянтина

Острозького (1527—1608) — обґрунтував принцип собор-

ності та ідею демократичної церкви, спростував нападки

на константинопольського патріарха, застеріг проти по-

рушень релігійної свободи в Речі Посполитій, доводив,

що впровадження унії не відповідає традиціям польсько-

го політичного права, засадам шляхетського парламента-

ризму.

З іншої позиції атакував унію православний письмен-

ник-полеміст, чернець монастиря на Афоні І. Вишенсь-

кий. Обстоюючи погляди українського демосу і близького

до нього нижчого духовенства, він визнавав можливість іс-

нування церкви без ієрархії служителів, рівність представ-

ників усіх станів суспільства. «Хлопи Христові», на дум-

ку І. Вишенського, вищі від архієреїв, які засудили Хри-

ста, тобто від «іродів» і «пілатів», до котрих прирівнював

він владик, які уклали унію. І. Вишенський різко засу-

джував весь політичний лад Польщі, заперечував контак-

ти із західною культурою, «латинську та мирську муд-

рість», закликав православних обмежитись вивченням ли-

ше церковних книжок.

Політичне життя в Україні за часів Речі Посполитої

87

У сучасній науці існують діаметрально протилежні

оцінки політичних поглядів українських публіцистів

кінця XVI — початку XVII ст. За одними, православні

полемісти, передусім І. Вишенський, розробили у своїх

працях комплекс реформаційних ідей, що значно поси-

лювали українське суспільство. Натомість М. Грушевсь-

кий піддав критиці «культурне старовірство» І. Вишен-

ського, яке «мало відповідало... духові часу». Деякі

сучасні автори називають І. Вишенського непохитним

ортодоксом.

Помітним явищем політичного життя наприкінці

XVI ст. став доробок київського католицького єпископа,

українця за походженням Й. Верещинського. Переймаю-

чись проблемами усунення загрози для України з боку

татар, турків та Москви, він чи не першим почав ужи-

вати термін «народ український християнський» щодо

українського населення замість поширених назв геогра-

фічного походження («подоляни», «волинці» тощо); за-

кликав подолати стереотипи у поглядах шляхти на

козаків і визнати за ними рівноправність, рицарський

статус. У 1590—1596 рр. він розробив кілька проектів

перебудови політичного життя в Україні, спираючись на

політичну й організаційну модель Війська Запорозького.

Йому належить пропозиція щодо створення Задніпровсь-

кої козацької держави, яка була б своєрідною лицарсь-

кою корпорацією. Спираючись на тогочасні теорії держа-

ви, в яких актуальним було визначення суверенітету че-

рез главу держави (государя), вважав, що очолювати її

повинен князь, залежний від центрального уряду Речі

Посполитої на засадах васалітету. Ця ідея була на той

час найрадикальнішим виявом політичної теорії націо-

нальної держави.

Братський рух у боротьбі за політичну

консолідацію українського суспільства

Поява і поширення братств як національно-релігійних

організацій пов'язані з загальноєвропейською тенденцією

посилення ролі суспільства під впливом ідей Ренесансу та

Реформації. З другої половини XVI ст. в Україні братсь-

кий рух набув самостійного значення в політичному жит-

ті, протистоячи зростаючому тиску польсько-католиць-

ких елементів.

Перше — Львівське Успенське братство — засноване

У 1463 р. міщанами, купцями та ремісниками при церк-

38                          Українські землі під владою іноземних держав...

ві Успіння Пресвятої Богородиці. Вслід за ним виникли

Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Віденське (1485).

Спочатку братства дбали про забезпечення церков книга-

ми, іконами, свічками, опікувалися хворими, сиротами,

бідними, зубожілими громадянами. Згодом ставали куль-

турними і духовними осередками українського громадян-

ства в місті або в цілому регіоні, як, приміром, Львівсь-

ке, Луцьке та Київське.

Між 1589—1615 рр. братства  виникли майже у

20 містах — Кам'янці-Подільському, Рогатині, Острозі,

Перемишлі та ін. Знаковим було заснування 1615 р. Ки-

ївського братства. У 20—30-ті роки XVII ст. братства

постали в містах Наддніпрянщини — Немирові, Вінниці,

Лубнах. З 1585 р. починається організаційне оформлен-

ня братств. 1 січня 1586 р. Антіохійський патріарх Йоа-

ким затвердив статут Львівського братства, а в грудні

1587 р. константинопольський патріарх Єремія визнав за

ним право ставропігії (автономної церковної організації,

не підлеглої юрисдикції місцевих єпископів) з правом

зверхності над іншими братствами, нагляду за діяльніс-

тю духовних і світських осіб. У братстві були запрова-

джені загальні збори, членські внески (півгроша на мі-

сяць), щорічні вибори керівництва — чотирьох старій-

шин. Львівське братство відігравало значну роль у бо-

ротьбі з польським національним і релігійним тиском,

добиваючись релігійної та професійної рівноправності

українського громадянства, православних з католиками.

Окремі риси діяльності українських братств зближу-

вали їх з протестантським реформаційним рухом XVI ст.

у Західній і Центральній Європі. Братства запроваджу-

вали принцип виборності служителів церкви, в тому

числі з достойних світських осіб; засновували власні дру-

карні та школи, вириваючи суспільство з під цілковитої

залежності від духовенства. Друкарня Львівського брат-

ства у 1574 р. стараннями Івана Федорова видрукувала

«Апостол» та «Буквар», а протягом 1591—1722 рр. —

140 книг тиражем 160 тис. примірників, які розходили-

ся по Україні, Білорусі, Валахії, Молдові, Болгарії, Мос-

ковії, Сербії.

У 80-ті роки XVI ст. з'являються братські школи у

Вільні (1585), Львові (1586), Перемишлі (1592), Києві

(1615) та інших містах, деяких селах. Ректорів та вик-

ладачів обирали загальні збори братств. Навчання в них

відповідало програмам тогочасних середніх шкіл: вив-

чення класичних мов, діалектики, риторики, поетики,

гомілетики (духовного красномовства), арифметики, гео-

метрії, музики.

Політичне життя в Україні за часів Речі Посполитої

89

Братські школи ставали центрами формування нової

української еліти, науковими осередками, кузнею полі-

тичних провідників. Вони сприяли формуванню інтелек-

туального потенціалу нації, створенню передумов для

відкриття навчальних закладів вищого типу (Київського

колегіуму), готували ґрунт для подальшого інтелектуаль-

ного, духовного прориву, який здійснив «гурток Петра

Могили» у 1630—1640 рр.

Брестська церковна унія:

політичні причини та наслідки

Деякі українські церковні ієрархи засобом подолання

кризи в православній церкві (діяльність братств вони

вважали одним з її проявів) та упередженості польського

католицького керівництва стосовно українців вважали

унію з католицькою церквою, що відповідало настроям

частини тогочасного українського суспільства. Ідею унії

між православною та католицькою церквами на рівно-

правних засадах, згідно з домовленостями Флорентійсь-

кого собору (1439), спершу підтримував князь Кон-

стянтин Острозький — впливовий і рішучий захисник

православ'я. Однак переговори між українськими влади-

ками, представниками українських світських кіл, поль-

ською світською владою та папськими послами затягува-

лись. Згодом прискорили їх, очевидно, зовнішні обстави-

ни. У 1589 р. була проголошена автокефалія Московсько-

го патріархату, глава якого отримував титул патріарха

Московського і всієї Русі. Це могло призвести до посиле-

ного втручання Москви у внутрішні справи Речі Посполи-

тої під приводом захисту православних в Україні й Біло-

русі. У 1590 р.. шість єпископів — львівський, луцький,

холмський та белзький, туровський і пінський закликали

визнати верховенство Папи Римського за умови збережен-

ня церковного устрою і богослужіння за грецьким обря-

дом. Найактивніші діячі — К. Терлецький та І. Потій —

у 1594 р. підготували програму унії, так звані Торчинсь-

кі артикули. Наприкінці 1595 р. вони відвідали Рим й

уклали офіційну угоду з папою. Тільки після цього в

жовтні 1596 р. у Бресті було скликано собор, який мав ух-

валити рішення, прийняте групою ієрархів. Фактично

одночасно відбулись два собори. За унію виступали митро-

полит, п'ять єпископів з ігуменами, архимандритами, ча-

стиною духовенства і шляхти. Проти — двоє єпископів,

велика частина духовенства і шляхти на чолі з К. Ост-

розьким. Король Сигізмунд III спеціальним універсалом

підтримав рішення прихильників унії.

90

Українські землі під владою іноземних держав...

Виникнення греко-католицької церкви стало подією в

політичному житті України, яку не можна оцінити одно-

значно. З одного боку, українське суспільство замість

очікуваного порозуміння ще більше розкололось; розпо-

чалась довготривала завзята внутрішня боротьба, яка

стала одним з головних чинників політичного життя до

початку Визвольної війни у 1648 р. З іншого — саме гре-

ко-католицька церква на західноукраїнських землях

протягом XVIII—XX ст. була могутнім фактором збере-

ження національної самосвідомості українців.

Сеймова боротьба — перший досвід

українського парламентаризму

Починаючи з 1597 р. на засіданнях сейму та сенату

Речі Посполитої українська православна шляхта вела бо-

ротьбу за захист своїх прав, проти наступу католиків та

уніатів, які, користуючись підтримкою держави, отрима-

ли контроль над більшістю парафій, церковних урядів,

прибирали до рук майно.

Безпосереднім приводом до розгляду «українського

питання» на сеймі 1597 р. став арешт та знущання над

екзархом Константинопольського патріарха Никифором,

який активно підтримував православних у Бресті. Його

звинувачували у шпигунстві на користь іноземної держа-

ви. Католицька більшість сейму не відгукнулась на ви-

могу православних делегатів припинити політичне пере-

слідування. К. Острозький вимушений був порушити це

питання на засіданні сенату. Його промова, звернена до

короля, стала одним з важливих політичних документів

доби. «За віру православну чиниш наступ на права наші,

ламаєш вольності наші і, кінець-кінцем, на сумління на-

ше налягаєш, — звертався він до короля, — цим присягу

власну ламаєш, і якщо раніш щось для мене зробив, то

останньою немилістю все зводиш нанівець. Не тільки сам

я, сенатор, зазнаю кривди, але бачу, що справа йде до ос-

таточної загибелі всієї Корони Польської, тому що відте-

пер ніхто вже не застережений у своїх правах і вольнос-

тях, і скоро настане велика смута». Позитивного рішення

ухвалено так і не було, Никифор помер в ув'язненні.

Надалі українські православні почали ретельніше го-

туватись до чергових сеймів, виносити на них значиміші

політичні питання, шукати союзників і вступати в коалі-

ції. На сеймі 1599 р. вперше виступила така організова-

на коаліція (конфедерація) православних і протестантів.

На сеймі 1603 р. українці підкріпили свої вимоги де-

Політичне життя в Україні за часів Речі Посполитої

91

монстрацією військової сили — під командуванням

О. Острозького (сина К. Острозького) до місця проведен-

ня сейму прибув двотисячний загін. Використовували во-

ни й тактику компромісів. Король, потребуючи згоди

сейму щодо витрат на війну зі Швецією, вимушений був

піти на поступки православним. З-під влади уніатів до-

зволено було звільнити Києво-Печерський монастир, його

архімандрита мали право обирати київська шляхта та ду-

ховенство. Це сприяло перетворенню Києва на оплот пра-

вослав'я в Україні. На сеймі 1607 р. король зобов'язався

роздавати посади та маєтки православної церкви лише

«людям руського народу» і «чисто-грецької релігії», ска-

совував судові декрети проти православних осіб духовно-

го звання. Але протягом другого десятиліття XVII ст. по-

мітних зрушень на краще добитися не вдалось.

Важливі рішення були ухвалені на сеймах 20-х років

XVII ст. У 1623 р. припинено судове переслідування пра-

вославної церковної ієрархії, яка з'явилась у 1620 р. за

підтримки козаків. Рішення сейму (конституція), за

яким дозволялось відкривати нові братства, церкви, мо-

настирі, гарантувало вільне богослужіння за грецьким

обрядом, не було враховане в остаточній редакції. В жур-

налі сейму з'явився запис про відкладення конкретного

рішення щодо цього. Це означало, що «де-факто» україн-

ське суспільство добилось визнання своїх вимог. Минуло

ще шість років і сейм 1629 р. легалізував Київське цер-

ковне братство зі шпиталем і церквою. Проте знову кон-

ституція виявилась половинчастою, в ній нічого не було

сказано про братську школу. Крок за кроком прибічники

українства вчились на законних підставах захищати свої

права. І якщо на сеймах першого десятиріччя XVII ст.

позитивні рішення щодо українських вимог можна по-

в'язати з певною кон'юнктурою, намаганням поляків

здобути підтримку православних у боротьбі за московсь-

кий престол, то успіхи 20-х років XVI ст. — цілковита

заслуга консолідованого українського суспільства, прові-

дну роль в якому на себе перебирало козацтво.

Еволюція українського козацтва

Наприкінці XV ст. на теренах України з'являється но-

ва суспільна сила — козацтво. Назва «козак» вперше зу-

стрічається у половецькому словнику XIII ст. У XIV—

XV ст. вона поширюється в Криму на означення кінної

варти (приміром, при консулі генуезької колонії Кафи).

Так називали найнижчий стан кримсько-татарського су-

92

Українські землі під владою іноземних держав...

спільства XV—XVI ст. Найімовірніше слово походить від

тюркського «кай-сак» — легконав'ючений.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються

в історичних джерелах 80—90-х років XV ст., коли

йдеться про населення центральної України, яке ходило

на різні промисли (в «уходи») — полювання, рибальство,

видобуток солі, селітри або займалося охоронною служ-

бою в південних українських степах — на кордоні між

Великим князівством Литовським і Кримським ханст-

вом. Тому теза про те, що начебто «посилення кріпацтва

у Речі Посполитій» спричинило появу козацтва, не від-

повідає історичним реаліям. З'явилося воно майже за

сто років до утворення Польсько-литовської держави.

Впровадження панщини та кріпацтва у Польщі, згодом

у Литві тільки стимулювало українське населення до по-

шуку кращої долі на півдні країни.

Козацтво постало у зв'язку з необхідністю захищати

українські землі від татарських набігів, наявністю бага-

тих незайнятих земель, що чекали на колонізацію

(«освоєння») зростаючою людністю Великого князівства

Литовського.

Згідно з сучасними підрахунками у 1450—1647 рр.

татари вчинили майже 160 набігів на українські землі,

внаслідок яких Україна втратила тільки убитими та за-

браними на ясир 2—2,5 млн осіб. Отже, охороняти кор-

дон, вести розвідку, пограничні війни з татарськими за-

гонами було нагальною потребою держави. Через це ки-

ївський воєвода Юрій Пац у 1489 р., намісник Черкас

Богдан Глинський у 1493 р., староста канівський і чер-

каський з 1514 р. Остафій Дашкович, київський пан

Криштоф Кмитич (1520) виступали організаторами і на-

віть безпосередніми керівниками козацьких загонів у

сутичках з татарами, московськими посольствами, що

ходили до Криму в пошуках союзників у війнах з Лит-

вою. Вони також ініціювали створення постійних залог у

прикордонних районах, напади на татарські міста (Оча-

ків) тощо. Водночас багато українців (селян, міщан,

шляхтичів) ходило на промисел у незайманий степ по-

низзя Дніпра. Це явище стало настільки поширеним, що

у 1499 р. київський воєвода видав уставну грамоту про

обов'язкову сплату козаками мита з прибутку: «а зага-

лом воєводі мають віддавати десяту [частину]».

Розвиток козацтва мав три стадії.

1. Кінець XV ст. — до 80-х років XVI ст. Протягом

століття козацтво було переважно суспільно-побутовим

явищем, не маючи сталої структури, організації. Тому і

достовірних згадок про нього небагато. Навіть перша

Політичне життя в Україні за часів Речі Посполитої

93

спроба його організації — Січ на о. Мала Хортиця, за-

снована в 1552—1558 рр. Д. Вишневецьким (Байдою),

оповита напівлегендарними сюжетами.

2. 80—90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає

чисельно, виникає два його різновиди: низове і городо-

ве, формуються організаційні структури (Запорозька Січ,

козачі реєстрові загони).

3. Перша половина XVII ст. Козацтво перетворюєть-

ся на провідника, оборонця і захисника інтересів україн-

ського суспільства, православ'я, стає політичною силою

Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають ра-

хуватись монархи Туреччини, Австрії, Московії.

Низове козацтво у 80-ті роки XVI ст. зробило своїм

центром Січ на о. Томаківка, що біля м. Марганця Дніп-

ропетровської обл. З 1593 р. до 30-х років XVII ст. Січ

знаходилась на о. Базавлук біля с. Капулівка Нікополь-

ського району Дніпропетровської обл. Це був військовий

табір і водночас козацька громада, товариство, організо-

ване на кшталт напівчернечого, напівлицарського орде-

ну, із своїми звичаями, законами. Тут проживали лише

чоловіки. Вони мешкали в простих куренях з дерева та

хмизу, вкритих від дощу кінськими шкірами. Назва

«курінь» означала також одиницю громадської організа-

ції. Традиційно їх було 38. Курінь об'єднував до 600 ко-

заків, які мали спільну скарбницю, був військовою та по-

части господарською одиницею. Як правило, десята час-

тина війська перебувала постійно на Січі. Решта, особли-

во влітку, була задіяна у промислах, роз'їздній службі

або у військових походах.

Головними елементами політичного устрою Війська

Запорозького були загальна козацька рада, інститут ко-

шового. Рада була органом прямої дії, їй належали певні

законодавчо-розпорядчі функції. Вона обирала кошового

отамана і старшину (суддю, осаула, писаря). Кошовий був

військовим головнокомандувачем, зосереджував всю пов-

ноту вищої виконавчої, адміністративної та судової вла-

ди, політичне репрезентував Військо перед іноземними

державами. У воєнний час він мав право діяти як необме-

жений диктатор, але без загальної ради всього Війська

не міг приймати принципових рішень. У всіх листах, рі-

шеннях значилося: «Отаман кошовий з усім старшим і

меншим Війська низового Запорозького товариством».

Суддя, осаул та писар, курінні отамани входили до адмі-

ністрації Війська. Прийняття радою будь-якого рішення

супроводжувалось відправленням релігійного ритуалу.

94                          Українські землі під владою іноземних держав...

Тому очевидці XVI—XVII ст. характеризували Січ як

«християнську козацьку республіку». Демократична

процедура проведення ради спиралась на засади рівно-

правності всіх козаків, право вільного обрання посадових

осіб, підпорядкування меншості рішенням більшості, що

політично згуртовувало товариство. Однак ці обставини,

а також несформованість колегіальних органів, що схи-

лялись би до принципів опосередкованої демократії, по-

роджувало охлократичні тенденції, маніпулювання умо-

настроями учасників ради.

Перші спроби перетворити козацтво на державне вій-

сько були в 1541 р., коли Сигізмунд І наказав укласти ре-

єстр (список) їх в Київському, Канівському та Черкасько-

му округах. Сигізмунд Август II у 1561 р., 1568—1572 рр.

також намагався організувати їх, вивівши з-під юрисдик-

ції прикордонних старост. Але перші офіційні державні

реєстри козаків датуються 1581, 1583, 1590 р., коли на

службу було взято 300, потім 600, 1000 осіб. За службу

вони отримували хутори навколо Переяслава, інших при-

кордонних міст. Так зароджувалась практика укладання

договорів між козаками як самостійною верствою (ста-

ном) і державою. Участь у переговорах з послами інших

держав про залучення козаків на службу до цісаря зміц-

нювало в них почуття політичної значущості й сили.

На інституційний розвиток козацтва вплинули універса-

ли короля Речі Посполитої Стефана Баторія 1578, 1582 р.

Запропонована ними організаційно-штатна структура регу-

лярного полку та публічно-правове оформлення козацького

імунітету в Україні використовувалися й надалі. У 20-ті ро-

ки XVII ст. уряд Речі Посполитої санкціонував адміністра-

тивно-територіальну побудову реєстрового війська з шести

територіальних полків на королівських землях. У 30-ті

роки XVII ст. старшина Війська Запорозького розділилася

на реєстрову з дислокацією у прикордонних містах, та нере-

єстрову — з дислокацією на Січі. Та все ж українське коза-

цтво було конкуруючим чинником щодо Речі Посполитої,

розвивалось на противагу її офіційним владним структурам.

Вплив зовнішньополітичних чинників на розвиток

козацтва постійно зростав. Війни між Річчю Посполи-

тою, Швецією, Туреччиною, Московщиною значно поси-

лили попит на військову силу в регіоні. Козацькі загони

залучали до різних збройних акцій. Так, 2 тис. вояків на

чолі з Самійлом Кішкою брали участь у бойових діях в

Лівонії. У 1618 р. майже 20 тис. козаків допомагали

польському королевичу Володиславу здобути московсь-

кий престол.

Політичне життя в Україні за часів Речі Посполиті

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ

96

Українські землі під владою іноземних держав... '•*6

Козаки активно ходили у морські походи на Крим і

Туреччину. В них, як правило, брали участь до 2 тис.

осіб на ЗО—40 човнах. У 1602 р. ЗО козацьких чайок та

кілька відбитих у турків галер під Кілією розгромили

турецький флот. Гучними подіями стали здобуття Варни

(1606), Синопа (1614), погром узбережжя біля Царгорода

(1615). У 1616 р. турецька ескадра була розгромлена бі-

ля Дніпровського лиману.

Посилення феодального гніту в Речі Посполитій знач-

но збільшило приплив новобранців у козацькі лави.

Українське населення, яке брало участь в колонізації

вільних земель «дикого поля» на південній Київщині,

Полтавщині, відчуло присмак свободи, принизливим

вважало повернення до стану залежного селянина, з не-

обхідністю відбувати 2—3-денну панщину, платити чинш

за землю, яку воно власноруч зробило придатною до сіль-

ськогосподарського виробництва. У цей же час активізу-

валася боротьба за захист національних і релігійних ін-

тересів. Відверте небажання польської еліти задовольни-

ти навіть мінімум прав, свобод, визнати рівноправність

українського населення спонукало козацтво до участі в

національно-культурному русі.

З появою на українському політичному небосхилі

гетьмана українського реєстрового козацтва Петра Сагай-

дачного козацтво перетворилося на потужну політичну

силу. Він також домігся об'єднання усіх верств українсь-

кого суспільства навколо козацтва. У жовтні 1619 р. з

тактичних міркувань погодився на принизливі польські

вимоги скоротити реєстр до 3000 осіб, на призначення

старшини королем, припинення самостійних виходів у

море. Водночас під прикриттям цього договору в 1620 р.

він добився відновлення православної ієрархії в Речі По-

сполитій, висвячення на митрополита Й. Борецького,

трьох єпископів, записався разом з усім козацьким вій-

ськом до Київського церковного братства.

Сагайдачний (Конашевич) Петро (бл. 1570—1622) — гетьман

українського реєстрового козацтва, політичний і культурно-прос-

вітницький діяч. Народився у родині шляхтича неподалік м. Самбора

на Підкарпагті. Навчався в Острозькій греко-слов'яно-латинській

академії, що на той час означало досить високу освіченість. У

1601 р. перебрався на Запорозьку Січ, звідки разом з козацькими

загонами здійснював воєнні походи у Молдову, Лівонію, а також

проти татар і турків. За талант полководця у 1606 р. козацькою ра-

дою вперше був обраний гетьманом козацтва. Безпосередньо за

його участі Військо Запорозьке стало регулярним військовим фор-

муванням, що здобуло славу як у Європі, так і на Сході. У 1618 р.

очолив 10-тисячне козацьке військо, що брало участь у поході

Політичне життя в Україні за часів Речі Посполитої

97

польського королевича Владислава на Москву. Добивався від Речі

Посполитої більшої автономії України, офіційного визнання Право-

славної церкви, вдаючись до переговорів та компромісів, оскільки

реально оцінював можливості Війська Запорозького. Обстоював

інтереси поміркованої козацької старшини, водночас був першим

гетьманом, який намагався для розвитку Української держави по-

єднати можливості усіх станів суспільства. У 1621 р. у битві під Хо-

тином з військами Османської імперії був тяжко поранений і в

1622 р. помер. Похований у Києво-Братському монастирі.

Частина козацької спільноти, не розуміючи далеко-

сяжних задумів П. Сагайдачного, обрала гетьманом

Я. Бородавку, але ця недовіра тривала недовго. У наступ-

ному, 1621 р., Річ Посполита вимушена була знов звер-

татись по допомогу до козаків та П. Сагайдачного перед

загрозою 120—150-тисячного турецького війська. Воно

було розбите під Хотином 65-тисячним польсько-україн-

ським військом. Це фактично денонсувало обмеження

угоди 1619 р. щодо чисельності козацького війська. Кон-

тингент українського козацтва протягом 20 років зріс

більше ніж у 20 разів. Неминучою була необхідність

юридичного закріплення здобутого козацтвом місця в по-

літичній системі Речі Посполитої. Українське козацтво

виробило власну емблематику. Найстаріша печатка, що

дійшла до нас з тих часів, належала гетьману Гнату

Васильовичу (1596 р.). На ній зображений лицар — ко-

зак з шаблею, підпертою обома руками. З 1620 р. козак

на печатці «коша Війська Запорозького» має на плечі

мушкет як додаткову характерну прикмету. У віршах на

похорон П. Сагайдачного це зображення вперше названо

* гербом низового Війська Запорізького».

Козацтво як нову українську політичну силу характе-

ризували такі особливості:

1. Поява козацтва започаткувала формування якісно

нового типу політичної людини (Ьото роїШсиз) в Украї-

ні. Якщо в попередню добу цей тип представляв лише

феодал (шляхтич), а решта, передусім селяни, були полі-

тично невиразною масою, то в особі козака поєднались

притаманна першим — політична свобода, другим — від-

даність власній землі, і додалась третя — людини євро-

пейського нового часу: дієвість, активність та підприєм-

ливість, на кшталт представника третього стану.

2. Козацтво засвідчило новий рівень політичної само-

свідомості народу. Головними складовими її ставали усві-

домлення поняття свого краю від Карпат до Сіверського

Дінця, від Полісся до Чорноморського узбережжя (а не ли-

ше землі як общинного поля чи власної ділянки), який на-

лежить відвойовувати та освоювати; українського козаць-

41-126

Українські землі під владою іноземних держав...

кого народу, що є відмінним та протистоїть ляхам, тата-

рам, московитам; прагнення до волі замість залежності;

військова звитяга замість пасивності; усвідомлення значи-

мості самоорганізації на демократичних засадах.

3. З появою козацтва розпочалось формування україн-

ської політичної теоретичної думки. В її основі — політич-

на спадщина (традиції) попередньої доби: Київської Русі,

доповнена та розвинута новітніми концепціями — релігій-

но-політичними (православних церковних братств), війсь-

ково-організаційними (С. Баторій, Й. Верещинський), вій-

ськово-політичними (П. Сагайдачний).

4. Політична структура козацтва у формі Запорозької

Січі стала ядром боротьби за національне визволення.

Навколо неї групувались всі інші політичні сили суспіль-

ства: реєстрові козацькі формування, церковні братства,

міські самоврядування, шляхетські повітові сеймики та

українські делегації на Вальні сейми Речі Посполитої.

5. Українці в особі козаків повернулись на міжнарод-

ну політичну арену як захисники християнського світу

від мусульманської загрози. Вони стали важливим полі-

тичним чинником на теренах Східної Європи, з яким

рахувалися правителі не лише сусідніх держав.

Отже, у XIV—XVII ст. українські землі розвивалися

в європейському контексті. Абсолютна влада монарха

(князя, короля) поступово обмежувалася постійно діючи-

ми органами магнатської (Пани-Рада) та шляхетської

(сеймики в повітах. Вальний сейм) демократії. Литовсь-

кі статути та Магдебурзьке право зафіксували політичні

гарантії частини суспільства. Статути були не тільки

зводом норм карного, цивільного права, але й конститу-

цією держави.

Після Люблінської унії більша частина українських

земель об'єдналася політичне в межах Речі Посполитої.

Це сприяло інтегруванню України в політичний, еконо-

мічний та культурний простір Європи. Водночас конфе-

сійні відмінності між православними українцями і като-

ликами-поляками суттєво вплинули на розвиток політич-

ної ситуації в Україні. Українська шляхетська і церков-

на еліта розкололась на реформаторів — прихильників

подальшої інтеграції в європейський світ і консерваторів,

які намагались зберегти недоторканими старі норми та

звичаї.

Паралельно з державними інституціями зародились і

набули самостійного значення козацтво, братський рух,

які стали осередками формування політичної культури

українців, важливим елементом якої було прагнення до

Політичне життя в Україні за часів Речі Посполитої

99

національного визволення. Козацтво як носій українсь-

кої державності синтезувало традиційні політичні цінно-

сті з новими, які активно утверджувалися у ранньонові-

тній Європі.

Запитання. Завдання

1. За яких умов українські землі в XIV ст. опинилися під владою

Великого князівства Литовського?

2. Політичний устрій Великого князівства Литовського — це крок

вперед чи назад порівняно з устроєм Київської Русі? Обґрунтуйте свої

судження.

3. Що спричинило утворення Речі Посполитої та якими були особ-

ливості перебування під її владою українських земель?

4. Які політичні та економічні зміни стались на українських землях

за час їх перебування в складі іноземних держав у XIV—XVII ст.?

5. Яке значення для подальшої долі українства мала полеміка між

представниками православної та католицької церков?

6. Як вплинув братський рух на політичну консолідацію українсь-

кого суспільства?

7. Охарактеризуйте причини і наслідки релігійного розколу в

Україні та появи на її теренах греко-католицької церкви.

8. Проаналізуйте основні етапи політичного становлення україн-

ського козацтва.

9. Що нового привнесло козацтво у формування політичної само-

свідомості народу?

5

Українська

національна революція і становлення української державності

Українська національна революція, політичним наслідком якої стало утворення Української козацької держави, засвідчила зрілість національно-державницької політичної еліти українського суспільства, прагнення більшості народних мас до політичної реалізації своєї самобутності. Проте за тогочасних складних геополі-тичних обставин, внутріполітичних процесів ця боротьба мала драматичні наслідки.

5.1. Соціально-політичні передумови української національної революції

На межі XVII—XVIII ст., після ополячення та окатоличення українських аристократичних родів і значної частини колись православної шляхти, в Україні починає формуватися власний середній клас з дрібної шляхти, яка залишилась вірною православ'ю, а також козацької старшини, середнього міщанства і православного духовенства.

Каталізатором процесу формування національної свідомості стала загроза втрати національної самобутності.

Соціально-політичні передумови української національної революції

101

Це змушувало українське шляхетство, хоча й з великими труднощами, об'єднуватися в політичну націю. Немало представників української еліти продовжувало схилятися до польської культури, зміцнювалися позиції уніатської та католицької церков. Погіршувалося становище представників більшості соціальних верств українського суспільства у зв'язку з недієздатністю виконавчих та судових структур на місцях. Не припинялися напади шляхтичів на маєтності сусідів, збільшувались податки та повинності селянства (посполитих).

Козацтво, яке вважало себе майже шляхетним станом, оцінюючи свій внесок у перемогу Речі Посполитої в так званій Смоленській війні, вимагало збільшення реєстру, повернення колишніх та надання нових привілеїв. Узагалі права та привілеї реєстрового козацтва не скріплювались королівською клятвою, яка б гарантувала їхню незворотність. Натомість польська шляхта домоглася вигнання козацької делегації з сейму, на якому мали обирати короля.

Хвиля повстань у 1551—1638 рр. проти латифундистів (їх спричинив вузькостановий конфлікт між козацтвом і шляхтою) змусила польську владу застосувати жорсткіший режим щодо козацької вольниці. Після поразки козацького повстання 1637—1638 рр. помітно ослабла політична активність запорожців. До цього спричинилися істотні обмеження козацького устрою і козацької демократії, але репресивні заходи Варшави проти козаків не зробили їх політичне інертними. Навпаки, у козацькому середовищі визрівали плани звільнення України від польсько-шляхетського панування, зростала увага до проблем політичного розвитку, в основі якого було неприйняття існуючого політичного режиму.

Козацтво у своїй політичній практиці вдавалося до вимог-звернень на адресу політичного центру Речі Посполитої, нерідко ультимативних, створювало політичні коаліції з православними церковними ієрархами, робило спроби налагодити політичні союзи з українською шляхтою та представниками протестантської опозиції Великого князівства Литовського. Його політична активність часто набирала радикальних форм, що відображалось у намаганні досягти політичних цілей з позиції сили. На початку 30-х років XVII ст. політична культура запорожців перейшла у фазу системної зрілості, свідченням цього стала їх готовність до участі у політичному житті Речі Посполитої в межах інституційних можливостей тогочасної політичної системи.

102 Українська національна революція і становлення української державності

Основу суспільної думки козацтва, як і в цілому українства, складали моральний консерватизм (традиціоналізм) і пошанування закону (легітизм). Перші ознаки пробудження українського народу до політичної творчості й боротьби з'явилися у другій половині XVI ст., коли польські урядовці помітили, що «козаки» мають «сирі-ааііз сіотіпапаі» — «гін до панування».

5.2. Політична культура козацтва та його лідерів

Формування політичної культури козацтва було поступовим процесом. Поставала вона як певне знання та усвідомлення тогочасних реалій суспільного буття. Симптоматичним виявом її став реформаторський проект (1596) Семерина Наливайка, який пропонував перенести політичний і військовий центр українського козацтва із Запорозької Січі на незаселені землі між Південним Бугом та Дністром, окреслював видозмінену, порівняно з традиційною, модель козацького устрою. С. Наливайко виходив з політичних принципів та ідеї сильної гетьманської влади, що суттєво відрізнялася від демократичних засад Війська Запорозького. Він намагався забезпечити собі якомога більшу свободу дій і реальну незалежність як від уряду Речі Посполитої, так і від традиційних норм ;

козацького співжиття. Ці його устремління простежуються в окресленні меж гетьманських повноважень: гетьман повинен мати власний реєстр, повну і необмежену І владу над козаками. В його програмі «санації» були пе- :

редбачені репресивні заходи проти козаків, які корилися | владі гетьмана. За ієрархією гетьман виступав володарем | «першої руки» (після короля) над козаками всієї Украї- | ни, будучи носієм автократичної влади. Відповідно пе- | редбачалося зниження політичного статусу Низового Вій- ' ська Запорозького. С. Наливайко пропонував ліквідувати гетьманську посаду на Запорожжі, замінивши її посадою поручника, підпорядкованого гетьманові, кардинально реорганізувати соціальну й організаційну структуру Вій-   ', ська Запорозького, щоб зробити його більш керованим. З цією метою він передбачав здійснити своєрідне реєстрування козаків. Дещо ширші права визнавалися лише за так званими «стаційними» запорожцями.

Політична тенденція плану Наливайка зводилася до регіонального автономного виділення військово-політичного утворення на території між Південним Бугом та

Політична культура козацтва та його лідерів

103

Дніпром. Найвиразніше це виявилося в ідеї відведення цьому війську окремої території в Дикому Полі, у вмотивуванні права козаків на стації, а також у формуванні режиму гетьманського єдиновладдя.

Наприкінці XVI ст. письменник Йосип Верещинсь-кий запропонував перенести на український ґрунт устрій козацтва за типом «класичної» лицарської корпорації. Ця ідея набула вигляду теоретичної моделі козацької держави у політичному проекті 1596 р. щодо розміщення, політичної реорганізації та економічного облаштування Війська Запорозького на Задніпров'ї. Ідея лицарських територіальних військово-політичних утворень з «вертикальною» політичною залежністю від уряду Речі Посполитої оформилася в проекті у концепцію васального козацького князівства. Утворення окремої української козацької держави в межах Речі Посполитої було на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії національної держави.

Верещинський виходив з того, що політичне представництво державної влади на Задніпров'ї, а також адміністративна влада над некозацьким населенням передавалися князю. Гетьманські повноваження звужувалися до військової влади над Військом Запорозьким. Стрижнем концепції економічного устрою Задніпровської козацької держави стало закріплення земельної власності за Військом Запорозьким у формі територіальних полків, яким відповідно до їх чисельності відводилася частина території князівства. Забезпечення матеріальних потреб «товариства Війська Запорозького» мало реалізовуватися за рахунок прибутків від володіння розташованими на території полку містами, містечками, хуторами.

Отже, Верещинському вдалося подолати стереотипне уявлення шляхтичів про козаків як найманців, коронних Рлуг, свавільних воїнів, бунтівників та грабіжників і Дійти думки, що вони такі ж лицарі, як шляхтичі, а значить, можуть розраховувати на статус повноправних підданих Речі Посполитої, користуватися відповідними джерелами прибутків і політичними правами. Ідея наближення соціального статусу козацтва до панівного стану, витворення запорожцями васального стосовно Польської Корони державного утворення, визнання новацій у сфері політичного життя суспільства стала значним теоретичним досягненням вітчизняної політичної думки ранньоно-вітнього часу.

Прикметне, що запорозька спільнота як певна політична організація спиралася на особливий інституційний механізм і принципи демократичного співжиття, мала

104 Українська національна революція і становлення української державності

специфічні політичні й психологічні орієнтації, чітко виражені політичні позиції, самосвідомість, систему цінностей, значний потенціал соціальної пасіонарності й політичної активності. Водночас козацтво було прикладом негативної стадійної флуктуації (хвилювання) в Україні, яка за своїм геополітичним положенням перебувала на межі трьох цивілізацій, що зумовило глибинні національні суперечності. Адже існування на межі ворожого степу несло загрозу смерті, всілякі ризики, необхідність терпіти труднощі. Це сформувало два типи психо-поведінкової реакції, українського характеру: уіта тахіта еі пегоіса — авантюрно-козацький та уііа тіпіта — зачаєність, самозаглибленість. У такий спосіб була деформована структура українського менталітету, в якій почали переважати соціальні, групові й особисті інтереси, а не національні, державні та суспільні. Протягом віків свідомість українців виявлялася на побутовому, культурному, релігійному рівнях, а не національно-політичному, внаслідок чого виробилася традиція зосереджуватись на приватних інтересах і виникла байдужість до громадсько-політичного, державного буття. Поряд з традиційним індивідуалізмом, що подекуди переростав в егоцентризм, почала проявлятись така риса української ментальності, як групо-центризм. Численні зради національних інтересів, вияви кар'єризму, угодовської політики представників вищої влади зумовили появу в українському характері сервіліс-тичних (рабських) ментальних рис — улесливості, підлабузництва, догідництва. Певною мірою ці риси були властиві й представникам козацтва.

Польська імперська політика щодо українських земель викликала потужний спротив в українських масах. На початку XVII ст. назрів конфлікт ментальностей. Хмельниччина стала спробою вирішити гострі політичні, національні, релігійні суперечності, забезпечити державно-політичне, суспільне, духовне впорядкування життя українців, статус релігії, церкви у суспільстві. У цій війні за віру православну релігійний зміст містився у політичних деклараціях, а духовенство відігравало суттєву роль у політичних процесах.

Події 1648—1676 рр. виявилися типологічне спорідненими з європейськими революціями XVI—XVII ст., які свідчили про зародження й утвердження на континенті нових суспільних відносин, нової цивілізації. Проте, на відміну від англійської та нідерландської революцій, що завершилися перемогою, українська зазнала поразки. Ці події відбувалися за гострого релігійного, соціального, еко-

Політична культура козацтва та його лідерів

105

немічного протиборства. Європейські історики XVII ст. називали їх «скіфсько-козацькою війною», «великою козацькою війною», «війною козаків з поляками». Якщо для польського соціуму вони означали трагедію, початок розпаду держави, то для українського — спробу створити васальну державність на основі козацтва під протекторатом могутнішої держави. Тобто йшлося про створення ортодоксальної козацької республіки, структурно пов'язаної з Польщею, але яка політичне та культурно більше схилялася до московського сходу, шукаючи там опори.

На цей час сформувалася одна з найважливіших політичних ідей, що визначала стратегію гетьманів та козацької старшини, а потім — всіх провідників української нації: необхідність використання суперечностей і конфліктів між сусідніми державами для здобуття свободи. Ця ідея дала змогу українцям вистояти, зберегти національну ідентичність, але вона принесла й немало лиха Україні, особливо тоді, коли лідери занадто переоцінювали значення третіх сил, занадто покладалися на потенційних покровителів. Така поведінка не була ні проявом примітивного інтриганства, ні свідченням браку державницьких намірів, ні бажанням перетворити Україну на маріонеткову державу. Скоріше, це була реакція на надзвичайну складність геополітичного становища України. Деякою мірою таємні домовленості, маневрування, політичне лицемірство відповідали теоретико-ідеологічним настановам і політичній практиці тієї епохи.

Козацтво — провідна сила національно-визвольної боротьби українського народу

Рушійними силами української революції стали козацтво і селянство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєдналася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, заможне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі верстви, які брали в ньому участь, прагнули звільнитися з-під влади Польщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були не однаковими, а дії розрізненими. Селянство, низи козацтва і міщанство прагнули знищити кріпосницькі порядки, а українське шляхетство та реєстрова старшина обмежувались завданнями національного визволення, їх підтримували верхи міщанства й духовенства.

106 Українська національна революція і становлення української державності

Однією з особливостей революції став небачений розмах покозачення населення. Козацький стан приваблював землеробів, ремісників, інші верстви тим, що давав певні пільги у землеволодінні, користуванні млинами тощо. Чимало людей саме через це хотіло «покозачитися». Водночас періодичними були «чистки козацтва».

Український визвольний рух набув розмаху вже наприкінці лютого — на початку березня 1648 р., охопивши південь Київщини й Брацлавщини. У травні він переріс у масове антифеодальне повстання, яке, поширившись на східні, центральні й західні землі, наприкінці липня переросло в селянську війну під гаслом «змішати ворожу кров у полі з жовтим піском». За деякими даними, гетьман мав навіть намір судити полковника Максима Кривоноса за надто жорстоке ставлення козаків його полку до жителів польських і єврейських общин. До аналогічних жорстких дій вдавалася й інша сторона, про що свідчить універсал коронного гетьмана Миколи Потоць-кого (лютий 1648 р.), в якому він погрожував пограбувати все майно повстанців і поголовно знищити їх сім'ї. Попри грабіжницький і розбійницький характер боротьби, жорстокість, що сягала крайніх меж, її сутність полягала в ліквідації існуючої моделі соціально-економічних відносин, здобутті особистої свободи й утвердженні вільного (фермерського типу) землеволодіння тощо.

Б. Хмельницький на першому етапі боротьби був досить обережним щодо гасла про юридичне незалежну козацьку Україну, виходячи передусім з тодішніх політичних правил і реального місця Війська Запорозького в системі європейського світопорядку. Водночас фактом вільного вибору суверена (правителя) він визнав за собою практично незалежний статус. У його політичній програмі поєднувалися традиційні й новаторські ідеї, які спирались на синтез демократизму охлократичного ґатунку, авторитаризму й релігійного відродження православ'я.

Хмельницький Богдан (бл. 1595—1657) — гетьман Війська Запорозького, видатний український політичний і державний діяч, полководець. Народився на хуторі Суботів у сім'ї чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Навчався у Київській братській школі, Ярославському (Львівському) колегіумі. Знав польську, латинську, турецьку й татарську мови. Замолоду брав участь у козацьких походах проти турків і татар, збройних виступах проти Речі Посполитої. Обирався до складу посольств, що вели переговори з польським королем про послаблення утисків та французькими послами щодо найму козаків на службу до короля Франції. У 1647 р. разом із сином Тимошем прибув на Запорожжя, а у 1648 р. на козацькій Раді був обраний гетьманом. Цього ж року під його керівництвом поча-

Політична культура козацтва та його лідерів

107

лася національно-визвольна війна проти Польщі. Для результативних воєнних дій проти Речі Посполитої був змушений шукати союзників — укладав військово-політичні угоди з Трансільванією, Туреччиною, Московським царством. Займався питаннями створення української козацької армії, розбудови державності: запровадив статут «Про устрій Війська Запорозького", козацько-адміністративно-територіальний устрій, надавав значення зміцненню кордонів, активізації зовнішньополітичних зносин. У складній геополітичн'ій ситуації держави Хмельницький був змушений укласти з Московщиною Переяславський військово-політичний союз. Але після цього намагався зміцнити суверенітет Української держави. Помер у 1657 р. й похований в Суботові.

За тодішньої ситуації кожний стан був своєрідною корпорацією зі своєю внутрішньою ієрархією, відносно автономною, але внутрішньо конфліктною суспільною групою. При цьому соціальний конфлікт в українському суспільстві визрівав давно. Саме масовий рух усіх верств проти економічного, соціального, політичного, національного і релігійного гніту довів, що рушійною силою історії є народ («дух цілого»).

Козацтво, яке стало провідником національно-визвольної боротьби й інтенсивно формувало зародки національної державності, спромоглося до 1648 р. виробити в узагальненій і розпливчастій формі лише ідею обмеженої автономії. В козацькому менталітеті все ще переважали соціальні й релігійні інтереси (бажання зрівнятись у правах зі шляхтою, захистити православну віру) над національно-політичними. Отже, ні Б. Хмельницький, ні його соратники, піднявши на початку 1648 р. повстання, яке переросло у національно-визвольну війну, не мали справжньої програми створення незалежної Української держави, що трагічно позначилося на результатах цієї боротьби.

Влітку 1648 р. більшість старшини й козацтва ще не усвідомлювала необхідності домагатися автономії, виявляла готовність змиритися з диктатом Речі Посполитої за умови скасування «Ординації» 1638 р. Наприклад, полковник Яків Хмелько у листі до київського воєводи Яна Тишкевича від 20 травня 1648 р. наголошував на намірах козаків дотримуватися лише давніх прав та вольно-стеи і в жодному разі не «привласнювати держави його королівської милості і Речі Посполитої». Про це свідчить і те, Що відправлене на початку червня до Варшави українське посольство не мало повноважень домагатися автономії.

Існували серйозні розбіжності й між окремими козацькими полками, яких у різні часи налічувалося від 16 до 36, в основному через специфічні позиції старшинської шляхти. За реєстром 1649 р. на 40475 козаків при-

108 Українська національна революція і становлення української державності

падало 1324 шляхтичі. Корінними полками вважалися Чигиринський, Білоцерківський, Переяславський, Кор-суньський. Канівський, Черкаський, східні сотні Київського. До новостворених козацько-шляхетських полків належали: Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський, Стародубський. Полками з орієнтацією на Запорозьку Січ були: Полтавський, Гадяцький, Миргородський, Лубенський, частина Уманського, південні сотні Чигиринського. До шляхетсько-козацьких полків належали:

Брацлавський, західні сотні Київського (на базі Овруцького полку), частина Уманського. Полки Північно-Схід-ної України мали особливу позицію щодо багатьох політичних питань.

Незважаючи на те, що всередині козацтва точилася боротьба угруповань, створювалися впливові клани, що змагалися за вплив на гетьмана, Б. Хмельницький намагався порушити геополітичну систему, в якій домінували великі держави, підкоривши під владу козацької України Молдову й Волощину. Проте козацька Україна ще не була здатна відігравати роль імперської структури, тим більше, що на Балто-Чорноморських просторах вели боротьбу за ці землі Росія, Швеція, Польща, Туреччина.

У визвольній війні козацтво поступово відходило від підтримки кандидата на трон Речі Посполитої і союзу з ним проти магнатів і шляхти в надії, що вдячний монарх виконає їхні станові та релігійні вимоги. Б. Хмельницький, переосмислюючи уроки кампанії 1648 р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко формулює національну державну ідею: створення незалежної соборної держави в етнографічних межах України. За словами М. Грушевського, з початку 1649 р. програма незалежності України від Польщі не покидала голову гетьмана. Під час переговорів з тодішнім київським воєводою, представником польського уряду Адамом Кисілем, у лютому 1649 р. він кілька разів акцентував увагу на своєму намірі звільнити «з лядської неволі... народ всієї Русі», відірвати «від ляхів всю Русь і Україну». Причому до складу держави мали ввійти всі етнічно українські землі «по Львів і Галич».

Хмельницький почав усвідомлювати спадкоємне право Української держави на територіальну спадщину Київської Русі, що перебувала в складі Речі Посполитої: «І вступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і у неволі бути у них не хочемо». Тому під

Політична культура козацтва та його лідерів

час походу українського війська в червні 1649 р. він мав уже чітко сформовану мету: добитися створення незалежної Руської держави від Перемишля до московського кордону. Однак це не означає, що його політична програма мала однобічне спрямування. Хмельницький також виступав за біполярну модель союзу з Кримом, не відмовлявся від пошуків протекції московського царя, намагався відновити політичний діалог з Польщею, планував створити антитурецький альянс разом з Росією та Швецією.

Нову політику гетьмана у січні 1649 р. санкціонував єрусалимський патріарх Паїсій, який (очевидно, не без старань Б. Хмельницького) в супроводі козацького конвою виїхав до Москви, де прохав царя прийняти під свою «високу государеву руку» Низове Військо Запорозьке. Впливали на гетьмана й церковні діячі Києва (за винятком київських ієрархів, які принципово засуджували повстання) — носії національної ідеології в її визвольному, конструктивно-державницькому аспекті. Якщо боротьбу з повстанцями католицька держава освятила іменем Папи Римського, то патріарх Паїсій пропонував створити міжнародну православну Лігу за участю уряду Гетьманщини — репрезентанта національної української державності.

Під поняттям «Гетьманат» слід розуміти систему козацького управління, юридичне визнану Польщею у серпні 1649 р. Територія ж трьох воєводств, на котру поширювалася влада гетьмана, тобто Київське, Брацлав-ське та Чернігівське воєводства, називалася Гетьманщиною. За Зборівським договором король визначив таку лінію козацько-українського кордону: ДністерЯмпіль— Брацлав—Вінниця—Погребище—Паволоч, Корости-шев—Горностайпіль—Димер—Дніпро—Остер—Чернігів—Ніжин—Ромни. Столицею Гетьманату вважався Чигирин, пізніше — Глухів і Батурин. Гетьманат, або Держава Війська Запорозького, мав свій символ — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею і списом, який стримів у землі поряд з козаком. Аналогічною була й печатка Віська Запорозького.

Єдиного кольору прапора для України в ті часи не існувало. Січова корогва (прапор) була, наприклад, червоного (малинового) кольору, з одного боку на ній зображався у білому кольорі Архангел Михайло, з іншого — білий хрест, оточений небесними світилами. Прапори полків були різних кольорів, переважали малинові, червоні, блакитні, жовті.

КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА ЗА ГЕТЬМАНА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО (1648-1657)

державницькі процеси в Гетьманщині                               111

На початку 1649 р. в універсалах Б. Хмельницького теза про особисту образу як причину виступу проти шляхти поступається тезі про боротьбу за права православної віри, захист усіх верств українського населення. На переговорах у Переяславі (лютий 1649 р.) з польською делегацією гетьман заявив: Львів, Галич, Холм і прилеглі до них землі повинні відійти під козацьку юрисдикцію, унію необхідно знищити, а реєстр козаків збільшити.

Щоб стимулювати процес передачі землі у власність селян, Б. Хмельницький планував здійснити поступовий перехід від панщини до натуральної та грошової ренти, але ці наміри не вдалося втілити в життя через опір старшини, яка поривалася заповнити соціальну нішу, яку раніше займала польсько-литовська та окатоличена українсько-білоруська шляхта. Отже, наявність вільнонайманої робочої сили не відповідала рівню економічного світосприймання козацької верхівки. Вважаючи, що привілейоване становище козацтва — своєрідна плата за ліквідацію ним польсько-шляхетського панування, старшини виражали неприкрите невдоволення розпорядженнями гетьмана щодо так званих рангових маєтностей, які на її думку, були незначними. Б. Хмельницький жалував верхівці козацтва лише вітряки, хутори, будинки, невеликі села.

5.3. Державницькі процеси в Гетьманщині

Незважаючи на складні внутрішні та зовнішні політичні умови, Б. Хмельницькому вдалося сформувати 100—150-тисячне військо. Хоча вищим органом козацької державності, як і раніше, вважалася загальнокозацька рада, гетьман намагався скликати її якомога рідше, а рада генеральних старшин фактично мала дорадчий статус. Псевдореспубліканські методи не влаштовували Б. Хмельницького, і він вперто запроваджував принцип максимальної централізації управління, а в перспективі — систему спадкоємного гетьманства, зосередивши у своїх руках до 1650 р. всю повноту військової, адміністративної, фінансової і судової влади. На цей час були також визначені основні джерела фінансових надходжень: прибутки від промислів, торгівлі, земельного фонду, що знаходився У підпорядкуванні Скарбу Війська Запорозького, податки, оренда, різні збори (тільки від митних казна одержувала До 100 тисяч злотих), конфіскована контрабанда.

державницькі процеси в Гетьманщині                               111

112 Українська національна революція і становлення української державності

До кінця 1648 р. контрольована гетьманською канцелярією територія України становила 200 тис. кв. км і простягалася від Слобожанщини до Галичини. Адмініст- | ративно вона поділялася на полки, сотні й курені. До ку- ;

реня входив хутір або село, де було від 10 до 40 козаків; '. сотня налічувала їх від 70 до 300, у полку було 7—10, а то й 20—22 сотні. У містах фактично існувало двовладдя: поряд із городовими отаманами функціонували магістрати й ратуші. Наміри поширити козацький устрій на міста реалізувати не вдалося через опір міщанства, яке боролося проти старшинських амбіцій з такою ж упертістю, як раніше опиралося домаганням магнатів. Була ліквідована польська система судочинства, яке почало орієнтуватись на статті Литовських статутів і давні звичаєві закони козацтва, що призвело до правової плутанини та зловживань.                               І

Загалом українське суспільство на території Гетьманщини мало перспективу перейти до буржуазного способу життя, але цього не сталося, оскільки правляча верхівка відстоювала норми і традиції середньовіччя у сфері державного устрою,                                     і

Водночас боротьба ставала дедалі непримиреннішою через релігійну нетерпимість. Польські війська вважалися захисниками католицизму, а дії українців стимулювали до підвищеної активності православних ієрархів різних країн. Починаючи з 1649 р., до московського патрі'-арха Йосипа і царя прибували з візитами не тільки єрусалимський патріарх Паїсій, але й назаретський митрополит Габріель, константинопольський патріарх Єремія III, митрополит Наупаттос. Усі вони, виконуючи побажання Б. Хмельницького, переконували керівництво Московії в необхідності об'єднання православного слов'янства, встановлення опіки над Балканами.

Зборівський мирний договір, укладений у серпні 1649 р. Б. Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром, виявився занадто крихким ще й тому, що більшість польських аристократів і шляхти вважала його умови невигідними для Речі Посполитої, а селянські маси України — несправедливими щодо себе. Виграла від нього тільки частина козацтва, в основному старшинська. Адже генеральний писар одержував щорічну платню в 1000 злотих, генеральний обозний — 400, полковники —по 300, а рядові козаки — по ЗО злотих (хлібина коштувала 1 грош). Крім того, старшина володіла ранговими маєтками, на яких працювали залежні селяни, які мріяли про козацький статус. Щедро винагороджений

Державницькі процеси в Гетьманщині                               113

був гетьман. Але мир означав і втрату території шести полків, зростання масового невдоволення, пограбування союзниками-татарами 70 населених пунктів Подільського воєводства. Хоча національна козацька республіка не була державою у повному розумінні слова, вона все ж мала найхарактерніші ознаки держави:

1. Політична влада. Її уособлювала козацька старшина — нова генерація українського панівного класу. Зосередження в руках фактично довічно обраного гетьманом Б. Хмельницького основних політичних, адміністративних, судових та військових функцій призвело до того, що найважливіші питання він вирішував самостійно, перетворившись на військового диктатора. Його влада була більшою за президентську і наближалася до царської. Не випадково сам Б. Хмельницький був носієм ідеї українського монархізму у формі самодержавного гетьманства, яке б передавалося за спадковістю, а не через процедуру виборів.

Вищим законодавчим органом влади була загальна рада (коло), в якій брали участь усі козаки. У її компетенції були питання військового устрою, війни і миру, обрання старшини, розподілу земель, переговорів з представниками інших країн. Водночас вона була й судовою інстанцією. Збиралася рада раз на рік (1 січня), а також за потреби (неординарні ради). Зібрання козаків за їх власною ініціативою називалися чернецькою або чорною радою.

Вища виконавча влада на Січі належала кошу в особі кошового отамана, який діяв у межах своїх «вольностей». Розподіл владних повноважень був умовним, здійснювався на основі започаткованого в Київській Русі звичаєвого права, регулюючого документа щодо цього не існувало.

2. Чітко окреслена територія. Вона, однак, не була стабільною через військово-політичну ситуацію (крім Середнього Подніпров'я і Запорозької Січі).

3. Політично-адміністративний устрій. Його утворював своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрація, курінні й городові отамани. Магістрати й ратуші здобули право на самоврядування. Найважливішим структурним підрозділом гетьманського уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адміністративне, фінансове й судове управління.

4. Суд і судочинство, судова система. Продовжували Діяти Литовські статути, Магдебурзьке право, посилювався вплив козацького звичаєвого права. З'явилося й

114 Українська національна революція і становлення української державності

нове джерело права — гетьманські універсали як акти вищої виконавчої влади, обов'язкові для всього населення Гетьманщини.

5. Суттєві зміни у соціально-економічному устрої. На території Наддніпрянщини селянсько-козацьке дрібне землеволодіння стало основним.

6. Фінансова та податкова системи, збройні сили, міжнародні зв'язки. Це свідчило про зрілість внутрішнього державно-господарського механізму, зовнішніх зносин.

Виникнення і розвиток державних та військових структур відбувався поза класичною схемою: держава — військо. Якщо у сусідніх народів армія створювалася для вирішення завдань зовнішньої політики, то в Україні організоване у військову силу козацтво створило (за традиціями Запорозької Січі) в 1648 р. свої державні інститути з метою максимальної мобілізації сил народу. Військові структури були не тільки ініціатором побудови державної системи, а й базою для її створення. Провідна їх роль виявилась у тому, що козацька військова адміністрація контролювала всі сфери суспільного життя, крім релігійної. Водночас відбувався процес згортання республікансько-демократичних інститутів на користь монархічної форми правління. Усунення козацьких мас від управління державою, добір керівних кадрів за «свояцьким» принципом згодом призвели до того, що рядове козацтво спокійно спостерігало обмеження автономних прав України у складі Російської імперії.

5.4. Політичні тенденції в українському суспільстві

Формуванню української державності стали на заваді несприятливі умови всередині Гетьманщини та невигідна для неї міжнародна ситуація. Про незавершеність цього процесу свідчать недиференційованість органів влади, невизначеність території та кордонів, паралельне існування двох влад — козацької та королівської, що було зумовлено визнанням гетьманом сюзеренітету (верховного права) короля Польщі. В Гетьманщині великих масштабів набули люмпенізація суспільства, анархо-охлократичні рухи соціальних низів.

Під час складання реєстру (гетьман наказував старшинам дещо збільшувати його) і повернення в Україну польської шляхти спалахнули повстання, які очолювали

Політичні тенденції в українському суспільстві

полковники-радикали: брацлавський — Данило Нечай, миргородський — Михайло Гладкий. На Микитинській Січі підняв бунт козак Черкаського полку Яків Худолій, якого навіть обрали гетьманом Війська Запорозького на противагу Хмельницькому. Коли ці повстання почали загрожувати стабільності козацького устрою, Б. Хмельницький 20 вересня 1650 р. видав універсал про застосування смертної кари до їх керівників та активних учасників. Деяких бунтівних старшин було страчено, зокрема й Я. Худолія. Наприкінці травня 1650 р. гетьман звільнив з посад кількох опозиційних старшин.

Дедалі більше ускладнювалось зовнішньополітичне становище Гетьманщини. Польща намагалася втягнути її до антитурецької ліги, кримський хан схиляв Б. Хмельницького до походу проти Москви. У серпні—вересні 1650 р. 70-тисячне козацько-татарське військо здійснило похід у Молдову, щоб примусити тамтешнього господаря Василя Лупула зайняти дружню позицію щодо України, а також видати дочку Розанду заміж за старшого сина гетьмана Тимофія.

У результаті місії до Стамбула київського полковника Антона Ждановича султан Мухамед IV навесні 1651 р. погодився вважати Б. Хмельницького своїм васалом, тримати при султанському дворі його постійного резидента. На знак приязні султан надіслав гетьману свій каптан, грамоту, пробачив похід у Молдову, велів кримському хану підтримувати союз із Б. Хмельницьким. Це відбувалося вже після того, як гетьман відправив посольство до російського уряду з проханням прийняти Військо Запорозьке під «государеву руку».

Після смерті в серпні 1650 р. канцлера Речі Посполитої Єжи Оссолінського, який був прихильником компромісу з козацтвом, у Варшаві посилила свій вплив партія непримиренних на чолі з гетьманом М. Потоцьким, яка виступала за ліквідацію козацького «бунту» силою. Воєнні ДІЇ відновилися в лютому 1651 р. нападом козаків полковника Івана Богуна на поляків, а наприкінці травня козацька рада прийняла ухвалу про наступ на Річ Посполиту.

Після поразки козацько-селянської армії під Берестечком влітку 1651 р. було підписано Білоцерківський мир (з 2 липня 1652 р. він не виконувався) як «милість короля до своїх підданих». Ним передбачалося зменшити кількість реєстрових козаків до 20 тисяч, під владою гетьмана залишалась тільки Київщина, він втрачав право на здійснення зовнішньої політики; до своїх маєтків поверталися шляхтичі та євреї. Договір сейм не ратифі-

116 Українська національна революція і становлення української державності

кував, що дало змогу Б. Хмельницькому його порушувати. Проте незгодних з договором козаків та старшин, які нападали на польських дипломатів, гетьман карав досить жорстоко — до сотні їх було страчено. Проте антигетьман-ська опозиція не заспокоювалась, до неї входили полковники: чернігівський С. Подобайло, миргородський М. Гладкий, вінницький І. Богун, корсуньський Л. Мозиря. Вперто зривалося складання реєстру в Білоцерківському та Кор-суньському полках.

На Лівобережжі з'явилися самозвані претенденти на гетьманську булаву, на Запорожжі підняв бунт М. Судима, який хотів оголосити гетьманом Тимофія Хмельницького. Стративши кількох організаторів заворушень, гетьман у січні 1652 р. закінчив складання козацького реєстру.

Незадоволення народних мас труднощами війни проявлялося і в масовому переселенні на Слобожанщину — під захист московської влади. Тисячам козаків .та посполитим Чернігівського, Ніжинського, Миргородського, Полтавського, інших лівобережних полків надавались там економічні привілеї та пільги. В листі до нового путивльського воєводи Ф. Хилкова Б. Хмельницький висловив бажання якнайшвидше бачити Україну під рукою московського царя. Щоб пригасити незадоволення, вже наприкінці березня 1652 р. гетьман відновив війну з Польщею, розгромивши 23 травня (1 червня) 20-тисячне військо польських гетьманів М. Калиновського і 3. Пшиємського під горою Батіг. Щоб забезпечити синові Тимофію молдовський трон, Б. Хмельницький направив у Молдову Вінницький, Брацлавський, Уманський полки для боротьби з ворогами господаря Лупула. Похід закінчився восени 1653 р. поразкою козаків, загибеллю Тимофія, погіршенням відносин з Трансільванією і Валахією.

Загалом 1653 р. приніс Україні багато горя, соціальних потрясінь, дипломатичних і політичних невдач. Внаслідок спустошення Подільського воєводства й південної частини Волині в козацькій армії відчувалася нестача продовольства. У червні обурені козаки докоряли гетьману за продовження тривалих воєнних дій, потурання синові, за спустошення міст і сіл, голод, моровицю, неясність перспектив політичного становища Гетьманщини. На початку червня 1653 р. було розкрито чергову змову проти Б. Хмельницького, а її організаторів страчено. Людські втрати в чотирьох воєводствах України становили щонайменше 40—50 відсотків населення, багато козаків не могли виконувати військову повинність і переходили в стан міщан чи селян. Гетьман вдавався до

Політичні тенденції в українському суспільстві

117

репресивних заходів щодо козаків, які намагалися уникнути військової служби. Лютували епідемії чуми й холери. Наприкінці року виникла серйозна криза в українсько-кримських відносинах. Підписання у грудні кримським ханом сепаратного миру з Польщею було зумовлено забороною гетьмана брати ясир на козацькій території, зближенням з Росією (6 грудня 1653 р. на старшинській раді було схвалено рішення щодо московської протекції). У червні старшинська рада втретє відхилила ідею союзу з Оттоманською Портою, але її рішення Б. Хмельницький приховав від султана. Блокуванню з Туреччиною найбільше опиралися І. Виговський та А. Жданович.

Головні складові геополітичної рівноваги в регіоні змінилися не на користь української самостійності. Сталося це через політику Криму, що в 1649 р. дозволив Польщі уникнути розгрому під Зборовом, трагічну Берестейську битву 1651 р. Саме «кримський» чинник, провал зовнішньополітичного курсу гетьмана у Придунайсь-кому регіоні стимулювали становлення нової системи міжнародних відносин, що склалася після 1654 р. Вона зумовила масштабні геополітичні зрушення в центральноєвропейському регіоні.

Союз Гетьманату з Московською державою

Земський собор росії ще в 1621 р. вирішив забрати силою від Польщі Смоленщину й Сіверщину, укласти союзницький договір зі шведами. З цією метою царський уряд за 1625—1630 рр. надав Швеції субсидій на 2,4 млн рейх-сталерів, поставляючи зерно за собівартістю, без мита і монопольного прибутку, щоб посилити Швецію в боротьбі проти Речі Посполитої. Водночас події 1648—1653 рр. засвідчили, що українські козаки спроможні створити власну державу, зруйнувавши при цьому Польщу. Російський цар збагнув, що союзом з Військом Запорозьким можна відкрити собі шлях до Чорного моря, Балкан, Центральної Європи. З донесень дипломатів московська илада знала, що козацька старшина не переймалася умовами політичної автономії. «Кошмар коаліцій» не випадково переслідував козацьку еліту з середини XVII до пер-"ВДх десятиліть XVIII ст. На жаль, в Україні воля до незалежності виявилася слабшою, ніж бажання старшини зберегти свої привілеї у протиборстві з козацтвом; міщани конфліктували з панами й старшиною, братства — з Духовенством. І всі шукали силу, що допомогла б їм по-

118 Українська національна революція і становлення української державності

долати супротивника. До того ж політичне Україна була поділена між Польщею та Росією, культурно — між Сходом і Заходом.

У 1650 р. патріарх константинопольський Партеній II і патріарх єрусалимський погрожували Б. Хмельницькому анафемою, якщо він відмовиться від протекторату православного московського царя. Політична ситуація в 1653 р. не залишала надій на мир з Польщею, а турецько-татарське покровительство вважалося неприйнятним. Тому гетьман навесні—влітку 1653 р. активізував дипломатичні контакти з царем (за 6 років боротьби Б. Хмельницький направив до Москви 10 посольств).

У свою чергу московський цар, втративши надію на здобуття польського престолу, в березні 1651 р. анулював «вічний мир» з Річчю Посполитою від 1634 р. Побоюючись зближення гетьмана з Кримом і Туреччиною, цар, мабуть, повірив погрозам гетьмана піти під владу мусульманських володарів, якщо не одержить протекцію Москви. Фактично наміри Б. Хмельницького і царя збігалися не тільки щодо мети — ослабити Польщу, але й щодо звільнення балканських християн від влади Порти. Обидва вони підтримували зв'язки з болгарами та сербами, тому під час війни Туреччини з Венецією частина султанського флоту постійно перебувала біля Чорноморського узбережжя, боячись нападу козаків.

8 січня 1654 р. у Переяславі почалася рада, яка прийняла рішення, що суттєво змінило українську історію. У ній взяли участь представники козацької старшини, козаки Переяславського полку та мешканці Переяслава. Представників Запорозької Січі на цій раді не було. Після короткого виступу Б. Хмельницького і читання царської грамоти гетьман, посли та старшини пішли до Успенського собору, де сталося перше непорозуміння між сторонами. Б. Хмельницький висловився за обопільність присяги, прагнучи, щоб боярин Василь Бутурлін присягнув від імені царя, що той захищатиме Україну від Польщі й не порушить прав і вольностей усіх станів українського суспільства. Посол відмовився, посилаючись на те, що цар свого слова не міняє. Після довгих суперечок українська сторона погодилась, що слово царя заміняє присягу з його боку; гетьман зі старшиною присягнули на тім, «щоб бути їм із землями й городами під царською великою рукою навіки невідступне». Гетьман і старшина домагалися від В. Бутурліна хоча б писаної декларації про те, що права й вольності України залишаться незмінними, але той відмовився і від цього. Взагалі ніякого письмового договору в Переяславі підписано не було. Ви-

Політичні тенденції в українському суспільстві

119

значення відносин в усіх сферах між Україною і Московщиною було відкладено на деякий час.

Протягом двох наступних днів старшина з послами обговорювали деталі майбутньої угоди. Головним у ній було те, що між Україною і Московщиною укладено військовий союз, протекція московського царя поширювалася на територію Лівобережної України та давалась царська гарантія збереження всіх прав і вольностей усіх станів українського суспільства.

З Переяслава московські посли поїхали по Україні приводити до присяги населення, що здійснити було непросто. В Полтавському та Кропив'янському полках московських послів побили киями. Відмовилися присягати полковник І. Богун та І. Сірко, який, зібравши невдово-лених, подався з ними на Січ, Уманський та Брацлавсь-кий полки. Проте якихось значних виступів проти складання присяги не було.

Наприкінці березня 1654 р. українські посли — генеральний суддя Семен Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря — привезли цареві проект договору у формі петиції з 23 розділів. Основними його пунктами були:

— невтручання царських представників у справи місцевих судів та управління;

— збереження прав і вольностей Війська Запорозького, козаків, шляхти та міщан;

— 60-тисячний козацький реєстр;

— виборність гетьмана і старшини;

— встановлення платні реєстровим козакам;

— право гетьмана приймати чужоземних послів;

— участь московського війська у війні з Польщею.

Два тижні тривало обговорення статей договору. Цей документ, що складався з 11 частин, увійшов в історію під назвою Березневих статей. На жаль, оригінал його не зберігся.

27 березня 1654 р. українські посли одержали відповідь щодо статей договору, царську грамоту з привілеями Війську Запорозькому, грамоту про права й привілеї української шляхти, грамоту гетьманові на володіння Га-дяцьким староством. Майже всі пропозиції української сторони були враховані царем, лише в пункті про міжнародні зносини гетьману заборонялося самостійно вести переговори з Польщею і Туреччиною.

Московський договір 1654 р. був так неясно сформульований, що обидві сторони вкладали в нього різний зміст й кожна підходила до нього з урахуванням лише власних інтересів. До цього часу серед істориків немає

120 Українська національна революція і становлення української державності

одностайності щодо його тлумачення. Україна вбачала в договорі лише військовий союз, про що свідчить активна дипломатична діяльність гетьмана у наступні роки, а Москва з перших днів намагалася змінити політику протекторату на підкорення української території.

Російський історик державного права В. Сергієвич вважав, що цей договір є персональною унією, тобто, він об'єднував дві держави під владою одного спільного монарха (подібно до Кревської унії 1385 р. між Литвою і Польщею). М. Грушевський був переконаний, що договір встановлював васальну залежність України від Москви. Російські історики І. Розенфельд та В. М'якотін вбачали в договорі інкорпорацію (входження) України до складу Московської держави. В. Липинський твердив, що в 1654 р. утворився звичайний військовий союз України й Москви проти Польщі, подібний до тих, які Б. Хмельницький уклав раніше з Кримом і Туреччиною, а згодом зі Швецією.

Об'єктивно договір засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна знайшла сильного союзника. На її території було збережено власну військову, адміністративну та судову владу. Православна церква, як і всі віруючі, вже не зазнавала релігійного переслідування. На той час Москва ще не мала принципових планів щодо відносин з козацькою Україною. Уряд гетьмана також не зовсім усвідомлював можливий розвиток відносин з Московською державою. До того ж йому бракувало необхідного дипломатичного досвіду, гнучкості й послідовності у міждержавних справах. Проте загалом Переяславсько-московський договір 1654 р. не перекреслював досягнень української нації у державотворенні. Він офіційно узаконив державний суверенітет Гетьманату, засвідчив правову форму його відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки й укладення передусім воєнного союзу з Московською державою.

Москва спочатку погоджувалася з «протекційним» характером відносин і вважала Україну державою. Підтримуючи з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти ще до укладення угоди, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський при-каз, що керував зносинами Москви з іноземними державами. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниця.

Політичні тенденції в українському суспільстві

Непорозуміння між Українською державою та Москвою

Акти царського уряду, які обмежували гетьманське правління, не були оприлюднені в Україні, тому в своїй діяльності українське керівництво ігнорувало нав'язувані обмеження. Зокрема, гетьман не брав до уваги московські плани щодо опису та стягнення до царської скарбниці податків з українського населення (до Москви не надійшло жодної копійки зібраних податків), відрядження до «знатних» міст Гетьманату царських воєвод, обмежень у сфері його зовнішньополітичної діяльності. Такий статус (майже незалежної держави) свідчив, що Україна в державницькому аспекті вигравала більше, ніж Молдова, Валахія чи Кримське ханство у складі Оттоманської імперії. У сучасному розумінні українсько-російські відносини будувалися не стільки на принципах протекторату, скільки на конфедеративній основі. В будь-якому разі угода не була для України, за словами сучасного українського історика Олени Апанович, «ні трагедією, ні ганьбою».

З травня 1654 р. війська Росії і полки наказного гетьмана Івана Золотаренка успішно діяли в Білорусі проти литовсько-польської армії, але спроби Б. Хмельницького закріпити за собою білоруські землі наштовхнулися на опір царя, тим більше, що в статті 6 московського договору гетьман зобов'язувався вивести козацькі загони з цієї території. Під час взаємного суперництва за підкорення Білорусі російські воєводи і козацькі старшини примушували жителів присягати на вірність відповідно Царю чи гетьману. Судячи з призначень, що їх зробив Б. Хмельницький за 1654—1656 рр., білоруські землі він прагнув залишити за собою: І. Золотаренко (загинув у жовтні 1655 р.) став гетьманом Сіверщини, І. Нечай — полковником Білоруським, Д. Виговський — полковником Бихівським.

У цей період гетьман підписав новий договір з Кримом, за яким татари зобов'язалися більше не допомагати Польщі та не воювати з Росією, а Б. Хмельницький обіцяв не ворогувати з ханством. Фактично це була угода про взаємний нейтралітет.

Перемоги Росії в боях з Річчю Посполитою викликали занепокоєння короля Швеції Карла Густава. Він поспішив оголосити Польщі війну, а влітку 1655 р. захопив частину її території. У вересні шведам здалася Варшава, а російсько-українські війська захопили Люблін.

Політичні тенденції в українському суспільстві

123

122 Українська національна революція і становлення української державності

Литовський гетьман Янугп Радзивілл ще 1654 р. пропонував Б. Хмельницькому союз проти Росії. Вважаючи  -.і| блокування між гетьманом і царем небезпечним для Речі Посполитої, він у серпні 1655 р. прийняв протекцію шведського короля. Свого часу й Б. Хмельницький вів переговори зі шведами, пропонуючи створити то антиту-рецький, то антимосковський союз.

Становище різко змінилося наприкінці 1655 р., коли після триденних важких боїв під Варшавою війська Швеції, Польщі, Бранденбурга зазнали великих втрат. На початку січня 1656 р. в Кенігсберзі делегація Речі Посполитої підписала мир зі Швецією. Однак проти Швеції виступили Данія та Росія, а бранденбурзький курфюрст князь Фрідріх Вільгельм у вересні 1657 р. помирився з поляками. Австрійський імператор Фердинанд III Габс-бург також схилявся до підтримки суверенітету Речі Посполитої і послав до України болгарина — архієпископа П. Парчевича із завданням умовити гетьмана припинити війну з Польщею, зосередившись на боротьбі з ісламським світом.

Зреагував на зміну ситуації і московський цар; наприкінці 1655 р. почалося зближення Росії з Польщею, у результаті якого в листопаді 1656 р. між ними відбулося укладення миру й оголошення війни Швеції. Делегація гетьмана на чолі з Р. Гапоненком на ці переговори не була допущена. На польсько-російських переговорах цар в обмін на обіцянку бути обраним королем Речі Посполитої не заперечував, щоб українські землі залишилися за Польщею, а їх статус був визначений на зустрічі представників Росії, Війська Запорозького й Польщі. Цар дозволив католицьким ксьондзам, яких раніше вигнало білоруське й українське населення (за 10 років з кількох сотень костелів залишилось лише сім), повернутися назад. Майно католицьких орденів і монастирів також поверталося власникам.

Змінилася і зовнішньополітична лінія Б. Хмельницького: він намагався вступити в союз з Молдовою, Валахі-єю, Бранденбургом, Швецією, Семигородом, литовськими дисидентами для боротьби проти Польщі й Росії, хоча у 1656 р. між Україною й Росією існував нейтралітет. Правда, дуже своєрідний: шведсько-українські війська били поляків, а російсько-польські — шведів.

З травня 1657 р. різко загострилася боротьба між українськими старшинськими угрупованнями: радикальним, національно-патріотичним, поміркованим. Прийняте у квітні під тиском гетьмана 26 старшинами рішення

про наслідування булави після його смерті молодшим сином Юрієм (Юрасем) не стало для старшин стримуючим фактором. Розуміючи, що Юрій надто молодий для керівництва державою, гетьман призначив його опікунами полковника Григорія Лісницького, генерального осавула Івана Ковалевського, генерального писаря І. Вигов-ського (незважаючи на відсутність у них будь-якого бажання виконувати такі обов'язки). Навесні 1657 р. почалися заворушення у Запорозькій Січі, повстання на Слобожанщині, дестабілізувалася ситуація в багатьох полках. Козаки, селяни звинувачували старшину в надмірних поборах, незаконному збагаченні. За три дні до смерті Б. Хмельницького польське керівництво схвалило нову стратегію боротьби з Україною: обіцяти привілеї старшині, вести її проти Москви, а в разі незгоди — карати; роз'єднувати чернь і козацькі верхи; грати на протиріччях Москви й Гетьманату.

Головним підсумком боротьби 1648—1657 рр. було створення автономної за статусом української козацької напівдержави з територією, кордонами (хоча й не чітко визначеними), органами влади, збройними силами, правовими нормами на базі звичаєвих законів, визнання її існування деякими державами. Намітився процес економічної інтеграції українських земель, почався рух суспільства у напрямі протокапіталістичного розвитку. Однак такий перебіг подій не влаштовував ні Польщу, ні Росію, ні Туреччину, тому вони зробили все, щоб заблокувати самостійний розвиток Гетьманату. Негативну роль у становленні української державності зіграв також глибокий розкол всередині українського суспільства.

Загалом Гетьманат за часів Б. Хмельницького як старшинсько-козацька республіка був сплавом моделі Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Це була воєнізована держава, в якій система козацтва механічно переносилась на адміністративно-територіальну, що породжувало численні проблеми. Політичною елітою козацької держави була реєстрова старшина, а представники запорозької старшини — військовими ватажками. Крім того, в Гетьманаті переважали монархічні та династичні тенденції.

Криза козацької автономії

Після смерті Б. Хмельницького посаду гетьмана впродовж місяця формально обіймав його 16-річний син Юрій. Проте старшина майже відверто ігнорувала його повнова-

Політичні тенденції в українському суспільстві

тував проти себе різні верстви населення і більшість старшин. Маючи в розпорядженні 40—50-тисячну армію, гетьман не наважувався розпочати рішучих дій проти повстанців, а вдався до пошуків допомоги за межами України, вперше використав татарські загони для боротьби з народом, погодився на прибуття російських воєвод до найголовніших міст і передачу їм адміністративної влади. Він прохав надіслати комісарів з військовими підрозділами для складання козацького реєстру, перепису міщан, млинів, оренд тощо, підштовхуючи в такий спосіб царський уряд до подальшого обмеження суверенітету козацької України. Водночас гетьман вів активну антимосковську агітацію.

Серйозних змін зазнала й державотворча ідея, бо під час переговорів з польською стороною І. Виговський під її тиском відмовився від таких наріжних принципів, як суверенність і соборність Української держави. Про це свідчить укладений на початку вересня 1658 р. між Ви-говським та польським урядом Гадяцький договір, за яким Руське князівство у складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств поверталось на правах автономії до складу Речі Посполитої. За польським зразком утворювалися органи влади, відновлювався адміністративно-територіальний поділ. Руське князівство позбавлялося прав суб'єкта міжнародних відносин.

У соціально-економічному аспекті передбачалося відновлення тих форм феодального землеволодіння, експлуатації селян і міщан, що існували до визвольної війни, відновлення маєтків вигнаних панів. Козакам «як людям лицарським» підтверджувалися усі їх права й вольності, вони звільнялися від сплати податків і виконання повин-ностей, підлягали лише гетьманській юрисдикції. За гетьманським клопотанням по 100 козаків з полку могли отримати шляхетство, однак мали право проживати тільки в традиційно козацькому районі — на півдні Київського воєводства. Для карбування грошей із зображенням королівської особи дозволялося відкрити карбівню. Відновлювалися права православної церкви. Щодо унії, то в одному акті передбачалося її збереження, в іншому — скасування. Планувалося також відкрити дві академії та без обмежень середні школи і друкарні.

Оскільки польський уряд вважав, що зробив надто великі поступки, то до часу ратифікації договору (травень 1659 р.) домігся від І. Виговського згоди на обмеження автономних прав України. Так, чисельність реєстрових козаків зменшувалась до ЗО тис. осіб, унія залишалася, православні могли обіймати посади урядників лише у

126 Українська національна революція і становлення української державності

Київському воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському — поперемінне. Було знято застереження про необов'язковість для Війська Запорозького брати участь у війні Речі Посполитої проти Росії.

Отже, договір, по-перше, узаконював поділ українських земель на дві частини й унеможливлював їх возз'єднання у межах національної держави. По-друге, докорінно змінював політичний устрій козацької України й зводив нанівець її державну автономію. Уряд Руського князівства втрачав самостійність у внутрішній політиці й позбавлявся права на зовнішні зносини. Відновлення польської форми адміністративно-територіального поділу вело до ліквідації поділу полково-сотенного. По-третє, він передбачав ліквідацію витвореної під час визвольної боротьби моделі соціально-економічних відносин. Козацтво усувалося від управління, чільне місце знову посідала шляхта. Відновлювалися велике й середнє землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання, кріпацтво.

Положення договору зводили нанівець державний суверенітет козацької України, якого вона спромоглася добитися у 1654 р., уклавши договір з Росією. Польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, а лише на автономію Наддніпрянщини, усунула все, що нагадувало б українську .державність.

Оскільки ідея Руського князівства могла стати могутнім чинником для об'єднання народних мас України, Польща під час укладення восени 1660 р. Чуднівського договору, який підтверджував статті Гадяцького, вилучила положення про його утворення. Згодом проігнорувала й інші умови, оскільки для неї була неприйнятною сама ідея української автономії. Українська автономія у межах Польщі вмерла швидше, ніж встигла народитися.

Погіршилися українсько-російські відносини, а наприкінці жовтня 1658 р. за наказом Виговського почався наступ полків української армії на російські військові тили. Козацькі полки витісняли російські гарнізони з території Гетьманщини, а суперники гетьмана формували в Білгороді 30-тисячний український полк, що став основою військ чергового претендента на булаву І. Безпалого, якого підтримував воєвода Г. Ромоданівський. Хоча наприкінці червня 1659 р. І. Виговський завдав поразки російським військам під Конотопом, вів інтенсивні переговори з Туреччиною, Австрією, Швецією, Бранденбургом, але досягти свого не зміг. На козацькій раді у жовтні 1659 р. його посли, які повернулися з Варшави, були порубані, а сам І. Виговський врятувався втечею.

Розпад Гетьманщини

127

5.5. Розпад Гетьманщини

«Чорна рада» під Фастовом 27 вересня 1659 р. обрала гетьманом Юрія Хмельницького, але відсутність у нього твердої політичної волі, неврівноваженість характеру зробили його знаряддям у руках старшинських угруповань.

За умовами Переяславського договору з Москвою (жовтень 1659 р.) гетьман не мав права без дозволу російського царя виступати з полками в похід, призначати полковників та інших посадових осіб, українська церква зобов'язувалась перейти під владу московського патріархату. Крім того, гетьман втрачав право на дипломатичну діяльність, російські гарнізони і воєводи розміщувалися в шести містах Гетьманщини. Між тим старшина розраховувала на приєднання до України частини білоруських земель, напівнезалежну зовнішню політику, присутність російського воєводи лише в Києві. Прийнятий під тиском Москви договір розчарував навіть прихильну до Росії козацьку еліту. Даремно полковники П. Дорошенко та О. Одинець у листопаді 1659 р. домагалися в Москві анулювання неприйнятних для Гетьманщини статей. Щоб пригасити пропольські настрої, царська влада заарештувала й вислала до Сибіру обох братів Нечаїв та шість представників роду Виговського.

Влітку 1660 р. російські й українські полки рушили на Правобережжя, але після кількох невдач в боях з поляками Юрій Хмельницький у жовтні підписав з Річчю Посполитою Слободищенський трактат, за яким Гетьманщина входила до її складу на правах автономії. З таким рішенням категорично не погодилися лівобережні полковники, тому протягом 1661—1663 рр. громадянська війна розгорілася з новою силою.

Погіршення стратегічної ситуації змусило російського царя дати таємну інструкцію своїм дипломатам: якщо Польща, Крим і Туреччина об'єднаються для боротьби з Росією, слід обіцяти королю не лише Правобережну, але й Лівобережну Україну. В цей час польсько-російський фронт пролягав по Західній Двіні та Дніпру, а на Лівобережжі спалахували повстання проти російських військ і гарнізонів. Однак спроби українсько-польської армії двічі — у 1660 та 1662 р. — підкорити Лівобережжя наштовхувались на опір місцевого населення і козаків, очолюваних родичами Б. Хмельницького — переяславським полковником Я. Сомком і ніжинським — В. Золотаренком. Після загибелі під Ржашевом та Каневом

128 Українська національна революція і становлення української державності

майже 8 тисяч козаків Ю. Хмельницький у січні 1663 р. відрікся від булави (такий намір він висловлював з лютого 1660 р.), прийнявши чернечий постриг.

Боротьбу за гетьманську булаву розпочали Я. Сомко, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко, П. Тетеря, І. Брюховецький, В. Золотаренко. На передній план виступали регіональні інтереси старшинської верхівки, а не ідея загальнонаціональної єдності. Лівобережна еліта, підтримувана представниками царя, дедалі більше відривалася від правобережної. Козаків слобідських полків — Охтирського, Сумського, Ізюмського, Харківського —і воєводи часто використовували як розвідників проти правобережних. Полтавський полк під орудою Федора Жу-ченка здійснював набіги на Слобожанщину. І ті, й інші іг-і-норували інтреси селянства, старшина зловживала вла-| дою, наживалася на експлуатації мас.                 |

У січні 1663 р. на раді в Чигирині гетьманом Правобе-1 режжя стає П. Тетеря (Моржковський), якого підтримувалиі кримські татари. На Лівобережжі найбільш реальними кан-| дидатами на булаву були наказний гетьман Я. Сомко і ко-і шовий Запорозької Січі, колишній служник Б. Хмель-^ ницького І. Брюховецький. За згодою царя 17—18 (27—28);

червня 1663 р. під Ніжином відбулася «чорна рада», в орга-1, нізації якої взяв участь і російський князь Д. Великогагін| із загоном стрільців. Вибори, на яких були присутніми по-Ц над ЗО тисяч козаків, набули такого неконтрольованого ха-| рактеру із взаємними образами, погрозами, бійкою, що^ представники Росії їх покинули. Гетьманом Лівобережжя^ було обрано І. Брюховецького, який обіцяв приборкати;

експлуататорські апетити «золотожупанників», поліпшити. життя збіднілого козацтва, міщанства й посполитих. Його| суперники пізніше були заарештовані й страчені.        |

Таким чином, перший етап громадянської війни| 1658—1663 рр. завершився територіальним розколом України, що породило наступний виток боротьби за владу, полегшувало процес інкорпорації Гетьманщини до складу Російської держави. Колись єдина Українська держава розпалася по Дніпру на Лівобережну і Правобережну, з протилежною орієнтацією на зовнішні сили. Верхівка Правобережної України більше схилялися до республіканської Польщі, Лівобережної — до самодержавної Росії. У кожному регіоні різні групи населення теж мали протилежну орієнтацію, що надавало визвольній боротьбі особливої трагічності й складності. Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення, тому Українська держава як єдиний суспільно-по-

Розпад Гетьманщини

129

літичний організм перестала існувати. На її теренах формувалися два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни.

У такій непевній політичній ситуації І. Брюховецький укладає договір з Москвою (1665), який суттєво обмежив автономні права України. Хоча царські урядовці не підтримали його пропозицію про зміну державного устрою Гетьманщини воєводським правлінням, але повноваження російських воєвод в Україні розширилися. Вони отримали право втручатися в управлінські, військові та фінансові справи України.

Наступ російського самодержавства на автономність, послідовне звуження прав органів української феодальної державності хвилювали козацьку старшину, яка була найбільш зацікавлена у зміцненні своєї влади над козацтвом і селянством. Саме з цієї причини гетьмани як виразники старшинської політики продовжували вести пошук союзників.

Частина прихильників козацької автономії не могла відмовитися від своїх вимог, не бажала примиритися з роллю безмовних виконавців волі бюрократії. Ці патріотичні сили, що протиставили себе угодовцям, очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665—1676). Проте всі його спроби об'єднати Гетьманщину з допомогою Росії, Речі Посполитої, Криму й Туреччини закінчилися невдачею: ЗО січня 1667 р. Росія й Польща уклали Андрусівський договір, за яким до Росії відходили Смоленськ, Новгород-Сіверський, Лівобережна Україна, а також Київ з околицями. Запорозька Січ була спільним володінням обох держав. Землі Правобережної України, вся Білорусь залишалися за Польщею.

Андрусівський договір не приніс миру українській землі. На обох берегах Дніпра продовжувались козацько-селянські повстання. Населення Лівобережної України найбільш було незадоволене намаганням російського уряду урізати політичну автономію України, а головне — втручанням російських воєвод у місцеві справи. Московському уряду довелося в 1669 та 1672 р. в договорах з гетьманами Дем'яном Многогрішним та Іваном Самойлови-чем обумовити компетенцію російських воєвод лише як воєначальників російських загонів без права втручатися у будь-які внутрішні українські справи. Російські гарнізони зобов'язані були утримувати себе за рахунок власних коштів, купуючи продовольство у призначених гетьманом місцях, але незаконні постої, викрадання худоби, реквізиції продовольства тощо не припинялися.

5 1-126

130 Українська національна революція і становлення української державності

Найбезцеремонніше воєводи втручались у політичне життя Лівобережної України під час виборів нового гетьмана: російські війська оточували козацьку раду, а напередодні старшина обов'язково «радилася» з воєводою.

Найбільше було звужено зовнішньополітичні функції Гетьманату. Якщо за І. Брюховецького право самостійних дипломатичних зносин було відновлене, то в 1669 р. їх заборонили гетьману Д. Многогрішному, в 1972 р. — І. Самойловичу, хоча останній з відома Москви і мав такі контакти.

Гетьмани й старшини будували свої політичні плани всупереч інтересам та прагненням мас, що практично прирікало їх на поразку. Московський уряд постійно використовував це протиріччя і з певним успіхом проводив свою політику. Гетьмансько-старшинська система не була універсальною, єдиною владою на Лівобережній Україні. Її багато в чому контролювала, а нерідко й дублювала російська наказна система. Загалом після 1654 р. всі найважливіші державні справи щодо України царський уряд вирішував через Посольський наказ, у складі якого діяла спеціальна канцелярія — Малоросійський наказ («Наказ Малої Росії») з широкими адміністративними, військовими й судовими повноваженнями.'Він став посередником між царським урядом та лівобережним, правобережним і запорозьким козацтвом. Як орган російського державного управління, він спрямовував свою діяльність на зміцнення феодально-кріпосних відносин, придушення «сепаратистських» настроїв в Україні, мав право давати згоду на вибори нового гетьмана й генеральної старшини. На генеральній раді обов'язково мали бути присутніми посли — представники наказу, які контролювали вибори гетьмана. Вони ж вручали новому гетьману знаки його влади.

Через нього здійснювалося листування царя з гетьманом. У резиденції гетьмана майже невідлучно перебували його представники, спостерігаючи «за діями гетьманської адміністрації». До його обов'язків належали контроль за духовенством, деякі судові функції (справи з кримінальних та цивільних злочинів чиновників наказу, воєвод, інших служивих росіян).

Безчинства турецьких і татарських загонів, нескінченні військові дії, постої російських і українських полків від Дністра до Азова — усе це переповнило чашу терпіння місцевого населення. Селянські бунти стали буденним явищем через розширення експлуатації посполитих з боку старшинської верхівки.

Розпад Гетьманщини

131

,

У вересні 1676 р. П. Дорошенко склав гетьманські повноваження і присягнув на вірність цареві. Цей рік став рубіжною датою в національній революції, засвідчивши, що українському народові так і не вдалося створити власну державу, яка об'єднувала б у своїх межах всі етнічні території. Хоча в другій половині 60-х — першій половині 70-х років XVII ст. політичний розвиток козацької України характеризувався поліцентризмом політичної влади і розчленованістю її території, все ж існувала єдина державна структура — Гетьманщина.

Наслідки боротьби за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького виявилися катастрофічними. Відсутність у багатьох гетьманів та полковників державницького мислення, їхня психологія підданих, а не володарів, нерозвинутість державно-національної філософії не дали змоги Україні рівноправно увійти в коло європейських держав. Патріотичний дух був пройнятий не раціонально-державними проблемами, а православ'ям, інтереси мас і еліти розходилися. Перебуваючи у центрі інтересів кількох великих держав, Україна майже не мала шансів на досягнення незалежності. Хоча козаки й були вправними вояками, але за рівнем організації, військової тактики їх військо поступалося збройним силам Туреччини, Росії, Криму, Польщі. Незважаючи на те, що за рівнем розвитку ці країни перебували у «другому ешелоні» Європи, вони мали значно більше можливостей для самостійної, імперіалістичної політики.

Вибори на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула Івана Мазепи закінчили драматичний період в історії України, стрижнем якого була революційна хвиля зі складною амплітудою 1648—1676 рр.

Поразку національної революції спричинили:

— відсутність загальновизнаної суспільством національно-державницької ідеї; переважання регіонально-кланових інтересів у верхівки;

— перманентна політична боротьба між старшинськими угрупованнями, під час якої вони створювали блоки з іноземними державами, часто нехтуючи інтересами власного народу;

— ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління, що призводило до суперництва за гетьманську булаву і вело до численних зловживань старшини на місцях;

— принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, що зумовлювало розкол в українському суспільстві та створення ворогуючих соціумів.

132 Українська національна революція і становлення української державності

Водночас доба української революції засвідчила зародження, існування та розвиток суттєвих для подальшої політичної історії України особливостей:

— вперше державотворча ідея опанувала соціальними низами, які стали провідною силою у боротьбі за українську державність. (Саме козацтво «більшою мірою, ніж буть-хто до нього опустило ідею свободи з небес на землю», — О. Компан.);

— Запорозька Січ як політичне утворення була зародком Української національної держави, продовженням національно-державницької традиції українського народу, перерваною зникненням з історичної арени Київського та Галицько-волинського князівств;

— республіканська форма правління, що передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань, забезпечила політичну активність і мобільність Козацької держави;

— в організації політичної системи стихійно окреслився примітивний розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, хоч концептуально і законодавче упорядкованим він не був;

— козацька держава була форпостом усвідомленої, організованої боротьби за інтереси та права українського народу, захисником його національно-культурних і духовних цінностей;

— якісно новий рівень існування української державотворчої традиції, однією з домінантних рис якої було самоврядування, що стало могутнім імпульсом для розвитку політичної самосвідомості українського народу;

— козацька держава, поставши у руслі державницької традиції України-Русі, стала її політичною спадкоємницею, розвинула українську державницьку ідею. Якщо на початках своєї боротьби Б. Хмельницький не ставив за мету створення Української національної держави, то згодом він сформулював положення про соборність українських земель;

— народні маси набули досвіду боротьби проти національно-релігійного гноблення, соціальної нерівноправності й економічного визиску;

— було зірвано плани Ватикану про укладення «універсальної унії».

Понад сто років після поразки революції продовжувала існувати автономія українського Лівобережжя, що сприяло кристалізації нової інтелігенції, національної самосвідомості, національно-державницької ідеї.

133

Запитання. Завдання

1. Які фактори спричинили загострення соціально-економічного і політичного становища на українських землях у середині XVII ст.9

2. Проаналізуйте погляди та їх еволюцію ідеологів козаччини на державний устрій Гетьманщини.

3. Якими були мета, характер, рушійні сили і результати української Визвольної війни 1648—1654 рр.?

4. Охарактеризуйте особливості зародження Української козацької держави.

5. Які наслідки для України мала Переяславська угода й московські Березневі статті 1654 р.?

6. Які причини та політичні наслідки громадянської війни в Україні наприкінці 50-х — на початку 60-х років XVII ст.?

7. Обгрунтуйте причини та уроки поразки української Визвольної війни.

. ..<• «^ч», •»й»ауяі

Й   »>   »*      Щйі ,^.і>»&  »,»«•<

' ' v 4#і^уц^ »гі.«. ,№:>«? «й

* »<<", їй < О ;^ Ш й

і  1.(    1    '1^'     Ч~\          '   ;"     ,

» г/ '.   1 ' \,   '»Л,-Л    ч . >  " <     •ч. ,/ Л       ці, ,иЛ 1^ 'Л   '- ' ,    і ^ ) < .>А- ^

'' ^'.: Ї .••< г -СЗЬтС^С .1^

< "'. ..:<." '.лочл^тнх^

1 ^ ,   ) !     і. '

- Л ' Ї.^ і 'і '•'С^і'і.    -8й

' . '. . , . ^   •»

і.Лґ-і-г'ї ,г^> •''   'т   • • і   • '    ,       і ' ;\

-їй „ і . ) <

6.

Ліквідація

української державності

наприкінці XVII — у XVIII ст.

Після укладення Переяславського договору Російська влада неухильно стала втручатися у внутрішнє життя українського суспільства, маючи на меті не тільки обмежити гетьманську владу, а й остаточно скасувати автономію України, перетворивши її на імперську провінцію. Соціальний антагонізм в українському суспільстві, слабкість, непослідовність українських політичних сил, занепад громадської моралі уможливили реалізацію намірів царизму.

6.1. Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини

Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п'ять слобідських полків очолювала полкова й сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.

До травня 1686 р. Запорозька Січ підпорядковувалась адміністрації Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про «Вічний мир» від 26 квітня

Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини

С6 травня) 1686 р., Польща відмовилася від протекторату над Січчю.

Від середини XVII ст. і до 80-х років XVIII ст. на Гетьманщині й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили — козацьке військо. Найбільшу групу становили «городові» козаки, тобто ті, що проживали в населених пунктах. Кількість їх протягом другої половини XVII — XVIII ст. була різною: формально — від 20 до ЗО тисяч, фактично — до 55—89 тисяч.

В 70-ті роки XVII ст. були сформовані «охотницькі» (наймані) полки, які використовували переважно для придушення народних виступів.

У липні 1765 р. маніфестом Катерини II замість розформованих слобідських полків були створені чотири гусарських та один уланський полки.

Тогочасна Гетьманщина була старшинсько-козацькою республікою, в якій старшина й козацтво становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського правління. На думку деяких учених, вона стала своєрідним сплавом людей Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст., породжуючи численні проблеми.

Хоча національні державні інститути у формі гетьманського уряду і полково-сотенного адміністративного устрою існували з 1663 по 1714 рік (з перервами) і на Правобережній Україні, але прерогативи гетьманського уряду у підросійській Україні були значно ширшими й ефективнішими. Польська влада фактично не визнавала автономних прав правобережних гетьманів українського козацтва на території Волині, Київщини й Поділля.

Територія Української козацької держави з другої половини XVII ст. на заході межувала з Річчю Посполитою по Дніпру, починаючи від порогів і доходячи до низинної течії р. Сак. Орель окреслювала південну межу краю, а північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Польщі простягався вгору по Дніпру до Чигирина, звідти до Чорного лісу.

В окремі періоди кордони змінювалися: наприклад, у 1713 р. внаслідок російсько-турецького договору про мир південний кордон Туреччини пройшов між річками Орель і Самара. Крім того, навіть у 1745 р. Колегія іноземних справ Росії визнала, що державні кордони з Польщею остаточно не встановлені.

Суттєвим було й те, що до 1754 р. існували внутрішні кордони між власне Росією та Гетьманатом.

Наступ на політичну автономію України Правління гетьмана Івана Мазепи 137

6.2. Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи

Російський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Лівобережної України демократичних традицій військово-козацької системи, зміцненням та розширенням елементів Магдебурзького права. Тому неминучість ліквідації цих соціально-політичних інституцій і запровадження загальноімперських норм було лише питанням часу. Однак цей процес тривав значний історичний період.

За умовами «Вічного миру», укладеного між Польщею та Росією у 1686 р., Москва зберегла за собою Лівобережжя, Київ з округою. Правобережжя відійшло до Речі Посполитої, яка пообіцяла не заселяти середньої Київщини польськими колоністами.

Російська влада ще до виборів гетьманом І. Мазепи (липень 1687 р.) ревізувала автономні устої Гетьманату. До Глухівських статей 1672 р. долучилися нові обмеження: тепер не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, реалізуючи намагання старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян. Коломацькі статті (міждержавний договір, укладений 1687 р. на р. Коломаці (тепер — Харківська область) між новообраним гетьманом І. Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та Москвою — з іншого вперше заперечували державність України, але завдяки І. Мазепі цей пункт повністю не був реалізований.

Мазепа Іван (бл. 1639—1709) — гетьман України, політичний діяч і дипломат. Народився на Київщині в шляхетській українській родині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, згодом — у Варшаві в єзуїтській колегії. Кілька років жив за кордоном — у Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах, де вивчав дипломатію, військову справу та мови. У 1659—1663 рр. був на службі при дворі короля Польщі, виконуючи дипломатичні доручення. В Україну повернувся у 1663 р., а в 1669 р. став командиром особистої охорони гетьмана П. Дорошенка. У 1682 р. призначений генеральним осавулом при лівобережному гетьмані І. Самойловичу У 1687 р. на раді старшин його обрали гетьманом України. На по-чатках свого гетьманства зумів здобути прихильність московського царя Петра 1 та його двору Проте дбав про збереження у Геть-

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ наприкінці XVIII ст.

138

Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст.

манщині прав і вольностей. Здійснював політику об'єднання українських земель на основі станової держави західноєвропейського зразка з одночасним збереженням традиційного козацького устрою. Дбав про інтереси козацької та аристократичної верхівки, що викликало невдоволення у нижчих верств населення. Незадо-волений політикою московських можновладців, потайки шукав союзу з Річчю Посполитою та Швецією, сподіваючись з їх допомогою відновити незалежність України від Московщини. При цьому жорстоко розправлявся з політичними конкурентами з числа козацьких ватажків. Після поразки шведсько-українського війська у Полтавській битві (1709) разом зі шведським королем Карпом XII відступив у землі, контрольовані турками. Помер у 1709 р. в передмісті Бендер. Похований у Святогорському монастирі румунського міста Галаца.

Період правління І. Мазепи був не простим для українського суспільства. Бюрократ і дипломат за характером, він намагався підтримувати добрі стосунки з Петром І та структурами московського уряду. У внутрішній політиці придушував будь-які вияви козацького «вільнодумства» й водночас зміцнював кріпосницькі домагання старшини, її станові права. При Мазепі процес знищення автономії України і форм виборного козацького правління набирав темпів.

Соціальна політика Мазепи, що насамперед враховувала інтереси старшини (хоча він намагався обмежити її апетити), не давала йому змоги розраховувати на масову підтримку українського населення в 1708 р., коли він змінив політичну орієнтацію. Напевне, мав рацію М. Грушевський, коли писав, що в народних масах Мазепа не мав популярності, його вважали в Україні панським гетьманом, старшинським вірним прислужником московського уряду, пильним виконавцем царських указів, що так важко падали на Гетьманщину.

І. Мазепа, як зазначав М. Брайчевський, реально служив реставрації феодально-кріпосницьких порядків у краї. Як відомо, земельна власність старшин існувала у формі рангових (гетьманські та царські пожалування, надані на період перебування на певній посаді) та приватних володінь. Дедалі виразнішою ставала тенденція перетворення тимчасових (рангових) фільварків на постійні. Генеральні й полкові старшини ставали власниками великих латифундій. Існували також козацькі й селянські господарства по 50—80 десятин, в яких було по 20—30, а то й більше голів великої рогатої худоби. Збільшувалася земельна власність православних монастирів: на початку XVIII ст. їм в Гетьманщині належало майже 300

Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи 139

сіл та хуторів. Старшина, шляхта й монастирська влада різними способами перетворювали козаків на своїх підданих. Цей процес подекуди супроводжувався насильством і зловживаннями. Поглиблювалась майнова нерівність серед козацтва, а 1698 р. вона була узаконена: козаків розділили залежно від майнового стану на виборних (несли військову службу) і підпомічників (надавали допомогу виборним при спорядженні їх на службу).

Становище старшин особливо зміцнилося на початку XVIII ст. Реформи у сфері судочинства та податків (за Мазепи податок з волоки становив у середньому 1 крб. 20 коп. щорічно, а після нього — 2 крб. 88 коп.), опора на еліту свідчили про намір гетьмана створити в Україні прошарок національної аристократії, щоб за й підтримки зберегти оптимальний рівень автономії у складі Російської держави. Свої повноваження І. Мазепа захищав всіма засобами, в тому числі вдавався й до каральних експедицій, провокацій, страт, зближення із царем та його вельможами. Багато уваги доводилось приділяти запорожцям, які іменували гетьмана «вітчимом України». Наприкінці 1689 р. серед них зміцніла група козаків та старшин з пропольською орієнтацією. Гетьману вдалося з допомогою агентурної розвідки перехопити делегацію січовиків, яка прямувала до польського короля. На прохання І. Мазепи Петро І припинив постачання до Січі хліба й зброї, сукна та свинцю. Однак уже в травні 1690 р. запорожці били татар, допомагаючи Польщі, а протягом 1691—1693 рр. на службу до короля перейшло до 2 тис. козаків. Тоді гетьман змінив тактику й домігся, щоб січовикам цар сплатив борги одразу за два роки.

Вербуючи прихильників, Мазепа своєчасно й щедро виплачував козакам кінних полків гроші, сердюкам (гвардії) — одяг та платню. На відміну від І. Брюхо-вецького, який хотів відокремити державні фінанси від гетьманського майна і передати перші під контроль царя, І. Мазепа об'єднав державні й гетьманські фінанси.

Не сприяв підвищенню авторитету гетвмана його конфлікт з організатором визвольного руху на Правобережжі Семеном Палієм. Якщо Палій уособлював демократичну ідею суспільно-політичного ладу в Україні, то Мазепа — аристократично-панську. Не підтримували гетьмана й міщани, які постійно скаржилися на сваволю козацької старшини саме Петру І. Проти Мазепи працював і релігійний чинник, бо, знаючи про його службу при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам

140

Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст.

про те, що гетьман — таємний католик. Незважаючи на те, що він пожертвував на будівництво й реконструкцію церков, монастирів, забезпечення колегіумів, допомогу спудеям величезні особисті кошти: більше мільйона золотих дукатів та мільйон злотих, 186 тис. крб.

Ознайомившись з принципами державного будівництва у Франції, Голландії, Італії, Німеччині, Мазепа став прихильником саме європейських засад державності, які тогочасне українське суспільство сприйняти не могло. Гетьман зробив ставку на «Лева півночі» — шведського короля Карла XII, бо з ним шукали союзу Англія, Франція, він був «Александром Македонським XVIII ст.», але цей вибір виявився не раціональним.

Саме за Мазепи Росія почала максимально використовувати продуктивні сили, військовий потенціал України для задоволення власне російських, імперських апетитів. Посилилися спроби русифікації населення, особливо верхівки: гетьман і старшина повинні були всіляко пропагувати змішані шлюби українок з росіянами, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську, у важкому становищі перебувало національне книгодрукування.

Майже щорічно російські війська здійснювали походи в напрямі Кримського півострова, бо Росія намагалася закріпитися на Чорному морі. Мазепа теж посилав козаків у такі походи, але вони воювали неохоче, розуміючи, що після захоплення Криму потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне.

З початком у 1700 р. російсько-шведської війни козацькі полки регулярно посилали на поля боїв у Балтії та Польщі. Нерідко їх підпорядковували офіцерам-іноземцям, які зверхньо ставилися до козаків, не звертали уваги на значні втрати в боях з вишколеними й краще озброєними шведськими військами. Козаки потерпали також від незвичного клімату, хвороб, незадовільного матеріального забезпечення.

Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки, а це збільшувало соціальну напруженість в суспільстві. Люди втікали на підпорядковану Січі територію, багато їх знайшло притулок на Правобережжі. Частина гетьманської старшини, невдоволена політикою Мазепи, слала на нього доноси до Москви. Але цар не йняв їм віри. Водночас Петро І виношував плани ліквідації козацьких полків, призначив князя О. Меншикова головнокомандувачем російськими та українськими загонами в Гетьман-наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи 141

щині на випадок наближення до неї шведської армії. Російські чиновники почали контролювати витрати на утримання козацьких полків, було реквізовано значну кількість гетьманської артилерії. Цілком ймовірно, що на посаду гетьмана готували О. Меншикова, а клопоти царя щодо надання І. Мазепі титулу князя Священної Римської імперії були зумовлені бажанням «компенсувати» втрату ним булави.

І. Мазепа та його прихильники добре розуміли, що будь-який результат шведсько-російського суперництва матиме для Гетьманщини тяжкі наслідки. Тому після довгих роздумів було вирішено звільнитися від московської опіки, перейшовши під протекторат Швеції. Раптовий поворот Карла XII восени 1708 р. в Україну (замість очікуваного маршу в напрямку Москви) суттєво змінив плани І. Мазепи, який опинився перед важкою дилемою:

залишитися вірним царю чи приєднатися до військ шведського монарха. Політичний вибір гетьмана став для Петра І неприємною несподіванкою, тому московська влада застосувала полярні методи поводження з українським народом: з одного боку, суворо карала російських військовослужбовців за наругу над жителями Гетьманщини, ліквідувала деякі статті оподаткування, з іншого — жорстоко карала та знищувала прихильників Мазепи.

Назавжди перейнявшись недовірою до козацької старшини, Петро І влітку 1709 р., відкинувши після перемоги в Полтавській битві обіцянки про збереження «козацьких прав і вольностей», призначив резидентів (наглядачів) при гетьманському дворі. Вони повинні були стежити за переміщенням запорожців на кордонах Гетьманщини, боротися з «мазепинською» агітацією, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана І. Скоропадського тощо. Ясно, що це був перший крок на шляху до ліквідації гетьманської посади взагалі, що й сталося у липні 1722 р. Згодом настала черга втручання російських представників у кадрову політику Гетьмана-ч'У» уніфікації українських державних порядків до російських зразків, примусової інтеграції господарства Лівобережної України до російського. З 1712 р. утримання розквартированих в Гетьманщині російських полків було покладене на українських платників податків. Розпорошена й роз'єднана українська еліта виявилася не здатною опиратися імперській політиці царизму. Виступ І. Мазепи та його прибічників лише на короткий час загальмував інкорпораційні процеси, які після його поразки розвивалися з новою силою.

142

Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст.

Інакше й не могло бути. Адже з такого важливого культурно-освітнього центру, яким була Києво-Могилянська академія, головним чином поширювалась консервативна, промосковська і промонархічна тенденція у розвитку політичної думки. Саме вони, а не національно-патріотичні й автономістичні ідеї з середовища, близького до козацької старшини, формували суспільну атмосферу.

Політичні причини та наслідки поразки І. Мазепи

Тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх намаганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки. До них передусім належать:

— розчленованість українських земель між Росією і Польщею, що спричиняло відмінності в політичній орієнтації української еліти, соціальних верхів, духовенства, народних мас на Схід і Захід;

— відсутність чітких планів щодо майбутнього України в основних геополітичних суперників Росії;

— цілеспрямоване руйнування Москвою української державності, ослабення ролі гетьмана у внутрідержавному житті, розбрат, конфлікти серед козацької старшини, а також між старшиною і гетьманом (конфлікт Мазепи з фастівським полковником С. Палієм);

— обмеженість соціально-політичної бази через недовіру до Мазепи значної частини козацтва у зв'язку з його «дружбою з царем» (хоч це свідчило, що він був гнучким і вмілим політиком); невдоволення серед селянства, яке вважало його панським, старшинським гетьманом;

— духовно-моральний надлом українського народу, зневіра в результативність боротьби за свою державність;

— недостатність зусиль щодо консолідації української військово-політичної еліти, неефективна протидія політиці московського царя, спрямованої на розкол українського суспільства, використання при цьому релігійного чинника (намагання нав'язати думку, що Мазепа — таємний католик).

Найважливіші політичні наслідки поразки І. Мазепи полягають у тому, що український народ вкотре відчув, що таке бути «під царем»; усвідомив ціну «союзу» з Московщиною, позбувся ілюзій щодо подальшого збереження своїх вольностей і прав; отримав ще один гіркий урок, який полягав у посиленні політичного, соціально-економічного, духовного визиску з боку Москви.

Гетьман в екзилі. П. Орлик і його Конституція

143

6.3. Гетьман в екзилі. П. Орлик і його Конституція

Після смерті 2 жовтня 1709 р. І. Мазепи його племінник Андрій Войнаровський відмовився від булави, хоча й успадкував майно покійного. Незважаючи на бажання Карла XII й більшості старшин бачити саме його гетьманом, А. Войнаровський заявив, що не прагне такої честі, бо відчуває себе скоріше польським шляхтичем, ніж українським козаком. 5 квітня 1710 р. з двох кандидатів — прилуцького полковника Дмитра Горленка й генерального писаря П. Орлика — на посаду гетьмана обрали саме другого.

Орлик Пилип Степанович (1672—1742) — гетьман України в еміграції 1710—1742 рр. Походив з литовсько-чеського роду. Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільносі, а в 1694 р. закінчив Києво-Могилянську колегію. З 1706 р. — генеральний писар, найближчий радник Мазепи. У 1709 р. емігрував, а через рік був обраний гетьманом. Під час процедури обрання було укладено угоду між ним і козацькою старшиною — «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва» (Конституція П. Орлика). Навесні 1711 р. П. Орлик здійснив військовий похід на Правобережжя України. Посланці П. Орлика налагоджували зв'язки з Запорожжям, Буджацькою та Кубанською ордами, донськими козаками, башкирами, казанськими й астраханськими татарами. Ці дії спонукали російську розвідку розгорнути справжнє полювання за ним та його соратниками: 1719 р. у Вроцлаві П. Орлик ледь не був захоплений місією П. Ягужинського, у Гамбурзі полонили А. Войнаровського, у Варшаві — Григорія Герцика, в 1721 р. у Бреславі було зроблено невдалу спробу захопити сім'ю П. Орлика. Деякий час опальний гетьман проживав у Швеції, Німеччині, Франції, Греції, Молдові. Помер у 1742 р. у м. Яссах.

Конституція складається з преамбули та 16 розділів. Попри проголошення загальних декларацій Конституція передбачала відновлення кордонів України відповідно до угод Б. Хмельницького з Польщею, Росією, Туреччиною. У ній вперше на конституційному рівні зроблено спробу розподілу влади. Законодавча влада мала належати Раді у складі полковників, сотників, генеральних Радників полків, послів війська Запорозького. Збиратись повинна вона тричі на рік: на Різдво, Великдень, Покро-иу. В період між зібраннями Ради всі питання мав вирішувати гетьман як голова виконавчої влади, узгоджуючи свої дії з козацькою старшиною. Передбачались Кон-

Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст.

ституцією і владні противаги: старшина мала право на Раді публічно висловити докір гетьманові за несправедливі, небезпечні для держави, козацьких вольностей вчинки. Особливі повноваження мав Генеральний суд, який наділявся правом притягати до відповідальності навіть гетьмана, якщо він виявиться винним, через не-чистивий умисел або випадково.

Попри те, що Конституція Орлика не була втілена на практиці, вона стала одним з найвидатніших документів української державно-політичної думки, української державотворчої історії. Своїм змістом, демократичністю вона випереджала тогочасні європейські суспільно-політичні концепції.

У Конституції визнавались природні права людини, насамперед право на протест проти гноблення. Вона проголошувала незалежність Війська Запорозького, ідею соборності українських земель, козацького (демократичного) устрою суспільства, надавала вищу законодавчу владу своєрідному парламенту — козацькій раді, яка б скликалася тричі на рік: на Різдво, Благовіщення й Покрову. До її складу повинні були входити генеральні старшини (представники Січі) та по одному козакові від кожного полку. Передбачалося, що генеральна старшина, радники, гетьман будуть урочисто присягати на вірність Батьківщині. В статті VI держава Війська Запорозького характеризувалася за сучасною політологічною термінологією як соціальна виборна гетьманська монархія парламентарного типу.

Згідно з Конституцією гетьманська казна відокремлювалася від загальнокозацької, а самому гетьману відводився скоріше ранг президента, ніж сатрапа. Якщо він порушував права й вольності козацтва, його зобов'язували звітувати перед радою. Передбачалася і контролююча інстанція, що наглядала б за діяльністю посадових осіб. Загалом Конституція П. Орлика багато в чому передує основним принципам Конституції 11 штатів США, прийнятій у 1787 р.

П. Орлик увійшов в історію як останній гетьман, який відкрито домагався створення Української держави. Його син Григорій став генералом французької армії, членом Таємної королівської ради. Він намагався довести, що незалежність України позитивно вплине на міжнародне становище і безпеку Європи: відмежує Оттоман-ську Порту від Московії і зменшить рівень ворожнечі між ними, посилить геополітичну рівновагу в Європі, обмеживши амбіції царизму, небезпечні для свободи на континенті.

Продовження процесу інкорпорації України...

145

Хоча діяльність П. Орлика не могла забезпечити Україні самостійного статусу, але його активні дипломатичні зусилля примусили уряд Росії після смерті Петра І вести більш зважену політику щодо неї. Крім того, монархи багатьох країн Європи глибше дізналися про проблеми «козацького народу».

6.4. Продовження процесу

інкорпорації України

до складу Російської імперії

29 квітня 1722 р. сталося чергове обмеження автономії Гетьманату — було створено Малоросійську колегію. Вона вважалася вищою касаційною й фінансовою установою, створеною формально начебто для боротьби зі зловживаннями в українському судочинстві, незаконним відбиранням угідь у козаків, селян, міщан, примусами їх до «роботи» і покріпаченням. Фактично чиновники колегії наглядали за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин. Президентом Першої Малоросійської колегії було призначено бригадира С. Ве-льямінова, якому підпорядковувались шість офіцерів та прокурор. У цивільних справах колегія підпорядковувалася Сенату, у військових — головнокомандувачу російською армією в Україні. Протест І. Скоропадського щодо неправомірності створення Малоросійської колегії Петро І проігнорував.

Насправді колегії доручалося запровадження нових податків або відновлення колишніх, встановлення політичного нагляду в Україні. Фактично вона стала найвищою касаційною інституцією Гетьманщини, верховним фінансовим органом та контролюючою установою. Про-^рор колегії виконував поліцейські функції, зокрема, здійснював арешти підозрюваних у сепаратистській діяльності козаків, описував їхнє майно тощо.

20-ті роки XVIII ст. характеризувалися поглибленням соціальних протиріч в українському суспільстві, високим Рівнем зловживань з боку місцевої адміністрації. Служби ^•етьманщини виявилися неспроможними зупинити ці ^оцеси. Виховані в умовах хай недосконалої, але право-в01 атмосфери Речі Посполитої жителі Гетьманщини бо-

146

Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст. дВ

лісно переживали типові для російського авторитаризму обмеження особистої свободи і недоторканості особи. Можливо, саме це, а не тільки бажання використати козаків як надійних розвідників, диверсантів, військову силу у війні з Туреччиною, примусили царизм дозволити в 1727 р. вибори гетьмана. У жовтні гетьманом Лівобережної України обрали Данила Апостола (1654—1734) — знавця фінансів, гнучкого політика, автономіста проро-сійської орієнтації. Свою діяльність він розпочав з прохання до царя про відновлення умов договору 1654 р., тобто номінального васалітету. Проте ні в його проханні, ні у відповіді царя не йшлося про визнання Гетьманату самостійною інституцією, а владні функції Генеральної козацької канцелярії дедалі більше переходили до окремих вельмож або центральних органів Російської імперії. І все ж гетьманська канцелярія мала право вирішувати прикордонні питання безпосередньо з Польщею та Кримом, хоча з дозволу царського резидента. Діяв Генеральний суд із шести старшин, у тому числі трьох російських офіцерів. Російські поміщики могли купувати землі в Україні, але за умови дотримання місцевих законів; їм заборонялося завозити сюди кріпаків з Росії.

З 1728 р. в Глухові працювала Кодифікаційна комісія, яку очолив генеральний бунчужний Яків Лизогуб. За 15 років вона розробила документ під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». У ньому налічувалась 351 стаття з 1716 пунктами. В його основу було покладено Литовські статути XVI ст., принципи хелм-ського, саксонського та українського звичаєвого права із судової практики. Він повинен був узаконити автономний статус та привілеї Гетьманату. Дванадцять років цей документ знаходився для розгляду в сенаті, а 1756 р. його віддали на доопрацювання гетьману Кирилу Розумов-ському. Проте й це не допомогло: у 1767 р. Катерина II відмовилась їх затвердити. До того ж у 1754 р. на території Російської імперії ліквідували внутрішні митниці, а ідею автономізму стали вважати проявом сепаратизму.

Спираючись на підтримку багатьох старшин, Д. Апостол намагався викорінювати хабарництво, впорядкував земельні справи, провівши в 1729—1730 рр. генеральне слідство стосовно законності володіння маєтками. Він відділив державний і гетьманський скарби, але перший контролювали чиновники Росії, а в другому з двох генеральних підскарбіїв один був росіянином, щоб забезпечити й тут відповідний нагляд. Гетьман визначив розмір

Продовження процесу інкорпорації України...                          147

точного бюджету Гетьманату — 144 тис. крб. щорічно, причому більшість витрат покривалась за рахунок експортного мита (евекти). Д. Апостол створив у Глухові першу в Україні співочу школу, друкарню, на початку 1728 р. організував з'їзд українських купців. Загалом життя козацтва й селянства при ньому поліпшилось, стабільнішою стала політична ситуація, розквітла торгівля, було навіть підготовлено універсал про вільну торгівлю. Судочинство велося українською мовою.

Проте царська адміністрація не могла миритися з тим, що ідеї автономії України у складі Росії домінували у свідомості переважної частини українських політиків. Водночас серед багатьох із них формувався своєрідний комплекс національно-політичної неповноцінності, схильність до компромісів, а не боротьби. Нижчі верстви українського суспільства ще мали певні ілюзії щодо месіанської місії російської влади, її здатності відновити соціальну справедливість, обмежити експлуататорські апетити старшини. Про це свідчить значна кількість чолобитних, поданих до Малоросійської колегії з приводу зловживань адміністрації та старшин. За таких умов на політичному просторі України окреслилися дві суспільне політичні течії: угодовська (колабораціоністська) і національно-автономічна. Соціально-економічна кон'юнктура сприяла посиленню впливу саме першого угруповання, яке змирилося з інкорпораційною політикою російського уряду. Кадрові переміщення, арешти опозиційне налаштованої старшини в середині 20-х років XVIII ст. остаточно приглушили опозиційну боротьбу козацької еліти проти інкорпоративних дій царату.

Автономісти, сподіваючись на відновлення української державності, гетьманського правління, усвідомлювали, що це можливо лише шляхом збройної боротьби, а не компромісів та угод. Україну і Росію вони розглядали як Дві антитези. Ці думки найповніше втілені в «Історії Ру-сів» анонімного автора.

Найяскравішим представником автономістів був поет, ^омадсько-політичний діяч Василь Капніст (1758— 1823), «Ода на рабство» якого була могутнім протестом проти запровадження кріпосництва в Україні. В. Капніст вів переговори з представниками прусського уряду про йадання допомоги в разі збройного виступу проти російського самодержавства.

148

Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст.

6.5. Ліквідація царизмом автономії України

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відокремлена частина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолютної влади монархії, продовження попередньої політики «збирання руських земель», активізації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорноморський басейн українська територія розглядалася як економічна стратегічна база для реалізації цієї мети.

Намір вийти до Чорного й Азовського морів передбачав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо відновлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допомогу козацтва в боротьбі з Кримським ханством і Отто-манською Портою. У 1744 р. було санкціоновано «вибори» нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначати полковників, мати стосунки з іншими державами, взяла під контроль бюджет.

У своїй діяльності К. Розумовський схилявся до республікансько-аристократичного правління в Гетьманщині. У прийнятому старшинською радою документі «Про-шения малороссийского шляхетства й старшин, вместе с гетманом о возстановлении разньїх старинннх прав Ма-лороссии» з 23 пунктів (грудень 1763 р.) містилася програма відродження державної автономії Гетьманщини. У цьому документі передбачалося відновлення статусу козацької держави Б. Хмельницького. Однак Катерина II, прихильниця освіченого абсолютизму, вважала: будь-які автономні формування в країні заважають раціоналізації управління, прийняттю універсальних законів, ефектив- | ній колонізації територій і ліквідації економічних бар'є- | рів. Тому в лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідува- :

ти посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців І опирався цьому. У листопаді було видано маніфест «Ма-лороссийскому народу», в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Президентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерійських частин, іншим надано статус державних селян і названо «військовими обивателями».

Ліквідація царизмом автономії України

149

Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєв-ського, стало символом занепаду державницьких традицій в Україні. У таємній інструкції П. Румянцеву Катерина II зобов'язувала його навести в Гетьманщині належний «порядок», розділити військову й адміністративна владу, контролювати надходження податків до російської казни, вносити розкол у стосунки старшини і народу, неухильно проводити «обрусіння краю», маючи на увазі уподібнення українського суспільно-політичного ладу, політико-адміністративних механізмів до загальноімпер-ських вимог. У жовтні 1781 р. старшині було надано дворянський стан, а через 4 роки в «Жалуваній грамоті дворянству» цей статус було узаконено — як нагороду за зраду національних інтересів. Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищенням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки станові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикулярною (політичне розколотою) атмосферою соціального буття, духом малоросійського провінціалізму.

Царський уряд неухильно руйнував колишній політи-ко-адміністративний устрій України, порядки козацького самоуправління, не дозволяючи хоча б мінімальних прав самостійності. Утвердження великоросійського законодавства і державної практики (посилення кріпацтва) погіршило становище українського народу, зміцнило позиції української старшини, за якою було визнано дворянські права і земельні наділи. Старшина в основному була задоволена своїми правами. Змирившись із втратою автономії, вона стала підтримувати політику царського уряду. Безумовно, «продажність» української еліти та «підступність» російської влади зіграли помітну роль у перетворенні України на звичайну російську провінцію. Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії. Її демократич-н! Державні інституції рано чи пізно повинні були зникнути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з ^сідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною.

Ліквідації української державності також сприяли:

~- відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави;

— відсутність природних кордонів української тери-'^'ОР1Ї, її відкритість з усіх боків;

150

Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст.

— незначний розвиток урбанізації, а через це — слабкість міщанства, інтелігенції;

— психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).

Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потрапило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали необгрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну силу, ї"ї становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте особливості внутрішньої та зовнішньої політики Гетьманату за правління І. Мазепи.

2. Якою була політика російської влади щодо України XVII—XVIII ст.?

3. Які елементи демократичного устрою передбачені у Конституції П. Орлика 1710 р.?

4. Чому державотворчі елементи в українському суспільстві наприкінці XVII — у XVIII ст. не отримали суспільного визнання?

5. Якими засобами здійснювалась інкорпорація України в державну структуру Російської імперії?

6. За допомогою яких методів царський уряд добився ліквідації автономії України?

7

Українське національне відродження XIX ст.

.. •^•гЧЖ-'   .*? уч.і ІЦ, ?^.,іі?.а і,???!.

.{^.•^^он-^у .лїи'іїїуд^'імгї» іі.^ Ш-:ї;У

З ліквідацією державної автономії українське суспільство пройняла гнітюча атмосфера національного приниження, політичного та економічного гноблення. Проте волелюбний дух, державницькі устремління народу, виразником якого було нове покоління національної інтелігенції, виводили українську спільноту на новий етап політичних змагань за свою державність.

-.4 Уя-ї;;             ';.;: • а.в'кй 4'оь

.Vд•^^ЯЯО••^П;•1''•''•'і••IСТ<'У^^^,( 11•',^'ЯМ:(,^КI"л. Д1 V ^^^Й^-••,Й^*№'»*и•^1'гій](;^.!^. ^.^Г'" -

•• 'гїії.кігі •:>&№,. '\і, .їїїіО*" ^кт-1^..?-..:'^1-

і№ І;.

"-' ;-: : '. .'ЗЙЖЇйф^'

к ^ох^^^руїгїюй.дя і... ..в'ї&Ої-ї^ •г'ккйкі'дійі.і.а • ^х&гтаічя.ійюяї'зу 'о'іс

"ЇН.ІИХі.й^'У^'ИХІ»1';".;^-,;» ,

'•'' ^та-т, >; ^т'іі'гкцяд '{і Її

7.1. Політичні й економічні наслідки остаточної втрати Української автономії

Внаслідок остаточної ліквідації автономії Україна опинилася в колоніальній залежності від Росії. Економічна база її була деформована й стала придатком загаль-ноімперської економіки. Українське суспільство втратило еліту, а дворянство майже остаточно зрусифікувалось. Царизм всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані великі маєтки, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків.

150

Ліквідація української державності наприкінці XVII — у XVIII ст.

— незначний розвиток урбанізації, а через це — слабкість міщанства, інтелігенції;

— психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).

Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потрапило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали необгрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте особливості внутрішньої та зовнішньої політики Гетьманату за правління І. Мазепи.

2. Якою була політика російської влади щодо України XVII—XVIII ст.?

3. Які елементи демократичного устрою передбачені у Конституції П. Орлика 1710 р.?

4. Чому державотворчі елементи в українському суспільстві наприкінці XVII — у XVIII ст. не отримали суспільного визнання?

5. Якими засобами здійснювалась інкорпорація України в державну структуру Російської імперії?

6. За допомогою яких методів царський уряд добився ліквідації автономії України?

Українське національне відродження XIX ст.

З ліквідацією державної автономії українське суспільство пройняла гнітюча атмосфера національного приниження, політичного та економічного гноблення. Проте волелюбний дух, державницькі устремління народу, виразником якого було нове покоління національної інтелігенції, виводили українську спільноту на новий етап політичних змагань за свою державність.

7.1. Політичні й економічні наслідки остаточної втрати Української автономії

Внаслідок остаточної ліквідації автономії Україна опинилася в колоніальній залежності від Росії. Економічна база її була деформована й стала придатком загаль-ноімперської економіки. Українське суспільство втратило еліту, а дворянство майже остаточно зрусифікувалось. Царизм всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані великі маєтки, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків.

152

Українське національне відродження XIX ст.

Особливо в тяжкому становищі опинилося селянство, яке складалося з кількох груп, що різнились між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, величиною земельного наділу. Основними групами в дореформений період були поміщицькі, державні селяни, а також селяни і козаки, перетворені царською адміністрацією на військових поселенців. Наприкінці 50-х років XIX ст. із 12,9 млн осіб, які проживали в Україні, більше 75% перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на користь держави. Протягом першої половини XIX ст., особливо починаючи з 30-х років, поміщики, намагаючись одержати якнайбільше товарного хліба, посилювали панщину, якою було охоплено майже 99% від загальної кількості поміщицьких селян. Дедалі ширше застосовувалась урочна система, за якою поміщики давали селянам завдання на день («урок»). Селянські наділи з останніх років XVIII ст. до 1861 р. зменшилися наполовину, а то й більше. Обезземелених і розорених селян поміщики переводили в розряд дворових, які жили й працювали на панському дворі. Водночас поміщики широко застосовували так звану місячину, переводячи таких селян на постійну панщину з видачею місячного утримання натурою. Це була одна з найжорстокіших форм кріпосницької експлуатації.

Деякі зрушення відбулися у промисловості України. Це виявилося у виникненні нових галузей (бурякоцукро-вої), у збільшенні видобутку кам'яного вугілля, технічному переобладнанні підприємств, перетворенні їх на фабрично-заводські. З середини 30-х — початку 40-х років зросла кількість капіталістичних підприємств, на яких використовувалась наймана праця. При цьому питома вага промисловості в загальному обсязі господарства була невелика. Слабкий розвиток міст не сприяв розвитку капіталістичного сектора. Купецько-міщанська промисловість, зосереджена в містах і містечках, становила незначну частку від поміщицької промисловості. Тому розвиток основних галузей промисловості (ґуральництво, суконне виробництво, цукроваріння) не призвів до істотного зростання чисельності міського населення. У 40-х роках воно становило лише 8,7%. Значна його частина ще була пов'язана з сільським господарством, а більшість міст передусім були торговельними центрами. У ці роки в Україні не було жодного міста з населенням понад 70 тис. осіб. Найбільшими містами були Одеса (60,1 тис.), Київ (47,4 тис.), Бердичів (35,6 тис.), Харків

Політичні й економічні наслідки остаточної втрати Української автономії    153

(29,4 тис.), Миколаїв (28,7 тис.) і т. д. У той час в Петербурзі нараховувалось 470,2 тис. жителів, у Москві — 349,1 тис.

У складному економічному становищі перебували західноукраїнські землі. Австрійська монархія вважала їх ринком збуту своєї промислової продукції. Природні багатства Західної України використовувались мало. У містах, в основному, розвивалося дрібне ремесло, з переважанням ручної праці. На початку 40-х років у Східній Галичині нараховувалось до 200 таких підприємств (3,9% від загальної кількості в Австрії).

Слаборозвинутим було й сільське господарство, обтя-жене феодально-кріпосницькими відносинами. Земельні багатства перебували в руках магнатів, шляхти, держави і церкви. У Східній Галичині на одне поміщицьке господарство в середньому припадало до 440 га продуктивної землі, а на один селянський двір — до 6 га. Ці пропорції значно відрізнялися від Лівобережної України, Наддніпрянщини і Правобережжя, де пограбування селян було масштабнішим.

Австрійський абсолютизм закріпив на західноукраїнських землях їх політико-адміністративну роз'єднаність, що виникла в попередні століття. Закарпаття залишилось у складі Угорського королівства і підкорялось Братиславському намісництву, утворюючи його чотири комітети (жупи). Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Східна українська частина краю адміністративне була поділена на 12 округів. На правах окремого округу до королівства входила Буковина з адміністративним центром у Чернівцях.

Політична структура українського суспільства після ліквідації російським царатом Гетьманату і Запорозької Січі також була знищена. Передусім царизм намагався ліквідувати сліди колишньої автономії. Територію України було поділено на генерал-губернаторства і губернії. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар з подання міністра внутрішніх справ, а в повітах — справниками. Повіти були поділені на стани, очолювані поліцейськими приставами, котрі опирались на підлеглих їм нижчих поліцейських службовців — городових, сільських соцьких і десяцьких. Уся ця ієрархія тримала населення міст і сіл в беззаперечному підкоренні самодержавній владі царя.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Політичні й економічні наслідки остаточної втрати Української автономії    155

Україну позбавили власних збройних сил, а для придушення будь-яких спроб невдоволення царат утримував на її території армію чисельністю до ста тисяч. Це обтяжувало населення, особливо селянство, чиїм обов'язком було будувати, ремонтувати, обслуговувати казарми.

Процеси духовного життя України були пов'язані зі складною історією формування культурних стосунків між росіянами та українцями. З утвердженням військової та державної могутності Російської імперії припинилися суперечки між російською та українською культурними спільнотами, які виникли після приєднання України до Росії. Тоді на порядок денний постало питання про злиття культур Русі-України і культури Русі Московської. Українці вважали московську редакцію руської культури зіпсованою неписьменними москвинами, докоряли їм за відсутність шкіл, хизуючись організацією шкільної справи, яка справді тоді була на високому рів^ ні. Москвини вважали українську редакцію руської культури зіпсованою латино-польськими впливами. Питання зводилося до того, яку з цих двох редакцій слід цілком прийняти, а яку повністю відкинути. Влада розраховувала використати українців для європеїзації культури Росії.

Таке протистояння двох культурних спільнот неминуче мало спричинити реванш державної нації, що, зрештою, і сталося. Україна, втративши свою державність і самостійність, поступово була позбавлена й свого пріоритету в культурній сфері. Значна частина українського панства була деморалізована і подалася на службу імперії, здобуваючи там чини й жалування. У 1805 р. в Петербурзі налічувалося більше 132 тис. осіб української

шляхти.

Російська культура, інтегрувавши в себе інтелектуальний потенціал провінцій, отримала потужний заряд розвитку. Серед вищих російських кіл, де ще в першій половині XVIII ст. домінували освіченіші українці, утверджувалася психологія реваншизму. Росіяни ще мсти-лися за колишнє своє приниження. Замість недавної моди на українців при царському дворі стало звичною справою висміювання «малоросів».

З ліквідацією Гетьманату неухильно занепадали культура та освіта, особливо після перетворення Києво-Могилянської академії на вузькопрофесійний навчальний заклад. Чисельність шкіл та учнів у них поступово зменшувалась. У 1789 р. в Лівобережній та Слобідській

156                            Українське національне відродження XIX ст.

Україні почали відкривати «народні училища» як своєрідну альтернативу національній школі України. Під особливим пресом опинилися література та книгодрукування. Видавалась лише прорецензована релігійна література. Надруковані раніше книги в Україні збирали і спалювали.

Найважчим для України було позбавлення її національної інтелігенції. Посилилась русифікація так званого Південно-Західного краю (Київської, Волинської, Подільської губерній), «Малоросії» (Полтавської, Чернігівської, Харківської губерній), «Новоросії» (Херсонської, Катеринославської і Бессарабської губерній), спрямована не тільки проти українців, а й проти поляків, молдаван, греків, інших неросійських народів. Україна стала своєрідним донором, живлячи російську культуру, знекровлюючи свій власний організм.

Після загарбання Східної Галиччини (1772) австрійський уряд почав насаджувати тут школи з німецькою мовою навчання. Шкільна реформа передбачала запровадження в краї однокласних і чотирикласних навчальних закладів німецького типу. З наступом католицизму зменшувалась кількість братських шкіл, які в першій половині XVII ст. вивели Україну до рівня найосвіченіших країн Європи. У 1790 р. австрійський уряд фактично ліквідував самостійність Львівського університету, викладання в якому велося німецькою мовою.

Загалом політичне становище українців на початок XIX ст. було найскладнішим в Європі. Рівень їх дезінте-грованості, порівняно з іншими народами, був найвищим за тривалістю, масштабами, наслідками. Через зовнішні чинники українці як нація не змогли консолідуватися в рамках власної держави. Проте навіть за таких складних умов наприкінці XVIII — на початку XIX ст. серед інтелігенції України зароджується ідея необхідності боротьби за відродження національної свідомості народу. Відтоді питання української національної ідеї, українського національного відродження стає найголовнішим в політичній історії XIX ст. Воно пов'язане із значним підвищенням уваги до найболючіших національних проблем і процесів, з активізацією діяльності національне свідомих суспільних сил. Спираючись на традиції минулих поколінь, українське національне відродження XIX ст. не ре-анімовувало архаїчні форми, не просто відновлювало те, що належало минулому, а відбирало з нього все цінне для формування й становлення української нації.

Політизація національного руху в Україні

157

7.2. Політизація національного руху в Україні

Зародження перших політичних організацій

Нова хвиля політизації життя заявила про себе після завершення наполеонівських війн. Критично мислячі представники дворянства, особливо офіцерства, дізнавшись дещо про існуючі порядки в Європі, не могли миритися з безправним життям народу, тому об'єднувалися в антисамодержавні таємні організації. Перше таємне політичне товариство «Союз порятунку», створене у 1816 р. у Петербурзі, через два роки перестало існувати. Замість нього в Москві виник «Союз благоденства». Він мав свій філіал в Тульчині (Поділля), де був тоді розквартирований В'ятський полк, яким командував Петро Пестель. Проте далі обговорення політичних справ ці «Союзи» не пішли. Внаслідок гострих незгод між різними політичними течіями у 1821 р. перестав існувати і «Союз благоденства».

Того ж року в Україні виникло «Південне товариство», яке започаткувало декабристський рух. Дещо пізніше в Петербурзі оформилося «Північне товариство». Основні осередки руху виникли на Правобережжі. Тут діяли управи Тульчинська (П. Пестель), Кам'янська (В. Давидов і С. Волконський), Васильківська (С. Мурав-йов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін). Важливим центром був Київ, де періодично відбувалися наради «Південного товариства».

Ідейно декабристський рух не мав єдності, хоча всі його учасники погоджувались, що кріпосництво повинно поступитися вільному розвитку сільського господарства. Петербург представляв помірковане крило, Україна — ліве (радикальне). Радикали на чолі з П. Пестелем виношували ідею царевбивства, помірковані прагнули до компромісу з владою. Після смерті Олександра І декабристи зважились на непідготовлений виступ і зазнали цілковитої поразки — у Петербурзі (на Сенатській площі в грудні

1825 р.) і в Україні (повстання Чернігівського полку в січні

1826 р.). Незважаючи на те, що декабристи не залучали до своєї діяльності селян-кріпаків, їх повстання знайшло від-^к у народних масах. Селяни прилеглих до Василькова сіл співчували повсталому Чернігівському полку, давали йому необхідні продукти і транспортні засоби.

У 1830 р. спалахнуло польське повстання, яке знач-иою мірою відбувалося на території України. Головною у

158                            Українське національне відродження XIX ст.

повстанців була національна ідея, якій поступалися соціальні проблеми, зокрема, ліквідація кріпосництва. Тому повстання не було підтримане селянами і зазнало поразки, у результаті чого посилилася русифікація Південно-Західного краю.

У другій четверті XIX ст. в Україні відбулося багато селянських антикріпосницьких виступів: у с. Шебелинка Харківської області, селянський рух на Поділлі на чолі з У. Кармелюком, який перекинувся в деякі повіти Волині та Київщини. Під час польського повстання 1830— 1831 рр. масовими стали виступи селян на Правобережжі. В першій половині 40-х років великі селянські заворушення сталися на Київщині та Полтавщині.

У січні 1846 р. напередодні загальноєвропейської революції в Києві виникло Кирило-Мефодїівське товариство — перша українська нелегальна державницько-політична організація. Саме з цього часу розпочалася політи-зація українського національного руху, що спочатку розвивався переважно як культурницько-просвітній. Організаторами товариства були професор історії Київського університету Микола Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і випускник Київського університету Василь Білозерський.

Програмні документи і матеріали, публіцистичні та художні твори, наукові праці, практичну громадську й просвітницьку діяльність Кирило-Мефодіївського товариства пронизує ідея національного відродження України. Кирило-мефодіївці виявили себе справжніми мислителями, послідовними борцями за вільну Україну, інтелектуальною елітою української нації.

Політична програма товариства — «Книга буття українського народу» стала надбанням українського національно-визвольного руху XIX—XX ст. Вона посідає чільне місце в історії прогресивної суспільної думки України. На її зміст і політичну спрямованість значний вплив справили твори Тараса Шевченка. Конкретне авторство цього твору не з'ясоване ні слідством, ні пізнішими дослідженнями істориків, хоч чимало їх схиляються до думки, що «Книгу» міг написати М. Костомаров.

«Книга» — багатоплановий твір, в якому відображено й оцінено основні події історії з давніх часів до середини XIX ст. Її спрямованість — осуд царів і панів, поділу на стани в суспільстві, гноблення бідних людей багатими, схвалення соціальної боротьби поневоленого народу проти своїх гнобителів. У ній йдеться про визволення та єднання слов'янських народів, повалення

Політизація національного руху в Україні

159

самодержавного деспотизму й колоніального гноблення слов'ян Російською, Австрійською і Турецькою імперіями, скасування кріпосного права, національне і культурне відродження, повернення демократичних прав слов'янським народам і серед них — українському.

Значна частина тексту «Книги» присвячена історичній долі України та її народу. Україна «поєдналась з Польщею, як сестра з сестрою, як єдиний люд слов'янський до другого люду слов'янського, нерозділимо і незмі-симо». У майбутньому так мали поєднатися «усі народи слов'янські між собою». Та відносини панської Польщі з вільною Україною виявилися далеко не рівноправними, й український народ на століття потрапив у тяжку панську неволю. Змушений вести тривалу визвольну боротьбу, він утворив свою військову силу — козацтво. До цієї боротьби приєдналися православні братства, що захищали українську культуру. Під час визвольної війни 1648— 1654 рр. було винищено панів, і Україна стала вільною землею козацькою.

Нова трагічна сторінка в історії українського народу настала після визвольної війни, коли Україна приєдналась до Московщини, але скоро переконалася, що потрапила у неволю.

В Україні, поділеній між Польщею і Росією, панували чужоземці: вони придушували свободу українського народу, ліквідували його державність — Запорозьку Січ і Гетьманщину, полковосотенний устрій, запровадили кріпацтво.

Наприкінці твору зосереджено увагу на історичній долі України серед слов'янських народів. «Голос її, що звав всю Слов'янщину на свободу і братство, розійшовся по світу слов'янському». Україна підтримувала боротьбу поляків за свою свободу і спробу декабристів повалити деспотичний режим у Росії. Ця боротьба зазнала поразки. Цар-деспот «панує над трьома народами слов'янськими» (росіянами, українцями і поляками). Саме Україні належить подати голос, який підняв би на визвольну боротьбу всі слов'янські народи. На Україну покладалася місія, Український народ своїм прикладом мужності, самовідданості й довготерпіння в стражданнях мав підняти інші слов'янські народи на боротьбу за національне визволен-йя і відродження в усіх сферах економічного, соціально-г0 і духовного життя.

Національне відродження України кирило-мефодіївці не мислили без просвітництва. Вони виступали поборниками ідеї поширення освіти серед простого народу, бо

160

Українське національне відродження XIX ст.

Політизація національного руху в Україні

161

вбачали в освіті й науці могутній рушій соціального про-1 гресу, важливий засіб для усвідомлення людьми їх підне- | вільного становища, прагнення до волі. За допомогою | освіти вони мріяли досягти національної злагоди і при- і мирення, забезпечити суспільний прогрес, високу духов- І ність і повернення державності.                       '.

Один із членів братства Георгій Андрузький розробив навіть начерки конституції майбутньої Української республіки, в якій особлива увага приділялась питанням самоврядування. Основою суспільного життя вважалась община, яка повинна об'єднувати понад 2 тис. родин. Автор описує особливості її функціонування, механізм діяльності області, округу, штату. Держава мала об'єднати 7 автономних штатів: Україну з Чорномор'ям, Галичиною та Кримом; Польщу з Познанню, Литвою та Жмуд-дю; Бессарабію з Молдовою і Валахією та ін. Кожен із штатів повинен мати свого президента, віце-президента та сенат. У цій слов'янській конфедерації не було передбачено місця для Росії. Чітко визначався принцип виборності органів влади, простежувалася спроба окреслити функції виконавчих і судових інституцій.

Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене царизмом, а його учасники піддані репресіям. Проте вплив його ідей на подальший розвиток України важко переоцінити — знову в усій його складності на порядок денний було винесено національне питання. При цьому йшлося не про протиставлення народів, а про їх спільну боротьбу з імперією за національну незалежність кожного з них. У цій боротьбі національне тісно перепліталось із соціальним. Складність ситуації полягала в тому, що під владою Російської імперії опинились народи, різні за рівнем соціального і культурного розвитку, історичними традиціями, конфесійною приналежністю, досвідом державного існування. Для кожного з них проблема національного визволення мала специфічний зміст. На жаль, українська громадськість виявилась нездатною запропонувати радикальне вирішення національного питання. Не останню роль у цьому зіграв гіркий досвід попереднього століття. Поразка І. Мазепи певною мірою скомпрометувала ідею збройної визвольної боротьби. Народна пам'ять також зберігала згадки про гірку долю Коліївщини, Турбаївсь-кої республіки та інших народних рухів. Досвід сусідів — Росії та Польщі (повстання К. Булавіна, Пугячовщина, визвольний рух на чолі з Д. Костюшко) — ніян. не сприяв революційному запалу.

У першій половині XIX ст. з'явилась панслов'янська теорія, яка отримала офіційне визнання в імперії Миколи І. Вона поширилася не тільки в Росії, айв інших слов'янських країнах, які перебували під чужоземним гнітом — у розірваній на три частини Польщі; Чехії, яку контролювала Австрійська монархія; Словаччині, яка вважалась частиною Угорщини; в балканських країнах (Болгарії, Сербії, Боснії, Македонії), захоплених Туреччиною. Тоді ж у європейських політичних колах виникла думка, що слов'янські народи не здатні до державного життя і приречені на перебування під егідою «державних» сусідів. Це викликало протест серед прогресивної інтелігенції, яка покладала надію на історичний досвід Росії — єдиної слов'янської країни, яка могутністю перевершила багато європейських держав. На цьому ґрунті постала ідея об'єднання слов'ян під російським прапором і формування федерації слов'янських країн на чолі з російським царем. До федеративної концепції схилялися як шовіністичні, так і демократичні кола України, Білорусі, Польщі. Віддавали їй належне декабристи, кирило-мефодіївці, керівники польського національно-визвольного руху, сподіваючись, що федерація, визнавши існування окремих народів, забезпечить їм принаймні обмежену автономію та елементарні національні права. Проте до реалізації цих планів не дійшло.

Кримська війна, що змусила царизм взятися за вирішення невідкладних внутріполітичних проблем, підняла національне питання на принципово новий рівень. «Крах, який потерпіла Росія в Кримській війні, був крахом цілої державної системи», — писав Д. Дорошенко. Після цього в Росії почалися реформи. Уже в 1855 р. були звільнені члени Кирило-Мефодіївського братства П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, Т. Шевченко. Головним завданням як українського, так і російського суспільства було звільнення селян з кріпацтва.

Переломними стали 60-ті роки — так званий період революційної ситуації. Її сутність у тому, що соціальна криза стала безповоротною. Величезна імперія опинилася на межі краху. Насувалася селянська революція, внаслідок якої селяни звільнилися б за допомогою сили. Олександру II довелося негайно вирішувати проблему ліквідації кріпацтва.

6 і-12»

Українське національне відродження XIX ст.

Національне відродження в західноукраїнських землях. «Руська трійця» 163

7.3. Національне відродження в західноукраїнських землях. «Руська трійця»

Унаслідок розпаду Польщі західноукраїнські землі (Галичина з 1772 р., Буковина з 1775 р.) опинилися у складі Австрії, називаючись королівством Галичини і Во-лодимирії, а Закарпаття — під Мадярщиною. Австрія тоді переживала період «освяченого абсолютизму», рефор-муючи різні сфери внутрідержавного життя. Для українців настали дещо кращі часи, оскільки уряд намагався урівняти їх у правах з іншими народами держави, підтримував політику Папської курії щодо закріплення українських церковних традицій.

У Галичині перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття XIX ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. Іван Могильницький створив першу в Галичині «Граматику» української мови. У науковому І трактаті «Відомість о руськім язиці» (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремішності української мови, доводив, що лочатки її сягають часів Київської Русі.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угруповання «Руська трійця». Термін «Руська» тоді означав «українська». Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Го-ловацький — були студентами Львівського університету, вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготовлений ними альманах фольклорних творів «Русалка Дністрова» — перша книга демократичної культури в західноукраїнських землях. Центральною в ній була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, прагнення до відродження державності та політичної незалежності. Власті, вважаючи діяльність «Руської трійці» небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів та авторів притяг-ли до відповідальності. Незабаром це об'єднання розпалося. У 1843 р. помер М. Шашкевич, найактивніший діяч «Руської трійці». У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич. Обстоював ще тривалий час ідеї «Руської трійці» Я. Головацький, який з 1848 по 1867 рік був професором української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 р. — його ректором. Згодом він приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії. І все ж діяльність «Руської трійці» засвідчила реальну спробу народу Західної України заявити про свою самобутність.

Вплив європейських революцій 1848—1849 рр. на політичне життя українських земель

Значний вплив на розвиток визвольного руху в Україні мала революція 1848 р., що охопила майже всі країни Західної Європи. Розпочалась вона у Франції в лютому 1848 р., де було повалено монархічний режим і проголошено республіку. Звістка про її перемогу швидко поширилася по Європі й прискорила виступи прогресивних сил інших країн. У березні 1848 р. спалахнули революції в Австрії, Німеччині, Угорщині, Італії. Під натиском народних мас падали реакційні уряди, проголошувались нові конституції. Національно-визвольні рухи розпочались в Чехії, Польщі, Хорватії, Словаччині, в західноукраїнських землях (Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті), які були під владою Австрійської імперії. 13 березня розпочалось повстання у Відні, яке призвело до падіння реакційного уряду Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і ліберальної буржуазії.

Революційні події в Австрії («Весна народів») дали поштовх новій хвилі визвольного руху в Східній Галичині, формуванню політичного світогляду українців. У середині березня відбулися демонстрації у Львові, на яких висувались вимоги реформ і перетворення Галичини на польську автономну провінцію Австрійської імперії. Адміністрація краю негайно зреагувала на них, давши згоду на звільнення політичних в'язнів і формування національної гвардії. В середині квітня у Львові виникла Центральна Рада народова, програмою якої стала березнева петиція демонстрантів; її, з деякими поправками, було вручено імператору.

Українське національне відродження XIX ст.

У центрі політичного життя краю перебувало селянське питання. Страх перед можливістю нового селянського повстання змусив правлячі кола Австрії у квітні 1848 р., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях, відмінити панщину в Галичині. Проте намагання поміщиків позбавити селян прав на користування пасовищами, лісами і підштовхнути до нових форм залежності спричинило масові селянські виступи. Навесні і влітку під час польових робіт селяни влаштовували бойкоти, відмовлялись працювати в поміщицьких маєтках навіть за гроші.

На хвилі революції в Східній Галичині 2 травня 1848 р. у Львові було створено політичний орган — Головну руську раду, яка повинна була представляти українське населення Східної Галичини у центральному уряді. До її складу увійшли верхівка уніатського духовенства і буржуазії, представники інтелігенції та нижчого духовенства. У програмі ради містилась вимога поміркованих реформ у промисловості, сільському господарстві, соціальних відносинах, культурі та забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Місцеві ради в містах, селищах і деяких селах (всього їх діяло 50) були демократичними за своїм складом. До них обирали вчителів, учнів, селян, міщан, нижче духовенство. Ради, розгорнувши активну громадсько-політичну та культурно-освітню роботу, здобули визнання і популярність серед населення.

З середини 1848 р. розпочалась боротьба за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, її територіальну автономію. Головна руська рада виступила з вимогою до імператора розділити край на дві автономні провінції: Східну (українську) з центром у Львові та Західну (польську). Австрійський уряд проігнорував її.

У другій половині 1848 р. значного поширення набув рух за створення української національної гвардії. В багатьох селах її загони виникли стихійно. Були намагання організувати гвардію у Львові, Станіславі, Бережанах, Тернополі. Прагнення народних мас озброїтись серйозно налякало владу, і вона заборонила національну гвардію. Це викликало з боку українського населення різку протидію. В листопаді 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання міської бідноти, студентів, представників національної гвардії. Австрійські війська жорстоко розправились з ними. Декілька сотень осіб було віддано до військового суду, заборонено збори, політичні товариства, а також розформовано національну гвардію. У Львові, а згодом і в усій Галичині запроваджено військо-Національне відродження в західноукраїнських землях. «Руська трійця» і@5

вий стан. Усе це негативно вплинуло на національний рух у Східній Галичині. Після повної реставрації абсолютизму у 1851 р. Головну руську раду було розпущено.

Одним із найяскравіших творів тогочасної політичної думки є праця священика Василя Подолинського «Голос Перестороги» (1846), що тоді так і не була надрукована, в якій було охарактеризовано україно-польську, україно-австрійську, україно-московську, самостійницьку концепції існування українства. Відкинувши три попередні, В. Подолинський зосередився на самостійницькій концепції, для реалізації якої необхідно об'єднати українців на усіх землях. На думку істориків, ця концепція помітно випереджала тогочасну українську державницьку політичну думку, визначала напрям її подальшого розвитку.

Революційні події у Відні знайшли відгук і в Північній Буковині. Наприкінці березня тут були створені загони національної гвардії. Влітку відбулися демонстрації, сутички гвардійців з військами гарнізону. Майже весь край охопили селянські заворушення. Особливо широкого розмаху набуло повстання в гірських селах, очолюване Лук'яном Кобилицею. Повстанці заволоділи лісами і пасовиськами, відмовились платити данину поміщикам. У квітні 1850 р. воно було придушене.

Революція сприяла виникненню і розвитку українського національно-визвольного руху в Закарпатті. Це виявилось передусім у вимогах щодо об'єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. Проте австрійський уряд погодився лише на виділення українських районів Угорщини в окремий Ужгородський округ, відкриття кількох народних шкіл з викладанням українською мовою, але незабаром їх було ліквідовано.

Австрійський абсолютизм придушив революцію, розігнав парламент і відібрав у народу більшість здобутих ним свобод. Проте відновити старі кріпосницькі порядки влада побоялась. Відміна кріпосного права була важливим завоюванням революційного й національно-визвольного руху в західно-українських землях. Загалом революційні події 1848—1849 рр. сприяли пожвавленню національно-визвольної боротьби народних мас, зближенню Українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, посиленню їх прагнення до всеукраїнського єднання. І хоча реставрація абсолютизму затримала подальший розвиток національного руху, вона вже не могла повністю нейтралізувати його.

Українське національне відродження XIX ст.

7.4. Національно-визвольний рух у другій половині XIX ст.

Скасування кріпацтва та реформи в Україні

Поштовхом до реформ, що відбулися в 60 — 70-х роках XIX ст. в Росії та Австрії, були передусім воєнні поразки обох країн. Росія програла Кримську війну 1854— 1855 рр. Англії, Франції, Туречині та Сардінії. Австрія була розбита італійськими і французькими військами у 1859 р., Італією та Пруссією у 1866 р. Загроза внутрішній стабільності з боку селянського руху (в Росії), національно-визвольного руху угорців (в Австрії) примусили імператорів обох держав вдатися до «революції згори» — політичних та економічних перетворень з метою модернізації своїх країн у західноєвропейському дусі. Головними причинами реформ стали нездатність кріпаків через низьку продуктивність праці задовольнити потреби власних і поміщицьких господарств, зубожіння значної частини поміщиків і кріпосних селян, наростання антикріпосницького руху, критика європейською громадськістю царизму за обстоювання кріпосницьких порядків, станового устрою Російської імперії.

Реформи торкнулися різних сфер суспільно-політичного життя (селянська — 1861 р., земська, фінансова — 1864 р., міська — 1870 р., шкільна — 1860—1864 рр., військова — 1864—1874 рр., поліцейська та ін.).

Найважливішою була селянська реформа, яка скасувала кріпосне право в Російській імперії. Умови звільнення селян від кріпосної залежності були викладені в «Положенні 19 лютого», які складалися з Маніфесту від 19 лютого 1861 р. та окремих законодавчих актів («Положень», «Додаткових правил»). Найважливіше з них — «Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності» — містило загальні умови скасування кріпосного права й визначало правове становище селян, які оголошувалися «вільними сільськими обивателями» і наділялись особистими та майновими правами. Вони могли подавати позови і відповідати в суді, бути представниками сторін, мали право утворювати власні органи самоврядування: обирати волосні правління та волосні суди (на волосних сходах), сільських старост (на сільських сходах). Однак селяни були позбавлені економічної бази

Національно-визвольний рух у другій половині XIX ст.

для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх наділів вони вважалися «селянами-власниками», а до того — «тимчасово зобов'язаними».

Правовою основою реформи 1861 р. в Україні були як загальні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і спеціальні укази й постанови щодо Катеринославської, Херсонської й частково Таврійської губерній, повітів Харківської та Чернігівської губернії, де існувало переважно общинне землекористування, діяло «Місцеве положення про земельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських». Для губерній Південної України (степова смуга) передбачався єдиний указний наділ (у різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6,5 десятин на душу). Розміри наділів у повітах Харківської губернії становили: вищий — від 3 до 4,5 десятин, нижчий — від 1 до 1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь.

У Лівобережній Україні діяло «Місцеве положення про поземельне упорядкування селян губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської». Згідно з ним в основу наділення селян землею було покладено принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми землекористування, а на основі ділянок, що складалися з садиби та польового наділу або тільки з садиби. Верхня межа наділу на душу залежно від місцевості коливалася від 2,75 до 4,5 десятин. Помі-Щики отримали право на зменшення наділів селян, заміну угідь, перенесення їх садиб та ін.

Дещо інакше вирішувалися питання земельного упорядкування поміщицьких селян на Правобережній Укра-№1, де панувала польська шляхта. Намагаючись привернути її на свій бік, царський уряд спеціальним положенням для Київської, Подільської та Волинської губерній в основу земельного упорядкування поклав інвентарні правила 1847—1848 рр. Селянам надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. Коли він був меншим за інветарний, селяни могли подавати клопотання мировому посереднику про повернення їм в користування відрізаної поміщиками землі. Під впливом польського визвольного повстання 1863—1864 рр. царський уряд нрийняв законодавчі акти, які дещо пом'якшили для селян ці умови. Зокрема, запроваджувався обов'язковий

168

Українське національне відродження XIX ст.

викуп державними селянами земельних наділів тощо. Незважаючи на половинчатість селянської реформи 1861 р., вона зумовила корінні зміни у розподілі земельної власності, сприяла розвитку капіталістичних відносин як на селі, так і загалом в країні.

Услід за селянською було проведено реформи в інших найважливіших сферах державного устрою Російської імперії, що певною мірою стосувалося й українських земель. Були створені органи земського самоврядування. Земства запроваджувалися лише в шести південних та лівобережних губерніях. На Правобережжі, оскільки там переважала польська шляхта, а царський уряд після повстання 1863 р. не довіряв їй, реформу було здійснено лише в 1911 р.

У компетенції земств були місцеві господарські, соціальні та культурні справи, розпорядження майном, утримання і будівництво місцевих шляхів, організація медичного обслуговування населення, народної освіти, налагодження поштового зв'язку, страхування, протипожежна справа тощо. У бюрократичній системі імперського державного устрою з'явилася виборна ланка. Хоч функції земств були обмежені, вони ставали осередками ліберального руху, а на Полтавщині — українофільства, привчали населення до самоврядування. Тому царський уряд розгорнув проти них боротьбу, обмежуючи їх матеріальні, фінансові можливості. Селяни обирали тільки кандидатів у повітові земські збори. Далі все вирішував губернатор, який з обраних кандидатів призначав гласних. Це ставило земства під контроль і нагляд державної адміністрації.

Розвиток капіталізму, зростання міст змусили царат піти на поступки міському самоврядуванню. Міську реформу спершу було проведено в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові й Херсоні, а протягом 70-х років — в інших містах України, де створювалися виборні міські думи (розпорядчі органи) й міські управи (виконавчі).

Однією з найпослідовніших була судова реформа 1864 р. Її реалізація була оформлена судовими статутами про заснування судових установ, про кримінальне та цивільне судочинство, про покарання, які накладалися мировими суддями. Вони діяли окремо від загальної системи законодавства і тому не були внесені у звід законів Російської імперії. Відповідно до цих статутів було утворено загальний та формально рівний для всіх суд: суди загальної юстиції (окружний суд — судова палата — сенат) та суди мирової юстиції (одноособовий дільничий мировий

Національно-визвольний рух у другій половині XIX ст.

169

суддя — повітовий з'їзд мирових суддів — Сенат). Запроваджено було й інститут присяжних засідателів. Судова реформа проголошувала виборність, незалежність і незмінність суддів, рівність їх перед законом, засновувалася адвокатура. У 1889 р. до судочинства були внесені зміни, якими скасувались або суттєво порушувались найважливіші засади реформи — принципи відокремлення судової влади від влади адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів.

Реформа шкільної справи запроваджувала єдину систему початкової освіти. Було відновлено академічну автономію університетів, їх діяльністю керувала рада професорів, яка здійснювала нагляд за студентами. За новим цензурним статутом 1865 р., цензурні установи були передані з відання міністерства народної освіти в підпорядкування міністерства внутрішніх справ. Установлювався суворіший нагляд за друкованими органами.

Зміни також відбулися в організації збройних сил. У 1864 р. було створено 15 військових округів, в Україні — Київський, Одеський, Харківський. Очолював кожний округ головний начальник, він був і командувачем військ. У кожній губернії та повіті створювалися управління військового начальника. Новий військовий статут, затверджений у січні 1874 р., передбачав загальнувійськову повинність для осіб чоловічої статі, яким виповнилося 20 років, скорочував терміни військової служби: до 6 років у сухопутних військах і до 7 років — на флоті. Були відмінені тілесні покарання, запроваджувалися єдині кримінальні покарання для військовослужбовців усіх станів; було заборонено використовувати принцип децимації (покарання кожного десятого, якщо винного не знайдено) при покаранні за групові злочини.

Реформи 60—70-х років намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій країни до потреб капіталістичного господарства. Відповідно запроваджувались деякі елементи буржуазної державності: виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління (земські та міські органи самоврядуван-вя), виборні органи суду (мирові судді), більш гнучкі буржуазні форми фінансового контролю і цензури, принципи всезагальності в комплектуванні армії та діяльності органів народної освіти тощо. Проте реформи були непослідовними і зберігали основні дореформені вищі й місцеві установи, існуючі порядки. Але у 80-ті — на початку 90-х років уряд удався до контрреформ, які значною мірою ліквідували результати попередніх його реформаторських дій.

170

Українське національне відродження XIX ст.

Вплив на українське відродження громадівського руху

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XIX ст. в Україні організаційно чіткіше окреслився національний рух. Його особливість полягала в тому, що значна кількість української інтелігенції на той час була зосереджена в Петербурзі. Тут була заснована друкарня для видання творів українських літераторів. Духовне життя української громади Петербурга помітно пожвавилося після приїзду туди колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства (В. Білозерського, Т. Шевченка і М. Костомарова).

Новостворений громадсько-політичний й літературно-мистецький щомісячний журнал «Основа» зосередився на захисті української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, виданні навчальної та науково-популярної літератури. Однак навіть культурницька спрямованість журналу обурювала офіційні кола, шовіністично налаштовану російську та польську інтелігенцію. Під впливом звинувачень і штучних перепон журнал самоліквідувався, але за недовгий час свого існування він відіграв важливу роль у піднесенні національної свідомості українців, дав поштовх для розгортання масового національного руху в Україні.

Патріотично налаштована інтелігенція першою виступила на захист національної гідності українського народу, його права на власну історію, мову, культуру. Їй довелося протистояти як офіційній політиці царизму, так і позиції представників польської та російської інтелігенції, які не визнавали української нації, зневажливо називали українців «хлопами» чи «хохлами».

Найбільшу активність у пробудженні самосвідомості виявили студенти Київського університету, які навесні 1860 р. заснували гурток «Українська громада», що ставив за мету працю на благо українського народу. До нього входили М. Лисенко, Ф. Вовк, О. Русов, М. Стари-цький, І. Нечуй-Левицький, О. Чужбинський. Очолив гурток Володимир Антонович.

Друкованим органом, що пропагував українську думку, була газета «Київський телеграф». Його програмні положення декларували, що український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, дружньо ставитися до всіх братів-слов'ян й допомагати їм у боротьбі з гнобителями. Проголошувалася солідарність з політичними й соціальними ідеями прогресивної російської інтелігенції.

Національно-визвольний рух у другій половині XIX ст.

Одну з течій громадівського руху становили так звані «хлопомани» на чолі з В. Антоновичем, які представляли частину української шляхти, яка зберегла пам'ять про славне минуле України, розмовляла тільки українською мовою, одягалась в національні костюми, дотримувалася народних звичаїв і обрядів. Спершу вона займалася переважно етнографічною діяльністю, але поступово переходила й до поширення серед селян думок про несправедливе вирішення земельної проблеми реформою 1861 р. Проте адміністративно-поліцейський апарат не дав розвинутися цій течії, змусив її представників приєднатися до громадівців, котрі діяли в містах і займалися культурно-просвітницькою роботою (створювали недільні та щоденні школи, організовували публічні лекції, поширювали твори Т. Шевченка, Марка Вовчка).

На рубежі 50—60-х років розгорнувся масовий грома-дівський рух, названий властями «українофільством». Активно працювала громада в Чернігові, видаючи щотижневу газету «Чернігівський листок» (1861—1863). Його літературна частина виходила українською мовою. Видавцем був відомий байкар Леонід Глібов, який друкував статті про зловживання адміністрації, тяжку долю селян.

Діяльність громад викликала серйозну тривогу в урядових колах. У 1862 р. було заарештовано й покарано багатьох її активних діячів, закрито недільні школи. Намагання громадівських лідерів відмежуватися від революційного руху й революційних прокламацій, їх заяви про лояльність до режиму не" допомогли. Тривали переслідування громадівців, посилювалися напади на українську школу, літературу, спроби поширювати українське друковане слово. За повної відсутності політичних свобод боротьба за українську мову стала провідною сферою політичної боротьби українства.

Антиукраїнська кампанія завершилася циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва в липні 1863 р., в якому лицемірно твердилось, що, нібито «більшість малоросіян... досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, й що на-річчя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». Противники ставлення до української мови як до «південнорусь-кого наріччя» звинувачувалися в «сепаратистських задумах, ворожих Росії, згубних для Малоросії».

Цензурному відомству було дано розпорядження, «щоб до друку дозволялися тільки такі твори цією (укра-

172

Українське національне відродження XIX ст.

їнською. — Ред.) мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою, як духовного змісту, так і навчальних, і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити». Проте цензура під різноманітними приводами обмежувала також і друкування художньої літератури. Тому з 1863 р. видання книжок українською мовою в межах Російської імперії майже припинилося. Циркуляр, проти якого виступив навіть царський міністр освіти О. Голо-він, супроводжувався закриттям недільних шкіл та адміністративним висланням кількох українських діячів:

О. Кониського, П. Чубинського, П. Єфименка, В. Лободи та ін.

Після Валуєвського циркуляра громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х років припинив своє існування. Так завершився перший етап громадівського руху.

Другий його етап розпочався у 70-ті роки. На той час «старі» громадівці зберегли лише одну організацію — Київську, поряд з нею почали діяти молоді громади. Провідним ідеологом Київської громади був фундатор української політичної історії Микола Драгоманов.

Драгоманов Микола Петрович (1845 —1895) — відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, економіст, філософ. Народився у м. Гадячі на Полтавщині в сім'ї дрібного дворянина козацького походження. Закінчив Полтавську гімназію, історико-філософський факультет Київського університету, здобув науковий ступінь магістра загальної історії, став штатним доцентом кафедри античної історії. Один з найактивніших діячів Південно-Західного відділення Російського Географічного Товариства, Київської «Громади». У 1875р. був звільнений з університету, взятий під негласний нагляд поліції. Проживаючи за кордоном (у Відні, Женеві), опікувався роботою журналу «Громада» — першого українського політичного часопису. У 1986 р. пориває із «старою» «Громадою», провідні діячі якої були незадоволені його радикальними поглядами. Викладав історію у Софійському університеті, не припиняючи громадсько-політичної діяльності, через що царський уряд вимагав видати його Росії. Під тиском громадськості уряд Болгарії відмовився це зробити. Помер у 1985 р., похований у Софії.

В основі його політичних поглядів була ідея історичного поступу України до самостійного політичного існування на європейському терені. Особливе місце в них посідало питання про майбутній державний лад, стрижнем якого був принцип державного федералізму: автономні народи-держави, об'єднавшись у федерацію, повалять самодержавство і матимуть рівні права та обов'язки. Декларація київських громадівців 1873 р., яка вважала-

Національно-визвольний рух у другій половині XIX ст.

173

ся «програмою мінімум» або «основою програми», висувала три провідні ідеї: «федералізм», «демократизм», «раціоналізм».

Принцип політичного федералізму поділяли ідейні лідери найбільших українських громад — Київської та Одеської. Так, В. Антонович вважав бажаним ідеалом «вільну федерацію народів», а Л. Смоленський виступав за федеративний республіканізм («інтернаціональну федерацію народів»).

Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання. Його діяльністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання Емського указу в травні 1876 р. Його ще називають «указом Юзефовича» — помічника куратора Київського навчального округу, який надіслав цареві доповідну записку про «українофільський рух», вбачаючи в ньому «замаскований соціалізм» і «приховане зазіхання на державну єдність Росії». У відповідь на це Емський указ забороняв ввезення на територію Російської імперії без дозволу «будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі», крім історичних документів і пам'яток, з дотриманням правопису оригіналів, творів літератури з використанням тільки загальноприйнятого російського правопису.   Заборонялися також «різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот». Було зупинено видання прихильної до українства газети «Киевский телеграф», розпущено громади, припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві, звільнено кількох професорів з Київського університету (М. Драго-манова, Ф. Вовка, М. Зібера) тощо.

Про шкоду, завдану Емським указом українській культурі, свідчить хоча б те, що в 1877 р. не було надруковано жодної української книжки. Так закінчився другий етап громадівського руху.

Наприкінці 1870 р. в українському народолюбстві чіткішим ставав політичний напрям, посилювалися радикально-демократичні тенденції. Виявом цього була модернізація програмних настанов, в яких тісніше поєднувались соціально-економічні й політичні завдання.

На рубежі 70—90-х років XIX ст. відомі українські Діячі М. Драгоманов, С. Подолинський та М. Павлик висловили принципові міркування щодо теоретичних засад вітчизняного «громадівського соціалізму», які ввібрали в тебе ідеї широких економічних перетворень, соціальної

174

Українське національне відродження XIX ст.

та національної рівності на основі вільної автономії осіб, спілок і громад, народів, а також вільного товариства (федерації) громад і народів. Втілювати ці ідеї в життя передбачалося з допомогою різноманітних тактичних засобів. Не заперечувалась можливість того, що «простому народу на Україні не обійтись без збройного бою й повстання (революції)».

Радикально-демократичні ідеї українського народолюбства підтримувались молодим поколінням громадів-ців. Наприкінці XIX ст. політизувались багато діячів громадівського руху, що започаткувало третій етап його розвитку. Цей процес простежується вже на прикладі студентських громад «тарасівців». Діяльність «Братства тарасівців» є однією з яскравих сторінок національно-визвольних змагань українського народу. Це була перша загальноукраїнська політична організація.

Останньому десятиріччю XIX ст. судилося стати перехідним етапом у розвитку українського національного руху. Домінуюче в 60—70-ті роки українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Молодь обминала українофільські громади й вступала до народницьких гуртків, байдужих до національних змагань. Спроби М. Драгоманова та його послідовників — членів гуртків «українських соціалістів-федералістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін.— у 80-ті роки поєднати культурно-національні гасла із завданнями політичного та соціального визволення не були підтримані. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х років покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, котрі стали прообразом українських партій.

«Братство тарасівців» було першим серед них. Виникло воно влітку 1891 р. з невеликої групи однодумців-студентів Харківського університету М. Базькевича, М. Бай-здренка, І. Липи та дрібного урядовця В. Боровика. «Тарасівці» не збиралися наслідувати українофільські громади з притаманними їм аполітичністю й організаційною аморфністю. Їх метою було створення розгалуженої таємної організації, вироблення її програми, передусім політичної.

«Братство тарасівців» нерідко ототожнюють з харківською групою. Насправді його гуртки існували щонайменше в 10 містах: Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Ічні й Срібному, що на Чернігівщині, Оргієві — у Бессарабії (сучасна Молдова).

Національно-визвольний рух у другій половині XIX ст.

175

До гуртків «тарасівців» належали селяни, студенти, дрібні службовці, інтелігенція (з середньою та вищою освітою), репрезентуючи усі регіони Східної України. Попри те, що членами братства не були міські робітники, поміщики, капіталісти-промисловці, його можна вважати загальноукраїнською організацією.

Організаційні засади братства були сформульовані в його статуті: політичне виховання членів гуртка; повна автономія і свобода в Україні; святкування днів, пов'язаних з видатними подіями в історії України; видання для народу творів Т. Шевченка й Г. Квітки-Основ'яненка;

вивчення економічного становища України і турбота про його поліпшення; піклування про освіту народу, створення бібліотек.

Отже, українські громади відіграли помітну роль у вітчизняному русі другої половини XIX ст. За світоглядною орієнтацією вони об'єднували тодішню вітчизняну демократію від «культурників» ліберально-демократичного до «політиків» радикально-демократичного спрямування. Ідеологія громадівців поєднувала любов до рідного народу, прагнення до всебічного народовивчення, до зближення з простолюдом зі щирим українським патріотизмом — українолюбством. Ці фундаментальні особливості світогляду громадівців відбилися у практичній діяльності, головним змістом якої стало служіння національно-культурному відродженню України.

Народницький рух у 60—80-ті роки

Після скасування кріпосного права серед різночинної інтелігенції сформувалася суспільна течія, яку назвали народництвом. У ньому окреслилися три напрями, представлені своїми ідеологами. П. Лавров і його прихильники головним   завданням вважали пропаганду серед селян і робітників ідей соціалізму й підготовку їх до боротьби проти самодержавства. М. Бакунін та його послідовники вбачали своє завдання у підготовці народу до збройної боротьби проти держави й створенні союзу вільних асоціацій виробників. П. Ткачов провідною силою єуспільства вважав революційну інтелігенцію, яка мала створити підпільну організацію, скинути царя й повести народ до соціалізму. Тобто в народництві сформувалися пропагандистська, анархістська й змовницька течії.

Народництво в Україні розвивалося тими ж шляхами, що й по всій Російській імперії, маючи, проте, свої особливості.

176

Українське національне відродження XIX ст.

Національно-визвольний рух у другій половині XIX ст.

177

Найбільш вдало узагальнює особливості національне- || го руху в Україні другої половини XIX ст. поняття «українське народознавство», яке протягом кількох десятиліть було однією із самоназв демократичних кіл. З огляду на специфіку тодішнього суспільно-політичного буття в Україні існували «українське народолюбство» і «російське народництво» — типологічне близькі, споріднені явища, що діяли самостійно та у взаємозв'язку, ма- | ли спільні та осібні риси.

Українське народознавство пройшло у своєму розвитку кілька етапів:

1) початковий етап «романтичного» народолюбства (приблизно з початку XIX ст. до 40—50-х років XIX ст.);

2) «дійове», «реальне народництво» (60—80-ті роки XIX ст.);

3) «неонародництво» (з 90-х рр. XIX ст. до лютого 1917 р.);

4) «новітнє» народництво. Доба Української національно-демократичної революції та боротьби за збереження державної незалежності (весна 1917—1920 рр.).

Посилення національного руху в західноукраїнських землях

Суспільно-політичний рух у західноукраїнських землях другої половини XIX ст. характеризувався надзвичайною активністю. Під впливом революції 1848 р. пожвавилася політична діяльність різних, часто протилежних за своїми переконаннями суспільних сил.

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок заборони української мови в Росії посилився наплив українського письменства у Галичину, що активізувало тут процеси національного самовизначення. Галицьке українство розкололося на москвофільство й народовство, що суперничали між собою.

Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Мали-новський, поміщик А. Добрянський. Москвофільство було породжене складними умовами українського національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, аристократизм, що зневірився в можливостях власної нації і шукав опір в етнічно спорідненій державі. Головними засадами москвофілів були ідеї про етнічну

тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечення існування українців як нації, а звідси й права українського народу на державне життя, ствердження необхідності об'єднання всього слов'янського світу під патронатом російського самодержавства як нібито найкращого державного ладу для слов'янських народів.

У Другій половині XIX ст. значно розвинулася періодика москвофілів. Вони мали свої організації й товариства:

«Народний дом», «Ставропигийский институт во Львове», «Галицко-русская матица», «Общество им. Крачковс-кого». Вони користувалися щедрою фінансовою підтримкою російського самодержавного уряду. У 1881 р. відбувся судовий процес у Галичині, на якому представників москвофільства звинувачували в державній зраді, зносинах з царським урядом на шкоду Австро-Угорщині. Однак вони були виправдані.

Різкої протидії в народі москвофільству спочатку не було, оскільки воно грало на ідеалах соборності України, основна частина якої перебувала у складі Росії. З часом чітко проявилась спрямованість москвофільства на зросійщення Західної України, заперечення політичної та культурної самостійності українського народу, посилилося його негативне сприйняття в масах. Проти москвофільства активно боролися М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик. До кінця XIX ст. воно сприймалося всіма здоровими силами українства як чуже, вороже явище. Зокрема, І. Франко назвав його духовним збоченням, па-талогічним проявом людського духу.

На противагу рухові москвофілів на початку 60-х років XIX ст. серед української інтелігенції Галичини виникла течія, яку назвали «народовством». Лідерами народовців були В. Барвінський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин та ін.

Народовці сповідували принципи національного відродження, пропагували народну мову в літературі та школі. Ними засновано перший український професійний театр у Львові (1864), культурно-освітню організацію «Руська бесіда» (1861), «Просвіту» (1868). Велике значення для розвитку української мови й літератури мало створене в 1873 р. у Львові Літературне товариство їм. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. Це був своєрідний прообраз академії наук з історично-філософською, філологічною та математично-природничо-медичною секціями і нідсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів, з дійсними і почесним членством. Тривалий ^с (з 1897 по 1913 рік) — посаду голови Товариства обіймав М. Грушевський.

178

Українське національне відродження XIX ст.

У 70-ті роки у народознавстві виділилася радикальна течія (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін.). У 1885 р. народовці заснували свою політичну організацію — Народну раду. У 90-ті роки на основі народовських організацій були створені чотири політичні партії: Русько-українська радикальна партія (1890), Українська соціал-демокра-тична партія (1899), Національно-демократична партія (1899) та Християнсько-суспільна партія (після 1896 р.).

Започаткування руху за політичну незалежність України

Наприкінці XIX ст. у Західній Україні під впливом радикалізації суспільно-політичного життя активізується політична думка. Член Русько-української радикальної партії Ю. Бачинський у 1895 р. видав знамениту книжку під назвою «иЬгаіпа іггеДепіа» («Україна уярмлена»). В '!| ній автор першим у вітчизняній суспільно-політичній думці порушив питання про політичну незалежність українського народу в єдиній соборній державі.

Бачинський Юліан Олександрович (1870—1940) — український громадський і політичний діяч, публіцист. Здобув освіту в Львівському'! Берлінському університетах. Протягом 1905—1906 рр. перебував у США та Канаді. В 1918 р. — член Української національної Ради в Гличині. 1919—1921 рр. — голова дипломатичної місії УНРу Вашингтоні. З 1921 р. — в еміграції. В 1933 р. приїхав до УРСР, працював науковим співробітником«Української' Радянської Енциклопедії: У 1934 р. заарештований та засуджений до 10-р'ічного ув'язнення у таборах ГУЛАГу, де 6 червня 1940 р. помер.

Політична самостійність України, вважав Ю. Бачинський, є необхідною умовою її економічного і культурного розвитку. Це була смілива спроба обґрунтувати функції майбутньої держави, яка повинна мати свої фінанси, армію, торгівлю, промисел, здійснювати внутрішню і зовнішню політику.

Ю. Бачинський не вважав створення держави самоціллю, а бачив у ній лише найважливіший засіб для забезпечення можливості вільного культурного розвитку народу. В далекому майбутньому, на його думку, відпаде необхідність в її існуванні. Відповідно асимілюються нації, злившись в один антропологічно-культурний тип. У цьому питанні Ю. Бачинський перебував під впливом класичної схеми марксизму.

Він стверджував, що самостійність України не стосується лише українського народу, а є справою всіх націй,

Національно-визвольний рух у другій половині XIX ст.

179

які населяють її етнічну територію, наголошував, що спільний інтерес змусить їх усіх стати українськими патріотами.

Ідеї Ю. Бачинського справили помітний вплив на всіх національне свідомих українців. У 1895 р. під впливом молодих радикалів (Ю. Бачинського, М. Ганкевича, О. Колесси, Є. Левицького, В. Охрімовича) змінила свою програму Русько-українська радикальна партія. Висунуту нею раніше вимогу перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах було доповнено положенням про державну самостійність України. Проте політичну самостійність українського народу ця партія розглядала як стратегічну мету.

Самостійницьку позицію зайняла і створена у 1899 р. Українська соціал-демократична партія (УСДП). Її основною метою було досягнення українським народом національного визволення і політичної самостійності, створення вільної держави українського люду, української республіки.

Незалежність України визнавала й Українська національно-демократична партія, створена в тому ж 1899 р. Програма цієї партії передбачала завоювання українсько-руським народом культурної, економічної та політичної самостійності, злиття його в монолітний національний організм.

Проблеми державності у програмах українських партій наприкінці XIX ст. певною мірою були навіяні політичним романтизмом. Проте загалом вони адекватно відображали напрям думок, прагнень передової української інтелігенції.

Отже, у другій половині XIX ст. в західноукраїнських землях активізується суспільно-політичний рух, в якому злились різні течії, що виражали інтереси й ідеологію Різних прошарків населення. Динаміка цього руху найяскравіше проявилась в загостренні протиріч між москвофілами, народовцями та радикалами. Важливу роль у розвитку національної самосвідомості та національного руху як у західних, так і в східних українських землях відіграли народовські періодичні видання, куль-ТУрно-освітні та наукові товариства, програми й політичні документи перших українських політичних партій.

На політичному обрії України постали нові сили з числа української інтелігенції та молоді, які, відійшовши ЬВД культурництва, зосередилися на політичних проблемах українства, стали виразниками державницьких самостійницьких ідей. Багатьом з них згодом випало вті-

180                            Українське національне відродження XIX ст.

лювати їх, обстоювати у жорстокій боротьбі. Це покоління, як і той політичне нестійкий час, І. Франко назвав «Молода Україна».

Висунення ідеалу незалежної Української соборної держави, згуртування навколо неї значних національних сил було головним досягненням західних українців наприкінці XIX ст. Це свідчило про завершення процесу формування новітньої державницької ідеології свідомого українства.

Запитання. Завдання

1. Які особливості в господарському, суспільно-політичному житті були домінуючими на українських територіях, що перебували під владою Росії та Австро-Угорщини?

2. До яких наслідків призвела політика Російської імперії щодо злиття культур України й Росії?

3. Що спричинило політизацію національного руху в Україні в середині XIX ст.?

4. Які політичні цілі переслідували члени Кирило-Мефодіі'вського товариства?

5. Проаналізуйте особливості процесу відродження на західноукраїнських землях в першій половині XIX ст.

6. Яких форм набував процес політизації національного руху в західноукраїнських землях у XIX ст.?

7. З'ясуйте відмінності скасування кріпацтва і проведення реформ у Російській імперії загалом та в Україні зокрема.

8. Як вплинули на політичне життя в Україні громадівський рух та погляди М. Драгоманова?

9. Охарактеризуйте особливості руху за політичну незалежність України наприкінці XIX ст.

10. Що об'єднувало та розмежовувало перші національні політичні партії?

И ;•'' '.'', і']^.' \ЛЧГУ

Нові тенденції в соціально-політичному житті України на початку XX ст.

На початку XX ст. в Україні стались суттєві соціально-політичні зміни. Вони були закономірним наслідком глибинних зрушень в економічному і політичному житті, що охопили Європейський континент. Політична демократія з розгалуженою мережею політичних партій ліберального, консервативного та соціалістичного напрямів, парламентська боротьба, масова політична преса, численні рухи (робітничий, профспілковий, кооперативний, жіночий, молодіжний) визначали обличчя нового століття. Складнішими й напруженішими ставали міжнародні відносини. У політичному лексиконі Європи з'явився термін «українське питання». Воно стало одним з найгостріших серед міждержавних і внутрішніх протиріч великих держав. Все це актуалізувало політичні завдання українського національно-визвольного Руху, вимагало нових теоретичних й організаційних рішень. Виникли і розгорнули активну діяльність політичні партії, масові громадські організації, кооперати-ви. Дискусії серед української еліти щодо вибору між ^льтурно-просвітницькою та політичною діяльністю ^•ерейшли на обговорення стратеги і тактики здобуття лвтономїї, політичної самостійності, соціальних та політичних прав для народу.

182

Нові тенденції в соціально-політичному житті України..!

8.1. Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху               І

Новий етап структурування українського суспільства

На початку XX ст. в Україні сформувалися великі ре-' гіони з особливостями у соціально-економічному та політичному розвитку. На Сході (у Харківській, частині Катеринославської губерній) динамічно розвивалася важка промисловість, що притягувала капітали із Західної Європи, а робочу силу — з усієї Російської імперії. Донбас став центром видобутку вугілля та залізної руди, виплавки ча-1 вуну, сталі. У правобережних та деяких лівобережних;

губерніях (Київській, Волинській, Подільській, Полтавсь-, кій. Чернігівській) переважало сільськогосподарське виробництво. Південь України (Херсонська, Таврійська, частина Катеринославської губерній) домінував щодо виробництва та експорту зерна. Торгівля, сільськогосподарське, транспортне машинобудування сконцентрувалися в Одесі,;

Києві, Миколаєві, Олександрівську, Херсоні, Харкові.

У Східній Галичині, разом із збереженням сільськогосподарської структури економіки, активно розвивався видобуток нафти та вугілля. Нафта експортувалась до Німеччини, Австрії. Натомість Буковина та Закарпаття залиша-і лись відсталими периферіями Австро-Угорської імперії.  '

Незважаючи на нерівномірність економічного розвитку українських земель, вони втягувались у загальноєвропейський поділ праці. Посилювались капіталістичні відносини, оновлювалась соціальна структура суспільства. Зростала чисельність пролетаріату, особливо в Донбасі, а також у галузях, пов'язаних з переробкою сільськогосподарської сировини (цукровій промисловості), серед сільськогосподарських робітників. У великих містах більшість пролетарів-українців опинилася під впливом росій- | ської та польської культур. Значна кількість підприємств належали іноземцям або акціонерним товариствам. Це означало, що в українських землях було надто мало головних суб'єктів капіталістичного розвитку — ініціативних підприємців, ділків, комерсантів місцевого походження. Відносно великі групи заможних українців —';

представників середнього класу, переважно селян-земле^ власників, стали з'являтись на Наддніпрянській Україні за столипінської аграрної реформи (1906—1916).

Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху   183

Згідно з підсумками загальноросійського перепису населення 1897 р. у Наддніпрянській Україні нараховувало 23 млн, в Східній Галичині перепис 1900 р. зафіксував до 3 млн українців. Проте на провідних ролях були російська або польська еліта. Середні й нижчі верстви міст становили росіяни та євреї. Нижча сільська верства переважно складалася з українців. Загалом у дев'яти українських губерніях українців нараховувалось більше 80%, росіян — 12%. У Східній Галичині українці становили 63% населення, поляки — третину. Дуже низьким був рівень урбанізації українців — 5,5%, тоді як 38% росіян і майже 44% євреїв російської частини України мешкали у містах. У великих містах частка українців коливалась від 6% (Одеса) до 25% (Харків). Лише в середніх та малих містах українців мешкало більше 50% від загальної кількості населення.

На початку XX ст. в Україні тільки-но формувався потенціал для виникнення національної еліти. За переписом 1897 р. у Росії не менше 57 тис. спадкоємних дворян, 50 тис. священиків (разом із сім'ями) визнали рідною мовою українську. Водночас для багатьох з них була характерна подвійна лояльність та ідентичність:

Україні й Російській імперії. Тому вони не стали беззастережно, як у Польщі чи Угорщині, на чолі визвольних змагань.

Серед господарських верств міста й села бракувало освічених людей. Єдиною реальною силою українського руху на цьому етапі була світська інтелігенція. У своїй діяльності вона була тісно пов'язана з селянством через земства, судові установи, початкові школи, лікарні, переймалась його вимогами, захищала його інтереси. Напередодні Першої світової війни майже половина активістів українського руху походила з села.

Неоднорідно розвивалося і політичне життя. У західноукраїнських землях, наприклад, діяли крайові законодавчі установи — сейми, з 1867 р. відбувалися вибори до парламентів Австрії та Угорщини, що збагачувало населення досвідом публічної політичної діяльності. У Лівобережній та Південній Україні діяли губернські та повітові земства — органи місцевого самоврядування з обмеженими повноваженнями. Населення Правобережної України До 1911 р. не мало жодних можливостей отримати елементарні навички політичної діяльності. Роздрібненість території України між двома імперіями на окремі регіони, заборони на використання української мови та друкованого слова стримували зростання національної самосвідомості, консервували відмінності у політичній культурі Наддніпрянських і галицьких українців.

134                   ^ов1 тенденції в соціально-політичному житті України...

Політична культура доби. Національна символіка

Політична культура українців початку XX ст. була міцно опертою на традиції козацьких часів. По всіх регіонах в народній свідомості зберігалась пам'ять про козацькі вольності, плекались ідеали свободи, рівності — як політичної, так і економічної, що було передумовою, важливим чинником поступового згуртування українського суспільства. На козацькому політичному ідеалі формувалося розуміння необхідності спільних дій, зусиль для здобуття незалежності. Але в політичній культурі еліти та низів суспільства зберігалась різна політична та історична пам'ять. Перші плекали ідеали Гетьманщини з її автономізмом, структурованою владою; другі — Запорозької Січі з тенденцією до демократизму, великим ухилом до анархічно-індивідуалістичних рис. Новітня політична культура приживалась дуже повільно через роздрібнення української території між різними державами, неоднаковий ступінь розвитку самоврядування в містах та сільській місцевості, на Правобережжі та Лівобережжі, що скріплювало регіоналістичні політичні вподобання, тенденції, які походили з литовсько-польської доби. Брутальний тиск з боку владних інституцій Російської та Австро-Угорської імперій цементував в політичній культурі народних мас недовіру до будь-якої централізованої влади, сприяв поширенню анархічних ідеалів та ідей, що виявилося в роки національно-демократичної революції.

Потужною об'єднуючою силою ставали національні символи. На західноукраїнських землях, а згодом — на Наддніпрянщині в ужиток входив жовто-блакитний прапор, стававши невід'ємним атрибутом приміщень під час зібрань українських громад, втілюючись у народництві українських товариств, установ, громадських об'єднань.

На урочистих зборах, під час свят виконувався гімн «Ще не вмерла Україна», а також «Заповіт» (сл. Т. Шевченка, муз. Г. Гладкого), «Вічний революціонер» (сл. І. Франка, муз. М. Лисенка), «Не пора, не пора» (сл. І. Франка, муз. Д. Сочинського, М. Аркаса). Ці українські пісні почали співати українці від Харкова до Львова.

У період найбільшого впливу РСДРП (навесні 1907 р.) в українських губерніях налічувалось понад 18 тис. її членів (9% загальноросійської чисельності), здебільшого серед пролетаріату Києва, Катеринослава, Одеси, Харкова. В організаціях ПСР було до 10 тис. членів (3,3%), ПНС і октябристи мали у своїх лавах по 7—8 тис. членів (15%). У монархічних організаціях перебувало понад 200 тис. осіб (50% загальноросійської кількості).

Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху  ДЯ5

Вагомою школою політичного досвіду для молодих політичних сил були тогочасні національні рухи народів Європи.

Національно-визвольна боротьба європейських та не-європейських народів (норвежців, чехів, угорців, ірландців, бурів, індійців, вірмен), що змагались за утворення незалежних держав або автономію, також стимулювала розвиток національно-визвольного руху.

У серпні 1905 р. у Норвегії був проведений референдум, на якому 90% населення висловились за відокремлення від Швеції і створення самостійної держави. Переговори між Норвегією і Швецією, що відбулися у жовтні, закінчилися угодою, згідно з якою Швеція гарантувала територіальну цілісність Норвегії.

В Австро-Угорщині боротьба за національні права не припинялась до розвалу імперії у 1918 р. Угорський парламент, використовуючи намагання австрійського імператора перекласти тягар військових витрат з німців на інші нації, розгорнув боротьбу за розширення прав угорців. В 1903—1906 рр. Партія незалежної Угорщини вимагала запровадження угорської мови в угорських частинах імперської армії, національних прапорів, знаків відзнак, присягання Угорській конституції.

Інші народи Австро-Угорщини, особливо слов'янські — чехи, словенці, поляки — ставили питання про державну підтримку розвитку національних культур, право одержувати середню і вищу освіту рідною мовою, використовувати її у місцевому самоврядуванні, діловодстві, суді.

Більш складним був шлях до незалежності народів, що не мали державності або втратили її під час зовнішнього втручання. Так, бури на Півдні Африки, вірмени обрали шлях збройної боротьби проти англійців, турків.

Індійці, очолювані М. Ганді, обрали тактику ненасильницького опору, громадянської непокори. Але, з іншого боку, М. Ганді докладав зусиль, щоб довести лояльність індійців до Британії. Під час війни на Півдні Африки він закликав індійську діаспору допомогти англійцям у війні проти бурів і тим самим переконати Англію надати Індії самоврядування.

Ірландський національно-визвольний рух поєднав реформістські та революційні методи боротьби, примусив Уряд лібералів прийняти у 1914 р. закон про гомруль — самоврядування Ірландії. Однак затримка у вирішенні питання, виділення шести північних графств Ірландії — Ольстеру — із сфери дії закону призвели до збройної революційної боротьби ірландців у 1919—1923 рр.

186                   нові тенденції в соціально-політичному житті України...

Різноманітність форм боротьби, які демонстрували різні національно-визвольні рухи, виступали каталізатором дискусій в українському русі про вибір власних політичних цілей, темпів, способів досягнення.

Революція 1905—1907 рр. Загальноросійські політичні партії в Україні

Революція 1905—1907 рр. суттєво змінила ситуацію в Україні. Розстріл мирної демонстрації робітників у Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 р. викликав страйки солідарності в Києві, Харкові, Катеринославі, інших губерніях. Але виступи січня—лютого 1905 р. не віщували глобальних змін. Поразки російських військ та флоту від Японії поглибили політичну кризу. Робітничий та селянський рухи, діяльність лібералів набули значних масштабів. В Україні, як і по всій Росії, сформувались численні союзи: інженерів, лікарів, адвокатів, учителів, залізничників, селян тощо, які об'єднались у Союз Союзів. Активізувався земський рух. Навесні та влітку наростала хвиля робітничих страйків. У жовтні Всеросійський загальний політичний страйк спонукав царя видати маніфест, яким було обіцяно демократичні свободи, створення законодавчої Думи.

У жовтні—грудні в 13 містах України, переважно в Донбасі, Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Кременчуці з'явились нові політичні організації — Ради робітничих депутатів. Не менше чверті професійних спілок Російської імперії, що виникли в 1905—1907 рр., діяли в містах України. Боротьба українських селян за землю була чи не найгострішою порівняно з іншими регіонами. У грудні 1905 р. відбулись збройні виступи робітників в Донбасі, Харкові, Олександрівську. В 1906—1907 рр. страйковий рух робітників почав згасати, але селянський не вщухав й охопив до 70% повітів українських губерній.

Під час революції було скасовано заборони на українське друковане слово. З'явилася українська періодична преса. У політичному вихованні українців виняткову роль відігравала перша на Наддніпрянщині українська щоденна газета «Рада». З Галичини до Києва у 1907 р. було перенесено видання часопису «Літературно-науковий вісник». Ефективним інструментом взаємодії української інтелігенції з селянством та робітництвом стали «Просвіти» в Катеринославі, Чернігові, Києві, Кам'янці-Подільському, Житомирі, Миколаєві, Мелітополі, на Кубані і навіть на Далекому Сході. Кооперативні організа-

Виникнення українських політичних партій...

187

ції порушували питання про відкриття бібліотек, видання літератури українською мовою.

Остаточно сформувались політичні обриси, теорія та тактика, масштаби впливу Російської соціал-демократич-ної робітничої партії (РСДРП) та Партії соціалістів-революціонерів (ПСР), що виникли у 1898 та 1902 р. У 1905—1906 рр. розгорнули діяльність ліберальні партії:

конституційно-демократична Партія народної свободи (ПНС), «Союз 17 Октября», монархічні, чорносотенні — «Союз Русского Народа», «Союз Русских людей». Вони мали різний вплив на населення, діяли в певних регіонах, мали відмінності у програмах і тактиці щодо національно-визвольних рухів пригноблених народів. Місцеві партійні організації деяких загальноросійських партій (ПСР, ПНС) в Україні толерантніше ставились до українського руху, ніж їх центральні проводи.

РСДРП, ПНС, «Союз 17 Октября» діяли переважно у великих містах Центральної та Східної України, на Півдні. ПСР, монархічні організації впливовішими були у сільській місцевості. Соціалістичні партії — РСДРП та ПСР — виступали за право націй на самовизначення, але на передньому плані у їх програмах були соціальні проблеми. ПНС домагалась перетворення Росії на конституційну монархію, визнавала право на територіальну автономію тільки за Фінляндією і Польщею. Октябристи і монархісти захищали єдність і неподільність імперії, відкидали думку про існування окремого українського народу.

8.2. Виникнення українських політичних партій. Розвиток української політичної думки

Соціалістична течія в українському русі

Особливості політичного становища та соціально-економічного розвитку українських земель обумовили специфіку формування й діяльності українських політичних партій. Їх утворення збігалось у часі з формуванням Української політичної еліти загалом. Першими виникли партії соціалістичного спрямування. Тривалий час вони

Домінували кількісно.

У жовтні 1890 р. у Львові І. Франко, Н. Левицькии, М. Павлик, С. Данилович, Є. Левицькии створили Русь-

188

Нові тенденції в соціально-політичному житті України...1

ко-українську радикальну партію (РУРП) — першу політичну організацію європейського типу з програмою, реєстрованим членством. Програма партії орієнтувалась на ідеї етичного й наукового соціалізму, вимагала демократичних свобод, передачі селянським громадам землі, заборони її поділу, сприяння дрібному кредитуванню. Програмою-максимум партія вважала «переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних». У програмі зазначалося, що «розвій народних мас можливий тільки на національних справах», містився заклик боротися за «піднесення почуття національної самосвідомості і солідарності в масах усего руско-українського народа».

Починаючи з 1891 р., партія керувала вічевим рухом. У 1894 р. провела масове крайове віче, на якому лунали вимоги політичних свобод, запровадження української мови у діловодство органів влади, припинення конфіскації прогресивних видань, скасування податків на пресу.

У вересні 1899 р. лівими радикалами і представниками невеликих соціал-демократичних організацій, що виникли в 90-ті роки, була створена Українська соціал-демократична партія (УСДП) як складова частина австрійської соціал-демократичної партії. Її лідери — М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський, В. Охримович, орієнтувалися на теоретичні засади західноєвропейської соціал-демократії, легальні парламентські засоби досягнення мети. «Пора вже, щоби і український працюючий люд і народ український не оставав позаду європейських націй», — писав партійний орган «Воля» в січні 1900 р. Українські соціал-демократи намагалися поєднати вирішення соціальних проблем з національними прагненнями українців: «ми змагаємо до того, щоби цілий народ український виборов собі національну волю та самостійність політичну; наша ціль — вільна держава українського люду, українська республіка». Партія брала участь у масовому селянському русі в Галичині в червні—серпні 1902 р., коли страйкувало понад 100 тис. селян. У результаті було підписано договір з поміщиками про поліпшення умов оплати праці.

Українські політичні партії на Наддніпрянщині створювались за відсутності політичних свобод, нелегально. На початку 1900 р. у Харкові виникла перша в Росії українська політична партія — Революційна українська партія (РУТІ). Її засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Б. Камінський, М. Міхновський, Л. Мацієвич, Б. Мартос,

Виникнення українських політичних партій...

189

Б. Матюшенко. РУП мала місцеві організації — вільні громади — У Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Львові. До 1902 р. кредо партії виражала брошура М. Міх-яовського «Самостійна Україна», видана в 1900 р. РУП проводила масштабну видавничу і культурно-просвітницьку роботу: друкувала за кордоном, транспортувала на Наддніпрянщину і розповсюджувала брошури, авторами яких були члени партії, а також відомі європейські соціалісти К. Каутський, В. Лібкнехт, А. Бебель. У 1902—1905 рр. видавала кілька друкованих органів, найпомітнішими серед яких були часопис «Гасло» та газета «Селянин». Усі вони були розраховані на селян, сільськогосподарських робітників, ремісників. Разом із загальноросійськими політичними партіями РУП організовувала й спрямовувала селянський рух у Харківській і Полтавській губерніях у 1902 р.

У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з'їзд РУП, на якому з шести делегатів було обрано Центральний комітет у складі Д. Антоновича, Є. Голіцинського, В. Кози-ненка.

антонович Дмитро Володимирович (1877—1945) — політичний і громадський діяч, мистецтвознавець. Один із засновників РУПу (1900) та УСДРП (1905). Перебуваючи в еміграції в Чернівцях, редагував газети «Гасло» та 'Селянин», в Харкові у 1905 р. — газету •Воля». Виступав за наближення політичного курсу РУП до міжнародної соціал-демократії та перенесення акцентів боротьби з національно-визвольних до соціальних. Під час внутріпартійної дискусії в 1905 р. проголосив національне питання неіснуючим. Виступав за те, щоб припинити вживати в агітаційній літературі гасло «автономії України» як таке, що суперечить 'інтересам пролетаріату і затемнює його самосвідомість»; розпустити РУП і влитися до російської соціал-демократії. В період Першої світової війни — уповноважений Всеросійського земського союзу. 7 березня 1917 р. обраний товаришем голови Центральної Ради, а також головою її маніфестаційної комісії. З 21 листопада 1917 р. — Генеральний Секретар Морських справ. З липня 1918 р. брав активну участь в дипломатичній діяльності: генеральний консул у Швеції, член української делегації на переговорах з Антантою, голова дипломатичної місії УНР в Римі. Був одним з фундаторів, ректором і професором Українського Вільного Університету у Празі та Відні. Автор праць з шевченкознавства, українського театрознавства.

У 1903 р. київська вільна громада РУПу запропонувала для обговорення «Нарис програми» партії, в якому було висунуто вимогу повної автономії України у «внутрішніх справах з забезпеченням рівноправності населяючих її національностей і на підставі найширшої демократичної конституції з Народною Радою, яко законодавчими зборами і яко вищою заступничою політичною

190

Нові тенденції в соціально-політичному житті України...

інституцією країни». У партії розгорнулася дискусія про співвідношення боротьби за національне і соціальне визволення, яка не припинялася протягом усього часу існування українських соціал-демократичних організацій. Особливо загострилася вона в 1904—1905 рр. На сторінках журналу «Праця» Д. Антонович у статті «Неіснуюче питання» висловився про те, що дискутувати стосовно національного питання зайве, оскільки поняття «нація» вигадала буржуазія. М. Меленевський, П. Тучапський доводили, що висунення українським робітничим класом самостійних вимог є шкідливим, ускладнить формування централізованої робітничої партії в масштабах всієї Російської імперії. М. Порш стверджував, що «національне питання існує і воно виявить себе ще більше тоді, коли розвалиться Росія».

Порш Микола Володимирович (1879—1944) — український політичний і громадський діяч, економіст, закінчив юридичний факультет Київського університету. Наприкінці 90-х років XIX ст. створив у Лубнах український революційний гурток, з якого згодом виросла вільна громада РУП. Після масових арештів членів РУП восени 1903 р. очолив партію і протягом 1904 р. реформував її відповідно до принципів національної організації пролетаріату. Член ЦК РУП — УСДРП з серпня 1903 р. до квітня 1910 р., редагував друковані органи партії — часописи «Вільна Україна», «Слово», «Робітник». Вів полеміку з П. Струве щодо економічного становища України у складі Російської імперії. Після 1910 р. відійшов від активної партійної діяльності. В 1917 р. —член Центральної та Малої Рад, з листопада — генеральний секретар праці, з січня 1918 р. — народний міністр праці та військових справ УНР, у 1919—1920 рр. — посол УНР в Німеччині. В 1921 р. вийшов з УСДРП. Був одним із засновників Українського національного об'єднання в Берліні. Автор праць зі статистики, поточної політики.

У грудні 1904 р. РУП спробувала зібрати в Києві другий з'їзд, але він не відбувся через розбіжності у ставлен- ' ні до російської соціал-демократії та баченні майбутніх відносин з Росією. У січні 1905 р. частина діячів партії' на чолі з М. Меленевським заснувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»), що увійшла до складу РСДРП на засадах автономної організації. Планувалось перетворити її на організацію для роботи серед селян усієї Росії під прапором РСДРП. У статуті організації, затвердженому в роки першої російської революції, зазначалось: «Спілка» займається організацією пролетаріату, що говорить українською мовою у місцевостях, де немає комітетів РСДРП, її громади являються самостійними організаціями». Програма «Спілки» орієнтувалась на програму РСДРП.

Виникнення українських політичних партій...

191

У грудні 1905 р. відбувся другий з'їзд РУПу, який започаткував діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Їі лідери — М. Порш, Д. Антонович, С. Петлюра, М. Ткаченко, В. Винниченко, взявши за основу Ерфрутську програму німецької соціал-демократії, головними цілями програми УСДРП визначили встановлення в Росії демократичної республіки й «автономії України з окремою державною інституцією (сеймом), якому належить право законодавства у внутрішніх справах населення тільки на території України». Сейм повинен займатися земельними питаннями та народною освітою. Партія виступала за право кожної нації на культурне й політичне самовизначення, боротьбу «проти націоналістичних напрямів в кожній нації», створення відповідної кількості шкіл для кожної нації на території України пропорційно національному складу населення. Водночас наголошувалось, що УСДРП визнає Україну тільки в етнографічних кордонах.

У наступні роки УСДРП і «Спілка», маючи в своїх рядах 3 тис. і 10 тис. членів відповідно, вели активну роботу серед пролетаріату й селянства України. Обидві організації, будучи інтернаціональними за своїм складом, співробітничали з загальноросійськими політичними партіями, організаціями єврейських, польських робітників в Україні. У 1906—1907 рр. вони боролися за місця у Державній Думі. До II Думи від «Спілки» було обрано 6 депутатів. Це викликало посилені репресії, арешти активістів організації, погроми друкарень. У 1907 р. відбувся судовий процес над українськими соціал-демократами. Для Дискредитації українського національно-визвольного руху використовувались створені охранкою «протоколи сіонсь-ких мудреців», у яких рух пригноблених народів Росії трактувався як «жидо-масонська змова».

Поразка революції негативно відбилась на діяльності усіх політичних партій Російської імперії, в тому числі й Українських. Вони перестали бути масовими. Їх керівні Центри, друковані органи змушені були емігрувати. Пожвавлення і поновлення їх діяльності в Росії сталося у 1911—1912 рр., але це піднесення національної боротьби було перервано Першою світовою війною.

Національно-революційна течія

На правому фланзі українського національно-визвольного руху знаходилась створена у 1902 р. з ініціативи М. Міхновського (1873—1924) Українська народна

192

Нові тенденції в соціально-політичному житті України...

Виникнення українських політичних партій..

193

партія (УНП). Її лідери вийшли з РУПу, не погоджуючись з програмними настановами щодо пріоритетності соціального визволення й автономії України у складі Росії. Вони виступали за повну національну незалежність і України. Керівниками партії також були М. і С. Шеме-ти, О. і С. Макаренки, О. Степаненко та ін.

Міхновський Микола Іванович (1873—1924) — визначний укра- '•• їнський громадсько-політичний діяч, активний прихильник державної незалежності України, основоположник і перший ідеолог українського націоналізму. Народився на Полтавщині. Закінчив юридичний факультет Київського університету, працював адвокатом у Харкові. В 1914 р. мобілізований до царської армії. підпоручик. 1917 р. працював у Київському військовому суді. Один з організаторів і голова товариства «Український військовий клуб ім. гетьмана Полуботка; від якого на Українському З національному конгресі обраний до ЦР. 1918 р. підтримав ''. гетьмана П. Скоропадського. 1919—1924 рр. працював на |? Кубані. 1924 р. закінчив життя самогубством.                  З

Програмні орієнтири УНП спочатку визначала робота Д М. Міхновського «Самостійна Україна». Спираючись на1| досягнення історичної та правової науки початку XX ст., | він рішуче відкидав аргументи противників незалежнос- \ ті України: говорити, «ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права». Нагадавши пункти Переяславських статей, М. Міхновський робить висновок, що це був договір двох рівних сторін, двох держав, які, залишаючись «цілком незалежні одна від другої щодо свойого внутрішнього устрою, схотіли з'єднатися для осягнення певних міжнародних цілей». Московські царі, а потім і російські імператори порушили Переяславський договір. Нинішня || державна адміністрація поводить себе в Україні як у за-1 войованій країні. Цей факт сам по собі спростовує поши-| рювану прихильниками царату тезу про існування єдино- '| го російського народу, братерство українців і великоросів.

Для поступального розвитку України потрібна власна ^ держава, здатна акумулювати матеріальні й культурній ресурси на користь нації. Тому весь національно-визволь- ^ ний рух необхідно об'єднати та спрямувати до однієї го-і ловної мети: «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна, від гір Карпатських аж по Кавказькі». На думку М. Міхновського, лідером національного визволен-ня може стати тільки українська інтелігенція, нове поко-| ління якої виходить на арену політичної боротьби.

У 1902—1904 рр. він написав і видав у Чернівцях та Львові теоретичні й програмні роботи — «Робітницька справа у програмі УНП», «Справа української інтелігенції в програмі УНП», «Робітницьке свято Першого мая», «Десять заповідей УНП». У 1906 р. з'явилась «Програма УНП», у якій було конкретизовано їдею всеукраїнської революції, суб'єктами якої повинні стати українські робітники й хлібороби. Було висловлено мінімальні вимоги щодо термінового поліпшення економічного стану експлуатованих верств українського суспільства у російській імперії, запровадження місцевої атономії в адміністративному житті, судовій, релігійній, просвітницькій справах. Головна мета — створення самостійної української держави, що забезпечить соціальні перетворення у соціалістичному напрямі.

М. Міхновський відкидав можливість співробітництва УНП із загальноросійськими ліберальними та соціалістичними партіями, доводячи, що справа визволення України може бути тільки справою українського народу. Ідеї М. Міхновського не спрямовувалися «проти російського, чи польського селянина, робітника-неукраїнця. Вони мають на увазі російських, чи зрусифікованих урядовців, поміщиків чи капіталістів різних національностей, які експлуатують український народ, прагнуть зрусифікувати його, позбавити національних коренів... Націоналізм Міхновського — це, головним чином, оборонний, захисний націоналізм. Це — антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації», — зазначають сучасні історики І. Ф. Курас, Ф. Г. Турченко, Т. С. Геращенко.

УНП не стала масовою загальноукраїнською організацією. Центром її діяльності був Харків. Члени організації брали участь у Харківському «Обществе распространения в народе грамотности», заснували «Третє харківське товариство взаємного кредиту» (1909—1914). У 1903 р. була створена бойова організація партії — «Оборона України», яка мала оголосити у вирішальний час загальноукраїнське повстання. М. Міхновський видавав у Харкові часописи «Слобожанщина» та «Сніп» (1906, 1912).

Українські ліберали: програма, тактика

На відміну від соціалістичного крила українського Національно-визвольного руху ліберали в організаційному плані не були настільки роз'єднаними. У Західній

7 1-126

194                   Нові тенденції в соціально-політичному житті України...

Україні це крило уособлювала Українська національно-демократична партія (УНДП), яка в Галичині була найвпливовішою партією.

УНДП виникла в 1899 р. Ідейно та організаційно була підготовлена сорокарічною діяльністю народовців — течії української політичної думки, що орієнтувалася на створення самостійної Української держави. До партії належали багато представників радикалів, незгодних з соціалістичними пріоритетами своїх лідерів.

Програма партії містила вимоги демократизації політичного життя в Австро-Угорщині з використанням легальних парламентських засобів; рівноправ'я українського й польського населення в Галичині; пропозиції щодо поділу Галичини на українську (східну) і польську (західну) частини, приєднання Північної Буковини до Східної Галичини та утворення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захисту інтересів селян (викупу великих земельних володінь і наділення селян землею).

У спеціальній резолюції про Наддніпрянську Україну партія зазначала: «Будемо підтримувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютистичної російської держави в конституційно-фе-дералістичну, оперту на автономії національностей». Керівний орган партії — Народний Комітет, який очолив Юліан Романчук.

Юліан Романчук (1842—1932) — визначний політичний і громадський діяч, педагог, письменник, журналіст, що стояв на чолі українського національного руху в Галичині. Закінчив Львівський університет, працював учителем гімназії. Був ініціатором утворення і керівником Народної Ради, у 1899 р. — співзасновник і до 1907р. — голова УНДП. В 1883—1895 рр. був послом до галицького сейму, а з 1889 р. — головою українського сеймового клубу. У 1891—1897 та 1901—1918 рр. обирався до австрійського парламенту; в 1897—1910 та 1916—1917 рр. керував українською фракцією. В роки Першої світової війни керував Українським Допомоговим Комітетом і Українською Культурною Радою у Відні. В листопаді 1918 р. у Львові приймав присягу членів Державного Секретаріату ЗУНР. Виступав як член-засновник товариств "Просвіта; "Наукового товариства їм. Т. Шевченка; газети «Діло» та інших інституцій. Видавець-редактор та дослідник текстів творів Т. Шевченка. Ініціював і був видавцем-редактором бібліотеки української класики 'Руська Письменність; 23 томи якої побачили світу 1904—1920 рр.

Виникнення українських політичних партій...

195

Активно працювали в партії М. Грушевський, І. франко, О. Барвінський, Є. Левицький, В. Охримович. Впливовим друкованим органом була щоденна газета «Діло» (1888—1939), на сторінках якої обговорювались найважливіші питання програми й тактики партії, українського національно-визвольного руху взагалі.

У Наддніпрянській Україні виникнення ліберальної партії також спиралося на майже сорокарічний досвід руху «громад» — культурно-просвітних об'єднань представників свідомої української інтелігенції. У 1897 р. на з'їзді «громад» у Києві була заснована «Загальноукраїнська Безпартійна Демократична Організація». Восени 1904 р. вона перетворилась в Українську демократичну партію (УДП). Керували нею О. Лотоцький, Є. Тимчен-ко, В. Чеховський, Є. Чикаленко. Паралельно з УДП С. Єфремов, Б. Грінченко, М. Левицький, Ф. Матушевсь-кий створили Українську радикальну партію (УРП).

Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об'єднались в єдину Українську демократично-радикальну партію (УДРП). У преамбулі до програми УДРП ішлося: «Як забезпечуються права одиниці — громадянина, так само мусять бути забезпечені ще й права одиниці колективної — нації, народності. Росія — держава така велика, так багато живе в їй усяких народів, не однакових і побутом, і культурними та економічними прикметами, що коли до всіх частин держави, до всіх народів прикладатимуться однакові закони й однакові способи порядкування, то неминуче і закони і способи суперечитимуть справжнім потребам і вимаганням народів і країн. Через те децентралізація мусить бути доведена до того, щоб кожна народність на своїй території мала автономію з правом місцевого краєвого законодавства».

Програма окреслювала конкретні напрями політичної реформи в Росії: дотримання загальнолюдських прав, розподіл влади між загальнодержавним парламентом і краєвими сеймами. Перший має стежити за дотриманням прав громадянина та нації у всій державі, керувати зносинами з іншими країнами, зовнішньою торгівлею, митною службою, армією, питаннями війни та миру, фінансами для загальнодержавних справ. Усіма іншими справами в Україні має відати Українська Виборна На-Родна Рада (сейм), що розробляє краєву конституцію, "ку не може ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент. На відміну від українських соціалістичних партій, УДРП обійшла стороною питання взаемовід-

196

Нові тенденції в соціально-політичному житті України...

носин з іншими націями, які жили в Україні. В економічній сфері, зокрема в аграрній галузі, її вимоги були близькі до вимог ПНС: усі державні (казенні), удільні, монастирські й церковні землі повинні стати краєвим земельним фондом під порядкуванням самоврядних громад чи округ, та який використовувався б для потреб хліборобів; землі приватних власників, які не обробляються власною працею, повинні бути примусово викуплені за державні кошти. Не визнаючи монархії, УДРП орієнтувалася на республіканський устрій.

Шсля поразки першої російської революцій УДРП припинила своє існування. Українські ліберали в вересні 1908 р. створили Товариство українських поступовців (ТУП) з метою об'єднання українських політичних сил у блок на міжпартійній основі.

Спроби організованої політичної боротьби українців викликали розгубленість й опір чорносотенців. Один з їх київських лідерів Савенко писав у газеті «Києвлянин»:

«український рух розвивається і знаходить між інтелігенції і налівінтелігенції більше і більше прихільників. Необхідно визнати, що ми проспали українофільський рух. Замість того, щоб боротися з ним, ми підсміювались над хо-хломанством. Тепер українофільство зросло так, що з ним вже необхідно рахуватись і боротися».

У передвоєнний період пожвавилася полеміка між різними політичними силами Росії, в якій брали участь українські ліберали. Одним з найпомітніших серед них був С. Єфремрв, чиї статті, фейлетони, замітки з політичних та літературних питань систематично з'являлись у газеті «Рада», інших виданнях.

Єфремов Сергій Олександрович (1876 —?) — видатний політичний діяч, публіцист, літературний критик та історик української літератури. В 1890 р. закінчив Київську духовну семінарію, 1895— 1901 рр. навчався на юридичному факультеті Київського університету. Був членом Київської загальної організації, київської української студентської громади. Статті з літературознавства друкувались у часописах «Киевская старина», "Літературно-науковий ;

вісник», 'Записках наукового товариства їм. Т. Шевченка', відомих петербурзьких виданнях «Русское богатсгао», «Голос минувшего: Досліджував світовий досвід розв'язання національного питання. Взірцем для нього були цивілізовані автономно-фе-дералістичні відносини між Норвегією і Швецією. В 1902 р. видав у Львові брошуру 'Національне питання в Норвегії». Був одним із засновників Української демократично-радикальної партії, одним з організаторів видання газети «Громадська думка». Його двічі заарештовували протягом революції 1905—1907 рр. Після

Українські фракції в парламентах Росії та Австрії

революції активно засуджував охлократію, обстоював думку про цілісність ('безбуржуазність») української нації. У вересні 1908 р. став співзасновником Товариства українських поступовців, секретарем Ради якого працював з 1909 р., відповідальним за зносини з російськими політичними колами. У 1917 р. був головою ЦК Союзу автономістів-федералістів, заступником голови Центральної Ради, Генеральним секретарем з міжнаціональних справ. Після ліквідації Центральної Ради відійшов від активної політичної діяльності. У 20-х роках — академік, віце-президент ВУАН. У 1930 р. засуджений у справі СВУ.

У центрі уваги публіцистики С. Єфремова — об'єктивне оцінювання українського руху після поразки революції 1905—1907 рр., питання його тактики. Оскільки, на думку Єфремова, український рух повернувся на стадію «дрібного гуртківства», знову постало завдання поступового перетворення його на політичну силу, здатну працювати з українськими масами. Активно полемізував він з чорносотенцями, лідерами російських кадетів (П. Струве). У його міркуваннях домінувала теза, що «не слід поступатись перед будьлі-якими своїми національними домаганнями або занадто великі надії покладати на когось, опріч самих себе». Більшість українських діячів усвідомили необхідність самостійної тривалої і копіткої політичної роботи з масами, яка мала дати наслідки тільки через певний час.

8.3. Українські фракції в парламентах Росії та Австрії

Умови парламентської діяльності українців

У XX ст. відкрились нові можливості для вирішення Українського національного питання шляхом реформ. У Росії в 1906 р. була скликана Державна дума, в Австро-Угорщині у 1907 р. запроваджено загальне виборче право. У чотирьох скликаннях російської Думи, парламенті Австрії українське питання було одним з головних.

Особливості боротьби українських національно-визвольних сил на парламентській арені були зумовлені трьома чинниками:

1. Несправедливими виборчими системами, що існували в обох імперіях. Вцбори не були рівними, прямими, з безпосередньою подачею голосів. У Росії виборці поділя-

Нові тенденції в соціально-політичному житті України...

Укоаінські фракції в парламентах Росії та Австрії

лись на курії згідно зі станом, майновим, освітнім, податковим цензом. Для селян і робітників вони були триступеневими (вибори уповноважених, виборщиків, депутатів), для мешканців міст, землевласників — двоступеневими. У результаті один голос поміщика прирівнювався до 3 голосів буржуа, 15 — селян, 45 — робітників. Після розпуску II Думи у 1907 р. було прийнято новий виборчий закон, згідно з яким один голос поміщика вже дорівнював 4 голосам представників буржуазії, 68 — середніх верств міста, 260 — селян, 543 — робітників.

Запровадження загального виборчого права в Австро-Угорщині супроводжувалось створенням в Галичині надто великих сільських виборчих округів, в яких ЗО—40 тис. виборців повинні були тричі з'являтись на виборчі дільниці. За таких умов навіть двомандатність округів обмежувала можливості селян порозумітись та зорганізуватись, надавала перевагу місцевим освіченим верствам населення (полякам), сприяла зловживанням адміністрації. Крім того, існували привілейовані міські округи, де 1—2 тис. виборців обирали посла (депутата) відразу. Це породжувало абсентеїзм виборців, ускладнювало дії українських партій.

2. Участь у парламенті не тільки відкривала можливості демократичного вирішення національного питання, але й сковувала політичні сили українців. Сповідування парламентського шляху вирішення власних проблем означало визнання існуючого стану справ, легітимності влади та імперських порядків, лояльності до них. Наприклад, українці, які перебували під владою Росії, мали визнавати дії російської держави, спрямовані проти Австро-Угорщини — конкурента на міжнародній арені, передусім на Балканах, вступаючи у протистояння зі своїми закордонними братами. Так само мали чинити й українці, які перебували під Австро-Угорщиною. Будь-який виступ проти уряду трактувався як державна зрада з відповідними політичними і поліцейськими наслідками.

3. Розбіжністю у поглядах українських політичних сил з програмних і тактичних питань. В Австро-Угорщині існувала ворожа до українського національно-визвольного руху «москвофільська» течія, в Росії — прошарок чорносотенців українського походження.

Українські суспільно-політичні рухи в Росії та Австро-Угорщині мали суттєві відмінності. Оскільки українці в Росії перебували на становищі інородців, їх союзниками були представники всіх поневолених націй. Крім того, існувало підґрунтя для спільних акцій із загальноім-перськими партіями щодо демократизації суспільства. Специфічним моментом була етнічна та конфесійна спо

рідненість з панівною нацією, приблизно однаковий рівень економічного розвитку. В Австро-Угорщині інші національні рухи (слов'янських народів) мали вже певні політичні здобутки. Для поляків, приміром, співпраця з українцями означала обмеження власних прав, привілеїв. За економічним розвитком, культурним рівнем, конфесійною приналежністю українці Австро-Угорщини теж істотно відрізнялись від усіх інших народів імперії. Тому українські політики часто співпрацювали з урядом, німецькою фракцією в парламенті.

У парламентській тактиці українці намагалися забезпечити співвідношення між вирішенням перспективних питань, досягненням стратегічної мети (автономії, незалежності) і владнанням поточних, буденних справ. Тому вони мусили вибирати відповідні методи боротьби — від принципової безкомпромісної позиції щодо дій урядів, конкуруючих політичних сил до прийняття правила парламентської «гри», не гребуючи таємними угодами, закулісними змовами, тимчасовими коаліціями з противниками.

Українські фракції та українське питання в Державних думах Російської імперії

Український національний рух досяг суттєвих успіхів на виборах до І та II Державних дум Росії. Так, із 102 депутатів, яких обирали від українських губерній, в І Думу пройшли до 40, а в II Думу — більше 40 свідомих захисників українських інтересів. Враховуючи політичну недосвідченість українських політичних лідерів, неможливість відкрито висувати кандидатів від своїх політичних партій, це, безумовно, був успіх.

Українські ліберали співробітничали з місцевими організаціями партії кадетів на виборах до І і II Державних дум. Діяв виборчий блок УДРП і ПНС у Києві, Одесі, Полтаві. В деяких містах (Чернігові) українські депутата пройшли як члени ПНС. Там, де угоди не було досягнуто, перемагали праві.

Зі свого боку лідери українських кадетів в агітаційній боротьбі використовували «українське питання» там, де Українські партії були слабкі. Під час виборів до І Думи "арківська організація ПНС пропагувала позитивний до-^ід української автономії у складі Росії XVII ст. З метою поступової підготовки громадської думки в зросійщеному місті до сприйняття цих ідей на шпальтах російськомовні газети «Южний край» систематично друкувались ма-

200

Нові тенденції в соціально-політичному житті України...

теріали з історії та культури України, в тому числі українською мовою. Професор Харківського університету, один з лідерів міської філії ПНС М. Сумцов підготував у 1906 р. проект запровадження українознавчих дисциплін в університеті, який був надрукований для громадського обговорювання, та започаткував читання лекцій українською мовою.

Загалом склад депутатів від України у Думах був прогресивно-демократичний, опозиційний до царського уряду. Діяли українські думські громади (фракції), що розробляли загальні вимоги українців. Вони видавали в 1906 р. журнал «Украинский Вестник», а в 1907 р. газету «Рідна справа», в яких друкували виступи членів фракції, проекти документів, заяви лідерів.

До української фракції І Думи входили 44 депутати, серед них — І. Шраг, П. Чижевський, В. Шемет, Г. Зуб-ченко, М. Онацький, І. Тарасенко, С. Таран, А. Грабове-цький та інші. Крім депутатів, які репрезентували український рух, багато членів Думи від інших партій увійшли у фракцію, визнаючи необхідність вирішення українських питань (М. Ковалевський, А. В'язлов, М. Біляшев-ський та ін.). Фракція була позапартійною організацією прогресивно-демократичного напряму. Членство у ній не заважало депутатам у загальнополітичних питаннях взаємодіяти з фракціями кадетів, трудовиків. Водночас всі вони були зобов'язані у національних питаннях діяти згідно з духом української парламентської групи.

У складі української фракції II Думи було 47 осіб. Серед них М. Долгополов, Е. Сайко, А. Гриневич, В. Хвіст, С. Нечитайло та ін. Під час роботи Думи було прийнято рішення про вихід членів української фракції з усіх інших думських партійних об'єднань. Передчасний розпуск II Думи перервав процес формування української фракції.

Робота фракції будувалася на принципах західноєвропейських парламентів. Так, у 1906 р. була створена група експертів з різних проблем, яку очолював М. Грушев-ський. Він розробив план національно-територіальної децентралізації Російської імперії, згідно з яким передбачалось утворити загальнодержавний парламент і територіальні сейми. До парламенту вибори мали бути непрямими, щоб уникнути великої його чисельності при утворенні маленьких виборчих округів і нерепрезента-тивності малих націй у великих округах. Територіальні сейми мали займатися справами культури, місцевої адмі-

Укоаїнські фракції в парламентах Росії та Австрії                        201

ністрації, призначенням суддів. Чверть місць у них передбачалася для інтелігенції.

фракція працювала над законопроектами про сільськогосподарських робітників, національні права, мову викладання у школах українських губерній. Активно виступала вона з аграрного питання. Засудила позицію уряду щодо єврейських погромів (депутат І. Шраг був притягнутий до судової відповідальності за думську промову з цього питання), розстріли сільськогосподарських робітників у Київській, Полтавській і Чернігівській губерніях. Короткий термін існування І Думи не дав змоги фракції внести підготовлені законопроекти на її розгляд.

У II Думі українська фракція виступила з декларацією, створеною на базі програми УДРП. Поряд з загальнодемократичними вимогами свободи слова, друку, амністії політичним в'язням тощо проголошувалася необхідність надання автономії Україні, українізації шкільної освіти.

У III і IV Думах українських фракцій не було. Причиною цього став антидемократичний виборчий закон, прийнятий урядом П. Столипіна, репресивна політика центральної та місцевої адміністрації щодо всіх демократичних, національних партій, тиск на виборців під час голосування.

На засіданнях III і IV Дум обговорювалися питання про українську мову і виділення Холмщини в окрему російську губернію. В III Думу за підписом 37 депутатів було подано законопроект про запровадження української мови у початковій школі паралельно з російською, видання підручників та книжок з урахуванням українських умов, використання української мови в сільських судах. Проте ці скромні вимоги не були прийняті. Українську мову не дозволили вивчати в початковій школі, хоч іншим народам — полякам, латишам, литовцям, естонцям, татарам, євреям — було дозволено мати такі шко-та. У лютому 1914 р. у доповіді міністру внутрішніх справ полтавський губернатор Багговут рекомендував залучати в українських губерніях на посади вчителів, інспекторів, ректорів, священиків тільки великоросів;

звільняти з посади усякого вчителя, який виявляє прихильність до українського; субсидувати газети в Києві,

•Харкові, Полтаві, Катеринославі для боротьби проти Українців; викорінювати використання назв «Україна»,

* Український», доводити, що «Україна» — це просто "країна держави в минулі часи тощо.

. Для посилення антипольської та антиукраїнської по-Дітики III Дума прийняла закон про виділення Холмщи-

202

Нові тенденції в соціально-політичному житті України...

ни. Ним передбачалось територію з українським населенням відокремити в губернію. На думку авторів проекту, цей крок підривав польський вплив і полегшував асиміляторську політику російського уряду щодо українців.

Українські фракції

в австрійському парламенті

та Галицькому сеймі

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українців в парламенті Австрії та сеймі Галичини налічувалось одиниці. Австро-угорський уряд усіма засобами нацьковував в Галичині поляків на українців, надаючи їм перевагу через використання політики цензів на виборах, призначаючи посадових осіб, неприхильних до українства, забороняючи відкриття українського університету та ін.

Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії кількість депутатів-українців зросла майже в десятеро порівняно з 1897 р. Українці здобули 27 мандатів, з яких 17 належали національно-демократичній партії, 3 — радикалам, 2 — соціал-демократам, 5 москвофілам. П'ять українських депутатів були обрані від Буковини. У 1910 р. Ю. Романчук був обраний віце-президентом палати послів австрійського парламенту. Парламентський клуб (фракція українців), керований УНДП як провідною парламентською партією, зосередив увагу на українізації освіти, відкритті українського університету у Львові, адміністративному поділі Галичини на українську і польську частини, створенні українського Коронного краю, реформі виборчого закону до Галицького сейму.

Українська фракція підтримувала уряд або дотримувалась нейтралітету в питаннях, пов'язаних з фінансуванням військових витрат, торговельною політикою, анексією Боснії. Лідери фракції розраховували, що уряд в обмін на лояльність сприятиме реформі виборчого права| у галицький сейм, обмежить свавілля і зловживання] контрольованої польськими силами місцевої адміністра-1 ції, збільшить асигнування на українську освіту, але ці' сподівання були марними. Тиск під час виборів у Гали-' цький крайовий сейм у січні 1908 р., антиукраїнська і кампанія, розгорнута поляками, призвели до того, що ' українці програли місцеві вибори й опинилися у дуже | скрутному становищі. У сейм потрапили 12 народовців і ;

8 москвофілів. У квітні 1908 р. студент М. Січинський ;

Українські фракції в парламентах Росії та Австрії

203

вбив намісника Галичини Потоцького. Цей акт відчаю був сприйнятий як загроза всій Австро-Угорщині, примусив віденський уряд піти на поступки.

У напруженій боротьбі методом спроб та помилок українські політики здобували парламентський досвід. Діяльність парламентської та сеймової фракцій викликала дискусію в УНДП щодо координації дій між проводом партії та депутатами, можливості критикувати дії фракцій у партійному органі «Діло». Так, сеймовій фракції у 1908 р. було заборонено брати участь у переговорах, укладати союзи з поляками щодо принципових питань, оскільки такі дії дискредитували б політику УНДП. У газеті було заборонено критикувати дії фракції і навіть усунуто з посади її редактора (влітку 1908 р.).

Реальну допомогу парламентській діяльності надавав М. Грушевський. У своїх статтях він аналізував досягнення і прорахунки українських парламентарів, стверджував, що романтичний період сподівань на негайні зміни від діяльності фракції минув, а наступив новий етап: тверезої політики, в якій необхідно враховувати попередній досвід, перейти до реалізації принципової політичної лінії, розширити контроль громадськості за діями обранців.

З 1909 по 1913 рік у Галицькому сеймі українські делегати неодноразово вдавались до практики «голосної обструкції», унеможливлюючи обговорення і прийняття рішень під час розгляду ключових бюджетних питань. У 1910 р. питання про поділ Галичини на дві частини розглядала Державна Рада у Відні. Східною Галичиною прокотилась хвиля масових віч. На виборах до сейму в червні 1913 р. українці здобули 31 місце. В січні 1914 р. було запроваджено загальне виборче право до сейму, на-Дано можливості українцям обирати своїх представників До сеймових комітетів і крайових установ. У новому сеймі мало бути 228 місць, з яких 62 віддавалось українцям. "се це свідчило про зародження елементів політичної ав-'гономії українців у Галичині. Перша світова війна пе-Рервала ці реформи.

. У роки війни українці опинилися по обидва боки лі-чіі фронту. Не було єдності й у діях українських політики. Наприклад, у перші дні війни С. Петлюра виступив 3 Дуже неоднозначною статтею-відозвою «Україна і укра-Щці», в якій переконував, що виконанням обов'язку пе-Р®Д Російською державою українці заслужать розв'язаная їх політичних проблем. Виданий у Львові Маніфест оловної Української Ради проголошував необхідність "ідтриддати у війні Австро-Угорщину та її союзників. По-

204

Нові тенденції в соціально-політичному житті України...

дібну відозву видав Союз українських парламентських і сеймових депутатів.

Наддніпрянці, які опинилися в цей час у Львові (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Залізняк та ін.) створили Союз визволення України для роботи серед полонених австрійською армією українців. Політичні перспективи українського народу він убачав у воєнній поразці Росії. Майбутня українська держава уявлялася йому конституційною монархією, в якій утвердилися б демократичний лад, невід'ємні свободи громадян. Вбачаючи свою місію у представництві інтересів «Великої України», Союз налагодив контакти з воюючими проти Росії нейтральними країнами для інформування їх про українські проблеми.

На початку XX ст. стались подальші зрушення в політичному житті України, вирішальну роль у якому продовжувала відігравати інтелігенція. У її середовищі постійно збільшувалась частка вихідців з народу, передусім селянства. Українська інтелігенція, будучи тісно пов'язаною з життям села, малого і середнього міста, виражала притаманні їм політичні стереотипи. Багатьох українських інтелігентів, які мешкали на підневільних Росії територіях, характеризувала так звана подвійна лояльність: до України та Росії.

У цей час в Україні виникла система політичних партій соціалістичного, ліберального та національно-революційного спрямування. Вони спирались на масову легальну пресу, яка після 1905 р. стала доступною в обох частинах України, кооперативний рух, мережу «Просвіт». Виняткове значення мала діяльність парламентських фракцій у законодавчих органах Росії та Австрії.

На Західноукраїнських землях провідну роль серед партій відігравали ліберали, діяльність яких була легальною. У Наддніпрянській Україні чисельна перевага була на боці соціал-демократів, політична ідеологія та ментальність яких більше відповідали умовам нелегального існування. Проте в програмах усіх політичних партій основними були вимоги соціальної справедливості. На відміну від попереднього етапу, коли виробленням теоретичних засад національно-визвольного руху займались окремі інтелектуали, на початку XX ст. до політичних дискусій залучились політики другого ешелону — функціонери та керівники центральних і місцевих осередків партій. Політична думка була представлена в проектах програм та програмних документах цих організацій. Теоретичні дискусії про співвідношення між культурництвом і політикою перейшли в площину вибору по-

українські фракції в парламентах Росії та Австрії

205

літичних пріоритетів — національне чи соціальне визволення, автономія чи незалежність, стратегія і тактика бо-потьби, пошуки союзників. Формування українських національних партій та вибір оптимального політичного курсу були перервані Першою світовою війною і поновилися лише після 1917 р.

Запитання. Завдання

1. За яких міжнародних та внутрішніх обставин відбувався розвиток українського національно-визвольного руху на початку XX ст.?

2. Які чинники впливали на формування української національної

еліти на початку XX ст.?

3. Як вплинула перша російська революція 1905—1907 рр. на

розвиток політичного руху в Україні?

4. Поміркуйте над тим, які відмінності мав процес виникнення українських політичних партій у Наддніпрянській та Західній Україні.

5. Які особливості програмної і політичної діяльності українських соціал-демократів, лібералів та націонал-революціонерів?

6. Охарактеризуйте особливості національної ідеї в програмах українських політичних партій цього періоду.

7. Порівняйте умови парламентської діяльності українських фракцій в Державних думах Росії та Австрійському парламенті.

8. Якими були наслідки політичної діяльності українських фракцій в представницьких органах Російської та Австро-Угорської імперії?

•І . " '"^з вій* і

^ ґ\ їЩвЯ» •••

•,•/.,А „а. ..Й».-

 

Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за державність (1917—1920)

Національна революція 1917—1920 рр. тісно пов'язана з історією українського народу, випливає із закономірностей багатовікового розвитку українства, поєднавши національно-визвольний і державницький аспекти. Її трагічні наслідки зумовлені спробами тогочасних лідерів нації розірвати пов'язані між собою складові цілісного революційного процесу, серією тактичних прорахун-ків, провалом планів, накреслених на печатках революційного руху.

9.1. Створення Української

Центральної Ради

та її політична діяльність

Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла ;

Створення Української Центральної Ради та її політична діяльність      207

верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле.

З (16) березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення «До українського народу», в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об'єднання українського народу, відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866—1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — видатний український історик, політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Хелм, Польща). Навчався у Тифліській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету. Брав активну участь у діяльності київської Громади. В 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В 1898—1913 рр. очолив НТШ у Львові. Політичну діяльність розпочав у Галичині, будучи одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Один з ініціаторів і голова Товариства українських поступовців. У 1914 р. звинувачений російським урядом в австрофільстві та засуджений до заслання в Сибір. У 1917 р. повернувся до Києва, де був обраний головою Української Центральної Ради. У квітні 1918 р. обраний Президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського емігрував до Чехо-Словаччини, потім — Австрії, де вів широку науково-організаційну діяльність. У березні 1924 р. повернувся до Києва, обраний членом Української Академії Наук. У 1929 р. звинувачений в організації Українського націоналістичного центру та заарештований. У 1931 р. висланий до Москви. Помер за нез'ясованих обставин у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою иаціональною громадською організацією, що в основному Діяла в Києві. Реальну владу в місті навесні 1917 р. мав ^Убернський комісар Тимчасового уряду П. Суковкін. ІІерщі телеграми з повідомленням про створення УЦР "Ули відправлені до Берліна, Відня й Петрограда. Двад-

208                          Національно-демократична революція в Україні...

цятитисячна маніфестація українців у Петрограді, стотисячна в Києві відбулися під гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократич-1 ної Російської федеративної республіки.               ;

Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцни- ! ти свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організацій-ному й правовому аспектах. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня — Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень.

УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. Її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму.

Значно активізувалася тоді діяльність українських політичних партій. На провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції підтвердила основні вимоги щодо націоналізації землі та автономії України. У її середовищі побутували сумніви щодо реальності соціалістичної революції в Україні без підтримки пролетарів Заходу. Керівництво партії вважало Ради робітничих депутатів лише політичними центрами демократії, а не владними органами. У промові на IV з'їзді УСДРП В. Винниченко зазначив: революція знищила царизм, а значить і будь-який ґрунт для «самостійництва», тому українство повинно захищати ідею федеративно-демократичної республіки. У липні 1917 р. II з'їзд УПСР проголосив своєю метою встановлення диктатури революційної демократії, соціалізацію землі. Лідери партії, до якої належав і М. Грушевський, вважали, що до літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на себе владу. Партія обстоювала тезу добровільної федерації суверенних націй у демократичній Росії. Як і в УСДРП, у ній поступово виникли поміркована та радикально-ліва, близька до більшовиків, течії.

Створення Української Центральної Ради та її політична діяльність      209

Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії (нерідко за демократичні завоювання приймали анархічну сваволю), проведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Цим була зумовлена постійна стриманість і схильність до компромісів українських політичних сил. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною незалежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір'я до майбутньої Української Народної Республіки.

Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними, особливо при вирішенні економічних проблем. У квітні—травні 1917 р. в УЦР відбулися дебати щодо питання про те, чи може вона як коаліційний орган різних партій займатися господарськими проблемами чи тільки питаннями автономії, культури та освіти. Оскільки економічні програми мали лише УПСР і УСДРП, то до створеної у травні економічної комісії залучили тільки їх представників. Між тим зволікання з вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно: так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби. Навесні 1917 р. найменш вигідне становище було в більшовиків України. На той час це була малочисельна з нестійким авторитетом, незначною кількістю етнічних українців організація, але вже наприкінці того ж року більшовики України нараховували 42 тис. осіб. Вони генерували соціальне нетерпіння мас. Час працював саме на ліворадикальні ідеї, розширюючи соціальну базу більшовиків та їх союзників.

Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи:

1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень — початок червня 1917 р.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня — початок вересня 1917 р.). Відбувалося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас;

Досягнення тимчасового компромісу з петроградськими Діячами щодо легітимізації автономії України.

210                          Націонапьно-демократична революція в Україні...

3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб'єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 — середина січня 1918 р.). З цих

питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів.

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 р.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією, втрати влади в січні—лютому 1918 р.

Військове будівництво та його роль в національно-державному відродженні України

Лютнева революція каталізувала створення різноманітних національних комітетів і організацій в армії, на флотах колишньої імперії. В Петрограді виникла Українська військова рада для формування українізованих частин, яку підтримали матроси й частина офіцерів Морської школи. На Чорноморському флоті серед українців розгорнув організаторську роботу військовий клуб імені І. Сірка. У березні 1917 р. діячі «Братства самостійників» сформували в Києві комітет з організації національних збройних сил, а також Український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка. Солдати-українці, самоорганізовуючись в окремі частини, керувалися насамперед прагматичними цілями: перебування в однорідному культурному середовищі, можливість виконувати військову повинність на Батьківщині, перспектива встигнути до розподілу поміщицьких земель, мати тісніший зв'язок з рідними. Враховуючи наростання стихійної українізації в армії, УСДРП і УПСР у квітні 1917 р. підтримали ідею створення українських полків, їх передислокації в Україну.              І

На той час М. Грушевський і В. Винниченко вважали армію неминучим злом. Якщо прихильники М. Міхнов-ського вбачали в українізації військових підрозділів початок створення національної армії для відродження | української державності, то більшість партій в УЦР об-| межувалася культурно-просвітницькою роботою.       |

Тимчасовий уряд, всіляко заохочуючи створення^ польських, естонських, латиських, чеських частин, не' поспішав формувати українські полки. Це, а також використання українських військових підрозділів як «гарматного м'яса», спонукало Одеську Українську військову раду в травні 1917 р. прийняти рішення про припинення

Створення Української Центральної

Ради та її політична діяльність

211

відправки на фронт маршових рот, що складалися з українців.

Збільшення кількості українізованих частин змусило задуматись над питанням щодо створення загальновизнаного органу, який би управляв цим процесом. Клуб імені П. Полуботка запропонував скликати Всеукраїнський військовий з'їзд. Цю ідею підтримали лідери УЦР. З'їзд, який почав свою роботу у травні 1917 р., після гострої боротьби самостійників з автономістами схвалив ідею створення національних частин, але тільки з метою поліпшення дисципліни, викорінення дизертирства солдатів. Було також сформовано Український генеральний військовий комітет (УГВК) на чолі з С. Петлюрою. У резолюції з'їзду соціалістам вдалося проштовхнути рішення про ліквідацію після закінчення війни постійної армії та заміну й народною міліцією. Зазначалось, що збройні сили — це опора української демократії, а не державності. Через прихильність до такої концепції УГВК відав лише військово-технічними питаннями, узгоджуючи свою діяльність з командуванням російської армії. У свою чергу УЦР, не маючи чіткої програми військового будівництва, самоусунулась від керівництва цими процесами, а всіх вищих офіцерів вважала контрреволюціонерами та українофобами. Через місяць у Києві, всупереч забороні Тимчасового уряду, розпочав роботу II Всеукраїнський військовий з'їзд, який звернувся до петроградського уряду з вимогою почати широку українізацію в армії та на флоті, визнати щодо цього обов'язковим для російських військових установ рішення УГВК. З'їзд легалізував загони «вільного козацтва», які виникли навесні 1917 р. Загалом рух у військах лідерам УЦР вдалося утримати в автономістському Руслі, про що свідчив оголошений 10 (23) червня 1917 р. І Універсал, який декларував гасло національно-територіальної автономії у складі Росії.

Наприкінці червня Тимчасовий уряд заборонив стихійну українізацію військових частин, що дезорієнтувало багатьох солдатів-українців.

Під час українізації армії виявилися і негативні яви-Ща: відмова від виконання наказів і несення повсякденної служби, якщо українізацію не затверджував вищий Штабний орган; небажання йти на фронт, висунення вимог щодо передислокації в Україну; ворожнеча солдатських комітетів і українських військових рад; втручання раціональних організацій в оперативну діяльність шта-б1в; ігнорування розпоряджень командування, не продубльованих УГВК тощо.

212

212

Національно-демократична революція в Україні...'

У вереснілистопаді, на фоні революційної кризи, падіння дисципліни в армії, масового дезертирства посилився процес більшовизації, полівіння політичних настроїв солдатських мас. Щоб зберегти контроль над боєздатними українізованими частинами, Тимчасовий уряд погодився українізувати 20 дивізій, укомплектувати українцями 14 піхотних дивізій, стрілецьку дивізію і два артилерійські дивізіони. Проте це запізніле рішення залишилося на папері. Втягування військових у політичну боротьбу, недовіра до офіцерського корпусу прискорювали деморалізацію і розпад українізованих частин. Більше того, з грудня 1917 р. в українські полки брали лише офіцерів, які народилися в Україні, а ті, хто прибув з інших регіонів, повинні були мати довідки від революційно-демократичних організацій про політичну благонадійність. Усі генерали і старші офіцери були відправлені у запас, хоча це відбувалося за дефіциту командних кадрів.

До осені 1917 р. ні УЦР, ні структури Тимчасового уряду ситуації в Україні не контролювали. Тим часом в армії посилювався вплив більшовицьких військово-революційних комітетів, а військовий міністр Радянської Росії М. Криленко у грудні заборонив українізацію на фронтах і в тилових гарнізонах.

На початку 1918 р. УЦР перейшла від концепції українізації війська до формування армії за принципами добровільності як народної міліції. До кінця березня у ній нараховувалося 15 тис. військовослужбовців. Планувалося відкрити Академію національної армії, інструкторську школу для підготовки старшин, робилися спроби сформувати вісім територіальних армійських корпусів, відповідні технічні частини. Було реорганізовано Генеральний штаб, затверджено «Тимчасовий закон про фльо-ту УНР». Водночас Рада народних міністрів, не доміг- ;

шись переформування загонів «вільного козацтва», біль- І шість з яких перетворилася на банди злочинців, у березні 1918 р. призупинила їх фінансування, а на початку квітня розпустила їх. Тоді ж було вирішено розформувати 6-тисячну Першу українську дивізію «синьожупанни- ';

ків», що, як і дивізія «сірожупанників», повністю втра- ' тила боєздатність і лояльність до уряду УНР.

Визначити реальну чисельність збройних сил УНР наприкінці квітня 1918 р. складно. Найімовірніше, що особовий склад її напіврегулярної армії міг налічувати до ЗО—33 тис. багнетів і шабель. Це без врахування команди кораблів Чорноморського флоту, бо з березня 1918 р. тут відбувалася демобілізація. Крім того, флот, що роз-

Створення Української Центральної Ради та н політична діяльність 213

коловся на основі політичних платформ, морському міністерству УНР не підпорядковувався. Процес подальшої розбудови національних збройних сил продовжувався вже гетьманом Павлом Скоропадським.

Криза в українсько-російських відносинах влітку 1917 — взимку 1918 рр.

Занепокоєні курсом Центральної Ради на здобуття Україною автономних прав, 29 червня 1917 р. до Києва прибули міністри російського уряду: О. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі. Внаслідок переговорів Петроград визнав Центральну Раду, погоджувався її фінансувати, а Київ зобов'язався не заперечувати проти автономії українських губерній. II Універсалом 3 (16) липня 1917 р. УЦР проголосила себе найвищим органом революційної демократії України, підпорядкованим Тимчасовому уряду, заявила про залучення до свого складу представниками національних меншин. Результати переговорів у Києві призвели до кризи в Тимчасовому уряді, який покинуло шість міністрів.

У середині липня делегація УЦР подала урядовій комісії в Петрограді «Статут Генерального Секретаріату», який окреслював його права та обов'язки та який поклав початок процесу розмежування законодавчої та виконавчої влади. У ньому, зокрема, йшлося, що українська правляча структура підпорядковується Тимчасовому уряду та його законам, які «набирають чинності з моменту їх публікації в Краєвому урядовому віснику українською мовою». Однак там замінили Статут «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату», Рулювавши його секретаріати військових справ, продовольчий, судовий, шляхів сполучення, коштів і телеграфів. Правочинність Генерального секретаріату та УЦР поширювалась не на дев'ять, а на чотири губернії: Київ-^ку, Волинську, Полтавську та частину Чернігівської. ° Цим погодились 247 членів УЦР, 70 — утримались, а 36 були проти.

Українська Центральна Рада до останнього намагалася Кріпити свій конституційно-правовий статус, не претендуючи на порушення цілісності Російської демократичної республіки. Заради цього вона обминала найболючіші для "країни соціально-економічні питання, через що її робітни-ча і селянська політика була цілком декларативною.

 214

Національно-демократична революція в Україні...

Стосунки Тимчасового уряду й УЦР складалися непросто й надалі. Демократичні сили на території колишньої імперії не встигали аналізувати події, діяти хоча б нарівні з ними, часто з запізненням реагували на них. Втім, співробітництво Ради з петроградським урядом мало й позитивні результати: у початкових класах було запроваджено викладання українською мовою, профінан-совано дві українські гімназії і чотири кафедри українознавства в університетах України. Водночас російська мова була обов'язковою для вивчення, шкільні округи залишилися у віданні російського міністерства.

Виступи представників УЦР на з'їзді недержавних (поневолених) народів Росії в Києві у другій половині 1917 р. ще раз засвідчили її прихильність до федеративного устрою Російської держави. Зокрема, С. Петлюра стверджував, що повне територіальне розмежування народів Росії взагалі неможливе. М. Грушевський говорив про майбутню федералізацію не лише європейців, а можливо, всього світу.

Неповновладність українських правлячих кіл засвідчувало й надсилання до Петрограда плану заходів Генерального секретаріату, які, на його думку, необхідно було здійснити в Україні.

Події прискорились наприкінці жовтня 1917 р. Дізнавшись про більшовицький переворот у Петрограді, Мала Рада 26 жовтня (9 листопада) створила Краєвий комітет захисту революції в Україні, до якого увійшли представники різних партій, зокрема й більшовицької. При цьому лідери РСДРП (б) домовилися з керівництвом УНР, що з Півдня до Петрограда не буде пропущено жодної військової частини для ліквідації влади Раднаркому. Спершу УЦР намагалася зайняти нейтральну позицію щодо петроградських подій, але 28 жовтня (11 листопада) відмовилась визнати Раду народних комісарів загальноросійсь-ким урядом, не засудивши більшовицького перевороту.

Після перемоги збільшовизованих частин над військами штабу Київської військової округи у спільному зверненні Військово-революційного комітету більшовиків та Центральної Ради від 31 жовтня (13 листопада) УЦР визнавалася краєвою владою, а Ради робітничих депутатів — місцевою. Генеральний Секретаріат набув статусу уряду.

У ніч на 7 (20) листопада на засіданні Малої Ради було проголошено III Універсал про створення Української Народної Республіки, поповнення Генерального секретаріату новими секретарями, в т. ч. й Генеральним секретарем з військових справ С. Петлюрою. Однак і в ньому

Створення Української Центральної Ради та

і політична діяльність

215

йшлося про формування Російської федеративної демократичної республіки з урядом, до якого входили б члени соціалістичних партій, зокрема й РСДРП (б). Зайнявши програшну для себе позицію, УНР повела переговори з Доном, Білоруссю, Кубанню, Кримом, Північним Кавказом, Сибіром, Молдовою, Ставкою російської армії в Могилеві про спільні дії в цьому напрямі. Водночас українські лідери не давали згоди на розміщення загальноро-сійського уряду в Києві.

До кінця листопада 1917 р. більшовицько-есерівське керівництво Радянської Росії вело з УНР в основному ідеологічну боротьбу, не виключаючи можливості досягти компромісу. Наростання ж відкритої ворожнечі УЦР до Раднаркому, готовність віддати під владу донського отамана О. Каледіна Донбас, таємна угода з ним про взаємний пропуск козаків і відповідно — українців, при забороні просування туди військ Радянської Росії, роззброєння в ніч на 17 (ЗО) листопада збільшовичених частин у Києві і відправлення їх до Росії, посилили вплив ультра-радикалів у Петрограді.

На вибори до Всеросійських Установчих зборів у листопаді 1917 р. більшість виборців в Україні підтримала програми російських і українських есерів. Ні більшовики, ні українські соціал-демократи не могли з ними конкурувати, тому що українське село вимагало соціалізації землі за принципом не менше споживчої, але не більше трудової норми. На той час більшовизм в Україні не був дуже впливовим фактором, а приростав стихійним екстремізмом люмпенізованих мас, тому і не мав ще загальної підтримки. Вона з'явилася, коли більшовики почали використовувати народні вимоги, насамперед ліквідацію великих латифундій.

Лідери УЦР, серед яких переважали політики-романтики, не бачили деструктивізму, який несла революція й радикальні партії. Намагаючись забезпечити перехід до нового демократичного ладу без впровадження надзвичайних заходів, вони виявилися безсилими перед більшовицьким екстремізмом, адепти якого не гребували жодними, в тому числі злочинними, засобами для досягнення мети.

До кінця грудня 1917 р. лідери УЦР не вважали Україну суб'єктом міжнародного права, і лише 26 груд-^ (за старим стилем) було створено Генеральний секретаріат іноземних справ на чолі з О. Шульгіним.

Тим часом з ініціативи Петрограда готувався Всеук-Раінський з'їзд Рад, на якому планувалося провести пе-Ревибори складу Центральної Ради. Спершу УЦР не ви-

216 Національно-демократична революція в Україні...

являла особливого ентузіазму щодо нього, потім, подбавши про збільшення кількості делегатів від «селянських спілок» та українізованих військових частин, погодилась на участь у з'їзді. Перший Всеукраїнський з'їзд селянських, робітничих і солдатських депутатів відкрився в Києві 4 (17) грудня 1917 р. Того дня президія з'їзду отримала лист від Раднаркому Росії, в якому Центральну Раду було звинувачено в здійсненні буржуазної політики, дезорганізації фронту. У відповіді Раднаркому Центральна Рада рішуче відкидала будь-яку можливість компромісу, вважаючи владу більшовиків тимчасовою.

На самому з'їзді делегатам-більшовикам було влаштовано обструкцію. Після від'їзду до Харкова 127 більшовиків та співчуваючих їм всі рішення приймалися майже одноголосне. Перевибори складу Центральної Ради делегати визнали недоцільними, тому що 9 січня наступного року планувалося зібрати Українську конституантуУстановчі збори.

11—12 (24—25) грудня в Харкові прибулі з Києва більшовицькі делегати спільно з 73 делегатами III Надзвичайного з'їзду Рад Донецько-криворізького басейну (його виконком підпорядковувався російським органам) провели Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і частини селянських депутатів, який проголосив в Україні радянську владу, обрав Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет. Народний секретаріат. Для представників села було залишено 20 вакансій у складі ВУЦВК, заповнених наприкінці січня 1918 р.

До середини грудня 1917 р. конфлікт між Раднарко-мом і Центральною Радою сприймався як сутичка далеко не полярних політичних сил в межах однієї держави. З розширенням масштабів протистояння воно все більше трактувалося як боротьба радикальних і поміркованих соціалістів.

Восени 1917 р. Україна майже здобула незалежність, але народом вона не усвідомлювалась, та й самі українські соціалісти її психологічно не сприймали.

Більшовицький уряд Росії всіляко перешкоджав Генеральному Секретаріату УНР зосередити українізовані полки на території України. На початку грудня 1917 р. у Петрограді більшовики розгромили революційний український штаб, заарештували його керівників, які вимагали від Раднаркому визнати Центральну Раду. За прихильність до Центральної Ради органи радянської влади нерідко страчували українських солдатів та офіцерів. Спалахували криваві сутички між військовослужбовцями-українцями та великоросами.

Створення Української Центральної Ради та її політична діяльність 217

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ у 1917-1918 рр.

—————^''--і •••••• і"^.";'^^т^.. _^_•' ^-а'"'Тії

218

Створення Української Центральної Ради та її політична діяльність 219

За таких умов Центральна Рада гарячкове шукала союзників, за допомогою яких можна було б налагодити рівноправні відносини з Росією. Потреба у цьому виникла, тому що продовжувати військові дії з Німеччиною та її союзниками Україна не бажала й не могла, а ставлення до УНР з боку країн Антанти й США було вичікувальним. Проте збройне протистояння між Росією та Україною, яке почалося з 6 грудня, зробило неможливим будь-який компроміс. Певне значення мало й те, що державні устрої та державницькі ідеї в обох країнах суттєво відрізнялися. Щоб захистити державність, Центральна Рада обирає не лише антибільшовицький, а й антиросійсь-кий курс.

Не маючи змоги протистояти натиску 30-тисячного більшовицького війська, Мала Рада після трьох діб обговорення прийняла 22 січня 1918 р. IV Універсал, що проголошував незалежність України, але реально незалежною без зовнішньої допомоги УНР бути не могла. Реалізуючи зовнішньополітичну орієнтацію на країни Центральної Європи, у першій декаді лютого 1918 р. делегація УНР уклала мирну угоду в Бресті з представниками Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини. Після цього керівництво УНР звернулося до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням про військову допомогу. Через тиждень 33 дивізії нових союзників УЦР увійшли на територію України.

Керівництво УЦР проявило наївність, вважаючи, що воно встановить з Німеччиною та її союзниками рівноправні відносини на основі державно-політичної «спорідненості», спільності геостратегічних інтересів, адже для берлінських діячів найважливішим завданням було ліквідувати східний фронт. Інші держави Антанти перевіряли можливість використання військово-людських ресурсів України для досягнення власних інтересів. Усі вони не дуже переймалися проблемами суверенних прав, міжнародного визнання нового державного утворення. Водночас німецька дипломатія суттєво вплинула на процес кристалізації державницького статусу УНР.

Загалом події зими 1917—1918 рр. засвідчили, що еволюційний, демократичний, а інколи — романтично-піднесений курс лідерів Центральної Ради не збігався зі стратегією й тактикою російського більшовизму, який не визнавав ні державних кордонів України, ні принципів ЇЇ суспільного устрою. Далася взнаки також непослідовність і нерішучість лідерів УНР у вирішенні нагальних адміністративних, економічних та соціальних питань, особливо тоді, коли не можна було зволікати. Через відсутність

належних адміністративних механізмів більшість прийнятих законів і постанов не виконувалася, а законодавча діяльність УЦР тривалий час мала в основному політи-ко-декларативний характер. Не вирішивши радикально ні аграрного, ні робітничого питань, Центральна Рада опинилася у хвості революційних подій, втратила довір'я більшої частини населення. Справжнім каменем спотикання для неї став державний бюджет, який так і не вийшов за межі проміжних і неефективних постанов.

Законодавчу діяльність УЦР гальмували політичні й ідеологічні пристрасті, відсутність чіткої процедури підготовки та прийняття законопроектів. Правовий статус, повноваження Ради, Генерального Секретаріату залишалися невиразними, їх функції часто дублювалися. Така невизначеність тривала до останнього дня існування Центральної Ради. Арбітром у суперечках не завжди міг бути її голова М. Грушевський член УПСР, який змушений був підкорятися партійній дисципліні.

Робота над Конституцією України (автономної України) почалася після проголошення II Універсалу. В червні 1917 р. була утворена комісія у складі 100 осіб (голова М. Грушевський).

Конституція УНР, що була прийнятя 28 квітня 1918 р., мала назву «Статут про державний устрій, права і вольно-сті УНР». Вона включала 8 розділів і 85 статей. За першим розділом (Загальні постанови) йшов розділ «Громадського права і свободи», який проголошував гарантії прав і свобод громадян.

Конституція проголошувала єдиною, нероздільною територію, яка без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів не може зазнати ніяких змін.

В Конституції підкреслювалось (ст. 12), що всі громадяни мають рівні права, незалежно від статі, національності, раси, освіти тощо. Проголошувалася повна свобода слова, преси, спілок, місця проживання. Виборче пра-ьо надавалось громадянам, яким виповнилось 20 років. В основу формування вищих органів влади було покладено принцип розподілу органів влади на законодавчу, виконавчу та судову (законодавча Всенародні збори, виконавча Рада Народних Міністрів, судова Генеральний суд).

В Конституції не йшлося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи зовнішньої та внутрішньої Політики, формування місцевих органів самоврядування, °Рганів суду та прокуратури.

В той же час Конституція мала демократичний харак-^Р, була міцною правовою основою держави, фундамен-

 220

Національно-демократична революція в Україні...

том для всього законодавства України, створення демократичної державності.

В умовах глибокої економічної та політичної кризи, зубожіння мас, невирішеності соціальних та економічних проблем, відсутності буржуазно-демократичних реформ розширювалася і зміцнювалася база для більшовицької ідеології в Україні. Тим часом керівництво Раднар-кому твердо здійснювало централізаторську діяльність у межах колишньої імперії. Саме соціалістичним утопізмом характеризувалися дії Раднаркому Росії щодо Укра- || їни, і вони здобули широку підтримку серед її населен- Д ня. Українське суспільство не готове було активно виступити проти більшовизму, бо його ідеологія глибоко проникала у свідомість та психологію людей в умовах законсервованого суспільства. Комуністична ідея порівняно легко паралізувала українську людність, розколола суспільство. Приблизно 25—30% активного населення України побачили у більшовизмі можливість реалізувати свої інтереси: зберегти єдину державу, ліквідувати соціально-економічний визиск, забезпечити розподіл власності на користь, як спершу здавалося, бідних верств населення. Лише незначна частина українців виступила на захист УНР, надаючи підтримку національним органам влади. Більшість дотримувалася нейтралітету.

Причини поразки Української Центральної Ради

До кінця квітня 1918 р. вся територія колишньої підросійської України перебувала під контролем австро-угорських, німецьких та українських військ. Діячі УЦР проявили неабияку політичну короткозорість, вважаючи допомогу з Берліна і Відня лише дружньою, без прагматичних намірів. Звичайно, аналітики німецьких штабів та дипломатичних представництв добре бачили реальні можливості УНР, яка без військ Німеччини й Австро-Угорщини не могла довго протриматися під натиском більшовицького імперського шовінізму. Найнадійнішою опорою української державності було селянство та частина свідомої інтелігенції, населення міст виявилося значною мірою зденаціоналізованим. Розрив між свідомістю керівників національно-визвольного руху та більшістю трудящих був дуже великим, тому влада УНР не могла сподіватися на дієву підтримку. У значної частини населення міст орієнтація на Росію, навіть більшовицьку, виявилася набагато сильнішою, ніж на самостійну демократичну Україну.

створення Української Центральної Ради та її політична діяльність 221

Союзницькі війська з перших днів перебування в Україні почали виконувати ті функції, які насправді повинні були забезпечувати місцеві органи влади. Вони здійснювали охорону внутрішнього порядку, вели енергійну роботу проти підривних сил, великоросійських тенденцій, анархії та бандитизму. Український уряд не був здатний регулювати й економічні відносини з селом, забираючи у нього багато продовольства, в тому числі й для поставок у Німеччину й Австро-Угорщину.

Повернувшись 9 березня 1918 р. до Києва, УЦР потрапила у важку кризу. М. Грушевський свідомо відтіснив від процесу підготовки рішень осіб, які не належали до У ПСР або УСДРП. Окремі впливові члени Ради, зокрема, міністр закордонних справ О. Шульгін, виступили за розширення контактів з Антантою, але М. Грушевський категорично був проти цього. Спроба врегулювати ситуацію, сформувавши новий склад Ради народних міністрів, нічого не дала, бо його добирали за партійною, а не професійною ознакою. Невдалою виявилась і кандидатура голови уряду колишнього студента III курсу, напівінженера В. Голубовича.

Останні два місяці свого існування Центральна Рада нерідко приймала рішення, які суперечили нагальним проблемам суспільства. Фактично вона перетворилася на дискусійний клуб, у засіданнях якого брали участь не більше 40 осіб.

До кінця березня 1918 р. німецьке й австро-угорське командування, дипломати цих країн впевнилися в безсиллі Центральної Ради, безперспективності співробітництва з нею. У середині квітня представники Німеччини провели переговори з промисловцем, меценатом Є. Чикален-ком, домагаючись від нього згоди балотуватися на посаду гетьмана України, але він відмовився. Не згодився Є. Чи-каленко й з пропозицією В. Голубовича очолити міністерство землеробства УНР. Коли на гетьманську посаду не пройшла й кандидатура М. Міхновського, німецьке керівництво вирішило поставити на колишнього генерал-лейтенанта, флігель-ад'ютанта Миколи II П. Скоропадського, який раніше під тиском лідерів УЦР пішов у відставку з посади командувача Першим Українським корпусом.

Після підписання 23 квітня господарчої угоди між "НР, Австро-Угорщиною та Німеччиною долю УЦР було иирішено. Приводом для ліквідації УЦР (частково — саморозпуску) стала авантюра прем'єра В. Голубовича та його прихильників — викрадення 24 квітня директора Російського банку зовнішньої торгівлі Ю. Доброго та осіб, які відповідали за фінансові розрахунки між УНР,

 222

Національно-демократична революція в Україні.

Німеччиною та Австро-Угорщиною. 29 квітня на хліборобському конгресі було обрано гетьманом України П. Скоропадського.

Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України. Походив із давнього козацько-шляхетського роду. Народився в м. Вісбадені (Німеччина). Дитячі роки провів у м. Тростянці на Чернігівщині. У 1886— 1893рр. навчався у Петербурзькому пажеському корпусі. Служив у кавалергардському полку російської армії. Брав участь у російсько-японській війні 1904—1905 рр. З 1916 р. генерал-лейтенант. У січні 1917 р. призначений командувачем 34-м армійським корпусом, дислокованим на території України. У жовтні 1917 р. обраний отаманом Вільного козацтва. Через розходження у поглядах з керівництвом УЦР на військове будівництво й організацію державної влади подав у відставку. З 29 квітня по 14 грудня 1918 р. гетьман України. Згодом емігрував до Берліна. Під час Другої світової війни відстоював інтереси українців перед офіційними колами Німеччини. 16 квітня 1945 р. під час бомбардування станції Плотлінг поблизу Мюнхена був тяжко поранений і невдовзі помер. Похований в Оберсдорфі.

Так закінчилося 12-місячне існування Української Центральної Ради, яка намагалася втриматися на кількох політичних стільцях. Її діяльність стала свідченням строкатого, ускладненого характеру політизації свідомості української нації, знаменувала появу нового, хоча й аморфного, державницького організму — Української Народної Республіки. Падіння Української Центральної Ради спричинили:

— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 рр.;

Українська держава гетьмана П. Скоропадського

223

запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі:

ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

9.2. Українська держава гетьмана П. Скоропадського

Політична платформа П. Скоропадського

Державний переворт 29 квітня 1918 р. відбувся майже безкровне. Згідно з «Законом про тимчасовий державний устрій України» вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася в руках гетьмана, якого також величали великим князем київським, королем галицьким. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави. Спроба иідновити економіку на базі пріоритетності приватної власності прирікала суспільство на черговий виток класового протиборства.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум'я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли ооціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну -ЗДу. Якихось серйозних протестів населення не було,

 224 Національно-демократична революція в Україні.^

крім деякого невдоволення з боку патріотично налаш. тованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнені ня, консолідації суспільства. Водночас мирний перехід| повноважень до гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.

Запозичена з другої половини XVII ст. форма державного устрою була тільки декорацією, а не реальною державотворчою традицією. Насправді Гетьманат 1918 р. був авторитарною формою правління Української держави з одночасною наявністю в ній республіканських рис. У по-літично й соціальне розбурханому суспільстві парламентаризм з неконтрольованою децентралізацією неминуче вів до загибелі української державності. Міцна виконавча влада на чолі з одноосібним правителем мала шанси зберегти національну державність. Складність полягала в тому, що курс на формування несоціалістичного уряду задовольняв не більше 20—25% населення України.

П. Скоропадський вважав, що подолання кризових явищ у державі неможливе без відновлення законності, різкого підвищення ефективності виконавчої влади. Часу на розбудову демократичних інститутів гетьман не мав, тому поєднав в одній особі законодавчу й виконавчу влади. Німецька модель реформування України майже цілком збігалася з поглядами на державне будівництво самого П. Скоропадського. Військова присутність союзників на українській території могла суттєво сприяти втіленню в життя власних планів гетьмана щодо зміцнення таких | державно-правових засад, унеможливили б повернення' російського чи українського квазісоціалізму. Усе це свідчило, що консервативно-помірковані суспільні сили використали присутність збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини для приходу до влади з метою здійснення не-соціалістичної програми державного будівництва.

Гетьмана безумовно підтримували «Українська народна громада», «Союз земельних власників». Українська демократично-хліборобська партія, Партія народної свободи, Протофіс об'єднання промисловців, торговців і фінансистів України. У своїй декларації від 28 квітня 1918 р. керівництво Протофіса заявило: всі державні органи повинні бути вільними від політики, служити надкласовим інтересам, приватна власність відповідати правосвідомості мас, а соціалістичні експерименти взагалі неприйнятні.

українська держава гетьмана П. Скоропадського

225

Звичайно, консервативний переворот 29 квітня не міг стати вирішальним фактором державної влади в деформованому українському суспільстві. Корінних національних консервативних цінностей на початку XX ст. в Україні залишилося надто мало, вони були в основному архаїчним і етнографічним декором. Крім того, офіційний Берлін вважав контакти з гетьманом лише прагматичною комбінацією, а частина політиків розглядала незалежну де-юре Україну як плацдарм німецького впливу на Сході, як противагу Росії та широкий ринок збуту промислових товарів. Ускладнився й процес перетворення Української держави на повноправного суб'єкта європейських відносин, а в очах керівництва й громадської думки Франції, Великобританії, СІЛА утвердився імідж України як держави пронімецької. Спроби гетьмана встановити контакти з емісарами Антанти виявилися безуспішними. До того ж німецька армія залишалася в Україні до лютого 1919 р.

На селі розпочалося повернення поміщикам землі та майна, захоплених раніше селянами, що загострило класову боротьбу. Ідею «чорного переділу», яка міцно засіла в голови селянства, не можна було витравити ні каральними засобами, ні військово-польовими судами.

П. Скоропадський намагався загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціально-економічним реформам, які розхитували звичний порядок, врятувати елементи української державності, вважаючи, що парламентська республіка з децентралізацією влади неминуче призведе до загибелі паростків української державності.

Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду

Дестабілізації ситуації в Українській державі сприяли численні терористичні акти бойових груп російських лівих есерів і чекістів, які організували вбивство в Києві німецького фельдмаршала Г. Ейхгорна. З травня до початку листопада 1918 р. у Києві перебувала чисельна Делегація РСФСР легальне гніздо шпигунства та ПІДРИВНОЇ діяльності. Коли частину з них затримала гетьманська державна варта, німецькі дипломати, пов'язані Брестським миром з Росією, звеліли їх відпустити. У липні відбувся ініційований з Москви загальноукраїнський

8 1-12(1

226 Національно-демократична революція в Україні...

страйк залізничників. Через таємні бази в Курську, Брянську, Воронежі на територію України постачалась зброя, листівки, гроші, антигетьманська література.

За 230 днів гетьманського режиму в Українській державі було прийнято більше 300 законопроектів, відновлено роботу Українського Червоного Хреста, надано допомогу українським військовополоненим в Німеччині й Австрії, проведено попередню роботу з формування збройних сил: створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували «безумовну відданість ідеї незалежної України». Влітку 1918 р. в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, складено реєстр піхотних та кінних полків, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів:

кадетський корпус загальна козацька військова школа Академія Генерального штабу.

До армії було залучено 202 генерали, та оскільки більшість з них, як і старших офіцерів, була русифікована, виникло небезпечне розходження між принципами військового будівництва й суб'єктивними настроями офіцерства. Передбачалося здійснити масовий призов до війська, запис громадян до реєстрового козацтва.

Зі зміною назви УНР на «Українська держава» влада опинилася в руках землевласників, земських діячів, військових. Гетьман наказав розпустити всі земельні комітети, потім місцеві органи влади, що залишились від УЦР. Замість комісарів управлінські функції виконували старости, управління міських отаманів. Було поновлено посаду земських начальників, а в селах повітові й губернські ради. З великим запізненням (5 вересня) було видано закон про вибори в земства, складений таким чином, щоб хлібороби обов'язково мали при цьому пріоритет.

Головою нового кабінету міністрів було призначено російського октябриста Ф. Лизогуба, міністерство закордонних справ очолив відомий історик Д. Дорошенко. Загалом до складу уряду увійшли кваліфіковані спеціалісти.

Одночасно почався наступ на революційні завоювання: закривалися опозиційні органи преси, державна варта громила неслухняні профспілки, лютувала цензура, обмежувалися політичні свободи.

Перша Всеукраїнська конференція профспілок у травні 1918 р. різко засудила масову націоналізацію підприємств, фізичні розправи над підприємцями. Виступи делегатів засвідчували, що вкрай напруженим залишався

Українська держава гетьмана П. Скоропадського 227

національний, особливо мовний, чинник. Цькування української мови як «гайдамацької» та «мазепинської» свідчило про неприязнь зросійщеного пролетаріату до ідеї незалежної України.

До осені 1918 р. було розроблено програму фермери-зації українського села, але реалізувати її не вдалося. Згодом Вища аграрна комісія схвалила проект примусового відчуження приватних земель, однак і цього не було зроблено. Велику роботу було здійснено у сфері освіти, науки й культури, обережно, але цілеспрямовано проводився курс на дерусифікацію шкільної освіти.

Політика УНР, спрямована на масову соціалізацію, навіть комунізацію суспільного життя, сприяла збільшенню кількості її прихильників, які не приховували ворожого ставлення до гетьманської влади. За той період значно зріс вплив верств населення, які мали неабияку користь від революційного розподілу власності. Проголошення гетьманською адміністрацією пріоритетними ринкових відносин означало суттєву зміну суспільних цінностей для цієї частини населення. Небажання змиритися з новим ладом штовхало багатьох громадян на порушення законності. Гетьманський уряд, приймаючи непопулярні закони адміністративного і кримінального примусу, став особливо вразливим для критики опозиційних сил.

П. Скоропадський одним із пріоритетних вважав державний курс на ліквідацію загальної анархо-криміналь-ної ситуації в країні. Проте підривна робота з боку радянської Росії підбурювала населення до збройних виступів проти гетьманської влади, німецьких та австро-угорських військ й унеможливлювала встановлення правопорядку. Крім того, тиск на селянство і робітників з метою відшкодування збитків приватним власникам, відсутність виважених політичних компромісів з опозицією, залучення до каральних заходів німецько-австрійського військового контингенту підривали авторитет влади і посилювали антиурядовий рух. Навіть партії, що займали проміжне становище між Гетьманатом і лівими силами, постійно вимагали негайної українізації політики та державних органів. Всі партії, які були в Україні, відмовилися співпрацювати з П. Скоропадським.

У зовнішній політиці П. Скоропадський в основному продовжував лінію УЦР, зміцнюючи незалежність Української держави. Її визнали де-факто більше ЗО країн сві-ч'У. були укладені договори з Грузією, Доном, Кубанню, Убезпечено входження Криму як автономної одиниці до складу України, тривали переговори з Румунією про признання Бессарабії, підтримувалися зв'язки з населени-

 228 Національно-демократична революція в Україні...

ми українцями Зеленим Клином на Далекому Сході та Сірим Клином у Казахстані.

Поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні, небажання країн Антанти визнати Україну суб'єктом міжнародного права (у листопаді 1918 р. гетьман звертався з проханням до Ліги Націй прийняти Україну в цю міжнародну організацію) залишили гетьмана віч-на-віч з вороже налаштованими до Української держави білою гвардією Денікіна і більшовицькими військами.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, П. Скоропадський 22 жовтня видав Маніфест до українського народу, який підтверджував непорушність принципу незалежності України, гарантував прискорення аграрної реформи, скликання парламенту. Політична криза дещо вщухла після оновлення кабінету міністрів, але орієнтація у зовнішній політиці на проантантівський і проденікінський напрям не могла не викликати чергової кризи. Водночас ідеологи антигетьманського спроти-ву М. Шаповал і В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. Курс на повалення влади П. Скоропадського взяли також представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Падіння монархічних режимів у Німеччині й Австро-Угорщині давало надію на ліквідацію їхніх окупаційних гарнізонів в Україні, які підтримували режим гетьмана. За цієї ситуації уряд уклав угоду з представниками країн Антанти, які визнали легітимним уряд Української держави, про передислокацію союзних дивізій на південь України. Союз з Антантою означав підпорядкування України керівництву Добровольчої армії з її гаслом єдиної та неподільної Росії, де українці могли одержати максимум обмежену національно-територіальну автономію.

У цей час противники гетьмана, роздратовані його забороною, розпочати роботу Національного конгресу, висунули контрумови Антанті: її допомога може бути прийнята, якщо Україна буде визнана самостійною державою з приєднанням до неї Галичини, Криму, Кубані, а також забезпечено права Українських колоній Сибіру, Туркестану. Попри протидію Антанти, значно активізувала боротьбу за владу Директорія, яка, домовившись із Солдатською радою німецької армії про допомогу в ева-

Політика Директорії та її наслідки

229

куації з України військовослужбовців Вільгельма II, 14 грудня 1918 р. ввела свої війська до Києва після сутичок з військами гетьмана. Так завершилась ще одна соціально-політична утопія часів революції: намагання побудувати національну державу на базі консервативної ідеї.

9.3. Політика Директорії та її наслідки

Директорія УНР у пошуках шляху між націоналізмом і соціалізмом

Третя національна влада України Директорія з перших днів існування намагалась вирішити стрижневе питання: що важливіше для державотворення соціально-економічні реформи чи національно-духовне відродження. Загалом вона заперечувала не програму П. Скоропадського, а його політику. Намагаючись створити органи влади, Директорія то копіювала більшовицьку систему, то задовольнялась формальним перейменуванням гетьманських органів. Її лідери демонстрували соціалістичний світогляд, відновивши 8-годинний робочий день, колективні договори, право пролетарів на організацію профспілок і страйків, підтвердили повноваження фабзавкомів, робітничого контролю.

До 19 грудня 1918 р. (тобто чотири дні) в Києві при владі була Рада комісарів, створена при Українському ревкомі своєрідному філіалі УСДРП. Замість губернських та повітових старост теж керували комісари, часто одні й ті самі особи. Державну варту було перейменовано на народну міліцію. Вдосконалювались (на базі законів Тимчасового уряду) місцеві земства. Багатьох службовців, учителів, призначених гетьманом, звільняли з роботи, анульовували посвідчення про освіту, видані більшовицькою або гетьманською владою.

Серед Директорії розгорнулися дебати щодо моделі Державності європейського чи радянського типу. Формально було досягнуто компромісу (в губерніях і повітах створювати трудові ради, а в центрі Конгрес трудового народу).

«Селянська спілка» й група лідерів М. Ґалаґана під-'гримали Директорію; меншовики, бундівці й російські есери закликали брати владу без Директорії, ліві течії "СДРП і УПСР, члени Бунду вимагали створення радян-

 232 Національно-демократична революція в Україні..

можливість участі ліберально-буржуазних партій у дер- і жавній політиці, а українські соціал-демократи обстоювали курс на самостійність УНР і демократичні реформи, зокрема, обрання парламенту населенням країни.

У серпні 1919 р. дипломати УНР за кордоном доповідали: держави Заходу можуть визнати УНР, якщо її структури функціонуватимуть на принципах демократизму. Крім того, немало керівників повстансько-партизанського руху відмовлялося від прорадянських поглядів, не заперечуючи можливості перемоги демократичних цінностей. Несоціалістичні партії взагалі вважали ідею «трудових рад» проявом більшовизму, яка відмежовувала від державницької діяльності найбільш освічені, культурні групи населення. Наполегливо вони виступали проти принципу «соціалізації землі», який, на їхню думку, цілком ігнорував структуру та звичні норми українського села, вносив у суспільство небезпечну дестабілізацію.

Незважаючи на опір частини лідерів УПСР, було схвалено демократичний напрям політики УНР. Пе- ! редбачалися участь населення у виборах до парламенту, який матиме права Установчих зборів, реформування органів місцевого управління на базі загального виборчого права. Так мав відбутися перехід від пробільшовицького «трудового принципу» до загальнолюдських, демократичних засад побудови Української республіки. Щоправда, інколи доводилося робити політичні заяви та вдаватися до політичних жестів на догоду УПРС і УСДРП. Про це свідчить підтвердження передачі земель великих власників селянству без викупу, що й означало соціалізацію землі. Все ж головним у діяльності Директорії до моменту її ліквідації залишався принцип демократизації.

Проголошуючи загальне виборче право і парламентаризм, уряд УНР прагнув послабити тиск «правих» сил, об'єднати прихильників державності, домогтися визнання України світовою спільнотою.

Занепад Української державності

Невдачі армії УНР на фронтах проти Червоної армії, білогвардійців, перевага Польщі над силами ЗУНР восени 1919 р. зумовили безнадійну ситуацію в Україні. Військовим частинам не вистачало найнеобхіднішого, військовослужбовців косили хвороби, ширилось дезертирство. На фоні невдоволення, зростаючих радянофільських настроїв спрацьовували добре організовані провокації

Політика Директори та її наслідки

233

більшовицької Росії. В умовах постійних бойових дій давались взнаки неунормованість відносин, відсутність взаємодії цивільної та військової влади, що шкодило репутації Директорії. Періодично виникали спроби державного перевороту з боку лівих політичних сил.

Українську визвольну боротьбу ускладнювала дезорі-єнтованість і розпорошеність сил, неузгодженість дій між керівництвом ЗУНР та УНР. Серед правих політичних груп та українських есерів зростало захоплення «радянством». Спроби досягти міжнародного визнання УНР виявились безуспішними.

Для відновлення антибільшовицького фронту одноосібний голова Директорії С. Петлюра спробував ще раз знайти вихід у союзі з Польщею Ю. Пілсудського. У вересні 1919 р. члени Директорії та кабінету міністрів збиралися передати Польщі Холмщину і Підляшшя, а питання щодо незалежності Галичини мали вирішити великі держави. Через військові поразки довелось пожертвувати і Східною Галичиною, а в квітні 1920 р. Петлюра погодився з втратою Західної Волині, Поділля, Полісся. Того ж місяця була вироблена таємна угода про військове співробітництво.

Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — визначний громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився у передмісті Полтави. Походив з давніх козацьких священницьких родин. У 1895— 1901 рр. навчався в Полтавській духовній семінарії, звідки був виключений за революційно-національні настрої. З 1900 р. — член Революційної Української Партії, виступав проти об'єднання її з РСДРП. Деякий час змушений був проживати на Кубані, у Львові, Петербурзі (редагував партійний орган «Вільна Україна'). З 1912 р. редактор журналу чУкраинская жизнь". З березня 1917 р. член Української Центральної Ради, з травня голова Українського військового Комітету, з червня генеральний секретар військових справ. У грудні 1917 р., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією уряду В. Винниченка, пішов у відставку. У січні—лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, який взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств. За антигетьмансь-кі виступи був заарештований. Звільнений під час повстання проти гетьманського режиму та обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. очолив директорію УНР, а в грудні того ж року змушений був виїха-гидо Варшави. Керував екзильним урядом УНР у Польщі. У 1924 р. поселився в Парижі, де видавав тижневик «Тризуб». 25 травня 1926 р. вбитий більшовицьким агентом. Похований на кладовищі Моппарнас у Парижі.

234

Національно-демократична революція в Україні...

Зближенням з Польщею С. Петлюра сподівався отримати визнання небільшовицької України державами Антанти і з їх допомогою звільнити її від комуністичного панування. За польсько-українською конвенцією, Польща визнавала право України на незалежне державне іс-нуваня, а Директорію верховною владою УНР. Вона зобов'язувалась не укладати антиукраїнських договорів, гарантувала етнічним українцям у своїй державі мінімум культурних прав. Визначалися також кордони між УНР і Польщею, а на Волині встановлювалась тимчасова лінія кордону, яку пізніше планувалося переглянути.

Українсько-польському порозумінню не сприяла про-російська політика Антанти ще в роки існування армії А. Денікіна. У польській політиці щодо України головними були два напрями: 1) національно-демократичний, що не бажав створення незалежної Української держави;

2) прибічники Ю. Пілсудського найбільшим ворогом Польщі вважали радянську Росію, а в союзницькій Україні вбачали надійний захист проти Москви.

Вторгнення військ Ю. Пілсудського й С. Петлюри на територію юридичне радянської України у квітні 1920 р. мало всі ознаки інтервенції. До того жителі УРСР не сприйняли польсько-української угоди як бажаного компромісу, тому поповнень до армії УНР у травнічервні годі було чекати від прагматичного українського села.

Після розгрому поляками Західного фронту М. Туха-чевського під Варшавою польське керівництво прийшло до висновку про недоцільність подальшого продовження військових дій і забезпечення незалежного існування держави-сателіта на території Правобережної України, як і неможливості створення блоку Польщі, України, Литви і Білорусі. Тому в жовтні в Ризі почалися радянсько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладенням мирного договору. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Кількість інтернованих бійців, старшин і цивільних осіб до 1923 р. | сягнула ЗО тисяч. Згідно з умовами Ризького миру Поль-1 ща одержала території Західної України та Західної Бі-1 лорусі. '

Поразка армії УНР призвела до цілковитого приду-' шення українського національно-визвольного руху. Тра^-гізм української національної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як гео-

Більшовицька влада в Україні

235

політична реальність не існувала, а створення національної української державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й неподільної Росії. Тому лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало. Хоча боротьба за національну державність закінчилася поразкою, вона все-таки унеможливила механічну інкорпорацію Українських земель до складу радянської Росії. В національно-визвольних змаганнях формувалися й зміцнювалися національна самосвідомість, патріотизм віками гнобленого народу України.

9.4. Більшовицька влада в Україні

Тягар «воєнного комунізму»

Перша спроба поширити в Україні радянську владу й диктатуру пролетаріату, фактично диктатуру РКП (б), закінчилась у 1918 р. невдачею. Створена в липні 1918 р. Комуністична партія (більшовиків) України як обласна організація РКП(б) взяла курс на революційне об'єднання України з Росією на принципах обмеженого федералізму з визнанням керівної ролі московського центру.

Після захоплення частини Лівобережної України наприкінці січня 1919 р. голова Ради народних комісарів України X. Раковський підтвердив, що тимчасовий уряд радянської України є органом ЦК РКП(б) і виконує всі його накази. До травня 1919 р. майже вся територія Лівобережної та Південної України контролювалася військами Червоної армії.

Основою економічної політики більшовиків в роки ^омадянської війни став «воєнний комунізм» — набір иадзвичайних заходів для максимальної концентрації ре-^рсів у руках Політбюро ЦК РКП(б). На початковому етапі він був спробою ліквідувати товарно-грошові відносини й побудувати державу-фабрику з тотальним плану-анням щодо розподілу матеріальних благ. Зумовлений н був не стільки напруженою ситуацією на фронтах, д Ільки концепцією активного втручання держави в еко-міку, утопізмом першої більшовицької програми. Його Рижень продрозкладка, що замінила набагато д Р^кііпу систему подвірного обліку й регламентації се-ського споживання, яка викликала масові повстання

 236

Національно-демократична революція в Україні...

в радянській Росії. Фактично більшовики продовжили продовольчу диктатуру царизму.

У лютому 1919 р. ЦК РКП(б) санкціонував запровадження продрозкладки в Україні. Передбачалося вилучати продовольство за твердими державними цінами, однак обвальна інфляція, стимульована більшовицькою фінансовою політикою, перетворювала це у фікцію. Небажання населення віддавати продовольство за безцінь або в борг змусило ВУЦВК у квітні 1919 р. запровадити продовольчу диктатуру, створити продармію.

У 1919 р. більшовикам так і не вдалося встановити контроль над українським селом. Селянство ігнорувало вимоги заготівельних загонів, чинило збройний опір спробам силою забирати продовольство. Не допомогали навіть такі жорстокі заходи, як спалення сіл, грошова й матеріальна контрибуція, виселення родин повстанських отаманів, система заручників та «десятихатників». Лише за весну й літо 1919 р. тільки на півдні України відбулося 238 антибільшовицьких повстань під гаслом «За ради без комуністів і чекістів!».

Не вдалося виконати плани продрозкладки і в першій половині 1920 р. Щоб усунути від влади в Україні заможне селянство, яке в основному переважало в сільських радах, у квітні 1920 р. було створено комітети незаможних селян (КНС). Влада наділила їх функціями рад. Завдяки зусиллям КНС продрозкладку до кінця року вдалося виконати ледь не наполовину, але селянство різко зменшило посівні площі, зросла кількість повстанських загонів.

З березня 1919 р. почалася кампанія комунізації села, яка ще більше посилила опір селянства.

Комуністичні перетворення негативно позначилися і на становищі робітників, бо націоналізація промисловості зробила їх цілком безправними перед державним свавіллям. Крім того, ліквідувавши господаря-власника, вона не знищила відчуженості робочої сили від засобів виробництва. Тому для контролю над виробництвом почала розростатися величезна надбудова контролерів-управлінців. Всеохопність конфіскацій приватної власності призводила до зупинення багатьох заводів і фабрик, позбавлених повноцінного управління і постачання. Державні органи по-хижацьки використовували ресурси, спрямовували їх на загальнодержавні програми, не рахуючись з потребами повсякденного життя. Керівництво РКП(б) вперто впроваджувало нежиттєздатну позаринкову систему, обов'язковим атрибутом якої стала мілітаризація праці, загальна трудова повинність, інші форми насилля.

Більшовицька влада в Україні

237

Радянська влада як форма більшовицької диктатури

Дбаючи про утвердження своєї влади на теренах України, керівництво РКП(б) врахувало помилки, допущені українськими урядами при вирішенні соціальних та національних проблем. На VIII конференції партії у грудні 1919 р. В. Ленін вніс на розгляд «Тези з українського питання», підготовлені групою X. Раковського. На їх основі було прийнято рішення про визнання формальної незалежності УРСР за умови централізованого управління господарством та обороною з Москви. У політичному житті почали чітко окреслюватися однопартій-ність, жорстке викорінення будь-яких елементів інакомислення. Заборонялася навіть діяльність соціалістичних партій. Під тиском голови Раднаркому УСРР X. Раковського змушена була самоліквідуватися УКП(б), яка утворилася у 1919 р. шляхом злиття членів загальноро-сійської партії лівих есерів, які діяли в Україні, з боротьбистами—прихильниками лівого крила УСДРП (незалежниками). Оскільки КЩб)У не мала сили поглинути УКП(б), яка виступала за незалежну соціалістичну Українську державу, московське керівництво направило до її складу до 4 тис. боротьбистів, а проти тих 10 тис., які залишились відданими УКП(б), розгорнуло тотальний терор.

Щоб угамувати село, у лютому 1920 р. був прийнятий «Закон про землю», за яким майже всі колишні землі поміщиків підлягали зрівняльному переділу серед селян. Насправді він провадився по-різному, і часто за рішенням сільського сходу (де, як правило, верховодили заможні селяни) господарям, які мали 10 десятин землі, прирізали стільки ж, декому могли й зовсім відмовити. До рад населення найчастіше посилало найбільш заможних, освічених господарів. Більшовицьких осередків у селах було дуже мало, тому в більшості з них вибори до Рад не проводилися. Владу одержували з рук діячів КП(б)У ревкоми, революційні «трійки», військово-революційні комітети та інші невиборні органи. Фактично таке становище означало відсутність легітимної радянської влади, існування відносно тривалого надзвичайного стану, незважаючи на прийнятий у травні 1920 р. дискримінаційний виборчий закон, за яким від тисячі чер-воноармійців обирали одного депутата, від 10 тисяч робітників і 50 тисяч селян — теж по одному. Навіть В. Ленін вважав таку систему виборів підробкою народного волевиявлення.

Кацюнально-демократична революція в Україні...

Не набагато кращими були справи в містах, де значним впливом користувалися меншовики, особливо в профспілках, та боротьбисти. Нейтралізувати вплив меншовиків вдалося після інспірованого процесу над київськими членами РСДРП(м) у березні 1920 р., арештів, депортацій за кордон народних лідерів, завдяки штучному розколу партійних лав. У 1924 р. партія меншовиків «са-моліквідувалася».

Кадрові репресії зачепили й більшовицьку партію України, деяка самостійність якої дратувала московські верхи. На IV Всеукраїнській конференції КП(б)У делегати забалотували список кандидатів у члени ЦК, складений в кремлівському кабінеті. Оскільки КП(б)У за статутом була підрозділом РКП(б), Політбюро РКП(б) розпустило КП(б)У і призначило тимчасовий його склад на чолі з С. Косіором, який тривалий час працював у Петрограді. Було здійснено чистку в лавах більшовиків України: з більш ніж ЗО тисяч членів КП(б)У партійні квитки не одержали 21430 осіб.

З тактичних міркувань партійно-радянське керівництво РСФРР згодилось на визнання (урізаного) державного статусу України. Ці настрої відображені в листі В. Леніна керівнику Української трудової армії Й. Сталіну. Рекомендуючи йому тримати в штабах російсько-українських перекладачів, виявляти м'якість в національному питанні, він цинічно зазначив: «Хохлам теперь можно обещать что угодно».

Щоб посилити свій вплив на село, більшовики ще наприкінці 1918 р. почали створювати комітети бідноти, що розкололо селянство на ворогуючі табори. Влітку 1919 р. ці агресивні органи розпалися або були розігнані селянами. Відновлювати їх у 1920 р. було недоцільно, оскільки кількість бідняцьких господарств після зрівняльного розділу угідь різко зменшилася. Більшовики прийняли рішення про створення на селі комітетів незаможних селян. До кінця року в КНС нараховувалося більше мільйона осіб. Фактично вони контролювали діяльність сільських рад, були філіалами Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами — українським варіантом ВЧК.

Українську радянську державність уособлювала КП(б)У, яка мала жорстку ієрархічну структуру, засновану на принципі безумовної відданості партійним верхам. Формально існував конституційний механізм безпосередньої демократії, обмеженої класовим принципом. Суверенним носієм влади проголошувався робітничий клас.

Більшовицька влада в Україні

239

Позбавлена самостійності система виборних рад фактично була підсистемою, коліщатком масштабної політичної структури, яка охопила всі сторони життя суспільства. Вибори до рад були безальтернативними, висування кандидатів регламентовувалося партійними органами.

Навесні 1919 р. український суверенітет, досягнення державотворення були анульовані. Декрет Центрального виконавчого комітету Росії, схвалений у травні 1919 р. Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом, проголосив повне підпорядкування інтересам Раднаркому Росії матеріальних, сировинних і трудових ресурсів України, безконтрольне господарювання в ній. Як державне утворення Україна перестала існувати, на її території, як і по всій Росії, запроваджувалося губернське управління.

Будь-який спротив жорстоко карався. Кримінальне законодавство передбачало покарання не тільки за скоєне діяння, але й за задум, за недонесення. Наприкінці 1920 р. масове незадоволення сільського населення України досягло апогею, більшість сіл республіки контролювалася повстанцями. Під час масового повстанського руху було утворено десять соціалістичних республік, їх керівники здатні були консолідуватися навколо ідеалів Української соціалістичної держави в разі її міжнародного визнання, творити соціалістичну державу за неокупа-ційних та мирних умов. Москва протистояла цьому, вважаючи неприпустимою незалежність України.

«Союзний договір між РСФСР і УСРР» було підготовлено без участі української сторони. Його розробили в ЦК РКП(б), підписали В. Ленін, Г. Чичерін і X. Раковсь-кий. Договір відбивав інтереси Росії, закріплюючи військове, господарське і зовнішньоторговельне підпорядкування України московським наркоматам. Слухняна більшість VIII Всеукраїнського з'їзду Рад (кінець грудня 1920 р.) затвердила його в останній день своєї роботи.

Зміст договору засвідчував, з одного боку, незалежність і суверенність обох республік, форма співіснування яких залишалася, як і раніше, військово-політичною. Українські наркоми були уповноваженими наркомів РСФСР. Формально це зберігало фасад української псев-Додержави, але вище партійне керівництво Москви виношувало плани про пряме підпорядкування України.

Диктатура системи «РКП(б) — радянська влада» спи-Ралася не тільки на насилля, але й намагалася переконувати маси з допомогою досить привабливих гасел, що мобілізували мільйони на виконання завдань, які партійне-Радянське керівництво оголошувало першочерговими.

 240

Національно-демократична революція в Україні...

Постійно контрольовані ідеологічні, емоційні зв'язки з масами більшовики використовували для докорінної перебудови свідомості громадян. Утримуючи всю повноту політичної влади й управлінські важелі, партійний апарат фактично ні за що не відповідав, а радянські органи виконували лише розпорядчі функції. Така форма керівництва породжувала бюрократизм, сваволю, підлабузництво, висунення малокомпетентних, морально непідгото-влених до владних функцій осіб. Влада все більше концентрувалася на найвищому рівні ієрархічно сконструйованої адміністративно-командної системи. Поступова, підміна виборних органів апаратними структурами біль-, шовицької партії спричинила відрив державної партії від | мас. Ця підміна була неминучою внаслідок диктаторсь- > кої природи самої влади. Аналогічну еволюцію пережили ради, ставши підсобними органами партії, яка використовувала систему виборів як ширму для прикриття своєї І необмеженої сваволі.

9.5. Національно-визвольний рух на землях Західної України

Творення державності в Галичині

Започаткування процесу національно-державного будівництва у підавстрійській Україні стало можливим під час Першої світової війни, напередодні поразки в ній країн Четверного союзу. Уже ЗО травня 1917 р. Євген Пе-трушевич оголосив у віденському парламенті заяву про необхідність відновлення Галицько-Волинської держави, неприпустимості приєднання Східної Галичини до формально створеної у жовтні 1916 р. Польської держави. Правова основа для виконання такої вимоги з'явилася в лютому 1918 р., коли на переговорах у Бресті УНР домоглася від австрійського уряду зобов'язання створити в липні 1918 р. окремий Український Коронний край зі Східної Галичини та Північної Буковини у складі Авст-ро-У горської держави. Однак Відень проігнорував це, так і не ратифікувавши Брестський договір до розпаду власної держави.

Напередодні поразки країн Четверного союзу представники чеського, словацького, українського народів планували проголосити на своїх територіях національні держави в союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. австрійський

Національно-визвольний рух на землях Західної України

241

імператор Карл видав маніфест, за яким «Австрія по волі своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм». Проте серед українських парламентаріїв Західної України не було єдності. Деякі (Є. Петрушевич і К. Левицький), підтримані націонал-демократами і радикалами, вимагали української автономії, погрожуючи приєднатися до Великої України (Наддніпрянщини), яка в цей період переживала політичну кризу через боротьбу за владу між Директорією та гетьманом П. Скоропадським. Насправді програми щодо об'єднання всіх етнічних українських земель вони не мали, враховуючи нестійкість влади на сході України. Водночас галицькі соціал-демократи наполягали на обов'язковій злуці Галичини з Україною в одну державу.

Використавши маніфест імператора як юридичний привід, 18 жовтня 1918 р. у Львові депутати-українці австрійського парламенту (представники партій Галичини й Буковини) створили конституанту під назвою «Українська Національна Рада» на чолі з Є. Петрушевичем. Вона ухвалила утворення Української держави. Тоді не йшлося ні про її приєднання до Наддніпрянської України, ні про автономію у складі Австрії. Це викликало значний опір націонал-демократів і радикалів, які вважали, що проголошення державності на землях Галичини й Буковини викличе гнів Антанти.

Лише активність польських представників прискорила збройний виступ 1 листопада 1918 р. українських військових частин, які досить швидко захопили Львів. 9 листопада було створено уряд Західноукраїнської народної республіки Державний Секретаріат на чолі з К. Левицьким (назва держави була прийнята офіційно 13 листопада). В уряді лідирували націонал-демократи — 8 державних секретарів, радикали мали 2 посади, соціал-демократи, християнська суспільна партія по одній. Було і два позапартійних члени уряду. Однак після наступу польських військ 21 листопада українські загони залишили Львів. Ще раніше румунські війська зайняли Буковину, а Закарпаття на початку 1919 р. було приєднане до Чехо-Словаччини.

Величезні територіальні й людські втрати, іноземна ^Ресія примусили керівництво ЗУНР прискорити об'єднання з Наддніпрянською Україною. Такі плани існували 1 в керівників Українського національного союзу на чолі 3 ". Винниченком ще в жовтні 1918 р., але вони вияви-•'іися надто амбіційними і нереальними: йшлося про залу-

 242

Національно-демократична революція в Україні...

чення в єдиний державний український організм Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підлящ-шя, частини Бессарабії, Донщини, Чорноморії, Кубані, Криму. У листопаді 1918 р. був прийнятий «Тимчасовий основний закон ЗУНР». Він дав назву Західноукраїнській народній республіці. Затвердив герб Золотий Лев на синьому полі і синьо-жовтий прапор.

Тодішній світ загалом не передбачав утворення Західноукраїнської держави. Польща вважала український національний рух у Східній Галичині злочинним, Франція розглядала його як німецьку інтригу, США територію Західної України з погляду «доцільності і практичних міркувань» планували віддати Польщі. Об'єднання українських земель теж вважалося недоцільним, бо незалежна Україна існуватиме недовго, її знову підкорить Росія, а поширення російського кордону до Карпат лякало Європу. Перевагу було віддано федеративним утворенням, забезпеченню права окремих націй на самовизначення, запобіганню балканізації Центрально-Східної Європи та утворенню малих нежиттєздатних держав.

Незважаючи на це, 1 грудня 1919 р. повноважні представники Державного Секретаріату ЗУНР і члени Директорії підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об'єднання двох республік. Урочисте проголошення Акта злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі. Остаточна ратифікація Акта мала бути здійснена майбутніми Українськими Установчими Зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР залишалася зі своїми окремими законодавчими, адміністративно-виконавчими органами влади.

Криза державності. Соціально-політичні наслідки ліквідації ЗУНР

Об'єднання УНР та ЗУНР мало скоріше ідеологічний, демонстративний, ніж державно-правовий характер. Соборною Україна існувала формально лише 9 місяців до 16 листопада 1919 р., бо надто полярним виявилося по-літико-ментальне середовище в цих регіонах. Внутрішні чвари та неузгодженість у діях обох урядів у зовнішній та внутрішній політиці сприяли формуванню у світі не-. гативного ставлення до України, хоча такі явища взагалі були характерними і для інших національно-визвольних рухів.

тонально-визвольний рух на землях Західної України

243

Серйозні розбіжності з питань між урядами українських республік були викликані їх різним міжнародним становищем і, відповідно, різними зовнішньо-політичними пріоритетами, а також міжпартійною боротьбою. Головною небезпекою для ЗУНР від перших днів її утворення була агресія з боку Польщі. Директорії УНР було не під силу втручатись у події на польсько-українському фронті у Східній Галичині. Вона навіть не була у стані війни з Польщею, хоч та вела війну не лише у Східній Галичині, а й окупувала західні землі УНР на Волині. До того ж Директорія сама ледь утримувала фронт проти Червоної армії, відчуваючи постійну загрозу ще й з боку білогвардійської армії Росії.

Ускладнювала відносини між урядами УНР і ЗУНР й міжпартійна боротьба. Якщо до складу Ради Народних Міністрів УНР входили переважно представники наддніпрянських соціалістичних партій УСДРП і УПСР, то в галицькому Державному Секретаріаті були члени ліберально-поміркованих Національно-демократичної і Радикальної партій. Різне розуміння ними політики й тактики дій часто викликали взаємну недовіру та звинувачення. Галичани вважали владу С. Петлюри надто лівою і з підозрою ставилися до її соціалістичних експериментів. Наддніпрянські соцпартії критикували владу «буржуазії» Галичини, й «відірваність» від народу й небажання здійснювати широкі соціальні зміни. Галицькі соціал-демократи, які були в опозиції до уряду ЗУНР, розраховували на підтримку соціалістичних партій Великої України, а східноукраїнські праві партії відверто симпатизували Державному Секретаріатові й воліли відповідних змін у себе.

Намагання дистанціювати на міжнародній арені галицьку справу від загальноукраїнської призвело до неузгодженості дій і конфліктів всередині української делегації на мирній конференції в Парижі. Ініціаторами такого повороту в травні 1919 р. стали галицькі представники В. Панейко і С. Томашівський, які, заснувавши без відома керівника загальноукраїнської делегації окреме бюро, Діяли самостійно. Цей крок можна пояснити й тим, що галицькі представники зрозуміли краще від лідерів УНР безнадійність позитивного вирішення української проблеми. Навіть спроби порушити питання про визнання УНР і української делегації в Парижі зустрічали з боку великих держав Заходу прохолоду і настороженість.

Тим часом і внутрішня ситуація в ЗУНР щодалі заго-^рювалась. Прийнятий Національною Радою земельний закон не задовольняв село, бо відкладав розподіл помі-

 244

Національно-демократична революція в Україні...

національно-визвольний рух на землях Західної України

245

щицьких земель на невизначений строк. Побоюючись обвинувачень у більшовизмі, уряд поводив себе обережно й у вирішенні інших соціальних проблем, що підбурило проти нього частину населення, посилило лівацькі настрої: в Дрогобичі спалахнуло робітниче повстання під радянськими гаслами. Лихоманило урядові структури: у грудні 1918 лідера ЗУНР К. Левицького було знято з посади за хабарництво. В органах влади процвітали протекціонізм та корупція. Презирливе ставлення влади до селянства призвело до небажання сільського населення поповнювати збройні сили.

Фактично доля ЗУНР залежала від подій на польсько-українському фронті й загальної ситуації в краї. Успіхи польських військ у боях з Українською Галицькою армією примусили уряд ЗУНР розглядати можливість союзу з Чехо-Словаччиною. У другій половині травня 1919 р. Державний Секретаріат обговорював проект утворення федерації з нею і відведення на її територію частини армії. Водночас до Парижа було відправлено листа за підписом голови уряду С. Голубовича, в якому Раді чотирьох великих держав пропонувалося розмістити у Східній Галичині й на Буковині контингент союзних військ Антанти. У разі неможливості таких дій Держсекретарі-ат прохав надати Чехо-Словаччині мандат на зайняття території Галичини, доки не буде вирішене питання про кордон між Польщею і Західною Україною. Проте ні перша пропозиція, ні плани формування українсько-чеського державного союзу у формі конфедерації реалізовані не були.

Перехід УГА восени 1919 р. в табір денікінців активізував протиборство наддніпрянських та галицьких керівників. Останні вже добре усвідомили, що для лідерів УНР Західна Україна, з огляду на майбутній союз, не мала великої цінності, бо в найтяжчі для ЗУНР місяці збройної боротьби з Польщею Директорія УНР так і не оголосила їй війну.

Деякі надії на поновлення державності в Західній Україні виникли на початку польсько-радянської війни 1920 р. У липні, коли катастрофа польської армії видавалася неминучою, передбачалося визначити статус Східної Галичини. Тим більше що «лінія Керзона» залишала й поза межами Польщі, загалом відповідаючи етнографічному польсько-українському кордону. Вже 25 липня 1920 р. Є. Петрушевич видав розпорядження про організацію «Уряду Диктатора ЗУНР» з осідком у Відні, пропагуючи ідею незалежної Галицької республіки. Згодом виникла концепція «Швейцарії Сходу», згідно з якою нейтральна Східна Галичина мала відігравати у Східній Європі роль Швейцарії. Емігрантські діячі ЗУНР стверджували, начебто Східна Галичина має всі можливості стати самостійною і нейтральною державою. Втративши територію, галицький уряд шукав міжнародної підтримки, хапаючись за будь-які способи здобути її знову. Велися переговори з російськими білоемігрантами, урядами радянської Росії та України, Італії, Ватиканом тощо. Після перемоги Польщі над радянською Росією всі ці плани розтанули, а в березні 1923 р. за наполяганням конференції послів Антанти панування Польщі на західноукраїнських землях було узаконене (до вересня 1939 р.).

Незважаючи на поразку Української революції, її здобутки були очевидними:

прискорився процес перетворення українського етносу, який, за словами І. Франка, являв собою «купу піску», на сучасну політичну націю;

з назвою «Україна» відроджена, хай і тимчасово, держава ніколи вже не зникала з політичної карти світу;

була реанімована традиція державності, на засадах якої розвивалася українська політична думка до кінця XX ст.;

накопичувався визвольний потенціал, зростала національна самосвідомість, формувалися кадри національних провідників.

Отже, чергова спроба українського народу вибороти незалежність і витворити суверенну державу мала трагічні наслідки. Але то був особливий етап національної історії: протягом чотирьох років було пройдено шлях від проголошення національно-територіальної автономії в складі федеративної Росії до усвідомлення повної незалежності й самостійності; від декларації абстрактних гасел соціальної рівності й справедливості до вироблення основ державної політики соціального захисту трудящих. Вперше після середини XVII ст. Україна постала як гео-політична реальність. Революція мала на меті відроджен-ия української нації в усіх сферах суспільного буття — ^ономічній, політичній, духовній, державотворчій.

Промовистим виявом розвитку революції, свідченням визрівання модерної української політичної думки стали Універсали Центральної Ради УНР, законотворчі документи Гетьманату, Директорії. Було сформовано основні атрибути державності, випробувано різні моделі внутрідержавного життя. Водночас український народ ще раз пересвідчився, що без єдності національних політичних

 246

Нацюнапьно-демократична революція в Україні...

сил, послідовності й наполегливості у реалізації всіх аспектів державотворення, максимального задіяння внутрішньо- і зовнішньополітичних чинників марно сподіватися на омріяний результат.

Запитання. Завдання

1. Проаналізуйте причини і мету національної революції' 1917— 1920 рр. в Україні.

2. Якою була залежність політичних та соціально-економічних рішень Центральної Ради від внутрішніх і зовнішніх чинників?

3. Проаналізуйте характер протиборства автономістських і самостійницьких сил за час існування Української Центральної Ради.

4. До яких наслідків призвела ліквідація Української Центральної Ради?

5. Охарактеризуйте особливості Української держави за гетьмана П.Скоропадського.

6. Наскільки відповідали погляди та діяльність П. Скоропадського інтересам і прагненням тогочасного українського суспільства?

7. Якими були розбіжності у поглядах між членами Директорії УНР? Чи можна було їх подолати?

8. Охарактеризуйте головні проблеми, з якими зіткнулись усі українські уряди в процесі національного державотворення протягом 1917—1920 рр.

9. До яких наслідків спричинилось утворення більшовицької влади в Україні?

10. Які можна виділити етапи в процесі державотворення на українських землях в 1917—1920 рр.?

11. Охарактеризуйте ставлення українського народу до політики^ «воєнного комунізму».

' ' '.'-Ч / »і "іі.і'-П • 'і »»їч »., .•;...> ХІЗЇ. і »Д:,/1 ,.« М-Ч-:."

.^ ,, ,. і?»!-.»\.",.*"»< .і-гг.т'нт, ' і .іи'тї'^

щ " ' '"> ' '', У.'-ІЇ'Л ' і.' 'Ї",Р <'.' і . Ч ' * "-Н ^ ' ' ч,< : і Чй'лі , Г'*1] &І Ц

" ' Ч'-.'ї,',' Ч' ', '',.-'•• , г . •«^ ^ і -, V іУу " ''• ')'' ' ' ' ' . і " ' -'

10.

Політичні режими

на українських землях

у 20—30-ті роки XX ст.

Період боротьби за державну незалежність у 20—30-ті роки XX ст. змінився наступом на українські державницькі сили, українство загалом. Це був період згортання діяльності, придушування українських політичних сил, позбавлення України реальних прав суб'єкта у внутрішніх справах та в міжнародних зносинах.

10.1. Формування та утвердження радянського ладу в Україні

Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років

Після Першої світової війни українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила До Української СРР (452 тис. кв. км, населення 25,5 млн °сіб). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшла до Польщі. Тут проживало °>9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття Чехо-^ловаччиною.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ у 20-х роках XX ст. ___________

'''і, ,'- і-/) >, \ '^'^/у^У^ - ІГУіУ'іРЧ ' ^

250

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

формування та утвердження радянського ладу в Україні

251

республіки сягали 10 млрд золотих крб., промислове виробництво скоротилося в 9 разів порівняно з 1913 р., а в деяких галузях ще більше. Так, виробництво сталі становило лише 1,7% довоєнного рівня, продукції машинобудівної промисловості — 4%. З 57 домен працювала лише одна. Не кращою була ситуація і в сільському господарстві. Посівні площі зернових скоротились порівняно з довоєнними на 30%, виробництво технічних культур зменшилось на 75—90%.

Загострилась і політична ситуація. Селянин не був зацікавлений у продрозкладці, яка забирала у нього всі надлишки продукції, що спричинило скорочення посівних площ і урожайності. Бо який сенс вирощувати більше потрібного для прожиття і посіву, якщо все зверх цього забирала влада. Це значно погіршило продовольче постачання міст. За таких умов більшовицька влада застосовувала силу для складання «чорних списків», куди нерідко потрапляли цілі села, систему заручників, каральних акцій проти селян, товарних блокад. Це призвело до збройного опору селянства. Особливо великого розмаху селянські повстання набули у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях. У них брала участь більшість населення сіл, за винятком бідняцьких мас. У великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Цей рух, крім політико-еконо-мічного, мав і певне ідеологічне забарвлення, пов'язане з ;

протистоянням більшовицькій системі поглядів. Селянські виступи відбувалися здебільшого під анархістськими, частково — національно-визвольними, гаслами. Звернення до анархізму з його відмовою від держави було цілком зрозумілим, адже саме в державі, її органах (насамперед у більшовицьких, які силою забирали у селян їх добро) повстанці вбачали найбільше зло. Повстанський рух нерідко зливався з відкритим бандитизмом, що мало соціально-психологічне підґрунтя. Його соціально-психологічною причиною була особлива ментальність, яка історично склалася за 250-річне перебування українських земель під владою царської Росії. В її основі — низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, які прагнули досягати своїх інтересів лише силою. Значний вплив на це справила кількарічна світова та громадянська війни, де багатомільйонні маси звикали до щоденного насильства, вбивств, збройної боротьби.

Перша спроба використання голоду з політичною метою

Соціально-політичне та економічне становище республіки ще більше ускладнилося внаслідок голоду 1921— 1923 рр. на Півдні України. Він був породженням кількох взаємопереплетених чинників:

згубної для сільського господарства республіки політики «воєнного комунізму», яка проводилася до березня 1921 р. (а деякі її методи використовувались до осені того ж року);

залежності України від московського центру, який в умовах посухи на Півдні республіки діяв не в інтересах українського населення;

загальної розрухи в сільському господарстві після семирічного періоду воєн;

посухи 1921 р. в основних аграрних районах України.

У 1921 р. в УСРР було зібрано лише 27,7% від урожаю 1916 р. Незважаючи на це, Москва вимагала збільшити вивезення хліба, у тому числі з уражених посухою південних губерній. Нереальність хлібозаготівельних планів призвела до збереження розкладкового методу заготівель. Формування державного хлібного фонду здійснювалося примусово. Це різко збільшило кількість голодуючих, яких навесні 1922 р. було 5,6 млн осіб (25% населення республіки).

Якщо для голодуючих в Поволжі було прийнято закордонну допомогу, то в Україну не надійшло жодного кілограма зерна. За цієї ситуації московський уряд, а за його вказівками — партійно-державний апарат республіки змогли лише забезпечити мінімальну, напівголодну норму споживання для робітників і військовослужбовців, біженців з Поволжя. Про голодуючих українських селян Держава не потурбувалася. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Тільки у січні 1922 р. було дозволено прийняти допомо-^ від міжнародних організацій, писати про голод.

Ситуація і надалі залишалася складною. У 1922 р. в Україні було засіяно на 2,7 млн десятин менше, ніж у попередньому році, але центральний уряд, прагнучи мати іноземну валюту, зобов'язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, збільшити його постачання в Росію. Це зумовило другу хвилю голоду (взимку 1922—1923 рр.).

Голод спричинив різке падіння політичної активності єелян, послаблення антибільшовицького повстанського

 258 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

Ще в 1919 р. Москва організувала утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, об'єднавши основні сфери їх діяльності (оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв'язок). Оскільки управління цими галузями здійснювалося з центру, республіки фактично були автономними територіями унітарної держави з обмеженими правами самоуправління.

28 грудня 1920 р. РСФСР і УСРР уклали договір про воєнний і господарський союз, у преамбулі якого зазначалося, що обидві республіки визнають «незалежність і суверенітет» одна одної, усвідомлюють необхідність об'єднати свої сили для оборони та в інтересах господарського виробництва. Через колишню приналежність України до Російської імперії для УСРР не передбачалось жодних зобов'язань. Проте зміст договору не відповідав преамбулі. Оголошувалися об'єднаними сім наркоматів, які входили до складу Раднаркому РСФСР і мали в уряді УСРР своїх уповноважених. Надання державним органам РСФСР загальнофедеративних функцій управління ставило Росію у привілейоване становище порівняно з Україною, давало можливість центральним органам ігно-:;

рувати рішення та інтереси УСРР, що суттєво послаблю-1 вало її суверенітет. Подібні угоди були укладені радянською Росією і з іншими республіками, а сформована система відносин отримала назву «договірна федерація».

Протягом 1921—1922 рр. ВУЦВК і Раднарком України поширили на територію республіки чинність багатьох непередбачених договором законодавчих органів державного управління: земельних і продовольчих, внутрішньої торгівлі, охорони здоров'я, освіти, комунального господарства, що означало посилення інтеграційних процесів і суттєве обмеження суверенітету України.

Договірні відносини радянських республік були доповнені укладенням на початку 1922 р. дипломатичного союзу. Відповідно всі вони уповноважили делегацію РСФРР представляти їх інтереси на Генуезькій конференції. Цей крок був вимушеним у зв'язку з позицією західних держав, що об'єктивно посилювало позиції Росії, водночас обмежувало можливості України.

Український уряд хоча й певну мав самостійність (укладав міжнародні договори, здійснював зовнішню торгівлю), проте не міг розпоряджатися власним бюджетом і здійснювати грошову емісію, тому втратив можливість самостійно вирішувати фінансові питання. Московські відомства намагалися управляти крупними підприємствами України безпосередньо, завдяки фінансовим важе-

Формування та утвердження радянського ладу в Україні

259

лям. Це загострювало відносини між центром і республікою. За словами голови Раднаркому України X. Раковсь-кого, У 1922 р. кожна десята постанова політбюро ЦК КП(б)У стосувалася суперечок та незгод між українськими та федеральними господарськими адміністративними та іншими органами.

раковський (Сганчев) Християн (Кристю) Георгійович (1873— 1941) — радянський партійний і державний діяч, активний учасник революційного соціалістичного руху в Болгарії, Румуни та Західній Європі. Народився в болгарському містечку Котеле, яке тоді належало Туреччині. За національністю болгарин. Походив з родини, яка з XVIII ст. уславилася своєю участю в національно-визвольній боротьбі. Християн взяв псевдонім Раковський на честь діда по матері Георгія Раковського відомого болгарського борця за незалежність і поета. X. Раковський учився в гімназії, потім у Женевському, Берлінському університетах. Брав участь у 5 конгресах II Інтернаціоналу. З 1917 р. в Росії. З січня 1918 р. — член партії більшовиків, з січня 1919 р. — голова уряду радянської України, а з березня 1919 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1923 р. на дипломатичній роботі — повпред (посол) у Великобританії, потім у Франції. У 192 7 р. за опозиційну діяльність проти Сталіна Раковського виключають з ВКП(б), висилають до Астрахані, потім до Барнаула. У 1938 р. за сфальсифікованою справою його засуджують до 20-ти років позбавлення волі. 11 вересня 1941 р. був розстріляний в Орловській в'язниці. Реабілітований у 1988 р.

На той час серед партійно-радянських керівників домінували дві тенденції у поглядах на перспективи розвитку відносин між республіками. Сталін і його однодумці розглядали договірну федерацію як засіб вирішення тимчасових політичних завдань, вважаючи закінчення громадянської війни добрим приводом для ліквідації залишків самостійності республік і надання їм статусу лише автономних утворень у складі Росії. Місцеві лідери (партійно-радянські керівники Грузії, Білорусі, в Україні — X. Раковський, В. Затонський) схилялися до необхідності розмежування функцій федеративних і республіканських органів, збереження за республіками суверенітету.

Враховуючи таку позицію, керівництво РКП(б) створило комісію для підготовки вдосконаленого проекту федеративних відносин. Проект Сталіна передбачав «автономізацію» республік, тобто поглинання неросійських Республік Росією. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію в межах Російської республіки. Вірменія та Азербайджан підтримали цей проект, Грузія та Україна заперечували, Білорусь Утрималась. Проти нього виступив і Ленін, запропонувавши утворити новий союз федерацію рівноправних

 260 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

республік. При цьому назва «Росія» перестала бути назвою держави, але статус республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії, підпорядкованість основних республіканських наркоматів Москві залишалися, що не змінювало суті держави.

10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому було схвалено Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Через двадцять днів відбувся І з'їзд Рад СРСР, який в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Вона однозначно передбачала, що головні питання політики компетенція союзного уряду. Було також створено об'єднаний ЦВК СРСР на чолі з головами ЦВК чотирьох союзних республік. Від України до нього увійшов Г. Петровський.

Одразу після проголошення СРСР на федеративних засадах Сталін та його прихильники почали втілювати в життя ідею автономізації. Уже в липні 1923 р. було прийнято рішення про те, що всі економічні та фінансові питання уряди союзних республік повинні погоджувати з Раднаркомом СРСР.

Юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 р.), який прийняв Конституцію, що складалася з Декларації і Договору про утворення СРСР. Декларація окреслювала економічну, військову та ідеологічну засади утворення Союзу. Економічна зводилась до того, що відбудова народного господарства неможлива за відокремленого існування республік. З міжнародно-військової точки зору об'єднання республік зумовлене небезпекою нової війни з капіталістичним оточенням. До об'єднання підштовхує, як зазначалося в Декларації, і прагнення народних мас до побудови інтернаціональної радянської влади. Зрозуміло, що ця, як і більшість декларацій, була наскрізь заідеологізованою.

Союзний договір так і не був укладений. Замість нього було підписано внутрідержавний акт Конституцію СРСР. Відповідно до неї декрети й постанови РНК СРСР ставали обов'язковими для виконання на всій території Радянського Союзу. Водночас РНК СРСР вправі була розглядати декрети й постанови урядів союзних республік. Із середини 20-х років почали створювати союзно-республіканські наркомати, що стало ще одним кроком до звуження суверенітету республік. Республіканський Раднар-ком фактично перетворювався на місцевий виконавчий орган центральної влади. Центральний виконавчий комітет республіки також не міг протистояти Раднаркому СРСР. Згідно з Конституцією республіканські Раднарко-

формування та утвердження радянського ладу в Україні

261

ми могли оскаржити його декрети та постанови у ВЦВК, але не призупинити їх виконання.

Конституція СРСР посилювала централізаторські тенденції, що неминуче вело до обмеження прав союзних республік, в тому числі й України. СРСР, фактично, став унітарною державою. З утворенням СРСР міжнародно-правовий статус України істотно змінився — вона стала автономним утворенням у складі Радянської Росії, хоч формально вважалася національно-територіальним утворенням з власними (умовними) кордонами, своїм (з обмеженою компетенцією) адміністративним апаратом. Все ж це було кроком назад порівняно з українською державністю 1917—1920 рр.

У 1925 р. були внесені відповідні зміни у Конституцію УСРР, яка фіксувала, що УСРР ставала складовою частиною єдиної союзної держави. Затверджена у 1929 р. нова Конституція УСРР визнавала перевагу союзних органів над республіканськими, утворення у складі УСРР Молдавської АСРР. Вона закріплювала нерівні, багатоступеневі, з відкритим голосуванням вибори, позбавлення частини виборців (за класовою ознакою) виборчих прав. Утворення СРСР, попри певні декларативні положення його Конституції, призвело до реалізації сталінського плану «автономізації». Українська СРР, як і інші радянські національні республіки, втратила залишки свого суверенітету, перетворившись на провінцію унітарної держави.

Політика коренізації

З 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків ^ручитися підтримкою місцевого (корінного) населення Для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту представники інших націо-

 262 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

нальностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб. Ще менше було українців серед відповідальних працівників республіканського рівня. Практичними кроками щодо українізації стали директиви ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., які проголошували рівність мов й у зв'язку з цим необхідність надання допомоги для розвитку української мови, піднесення її до рівня російської.

Значна увага приділялась вивченню української мови студентами. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася Нестачею підручників, нерозвиненістю української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.

Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — 23; 70% загального тиражу книг були україномовними. У 1924 р.

3 5 млн підручників українською мовою було видано

4 млн, що дало змогу перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. україномовних шкіл було 78%, технікумів — 39%. Майже 75% місцевих державних установ і організацій, в тому числі від ЗО до 60% республіканських наркоматів і відомств, розпочали діловодство українською мовою. Однак українізація партійного, профспілкового й комсомольського апаратів відбувалася повільно.

Для практичного керівництва політикою українізації була створена спеціальна комісія на чолі з В. Затонсь-ким, до якої ввійшли також Влас Чубар, Микола Скрипник, Олександр Шумський та ін.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для забезпечення потреб представників інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах меншостей ВУЦВК (1924— 1930) відбулося національне районування території республіки. Було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), 167 російських, 153 німецьких, 115 польських, 86 єврейських,

Політична система України в 20-ті роки...

263

27 грецьких, 24 болгарських національних сільрад. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. На той час у республіці працювало 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — єврейською, 31 — татарською та ін. Усе це створювало умови для національно-культурного відродження народів України.

Наприкінці 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що, згідно з поясненнями офіційної влади, було зумовлено загрозою «націонал-ухильництва» і націоналізму.

10.2. Політична система України в 20-ті роки. Становлення тоталітарного режиму

Політичні партії в Україні на початку 20-х років. Встановлення комуністичної монопартійної системи

Політична система України на початку 20-х років мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки на території республіки діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, крім КП(б)У філіалу РКП(б), реальної влади не мали і користувались незначним впливом. На початку 1921 р. КП(б)У налічувала понад 75 тис. комуністів.

У ті роки в Україні ще продовжували діяти загально-російські соціалістичні партії — меншовиків, есерів, бундівців, але під тиском більшовиків почався процес ліквідації цих партій. Тим більше що особливої підтримки у масах вони вже не мали. У 1922 р. після процесу проти меншовицького «Південного центру» Всеукраїнська конференція колишніх меншовиків заявила про розрив з меншовизмом і ліквідацію партії. Почали самоліквідову-ватись меншовицькі організації на місцях.

Ще навесні 1919 р. відбувся розкол БУНДУ. Його ліві течії пішли на зближення з радянською владою. У березні 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про вступ БУНДУ в КП(б)У». Представники його правого крила емігрували. Залишки бундівських організацій У 1924 р. саморозпустилися.

Серед партій національно-демократичного спрямування намагалися продовжувати свою діяльність Українська

 264

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

партія соціал-революціонерів (УПСР) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). На початку 1920 р. УПСР визнала радянську владу і легалізувалась. Однак її лідери взяли участь у виступах отаманів проти більшовиків, тому одні змушені були емігрувати, інших було заарештовано. У травні 1921 р. в Києві проти них організували політичний процес і керівного центру УПСР не стало.

Після падіння УНР колишні лідери УПСФ утворили «Братство української державності», яке виступало проти радянської влади. У 1921—1925 рр. багатьох українських соціал-демократів та есерів було знищено разом з організаціями «Волинська повстанська армія», «Всеукраїнський повстанком», «Братство української державності».

Союзниками більшовиків у громадянській війні були Українська комуністична партія (боротьбистів) і Українська партія лівих соціал-революціонерів (борбистів). Боротьбисти сформувались з лівого крила УПСР, їх лідерами були Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко. Бор-бисти (від назви друкованого органу партії «Борьба») та їх лідери В. Качинський, М. Алексєєв, Є. Терлецький декларативно визнавали радянську владу, але заперечували диктатуру пролетаріату, протиставляючи їй «диктатуру трудящих», «диктатуру трудових класів». Вони вважали, що робітничий клас може відігравати авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції й не здатний керувати економічною політикою, протиставляли місто селу. Обидві ці партії пропонували формувати ради на ба-гатопартійній основі, виступали проти повного підкорення України Москві. Разом з більшовиками вони брали участь у виборах до Рад за спільними списками.

Визначаючи політику щодо цих партій, більшовики України виходили з переконання, що тільки вони є справжніми виразниками волі «революційних трудящих мас». Головні принципи цієї позиції виробляло вузьке коло керівних працівників КП(б)У, що призводило до суб'єктивізму й однобічності рішень. Резолюції часто приймались незначною кількістю голосів. КП(б)У, як інші національні компартії, ігнорували, виявляли нігілізм щодо національного питання, дрібнобуржуазних національних партій. До того ж під час аналізу співвідношення політичних сил, соціально-політичного становища більшовики нерідко припускалися грубих помилок, що відбивалося на їх тактиці щодо інших партій. Спочатку керівництво КП(б)У не визнавало ніяких компромісів і угод з ними. Резолюція III з'їзду КП(б)У (березень 1919 р.) забороняла призначати на відповідальні пости в радах навіть пред-

Політична система України в 20-ті роки...

265

ставників лівих дрібнобуржуазних партій. Це рішення не враховувало реального співвідношення політичних сил, ігнорувало вплив цих партій на українське село.

Проти такої позиції виступив ЦК РКП(б), який виявився далекогляднішим і толерантнішим. Під його впливом ЦК КП(б)У вдався на деякий час до спільних дій з лівими течіями українських соціал-демократів та есерів. У період боротьби з денікінцями організації КП(б)У та боротьбистів співробітничали найплідніше. Проте у січнілютому 1920 р. відбулися організовані рядовими боротьбистами селянські виступи у Київській, Полтавській, Катеринославській губерніях. ЦК УКП(б) відмежувався від них. Цим скористався В. Ленін, який вважав, що період співпраці з боротьбистами минув, оскільки Добровольчу армію Денікіна вже було вигнано з України. Він вніс до ЦК РКП(б) резолюцію з вимогою:

«Визнати боротьбистів партією, яка порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу військових сил і підтримкою бандитизму... Так само суперечить інтересам пролетаріату їх боротьба проти гасла тісного і найтіснішого союзу з РСФСР. Цю політику треба вести систематично й неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому».

Відповідна директива була передана для ЦК КП(б)У, який слухняно взявся за її виконання. У лютому 1920 р. ЦК КП(б)У направив губернським комітетам «Тези про наше відношення до боротьбистів», в яких пропонувалося розгорнути боротьбу проти УКП(б). Тоді ж ЦК КП(б)У прийняв рішення про розрив блоку з боротьбистами. Під таким тиском у березні 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила рішення про саморозпуск партії. На це вплинула також невдала спроба УКП(б) вступити до Комінтерну й представляти там Україну. У квітні губернські та повітові партійні організації були розпущені. З 15 тис. боротьбистів в КП(б)У в індивідуальному порядку було прийнято 4 тис. Лідери боротьбистів О. Шумський, В. Блакитний, Г. Гринько, П. Любченко, А. Хвиля згодом обіймали відповідальні посади в ЦК КП(б)У та Раднаркомі.

Шумський Олександр Якович (1890—1946) — державний та громадський діяч. Народився на Житомирщині у сім'ї наймита. Трудову діяльність почав з 1906 р. робітником, з 1908 р. у робітничому русі. Перебував під впливом Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Активний учасник Лютневої революції, делегат корпусного, армійського й фронтового з'їздів солдатських комітетів. З 1917 р. — член ЦК УПСР, очолює Ті ліве крило. З 1918 р. — один з фундаторів Української Комуністичної партії (боротьбистів). Брав активну участь у боротьбі проти німецько-

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

австрійської окупації, денікінщини. Виступав за об'єднання боротьбистів з КП(б)У, до якої у 1920 р. був прийнятий. У 1921— 1923 рр. представник України у Польщі, згодом зав. агітпропом ЦК КП(б)У, а з вересня 1924 р. по лютий 1927 р. нарком освіти України. У 1927—1930рр. працював у Ленінграді ректором інституту народного господарства, а потім політехнічного. У 1931— 1933 рр. очолює ЦК профспілки працівників освіти. У 1933 р. засуджений до 10 років позбавлення волі за сфальсифікованою справою (участь в Українській військовій організації). У 1946р. загинув від рук агентів НКВС.

Багатьох членів цієї партії було знищено в період так званої боротьби з «куркульським бандитизмом». Восени 1920 р. при перереєстрації КП(б)У значну кількість колишніх боротьбистів було виключено з неї. Блокування більшовиків з борбистами теж виявилося ситуативним, тактичним. У квітні 1920 р. ЦК КП(б)У ініціював ліквідацію партії боротьбистів, яка на той час нараховувала 700 осіб, на умовах вступу її членів до КП(б)У. У партії почались хитання, внутріпартійна диференціація, масовий вихід з її лав. За цих умов у липні 1920 р. IV з'їзд прийняв рішення про самоліквідацію УКП(б).

Ліквідація цих партій засвідчила прагнення більшовиків до монополізму на політичній арені, продемонструвала їх ставлення до політичної демократії. На рішення вищезазначених партій про саморозпуск вплинув і постулат Комінтерну про необхідність задля збереження єдності революційних лівих сил лише однієї комуністичної партії в кожній країні.

Дещо довше існувала Українська комуністична партія (УКП), створена на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Вона нараховувала приблизно 300 осіб. Лідерами були А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія прагнула більшої самостійності для України, заявила про невизнання політики радянської влади з аграрного питання, про необхідність створення української економіки, власної армії, виступала проти русифікаторської політики КП(б)У, входження України до СРСР. З III з'їзду (1922) одна частина партії прагнула до союзу з націоналістичними силами, а друга намагалася налагодити контакт з КП(б)У. За відсутності інших партій УКП могла б стати центром притягання опозиційних до більшовиків сил, але надто дрібною організацією вона була. Керівництво КП(б)У навіть надавало цій партії фінансові субсидії, створюючи ілюзію плюралізму. Згодом більшовикам це набридло, і в жовтні 1924 р. ЦК КП(б)У вирішив ліквідувати УКП.

Політична система України в 20-ті роки...

267

Спроба УКП вступити до Комінтерну закінчилася невдачею. У грудні 1924 р. Президія Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи його тим, що партія є націоналістичною, а й діяльність спрямована на розкол сил пролетарської диктатури. Попри спроби багатьох делегатів IV з'їзду УКП у березні 1925 р. зберегти партію, було прийнято рішення про її саморозпуск.

У 1921—1922 рр. заявили про саморозпуск також Єврейська комуністична спілка (Комфарбан) та Єврейська комуністична партія «Паолей Ціон», які пропагували ідею еміграції євреїв.

Усі ці процеси призвели до того, що у 1925 р. КП(б)У залишилась єдиною партією в республіці, фактично та юридичне монополізувавши політичне життя. Це було закономірно для політичної практики більшовиків, які, захопивши владу, перемігши у громадянській війні, навіть і гадки не мали про політичний плюралізм. Становище правлячої партії з усіма інститутами влади (уряд, армія, ВЧК—ГПУ, суд, преса, фінанси) давало більшовикам величезні переваги перед іншими партіями. Використовуючи політичний, ідеологічний, моральний тиск, репресії та терор, більшовики ліквідували своїх політичних противників. Багатопартійності не могло бути й з ідеологічної точки зору. Занадто різними були погляди на політичний, економічний та ідеологічний устрій суспільства. По суті, існувало протистояння двох ідеологічних концепцій: диктатури партії та революційної демократії.

Встановлення політичної монополії більшовиків було зумовлене не лише насильницьким придушенням політичної опозиції, але й з їхнім успіхом у громадянській війні. Декларативні гасла більшовиків у соціальній сфері виявилися більш привабливими для мас, ніж національні ідеї українських партій. Їм вдалося використати у своїх цілях прагнення народу до нового життя, змін, послідовніше та організованіше здійснювати свою політику.

Комуністична партія в політичній системі

Згідно з Конституціями 1919 і 1929 роки, вищим законодавчим органом УСРР проголошувався з'їзд рад робітничих, селянських, червоноармійських депутатів, який скликався до двох разів на рік. Між з'їздами законодавчу владу перебирав на себе Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК). Виконавча влада належала Раді народних комісарів (РНК). На місцях діяли ради

 268 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

різних рівнів та їх виконавчі комітети. Поступово відбувалося посилення центральної влади за рахунок місцевих рад, помітнішу роль почали відігравати їх виконкоми.

Провідна роль у політичній системі СРСР та Української СРР тоді належала комуністичній партії. Взявши під контроль ради, більшовики почали діяти спочатку як урядова (коли в радах ще були представники інших партій), а потім як державна партія.

Оскільки основною метою більшовиків у державному будівництві, за Леніним, було зруйнування старої державної машини й створення власної, то постало завдання забезпечити цю машину власними кадрами. Висунення «своїх» на керівні посади пронизувало всю діяльність партійних комітетів.

Внаслідок такої кадрової політики радянський апарат став тотожним партійному. За тодішнього дефіциту досвідчених управлінців більшовики часто використовували для заміщення важливих посад (як правило, радянських та господарських) вихідців з інших партій, які перейшли до їх рядів. Так, в українському уряді у 1923 р. було троє колишніх меншовиків.

Комуністична партія протягом першої половини 20-х років еволюціонізувала за такими основними напрямами:

— перетворення партії з революційної організації, ціллю якої було повалення старих політичних інститутів та зміна форм власності, на державну партію;

монополізація політичного становища через усунення інших партій;

зосередження влади в руках вузького кола партійних керівників.

Стосовно більшовицької партії цього періоду цілком підходить визначення «залізний закон олігархії», сформульоване німецьким істориком і соціологом Робертом Міхельсом (1876—1936). Згідно з ним усі організовані політичні партії, особливо масові, в яких рядових партійців відділяє від лідерів інтелектуальний і професійний рівень, мають тенденцію, якими б демократичними не були їх принципи, до формування закритої олігархії. Концентрація влади в руках небагатьох призводить до зловживання нею. Вожді, яких маси виштовхують на гребінь подій, стають їх володарями.

З переходом більшовицької партії від завдань, пов'язаних із руйнуванням старого, до створення й управління новим, дисципліна, вміння підкорятись набули в ній особливого значення. Іншого змісту набуло й членство в партії, вихід чи виключення з якої означало і відсторонення від політичної діяльності.

Політична система України в 20-ті роки...

269

Згідно зі Статутом ВКП(б) основним організаційним принципом партії був демократичний централізм. Цей термін вказував на подвійний процес, за якого повноваження зростали від партійних осередків у містах, на заводах, у селах, через проміжні місцеві, обласні комітети до Центрального комітету, який був органом з'їзду. З їх використанням підтримувалася дисципліна зверху донизу, оскільки кожен партійний орган підпорядковувався вищому. Проте в дуалізмі (двоїстості) цього терміна приховувався і суперечливий процес — боротьба між демократією та централізмом, між потоком зростаючих від периферії до центру повноважень і дисципліною, яка нав'язувалася зверху й кваліфікувалася як дієвість виконання. Тенденція до централізації партії ставала домінуючою.

Ототожнення понять «партія» і «держава» спричинило перенесення диктаторських методів управління державою на методи керівництва партією, яка стала державною. В умовах загальної диктатури жоден політичний інститут не може бути демократичним, тим більше партія, яка сама запроваджувала диктатуру в державі. Політика партії не залежала від голосів виборців, їх позицій, думок. Від імені партії диктатуру офіційно здійснював ЦК, а потім, з розширенням його складу, Політбюро ЦК. Створена більшовиками на початку 20-х років система влади була наскрізь олігархічною.

Багато в чому визначальним в радянському періоді історії був Х з'їзд РКП(б): не тільки проголошенням непу, але й рішенням щодо принципів діяльності партії, її внутріпартійного життя. Цим рішенням передувала дискусія щодо профспілок.

Ідейно-політична боротьба в 20-ті роки

На політичний розвиток країни суттєво вплинула ідейно-політична боротьба в 20—30-ті роки у більшовицькій партії. Саме її результати визначили стратегічний курс більшовиків, формування політичної та економічної структури країни, позначились на долі мільйонів людей.

Економічний плюралізм, який зміцнів із запровадженням непу, вимагав і політичного плюралізму. Однак на той час в країні сформувалася однопартійна система, тому політичні інтереси різних груп населення могли знайти свій легальний вияв тільки всередині Комуністичної партії. Саме різнобій інтересів збурив ідейно-політичну ситуацію в партії. Суттєво вплинула на ідейно-по-

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

літичне протистояння боротьба за владу в партії та країні загалом. Групові й особисті інтереси, взаємовідносини, що раніше склалися між керівниками партії, відіграли при цьому істотну роль.

Перший етап внутріпартійної боротьби пов'язаний з так званою «дискусією щодо профспілок», що почалась наприкінці 1920 р. Складне соціальне становище в країні суттєво позначалося на настроях робітників, селян, на процесах всередині правлячої партії. Пошук виходу з кризи призвів до загострення ідейно-політичної боротьби серед більшовиків, які дотримувалися різних, часто протилежних, точок зору щодо перспектив розвитку країни. Головна дискусія розгорнулася навколо питання про роль і місце профспілок. Вони були наймасовішою організацією трудящих, тому вирішення пов'язаних з ними стрижневих питань визначало форми й методи роботи з масами, бачення структури та сутності політичної системи країни.

Початок дискусії поклав Лев Троцький, який висунув гасло «одержавлення» та «перетрусу» профспілок. Він вважав, що профспілки мають зосередити в своїх руках усе керівництво економічним життям, наголошував на необхідності збереження принципу «призначенства», захищав мілітаризацію виробництва, пропонував продовжувати «зрощування» господарського апарату з апаратом спілок. Керівництво профспілок мало щодо цього іншу думку, вважаючи за необхідне розширювати самодіяльність спілок та розвивати демократичні засади в їх роботі.

У зв'язку з наростанням протиріч в партії та суспільстві наприкінці грудня 1920 р. було вирішено розпочати дискусію в партії щодо порядку денного чергового з'їзду. Під час її сформувалося кілька ідейних груп з відповідними платформами. Представник групи «демократичного централізму» В. Осінський (Оболенський) стверджував, що важливою передумовою успіху партії є визнання в ній течій та угруповань. «Без зіткнення точок зору, без боротьби течій і груп, без «опозиції» не може існувати пролетарська демократія» писав він. Ця теза стала однією з центральних у внутріпартійній боротьбі протягом , наступних майже 10 років. Опозиція обстоювала право меншості висловлювати свою думку. Сталін і його прибічники виступали за «єдність» партії, що недопускало інакомислення і вимагало підкорення меншості позиції більшості.

Дещо інші ідеї висувала «робітнича опозиція». Її представники стверджували, що вплив робітничих союзів

Політична система України в 20-ті роки...

271

зведено до нуля, й пропонували передати організацію управління народним господарством «всеросійському з'їзду виробників». Це означало відсторонення правлячої партії та держави від управління економікою, тому Ленін різко виступив проти. В Україні ця платформа спочатку мала досить значну підтримку.

Позиція більшості ЦК була висловлена у «платформі 10-ти» (названа за кількістю осіб, які спершу підписали її). Ленін сформулював її у кількох пунктах: 1) звичайний демократизм (без будь-яких перебільшень, без всякої відмови від прав ЦК «призначати» і т. ін., але й без упертого захисту помилок і крайнощів деяких «призначенців», що потребують виправлення); 2) виробнича пропаганда (йдеться про все, що є слушного... в «формулах» «виробнича демократія», «виробнича атмосфера» та ін...). Під час дискусії виникла так звана «буферна група» на чолі з Миколою Бухаріним, яка намагалася поєднати погляди Леніна й Троцького.

Підсумки дискусії підбив Х з'їзд РКП(б). За «платформу 10-ти» було подано 83% голосів делегатів. Резолюція з'їзду «Про єдність партії» фактично означала суттєве обмеження політичної демократії, оскільки передбачала розпуск усіх інших угруповань, недопущення будь-яких фракційних виступів. За невиконання цієї вимоги загрожувало виключення з партії. Спроби підвищити роль профспілок не мали успіху, оскільки це обмежувало б роль правлячої партії. Профспілки залишились «привідним пасом» засобом впливу більшовицької партії на маси. Не були схвалені й пропозиції щодо розширення політичної демократії, плюралізму думок. Загалом рішення Х з'їзду РКП(б) багато в чому визначили подальший розвиток ідейно-політичної боротьби, долю політичної демократії, ознаменували еволюцію партії у бік тоталітаризму.

Нове загострення ідейно-політичної боротьби відбулося у 1923—1924 рр. Криза непу, яка призвела до погіршення політичної та економічної ситуації, недоліки в діяльності комуністичної партії, загострення боротьби за владу та особисте суперництво в керівництві більшовицької партії у зв'язку з хворобою Леніна зумовили нову внутріпартійну дискусію.

Її знову розпочав Л. Троцький, який у листі від 8 жовтня 1923 р. до керівних органів партії піддав критиці бюрократизацію партійного апарату й згортання внутріпартійної демократії. Економічні труднощі він пояснював не-плановістю економіки, перетасуванням господарських

 272

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті

РОКИ XX ст.

і політичних кадрів, неправильним і нездоровим партійним режимом. Його підтримали 46 відомих членів партії, які вказували на завмирання життя в парторганізаціях у зв'язку з хибним курсом ЦК на безсистемність господарської політики.

Терміново скликаний пленум ЦК і ЦКК за участю представників 10 найбільших (в тому числі Харківської та Донецької) парторганізацій засудив «заяву 46-ти» як крок фракційно-розкольницької політики. Водночас було вирішено розпочати дискусію статтею Володимира Зино-в'єва «Нові завдання партії», в якій зверталась увага на деякі недоліки в партійному житті («штиль», «застій»), пропонувалося на ділі застосувати робітничу демократію. Після її публікації в пресі з'явилося багато відгуків, які містили найрізноманітніші думки про стан і перспективи розвитку внутріпартійної демократії. Активно обговорювалися ці питання на зборах місцевих парторганізацій.

Дискусія кристалізувала дві основні точки зору щодо розвитку демократії: в першій обстоювались наріжні її принципи, у другій стверджувалося, що все це призведе до зниження дисципліни, ослабить партію. Саме на останню позицію опирався Сталін, прокладаючи собі дорогу до диктаторської влади.

Під час дискусії рядові комуністи висловлювали обурення з приводу матеріальної нерівності серед членів партії, відриву відповідальних працівників від партійних осередків, партії від робітничих мас, недемократичності окремих керівників. Пропонувалося налагодити вільний обмін думок, щоб рішення приймались з урахуванням пропозицій первинних організацій, покласти край «призначенству», організувати звіти відповідальних і керівних працівників, підвищити рівень політичних знань.

Дебатувалось також питання про особливості дискусії в Україні, про специфіку діяльності КП(б)У та її завдання щодо національного питання. Полеміка з цього приводу виникла між першим секретарем ЦК КП(б)У Е. Кві-рінгом та публіцистом М. Равичем-Черкаським.

Квірінг Емануїл Йонович (1888—1937) — радянський партійний і державний діяч. Народився на Поволжі, в сім'ї німецького колоніста. Навчався у земській школі та приватній прогімназії в Саратові, закінчив фармацевтичні курси. З 1912 р. —у більшовицькій партії. Уроки Першої світової війни займався революційною дія- :

льністю в Катеринославі, у 1915—1917 рр. перебував у засланні в Сибіру. З кінця 1917р.— голова Катеринославської Ради робі- , тничих і солдатських депутатів. У 1918—1919 рр. секретар ЦК , КП(б)У, 1919—1920 рр. голова Української Ради народного і

Політична система України в 20-ті роки...

273

господарства, згодом секретар Донецького губному КП(б)У. З квітня 1923 р. перший, а з січня 1925 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У. З квітня 1925 р. працював у Москві на посадах заступника голови ВРНГ СРСР, заступника голови Держплану СРСР. У 1934 р. йому одному з перших в країні було присвоєно науковий ступінь доктора економічних наук. У 1937 р. репресований. Реабілітований посмертно.

М. Равич-Черкаський піддав критиці ЦК КП(б)У за те, що «у нього не виявилось своєї власної лінії» в дискусії, вважав, що полеміку було занесено «з далекої Півночі» і залучено до неї тих, хто «живе настроями Москви». Особливі завдання Равич-Черкаський вбачав у становленні КПУ(б) як української партії. Разом з тим він виступав проти розгортання внутріпартійної демократії, вважаючи, що це призведе до планового збільшення кількості в КП(б)У «осіб російського походження, які мають перевагу... в партстажі й питомій вазі в партії». У статті порушувалися питання щодо розширення самостійності КП(б)У, надмірної залежності її верхівки від Москви, необхідності враховувати специфіку України в діяльності більшовицької партії. Цілком справедливими були зауваження про переважання в КП(б)У представників некорін-ного населення (у 1923 р. українців у компартії України було лише 24%, а в державному апараті України лише 5%).

Більшість членів Політбюро КП(б)У визнали суттєві недоліки в партійній роботі та внутріпартійній демократії, але жодних змін у керівництві не відбулося. Нерідко учасники дискусії твердили, що вона нав'язана з боротьбою за владу, схвалювали діяльність Л. Троцького і критикували Й. Сталіна.

Наприкінці грудня 1923 р. у пресі та парторганізаціях почалося обговорення економічних питань. Представники більшості ЦК вважали однією з головних причин економічної кризи надвиробництво хліба в країні. Серед заходів, спрямованих на подолання кризи, передбачалося розширити можливості для надання сільськогосподарського кредиту, збільшити виробництво сільськогосподарських знарядь і машин, удосконалити політику цін, впорядкувати виплати зарплати. Опозиція виступала проти активного зовнішньоторговельного балансу, за широку товарну інтервенцію, тобто за активний імпорт.

Дискусійні збори на місцях відбувалися досить бурхливо й подекуди тривали по кілька днів. У Москві опозицію підтримувало 38,5% членів партії, в Києвіприблизно 50%, в Одесі — 1/3, у Донбасі -— незначна

 274

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

кількість учасників дискусії. Одним із наслідків дискусії було прийняття «організаційних» заходів ЦК Компартії України щодо тих, хто опонував лінії більшості (Сталін і К") чи виявляв хитання. Так, за опозицію більшості ЦК КП(б)У й відмову засудити Троцького був звільнений з посади нарком внутрішніх справ України І. Ніколаєнко, за «нездатність згуртувати партійні маси на боротьбу з опозицією» секретар Київського губкому Компартії Й. Варейкіс.

Опозицію підтримували в основному люди з більш високим рівнем освіти комуністи навчальних закладів, установ. Водночас більшість у партії орієнтувалася не на логіку життя, а на вказівки парторганів, які теж керувались директивами зверху. Загалом опозиція зазнала поразки. В резолюції XIII конференції РКП(б) (січень 1924 р.) зазначалося, що опозиція — це «ревізія більшовизму» та «дрібнобуржуазний ухил».

Дискусії початку 20-х років справді були дискусіями в широкому розумінні, під час яких відбувалися обговорення, полеміка і, звичайно, політична боротьба. При цьому меншість не мала змоги висловитись у пресі, виступити на зборах. Це було однією з причин того, що дискусія не привела до істотних змін у політичному житті, шанс демократизувати суспільство не було використано, політична ситуація погіршувалася.

На цьому боротьба за владу не припинилася. Позиції Троцького та його прибічників, хоч і ослабли, та все ж залишалися досить міцними. Смерть Леніна спричинила новий виток політичної боротьби. Імпульсом для неї стали публікації Троцького з історії більшовизму. Цим скористалися його опоненти. У пресі з'явились критичні статті на публікації Троцького «Про Леніна» та «Уроки Жовтня». Це вже була не дискусія (хоч її назвали «літературною дискусією»), а критичне обговорення і паплюження Троцького. Головний дискусійний матеріал«Уроки Жовтня» більшість членів партії навіть не читала. Під час цієї дискусії, фактично, не було боротьби думок, а лише однобічна критика; вперше предметом обговорення стали питання історії й теорії більшовизму; в основному відбувалася вона на газетних шпальтах.

У багатьох критичних публікаціях йшлося про не-більшовицьке минуле Троцького, що тоді вважалося істотним компроматом, розвінчувалася його теорія «перманентної революції», детально аналізувалися основні епізоди жовтневих подій 1917 р. Троцького намагалися звинуватити в тенденційності, для чого були певні підстави. Деякі епізоди в історії революції він висвітлював справді суб'єктивно, зосереджуючись на власній ролі в подіях.

Політична система України в 20-ті роки...

275

Попри те що рядові комуністи не були знайомі з публікаціями Троцького, вони майже одностайно засудили його. Троцького звинуватили в «ревізії ленінізму» й зняли з поста голови Реввійськради. Дискредитація Троцького під час «літературної дискусії» відтіснила його до межі політичного краху. Троцького умовно залишили в Політбюро, але він не міг уже претендувати на роль лідера в країні.

У результаті цієї пропагандистської кампанії зріс авторитет Сталіна як «борця за єдність Комуністичної партії та чистоту марксизму-ленінізму». До того ж його не звинувачували у помилках на відміну від інших членів партійного керівництва Зинов'єва, Каменева, Рикова, Бухаріна. Саме після цих подій Сталін почав висуватись на перші ролі в країні та партії.

Знову були зроблені «оргвисновки» щодо тих, хто не чітко розумів лінію московського партійного керівництва й мав окрему думку. На цей раз постраждав головний комуніст України генеральний секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг, який під час дискусії висловив думки, що збігалися з позицією Зинов'єва та Каменева. Крім того, Квірінг мав необережність висловитися за звільнення Сталіна з посади генсека і призначення його на іншу посадуголови Реввійськради.

Економічні труднощі 1925 р. зумовили порушення питання про перспективи розвитку непу, доцільність і правильність обраного політичного курсу. Зміна співвідношення сил у керівному ядрі, висунення Сталіна на перші позиції не влаштовували інших більшовицьких лідерів, зокрема Зинов'єва та Каменева, які об'єдналися у так звану «нову опозицію». Розходження стосувалися теоретичних питань, передусім щодо характеру соціально-економічного ладу в СРСР, про ставлення до куркулів (заможних селян), про можливість побудови соціалізму в СРСР. «Нова опозиція» вважала, що державний капіталізм, а не соціалізм, є домінуючою формою народного господарства в країні, оскільки існує свобода торгівлі, оренда, концесії.

Показовим було ставлення більшості комуністів до висунутого у 1925 р. М. Бухаріним гасла «Збагачуйтесь!». «Селянам, усім селянам треба сказати: збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що иас притиснуть». У ті часи це гасло суперечило загальноприйнятим поглядам. Більшовики вважали, що їх гадання не сприяти збагаченню, а боротися з ним, з багатими людьми, в тому числі з селянами-куркулями. Бу-харіна змусили відмовитися від цього гасла, причому кілька разів тільки у 1925 р.

 276

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

«Нова опозиція» вважала, що побудувати соціалізм в окремій державі без перемоги революції в інших країнах неможливо. Сталін, Бухарін та їх прибічники, навпаки, наполягали, що це реально.

Окрім теоретичних, під час боротьби вирішувалися ще й питання про владу. «Нова опозиція», зокрема Ка-менєв, різко виступила проти Сталіна як керівника партії, але вже було запізно. Антисталінські виступи були сприйняті партійцями як замах на владу та єдність партії, тому їх пропозиції не були підтримані. Це підштовхнуло лідерів «нової опозиції» до об'єднання з Троцьким, що відбулося влітку 1926 р. Знову дискутувалися питання про можливість побудови соціалізму, про єдність партії, критикувалась політика керівництва, передусім Сталіна. Все це перепліталося із взаємними особистими випадами, з вишукуванням помилок, з обвинуваченням в немарксистських поглядах.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула у 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Найрадикальнішою з них була «платформа 15-ти» (названа за кількістю підписів під нею). Серед її авторів було чимало тих, хто в різні часи працював в Україні (Т. Сапронов, Т. Харечко, І. Дашковський та ін.).

У цьому документі зазначалося, що «партійний апарат перетворюється зі слуги партії в її господаря», сталінська група застосовує фашистські методи боротьби з опозиційним блоком, заборонені дискусії, практикуються виключення з партії, погрози звільнити з роботи. Пропонувалось відновити режим внутріпартійної демократії, забезпечити партійцям право обговорювати всередині партії будь-які питання, ліквідувати матеріальну залежність посадових осіб як від вищих парторганізацій, так і від радянських та господарських органів; відновити виборність усіх парторганів, відмінити практику надання привілеїв... На той час ці тези були досить сміливими й актуальними, але у пресі їх піддали нищівній критиці, заборонивши пропагувати. В боротьбі проти опозиції дедалі частіше використовувались «організаційні методи», особливо висилання у віддалені райони, а також за кордон. Лише за липеньсерпень 1927 р. з партії було виключено до 600 осіб за поширення опозиційних вимог. Отже, у вирішенні внутріпартійних проблем тогочасне керівництво Компарії почало активно використовувати адміністративні заходи й репресивний апарат.

Коли у серпні 1927 р. на пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У генерального секретаря Компартії України Л. Каганови-

Політична система України в 20-ті роки...

277

ча запитали, чому Зинов'єву й Троцькому не дають друкувати свої статті, він змушений був визнати, що це справді так, оскільки опозиція е маленькою групкою, яку не можна порівнювати з більшістю партії. Ця група дійсно не була численною, проте її лідери ще були членами ЦК і мали право на висловлення думки. Однак цього зробити їм не давали.

Опозиція не мала можливостей для проведення агітації та пропагандистської роботи, оскільки преса й апарат влади перебували під контролем Сталіна. Це значно послаблювало її, оскільки більшість комуністів через низький рівень освіти не могла розібратися у складних економічних питаннях. Багато з них голосувало автоматично, за вказівкою партійного керівника. Об'єднана опозиція зазнала поразки, її лідерів було виведено з керівних органів, що ще більше посилило позиції Сталіна, якого багато хто щиро вважав відданим захисником «ленінського» курсу та єдності партії.

На цьому політична боротьба не закінчилася. Новий її виток викликала третя криза непу (1927—1928). Восени 1927 р. знову виникли труднощі з хлібозаготівлею. Погіршилось міжнародне становище країни, тому селяни, побоюючись війни, почали притримувати хліб. Іншою причиною були низькі ціни, через які селяни не продавали зерно, очікуючи на зростання ціни на нього. У відповідь уряд вжив надзвичайні заходи. Дозволялось застосовувати репресії до селян, які притримували хліб і мали його надлишок більше ЗО т. Це означало повернення до воєнно-комуністичних методів управління. Проти такої партійної лінії виступали М. Бухарін, О. Риков та їх прибічники, обстоюючи економічні, ринкові методи господарювання. Проте й група Бухаріна зазнала поразки. Її оголосили «правим ухилом» і вивели з керівних органів. Це сталося тому, що в тих конкретно-історичних умовах програма Бухаріна не була оцінена більшістю ЦК як значно краща, ніж політика групи Сталіна. По-друге, Сталін і на цей раз вдався не стільки до захисту своїх поглядів, скільки до боротьби проти опонентів, яких було різко засуджено у пресі та партійних документах. Крім того, значна кількість партійців не позбулася настроїв і психології «воєнного комунізму». Вони, як і Сталін, ви-отупали за використання рішучих, «революційних» методів будівництва соціалізму. З виведенням групи Бухаріна з керівних органів партії Сталін фактично став диктатором країни. Швидко почав формуватися культ його особи.

 278

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст

Створення партійно-державної кадрової номенклатури ,

Одним з методів регулювання діяльності місцевих парторганізацій були чистки (виключення з КП(б)У). у середині 1921 р. в Компартії України нараховувалось 97869 комуністів, 18% з яких були вихідцями з інших партій. Під час чистки було виключено 21260 осіб (22%). Кількість вихідців з інших партій зменшилася до 5%. У 1926 р. була проведена часткова перевірка й «чистка» сільських осередків, а в 1927 р. всесоюзний перепис (перереєстрація) членів та кандидатів в члени партії. Ще одну «чистку» здійснили в 1929—1930 рр., під час якої було виключено з партії майже кожного десятого.

Водночас організовувалися масові партійно-політичні кампанії з метою збільшення чисельності партії. Після смерті В. Леніна в 1924 р. було проведено масовий прийом у партію робітників, так званий «ленінський призов». В Україні чисельність партії збільшилася на ЗО тис. Нова хвиля призову в партію відбулася з нагоди 10-річчя Жовтневої революції у листопаді 1927 — січні 1928 р. і дала 108 тис. новобранців. Усі ці заходи спричинили корінні зміни не тільки кількісного, але й якісного складу партії. Нові партійці були більш керованими, ними легше було маніпулювати за допомогою партійного апарату. Цьому також сприяли їх низький освітній рівень та ігнорування тих незначних демократичних елементів, які існували на початку 20-х років.

Фактично партія складалася з двох нерівних за значенням частин: апаратної меншості й рядової більшості. Протягом 20-х років її апарат виріс в могутню силу, намагався безконтрольно керувати партійними справами, виявляючи при цьому достатню гнучкість й адаптованість.

Партійна еліта України формувалася під активним впливом Москви. У зв'язку з недовірою до України ЦК РКП(б) виявляв особливо обережну кадрову політику в республіці. Тому протягом тривалого часу основним джерелом формування партійно-державної номенклатури в Україні були кадри, прислані з Москви або узгоджені з нею. Тільки з грудня 1920 по листопад 1921 року в розпорядження ЦК КП(б)У було направлено з Росії понад 5 тис. комуністів. Українців серед членів партії, особливо серед керівного складу, була незначна кількість. Навіть наприкінці 20-х років їх представництво в ЦК не перевищувало 25%.

Політична система України в 20-ті роки...

279

Контроль над партапаратом дав змогу Сталіну розставити на відповідальних постах у республіці своїх людей. У 1923 р. звільнено з посади Голови Раднаркому України X. Раковського, який часто опонував Сталіну, до того ж був особистим другом Троцького. Після Раковського головною фігурою в керівництві стає вже не голова уряду, а керівник партійного республіканського органу. У 1925— 1928 рр. на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У перебував один з найближчих клевретів Сталіна Л. Кага-нович, який забезпечив підтримку політики свого патрона в Україні, зміцнив владу партапарату.

Каганович Лазар Мойсейович (1893—1991) — радянський партійний та державний діяч. Народився в с. Кабани на Київщині в бідній єврейській сім'ї. З 1911 р. — член більшовицької партії. У 1919 р. — голова губкому в Нижньому Новгороді, голова виконкому у Воронежі, в 1920—1922 рр. — працює в Туркестані, з 1922 р. — завідувач організаційно-інструкторським відділом ЦК РКП(б), з 1924 р. — секретар ЦК РКП(б). У 1925—1928 рр. генеральний секретар ЦК КП(б)У. Надалі працює на посадах секретаря ЦК ВКП(б), наркома шляхів сполучення, важкої, паливної промисловості. Брав активну участь у масових репресіях 1937— 1938 рр. Під час Другої світової війни членДКО. У 1947 р. знову очолив ЦК КП(б)У. З 1953 р. перший заступник голови Ради Міністрів СРСР. У 1957 р. за опір реформам М. Хрущова позбавлений усіх посад.

З початком політики українізації питома вага керівних працівників українського походження почала зростати, однак на ключові посади українців висували дуже рідко. Якщо в уряді республіки вони ще працювали, то керівна верхівка КП(б)У та головного карального органу ДПУ УСРР складалася з осіб некорінної національності.

В основу кадрової політики комуністичної партії було покладено теоретичні настанови В. Леніна. Визначаючи критерії добору кадрів, він вказував на необхідність оцінювати їх «...а) з точки зору добросовісності; б) з політичної позиції; в) знання справи; г) адміністративних здібностей...». Внаслідок такого підходу до формування Державного апарату відбувалося відчуження від нього найосвіченішої та найкультурнішої верстви населення і залучення до керівництва не підготовлених для цього верств — робітників та селян, які не мали ні спеціальних звань, ні управлінських навичок.

Уся робота з добору та розстановки керівних кадрів зосереджувалася у вищих партійних інстанціях. Для Формування партійно-державного апарату в 1919 р.

 280

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

ЦК КП(б)У створив обліково-розподільчий відділ, який займався обліком, мобілізацією, переміщенням та призначенням членів партії. Працівників, які перебували на обліку, було поділено на чотири категорії. До першої, основної, належали комуністи, які працювали на посадах голів губвиконкомів, секретарів губернських комітетів, інші вищі керівники партійних і державних органів губернського та республіканського рівнів; до другої категорії — комуністи, які працювали в апаратах губернських установ; третьої — працівники повітового рівня, четвертої — рядові партійці.

Таку ж роботу проводили обліково-розподільчі підвідділи губернських комітетів КП(б)У, які виконували функції обліку деяких категорій відповідальних працівників місцевого рівня, займалися «реєстрацією штрафних», вели облік резерву кадрів на висування, а також виявляли «кандидатів» на зняття з високих апаратних посад за партійно-адміністративні провини, переводили їх до «верстата й плуга».

Якщо на початку свого існування відділи обліку-розподілу займалися переважно мобілізацією комуністів, то з розростанням адміністративного апарату й у зв'язку з важливістю завдань господарського будівництва з'явилася необхідність, за словами Сталіна, «кожного працівника вивчати до кісточок». Так реалізовувалась одна зі стрижневих засад тоталітарного режиму утримання під контролем основних ланок державного, партійного, господарського, профспілкового та інших апаратів.

Вперше перелік основних посад, що підлягали заміщен-:

ню за вказівкою ЦК КП(б)У (номенклатуру), було визначе- І но у 1921 р. До нього увійшли такі категорії відповідаль- . них працівників: а) члени, кандидати у члени та завідувачі відділів ЦК КП(б)У; б) народні комісари, члени колегії наркоматів і завідувачі їх відділів; в) члени й кандидати у чле- '| ни ВУЦВК; г) завідувачі відділів та інших важливих під-1 розділів ВУЦВК... Сюди ж входили керівники й відпові-1 дальні працівники ДПУ, профспілок, редактори українсь- | ких газет тощо. Так у 20-ті роки було створено специфічну і адміністрацію, яка поєднувала господарські, судові, полі- ;

тичні, військові, ідеологічні та репресивні функції. Вищі партійні інстанції здійснювали керівні функції (у політич- ' ній та ідеологічній сферах) самі або ж через кадрові призначення на всі ключові пости представників «номенклатурної касти».

Отже, на початку 20-х років в Україні утворився своєрідний прошарок номенклатурних працівників, який сконцентрував у своїх руках владу в республіці у межах,

Політична система України в 20-ті роки...

281

дозволених Москвою. Коло це було досить вузьким і потрапити до нього, як і вибути з нього, було нелегко. Система безжалісно розправлялася з усіма, хто виявляв самостійність, непослух, ішов проти встановлених нею правил і норм.

Партійно-державна еліта формувалася за кастовим принципом. Наслідком цього стало виникнення могутніх апаратних угруповань, що боролися між собою за владу. Так, у ЦК КП(б)У довго домінувала катеринославська група, до якої входили Е. Квірінг (перший секретар ЦК КП(б)У в 1923—1925 рр.), Д. Лебедь (другий секретар ЦК КП(б)У в 1921—1923 рр„ голова ЦКК КП(б)У у 1924—1925 рр.), І. Клименко (другий секретар ЦК КП(б)У в 1925—1927 рр.). Вони, у свою чергу, спиралися на «вірних» людей на місцях. Навіть періодичні кадрові «перетруси» не могли зруйнувати цих угруповань. Переходячи з однієї номенклатурної посади на іншу, керівники груп перетягували за собою і своїх людей.

Недемократичні умови діяльності, відсутність критики та підлабузництво призводили до зловживань владою, створення місцевих мікрокультів. У 1925 р. були викриті протизаконні дії керівної верхівки Херсонського округу, у 1927 р. за зловживання знято з роботи секретаря Сталінського (Донецького) окружкому К. Мойсеєнка. Найтиповішими рисами так званої «Херсонщини» були беззаконня, адміністративні утиски, хабарництво, казнокрадство, пияцтво.

Встановивши диктатуру, номенклатура поширювала свій вплив на всі сфери життя суспільства, в тому числі й на виробничу. Партійний апарат перетворювався у власника засобів виробництва, оскільки контролював через посадові призначення виробничу сферу, черпаючи у ній свою силу і владу. Від волі парторгану ставали матеріально залежними трудящі маси. Так формувався економічно-примусовий механізм, який забезпечував підтримку значною частиною народу політики правлячої партії. Внаслідок перетворення держави (фактично партапарату) У власника основних засобів виробництва фізичне існування більшості трудящих, незважаючи на неп, було поставлене в залежність від головного працедавця, що значною мірою обмежувало матеріальні основи особистої свободи, в тому числі у питаннях політичного вибору.

Матеріальний достаток владної верхівки забезпечувався не лише порівняно високою зарплатою, а й напів-прихованими привілеями і доступом до закритих спецро-зподільників, можливістю одержувати додаткові, соціально-культурні послуги, мати кращі умови відпочинку.

 282

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст

Відсутність демократичного механізму зміни керівних курсів, призначенство, надмірний централізм сприяли формуванню нового типу керівника, який прийшов на зміну попередній більшовицькій еліті. Становище керівника, його доля залежали не від рядових партійців, які формально його обирали, а від ставлення до нього вищого начальства. Така система формувала психологію «людини-гвинтика», створювала сприятливі умови для безкарної сваволі та зловживання владою як у центрі, так і на місцях. У партійному апараті зосереджувались люди, головним критерієм роботи яких була особиста лояльність до Сталіна, що нерідко передбачало безпринципність, суб'єктивізм. Прихід у партію кар'єристів прискорював процес її переродження.

Переважаючий у партії класовий підхід спричинив суттєві деформації в її політиці та практиці, ігнорування загальнолюдських цінностей. Одні верстви, класи розглядалися як союзники пролетаріату, інших примусово залучали до соціалістичного будівництва, а тих, хто, як вважалося, заважав цьому, усували з історичної арени. Класовий підхід давав змогу агресивним силам партії, не рахуючись із законністю, ставити себе на позицію особливої «революційної моралі», згідно з якою моральним вважалося все, що сприяло революційним перетворенням. Теоретичним підґрунтям такої політики була висунута Сталіним у 1928 р. теза про загострення класової боротьби в країні з просуванням її по шляху до соціалізму.

Отже, глибокі кількісні та якісні зміни в середині РКП(б) та її складовій — КП(б)У, процес та наслідки ідейно-політичної боротьби всередині партії, трансформація принципів і методів керівництва призвели до переродження партії, перетворення її на покірне й активне знаряддя виконання сталінської волі. Партія стала важливою складовою тоталітарної системи.

Підвищення ролі репресивних органів у політичному житті країни

Оскільки головними методами політичної діяльності компартії у 20-ті роки стали насилля, придушення інакомислення і терор, все більшого значення в політичній си- ] стемі та суспільному житті набували репресивні органи, • передусім ВЧК. Вона, як і її територіальний відділ — Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та службовими злочинами

Політична система України в 20-ті роки...

283

/руЧК), була основним важелем репресивної політики компартії, інструментом насильства, утримання в покорі населення, боротьби з опором та опозицією радянському режиму.

Органи ЧК не підпорядковувались місцевим органам влади, хоч формально ЧК вважались відділами губвикон-комів. Фактичне підпорядкування здійснювалось тільки по відомчій лінії до ВЧК включно. Тому вони мали значну самостійність, були державою в державі. Центральне партійне керівництво використовувало їх для паралельного тотального контролю.

У 1922 р. було проведене реформування репресивних органів: замість ВУЧК утворено Державне політичне управління УСРР, підпорядковане ДПУ РСФСР. Голова ДПУ УСРР був повноважним представником ДПУ РСФРР в Україні. Однак методи роботи та повноваження цього органу залишилися такими самими, як і раніше. ДПУ використовувало різноманітні засоби контролю за політичною ситуацією, вдаючись до арештів, перлюстрації поштово-телеграфної кореспонденції приватних осіб та установ, виносило позасудові вироки, аж до вищої міри покарання.

З утворенням СРСР ДПУ було перетворене у листопаді 1923 р. в Об'єднане державне політичне управління при Раднаркомі СРСР, яке діяло на правах союзного народного комісаріату, керувало ДПУ союзних республік, а також особливими відділами армії. Комісія ОДПУ мала право визначати міри покарання «ворогам народу», що давало змогу використовувати органи ДПУ у внутріпартійній боротьбі з опозиціонерами та інакомислячими.

Структури ДПУ тісно взаємодіяли з партійними органами, інколи підмінюючи їх, створюючи навколо себе ореол секретності, органу, що працює винятково у державних інтересах. Використання методів насильства зміцнювало позиції чекістів у суспільно-політичному житті, забезпечувало їм вагомий вплив на прийняття рішень партійно-державними органами.

Громадсько-політичні організації в тоталітарній системі 20-х років

Формально важливою складовою частиною тодішньої політичної системи в Україні були громадські організації. Наймасовішими з них були профспілки, які у 1922 р.

 284 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст

об'єднували 1300 тис. осіб, у 1931 р. — 2500 тис. у 1920—1921 рр. організаційна структура профспілок зазнала кардинальних змін. До того окремо існували спілки, що об'єднували робітників певної професії незалежно від місця роботи, а також фабрично-заводські комітети на підприємствах і в установах. Відносини між ними були невизначеними. За таких умов встановлення контролю державної партії над профспілками наштовхувалося на труднощі. Тому профспілки було реорганізовано за виробничо-галузевим принципом. Усі працюючі на одному підприємстві або в установі, незалежно від професії, були об'єднані в одну галузеву спілку. До кінця 1921 р. в Україні існувало 24 галузеві спілки — металістів, залізничників, робітників землі й лісу, освіти і культури та ін.

Одночасно з галузевими спілками діяли міжгалузеві територіальні органи, а також губернські, повітові й районні ради профспілок. Функції загальнореспубліканського спілкового органу виконувало Південбюро ВЦРПС. З утворенням СРСР Південбюро ВЦРПС перейменували в Укрбюро ВЦРПС (1924). Створення галузевих і міжспілкових органів дало змогу кардинально впливати на все профспілкове життя. Реорганізація профспілкового апарату була спрямована на послаблення впливу у профспілках соціал-демократів (меншовиків), посилення ролі партії у робітничих організаціях.

Важливим елементом політичної системи були ради. Спочатку до них обирали і представників інших партій. Більшовицьке керівництво вимагало завоювання рад, висунення на всі радянські пости своїх найстійкіших і відданих членів. З усуненням політичних конкурентів КП(б)У почала повністю контролювати ради, встановивши свою монополію на владу.

Формально ради вважалися повновладними органами, але змушені були працювати під постійним наглядом парторганів. ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. видав циркуляр, за яким для керівництва роботою радянських і господарських органів при виконкомах створювались комуністичні фракції, до яких входили всі комуністичлени виконкомів. Головне їх завдання полягало у впровадженні рішень компартії в діяльність рад.

Дещо складніше, ніж у містах, утверджувалася монополія комуністів на селі, що було зумовлено істотними розбіжностями між селянством і більшовицькою ідеологією та політикою. Селяни були власниками, а більшовики виступали проти приватної власності, не допускали утворення селянських організацій. Для утримання конт-

Політична система України в 20-ті роки...

285

ролю над селом влада вдавалася до різних політичних маневрів. Серед них розкол села за майновою ознакою, надання штучних переваг пролетаризованим верствам, маніпуляції з нормами представництва у виборах до рад, багатоступінчастий принцип їх побудови, нещадна боротьба з есерівськими партіями, які претендували на представництво інтересів селян, та ін.

Оскільки більшовикам важко було зразу здійснювати контроль над сільськими радами, вони пішли на утворення у 1920 р. альтернативних радам органів комітетів незаможних селян (КНС). Комнезами проголосили «організаціями державного значення». З їх допомогою партапарат застосовував репресії проти заможних селян («розкуркулювання»), придушував «політичний бандитизм», викачував зерно з голодуючих місцевостей. Для утримання в покорі КНС у них час від часу проводили чистки, перша з яких відбулася наприкінці 1921 р. Під керівництвом партійних організацій комнезами брали активну участь у перевиборах місцевих рад, усуненні з їх складу «і куркульсько-націоналістичних елементів». Вибори до місцевих рад у 1921 р. проходили під гаслом «Комнезаможники, до Рад!».

Комнезами брали активну участь в реорганізації кооперації. При вступі в кооперативні об'єднання члени КНС мали переваги над іншими селянами. Після перевиборів керівних органів сільськогосподарської кооперації 1924—1925 рр. незаможники в них становили 43%, а в споживчій кооперації — 50%. З часом, коли комуністи утвердилися на селі, необхідність в КНС відпала. Було вирішено перетворити їх з організацій державного значення в суто громадські, звільнивши від адміністративно-господарських функцій. Після цього значення комнезамів різко зменшилося. Остаточно вони були ліквідовані у 1933 р.

Важливі ідеологічні функції компартія покладала на комсомол, особливо щодо завоювання і зміцнення її впливу на молодь. Насамперед КП(б)У дбала про зміцнення керівних органів КСМУ партійними кадрами. Лише з березня 1921 р. по травень 1922 р. на керівну комсомольську роботу було направлено до 1000 комуністів.

На початку 20-х років комуністи боролися за молодь у суперництві з іншими партіями та організаціями. Так, Українська комуністична партія (УКП) створила свою молодіжну організацію — Українську комуністичну робітничу юнацьку спілку (УКРЮС). Діяли також Євкомол (ле-гально), а нелегально чи напівлегальне Російська

 286 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст

соціал-демократична спілка робітничої молоді (РСДСРМ), секції молоді при есерівських парторганізаціях, анархістські групи, спілки сіоністської молоді (Єврейська сіоністська спілка молоді — ЄССМ, «Маккабі», «Паолей—ціон»).

Не було єдності й у самому українському комсомолі. У 1921 р. частина його активу вважала необхідним створення, крім комсомолу, масових об'єднань робітничої молоді у формі спеціальних рад, секцій при профспілках, виступаючи проти залучення до комсомолу молоді з середняків та інтелігенції. Цю групу називали «класови-ками». «Масовики» вважали, що треба приймати в комсомол і представників непролетарської молоді, але обов'язково з кандидатським стажем. Унаслідок дискусії «класовики» були кваліфіковані як анархо-синдикаліст-ський ухил, а пропаганда їх ідей визнана несумісною з членством у КСМУ. Для «зміцнення» КСМУ застосовували випробуваний метод чистку, в результаті якої зі спілки було виключено 17% від загальної кількості членів. Надалі чисельність комсомольських організацій почала різко зростати; за 1921—1925 рр. у 5 разів.

Більшовики намагалися посилити свій вплив і в дитячому середовищі. У 1920—1922 рр. при клубах, дитячих будинках, школах почали створювати перші дитячі об'єднання: «Юні комуністи», «Юнацька трудова армія», «Юні спартаківці» та ін. Одночасно існувала, пристосовуючись до нових умов, скаутська організація, яка суперничала з комсомолом за вплив на дітей.

19 травня 1922 р. II Всеросійська конференція РКСМ прийняла рішення про утворення піонерської організації. Для керівництва нею в січні 1923 р. при ЦК КСМУ було створено Центральне бюро комуністичного дитячого руху. На заводах, фабриках, в установах, клубах створювались загони піонерів: у грудні 1924 р. в республіці вже нараховують 4290 таких загонів, які об'єднували 200470 піонерів.

Крім дитячо-юнацьких, існували ще й жіночі, творчі, наукові, інженерно-технічні, спортивні організації. У 20-ті роки діяли Міжнародна організація допомоги борцям революції, Товариство друзів повітряного флоту, «Спілка войовничих безвірників» та ін. У 1925 р. ці організації й товариства об'єднували понад 2,5 млн осіб. Делегатські збори жінок-активісток охоплювали 69 тис. робітниць і селянок. Так більшовики створили цілісну систему ідеологічного контролю за всіма верствами і віковими групами населення. Вони сприяли роботі лише тих організацій, які йшли в фарватері «генеральної лінії» Компартії.

Політична система України в 20-ті роки...

287

Поширення адміністративних методів керівництва призвело до зниження ролі громадських організацій у суспільному житті. Профспілки фактично злились з державними органами, перетворилися на слухняний елемент командно-адміністративної системи. Формалізувалась робота й інших організацій.

У структурі партії та держави утворилась певна піраміда влади, яка складалася з трьох основних блоків:

політичного керівництва, апарату і безпосередніх виконавців. Стрижнем цієї піраміди була посадова ієрархія та вольова вертикаль: наказ виконання.

Партійно-радянська організація суспільства сформувала величезний бюрократичний механізм, який разом із системою надзвичайних органів, що діяли швидко і нерідко протизаконне, гарантував певну стабільність у державі. Відсутність демократичних свобод, гласності, відкритості в політиці забезпечувала високу ефективність пропагандистсько-ідеологічних заходів з обробки свідомості людей. У такому ідейно-політичному, психологічному контексті поступово формувався тоталітарний режим, який почав жорстко контролювати всі аспекти життя суспільства і кожної людини. Монополізація влади, політичне беззаконня фактично усунули трудящих від влади, від власності, поставили їх у підневільне становище перед державою, яка ставала монопольним їх експлуататором.

Націонал-комунізм

На хвилі національного відродження в Україні виникло так зване «націонал-ухильництво» форма націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були Микола Хвильовий, Олександр Шумський, Михайло Волобуєв і Микола Скрипник.

О. Шумський, працюючи наркомом (міністром) освіти, виступив за розширення українізації, неформальне її проведення. Своє розуміння українізації він виклав у квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У, акцентуючи на Двох завданнях у національному питанні: «вирощування і зміцнення кадрів з місцевих людей і наближення радянської влади у національних республіках до трудящих Цих республік щодо мови і культури... тобто українізація в її широкому суспільно-культурному розумінні». Поняття «українізація» він тлумачив як вивчення української

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX стД

Політична система України в 20-ті роки...

мови й культури, а не перетворення будь-кого в представ-' ника української національності.

Спочатку така позиція не викликала спротиву, але Шумський бачив, що до українізації ставляться як до повинності. Своєю поведінкою партійна та профспілкова верхівка виявляла невдоволення цим процесом. Тоді він зважився виступити за необхідність змін у складі партійного і радянського керівництва у контексті завдань, зумовлених українізацією. Але коли Шумський у розвиток ідеї про зміцнення партійних кадрів запропонував Сталіну замінити генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кага-новича на українця (пропонувалися В. Чубар, Г. Петров-ський, М. Скрипник) та висловив пропозиції щодо розвитку українізації, ситуація суттєво змінилася.

Сталін погодився з деякими міркуваннями Шумськс»-го, зазначивши, що чимало комуністів не зрозуміли суті й значення українізації. Тому необхідно добитися перелому в свідомості партійно-радянських працівників, пройнятих духом іронії та скептицизму в питанні про українську культуру та українське суспільство, добирати людей, здатних очолити новий рух в Україні. Однак Сталін вважав, що Шумський плутає українізацію партійного апарату з українізацією пролетаріату. Апарат можна і треба українізувати, а пролетаріат українізувати зверху не потрібно. Це тривалий, стихійний процес. За словами Сталіна, Шумський не бачить тіньових сторін українізації, яка може призвести до боротьби за «відчуження української культури та української громадськості від культури і громадськості загальнорадянської, до боротьби проти «Москви», проти росіян взагалі, проти російської культури та її найвищого досягнення — ленінізму». Усе це свідчить, що Сталін вважав можливою українізацію до певних меж, під контролем партії і не всупереч ленінізму. Він не підтримав пропозицій Шумського щодо змін у партійно-радянському керівництві республіки.

Після ознайомлення з листом Сталіна, Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло попередні підсумки українізації та заяву Шумського, який знову виступив проти перебування Кагановича на посту генсека КП(б)У і заперечив звинувачення Сталіна в насильницькій українізації. Керівництво КП(б)У в листі-відповіді Сталіну повідомило про успіхи українізації, піддало критиці виступ Шумського, відзначило особливі заслуги Кагановича у «згуртованості й політичній твердості української організації».

Шумський опинився на вістрі критики. Від нього вимагали відмовитися від пропозиції про зняття Кагановича ЩО В1Н 1 ^У" змушений зробити. В лютому 1927 р. ЦІумський подав заяву про звільнення з посади наркома освіти, яку згодом задовольнили, але цькування його тривало й надалі.

З такою оцінкою діяльності О. Шумського не погодилася більшість ЦК Компартії Західної України (КПЗУ). У своїй заяві до Виконкому Комінтерну від 19 березня 1928 р. керівне ядро КПЗУ — О. Васильків, О. Турянсь-кий, К. Максимович — писали, що керівництво КП(б)У «замість того, щоб ясно поставити національне питання, — приписують Шумському погляди, яких він ніколи не дотримувався..., таврує погляди Шумського, як націоналістичний ухил, а до всіх, хто обстоює правильність цих виступів, застосовує не методи переконання, а методи, які можна застосовувати тільки до ворогів пролетаріату, СРСР...». За це Васильків, Турянський та їх прихильники були виключені з партії і з Комінтерну; їх обвинуватили «в розколі на користь фашистській диктатурі Пілсуд-ського». Л. Каганович заявив, що не знає, на чиєму боці в разі війни проти Радянського Союзу буде Комуністична партія Західної України. Це спричинило розкол КПЗУ і трагічну долю її керівників.

Від Шумського знову вимагали каяття і «відмежування» від позиції керівництва КПЗУ. Його таврувала і критикувала партійна преса. Спроба захистити свої погляди щодо національного питання закінчилася для нього політичними, а згодом і карними репресіями з боку більшовицької партії, яка не терпіла інакомислення. «Крамольна» суть позиції Шумського полягала в тому, що він пропонував дозволити ЦК КП(б)У самому обирати зі свого середовища керівника, бажано етнічного українця. І справа була навіть не в особі Кагановича, а в самому принципі призначення керівника України з Москви.

Окрім О. Шумського, до «націонал-ухильників» офіційна пропаганда зарахувала також письменника Миколу Хвильового (1893—1933) (псевдонім М. Г. Фітільова, вихідця з містечка Тростянець на Сумщині). На нього обрушили шквал критики за висунуте гасло «Геть від Москви!», яке він аргументував тим, що «Москва — центр всесоюзного міщанства», а Україні необхідно більше орієнтуватися на Захід, безпосередньо, а не опосередковано збагачуватися західною культурою. Щодо цього, Сталін з обуренням писав: «... В той час коли західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, який майорить в Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого іншого,

ЮІ-126

 290

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст

окрім як закликати українських діячів тікати від «Москви» «якомога скоріше».

Роз'яснюючи свою позицію і відповідаючи критикам, Хвильовий стверджував: «Всі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської (як це культура на базі культури, коли культура завжди бере базою свою економіку?), що «язик русский — язьік Ле-нина» (а хіба «язьік мордви» чи то киргизів — не може бути «язиком Ленина?»), що на Україні російська культура є культурою пролетаріату (а чому в низових професійних рядах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями вмісті?)... всі ці фрази е все-таки фрази не більше, і їм місце в архівах керенщини».

М. Хвильовий виступив на захист теорії боротьби двох культур в Україні (російської та української). У цій боротьбі, зазначив він, треба «негайно встати на сторожі активного молодого українського суспільства», маючи на увазі як безпосередньо конкуренцію на книжковому ринку, так і загальний смисл обох літератур. Слабкість українських позицій на книжковому ринку Хвильовий вбачав у рабській природі української інтелігенції, яка «північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній».

Точку зору Хвильового щодо орієнтації на Європу підтримував й О. Шумський, не поділяючи лише форми, в якій її висловив письменник.

Більшовики вбачали у виступах Хвильового небезпеку порушення єдності пролетаріату, несприйняття соціалізму, схиляння до троцькістської опозиції. Його змусили каятися, що не захистило письменника від таврування і критики. У 1933 р. він покінчив життя самогубством, протестуючи проти репресій щодо українських літераторів.

У горнилі жорстокої критики опинився ще один представник «націонал-ухильництва» в Україні Михайло Волобуєв.

Волобуєв Михайло Симонович (1903—1972) — науковець та громадський діяч. Народився у м. Миколаєві в сім''/ службовця та вчительки. Освіту здобув у гімназії та Харківському інституті профосві-ти. З грудня 1920 р. член КП(б)У. В 1921—1923 рр. працював у Миколаєві та Вінниці в системі політосвіти, з 1923 р. у Головпо-лпосвпі. Одночасно викладав у Харківському інституті народної освіти, Харківському механіко-машинобудівному інституті. У 1934 р. засуджений до 5 років заслання. Пізніше викладав у вузах Ростова-на-Дону й Донецька. Помер у 1972 р. в Ростові-на-Дону.

Політична система України в 20-ті роки...

291

На початку 1928 р. М. Волобуєв опублікував у журналі «Більшовик України» дискусійну статтю «До проблем української економіки», у якій на основі аналізу основних фаз розвитку колоніальної політики царизму в Україні спростував поширену тезу про єдність російської та української економік. Цим він заперечував ставлення до українського народного господарства як до південного економічного району СРСР, ігнорування необхідності самостійного розвитку економіки України як частини світового економічного господарства. У вступі до статті Волобуєв застеріг, що використовуватиме термін «Україна», оскільки він точніший, ніж УСРР. Автор стверджував, що СРСР продовжує колонізаторську політику царизму щодо України, обґрунтував свої пропозиції про надання українським економічним центрам права й можливості здійснювати управління народним господарством, необхідність перегляду бюджетного законодавства, зменшення відрахувань з прибутків до всесоюзного бюджету України, формування загальноукраїнської системи регулювання припливу робочої сили з метою пропорційного розподілу місць на українських заводах між Україною і Росією. Всі ці пропозиції були спрямовані на подолання «спроби розірвати єдиний український національно-господарський терен», з економічної точки зору — на обґрунтовування прозахідної орієнтації. Волобуєв також наголошував, що економічне питання є стрижнем національної проблеми: «Ліквідація «провінціального становища» нашої мови, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку проекційних сил, забезпечення їй становища оформленого й закінченого національно-господарського організму, остаточного відмовлення розглядати її як просту силу районів єдиної неподільної економіки».

Втілення у життя ідей Волобуєва забезпечило б значне розширення економічної самостійності України, а разом з тим — політичної та культурної. Цього більшовицький центр допустити не міг, тому стаття Волобуєва у тому ж номері журналу була піддана критиці. Його самого двічі примушували каятися на сторінках преси, а в 1930 р. опублікувати статтю «Проти економічної платформи націоналізму («До критики волобуєвщини»). Волобуєв у ролі критика «волобуєвщини» таке було можливе лише у тоталітарній державі з придушенням будь-якого інакомислення.

Після О. Шумського наркомом освіти став Микола Скрипник, який відіграв важливу роль у державному

 292 Політичні режими на українських землях у 20^30-ті роки XX ст.

житті республіки. Згодом офіційна пропаганда і його зарахувала до лідерів «українського національного ухилу».

Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) — державний та партійний діяч. Народився в с. Ясинуватому Бахмутського повіту Катеринославської губернії в сім'ї службовця. Освіту здобув у Ізюмсь-кій реальній школі та Петербурзькому технологічному інституті. У революційному русі — з 1897 р„ один з фундаторів КП(б)У. За революційну діяльність 15 разів заарештовувався, 7 разів відбував заслання (загалом був засуджений до 34-х років заслання). На І Всеукраїнському з'їзді Рад був обраний народним секретарем праці, згодом торгівлі й промисловості. З січня 1919 р. член радянського уряду України (народний комісар державного контролю, робітничо-селянської інспекції, внутрішніх справ, юстиції УСРР та генеральний прокурор). У 1927—1933 рр. нарком освіти. З лютого 1933 р. заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. З 1925 р. член Політбюро ЦК КП(б)У, в 1927—1929 рр— голова Ради Національностей СРСР. Покінчив з життям через цькування з боку партійної верхівки та обвинувачення в «націоналізмі:

М. Скрипник вважав, що Україна як держава повинна і спроможна мати власну мову, літературу, мистецтво, які є не гіршими від мов, літератури й мистецтва інших народів. Він активно підтримував, захищав діячів, які працювали на користь національного відродження України (режисера Л. Курбаса, вченого О. Богдана-Яворенка), пропонував запросити 1500 вчителів із Західної України для поліпшення викладання української мови і літератури в школі. Багато уваги він приділив підготовці та впровадженню нового українського правопису, був головою комісії Раднаркому України з цього питання, і його зусиллями новий правопис було затверджено у вересні 1928 р. Цей правопис діяв до 1933 р.

Як нарком освіти УСРР Скрипник займався і питаннями культурного життя українців за межами України, чим викликав роздратування московського центру. Його стараннями на території Російської Федерації було створено до 500 українських шкіл, 2 технічні вузи. Скрипник навіть порушив питання про приєднання до України територій, населених українцями.

М. Скрипник піддав критиці відому сталінську тезу «про загострення класової боротьби», що не сподобалося у Москві, як і його намагання довести шкідливість «централізаторських» законопроектів компартійної влади. Під час обговорення проекту Закону СРСР про землекористування він виступив проти пункту, яким було передбачено, що земля є власністю не республік, а всього Союзу, вважаючи, що у такому разі суверенність республік зводиться до

Політична система України в 20-ті роки...

293

наявності свого уряду за відсутності території. Виступав він проти того, щоб конституції союзних республік затверджувались з'їздом Рад СРСР, назвавши це «своєрідним державним переворотом». Під час голодомору 1932— 1933 рр. виступив проти застосування надзвичайних заходів, «методів адміністрування й окрику».

На початку 1933 р. розпочалося різке згортання політики українізації, натомість активізувалася боротьба з «націоналізмом». У центрі цієї політичної кампанії опинилися М. Скрипник, наркомат освіти й уся система культури, освіти та науки. Скрипника було знято з посади, піддано цькуванню. 7 липня 1933 р., доведений до відчаю і не бажаючи каятися прилюдно в надуманих помилках, М. Скрипник застрелився. Однак і після цього продовжувалося таврування його імені. Наприклад, у доповіді П. Постишева на листопадовому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У діяльність Скрипника кваліфікувалась як «націоналістичний ухил, що змикався з імперіалістичними інтервентами фашистської Німеччини й панської Польщі, які намагаються відірвати Україну від Радянського Союзу». Розправа зі Скрипником стала прелюдією до розгрому культурно-освітньої системи України. З Наркомпросу було звільнено понад 2000 фахівців, ще понад 300 наукових та редакторських працівників з інших установ і творчих колективів. Лише протягом 1933 р. в обласних управліннях освіти з політичних мотивів було замінено все керівництво, у районних — 90%. У школах України було звільнено з роботи як «класово-ворожих елементів» 4 тис. учителів. Водночас розширювалася мережа російських шкіл і класів. Подібне відбувалося й у вузах, наукових установах України. Республіканська преса рясніла погромними статтями, в яких «пророблялися» Інститут філософії. Інститут історії. Український науково-дослідний інститут педагогіки, Всеукраїнське товариство «Педагог-марксист» та інші установи. Не залишився обійденим увагою й «театральний фронт»: було заборонено до постановок 200 «націоналістичних творів» і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики.

Так закінчилися спроби поєднати ідею побудови комунізму з національними інтересами українського народу.

294 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

10.3. Створення командно-адміністративної системи в економіці. Посилення тоталітарного режиму

Політика індустріалізації та її наслідки

До 1926 р. економіку СРСР та України в основному було відбудовано. Постало питання про перспективи її подальшого розвитку. Очікуваної більшовиками світової революції не відбулося, країни Заходу після повоєнної кризи стабілізували свою економіку. Це ускладнювало ситуацію для більшовиків, значна частина яких не вважала за можливе будувати нове суспільство без революції. Але Сталін думав інакше. В упертій внутріпартійній боротьбі його точка зору перемогла, і вся країна почала втілювати в життя теорію будівництва соціалізму в одній державі — великомасштабний багаторічний соціальний експеримент.

Вирішальною ланкою при цьому повинна була стати індустріалізація — створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки. Сама по собі ідея індустріалізації була правильною, більше того необхідною.

Особливостями її реалізації були:

1. Індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості. Цій галузі весь час надавалася перевага. Партійно-радянське керівництво стверджувало, що це необхідно для зміцнення обороноздатності держави. Легка промисловість, яка швидше дає віддачу, сприяє обігу грошей, підвищенню рівня життя населення, перебувала на другорядній ролі.

2. Індустріалізація здійснювалась форсованими темпами. Ставилося завдання за 10—15 років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Це досягалося за рахунок величезного напруження людських сил, низького рівня життя народу, особливо селянства.

3. Індустріалізація відбувалася за жорстким планом, часто нереальним і необґрунтованим. Цим вона відрізнялася від індустріалізації на Заході, де домінувала доцільність, зумовлена потребами суспільства.

4. Радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок власних джерел фінансування. Пошук цих джерелодне з головних завдань політики й предмет внутріпартійної боротьби.

створення командно-адміністративної системи в економіці...

295

форсована індустріалізація прискорила згортання непу, спричинила зміну форм керівництва народним господарством. Поступово безпосередніх виробників позбавили прав власності, зокрема права володіти та розпоряджатися своїми засобами виробництва. Власність з колективної, приватної перетворилася на відомчо-бюрократичну. Реальна господарська влада перейшла до партійних органів, наркоматів, установ, які стали розподіляти плани і фонди за галузями, регіонами, підприємствами. Змінювалась система оплати праці, визначальним для якої стало встановлення зарплати «зверху» замість попередньої практики колективних договорів.

У промисловості, згідно з постановою Раднаркому 1927 р., трестам почали встановлювати виробничі плани. Наприкінці 1929 р. з міцних госпрозрахункових підприємств їх було трансформовано на посередницьку ланку в управлінні промисловістю, а на початку 30-х років вони взагалі перестали існувати. У 1928 р. синдикати з органів постачання було перетворено в галузеві промислові об'єднання — главки, наділено функціями планового регулювання діяльності підприємств. З 1928 р. синдикатську торгівлю замінили розподілом ресурсів за фондами та нарядами.

У 1927 р. розпочалося згортання концесій. Податкова реформа 1930 р. замінила 63 види різних податків і зборів, за допомогою яких держава регулювала розвиток економіки двома основними податками з обороту і з прибутку. Із запровадженням обов'язкових планових завдань фіскальні важелі регулювання втратили своє значення. У податку залишилася лише одна функціязабезпечувати доходи казни.

У 1930—1932 рр. відбулася кредитна реформа, яка замінила кредит плановим банківським фінансуванням. Багато банків було закрито. Вільний обмін червінців на золото було зупинено. У 1926 р. було заборонено вивезення радянської валюти за кордон, а в 1928 р. ввезення іноземної в СРСР, ліквідовано приватний валютний ринок.

Форсування темпів індустріалізації зруйнувало обґрунтовану, хоч і напружену, програму капіталовкладень. Потрібно було вишукувати кошти або згортати будівництво, на що сталінське керівництво йти не збиралося.

Почався перегляд податкової системи в бік різкого збільшення сплат з приватних підприємств та осіб, які займалися індивідуальною господарською діяльністю. Коли це джерело перестало існувати у зв'язку з розоренням приватника, через політику цін збільшили не лише прямі, але й непрямі податки.

 296 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

Найбільше постраждало селянство. Було встановлено несприятливе для села співвідношення цін: на промислові товари вони постійно зростали, а на сільськогосподарську продукцію знижувались. Нееквівалентний обмін перетворився з надзвичайного заходу в правило. Екстраординарними заходами здійснювався експорт зерна. Індустріалізація вимагала жертв і від промисловості: у важку промисловість переливались кошти з легкої. З 1927 р. стали щорічними державні внутрішні займи. Змінився порядок їх реалізації: раніше вони поширювались банківськими установами на добровільних засадах, а відтоді розміщувалися організовано, за підпискою серед населення під контролем громадських організацій.

Одним з найважливіших джерел доходів держави став продаж горілки. Надзвичайним інструментом для поповнення державної казни стало значне збільшення випуску паперових грошей, майже не забезпечених товарами. Маса грошей в обігу збільшилась з 1,3—1,4 млрд руб. у 1926—1927 рр. до 8,4 млрд руб. у 1933 р. Це спричинило падіння реальної вартості рубля, яка за першу п'ятирічку знизилася більш ніж на 60%. Відбувалося стрімке зростання цін. За роки перших п'ятирічок державні роздрібні ціни на хліб зросли в 11 разів, на вершкове масло в 7, на цукор в 6, на сукно в 13 разів. Ринкові ціни були значно вищими. Реальна зарплата робітників до кінця першої п'ятирічки зменшилась на 20%. ,

Наприкінці 20-х років розпочалася натуралізація економічних відносин. У 1928 р. була запроваджена карткова система на хліб, а згодом на інші продовольчі, промислові товари. Гальванізувались не тільки методи, але й погляди часів «воєнного комунізму». Згортання товарно-грошових відносин почали трактувати як важливий крок на шляху до комунізму.

У 20-ті роки в керівництві країни відбулася полеміка щодо кількох варіантів соціально-економічного розвитку: а) заснованих переважно на внутрішніх чи зовнішніх джерелах фінансування, орієнтованих на внутрішній чи зовнішній ринок; б) ґрунтованих на одночасному розвитку індивідуального й аграрного секторів чи пріоритетному піднесенні спершу одного з них.

З багатьох варіантів окреслювалися два головні:

1. Модель, заснована на ринковій рівновазі як головному критерії. Вона передбачала інтеграцію у світове господарство на основі залучення іноземного капіталу, експорту сільськогосподарської продукції та імпорту обладнання, а .

створення командно-адміністративної системи в економіці... 297

це повинно було переорієнтувати село на крупне індивідуальне товарне господарство, що, в свою чергу, вимагало з метою стимулювання товарності селянських господарств значного імпорту предметів споживання. Індустріалізація в такому разі розтягувалася на кілька десятиліть.

Загроза технологічного відставання, постійна військова небезпека, нестабільність світового ринку ставили під сумнів ефективність цього варіанта. До того ж у монопольне правлячій партії він не мав значної підтримки, тому ймовірність його використання була незначною.

2. Модель, заснована на критерії швидкого досягнення економічної самостійності, високого ступеня обороноздатності країни. Вона передбачала концентрацію основних зусиль на прискореній індустріалізації. Однак через те, що капіталів в країні було мало, на зовнішні інвестиції особливо розраховувати не доводилось, то ця модель ставала можливою лише за значного перекачування ресурсів із села в місто. Це підривало ринкову рівновагу і відкривало дорогу позаекономічним методам вирішення економічних проблем: форсованій колективізації та жорсткому адміністративному контролю за селом, використання методів стимулювання трудового ентузіазму народу, широкому застосуванню примусової праці.

Орієнтація керівництва країни на прискорення технічних, соціально-економічних, культурних змін, на перерозподіл ресурсів на користь промисловості призводила до порушення рівноваги на ринку, до постійних збоїв у процесі відтворення до криз непу. Доки не були вичерпані резерви відбудовного періоду, ці кризи ліквідовували порівняно швидко зі збереженням значних елементів ринкових відносин. Коли ж цих резервів не стало, ринок на якийсь час практично згорнули. Військово-комуністична (командно-адміністративна) система, що збереглася в період непу, підкорила усе суспільство своєму тотальному контролю.

Перша п'ятирічка почалася з жовтня 1928 р., а підготовка плану завершилася тільки навесні 1929 р. У травні XI Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив п'ятирічний план для України, який був частиною всесоюзного П'ЯТИРІЧНОГО плану. Проте зразу ж плани було піддано волюн-гаристському «коригуванню» з боку Сталіна. Його мета полягала в різкому форсуванні індустріалізації та кол-ї'оспного будівництва. Встановлювались завищені й нере-зльні плани розвитку економіки: 32% щороку для всієї иромисловості й 46% для важкої індустрії. Ніяких об'єк-їивних підстав для цього не було. У 1931—1933 рр. тем-

 298 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

пи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928—1929 рр. до 5% у 1933 р.

Плани першої п'ятирічки, всупереч заяві Сталіна у січні 1933 р. про їх дострокове (за 4 роки і 3 місяці) виконання, втілити у життя не вдалося, хоча на шляху індустріалізації були й певні успіхи. У жовтні 1932 р. було введено до ладу найбільшу тоді в Європі Дніпровську гідроелектростанцію. У жовтні 1931 р. випустив перший трактор Харківський тракторний завод, а вже в наступному році він дав країні 16,8 тис. машин.

Проте зростання промисловості й економіки загалом було нерівномірним і характеризувалося посиленням диспропорцій. Однією з причин цього було застосування масових репресій до технічних кадрів. Не відповідав дійсності висновок про дострокове виконання другого п'ятирічного плану. Досягнення в промисловості багато в чому були забезпечені перекачуванням ресурсів з села, його нещадною експлуатацією в лабетах колективізації. Фактично, село забезпечило індустріалізацію країни.

Напружені народногосподарські плани вимагали інтенсифікації праці робітників. Це досягалося через використання суто радянських засобів соціалістичного змагання, «стаханівського руху» за перевиконання завдань, заснованих на ентузіазмі, моральному заохоченні (нагородження орденами тощо) й адміністративному примусі. Брак, запізнення на роботу кваліфікувались як шкідництво і кримінальне переслідувались.

Наслідки індустріалізації були дуже відчутними. У 1940 р. промисловий потенціал України у 7 разів перевищив рівень 1913 р. З аграрної країни республіка перетворилась на індустріальну, вона зайняла друге місце в Європі за виплавленням чавуну, четверте за видобутком вугілля. Частка України у союзному видобутку залізної руди сягала 68%, виробництві паровозів — 74%. Однак Правобережжя та Полісся залишалися промислове нерозвинутими. Прискорився процес урбанізації: до 33% населення у 1938 р. мешкало в містах проти 20% за десять років до цього. Зменшилось відставання від розвинутих країн з виробництва продукції на душу населення: якщо в 20-ті роки різниця була в 5—10 разів, то наприкінці 30-х років в 1,5—4 рази.

Проте стрибок в розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловості, стагнації аграрного сектора, надто повільного підвищення добробуту населення, надцентралізації економічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей.

Створення командно-адміністративної системи в економіці... 299

Аграрна політика тоталітарного режиму. Голодомор 1932—1933 рр.

У другій половині 20-х років чітко окреслилася тенденція до зниження темпів виробництва продукції сільського господарства, що гальмувало розвиток промисловості. У 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн селянських дворів, а більшість селянських господарств була малоземельною. Виробництво товарного зерна порівняно з дореволюційними роками зменшилося майже на половину. В основі такої відсталості була розпорошеність, роздрібненість і низький рівень напівнатурального сільськогосподарського виробництва.

Виходом з такої ситуації було укрупнення господарств, зміцнення матеріально-технічної бази села, справедливіша й гнучкіша політика цін. Укрупнення господарств мало відбуватися еволюційно, завдяки їх саморозвитку. Більшовики вирішили форсувати цей процес з допомогою колективізації, тобто об'єднання господарств з відчуженням засобів виробництва.

Наприкінці 1927 р. 23,7% всіх дворів становили бідняки, 72,3% — середняки, 4% — заможні. В жовтні 1929 р. понад 10% господарств, в основному бідняцьких, були об'єднані в колгоспи.

Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено в листопаді 1929 р. У січні наступного року керівні органи визначили й терміни проведення колективізації для різних регіонів. Україна опинилася в другій групі регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Іншим було ставлення до найзаможнішого прошарку селянства. «Ліквідація куркульства як класу» стала одним з головних практичних заходів «всеосяжної колективізації». З цього приводу була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», за якою всі куркульські господарства поділяли на три категорії. До першої зараховували «економічно міцні» господарства учасників та організаторів антирадянських виступів і терористичних актів. Відповідно до судових рішень їх належало «ізолювати» в тюрмах, концтаборах. До другої категорії належали «економічно міцні» господарства, які не чинили опору. Їх разом з сім'ями виселяли у північні райони країни. «Менш міцним» господарствам (середнякам), ^і не чинили опору, повинні були надаватись невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

 300 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання потрапило 61887 (2,5%) господарств. Площа вилученої землі становила 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби — 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна — 40,4 млн крб. Майно надходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями та свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликало незадоволення й масові виступи на селі. За деякими даними, в селах України у 1930 р. відбулося понад 40000 повстань і бунтів.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Після визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів кількість колективних господарств різко зменшилась. З 10 березня по 20 червня (протягом 100 днів) з колгоспів вийшло 1,5 млн (50%) селянських господарств. Восени у колгоспах залишалося менше третини селян України, в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. вишукуванням нових куркулів, що мало на меті залякати селян. Одноосібника намагалися задушити й податками. За таких умов селянин змушений був йти до колгоспу. Невдовзі колгоспний лад таки «переміг». До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств.

Колективізація супроводжувалась масовим забиванням селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Сільське господарство занепадало внаслідок знищення заможного прошарку селянства. Валовий збір зерна в Україні зменшився: у 1932 р. він становив 78,6% від рівня 1923 р., поголів'я коней — 66,7% (від 1928 р.); великої рогатої худоби — 58,2%, свиней — 37,7%.

Обібране село важко пережило зиму 1931—1932 рр. Селяни багатьох районів України голодували. Голод вдалося зупинити, проте належних висновків з цього керівництво як республіки, так і країни загалом не зробило, що спричинило ще більшу трагедію.

Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю (адже зерно діставалося не їм), призвела до величезних втрат. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектора України було отримано лише 132 млн пудів хліба (у 1930 р. майже 400 млн). У зв'язку з цим керівництво країни направило в Україну та деякі інші райони країни надзвичайні комісії з хлібозаготівель. В Україні комісію очолював В. Молотов. Головним засобом хлібозаготівель були репресії.

Створення командно-адміністративної системи в економіці...

ЗОЇ

Села, які мали особливо велику заборгованість з хлібозаготівель, заносили на «чорну дошку». Статус «чорної дошки» означав фактичну блокаду: припинявся підвіз товарів, заборонялась торгівля, достроково стягувались платежі за фінансовими зобов'язаннями. Села оточувались регулярними військами, що прирікало їх на голод. Терор голодом мав зламати опір і незадоволення українського селянства. Від голоду селяни втікали в міста і тисячами вмирали просто на вулицях. Вимирали цілі села, ширилося людоїдство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. становили майже 150 тис., від голоду 1933 р.від 3 до 3,5 млн осіб. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в усій його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат.

При переході до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувались законність, ігнорувались права й інтереси селян. Було ліквідовано економічну самостійність селянства, знищено найпрацьовитішу його верству. В колгоспах застосовувався позаекономічний примус, колгоспники відчужувались від засобів виробництва. Колгоспне виробництво жорстко регламентувалось, матеріальна зацікавленість була слабкою, почуття господаря атрофувалось.

Компартія ядро та знаряддя тоталітарного режиму

Ще в середині 20-х років почав утверджуватися політичний та ідеологічний монополізм Комуністичної партії, що означало ліквідацію інших партій, репресії проти колишніх більшовиків, втручання компартії в усі сфери життєдіяльності людей, її політичну диктатуру, боротьбу проти інакомислення. Партія стала невід'ємною частиною тоталітарного режиму, яка своїм впливом охоплювала та контролювала все життя суспільства. Здійснювалось це шляхом організації партійних осередків на всіх підприємствах та організаціях. Влада в країні зосередилась у руках партійного апарату. На вершині цієї піраміди перебував Сталін, який до 1929 р. позбувся усіх своїх суперників і став фактичним диктатором Радянського Союзу.

Для утвердження диктату партії постійно збільшувалась кількість партійних організацій. Практика створення великої кількості парторганізацій висвітлила недоліки функціонування територіальних райкомів, які не

 302 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

змогли ефективно контролювати низові структури. Тому було створено нову ланку партійної піраміди фабрично-заводські партійні комітети, які контролювали роботу дирекції. Без них не вирішувалось жодне питання життєдіяльності підприємства.

Командно-адміністративна система не потребувала творчо й критично мислячих людей, що спричинило суттєві зміни в кадровій політиці. Остаточно були відкинуті гласність і демократизм у підборі та висуненні керівних працівників. Головним критерієм при призначенні на посаду стали відданість, дисциплінованість, здатність будь-якою ціною виконати вказівку вищої інстанції. Нові кадри пройшли сувору підготовку із засвоєння сталінських методів управління.

У 30-ті роки відчутнішим ставав дисонанс між об'єктивними вимогами економічного розвитку і здатністю політичного керівництва компетентне реагувати на них. Звідси хитання в економічній політиці й пов'язані з ними провали, які породжували в інтелектуально послабленому вищому ешелоні влади прагнення вирішувати все «простими» директивними методами. На передній план вийшли люди, здатні до адміністрування, «фельдфебель-ства». Більшості з них не вистачало загальної підготовки:

понад 70% секретарів райкомів та міськвиконкомів, 40% секретарів обкомів, крайкомів і ЦК компартій союзних республік наприкінці 30-х років мали лише початкову освіту. Природно, що вони потребували детальних інструкцій зверху. Ще нижчим був рівень загальної та політичної культури в основі цієї піраміди. Неграмотні у компартії становили 3%. Майже п'ята частина усього населення країни теж залишалася неграмотною. Залишки старих ілюзій, традиційні патріархальні уявлення про форми керівництва, відсутність гласності й цілеспрямована дезінформація сприяли утвердженню тоталітаризму.

З утвердженням командних методів керівництва партійні органи все більше зросталися з господарськими й радянськими. Відбувався перехід від функціонального до виробничо-галузевого принципу побудови партійного апарату. Як і скрізь по країні, в ЦК КП(б)У, обкомах, міськкомах і райкомах партії були створені промисловий, транспортний, сільськогосподарський, планово-фінансовий та інші відділи. За подібним принципом було реорганізовано апарати радянських і господарських органів. Так у середині 30-х років були створені умови для прямого управління через партапарат всіма сферами суспільного і господарського життя.

створення командно-адміністративної системи в економіці...

303

Зміцнення командно-адміністративної системи вимагало від компартії інших якостей, ніж в роки непу. Замість певною мірою аморфної, що було спричинено перманентними внутріпартійними дискусіями, поставала дисциплінована, зорієнтована на неухильне виконання директив центру монолітна організація.

Наприкінці 20-х років набагато жорсткішим став внутріпартійний режим, зникали залишки внутріпартійної демократії. Так, у 1928 р. ЦК партії припинив надсилання на місця стенограм пленумів ЦК, планів роботи Політ-бюро та Оргбюро; у 1929 р. перестав виходити інформаційний журнал «Известия» ЦК ВКП(б); все рідше скликали партійні з'їзди, конференції, пленуми ЦК (до 1925 р. з'їзди ВКП(б) відбувалися щорічно; після XIV з'їзду (1925) XV відбувся через 2 роки (1927), наступний XVI — через З (1930), XVII — через 4 (1934), XVIII — через 5 років (1939). У 1934 р. ЦКК — РСІ (Центральна контрольна комісія і Робітничо-селянська інспекція), які мали повноваження контролювати партійно-державні органи всіх рівнів, були реорганізовані в комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б) і Комісію радянського контролю при Раднаркомі СРСР, тобто органи, підлеглі ЦК і Раднарко-му. Набули розвитку практика кооптації в партійні комітети, голосування списком. Не припинялися чистки для регулювання чисельності партії. Чергова з них відбулася у 1933—1934 рр., а у 1935—1936 рр. перевірка та обмін партійних документів. Ці заходи, крім очищення від компрометуючих елементів, мали на меті придушення місництва, будь-яких виявів опозиційності, інакомислення, забезпечення безумовної влади центру над периферією, а також зняття соціальної напруги шляхом покарання «стрілочників» — конкретних чи надуманих винуватців певних негативних явищ у суспільстві.

Жорсткий політичний режим 30-х років з його періодичними перетрусами кадрів партократії (чистками) був генетичне пов'язаний з моделлю індустріалізації, з командно-адміністративною системою управління економікою, за якої постійне оперативне керівництво виробництвом здійснюється з центру.

У роботі партійних організацій усіх рівнів почали пе-Реважати командні методи, а господарські питання повністю поглинули внутріпартійні. Протоколи засідань партійних комітетів того часу схожі на адміністративні Розпорядження про те, які площі відводити під посіви, я^ орати, боронувати, утримувати без бур'янів поля, як оберігати картоплю від шкідників, як розподіляти квартири тощо.

 302 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

змогли ефективно контролювати низові структури. Тому було створено нову ланку партійної піраміди фабрично-заводські партійні комітети, які контролювали роботу дирекції. Без них не вирішувалось жодне питання життєдіяльності підприємства.

Командно-адміністративна система не потребувала творчо й критично мислячих людей, що спричинило суттєві зміни в кадровій політиці. Остаточно були відкинуті гласність і демократизм у підборі та висуненні керівних працівників. Головним критерієм при призначенні на посаду стали відданість, дисциплінованість, здатність будь-якою ціною виконати вказівку вищої інстанції. Нові кадри пройшли сувору підготовку із засвоєння сталінських методів управління.

У 30-ті роки відчутнішим ставав дисонанс між об'єктивними вимогами економічного розвитку і здатністю політичного керівництва компетентне реагувати на них. Звідси хитання в економічній політиці й пов'язані з ними провали, які породжували в інтелектуально послабленому вищому ешелоні влади прагнення вирішувати все «простими» директивними методами. На передній план вийшли люди, здатні до адміністрування, «фельдфебель-ства». Більшості з них не вистачало загальної підготовки:

понад 70% секретарів райкомів та міськвиконкомів, 40% секретарів обкомів, крайкомів і ЦК компартій союзних республік наприкінці 30-х років мали лише початкову освіту. Природно, що вони потребували детальних інструкцій зверху. Ще нижчим був рівень загальної та політичної культури в основі цієї піраміди. Неграмотні у компартії становили 3%. Майже п'ята частина усього населення країни теж залишалася неграмотною. Залишки старих ілюзій, традиційні патріархальні уявлення про форми керівництва, відсутність гласності й цілеспрямована дезінформація сприяли утвердженню тоталітаризму.

З утвердженням командних методів керівництва партійні органи все більше зросталися з господарськими й радянськими. Відбувався перехід від функціонального до виробничо-галузевого принципу побудови партійного апарату. Як і скрізь по країні, в ЦК КП(б)У, обкомах, міськкомах і райкомах партії були створені промисловий, транспортний, сільськогосподарський, планово-фінансовий та інші відділи. За подібним принципом було реорганізовано апарати радянських і господарських органів. Так у середині 30-х років були створені умови для прямого управління через партапарат всіма сферами суспільного і господарського життя.

Створення командно-адміністративної системи в економіці...

303

Зміцнення командно-адміністративної системи вимагало від компартії інших якостей, ніж в роки непу. Замість певною мірою аморфної, що було спричинено перманентними внутріпартійними дискусіями, поставала дисциплінована, зорієнтована на неухильне виконання директив центру монолітна організація.

Наприкінці 20-х років набагато жорсткішим став внутріпартійний режим, зникали залишки внутріпартійної демократії. Так, у 1928 р. ЦК партії припинив надсилання на місця стенограм пленумів ЦК, планів роботи Політ-бюро та Оргбюро; у 1929 р. перестав виходити інформаційний журнал «Известия» ЦК ВКП(б); все рідше скликали партійні з'їзди, конференції, пленуми ЦК (до 1925 р. з'їзди ВКП(б) відбувалися щорічно; після XIV з'їзду (1925) XV відбувся через 2 роки (1927), наступний XVI — через З (1930), XVII — через 4 (1934), XVIII — через 5 років (1939). У 1934 р. ЦКК — РСІ (Центральна контрольна комісія і Робітничо-селянська інспекція), які мали повноваження контролювати партійно-державні органи всіх рівнів, були реорганізовані в комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б) і Комісію радянського контролю при Раднаркомі СРСР, тобто органи, підлеглі ЦК і Раднарко-му. Набули розвитку практика кооптації в партійні комітети, голосування списком. Не припинялися чистки для регулювання чисельності партії. Чергова з них відбулася у 1933—1934 рр., а у 1935—1936 рр. перевірка та обмін партійних документів. Ці заходи, крім очищення від компрометуючих елементів, мали на меті придушення місництва, будь-яких виявів опозиційності, інакомислення, забезпечення безумовної влади центру над периферією, а також зняття соціальної напруги шляхом покарання «стрілочників» — конкретних чи надуманих винуватців певних негативних явищ у суспільстві.

Жорсткий політичний режим 30-х років з його періодичними перетрусами кадрів партократії (чистками) був генетичне пов'язаний з моделлю індустріалізації, з командно-адміністративною системою управління економікою, за якої постійне оперативне керівництво виробництвом здійснюється з центру.

У роботі партійних організацій усіх рівнів почали пе-Реважати командні методи, а господарські питання повністю поглинули внутріпартійні. Протоколи засідань партійних комітетів того часу схожі на адміністративні Розпорядження про те, які площі відводити під посіви, ^ орати, боронувати, утримувати без бур'янів поля, як °берігати картоплю від шкідників, як розподіляти квартири тощо.

 304

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

Ради в тоталітарній системі 30-х років

Тоталітарний режим суттєво змінив відносини партії з державними й громадськими організаціями. Згідно з Конституцією УСРР 1929 р. центром системи державних органів республіки був Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, якому підпорядковувались усі інші органи влади. Насправді Всеукраїнський з'їзд Рад не мав повноти влади й був обмежений у своїй діяльності. Він керувався директивами комуністичної партії та постановами Всесоюзних з'їздів Рад і ЦВК СРСР. На початку 30-х років суттєво звузилась компетенція Всеукраїнського з'їзду Рад, ослабла його роль у політичному, економічному та соціальному житті республіки. У тоталітарній державі з'їзди ставали декоративними форумами, які «цілком і повністю» схвалювали усі пропозиції та рішення партапарату, закріплювали їх юридичне.

Про послаблення ролі Всеукраїнських з'їздів Рад свідчить і порушення термінів їх скликання. За Конституцією УСРР 1929 р. з'їзди мали скликатися раз на два роки, але перерва між XII і XIII з'їздами становила 4 роки (1931—1935). Партія свідомо порушувала Конституцію, оскільки Всеукраїнський з'їзд Рад, який юридичне був вищим державним органом, фактично нічого не вирішував. До речі, представництво на з'їзді від міського та сільського населення не було однаким. На з'їзд обиралися представники міських і селищних рад УСРР за нормою один делегат на кожні 10 тис. виборців і представники сільського населення за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення.

У період між з'їздами вищим законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом влади в республіці був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який обирався Всеукраїнським з'їздом Рад і повинен був працювати сесійно. Однак сесії, як і з'їзди, скликалися нерегулярно. Час між ними коливався від півтора місяця до одного року.

З метою посилення контролю центру за республіканськими органами у 1931 р. при раднаркомах (урядах) союзних республік утворювались спеціальні комісії, які повинні були стежити за виконанням директив Москви. Централізаторські тенденції торкнулися і діяльності окремих наркоматів. Були реорганізовані з посиленням підлеглості центру наркомати землеробства, зернових та тваринницьких радгоспів, освіти. Зокрема, з 1930 р. ке-

створення командно-адміністративноі системи в економіці...

305

рівництво вищими навчальними закладами було передано в підпорядкування відповідним загальносоюзним наркоматам і господарським об'єднанням. У віданні республік залишились тільки педагогічні навчальні заклади та університети.

Про зрощення партійних органів з радянськими свідчить запроваджена з 1933 р. практика прийняття спільних рішень щодо економічних, соціальних, господарських (будівництва, торгівлі) та інших питань. Такі постанови мали свідчити про важливість питання, необхідність надання йому пріоритетного значення.

Централізація торкнулася не лише реорганізації наркоматів, але й принципів їх роботи. Для «спрощення» керівництва і посилення єдиноначальності були ліквідовані колегії при всіх наркоматах УСРР (1934). Це означало ліквідацію залишків колегіальності й демократизму в роботі міністерств і створювало передумови для суб'єктивізму, волюнтаризму та сваволі вищих чиновників.

Для посилення управління місцевими органами влади, підвищення ефективності контролю за ними, в республіці протягом 20—30-х років тривав пошук оптимальної системи адміністративно-територіального устрою. Відповідна реформа 1922—1925 рр. передбачала перехід від чотири-ступеневої системи управління (губернія —. повіт волость село) до триступеневої (округ район село). У 1925 р. губернії як адміністративно-територіальні одиниці були скасовані. Замість 10 губерній було створено 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад. У 1930 р. було прийнято рішення про перехід на двоступеневу систему управління (центр район). На території УСРР були створені 503 нові адміністративні одиниці: одна автономна республіка Молдавська, 18 міст як окремі адміністративно-господарські одиниці та 484 райони. Передбачалось, що завдяки цьому директиви «пряміше» надходити-муть з республіканського центру на місця, швидше виконуватимуться. Проте незабаром проявилися суттєві недоліки такого адміністративно-територіального устрою, адже управляти з центру півтисячею районів було незручно й обтяжливе. Тому в лютому 1932 р. відбувся перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему Управління: центр район область. В Україні було створено 5 областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську та Одеську, згодом — Донецьку і Чернігівську, а в 1937 р. — Миколаївську, Полтавську, Житомирську, Кам'янець-Подільську, в 1938 р. — Ворошилов-ї^Радську, в 1939 — Запорізьку, Кіровоградську і Сумську.

 306 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

Діяльність місцевих рад була під постійним контролем партійних органів, у ній наростали централізаторські тенденції (залежність від вищих державних органів), посилення ролі виконавчих структур. Ради перетворилися в декорацію псевдодемократії, ширму, за якою панували монополія на владу зовсім не представницьких органів. Радянська система деградувала в суто бюрократичну структуру, а конкретними органами влади на місцях були не ради, а їх виконавчі комітети, президії виконкомів. Головну роль у них відігравали партійні працівники. Домінували командно-адміністративні, авторитарні методи управління суспільством. Компартія своїми рішеннями визначала і спрямовувала діяльність рад, фактично заступаючи їх. Відбувалося цілеспрямоване злиття партії та держави. Ради без узгодження з партійною верхівкою не могли самостійно вирішити жодного важливого питання. Партійні комітети приймали постанови щодо рад, які мали директивний характер. Голови райвиконкомів, міськвиконкомів і облвиконкомів не обирались, а призначались за поданням відповідного партійного органу.

Посилення компартійного контролю над громадськими організаціями

У 30-ті роки було завершено процес одержавлення профспілок. Нормою стало заслуховування звітів голів профкомів на засіданнях партійних комітетів усіх рівнів. Їх постанови містили прямі директивні вказівки, оцінювали діяльність профспілок та профбюро на кшталт:

«зобов'язати профком», «суворо попередити профком» та ін. Виборні профспілкові органи формувались відповідно до рознарядок і вказівок партійних комітетів. Запропоновані кандидатури, як правило, на профспілкових зборах ніколи не обговорювалися, їх «обирали» одноголосне. Профспілкові органи ставали «відстійником» і «запасним аеродромом» для працівників, які не впоралися з роботою в партійних, радянських органах або ж «проштрафились» там. Звідси і невисока якість роботи профспілок.

Для конкретнішого керівництва і ширшого охоплення контролем (на 1 жовтня 1936 р. профспілки України налічували 3,9 млн осіб) у 1934 р. відбулося розукрупнення профспілок. Для діяльності вищих профспілкових органів були характерні ті ж недоліки, що й для партійних і радянських: порушення строків скликання пленумів ЦК

гтворення командно-адміністративної системи в економіці...

307

і обласних рад спілок, відрив керівних органів від профспілкових мас.

Під суворим і неослабним контролем Компартії перебував комсомол, який вважався одним з головних засобів впливу на молодь і повинен був слухняно виконувати директиви та постанови партії. Компартія брала на себе формування кадрів комсомольських працівників. Однією з основних вимог партії щодо комсомолу в 30-ті роки було розширення мережі первинних комсомольських організацій як центрів масово-політичної роботи серед молоді. Первинні організації комсомолу створювали на підприємствах за наявності всього лише трьох комсомольців. За 1934—1937 рр. в Україні було створено 10735 нових первинних організацій, на 1 січня 1937 р. їх налічувалося 41123.

У 1933—1934 рр. було проведено переоблік і перевірку комсомольських документів, під час яких виключали «чужих» елементів. До керівного ядра комсомолу республіки входили комуністи. Компартійне керівництво надавало великого значення пропагандистським кадрам у мережі комсомольської освіти. Лише у 1934 р. ЦК КП(б)У направив на пропагандистську роботу серед комсомольців 1,5 тис. комуністів, ухваливши рішення щорічно направляти в мережу комсомольської політосвіти не менше 15—20% випускників партійно-пропагандистських вузів.

Партія використовувала також комсомол для контролю й активізації роботи господарських органів. Були створені спеціальні загони так званої «легкої кавалерії» — тимчасові громадські молодіжні організації, які контролювали проведення основних сільськогосподарських кампаній, впровадження у виробництво стаханівських методів праці, роботу підприємств торгівлі й комунального господарства.

У 1936 р. було вирішено створити комсомольські організації в кожній школі. В найбільших з них вводилися посади організаторів ЦК ВЛКСМУ. За рік до того (1935) були створені загальношкільні піонерські організації, які в Україні об'єднували 226 тис. школярів. Комсомол як офіційний шеф піонерії забезпечував піонерські загони вожатими.

Для зміцнення впливу Компартії на селі у 1933 р. були створені політвідділи при МТС (машинотракторних станціях) і радгоспах. Їх начальниками призначали комуністів зі значним партійним стажем. В Україну начальників політвідділів присилали здебільшого з Росії (56%). Очевидно, Москва не дуже сподівалася на твер-

 308 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

дість українських комуністів, а також намагалася не допустити небажаної для неї єдності українців з міста і села. Заступниками начальників політвідділів обов'язково були працівники держбезпеки (ОДПУ). Політвідділи повинні були боротися з «підривною діяльністю класове ворожих елементів», зміцнювати партійний актив на селі. Як і на міських підприємствах та в установах, на селі почали створювати поряд з територіальними сільськими партійними осередками колгоспні виробничі осередки, партійно-комсомольські групи, а в колгоспах, де не було комуністів, групи співчуваючих на чолі з партійними організаціями.

Політвідділи здійснювали контроль за керівними і матеріально відповідальними працівниками колгоспів, службовцями МТС та радгоспів. Нагніталася істерія боротьби проти «ворожих елементів». Тільки на Одещині у 1933 р. було «викрито і знешкоджено півтори сотні куркульських груп». Для політичної роботи серед селян Політвідділи видавали 570 газет-багатотиражок.

Оскільки Політвідділи були створені після голодомору 1932—1933 рр., очевидно, одним з їх завдань було приглушення його наслідків, придушення можливого невдоволення та виступів, контроль за ситуацією і піднесення безумовно втраченого авторитету Компартії. Через рік після створення (наприкінці 1934 р.) політвідділи при МТС, які, як вважалось, виконали свої завдання, було об'єднано з районними комітетами партії.

Посилення ролі репресивних органів у політичному житті

На початку 30-х років відбувалися значні зміни в структурі адміністративно-політичних органів. Відповідно до вказівки Москви, у грудні 1930 р. було ліквідовано наркомат внутрішніх справ УСРР, який відав комунальним господарством, міліцією, місцями позбавлення волі. Мотивувалося це «загостренням класової боротьби всередині суспільства, необхідністю у зв'язку з цим введення жорсткої дисципліни». Формально це дало підстави для суттєвого посилення та активізації діяльності органів ДПУ УСРР. Вже з лютого 1930 р. в обласних центрах України були створені «трійки» каральні органи, до яких входили начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. Фактично це був безконтрольний каральний апарат, який виносив вироки без свідків, захисту, ознайомлення з криміналь-

Створення командно-адміністративної системи в економіці...

309

яою справою і навіть без підсудного. Прокуратура від нагляду за дотриманням законності в органах держбезпеки практично усунулась. До складу ОДПУ було переведено й міліцію.

Переломним щодо повної централізації репресивно-каральної системи став 1934 р., коли був утворений загальносоюзний НКВС, до якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новоутворене головне управління державної безпеки. В Україні також було утворено НКВС, який реально ніколи не був республіканським, а однією з філій центрального репресивного апарату, оскільки функціонував на підставі положення про загальносоюзний НКВС, на який покладалися обов'язки забезпечення «революційного порядку» та державної безпеки й охорони суспільної (соціалістичної) власності; ведення актів громадянського стану; прикордонної охорони.

З утворенням НКВС СРСР замість судової колегії ОДПУ, яка мала право застосовувати всі заходи кримінального покарання, у тому числі розстріл, при наркоматі внутрішніх справ під його ж головуванням було засновано позасу довий орган «особливу нараду» («особое совещание»), якому були надані широкі повноваження щодо застосування таких засобів покарання, як заслання, виселення, ув'язнення до таборів на строк до 5 років, виселення за межі країни. На місцях, як і раніше, діяли спеціальні трійки, які також не рахувались з нормами судочинства. Судовий розгляд кримінальних справ було замінено адміністративними рішеннями.

Впровадження паспортної системи як засобу обмеження прав людини

Зміцненню тоталітарного режиму сприяло запровадження паспортної системи. До 1932 р. паспортів у СРСР взагалі не було (крім закордонних). Вони були анульовані у 1923 р. Особу можна було засвідчити, подавши будь-який документ (профспілковий квиток, червоноармійську книжку тощо). Замість паспортів у 1923 р. використовували посвідчення особи, але мати його було не обов'язко-^ (в законі вказувалося, що громадяни мають право на їх отримання). Видавали такий документ місцеві органи влади на підставі слів громадянина, тобто він не був достатньо достовірним, не мав ні фотографії (тоді це було ведешево), ні словесного портрету (прикмет, як в дореволюційних паспортах).

 310

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

У грудні 1932 р. були запроваджені паспорти та їх обов'язкова прописка спочатку в Москві, Ленінграді, столицях союзних республік і деяких великих портових містах. Безпосереднім приводом до запровадження паспортної системи стало різке зростання карної злочинності серед міського населення, здебільшого за рахунок масової міграції сільського населення у містах. Там на них чекали величезні труднощі з житлом, голод, проблеми з адаптацією до міського життя. Все це призвело до різкого збільшення кількості вбивств, пограбувань, злісного хуліганства. Впливало й те, що багато селян, які мігрували у міста, були роздратовані політикою радянської влади. Адже перед загрозою розкуркулювання вони кидали свої господарства, втікаючи у великі міста, де легше було сховатися. Тільки у 1929—1930 рр. «саморозкурку-лились» і втекли у міста більше 200 тис. сімей (до мільйона осіб).

Поряд зі зростанням рівня карної злочинності були й інші (соціально-політичні, економічні) причини запровадження паспортної системи. Передусім вона надавала змогу прикувати селянина до села. Оплата праці та рівень життя на селі в той час були надзвичайно низькими. Колгоспники працювали за трудодні, на які мало що видавали, а практично за право користуватись присадибною ділянкою, завдяки якій і жили. Покинути село без паспорта було неможливо. З 1940 р. паспорти були запроваджені в усіх містах і селищах міського типу, але у сільській місцевості їх не видавали. Хоча Конституція СРСР 1936 р. проголосила рівність громадян і відмінила обмеження прав за класовою ознакою, але, фактично, паспортна система обмежувала права селянства (право на пересування, вибір місця проживання і роду занять).

Паспортний режим з обов'язковою пропискою паспортів мав регулювати чисельність населення міст. Великі міста тоді краще постачалися, жити там було зручніше, дешевше. Тому і використовувались адміністративні;

методи регулювання чисельності їх населення. Паспортна система давала змогу краще контролювати кожну людину, тому була дуже зручною тоталітарному режиму, адже кожна особа підлягала обліку, відомо було її місце проживання, походження, пересування.

Запровадження в УСРР у 1933 р. паспортної системи супроводжувалось широкомасштабною «чисткою» міст від «ворожих елементів». Тільки з Харкова (тодішньої столиці України) слід було виселити 50 тис. осіб — біженців, які зуміли прорватися через кордони, зведені навколо голодуючих районів, а також «куркулів», які втекли з села-Створення командно-адміністративної системи в економіці... 311

Політична та ідеологічна цензура

Важливим елементом тоталітарної системи контролю за особистістю та суспільством була політична цензура. Створена у 1918 р. радянська цензура (Революційний трибунал друку), крім охорони військових таємниць, повинна була займатися виявленням «злочинів і вчинків проти народу, здійснених шляхом використання друку». До них зараховували будь-які неправдиві або викривлені повідомлення про явища суспільного життя. У 1921 р. Раднарком РСФРР затвердив «Положення про політичний контроль», згідно з яким було ліквідовано службу військової цензури і створено відділи, відділення й пункти політичного контролю при таємно-оперативних підрозділах центрального та місцевого органів надзвичайних комісій. У повітах політконтроль здійснювали безпосередньо уповноважені надзвичайних комісій. У 1922 р. було створене Головне управління у справах літератури і видавництва (Головліт), інструкція якого вказувала, що радянська цензура повинна здійснювати контроль за будь-якою інформацією з військової, політичної, ідеологічної точки зору. Одним з основних завдань було «недопущення до друку статей, які мають ворожий характер щодо Комуністичної партії та радянської влади», «вилучення зі статей найбільш гострих місць (фактів, цифр, характеристик), що компрометують радянську владу і Комуністичну партію». Інструкція передбачала використання політичної цензури як одного з засобів утвердження моноідеологічного інформаційного простору, лакування дійсності, викривлення об'єктивної інформації, недопущення критики офіційної влади.

Працівники політконтролю контролювали друкарні, книжкові склади, магазини, переглядали всі друковані видання, топографічні карти, фотографії, кінострічки, поштові марки, що вивозились за кордон і ввозились в республіку, здійснювали нагляд за театрами, кінематографом, цирком та іншими видовищними установами. Керівництво ДПУ в своїх інструкціях орієнтувало місцеві органи на пріоритетність «чекістських» методів (адміністративних, репресивних, через агентуру) перед агітаційно-пропагандистськими.

З утворенням СРСР всі питання цензури вирішувало союзне керівництво, доводячи на місця лише офіційну точку зору. У 1930 р. було реорганізовано Головліт у рес-яубліканські органи. Їх функції розширювались, створю-

 312

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст

ення командно-адміністративної системи в економіці...

313

вався інститут уповноважених Головліту при всіх державних і громадських видавництвах, радіотрансляційних мережах, телеграфних агентствах, поштамтах і митницях.

Так протягом 20—30-х років сформувалася структура органів політичної цензури, яка опиралася на відповідні підрозділи наркомату освіти та політичної поліції (ДПУ). Ґрунтуючись на рішеннях вищого політичного керівництва країни й республіки, вони, незважаючи на певну розпорошеність, здійснювали суцільний контроль за найрізноманітнішими сферами духовного життя суспільства.

Преса як знаряддя тоталітарної системи

Тоталітарна система активно використовувала для зміцнення своїх позицій партійно-радянську пресу. Партія зобов'язувала її бути організатором соціалістичного будівництва, «бойовою зброєю» у боротьбі з політичними супротивниками, вихователем у дусі комуністичної ідеології. Її керівництво надавало великого значення безпосередньому «партійному» керівництву пресою. Про свободу преси не могло бути й мови. Коли у 1921 р. один з партійних працівників м. Пермі Г. Мясников виступив за свободу преси «від монархістів до анархістів включно», В. Ленін йому рішуче заперечив, зазначивши, що для більшовиків це було б рівнозначним самогубству.

Для систематичного керівництва пресою ЦК у 1921 р. при агітаційно-пропагандистському відділі РКП(б) було створено підвідділ преси. Такі ж підвідділи створюються при всіх губкомах партії. Інструктування місцевих видань мав забезпечити журнал «Красная печать», в Україні «Червона преса». Офіційну точку зору висловлювали газети «Комуніст» орган ЦК КП(б)У, «Вісті ВУЦВК», «Пролетарий» орган Всеукраїнської ради профспілок, «Радянське село» орган ЦК КП(б)У та ін. У 1921—1922 рр. на багатьох фабриках і заводах почали випускати стінні газети, а на великих підприємствахбагатотиражки. Навесні 1926 р. у республіці виходило 83 газети загальним накладом понад мільйон примірників, поширювались і центральні газети «Правда», «Известия», «Беднота», журнал «Большевик». Головну увагу на сторінках преси приділялось пропаганді рішень партійних органів, боротьбі з опозицією.

У видавничій сфері домінували твори К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Леніна. Масовими тиражами виходили

інські праці, бібліотеки «Шлях до Леніна», «Бібліо-ле д ленінізму», «Ленінський призов» та ін. Поступово те „здувався образ Леніна як непогрішимого вождя, ідеальної людини.

Якщо у 20-ті роки матеріали преси ще містили інформацію "Р0 платформи опозиції в ВКП(б), про кількість безробітних в республіці, що свідчило про деякі елементи гласності, то в 30-ті роки ситуація істотно змінилася. Політичну, економічну інформацію почали суворо дозувати. Тон критичних матеріалів проти «шкідників», «ворогів народу», «троцькістів» став викривально-зловісним.

Великої уваги надавалося пропаганді особистих заслуг Сталіна. Мало не щодня газети вміщували його портрет, статті були перенасичені цитатами з його виступів і творів. Газети ставали офіціозними, підбірками епітетів на честь Сталіна, звинувачень «ворогів народу».

Для посилення ідеологічного контролю було взято курс на збільшення кількості засобів масової інформації. У 1937 р. в Україні видавалося 1578 газет і 251 журнал.

Наприкінці 20-х років сталінський тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор був викликаний передусім прагненням Сталіна захистити й зміцнити свою владу (у деяких партійців були наміри зняти Сталіна з поста генсека, що обговорювалося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) в 1934 р.) У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася, починаючи з років громадянської війни, каталізувалася в період колективізації і досягла апогею у 1937 р., а також цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», взаємовідчуженість людей. У тоталітарній системі сформувалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія (людиноненависництво).

Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва соціалізму. В Україні добавилася «наявність повзучих націоналістичних ухилів». Створювалась атмосфера загальної підозри, пошуку «ворогів народу» та замаскованих * троцькістів», «буржуазних націоналістів», фабрикування справ і розгортання політичних процесів, здебільшого ПРОТИ інтелігенції.

 314

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст

Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х у 30-ті роки

Першим політичним процесом стала так звана «шахтинська справа» (1928 р.). За неї були притягнуті до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв'язках з колищ. німи її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. У справі проходили деякі керівники української промисловості, які нібито були членами «харківського центру». За даними обвинувачення, шкідницькі організації Донбасу фінансувались західними капіталістами. Насправді ніякої організації не існувало, хоча факти безгосподарності, порушення техніки безпеки, несумлінного ставлення до справи, безумовно, були. Однак вони не могли бути підставою для політичного процесу. Здебільшого обвинувачення у шкідництві, зв'язках з «контрреволюційними» організаціями додавали під час слідства до різних кримінальних обвинувачень або взагалі видумувались чекістами. Загалом цей процес мав на меті списати на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянської влади, нерідко не схвалювала її, тобто мала зухвалість думати по-своєму, що за тоталітарного режиму було неприпустимим. Суд повинен був підтвердити наявність класової боротьби в країні, створити атмосферу напруженості, підготувати ґрунт для нових репресій, відво-лікти увагу незадоволених від Компартії. План Сталіна полягав у тому, щоб використати створені через власну політику труднощі й провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного капіталу.

«Шахтинська справа» зачепила до 1000 осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, іншіповністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання розстрілу, більшість була ув'язнена на строк від 4 до 10 років.

Поняття «шахтинці» стало узагальнюючим, синонімом «шкідництва». «Шахтинська справа» стала приводом до розгортання спеціальної кампанії на зборах і в пресі, репетицією для організації нових процесів. У газетах було відкрито постійні рубрики: «Шкідники індустріалізації», Методологія і практика шкідництва» та ін.

рння командно-адміністративної системи в економіці..

315

Через два роки після завершення «шахтинської справі» було організовано новий процес, спрямований проти "мідницької організації, буржуазно-кадетської «Промислової партії». Стверджувалося, що організація нараховувала до 2000 осіб (судили 8), сферою її діяльності бу-яя основні промислові райони Донбасу. Вона нібито намагалась повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. На цей раз на суді усі обвинувачені змушені були визнати себе винними у «шпигунській та шкідницькій діяльності», 5 з них були засуджені до розстрілу. Цей процес, як і «шахтинську справу», також було сфальсифіковано.

Після цих процесів найнезначніші неполадки у роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 р. половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув'язнення.

Одним з перших в Україні був політичний процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції. Їх звинувачували в підготовці терористичних актів, у шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україну. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Всі звинувачення ґрунтувалися на зізнаннях підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Ніяких документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду «члени СВУ» отримали різні строки ув'язнення, але й після цього «філіали СВУ» продовжували «розкривати» ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій.

У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру» (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Усіх 50 «членів УНЦ» у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше °3 з них було засуджено повторно: 21-го розстріляли, іншим подовжили строки ув'язнення.

Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати ^аке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від се-е можливі звинувачення і перекинути їх на «шкід-виків» — передусім фахівців сільського господарства.

 316

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст

У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.». У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено у харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.

Так наприкінці 20-х на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці намітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізації потребувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість «молодих інженерів».

Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верств населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій. Їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності.

Масштаби репресій значно зросли після вбивства С. Кірова одного з керівників Компартії, що сталося 1 грудня 1934 р. Того ж дня за пропозицією Сталіна було прийнято постанову ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів», яка ліквідувала будь-які гарантії прав обвинувачених з цієї категорії справ. Строк розслідування зменшувався до 10 днів, обвинувачення мало бути вручене за добу до суду, де справа розглядалась без участі сторін (тобто без прокурора та адвоката). Касаційне оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялось, а вирок виконувався негайно. 9 грудня 1934 р. Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР»> яка врахувала вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки в Україні.

створення командно-адміністративноі системи в економіці..

317

Одразу ж було «викрито» велику кількість «терористи» у Москві, Ленінграді та Києві. У Києві відбувся суд ц3_15 грудня 1934 р.) над учасниками об'єднання українських націоналістів — організації, що начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом терористичних актів, шкідництва та диверсій. Розглядалися справи 37 осіб, 28 з яких були засуджені до розстрілу, інші на §_Ю років ув'язнення. Серед них громадський діяч, журналіст із Західної України Ю. Бачинський, письменник А. Крушельницький та його сини Іван і Тарас, письменники К. Буревій, Г. Косинка та ін.

У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі «боротьбистів», за яким О. Полоцький, Ю. Мазу-ренко, Г. Епік, О. Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту щодо Сталіна та ін. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, в тому числі й М. Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7— 10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес «боротьбистів-2»).

У 1936 р. «за участь у контрреволюційній троцькіст-ській організації» був заарештований Ю. Коцюбинський — син відомого українського письменника М. Коцюбинського, член першого українського радянського уряду. Його засудили до заслання строком на 5 років, але вже наступного року розстріляли. Усього за 1936 р. в Україні було «викрито» до 10 «троцькістських організацій».

Найжорстокішим щодо репресій був 1937 р. Суттєво змінилася спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х на початку 30-х років вони, в основному, були спрямовані проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, то у 1935—1936 рр. проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій. З 1937 р. репресії захопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.

Максимальний строк позбавлення волі у справах про Державні злочини збільшився з 10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали у поза-судовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Враховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нарком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали ЇРІЙКИ і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало чим відрізнявся від позасудового.

 318

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст

У 1937—1938 рр. до «філіалів» різних «контрреволюційних» організацій стали зараховувати переважно ортодоксальних більшовиків, в тому числі з вищого керівництва України. Багато з них, зокрема С. Косіор, П. Пости-шев, В. Затонський та інші, раніше доклали чимало зусиль для боротьби з «ворогами народу», а в ті роки самі стали жертвами терору. Перелік жертв репресій поповнили й співавтори сталінського «великого терору» — діячі які очолювали НКВС України у 20-ті роки — В. Балиць^ кий, І. Леплевський, О. Успенський. Всього в республіці було знищено 1193 керівних працівники НКВС.

Всього в Україні з 1930 по 1941 рік було «розкрито» більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (до 500 українських письменників).

Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Був повністю знищений штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір. З 11 членів Політбюро Компартії України було знищено 10. Під кулі йшли цілі райкоми, міськкоми, обкоми партій, а вслід за ними — нові склади партійних комітетів, які ледве встигали приступати до роботи. Репресії здійснювались за планом під централізованим керівництвом. За деякими даними, репресій зазнали до 270 тис. членів КП(б)У. Про масштаби репресій в Україні свідчить хоча б те, що у післясталін-ські часи було реабілітовано більше 500 тис. осіб.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

Конституція УРСР 1937 р. як ширма тоталітаризму

У січні 1937 р. була прийнята нова Конституція УРСР, створена відповідно до Конституції СРСР 1936 р., за якою УСРР перейменувалась в Українську Радянську

„ення командно-адміністративної системи в економіці...

319

Годіалістичну Республіку (УРСР). Вона проголошувалась оіііалістичною державою робітників і селян, де політичною владою є ради депутатів трудящих. Економічною основою визнавалась соціалістична система господарювання і соціалістична власність на засоби виробництва у йюрмі державної або кооперативно-колгоспної. Вищим органом влади проголошувалась Верховна Рада, яка обиралася на 4 роки. Вона утворювала уряд Раднарком. Місцевими органами державної влади були ради депутатів трудящих. Конституція декларувала свободу слова, друку, зборів, мітингів, але в тоталітарній державі це було неможливим. Вибори представницьких органів влади повинні були проводитись на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням. Та реально права і свободи громадян тоталітарний режим цілковито ігнорував.

Конституція своїм змістом абсолютизувала державу. Всебічний розвиток особи у ній розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення метипобудови сталінської моделі соціалізму. Вона не забезпечувала і не могла забезпечити втілення в життя основних своїх положень.

Творення авторитарного, ідеократичного лідера в особі Сталіна

Важливим засобом зміцнення тоталітарної системи було обожнювання вождя власне культ особи, наділення його надприродними рисами. Культ особи Сталіна почав створюватися наприкінці 20-х років, під час підготовки до його 50-річчя.

21 грудня 1929 р. газета «Правда» вийшла на восьми сторінках, більша частина з яких була присвячена Сталіну. Статті мали такі заголовки: «Сталін і партія», «Сталін і Червона армія», «Сталін і індустріалізація країни», «Стальний солдат більшовицької гвардії». З Цього почалося відкрите й безсоромне пропагування його «величі». Особливо розвинувся культ особи Сталіна у 1934 р. Наприклад, один з керівників України П. Пости-шев на XVII з'їзді ВКП(б) говорив про вчення «Леніна— Сталіна», виділяв Сталіна як великого стратега і мислителя. Не відставали від нього й інші делегати. З часом Сталін сам наполегливо пропагував себе як класика, який і в теорії, і на практиці ніби досяг більшого від вудь-кого.

 320

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

гтворєння командно-адміністративної системи в економіці..

321

Ретельно налагоджений апарат маніпулювання суспільною свідомістю насаджував містично-забобонне схиляння перед «вождем», «хазяїном», його «діяннями». Ця діяльність мала декілька наслідків: монопольно-моністичне становище поглядів Сталіна в пропаганді й науці;

заборона наукових положень, які суперечили б його догмам. Роль і діяльність Сталіна звеличував «Короткий курс історії ВКП(б)».

Всебічна і постійна пропаганда сприяла створенню ілюзорних і міфологічних уявлень про Сталіна. Поступово насаджувалась теза, що незгода з його поглядами та діями антидержавний акт. У свідомості багатьох людей Сталін як реальна людина (з його особистими якостями, сильними і слабкими рисами, індивідуальністю) перетворюється на символ соціалізму, навіть держави.

Політика у сфері культури в 30-ті роки

У 30-ті роки насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались учені, освітяни, літератори, чиї погляди або творчість не вписувались у контекст сталінізму.

Тим часом індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності, розвитку освітніх установ та навчальних закладів. З 1932 р. існувало три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року — 1 вересня, п'ятибальна система оцінювання знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна.

Після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою «припинити українізацію» всі школи були переведені в основному на російську мову навчання.

На початку 30-х років було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним — технікум. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджені наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента, ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, запроваджено індивідуальне оцінювання знань, обов'язкове складання заліків та іспитів. На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли

173 вузи (197 тис. студентів) і 693 середні спеціальні давчальні заклади (196 тис. учнів). Наприкінці 30-х років в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. осіб. Проте в навчальних програмах домінували політичні предмети, виробничий ухил, витісняючи загальноосвітні дисципліни. '"'' Попри диктат, утиски сталінського тоталітарного режиму багато галузей науки досягли значних успіхів. У І932 р. в Українському фізико-технічному інституті (м. Харків) вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. Того ж року електрозварювальна лабораторія Є. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В. Філа-тов. У 1936 р. у структурі Української академії наук бу-до утворено суспільствознавчі інститути. |< У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, а багатьох його співробітників репресовано. Репресії стали невід'ємним елементом сталінської «культурної революції». Діяльність митців, які змушені були прославляти Сталіна, Компартію, стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були закриті й злиті у Спілку письменників України. За письменниками об'єднувалися у творчі спілки інші працівники мистецтва. Це дало змогу партії легше керувати «культурним фронтом». Культурні процеси були уніфіковані за допомогою єдиного методу «соціалістичного реалізму», який вимагав, передусім, оспівування соціалізму. Поширилося нігілістичне ставлення до пам'яток культури. Були знищені поховання багатьох гетьманів України, зруйновані культові споруди (церкви), які мали велику архітектурну цінність. Історико-художні цінності з музеїв за безцінь програвалися за кордон.

Національно-культурне відродження 20-х років було

.жорстоко придушене сталінізмом та увійшло в історію як

^«розстріляне відродження».

Насильне утвердження нової політичної культури в українському суспільстві

Більшовики, прийшовши до влади, почали формува-: особливу політичну культуру, підпорядковану реалізації ідеї побудови соціалізму, боротьбі з його ворогами та .утвердженню марксизму-ленінізму. Їх діяльність базува-

Щїі і-126 !

 322 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

лася на ленінській тезі, висловленій у промові на Всеросійській нараді політосвіт 3 листопада 1920 р.: «Мета політичної культури... виховати справжніх комуністів, здатних... допомогти трудящим масам перемогти старий порядок і вести справу будування держави... без експлуататорів ».

Встановлення монопартійної політико-культурної системи в Україні під дією таких чинників, ідейні засади більшовизму (твердження про керівну роль пролетаріату та компартії в житті суспільства, за яким приховувалася диктатура партії);

— особливості організації ВКП(б)—КП(б)У (жорстокий централізм, дисципліна, підпорядкування нижчих ланок вищим);

— низький рівень загальної та політичної освіти і культури членів партії, релігієподібне розуміння ними соціальних процесів, спрощений погляд у світ;

більшовицька етика (ідеологічна непримиренність, виправдання насильства, войовничий атеїзм);

— особливості тактики реалізації власного культурного ідеалу (мета виправдовує засоби, класовий розкол суспільства, пов'язування думки про експансію зовнішніх і внутрішніх ворогів, використання каральних органів);

— політико-культурні особливості тогочасного комуністичного руху (ідея непорушної інтернаціональної єд- '• ності, первинності соціального питання над національним, визнання можливості існування лише однієї компартії в кожній країні).

Діяльність білшовиків сприяла створенню антагоністичного політико-культурного поля в Україні. Зокрема, існуючий антагонізм між більшовиками і українським. селом поглибили діяльність комнезамів, штучне розша-і рування села, перепони на шляху до щонайменшої мож-1 ливості його самоврядування. |

Вплив Компартії на масову свідомість посилювався | внаслідок деморалізації мас, соціального розпаду і маргі-1 налізації суспільства в результаті війни і революції; ни-| зької загальної освіти населення; використання неприяз-| ні мас до «старої» інтелігенції, навіть до тієї її частини,! яка співпрацювала з владою; застосування таких методів | боротьби, як нейтралізація «антирадянського» елементу, | агентурний нагляд (інформатори, агенти), цілеспрямо-1 ваний розкол суспільства, нацьковування одних верств населення на інші, неправове насилля, залякування, примус, знущання, використання каральних органів, соціально-економічних криз для знищення політичних опонентів.

(Творення командно-адміністративної системи в економіці...

323

Ефективність адаптації мас до комуністичних цінностей і норм забезпечили:

_ створення в період непу суворо ієрархічної й централізованої мережі закладів політико-освітньої роботи та агітколективів; використання різних форм і видів індивідуальної, групової, масової агітації та пропаганди;

— уніфікація, тотальна ідеологізація та політизація національно-культурної сфери суспільства; замовчування духовного та політико-культурного смислу української історичної традиції, боротьба з нею;

оформлення партійно-державної цензури, «чистка» бібліотек і книгарень від «ворожої» літератури;

— зобов'язання партійців доносити в цензуру та ДПУ про випадки розповсюдження «ворожої» літератури та інші «шкідливі явища»;

комунізація театрів, естради, клубів тощо, централізація управління видовищними заходами при політосвітах, контроль за діяльністю творчої інтелігенції;

обов'язковість залучення населення у «добровільні» товариства, що опинилися під повним контролем і керівництвом Агітпрому ЦК КП(б)У;

— реорганізація і політизація системи освіти, «чистки» професорсько-викладацького складу, фільтрація при прийомі до вузів та аспірантури, мобілізація комуністів на педагогічну роботу, адміністративне втручання в навчальний, науковий та творчий процеси;

ініціювання та підтримка комуністичного дитячого руху, що активно впливав на школу;

— одночасне використання і боротьба з інтелектуальною елітою українського суспільства, заміна її новою робітничо-селянською інтелігенцією;

боротьба з релігією та церквою (використання у перші роки непу українського національно-релігійного Руху для боротьби проти церковних структур Російської православної церкви РПЦ).

Нові гасла, доповіді, газети, журнали, радіо стали могутнім засобом придушення індивідуальності, свободи думки, руйнування духовності, боротьби з українською національною самобутністю, культивування комуністичного способу життя і поведінки.

Мовні кліше найбільш яскраво віддзеркалили становлення і посилення тоталітарної політико-культурної альтернативи в Україні. Її базовими засадами були: 1) наростаюча централізація влади; 2) вождизм, схиляння перед иартійно-комуністичними авторитетами; 3) пріоритет ідеологічних настанов над інформацією, культивуван-

 324 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX от.

ня обстановки секретності й підозрілості, поліційний нагляд за населенням; 4) суворий ідейний централізм правлячої партії; привілейоване становище її верхівки; 5) відірваність влади й партії від населення; запобігання неформальним контактам між владою і громадянином, управління суспільством з метою забезпечення інтересів партапарату, ігноруючи інтереси населення республіки;

6) окрема законність і мораль для партійців; безапеляційне нав'язування більшовицької ідеології; 7) спрощене сприйняття світу, його чіткий поділ на «ворожу буржуазну» і «передову пролетарську» культуру; 8) ідея непримиренної конфронтації між «своїми» і «ворогами»;

9) приниження і нехтування в ім'я ідеологічної мети реальних потреб населення; 10) заміна загальнолюдських цінностей «класовою етикою», зведення індивідуалізму до аморальності, боротьба з українською національною елітою, оголошення життя людини «класовими здобутком і власністю»; 11) утвердження відверто агресивної лексики; 12) заперечення цінності опозиції, відсутність діалогу як методу вирішення проблем, зростаюча войовнича нетерпимість до опозиції; 13) національний нігілізм, що, зокрема, відбилось в небажанні вживати саму назву «Україна» в офіційній термінології тощо.

Впровадження міфів комуністичної політичної культури в українське суспільство було забезпечено і синтезом таких груп заходів: 1) створення національно-державної, ритуально-процесуальної, політико-музичної, наочно-агітаційної символіки та політичної топоніміки;

2) адаптацією до комуністичної моделі політичної культури ключових елементів української національної ідеології (міфології), зокрема культивування міфу про можливість розвитку української державності лише в умовах пролетарської диктатури, про нове світове призначення України; канонізація і включення Т. Шевченка та його творчості до радянсько-комуністичної міфології тощо;

3) опорою на традиційну релігійну свідомість мас (використання церковної лексики; запозичення зовнішніх форм і засобів християнського віровчення для комуністичного виховання мас — заміна релігійних обрядів і;

свят «червоними», поширення «ленінських кутків»). ;

Національно-державна символіка і міфологія УСРР;

фіксувала уявлення про радянську винятковість, політичну перевагу й обов'язковість для загального наслі-:

дування й копіювання; нетерпимість до інакодумців; орі-| ентацію на майбутнє і месіанський гегемонізм; необме-. жену, неподільну владу диктатури пролетаріату; запере-;

створення командно-адміністративної системи в економіці...

325

чення рівності прав і поняття «компроміс», виправдання політико-правової дискримінації; правовий нігілізм;

верховенство загальносоюзних органів та законодавства, що перетворювало проголошений суверенітет України на політичний міф.

Релігіеподібність, сакральне розуміння перетворень, ідея колективної жертви в ім'я здійснення пропагандистського ідеалу, мілітаризація суспільно-політичного життя, вождизм, непорушне схиляння перед партійними авторитетами, елітарне становище правлячої верхівки, орієнтація на перманентну конфронтацію всередині країни і на міжнародній арені; колективізм, репресивна спрямованість держави; рефлекторність класове необхідної поведінки, боротьба з усіма, хто зрікається великої мети, як найсуттєвіші риси комуністичної політичної культури, відбила ритуально-процесуальна, політико-му-зична символіка, політична топоніміка.

Основні риси радянського тоталітарного режиму в 30-ті роки

Сталіну вдалося створити специфічну адміністративну систему. Традиційна адміністративна система, формально звеличуючи керівника, фактично підпорядковує його собі. Її нединамічність веде до застою. Сталін орієнтувався на високі темпи розвитку господарства, для цього йому була потрібна мобільна адміністративна система, яка тримала б апарат під постійним тиском не тільки зверху, а й знизу. Викривленою формою такого «контролю» стали в 30-ті роки постійні заклики до мас виявляти «дворушників», «троцькістів» у середовищі керівників. Парадокс полягав у тому, що Сталін неодноразово закликав до більшої демократизації внутріпартійного життя, відмови від практики кооптації, призначенства при формуванні керівних органів партії. Реально під гаслом демократизації внутріпартійного життя йому легше було замінити керівників на місцях новими, більш слух-вяними, які, оволодівши ситуацією, забезпечили б новий Ривок. Ця модель не була достатньо ефективною і неодноразово призводила до паралічу суспільства.

Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20— 30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням на-РОДУ від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя ^спільства. Домінуючою рисою його була монополія на иладу Комуністичної партії. Зрощування партійного

 326

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі «вождя» і «вчителя») — головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну непідзвітність народу.

Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології (ідеократичність), намагання пояснити кожен аспект соціального життя. Соціальні цілі, зразки поведінки, ворогів він характеризував спрощено, іноді в перекрученій формі. Більшовицька ідеологія у своєму прагненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-партії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний благом народу. Тоталітарна ідеологія стала об'єктом фанатичної віри, неприступним для критики. Ідеологічна монополія була тісно пов'язана з монополією на інформацію. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія. Однодумність культивувалась через позбавлення громадян об'єктивної інформації, яка живила б їх власні погляди.

Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР.

Тоталітаризм як систему формували такі його складові:

Економічна складова. Виявлялася в тому, що особа перебувала у повній залежності від єдиного роботодавцядержави, а практично від партійне-державно-господарської номенклатури. У її власності були земля, надра, води, ліси, основні засоби виробництва усі засоби людського існування.

Правова складова. Означала верховенство прав держави над правами власності та свободи людини. Усі правоохоронні органи в «інтересах держави» застосовували будь-які методи, у тому числі й злочинні, порушували права людини, позбавляли її життя.

ітвооення командно-адміністративної системи в економіці... 327

Організаційна складова. Випливала із всеосяжного і жорстокого централізму влади. Керівним для всіх владних органів був принцип демократичного централізму, який поєднував у собі декораційний демократизм із жорсткою централізацією влади, підкоренням меншості інтересам більшості, нижчих органів — вищим, напіввійськовою дисципліною. В установах, на підприємствах діяв принцип єдиноначальства з широкими дискреційними (франц. (ііасгеііоппаіге — залежний від власного розсуду) повноваженнями керівників. Уся організаційно-управлінська діяльність була конфіденційною, а її документація зберігалась під грифом «таємно». За її розголошення передбачалася кримінальна та адміністративна відповідальність.

Порядок підлеглості та конфіденційності захищали НКВС, прокуратура, суд, органи партійного контролю. Ефективність усієї цієї системи посилювала діяльність політорганів, партійних, профспілкових, піонерських та інших організацій, преса, радіо, кінематограф.

Соціально-психологічна складова. Забезпечувала домінування пропартійної громадської думки. Економічні, організаційні, ідеологічні, правові аспекти тотального контролю за діяльністю і поведінкою людей через чисельні соціально-психологічні механізми (громадську думку, міжособистісне спілкування, психологічний вплив, навіювання, наслідування, конформізм та страх) формували легіони ідейних і платних донощиків, пристосуванців, які пильно стежили за поведінкою та діяльністю найближчого оточення. Доноси були поширеним явищем через запровадження кримінально-правової відповідальності за недонесення про підготовку чи скоєння злочинів. Донощиків вважали героями (Павлик Морозов).

Оперативна складова. Містила в собі таємне та явне, державне стеження за всіма, особливо за тими людьми, які вибивались з колони «будівників комунізму».

Репресивна складова. Інтегрувала та вінчала тотальний контроль. Вона була останньою, але не єдиною «інстанцією», що утримувала народ і кожну окрему людину в страху перед порушенням партійно-державних приписів. Адже збереження і зміцнення тоталітарного режиму передбачало насилля, застосування терору як засобу внутрішньої політики.

Радянський тоталітарний режим характеризувався також тенденцією до мілітаризації суспільства, нагнітанням психозу щодо пошуку ворогів, вірогідного нападу ^піталістичного оточення, що, в свою чергу, породжувало агресивну зовнішню політику.

 328 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст

Тоталітаризм передбачає домінування державного над особистим, поглинання державою індивіда. Від громадян вимагалась не просто лояльність, а активна відданість ентузіазм щодо режиму.

Встановлення і панування тоталітарного режиму в Україні у 20—30-ті роки було великою трагедією українського народу, спричинило величезні людські жертви, деформацію природного плину історії.

10.4. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Че-хо-Словаччини. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, становили третину її території, українці — 16% населення всієї держави. Під контролем Польщі перебувало 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини і Західної Волині. За переписом 1931 р. на цій території проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків. Проте у 1919—1923 рр. вважалося, що з погляду міжнародного права влада Польщі над Західною Україною не є легітимною. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща обіцяла державам Антанти гарантувати українському населенню автономію. Крім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов'язана поважати права українського населення. З огляду на етнічний склад (64% українців, 25% поляків, 10% євреїв, 1% — представники інших національностей), українська Галичина повинна була отримати статус автономії. У ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) проголошувалося, що «окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування». Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Проте це були декларації та дипломатичні маневри, щоб забезпечити сприятливе рішення Ради послів Антанти у Версалі. На ділі активно застосовувались репресії, внаслідок яких протягом 1919—1922 рр. до 100 тис. осіб було заарештовано та кинуто до в'язниць, таборів. Приблизно 27 тис. українців там і померли.

ілноукраїнські землі між двома світовими війнами

329

Боротьба українців за свої права точилася у двох фор-д^_ Політичні партії, товариства, соціальні та економічні групи використовували легальні методи. Однак значна кількість молоді, особливо колишні вояки національної армії, які не змирилися з поразкою і виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними і силовими методами. У 1920 р. вони заснували підпільну військову організацію, яку назвали Українська Військова Організація (УВО), що влаштувала замахи на представників польської влади (на маршала Ю. Піл-судського у 1921 р., на С. Грибовського у 1922 р., на президента Польської республіки С. Войцеховського у 1924 р. та ін.).

Українці Галичини бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р. Проте, незважаючи на протести уряду ЗУНР та політичне активної західноукраїнської громадськості, у вересні 1921 р. територію Східної Галичини було приєднано до Польщі, посаду намісника у Львові ліквідовано, а натомість утворено підпорядковані Варшаві три воєводства.

Польська влада намагалася різними політичними засобами послабити український національно-визвольний рух, використовуючи для цього адміністративно-територіальний поділ. До Східної Галичини було приєднано 6 повітів Західної Галичини. Це було зроблено для послаблення політичних позицій українського електорату на виборах. Водночас штучно роз'єднувались українці Східної Галичини та Західної Волині — між ними залишався так званий «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та царською Росією. Це мало на меті не допустити консолідації українців, які проживали на території Польської держави, протиставити їх один одному. Східна Галичина мала бути деукраїнізованою і повністю асимільованою. На Волині проводилася поміркованіша політика з огляду на її можливість, на думку польських державців, перетворитися на «троянського коня» для українців наддніпрянської України.

В арсеналі польської влади були також методи загострення міжконфесійних конфліктів, переслідування та переселення української інтелігенції, спроби подрібнити Українську націю «відокремленням» від неї лемків та ін.

На початку 1923 р., у результаті зміни позиції Великобританії, Польщі вдалося вирішити питання про анексію Східної Галичини. 14 березня 1923 р. у Парижі Рада послів великих держав Великобританії, Франції, Іта-

 330 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX сг.

лії та Японії прийняла рішення про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною. Польський уряд став проводити політику інкорпорації, яка передбачала створення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. З цією метою, незважаючи на аграрне перенаселення Східної Галичини, сюди спрямовувалися польські колоністи «осадники» (200 тис.), яким надавалися кращі землі, фінансова допомога. Це загострювало міжнаціональні відносини і земельну проблему.

Польський уряд розділив територію країни на дві частини: Польщу «А» (коронні польські землі) і Польщу «Б» (східні креси — Західна Україна та Західна Білорусь). Польща «А» мала привілейоване становище, сюди спрямовувалися основні інвестиції держави.

У 1923 р. польський уряд заборонив вживання слів «українець» і «український», замість них нав'язувались назви «русин», «руський». Вживання української їяови було заборонено в усіх державних установах.

З приходом до влади Ю. Пілсудського була висунута доктрина польського «прометеїзму», яка означала, що історична місія Польщі — допомогти звільненню східноукраїнських і східнобілоруських земель від влади Москви та об'єднати їх з Польщею на федеративних засадах. Тому передбачалося замінити курс на національну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі.

У 1930 р. відносини між українським селянством і польськими осадниками різко загострилися. Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських колоністів та інших дій проти них. У відповідь уряд вдався до репресій, названих «пацифікацією» (заспокоєнням), яка охопила 500 сіл. У 1934 р. в Березі Картузькій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому утримували 2 тис. політв'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй за-зезпечувати права національних меншин.

Українці в Польщі поділялися на дві етнокультурні групи. Перша (3 млн) жила в Галичині колишній їастині Австро-Угорщини. Галичани були переважно греко-католиками. Друга (2 млн) проживала в Західній Волині, Холмщині, Підляшші колишній частині Російської імперії. До 80% українських селян страждали від малоземелля. Національної буржуазії майже не було, робітничий клас був малочисельним. Провідну роль У -•ромадсько-політичному житті відігравала інтелігенція, <оча до неї належав всього 1% українського населення.

чахідноукраїнські землі між двома світовими війнами

331

Національний та соціальний гніт гальмував розвиток української культури, але не міг зупинити її поступу. Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). У Львові існував таємний український університет (1921—1925 рр.), в якому навчалося до 1500 тис. студентів.

Літературна діяльність західноукраїнських письменників тісно перепліталася з політичною. Письменники, відповідно до своїх ідеологічних уподобань, поділялись на три напрями: 1) націоналістичний (Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга); 2) пролетарський прорадянський (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор); 3) ліберальний (І. Вільде, Б. Леп-кий, Н. Королева).

Суспільно-політичний рух теж мав три течії: 1) легальні партії; 2) націоналістична (підпільна); 3) комуністична. Найбільшою та найвпливовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО, з 1925 р.), лідерами якої були Д. Левицький, В. Мудрий. Її програма передбачала боротьбу за самостійну і соборну Україну легальними засобами, автономію українських земель у складі Польщі і нормалізацію українсько-польських відносин.

По суті це була ліберальна партія. На виборах вона збирала до 600 тис. голосів. Об'єднання мало значний вплив на інші культурні та економічні українські інституції (Просвіту, Ревізійний союз кооператорів, Центрсо-юз). Партії належало багато газет (щоденний часопис «Діло», тижневики «Свобода», «Неділя»). Один із лідерів УНДО В. Мудрий у 1935 р. був обраний віце-маршалом польського сейму.

Другою за впливовістю серед легальних партій була Українська соціалістично-радикальна партія (з 1926 р.), член Соціалістичного Інтернаціоналу з 1931 р. Ця партія видавала щотижневу газету та іншу періодику. Її лідерами були Л. Бачинський, І. Макух. Серед програмних вимогобмеження приватної власності, незалежність України. Головними ворогами української незалежності вони вважали СРСР та. Польщу. На виборах ця партія отримувала до 280 тис. голосів.

Ще одна легальна партія Українська соціал-демокра-тична партія, заснована у 1900 р., відновила свою діяльність з 1929 р. Вона мала три періодичні видання. У 1930 р. була створена Українська національна католицька партія.

У 1925 р. українці мали 12 політичних партій і ДОСЯГАЙ певного представництва у сеймі. У 1927 р. до нього входило 25 послів і 6 сенаторів, у 1930 р. — 50 послів і

сенаторів. Політична орієнтація українських парла-

 332

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

•^ ментаріїв була тривекторною: 1) пропольською; 2) само- 1 стійницькою; 3) прорадянською. і

Польське гноблення, неефективність легальних пар- і тій (українські радикали звинувачували УНДО, що вона ] «погоджується їсти крихти з польського столу») посилю- І вали позиції українських націоналістів. |

Окрім Української Військової Організації, у середині ;

20-х років утворилися інші націоналістичні групи, здебільшого створені студентською молоддю. Представники цих груп і УВО зібралися 29 січня 1929 р. на з'їзд і вирішили злитися в єдину підпільну революційну організацію — Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Керівництво ОУН вважало, що тільки суверенна держава, яка найбільше відповідає національним інтересам українського народу, є «умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі». Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу аж до відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу.

Головою Проводу ОУН став Євген Коновалець.

Коновалець Євген (1891—1938) — визначний український військовий і політичний діяч, полковник армії УНР, командир УВО, Голова Проводу ОУН. Народився у с. Жашків на Львівщині. Навчався в Академічній гімназії у Львові, 1909 р. на юридичному факультеті Львівського університету. Активний учасник студентського політичного руху. З 1913 р. член Української Національно-Де-мократичної партії. На початку Першої світової війни був мобілізований до австрійської армії. У червні 1915 р. потрапив у російсь-кий попон. Утікши у вересні 1917 р.з полону, добрався до Києва, •• де був співорганізатором Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який брав участь у боях проти більшовицьких військ. Вів активну роботу з організації військових формувань за Гетьманату і Директорії. У листопаді 1919 р. потрапив у польський табір для військовополонених у Луцьку, звідки звільнився навесні 1920 р. Намагався організувати військове підпілля на окупованих українських землях. Був активним організатором Української Військової Організації (УВО). З грудня 1922 р. перебував в еміграції (Чехо-Словаччина, Німеччина, Швейцарія, Італія). На першому Конгресі Українських націоналістів був обраний Головою проводу ОУН. Активно працював над розбудовою організації. У травні 1938 р. загинув у Роттердамі внаслідок терористичного акту радянських спецслужб, де і похований.

Ідеологія ОУН базувалась на «інтегральному націоналізмі», розробленому Д. Донцовим. Згідно з нею в історії ' є один закон «закон боротьби і вічного суперництва націй». Українська нація є абсолютною цінністю; незале-

чахідноукраїнські землі між двома світовими війнами

333

жна Україна найвищою метою, для досягнення якої виправдані будь-які засоби. Передбачалося встановлення національної диктатури під керівництвом єдиної націоналістичної партії, керованої вождем з абсолютною владою. ОУН проголосила свою опозиційність до соціалізму і демократизму, протиставляючи їм національний соліда-ризм. Націоналісти міфологізували історію України, пропагуючи культ боротьби, самопожертви, національного героїзму. Особливе значення надавалося соборності (національній єдності). Передбачалось, що соціально-економічна організація Української держави повинна базуватись на розвитку аграрної сфери, спиратися на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом.

У практичній діяльності ОУН застосовувала тактику «перманентної революції», що передбачала постійні збройні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став Степан Бандера.

Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галичині в родині священика. З 1927 р. член Української військової організації (УВО). З 1929 р. зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 р. був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. У 1939 р. з початком війни був визволений. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. У 1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

У 30-ті роки було здійснено сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша ак-Шя — вбивство у 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію). Процес над учасниками теракту відбувався з 18 листопада 1935 р. до 13 січня 1936 рік у Варшаві, завершившись трьома вироками до страти, які потім були замінені на довічне ув'язнення (С. Бандера, "1-^ Лебедь, Я. Карпинець) і двома вироками до довічного УЗ язнення. Інших було засуджено до ув'язнення від 7 до 10 років. Варшавський процес дав змогу польській громадськості дізнатися про боротьбу українців.

 334

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

ОУН нараховувала до 40 тис. членів. Її посиленню сприяло розчарування в легальних методах боротьби, західних демократіях, радянській системі, піднесення національної свідомості. Це все радикалізувало політичний рух, зростання політичного екстремізму, посилення його динамізму. У 1938 р. Є. Ковалець був убитий радянським агентом, а його наступником став Андрій Мельник, який сподівався, що боротьба гітлерівської Німеччини з СРСР допоможе здобути незалежність Україні.

Неп і українізація в Східній Україні спричинили про-радянські симпатії в Західній Україні. З 1919 р. в Галичині діяла Комуністична партія Східної Галичини, яка у 1923 р. була перейменована в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Вона була складовою частиною Компартії Польщі. Програма КПЗУ, яка діяла в підпіллі, передбачала курс на соціалістичну революцію і приєднання Західної України до УСРР.

У часи перших стримувань українізації на підрадян-ській Україні КПЗУ активно виступала на захист одного з її провідників О. Шумського. КПЗУ перебувала ніби під подвійним тиском — з одного боку Комінтерну (реально ВКП(б) через КП(б)У), а з іншого — Комуністичної партії Польщі (КПП), яка занепокоєно спостерігала за автономістськими тенденціями в КПЗУ. Один із лідерів КПЗУ М. Заячківський (Косар) вбачав у боротьбі низових ланок ОУН «протиокупаційне вістря», фактичну боротьбу «за національне визволення українського народу з-під польської окупації», що не могло не викликати підозри в його московських «сюзеренів». Голод 1932—1933 рр. і масові репресії в СРСР приглушили прорадянські настрої. Керівники КПЗУ були розстріляні в СРСР. У 1938 р. Комінтерн розпустив КПП і КПЗУ, затаврувавши керівництво партій як фашистську агентуру.

У 1926 р. було створено Українське селянське робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб), яке діяло під керівництвом КПЗУ. Проте згодом воно розкололося на два крила (національне і промосковське). У 1928 р. обидва крила налічували до 10 тис. осіб і збирали на виборах приблизно 240 тис. голосів. У 1932 р. Сельроб був розпущений польським урядом.

Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях було товариство «Просвіта». У 1936 р. воно налічувало 275 тис. учасників, 3071 бібліотеку і читальні зали, 190 пересувних бібліотек. Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) проводило колоквіуми, видавало наукові праці з української історії та культури.

Інші товариства працювали над підвищенням культурного рівня українського населення: Товариство укра-

. „неукраїнські землі між двома світовими війнами

335

їнських жінок (приблизно 50 тис. учасників у 1936 р.), Товариство вчителів. Товариство адвокатів, численні товариства взаємодопомоги, спортивні товариства.

У Польщі виходило 83 українські газети, 21 з нихполітична. Незважаючи на сувору цензуру, українська політична думка мала можливість бути оприлюдненою.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя у Західній Україні була греко-католицька церква. У 1939 р. вона налічувала 4,4 млн віруючих і 4440 церков. Значний вплив мала діяльність митрополита Андрія Шептицького, який енергійно протестував проти політики пацифікації і підтримував політику нормалізації. Шептицький виступав проти екстремістських дій, не схвалюючи ні теракти ОУН, ні політику комуністів. Проте його діяльність стримувало протистояння з єпископом Г. Хомишиним і Василіанським орденом, які не бачили специфіки діяльності греко-католицької церкви в Україні.

Православна церква налічувала до 2 млн віруючих. У 1924 р. під тиском польського уряду вона розірвала зв'язки з Московським патріархатом і проголосила автокефалію.

У 1918 р., скориставшись розпадом Російської та Ав-стро-У горської імперій, частину українських земель (Ізмаїльський, Акерманський, Хотинський повіти Бессара-бії. Північну Буковину) окупувала Румунія. Режим тут був жорстокішим, ніж у Польщі: до 1928 р. на цих територіях тривав воєнний стан. Українців (500 тис. осіб) проголосили «зукраїнізованими румунами» і намагалися насильно їх асимілювати. Українські школи були закриті або румунізовані, українська преса заборонена. На румунський взірець змінювалися прізвища.

У 1927 р. почалася деяка лібералізація режиму, що дало змогу активізувати громадське життя. Як і в Польщі, суспільно-політичний рух розвивався трьома напрямами: 1) легальним; 2) комуністичним; 3) націоналістичним. Найважливішою серед легальних була Українська національна партія (УНП) на чолі з В. Залозецьким. Завдяки її діяльності українці здобули кілька місць в румунському парламенті, в уряді створили відомство у справах національних меншин. Комуністи Буковини приєдналися у 1926 р. до Компартії Румунії та діяли нелегально, виступали за приєднання Буковини до УСРР.

Націоналісти не були організаційно оформлені, використовуючи для своєї діяльності спортивне товариство «Мазепа» і студентське «Залізняк». У 1938 р. в Румунії була встановлена військова диктатура, партії та організації розігнано.

 336 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст

Дещо кращим, ніж у Румунії та Польщі, було становище українців у Чехо-Словаччині. Закарпаття в Чехословацькій державі мало статус окремого краю і називалося Підкарпатська Русь (згодом Підкарпатський край). Край займав 9% площі Чехо-Словаччини, а його населення — 5% населення країни. У 20-ті роки тут була проведена аграрна реформа: 2/3 земель отримали чеські військові колоністи, 29 тис. га було розподілено між 32 тис. господарств. Зарплата робітників була в 1,5—2 рази меншою, ніж у центрі країни.

Певні успіхи були у сфері освіти. Наприкінці 30-х років у Закарпатті існувало 483 початкові школи, у містах — 21 чотирирічна. Проте через відсутність вищих навчальних закладів українська культура не могла самодостатньо розвиватись.

Суспільно-політичні течії в Закарпатті мали значне національне забарвлення і відрізнялися своєю зовнішньополітичною орієнтацією: 1) русофіли («общество Духно-вича») вважали русинів частиною єдиного російського народу; 2) «мадярони» доводили, що карпатороси — це окрема національність і прагнули приєднати край до Угорщини; 3) народовці (українофіли) на чолі з Августи-ном Волошиним пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і «мадяронами», вимагали автономії Закарпаття; 4) комуністи, які входили до легальної Компартії Чехо-Словаччини, визнавали українську ідентичність Закарпаття, підтримували ідею приєднання до УСРР.

Наприкінці 30-х років центр західноукраїнського національного життя тимчасово перемістився до Закарпатської україни. Українське питання в Закарпатті стало центром європейської політики, за альтернативне його вирішення змагалися впливові зовнішньополітичні сили. Варіантів було три: 1) чехо-словацький; 2) угорський;

3) український створення окремої держави «Карпатська Україна». Після Мюнхенської угоди 1938 р., коли частина чехо-словацької території була передана Німеччині, празький уряд 11 жовтня 1938 р. надав автономію Карпаторуській державі, яка повинна була знаходитись у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду став А. Волошин.

Волошин Августин (1874—1945) — визначний український громадсько-політичний і державний діяч, президент Карпатської України. Народився у с. Каленичі Міжгірського району Закарпатської області у сім'] священика. Закінчив Ужгородську гімназію, навчався в богословській семінарії в Ужгороді, на теологічному факультеті Будапештського університету. З листопада 1897 р.

.„^українські землі між двома світовими війнами

337

викладач, у 1912—1938 рр. директор учительської семінарії в Ужгороді. Редагував єдину українську газету «Наука; з 1925 р.«Свобода». Був одним із засновників Руської Народної Ради (1918), потім Головою Центральної Руської Народної Ради. У 1922 р. виступив одним з організаторів Християнсько-народної Партії- У жовтні 1938 р. — державний секретар автономного уряду Карпатської України, створеного внаслідок міжнародних подій та під тиском українських політичних сил Закарпаття, а невдовзі — прем'єр-міністр. Після проголошення у березні 1939 р. незалежності Карпатської України був обраний Ті президентом. Після поразки військ Карпатської України від Угорської армії емігрував до Чехо-Словаччини, де працював в Українському Вільному Університеті, будучи деякий час його ректором. У травні 1945 р. заарештований радянською розвідкою і вивезений до СРСР. Страчений в Лефортівській тюрмі (Москва).

Претензії на Закарпаття висунула Угорщина. Згідно з рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні 2 листопада 1938 р. міста Ужгород, Мукачеве, Берегове переходили до Угорщини. Столиця Карпатської України була перенесена з Ужгорода до Хуста. Розпочалася українізація освіти й державних установ, були заборонені всі партії, крім урядової — Українського Національного об'єднання (УНО). 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, де УНО здобула до 90% голосів.

15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала республікою на чолі з президентом. Державною мовою визнавалась українська, барвами державного прапору синя і жовта. Президентом було обрано А. Волошина. Розпочалося створення організації національної оборони «Карпатської Січі». Волошин звернувся до Німеччини з проханням взяти Карпатську Україну під протекторат, але німці відмовилися, порадивши не опиратися угорській армії, яка 14 березня 1939 р. напала на Карпатську Україну. 40-тисячна угорська армія тиждень воювала з удесятеро меншою Карпатською Січчю. Загинуло 5 тис. закарпатців, угорцям вдалося окупувати все Закарпаття.

Незважаючи на короткочасність існування. Карпатська Україна стала яскравим епізодом у боротьбі за українську незалежність.

20—30-ті роки XX ст. були складними й трагічними У політичній історії України. У Східній Україні, де існувала УСРР, відбувалося становлення й утвердження тоталітарного політичного режиму з масовими репресіями, трагічною загибеллю мільйонів людей. Радянська політична система, яка сформувалася у ці роки, не передба-

 338

чала демократії та свободи, українська державність була лише формальною.

Західноукраїнські землі, перебуваючи у складі чужоземних держав, повною мірою відчували на собі політичне, економічне, соціальне, національне та релігійне гноблення.

Тим часом згущувалися хмари Другої світової війни. Україну чекали ще трагічніші події.

Запитання. Завдання

1. Які політичні чинники зумовили новий поділ українських земель після Першої світової війни і завершення національно-визвольних змагань українського народу в 1917—1920 рр.?

2. Як позначилась централізаторська політика Москви на внутрішньому і міжнародному становищі України?

3. На яких засадах у 20-ті роки формувався політичний устрій УСРР? Які політичні наслідки входження України до СРСР?

4. Охарактеризуйте ідейно-політичну боротьбу в 20—30-ті роки.

5. Які головні причини зумовили необхідність переходу до нової економічної політики? Що спричинило її кризу?

6. Які основні політичні аспекти українізації в 20-ті роки?

7. У чому сутність більшовицької політики коренізації в Україні?

8. Як відбувалося утвердження тоталітарного режиму в Україні?

9. Як відбувалося утвердження в Україні комуністичної монопар-тійної системи?

10. Яка роль репресивних органів у тоталітарному режимі в 20— 30-ті роки?

11. Яких змін зазнала діяльність громадських організацій у радянській політичній системі в 20—30-ті роки?

12. Які соціально-політичні наслідки для України мали форсована індустріалізація і насильницька колективізація?

13. Охарактеризуйте національно-визвольний рух в західноукраїнських землях у 20—30-ті роки.

14. Проаналізуйте політичну спрямованість політичних партій Західної України.

15. Які геополітичні зміни відбулися в західноукраїнських землях на початку Другої світової війни?

Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни (1939—1945)

Друга світова війна одна з найтрагічніших подій в історії людства. Почавшись 1 вересня 1939 р„ вона тривала довгих 6 років. У неї було втягнуто 61 державу, де проживало 80% всього людства. Воєнні дії велися на території 40 держав, воювали понад 110 млн осіб.

Україна найбільше постраждала з воюючих країн. Матеріальні збитки, завдані їй, становили 285 млрд крб. у довоєнному обчисленні. Без житла залишилося майже 10 млн осіб. На фронтах війни загинуло 3 млн українців. Ще більшими були жертви мирного населення. Загалом, у роки війни загинув кожний шостий українець. Більше 2 млн осіб було вивезено в Німеччину, 3,5 млн евакуйовано. Війна обійшлася Україні 14-мільйонними, демографічними втратами.

Історична доля розпорядилася так, що українцям довелося воювати у складі різних армій по обидва боки лінії фронту, сотням тисяч із них одночасно проти ^йголовніших ворогуючих сторін.

 340 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни...

11.1. Українське питання в європейській політиці напередодні та на початку Другої світової війни

Україна в планах нацистського керівництва

Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії, які, попри різний соціально-політичний устрій, виявляли однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли українській державності.

Роз'єднаність українських земель, що знаходились на перехресті геополітичних інтересів провідних дер-жа—учасниць Другої світової війни, робила Україну досить вразливою для зовнішньої агресії. Водночас українські політичні сили мали надію на певний реванш у боротьбі за свою незалежність. Проте український народ загалом не міг самостійно вирішувати своє національне питання. Його доля була в руках правителів інших держав.

СРСР, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина намагалися втримати підпорядковані їм українські землі, та, по можливості, приєднати нові. Англія, Франція, частково — СПІД. використовували Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною та СРСР. Німеччина, яка оголосила боротьбу за життєвий простір, не приховувала своїх претензій на українські землі як одного з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів.

Ще в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції в Лондоні Німеччина виступила з вимогою передати їй українські землі для «раціонального їх використання». Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її проведення (вересень 1938 р.) Гітлер представив пакет територіальних претензій до Чехо-Словаччини з боку Угорщини, Польщі, Румунії на території, де проживало українське населення. Після окупації частини чехо-сло-вацької території та утворення автономії Карпато-України, Німеччина вирішила розіграти «українську карту» за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку вимог ОУН щодо соборної України. Французький посол в Німеччині з цього приводу писав міністру закордонних справ Франції 15 грудня 1938 р.: «Що стосується України, то, здається, шляхи і засоби ще не розроб-

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ у 30-х - на початку 40-х років XX ст.

342 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни...

лені, але мета вже визначена створити велику Україну, яка стала б житницею Німеччини. Для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відняти частину території СРСР. У військових колах вже йдеться про похід на Кавказ і Баку... В оточенні Гітлера подумують про таку операцію, яка б у ширших масштабах повторювала операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії, СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у відповідний момент дипломатична підтримка та акції з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна».

6 січня 1939 р. Гітлер у розмові з міністром закордонних справ Польщі Ю. Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп наполягали на розгляді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Пруссією, акцентуючи одночасно на вирішенні української проблеми. Польський міністр не приховував, що його держава теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря. Надалі, у зв'язку з незговірливістю і непоступливістю польського керівництва, Гітлер 3 квітня 1939 р. підписує директиву про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня — «План Вайс» (план військового розгрому Польщі). 28 квітня Німеччина розірвала польсько-німецьку декларацію про ненапад.

Після цього ідеологічний апарат фашистської Німеччини та спецслужби звернули свій погляд на Галичину та деякі інші українські території, що знаходилися під контролем Польщі.

У цей час значно активізувалася ОУН, яка після вбивства в 1938 р. її керівника Є. Коновальця, розпалася на дві частини. Радикальні національні сили, очолювані С. Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. Прихильники А. Мельника вважали, що створення підпільної армії може викликати каральні заходи з боку Німеччини.

У серпні 1939 р. прихильники А. Мельника провели у Римі конференцію, на якій офіційно проголосили його керівником ОУН. 10 лютого 1940 р. прихильники С. Бан-дери організували конференцію у Кракові, на якій відкинули рішення Римської конференції та оголосили себе законним керівництвом ОУН, назвавши себе ОУНР (революціонери) або ОУНБ (бандерівці). Прихильників А. Мельника почали називати ОУНМ (мельниківцями). Цей розкол ослабив загальний рух за національну незалежність.

українське питання в європейській політиці... 343

Пізніше, у березні 1941 р. ОУНБ провела ще одне зібрання своїх прихильників, у постанові якого зазначалося, що ОУН бореться за суверенну об'єднану Українську державу, за звільнення «поневолених Москвою народів Східної Європи та Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СРСР». Орієнтація керівництва ОУН на Німеччину, на боротьбу з СРСР, як пише один з відомих теоретиків українського націоналізму Ю. Пундик, випливала з тогочасного погляду всього українського загалу, з його надій на те, що в конфлікті з СРСР Німеччина неминуче змушена буде визнати український фактор і національні прагнення українців. Виходячи з цього, всі зусилля Проводу ОУН, як зазначалось в меморандумі ОУН у квітні 1941 р., були «направленні на переконання німецького уряду... офіційно визнати самостійність і соборність України й допустити українців до війни проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини».

Уже після нападу Німеччини на Польщу абвер (військова розвідка Німеччини) отримав наказ влаштувати під виглядом «повстання» в українських і білоруських районах масову різанину серед проживаючих там поляків і євреїв, а потім розпочати формування «незалежного українського об'єднання». 10 вересня 1939 р. гітлерівське керівництво поширило звернення до населення Західної України, в якому йшлося про плани створення «незалежної держави» під протекторатом Німеччини. Ця ідея простежується в кількох документах фашистської Німеччини, в яких йшлося про розчленування «російського простору на 4 держави»: розширену в східному напрямі Фінляндію, розширену за рахунок білоруських земель Балтію, самостійну Україну, Кавказ як федеративні держави під німецьким управлінням.

29 квітня 1941 р. була протокольне представлена організаційна структура економічного розділу плану «Барба-росса» під кодовою назвою «Ольденбург». Для реалізації плану затверджувалося чотири інспекції, в тому числі дві інспекції по Україні, які охоплювали всі її великі міста.

В оточенні Гітлера побутували різні погляди щодо поведінки Німеччини на окупованих територіях. Рейхсляй-тер Розенберг зі своїми прибічниками вважав за доцільне давати обіцянки у сфері культури, виявляти повагу до історичної свідомості українців, навіть дозволити університет у Києві. Натомість рейхсмаршал Герінг переконував, що Німеччина повинна передусім забезпечити собі прожиток за рахунок України, а все інше не головне. У листі до Муссоліні від 21 червня 1941 р. Гітлер писав:

 344 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни...

«Передусім я сподіваюся, що нам... вдасться забезпечити в Україні на тривалий час загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам в майбутньому». Все цинічнішими ставали плани нацистської верхівки після перших успіхів на німецько-радянському фронті. На нараді в ставці 16 липня 1941 р. Гітлер так «обґрунтував» необхідність запровадження нового адміністративно-територіального розподілу на окупованій території: «Тепер перед нами стоїть завдання: розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти, по-перше, панувати над нею; по-друге, управляти нею;

по-третє, експлуатувати її».

Стосовно населення СРСР він був ще категоричнішим:

«Якщо ми будемо навчати росіян, українців, киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас. Освіта дасть більш розвиненим з них можливість вивчати історію, оволодіти історичним досвідом, а звідси — розвивати політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для наших інтересів... Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання в галузі географії може бути обмежене однією-єдиною фразою «столиця рейху Берлін». Математика і все інше подібне абсолютно не потрібні».

Укладення пакту про ненапад та інших документів між СРСР і Німеччиною

У відповідь на ультимативні територіальні претензії Німеччини до Польщі англійський прем'єр Н. Чемберлен 31 березня 1939 р. запевнив палату громад у .повній підтримці польського уряду. 13 квітня 1939 р. Англія заявила про надання гарантій Греції та Румунії. Аналогічно вчинив і французький уряд. Це, очевидно, було зроблено для того, щоб налякати Німеччину, примусити її до переговорів з Англією. Проте Гітлера мало непокоїли «гарантії» Чемберлена, тим більше що «медовий місяць» англо-німецької згоди давно минув, особливо після захоплення Праги. Керівники Англії, Франції почали з великою недовірою ставитися до нових пропозицій Німеччини. Це розуміло й гітлерівське керівництво. До того ж у дипломатичній грі 1939 р. з'явився новий елемент, особливість якого полягала в тому, що, за визнанням Гітлера, восени 1938 р. він вирішив розпочати зондаж можливос-

Українське питання в європейській політиці..

345

ті убезпечити Німеччину від «війни на два фронти» шляхом зближення з СРСР. Почавши обережно контактувати V сфері торгівлі навесні наступного року, німецька дипломатія з серпня вирішила частково ознайомити керівництво СРСР зі своїми політичними інтересами.

У далекосяжних планах Гітлера все одно передбачався напад на СРСР, про що можна зробити висновок на підставі його розмови зі швейцарським дипломатом Буркхардом 11 серпня 1939 р.: «Все, що роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід такий безглуздий і сліпий, що не може цього зрозуміти, я буду вимушений домовитися з росіянами. Потім я вдарю по Заходу й після його поразки об'єднаними силами обрушуся на Радянський Союз. Мені потрібна Україна...»

Перед тим як вдатися до вирішального кроку в Москві, Гітлер спробував отримати остаточну й конкретну відповідь з Лондона. Той промовчав, вважаючи, що угода з Гітлером за таких обставин не відповідає інтересам Великобританії та настроям громадськості.

Тим часом з березня 1939 р. в Москві між СРСР, Англією та Францією тривали безплідні переговори щодо політичних і військових питань, укладення конвенції у разі агресії з боку Німеччини. Негативну роль у них зіграв уряд Польщі, який заявляв, що поляки «не можуть в жодній формі обговорювати питання про використання частини національної території іноземними військами». Тільки наприкінці серпня 1939 р., після опублікування повідомлення про приїзд до Москви Ріббентропа, позиція Варшави дещо змінилася, але було вже надто пізно. 21 серпня 1939 р. Гітлер звернувся до Сталіна з послан;

ням, в якому йшлося, «що криза може вибухнути з дня на день», запропонувавши прийняти німецького міністра закордонних справ Ріббентропа для складання та підписання пакту про ненапад і відповідного протоколу. Сталін погодився, і 23 серпня 1939 р. були підписані договір про ненапад і таємний додатковий протокол.

Протоколом до пакту було визначено межі просування німецьких військ у разі їх вторгнення в Польщу, а також сферу обопільних інтересів у Східній Європі. Підписання секретного додаткового протоколу радянськими керівниками спричинило негативні міжнародні наслідки. Виникало враження, що Сталін і його оточення розраховували на тривалу співпрацю з фашистською Німеччиною, на можливість з її допомогою вирішувати проблеми світової політики. Вершиною цього процесу став договір

 346 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни...

про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною від 28 вересня 1939 р. та декілька таємних додаткових протоколів до нього, підписаних Молотовим і Ріббентропом. У них Німеччина і СРСР зобов'язувались не допускати на своїх територіях польської агітації, інформувати одна одну про доцільність вжиття для цього певних заходів. Можливо, що ця домовленість стала підставою для знищення навесні 1940 р. у Катині та інших місцях десятків тисяч польських офіцерів і представників інтелігенції. З політичної та правової точки зору радянсько-німецькі домовленості були оцінені лише в роки «перебудови» в СРСР.

Початок Другої світової війни

Друга світова війна почалася вторгненням німецьких військ 1 вересня 1939 р. в Польщу. Великобританія та Франція, зіткнувшись з небажанням Гітлера йти на нову змову та побоюючись остаточно втратити авторитет серед народів світу, 3 вересня 1939 р. оголосили війну Німеччині. Опір Польщі було зламано за 2 тижні, а її союзники не поспішали з допомогою. На Заході почалася так звана «дивна війна». Це визначення належить французькому журналісту. Р. Доржелесу, який так назвав у жовтні 1939 р. свою кореспонденцію з фронту, де за відсутності бойових дій сиділи в добре укріплених спорудах біля р. Рейн на лінії «Мажіно» французькі та англійські війська. Уряди цих країн очікували зіткнення військ Німеччини і Радянського Союзу.

Усі учасники цієї війни намагались задовольнити насамперед свої інтереси: якщо фашистські країни мали намір силою завоювати «життєвий простір», то інші західні держави прагнули також силою втримати раніше захоплене. Надалі характер Другої світової війни змінювався. При цьому політичні цілі з фашистського блоку держав залишались такими ж, а методи і способи ведення війни ставали все більш антигуманними і варварськими. Боротьба держав і народів, які протистояли фашистсько-мілітаристському блоку, набирала справедливого, визвольного характеру. Величезне значення у цьому процесі мала боротьба народних мас. Наростання її перетворило Другу світову війну на антифашистську, визвольну, справедливу війну з боку держав антигітлерівської коаліції.

Україна в перші роки Другої світової війни

347

11.2. Україна в перші роки Другої світової війни

Західні землі України під німецькою та угорською окупацією

Згідно з таємним протоколом до пакту про ненапад між Німеччиною і СРСР, а також договором про дружбу й кордон із таємними додатковими протоколами до нього частина українського населення (приблизно 550 тис. осіб) у Лемківщині й Холмщині опинилася на окупованій німцями території. Генерал-губернатор окупованих Німеччиною польських земель Ганс Франк оголосив спеціальний указ Гітлера, за яким ця територія ставала німецькою колонією з наданням її населенню мінімальних прав. Частина прорадянськи налаштованих жителів перейшла на території, зайняті радянськими військами, а туди з Галичини переселились (при вступі Червоної армії) до 20—ЗО тис. людей, які не могли змиритися з радянським режимом.

Незадовго до приходу німців з ініціативи ОУН на Лемківщині та Холмщині виникли десятки комітетів самозахисту. Навесні 1940 р. вони створили в Кракові Український координаційний комітет (УКК), перейменований потім в УЦК, а його головою обрали відомого громадсько-політичного діяча Володимира Кубійовича. ЦК взяв на себе обов'язки щодо нагляду за хворими, немічними людьми і безпритульними дітьми, організації служби охорони здоров'я, освіти, надання допомоги військовополоненим, представництва інтересів українців, які працювали в Німеччині. У Кракові було засновано видавництво української преси. Більшість членів ОУН активно співпрацювала з УЦК. Після нападу Німеччини на СРСР і окупації Галичини УЦК поширив свою діяльність і на цей регіон. Під час війни ця організація захищала ^Ціально-економічні інтереси українців в генерал-губернаторстві.

Карпатська Україна перебувала під окупацією Угорщини, уряд якої так і не виконав обіцянки щодо автоно-м1! українських земель. Більше того, він почав тотальний наступ на українофілів: сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, більше ЗО тис. осіб переселились у Галичину (до окупації її німцями). Були заборонені всі україн-ськ1 організації, в тому числі «Просвіта». Розуміючи, що повну мадяризацію (асиміляцію угорцями) здійснити не

348 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни.

вдасться, угорський уряд обрав русофільський варіант. Основними провідниками такої політики стали місцеві діячі — давнішні прихильники будапештського уряду Андрій Бродій і Степан Фенцик.

Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона зберегла край від нацистської неволі, від спустошення, якого зазнала більша частина України. Однак вона не зберегла життя понад 100 тис. євреїв краю, більшість з яких загинула в нацистських таборах смерті.

Возз'єднання Західної України з Українською РСР

Воєнні дії, що розгорнулися на польській землі, приголомшили світ. Англійський генштаб вважав, що Польща протримається не менше півроку, але німецькі війська вже 8 вересня 1939 р. підійшли до Варшави. Основні сили польської армії вже були розбитими, а 15 вересня німці взяли Люблін і підійшли до Бреста.

Радянський Союз не поспішав із введенням своїх військ на територію Польщі, хоча німецька сторона наполягала на цьому. Більше того, на вимогу, щоб СРСР якнайшвидше повідомив про дату введення своїх військ, було дано відповідь, що воно матиме таке обґрунтування: ^| Червона армія виступить на захист населення Західної України і Західної Білорусі від німецької агресії. Це свідчило, що Радянський Союз намагається уникнути негативних для себе наслідків у разі захоплення польських територій (оголошення війни СРСР Польщею, а потім Англією та Францією). Німецька сторона активно продовжувала експлуатувати «українську тему», поширюючи через свої інформаційні служби, дипломатичні канали повідомлення про неспокійне становище серед українського населення.

Певною мірою то була правда. Адже з початком війни загострилася взаємна ненависть між поляками та українцями. Почастішали сутички між озброєними формуваннями українців, польськими військовими частинами та поліцією. Найзапекліші сталися в районах Львівського і Волинського воєводств. З наближенням радянських військ і ослабленням польських збройних сил жертвами все частіше ставали поляки: насильство породжувало насильство.

Уранці 17 вересня 1939 р. від імені уряду СРСР польському послу в Москві Гржібовському було зачитано но-

укоаіна в перші роки Другої світової війни

349

в якій йшлося, що Польська держава та її уряд перестали існувати. У зв'язку з такою ситуацією радянський уряд віддав розпорядження військам взяти під захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусі. Того ж дня радянські війська перейшли польський кордон. Над українськими містами й селами з повітря було розкидано заздалегідь підготовлені 120 тис. листівок, які містили заклики: забирайте в свої руки панську землю, скидайте владу поміщиків, беріть владу в свої руки, вирішуйте самі свою долю...

Тим часом головком польської армії маршал Р. Сміг-ли наказав усім боєздатним частинам і підрозділам відійти на територію Станіславського (нині Івано-Франківська область) воєводства, ближче до румунського та угорського кордонів, куди і відбув уряд Польщі з президентом І. Мосцицким. Тут їх застало повідомлення про перехід радянсько-польського кордону Червоною армією. Було прийнято рішення про евакуацію державних і збройних сил через Румунію й Угорщину та оголошено наказ Р. Смігли: «З більшовиками не битися, хіба тільки у разі нападу з їх боку або спроби роззброєння частин ». Наприкінці тієї ж доби головком польської армії та уряд Польщі подалися через територію Румунії та Угорщини до Франції.

Жителі Західної України по-різному зустріли радянські війська, виявляючи радість з приводу об'єднання українських земель, сподіваючись на соціальні зміни. Водночас інформація про сталінські репресії вселяла страх, відчуття невпевненості. Особливу настороженість виявляли інтелігенція, представники українських політичних партій.

Для правового оформлення політичного статусу приєднаних земель радянське керівництво у жовтні організувало вибори до Українських Народних зборів і самі Збори, які прийняли рішення просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до СРСР, а вже потім — до УРСР. З політичної точки зору ті події однозначно оцінити непросто. Будучи ще одним кроком до соборності українських земель, вони, як і приєднання в 1940 р. Буковини, не стали актом демократичного самовизначення народу, а наслідком таємних домовленостей двох диктаторських режимів.

22 вересня 1939 р. представники Німеччини й СРСР визначили демаркаційну лінію для військ обох країн, відповідно до умов таємного протоколу від 23 серпня 1939 р., і частини Червоної армії вступили в раніше

 350 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни

•тичні процеси в Україні в період німецької окупації

351

зайняті німцями Стрий, Дрогобич, Борислав і Самбір. Згідно з договором Люблінське воєводство і частина Варшавського відійшли під контроль окупаційних властей Німеччини, а Литва СРСР. Розмежування Польщі повністю відповідало «лінії Керзона», тобто рішенням Вер-сальської конференції від 8 грудня 1919 р. За те, що в зоні впливу СРСР опиняться Дрогобич і Борислав, він обіцяв поставити Німеччині нафтопродукти обсягом річного виробництва в цьому районі.

2 жовтня 1939 р. почалося виведення сторонами своїх військ з територій, передбачених таємним додатковим протоколом від 28 вересня 1939 р. На німецькому боці залишалися Холмщина, Шдляшшя, Посяння, Лемківщина.

Відповідно до домовленості з румунським урядом 28 червня 1940 р. Червона армія перейшла Дністер і встановила нові кордони. Радянському Союзу було передано Бессарабію, анексовану Румунією в 1918 р., в результаті чого створено Молдавську РСР. Західна Буковина з Хотинським районом Бессарабії утворили Чернівецьку область у складі У РСР. Два південних райони Бессарабії Акерманський та Ізмаїльський увійшли до складу Одеської області. Тільки українське населення Австро-Угорщини залишилося поза єдиним українським державним утворенням в складі СРСР.

Унаслідок цих процесів населення України збільшилося на 8 809 тис. осіб і до початку війни (червень 1941 р.) становило 41 657 тис. осіб, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.

На території західних областей нова влада почала утверджувати порядки, що існували в СРСР. Здійснювалась націоналізація банків і промисловості, конфіскація поміщицьких земель, реорганізація системи народної освіти. Паралельно працювало відомство Л. Берії, розпочавши нищення «класових ворогів»: поміщиків, «буржуазних» фахівців, українських націоналістів, депортацію «політичне неблагонадійного» населення в Казахстан, Красноярський край та інші місця. Із Західної України і Західної Білорусі було депортовано 318 тис. сімей, або 1 173 170 осіб (10% населення). Під забороною опинилися українські політичні партії. На керівні посади призначались вихідці зі східних областей.

Атмосфера політичного терору та репресій швидко переконала населення західноукраїнських земель, що таке возз'єднання майже нічим не відрізняється від іноземної окупації.

І

11.3. Політичні процеси в Україні в період німецької окупації

Напад фашистської Німеччини на СРСР. Утворення антигітлерівської коаліції

На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз, мотивуючи це необхідністю завдати «превентивний» удар. За багатьма критеріями СРСР ви^ явився неготовим до відсічі гітлерівцям. В результаті Червона армія і радянський народ зазнали в перші місяці війни колосальних втрат: 1200 літаків, до 1 млн солдат, з них 724 тис. полоненими. Німцям дісталися і значні трофеї: 6,5 тис. танків, 7 тис. гармат і мінометів, величезні запаси пального і боєприпасів.

Війну СРСР оголосили уряди Італії, Румунії, Словаччини, Хорватії, Фінляндії, Угорщини. В першому стратегічному ешелоні фашистського угруповання нараховувалося 5,5 млн військовослужбовців, до 4,3 тис. танків, штурмових гармат та мінометів, приблизно 5 тис. літаків, до 190 кораблів. Наступ німецьких військ і їх союзників відбувався трьома напрямами: Північним (Балтія, Ленінград); Центральним (Білорусь, Москва); Південним (Україна).

На території України німці здобули значні перемоги, в основному, через некомпетентність Й. Сталіна і його найближчого оточення в управлінні військами: «Уманський казан» (серпень 1941 р.), де були оточені 6-та і 12-та армії Південного фронту; заборона Верховного головнокомандувача вивести війська з Київського виступу й подальше оточення 650-тисячного війська Південно-західного фронту;

невдалий наступ радянських військ з Барвенківського плацдарму під Харковом (травень 1942 р.), що спричинило оточення і захоплення в полон більшої частини військ; розгром угруповання радянських військ під Керчю (травень 1942 р.). Лише в цих операціях радянські війська втратили

12 армій; 1,2 млн бійців і командирів потрапили в полон.

Німецько-фашистські війська швидко просувалися углиб країни. До грудня 1941 р. вони контролювали територію з населенням до 80 млн осіб (42% населення СРСР), захопили 3,8 млн військовополонених, з них

1.3 млн. українців, і окупували майже всю Україну.

Радянський уряд зумів сконцентрувати значні зусил-•ия для розгрому військ гітлерівського блоку. До січня

352 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни

1942 р. утворилася антигітлерівська коаліція держав Декларацію, вироблену нею в січні 1942 р., підписали 26 країн, зокрема Англія, США, Польща, Чехо-Словач-чина, Канада, СРСР та інші. Мільйони людей взялися за зброю. Тільки українців воювало 4,5 млн осіб.

Окупаційний режим в Україні. ОУН і нацистське керівництво

Передчуваючи наближення війни, українські полії тичні сили сподівалися використати зіткнення воюючих сторін для здобуття української державності. Знаючи про це, німецьке командування не проти було мати їх на деякий час своїми союзниками. Ще до війни німецька пропаганда поширила фальшивку щодо своїх намірів створити «Велику Україну», до якої могли б увійти всі етнічні українські землі. Ця пропагандистська операція виявилася досить ефективною, бо навіть найрадикальні-ші українські політичні сили схилялися до думки про можливість співробітництва з німцями. Очевидно, тому;

вже 23 травня в меморандумі ОУН—Б до німецького уряду німецько-радянська війна була розцінена як умова звільнення України від більшовизму та побудови, Української держави. Однак німці зовсім не були заціка*':, влені в розширенні політичних можливостей українців.'" Навпаки, їх справжньою метою було розчленування території України, що підтвердилося на практиці: Закарпатті. опинилося під угорською окупацією, Буковина — під Румунією; Львівська, Тернопільська, Станіславська, Дрогобицька області були об'єднані в «дистрикт Галичина» й підпорядковані польському генерал-губернатору; з іншиз^і земель був утворений «Рейхскомісаріат «Україна». '^

Вперше їм довелося розкрити свої наміри після про^ голошення ЗО червня 1941 р. у Львові Національними^ зборами Акта про відновлення української державності. У заяві ОУНБ з цього приводу йшлося, що на західно-д українських землях формується українська влада, підпо-і рядкована українському уряду, який буде створено в Кя-.^ єві. Прем'єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Ціо^ акцію підтримав митрополит А. Шептицький. /1

Проголошення Української держави було важливий:

актом української політики, оскільки змусило німців розкрити свої плани щодо політичного майбутнього України, сприяло виробленню подальшої політичної так-| тики українських сил. ОУН розраховувала, що німіЙ

Політичні процеси в Україні в період німецької окупації

353

щвидше погодяться на проголошення Української держави ніж підуть на загострення відносин з українцями. Проте через кілька днів гітлерівці заявили: «Ми не союз-вики, а завойовники». Гестапо зажадало від Бандери офіційно анулювати відновлення державності. Після відмови Бандери це зробити, він і його найближчі соратники (в тому числі Я. Стецько) були заарештовані. З фронту були відкликані обидва батальйони «Легіону українських націоналістів» — «Роланд» і «Нахтігаль».

У руслі своєї стратегії — поставити німців перед фактом — обидві фракції ОУН планували організувати контроль місцевої адміністрації на окупованих українських землях. З цією метою вони, зібравши до 2 тис. своїх прихильників, розділили їх на похідні групи й відправили вслід за наступаючими німецькими військами вглиб території України. У процесі створення ними в населених пунктах місцевих адміністрацій вкотре загострилися суперечності між фракціями ОУН.

Непростою була ситуація в церковному житті. Православна церква на Волині розкололася на автокефальну й автономну. Перша виступала за відродження традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви) 20-х років, за незалежність українського православ'я, друга за церковну автономію України при збереженні зв'язків з московським патріархатом.

На той час в Україні виходило до 100 некомуністич-них газет, виникали літературні, наукові та громадські об'єднання. У жовтні 1941 р. прихильники Мельника виступили з ініціативою створення (в основному зі східних українців) Української національної ради, розраховуючи перетворити її згодом на урядовий орган. Жевріла надія, Що німці дозволять створити Українську самостійну державу, але ті мали інші плани. У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували та знищили більшість членів похідних груп ОУН—Б. 20 листопада 1941 р. була забороне-ва діяльність Унради. У грудні було заарештовано й розстріляно працівників редакції газети «Українське слово». Арешти проводилися у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Рівному та інших містах України. "УЛО знищено понад 40 керівних діячів ОУН—М, звільне-ио з органів управління і поліції їх прихильників.

. ОУНівців допускали тільки до нижчих ланок управління, тимчасових посад і охоронних функцій. Ставало ясн0' Що ніякого самостійного державного утворення в "країні німці не допустять. Це змусило керівництво ОУН лереглянути свою політику, змінити тактику, форми

12 1-126

354 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни...

і методи діяльності. Відповідно постало питання: проти кого боротися — сталінської системи, яка вже принесла багато страждань українцям через масову колективізацію, голодомор, проти нацистського «нового порядку» з його жорстокістю, чи розпочати боротьбу, явно безви-грашну, проти гітлеризму і сталінізму одночасно. Більшість обрала останній варіант. 14—15 серпня 1942 р. в Києві відбувся з'їзд українських самостійників, який прийняв рішення про те, «що настав час... нищити німецьку систему... протистояти німецькій силі».

Між тим становище в Україні ускладнювалося. Вже ні в кого не було сумнівів, що вона стала одним з перших об'єктів німецької колоніальної експансії. У серпні 1941 р. німці створили рейхскомісаріат України, до якого входили Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавської області, а з 1942 р. вся Полтавщина та Запоріжжя. Ця територія охоплювала 340 тис. кв. км з населенням 17 млн осіб. Управляв нею Еріх Кох, відомий своєю жорстокістю та особливою ненавистю до слов'янських народів. Рейхскомісаріат формально підкорявся міністерству східних окупованих територій (Розенберг). Він ділився на «генеральбецирки» на чолі з генерал-комісарами, а ті — на «крайзи», очолювані гебітскомісарами. Місцевою адміністрацією були районні міські управи та сільські староства. Українська поліція підкорялася німецькій цивільній владі. Столицею Рейхскомісаріату стало м. Рівне. Галичина була передана Генеральному губернаторству Польщі; Буковина і частина Південно-Східної України, у тому числі Одеса, Румунії, отримавши назву Трансністрія. Загалом під румунською окупацією опинилося 10% української території (за німецько-румунським договором від 19 серпня 1941 р.). Харків та інші території України перейшли в безпосереднє підпорядкуванняя німецької армії. На цій підставі німецьке керівництво заявило, що України не існує, це лише географічне поняття.

Німецьке керівництво створило в Україні 50 єврейських гетто й понад 180 концентраційних таборів. За кілька місяців окупації було знищено 850 тис. євреїв. За роки війни в Україні загинуло 1,3 млн військовополонених.

Україна під час окупації була нагло пограбована:

85% надходження продуктів з окупованих територій до рейху було з України. У зв'язку з цим навіть не були розпущені колгоспи, оскільки вони полегшували пограбування села. Робочу силу (остарбайтерів) для себе Німеччина брала теж в основному з України (2,3 млн осіб).

На території України у роки війни діяло чотири політичні сили: німецька окупаційна влада, радянський під-

Політичні процеси в Україні в період німецької окупації

355

пільний і партизанський рухи, самостійницький підпільний та партизанський рухи, які боролися не тільки проти фашистів, а й між собою. Час від часу зверталися із заявами до німецького уряду, української громадянськості уряд Української Народної Республіки в екзилі, гетьманський рух П. Скоропадського, але відчутного впливу на політичні процеси їх діяльність не мала. Єдиним легальним представницьким органом була Українська національна рада, яка намагалася обстоювати інтереси українців, але німецька влада не мала наміру рахуватися з нею. Частіше вона зважала на дії Українського центрального комітету, який очолював В. Кубійович (Краків), у складі якого діяв Український земельний комітет. У липні 1944 р. представники всіх частин України створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) — перший уряд самостійницького підпілля, який об'єднав політичні сили, що сповідували суверенність Української держави. УГВР проголосила себе «єдиним керівним органом українського народу, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави». Головою Генерального секретаріату УГВР був Роман Шухевич.

Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур; 1907— 1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925 р. В'язень польських тюрем і концтабору (1934—1937). Після політичних змін у Чехо-Словаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні ^Карпатської Січі». Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН—Б. У 1941 р. фактично командував батальйоном 'Нахтігаль;

потім служив у 201-му батальйоні в Білорусі. Взяв активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р. став Головним командиром УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою піді Львовом.

Навесні 1943 р., після поразки під Сталінградом, нацистські власті прийняли рішення набрати в свою армію ненімецьких жителів західних українських областей. Губернатор Галичини О. Вехтер звернувся в УЦК з пропозицією сформувати українську дивізію в складі німецької армії. Після узгодження з ОУН—Б, В. Кубійович погодився з пропозицією, маючи надію на те, що це, з одного боку, поліпшить ставлення німців до українців, а з іншого, вважаючи неминучою поразку німців, — підготує кістяк майбутньої армії у разі проголошення державності України. Все вище командування дивізією мало бу-

 356 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни...

ти німецьким такою була установка Гіммлера, а сама дивізія не повинна називатися українською, а галицькою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, то їх виявилося до 82 тис. осіб, 13 тис. стали солдатами дивізії СС «Галичина». Крім бійців галицької дивізії, в німецькій армії служили й інші українці. Були вони і в румунській, угорській, а також польській, американській та канадській арміях. Приблизно 2 млн українців воювало на радянському боці. Такою у роки Другої світової війни виявилася доля багатостраждального українського народу.

Політичні процеси в Україні в період німецької окупації

357

ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПІЛЛЯ

Створення УПА

партизанський рух.

У роки війни в Україні одночасно діяли підпільний і партизанський рухи, організовані радянським урядом, а також підпільний рух опору, створений та спрямовуваний ОУН на боротьбу з окупаційними силами за здобуття незалежності України. Радянське підпілля і партизанський рух почали створюватися відповідно до директиви ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р., постанови ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ». ЗО травня 1942 р. Державним комітетом оборони країни був створений центральний штаб партизанського руху, а у липні 1942 р.штаб партизанського руху в Україні, яким керував Т. Строкач.

Найпомітніший слід в історії партизанської боротьби залишив путивльський загін, який згодом виріс у з'єднання під командуванням С. Ковпака. З'єднання пройшло рейдами по Україні 15,4 тис. км., громило на своєму шляху гарнізони, військові частини, залізничні мости і автошляхи. У Чернігівській області діяло з'єднання на ?| чолі з О. Федоровим, в Поліссі й Правобережжі з'єднання О. Сабурова. За рішенням Українського штабу партизанського руху на території Сумської та Брянської областей з декількох загонів було створено з'єднання під командуванням М. Наумова. У Західній Україні діяли також диверсійно-розвідувальні загони Д. Медведєва, Ю. Себесяка та інші. Тільки влітку й восени 1943 р. партизани України знищили більше 20 тис. окупантів, розгромили 35 німецьких гарнізонів, підірвали 158 ешелонів з військовим вантажем.

З нападом фашистської Німеччини на СРСР близький до петлюрівського уряду УНР (перебував у Варшаві) Тарас Бульба-Боровець сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ» з метою очищення цього регіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т. Бульба-Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся і Волині. У 1942 р. члени ОУН—Б і ОУН—М створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року ОУНБ вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До неї увійшли підрозділи Боровця (Тараса Бульби), загони ОУНБ і ОУНМ, частина поліції. Навесні 1943 р. ОУНБ переформувала свої військові частини під єдиним керівництвом, прийнявши назву УПА (Українська повстанська армія). Очолив УПА з серпня 1943 р. український офіцер, керівник розформованого загону «Нахтігаль» Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

У середині 1943 р. загони УПА роззброїли та нейтралізували групи «Поліської Січі» та частини (ОУНМ). Залишки загонів «Поліської Січі» були перейменовані в Українську народну революційну армію ( УНРА ) і продовжували боротися проти червоних партизан й німців до кінця 1943 р., коли Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий в концентраційний табір Заксен-гаузен. Наприкінці 1943 р. УПА стала єдиною військовою організацією, яка боролася проти німців і більшовицьких партизанів. Загони УПА під назвою Українського народного самозахисту, сформовані у Волині й Галичині, в серпні 1943 р. розбили з'єднання Ковпака під Деляти-ном під час Карпатського рейду. УПА виросла у велику армію. Вона дислокувалася на Поліссі, Волині й Галичині. У 1943—1944 рр. її чисельність становила приблизно 40 тис. вояків.

У липні (11—15 липня ) 1944 р. з ініціативи ОУН—Б, неподалік від Самбора (Галичина), таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних організацій Західної України (крім ОУН—М) і створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). У прийнятих резолюціях містився заклик до більшої терпимості до ідеологій, відмінних від ідеології інтегрального націоналізму. УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднуватися проти Москви.

УПА не тільки виступала проти нацистів і більшовики, але й проти польської Армії Крайової (АК), яка прагнула контролювати Волинь, Полісся, Холмщину. ОУН вваляла за необхідне виселити поляків з територій, де компактно проживала більшість українців. Суперечності були Дуже гострі. Сталося так, що замість боротьби з окупаційними нацистськими військами відбувалося взаємознищен-вя ДЮдей української та польської національностей.

 358 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни...

11.4. Звільнення України від окупації. Закінчення Другої світової війни та її політичні наслідки для України

Звільнення України та завершення бойових дій у Європі

Звільнення України від окупації та об'єднання українських земель пов'язане з корінним переломом у Другій світовій війні. Він почався перемогою радянських військ під Сталінградом, подальшим розгромом німецьких військ під Курськом і Орлом (липень 1943 р.), капітуляцією Італії перед союзниками й італо-німецьких військ в Африці.

16 грудня 1942 р. війська Воронезького та Південно-Західного фронтів перейшли в наступ, 18 грудня почалося звільнення населених пунктів Луганської області. Під час великих наступальних операцій були звільнені:

23 серпня 1943 р. Харків, 8 вересня Донецьк, 6 листопада Київ. 24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні. Найскладнішими воєнними операціями в Україні були: Корсунь-Шевченківська (25 січня — 17 лютого 1944 р.), Кримська (квітень — травень 1944 р.), Яссо-Кишинів-ська (серпень 1944 р.). У липні 1944 р. під Бродами радянські війська розбили вісім німецьких дивізій і серед них — дивізію СС «Галичина», чисельністю до 10 тис. вояків. З них приблизно 5 тис. вдалося вирватися з оточення, згодом частина з них потрапила в УПА. Для українського народу ця битва була однією з найтрагічніших, оскільки по обидва боки фронту опинилися представники однієї національності. 27 липня 1944 р. був звільнений Львів. На заключному етапі, під час Карпато-Ужгородсь-кої операції в жовтні 1944 р., було завдано важкої поразки групам фашистських армій «Північна Україна» і «Південна Україна»; 27 жовтня 1944 р. був звільнений Ужгород, а наступного дня вся Закарпатська Україна. У 1944 р. розпочався закордонний похід радянських військ.

У серпні 1944 р. Румунія вийшла з фашистського блоку держав і перейшла зі своїми збройними силами на сторону держав антигітлерівської коаліції. У зв'язку з переходом радянськими військами радянсько-болгарського кордону 9 вересня 1944 р. жителі Софії підняли

Звільнення України від окупації. Закінчення Другої світової війни...

359

повстання, а згодом і Болгарія перейшла на сторону антигітлерівської коаліції. Далі німців було вигнано з Югославії, Словаччини, Угорщини, Австрії, Греції, Албанії. Особливо складним було становище в Польщі. За наказом емігрантського польського уряду, який перебував у Лондоні, 1 серпня 1944 р. у Варшаві почалося повстання під керівництвом Армії Крайової, яке тривало до 2 жовтня 1944 р. До нього приєдналися деякі частини Армії Людової (її дії спрямовувались Польською робітничою партією). Варшава була повністю зруйнована німцями. У боях загинуло до 200 тис. повстанців і жителів міста. Варшава і західні землі країни були звільнені радянськими військами тільки в січні 1945 р. під час Вісло-Одерсь-кої операції. У Будапештській операції була звільнена Угорщина, 9 травня 1945 р. — Прага.

У червні 1944 р. до активних бойових дій радянських військ на Європейському континенті долучилися союзники СРСР — Англія і США. 6 червня 1944 р. союзні війська висадилися на півночі Франції, в Нормандії для здійснення операцій «Оверлорд» (повелитель) — форсування протоки Ла-Манш. Через два тижні на півдні Франції (у м. Марселі) проведено операцію «Енвіл» (ковадло). Війна на два фронти, чого особливо побоювалося гітлерівське керівництво, для Німеччини почалася тільки в 1944 р.

На завершальному етапі війни в Європі радянськими військами була проведена Берлінська операція (16 квітня — 8 травня 1945 р.). Кульмінацією битви став штурм рейхстагу. 2 травня 1945 р. гарнізон Берліна склав зброю, а 8 травня в передмісті Берліна — Карлхорсті — в присутності представників командування союзних держав було підписано Акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини. Так завершилася небувала за своїми масштабами і жорстокістю кровопролитна війна в Європі.

Початок відбудови

народного господарства України

та протистояння ОУН—УПА радянському режиму

Зі звільненням України розпочалася відбудова зруйнованого війною господарства. Основні зусилля були зо-^реджені передусім на відновленні роботи шахт, рудни-^в, електростанцій, промислових підприємств. Було вжито заходів для повернення фахівців народного господарства в Україну, демобілізації їх з армії. Значні матеріальні й трудові ресурси були спрямовані з усіх регіонів

360 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни...

СРСР в Україну. На селі відновлювалися колгоспи, радгоспи, МТС.

«Досить складним було становище в Західній Україні. Керівники ОУН—УПА, усвідомлюючи неминучість перемоги СРСР, передбачали, що скоріше всього німці вступлять в контакт із західними державами, щоб уникнути радянської експансії. Такі думки спонукали їх до необхідності боротьби з більшовиками. На цій підставі ОУН— УПА організувала широку агітаційно-пропагандистську роботу під гаслом «за самостійну Україну без більшовиків і москалів», всіма силами протидіяла мобілізації місцевого населення в радянську армію, його депортації, розправі з греко-католицькою церквою. Використовуючи терор проти партійно-радянських працівників, правоохоронних органів, командного складу радянської армії, ОУНУПА прагнула показати свою силу і вселити страх у населення розплатою за підтримку радянської влади.

В результаті населення західноукраїнських земель зазнало важких випробувань. Жертвами диверсій та бойових зіткнень стали тисячі мирних мешканців. Крім того, сподівання керівництва ОУН—УПА на перемогу у боротьбі з радянською владою виявилися марними.

Політичні наслідки Другої світової війни

Після закінчення Другої світової війни переважна більшість українських земель опинилася у складі однієї держави — УРСР.

Україна вперше офіційно увійшла в світове співтовариство, що було засвідчено рішенням міжнародних конференцій держав антигітлерівської коаліції в Ялті й Потсдамі, її участю в заснуванні 00Н та іншими міжнародними акціями.

Перемога над нацистською Німеччиною, незважаючи на величезні людські жертви та матеріальні збитки, породила в українському народі сподівання на майбутнє поліпшення життя. З відновленням радянської влади закінчився період невизначеності для населення, яке під час війни перебувало на окупованій території. Встановлення на місцях командно-адміністративної системи поклало край сподіванням на краще життя. Очікування українців на соціально-політичні зміни, демократизацію суспільного життя, ліквідацію колгоспної системи, «пом'якшення» ідеологічного режиму не справдилися. Більше того, багатьох людей було піддано утискам бері-

Звільнення України від окупації. Закінчення Другої світової війни...

361

ївських каральних органів, під підозрою знаходилися майже всі, хто перебував на окупованій території (обмеження стосувалися щодо прийому на роботу, зарахування у вищі навчальні заклади, просування по службі тощо). Жорстокі репресії, табори Гулагу очікували значну частину військовополонених. Як покарання за «нелояльність» була застосована масова депортація національних меншин. Зокрема, в травні 1944 р. таку акцію було проведено в Криму, звідки виселили 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірмен.

З січня 1944 р. з Західної України була розпочата депортація осіб, підозрюваних у зв'язках з організаціями націоналістів: декількома етапами — 100 300 членів ОУН—УПА. Загалом цей період став відчутним для західноукраїнських земель, які, об'єднавшись нарешті зі своїми братами на Сході, опинилися водночас відгородженими від звичайної для них європейської політичної та культурної традицій. Незважаючи на це регіон отримав поштовх для модернізації та розвитку всіх сфер життя.

Український народ в роки Другої світової війни виявив неабиякі потуги в боротьбі з фашизмом, у намаганні вибороти свою державність. Розчленованість українських земель між різними державами, участь українців у їх збройних формуваннях, вимушеність воювати один проти одного ще раз переконала національні політичні сили у необхідності боротьби за створення незалежної Української держави.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте геополітичну ситуацію напередодні Другої світової війни і роль у ній України.

2. Які плани щодо України виношувала фашистська Німеччина?

3. Наскільки адекватними були сподівання лідерів ОУН на відродження Української державності за допомогою Німеччини? Простежте еволюцію їх поглядів з цього питання.

4. Які наслідки мала «радянізація» західноукраїнських земель?

5. Яку політику здійснював на Україні німецький окупаційний режим і яким було його ставлення до діяльності ОУНУПА?

6. Що єднало і чим відрізнялися бойові дії радянських військ та збройних формувань ОУН—УПА?

7. Охарактеризуйте головні політичні та соціально-економічні наслідки Другої світової війни.

 12.

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність (1945—1991)

Повоєнне півстоліття було надто складним в історичній долі українського народу. Особливості його політичного життя визначали різноспрямовані процеси і тенденції. Чи не вперше майже всі етнічні українські землі були зібрані в одній державі. Україна, хоч і частково, стала суб'єктом міжнародного права. У спрямуванні до індустріального суспільства розвилася й економіка. Але тоталітарний радянський режим послідовно винищував ненависне йому ідеологічне, політичне українство.

12.1. Посилення

сталінського диктату в Україні в повоєнні роки

Зміна геополітичного становища України

Міжнародна ситуація після Другої світової війни кардинально змінилася. Різко зросла політична вага і міжнародний авторитет країн-учасниць антигітлерівської коаліції. Світ розколовся на два ворогуючі табори країн

Посилення сталінського диктату в Україні в повоєнні роки

363

західної демократії і країн, в яких до влади з допомогою СРСР прийшли комуністи. У другій половині 40-х років між двома таборами розпочалася «холодна війна».

Важливу роль у відверненні загрози світової війни відіграла Організація Об'єднаних націй, створена у квітні 1945 р. УРСР виступила однією із засновниць 00Н нарівні з іншими державами. Після ізоляції, що продовжувалася понад двадцять років, вона знову вийшла на міжнародну арену.

Це було наслідком формального розширення у 1944 р. прав союзних республік у сфері зовнішніх відносин, що дало їм змогу укладати договори та обмінюватися дипломатичними й консульськими представництвами з іноземними державами. Але коли і в якій формі виступати республікам на міжнародній арені, вирішувала Москва. Так, протягом другої половини 40-х першої половини 50-х років УРСР дозволили вступити до таких міжнародних організацій, як Міжнародний союз електрозв'язку, Всесвітній поштовий союз, ЮНЕСКО тощо. Проте договір щодо Закарпатської України (червень 1945 р.), договір про радянсько-польський кордон (серпень 1945 р.) були укладені СРСР, а не УРСР, хоча безпосередньо торкалися її інтересів. Разом з тим УРСР підписала Паризькі мирні договори 1947 р. з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією, які були противниками СРСР у Другій світовій війні.

Вибірковість міжнародних договорів, суб'єктом яких виступала УРСР, була продиктована інтересами союзного керівництва. Такою політикою уряд СРСР мав на меті кількісно зміцнити радянську присутність у міжнародних дипломатичних зносинах, підтримуючи фікцію міжнародно-правового суверенітету союзних республік. Фактично Україна була позбавлена ініціативи у дипломатичних переговорах, самодостатності як при укладанні, так і виконанні укладених нею міжнародних договорів. Втім, інколи інтереси союзного керівництва збігались з інтересами України, наприклад, при возз'єднанні Закарпаття.

Наприкінці Другої світової війни сталінське керівництво вирішило використати природне прагнення українців до возз'єднання в єдиній державі з метою приєднання Закарпаття до СРСР. 28 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту звільнили Закарпаття від фашистської окупації, а 26 листопада 1944 р. у Мукачеві перший з'їзд народних комітетів Закарпатської України у своєму маніфесті постановив: «Воз'єднати Закарпатську Україну зі своєю великою матір'ю — Радянською Україною і вийти

Посилення сталінського диктату в Україні в повоєнні роки 365

зі складу Чехо-Словаччини». 29 червня 1945 р. у Москві був укладений договір між СРСР і Чехо-Словаччиною, в якому зазначалося, що «Карпатська Україна» возз'єднується згідно з бажанням її населення і на підставі дружньої згоди Договірних Сторін зі своєю споконвічною Батьківщиною — Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». У січні 1946 р., на території Закарпаття було запроваджено законодавство УРСР.

Після Другої світової війни нагальною стала проблема врегулювання територіальних питань з Румунією та Польщею. З Румунією, що зазнала поразки у війні, воно було вирішене Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р., який затвердив радянсько-румунський кордон, сформований на 28 червня 1940 р. Цим Румунія беззастережно визнала входження Північної Буковини і частини Бессарабії до УРСР.

На Ялтинській (1945 р.) конференції радянській делегації вдалося домовитися, що східний кордон Польщі пройде по так званій «лінії Керзона». У серпні 1945 р. між Польщею і СРСР було укладено відповідний договір, а в 1946 р. проведено демаркацію кордону. Так західноукраїнські землі були офіційно визнані територією УРСР.

Ще раніше, у вересні 1944 р., між Польським Комітетом національного відродження та урядом УРСР була укладена угода про переселення українців з Польщі до УРСР, а поляків з України до Польщі. У прикордонних з УРСР польських землях — Підляшші, Холмщині, По-сянні та Лемківщині (Закерзоння) — загальною площею 19,5 тис. кв. км споконвічне проживало 750 — 800 тис. українців. Угода формально передбачала добровільне переселення їх в Україну. Однак більшість українців не бажала покидати землі своїх предків, тому почалося примусове переселення (депортація) українців із Закерзоння. Людей зганяли з рідних земель на підставі того, що вони не були поляками. У цьому питанні комуністична влада Польщі співпрацювала з польським антикомуністичним озброєним підпіллям, вояки якого вночі оточували українські села, вщент спалювали оселі, вбивали жителів. Так, лише на Холмщині було ліквідовано 150 сіл і вбито 15 тис. українців. Уряд УРСР ніяк не реагував на такий розвиток подій.

Рішучий опір депортації українців з прикордонних районів чинили підрозділи УПА, але зупинити депортацію українців вона не змогла.

УКРАЇНСЬКА РСР у 2-й половині 40-х - 50-х роках ХХст.

366

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

Останнім актом цієї трагедії стада операція «Вісла», що проводилася з 28 квітня до кінця липня 1947 р. Шість відбірних польських дивізій чисельністю до ЗО тис., частини НКВС і приблизно 10 тис. чехо-словаць-ких прикордонників заблокували повстанців. Операція мала на меті не тільки знищити загони УПА в Закерзон-ні, але й остаточно виселити звідти українців. Загони УПА були розгромлені (загинуло до 3 тис. бійців), українське населення депортоване: 150 тис. українців невеличкими групами були розселені в західних та північних районах Польщі, до 4 тис. було запроторено до концтабору Явожно (поблизу Освенцима), де багато з них загинули, до 520 тис. вислано в УРСР. (У 1990 р. Сенат Польщі засудив операцію «Вісла» як злочинну акцію проти українського народу).

У лютому 1954 р. до складу УРСР був включений Крим, що здавна економічно і культурно тяжів до України. У 1944 р. сталінське керівництво депортувало з Криму 191 тис. татар, 15 тис. греків, 12,5 тис. болгар, 10 тис. вірмен, 1,1 тис. німців, огульно звинувативши їх у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами. Кримська АРСР була ліквідована. До Кримської області було розпочато організоване переселення людей переважно з центральних районів РРФСР. Народне господарство області було у занепаді. За всіма економічними показниками вона відставала від довоєнного рівня розвитку. Для тодішнього керівництва РРФСР Крим, відрізаний від основної території Україною, із зруйнованою війною економікою, був складною проблемою. За фактично унітарного державного устрою СРСР, коли незалежність окремих радянських республік була декларативною, всі принципові питання вирішувалися у Москві, у радянського керівництва визріла думка про адміністративне підпорядкування Кримської області УРСР. При цьому враховували територіальну близькість, тісні господарські, культурні зв'язки, економічну спроможність України дотувати Крим. Був використаний і відповідний момент — урочисте 300-річчя так званого «возз'єднання» України з Росією: відзначення 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР».

Таким чином, на початку 1954 р. територія УРСР стабілізувалася. Її площа склала 603,7 тис. кв. км. Вона була поділена на 25 областей, межувала на сході з РРФСР, на півночі з БРСР, на заході з Польщею, Чехо-Словаччи-ною, Угорщиною, Румунією.

Посилення сталінського диктату в Україні в повоєнні роки

367

Частина етнічних українських територій залишалася поза межами УРСР. Це північно-східні райони Слобожанщини і Кубань, що залишалися у складі РРФСР (частина території сучасних Білгородської, Воронезької областей і Краснодарського краю); південні райони Берестейщини у складі БРСР (частина території сучасної Брестської області). Підляшшя, Холмщина, Посяння та Ле-тлівщина у складі Польщі; Прятівщина у складі Словаччини; частина Мараморощини у складі Румунії.

Сучасна Україна немає територіальних претензій до своїх сусідів.

За політичним устроєм Україна була радянською соціалістичною республікою в складі СРСР. У 1949 р. було прийнято новий прапор УРСР червоно-лазурового кольору, 31 січня 1950 р. утверджено Державний гімн Української РСР.

Але ці формальні ознаки державності не змінили фактичного становища України в складі СРСР. Вона залишалася повністю залежною від союзного центру. Внутрішня та зовнішня політика УРСР повністю підкорялася інтересам Москви.

Єдиною політичною партією в УРСР залишалася Компартія України, діяльність інших політичних партій, сил, груп, рухів була заборонена і нещадно переслідувалася каральними органами тоталітарної радянської держави.

Фактично за Конституцією 1937 р. державна влада в УРСР належала трудящим міста і села в особі рад депутатів трудящих, а насправді вся повнота влади в руках партійного апарату.

Наступ реакційних сил на спроби лібералізації політичного режиму в повоєнні роки

Процес повернення до мирного життя, подолання повоєнної розрухи перебував під пильним контролем Комуністичної партії. Вона формувала адміністративно-господарський та радянський апарат республіки.

Першим секретарем ЦК КП(б)У залишався М. Хрущов (з червня 1938 по березень 1947 року і з грудня 1947 по грудень 1948 року). До грудня 1947 року він обіймав і посаду Голови Ради Міністрів УРСР, проявивши себе послідовним прибічником тоталітарної системи. Однак у важку зиму 1946—1947 рр., коли в багатьох областях України лютував голод, він все-таки поставив перед Й. Сталіним питання про продовольчу допомогу респуб-

 368

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

ліці, на що той розізлився, обізвавши М. Хрущова «сумнівним типом» і прислав в Україну Л. Кагановича.

Обіймаючи з березня по грудень 1947 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович зосередився не на подоланні голоду, а на пошуках ворогів, викоріненні «українського буржуазного націоналізму», передусім серед наукової й творчої інтелігенції. Після відкликання його до Москви на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У повернули М. Хрущова, та через два роки знову перевели до Москви.

У повоєнні роки більшість радянських громадян вірила у можливість щасливого та заможного життя. До того ж радянська пропаганда підігрівала цю віру. Вибори до Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР, місцевих органів радянської влади відбувалися за високої активності населення, але вони були декларативними, оскільки ніяких альтернатив під час голосування не передбачали. Про реальне народовладдя не могло бути й мови все, що відбувалося, мало створювати видимість для чужого ока.

Це стосувалося і профспілок, діяльність яких було поновлено після війни. Наприкінці 40-х років вони об'єднували 85 % робітників та службовців (понад 4,2 млн осіб). Але за тоталітарного режиму профспілки залишалися придатком партійно-державних структур і не виконували головної своєї функції захисту трудящих.

Повоєнні роки час безмежного поширення культу особи Сталіна. Майже у ^кожному населеному пункті бовванів йому пам'ятник. Його іменем називали центральні вулиці, сквери, площі. Його славословили в гімні Радянського Союзу. Всі досягнення народу, перемогу в війні приписували «найму дрішому із мудрих, геніальному товаришу Сталіну».

Гнітюча атмосфера страху придушувала будь-який вияв самостійної думки, будь-який спротив. Розгалужений партійно-державний апарат, органи МВСМДБ («озброєний загін партії») тримали під невсипущим контролем всі сфери життя суспільства. Водночас почали проявлятись певні тенденції, розвиток яких міг у майбутньому спричинити появу опозиційних тоталітаризму сил. Відразу після війни проявилося стихійне невдоволення демобілізованих воїнів, які почали активно виступати проти бюрократизму й адміністрування. Багато студентів, здебільшого вчорашніх фронтовиків, критично висловлювались щодо існуючих у суспільстві догм й авторитетів. Окремі господарники усвідомлювали необхідність змін надцентралізованої системи управління економікою. У селах ширилися чутки про ліквідацію колгоспів

Посилення сталінського диктату в Україні в повоєнні роки

369

і передачу землі селянам. Зростаюче самоусвідомлення народу було несумісне з існуючими порядками. І хоча це ще не був відкритий протест, режим усе-таки відчував ймовірну небезпеку.

Велике занепокоєння в адептів тоталітарної системи викликало і те, що кілька десятків мільйонів осіб жили під час війни на окупованих землях, мільйони були вивезені на примусові роботи до Німеччини, перебували у полоні. Всі вони зазнали чужих для системи ідеологічних впливів. Мільйони солдат та офіцерів побували в країнах Східної та Південно-Східної Європи й бачили там значно вищий рівень життя, ніж його описувала радянська пропаганда, що теж впливало на їх свідомість. Тому сталінський режим намагався за всяку ціну відновити тотальний контроль над їх свідомістю, вибудувати неподоланний бар'єр між СРСР і рештою світу. Для цього були використані різноманітні засоби тиску, передусім гучні ідеологічні кампанії та репресії.

Першими постраждали військовополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині й були після війни репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п'ятий з них. пройшов фільтраційні пункти і повернувся додому. Решту було звинувачено в зраді Батьківщині й запроторено у сталінські табори. За різними даними у таборах і в'язницях чисельність в'язнів коливалася від 4,5 до 12 млн осіб, третина серед них українці. Абсолютна більшість громадян потрапила у табори за порушення численних репресивних законів, а нерідко й за те, що взяла з колгоспного поля жменю колосків, за необережне висловлювання тощо.

В Україні репресії були особливо жорстокими. Сталін намагався викорінити саму можливість національно-визвольного руху в республіці.

Найрельєфніше після війни критичні настрої окреслилися в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання її було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А. Жданову, який грубо й некомпетентно втручався у діяльність творчої та наукової інтелігенції, звинувачуючи її У формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, космополітизмі, а щодо української — і в буржуазному націоналізмі. Саме у 1946—1948 рр. прийнято ідеологічні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезла» і ^Ленинград», «Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення», «Про кінофільм «Большая жизнь», «Про оперу «Великая дружба» В. Мураделі».

Перебуваючи у фарватері такої політики, ЦК КП(б)У ухвалив постанови «Про перекручення і помилки у висвіт-

 370

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

ленні історії української літератури» (серпень 1946 р.);

«Про журнал сатири і гумору «Перець» (вересень 1946 р.);

«Про журнал «Вітчизна» (вересень 1946 р.); «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення» (вересень 1946 р.). Критика інтелігенції у них здійснювалася зневажливим тоном, безцеремонним навішуванням ярликів «українського буржуазного націоналізму», супрводжувалася вимогами викривати «ворогів народу» тощо.

Для створення такої атмосфери багато зусиль доклав Л. Каганович. Під його тиском на пленумі Спілки письменників України у вересні 1947 р. було піддано цькуванню письменників М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка. Під заборону потрапила сатира — критичний струмінь у письменстві. Особливо нещадний рознос був вчинений щодо Остапа Вишні за «відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій».

Кампанію критики поширили й на істориків. У постанові ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» (29 серпня 1947 р.) нищівно були розкритиковані за «серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру» праці Інституту історії України:

«Короткий курс історії України» (1941 р. за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського та ін., «Нарис історії України» (1942 р. за редакцією К. Гуслистого, Л. Славіна, Ф. Ястребова), перший том «Історії України» (1943 р. за редакцією М. Петровського).

2 липня 1951 р. у газеті «Правда» з'явилася редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі», в якій в образливій формі критикувався вірш В. Сосюри «Любіть Україну» як «ідейно порочний твір». «Правда» знайшла крамолу у таких рядках поета:

«Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радість любіть,

Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її вічну, живу і нову,

І мову її солов'їну».

М. Рильського було звинувачено в «серйозних ідеологічних помилках», суворо засуджено оперу К. Данькеви-ча «Богдан Хмельницький», вказано на «серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі на Україні».

Політична ситуація в Західній Україні

371

Одночасно з критикою «українського буржуазного націоналізму» розгорнулося цькування «безрідного космо-полізму», яке мало відверто антисемітське спрямування. Письменників, музикантів, вчених єврейської національності звинувачували в індивідуалізмі, антиросійських настроях, сіонізмі, антипатріотизмі тощо. Єврейський антифашистський комітет було розпущено, кілька сотень єврейських інтелігентів — заарештовано, багатьох з них за сфабрикованими звинуваченнями у 1952 р. розстріляно.

У 1947 р. була започаткована дискусія щодо питань філософії, яка пропагувалася як «зразок більшовицької критики і самокритики». Подібні дискусії почалися в мовознавстві, політекономії, інших науках, мета яких — залякати наукову інтелігенцію, розгромити інакомислення, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя.

Яскравим прикладом такої «дискусії» була сесія ВАСГНІЛу в серпні 1948 р. у Москві, яка довершила розгром радянської школи генетики. Кількасот вчених-гене-тиків і біологів втратили роботу. Цю кампанію очолив «народний академік» Т. Лисенко. «Лисенківщина» яскраво віддзеркалювала політику тоталітаризму в царині науки, була тріумфом псевдонауки, догматизму. Окремі галузі наук взагалі було заборонено. Так, кібернетику оголосили «буржуазною лженаукою».

Загалом усе це створило гнітючу атмосферу. Суспільство перебувало у тривожному передчутті нового витка репресій. Але 5 березня 1953 р. помер Сталін. Морально-політичний клімат в країні повільно почав пом'якшуватись.

12.2. Політична ситуація в Західній Україні

Утвердження радянського тоталітаризму в західноукраїнських землях

У другій половині 40-х років відбувалося форсоване інтегрування західноукраїнських земель у тоталітарну систему. Це вимагало значної кількості партійно-радянських, інженерно-технічних працівників, вчителів, лікарів, кваліфікованих робітників тощо. В повоєнні роки зі східних областей України та з РРФСР сюди були направ-

 372

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

лені десятки тисяч спеціалістів, партійно-радянських працівників.

Сталінський режим нехтував місцевими особливостями, звичаями, традиціями, намагаючись уніфікувати управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами буття людей. Всюди безцеремонне запроваджувалася російська мова: на виробництві, в установах, в торгівлі, на транспорті, в системі освіти. Всі відповідальні посади обіймали русифіковані вихідці зі східних областей. Так, у 1946 р. із 15120 номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 (12,1%).

У жовтні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову «Про заходи щодо посилення масово-політичної та ідеологічної роботи в західних областях України». Відповідно все доросле населення було взяте під невсипущий контроль. Злочинні методи колективізації, які свого часу застосовувались на Сході України, були повністю повторені у західному регіоні: адміністративний і податковий тиск, так зване «розкуркулення», арешти й депортація селян до Сибіру. За офіційними даними, протягом 1944—1951 рр. із західних областей УРСР було вивезено 66 тис. родин (204 тис. осіб).

Одним з елементів радянізації західноукраїнських територій і встановлення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була заборона греко-католи-цької (уніатської) церкви та приєднання її до руської православної церкви. У листопаді 1944 р., відразу після смерті митрополита А. Шептицького, на спеціальну вимогу до Москви їздила делегація греко-католицької церкви на чолі з ігуменом К. Шептицьким. Делегації поставили вимогу підтвердити співпрацю греко-католицької церкви з радянським урядом через активну участь у ліквідації ОУНУПА. Таке домагання Москви перевищувало можливості, суперечило ідейним засадам церкви. Це стало формальною причиною для її ліквідації.

У квітні 1945 р. в газетах «Радянська Україна» (Київ), «Вільна Україна» (Львів) з'явилася велика стаття за підписом В. Росовича (насправді Я. Галана) під назвою «З хрестом чи ножем», яка містила гострі нападки на уніатів, зокрема й на покійного А. Шептицького. Греко-католицьку церкву звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами. Того ж місяця органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, С. Чарнецького. Згодом були заарештовані

Політична ситуація в Західній Україні

373

й інші єпископи церкви. Всіх їх засудили до багаторічного ув'язнення.

У травні 1945 р. в пресі з'явилася відозва «Ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною», яку очолив греко-католицький священик, професор Львівської духовної академії Г. Костель-ник. Група, яка була створена під егідою партійно-радянського апарату та за всебічної підтримки органів НКВС, розгорнула активну роботу в продекларованому напрямі. З—Ю березня 1946 р. у Львові відбувся церковний собор, який прийняв таку постанову: «Собор греко-католицько-го духовенства, скликаний ініціативною групою по возз'єднанню греко-католицької церкви із православною, вирішив ліквідувати Берестейську унію 1596 р., відірватися від Риму і возз'єднатися з нашою православною церквою». З огляду на канонічне право, собор не мав право-чинності, оскільки на ньому не було жодного єпископа.

Після рішення собору кожному священнослужителю було надіслано повістку з пропозицією дати письмову згоду на перехід до православної церкви. Тих, хто не підкорився, було негайно заарештовано органами МВСМДБ і депортовано до Сибіру. Загалом було вислано майже кожного третього священика греко-католицького віросповідання .

Ліквідувавши унію в Галичині, більшовики взялися за Закарпаття. Ужгородська унія 1646 р. була анульована, а місцева єпархія навернена у православну віру рішенням Мукачівського собору 1949 р.

Грубий і безцеремонний натиск на греко-католицьку церкву без згоди переважної більшості віруючих викликав глухий протест. Греко-католицька церква на західноукраїнських землях не зникла вона пішла у підпілля, почався «катакомбний» період її існування (1946—1989). Г. Костельник був убитий в 1948 р. у Львові членом ОУН.

Отже, відновлення сталінського терористичного режиму принесло на західноукраїнські землі нові випробовування: насильницьку колективізацію сільського господарства, масові репресії, русифікацію і релігійні утиски.

Підпільно-партизанська боротьба ОУН—УПА з тоталітарним режимом

Активний політичний та воєнний спротив сталінському режиму чинила ОУНУПА. У програмних документах організації зазначалося, що вона веде боротьбу за са-

 374

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

мостійну соборну Українську державу, за справедливий лад у державі без панів, поміщиків і більшовицьких комісарів, за справедливий міжнародний устрій на основі поважання прав кожного народу на самостійний розвиток.

Навесні 1945 р., за даними органів держбезпеки УРСР, загальна чисельність ОУНУПА становила 90 тис. осіб. При цьому, за словами головнокомандуючого УПА Р. Шухевича, члени ОУН становили 50 % усього складу повстанців, 80% вояків УПА були вихідцями з селян. Керівний склад, включаючи і Р. Шухевича, сформувався переважно з різночинної інтелігенції.

Армію очолював головнокомандуючий і його штаб, у складі якого було кілька відділів: оперативний, політичний, бойової підготовки, зв'язку, санітарний і господарський. При головному командуванні діяв відділ служби безпеки (СБ), завданням якої було не допускати проникнення ворожої агентури в УПА, знешкодження її, проведення розвідки у ворожому стані. СБ функціонувала також у структурах територіальних органів (проводах) ОУН.

До складу УПА входило чотири групи: Північна, або Поліська (Волинь та Західне Полісся), Південна (Правобережжя), Західна (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття і Закерзоння), Східна (північ Житомирської, Київської, частково Чернігівської областей). Групи УПА складалися з військових округ, що мали по кілька відтинків. Відтинок об'єднував від 3 до 5 куренів. На початку 1944 р. УПА мала 50 куренів. Кожен курінь складався з сотень, сотні з чот, а ті з роїв. Командирів підрозділів УПА, починаючи від сотні й вище, призначала крайова екзекутива (виконавчий комітет) ОУН. При Головному командуванні функціонувала старшинська школа з 4-місячним терміном навчання.

На весну 1944 р. організаційну структуру ОУН утворювали: Бюро Центрального проводу ОУН на рідних землях, краєві (обласні) проводи, окружні, надрайонні, районні, кущові (підрайонні). Первинною організацією, з якої починалося підпілля ОУН, була станична (сільська) організація.

Найуживанішими тактичними прийомами УПА були:

несподівані напади на противника, як правило, із засідки, наскоки на адміністративні центри; нищення комунікацій; диверсії; замахи на представників партійно-радянського апарату; пропаганда ідей ОУН поширенням листівок, гасел, вивішуванням національних прапорів тощо.

У післявоєнний період чітко виділяються два етапи збройної боротьби ОУН—УПА: 1944—1946 рр. та 1947 —

Політична ситуація в Західній Україні

375

перша половина 50-х років. На першому етапі характерним було намагання ОУНУПА утримувати під своїм контролем великі території, вести бої великими силами із застосуванням мінометів та артилерії. Однак у важких боях 1944—1946 рр. УПА втратила до половини особового складу. На другому етапі Головне командування УПА змінило тактику збройної боротьби. В 1947 р. воно розчленувало свої відділи на оперативні самостійні підвідділи (10—50 осіб), а частину бійців УПА приєднало до самооборонних кущових відділів ОУН. Відтоді бойові дії вели лише дрібні загони партизанськими методами. До 10 тис. повстанців під проводом керівника СБ ОУН М. Лебедя 1947—1948 рр. з боями через територію Чехо-словаччини прорвались у Західну Німеччину. Там вони отримали статус «Закордонних частин ОУН».

У цій боротьбі жорстокість допускали обидві сторони. Спалені й збезлюднені хутори та села на західноукраїнській землі це часто справа рук не бандерівців, хоч як би не переконувала у протилежному радянська пропаганда, а тих, хто з ними боровся. Без селян бандерівці не змогли б так довго протистояти державній військовій машині, їм ні на кого й ні на що було опертися, нізвідки було черпати ресурси для боротьби.

Постійні облави, блокади цілих районів призводили до розгрому погано озброєних загонів УПА. Відчутним ударом для них стала загибель 5 березня 1950 р. головнокомандуючого УПА, керівника підпілля ОУН на західноукраїнських землях, голови УГВР Р. Шухевича. Його замінив В. Коваль (Крук), який у 1954 р. був схоплений органами держбезпеки. У збройній боротьбі загинуло не менше півмільйона патріотів. Та ідею самостійної України підхопили інші покоління борців.

Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток УРСР в повоєнні роки був складним і неоднозначним. Україна вийшла на міжнародну арену, в її кордонах було об'єднано більшість етнічних земель, відбулося врегулювання територіальних питань з Польщею та іншими сусідніми державами, відбудоване народне господарство. Однак УРСР була позбавлена можливості самостійно вести зовнішню політику, перебуваючи у фарватері зовнішньої політики СРСР.

Після війни марними виявилися сподівання на лібералізацію сталінського режиму. В Україні були повністю поновлені структури тоталітарної системи, тривали репресії, особливо проти інтелігенції. Під забороною опинилася греко-католицька церква, на західноукраїнських

 376

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

землях відбулася насильницька колективізація. Збройний опір ОУН—УПА був зламаний.

Тоталітарний режим поновив довоєнну модель розвитку економіки країни з її жорсткими плановими показниками та абсолютним приматом важкої промисловості. Особливо складне становище склалося у сільському господарстві, яке залишалося відсталим, малорентабельним і не забезпечувало потреб населення у продуктах харчування, а промисловість у сировині. Матеріальний рівень життя населення залишався низьким, бракувало житла, одягу, взуття, продовольства.

Морально-психологічний клімат у радянському суспільстві, перманентні репресії, гнітюча суспільно-політична атмосфера в країні свідчили про необхідність соціально-економічних і суспільно-політичних змін.

12.3. Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму в середині 50-х середині 60-х років

Україна після смерті Сталіна. Критика культу особи

5 березня 1953 р. не стало Сталіна. Та його смерть ще не означала кінець сталінщини, яка пустила метастази в усі сфери життя суспільства. Люди, заморочені соціальною демагогією, відмежовані «залізною завісою» від зовнішнього світу, вірили Сталіну, він мав шанувальників серед усіх суспільних верств.

Систему, яка видавалася Сталіним за соціалізм, характеризували такі основні риси: одержавлення економіки;

жорстке централізоване управління та адміністративно-командні методи господарювання; примусова праця, зокрема, фактично дармова праця колгоспників і рабська — мільйонів в'язнів; низький рівень життя населення; відсутність демократії; панування партійно-державної бюрократи"; жорстоке придушення інакомислення, масові репресії, тоталітаризм політичної влади, соціальна демагогія.

Така система вічно існувати не могла, оскільки була вкрай марнотратною і неефективною, а терористично-ре-

Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму...

377

пресивні способи керівництва країною абсолютно нестерпними. Суспільство не можна було вічно тримати у страшному напруженні. Це відчувало і нове керівництво. Постало питання про лібералізацію суспільно-політичного життя. Цей період, від середини 50-х до середини 60-х років, російський письменник Ілля Еренбург назвав «відлигою». Нове керівництво СРСР спробувало реформувати тоталітарну радянську систему, бодай частково подолавши антагонізм між людиною і режимом, суспільством і державою. Хоч насправді основ тоталітаризму ці реформи не зачіпали.

Вакуум влади після смерті Сталіна був заповнений так званим «колективним керівництвом» компромісним союзом найвищих керівників партії та держави. Вже вночі з 5 на 6 березня 1953 р. найближчі соратники Сталіна розпочали розподіл влади, свавільно скоротивши обраний XIX з'їздом партії склад Президії ЦК з 25 до 10 осіб, а з 11 її кандидатів залишивши 4. Наверху нової ієрархії опинився Г. Маленков, обраний Головою Ради Міністрів СРСР. У Секретаріаті ЦК КПРС на першу роль вийшов М. Хрущов. МВС і МДБ об'єднали в одне Міністерство внутрішніх справ, яке очолив Л. Берія. Він же став першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Берії були підпорядковані охорона Кремля і всіх найвищих керівників держави, прикордонні та внутрішні війська. В перші дні після смерті Сталіна частина цих військ була перекинута до Москви, де вони і залишилися. Складалося враження, що він готує державний переворот. М. Хрущов твердо вирішив усунути Берію з політичної арени і почав шукати для цього спільників.

Йому вдалося умовити Маленкова й інших членів «колективного керівництва» арештувати і фізично знищити Берію. Заарештували його 26 червня 1953 р. на спільному засіданні Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР. За однією з версій, автором якої є М. Хрущов, Берію негайно розстріляли в сусідній кімнаті. За іншою його судили й розстріляли наприкінці грудня 1953 р. Преса сповістила про арешт Берії як буцімто англійського шпигуна та «ворога народу».

У Києві були заарештовані й згодом страчені міністр внутрішніх справ УРСР П. Мешик та його перший заступник С. Мільштейн; замінено було більшість начальників обласних управлінь МВС республіки.

Влітку 1953 р. сталися значні зміни і в керівництві УРСР. У червні пленум ЦК Компартії України звільнив

 378

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

з посади першого секретаря Л. Мельникова. На його місце призначили О. Кириченка першого українця на цій посаді з часів створення КП(б)У.

У вересні 1953 р. пленум ЦК КПРС обрав першим секретарем ЦК М. Хрущова, що зміцнило його становище в «колективному керівництві». Натомість став підупадати авторитет Г. Маленкова, якого у 1955 р. було звільнено з посади Голови Ради Міністрів. На цю посаду за пропозицією М. Хрущова обрали М. Булганіна. Це ще більше зміцнило становище М. Хрущова у керівництві країною. Поступово серед найвищих партійних і державних керівників у Москві за підтримки М. Хрущова з'явилися вихідці з України — О. Кириченко, Л. Брежнєв, М. Підгорний.

Навесні 1953 р., хоч і дуже обережно, було порушення питання про необхідність припинення «політики культу особи», який проголошувався «шкідливим та ан-тимарксистським». Зникло славослів'я на честь Сталіна. У другій половині 1953 р. запрацювали комісії з реабілітації невинно засуджених: живих випускали на волю, мертвим повертали добре ім'я. Але це стосувалося всього кількох тисяч осіб.

Тим часом в'язні ГУЛАГу вимагали перегляду їх справ і звільнення. У таборах Воркути, Норильська, Караганди, Конгура спалахнули повстання, серед учасників яких було чимало українців, переважно колишніх учасників ОУНУПА. Повстання були жорстоко придушені, але процес реабілітації набирав сили.

Восени 1953 р. відбулася ліквідація органів масових чисток — військових трибуналів військ МВС та Особливої наради МВС. У 1954 р. було створено Комісію Президії ЦК КПРС з розслідування справ часів «великого терору» (1937—1939), а в 1955 р. затверджено положення про прокурорський нагляд, дещо пізніше відмінено постанову ЦВК СРСР про порядок ведення справ «щодо підготовки і здійснення терористичних актів» та про зміни в статтях карно-процесуального кодексу, за якими не дозволялося подавати касаційні скарги у справах про шкідництво, терор і диверсії. У квітні 1954 р. зі складу МВС виділили КДБ СРСР. При цьому штати КДБ значно скорочувалися. Розпочалося розширення прав союзних республік.

Уже на початку десталінізації в 1953—1956 рр. відбулися серйозні зміни в Україні. Були припинені ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнено процес руси-

Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму...

379

фікації, на керівні посади почали висувати місцеві кадри, в тому числі і в західних областях України. Із союзного у республіканське підпорядкування перейшло кілька тисяч підприємств та організацій.

Однак ці тенденції національно-державного будівництва не набули подальшого розвитку. СРСР продовжував залишатися унітарною державою, тому найважливіші питання вирішувалися в Москві. Взаємовідносини центру і республіканського керівництва будувалися на засадах бюрократичного централізму, будь-яка політична ініціатива знизу присікалася. Вимагалася безмежна відданість ЦК, найвищому радянському керівництву. Такі стосунки не сприяли формуванню в Україні лідерів, здатних взяти на себе повну відповідальність за національно-державне будівництво. Саме під таким кутом розгорталась діяльність перших секретарів ЦК Компартії України: О. Кириченка (1953—1957), М. Підгорного (1957— 1963), П. Шелеста (1963—1972). Кожний з них був ставлеником тоталітарної системи й діяв у строго визначених межах.

Найважливішою справою М. Хрущова було розвінчування культу особи Сталіна. Особливу роль у цьому відіграла його таємна доповідь на XX з'їзді КПРС «Про культ особи та його наслідки». У ній політика Сталіна характеризувалась як хибна, а у багатьох аспектах злочинна (масові репресії, провокації, тортури під час слідства). Критика Сталіна, хоч була досить різкою та неглибокою, обминала фундаментальні причини сталінського режиму. Виникнення культу пояснювалося ворожим капіталістичним оточенням, гострою класовою боротьбою, негативними рисами характеру самого Сталіна. Особа Сталіна відділялася від системи, яка породила це явище.

У доповіді не брався під сумнів жоден з етапів політики партії після 1917 р. Початком сталінського терору визначався 1934 р., що автоматично виключало з переліку злочинів режиму насильницьку колективізацію, голодомор 1933 р. тощо. Жертвами культу особи Хрущов визнав лише комуністів, які чітко дотримувалися офіційної партійної лінії, але і словом не згадав про опозиціонерів і простих громадян. Обійдено увагою в доповіді питання про відповідальність за скоєні злочини всієї правлячої компартійної верхівки. Загалом було зроблено все, щоб на противагу Сталіну возвеличити Леніна, партію, існуючий лад. Хрущов, як видно з його мемуарів, так і не зрозумів, що від Сталіна не можна відцуратися, не відмовившись від системи, яка його породила. У найстрахітли-віших злочинах XX ст. винна передусім тоталітарна сис-

 380

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

тема, ідеологія марксизму-ленінізму, що створила цю систему. Тому, хоч удар по культу особи був досить відчутний, тоталітаризм утримався, оскільки в СРСР залишалася непорушною ідеологія марксизму-ленінізму.

Доповідь Хрущова «Про культ особи та його наслідки» залишалася засекреченою в СРСР до 1989 р. Основні її положення в значно пом'якшеному вигляді були покладені в основу постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 р. «Про подолання культу особи та його наслідків». Однак критика, що прозвучала, справила величезний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні, зробивши першу пробоїну в тоталітарній системі. Активізувалася реабілітація жертв сталінських репресій. За останніми даними наприкінці 50-х років органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн осіб, з них реабілітовано 3,2 млн осіб. Поза реабілітацією залишилась більшість жертв репресій 20-х — початку 30-х років і всі, хто був звинувачений у буржуазному націоналізмі.

Навіть дозована критика Хрущовим культу особи налякала сталіністів, а тому в першій половині 1957 р. члени Президії ЦК КПРС В. Молотов, Г. Маленков, Л. Кага-нович, К. Ворошилов, М. Булганін та ін., змовившись, 18 червня 1957 р. на засіданні Президії ЦК раптово порушили питання про зміщення Хрущова з посади. Проте червневий (1957) Пленум ЦК КПРС підтримав Хрущова, виключивши зі складу Президії ЦК Молотова, Маленкова, Кагановича і Шепілова. До складу Президії ЦК увійшли ті, хто підтримав М. Хрущова, зокрема Л. Брежнєв. Іншого вихідця з України О. Кириченка було обрано секретарем ЦК КПРС. На посаду першого секретаря ЦК Компартії України у грудні 1957 р. був обраний М. Під-горний теж з тих, хто підтримав М. Хрущова на червневому (1957) Пленумі ЦК.

У березні 1958 р. Хрущов домігся зміщення з посади Голови Ради Міністрів СРСР М. Булганіна й сам обійняв її, залишившись при цьому першим секретарем ЦК КПРС. Відтоді у вищому керівництві ніхто не заважав йому реалізовувати намічене, але й відповідальність за результати покладалась на нього.

У суспільно-політичному житті країни Хрущов вирішив поглибити курс на лібералізацію режиму і критику культу особи. На XXII з'їзді КПРС, який відбувся у жовтні 1961 р., була висунута теза, що винуватцем і організатором масових репресій був не тільки Сталін, а й ті, хто оточував його, — В. Молотов, Л. Каганович, Г. Ма-

Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму...

381

ленков та інші. Тіло Сталіна було винесене з мавзолею. Його численні пам'ятники знищені; перейменовані названі на його честь міста; прізвище зникло з назв вулиць, колгоспів, твори вилучені з масових бібліотек.

XXII з'їзд КПРС підтвердив курс на розширення так званої «соціалістичної демократії». Було висунуто положення про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу. Але збереження тоталітарної системи, навіть за деякої її лібералізації, вихолощувало реальний зміст «загальнонародної держави». Певні зміни у функціонуванні політичної системи тільки намічалися.

Більшу увагу, зокрема і в Україні, зверталось на роль представницьких органів влади, розширення повноважень рад депутатів трудящих. На основі загальносоюзних законодавчих актів Верховна Рада УРСР ухвалила закони про бюджетні права УРСР і місцевих рад, про судоустрій та інші; прийняла кримінальний і кримінально-процесуальний, цивільний та цивільно-процесуальний кодекси.

Органи внутрішніх справ дещо поступилися своїми правами щодо охорони громадського порядку добровільним народним дружинам, зросла роль товариських судів за рахунок компетенції народних суддів. На практиці почали використовувати всенародне обговорення проектів законів та інших питань життя республіки й країни.

Отримали більше можливостей профспілки, які вже могли виступати із законодавчими ініціативами, їм було передано окремі функції, що раніше належали державним органам, керівництво санаторіями, будинками відпочинку, а з 1962 р. розширено права у сфері соціального страхування.

Однак загалом механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарний характер. Відкрита критика політичного режиму не допускалася. Вибори до рад усіх рівнів були формальними, а самі ради не мали реальної влади. Профспілки, комсомол, творчі спілки залишилися придатками державних структур. А головне посилювався всеохоплюючий диктат партійного апарату.

Змінити стару систему Хрущов не зумів, хоч інтуїтивно робив кроки в цьому напрямі. Так, з його ініціативи XXII з'їзд КПРС (1961) вніс до статуту партії пункт про оновлення на кожних чергових виборах складів ЦК та Президії ЦК не менше, ніж на чверть; про можливість бу-

 382

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

ти обраним у керівні партійні органи від бюро первинної організації до Президії ЦК не більше трьох строків підряд. Це зачепило високопосадових партапаратників за живе. Серед партійного керівництва почало наростати глухе незадоволення. Гнів та обурення номенклатури викликали постанови, відповідно до яких їх позбавляли багатьох привілеїв, дарованих ще за сталінських часів. Зокрема, ліквідація так званих «пакетів» — неафішованих і неоподатковуваних додаткових щомісячних грошових виплат певним категоріям апаратників. Потім надійшло розпорядження різко зменшити кількість службових персональних машин, ліквідувати закриті розподільники тощо. Проти Хрущова почала формуватися нова група змовників, що і спричинило події жовтня 1964 р.

Правляча верхівка розуміла, що в умовах критики культу особи і деякої лібералізації режиму народові потрібно дати якісь ідеологічні орієнтири, чимось захопити нові покоління людей. На XXI з'їзді КПРС (січень—лютий 1959 р.) було заявлено, що на рубежі 50—60-х років соціалізм в СРСР переміг повністю й остаточно. Був зроблений висновок, що друга Програма комуністичної партії (1919 р.), яка ставила завдання побудови соціалізму, повністю виконана і назріла потреба в третій програмі.

Нова Програма КПРС, яку було прийнято на XXII з'їзді КПРС у 1961 р. та охарактеризовано як програму побудови комунізму, оголошувала, що перехід до комунізму потребує одночасного вирішення трьох взаємопов'язаних завдань: створення матеріально-технічної бази комунізму, розвитку комуністичних суспільних відносин і виховання нової людини. Визначальним серед них вважалося створення матеріально-технічної бази комунізму, а тому в програмі були передбачені конкретні завдання щодо її створення в найближчі 10—20 років. Передбачалося, що до 1980 р. радянське суспільство повинно стати «в основному» комуністичним і перейти до розподілу «за потребами». Утопічність цих завдань багатьом була очевидною ще в 1961 р. Однак комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років запанували в офіційній ідеології. До реального життя радянських людей ця міфотворчість була дуже далекою. Тоталітарна система виявилася органічно неспроможною щось реально запропонувати суспільству, окрім чергового міфу, а її структури нездатними до реформування. Для здорових сил суспільства не залишалося нічого іншого, як боротися за ліквідацію тоталітаризму.

Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму...

383

Шістдесятники, самвидав,

дисидентський рух як вияв політичної опозиції

комуністичному режимові в Україні

У роки «відлиги» почало формуватися покоління людей, яке ставило під сумнів офіційно декларовані цінності. Нова морально-психологічна атмосфера в суспільстві дещо оздоровила політичний клімат, розширила можливості для творчої, наукової, культурницької діяльності. Особливо активно відреагувала на тогочасні суспільно-політичні процеси інтелігенція, в системі цінностей якої поступово почали окреслюватися нові орієнтири.

Покоління інтелігенції, яке пройнялося вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії, названо «шістдесятниками», оскільки вершина його творчості припала на початок 60-х років. Цей термін саме тоді увійшов до вжитку. Це покоління, маючи високий освітній рівень, художній смак і непересічний талант, а передусім — громадянське сумління, щиро прагнуло до нового, прогресивного, не скованого догмами «соцреалізму». Своєю творчою діяльністю шістдесятники здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження.

Першими серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибинні струни людських почуттів, є наймобільні-піим жанром. В Україні на повний голос зазвучали вірші В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, М. Вінграновсько-го, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі заявили про себе Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, В. Дрозд, у літературній критиці — І. Дзюба, І. Світличний, Є. Свер-стюк,^ малярстві — П. Заливаха,А. Горська, В. Зарець-кий, Й. Якутович, Г. Севрюк, у кінематографі — С. Па-раджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика.

На початку 60-х років у Києві центром духовного життя творчої молоді став клуб «Супутник», заснований У 1959 р. студентами театрального інституту, консерваторії, а також літераторами та художниками. Очолював його Л. Танюк, активно співпрацювали в ньому М. Вінгра-новський, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, А. Горська та інші.

Шістдесятники були досить активними у Львові, Харкові, на Донеччині. У Львові діяв клуб творчої молоді * Пролісок», який очолював М. Косів, у Харкові — гурт Молодої, прогресивно налаштованої інтелігенції на чолі з поетом К. Чичибабіним. Хоча ці об'єднання були не так иже й помітними у вирі суспільного життя республіки,

 384

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму...

385

надалі їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської активності, започаткувала нову хвилю національного відродження. Позиція шістдесятників спочатку була лояльною щодо генеральної лінії КПРС, адже молоді люди, які народилися й виросли за радянських часів, здебільшого вважали соціалізм найсправедли-вішим ладом на Землі. Водночас вони бачили, що реальна дійсність дуже далека від пропагованого ідеалу, а тому серед них визріла концепція поліпшення соціалістичної системи методом критики її деформацій, зокрема щодо національних відносин. Здавалось, така позиція мала б бути підтримана керівництвом країни, зацікавленим в усуненні всього, що заважало прогресу. Однак шістдесятники стали об'єктом цькування компартійних ідеологів.

Письменники-шістдесятники були піддані критиці вже на серпневому (1962) пленумі ЦК Компартії України, що розглядав питання ідеологічної роботи. У грудні того ж року і в березні наступного відбулися зустрічі керівників партії та держави з діячами літератури та мистецтва, на яких прогресивні письменники, художники, режисери були жорстоко розкритиковані. Доклав до цього руку і М. Хрущов. У червні 1963 р. на пленумі ЦК КПРС, який розглядав ідеологічні питання, М. Підгор-ний накинувся на літературного критика І. Дзюбу, поета, режисера С. Голованівського. Секретар ЦК Компартії України з ідеології А. Скаба гостро критикував творчість В. Некрасова, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. За «формалізм» і «бездушні абстракції» були затавровані художники П. Бедзір, Ф. Симон, А. Горська, Ф. Ма-найло, І. Литовченко, Л. Кремницька, скульптори Т. Бриж, мистецтвознавець І. Врона та ін.

Не всі шістдесятники змогли витримати цей тиск, але найстійкіші не відмовилися від заявлених позицій, поставивши себе поза тоталітарною системою. Так у суспільно-політичному житті країни з'явився самвидавнепідцензурна, офіційно невизнана, зоборонена, підпільна література. Починався він з поширення віршів В. Си-моненка, Л. Костенко, роману Б. Пастернака «Доктор Жеваго», творів О. Солженіцина та інших. Приблизно на рубежі 1963—1964 рр. стала поширюватися анонімна політична публіцистика («Про сучасне і майбутнє України», «Стан і завдання українського визвольного руху», «Націоналісти?», «Дванадцять запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство», «З приводу процесу над По-гружальським» та ін.). У статтях порушувались проблеми принизливого становища української мови та культури, нерівноправного статусу республіки у складі СРСР. Тогочасну самвидавну політичну публіцистику наскрізь пронизувало національне питання.

Органи КДБ всіляко намагалися задушити самвидав, але знищити його не змогли. У його поширенні головну роль відігравали два центри: Київ, де активно діяли І. Світличний, Є. Пронюк, В. Чорновіл, і Львів М. Горинь, Б. Горинь, І. Гель та інші.

Самвидавна діяльність це форма дисидентсва (лат. Діззісіепз — незгідний), а дисидентами вважають людей, незгідних з панівною ідеологією, існуючою системою, які борються з існуючим ладом.

Дисидентський рух в Україні був започаткований у середині 50-х років. Його виразниками були підпільні групи, організації, окремі особи. Протягом 1954—1959 рр. в Україні було викрито 229 таких груп, притягнуто до відповідальності понад 2 тис. осіб. Більшість їх діяла у західних областях України й ідеологічно була близько до ОУНУПА, орієнтувалася на збройну боротьбу за самостійну Україну.

Типовою щодо цього була підпільна організація «Український національний комітет» у Львові, яку каральні органи розгромили у грудні 1961 р. Керівників її — І. Коваля та Б. Грицину розстріляли, 16 осіб засудили до 10—15 років ув'язнення, решту покарали в адміністративному порядку. '

Опір не міг продовжуватися в старих організаційних формах, оскільки це вело до посилення репресій з боку держави, цілковитого винищення борців за визволення. У дисидентських колах тривав посилений пошук нових форм і методів боротьби. Практичним виявом таких пошуків, що започаткував новий етап національно-визвольного руху в Україні, було створення в 1959—1961 рр. Л. Лук'яненком «Української робітничо-селянської спілки» (УРСС) у Львівській області. У проекті програми УРСС вказувалося на мирні, конституційні методи її боротьби, серед яких найважливішими визначалися агітація та пропаганда. Наголошувалося на необхідності боротьби на незалежну Україну на основі чинної союзної конституції, яка формально надавала республікам право виходу з Союзу. Ширшої роботи організація розгорнути не встигла: за доносом підпільників у січні 1961 р. заарештували. У травні того ж року Львівський обласний суд на закритому засіданні засудив Л. Лук'яненка до страти (Верховний Суд УРСР замінив вирок на 15 років ув'язнення), І. Кандибу, С. Віруна, В. Луцьківа, О. Любовича, І. Кіпіша, Л. Боровицького до 10—15 років ув'язнення.

'/, 13 і-'26

 386

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

Закриті судові процеси над дисидентами відбувалися майже в усіх областях України.

Одночасно наприкінці 50-х — на початку 60-х років почастішали і стихійні народні виступи проти незадовільних умов праці, підвищення цін, зниження тарифних розцінок, нестачі або дорожнечі продуктів. Один з найбільших виступів стався у Новочеркаську в червні 1962 р., коли робітники, обурені черговим підвищенням цін за одночасного зниження оплати праці, вийшли на вулиці міста. Влада вдалася до розстрілу демонстрантів, а їх лідерів було страчено або покарано тривалим ув'язненням. Робітничі заворушення меншого масштабу відбулися у Донбасі, Кривому Розі, інших містах республіки. Всіх їх нещадно придушували, як і дисидентський рух.

Усім формам опору тоталітарній системі (діяльності шістдесятників, дисидентів, стихійним виступам робітників) була властива організаційна слабкість, локальність дій в часі й у просторі, нечисленність учасників. Робітничий і дисидентський рухи діяли поруч, але не злилися в єдиний опозиційний потік. Це давало змогу тоталітарному режиму порівняно легко розправлятися, довго приховувати від власного народу і світової громадськості наявність опозиційних режимові сил. Водночас цей рух був свідченням нестабільності тоталітарної системи і провісником її краху.

Зміни в кремлівському керівництві в жовтні 1964 р. та їх політичні наслідки для України

«Відлига» не спричинила докорінних демократичних перетворень у державі. Навпаки, наприкінці 1962 р. намітився відхід від заявлених демократичних позицій. Реальні права так і залишились в руках номенклатури, випле-каної тоталітарним режимом. Демократично налаштована інтелігенція, яка сподівалася на суспільні перетворення, була розчарована, її кращі представники потрапили в жорна репресій. Незадоволення висловлювали трудящі. Їх дратували перебої з постачанням продуктів харчування і підвищення цін на них. На селі ремствували проти невдалої аграрної політики, посилення адміністративно-командного тиску на колгоспи, обмеження розмірів особистих господарств. Незадоволеним був офіцерський корпус армії у зв'язку з його поспішним скороченням та зниженням пенсій. Невдачі Хрущова на міжнародній арені («карибська криза», різке погіршення відносин з Китаєм тощо)

Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму...

387

підривали його авторитет і в очах світового комуністичного руху, лідером якого була КПРС.

Серед партійно-державного керівництва країни поступово визріла нова змова проти М. Хрущова. Ініціатори її (Л. Брежнєв, О. Шелепін, М. Суслов, Д. Полянський), лицемірно прикриваючись вищими державними інтересами, вирішили усунути Хрущова, змінити політику, ліквідувавши «відлигу». При цьому виразно простежувалися як особисті амбіції учасників змови, так і групові інтереси номенклатури. Зацікавленою у заміні лідера держави й партії була більшість членів ЦК КПРС, наляканих перспективою ротації кадрів, роздратованих безкінечними реорганізаціями партійно-державних структур. 12 жовтня 1964 р. на засіданні Президії ЦК КПРС змовники остаточно сформували сценарій усунення Хрущова, який тоді перебував на відпочинку на чорноморському узбережжі Кавказу. Його викликали до Москви на засідання Президії ЦК. Голова КДБ В. Семичастний заздалегідь змінив охорону Хрущова, відключив телефони, звелів спецслужбам не виконувати жодних його наказів. Засідання Президії ЦК відбувалося дуже бурхливо. Одним з перших на Хрущова накинувся перший секретар ЦК Компартії України Шелест. Неабияку роль у зміщенні Хрущова відіграв Підгорний. Втративши підтримку членів Президії ЦК, Хрущов у ніч з 13 на 14 жовтня 1964 р. змушений був відмовитися від влади.

14 жовтня 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, рекомендовано на посаду Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. В офіційному повідомленні лицемірно стверджувалося про добровільну відставку М. Хрущова у зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я. Так до влади в СРСР прийшла консервативна частина партійної верхівки. Період «відлиги» завершився.

У другій половині 50-х — першій половині 60-х років з ініціативи М.Хрущова та його однодумців у країні відбувся відхід від терористичних методів управління державою, характерних для сталінського режиму, до більш поміркованих. Однак реформи були непослідовними, суперечливими, часто породжували нові проблеми. Характер тоталітарної системи не змінився. І все ж це не применшує значення змін, що відбулися в країні. Припинилися масові репресії, мільйони в'язнів ГУЛАГу повернулися додому, мертвим повернули чесне ім'я. Матеріальний рівень життя народу значно підвищився.

Проте М. Хрущов не зміг вийти за рамки тоталітарної системи. Партапарат не збирався повністю демонтувати сталінізм. Хоч багато йшлося про злочини часів культу

 388

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

особи, все ж у критичних для системи ситуаціях партійно-державне керівництво вдавалося до репресивних дій. Жорстко діяла цензура, будь-яке інакомислення, диси-дентство негайно каралося. Партійна номенклатура утримувала всю повноту влади в країні, все життя регламентували центральні відомства. Інтереси України та інших республік СРСР цілком підпорядковувалися центру. Продовжувалася русифікація українського народу.

Усе ж роки «відлиги» справили вплив на суспільство. Повернути країну до сталінських часів уже ніхто не зміг. На ідеях критики культу особи постало «шістдесятництво», виростало нове покоління людей, яке протестувало проти тоталітарної системи. Безумовно, після смерті Сталіна була можливість розвитку країни на демократичних засадах, але в середині 50-х середині 60-х років для реалізації цієї перспективи не було ні об'єктивних умов, ні реального бажання партійно-державного керівництва. Тому половинчасті реформи М. Хрущова були приречені на невдачу.

12.4. Реванш командно-адміністративної системи. Наростання кризи в Україні

Посилення реакції в духовному житті

Після усунення від влади Хрущова розпочалася поступова зміна політичного курсу країни від лібералізації до консерватизму в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. Водночас нове керівництво розуміло, що повернення до політики і практики сталінських часів неможливе. Тому було обрано курс, що забезпечував певний розвиток країни у соціально-економічній сфері зі збереженням існуючої системи. Критика новим керівництвом волюнтаризму та суб'єктивізму звелася до заперечення будь-якого оновлення суспільства. Звичайно, країна не стояла на місці, але темпи її розвитку не відповідали зростаючим потребам суспільства, а тим більше загальноцивілізаційним процесам. Згодом цей період у житті країни (від середини 60-х до середини 80-х років) назвуть «застоєм».

Л. Брежнєв виражав інтереси партійного апарату. Тому після його приходу до влади передусім зміцніло ста-

реванш командно-адміністративної системи...

389

новище номенклатури. Листопадовий (1964) пленум ЦК КПРС прийняв рішення про об'єднання промислових і сільських, обласних і крайових партійних організацій та радянських органів. Вони знову почали функціонувати за територіальним принципом. Партноменклатура добилася відміни положень партійного статуту, які передбачали періодичне оновлення складу партійних органів. Тоді ж було відновлено посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, яким став Брежнєв. Розросталася бюрократизація партійно-державного апарату.

Відхід від лібералізації та посилення консерватизму зумовили і відповідні кадрові перестановки на місцях. З 1963 по 1972 рік першим секретарем ЦК Компартії України був П. Шелест висуванець М. Хрущова, який, однак, виявив неабияку активність у відстороненні його від влади.

Шелест Петро Юхимович (1908—1996) — український партійний і радянський діяч. Народився в с. Андріївні на Харківщині. Працював на різних роботах у радгоспі, на залізниці. 3192 7 р. навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, перебував на комсомольській роботі. Згодом навчався в інженерно-технічному інституті Харкова. У 1932—1936 рр. працював на Маріупольському металургійному комбінаті, одночасно навчався в Маріупольському металургійному інституті. У 1937—1940 рр. працював на Харківському заводі "Серп і молот», де дослужився до головного інженера. Під час радянсько-німецької війни перебував на партійній роботі. Займався оборонною промисловістю. Протягом 1948— 1954 рр. очолював заводи в Ленінграді та Києві. У 1954 р. обраний другим секретарем, а в 1954 році першим секретарем Київського міськкому КПУ. У 1962 році обраний головою Бюро ЦК КПУз промисловості й будівництва. З липня 1963 р. перший секретар ЦК КПУ. У квітні 1972 р. був знятий з посади першого секретаря ЦК КПУ. у 197',3р. виведений зі складу Політбюро ЦК і відправлений на пенсію. Йому було заборонено оселитися в Україні. Працював на господарській роботі в Москві. Помер 1996 р. у Підмосков'ї. У 1996 р. урна з прахом перезахоронена на Байковому кладовищі.

Шелест був не зовсім типовим представником вищої партійної номенклатури. Він прихильно ставився до розширення сфери вживання української мови. Так, влітку 1965 р. на нараді ректорів вузів УРСР було прийнято рішення про переведення вищої школи на українську мову викладання: В офіційних виступах, зокрема і на партійних з'їздах, він послуговувався українською мовою. Ухилився він і від цькування письменника О. Гончара за роман «Собор», розпочате у 1968—1969 рр. першим секретарем Дніпропетровського обкому партії О. Ватченком.

І/ + 13 1-126

390

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

Та арешти дисидентів у республіці в 1965—1972 рр. не могли відбуватися без його відома.

Республіканською партійною організацією Шелест керував авторитарне, не вагаючись усував з посад керівників, які йому перечили. Незалежний стиль у керівництві республікою, несхильність виконувати всі вказівки із Москви, небажання улещуватися перед Генеральним секретарем, суперечки з М. Сусловим спричинили усунення його з посади. Замінив його у травні 1972 р. виходець з Дніпропетровщини В. Щербицький особисто віддана Брежнєву особа.

В. Щербицький народився 1918 року на Дніпропетровщині. У повоєнні роки зробив партійну кар'єру в Дніпропетровській обласній партійній організації. З 1972 по 1986 рік обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України.

Шелеста перевели до Москви, але у квітні 1973 р. у журналі «Комуніст України» з'явилася різко негативна рецензія на його книгу «Україно наша радянська». Її автора було розкритиковано за «серйозні недоліки», «помилкові оцінки» важливих історичних явищ, «відсутність чітких партійно-класових критеріїв» при аналізі окремих історичних явищ та фактів, висвітлення економіки Радянської України із «шкідливих позицій економічного автаркізму» тощо. Рецензія не була об'єктивною, оскільки книга Шелеста фактично нічим не відрізнялася від подібних їй публікацій тих часів. Та Брежнєву, Суслову, Щербицькому потрібно було дискредитувати Шелеста і мати привід для його усунення з політичної арени. Навесні 1973 р. Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС і відправили на пенсію.

В. Щербицький, на відміну від свого попередника, міцно тримався курсу, визначеного в Москві. В Україні різко посилилася русифікація, активізувалася боротьба з інакомисленням. Економічні інтереси республіки повністю були підпорядковані інтересам центру.

Новий секретар ЦК Компартії України з ідеології В. Маланчук розгорнув ганебну кампанію цькування української інтелігенції. Протягом кількох років було усунуто з посад прибічників та висуванців Шелеста. Так, до 1976 р. із 10 членів Політбюро ЦК Компартії України, обраних в 1971 р., залишилося тільки п'ятеро, а з п'яти кандидатів у члени Політбюро тільки один. Те ж саме відбулося з секретарями обкомів партії, міністрами.

Те, що діялося під керівництвом Брежнєва в масштабах Союзу, відбувалося в межах УРСР. Необмеженими господа-реванш командно-адміністративної системи...

391

рями на своїх територіях були секретарі райкомів, міськкомів та обкомів партії, запопадливо виконуючи вказівки Києва, нещадно розправляючись з неугодними, тими, хто мав свою точку зору.

У середині 60-х років стало зрозуміло, що настала криза комуністичної ідеології, а суспільство вразила духовна ерозія. За цих обставин партійне керівництво висунуло концепцію так званого «зрілого», «розвинутого» соціалізму. Вперше про це заявив Брежнєв у листопаді 1967 р., трактуючи його як закономірний, відносно тривалий етап на шляху до комунізму. «Розвинутому» соціалізму поступово приписали: розвинені виробничі сили, передову науку і культуру, постійно зростаючий життєвий рівень народу, всебічний розвиток особи, зрілі суспільні відносини, високу організованість, ідейність і свідомість трудящих, зближення всіх класів та суспільних груп, юридичну й фактичну рівність, братерське співробітництво націй і народностей, створення нової історичної спільності — радянського народу.

Настирливо пропагувалося, що радянські люди живуть у суспільстві, метою якого є неухильне підвищення матеріального і духовного рівня життя народу, небачених вершин досягли народне господарство, культура тощо. При цьому правда про життя за межами СРСР ретельно приховувалася і більшості громадян була невідома.

Комуністична партія не шкодувала ні сил, ні коштів для ідеологічної роботи в масах. Цій меті були підпорядковані зусилля мільйонів пропагандистів, політінформа-торів, лекторів, гуртки і школи марксистсько-ленінської освіти, телевізійні програми та радіопередачі, клуби, бібліотеки, кінотеатри. І все ж практика свідчила, що комунізм це утопія, а «розвинутий» соціалізм пропагандистська вигадка.

Правлячий режим всіляко посилював тотальний контроль партійних органів за радами, громадськими організаціями й об'єднаннями, всіма сферами громадсько-політичного, економічного і культурного життя країни. Тому чисельність КПРС, в тому числі й Компартії України, невпинно зростала.

У 1985 р. система рад народних депутатів УРСР складалася з 477 районних, 403 міських, 118 районних у містах, 793 селищних і 8525 сільських рад. До них було обрано понад півмільйона депутатів. Формально ради були політичною основою Радянської держави, вищими органами державної влади і місцевого самоврядування. Вибори декларувалися як справжній вияв народовладдя. На них з'являлася абсолютна більшість виборців, але це не

 392

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

свідчило про політичну активність мас, оскільки вибори були безальтернативними один кандидат на одне місце. Формально представництво у радах відповідало соціальній структурі й національному складу населення республіки. Так, у 1980 р. до рад всіх рівнів в УРСР було обрано 72,7% робітників і колгоспників, 46,3% жінок, 44,7% комуністів, 20,1% молодих людей віком до ЗО років, 20,1% комсомольців від загальної кількості депутатів. До рад були обрані представники більш ніж 60 національностей, що проживали в Україні.

Формалізм влади виявлявся у тому, що її діяльність відбувалася під безпосереднім контролем партійних органів, а секретарі відповідних партійних комітетів обиралися до виконкомів рад. Керівниками рад всіх рівнів були тільки члени Комуністичної партії. Завдяки цьому радянський апарат перебував під повним контролем партії, а партія здійснювала опосередковане управління державним життям через органи радянської влади. Це давало змогу партії втручатися в усі сфери життя, не беручи на себе безпосередньої відповідальності за поточні справи. Про якусь опозицію в Радах не могло бути й мови.

У жовтні 1977 р. було прийнято нову Конституцію СРСР. На її політико-правовій основі була розроблена Конституція УРСР (прийнята у квітні 1978 р.). Оголошувалося, що УРСР соціалістична загальнонародна держава, де вся влада належить народові. Зазначалося, що народ здійснює владу через ради народних депутатів, а самі ради становлять політичну основу УРСР. Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи була оголошена КПРС (ст. 6). Йшлося також, що економічну систему УРСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) та колгоспно-кооперативної власності, а економіка УРСР є частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Повністю відображалися в Конституції УРСР положення Основного Закону СРСР про права та обв'язки громадян.

Декларативні гасла, зафіксовані в Конституції, значно розходилися з реальним повсякденням. Так, проголошене право на житло залишалося лише на папері, оскільки мільйони сімей десятками років перебували в чергах на його отримання. Закон гарантував право на безплатну освіту, медичне обслуговування, а держава фінансувала освітні, оздоровчі заклади за залишковим принципом. Конституційне право на свободу слова не дотримувалося, інакомислення та дисидентство нещадно переслідувалося. Тому прийняття нової Конституції вилилося в черго-

реванш командно-адміністративної системи...

393

ву ідеологічну кампанію, що мало вплинула на суспільно-політичне життя в країні.

У червні 1977 р. Головою Президії Верховної Ради СРСР було обрано Л. Брежнєва, який залишився і на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС. В останні роки свого життя він важко хворів і фактично не брав участі в керівництві країною, надавши його важелі партапаратові. У цей час набули поширення безгосподарність, безвідповідальність, уседозволеність, практика приписок, показуха, парадна метушня, розростались корупція, зловживання владою, розкрадання державної та колгоспно-кооперативної власності. Економічна і політична криза доповнювалися моральною деградацією суспільства. Повсюдними ставали соціальна апатія, небажання і невміння добре працювати, ширилося пияцтво, розходження між словом і ділом. У такій гнітючій соціально-політичній, економічній ситуації в суспільстві та навіть серед окремих представників найвищого ешелону влади визрівало усвідомлення необхідності змін.

У листопаді 1982 р. Л. Брежнєв помер. Його замінив Ю. Андропов (листопад 1982 — лютий 1984 р.), який з 1967 р. очолював КДБ СРСР. Він знав про кризу режиму більше, ніж інші, але хотів подолати її тоталітарними методами, взявши за основу своєї політики зміцнення дисципліни, порядку, організованості. Намагання у такий спосіб поліпшити становище в державі могли тільки на деякий час законсервувати розпад системи, але не врятувати її.

У лютому 1984 р., після смерті Ю. Андропова, новим Генеральним секретарем ЦК КПРС і Головою Президії Верховної Ради СРСР було обрано К. Черненка (лютий 1984 — березень 1985 р.). Будучи вже немічною, а до того ж малоосвіченою і малокультурною людиною, він виявив абсолютну нездатність до реформ. Його прихід до влади став вершиною маразматичності режиму, визнанням повної відсутності у партійно-державної верхівки позитивної програми, симптомом неминучого і близького краху тоталітарної системи.

За Ю. Андропова та К. Черненка українське керівництво на чолі з В. Щербицьким майже не зазнало змін. УРСР залишалася заповідником політичної, ідеологічної та економічної стагнації.

Всеохоплююча криза в СРСР вимагала відповідальних, справді історичних рішень. Можливості тоталітарної системи, що базувалася на диктатурі, насиллі, всевладді партапарату були вичерпані. Країна стояла на порозі кардинальних суспільно-політичних змін.

 394

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

Нові тенденції в діяльності українського опозиційного руху

Відсутність демократичних свобод, всевладдя парт-апарату, русифікація, низький матеріальний рівень життя населення, соціальна несправедливість спричинили опозиційні настрої в Україні, які охопили різні верстви суспільства. Однак на боротьбу з режимом зважилась відносно невелика група громадян, переважно з національне свідомої інтелігенції.

Саме інтелігенція виробила концептуальні ідеї опозиційного руху, першою виступила проти порушення демократичних прав і свобод, русифікації тощо. Робітничий клас в Україні був зросійщений, здебільшого байдуже ставився до боротьби за національні права, переймаючись соціально-економічними проблемами. Глухо ремствувало проти соціальної несправедливості село, але на адекватний соціальний спротив воно не було здатне, оскільки в попередні десятиліття знесиліло через розкур-кулення, примусову колективізацію, голодомори тощо.

Опозиційний рух поширився по всій території України, але найактивніше заявив про себе в її західному регіоні та Києві. У другій половині 60-х першій половині 80-х років у ньому виявилося кілька течій.

Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови, виступали за збереження звичаїв, культурно-історичних пам'яток українського народу тощо. Їх діяльність не виходила за межі радянської законності й соціалістичних цінностей. Та вперте небажання тоталітарної держави йти на найменші поступки українському культурно-просвітницькому руху, відверта політика русифікації, нехтування елементарними національними правами українського народу штовхало багатьох шістдесятників на відкриту конфронтацію з правлячим режимом. Національно-культурний рух став для багатьох його учасників своєріднім етапом на шляху свідомої боротьби за самовизначення України.

У відповідь на це тоталітарний режим застосував репресії. Перша хвиля масових арештів розпочалася наприкінці серпня — на початку вересня 1965 р., коли в різних містах України були заарештовані літературний критик І. Світличний, психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, художник П. Заливаха — загалом понад 20 осіб.

реванш командно-адміністративної системи...

395

Проти арештів і неправедних судів почала протестувати громадськість. Так, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів виступили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журналіст В. Чорновіл. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих була розгорнута підписна кампанія: 78 діячів української культури і науки звернулися з листом у ЦК КПРС. У квітні 1968 р. 138 діячів науки, літератури, мистецтва знову звернулися з листом-протестом проти незаконних політичних процесів 1966—1967 рр. Та відповіді вони не дочекалися, а невдовзі на підписантів почалися гоніння: звільнення з роботи, виключення з партії, заборона друкуватися, знімати фільми тощо. Проте це не зупинило боротьби за демократичні та національні права.

У середині 60-х років зусиллями шістдесятників у Києві 22 травня, у День пам'яті Т. Шевченка, збиралися його шанувальники: грали бандуристи, співали пісень, читали поезії тощо. Це дратувало компартійних ідеологів, і вони вирішили покласти цьому край. У 1967 р., під час чергового зібрання на відзначення пам'яті поета, влада спробувала силою розігнати його учасників. Сталися сутички з міліцією, співробітниками КДБ. Було затримано чотирьох осіб. На заклик лікаря М. Плахотнюка рушити до будинку ЦК Компартії України з протестом проти брутальних дій міліції та КДБ відгукнулося кількасот осіб. Розійшлися вони лише після звільнення заарештованих. Згодом М. Плахотнюк був заарештований і запроторений на багато років до спецпсихлікарні, а проти учасників зібрання були застосовані різні адміністративні та кримінальні покарання. Такі дії влади проти українського національно-культурного руху тільки радикалізували його активних учасників.

У 1968—1969 рр. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти О. Гончара за його роман «Собор». У Дніпропетровську поети І. Сокульський та М. Кульчицький, асистент металургійного інституту В. Савченко підготували на ім'я ЦК Компартії України «Листа творчої молоді Дніпропетровська» на захист роману та його автора. Лист підписали 300 осіб. Цього було достатньо, щоб ініціатори отримали по кілька років таборів суворого режиму.

У 1971 р. в Одесі заарештували та засудили учителя і поета О. Резніка, який свої звинувачення на адресу режиму висловив такими рядками: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».

 396

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

Дії тоталітарного режиму викликали спалах самви-давної літератури. Найвідомішими у самвидаві стали праці І. Дзюби, В. Чорновола, М. Осадчого, Є. Сверстю-ка, В. Мороза.

І. Дзюба наприкінці 1965 р. у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» викрив згубну національну політику Компартії в Україні, показав порушення прав українського народу в усіх сферах суспільно-політичного, культурного й економічного життя, зробивши висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає її задекларованому визначенню як рівноправної та суверенної радянської республіки у складі СРСР. Автор показав злочинність практики переслідування людей, які стали на захист української мови та культури. При цьому І. Дзюба сподівався добитися вирішення наболілих національних проблем в межах радянської системи.

Великого розголосу, особливо на Заході, набула книга В. Чорновола «Лихо з розуму (портрети двадцяти злочинців)», присвячена діяльності патріотів України, які щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утисками української мови та культури.

Засобами самвидаву поширювалися окремі літературні твори, публіцистичні праці, документи правозахисно-го руху тощо, але назріла потреба у періодичному поза-цензурному органі. Так 1 січня 1970 р. постав «Український вісник», який об'єднав навколо інакодумців. Ініціатором і головним його редактором був В.Чорновіл, який після першого ув'язнення в 1967—1969 рр. поселився у Львові; до редакції входили також М. Косів та Я. Кендзьор. У розповсюдженні видання брали участь О. Антоніва, Л. Шереметьєва, С. Гулик, Я. Дашкевич, 3. Франко, В. Лісовий, І. Світличний, М. Плахотнюк, 3. Антонюк та ін. Вісник містив інформацію про утиски в СРСР демократичних свобод, судові й позасудові переслідування, про становище українських політв'язнів, різні вияви протесту тощо. Протягом 1970—1971 рр. побачили світ п'ять його номерів, що свідчило про вихід опозиційного руху на якісно новий організаційний рівень. Вісник потрапив і на Захід, що наполохало владу. 28 червня 1971 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному розповсюдженню антира-дянських та інших політичне шкідливих листівок». У липні 1971 р. ЦК Компартії України прийняв аналогічну постанову. Тоталітарна система налаштувалася до нового удару проти своїх противників.

У січні 1972 р. розпочалася нова хвиля масових арештів дисидентів. Усього того року було заарештовано

реванш командно-адміністративної системи...

397

приблизно 100 осіб, 89 з них віддано під суд. Під час обшуків було вилучено до тисячі примірників самвидавних творів. Серед заарештованих були В. Чорновіл, І. Гель, І. Стасів-Калинець, С. Шабатура, М. Осадчий, І. Світличний, Є. Сверстюк, 3. Франко, Л. Плющ, В. Стус, І. Дзюба та інші. Опозиційному руху опору було завдано відчутного удару, але боротьба тривала.

Репресії привели до того, що більшість націонал-культурників, які донедавна намагалися вирішити національні проблеми у межах системи, стала її відвертими противниками.

У 1974 р. лікар-стоматолог із Червонограда Львівської області С. Хмара спільно з киянами — інженером В. Шевченком та науковцем О. Шевченком — поновили випуск «Українського вісника», але в 1980 р. вони були заарештовані й засуджені. У 1974 р. письменник Г. Снє-гірьов із Харкова написав книгу «Набої для розстрілу», де документально довів: політичний процес 1930 р. над «Спілкою визволення України» був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією. Г. Снєгірьов був заарештований і невдовзі помер у в'язниці.

У серпні 1975 р. СРСР, підписавши текст Заключного Акта Гельсінської Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, взяв на себе зобов'язання дотримуватися прав людини, не переслідувати громадян за їх політичні переконання. Спираючись на ці зобов'язання, дисиденти в СРСР спробували відкрито відстояти своє право на інакомислення. У травні 1976 р. в Москві була створена Московська Гельсінська група, яка звернулася до громадськості союзних республік із закликом створювати подібні групи на місцях. Першими відгукнулися українські дисиденти. 9 листопада 1976 р. у Києві було створено Українську Гельсінську групу (УГГ). Група ставила за мету активно сприяти виконанню гуманітарних статей Заключного Акта Гельсінської Наради; добиватися, щоб в основу взаємин особи та держави було покладено Декларацію прав людини; вимагати, щоб на всіх міжнародних форумах, де обговорюватимуться підсумки виконання Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією; домагатися акредитації в Україні представників зарубіжної преси для налагодження вільного обміну інформацією. УГГ вважала своїм головним завданням ознайомлення урядів країн-учасниць наради і західної громадськості з фактами порушень прав людини в Україні. В декларації УГГ зазначалося, що вона керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами.

 398

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

Очолив УГГ письменник І. Руденко, виключений з компартії та Спілки письменників України за самвидавні твори, зокрема за «Економічні монологи». Серед засновників УГГ були: письменник-фантаст, колишній політв'язень О. Бердник, генерал П. Григоренко, юристи, колишні політв'язні Л. Лук'яненко та І. Кандиба, історик М. Матусевич, інженер М. Маринович, колишні політв'язні — О. Мешко, О. Тихий, Н. Строката-Караванська.

У меморандумі УГГ, підготовленому в листопаді-грудні 1976 р., наголошувалося, що після Гельсінської наради становище з правами людини в Україні не поліпшилося. Західній громадськості були передані списки політв'язнів та концтаборів, де утримувалися українці.

Уже на початку 1977 р. проти УГГ розпочалися репресії. Із 41 учасника групи протягом 1977—1985 рр. 27 були засуджені, 6 позбавлені радянського громадянства, троє В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в таборах. Розгром легальної правозахисної організації свідчив про засліпленість прибічників тоталітарної системи, їх нездатність і небажання йти на будь-які поступки громадськості.

У другій половині 60-х першій половині 80-х років серед опозиційного руху в Україні певне місце займали прибічники соціалістичних, соціал-демократичних ідей. Вони, залишаючись на марксистських позиціях, гостро критикували соціалізм радянського зразка, пропагуючи свої погляди в підпільних гуртках та самвидаві. Їх світогляд формувався під впливом критики культу особи Сталіна, чехо-словацьких подій 1968 р., ідей «демократичного соціалізму», «єврокомунізму» тощо. Активної діяльності ці групи не встигали розгорнути, тому що органи КДБ розкривали і ліквідовували їх при організаційному оформленні. Серед цих груп були «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» у Луганську. Її було розкрито в 1969 р., а організаторів А. Чехівського, Г. Толстоу-сова було засуджено. У Миколаєві діяла група «Боротьби за соціальну справедливість», розкрита в 1969 р., а керівник М. Богач був засуджений. «Київський демократичний клуб» у складі С. Набоки, І. Чернявської, Л. Лохви-цької, Л. Мілявської був розгромлений у 1981 р. «Інтернаціональний революційний фронт» у 1984 р. був розкритий у Львові. На позиціях «демократичного соціалізму» перебував Ю. Бадзьо, автор праці «Право жити». У 1979 р. органи КДБ конфіскували рукопис, а його автор на багато років потрапив у табори суворого режиму.

Реванш командно-адміністративної системи...

399

Найрішучішими противниками радянської політичної системи були українські націоналісти. Ядро їх становили колишні учасники ОУНУПА, які вийшли на волю під час хрущовської «відлиги» і відновили боротьбу проти режиму. Підпільні націоналістичні гуртки та групи діяли переважно в західноукраїнських областях. У другій половині 60-х першій половині 80-х років вони в основному зосереджувалися на агітації та пропаганді: поширювали літературу, вивішували національні прапори, розкидали листівки тощо. У програмних матеріалах не відмовлялися і від збройної боротьби за самостійну Україну, але за відповідних умов. Найвідомішою підпільною організацією серед них у 60-ті роки був «Український національний фронт», який очолював учитель з Івано-Франківської області Д. Квецько. До неї належали представники різних професій з багатьох областей України. Організація налагодила видавництво нелегального журналу «Воля і Батьківщина», брошури і листівки, поширювала й колишню оунівську літературу. Головна мета згуртування сил для майбутнього визволення України і досягнення нею самостійності. Учасників організації засудили до максимальних термінів ув'язнення.

Навесні 1973 р. у Коломиї Івано-Франківської області КДБ розкрило групу «Союз української молоді Галичини», яка, сповідуючи ідеологію ОУН, виступала за вихід України зі складу СРСР. Більшість з тих, хто належав до неї, була засуджена до тривалих термінів ув'язнення.

У березні 1973 р. КДБ заарештувало 14 студентів Львівського університету, звинувативши їх в «українському буржуазному націоналізмі», поширенні антира-дянських листівок і виданні позацензурного журналу «Поступ».

У 1979 р. в Івано-Франківській області КДБ розкрило ще один «Український національний фронт» у складі 40 осіб, який поширював самвидавну літературу націоналістичного змісту, почав видавати «Український вісник» та літературний альманах «Прозріння».

У політичній публіцистиці українського самвидаву другої половини 60-х — початку 70-х років помітними були праці В. Мороза («Репортаж із заповідника імені Берії», «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Да-тан»), який перебував на позиціях українського націоналізму, а його твори перегукувалися з творчістю одного з ідеологів інтегрального націоналізму Д. Донцова. Згодом він надовго став в'язнем радянських концтаборів.

Помітною в опозиційному русі була релігійна течія. Так, на 1968 р. із 230 засуджених учасників руху опору

 400

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

в Україні за релігійні переконання постраждали 84 особи. На 1 січня 1980 р. із 78 засуджених борців за свободу совісті в Україні 33 були баптисти, 14 греко-католики, 12 п'ятдесятники, 11 адвентисти, 6 єговісти, 2 православні. Головне завдання для себе вони вбачали у боротьбі за свободу здійснення релігійних обрядів, релігійне виховання своїх дітей, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру. Виступали вони й проти безцеремонного втручання держави у діяльність віруючих і церкви, закриття храмів.

Серед релігійних течій своєю активністю виділялися греко-католики. Формально будучи ліквідованою, греко-католицька церква продовжувала діяти підпільно. Існувало до 350 катакомбних парафій, кілька монастирів. Були свої священнослужителі. Очолював церкву кардинал Йосип Сліпий, який до 1963 р. перебував у радянських концтаборах, а в 1963 р. емігрував до Ватикану.

Найпоширенішою формою протесту робітничих мас проти соціальної несправедливості, самоуправства адміністрації, беззаконня були звернення, листи до партійних і радянських органів. Як правило, вищі інстанції повертали їх на місця з лицемірним приписом «розібратися». Після цього розпочиналися переслідування їх авторів. При цьому місцеві можновладці не обтяжували себе дотриманням елементарних норм законності. Радянська преса, що висвітлювала лише вершечок боротьби трудящих за елементарні права, переповнена фактами диких розправ місцевих керівників з поборниками соціальної справедливості.

Особливо люто влада переслідувала ініціаторів колективних скарг і протестів. Так, у 1969 р. 600 робітників Київської ГЕС поскаржилися в ЦК КПРС на тяжкі умови життя і побуту, зловживання адміністрації. Одразу ж розпочалися репресії. Ініціатора листа І. Грещука заарештували і відправили до спецпсихлікарні. Кількох найактивніших робітників звинуватили у поширенні нелегальної літератури, заарештували і судили.

Офіційні профспілки, що перебували під контролем партапарату, не здатні були по-справжньому захищати права трудящих. Тому, починаючи з 70-х років, робилися спроби створити незалежні профспілки в Україні. У 1978 р. в Макіївці Донецької області таку спробу зробив інженер В. Клебанов, створивши «Асоціацію вільної профспілки захисту трудівників», яка налічувала до 200 осіб. Та негайно втрутилося КДБ. В. Клебанов і двоє його помічників були заарештовані, профспілку розгро-

реванш командно-адміністративної системи...

401

мили. На початку 80-х років на Донеччині з'явилося «Вільне міжпрофесійне об'єднання трудящих», що згуртувало теж до 200 осіб. Об'єднання мало інформаційний самвидавний бюлетень. У 1983 р. воно теж було розгромлене КДБ.

Стихійні страйки на виробництві придушувалися репресивними органами в зародку, їх ініціаторів негайно карали. В другій половині 60-х — першій половині 80-х років стихійні акції протесту робітників на Донеччині, у Кривому Розі, Дніпропетровську, Львові були спрямовані проти самовільного зниження розцінок в оплаті праці, незадовільних житлово-побутових умов тощо. Інформацію про них ретельно засекречували, адже, згідно з офіційною ідеологією, робітничий клас вважався «провідною силою» радянського суспільства, а страйки засвідчували протилежне.

Кримськотатарський національний рух, будучи спричиненим депортацією татар із Криму в 1944 р., добивався повернення народу на історичну батьківщину, відновлення автономії. Організованих форм він набув у 1956 р., після прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР про звільнення кримських татар з-під адміністративного нагляду МВС. При цьому, однак, обумовлювалося, що вони не мають права повертатися в Крим, а постанова ЦК КПРС забороняла відновлення Кримської АРСР. Тому логіка подій об'єктивно диктувала кримським татарам нагальну потребу організаційного згуртування для боротьби за свої права. Конкретним кроком щодо цього стало створення кримськими татарами у Ташкенті в 1956 р. «ініціативної групи». Згодом такі групи, не зважаючи на переслідування КДБ, виникли в усіх місцях компактного проживання цього народу.

Ініціативні групи проводили регулярні збори співвітчизників для пояснення мети і завдань національно-визвольного руху, організовували звернення в партійні та державні органи влади, направляли делегації до Москви тощо. Наприкінці 70-х років вони об'єднували до 5 тис. активістів. З літа 1965 р. кримські татари постійно домагалися відповідей на петиції та звернення народу, зустрічі з керівниками уряду.

Тон звернень, особливо в перші роки, був лояльним, містив численні посилання на твори Леніна тощо. Під петиціями інколи збирали понад сто тисяч підписів. Влада звинуватила активістів кримськотатарського національно-визвольного руху в антирадянській агітації та пропаганді, розпочала переслідування та репресії. У відповідь

 402

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

кримськотатарський рух радикалізувався. Поступово зріло розуміння, що справедливе вирішення його проблем можливе тільки внаслідок зламу тоталітарної системи.

5 вересня 1967 р. під тиском справедливих вимог кримськотатарського народу і світової громадськості був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який дозволяв їм проживати по всій території СРСР. Сотні кримськотатарських родин почали перебиратися у Крим. Але місцеві органи влади в Криму отримали відповідне «роз'яснення», що указ опублікований з метою нейтралізації «імперіалістичної пропаганди», а право проживати по всій території СРСР зовсім не означає права переселятися у Крим. Місцеві органи влади розпочали енергійні заходи з виселення прибулих на півострів татар. Їм відмовляли в прописці, не працевла-штовували, притягували до кримінальної відповідальності за так зване «дармоїдство» і порушення паспортного режиму тощо. Однак спроби властей перешкодити поверненню татар на історичну Батьківщину наштовхувались на чимраз дужчий опір.

У другій половині 60-х першій половині 80-х років в Україні помітним також був єврейський національний рух, представлений двома течіями «еміграційників» та «культурників». Перші вимагали права на безперешкодний виїзд євреїв до Ізраїлю, другі прагнули відродити іс-торико-культурні традиції українського єврейства. У сам-видаві висвітлювалися питання єврейства в Україні. Наприкінці 60-х років з'явилися нелегальні єврейські культурно-освітні центри («ульпани») у Києві, Харкові, Одесі та інших містах. КДБ розцінив появу ульпанів як небезпечні антирадянські прояви, тому до активних діячів єврейського національного руху було застосовано репресії.

Опозиційних рух у другій половині 60-х першій половині 80-х років готував засади для кардинальних змін в Україні у другій половині 80-х на початку 90-х років.

У 60—80-ті роки політичний курс радянського керівництва відзначався різко вираженим консерватизмом. Будь-які новації в суспільно-політичному, економічному та культурному житті відкидалися, опозиційний рух нещадно придушувався.

Водночас новий стан суспільства не давав змоги нео-сталіністам повернутися до відвертих форм терору. Проте загалом в країні зберігався тоталітарний режим, дер-

Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

403

жава намагалася контролювати всіх і все, партійно-радянське керівництво України слухняно трималося у фарватері курсу, визначеного Москвою. В Україні небувалих розмірів набула русифікація, природні ресурси нещадно грабувалися, наростала загроза екологічної катастрофи, соціально-економічний розвиток УРСР був цілком підпорядкований інтересам центральних відомств. У народному господарстві поступово наростали кризові явища, комуністична ідеологія проявила повну неспроможність бути духовним орієнтиром у розвитку суспільства, правлячий режим розкладався. Економічна і політична криза доповнювалися моральною кризою радянського суспільства. Назріла потреба кардинальних соціально-економічних і політичних змін. Можливості тоталітарної системи були повністю вичерпані.

12.5. Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

Наростання кризових явищ в політичному житті України

У першій половині 80-х років адміністративно-командна система управління народним господарством, тоталітарний політичний режим в СРСР привів країну до глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи. Це засвідчила зростаюча науково-технічна відсталість порівняно з передовими західними країнами, уповільнення темпів економічного розвитку, низька якість більшості вітчизняних промислових товарів, неспроможність колгоспно-радгоспної системи створити країну сільськогосподарською продукцією, вражаюча безгосподарність, нездатність режиму забезпечити своїм громадянам задовільний рівень життя, дефіцит найнеобхідніших товарів, нещадне переслідування владою інакомислення та опозиції, всевладдя партноменклатури, поширення корупції, соціальна апатія, пияцтво та інші негаразди.

Партійно-радянське керівництво знало про кризові явища, але ретельно приховувало цю інформацію від громадськості. У верхніх ешелонах влади не було єдності щодо шляхів розвитку країни. Одна група керівників вважала, що потрібно посилити адміністративно-командні мето-

 404

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

ди, навести дисципліну; інша твердила, що ніяких істотних змін не потрібно і можна проіснувати в «застої» ще багато років; третя схилялася до необхідності проведення реформ. З обранням у березні 1985 р. Генеральним секретарем партії М. Горбачова перемогли прибічники реформ.

Розпочинаючи реформування країни, Горбачов та його однодумці в партійно-радянському керівництві не мали на меті докорінну зміну соціально-економічних відносин. Йшлося про вдосконалення, зміцнення існуючої системи, поліпшення управління господарським механізмом.

Термін «перебудова» з'явився пізніше. Першим гаслом, проголошеним у її процесі, було «прискорення». Курс на прискорення був закріплений в «Основних напрямках економічного і соціального розвитку СРСР на 1986—1990 рр. і на період до 2000 року», прийнятий XXVII з'їздом КПРС (1986). Передбачалося до 2000 р. створити виробничий потенціал, що дорівнював би створеному за всі попередні роки радянської влади. Утопічність цього була очевидною, а замість «прискорення» розпочався спад промислового "виробництва. У 1987 р. проголошено необхідність змін в економічній політиці, переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління народним господарством. Але існуючий адміністративно-командний економічний механізм не підлягав реформуванню, радянське планово-директивне господарство не сприймало законів ринкової економіки.

Економічні підсумки 1985—1991 рр. були незадовільними. Рівень життя людей невпинно знижувався, до того ж у квітні 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АЕС найбільша екологічна катастрофа XX ст. Від радіоактивного опромінення в перші дні після катастрофи померло кілька десятків людей. У ліквідації наслідків аварії було задіяно до 600 тис. осіб. Десятки тисяч з них стали інвалідами, багато померло. Наслідки аварії негативно позначилися на здоров'ї 2,5 млн людей. Лише прямих збитків було завдано на 10 млрд доларів СІЛА. Крім прямих витрат на ліквідацію аварії, потрібно було у стислі строки відселити 160 тис. осіб, побудувати їм житло. Із сільськогосподарського обігу було вилучено 190 тис. гектарів угідь, а забруднено радіонуклідами до 50 тис. кв. км (8,2 % території республіки).

Чорнобиль став апофеозом злочинів тоталітарної системи в Україні, яка породила байдужість, некомпетентність, халатність. Український народ був поставлений на межу виживання. Потрібні були радикальні зміни у суспільно-політичному житті країни.

Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

405

Радикальна активізація суспільно-політичних рухів в Україні

Економічна криза в державі доповнювалася кризою ідеології. Заїжджені гасла, звична агітація і пропаганда втратили свою мотиваційну роль. Нове покоління не мало ні революційного ентузіазму перших п'ятирічок, ні віри у світле комуністичне майбутнє. Реформаторські сили на чолі з М. Горбачовим відчули, що їм не вистачає підтримки громадськості, що соціально-економічні перетворення не відбудуться без суспільно-політичних змін. Їм потрібно було також ослабити протидію противників реформ у КПРС, що неможливо зробити без демократизації суспільства. Сама логіка перебудови вела їх до політичних реформ.

У 1987 р. на січневому пленумі ЦК КПРС вже йшлося про консерватизм, який гальмує реформи, а на передній план було висунуто завдання демократизації суспільно-політичного життя. Суть перебудови тлумачилася Горбачовим як поєднання радикальної економічної реформи і демократизації суспільно-політичного життя з метою побудови в СРСР гуманного демократичного соціалізму. У цьому суспільстві мали органічно поєднуватися ринок і план, демократія і керівна роль КПРС, суверенність радянських республік і союзний центр. Передбачалося, що політична реформа відкриє простір самоврядуванню суспільства, створить умови для розвитку ініціативи громадян.

Наприкінці 1988 р. було прийнято закони, що змінювали структуру, порядок виборів і зміст роботи органів влади. Вищим законодавчим органом влади в СРСР був проголошений з'їзд народних депутатів. Водночас вживались недемократичні заходи, щоб забезпечити прийнятний для партноменклатури склад з'їзду: третина місць народних депутатів була зарезервована для КПРС та підконтрольних їй громадських організацій. Однак і такий варіант нового закону порівняно з попередніми «виборами» був значним кроком уперед, підривав основи тоталітарного режиму. Вибори відтоді мали відбуватися на альтернативній основі, на одне місце могли балотуватися кілька кандидатів.

Одночасно М. Горбачов та його прибічники провели і кадрові зміни. Із Політбюро ЦК КПРС у 1985—1988 рр. були поступово усунені найбільш одіозні представники партноменклатури Романов, Тихонов, Гришин, Куна-єв, Соломенцев, Долгих та ін. В УРСР упродовж 1986—

406

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

1989 рр. було зміщено 16 із 25 перших секретарів обкомів, 4 із 6 секретарів ЦК Компартії України, Голову Ради Міністрів О. Ляшка, кожного другого міністра, 147 перших секретарів міськкомів та райкомів партії, кожного третього голову облвиконкому. У вересні 1989 р. свою посаду був змушений залишити і В. Щербицький. Першим секретарем ЦК Компартії України був обраний В. Івашко, якого влітку 1990 р. замінив С. Гуренко.

Однак кадрові переміщення, як і законодавче запровадження в процесі перебудови виборності господарських керівників усіх рангів, не вплинули істотно на адміністративно-командну систему. Як виявилося, її не можна було перебудувати в принципі, вона підлягала демонтажу.

Велику роль у демократизації суспільно-політичного життя відіграла гласність. Вона відкрила можливість сказати через засоби масової інформації, літературу, кіно правду про існуючий тоталітарний режим, його численні злочини (сталінщину, голодомори, жах колективізації, ціну індустріалізації, правду про війну, огидність «застійного» періоду тощо). Завдяки гласності були зруйновані ідеологічні міфи радянської доби, розвінчані теоретичні догми марксизму-ленінізму, з'ясована утопічність комуністичної ідеї, безплідність соціалістичного експерименту в СРСР. Як наслідок, відбувся обвальний крах ідей, які протягом всього радянського періоду вважалися безпомилковими і незаперечними. Крах комуністичної ідеології у свідомості людей робив неминучим крах радянської політичної системи, що базувалася на цих ідеях. Події, започатковані реформами М. Горбачова, почали розвиватися за своїми внутрішніми законами, не підвладними директивам компартійних верхів.

Перебудова значно активізувала суспільно-політичну активність мас, все більше людей позбувалося страху перед можливістю репресивних дій, вимагаючи докорінних змін. Але їх енергія й активність наштовхувались на консерватизм місцевих адміністрацій, небажання парт-номенклатури «поступитися принципами», що призводило до загострення політичної ситуації.

У 1988 р. в Україні стихійно виникають перші масові мітинги. Протест проти злочинного замовчування владою наслідків чорнобильської катастрофи вивів людей 26 квітня 1988 р. у Києві на мітинг і демонстрацію. Учасників акції було розігнано загонами міліції. Драматичні зіткнення між міліцією і демонстрантами відбувалися у багатьох містах країни.

Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

407

Компартійна верхівка за всяку ціну намагалася стримати наростання народного гніву проти тоталітарного режиму, утримати свою монополію на владу. Та у 1988— 1991 рр. нескінченні мітинги, пікети, страйки, інші акти громадянської непокори відбувалися в усіх регіонах України.

Поряд із загальнодемократичними та соціально-економічними вимогами на мітингах все голосніше почали лунати заклики до національного відродження, боротьби за державну незалежність України. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові був піднятий національний синьо-жовтий прапор. На першотравневій демонстрації 1989 р. львів'яни, вийшовши з національною символікою, мали запеклі сутички з міліцією. У листопаді 1989 р. у Києві відбулося перепоховання праху відомих шістдесятників жертв тоталітарного режиму В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого. Ритуальний процес переріс у масову маніфестацію під національними прапорами. 15 березня 1990 р. синьо-жовтий прапор замайорів над державною установою — Стрийсь-ким міськвиконкомом Львівської області, а 24 липня 1990 р. — поряд з будинком Київської міськради. Національна символіка, незважаючи на лютий опір різноманітних українофобів, поширилася по всій Україні. Значне піднесення національної свідомості засвідчило святкування роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 р. Людський ланцюг з кількох мільйонів осіб, утворений від Києва до Львова, засвідчив прагнення українського народу до національного відродження, до незалежності України.

Поступово в Україні розгортався робітничий рух. До 1987 р. незадоволення умовами праці, розмірами заробітної плати тощо висловлювалися в критичних виступах, колективних заявах, зверненнях через пресу, скаргах до центральних партійних і державних органів. З розвитком гласності, лібералізацією режиму, демократизацією суспільства характерними стають інші форми протестуколективна відмова від роботи, страйк. З 1989 р. страйкова боротьба робітників стала масовою.

До певного часу соціальні конфлікти на виробництві й здатний до самоорганізації та політичного протесту робітничий актив існували відірвано один від одного. Для їх поєднання потрібен був значний привід, що зачіпав би інтереси більшості. Ним став страйк шахтарів у липні 1989 р., спричинений різким загостренням соціально-економічних проблем у шахтарських регіонах (незадовільні умови праці, низька заробітна плата, зловживання партійно-профспілкових функціонерів, перебої з постачанням продуктів харчування, товарів масового попиту).

 408

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

Страйк розпочався 15 липня 1989 р. на шахті «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці Донецької області, а через два дні охопив кілька шахт міста. Ще через день до нього приєдналися шахти Красноармійська, Дзержинсь-ка, Шахтарська, Краснодона, Первомайська. Далі застрайкували шахтарі Донецька і Горлівки, а через десять днів — більшість шахтарів України: 110 із 121 шахти Донецької, 52 із 93 шахт Луганської області, всі 11 шахт Західного Донбасу, всі 20 шахт Львівсько-волинського басейну. Загалом — до півмільйона гірників.

Дуже швидко були організовані страйкові комітети, які створили робітничі дружини для підтримання порядку, пікетування шахт. Побоюючись безпорядків і провокацій, робітничі дружини разом із міліцією опечатали всі винно-горілчані магазини. Рівень злочинності в містах, охоплених страйком, помітно знизився. Страйкоми повсюдно приймали рішення про недовіру офіційним профкомам, радам трудових колективів шахт, парткомам.

Страйк, що почався лише виголошенням економічних вимог, швидко переріс в багатьох містах у політичний. 20 липня страйкарі в Стаханові зажадали відставки місцевого партійно-радянського керівництва, негайного скликання позачергового пленуму міськкому партії та сесії міськради. Шахтарі змусили піти у відставку кожного третього директора шахти, багатьох партійно-радянських керівників.

Під впливом виступу шахтарів передстрайкова ситуація виникла в липні 1989 р. на підприємствах металургії, машинобудування, коксохімії, залізничного транспорту.

Побоюючись поширення страйку, його подальшої по-літизації, уряд змушений був піти на поступки шахтарям, пообіцявши їм значне підвищення заробітної плати, вирішення у шахтарських містах та селищах соціальних і житлово-побутових проблем тощо. ЗО липня 1989 р. страйк припинився, але більшість страйкомів продовжила свою діяльність. Профспілкове керівництво опинилося на протилежному боці барикад. Офіційні профспілки, протиставивши себе робітникам, почали втрачати авторитет. У серпні 1989 р. на 200 із 245 шахт в Україні керівники профспілок були замінені. Однак спроба представників страйкомів змінити керівництво профспілки працівників вугільної промисловості СРСР виявилась невдалою. Тому страйкоми приступили до створення альтернативних профспілок.

На хвилі зростаючої політизації робітничого руху проходив у Донбасі страйк 1 листопада 1989 р., на яко-

Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

409

му висувались і політичні вимоги. Головні з них включення до порядку денного Другого з'їзду народних депутатів СРСР питання про відміну статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну й спрямовуючу роль комуністичної партії в радянському суспільстві; обговорення питань про вільне створення політичних партій та рухів, про заборону обіймати одночасно посади в партійних і радянських органах.

У червні 1990 р. в Донецьку відбувся Перший з'їзд шахтарів СРСР, який констатував, що вирішення соціально-економічних питань шахтарів відбувається незадовільно, а тому економічні вимоги необхідно підсилити політичними. Шахтарі виступили з вимогою про відставку діючого в країні уряду і формування уряду народної довіри. Несприйняття КПРС як партії робітничого класу виявилося у резолюції «Про ставлення до КПРС», де шахтарі вимагали скасування будь-яких привілеїв для неї. Делегати з'їзду заявили, що існуючі офіційні профспілки як частина командно-адміністративної системи не здатні захищати інтереси робітників, а тому гірникам необхідно створити свою незалежну профспілку.

11 липня 1990 р. політичний страйк охопив 147 шахт України. Центральні площі міст і селищ заповнили багатолюдні мітинги. Вперше працівники цілої галузі промисловості, підтримані робітниками інших галузей, відкрито й свідомо виступили проти існуючої системи влади.

У жовтні 1990 р. у Донецьку на Другому з'їзді шахтарів СРСР було створено Незалежну профспілку гірників (НПГ). Це була перша справді незалежна від партійно-господарських структур масова профспілкова організація. Навесні 1991 р. вона очолила новий страйк шахтарів, у якому взяли участь працівники 80 шахт і 12 шахтобудівних підприємств республіки. До страйку, який охопив 9 областей України, приєдналися робітники інших галузей промисловості. У середині квітня, після кількох днів страйку, гірники вирушили до Києва, сподіваючись підняти на виступ трудівників усієї республіки. 16 квітня 1991 р. у Києві було утворено республіканський страйковий комітет. Парламентська комісія Верховної Ради УРСР і уряд республіки були змушені укласти зі страйкарями нову угоду.

Для координації дій страйкомів по всій Україні (травень 1991 р.) у Павлограді Дніпропетровської області зібралася конференція представників робітничих і страйкових комітетів, громадських та політичних організацій 13 областей республіки, яка прийняла проект статуту Усеукраїнського об'єднання страйкових комітетів

 410 Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

(ВОСК). Республіканський з'їзд ВОСК у червні 1991 р. утворив Всеукраїнське об'єднання солідарності трудівників (ВОСТ). Поряд з формулюванням економічних вимог з'їзд рішуче висловився за розпуск КПРС і націоналізацію її майна, за вихід України з СРСР.

Поряд з ВОСТом у Донбасі продовжувала діяти Незалежна профспілка гірників (НПГ), а на заході Українинезалежна профспілка «Воля».

Бурхливі суспільні зміни в другій половині 80-х років позначилися на соціальному самопочутті людей, зумовили прискорену політизацію суспільної свідомості. Виразніше окреслювались розбіжності в поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося швидке політичне розмежування. Виникли різноманітні самодіяльні громадські об'єднання, організації, товариства.

Одним з перших самодіяльних об'єднань був Український культурологічний клуб (УКК), заснований представниками національно-демократичної інтелігенції Києва у серпні 1987 р. Серед його учасників було чимало колишніх дисидентів (О. Шевченко, О. Матусевич, С. Набока). Зосереджуючись в основновному на проблемах національно-культурного відродження, учасники клубу критикували існуючий політичний режим. Тому вони стали об'єктом шаленої критики влади.

Національно-демократичні ідеї духовного відродження нації восени 1987 р. об'єднали багатьох молодих людей Львова у Товариство Лева. Заснована ним газета «Поступ» відразу зайняла демократичну позицію, стала популяризатором ідей національного відродження, відновлення української державності, трибуною опозиції.

На початку 1988 р. просвітницькі організації «Спадщина» виникли у Харкові та Києві. Їх діяльність швидко вийшла за межі просвітницької роботи й набула полі-тизованого характеру.

Активізувався студентський рух. У 1988 р. в Києві виникало студентське об'єднання «Громада», у 1989 р. — Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство у Львові, Демократична спілка студентів та інші організації в багатьох містах республіки. Дуже швидко студентський рух заявив про себе як про активну силу в демократичних процесах в Україні.

У 1987—1988 рр. із в'язниць та заслання в Україну повернулися відомі дисиденти В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук'яненко та інші. Вони відновили Українську Гельсінську групу, а в липні 1988 р. перетворили її на спілку (УГС). Декларація її принципів стала першим програмним документом сучасного національно-демократичного

Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991) 411

руху. Чисельність УГС, незважаючи на напівлегальний статус і переслідування з боку КДБ (обшуки, арешти членів, конфіскація літератури тощо), швидко зростала. Якщо в середині 1988 р. до неї входило всього кілька десятків осіб, то на початку 1990 р. вона налічувала 2,3 тис. осіб і мала свої відділення в 22 областях республіки.

УГС розгорнула широку організаційну та агітаційно-пропагандистську роботу в масах, координуючи свою діяльність з самодіяльними громадськими організаціями в Україні, а нерідко — з національно-демократичними рухами в інших республіках, спрямованих на прискорення демократизації в країні, організацію різноманітних акцій — пікетів, мітингів, демонстрацій.

Представники творчої інтелігенції підняли голос на захист української мови. У різних містах України постали культурологічні товариства, метою яких було відродження української мови. Їх представники на спільній нараді у грудні 1988 р. створили оргкомітет Товариства української мови. У лютому 1989 р. відбулася Установча конференція товариства, яке очолив поет Д. Павличко. Товариство виступило за надання українській мові статусу державної, підтримало ініціативу щодо створення Народного Руху України. Це засвідчило, що українська інтелігенція не обмежуватиме свою діяльність тільки культурницькими заходами.

Під тиском національно-демократичної громадськості, долаючи шалений опір русифікаторів, 8 грудня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови в Українській РСР. Українська мова отримала статус державної, сфера її використання істотно розширювалася.

У березні 1989 р. було утворено Українське добровільне історико-просвітницьке товариство «Меморіал», яке спрямовувало свою діяльність на викриття злочинів тоталітарного режиму, реабілітацію жертв репресій.

У жовтні 1989 р. засновано Всеукраїнську асоціацію «Зелений світ», стрижнем діяльності якої стали питання охорони навколишнього середовища особливо гострі після чорнобильської катастрофи. «Зелений світ» організував серію екологічних мітингів, пробуджував громадсько-політичну активність населення.

У липні 1991 р., попри серйозну протидію міністерства оборони СРСР, сформувалася Спілка офіцерів України, яка вважала своїм головним завданням створення правовим шляхом Збройних сил України.

Наприкінці 80-х років виникли національно-культурні товариства угорців, поляків, росіян, молдаван, гагау-

 412

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

зів, греків, вірмен, євреїв та представників інших націо- ,. нальностей, які проживають на території України. Ч

На повну силу заявив про себе кримськотатарський ^| національний рух. Влітку 1987 р. кримські татари провели несанкціоновані мітинги на Красній площі в Москві з вимогою дозволити їм повернутися на історичну батьківщину у Крим, але міліція та органи КДБ розігнали ці мітинги. Та все-таки влада змушена була створити державну комісію під керівництвом Голови Верховної Ради СРСР А. Громико для вивчення кримськотатарського питання. У 1988 р. комісія зробила висновок, що кримських татар переселяти на півострів не варто, а у зв'язку із зміною демографічної ситуації в Криму неможливо відновити Кримську АРСР. Ті, хто без дозволу влади повертався на півострів, наштовхнулися на опір місцевих органів влади. Їм не дозволяли купувати будинки, їх не прописували, не влаштовували на роботу, притягали до кримінальної відповідальності за порушення паспортного режиму тощо. Згодом, під тиском мітингів, демонстрацій, пікетів, голодувань в умовах поступової лібералізації радянського режиму влада була змушена дозволити переселення татар. У квітні 1989 р. на півострові їх вже мешкало 40 тис., влітку 1991 р. — 130 тис. (у 1944 р. було депортовано 191 тис. осіб). Для захисту національних прав депортованого народу навесні 1989 р. була створена Організація кримськотатарського національного руху.

20 січня 1991 р. у Криму відбувся референдум за створення Кримської АРСР. Верховна Рада УРСР своєю постановою від 12 лютого 1991 р. визнала законними його підсумки. Так у складі України виникла Автономна Республіка Крим територіальна, а не національно-територіальна автономія корінного населення Криму. Тому Організація кримськотатарського національного руху виступила проти референдуму, закликала своїх прибічників не визнавати його результатів. У червні 1991 р. в Сімферополі Курултай з'їзд представників кримськотатарського народу виступив за відновлення кримськотатарської автономії.

У 1988 р. в Україні визрівала ідея створення широкого демократичного руху. У листопаді того ж року на зборах Київської організації Спілки письменників України викристалізувалася ідея створення ініціативної групи Рух на підтримку перебудови. До неї увійшли І. Драч (голова), Д. Павличко, С. Тельнюк, М. Слабошпицький, В. Терен, П. Мовчан, В. Маняк, Б. Олійник, Г. Сивокінь

Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

413

та інші. Створення групи викликало різко негативну реакцію компартійного керівництва, звинувачення в антира-дянській спрямованості. Тому, з тактичних міркувань, у проект Програми Руху, опублікований 16 лютого 1989 р., було включено тезу, що «Рух визнає керівну роль Комуністичної партії в соціалістичному суспільстві та являє собою ланку між перебудовними ідеями партії й ініціативою найширших мас». У ньому йшлося, що Рух виступає за перетворення СРСР у справжній союз братніх суверенних народів. Заявити про свій намір добиватися незалежності України в той час не ризикнули, зважаючи на жорстку протидію влади ідеї створення Руху.

Рух виступив за те, щоб земля, корисні копалини, підприємства тощо, які є народною власністю, використовувалися союзними та республіканськими міністерствами тільки з дозволу Верховної Ради та уряду УРСР. Він добивався права вільного висування кандидатів у депутати рад усіх рівнів, права громадян на доступ до інформації, скасування цензури, засудження злочинів сталінізму і публічного перегляду справ несправедливо засуджених громадян УРСР. До проекту увійшли й положення про законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, про мораторій на спорудження атомних станцій і припинення експлуатації ЧАЕС.

Публікація цього документа викликала широкий резонанс в республіці. Компартійні сили всіляко ганьбили Рух і проект його Програми. Та відкриті теледебати прибічників і противників Руху на початку 1989 р. зробили ідеї Руху відомими всій Україні. Проект Програми Руху мав загальнодемократичний характер. Це дало змогу в процесі творення організації об'єднати людей різних політичних поглядів від комуністів до членів УГС, забезпечити його масовість.

18 березня 1989 р. на зборах активістів Руху в Києві було створено Координаційну раду Руху. По. всій Україні почали створюватися його первинні осередки. Найактивнішим процес був у західних областях України. Одними з перших постали Тернопільська, Львівська організації. Формування осередків Руху в південних та східних областях було повільнішим, наштовхуючись на шалену анти-рухівську кампанію. Однак влада ні в центрі, ні на місцях не змогла зірвати організацію осередків Руху в цих областях — влітку 1989 р. вони були сформовані у Донецьку, Кривому Розі, Дніпродзержинську, Кременчуці, Канові, Умані.

 414

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

Незважаючи на опір компартійної номенклатури, цькування в засобах масової інформації, розгони мітингів, арешти активістів, на вересень 1989 р. Рух нараховував майже 280 тис. осіб. Це була масова всеукраїнська демократична організація. Того ж місяця відбувся Установчий з'їзд Народного Руху України, який затвердив Програму і Статут організації, обрав її керівні органи.

Статут про декларував, що Рух є незалежною громадсько-політичною організацією, відкритою для громадян незалежно від їх національності, приналежності до інших об'єднань, релігійних переконань тощо. Головною його метою було визначено побудову в Україні демократичного, гуманного суспільства, сприяння розвитку національно-державного будівництва, скерованого на перетворення України в демократичну правову державу, домагання радикального реформування економіки республіки. Серед напрямів його діяльності — забезпечення прав і свобод людини, демократизація суспільного та державного життя в СРСР, наповнення суверенітету УРСР реальним змістом, соціальна справедливість, екологічна безпека, національно-культурне будівництво тощо. З Програми зникли положення про керівну роль Комуністичної партії.

Рух виступив за права власності народу України на землю, надра, промислові підприємства тощо, самостійність у господарському законодавстві, ціноутворенні, фінансах, кредитно-фінансовій політиці, зовнішньо-економічної діяльності, рівноправність усіх форм власності, розвиток фермерства. До Програми увійшли також положення про надання українській мові статусу державної, відродження національної символіки, відновлення діяльності Української православної та Української греко-ка-толицької церков, закриття ЧАЕС.

Головою Руху було обрано Івана Драча. Секретаріат очолив Михайло Горинь.

На час Других Всеукраїнських зборів, що відбулися у жовтні 1990 р.. Рух досяг вершини своєї популярності та авторитету. Збори чітко сформулювали основні вимоги організації: вихід України з СРСР, усунення КПРС від влади. Були визначені найближчі завдання: проведення виборів до рад усіх рівнів на багатопартійній основі, всенародних виборів Президента України, формування коаліційного уряду народної довіри. Це засвідчило, що Рух став у непримиренну опозицію до Компартії України.

Наприкінці 1989—1990 рр. на основі самодіяльних громадських організацій та рухів в Україні виникають численні політичні партії.

Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

415

Лютневий (1990) пленум ЦК КПРС був змушений, на вимогу демократичних сил, вилучити з Конституції СРСР статтю 6 про керівну й спрямовуючу роль Комуністичної партії у радянському суспільстві. Законодавче це було оформлено на III з'їзді народних депутатів СРСР у березні 1990 р. У вересні того ж року Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про порядок реєстрації громадських об'єднань», що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності в республіці. Компартія втратила політичну монополію.

У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінської спілки постала Українська Республіканська партія (УРП). На той час вона налічувала 2,3 тис. осіб, а через рік — 8,9 тис. Лідером партії був обраний Левко Лук'я-ненко відомий політв'язень і дисидент. Для пропаганди своїх поглядів УРП активно використовувала трибуну Верховної Ради УРСР, до якої навесні 1990 р. було обрано 11 республіканців. Партія заснувала кілька газет, інших видань. Головною метою своєї діяльності республіканці проголосили створення Української самостійної соборної держави. УРП виступала за демонополізацію виробництва, перехід до ринкової економіки, економічну самостійність України, господарську самостійність підприємств, економічну свободу громадян, запровадження різних форм власності, пріоритет екології над економікою, допрацювання законів України відповідно до міжнародних норм права тощо.

У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху кілька його керівників — І. Драч, Д. Павличко, В. Яво-рівський — заявили про свій вихід із КПРС і створення Демократичної партії України (ДемПУ), перший з'їзд якої відбувся у грудні того ж року. Головною метою партії проголошувалося досягнення державної незалежності України, побудову в ній демократичного й гуманного суспільства. ДемПУ виступала за націоналізацію загальносоюзної власності, створення ринкової економіки, соціальну захищеність людини. Головою Національної Ради ДемПУ було обрано Ю. Бадзя.

Тоді ж виникли Соціал-демократична партія України, Об'єднана соціал-демократична партія України, Партія зелених України, Ліберальна партія. Народна партія та інші. Усі вони були невеликими за чисельністю політичними об'єднаннями.

Найчисельнішою залишалась Комуністична партія, але втрата монополії на владу виявила її внутрішню слабкість, у ній почали швидко наростати кризові яви-

 416

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

ща. З 1990 р. розпочався обвальний процес добровільного виходу з її лав, особливо в західних областях України. За 1990 р. було ліквідовано 39 міськкомів та райкомів Компартії України.

Одночасно всередині Компартії оформилася Демократична платформа, яка добивалася демократизації КПРС (відмова від комунізму як утопічної мети, скасування принципу демократичного централізму і перетворення партії на організацію парламентського типу). Однак більшість делегатів XXVIII з'їзду Компартії України і XXVIII з'їзду КПРС (влітку 1990 р.) відхилили ідеї демократизації партії.

У грудні 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), утвореної на базі колишньої Демократичної платформи в Компартії України. Вона стала партією парламентського типу.

Українське суспільство на початок 90-х років не було структурованим і нові політичні партії не мали чіткої соціальної бази. З певною умовністю класифікації політичний спектр в Україні мав такий вигляд:

національно-радикальні партії та організації, національно-демократичні партії (УРП, ДемПУ, Українська селянська демократична партія);

партії центристського, лівоцентристського спрямування (Ліберальна партія. Народна партія, Партія зелених, соціал-демократичні партії, ПДВУ).

Усі новостворені партії в Україні були в опозиції до тоталітарної системи, виступали проти гегемонії Компартії в суспільстві, добивалися докорінних змін у соціально-економічному і політичному житті країни. Компартія України, у зв'язку з нездатністю до самореформування, перебувала на крайньому лівому фланзі політичного спектра.

На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР у березні 1989 р. перші в Радянському Союзі вибори на альтернативній основі. Для демократичних сил вони стали важливим засобом впливу на маси, оскільки вперше у радянській історії постала можливість проводити зустрічі з виборцями, легальне пропагувати свої погляди.

Закон СРСР про вибори народних депутатів залишав багато можливостей для партійно-радянських органів маніпулювати громадською думкою і формувати відповідний склад депутатського корпусу. Так, на 175 мандатів народних депутатів СРСР від України було висунуто 650 кандидатур, але тільки 309 з них пройшли через сито

Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

417

окружних передвиборних зборів. У 35 округах було виставлено тільки по одному кандидату висуванців партійно-радянських органів. Крім того, для Компартії України і підконтрольних їй громадських організацій була виділена певна квота депутатських місць. Влада намагалася зробити все, щоб не допустити обрання представників демократичних сил.

Та вибори народних депутатів СРСР завдали відчутного удару по авторитету КПРС. Народними депутатами СРСР стали письменники В. Яворівський, Д. Павличко, Р. Братунь, Ю. Щербак, вчений-економіст В.Черняк, журналістка А. Ярошинська та інші, які зайняли чіткі демократичні позиції.

Справжнім каталізатором процесу демократизації в країні став Перший з'їзд народних депутатів СРСР (25 травня — 9 червня 1989 р.). Хоча на ньому чисельно переважали представники партноменклатури, ініціативу перехопили демократично налаштовані депутати. Робота з'їзду транслювалася по радіо і телебаченню. Громадяни вперше стали свідками відкритої політичної боротьби різних сил. Виступи А. Сахароза, М. Афанасьєва, Г. Попова, В. Єльцина мали великий громадський резонанс і сприяли швидкій демократизації суспільства. Демократи отримали значну моральну перемогу, КПРС зазнала відчутного удару. Процес демократизації в країні впевнено набирав сили.

Улітку 1989 р. на багатотисячних мітингах у Києві, Львові, Харкові, інших містах республіки лунали заклики до народних депутатів СРСР від України домагатися на з'їзді законодавчого оформлення політичного та економічного суверенітету республіки, ліквідації диктату союзних міністерств, знищення цензури і забезпечення свободи слова, права громадських організацій, партій користуватися державними засобами масової інформації.

Головна увага демократичних сил республіки восени 1989 — на початку 1990 рр. була прикута до виборів у Верховну Раду УРСР і місцевих органів влади. Новий закон про вибори, прийнятий під тиском громадськості, уже не містив положення про вибори від громадських організацій.

Демократичні сили України утворили передвиборний Демократичний блок, маніфест якого підписали представники 43 громадських організацій республіки. У цьому документі була вимога щодо реального політичного та економічного суверенітету України, прийняття нової Конституції республіки.

 418

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність..

Передвиборна кампанія була надзвичайно напруженою. На 450 місць у Верховній Раді УРСР претендувало до 3 тис. кандидатів. Партноменклатура робила все, щоб не допустити перемоги Демблоку. Виборча боротьба тривала за монополії Компартії України на державні засоби масової інформації, що не могло не позначитися на її результатах. І все ж Демблок домігся значного успіху:

111 із 442 депутатів Верховної Ради УРСР були демократами. Найбільше їх було обрано в західних областях, Києві, великих містах на Сході й Півдні України. На Львівщині з 23 мандатів національно-демократичні сили вибороли 22, на Івано-Франківщині всі 11, на Тернопільщині всі 10 мандатів, у Києві 17 із 22. Приблизно такою ж була загальна картина виборів до рад нижчого рівня.

Загалом результати виборів засвідчили значне зростання впливу національно-демократичних сил. Хоч більшість депутатських місць здобули прихильники консервативного курсу — директори підприємств, голови колгоспів, партійно-радянські функціонери, але після виборів головні питання республіканського життя вирішувалися не в ЦК Компартії, а у Верховній Раді. Український народ вступив у завершальний етап боротьби за державну незалежність.

Перша сесія Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання розпочала свою роботу в травні з жорсткого протиборства Щодо кожного питання порядку денного між представниками різних політичних угруповань. Спершу розгорнулася боротьба за посаду Голови Верховної Ради, на яку балотувалося 10 кандидатів: В. Івашко, Д. Павличко, І. Юхновський, Л. Лук'яненко, М. Горинь, В. Чорновіл, В. Яворівський, В. Гриньов, І. Салій, І. Драч. Комуністична більшість парламенту підтримала кандидатуру першого секретаря ЦК Компартії України В. Івашка, який і був обраний Головою Верховної Ради.

На пост першого заступника голови парламенту представники демократичних сил запропонували І. Юхновсь-кого, але депутати-комуністи відхилили цю кандидатуру. Першим заступником Голови Верховної Ради був обраний І. Плющ, який перед тим працював головою Київського облвиконкому.

Відверте небажання комуністичної більшості в парламенті шукати компроміси з опонентами змусили демократичні сили у Верховній Раді перейти до опозиції та оформитися як Народна Рада. Очолив її І. Юхновський.

Незабаром організаційно сформувалася і комуністична більшість у парламенті, лідером якої став О. Мороз. Офіційно це об'єднання називалося «За Радянську суве-

Украіна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

419

ренну Україну», неофіційно - «група 239», бо стільки налічувала вона депутатів.

Тоді оформилася і депутатська група «Демократична платформа в Компартії України» у складі 41 депутата. Вона співпрацювала в парламенті з Народною Радою.

У липні 1990 р. В. Івашко залишив посаду Голови Верховної Ради УРСР через обрання заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Стався скандал. Навіть депутати-комуністи були обурені такою його поведінкою. Репутації Компартії України було завдано ще одного відчутного удару. Цією ситуацією скористалися демократичні сили в парламенті. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

У десяти статтях цього документа проголошувалося право української нації на самовизначення, окреслювалися принципи народовладдя, державної влади, громадянства УРСР, економічна самостійність, територіальна недоторканність республіки, визначався порядок гарантування її зовнішньої та внутрішньої безпеки, суб'єкт-ність УРСР у міжнародних зносинах. Відносини УРСР з іншими радянськими республіками мали будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Декларація була проголошена основою для нової Конституції, законів України, укладання міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України мали використовуватися при укладанні нового союзного договору. Це положення було включене в Декларацію під тиском комуністичної більшості парламенту. Ця ж більшість провалила пропозицію Народної Ради надати Декларації статусу конституційного акту.

З новою силою політична боротьба у вищому законодавчому органі республіки розгорілася під час нових виборів Голови Верховної Ради. На цю посаду претендувало 27 кандидатур. Перед голосуванням 22 з них зняли свої прізвища. У другому турі переміг Л. Кравчук секретар ЦК Компартії України, за якого віддали свої голоси 239 депутатів.

Початок осені 1990 р. в Україні ознаменувався новим загостренням політичної боротьби. Громадськість республіки не задовольняли дії уряду, який не вживав заходів для захисту внутрішнього ринку. Незадоволення викликали і дії парламентської більшості, що взяла курс на підписання нового союзного договору.

 420

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

Народна Рада перед початком другої сесії парламенту поширила заяву, в якій зазначалося: «Консервативна частина Верховної Ради виношує плани зберегти Імперію у вигляді нового Союзного договору. Народна Рада закликає громадян суверенної України прийти 1 жовтня до парламенту і сказати союзному договору «ні». 1 жовтня 1990 р. у республіці розпочався політичний страйк, в якому взяло участь до мільйона осіб, найбільше у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Києві. Одночасно національно-демократичні сили організували у столиці маніфестацію, до якої приєдналися і страйкарі з вимогами роздержавлення підприємств, надання Декларації про суверенітет статусу конституційного закону тощо.

Наступного дня в центрі Києва на площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності) розпочали голодування представники студентських організацій. Його організували київська філія Української студентської спілки і Студентське братство зі Львова. Раду голодуючих студентів очолили О. Доній, М. Іванишин, О. Бар-ков. В акції брало участь 157 студентів з багатьох вузів України.

Студенти вимагали відставки Голови Ради Міністрів В. Масола, нових виборів у парламент на багатопартійній основі, прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ на території УРСР, відмови від укладення союзного договору, повернення в Україну солдат, які перебували на службі поза її межами, забезпечення призовникам проходження військової служби лише на території УРСР.

Влада не наважилася розігнати наметове містечко голодуючих. 10 жовтня до студентів приєдналася частина демократично налаштованих депутатів Верховної Ради, а через день у Києві почався студентський страйк. 15 жовтня страйкував увесь студентсько-учнівський Київ. 16 жовтня до 100 тис. страйкарів рушили центральними вулицями столиці до Верховної Ради. Ситуація у місті вкрай загострилася.

За цих умов, 17 жовтня, парламент республіки постановив: у 1991 р. провести в УРСР всенародне голосування референдум з питань довіри Верховній Раді і за його результатами вирішити питання про проведення нових виборів; забезпечити проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за добровільної згоди; розглянути висновки Міністерства юстиції і Державного арбітражу УРСР стосовно майна КПРС та ВЛКСМ, утворити тимчасову комісію

Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

421

Верховної Ради з цього питання; спрямувати всі зусилля на стабілізацію політичної й економічної ситуації в республіці, на побудову правової суверенної Української держави; прийняття нової Конституції республіки, а до цього укладання союзного договору вважати передчасним. Голова уряду В. Масол був змушений піти у відставку. Студентський страйк і голодування були припинені.

Проте наприкінці жовтня 1990 р. розпочався контрнаступ реакційних сил. Верховною Радою СРСР було відхилено програму економічних реформ «500 днів» Г. Яв-лінського та С. Шаталіна. Не останню роль у цьому відіграло те, що програма передбачала істотне розширення економічної самостійності республік і ліквідацію багатьох союзних міністерств. У грудні 1990 р. пішли у відставку найближчі соратники М. Горбачова Е. Шевард-надзе та В. Бакатін, а противник реформ Г. Янаєв був обраний віце-президентом СРСР.

Було прийнято рішення про проведення всесоюзного референдуму щодо збереження СРСР. Задум його організаторів полягав у тому, щоб фактично зберегти унітарну державу і покласти край рухові республік до незалежності. Про зростання агресивності противників реформ засвідчили криваві події в січні 1991 р. у Вільнюсі та Ризі, де були здійснені спроби повалення законно обраних органів влади обох прибалтійських республік.

В Україні консерватори перейшли в наступ, використавши інцидент з народним депутатом С. Хмарою, якого було звинувачено в нападі на полковника міліції. Зусиллями компартійної більшості Верховна Рада дала згоду на притягнення С. Хмари до кримінальної відповідальності, його було заарештовано прямо у залі засідання. Невдовзі заарештували і лідерів студентського голодування.

У грудні 1990 р. на XXVIII з'їзді Компартії України було підтверджено курс на укладення нового союзного договору, оформлення нового державного устрою країни як Союзу суверенних радянських республік. Майже всі виступаючі вимагали посилення репресивних дій щодо опозиції.

17 березня 1991 р. було проведено референдум щодо збереження СРСР. Його учасникам запропонували запитання: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» Отже, саме запитання пропонувало позитивну відповідь. Зрозуміло, що це була добре сконструйована політична петля.

 422

Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...

Тому, щоб убезпечити перебування республіки у складі майбутнього Союзу, Президія Верховної Ради України, долаючи впертий опір противників незалежності, запропонувала виборцям відповісти на референдумі 17 березня ще на одне запитання: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» Це запитання конкретизувало умови, на яких Україна могла б увійти до нового Союзу, головною з них мало бути реальне забезпечення незалежності республіки, що випливало з Декларації про державний суверенітет.

Позитивно на запитання всесоюзного бюлетеня відповіло 70,5%, на запитання республіканського — 80,2% учасників референдуму. Питома вага позитивних відповідей на республіканський бюлетень була б вищою, якби праворадикальні національні партії та рухи не бойкотували референдум.

У Галичині (Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області), де національно-демократичні сили мали більшість в обласних радах, було винесено на референдум і третє запитання: «Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності?» Позитивно відповіли на це запитання відповідно 98% жителів цих областей.

Результати референдуму засвідчили, що народ України прагнув до життя в суверенній республіці й не хотів повернення до здевальвованої форми державного устрою.

У другій половині 80-х на початку 90-х років нове українське національно-культурне відродження розпочалося з боротьби за піднесення статусу української мови. Адже було очевидним: якщо русифікація триватиме, то українці опиняться на межі повної асиміляції і зникнення як нації. Боротьба за національне і духовне відродження стала одним з пріоритетних завдань національно-демократичних сил.

У 1988 р. Спілка письменників України разом з Інститутом мовознавства АН УРСР виступили з ініціативою створення Товариства шанувальників української мови. Товариство було створене у лютому 1989 р., а через два роки було перейменоване у Всеукраїнське товариство «Просвіта» їм. Т. Шевченка. Під тиском української громадськості Верховна Рада УРСР восени 1989 р. прийняла Закон про мову, згідно з яким українська мова була оголошена державною.

Україна на шляху до свободи і незалежності (1985—1991)

423

Демократизація суспільно-політичного життя, гласність, послаблення, а згодом і ліквідація цензури відкрили замовчувані або сфальсифіковані події в історії України, сприяли поверненню несправедливо забутих, репресованих тоталітарним режимом імен діячів української культури та їх творів. Протягом 1987—1991 рр. поступово відкривалася правда про національно-визвольну боротьбу українського народу, голодомор 1933 р., жах колективізації, масові репресії тоталітарного режиму.

Важливою складовою національно-культурного відродження було відновлення діяльності заборонених Української греко-католицької (УГКЦ) та Української автокефальної православної (УАПЦ) церков.

Адміністративно-командна система управління народним господарством і тоталітарний політичний режим привів країну до глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи. Реформи всіх сфер життя були

неминучими.

Очолений М. Горбачовим реформаційний процес отримав назву «перебудова». Проте спроби реформувати лише систему управління народним господарством виявилися марними. Створений за роки радянської влади економічний механізм не піддавався реформуванню. У країні поглиблювалася економічна криза, що супроводжувалася падінням рівня життя народу. Одночасно Україну спіткала страшна чорнобильська катастрофа.

У пошуках виходу із кризи реформаторське крило партійно-радянського керівництва розпочало політичну реформу, суть якої полягала в демократизації суспільства. Були запроваджені новий виборчий закон, послабле^ на, а згодом і ліквідована цензура, гласність відкрила очі мільйонам радянських громадян на історичне минуле радянської епохи, сприяла розвінчанню ідеологічних міфів. Події в країні почали розвиватися за своїми внутрішніми законами, непідвладними директивам зверху.

Крах комуністичної ідеології неминуче вів до краху радянської політичної системи. На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР і УРСР в 1989—1990 рр. Відкрилися реальні перспективи для здобуття Україною суверенітету, створення самостійної Української держави. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет республіки. Наприкінці 1990 — у першій половині 1991 р. внутріполітична ситуація в країні продовжувала загострюватися. Неминучим було рішуче зіткнення прибічників і противників тоталітарної системи.

 1. Які територіальні зміни відбулися в Україні в середині 40-хна початку 50-х років?

2. З якою метою здійснювались примусове переселення українського населення з Польщі до СРСР та операція «Вісла»?

3. За якого соціально-політичного, ідеологічного становища відбулась відбудова народного господарства республіки у повоєнні роки?

4. До яких методів вдавався радянський тоталітарний режим для знищення в суспільстві критичних настроїв наприкінці 40-х на початку 50-х років?

5. Чим пояснюється збройна боротьба на західноукраїнских землях у другій половині 40-х на початку 50-х років? Які її результати?

6. Поміркуйте, наскільки радикальною була спроба змінити політичний режим в Україні після смерті Сталіна.

7. Якими були наслідки часткової реабілітації жертв «культу особи» та політичних і соціально-економічних реформ М. Хрущова?

8. До яких засобів вдавалась партноменклатура для консервації тоталітарного режиму?

9. Як виник дисидентський рух в Україні, яку мету переслідували його учасники та як реагувала на їх діяльність влада?

10. Охарактеризуйте головні політичні чинники, що зумовили застій економічного, суспільно-політичного життя в СРСР. Якими були особливості періоду застою в Україні?

11. Чим була зумовлена спроба реформувати суспільство в СРСР шляхом перебудови?

12. За яких умов та яких форм набувала політизація суспільства наприкінці 80-х на початку 90-х років?

13. Яку роль у процесі здобуття Україною незалежності відіграв Народний Рух України та інші політичні об'єднання громадян?

14. Наскільки політичне структуроване українське суспільство було на початку 90-х років?

15. Яку роль відігравала у вітчизняній політичній історії Декларація про державний суверенітет України?

Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)

Останнє десятиліття стало епохальним в історії українського народу, який нарешті здобув свою державність. Розпочався непростий процес розвитку політичної системи українського суспільства, опанування народом нової політичної культури, налагодження і розвиток різноманітних відносин Української держави на міжнародній арені.

13.1. Національне пробудження українського народу

Проголошення незалежності України

Консервативні сили в радянському керівництві, які не погоджувалися з політикою перебудови, спробували використати складне соціально-економічне становище в країні, незадоволення мас, щоб повернути суспільство до попередніх порядків. З цією метою 19 серпня 1991 р. була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціато-

426

Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)

ри представники вищого державного керівництва СРСР заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Президента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС).

ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультимативно зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України направило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридичної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада організована опозиція в республіканському парламенті засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19—22 серпня 1991 р. масові мітин-

Нацюнальне пробудження українського народу

427

ги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тисячі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до будинку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РСФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. З радянським періодом в історії країни було покінчено.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої зразу ж було заборонено. ЗО серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному березі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла історичний документ виняткового значення для долі українського народу Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом 00Н та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».

 428

Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополі-тичній карті світу постала нова самостійна державаУкраїна.

Загальноукраїнський референдум 1 грудня 1991 р.

На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях республіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президентом СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгортатимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у голосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відповіли 28804,1 тис. виборців (90,92%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі — 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95%, у решті областей — понад 90% громадян.

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою самостійну державу. Втрете за 350 років від Визвольної війни середини XVII ст. Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності, у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр.

Суспільно-політичне життя в Україні в 90-ті роки

429

13.2. Суспільно-політичне життя в Україні в 90-ті роки

Вибори першого Президента України

Одночасно з референдумом, 1 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента України. Їм передувала гостра політична боротьба, але з дотриманням демократичних норм і процедур. Кандидатів на посаду Президента висунули 12 політичних партій, громадських об'єднань і рухів, 97 трудових колективів, понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисування. Однак тільки 7 претендентів, зібравши по 100 тисяч підписів, були зареєстровані Центрвиборчкомом кандидатами на президентську посаду. Серед них Л. Кравчук — Голова Верховної Ради України; В. Гриньов — заступник Голови Верховної Ради України, В. Чорновіл — голова Львівської обласної Ради, один із керівників Народного Руху України; Л. Лу-к'яненко — голова Української Республіканської Партії, І. Юхновський — керівник Народної Ради у парламенті республіки, Л. Табурянський — голова Української Народної Партії, підприємець; О. Ткаченко — міністр сільського господарства України.

За Л. Кравчука проголосувало 61,59% виборців, він переміг у першому турі. 5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України.

Кравчук Леонід Макарович народився в 1934 р. у селянській родині на Рівненщині. У 1958 р. закінчив економічний факультет Київського державного університету, працював викладачем політекономії в Чернівецькому фінансовому технікумі, кандидат економічних наук. З 1960 р. на партійній роботі; з 1970 р. в апараті ЦК Компартії України. Став відомим широкій громадськості під час те-ледебатів з організаторами Руху на початку 1989 р., коли він обіймав посаду завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК Компартії України. Влітку 1990р. обраний Головою Верховної Ради УРСР, одночасно будучи на посаді секретаря ЦК Компартії України. З КПРС вийшов під час серпневого заколоту 1991 р. Протягом 1991— 1994 рр. перший всенародне обраний Президент України. З 1994 р. народний депутат України.

Політичне становище в незалежній Україні

Результати Всеукраїнського референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено остаточну ліквідацію СРСР.

430

Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)

7—8 грудня 1991 р. на території Білорусі (у Біловезь-кій пущі під Брестом) відбулася зустріч Голови Верховної Ради Білорусі С. Шушкевича, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Підсумком її стали офіційна констатація факту розпаду СРСР, укладення угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алмати керівники Росії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменистану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати; кожна республіка стала самостійною. СНД не є державою, вона не має наддержавних управлінських структур. Члени Співдружності є цілком незалежними державами.

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Вона є закономірним наслідком багатовікового прагнення народу. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин. Адже демократизація суспільно-політичного життя дала можливість активізуватись національно-визвольному, демократичному руху, традиції якого виявилися особливо живучими. Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільстві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримала ідею незалежності. Соціально-економічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршувалося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко зміниться на краще, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до намагання радянських республік здобути незалежність і не заважало розпаду СРСР. Україна стала суверенною державою без кровопролиття, мирним шляхом.

24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назвуУкраїна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гім-

Суспільно-політичне життя в Україні в 90-ті роки

431

ном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна...». 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

8 жовтня 1991 р. набув чинності закон «Про громадянство України», згодом розпочався обмін радянських паспортів на українські.

7 листопада 1991 р. Верховна Рада затвердила закон «Про державний кордон», а в грудні того ж року утворено Державний митний комітет України. Почалося формування прикордонної та митної служб держави.

На початку січня 1992 р. в Україні був започаткований обіг купонів багаторазового використання, а у вересні 1996 р. вони були замінені на національну валюту гривню. Так відбувся перехід на власну грошову одиницю.

У серпні 1991 р. постановою Верховної Ради «Про військові формування на Україні» їй були підпорядковані усі війська, розміщені на території республіки. У жовтні того ж року було затверджено концепцію оборони та будівництва Збройних сил України. Процес створення власної армії та флоту мав відбуватися шляхом поступового реформування військ Київського, Одеського та Прикарпатського військових округів, частин протиповітряної оборони і Чорноморського флоту. У грудні 1991 р. був прийнятий Закон України «Про Збройні сили України», в якому офіційно проголошувалося створення армії та флоту. Поступово була створена правова база для реформування війська. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Військову доктрину України». Вона мала чітко виражений оборонний характер, тому чисельність Збройних сил була скорочена. Якщо наприкінці 1991 р. особовий склад армії становив 726 тис. осіб, то наприкінці 1996 р. — 350 тис. Поряд зі Збройними силами були створені Національна гвардія, частини спеціального призначення. Служба безпеки та інші силові структури держави.

До серпня 1991 р. політичні партії та організації в Україні умовно поділялися на дві групи: комуністичну й антикомуністичну. Після перемоги сил демократії, проголошення незалежності України й розпаду СРСР блок антикомуністичних сил розпався, оскільки спільна мета, що їх об'єднувала, була досягнута, на передній план виступили вузькопартійні інтереси та завдання.

Наприкінці 2000 р. в Україні було зареєстровано більше 100 політичних партій та організацій. Їх кількість

432

Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)

непостійна: активно відбуваються інтеграційні й дезінте-граційні процеси виникнення та розпаду партій і політичних груп. Розмаїття партій та організацій зумовлене незавершеністю процесу структуризації українського суспільства, гострою боротьбою всередині партій за лідерство, що часто призводить до розколів, виникнення регіональних партій тощо. Жодна з них й досі не змогла виробити і донести до суспільства консолідуючу загальнонаціональну ідею.

Політична ситуація в Україні у перші роки незалежності залишалася напруженою. Нова влада проголосила програмні орієнтири своєї політики: забезпечення народові достатку, прав і свобод; побудова соціальне спрямованої економіки, що передбачає необхідність глибоких економічних реформ; роздержавлення та приватизація, забезпечення рівних умов господарювання всім його суб'єктам. Однак ейфорія щодо оперативного і кардинального вирішення суспільно-економічних проблем швидко минула. Передусім не було вироблено чіткої концепції державотворення, що сконцентрувало б зусилля широких народних мас. За грудень 1991 — квітень 1994 р. Верховна Рада України прийняла кількасот законів, але за відсутності концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися нежиттєздатними і не забезпеченими відповідними механізмами впровадження.

Верховна Рада претендувала на всю повноту влади в країні, але із запровадженням посади Президента розпочався непростий, а почасти болісний процес розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Державний апарат у центрі й на місцях почав давати збої.

З метою оптимізації структури влади у червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на п'ять років, а продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 р., яка залишалася чинною до 28 червня 1996 р. Таких поправок було майже 200.

Прагнучи зміцнити повноваження Президента, Л. Кравчук у лютому 1992 р. заснував Державну думу України консультативний орган при Президентові. Утворення непередбаченого Конституцією органу влади, який перебирав на себе частину функцій Верховної Ради, викликав потужний спротив. Під тиском Верховної Ради наприкінці 1992 р. Думу було розформовано.

Не вдалося Л. Кравчуку зміцнити й створений навесні 1992 р. інститут представників Президента на місцях.

Суспільно-політичне життя в Україні в 90-ті роки

433

То була спроба реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові. Проте у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районих рад залишаються найвищими посадовими особами в регіонах. Таке протистояння Президента і Верховної Ради було не на користь розбудові незалежної держави.

Внутріполітичне життя України визначали розбіжності між полярними політичними силами. Дискусії точилися з таких ключових питань, як ринкова чи планова соціалістична економіка, незалежна Україна чи відродження Союзу тощо. Усе це знижувало ефективність діяльності Верховної Ради, уряду, місцевих органів влади.

У січні 1992 р. уряд Російської Федерації відмінив державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, щоб якось захистити український ринок в умовах «прозорих» кордонів від напливу покупців з Росії, довелося продублювати ці заходи. Непідготовлена лібералізація цін призвела до розвалу системи державного управління народним господарством, розриву економічних зв'язків, платіжної кризи, розкручування інфляційної спіралі, розбалансованості фінансово-кредитної системи, падіння виробництва, зубожіння населення. Уряд прем'єр-міністра В. Фокіна втратив довіру громадян і в жовтні 1992 р. був відправлений у відставку.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністром Л. Кучму. Головним недоліком роботи попереднього уряду новий прем'єр-міністр вважав втрату державного контролю за процесами у народному господарстві республіки. У пошуках ефективної моделі управління уряд Л. Кучми спочатку спробував відновити галузеве централізоване регулювання народним господарством, зокрема запровадити держзамовлення на республіканському і регіональному рівнях, стабілізувати економіку, опираючись на державний сектор. Проголошені наміри реалізувати не вдалося, оскільки адміністративні заходи не були забезпечені необхідними економіко-правовими актами. Обвал економіки продовжувався.

Для виходу зі складного становища у народногосподарському комплексі країни прем'єр-міністр Л. Кучма у травні 1993 р. зажадав у Верховної Ради додаткових повноважень. Пропонувалося запровадити спеціальний режим управління економікою країни, підпорядкувати уряду Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, здійснити подвійне підпорядкування держадміністрацій на місцях, надати право Кабінету Міністрів видавати декрети до травня 1994 р.

434

Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)

Президент Л. Кравчук виступив проти цих пропозицій, оскільки їх реалізація звузила б його повноваження. Згідно з пропозицією Л. Кравчука уряд мав очолити Президент, виконання окремих доручень якого покладалось би на віце-президента. До його повноважень мали належати видання указів із законодавче неврегульованих економічних питань.

Верховна Рада відхилила ці пропозиції, але й уряд не отримав надзвичайних повноважень. Ситуація зайшла в глухий кут. Становище в країні продовжувало погіршуватися. За цих умов 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу, який перекинувся на інші галузі промисловості. Страйкарі висунули не лише економічні вимоги, а й політичні — надати Донбасу регіональну автономію, провести в країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк набув апогею 14—15 червня. Ситуація ставала дедалі на-пруженішою.

У цей час Верховна Рада прийняла постанову про референдум щодо довіри Президенту і вищому законодавчому органу держави. Завдяки цьому вдалося ослабити соціальне напруження і припинити страйк. Згодом рішення про референдум Верховна Рада відмінила, але у вересні 1993 р. постановила провести дострокові вибори в парламент навесні 1994 р. і вибори Президента у червні того ж року. Уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. пішов у відставку. Виконуючим обов'язки прем'єр-міністра був призначений Ю. Звягільський. У червні 1994 р. уряд знову очолив В. Масол. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршуватися.

Вибори до Верховної Ради навесні 1994 р. відбулися за мажоритарною системою, відповідно до якої кандидатів висували у територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив політичних партій та громадських об'єднань на виборах. На один депутатський мандат в середньому претендувало по 13 осіб. Тому передвиборча кампанія відбувалася у надзвичайно напруженій боротьбі.

У першому турі виборів 27 березня 1994 р. було обрано тільки 49 депутатів, у другому ще 289. З 24 по 31 липня відбулися довибори у 59 зі 112 округів. За результатами виборів 25% місць здобула КПУ, 5,9% — Рух, 5,34% — СелПУ, 4,15% — СПУ. Отримали місця в парламенті також представники Української республіканської партії, Конгресу українських націоналістів, Партії демократичного відродження України, Демократичної партії України, Партії праці, Соціал-демократичної пар-Суспільно-політичне життя в Україні в 90-ті роки

435

тії України, Української консервативно-республіканської партії, Громадянського конгресу України. Безпартійних було — 221 депутат (55,6%) з 397 обраних.

На виборах відчутної поразки зазнали пропрезидент-ські політичні сили. Майже третина виборців віддала свої голоси партіям лівої орієнтації. Невдала внутрішня політика попереднього керівництва країни зробила гасла комуністів та соціалістів знову привабливими для мільйонів громадян держави.

У складі нової Верховної Ради нараховувалося дев'ять депутатських груп і фракцій: комуністична, рухів-ська, соціалістична, центристська, аграрна, групи «Реформи», «Єдність», «Державність», міжрегіональна. Певна кількість народних депутатів залишилася поза фракціями і групами. З часом кількість, склад, назви депутатських груп змінювалися.

На посаду Голови Верховної Ради України було висунуто 9 кандидатур. Оскільки у парламенті кількісно переважали ліві групи і фракції, то перемогу здобув лідер СПУ О. Мороз.

У напруженій політичній боротьбі відбувалися президентські вибори влітку 1994 р., на яких балотувалося 11 претендентів — Л. Кучма, Л. Кравчук, І. Плющ, П. Та-ланчук, Л. Скорик, І. Валеня, В. Лановий, В. Пинзеник, О. Мороз, В. Бабич, М. Рудь. Згодом Л. Скорик та В. Пинзеник зняли свої кандидатури; не змогли зібрати по 100 тис. голосів на свою підтримку М. Рудь та І. Валеня. Кандидатами було зареєстровано 7 осіб. У першому турі ніхто не набрав більше половини голосів, і був призначений другий тур на 10 липня 1994 р., в якому змагались Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Л. Кучма, який набрав 14 млн 660 тис. голосів (52%), а Л. Кравчук 12 млн 100 тис. голосів (45%).

Кучма Леонід Данилович, 1938 р. народження, українець, народився на Чернігівщині у селянській родині. Після закінчення Дніпропетровського університету з 1960 р. працював інженером, старшим інженером, провідним конструктором, помічником головного конструктора, секретарем парткому, генеральним директором виробничого об'єднання «Південний машинобудівний завод» у Дніпропетровську. В 1990 р. був обраний народним депутатом Верховної Ради України, а з жовтня 1992 по вересень 1993 року був прем'єр-міністром України. Потім зосередився на роботі у Верховній Раді, очолював впливову Спілку промисловців та підприємців України, яка висунула його на посаду Президента. 31994 р.Президент України. У 1999 р. переобраний на посаду Президента на другий термін.

 436

Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)

Конституційний процес та особливості Конституції України 1996 р.

Прийняття Основного Закону України стало закономірним та логічним завершенням тривалого і надзвичайно складного та суперечливого конституційного процесу в Україні. Він розпочався 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, і відбувався у два етапи.

Перший етап: 1990—1993 рр. Головним на цьому етапі було опрацювання на основі чинних конституційних положень легітимного, що відповідав би сподіванням громадян, логічного та юридичне завершеного проекту Конституції. Розпочався він із вироблення концепції нової Конституції. Було запропоновано сім варіантів концепції, після цього у червні 1991 р. вона була затверджена Верховною Радою. На її основі було створено чотири варіанти проекту Конституції. Один з них у липні 1993 р. Верховна Рада винесла на всенародне обговорення. За його результатами у жовтні 1993 р. Верховна Рада доручила Конституційній комісії допрацювати проект Конституції та оприлюднити його через засоби масової інформації. Опублікуванням проекту завершився перший етап конституційного процесу.

Другий етап: 1994—1996 рр. Розпочався він 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада вирішила питання про склад і принципи утворення нової Конституційної комісії. До її складу увійшли представники законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Комісія діяла під головуванням Президента України Л. Кучми і Голови Верховної Ради О. Мороза.

Основним на цьому етапі конституційного процесу було вироблення логічно і юридичне завершеного документа, що узгоджував би позиції різних політичних сил. Зробити це було нелегко, оскільки на шляху до Конституції виникло ще два концептуально нових проекти, які відрізнялися не лише від проекту 1993 р., а й від багатьох принципових положень Декларації про державний суверенітет 1990 р. Дискусії точилися щодо форми державного управління (президентська чи парламентська республіка), рівноправності різних форм власності, державного статусу української мови, державної символіки, розташування іноземних військових баз на території України, правового статусу Республіки Крим, розподілу повноважень між гілками влади, гарантій соціальних прав громадян. На початку квітня 1996 р. питання про

Суспільно-політичне життя в Україні в 90-ті роки

437

проект Конституції України було внесено до порядку денного сесії Верховної Ради, а 17 квітня 1996 р. розпочався розгляд проекту, запропонованого Конституційною комісією. За результатами його розгляду було утворено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради для доопрацювання проекту.

28 травня — 4 червня 1996 р. проект Конституції розглядався Верховною Радою і був прийнятий у першому читанні. Однак 19 червня 1996 р. у другому читанні проект був заблокований. За таких обставин 26 червня 1996 р. Президент оголосив Всеукраїнський референдум, на який виносився проект Конституції, не прийнятий Верховною Радою. Протистояння Президента і Верховної Ради знову загострилося. Це змусило більшість депутатів повернутись до розгляду проекту Конституції.

28 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю (315) голосів і закон про введення її в дію (338 голосів).

28 червня став Днем Конституції України.

Конституція України складається з преамбули, п'ятнадцяти розділів, у яких визначені права, свободи та обов'язки людини і громадянина; описано процедуру виборів, референдуму; окреслено повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади, прокуратури, правосуддя, Конституційного Суду України, органів місцевого самоврядування, визначено територіальний устрій України, зокрема й Автономної Республіки Крим; вказано, за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України і визначено перехідні положення, які регулюють строки та порядок переходу від діючої системи державних органів до тієї системи, що передбачена Конституцією 1996 р.

У преамбулі проголошується, що Конституція прийнята Верховною Радою від імені українського народу і е результатом здійснення українською нацією права на самовизначення. У ній сформульовано завдання щодо забезпечення в Україні прав і свобод, зміцнення громадянської злагоди, розвитку соціальної та правової держави.

Перший розділ присвячений загальним засадам. Україна визначається як суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо через демократичні вибори, референдум, органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

 438

Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)

За формою державного правління й устрою Україна визначається як унітарна республіка, а українська мова проголошується державною. Одночасно в Україні гарантується вільний розвиток інших мов.

Вагоме значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає, що остаточно покінчено з пануванням однієї форми власності, одного політичною напряму, однієї ідеології.

Конституція проголошує людину найвищою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і забезпечення й прав є головним обов'язком держави. У розділі «Права і свободи та обов'язки людини і громадянина» накреслено систему особистих, соціально-економічних, політичних прав людини. Зокрема, у соціально-економічній сфері громадянам надаються права на працю, страйк, відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров'я тощо. Право приватної власності проголошується непорушним. Конституція передбачає свободу об'єднань у різні політичні утворення, участь в управлінні державними справами, у виборах, референдумі, право проводити збори, мітинги, демонстрації, закріплюється право на свободу світогляду і віросповідання.

Конституція регулює організацію і діяльність вищого законодавчого органу України — Верховної Ради, що обирається всенародне терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Зі складу депутатів обирається Голова Верховної Ради, перший заступник і заступник Голови. Вони керують роботою Верховної Ради.

Головна функція Верховної Ради прийняття законів. Видаючи закони і приймаючи постанови, вона не має права втручатися у сферу діяльності інших гілок влади. Окрім законодавчої роботи. Верховна Рада здійснює також установчі та контролюючі функції, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики тощо.

Загальні засади щодо правового статусу Президента України виписані в окремому розділі Конституції. Прези- і дент є главою держави, гарантом державного сувереніте- :

ту, територіальної цілісності України, додержання Коне- і титуції, прав і свобод людини й громадянина. Він обира- :

ється громадянами України на основі загального, рівного | і прямого виборчого права шляхом таємного голосування | строком на п'ять років. Одна і та ж особа не може бути | Президентом України більше двох термінів поспіль.

Конституція наділяє Президента значними повноваженнями в здійсненні внутрішньої та зовнішньої політи-

Суспільно-політичне життя в Україні в 90-ті роки

439

ки держави. Президент представляє державу на міжнародній арені, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, визначені Конституцією; призначає третину складу Конституційного Суду України, присвоює вищі військові звання, дипломатичні ранги та інші звання і чини, призначає за поданням прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій. За згодою Верховної Ради Президент призначає прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку, призначає і звільняє Генерального прокурора України, Голову Антимонопольного комітету, Голову Фонду державного майна. Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Президент утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, має право скасовувати постанови і розпорядження уряду. Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України. Він підписує закони, прийняті Верховною Радою, і має право вето щодо них із наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту. Президент здійснює й інші повноваження, визначені Конституцією.

До системи органів виконавчої влади, згідно з Конституцією, належать: Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі.

Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Він розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку України, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики у соціально-культурній сфері (праці, зайнятості населення, соціальному захисті, освіті, науці, культурі та ін.). Кабінет Міністрів забезпечує розробку і виконання державного бюджету, виконує інші повноваження, визначені Конституцією, законами й указами Президента.

Конституція застерігає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій су-

440

Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)

Суспільно-політичне життя в Україні в 90-ті роки

441

дів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Конституція гарантує незалежність і недоторканність суддів. ;р.

Конституційний Суд — єдиний орган, який має право ^| офіційного тлумачення Конституції України та законів республіки. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, які визнані такими, що суперечать Конституції, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їхню неконституційність.

Місцеве самоврядування, за Конституцією, здійснюється безпосередньо громадами через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Спільні інтереси територіальних громад міст, селищ і сіл представляють районні та обласні ради. Склад ради села, селища або міста обирається мешканцями відповідної територіальної одиниці на основі загального, рівного, прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Конституція набула чинності з дня її прийняття — 28 червня 1996 р. З'явилась можливість на конституційному фундаменті за допомогою передбачених Основним Законом засобів і на основі його принципів завершити розбудову розвинутого громадянського суспільства і суверенної, демократичної, правової, соціальної держави. Саме в цьому і полягає історичне значення нової Конституції.

Вибори до Верховної Ради 1998 р.

29 березня 1998 р. в Україні відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Народних депутатів обирали на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Згідно із законом «Про вибори народних депутатів України» мало бути обрано 450 депутатів, з них 225 в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

На депутатські місця претендували ЗО політичних партій і виборчих блоків, але тільки 8 з них подолали 4-відсотковий рубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів. Серед них: Компартія України — 84 мандати; Народний Рух — 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ — 29; Партія зелених — 19; НДП — 17; Громада — 16; ПСПУ — 14; СДІЩо) — 14. Решту місць отримали депутати, обрані в одномандатних виборчих округах.

У новообраній Верховній Раді були створені такі партійні фракції: Компартії України; Соціалістичної та Селянської партій — «Лівий центр»; Прогресивної соціалістичної партії; Соціал-демократичної партії України (об'єднаної); Народно-демократичної партії; Всеукраїнського об'єднання «Громада»; Партії зелених України; Народного Руху України. Згодом кількість фракцій та їх назви зазнали змін.

Жодна із політичних сил не отримала необхідної більшості у парламенті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради. Лише 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні на цю посаду був обраний О. Ткаченко один з лідерів СелПУ.

Вибори Президента України 1999 р.

Восени 1999 р. закінчився п'ятирічний термін перебування на посаді Президента Л. Кучми, і, згідно з Конституцією, були призначені чергові президентські вибори.

На цей час Україна утвердилася як повноправна учасниця міжнародного співтовариства, вдалося зупинити гіперінфляцію і запровадити в обіг власну національну валюту — гривню, призупинити падіння виробництва, загальмувати економічну кризу. Однак в країні залишалася напруженою соціально-економічна ситуація, зростало безробіття, знижувався добрут трудящих, гальмувалися необхідні реформи. Восени 1999 р. перед Україною були два можливі шляхи розвитку: або йти шляхом соціально-економічних реформ, стати справді європейською країною, спрямувавши на це всі зусилля й ресурси, або бути відкинутою назад і потрапити на узбіччя історичного процесу.

За цих умов у певної частини громадян, особливо старшого віку, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим і намагалися скористатися на президентських виборах представники лівих сил, розгорнувши під час передвиборної кампанії бурхливу пропаганду. Політична боротьба набула особливої гостроти.

На посаду Президента претендувало 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Є. Марчук, Ю. Костенко та ін.). У першому турі голосування, який відбувся 31 жовтня 1999 р., Л. Кучма отримав 36,49% голосів виборців, лідер комуністів П. Симоненко — 22,24%;

лідер соціалістів О. Мороз — 11,29%; лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко — 10,97%; Є. Марчук — 8,13 %, решта претендентів набрала значно менше голосів.

Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)

Отже, в другий тур голосування вийшли Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко. Переміг 14 листопада 1999 р. Л. Кучма, за якого віддали голоси 56,25% виборців, за П. Симоненка — 37,8%.

Політична ситуація в Україні в 2000 — першій половині 2001 р.

Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими та правими силами дещо вщухла; центр її перемістився у Верховну Раду. В січні 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп право-центристського спрямування та позафракційних депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для співпраці з іншими гілками влади, насамперед Президентом. Більшість мала на меті зняти гостроту політичних проблем, що породжувалася політичними амбіціями лівої частини керівництва Верховної Ради.

З 21 січня по 1 лютого 2000 року парламент працював роздільно: 242 (згодом 265) депутати більшості в Українському домі, а 180 (згодом 157) депутатів лівих фракцій у приміщенні Верховної Ради. Більшість депутатів постановила відкликати з посад Голову Верховної Ради О. Тка-ченка та його першого заступника А. Мартинюка.

Шсля кількох днів консультацій, 1 лютого 2000 р., Головою Верховної Ради було обрано І. Плюща, його першим заступником В. Медведчука, заступником С. Гаври-ша. Ліві зазнали ще однієї поразки. Створення депутатської більшості у Верховній Раді, яка задекларувала прагнення співпрацювати у порозумінні, злагоді, взаємовимо-гливості та взаємодовір'ї з Президентом та його адміністрацією, прем'єр-міністром і його Кабінетом, вселяло оптимізм. Дуже важливо було не збочити з обраного шляху, поставити на чільне місце національно-державницькі інтереси, підтримати ще не до кінця втрачену віру людей у справедливість і можливість повною мірою реалізувати свої здібності заради поліпшення життя у всіх сферах (духовній, культурній, матеріальній тощо), зміцнення віками омріяної незалежної України.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за всенародною ініціативою щодо таких питань:

1. Чи має право Президент України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо во-

Суспільно-політичне життя в Україні в 90-ті роки

443

на протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості, або протягом трьох місяців не затвердить підготовлений і поданий Кабінетом Міністрів Державний бюджет України?

2. Чи згодні громадяни України з необхідністю обмеження депутатської недоторканності?

3. Чи згодні громадяни України зменшити кількість народних депутатів України з 450 до ЗОО?

4. Чи підтримають громадяни України створення двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації?

Щодо першого питання «за» проголосувало 84,69% громадян, другого — 89%, третього — 89,91%, четвертого — 81,68% тих, хто взяв участь у голосувані. Усього в референдумі взяло участь 81,15% громадян України.

За вердиктом Конституційного Суду України результати референдуму мають обов'язкову силу, і Верховна Рада була забов'язана прийняти відповідні зміни до Конституції. Однак процес імплементації (реалізації) результатів референдуму затягнувся на невизначений термін. А з 28 листопада 2000 р. у Верховній Раді розгорнувся так званий «касетний скандал», котрий відволік увагу народних депутатів від багатьох важливих законотворчих питань. Йшлося про зникнення у вересні того ж року журналіста Г. Гонгадзе та про записи розмов Президента України з високопосадовими особами. Ситуація в парламенті знову загострилася, ліві сили зробили спробу розколоти парламентську більшість, викликати політичну кризу в країні. Але масової підтримки в українському суспільстві пі дії не знайшли. На початку 2001 р. відбулася зміна уряду. Уряд В. Ющенка пішов у відставку. Новим прем'єр-міністром був обраний Кінах. У червні 2001 р. Україну вперше відвідав Папа Римський. Політичне становище в країні поліпшилося.

Отже, серпневі події 1991 р. призвели до паралічу влади союзного центру, розпаду КПРС, вдруге впродовж XX ст. відкрили можливість для здобуття незалежності Україною. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності, 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі абсолютна більшість українського народу підтримала цей Акт. Україна стала самостійною державою, СРСР розпався. Українську державу визнали практично всі країни світу. Був обраний Президент незалежної України, а 28 червня 1996 р.прийнято Конституцію України. У друге п'ятиріччя своєї

 444

Розбудова Української незалежної держави (1991—2001)

незалежності країна вступила як демократична, миролюбна і без'ядерна держава.

Разом з тим внутрішньополітична ситуація в Україні залишалася складною. Не було вироблено чіткої концепції державотворення, цілісної програми переходу від планової, командно-адміністративної до ринкової економіки. Економічна криза в країні, обвальне падіння життєвого рівня народу створили реальну загрозу для незалежності. Вибори до Верховної Ради в 1994 і 1998 р., вибори Президента в 1994 та 1999 р. не зняли напруженість в українському суспільстві. Проголошені Президентом Л. Кучмою головні засади економічного та політичного курсу держави, спрямованого на подолання кризи, поки що не дали очікуваних результатів; матеріальний рівень життя населення продовжує знижуватися. Основні причини гальмування реформаційного курсу полягають у недостатньому рівні обґрунтованості реформ, їх неповної відповідності сучасним тенденціям розвитку країни, повільне формування правової бази реформування, гострою політичною боротьбою партій і груп, передусім у Верховній Раді, які з прямо протилежних позицій оцінюють мету, завдання і хід реформ.

Запитання. Завдання

1. Чому незалежність України у серпні 1991 р. вдалося здобути мирними засобами? Проаналізуйте внутрішні та зовнішні умови, що сприяли цьому.

2. Які причини зумовили прийняття нової Конституції України?

3. Чому за перше десятиріччя незалежності Української держави не вдалося виправити складне економічне становище в країні?

4. Які основні проблеми внутріполітичного життя в Україні не вдалося вирішити до середини 2001 р.?

5. Яка система влади діє в Україні? Охарактеризуйте її основні елементи та функції.

6. Які атрибути незалежної держави має Україна? Чому виникали труднощі з їх утвердженням?

7. Чому питання державної мови в Україні стало одним з найгост-ріших в останнє десятиріччя?

8. Назвіть основні принципи і завдання внутрішньої та зовнішньої політики України.

14.

^УілТ-ф'

^•ая'ж'б"1' -

Політична система України на рубежі XX—XXI ст.

6"

• ії^уаф1^--'"' ГI^•^^«''5ІІ• їч^ру^-я', с-иир. !,;•». .

Політична система України, як будь-якого суспільства, є сукупністю взаемоінтегрованих політичних відносин, правових і політичних норм. інститутів, ідей, пов'язаних з реалізацією влади та управлінням, її структуру складають: політичні відносини між суб'єктами влади, політична діяльність, політична організація, політична свідомість і політична культура суспільства, засоби масової комунікації тощо.

14.1. Особливості політичної системи на рубежі XX—XXI ст.

На рубежі XX—XXI ст. Україна опинилася перед необхідністю трансформації своєї політичної системи від командно-адміністративних, тоталітарних до демократичних засад. Орієнтація на демократичний тип політичної системи закріплена в Конституції України. Вона пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства. У політичній сфері головними пріоритетами є утвердження принципів демократії, політичного плюралізму, забезпечення прав і свобод громадян, формування громадянського суспільства, поділ політичної влади на виконавчу, законодавчу та судову, формування систем місцевого самоврядування.

 446

Політична система України на рубежі XX—XXI ст.

Особливості політичної системи на рубежі XX—XXI ст.

447

В економічній сфері орієнтирами є багатоукладна, со-ціально ринкова економіка із забезпеченням реального плюралізму власності.

У духовному житті цей процес пов'язаний з подоланням ідеологічного монізму, утвердженням невід'ємних прав і свобод громадян, серед яких однією з найважливіших є свобода совісті.

Основні елементи політичної системи держави визначені Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р. Згідно зі ст. 5 Конституції Україна є республікою. Державна влада в ній будується на засадах її поділу на законодавчу Верховна Рада України; виконавчу Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади та судову. До системи державних органів належать також Президент України, органи прокуратури, Збройні сили, Органи служби безпеки, міліція.

Модель форми правління в Україні е унікальною, оскільки не вкладається в класичні рамки відомих форм державного правління. Україна не є парламентською республікою, бо призначає і звільняє високопосадових представників державної влади Президент. Проте її не можна визначити і як президентську республіку, оскільки Президент не є главою виконавчої влади; в Україні існує ще колегіальний орган виконавчої влади, очолюваний прем'єр-міністром, а Президент не відповідає одноосібне за дії виконавчої влади. Конституція не дає однозначної відповіді щодо форми правління України: вона президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська. Ця особливість зумовлена складним процесом трансформації тоталітарного режиму в демократичний.

У системі владних відносин України Президент займає особливе місце. Інститут президентства принципово новий для сучасної України інститут влади. Згідно з Конституцією Президент є головою держави і діє від її імені. Президентська влада покликана забезпечити в умовах посттоталітарного суспільства державний суверенітет, територіальну цілісність України, права і свободи громадян. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного й прямого виборного права шляхом таємного голосування терміном на п'ять років. Одна й та сама особа не може бути Президентом більше двох строків поспіль. Вибори Президента проводяться останньої неділі жовтня п'ятого року його повноважень.

Президентом України може бути обраний український громадянин, який має право голосу, віком за 35 років, який проживає в Україні останні 10 років перед виборами і володіє державною мовою.

За Конституцією вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом і підконтрольний та підзвітний Верховній Раді. Усі міністри призначаються Президентом (лише кандидатура прем'єр-міністра потребує затвердження парламентом). Відповідальність за стан справ у державі покладено на уряд і його голову.

Виконавчу владу в областях і районах (крім районів у містах) здійснюють місцеві державні адміністрації. Голів адміністрацій призначає на посаду й звільняє з посади Президент за поданням Кабінету Міністрів. Вони відповідальні перед Президентом й Кабінетом Міністрів.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент Верховна Рада України, яка обирається на підставі змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи:

225 депутатів в одномандатних мажоритарних округах, а ще 225 — за партійними списками в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі. Останнім часом значна кількість політичних сил надає перевагу пропорційній виборчій системі. У 2001 р. це питання було в центрі непростих політичних дискусій. Термін повноважень народних депутатів — 4 роки. Вибори до Верховної Ради проводяться останньої неділі березня четвертого року повноважень народних депутатів.

Найважливіші повноваження Верховної Ради: затвердження Державного бюджету України та контроль за його виконанням, визначення основ внутрішньої та зовнішньої політики, затвердження загальнодержавних програм, прийнятих законів, внесення змін до Конституції України тощо. Президент має право припинити діяльність Верховної Ради й оголосити нові вибори її в разі не-відкриття сесії протягом місяця. Водночас існує можливість дострокового усунення Президента з поста в порядку процедури імпічменту. Але через надзвичайну складність вона практично нездійсненна.

Особливе. місце посідає в політичній системі судова влада. У Конституції й Законі України «Про судочинство» сформульовано основні принципи правосуддя законність, рівність усіх учасників судового процесу, презумпція невинності, гласність судового процесу, незалежність судів, обов'язковість рішень суду. Ефективна судова система, ефективний судовий захист прав і свобод людини чи не найважливіший чинник правової держави. Через це судова влада має бути самостійною і незалежною. В зв'язку з цим статті витрат в державному бюджеті на утримання судів визначаються окремо і не за-

 446

Політична система України на рубежі XX—XXI ст.

В економічній сфері орієнтирами е багатоукладна, со-ціально ринкова економіка із забезпеченням реального плюралізму власності.

У духовному житті цей процес пов'язаний з подоланням ідеологічного монізму, утвердженням невід'ємних прав і свобод громадян, серед яких однією з найважливіших є свобода совісті.

Основні елементи політичної системи держави визначені Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р. Згідно зі ст. 5 Конституції Україна є республікою. Державна влада в ній будується на засадах її поділу на законодавчу Верховна Рада України; виконавчу Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади та судову. До системи державних органів належать також Президент України, органи прокуратури, Збройні сили. Органи служби безпеки, міліція.

Модель форми правління в Україні є унікальною, оскільки не вкладається в класичні рамки відомих форм державного правління. Україна не є парламентською республікою, бо призначає і звільняє високопосадових представників державної влади Президент. Проте її не можна визначити і як президентську республіку, оскільки Президент не є главою виконавчої влади; в Україні існує ще колегіальний орган виконавчої влади, очолюваний прем'єр-міністром, а Президент не відповідає одноосібне за дії виконавчої влади. Конституція не дає однозначної відповіді щодо форми правління України: вона президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська. Ця особливість зумовлена складним процесом трансформації тоталітарного режиму в демократичний.

У системі владних відносин України Президент займає особливе місце. Інститут президентства принципово новий для сучасної України інститут влади. Згідно з Конституцією Президент є головою держави і діє від її імені. Президентська влада покликана забезпечити в умовах посттоталітарного суспільства державний суверенітет, територіальну цілісність України, права і свободи громадян. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного й прямого виборного права шляхом таємного голосування терміном на п'ять років. Одна й та сама особа не може бути Президентом більше двох строків поспіль. Вибори Президента проводяться останньої неділі жовтня п'ятого року його повноважень.

Президентом України може бути обраний український громадянин, який має право голосу, віком за 35 років, який проживає в Україні останні 10 років перед виборами і володіє державною мовою.

Особливості політичної системи на рубежі XX—XXI ст.

447

За Конституцією вищим органом виконавчої влади е Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом і підконтрольний та підзвітний Верховній Раді. Усі міністри призначаються Президентом (лише кандидатура прем'єр-міністра потребує затвердження парламентом). Відповідальність за стан справ у державі покладено на уряд і його голову.

Виконавчу владу в областях і районах (крім районів у містах) здійснюють місцеві державні адміністрації. Голів адміністрацій призначає на посаду й звільняє з посади Президент за поданням Кабінету Міністрів. Вони відповідальні перед Президентом й Кабінетом Міністрів.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент Верховна Рада України, яка обирається на підставі змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи:

225 депутатів в одномандатних мажоритарних округах, а ще 225 — за партійними списками в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі. Останнім часом значна кількість політичних сил надає перевагу пропорційній виборчій системі. У 2001 р. це питання було в центрі непростих політичних дискусій. Термін повноважень народних депутатів — 4 роки. Вибори до Верховної Ради проводяться останньої неділі березня четвертого року повноважень народних депутатів.

Найважливіші повноваження Верховної Ради: затвердження Державного бюджету України та контроль за його виконанням, визначення основ внутрішньої та зовнішньої політики, затвердження загальнодержавних програм, прийнятих законів, внесення змін до Конституції України тощо. Президент має право припинити діяльність Верховної Ради й оголосити нові вибори її в разі не-відкриття сесії протягом місяця. Водночас існує можливість дострокового усунення Президента з поста в порядку процедури імпічменту. Але через надзвичайну складність вона практично нездійсненна.

Особливе. місце посідає в політичній системі судова влада. У Конституції й Законі України «Про судочинство» сформульовано основні принципи правосуддя законність, рівність усіх учасників судового процесу, презумпція невинності, гласність судового процесу, незалежність судів, обов'язковість рішень суду. Ефективна судова система, ефективний судовий захист прав і свобод людини чи не найважливіший чинник правової держави. Через це судова влада має бути самостійною і незалежною. В зв'язку з цим статті витрат в державному бюджеті на утримання судів визначаються окремо і не за-

 448

Політична система України на рубежі XX—XXI ст.

лежать від місцевих бюджетів. Суддю неможливо затримати або заарештувати без згоди Верховної Ради та наявності обвинувачувального вироку суду. Усі судді, крім суддів Конституційного Суду та суддів, призначених вперше, обіймають свої посади безстрокове. Суддя може бути звільнений з посади після закінчення строку, на який він був призначений або обраний, після досягнення 65 років, за неможливості виконувати свої обов'язки за станом здоров'я, порушення ним присяги та за власним бажанням.

Найвищий судовий орган України Верховний Суд. Вироки й рішення Верховного Суду є остаточними й оскарженню не підлягають. Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави. Тільки він може вирішити питання про відповідність законів Конституції.

Важливим елементом політичної системи суспільства є місцеве самоврядування як форма здійснення народовладдя окремими територіальними громадами (мешканцями села, селища, міста). В Україні воно тільки формується як самостійна гілка влади. Для відповідного функціонування його потрібна відповідна законодавча база, фінансова самостійність, захищеність від втручань органів виконавчої влади.

Реальна демократія в державі забезпечується розвинутою системою громадських організацій, об'єднань громадян для задоволення й захисту їх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів. В Україні їх більше тисячі: молодіжні об'єднання, студентські, дитячі, жіночі, благодійні, об'єднання ветеранів та інвалідів, професійні, природоохоронні, культурні, освітні тощо. Наймасовіша з них — Федерація незалежних профспілок України. Об'єднання громадян створюються на принципах добровільності, самоврядування членів організації, їх рівноправ'я і невтручання держави у внутрішню діяльність. Не може бути легалізована діяльність об'єднань громадян, яка завдає шкоди національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення, іншим правам та свободам громадян. Припинити свою діяльність об'єднання громадян можуть шляхом реорганізації, саморозпуску або примусового розпуску за рішенням суду.

Особливим елементом політичної системи сучасної України є її багатопартійність. Політична партія це об'єднання громадян України прибічників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Метою партії є участь у формуванні державної політики, органів влади та місцевого самоврядування.

Політичні партії в Україні

449

14.2 Політичні партії в Україні

Одним з головних напрямів політичної трансформації українського суспільства є перехід до багатопартійності. Політичні партії стали обов'язковим елементом нового суспільства, важливим інститутом, без якого неможливе існування представницької демократії в країні.

В Україні на початку 2001 р. було зареєстровано понад 110 політичних партій різного політичного спрямування. В політологічній та історичній літературі існує кілька класифікаційних моделей партій: їх поділяють за напрямами діяльності (екологічні, релігійні, патріотичні тощо); характером діяльності (помірковані, радикальні, екстремістські); за способом організації та методами роботи (демократичні, авторитарні, тоталітарні), за політичною орієнтацією (праві або партії націонал-радикальної орієнтації, партії правового центру, національно-демократичні партії, центристські, ліберально-демократичні партії, партії лівого центру або партії соціал-демократичної спрямованості, ліві партії, соціалістичної, комуністичної орієнтації).

Праві націонал-радикальні партії. До них належать:

Державна самостійність України, Українська національна Асамблея, Соціал-національна партія України, Конгрес українських націоналістів та інші. Об'єднує їх ідея інтегрального націоналізму з усіма притаманними йому особливостями. Для націонал-радикалів першорядною й найвищою цінністю є нація, безумовний пріоритет надається національній державі. Найрадикальніші представники цього напряму обстоюють ідею побудови національної держави за всяку ціну, навіть шляхом відмови від демократії, запровадження режиму національного авторитаризму, сильної влади. У їх діяльності політика часто домінує над економікою. У зовнішній політиці вони виступають за віддалення України від країн Сходу, особливо від Росії, за вихід з СНД, оскільки подальше перебування в цьому об'єднанні, на їх погляд, уповільнює процес державотворення, живить у Росії надію утримати Україну в орбіті власних інтересів.

Ідеалом державного, національно-територіального устрою є національна унітарна централізована держава. Вони виступають проти федеративно-земельного устрою, вільних економічних зон, існування автономії. Економічна платформа правих радикалів недостатньо розвинута, поєднує ідеї, які не є сумісними в реальній політиці — ідеї приватизації, лібералізму, державного патерналізму та економічного ізоляціонізму.

 450 Політична система України на рубежі XX—XXI ст.

Правоцентристські націонал-демократичні партії.

Найвпливовіші серед них: Народний Рух України, Партія «Реформи і порядок», Українська республіканська партія України, Демократична партія України, Партія зелених України, Українська народна партія «Собор», Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» та ін.

Ідеологічною засадою національно-демократичних партій є неоконсерватизм, але з національною специфікою демократичний або поміркований (освічений) націоналізм. Націонал-демократи вважають демократичний націоналізм певним балансом між інтересами нації та правами людини. Однак у реальній конфліктній ситуації більшість правоцентристських партій віддають перевагу суспільним інтересам, а не особистості, інтересам держави перед правами громадян і завжди роблять вибір на користь нації.

В основі ідеології націонал-демократів лежить також християнська філософія. Вони підтримують відродження релігії, об'єднання усіх релігійних конфесій в країні та створення єдиної української християнської церкви, відновлення християнської моралі, споконвічних традицій українського народу і поваги до сім'ї. Правоцентристські партії зорієнтовані на захист української культури та української мови. Вони обстоюють мінімальне втручання держави в економіку країни при сильному контролі за політичним життям суспільства.

У зовнішній політиці виступають за вихід України з СНД, інакше, на їх думку, Україна ризикує бути втягнутою в нову імперію, до створення якої тяжіє Росія. Вони віддають перевагу двостороннім відносинам з Росією та іншими пострадянськими країнами, виступають проти перебування російських військ на українській землі, вимагають поділу золотого та алмазного запасів, активів колишнього СРСР в іноземних банках.

Більшість націонал-демократичних партій виступає за інтегрування України в європейські структури, вступ до НАТО. Проміжним варіантом у процесі інтеграції країни у загальноєвропейський дім розглядають Балто-Чор-номорський союз.

У державному будівництві підтримують ідею сильної виконавчої вертикалі, унітарно-централізованої держави, вбачаючи у федералізації України серйозну загрозу посилення сепаратизму і розпаду держави.

Їх економічна платформа базується на визнанні недоторканності приватної власності як основи економічної незалежності та політичної свободи людини, передбачає прискорену приватизацію, розвиток малого та середнього бізнесу.

Політичні партії в Україні

451

Центристські (ліберально-демократичні) партії. Представлені Ліберальною партією України, Міжрегіональним, Міжнаціональним блоком реформ, Народно-демократичною партією, Аграрною партією України, Українською партією «Яблуко» та ін.

Їх ідейно-теоретична засада — лібералізм, найвищим та універсальним виявом якого є свобода особистості. Для лібералів людина більша цінність, ніж держава, нація, клас і партія. Матеріальною основою особистої її свободи е приватна власність. Держава існує заради своїх громадян, а не навпаки. Ліберали послідовно обстоюють принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Будучи активними противниками монополізації в економіці й політиці, виступають за обмеження влади держави, її втручання в економіку, за невтручання в суспільне та приватне життя громадян. Економіка у системі їх поглядів займає більше місця, ніж політика.

Ліберально-демократичні партії підтримують ідею побудови вільного демократичного громадянського суспільства, правової держави.

У зовнішній політиці надають перевагу принципу ба-гатовекторності (балансу у відносинах з різними державами з урахуванням національних інтересів). Стратегічним завданням зовнішньої політики України вважають повномасштабну інтеграцію в Європейський Союз. Росію розглядають стратегічним партнером України і виступають за тісні добросусідські відносини з нею. Ідеальною формою державного устрою для них є президентсько-парламентська республіка з ефективною законодавчою, виконавчою та судовою владою. Україна, на їх думку, повинна бути унітарною державою з широким регіональним самоврядуванням.

В основі їх економічної платформи — ідея прискореної ринкової трансформації економіки, спрямованої на побудову багатоукладної економіки, що базується на приватній власності, не ігноруючи в перехідний період державного сектора, регулюючої ролі держави. Приватизацію вважають вирішальною умовою радикального оздоровлення і подальшого розвитку економіки, підтримують розвиток фермерства, малого і середнього бізнесу, виступають за оптимізацію податкової та фінансової політики.

Соціал-демократичні партії. Найвідоміші серед них — Соціал-демократична партія України (об'єднана), Громадянський конгрес України (нова назва — Слов'янська партія), Партія «Союз», Партія регіонів, «Демократичний Союз», Соціал-демократичний союз, «Трудова Україна».

 452

Політична система України на рубежі XX—XXI ст.

Ідеологічні засади цих партій випливають із соціал-демократичних цінностей та ідеалів: визнання людини, її прав і свобод найвищим пріоритетом; соціальна справедливість (рівність людей в правах і можливостях), солідарність як відображення спільності людства і співчуття жертвам несправедливості. Соціал-демократи є послідовними прихильниками політичної, економічної та соціальної демократії. Необхідною передумовою політичної демократії вбачають побудову демократичної правової держави і громадянського суспільства з широким регіональним самоврядуванням і децентралізованою структурою влади. Основою економічної демократії вважають співіснування різних форм власності, соціальну демократію — високу соціальну захищеність населення.

У зовнішній політиці виступають як за участь України в процесах європейської інтеграції, так і за зміцнення СНД, стратегічне партнерство з Росією. Деякі з них (Слов'янська партія, Партія «Союз», Партія слов'янської єдності) підтримують інтеграцію слов'янських народів СНД, вступ України в міждержавний союз з Білоруссю та Росією.

Україна, на їх погляд, повинна бути парламентсько-президентською республікою з широким місцевим самоврядуванням, економічною і фінансовою самостійністю регіонів (Слов'янська партія і Партія «Союз» є прихильниками федерально-земельного устрою України, наполягають на наданні російській мові статусу другої державної, а мовам інших етнічних груп в місцях їх компактного проживання — статусу офіційної).

Економічна програма соціал-демократичних партій спрямована на створення держави з розвинутою ринковою економікою. Вони виступають за активну соціальну політику, тісний зв'язок реформ з соціальними гарантіями для населення, підтримують посилення ролі держави в економіці, поєднання ринку з державним регулюванням.

Ліві (соціалістичні та комуністичні) партії. Цю групу становлять: Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України, Всеукраїнське об'єднання лівих «Справедливість» та ін.

Їх ідейно-теоретичною засадою є модифікований марксизм-ленінізм. Соціалізм вважають суспільством соціальної справедливості й рівності всіх у благополуччі, ще одна перевага якого повновладдя трудящих. Матеріальну основу соціалізму вбачають у переважанні суспільних, колективних форм власності.

У зовнішній політиці дотримуються курсу на зміцнення СНД, створення нового союзу народів Співдруж-

Політичні партії в Україні

453

ності, виступають проти вступу України до НАТО. У державному будівництві віддають перевагу владі рад і підтримують створення унітарної децентралізованої держави з широкими повноваженнями місцевого самоврядування, виступають за визнання в Україні двомовності та надання російській мові статусу державної.

Економічна платформа соціалістичних і комуністичних партій базується на визнанні соціально-орієнтованої та планово-ринкової економіки. Українські ліві сьогодні визнають ринкову економіку, вважаючи, що ринок повинен бути «цивілізованим», суспільна і колективна власність — пріоритетними, державний сектор економіки — вирішальним, приватна власність — трудовою, а не спекулятивною та експлуататорською. Вони не сприймають радикальну земельну реформу, перетворення землі на товар, вважаючи пріоритетною в сільському господарстві колективну форму власності й господарювання. Оптимальною, на їх погляд, була б передача землі у колективне, фермерське та особисте користування з правом успадкування.

Параметри життєдіяльності політичних партій

Перший період української багатопартійності, який умовно кваліфікують як її зародження, хронологічно охоплює відрізок часу від утворення сучасних партій (осінь 1989 р.) до юридичного узаконення самостійного статусу України (1 грудня 1991 р.).

За цей період виникло більше 10 партій різного політичного спрямування. Першою незалежною політичною організацією України став Народний Рух України (НРУ). Ідея його виникнення з'явилася в партійній організації Спілки письменників України. На початку (вересень 1989 — кінець 1992 рр.) НРУ був широким суспільним рухом, масовою організацією, яка об'єднувала людей різних політичних поглядів — від націоналістів до лібералів та соціал-демократів, згуртованих метою боротьби з існуючою суспільно-політичною системою. Одним з кульмінаційних моментів цього етапу є II з'їзд Руху (жовтень 1990 р.), який продемонстрував не тільки зростання популярності організації, але й вперше відкрито проголосив своєю головною метою досягнення незалежності України. Другою найвищою точкою в історії Руху став референдум 1 грудня 1991 р. Його підсумки НРУ розцінив як власну перемогу. Перший Президент України Л. Кравчук привселюд-

 454 Політична система України на рубежі XX—XXI ст.

но наголосив на політичних заслугах Руху, назвавши його головним державотворчим чинником у країні.

Першою офіційною зареєстрованою політичною партією була Українська республіканська партія (УРП), що виникла з ініціативи колишніх дисидентів та політв'язнів на базі Української Гельсінської спілки у квітні 1990 р. Очолив її Л. Лук'яненко. Партія швидко перетворилася на одну з найвпливовіших та найпопулярніших національно-демократичних сил країни. Після проголошення незалежності України республіканці закликали громадськість припинити політичну боротьбу та згуртуватись навколо Президента.

Другою (у червні 1990 р.) була зареєстрована Українська селянська демократична партія (УСДП), яку очолив поет і публіцист С. Плачинда. Початок 90-х років був найкращим періодом в її історії, коли швидко збільшувалась чисельність партії.

У вересні 1990 р. заявила про себе Партія зелених України (ПЗУ). Гострі екологічні проблеми, критична демографічна ситуація в країні об'єктивно виводили її на провідні позиції в політичному житті України. Наприкінці того ж року виникла ще Демократична партія Україна (ДемПУ), помітну роль у створенні якої відіграли І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський. Першим її головою став колишній політв'язень Ю. Бадзьо.

У 1990 р. виникли й перші націонал-радикальні партії. В квітні у Львові утворилася партія Державна самостійність України (ДСУ), у червні — Українська міжпар-тійна асамблея (УМА), яка 1991 р. змінила назву на Українську національну асамблею (УНА), а в серпні того ж року почалося створення воєнізованих загонів Української народної самооборони (УНСО).

Установчий з'їзд Соціал-національної партії (СНПУ) відбувся у Львові у 1991 р., але через надмірний радикалізм вона була зареєстрована тільки наприкінці 1995 р.

Першою ліберально-демократичною партією стала Партія демократичного відродження України (ПДВУ). Її історія розпочиналась з утворення партійних клубів комуністів, критично налаштованих до лінії КПРСКПУ. В січні 1990 р. вони ініціювали створення в рамках КПРС «Демократичної платформи». Наприкінці того ж року установчий з'їзд «Демплатформи» проголосив утворення ПДВУ. Біля її витоків стояли В. Гриньов, В. Фі-ленко, О. Ємець, Т. Стецьків. Тоді ж утворилася Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), навколо якої гуртувалися представники гуманітарної та науково-технічної інтелігенції.

Політичні партії в Україні

455

У 1991 р. виникла Конституційно-демократична партія (КДП). Кадети вважали себе ідейними послідовниками конституційних демократів початку XX ст.В. Вернадського, М. Туган-Барановського, В. Григорови-ча-Барського, М. Василенка та ін. Того ж року промисловцями та підприємцями Донецької області була утворена Ліберальна партія України, яка швидко створила регіональні структури по всій Україні.

Першою партією соціал-демократичного спрямування стала Соціал-демократична партія України (СДПУ), створена у травні 1990 р. Однак уже на установчому з'їзді відбувся її перший розкол. Більшість делегатів виявляла схильність до соціальної демократії й навіть лібералізму, виступала за незалежність України, а меншості були ближчими ідейно-теоретичні традиції західноєвропейського соціал-демократичного руху, перспективи входження України до складу СРСР на конфедеративних засадах. Різні крила соціал-демократичної течії утворили дві партії Об'єднану соціал-демократичну партію України (ОСДПУ) і Соціал-демократичну партію України (СДПУ). Та оскільки дві партії були малочисельними, невпливовими, у 1992 р. вони об'єдналися.

Дещо пізніше сформувався лівий фланг політичного спектра України. Надто несподіваними і стрімкими були для них розпад СРСР і заборона КПРСКПУ. Проте період глибокого шоку та збентеження був нетривалим:

уже в жовтні 1991 р. була створена Соціалістична партія України (СПУ), як вимушений крок і тактичний маневр з метою збереження лівих політичних сил. Певний час СПУ була єдиною офіційно зареєстрованою лівою партією, яка активно виступала за відміну заборони Комуністичної партії України.

На першому етапі становлення багатопартійності ідеологічні засади всіх партій, за винятком СПУ, були подібні між собою, їх програми складались із декларативних гасел, спрямованих до всього народу. Вони демонстрували схожість підходів до державотворення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних та екологічних питань, обстоювали ідеї парламентської демократії та приватної власності, суверенітет України.

Другий період (з грудня 1991 р. до кінця 1997 року) умовно називають етапом становлення багатопартійної системи.

У політичних партіях, які багато зробили для досягнення незалежності України, пробудження національної

 456

Політична система України на рубежі XX—XXI ст.

самосвідомості та духовного відродження держави, після референдуму та виборів першого Президента (грудень 1991 р.) почалися процеси розколу і виникнення ідейних розбіжностей.

1992 р. став кризовим для багатьох партій національно-демократичного спрямування. У НРУ розпочалася гостра полеміка (лютийберезень 1992 р.) щодо ставлення до Президента Л. Кравчука та перспектив Руху, яка мало не призвела до розколу організації. Одне його крило (Павличко, Драч, Горинь) вважало, що вибори першого Президента повинні покласти край політичній боротьбі та розпочати об'єднання навколо Л. Кравчука як символу незалежності гаранта державності, підтримати його діяльність. На їх переконання, НРУ повинен залишитися суспільно-політичним рухом на багатопар-тійних засадах. В. Чорновіл та його прибічники вимагали залишитися в опозиції до Л. Кравчука, а НРУ реорганізувати в партію. Після непростих переговорів сторони досягли компромісу. НРУ обрав трьох співголів (Чорно-вола. Драча, Гориня), об'єднавши обидві течії, і залишився опозиційним громадсько-політичним рухом, не виключаючи вибіркової підтримки дій Президента. Майже відразу після з'їзду про свій вихід з НРУ заявила Республіканська партія, а згодом і Демократична партія. Почалася криза Руху, яка завершила його життєвий цикл у тому вигляді, в якому він задумувався. Багатьох учасників Руху на перших порах єднала мета, яка полягала у знищенні тоталітарної системи. Безумовно, оптимальною формою, здатною об'єднати людей з різними політичними поглядами (від радикалів до лібералів), згуртувати різноманітні політичні угруповання, була потужна позапартійна організація фронтівського типу. Після реалізації цієї мети більшість учасників розійшлася по різних партіях і громадських організаціях. Свою роль у розколі НРУ відіграли й амбіції його лідерів. Наприкінці 1992 р. розпочався процес трансформації НРУ в партію, який завершився у грудні 1995 р. Саме тоді, на своєму IV з'їзді, НРУ проголосив себе політичною партією.

У травні 1992 р. стався перший розкол в Українській республіканській партії. Заступник її голови С. Хмара зі своїми прихильниками не погодилися з курсом партії на підтримку Президента Л. Кравчука та припинення поліг тичної боротьби, виступаючи за непримиренну опозицію владі. Вони вийшли з УРП і створили Українську консервативну республіканську партію (УКРП). VI з'їзд УРП у жовтні 1995 р. констатував, що партія перебуває в гли-

Політичні партії в Україні

457

бокій кризі, обравши нового лідера — депутата Верховної Ради Богдана Ярошинського — й оголосивши кардинальну зміну курсу (перехід в опозицію до Президента Л. Кучми та Кабінету Міністрів). УРП заявила, що бере на себе відповідальність за лідерство в правій опозиції. Така корекція партійної тактики влаштовувала далеко не всіх, і навесні 1997 р. в УРП відбувся другий розколна радикальних та поміркованих республіканців. З партії були виключені колишні її помірковані республіканці — почесний голова Михайло Горинь та інші активісти. У травні 1997 р. вони ініціювали створення Республіканської християнської партії (РХП). Внаслідок неодноразових розколів і розходжень виникло п'ять партій християнського напряму Українська християнсько-демократична партія. Християнсько-демократична партія України, Республіканська християнська партія. Християнсько-народний союз та Християнсько-ліберальний союз, але всі вони були нечисленними і невпливовими в суспільстві.

У жовтні 1997 р. відбувся установчий з'їзд партії «Реформи і порядок» (ПРП), яка об'єднала відомих економістів, підприємців. Головою партії став колишній віце-прем'єр України Віктор Пинзеник.

Це був період не тільки гучних партійних розколів і внутріпартійних розходжень, але й виникнення нових організацій. У 1992 р. було створено ще три націоналістичні партії — Конгрес українських націоналістів (КУН), Організація українських націоналістів в Україні (ОУНвУ) та Українська національно-консервативна партія (УНКП). Базувалися вони здебільшого у Галичині, їх осередки на сході та півдні країни були слабкими, невпливовими.

Наприкінці 1993 р. було організовано Всеукраїнське об'єднання «Громада». Спершу воно уникало публічної політики, будучи малочисельною і непомітною силою. Активізація «Громади» відбулась у 1997 р. з приходом в партію команди тодішнього прем'єр-міністра України Павла Лазаренка.

У грудні 1994 р. виникла партія «Міжрегіональний блок реформ» (МБР), яку очолив Володимир Гриньов. На початку 1996 р. була створена Народно-демократична партія (НДП), яка претендувала на роль впливової центристської сили країни. До складу НДП увійшли тодішній прем'єр-міністр В. Пустовойтенко, кілька членів Кабіне-•"V Міністрів, чиновники з адміністрації Президента, багато народних депутатів України, впливові політики та підприємці. Першим головою партії обрали народного депутата Анатолія Матвієнка. У 1999 р. напередодні президентських виборів НДП очолив В. Пустовойтенко.

Політична система України на рубежі XX—XXI ст.

Протягом 1996 р. виникло ще кілька партійних організацій. З ініціативи державних урядовців, голів облдержадміністрацій та деяких народних депутатів наприкінці року була створена Аграрна партія України (АПУ), головою якої стала народний депутат Катерина Ващук. У тому ж році на політичну арену вийшла Соціал-демокра-тична партія України (об'єднана), яка виникла внаслідок розколу СДПУ. Першим її головою став колишній міністр юстиції Василь Онопенко. Паралельно продовжувала існувати СДПУ на чолі з Ю. Буздуганом. Певний час СДПУ(о) залишалась нечисленною і непомітною в Україні. Однак напередодні парламентських виборів в партію прийшли відомі підприємці й політики, зріс кількісний склад, змінилося її керівництво. Новим лідером СДПУ (о) став Віктор Медведчук, а сама партія згодом отримала неофіційний статус «партії влади».

На лівому фланзі політичного спектра в жовтні 1993 р. з'явилась нова політична сила Комуністична партія України (КПУ), яка швидко перетворилася на одну з наймасовіших (140 тис. членів) партій України.

У 1996 р. у зв'язку з орієнтацією на соціал-демократи-зацію партії виник розкол в СПУ, внаслідок якого народні депутати Верховної Ради Наталія Вітренко і Володимир Марченко невдовзі створили ліворадикальну партію — Прогресивну соціалістичну партію України (ПСПУ).

На другому етапі розвитку політичних партій так і не була сформована багатопартійність. Більшість партій залишалася малочисельними, з аморфними організаційними структурами, без чітких програм. За рівнем інститу-ціоналізації вони часто були протопартіями, а за своїм потенціалом і впливом на суспільство та владу уподібнювалися до груп тиску або гуртків за інтересами. В політології це явище отримало назву «дрібнопартійність».

Початок третього періоду становлення багатопартійності пов'язаний з парламентськими виборами 1998 р.першими мажоритарно-пропорпійними виборами, коли половину народних депутатів України було обрано на ба-гатопартійній основі.

З націонал-радикальних партій у цих виборах брали участь тільки КУН і УКРП у складі блоку «Національний фронт», ДСУ і СНПУ в блоці «Менше слів» та УНА. Проте жодна з них не подолала обов'язковий 4-відсот-ковий бар'єр і не пройшла у Верховну Раду. Цей політичний напрям у парламенті представлений лише чотирма депутатами, які перемогли в мажоритарних округах.

Політичні партії в Україні

459

Серед національно-демократичних партій у парламентських виборах 1998 р. РУХ, ПЗУ, ПРП, ХДПУ, РХП брали участь самостійно, а ще п'ять увійшли в різні блоки: УХДП, ХНС — у блок «Вперед, Україно!», УСДП — «Європейський вибір України», УРП — «Національний фронт», а ДемПУ — у блок «Народовладдя, економіка, порядок — НЕП». Однак тільки РУХ і ПЗУ пройшли до парламенту, отримавши відповідно 9,4% і 5,4% голосів виборців. Порівняно з попереднім складом Верховної Ради НРУ збільшив своє представництво у парламенті більш ніж удвічі (з 22 до 46 депутатів). Але за партійними списками він отримав голосів виборців значно менше, ніж очікувалося.

Серйозних випробувань зазнав Рух на президентських виборах 1999 р. Внутріпартійні конфлікти, які точилися протягом кількох років, спалахнули з новою силою і переросли у відкритий розкол. Не зупинила його і передчасна трагічна смерть В. Чорновола в березні того ж року.

Чорнов'їл В'ячеслав Максимович (1937—1999) — політик і журналіст. Народився в с. Єрки Звенигородського району, тепер Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету їм. Т. Г. Шевченка (1960). Через власні переконання мав річну перевагу в навчанні (1958), працював на Донбасі — тесля, слюсар, співробітник виїзної редакції газети. Отримавши університетський диплом із відзнакою, дістав призначення в редакцію молодіжних передач на Львівській студії телебачення. В 1960—1964 рр. працював на телебаченні, радіо, в редакціях газет. У 1965 р. звільнений з роботи за участь у право-захисному русі. Довелось жити за рахунок випадкових заробітків:

технік у Карпатській експедиції АНУ, інспектор з реклами Київкни-готоргу, інспектор Львівського товариства охорони природи, спостерігач метеостанції в Карпатах, землекоп археологічної експедиції тощо. На Заході було видано його книжки «Лихо з розуму» (1966), 'Правосуддя чи рецидиви терору» (1967). В 1970— 1972 та 1987—1989 рр. видавав позацензурний «Український вісник». В 1967, 1972 та 1980 р. заарештовувався і засуджувався до різних строків ув'язнення за «антирадянську агітацію та пропаганду». В 1987 р. організатор Української Гельсинської спілки. В 1990—1992 рр. голова Львівської обласної ради народних депутатів. В 1991 р. висунутий кандидатом у президенти України, посів друге місце (23,27% голосів виборців). З березня 1992 р. голова Народного Руху України. Автор низки публіцистичних праць. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1996), посмертно Герой України. Трагічно загинув у автокатастрофі, похований на Байковому кладовищі в Києві.

НРУ все-таки розколовся на Народний Рух України на чолі з колишнім міністром закордонних справ

 460

Політична система України на рубежі XX—XXI ст.

Г. Удовенком і Український Народний Рух під керівництвом екс-міністра охорони навколишнього середовища Ю. Костенка.

На початку червня 2001 р. керівництво обох рухів проголосило офіційний намір до об'єднання, іти на вибори 2002 р. єдиним виборчим блоком, висунути в округах кандидатури, щоб створити в майбутньому парламенті єдину фракцію та об'єднатись в один Рух одразу після виборів.

Партія зелених України на парламентських виборах за партійними списками зайняла четверте місце, оскільки їй вдалося створити виграшний «позапартійний» імідж і вдало зіграти на негативному ставленні населення до політики. Для багатьох виборців підтримка ПЗУ стала своєрідним актом протесту проти політики як керівництва країни, так і традиційних політичних партій (так зване «протестне голосування»).

На фоні відчутних невдач більшості правих партій як відносний успіх сприймаються 3,13% голосів, здобутих молодою партією «Реформи та порядок» (ПРП).

Підсумки парламентських виборів 1998 р. ще раз підтвердили регіоналізацію розстановки політичних сил в країні, їх фактичний поділ на західний регіон, де перемогли праві сили, та східний і південний, які  підтримали комуністів та соціалістів. Вибори засвідчили, що націонал-демократи не здатні працювати на всьому етнічно неоднорідному просторі України. Продовжуючи орієнтуватися в основному на питання культури і мови, обминаючи повсякденні проблеми людей, вони значно звужують свою електоральну базу, уповільнюють процес формування загальнонаціонального статусу своїх організацій.

Не сприяли перемогам і постійні міжпартійні конфлікти. Так, напередодні виборів НРУ відмовився вступати до будь-яких блоків. Тому на лівому фланзі були три політичні сили, а на правому десяток націонал-радикальних і національно-демократичних партій. У результаті праві «розтягли» і без того малочисельний національне орієнтований електорат і цим допомогли лівим силам. Важко йде утворення єдиного правого блоку і напередодні парламентських виборів 2002 р.

Парламентські вибори 1998 р. засвідчили, що найактуальнішою проблемою в Україні є формування політичного центризму, тобто становлення ліберально-демократичних партій. У виборах взяло участь десять центристських партій. З них ЛПУ виступила в блоці з лівоцентристською Партією праці; МБР і конституційні демократи об'єдналися в блок «СЛОн»; Партія економічного відродження вступила в «НЕП», а ЛДПУ об'єдналась з правоцентристсь-кою УСДП у блок «Європейський вибір України». Однак

Політичні парти в Україні

461

у Верховну Раду потрапили тільки дві партії: НДП і «Громада».

Парламентські вибори висвітлили непросту ситуацію в НДП, яка, попри всі формальні переваги, здобула тільки 5% голосів виборців, зайнявши п'яте місце серед партій, які пройшли у Верховну Раду. Новим випробуванням для НДП стали президентські вибори 1999 р. Визначення свого кандидата на пост президента країни поставило її на межу розколу. Партія чітко поділилась на так звані номенклатурну і демократичну частини. Внаслідок внутріпартійної боротьби А. Матвієнко склав свої повноваження і разом з однодумцями залишив НДП. Новим лідером партії було обрано тодішнього прем'єр-міністра В. Пустовойтенка.

Єдиною з центристських партій, що вела передвиборну кампанію з позиції жорсткої критики дій влади, була «Громада». Хоча її опозиція була вимушеною, бо керівництво партій у свій час викинуло з влади суспільство, яке довго чекало на появу некомуністичної опозиції, підтримало її на парламентських виборах (4,7% голосів). Але втеча з України та арешт в СІЛА лідера партії П. Лазаренка призвели до розпаду парламентської фракції «Громада» і розколу самої партії. Частина «громадівців» створила Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина», яке очолила Юлія Тимошенко.

Певну роль у провалі на виборах ліберальних партій зіграла несформованість їх соціальної бази. Опорою лібералів е середній клас, який в Україні тільки зароджується — заможні селяни, підприємці, висококваліфіковані робітники, високооплачувана інтелігенція. Проблемою залишається і відсутність у них чіткої ідеологічної та програмної лінії. Справжньою гарантією їх перемоги на парламентських виборах 2002 р. є блокування центристських сил.

Із шести партій соціал-демократичної спрямованості у Верховну Раду пройшла тільки СДПУ(о), отримавши 4,02% голосів виборців. Політологи стверджують, що потенційних прихильників ідеї соціал-демократії відштовхнула невідповідність між назвою партії, її програмними принципами та персональним складом ії партійного списку.

Відносну перемогу на парламентських виборах 1998 р. святкували партії соціалістичної та комуністичної спрямованості. З п'яти партій, що взяли у них участь, чотири пройшли у Верховну Раду. Лівих підтримали 37% виборців, їх представництво у Верховній Раді зросло з 112 до 173 депутатів. На підставі цього політологи зробили висновок про деяке «полівіння» Верховної Ради.

Лідером парламентських перегонів стала КПУ: за неї проголосувало 24,6% виборців, її фракція зросла, порів-

Політична система України на рубежі XX—XXI ст.

няно з попередньою Верховною Радою, з 91 до 123 депутатів. Традиційно за КПУ голосували жителі східних і південних регіонів країни. Несподіваним стало її лідерство у Вінницькій, Київській, Полтавській, Чернівецькій областях, місті Києві, тим більше — подолання 4-від-соткового бар'єра у Львівській області. Лише в Івано-Франківській та Тернопільській областях КПУ не набрала необхідної кількості голосів для проходження до вищого законодавчого органу країни. КПУ перемогла передусім завдяки скрутному соціально-економічному становищу в державі, важким умовам життя людей.

Соціалістична і Селянська партії на виборах виступали в єдиному блоці «За правду, за народ, за Україну», отримавши 8,5% голосів виборців. Найбільшу підтримку блок СПУ/СелПУ мав у центральній частині країни, а в Черкаській і Хмельницькій областях він обійшов навіть лідера виборів — КПУ.

Подолала 4-відсотковий бар'єр і нечисленна ПСПУ, успіх якої було названо феноменом парламентських виборів 1998 р.

Зростання популярності комуністичних та соціалістичних сил в українському суспільстві є результатом масового соціального невдоволення людей, яких приваблюють обіцянки лівих максимально пом'якшити наслідки переходу до ринку. Крім того, вони монополізували гасла реставрації СРСР, запровадження двомовності, відзначення пам'ятних дат, пов'язаних з радянською історією, які ще ефективно спрацьовують на певному сегменті електорального поля. Зростанню впливу соціалістичних сил у суспільстві посприяло і певне розчарування діяльністю демократів.

У той же час на президентських виборах 1999 р. лівим силам не вдалося здобути перемогу. Програш лідера КПУ Петра Симоненка у другому турі голосування призвів до зменшення представництва комуністів у Верховній Раді, розформування фракції ПСПУ, саморозпуску фракції СелПУ, розколу СПУ (її опозиція невдовзі створила нову партію — Всеукраїнське об'єднання лівих «Справедливість», лідер якого — народний депутат Іван Чиж). На парламентські вибори 2002 р. всі ліві партії йдуть одно-осібно і зі своїми власними гаслами.

Отже, спектр політичних партій в Україні є типовим зразком мультипартійної системи, притаманної перехідним суспільствам, тобто суспільствам молодої демократії. Звідси — нерозвинутість і незрілість партійної системи України. Більшість з існуючих партій залишалася на початку 2001 р. політичними «клубами за інтересами»,

Політичні партії в Україні 463

«партіями-фірмами», в які об'єднуються не стільки для того, щоб відображати інтереси певного прошарку населення, скільки з метою забезпечення власних інтересів.

Іншою серйозною проблемою української багатопартійності є невиразність і невпізнаваність політичних партій, більшість з яких не має свого власного політичного обличчя. Тільки у двох партій КПУ й НРУ є чітко сформульовані ідеології та програмні принципи, тому населення їх легко розрізняє. Стримують становлення дієвих партій слабкість, аморфність їх організаційних структур, відсутність партійних загальнонаціональних органів преси, дефіцит яскравих і впливових особистостей. Загалом Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійно-сті, впала в іншу крайність — гіпертрофовану багатопартійність, а точніше — дрібнопартійність. Формування кількох потужних політичних партій, які відображали б інтереси більшості населення країни, дасть змогу уникати в майбутньому суспільних потрясінь, забезпечувати мирний перерозподіл влади між різними суспільними силами. Парламентські вибори 2002 р. стануть важливим етапом у процесі формування загальнонаціональної партійної системи.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні елементи політичної системи України.

2. За якими критеріями поділяють українські партії на п'ять груп?

3. Назвіть особливості ідеологічних засад найвпливовіших українських партій.

4. Порівняйте економічні платформи НДП і КПУ.

5. Проаналізуйте зовнішньополітичні пріоритети у НРУ і КПУ.

6. У чому полягають особливості трьох періодів української багатопартійності?

7. Які партії і завдяки чому перемогли на парламентських виборах 1998 р.?

8. Охарактеризуйте основні проблеми української багатопартійності.

Література

Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.

Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократи: Політологічне есе. К., 1999.

Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 рр.:

У 2-х т. Київ, 1998 — 2000.

Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. Київ, 1992.

Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. Ужгород 1997.

Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. Мюнхен, 1978.

Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 рр. // УЇЖ. — 1992. — №6.

Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 рр. Львів. — 1992.

Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. К., 1991.

Белебеха 1. Україна і комунізм. Кн. перша. Харків, 2000.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. К., 1994. — Кн. 1.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 рр.). К„ 1999.

Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УЇЖ. — 1999. — № 2.

Бойко О. Д. Україна 1991—1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього (нариси новітньої історії). К., 1996.

Бондаренко Д. Временное правительство й Украинская Центральная Рада: федерализация или распад государства? // Россия XXI (Москва). — 1999. — № 5.

Борець Ю. У вирі боротьби: Спогади учасника повстанської боротьби (1941—1948). — К., 1993.

Література

465

Брайчевський М. Вступ до історичної науки. Навчальний посібник. К., 1995.

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. К., 1968.

Брайчевський М. Ю. Походження слов'янської писемності К., 1993.

Бриндак О. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встановлення однопартійної системи в Україні у 20-ті роки. Одеса, 1998.

Бугай М. Ф. Депортації населення з України в 30—50 р. Ужгород, 1990. — №1.

Бугай М. Ф. Депортація кримських татар у 1944 р. // УЇЖ. — 1992. — №1.

В інтересах миру і дружби між народами. Міжнародно-правова діяльність УРСР. 1945—1972: Документи і коментарі. К., 1974.

Великое княжество Литовское // Родина. — 1993. — № 3.

Вєтров Р. 1. Політичні партії України на початку XX століття (1900— 1925 рр.): Навч. посібник. — Дніпродзержинськ, 1997.

Гурщин О. Чернігівські Рюриковичі в системі давньоруських міжкнязівсь-ких відносин домонгольської доби (генеалогічний аспект проблеми) // Другий міжнародний конгрес україністів. — Львів, 22—28 серпня 1993 р. — Ч. 1., — Львів, 1994.

Гвозди к-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та п реалізація в державі Військо Запорозьке. — Київ, 1999.

Генсьорський А. І. Галицько-волинський літопис (процес складання, редакції і редактори). К., 1958.

Глущенко В. В. Казачество Евразии: зарождение, развитие, интеграция в структуру российской государственности. Москва, 2000.

Гой П. Дипломатичні стосунки України з Московщиною, 1648—1651.

Голобуцький О. Г., Криворучко Т. Г, Кулик В. О., Якушик В. М. Політичні партії України. К.: Кобза, 1996.

Голобуцький О. та ін. Сучасний профспілковий рух в Україні. К., 1996.

Голубенко 1. Коли ми вмирали, нам дзвони не грали: ОУН—УПА в боротьбі за державність України (1942—1953 рр.) // Дзвін. — 1993. — № 2—9;

1994. — № 6.

Голубенко П. Русифікація України і український культурний процес у XIX ст. // Березіль. — 1994. — № 12.

Гончарук Т. З історії виборчого руху галицьких українців на рубежі XIX— XX ст. // Нова політика. 1998. — № 1.

Горань О. В. Убити дракона: з історії Руху та нових партій України. К., 1993.

Горбачов М. С. Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу. К., 1988.

Грабовський С., Ставровні С., Шкляр Л. Нариси з історії України. К„ 1996.

Греков Й. Б. Очерки по истории международньїх отношений Восточной Европьі XIV—XVI вв. М., 1963.

Греченко В. А., Ярмиш О. Н. Україна в добу раннього тоталітаризму.Харків, 2001.

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т. — 12 кн. К.: Наукова думка, 1991—1997.

Грушевський М. На порозі нової України: гадки і мрії. К.: Наукова думка, 1991.

Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь // Україна, 1917. — Кн. 1—2.

Грушевський М. Наша політика.Львів, 1911.

Губогло Н., Червонная В. Крьімскотатарское национальное движение.М., 1992. —Т. 2.

Гунчак Т. Втрати українців під час Другої світової війни // Сучасність, 1992. — №7.

Гунчак Т. Україна, перша половина XX століття: Нариси політичної історії.К.,1993.

Гурбик А. «Українська Атлантида» (До історії виникнення першої Запорозької Січі.) // Пам'ять століть. — 1998. — № 5.

466

Література

Гуржій 0.1. Гетьман Іван Скоропадський. Київ, 1998.

Гуржій О. Українська Козацька держава в другій половині XVII — XVIII ст.:

кордони, населення, право. Київ, 1996.

Гусєв В. 1. Депортація української інтелігенції за кордоном у 1922 р. // Історія України. — 2000. — № 8.

Давня історія України. Кн. 1—2. — К., 1994,1995.

Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. — К., 1991.

Джеджора О. Історія європейської цивілізації. Ч. 1.: До кінця XVIII століття. Львів, 1999.

Дзир Я. Автопортрет нації. К., 1997.

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. К., 1991.

Документу. Исследования. Ч. 1. Источники времен Б. Хмельницкого.Москва, 1998.

Долженков О. О. Тоталітаризм в Україні: проблеми формування та трансформації. Одеса, 2000.

Древняя Русь в цвете зарубежньїх источников. М., 1999.

Древняя Русь. Пересечение традиций. М., 1997.

Дробот Н., Кучер В. Провідник Андрій Мельника // Пам'ять століть., 2000. — №5.

Духовна спадщина Київської Русі. 36. наук праць. Вип. 1 та 2. — Одеса, 1997.

Еврейские хроники XVII столетия (Зпоха «Хмельниччину»). Москва;

Иерусалим, 1997.

Єленецький В. Державно-церковні взаємини на Україні. К., 1991.

Єфремов С. За рік 1912-й. Київ, 1913.

Железньїй А. Происхождение русско-украинского двуязьічия в Украине.К.,1998.

Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией. Спб., 1910. — Вьіп. 5.

Журавський Віталій. Політична система України: особливості, фактори, чинники права // Віче. — 2000. — № 2.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. К., 1998.

Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. Київ; Запоріжжя, 1997.

Ишнаков Н. А. На пуги к державо Рюриковичей. Брянск; СПб., 1995.

Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження.Тернопіль, 1990.

Іванченко Р. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності., 1996.

Історія русів. К., 1991.

Історія України в особах: IX—XVIII ст. К., 1993.

Історія України: нове бачення. Т. 1—2. — К., 1995,1996.

Каппелер А. Структура українського національного руху в Російській імперії//Сучасність. — 1992.— №7.

Каратуев А. Г. Советская бюрократия: Система политико-зкономичес-кого господства й ее кризис (1919—1991). — Бєлгород, 1993.

Карпор А. Владимир Святой. М., 1997.

Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920—30-х років: соціальний портрет та історична доля. К., 1922.

Касьянов Г. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. К., 1995.

Кирило-Мефодіївське товариство: 36 документів.: У 3-х т. К., 1990.

Киричук Ю. Історія УПА. Тернопіль, 1991.

Ключевский В. О. Курс русской истории // Сочинения. М., 1988. — Т. 2—3.

Коваленко В. Чернігово-Сіверська і Галицько-волинська землі у XII—XII ст. (до питання про перші осередки української державності) // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 22—28 серпня 1993 р. Ч. 1., Львів, 1994.

Коваль В. С. Невідомий варіант плану «Барбаросса». — 1996. — № 3.

Коваль М. В. Доля української культури за «нового порядку» — 1993. — № 11—12.

Література

467

Коваль М. В. Український народ у Великій Вітчизняній війні (1941— 1945). — 1991. — №3.

Когут 3. Російський централізм і українська автономія: ліквідація Гетьманщини 1760—1830. — Київ, 1996.

Кожукало І. П., Шаповал Ю. І. У ті важкі повоєнні роки. К., 1989.

Козацькі Січі (нариси з історії українського козацтва XVI—XIX ст.). Київ; Запоріжжя, 1998.

Кондратюк В. О., Буравченкова С. Б. Українська революція: здобутки і витрати в державотворчих змаганнях. К„ 1998.

Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху XIX ст. Тернопіль, 1993.

Конституція (Основний Закон) України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року К., 1996.

Конституція України основа реформування суспільства. Харків, 1996.

Корчмарик Б. Духовні впливи Києва на Московщину в добу гетьманської України. Львів, 1993.

Костюк Г. Сталінізм в Україні: Генеза і наслідки. К., 1995.

Котляр М. Галицько-волинська Русь у XIII ст. (До 800-ліття утворення Галицько-волинського князівства.) // Київська Старовина. — 1999. — № 6.

Котляр М. Галицьке-Волинське Велике князівство XIII ст. // Історія України. — 2000. — № 4.

Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. К., 1996.

Котляр М. Русь язичницька. Біля витоків східнослов'янської цивілізації. — К., 1995.

Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. К., 1993.

Котляр Н. Ф. Данило Галицький. К., 1979.

Котляр Н. Ф. Формирование территории й возникновение городов Га-лицко-Вольїнской Руси IX—XIII вв. К., 1985.

Коцур А. Українська державність: історія та сучасність. Чернівці, 2000.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст.К.,1997.

Кравченю В. В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина XVIII — середина XIX ст.). Харків, 1996.

Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: Альтернативи поступу:

Критика історичного досвіду. К., 1996.

Кремінь В., Базовкін Є. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів. К„ 1993.

Крижановська О. О. Таємні організації в Україні (масонський рух у XVIII — на початку XX ст.). Київ, 1998.

Крип' якевич І. П. Галицько-волинське князівство. К., 1984.

Крип'якевич 1. Історія України. Львів, 1992.

Кром М. М. Меж Русью й Литвой. Западнорусские земли в системо рус-ско-литовских отношений конца XV — первой трети XVI вв. М., 1995.

Кульчицький С. В. та ін. Возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною. — Львів, 1985.

Кульчицький С. В. Новітня історія України. «Відлига» // УЇЖ. — 1991. — №10.

Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919—1928 рр.).К., 1996.

Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті перша половина 80-х рр. ХХст.).—К.,1994.

Курносов Ю. О. Проблеми перебудови в Українській РСР // УЇЖ.

1990. — № 7.

Кухта Б. З історії політичної думки України. К., 1994.

Кучма Л. Д. Шляхом радикальних економічних реформ. К., 1994.

Лето 1941 г. Украйна. Документу й материалу: хроника собьггий. К.,

1991.

Лип'яжко С. А. Українське козацтво на державній службі (початковий період) // УЇЖ. — 1999. — № 3.

466

Література

Гуржій 0.1. Гетьман Іван Скоропадський. Київ, 1998.

Гуржій О. Українська Козацька держава в другій половині XVII — XVIII ст.:

кордони, населення, право. Київ, 1996.

Гусєв В. 1. Депортація української інтелігенції за кордоном у 1922 р. // Історія України. — 2000. — № 8.

Давня історія України. Кн. 1—2. — К., 1994,1995.

Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. — К., 1991.

Джеджора О. Історія європейської цивілізації. Ч. 1.: До кінця XVIII століття. Львів, 1999.

Дзир Я. Автопортрет нації. К., 1997.

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. К., 1991.

Документу. Исследования. Ч. 1. Источники времен Б. Хмельницкого.Москва, 1998.

Долженков О. О. Тоталітаризм в Україні: проблеми формування та трансформації. Одеса, 2000.

Древняя Русь в цвете зарубежньїх источников. М., 1999.

Древняя Русь. Пересечение традиций. М., 1997.

Дробот Н., Кучер В. Провідник Андрій Мельника // Пам'ять століть., 2000. — №5.

Духовна спадщина Київської Русі. 36. наук праць. Вип. 1 та 2. — Одеса, 1997.

Еврейские хроники XVII столетия (Зпоха «Хмельниччину»). Москва;

Иерусалим, 1997.

Єленецький В. Державно-церковні взаємини на Україні. К., 1991.

Єфремов С. За рік 1912-й. Київ, 1913.

Железньїй А. Происхождение русско-украинского двуязьічия в Украине.К.,1998.

Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией. Спб., 1910. — Вьіп. 5.

Журавський Віталій. Політична система України: особливості, фактори, чинники права // Віче. — 2000. — № 2.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. К., 1998.

Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. Київ; Запоріжжя, 1997.

Ишнаков Н. А. На пуги к державо Рюриковичей. Брянск; СПб., 1995.

Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження.Тернопіль, 1990.

Іванченко Р. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності., 1996.

Історія русів. К., 1991.

Історія України в особах: IX—XVIII ст. К., 1993.

Історія України: нове бачення. Т. 1—2. — К., 1995,1996.

Каппелер А. Структура українського національного руху в Російській імперії//Сучасність. — 1992.— №7.

Каратуев А. Г. Советская бюрократия: Система политико-зкономичес-кого господства й ее кризис (1919—1991). — Бєлгород, 1993.

Карпор А. Владимир Святой. М., 1997.

Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920—30-х років: соціальний портрет та історична доля. К., 1922.

Касьянов Г. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. К., 1995.

Кирило-Мефодіївське товариство: 36 документів.: У 3-х т. К., 1990.

Киричук Ю. Історія УПА. Тернопіль, 1991.

Ключевский В. О. Курс русской истории // Сочинения. М., 1988. — Т. 2—3.

Коваленко В. Чернігово-Сіверська і Галицько-волинська землі у XII—XII ст. (до питання про перші осередки української державності) // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 22—28 серпня 1993 р. Ч. 1., Львів, 1994.

Коваль В. С. Невідомий варіант плану «Барбаросса». — 1996. — № 3.

Коваль М. В. Доля української культури за «нового порядку» — 1993. — № 11—12.

Література

467

Коваль М. В. Український народ у Великій Вітчизняній війні (1941— 1945). — 1991. — №3.

Когут 3. Російський централізм і українська автономія: ліквідація Гетьманщини 1760—1830. — Київ, 1996.

Кожукало І. П., Шаповал Ю. І. У ті важкі повоєнні роки. К., 1989.

Козацькі Січі (нариси з історії українського козацтва XVI—XIX ст.). Київ; Запоріжжя, 1998.

Кондратюк В. О., Буравченкова С. Б. Українська революція: здобутки і витрати в державотворчих змаганнях. К„ 1998.

Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху XIX ст. Тернопіль, 1993.

Конституція (Основний Закон) України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року К., 1996.

Конституція України основа реформування суспільства. Харків, 1996.

Корчмарик Б. Духовні впливи Києва на Московщину в добу гетьманської України. Львів, 1993.

Костюк Г. Сталінізм в Україні: Генеза і наслідки. К., 1995.

Котляр М. Галицько-волинська Русь у XIII ст. (До 800-ліття утворення Галицько-волинського князівства.) // Київська Старовина. — 1999. — № 6.

Котляр М. Галицьке-Волинське Велике князівство XIII ст. // Історія України. — 2000. — № 4.

Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. К., 1996.

Котляр М. Русь язичницька. Біля витоків східнослов'янської цивілізації. — К., 1995.

Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. К., 1993.

Котляр Н. Ф. Данило Галицький. К., 1979.

Котляр Н. Ф. Формирование территории й возникновение городов Га-лицко-Вольїнской Руси IX—XIII вв. К., 1985.

Коцур А. Українська державність: історія та сучасність. Чернівці, 2000.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст.К.,1997.

Кравченю В. В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина XVIII — середина XIX ст.). Харків, 1996.

Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: Альтернативи поступу:

Критика історичного досвіду. К., 1996.

Кремінь В., Базовкін Є. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів. К„ 1993.

Крижановська О. О. Таємні організації в Україні (масонський рух у XVIII — на початку XX ст.). Київ, 1998.

Крип' якевич І. П. Галицько-волинське князівство. К., 1984.

Крип'якевич 1. Історія України. Львів, 1992.

Кром М. М. Меж Русью й Литвой. Западнорусские земли в системо рус-ско-литовских отношений конца XV — первой трети XVI вв. М., 1995.

Кульчицький С. В. та ін. Возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною. — Львів, 1985.

Кульчицький С. В. Новітня історія України. «Відлига» // УЇЖ. — 1991. — №10.

Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919—1928 рр.).К., 1996.

Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті перша половина 80-х рр. ХХст.).—К.,1994.

Курносов Ю. О. Проблеми перебудови в Українській РСР // УЇЖ.

1990. — № 7.

Кухта Б. З історії політичної думки України. К., 1994.

Кучма Л. Д. Шляхом радикальних економічних реформ. К., 1994.

Лето 1941 г. Украйна. Документу й материалу: хроника собьггий. К.,

1991.

Лип'яжко С. А. Українське козацтво на державній службі (початковий період) // УЇЖ. — 1999. — № 3.

468

Література

Лисенко А. С. Религия й церковь на Украине накануне й в годьі Второй мировой войньї. Вопросьі истории. — 1998. — № 4.

Литвин В. М. Україна на межі тисячоліть. К.: Альтернативи. — 2000.

Литвин В. Політична арена України. Ділові особи та виконавці. К.: Абрис, 1994.

Литвин С. Симон Петлюра у 1917—1926 роках. Історіографія та джерела. Київ, 2000.

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Львів, 1993.

Літопис Руський. К„ 1989.

Магочій П. Українське національне відродження: Нова політична структура // УЇЖ — 1991. — № 3.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. К., 1996.

Малий словник історії України. К., 1997.

Малик Я., Вол Б..Чуприна В. Історія української державності. Львів, 1995.

Маркусь В. Приєднання Закарпатської України. 1944—1945. — К., 1992.

Матеріали про розвиток мов в Українській РСР. К., 1991.

Матеріали установчої конференції Товариства української мови ім. Т. Шевченка (11—12 лютого 1989 р.). К., 1989.

Мироненко О. М. Світоч української державності. Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. Київ, 1995.

Мірчук П. Українська повстанська Армія 1942 — 1952, — Львів, 1991.

Місило Є. Операція «Вісла». Львів, 1994.

Міхновський М. Самостійна Україна. Київ; Львів, 1991.

Молчанов В. Державницька думка Михайла Драгоманова. К., 1994.

Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. К., 1996.

Нагаєвський І. Історія української держави XX ст. К„ 1994. Українська державність у XX столітті. К, 1996.

Наджафаров Д. Г. Советско-германский пакт 1939 года: переосмьісле-ние подходов к его оценке. Вопросьі истории. — 1999. — № 1.

На зов Києва: Український націоналізм у Другій світовій війні. К., 1994.

Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI— XVIII ст. Київ, 1998.

Національні відносини в Україні у XX ст.: Збірник документів і матеріалів.К.,1994.

Онищенко 1. Діалектика становлення українського етносу та нації (Етно-пологічний аналіз.). Київ, 1997.

Павлюченков С. А. Воєнний коммунизм в России. Власть й массьі.Москва, 1997.

Панченко П. Московська серпнева революція у верхах. Тернопіль, 1991.

Пасічник М. С. Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657— 1665 рр.). Монографія. Львів, 1998.

Первая всеобщая перепись населення Российской империи, 1897. Спб., 1904 — 1905. Т. 13, 33, 46; Другий міжнародний конгрес українців.: Львів, 22—28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. —4.1.— Львів, 1994.

Петлюра С. Народе Український. Харків, 1992.

Петров В. Походження українського народу. К., 1992.

Пишуто В. Образование Литовского государства. М., 1959.

Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». К., 2001.

Підкова І. 3., Шуст Р. М. Довідник з історії України.: У 3-х томах. К.:

Генеза. — 1993.

Пінчук Ю. А. Микола Іванович Костомаров. К., 1994.

Плохий С. Н. Панство в Украине: Политика Римской курии на украинских землях в XVI—XVII вв. К., 1989.

Література

469

Подскальский Г. Христианство й богословская литература в Киевской Руси (988—1273). — М., 1997.

Політичний простір України. (Політичні партії країни.) // Вітчизна. — 1998. — № 1 — 2.

Політичні партії України. К.: «К.І.С», 1998.

Попик С. Українці в Австрії 1914—1918. Австрійська політика в українському питанні періоду великої війни. Київ; Чернівці, 1999.

Приймак Т. Конституційний проект М. Грушевського з 1905 року//УЇЖ. — 1991. — № 1.

Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела. Т. 1., — К., 1997.

Про серйозні недоліки та помилки однієї книги // Комуніст України. — 1973. — № 4.

Пробудження: Робітничий рух в Україні в 1989—1993 рр.: Документи і матеріали. К., 1995.

Пуфлер Е. Партійна система незалежної України: особливості формування, тенденції подальшої трансформації. К.: Вид-во УФПР, 1997.

Ржешевский О. А. Война й дипломатия. М., 1997.

Ричка В. М. Церква Київської Русі (соціальний та етнокультурний аспект).К.,1997.

Розумний М. Політичний вибір України. К.: Смолоскип, 1999.

Розумний М. Українська ідея на тлі цивілізації. Київ, 2001.

Рубан В. В., Серегина Н. С. Многопартийная система Украиньї: какона єсть. Харьков: «Ксилон», 1998.

Русначенко А. Пробудження: Робітничий рух на Україні в 1989—1993 роках. К., 1995.

Рьібаков Б. А. Киевская Русь й русские княжества XII—XIII вв. М., 1982.

Савельєв В. Л. Чи був П. Ю. Шелест виразником українського автономіз-му? // УЇЖ. — 1991. — № 4.

Савельєв В. Л. 50—80-ті час пошуків і втрачених можливостей // Про минуле заради майбутнього. К., 1989.

Савченко С. Сучасна українська історіографія: спроба характеристики // Сучасність, 1999. — № 11.

Самостійна Україна: Збірник програм Українських політичних партій початку XX століття. Тернопіль, 1991.

Сарбей В. Г. Етапи формування національної свідомості (кінець XVIII — початок XX ст.) // УЇЖ. — 1993. — № 7, 8.

Сас П. М. Політична культура Запорозького козацтва (кінець XVI — початок XVII ст.): Акт. дис... докт. іст. наук. К., 1998.

Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). Київ, 1998.

Світленкс С. 1. Народництво в Україні: сучасний погляд на проблему //

Секретньїе документу из особьіх папок. Вопросьі истории. — 1993. — № 1.

Семененко В. І. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917— 1922 роки). Харків, 1995.

Семиряга М. Й. Тайньї сталинской дипломатии. 1939—1941. — М.: ВУС-шая школа, 1992.

Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917— 1920 роках. Київ, 1999.

Скифьі. Хазарьі. Славяне. Древняя Русь... СПб., 1998.

Скрьінников Р. ґ. Трагедия Новгорода. М., 1994; УЇЖ. — 1998., — № 4.

Смолій В. А., Степанов В. С. Українська державна ідея XVIIXVIII століть: Проблеми формування, еволюції, реалізації. — Київ, 1997.

Смолка А. О. Соціально-економічна думка та політика в Україні XVII — на початку XVIII ст. Київ, 1996.

Становлення багатопартійності // Політична думка. — 1993. — Nв 1.

Старовойт 1. С. Збіг і своєрідності західноєвропейської та української ментальностей: Філософсько-історичний аналіз. Тернопіль, 1997.

470

Література

Статут Народного Руху України за перебудову // Літературна Україна. — 1989. — 29 вересня.

Субтельний О. Розпад імперії та утворення національних держав: Випадок України // Сучасність. — 1994. — № 12.

Табачник Д. Останній із могікан // Заповіт. — 1990. — 1—5.

Толочко П. Від Русі до України. К., 1997.

Томенко М. Українська перспектива історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. К.: Фонд «Українська перспектива», 1995. УЇЖ. — 1997. — № 3, 4.

Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій. К., 1991.

Україна в XX столітті (1900— 2000): Збірник документів і матеріалів:

Україна. 1991. — № 25.

Українська соборність, ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акта злуки 22 січня 1919 р.). К., 1999.

Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. // Старожитності. — 1992.

Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. // Сучасність. —1983. — Т. 1.

Українське питання в Російській імперії та Радянському Союзі (XVIII — перша половина XX ст.). Дніпропетровськ, 1998.

Федака С. Д. Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (XII століття). Ужгород, 2000.

Черненко А. М. Українська національна ідея. Дніпропетровськ, 1994.

Чорновіл В. Лихо з розуму. (Портрети двадцяти «злочинців».). Львів, 1991.

Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжест-ва Литовского. К., 1987.

Шаповал Ю. І. У ті трагічні роки: Сталінізм на Україні. К., 1990.

Шаповал Ю. 1. Україна 20—50-х років: Сторінки ненаписаної історії.К.,1993.

Шаповал Ю. Сталінізм: Україна // УЇЖ. — 1992. — № 10—11.

Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК—ГПУ—НКВД в Україні:

особи, факти, документи. К., 1997.

Швагуляк М. Н. Украйна в зкспансионистских планах германского фа-шизма (1933—1939). — К„ 1983.

Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. К., 1999.

Шелухін С. Україна назва нашої землі з найдавніших часів. Дрогобич, 1992.

Штепа П. Московство, його походження, зміст, форми й історична тяг-лість. Львів, 1995.

Щербак В. Українське козацтво, формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVII ст. Київ, 2000.

Юрій М. Ф. Етногенез та менталітет українського народу. Чернівці, 1997.

Яблонський В. М. Сучасні політичні партії України: Довідник. К.

Яворницький Д. 1. Історія Запорозьких козаків. Т. 1., — Львів, 1990.

Якимович В. Драма Карпатської України. Події 1938—1939 р. на Закарпатті і справа їх сучасної оцінки. — Дзвін. — 1990. — № 11.

Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна.). К., 1993.

Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. — Київ, 1998.

Короткий термінологічний словник

Абсолютизм (лат. аЬвоІШив — довершений) — необмежена монархія, форма державного правління, за якої політична влада повністю належить одній особі — монархові та для якої характерний найвищий ступінь централізації державної влади.

Автокефалія (грец. аиіоз сам і керпа; голова) незалежна, самоврядна, православна церква.

Автократія (грец. аиїо(<гаГеіа самовладдя) система управління суспільством чи державою, за якої одній особі належить виключна й необмежена верховна влада.

Автономія (грец. аиіопотіа — незалежність) — форма самоуправління частини території унітарної, а іноді й федеративної держави, наділена самостійністю у вирішенні питань місцевого значення в межах, установлених центральною владою. Населення автономної одиниці часто користується ширшими правами, ніж населення адміністративно-територіальних одиниць.

Авторитаризм (лат. аисіогНаз — влада, вплив) — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Анархізм (грец. апагсПі'а безвладдя) ідейно-теоретична й суспільно-політична теорія, в основу якої покладено заперечення інсти-туціонального, насамперед державного, управління суспільством.

Андрусівський мир договір про перемир'я між Річчю Посполитою та Московською державою, укладений ЗО. 1. (02.) 1667 р. у с. Ан^-друсів поблизу Смоленська, внаслідок якого під владою Московської держави залишилася Лівобережна Україна, сіверська земля з Черні-

 472

Короткий термінологічний словник

говом і Смоленськ. До Речі Посполитої відходили Правобережна Україна, Білорусь. Київ на два роки передавався Московській державі, Запорозька Січ опинилася під спільним управлінням Речі Посполитої та Московщини, які зобов'язалися спільно виступати проти кримського хана в разі його нападу на українські землі. Цей договір, порушивши умови Переяславської Ради, закріпив насильницький поділ України на Лівобережну та Правобережну.

Анексія (лат. аппехіо — приєднання) — насильницьке приєднання, загарбання однією державою всієї (або частини) території іншої держави, народу.

Антанта (франц. Епіепіе згода) військово-політичний союз між Великобританією, Францією та царською Росією, створений 1904—1907 рр. на противагу т. зв. Троїстому Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) в боротьбі за перерозподіл світу.

Аристократія (грец. агізіокгаїіа -і- влада найкращих, найзнатні-ших) — форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий, привілейований стан (група) певного суспільства, що володіє особливими правами чи можливостями.

Артикул (лат. аі-їісиїиз розділ, стаття) рубрика, стаття в деяких законах, інших офіційних актах; офіційний акт.

Брацлавщина історична область України в XIV—XVIII ст., що займала територію Вінницької та частину Хмельницької областей.

Бужани — східнослов'янське плем'я, що населяло лісостепову частину басейну Південного Бугу. Після входження до складу Київської Русі (IX—Х ст.) в давніх писемних джерелах не згадуються.

Буковина історична назва етнічних українських земель, розташованих між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту і Серету. Нині входить до складу України (Північна Буковина Чернівецька область) та Румунії (Південна Буковина область Сучава та Ботошани Румунії).

Булла (лаг. ЬчІІа послання) розпорядження Папи Римського, імператорська грамота або постанова.

Бюрократія (франц. Ьигеаисгаїіе, букв. — панування канцелярії, від Ьигеаи — бюро, канцелярія і грец. кгаіоз — влада) — вищий, привілейований прошарок чиновників-адміністраторів у державі; ієрархічно організована система управління державою чи суспільством з допомогою особливого апарату, наділеного специфічними функціями та привілеями.

Бюрократизм (франц. Вигеаи бюро, контора і грец. Нгаіозвлада канцелярії) система управління державою, що характеризується відірваністю від потреб народу і спирається на бюрократію (чиновництво).

Васал (лат. уазсиз — слуга) — феодал (у середньовічній Західній Європі), який одержував земельне володіння від могутнішого феодала-сеньйора і був залежним від нього.

Васальна залежність — форма підлеглості нижчого соціального стану стосовно вищого, підкореної країни щодо країни-завойовниці.

Верв сільська територіальна община, орган місцевого самоврядування, що охоплювала кілька взаємонаближених населених пунктів.

Короткий термінологічний словник

473

Виборча система змішана (грец. зузГета утворення) такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

Виборча система мажоритарна (лат. та/ог більший) такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Виборча система пропорційна — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Відокремлення форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу.

Вільний общинник вільний селянин, який сплачував державі данину, засобом збирання якої було полюддя.

Віче народне зібрання, форма громадського волевиявлення часівКиївської Русі. Існувало поряд із владою князя і було безпосереднім продовженням родоплемінних порядків, коли всі члени роду брали участь у вирішенні спільних справ.

«Вічний мир» мирний договір між Польщею та Московською державою, укладений 6.(16.) 05.1686 р. у Москві, за яким Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Чернігівсько-Сіверську землю, відмовилася від претензій на Київ, за що отримала 146 тис. крб. компенсації. Брацлавщина (Вінницька та Хмельницька обл.) і південна Київщина визнавалися нейтральною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини. Остаточно затвердив розпочатий Андрусівським договором насильницький поділ України.

Влада здатність, право й можливість розпоряджатися ким-не-будь або чим-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітних засобів (права, авторитету, волі, примусу та ін.); політичне панування надлюдьми;

система державних органів; особи, органи, наділені владно-державними та адміністративними повноваженнями.

Влада виконавча — одна з трьох гілок державної влади, яка організовує та спрямовує внутрішню й зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини.

Влада державна вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.

Влада законодавча — одна з трьох гілок влади, сутність якої полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей та їх об'єднань за допомогою законів, правових актів, рішень, що їх приймають представницькі органи влади.

Влада політична здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допо-

 474

Короткий термінологічний словник

могою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Влада судова — одна з трьох гілок державної влади; необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони, щоб унеможливити виникнення диктатури.

Возз'єднання форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об'єднання народів (націй).

Волиняни східнослов'янське плем'я (союз племен), що жило на території Волині у басейні Західного Бугу, де до VII ст. мешкали дуліби. У VII—VIII ст. волиняни створили ранньодержавне об'єднання на чолі з царем Маджаком.

Волостель управитель сільською волостю.

Волость територія, підпорядкована єдиній владі князя, монастиря тощо (у Київській Русі); адміністративно-територіальна одиниця, що входила до складу повіту (в Росії до 1917 р., в СРСР до 1929 р.).

Вотчина одна з форм феодальної власності часів Київської держави, яку власник мав право передати у спадщину, продати, обміняти, поділити тощо. Термін походить від слова "отчина" — батькова власність.

Галичина — історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні річок Дністер (верхня та середня течії). Західний Буг (верхня течія), Сян (верхня течія). Охоплює територію Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини), а також Перемишльське, Жешівське, Замойське, Холмське воєводства Польщі.

Волюнтаризм (лат. уоіипіагіиз — залежний від волі) — позиція суб'єкта політики, згідно з якою головним чинником досягнення поставленої мети є воля, особисті устремління й політичні наміри.

Геноцид Сгрец. ^епоз — рід і лат. саеоо — вбиваю) — здійснювані владою масові переслідування, гоніння і навіть знищення певної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти.

Геополітика (грец. §е — земля і роїіііке — політика) — політологічна концепція, що вбачає в політиці якоїсь держави визначальну роль географічних чинників (просторове розташування країни, клімат, розмір території, кількість населення, наявність природних ресурсів та ін.).

Глава держави — державна посада, інституція, якій належить чільне місце в системі органів державної влади, яка уособлює єдність нації, символізує державу, покликана гарантувати її цілісність, бути чинником гармонійної та ефективної взаємодії «гілок» державної влади між собою.

Гласність — один з найважливіших принципів демократизму, який полягає у невід'ємному праві кожного громадянина на отримання повної та вірогідної інформації з будь-якого питання громадського життя, що не становить державної чи військової таємниці.

Голосування безпосередній акт волевиявлення громадян під час виборів. Складається з ідентифікації (засвідчення особи) виборця, отримання бюлетеня і власне голосування.

Короткий термінологічний словник

475

Городові козаки частина українського козацтва, яке проживало не на Січі, а на волостях або городах землях, що були під владою місцевої адміністрації Великого князівства Литовського; назва козацького стану у XVII—XVIII ст., до якого належали особи, внесені до козацьких списків (компутів).

Громади — напівлегальні організації української інтелігенції і соціально-політичного спрямування, що діяли у другій половині XIX ст. Виникли в умовах пожвавлення національного руху як вияв прагнень інтелектуальної еліти. Не мали усталених програм і не були чіткими організаційними структурами, а лише репрезентували найбільш активну національне свідому інтелігенціюта студентство. У зв'язку з громадів-ським рухом з'явився термін «українофіли» спочатку у правлячих колах і з певним негативним відтінком. Згодом і самі діячі культурно-національного руху, яких цікавили проблеми української історії, культури, мови, літератури, етнографії, називали себе українофілами.

Громадська думка відображення ставлення народу або окремих спільнот до влади, її діяльності, політики.

Громадські об'єднання — об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Громадянське суспільство — суспільство громадян з високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинуті правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Данина найдавніша форма оподаткування населення, яка в різних історичних епохах здійснювалася у формі прямого державного податку, військової контрибуції, феодальної ренти тощо.

Декларація (лат. аеМаго — заявляю, оповіщаю) — офіційне проголошення державою, політичною партією, міжнародними, міждержавними організаціями головних принципів їхньої діяльності, програмних позицій, повідомлення про суттєву, принципову зміну в їхньому статусі.

Демагогія (грец. аета^о^/а, від аетоз народ / а^о веду)форма свідомого введення в оману широких мас, спекуляція на реальних труднощах і проблемах, потребах і сподіваннях людей з метою досягнення політичного успіху.

Демократія Сгрец. оетокгаУа народовладдя) форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом влади.

Депортація (лат. аерогіаііо — вигнання, вислання) — примусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за межі держави, особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячим режимом як соціальне небезпечні.

Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Короткий термінологічний словник

Держава демократична тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, які забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.

Держава правова тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Держава соціальна — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Державний суверенітет верховенство державної влади всередині країни, зосередженість всієї повноти влади у державних органах, незалежність держави у зовнішньополітичній сфері.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Деспотизм Сгрец. оеероГз володар, самодержець) система державного устрою, необмежена монархія, яка характеризується абсолютним свавіллям влади та безправ'ям підданих; самовладдя, жорстоке придушення волевиявлення народу.

Десяцький командир дружини, яка складалася з десятка воїнів.

Диктатура (лат. сіісїаіига необмежена влада) нічим не обмежена влада особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим (скажімо, Д. пролетаріату); тимчасовий авторитарний режим, що вводиться на строк дії надзвичайних обставин для вжиття рішучих заходів, спрямованих на виведення країни з кризового стану (приміром, Д. генерала Піночета в Чилі).

Династія (грец. сіупазіеіа влада, панування) кілька монархів з одного й того ж роду, які змінюють один одного на престолі з правом успадкування.

Директорія УНР тимчасовий найвищий орган державної влади Української Народної Республіки, створений у листопаді 1918 р. для усунення від влади гетьмана П. Скоропадського.

Дисиденти (лат. аіззіаепз, аіззіаепііз — незгідний, від аіззіаеге — не погоджуватися, розходитися) — інакомислячі особи, які виступають проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці.

Дискредитація (франц. аівсгеаіїег — підривати довіру) — умисне зганьблення чийогось імені, підрив довіри, приниження чиєїсь честі, гідності, авторитету. У політиці вживається як один із засобів боротьби з противниками, досягнення успіху в передвиборчих змаганнях.

Дискримінація (лат. сіівсгітіпаїіо — розрізнення, розділення) — свідоме обмеження свободи діяльності учасників політичного процесу; часткове чи повне, тимчасове чи постійне позбавлення тих чи інших учасників політичного життя їхніх конституційних та інших прав і свобод.

Короткий термінологічний словник

477

Діаспора (грец. аіаврога — розсіяння) — розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або й власною владою за межі батьківщини; сукупність вихідців з якоїсь країни та їхніх нащадків, які проживають за її межами.

Дружина — загін воїнів, об'єднаних навколо вождя племені, згодом князя, короля, збройні загони в Київській державі, які становили постійну військову силу, члени якої брали участь в управлінні князівством та особистим господарством князя.

Доктрина (лат. оосігіпаучення) систематизоване філософське, політичне чи ідеологічне учення, сукупність принципів, концепцій.

Домен (лат. аотіпіит володіння) спадкове земельне володіння короля в європейських країнах за середньовіччя.

Експансія (лат. ехрапзю — розширення, розповсюдження) — розширення сфери впливу держав, громадських груп, організацій, здійснюване насильницькими або іншими подібними засобами.

Екстремізм (лат. ехігетив — крайній) — в ідеології й політиці схильність до крайніх поглядів і способів досягнення певних цілей. Екстремісти виступають проти існуючих громадських структур та інститутів, намагаючись підірвати їхню стабільність, розхитати й ліквідувати їх силою заради своїх групових цілей.

Електорат (лат. еіесїог виборець) громадяни, які мають право голосу для участі в політичних виборах. Рішення й настрої Е. визначають склад виборних органів влади, впливають на позиції політичних лідерів і партій.

Етнонаціональні відносини відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями.

Закарпаття історична назва українських етнічних земель, розташованих на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиси. Нині — територія Закарпатської області.

Заколот — таємна змова вузького кола осіб з метою здійснити збройне повалення існуючої влади або примусити її прийняти потрібне рішення.

Закон нормативно-правовий акт, що приймається з ключових питань суспільного, державного життя і має вищу юридичну силу.

Закуп людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві хазяїна повернути одержану у нього «купу» (борг).

Земства органи місцевого (земського) самоврядування, створені, згідно з земською реформою 1864 р., у більшості губерній Європейської Росії, в т. ч. України. Юридичне вони були загальностанови-ми виборними органами з розпорядчими (земські зібрання) та виконавчими (земські управи) функціями. Займалися питаннями місцевого господарства, медицини, народної освіти, місцевого зв'язку, страхування, статистики. Скасовані у 1918 р.

Ідеологія (грец. іаеа — поняття і Іо^ов — учення) — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики.

Короткий термінологічний словник

Імперія (середньолат. ітрепит — влада, панування) — велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусово Інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв'язків. І. виникають внаслідок загарбання територій, колонізації, експансії, інших форм розширення впливу наддержави.

Імпічмент (англ. ітреасптепі звинувачення) особливий порядок і встановлена законом процедура притягнення до відповідальності за грубі порушення закону вищих посадових осіб до завершення терміну одержаних ними внаслідок виборів повноважень.

Інавгурація (лат. іпаи^иаге посвячувати) урочиста церемонія вступу на посаду глави держави. Процедура І. передбачає публічне виголошення новим главою держави клятви та програмної промови.

Інституції (лат. ітШШит — установа) — певна форма організації, регулювання суспільного життя, діяльності й поведінки людей; сукупність соціальних норм, зразків поведінки та діяльності.

Інтеграція (лат. іпіе^гаііо — поповнення) — процес зближення, об'єднання економік, соціальних інституцій певних територій, держав і упорядкування та узгодження їх діяльності в багатьох сферах діяльності.

Інтервенція (лат. іпїеп/епііо — втручання) — втручання однієї або кількох держав у справи іншої держави або в її взаємозв'язки з третіми державами.

Коаліція (лат. соаІНіо — союз) — об'єднання, союз на добровільних засадах держав, групи держав, політичних партій тощо для досягнення спільної мети (наприклад, для формування уряду та участі в ньому).

Командно-адміністративні методи управління (лат. аатіпізіга-Гю — керівництво і франц. соттапае — наказ, розпорядження) — сукупність форм і методів управління суспільством, згідно з якими діяльність людей стимулюється переважно засобами адміністративного примусу, а всі фази управлінського циклу — прийняття рішення, організація виконання, контроль за виконанням рішення — ініціюються та здійснюються засобами жорсткого централізму, обмеженням процесів самоврядування на всіх рівнях.

Комнезам (комітети незалежних селян) громадська організація, яка використовувалась більшовиками для зміцнення своєї соціальної бази на селі.

Консенсус (лат. сопзелакз — згода, одностайність) — згода між суб'єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних та політичних груп суспільства; прийняття рішень без голосування за виявленням всезагаль-ної згоди.

Консерватизм (лат. сопзеп/аге — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Конституанта (франц. сопзШиапіеустановчі збори) установчі збори у Франції, які збирають з метою запровадження або зміни конституції.

Конституція (лат. сопзМиііо —устрій, установлення) основний закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій, порядок

Короткий термінологічний словник

479

утворення, принципи організації та діяльності державних органів, виборчу систему, основні права та обов'язки громадян.

Контрибуція (лат. сопігіЬиІіо збираю, стягую) примусові грошові або натуральні побори з населення; грошова сума, яку за умовами мирного договору держава-переможниця стягує з переможеної держави.

Конфедерація (лат. соптоеаегаііо — спілка, об'єднання) — союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

Конформізм (лат. сопЛзгтіз — подібний, відповідний) — пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків, пануючих ідей і цінностей, стандартів поведінки, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Кооптація (лат. сооріаїіо —дообрання) введення до складу виборного органу нових осіб за рішенням цього органу без процедури

обрання.

Коренізація — політика, яку проводили більшовики з 1923 р., спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію культурно-освітніх закладів, видання преси мовами корінних національностей.

Корупція (лат. согшрііо — підкуп, занепад) — підкупність, продажність, хабарництво державних посадових осіб, політичних і громадських діячів, урядовців та високопоставлених чиновників.

Культ особи (лат. сиПиз шанування, поклоніння) єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігійного характеру, що означає рабо-ліпство, сліпе поклоніння «божеству».

Легітимність (лат. Іе^ііітив законний, правомірний) здатність політичного режиму досягати суспільного визнання й виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади.

Лібералізм (лат. ІІЬегаіів — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Лівобережна Україна (Лівобережжя) — історико-географічна назва українських земель, що охоплюють територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, східної частини Київської, Черкаської областей.

Литовські статути кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ним українських землях в XVI — першій половині XIX ст.

Лобізм (англ. ІоЬЬу — кулуари) — діяльність соціальних груп, які обстоюють свої особливі політичні інтереси; групи тиску на органи законодавчої та виконавчої влади.

Люмпенізовані маси (Іитреп — лахміття) — декласовані верстви населення у суспільстві, які за невелику платню використовують деякі політичні сили в своїх інтересах.

 480

Короткий термінологічний словник

Малоросійство комплекс провінціалізму серед частини громадянства України, зумовлений її довгим перебуванням у складі Російської імперії. Виявляється у байдужому ставленні до українських національно-державницьких традицій і прагнень, часто в активній підтримці російської культури, великодержавної політики.

Меджліс (араб. таагііз збори) назва вищого законодавчого органу в деяких мусульманських країнах; представницький орган кримськотатарського народу у Кримській АР.

Менталітет (франц. тепіаіії — склад розуму, світосприйняття) — своєрідний стан, рівень розвитку і спрямованості індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів, життєвих орієнтацій, суспільних цінностей та адаптації до умов соціального середовища, можливостей впливу на нього, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь.

Микитинська Січ Запорозька Січ, розташована в 40—50-х роках XVII ст. на мисі Микитин Ріг на правому березі Дніпра (тепер у межах м. Нікополя Дніпропетровської обл.). Тут у лютому 1648 р. було проголошено гетьманом Б. Хмельницького та розпочато повстання, що переросло в національно-визвольну війну українського народу.

Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені.

Міжнародні організації — об'єднання держав, національних громадських організацій та індивідуальних членів з метою вирішення питань регіонального або глобального характеру, відвернення та врегулювання воєнних конфліктів.

Монархія (грец. топагспіа єдиновладдя) форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи глави держави спадкоємного монарха.

Націоналізм (паґіо — народ) — ідеологія і політика, які проголошують націю однією з найвищих цінностей, стверджуючи, що нація має бути вільною, окремим політичним цілим (автономією, суверенною державою). Термін «буржуазний націоналізм» використовувався радянською ідеологією на означення шовіністичного, агресивного націоналізму, який вимагає безумовного підпорядкування особистості політичним інтересам своєї нації та ворожості до інших націй.

Національна безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян.

Національна політика науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

Національні інтереси — інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

Короткий термінологічний словник

481

Національне питання сукупність політичних, економічних, правових, культурницьких, освітніх та інших проблем, що проявляються у процесі внутрі-та міждержавного спілкування націй, народностей.

Національно-визвольний рух — боротьба народів, спрямована на ліквідацію іноземного панування, іноземного гноблення і завоювання національної незалежності, реалізацію нацією її права на самовизначення, створення національної держави. Боротьба українського народу з іноземними поневолювачами велась під прапорами національного захисту і відтворення самобутності, свободи і народовладдя.

Нація Слат. паііо народ] політичне, державне організований народ.

Номенклатура (лат. потепсіаіига перелік, список) коло посадових осіб, призначення та затвердження яких відноситься до компетенції вищестоящих органів.

Олігархія Сгрец. о1і§агспіа влада небагатьох) політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін було запроваджено Платоном і Арі-стотелем у V — IV ст. до н. е. для позначення однієї з найгірших, на їхню думку, форм правління, коли «владарюють багаті, а бідні не беруть участі у правлінні». Розрізняють О. аристократичну і фінансову.

Опозиція (лат. орровіїіо — протиставлення) — протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії; організація, партія, група, особа, які виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи в цілому.

Охлократія (грец. оспіоз — натовп і сгаіов — влада) — домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу, юрби, один із способів здійснення політичної влади, що суттєво доповнює кризові політичні режими.

Панславізм — культура і політична течія слов'янських народів, в основі якої уявлення про етнічну та мовну спорідненість слов'ян, необхідність їх політичного об'єднання.

Парламент (лат. рагіаге говорити, розмовляти) найвищий законодавчий і представницький орган влади в державі з республіканською формою правління, який обирається населенням.

Парламентаризм (франц. рагіатепіагізте) система правління, згідно з якою законодавча влада належить виборному парламенту.

Парцеляція (лат. рагіісиїа — частка) — поділ землі на дрібні ділянки (парцели).

Пацифікація (лат. расітісаііо втихомирення, вмиротворення)придушення революційного, національно-визвольного рухів засобами каральних акцій.

Плебісцит (лат. рІеЬез — простолюд і всНит — рішення, постанова) — усезагальне опитування громадян з метою виявити їхню думку, волю й позицію щодо якогось спільного й значущого питання.

Плюралізм (лат. ріигаїіз — множинний) — ідейно-регулятивний принцип суспільно-політичного й соціального розвитку, що випливає з існування декількох (чи багатьох) незалежних начал політичних знань і розуміння буття; система влади, заснована на взаємодії та протилежності дій політичних партій і громадсько-політичних органі482

Короткий термінологічний словник

Повіт адміністративно-територіальна одиниця, складова частина губернії.

Погост адмінстративно-територіальна одиниця в Київській Русі з середини Х ст.; місце, куди з'їжджалися купці для торгів.

Поділ влади — принцип розмежування функцій в єдиній системі державної влади з поділом її на законодавчу, виконавчу й судову гілки влади, які здійснюють свої повноваження кожна самостійно, врівноважуючи одна одну.

Поділля (Подільська земля) — історико-географічна область України, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і ліву притоку Дністра, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької, Тер-нопільсьткої та невелиткої частини Івано-Франківської, Львівської областей.

Політика Сгрец. рої'Ліка — державні й суспільні справи) — організаційна. регулятивна й контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головно на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля ствердження власних запитів і потреб.

Політика внутрішня — діяльність державних органів, установ, правлячих партій, спрямована на узгодження інтересів окремих верств населення країни, на певне їх підпорядкування та можливе за конкретних умов задоволення, на збереження існуючого стану в суспільстві або на цілеспрямоване його перетворення, на забезпечення цілісності, взаємозв'язку і взаємодії окремих сфер суспільства.

Політика зовнішня — загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює відносини з іншими державами та міжнародними організаціями відповідно до потреб, цілей і принципів її внутрішньої політики.

Політика міжнародна — система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами й групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Політична боротьба явище політичного життя, в основі якого лежить зіткнення інтересів різних політичних сил, кожна з яких прагне досягти певної політичної мети.

Політична воля здатність політичного суб'єкта до послідовної реалізації поставлених цілей у сфері політичної влади.

Політична еліта (франц. еіііе — краще, добірне) — меншість суспільства, що являє собою достатньо самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену видатними психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади або здійсненням впливу на неї.

Політична етика Сгрец. еііііка, від е№оа — звичай, характер) — галузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політики і влади (у широкому розумінні), професійну етику суб'єктів політичної діяльності (у вузькому розумінні).

Короткий термінологічний словник

483

Політична зрілість — рівень розвитку особистості, що характеризує ступінь і повноту оволодіння нею досвідом політичних відносин.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб'єктів політики.

Політична криза — фаза політичного процесу, яка характеризується порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий політичний стан суспільства, державно-правової системи, партій. Політична опозиція — легальна форма протистояння, протидії певної соціальної або політичної групи чи партії офіційному курсові.

Політична орієнтація (франц. огіепїаїіоп — звернений на схід, від лат. огіепз — схід) — певні уявлення політичних суб'єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Політична подія — конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з політичною владою з метою впливу на неї задля задоволення власних вимог і побажань.

Політична реакція — прагнення зберегти і закріпити віджилий соціально-політичний лад та політичні порядки.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Політична ситуація конкретне співвідношення політичних сил, сукупність подій, результат політичної діяльності.

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Політична стабільність стан динамічної рівноваги політичних сил.

Політична участь залучення людей до процесу політико-влад-них відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої, вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.

Політичне життя — одна з основних сфер суспільного життя, пов'язана з діяльністю і відносинами індивідів і соціальних спільнот, створених ними політичних інститутів для виявлення інтересів соціальних суб'єктів, а також боротьба за їх реалізацію через посередництво політичної влади у процесі політичного розвитку.

Політичне рішення — політична дія інформованого суб'єкта влади для реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх,

Короткий термінологічний словник

внутрішніх умов функціонування даного суб'єкта і визначення перспектив його подальшого розвитку.

Політичне управління — цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.

Політичний авантюризм (франц. ауепіиге — пригода) — політичні наміри й дії, що спираються на віру та обман, спрямовуються на здійснення мети, заснованої на уявленнях, бажаннях, міфічних переконаннях без урахування реальних політичних сил і можливостей, розрахованої на випадковий успіх.

Політичний антагонізм (грєц. апіа^опізїез суперечка, боротьба) непримиренні суперечності між певними політичними силами суспільства.

Політичний блок (англ. ЬІоск — угода, союз) — об'єднання, союз політичних партій, громадських організацій, груп людей задля узгоджених дій, досягнення спільних, насамперед політичних цілей.

Політичний конфлікт — зіткнення несумісних, часом протилежних інтересів, дій, поглядів окремих людей, політичних партій, громадських організацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-політичних і політико-економічних організацій (блоків).

Політичний лідер (англ. ІеасІ — вести, керувати, схиляти до чогось)— глава, керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, якоїсь громади тощо; популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення якоїсь спільної мети.

Політичний процес послідовність подій, зумовлених певними обставинами; сукупність послідовних дій для досягнення результату.

Політичний режим (франц. годіте—управління) — сукупність методів, засобів і способів, з допомогою яких владні органи здійснюють управління суспільством і забезпечують своє політичне панування.

Політичні відносини — реальні практичні відносини, взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється політична діяльність — співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо). Політичні обставини — умови політичного функціонування і розвитку суспільства, які виражаються у співвідношеннях політичних сил щодо оволодіння, утримання й використання політичної влади.

Політологія (грец. роїЛіке — політика і грец. Іо^оз — учення) — наука, об'єктом якої є політика та її взаємовідносини з людиною й суспільством; посідає одне з провідних місць у сучасному суспільствознавстві. Щодо П. в зарубіжній та вітчизняній літературі часто вживаються терміни «політична наука", «наука про політику», «політична соціологія", що відображають традиції та особливості національних політологічних шкіл.

Популізм (лат. рориічз — народ) — загравання певних політиків і політичних сил із масами, гра на їхніх труднощах та обіцянки надзвичайних успіхів у вирішенні соціально-економічних проблем у разі приходу до влади.

Короткий термінологічний словник

485

Посадник місцевий представник князівської влади.

Радикал (англ., франц. гааісаі, від лат. гаоіх — корінь) — прихильник крайніх, рішучих дій, поглядів.

Реєстрові козаки частина українських козаків, узятих урядом Речі Посполитої на військову службу і внесених в особливий список (реєстр).

Республіка Слат. гевриЬІІка, від гез справа, риЬНс громадський) форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Референдум (лат. гетегепаит — те, що має бути повідомлене) — спосіб прийняття законів та інших рішень з найважливіших питань суспільного життя прямим волевиявленням громадян через усенародне голосування.

Самоврядування місцеве — політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів, за згодою і при підтримці держави.

Сейм станово-представницький орган за доби феодалізму в Чехії, Польсько-литовській державі; верховний орган державної влади і законодавчий орган Польщі.

Сепаратизм (франц. верагаК'зте, від лат. зерагаїив — відокремлення) — рух за територіальне відокремлення тієї чи іншої частини держави з метою створення нового державного утворення або надання певній частині держави автономії за національними, релігійними чи мовними ознаками.

Система багатопартійна — цілісне утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між політичними партіями, які відрізняються програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою. С.б. є одним із критеріїв розвинутої політичної системи суспільства та її атрибутів; існує лише в демократичних країнах із чітким правовим регулюванням соціально-політичного життя та наявністю громадянського суспільства.

Сіверяни східнослов'янське плем'я (союз племен), що займало область дніпровського Лівобережжя. Наприкінці VI—VII ст. разом з полянами та іншими племенами утворили ранньодержавне об'єднання на Східній Наддніпрянщині. У VIII ст. разом із в'ятичами та радими-чами опинилися під владою хозарів. Внаслідок війни князя Олега з хозарами у 884 р. частина земель сіверян увійшла до складу Київської Русі. Останній раз згадуються у літописі під 1024 р.

Слобідська Україна (Слобожанщина) — історико-географічна область у північно-східній частині України, що охоплює територію Харківської, Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також південно-східну частину Воронезької, південь Курської, більшість Бєлгородської областей Росії.

Система однопартійна неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії. Існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах. На сучасному етапі поширена в постколоніальних країнах, де поки що не сформували-

 486

Короткий термінологічний словник

ся сучасна розвинута соціальна структура і відповідний їй політичний плюралізм.

Смерд селянин (у Давній Росії), який належав до селянської общини й отримував від князя землю, сплачуючи йому данину.

Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Соціалізм (лат. зосіаііз — суспільний) — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

Соцький командир дружини, яку складала сотня воїнів.

Суверенітет Сфранц. зоиуегаішТ верховна влада) незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб верховенство; незалежність держави у зовнішніх і внутрішніх справах.

Тиверці — східнослов'янське плем'я (союз племен), що займало територію між Дністром і Дунаєм. Починаючи з Х ст., входять до складу Київської Русі. З середини Х ст. їх землі постійно зазнають нападів печенігів та половців, унаслідок чого тиверці поступово змішуються з іншими слов'янськими племенами. В XII—XIII ст. входили до складу Галицького князівства. Пізніше нащадки розчинилися в населенні Молдови.

Тисяцький начальник гарнізону, так званої тисячі, що поділялася на сотні.

Тіун найближчий помічник посадника або волостеля.

Тоталітаризм (лат. гоГа/із — увесь, повний) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Узурпація (лат. изиграйо оволодіння) насильницьке, протизаконне захоплення влади або присвоєння чужих прав на щось, чужих повноважень.

Українізація — політика партійно-державних органів УРСР у 20-ті і на початку 30-х років XX ст., спрямована на більш органічне впровадження радянсько-комуністичної ідеології в Україні силами національних кадрів і в доступній для місцевого населення формі.

Унітарна (лат. ип'Лаз — єдність, однорідний, що складає ціле) держава — єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

Унія (пізньолат. чп'ю — єдність, об'єднання) — об'єднання, союз держав під владою одного монарха.

Устрій адміністративно-територіальний певний спосіб територіального улаштування держави, утворення й діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. У. а.-т. будь-якої держави — це поділ її території на певні частини — краї, області, провінції, землі, штати, департаменти, губернії, волості, повіти, райони, кантони тощо. Він зумовлений соціальною природою держави, традиціями історичного розвитку, завданнями й цілями пануючого режиму.

Короткий термінологічний словник

487

Ухил (за політичною термінологією 20—30-х років XX ст.) відхилення від «генеральної» (основної) лінії комуністичної партії, певний напрям діяльності та поглядів, яких притримувалася частина партії, не згодна з більшістю («анархо-синдикалістський», дрібнобуржуазний, соціал-демократичний, правий).

Фашизм (гал. газсіо — пучок, в'язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Федерація союзна держава, до складу якої входять державні утворення суб'єкти федерації.

Форма правління організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.

Харизма (грец. сПагізта — милість, благодать, божий дар) — особливий тип легітимності, організації влади і лідерства, заснований на виняткових якостях тієї чи іншої особистості, головним чином релігійного або політичного діяча, що дозволяють йому здійснювати в суспільстві функції пророка, вождя чи реформатора.

Холоп підневільна особа, близька за суспільним становищем до раба; пізніше двірський слуга, кріпак.

Хунта (ісп. ]ип1а зібрання, об'єднання) група заколотників, яка незаконно захоплює владу і править із застосуванням диктаторських методів.

Централізація (лат. сепігаЧз серединний) політичний процес, на основі якого формується централізм як управлінська політична система з властивими їй вертикальною структурою та субординацією, концентрацією влади в єдиному центрі.

Цивілізація (лаг. сл/ІІіз — гідний, вихований) — форма спільного життя людей, якій притаманне відтворення власної матеріальної та соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету властивих їй духовних норм, цінностей та ідеалів.

Чортомлицька Січ (Стара Січ) — Запорозька Січ, що існувала наприкінці XVI — на початку XVIII ст. на о. Чартомиш (Базавлук) при впаданні в Дніпро притоки Чортомлик поблизу теперішнього с. Капулівка Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл. Заснована в 1652 р. У травні 1709 р. зруйнована царськими військами.

Челядь раби, полонені, які знаходилися під владою хазяїна, зовсім безправні особи.

Шляхта світські дрібні та середні феодали у країнах Центральної Європи (Польща, Литва, Україна та ін.).

Шовінізм (франц. слаиуіпізте — від прізвища капрала наполеонівської армії Н. Шовена) — агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації; схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

 

Це одне з перших навчальних видань, що охоплює політичну історію України від й початків до сьогодення. У ньому простеже-но розвиток ідеї української державності, непоодинокі спроби утвердити її на різних етапах вітчизняної історії до проголошення України незалежною державою.

Для студентів вищих навчальних закладів, усіх, хто прагне пізнати особливості політичного розвитку України.

ББК 66.01

Навчальне видання

Політична історія України

Посібник

Підписано до друку




1. Englnd Wles nd Scotlnd Englnd nd Wles form the southern prt of the islnd nd Scotlnd occupies its northern prt
2. товароведения в системе дисциплин таможенного дела
3. тематическая логика это современная форма логики использующая формальные математические методы
4. на тему- Обеспечение безопасности границ России- территориальные проблемы и перспективы развития взаимоо
5. Реферат- Пушкин в портретах Тропинина и Кипренского
6. XVII вв преодоление которых вело к политическому сближению Европы
7. кг за месяц хотя это вполне реально сделать с помощью того же тестостерона энантата или метандростенолона
8. рассуждением а залогом качественной работы над сочинением является вдумчивое прочтение предложенного вам
9. Phileo люблю и sophi мудрость так что в целом получаем любовь к мудрости
10. то под Чернобылем
11. Разложение многочленов на множители Разложить многочлен на множители значит представить его в виде про
12. Педагогическая деятельность- парадоксы теории и практики
13. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук Київ ~ Дисерта
14. контрольна робота з навчальної дисципліни Фізика курсанта
15.  Using n iPod Do your lerners crry iPods or cellulr phones Don~t curse nd swer t them for using technology in their lives
16.  Государственный кредит Государственный кредит ~ это специфическая разновидность кредитных отношений к
17. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук Чернівці
18. Приспособление птиц
19. Генетиктест Генетиктест это эффективный способ определения способностей и особенностей человека в любо
20. Доказательство теоремы о дифференцируемости интеграла зависящего от параметра в случае постоянных пр