Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
2. Україна в роки революції 1905-1907 рр.
Нагромадження політичних, соціальних та економічних конфліктів у Росії завершилося вибухом народного гніву під час революції 1905-1907 рр. Причини революції: погіршення становища робітників (низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод), посилилася експлуатація народних мас; загострилася проблема аграрного перенаселення, буржуазія прагнула бути залученою до вирішення важливих державних проблем, національний гніт. Все це створювало ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX – на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904–1905 рр.
Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!» Тільки в січні в Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.
У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні риси та особливості.
І фаза — «піднесення» (січень-жовтень 1905 р.):
– наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;
– політизація народних мас;
– активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);
– поширення хвилі заворушень серед селян та армії;
– переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.
ІІ фаза – «кульмінація» (жовтень-грудень 1905 р.):
– коротка стабілізація в країні після публікації царського Маніфесту 17 Жовтня;
– діалог та легальна взаємодія між опозицією та владою;
– активне формування багатопартійної системи;
– організація лівими силами збройних повстань в Україні.
ІІІ фаза — «спад» (січень 1906—червень 1907 р.):
– посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);
– помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;
– перехід більшості політичних партій у підпілля;
– поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906-1907 рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів);
– спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи;
– перехід реакції у наступ.
Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювалоантисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, залучення різних соціальних верств. Лише протягом квітня–серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.
Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат.
Наслідком жовтневого політичного страйку стало підписання Маніфесту 17 жовтня Миколою ІІ, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.
1) Він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 рр. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М.Коцюбинський, Б.Грінченко, П.Мирний, Д.Яворницький та ін.), ці об'єднання вели активну культурно-освітню роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.
2) Нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП.
Виникає нова модель організації влади – Ради робітничих депутатів. Протягом жовтня-грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці.
Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. У ході революції осередками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань.
Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Розгортається кооперативний рух.
3) Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала право на політичну автономію України та українізацію школи.
З червня 1907 р. були опубліковані царський маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 рр.: перша російська революція зазнала поразки.
Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904–1905 рр., призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. В процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України.
3. Столипінська реакція.
Третьочервневий виборчий закон, що надавав абсолютну перевагу поміщикам та крупній буржуазії, фактично зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. Розпочався наступ реакції (1907-1910 рр.) – жорстокого переслідування опозиційного руху. Головним прихильником такої політики голова уряду Росії – П.Столипін.
У багатьох районах Рос. імперії було введено воєнний стан. .Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час перебували в стані посиленої охорони. Період реакції — це час «надзвичайних заходів» у боротьбі з революційним рухом, зростання кількості арештів, сваволі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань тощо.
Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за період 1907—1909 pp. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.
Досить відчутним був наступ реакції в культурній сфері. Піднесення реакційної хвилі зумовило тотальне насильницьке закриття укр. клубів, наукових товариств, культурно-освітніх організацій. Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. Уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно було самовільно запроваджене у роки революції. З'явився новий циркуляр, що забороняв вчителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи.
З метою координації діяльності українських сил у нових умовах укр. діячі в 1908 р. створили між партійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП). Лідери – Грушевський М., С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. Обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за національну свідомість.
Придушення революційного руху, наведення порядку жорсткою рукою, наступ на демократичні завоювання революції, відверта асиміляторська політика щодо пригнічених народів — все це складові одного плану, за допомогою якого голова царської Ради міністрів П. Столипін хотів створити потужну, централізовану, монолітну імперію, повернути царизмові колишні владу та вплив.
Важливе місце в стратегічних розрахунках прем'єр-міністра займала аграрна реформа (1906-1911 рр.)Революція 1905-1907 рр. довела, що аграрне питання з питання економічного переросло в політичне. Його невирішеність поглиблювала конфронтацію в суспільстві, посилювала соціальну напругу та політичну нестабільність. На початку XX ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала свою нездатність ефективно господарювати й контролювати настрої селян.
В основі комплексу реформ (які були логічним продовженням модернізацій них процесів середини ХІХ ст.) лежали три ідеї:
1) зруйнування селянської общини;
2) дозвіл селянам отримати землю в приватну власність (хутір, відруб);
3) переселення селян у малозаселені райони Сибіру.
Аграрними перетвореннями П.Столипін хотів комплексно вирішити низку важливих завдань: підняти ефективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарність селянського господарювання, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. Хоча здійснення столипінських планів у перспективі обіцяло поліпшення ситуації в суспільстві, вони були зустрінуті значною мірою вороже. Характерно, що проти них виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. Цікаво, що і саме селянство імперії у своїй масі, якщо не вороже, то дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей.
Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Протягом 1907-1915 рр. на Правобережжі вийшли із общини 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів, що становило 14% селянських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилось на хутори 10,3%. Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння.