Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Історія людства – це передусім історія розвитку культури. В усі часи її проблеми мали першочергове значення. Нації, етноси сильніші тоді, коли розвинута їх культура.
Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами.
На території сучасної України археологами знайдені численна кількість культур, що охоплює весь історичний період розвитку людства - періоди палеоліту, мезоліту та неоліту. Залізна доба на території України представлена Черняхівською культурою, а мідна доба - трипільською та ямною культурами.
Що стосується витоків української культури, то на сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:
Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.
Отже можна сказати , українська культура є частиною світової адже вона має прямий звязок з розвитком словян та інших народів повязаних з територією теперішньої України.
Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. в Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворяли у всіх проявах своєї творчості – у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Особливо любовно оспівав народ своїх , на яких так багата Україна.
Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість до світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (17-19 ст.) була досить спеціфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Сковороди, Прокоповича, Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.
Основними сталими рисами українців, на думку багатьох дослідників, є працелюбність, гостинність, потяг до освіти, повага до старших, мужність, здоровий оптимізм, універсальність.
З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.
Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».
Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря.
3.Історіософія української культури та її джерела.
Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян.
Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі.
Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою "венеди". Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.
Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.
Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.
Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у "Повісті временних літ": поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).
Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.
Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.
Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.
Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.
Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.
Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.
Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.
Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі "звіриним" і "геометричним" жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.
Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.
Слов'яни є автохтонним, тобто споконвічним, населенням Східної Європи в цілому й України зокрема. Витоки історії слов'янська людність бере з рільницько-скотарської культури трипільських племен. Корені найдавнішого слов'янства за археологічними пам'ятками простежуються з кінця II тисячоліття до н.е. У писемних джерелах уперше слов'ян під назвою венедів (венетів) згадує на початку I ст. н.е. римський історик Пліній Старший. Його свідчення в кінці I ст. н.е. підтверджує та доповнює римлянин Корнелій Тацит. Він відрізняє венедів від германців і сарматів. Птоломей Олександрійський у «Географії» пише про венедів як про «дуже велике плем'я». Археологи вважають, що венеди залишили після себе пам'ятки зарубинецької та пшеворської культури. Вони існували на зламі ер у басейнах Дніпра, Прип'яті, Сяну та Вісли.
У VI ст. історики Йордан, Прокопій Кесарійський та Маврикій Стратег вже називають слов'ян різними іменами: венедами, склавинами та антами. Це засвідчує, що слов'янські племена утворили три великі групи: західну (венеди), південну (склавини) та східну (анти). Вони розселилися (хоча і не суцільно) на значних територіях від Лаби (Ельби) та Вісли на заході до середнього Подніпров'я на сході та від Карпат, Дунаю й Причорномор’я на півдні до Прибалтики на півночі. На цих просторах у ранній період свого розвитку вони стикалися на південному сході зі скіфами, сарматами, фракійцями, а на півночі - з готами і фінно-угорськими племенами.
Головним заняттям слов'ян було землеробство, хліб вважався основною стравою. Його називали «житом» (від слова «жити»). Хліборобство визначило й осілий спосіб їхнього життя. Стародавні слов'яни також ходили на полювання, рибалили, вирощували свійських тварин: велику рогату худобу, овець, кіз, свиней. Потужною тягловою силою поряд з волами стали коні. У густих лісах у деревах вирубували дупла - борті для диких бджіл, а потім збирали мед. Це заняття називалося бортництвом.
Поступово перетворювалося в самостійну галузь ремесло. Відбувалосяі групування ремісничого населення в окремих селищах, де виділялися ремісники-ковалі й виготовляли досконалі знаряддя праці з металу - наральники, лемеші, плуги, серпи, ножі, коси-горбуші. Кравці шили ОДЯГ, шевці - взуття, лимарі - збрую для коней. Вправними були і ювеліри. Виділення ремесла в окрему галузь господарства сприяло розвитку торгівлі, заснуванню та зростанню міст-фортець (градів) і майновому розшаруванню населення.
Землеробство визначало не лише спосіб життя, а й побут, вірування, культуру слов'ян. Вони, як і предки багатьох інших сучасних народів, обожнювали сили природи, від яких залежали врожай хлібів, добробут у домі, численна і здорова худоба в хлівах, власне як і все життя людей. Така віра пізніше, уже в християнські часи, дістала назву язичницької, або поганської.
Верховним божеством у ній вважався бог сонця Даждьбог. Слов'яни з особливою повагою поклонялися йому. Вони зустрічали світанок з непокритою головою, низько кланяючись і проголошуючи молитву. Всесильним божеством вважали також і бога неба Сварога. На їхню думку, Сварог був батьком Даждьбога, тому останнього інколи називали Сварожичем. Богиню неба називали Колядою. За повір'ям, у найдовшу зимову ніч Коляда народжувала новий рік - Божича. Щоліта влаштовувалося свято на честь бога врожайності Купала. На догоду йому вночі в річці топили дівчину. Згодом почали топити ляльку, а люди просто купалися. Ця ніч називалася купальською.
Серед головних богів був і бог грому Перун, творець і володар небесного вогню. Шануванням Перуна і вогню пронизане життя людей того часу. Запалений весною з очищувального освяченого багаття вогонь розносився по всіх хатах. Сім'я мала берегти його цілий рік, бо він був запорукою добробуту в домі. Поклонялися і богу весни Ярилу та богині любові й щастя Ладі.
Слов'яни обожнювали землю, а богиню землі називали Мокош. Вона вважалася матір'ю-заступницею і годувальницею. I до нашого часу дійшли благородні слова «мати щира і щедра земля», клятва землею, зберігання жмені землі на свячених місцях. Над ворітьми кожного селища, а інколи й окремого двору, висів волячий череп з рогами, що був втіленням божества багатства і покровителя худоби Велеса (Волоса). Поклонялися слов'яни також вітру — Стрибогу, місяцю - Хорсу. Задобрювалась і богиня зла - лиха Мара.
Шанували предки українців родові традиції. Священним був культ Роду і Породіллі. Вони обожнювали духи предків - Цура і Пека. Від цього залишилась і донині приказка «Цур тобі, Пек». Дух предків роду уособлювався в поважанні діда Домового, який опікувався двором. Одухотворення природи сповнювало слов'ян вірою, що в лісі живуть лісовики, у воді - Водяні й Русалки тощо.
Слов'янські язичники не будували храмів. Вони складали з каміння невеликі жертовники - капища, на яких ставилися ідоли божеств. Частіш за все це були чотирикутні стовпи з вирізьбленими з усіх боків у три яруси (уособлення неба - горішній, землі - середній і підземного царства - долішній) зображень богів, людей, землі, загробного світу. На капищах відбувалися релігійні обряди та принесення жертв.
Культовий характер мали спалювання мерців і поховання покійників, що іноді супроводжувалися принесенням людських жертв. Віра в загробне життя спонукала класти в домовину горщик з їжею, побутові речі. Військових вождів хоронили у великих могилах, у розкішному одязі, прикрашеному дорогоцінностями. Разом з ними клали зброю, коней, а інколи вбивали й прислужників. Над могилою споруджували високий, до 10 метрів, насип. Після похорону влаштовувався обід з ритуальними войовничими танцями - тризна.
V культових церемоніях брала участь уся громада, але керував обрядом жрець-волхв. Волхви вважалися знавцями таємниць природи, посередниками у спілкуванні з богами, носіями надприродних сил і здібностей, а також захисниками людей від нещасть. Вони лікували хворих, пророкували. Але із загальної маси віруючих не вирізнялися.
3 вірою в сили природи пов'язаний побут слов'ян та зародження культури. Вони відзначали прихід весни, літа, осені, зими. Радіючи весні, пращури українців виходили за селище на вигін чи толоку, водили хороводи, палили багаття, приносили смачну страву, співали веснянки, в яких дякували весні за прихід: «Ой весна, весна, ти красна, що ж ти нам, весно, принесла?». Хлопці й дівчата влаштовували ігри, змагання, намагалися переспівати, перемудрити один одного: «А ми просо сіяли, сіяли. Ой Див, Ладо, сіяли, сіяли. А ми просо витопчемо, витопчемо».
Коли не було дощу, хлібороби викликали його обіцянкою: «Іди, іди, дощику, зваримо тобі борщику в полив'янім горщику!». Співом освячувалися весілля, обрядові свята. Влітку - це бадьорі, веселі пісні в супроводі танців. Взимку - протяжні щедрівки та колядки. Пісні й танці супроводжувалися награванням та наспівом музик.
Розклад родоплемінного устрою у слов'ян у перші ст. нашої ери набирав сили. Посилення майнової нерівності та зосередження багатств у племінної знаті ставали все більшими. У групі східних слов'ян, які мешкали на території теперішньої Правобережної України, розпочався процес утвореннявеликих племінних об'єднань державного типу. Спочатку такі племінні союзи-держави мали нестійкий характер і часто розпадались.
Найпершимслов'янськимдержавнимутвореннямнатериторії України був антський племінний союз. Видатний український історикГрушевський вважав антів безпосередніми предками сучасних українців. Антський союз, що охопив у IV-VI ст. значні лісостепові територіїУкраїни від Середньої Наддніпрянщини до Дністра, став грізною силою у боротьбі за незалежність слов'янства. Археологічним підтвердженням існування Антії є пам'ятки черняхівської культури (ІІІ-V ст.), знайдені археологами по всій Україні. Воєнну могутність антського союзу підтверджують джерела.
Прокопій Кесарійський писав, що «анти не підлягають одній людині, а з давніх-давенживуть у демократії. Тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно. Єдиного бога-громовержця визнають вони владикою світу і в жертву йому приносять священних тварин. Живуть в убогиххатинах, далеко розташованих одна від одної, і часто міняють місце проживання. Вирушаючи на війну, багато хто з них іде на ворога піший, тримаючи в руках невеликий щит і дротики. Панцирів носять: деяківиходять у бій без хітона і без плаща, у дуже коротких штанях, що закривають лише частину тіла. У них проста мова. Вони високі на зріст і надзвичайно сильні. Колір обличчя в них не зовсім білий, волосся не русе і не переходить у чорне, а рудувате.
Антам часто доводилося воювати з різними кочовими племенами, які рухалися через їхні землі з півночі на південь, як готи, або зі сходу на захід, як авари, булгари, хозари. Постійно чекали нападу ворогів, які палили села, забирали в рабство людей, навіть орати й сіяти хліб доводилося зі зброєю.
Слов'янські військові ватажки - князі (від «князь» - кінний витязь) - водили дружини в грабіжницькі походи проти Римської та Візантійської імперій. Візантійці малюють слов'янських антських воїнів високими, сильними, добре озброєними, які легко зносили незгоди військових походів, а в битвах виявляли хоробрість, кмітливість і хитрість. Озброєні щитом, списом, сокирою, вони сміливо атакували ворогів.
Сучасники стверджують, що антські вожді могли виставити військо у 100 тис. воїнів. Вони розбили війська готів Германаріха. Згодом анти завдали поразки і його наступнику, готському рексу Вінітарію, який прагнув підкорити їх своїй владі. Лише захопивши шляхом підступної омани царя антів Божа, його синів та 70 старійшин і скаравши їх на розп'яття, Вінітарій тимчасово підкорив антів. Але їх підтримали гуни: цар Баламбер покарав Вінітарія. Під владою готів анти не згубили своєї національної самобутності, залишилися слов'янами. Про це говорять їхні імена (Ардагаст, Пирогаст) і те, що Дніпрові пороги вони називали «Вільний», «Ненаситець», а їх самих сирійський історик тих часів іменує народом рос.
Під час навали гунів предки українців не лише змогли співіснувати із завойовниками, але й своєю вищою культурою почали впливати на диких кочівників. Гунська знать вживала місцеву мову. У 448 р. візантієць, який побував у гунів з посольством, відзначив, що послів частували їжею, яку господарі називали „стравою", подавали напої - «квасос», «медос». Спільно з царем гунів Аттілою анти і склавини ходили в походи проти Римської імперії.
У 559 р. на Антію напав аварський хан Боян. Для переговорів анти відрядили послів на чолі з Мезамиром. За горду і незалежну поведінку Боян наказав його стратити.
Ослаблений у боях з аварами, а також від втрати великої частини населення, яка пішла з готами та гунами, антський союз занепадає. Востаннє анти згадані у джерелах під 602 р.
Отже, підведемо перші підсумки. Територія України віддавна заселялася первісною людиною. На найдавнішому стійбищі, залишки якого розкопані археологами в селі Королеве Закарпатської області, первісне людське стадо жило близько 1 млн. років тому. Пізніші людські поселення знайдено також на Кирилівській і Мізинській стоянках.
Протягом палеоліту первісне стадо змінилося родовою общиною,люди навчилися виготовляти знаряддя праці, здобувати вогонь, виготовляти одяг, будувати житло. Подальше вдосконалення знарядь праці за доби мезоліту та неоліту дало поштовх розвитку суспільства. Відбувся перехід від привласнюючих форм господарювання (полювання і збиральництва) до відтворюючих (хліборобства і скотарства). Першими хліборобами і скотарями в межах сучасної України були племена культури лінійно-стрічкової кераміки та племена трипільської культури. Розвиток господарства поступово спричинив поділ праці в суспільстві - на осілих землеробів та скотарів-кочівників.
Перший суспільний поділ праці згодом доповнився другим - виділеннямремесла, що, у свою чергу, спричинило третій розподіл – розвиток і відокремлення торгівлі. Родова община перейшла від матріархату до патріархату та до утворення великих об'єднань - племен.
Останнє тисячоліття до н.е. стало добою широкого застосування металів - міді, бронзи і головним чином заліза. Це привело до удосконалення знарядь праці, зброї, що у свою чергу сприяло розвитку виробництва, накопиченню багатств, розкладу родового суспільства, появі майнової нерівності. Союзи племен об'єднуються в держави. Першими племенами на території України, які мали власну державність, були кіммерійці. Їх по черзі змінили скіфи та сармати. Одночасно з ними на північних берегах Чорного моря існували грецькіколонії - міста-держави („поліси"). Вони єднали українські землі з античним світом. Перших століттях першого тисячоліття нової ери, під час Великого переселення народів, через Україну пройшли численні завойовницькі племена - готи, гуни, авари, булгари, хозари, угри. Але основним постійним населенням, яке остаточно посіло територію України, стали слов’янські племена.Вонистворюваливеликіймаліплемінні об’єднання. Наймогутнішим з них був антський племінний союз. Усі названі племена і народи взяли участь у формуванні постійного населення, з якого з часом утворився сучасний український народ.
4.Матеріальна та духовна культура східнословянських племен дохристиянської Русі.
Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.
Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну “змійових валів” - оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”.
Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожем'як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.
Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст.н.е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст. до н.е., грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV ст. н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом.
Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.
Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у слов'ян “замість міст ліс і болота”, то в IX ст. скандинави називали Русь Гардарікою - “країною міст”. До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. - біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям - вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали “суперником Константинополя”. Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише про Київ як “столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців”.
Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис "Повість временних літ" свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.
Родова община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону “Руської правди” (ХІ-ХІІ ст.) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.
Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка “пошукати собі честі, а князеві слави” в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.
Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні і безстрашні. У IX-X ст. широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири, катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х ст. Костянтин Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з Руссю і особливо - не допускати її союзу з кочовиками. Вже у VI ст. руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.
Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.
Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.
У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.
Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита - чотириликого божества. Український філософ М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.
Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися капищами. “Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили”, - осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії.
Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.
Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.
Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.
Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися "гради", які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських "градах" споруджувалася зі зрубів - колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.
Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.
Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок).