Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Луганський національний університет
імені Тараса Шевченка
Кафедра історії України
Борисова Ольга
СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ
Електронний навчальний посібник
Луганськ
2014
Рецензенти:
Добров П.В. – доктор історичних наук, професор, завідувач
кафедри історії України Донецького
національного університету, заслужений
працівник освіти України.
Михайлюк В.П. – доктор історичних наук, професор, завідувач
кафедри всесвітньої історії. Східноукраїнського
національного університету ім. Володимира Даля.
Ротенфельд Ю.О – доктор філософських наук. професор,
завідувач кафедри політології і соціології
Луганського аграрного університету.
Борисова О.В. Соціально-історична антропологія: Електронний навчальний посібник. – Луганськ , 2013. – 279 с.
У електронному навчальному посібнику з урахуванням світового досвіду викладаються базові положення соціально-історичної антропології, показується місце антропології в системі наукового знання, розкривається предмет і завдання науки, методи дослідження, школи й напрямки, теорії антропоґенези (походження людини) та соціоґенези (еволюція доісторичного суспільства), типологія суспільств, теорії походження мови, культури й мистецтва, ґенеза світогляду та історичного мислення. Кожна тема супроводжується набором ключових понять, а кожен розділ дисципліни – контрольними запитаннями. До курсу лекцій додаються: словник персоналій і термінів та список рекомендованої літератури.
Електронний навчальний посібник зроблено на основі друкованого навчального посібника (гриф МОН України): Борисова О.В. Соціально-історична антропологія. – Луганськ: Альма матер, 2007. – 328 с.
НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА КУРСУ
БЛОК І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ КУРСУ
Вступ
Предмет і задачі антропології. Методи антропології. «Антропологізація» як провідна тенденція сучасної історичної науки: перетворення її з історії соціально-економічних і політичних систем в історію людини.
Тема 1. Екскурс в історію антропології.
Першопочаткові свідчення про природу людини. Розширення, накопичення й систематизація антропологічних знань. Становлення антропології як офіційної науки. Сучасний стан антропології; загальна характеристика основних шкіл і напрямків. Соціальна антропологія та історична антропологія в західній і пострадянській науковій традиції. Соціально-історична антропологія. Засновник соціально-історичної антропології Жак Лє Гофф. Розвиток антропології в Україні від її виникнення як науки до сучасного стану.
БЛОК ІІ. ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ ТА ЇЇ РОЗВИТОК.
Тема 2. Теорії походження людини: історія та сучасність.
Давні уявлення людини щодо її походження та природи: креаціонізм – міфологічний і світових релігій (біблійний, коранічний і буддійський) та його критика.
Нещодавні теорії походження людини, які вважаються науковими: ґенеза еволюціонізму від античності до ХІХ ст.; вищий етап розвитку еволюціонізму – дарвінізм; опозиційна теорія А.Уоллеса; трудова теорія Ф.Енгельса; синтетична теорія еволюції (СТЕ); теорія «двох стрибків». Критика еволюціоністської теорії.
Інші еволюціоністські теорії, сучасні: теорія Болька; теорія моно- і поліцентризму; симіальні та тарзіальна гіпотези; польова гіпотеза; «едемський сад» і «канделябр», «теорія водяної мавпи». Новітні антропологічні концепції в руслі еволюціонізму: "космічних яєць" та біологічної ентропії (деградації). Їхня недосконалість.
Принципово нові теорії походження людини. Космізм та його різновиди (гіпотеза «африканської Єви», уфологічна гіпотеза та ін.). Новітні концепції в руслі космізму: коловороту розумного життя у Всесвіті та "вселенського комп'ютера" і людей як аватарок у ньому.
Тема 3. Основні форми і віхи антропоґенези (за еволюційною теорією)
Перші люди (австралопітеки; інша гіпотеза). Архантропи (Homo habilis. Homo erectus). Проблема пітекантропа як «зв’язуючої ланки» та її рішення у минулому і сьогодні. Палеоантропи (неандертальці) та їх суспільне і духовне життя. Homo sapiens sapiens (кроманьйонець, або ЛСА /людина сучасної анатомії/). Суспільний лад, образ життя, релігія та культура кроманьйонця. Проблема мови, мистецтва та культури. Основи расології. Здобутки сучасної російської дерматогліфіки.
БЛОК ІІІ. СОЦІОҐЕНЕЗА
Тема 5. Ґенеза уявлень людства щодо суспільств соціальних тварин.
Морфо- і соціоґенеза. Соціальність і евсоціальність. Бджолиний суспільний устрій. Мурашині мегаполіси. Види господарської діяльності мурах. «Драбина» соціальної еволюції за еволюційною теорією)та критика цієї концепції.
Тема 6. Суспільства гомінідів (за еволюційною теорією).
Соціальна структура біологічних суспільств. Соціальна організація палеоантропів (анонімна спільність; тандем і гарем; ієрархія і вожацтво; еволюція соціальної організації). Критика еволюціоністських підходів до ґенези людини на планеті Земля.
БЛОК ІV. ТРАДИЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО
Тема 7. Ґенеза уявлень людства про типологію і еволюцію суспільств
Давні спроби систематизації історичного процесу та їх прояви в історичній науці. Варіанти періодизацій історії суспільства: теологічні і наукові. Варіанти типології суспільств.
Тема 8. Неолітична революція.
Зміст поняття «неолітична революція». Дві лінії еволюції людства. Доместикація диких тварин. Скотарство. Поява номадних суспільств та їх особливості. Культивування рослин. Землеробство та його еволюція. Перехід до складного суспільства; його характерні риси. Історичне значення неолітичної революції.
БЛОК V. СВІТОГЛЯД ТА ІСТОРИЧНЕ МИСЛЕННЯ
Тема 9. Мова, культура, релігія, символічна філософія.
Проблема походження мови, мистецтва та культури. Закономірності розвитку мислення людини. Історичне мислення. Міфологічне й релігійне мислення. Давні містерії та таємні товариства. Герметизм. Космізм і символізм античності. Символізм християнства та мусульманства.
Тема 10. Історичне мислення.
Особливості історичного мислення та його значення. Закономірності історії: антропологічний підхід. Принцип історизму: зміст поняття та його значення у історичному дослідженні. Парадигматична та прагматична традиції в історичній науці. Особливості історичного мислення давньої людини.
К У Р С Л Е К Ц І Й
РОЗДІЛ І
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ
ЗАСАДИ КУРСУ
Вступна лекція
* Предмет і завдання антропології * Антропологізація» сучасної науки * Методи антропології.
Предмет і завдання антропології.
АНТРОПОЛОГІЯ – наука, що стоїть на стику біологічних і гуманітарних дисциплін. Термін грецького походження і означає науку про людину (anthropos – людина; logos – слово). Вперше цей термін ужив «батько всіх наук» Арістотель стосовно духовної природи людини. Вже з моменту свого виникнення антропологія сприймалася й трактувалася подвійно – як наука про людське тіло (1) і про людську душу (2).
З напрямом (1) пов’язані такі науки:
– з галузі загальної морфології людини
~ анатомія
~ фізіологія
~ ембріологія
~ екологія;
– з расознавства
~ археологія
~ генетика
~ біохімія
~ географія;
– з самостійної галузі антропології – еволюційної антропології
~ зоологія
~ систематика
~ палеонтологія
~ геологія
~ геофізика.
З напрямом (2) пов’язані такі науки:
– із галузі загальної морфології людини:
~ психологія
~ психіатрія
~ педагогіка
~ нові напрямки екології, що стикаються з проблемами людської свідомості;
– з расології:
~ історія
~ етнологія
~ лінгвістика
~ етнопсихологія (психологічна антропологія);
– із самостійної галузі антропології – еволюційної антропології:
~ палеопсихологія
~ філософія.
Сучасна антропологія як наука сформувалась як розділ загальної біології, що включав у себе природну історію людства, расознавство, генетику популяцій людини, різноманітність морфологічних типів, вікові особливості, екологію та еволюцію поведінки людини в природі й соціумі.
Антропологія – одна з найскладніших областей знання. Складною є сама людина, багатоманітними є людські суспільства. Поле антропології являє собою систему напівавтономних дисциплін, у яких один загальний предмет – людина. Таким є класичне розуміння антропології як науки.
Однак саме через те, що вона відразу розумілася не тільки як наука про тіло людини, а й про її духовний світ, антропологія і розвивалася по-різному в різних країнах, і зачепила багато більше об’єктів до вивчення, ніж суто біологічні.
У ній з самого початку сформувались окремі галузі, які, як по-різному називали одну й ту ж дисципліну: «соціальна антропологія» в англомовних країнах і «культурна антропологія» в європейських; «історична антропологія» сильно збігалася з етнографією, етнологією; а всі разом пересікалися з расознавством; сьогодні ж те, що російська наука зве «історичною антропологією» значною мірою збігається з українською філософською антропологією, так і розвивалися за напрямками, що виходили за межі класичного визначення антропології. Остання, як біологічна наука, більше зосередилася на розвитку галузей, що вивчали людське тіло (напрям 1 – див. вище), і недостатньо приділила уваги напрямку вивчення природних засад духовності (напрям 2).
А з початком розвитку матеріалістичної науки антропологія почала розумітись як наука про походження й еволюцію фізичної організації людини та різних рас, не включаючи соціальні й культурні характеристики. Проте сучасні антропологи прагнуть встановити схожість і різне в соціальних формах життя й культури, релігійних вірувань та економічних систем найрізноманітніших типів суспільств, давніх і сучасних. Після розширення тематичного поля антропології таке її визначення, як: „наука, що вивчає виникнення людських рас, нормальні варіації фізичної побудови людини усередині цих рас, у тому числі в зв’язку з особливостями навколишнього середовища”, відноситься тепер ТІЛЬКИ до загальної (біологічної, фізичної) антропології.
Сам термін „антропологія” був уведений у науковий обіг головним чином в англомовних країнах. У Німеччині його заміщує поняття „етнографія”, у Франції – „етнологія”. На сьогодні термін „антропологія” трактується у вузькому й широкому сенсі. У вузькому сенсі антропологія розуміється як виключно вчення про людину (взаємодія тіла й мозку, анатомії й фізіології). В СРСР термін „антропологія” використовувався для означення ФІЗИЧНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ. В широкому ж сенсі антропологія трактується як наука про людство в єдності його культурних і соціальних аспектів. Вона вивчає знаряддя праці, техніку й технологію, традиції й звичаї, вірування й цінності, соціальні інститути, сім’ю, родовід, економічні механізми, еволюцію мистецтва, боротьбу за престиж у соціумі тощо.
У розширеному трактуванні антропологія охоплює як гуманітарні, так і соціальні науки. У такому вигляді вона включає власне антропологію (або природну історію людства); палеоетнологію, чи передісторію; етнологію – науку про розселення людини на планеті, її поведінку й звичаї; соціологію, яка розглядає стосунки людей між собою; лінгвістику; міфологію; соціальну географію, що вивчає вплив клімату й природних ландшафтів на людину; демографію, що надає статистичні дані про склад і розподіл людських популяцій; медичну антропологію (психологію людини, генетику людини); екологію людини тощо. В Україні нині активно розвивається валеологія, яка має тісний зв’язок з антропологією.
Сьогодні в численних монографіях, статтях, підручниках, посібниках можна зустріти великий і непостійний список дисциплін та напрямків, що включаються в антропологію:
філософська антропологія, теологічна антропологія, психологічна антропологія, соціальна антропологія педагогічна антропологія, культурна антропологія, історична антропологія, міська антропологія, антропологія релігії, символічна антропологія, когнітивна антропологія, політична антропологія, економічна антропологія, прикладна антропологія, лінгвістична антропологія тощо.
Отже, можна констатувати, що в науці досі ще не склалося єдиної типології дисциплін і напрямків антропології. Традиція радянської науки полягає в більшому тяжінні до фізичної антропології, західної – до соціальної, але нині все починає перемішуватися і взаємно впливати одне на одне. Серед соціальних наук антропологія посідає особливе місце, оскільки простежує становлення людського роду протягом кількох мільйонів років. Жодна інша дисципліна не забиралася так далеко в історичні часи людства! Зокрема, накопичений соціологією фактичний матеріал стосується невеликого відрізку історичного часу – всього лише останніх 100 – 150 років. Антропологи ж вивчають еволюцію економічної, соціальної, політичної й духовної сфери людського суспільства з найдавніших часів.
Антропологія має не тільки найширший часовий діапазон дослідження людського роду, а й найрізноманітнішу тематичну гаму. І все – заради головного: щоб відповісти на питання ХТО МИ, ЗВІДКИ ПРИЙШЛИ, ЧОМУ МИ ЖИВЕМО, ПРАЦЮЄМО, ГОВОРИМО, ВІРУЄМО САМЕ ТАК, А НЕ ІНАКШЕ? Саме антропологи змусили соціологів ширше поглянути на людське суспільство, не обмежуватися його індустріальними формами, більшу увагу приділити традиційним формам суспільного життя. Антропологія виконує важливу моральну функцію – вчить вивчати, знати й поважати як власну культуру, так і культури інших народів. Широка порівняльно-культурна перспектива, що використовується антропологією, допомагає глибше зрозуміти наше власне суспільство, поглянути на нього інакше, ніж було прийнято раніше.
У ХХ ст. відбувся справжній «бум» антропології в світі, вона проникла буквально в усі сфери природи, соціуму, історії, філософії та ін., де тільки присутня й з чим стикається людина. Розвинулися й розширилися такі її школи й напрямки: антропологічний в культурології; історичний у фольклористиці; компаративістика; культурно-історична, культурно-еволюційна, расово-антропологічна школи; структуралізм; теорія культурних кіл; теорія культурних міграцій; функціоналістика; школа «Анналів» та «нова школа «Анналів»» та інші.
І сьогодні ПЕРША гілка антропології (загальна та фізична антропологія) аналізує по залишках, знайдених археологами, еволюцію кістяка та зміни у фізичних характеристиках людського мозку; ДРУГА – відслідковує лінгвістичне минуле мови; ТРЕТЯ – еволюцію психіки; ЧЕТВЕРТА – становлення соціальної організації; П’ЯТА – зародження традицій, ритуалів і культурних норм. З’явилися й активно розвиваються й інші її гілки.
Тіло сучасної антропології величезне, в ній багато чого ще не устійнилося, а нове все-одно з’являється. Все свідчить про те, що ця наука все ж таки ще молода, і в ній ще не відбулася необхідна структуралізація. З іншого боку, найбільшою таємницею для науки була й залишається ЛЮДИНА, а тому, чим більше наука проникає в цю таємницю, тим більший відкривається простір для розвитку нових антропологічних напрямків. Сама ж антропологія – наука вельми активна, а тому не тільки забирає «під себе» все нове, а й втручається в усталені вже наукові галузі, здійснюючи їх «антропологізацію».
Усе сказане дає можливість ученим стверджувати, що антропологія перестала бути вузьким тематичним напрямком, як було раніше. За межі біологічної науки вона вже давно вийшла, й нині являє собою вже не просто більше гуманітарну, ніж природничу науку, а ОСОБЛИВУ ФІЛОСОФІЮ, особливий погляд на світ, якому підлягає буквально все – не обов’язково існуюче в минулому, а й існуюче нині, бо всі ми невидимими нитками міцно пов’язані з минулим людства. Ось чому ми можемо зустріти антропологію насилля, візуальну антропологію, кіберантропологію тощо.
Антропологія зросла як сніговий ком. Сучасні американські вчені зазначають, що антропологія – це наука про всі умови, в яких існував, існує й буде існувати людський рід, вона заглядає в минуле й майбутнє, і в той же час розкриває таємниці сьогодення.
Видно, що сучасна західна антропологія пересунула акцент з вивчення біології, психології та інших характеристик людського роду як такого на дослідження умов, в яких той проживав, проживає й проживати буде. Тому можна говорити, що при вивченні людського тіла /галузі напрямку (1) – див. вище/ антропологія розвивалася вглиб (чому вона довго і була вузьким напрямком біологічної науки); розпочавши ж вивчення всього, що стосується людської душі /галузі напрямку (2)/, антропологія пішла в розвитку максимально вшир і здійснила вторгнення в гуманітарну сферу, захопивши при тому навіть філософію. Не можна оцінювати таке явище однозначно позитивно, бо за таких умов вона не може чітко визначити остаточно свій предмет і завдання, що рано чи пізно позначиться негативно на її власному розвитку. Але й становище слід визнати таким, що є об’єктивним, адже, вивчаючи людську душу, слід спочатку визначитися з тим, що то таке. Такого визначення й досі немає, тому можна зрозуміти антропологів: вони намагаються ввійти в наукові галузі якнайширшим полем, щоб потім, при конкретизації об’єкту пізнання, втримати за собою всі необхідні напрямки.
«Антропологізація» сучасної науки.
Усією своєю величезною масою сьогодні антропологія тисне на всі науки про людину й змушує їх змінюватися. Вона, дійсно, стала філософією, бо впливає на світогляд науковців, ламає старі парадигми й змушує науки розривати усталені стереотипи. Цей процес проявив, насамперед, великі недоліки самої філософії, бо вона, виходить, не справляється зі своїм головним призначенням – давати світоглядні орієнтири наукам, формувати парадигми, визначати розвиток наук у певній перспективі. Філософія явно відстала від динамічного процесу розвитку самої наукової думки. Сформувалася прогалина в методології наукового пізнання, яку тут же заповнила собою антропологія. Але рано чи пізно на ній самій позначиться те ж, що загальмувало розвиток тієї ж філософії, а саме: вивчаючи людину, наука досі не спромоглася дати визначення тому, ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА. Гарантія ж правильного й динамічного розвитку будь-якої науки – чітке визначення засадових понять і категорій.
Наукова експансія антропології позначається й на історичній науці. Антропологія більше не замикається в межах історичної антропології, яка раніше практично збігалася з етнографією та етнологією, вона здійснила інтервенцію в саму історичну науку, все більш устійнюючи в ній історико-антропологічний підхід до вивчення історичної дійсності. Історична антропологія добре вже розвинула методи вивчення історії ментальностей (ядра історичної антропології), й пішла далі, виявляючи й вивчаючи особливості світосприйняття й культурно-поведінських норм, духовного устрою різних епох і цивілізацій. У тому вона все більше стає дисципліною філософською, що розвивається як у межах культурології, розширюючи та доповнюючи її, так і філософії (філософська антропологія, релігієзнавство; теорія пізнання, латентна «картина світу» тощо), й історії (принцип історизму; символізм, міфологічна свідомість, історія цивілізацій, парадигмальна та цивілізаційна моделі історичного процесу тощо).
Антропологія змінює навіть уже сам зміст історичної науки. Оскільки в історичної антропології з самого початку був відсутній специфічний предмет дослідження, вона змушена була якби «розташовуватися» на етнографії, етнології й історії. Перспективу вона мала тільки в країнах, які володіли колоніями, бо в країнах, створених корінним населенням, розвивалися етнографія, етнологія й культурна антропологія. З розвалом колоніального світу в другій половині ХХ ст. історична антропологія, замість того, щоб зникнути, розчинившись у інших науках, зчинила вторгнення в історичну науку, все більш змінюючи її власний предмет дослідження, роблячи її все більш «олюдяною».
І такий гуманітарний прорив історичної антропології слід оцінювати як явище позитивне. На сьогодні можна констатувати, що провідною тенденцією сучасної світової історичної науки є її «антропологізація», тобто перетворення її з історії соціально-економічних та політичних систем в ІСТОРІЮ ЛЮДИНИ. Явище гуманістичне, прогресивне, перспективне, яке повертає історичну науку від традиційних контактів з економічними науками та політологією до пошуків нових зв’язків з філософією, психологією, теологією, культурологією, а також з природознавством.
«Антропологізація» історичної науки змінює навіть розуміння самого предмету історичної антропології. Вона все більш трактується як міждисциплінарна галузь, в якій про історію говорять як про процес становлення людини й намагаються зрозуміти та обґрунтувати, що сталося з «людською природою» за тисячоліття історичного розвитку. Але передові антропологи йдуть далі (зокрема, К.Гірц, Ж.Ле Гофф, В.Феллер та ін.), твердячи, що головною метою історичної антропології повинно стати дослідження шляхів розвитку історичної свідомості людини, віднайдення її когнітивних джерел. Адже тільки роздуми про ґенезу історичної свідомості здатні наповнити структури й форми історичної антропології матерією, змістом і самим життям.
То ж не випадково, що сьогодні на стику соціальної й культурної антропології та антропології історичної формується інтердисциплінарна галузь – СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ, в якій поєднуються власне антропологія, соціологія, історія й філософія – як «рідні сестри». Все більше антропологів світу працюють одночасно в цих «чотирьох вимірах». Філософія допомагає об’єднати науки, побачити загальне, надати мисленню необхідну системність; міждисціплінарність же в науковому підході на сьогодні, як ніколи, є замовленою – всі найзначніші наукові відкриття нині робляться саме в режимі інтердисциплінарності, а в історичній науці системний підхід до вивчення історичної дійсності є вимогою часу.
Методи антропології.
В основі всіх антропологічних методик лежить метод антропометрії – вимірювання розмірів людського тіла. Розрізняються: соматометрія – вимірювання живої людини, остеометрія – вимірювання кістяка й краніометрія – вимірювання кісток черепа. Крім кількісних вимірів, оцінюються також якісні характеристики: м’які частини обличчя, особливості побудови тіла. Маються шкали, де в балах відображені пігментація очей, волосся, шкіри, проводяться описання форм носа і черепа.
Засади сучасної антропометрії розроблені французьким антропологом Полем Брока (1824 – 1880), який випрацював докладні програми проведення досліджень і запропонував низку приладів та інструментів для вимірювання. Він також створив таблиці визначення пігментації. Над удосконаленням методик антропології працювали особливо плідно Р.Мартін (1864 – 1925), В.В.Бунак та інші. В антропології використовуються методи наукової фотографії, пластичної реконструкції, дерматогліфіки – отримання відбитків пальців, долоні, стопи, виготовлення мазків крові тощо.
Антропологія користується й методами суміжних наук (популяційної генетики, етології, психології, екології та ін.). Є й прекрасні зразки практичного використання антропологічних методів – так, уся світова криміналістика виникла на ґрунті саме використання антропологічного підходу та методик французькими слідчими. Спочатку – антропологічні вимірювання, а згодом світова криміналістика розробила метод дактилоскопії. Сьогодні валеологія все більш настійно ставить питання щодо вивчення й використання даних щодо тонких тіл людини (польових структур), безпосередньо пов’язаних з людським мозком. Залучення методів валеології антропологією дозволить поглибити її розвиток як філософської науки, посилить об’єктивну базу як історичної антропології (вивчення ментальностей як явищ, зв’язаних з психологією людини та історією людських цивілізацій), так і дасть поштовх розвитку методів власне соціально-історичної антропології.
Методи антропологічних досліджень: антропоскопія (описова методика), антропометрія (вимірювальна методика), краніологія (вивчення черепу), остеологія (вивчення кістяка), одонтологія (вивчення зубної системи), дерматогліфіка (вивчення шкіряного рельєфу), пластична реконструкція (відновлення обличчя людини по черепу), мікроанатомія, антропологічна фотографія, методи рентгенології, посімейного вивчення, довгочасового і разового вивчення груп, картографування расових ознак, включене спостереження аборигенних культур тощо.
У свій час видатний антрополог Клод Леві-Стросс пропонував розрізняти предмети антропології й соціології за таким критерієм: соціологія вивчає свідомі дії, антропологія – безсвідомі. Пропозиція цікава, якщо враховувати пораду Макса Вебера щодо того, що соціології краще братися за вивчення ціле- й цінніснораціональних дій, а афективну й традиційну дію віддати іншим наукам. Афективні дії за традицією, що склалася, вивчає психологія, а ось ТРАДИЦІЙНІ ДІЇ – вповні по силах антропології. Але, оскільки сьогодні уявлення про предмет антропології змінилося, вважається, що вона володіє набагато більш широким гуманітарним поглядом на світ.
Ключові поняття: антропологія, «антропологізація» сучасної науки, соціальна антропологія, культурна антропологія, історична антропологія, соціально-історична антропологія, методи антропології, метод антропометрії, соматометрія, остеометрія, краніометрія, антропоскопія, краніологія, остеологія, одонтологія, дерматогліфіка, пластична реконструкція, мікроанатомія, антропологічна фотографія, рентгенологія.
Тема 1. Екскурс в історію антропології.
* Першопочаткові свідчення про природу людини та їх особливості
* Розширення, накопичення та систематизація антропологічних знань
* Становлення антропології як офіційної науки * Сучасний стан
розвитку антропології * Розвиток антропології в Україні.
Першопочаткові свідчення про природу людини та їх особливості.
Антропологія – дуже давня галузь людського знання. Перші свідчення про сутність людини, уявлення про її виникнення й розвиток з’явилися ще в часи античності у працях натурфілософів. І водночас антропологія – наука дуже молода, й така, що інтенсивно розвивається: як офіційна академічна дисципліна вона виникла тільки в кінці ХІХ ст. План нашої лекції відображає чотири основні періоди її передісторії, становлення та розвитку як академічної науки.
Перший період – першопочаткові свідчення про природу людини.
Хронологічні межі: доісторичні епохи, стародавній світ і Середньовіччя (найдавніші часи – ІV, ІІІ ст. до н.е. – до ХІV ст.)
Головна тенденція: домінування «віруючого розуму», знання до пізнання, релігії й магії над наукою. Але поступово до ХІV ст. склалися умови, які визначили відхід магії від науки, що спричинило перший переворот у свідомості людства, внаслідок якого людина звернулася до вивчення земного, біологічного життя людини, а також «людини як суспільної тварини» (цей термін ужив ще Арістотель, але він знайшов утілення в свідомості учених тільки в Х – ХІV ст. – у час становлення та розвитку еволюціонізму та матеріалізму, й то далеко не в усіх).
Питання про сутність людини та її походження хвилювало людство з давніх часів. Пізнання світу й самої себе людиною взагалі почалося з вирішення нею проблеми космології, тобто походження Всесвіту й людини. Слід сказати, що ця проблема не вирішена й досі. Ось яке завдання поставила давня людина перед собою, поклавши його в засади своєї науки і культури! І її відповіддю на нього було створення його величності МІФУ. Мислення давньої людини було моделюючим (парадигматичним), і моделі задавалися саме міфологією. Логіка наукового мислення в давні часи була іншою, ніж сьогодні, але не тому, що давня людина була менш логічною чи аналітичною, ніж нині, а тому, що, як зазначив Клод Леві-Стросс, об’єкти, що піддавалися логічному аналізу, в ті часи й нині, були РІЗНИМИ. Ми зазначали, що вперше термін «антропологія» вжив Арістотель, маючи на увазі саме духовну природу людини, що в свою чергу було виявом ще більш давньої наукової традиції. І то було цілком органічним, оскільки буквальний переклад з грецької терміну «anthropos» (людина) звучить так: «істота, що лине вгору», тобто – в Небо. То ж самозрозуміло, що саме духовна природа робить людину людиною. І саме цей напрям в сучасному людинознавстві розроблений найгірше. А відповідно, якщо сучасна антропологія вивчає більше людське тіло (перша функція антропології), тобто воно, в усіх його проявах, і є предметом наукового пізнання, то давня антропологія піддавала науковому аналізу переважно людську душу (друга функція антропології).
Якщо вжити гегелівську класифікацію наук, згідно з якою вони поділяються на «науки про природу» й «науки про дух», то можна сказати, що в давнину розвивалися переважно «науки про дух», а після наукової революції середини ХVІ – ХVІІ ст. – переважно «науки про природу». Сучасні вчені все більше наполягають на умовності такого поділу наук Гегелем, але вже не тому, що, як трактувала марксистсько-ленінська наука, «дух не існує, а, отже, наук про нього бути не може», а тому, що Дух – теж природа, як також усе більш зростає переконання, що природа є одухотвореною, просто в різних ступенях і проявах. Людина ж далеко не все вхоплює своїми органами почуттів.
Ще давні греки знаходили залишки вимерлих тварин і людей, і їхньою відповіддю на питання, що це таке й звідки узялося, знов таки був МІФ. То була модель трактовки таких речей. І тому греки вважали, що такі викопні залишки – ніщо інше, як залишки гігантів, які насмілилися вступити в бій з богами й були низвергнуті. Імператор Август (14 р. до н.е.), зокрема, мав при своєму дворі цілий палеонтологічний музей. Усе незвичайне активно описувалося; середньовічні араби щодо незвичайних залишків кістяків та інших матеріальних речей, а також щодо якихось аномальних явищ вживали термін «диковинки творінь», усе відносячи до справ Аллаха на землі. Сучасна наука не вважає такі пояснення науковими. Але вони дуже цінні для складання уявлення щодо стилю мислення та особливостей культури давньої людини.
В науці визначальне значення має формування світоглядної парадигми («дисциплінарної матриці», за Т.Куном), яка будується на великому науковому відкритті. Антропологія як академічна наука розвинулася тільки тоді, коли остаточно було вирішене ОСНОВНЕ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ (що первинне – матерія чи свідомість?) на користь матеріалізму, внаслідок чого стався ПЕРЕВОРОТ У СВІДОМОСТІ людей, а далі кумулятивним (накопичувальним) шляхом антропологія почала швидко розвивати напрямки наук про природу людини на ґрунті еволюціонізму. Базовим же науковим відкриттям тут став дарвінізм.
Однак в антропології був представлений і інший напрям, що вивчав духовний устрій людства («науки про дух», але напрямком розвитку від природи людини). Кумулятивний період саме в даному напрямку й дав той «сніговий ком» сучасних галузей антропології. На порядку денному, за логікою, стоїть проблема великого наукового відкриття саме у сфері «наук про дух», щоб виникла можливість зміни наукової парадигми, яка склалася в ХVІІ – ХVІІІ ст. і вже явно застаріла. Все ХХ ст. наука веде розмови про нову наукову революцію (див., зокрема, роботу акад. В.І.Вернадського «Наука как планетарное явление».– М., 1991), а нової наукової парадигми (нової світоглядної моделі – «дисциплінарної матриці») й досі немає.
Висновок: великого наукового відкриття світоглядного значення, яке перегорнуло б усі уявлення про людину, що склалися на сьогодні, ЩЕ НЕМАЄ. Отже, природознавці, які досі вели перед в усіх напрямках антропології, так його й не зробили, незважаючи на всі досягнення фізики торсійних полів, астрофізики, валеології, психології та ін., тобто наук про людину та її мислення; незважаючи навіть на виникнення на стику філософії з природознавством нового наукового напрямку – еонософії («еон» грецькою – вічність) тощо. Логічним буде припущення, що таке відкриття зріє все ж таки в галузі якоїсь з гуманітарних наук.
Як уважають деякі вчені, шлях до того лежить у зміні засадового принципу сучасної науки – антропоцентризму на антропоморфізм (його й притримувалися давні вчені, й саме тому їх мислення й відрізнялося від нашого). Об’єктивна база для того вже є: думка щодо можливості існування, поряд з білково-нуклеїновою, інших форм матерії є на сьогодні одною з головних постуляцій новітнього природознавства. Питання щодо необхідності зміни засадового принципу науки ставить уже сьогодні американська фізична наука (а видатний фізик Макс Планк, зокрема, ставив його ще в 30-х рр. ХХ ст. – див.: «Религия и естествознание // Вопросы философии. – 1990. – №8. – С.25 – 36). Психологічна наука, яка у своїх засадах має парадигму фізики, антропоморфізм уже визнає (див.: Психологическая энциклопедия / Под.ред. Р.Корсини и А.Ауэрбаха. – СПб, 2003), але свого ставлення до нього (обережного й критичного) ще не змінила. І таке становище є природним, адже у фізиків доказова база об’єктивності існування явищ Духу все ще вельми обмежена. Крім того, без наукового відкриття, за закономірністю самого процесу виникнення нових парадигм, зміни в засадових принципах науки неможливі.
Ми так докладно зупинилися на цих теоретичних питаннях, щоб визначити наступне: давні натурфілософи, розвиваючи найперше «науки про дух», а не «науки про природу» (як ми), мали ДЗЕРКАЛЬНЕ по відношенню до нашого бачення світу й людини. Їх відповіді на великі наукові питання, які вони ставили перед собою, не були фантазіями, а мали під собою об’єктивну основу, яку сучасна наука ще тільки починає вивчати. Давні мали свої методики її вивчення й їхні знання закодовані в СИМВОЛІЗМІ. У ньому ж усе має математичну й лінгвістичну основу (тобто – в засаді лежать ЧИСЛО і СЛОВО), а тому не випадковим було, наприклад, те, що давні вавілоняни вміли вирішувати найскладніші рівняння без алгебри, без якої не може обійтися жоден з сучасних математиків, і такі методики на сьогодні втрачені. У давніх була ІНША МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ, принципово відмінна від сучасної. Їхній метод був синтетичним, сучасна ж наука базується на аналітичному, який є протилежністю синтетичному (увага! «Дзеркальність» думки). Тому ми поки що так і не розуміємо глибоко давніх учених, а вони б не зрозуміли нас. У філософії, правда, сьогодні відбувається лінгвістичний поворот, але це ще не вийшло в підручники, а відповідно, ще не засвоюється нинішнім поколінням студентів. Крім того, настійна рекомендація видатного українського історика М.Брайчевського щодо того, що освіта істориків обов’язково повинна мати в базі знань вищу математику, так досі й не врахована.
Античні філософи ж проблему походження людини пояснювали так. Не задовольнившись версією міфу, згідно з якою походження виводилося або прямо до Бога, або до культурного героя як Його втілення, вони шукали природних пояснень і висунули еволюційну ідею. Анаксимандр (610 – 546) писав, що людина з’явилася під впливом сонячних променів – у напіврідкому багні спочатку з’явилися рибоподібні істоти, які вийшли на сушу й перетворилися в людей. Так виникла теорія «самозародження», що буде присутня в науці й у часи Середньовіччя. А Демокрит (470 – 380) та Емпедокл (490 – 430) уже прямо викладали ідеї еволюційного перетворення людини від тваринних предків. Анаксагор (500 – 428) заявляв, що людину від тварини вирізняє наявність руки. Так же говорив і Сократ (469 – 390). Останній був страчений за те, що начебто «придумував нових богів». Маємо в його випадку не вивчену й досі спробу якоїсь релігійної реформи, при тому така ідея явно була пов’язана саме з його антропологічними пошуками. Сполучаючи зазначене з думкою Ісократа (436 – 338) про те, що визначальне значення в розвитку людини має мова, вибудовуємо ланцюжок головних тем («знизу» – «нагору»):
Рука – архаїчна ручна мова (її вивчав у 20-х рр. блискучий лінгвіст М.Я. Марр) – свідомість – Дух (Бог).
Отож, відштовхуючись від трагедії Сократа, розуміємо, що давніх учених не влаштовував не тільки міф як такий, а й політеїзм. Він не давав можливості пояснення ні природи Духу, ні природи людини (додаємо пошуки Платоном «єдиного джерела одного Неба» з «Тімея», а також ідею Аристотеля щодо існування у Всесвіті «нерухомого Рухача». Маємо монотеїстичну тенденцію).
Синтезу натурфілософії й учення про людину здійснив Арістотель (384 – 322). У працях «Історія тварин», «Про частини тварин», «Про виникнення тварин», «Про душу» він заклав основи вивчення людини і тварин (все – в синтезі, бо Арістотель першим і назвав людину «суспільною твариною»). Він розглядав функціональну роль частин тіла, класифікував їх, йому належить ідея «драбини істот», на якій тварини займали певні сходинки згідно зі складністю їхньої організації. Все в річище космізму, що був характерною рисою міфологічної свідомості давньої людини, повністю вписується, бо Всесвіт тоді розглядався як Макрокосм, а людина – як його відображення, мікрокосм. Отже, антропоморфізм, у принципі, не заважає розвитку наукової думки.
Пізніше, в середні віки християнська теологія створить універсальну картину світу під назвою «єдиний ланцюг буття», яка насправді за формою буде нагадувати ніщо інше, як, за спостереженнями Т.Куна та М.Барга, «драбину». «Листвиця-драбина» присутня в Біблії, політичний устрій середньовічних країн наука зве «феодально-ієрархічною драбиною». Отже, перед нами – стрижень як мислення давньої людини, так і створених нею суспільств. Драбина ж має одну особливість – на неї лізуть спочатку нагору, а потім спускаються задом наперед униз. Тому для міфологічної свідомості були характерні зворотність ходу часу й циклізм у сприйнятті дійсності – уявлення про періодичне повторення одного й того ж. Останнє чітко висловив грецький історик Амміан Марцеллін (ІV ст.) у фразі «Все вже було колись». Грецькою «драбина» – klimax, з чого видно, що така «драбинність» характерна і для біологічного життя людини. Оскільки ж «драбину» Т.Кун виявив і в розвитку наукового знання (див.: Кун Т. «Структура научных революций». – М., 1987), то можна додати: і для організації мислення людини також.
Отже, ідею «драбини істот» Аристотеля слід уважати великим науковим відкриттям часів античності, світоглядного значення. Воно й лягло в якості МОДЕЛІ (ПАРАДИГМИ) в підвалини антропологічних знань давніх людей, на якій і розвивалась еволюційна ідея. Але й ідея творення також базувалася на ній, а відповідно, вже тут ми можемо побачити раціональні засади релігії.
Арістотель звертав увагу і на схожість людини з мавпою. «Хоча мавпа менш приваблива, ніж кінь, вона більше схожа на людину», – казав він. Тим не менш, учень Платона Стагіріт не був прихильником еволюціоністської ідеї. В зовнішній схожості організмів він бачив тільки варіації однієї першопочаткової форми. Розвивав антропологічні уявлення й римлянин Пліній Старший (поч. н.е.). У цілому, через те, що давні вчені віддавали перевагу розвитку «наук про дух», головною галуззю антропологічних узагальнень була ФІЛОСОФІЯ.
Однак існувало ще одне джерело антропологічних знань – МЕДИЦИНА. Один з великих учених давнини Гіпократ (460 – 356) вивчав вплив клімату на організми (хоча поняття «географія», як зазначив Рене Генон, у давнину мало інше звучання, ніж нині), йому ж належить учення про темпераменти, побудоване на уявленні про чотири соки організму, переважання одного з яких відповідає певному темпераменту: крові – для сангвініка, жовтої жовчі – для холерика, чорної жовчі – для меланхоліка, слизі – для флегматика. Все відповідало ученню про чотири елементи світу, притаманне міфології, розвиваючи яке мілетська школа натурфілософії споріднювала вогонь з кров’ю, повітря – зі слиззю, воду з жовтою жовчю, а землю – з жовчю чорною. Римський учений, анатом Клавдій Гален (131 – 201) (робота «Про призначення частин людського тіла»), як і Арістотель, не вважав, що людина розумна тому, що в неї є рука, а природа тому й дала їй розум, що в неї є рука. В книзі Галена є 200 помилок, які могли з’явитися саме тому, що, відмічаючи велику схожість людини з мавпою, він анатомував мавп, а не людей, бо це було заборонено.
В середні віки наука була загальмована в розвитку на 1000 років. Церква не допускала ніяких інших тлумачень походження людини, крім біблійної версії. Людей переслідували і вбивали навіть за думку, що люди були до Адама, хоча про це є інформація в самій Біблії (див. Кн. Бут. про створення в день Шостий безіменної пари, яка передувала парі Сьомого дня – Адаму і Єві). Хоча сучасні дослідження показують, що не все в ті часи було просто, наука все-одно розвивалася (та ж астрологія, наприклад). Проблема, схоже, була в методиках отримання інформації: дивилися: чи сама людина звичайними методами дійшла до певних висновків, чи вживала методики, які були забороненими (герметизм). В Ібн Сіни, зокрема, в роботах фігурує термін «вкушення знань» (заук), опис якого схожий на герметичну методику. Фома Аквінській запекло боровся з авероїзмом, що виник в Європі на ґрунті вчення арабського філософа Ібн Рушда. Напевне, зробили висновок, що й Ібн Рушд використовував «заук» (хоча, скоріш за все, так воно й було). Самі ж богослови вживали і вживають герметичні технології. Проте, напевне, вважають, що їм можна (бо висвячені в сан і є монахами), а іншим – ні. Церква тримала монополію в цій сфері, тримає й досі, не хотіла і не хоче нею поступатись. Але й з цим не все просто. Того ж Джордано Бруно було спалено на вогнищі не тільки за те, що твердив, що не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки, про що Римські папи знали вже не менш, як 300 років на той час, а перш за все, тому, що він був одним з активних діячів таємного товариства сатаністів.
Так наявно проявилося те, що для церкви важливо було насамперед те, звідки й як отримав учений інформацію (проблема методу). Далі ж вона лінійно оцінювала, зважаючи на домінуюче моралістичний характер християнства, на добро підуть ці знання (а таким церква вважала тільки те, що відходить від неї самої), чи на зло (сюди залучалося все інше). Прогрес, як правило, не вбачався ні в чому, що теж було об’єктивним, бо давнім був притаманний аґенетичний світогляд, тобто позбавлений поняття розвитку (ґенези). Ось – великий негатив бінарності свідомості, якщо одна з опозицій монополізує впливи на свідомість людей. Принагідно зазначимо, що вчений, за будь-яких умов, навіть при загрозі бути спаленим на вогнищі, не має права обмежувати себе в пошуку джерел інформації.
Прорив у науці стався з початком великих географічних відкриттів та появи вчення Коперніка, які «розсунули землю і небо». Вчені Європи накопичили багато матеріалів про народи Азії, їх побут, культуру, релігійне життя, що мало велике значення для розвитку науки.
Розширення, накопичення та систематизація антропологічних знань.
Другий період розвитку антропології: розширення, накопичення та систематизація антропологічних знань.
Хронологічні межі: Епоха Відродження – епоха Просвітництва включно (ХV – ХVІІІ ст.).
Головна тенденція: наукова революція середини ХVІ – ХVІІ ст. і другий переворот (остаточний) у свідомості людства, результатом якого був рішучий крок у бік матеріалізму та еволюціонізму. Переворот у «картині світу».
Епоха Відродження протиставила аскетизму Середньовіччя захоплення людиною, її фізичною й духовною міццю. Скульптор Бенвенуто Челіні називав людські кістки прекрасними і вчив учнів саме так їх розуміти. Цю епоху вирізняють великі успіхи в галузі анатомії людини. Реформатором анатомії був Везалій (ХVІ ст.), який написав твір «Фабрика людського тіла», в якому вже в назві видний механіцизм у сприйнятті людини, якого ще не було в ХІV – ХV ст., час Ренесансу.
Однією з перших праць уже з власне антропології була книга М.Хундта «Антропологія про гідність, природу і властивості людини, про елементи, частини і члени людського тіла» (1501 р., м. Лейпциг). Як бачимо, анатомічна частина в ній – остання, починається ж книга з аналізу все ж таки моральних речей. Інші антропологічні праці ХVІ – ХVІІ ст. проявляють наявне «коливання» наукової думки: одні вчені пишуть роботи про природні властивості тіла людини, інші – з антропологічної психології – про людську душу. Отож, у науці в той час ще не відбувся рішучий розрив зі старою парадигмою.
Узагалі слід відзначити, що антропологічний інтерес ніколи не носив чисто умоглядного характеру. Його імпульс – це шок від зіткнення з іншим, не схожим на звичне. К.Леві-Стросс написав у книзі «Печальні тропіки» про шок від зіткнення двох цивілізацій. У ХVІ ст. європейські мандрівники, досягнувши берегів Америки, виявили, що у відкритому їм світі теж живуть люди. Але вони не були схожі на європейців.
«Під час психосоціологічного дослідження… – пише К.Леві-Стросс, – колоністам пропонували питання, чи здатні індіанці жити власною працею, подібно до селян Кастилії? Усі відповіді були негативними. Крайньою мірою, можливо, на це будуть здатні їхні онуки, але індіанці настільки порочні, що й це сумнівно». Якими ж були докази такого твердження? А ось такими: «Вони уникають іспанців, відмовляються працювати без винагороди, а їхня збоченість доходить до того, що вони дарують своє майно, не відштовхують своїх товаришів, яким іспанці відрізали вуха». І в якості одностайного підсумку було сказано так: «Для індіанців буде краще стати людьми в рабстві, ніж залишатися тваринами на волі».
Остання крапка в цьому звинувачувальному висновку була поставлена кількома роками пізніше таким свідченням: «Вони їдять людське м’ясо, у них немає правосуддя, вони ходять голі, їдять сирими бліх, павуків і червів… У них відсутня борода, а якщо вона випадково виростає, то вони спішать її вищипати…».
Утім, у той же самий час на сусідньому острові (Пуерто-Рико) «…індіанці ловили білих і вбивали їх, погружаючи у воду, а потім тижнями стерегли утоплеників, щоб дізнатися, піддатні вони тлінню чи ні. Порівнюючи ці обстеження, можна зробити два висновки: білі вдавалися до соціальних наук, тоді як індіанці мали довіру скоріш до наук природознавчих, і в той час, як білі об’являли індіанців тваринами, ті в свою чергу припускали в перших небожителів. При однаковому невігластві останнє було, безумовно, більш гідне людей як таких» (Леви-Стросс К. Печальные тропики. – М., 1984, с. 29 – 30). Коментарі, як-то кажуть, є зайвими.
В епоху Просвітництва французькі енциклопедисти (вони були насамперед філософами) під терміном «антропологія» розуміли всю сукупність знань про людину. Німецькі філософи кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., зокрема, І.Кант, включали в антропологію проблеми психології. Але рішучий крок уперед антропологія зробила тільки після появи в 1859 р. роботи Чарльза Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору». Головною заслугою Дарвіна було те, що він довів, що види розвиваються (теологія ж це заперечувала; наука до нього теж не мала щодо того однозначної думки). І у 2000 р. Римський папа Іоанн Павло ІІ у Енцикліці, присвяченій розвитку науки, зазначив, що сьогодні католицька теологія визнає таке відкриття Дарвіна великим. Але водночас Папа зауважив, що, незважаючи на розвиток, види все ж таки один в інший не переходять, це положення так і залишилося без доказів.
Німецький учений Ернст Геккель (1834 – 1919) у творі «Природна історія світобудови» зробив спробу побудувати родовід людства, УПЕРШЕ висунувши думку про існування в минулому проміжної форми, що зв’язує мавпу й людину. Ця форма, – писав він, – «мавполюдина» – пітекантроп ще науці невідома, тому її можна назвати «недостаючою ланкою» (англ.: missing link). З цього моменту те, що отримало назву дарвінізму, вже безперешкодно пішло в науку. Геккеля, правда, дуже скоро цілком аргументовано звинуватили в фальсифікації доказів, але то вже не мало сенсу – наука виказала якусь дивну внутрішню потребу в дарвінізмі. Безумовно, й потреба в розвитку бінарної опозиції теологічному поясненню походження людини існувала, але й факт можливості певного соціального замовлення «на дарвінізм» відкидати не можна (як твердять деякі американські археологи, це з поч. ХХ ст. фінансується Фондом Рокфеллера – див.: Кремо М., Томпсон Р. Неизвестная история человечества. – М., 2002).
Становлення антропології як офіційної науки.
Третій період розвитку антропології: становлення антропології як офіційної науки.
Хронологічні межі: друга половина ХІХ ст.
Головна тенденція: безконкурентне панування дарвінізму в усіх науках про людину.
Друга половина ХІХ ст. – період складання антропологічних товариств, здобуття антропологією статусу академічної науки. Одним із засновників академічної антропології був Поль Брока, який заснував Перше антропологічне товариство в Парижі в 1862 р. Другий центр антропології – Лондонське антропологічне товариство виникло в 1863 р. У тому ж році було створено й відділ антропології та етнографії при Московському товаристві шанувальників природознавства. Пізніше з’являються антропологічні товариства в Німеччині й Італії. Створення ж наукових співтовариств – важлива ознака перемоги нової наукової парадигми (в даному випадку – еволюціонізму). Перший у світі факультет соціології в Чиказькому університеті (1892 р.) об’єднував соціологію й антропологію. Довгі роки антропологія вважалася академічним партнером соціології. У 20-х рр. ХХ ст. в США вже існувала величезна кількість департаментів соціології й антропології. Тільки з 1965 р., коли антропологія отримала статус незалежної академічної дисципліни, ці департаменти розділилися. У Великобританії академічна соціологія з самого початку розвивалася в тісному союзі з соціальною антропологією. У США соціологія домінувала над антропологією, в Англії й Франції ж поступалася їй.
Отже, як самостійна наука антропологія сформувалася в середині ХІХ ст., отримавши найбільший розвиток у Великобританії й США. У Великобританії антропологія розвивалася на етнографічному матеріалі, який учені набували за межами країни – в численних колоніях. В інших країнах Європи антропологія складалася на базі місцевого фольклору й селянської культури, була спрямованою якби всередину соціального організму й частіше називалася етнологією. У США антропологія формувалася на специфічному культурному ареалі – вивченні життя американських індіанців, корінних мешканців континенту. Але сьогодні все більший акцент робиться саме на гуманістичному аспекті антропології. Американський антрополог Конрад Кaттак пише: „Запевняю вас, що антропологія – щось набагато більше, ніж тільки вивчення примітивних суспільств. В її горизонт потрапляють буквально всі суспільства – і давні, й сучасні, і вона намагається описати їх, порівнюючи й зіставляючи одне з одним. У той же час будь-яка інша соціальна наука не виходить за межі одного типу суспільства, як правило, індустріального, що описується на прикладі США чи Канади. Тільки антропологія надає людині унікальну можливість побувати одразу в усіх суспільствах, розглянути їх у кросс-культурній перспективі, тобто порівнюючи традиції й звичаї різних країн” (Kattak C.P. The Exploration of Human Diversity. – N.Y.: McGraw-Hill, 1994. – P.2).
Сучасний стан розвитку антропології. Розвиток антропології в Україні.
Четвертий етап розвитку антропології: сучасний період (ХХ – поч. ХХІ ст.).
Головна тенденція: «антропологізація» науки як провідна тенденція в ґенезі сучасної наукової думки.
Центр тяжіння в західній антропології поступово змістився в бік еволюційної й соціальної (або культурної) антропології. Так є й зараз. У СРСР головні центри знаходились у Москві, хоча існували центри також у Сухумі й Ленінграді. Нині в Російській Федерації маються три центри антропологічних досліджень: два – в Московському університеті й один – у Російській Академії наук. На пострадянському просторі також іде процес зсуву антропології в бік її розвитку як науки соціальної, а в Україні ще й помітніше, ніж в Російській Федерації (де соціальна й історична антропологія ще розділені), йде розвиток її за філософським напрямком (виникли філософська антропологія й соціально-історична антропологія).
Загалом теоретична і прикладна антропологія, незважаючи на свій головний об’єкт – людину в усіх її проявах, у т.ч. соціальному, не претендує на пряму участь у соціальних перетвореннях. Логіка антропологічного дослідження не збігається з логікою глобальних проектів, політичної філософії, політології, історії великих особистостей. В антропологічних дослідженнях людський масштаб завжди збережено.
У сучасній ситуації кризи «глобальних» ідеологій, «великих» теоретичних систем інтерес саме до людиноцентричних антропологічних підходів не є дивним чи випадковим. Антропологи завжди розуміли, що їхні дані завжди відносні, приблизні і не остаточні, бо людина – явище багато більш складне від будь-яких, навіть найсучасніших уявлень про неї. У той же час антропологічне знання відрізняється високою практичною цінністю. У свій час у Британській імперії чиновникам, які служили в колоніях, давали деяку суму антропологічних знань, що дозволяло запобігти цілому ряду помилок в управлінні. І сьогодні перетворююча реформістська діяльність навряд чи може бути успішною без опори на знання про тих людей, які будуть реалізовувати плани реформаторів. Антропологія й працює на отримання саме такого знання.
Розвиток антропології в Україні. Як і повсюди, власне антропологічні дослідження в Україні були започатковані лише в другій половині. ХІХ ст. Але вже у працях останньої третини ХVІІІ ст. можна знайти відомості з расознавства. Так, Опанас Шафронський у «Чернігівського намісництва топографічному описі» (1786) подав, що в Чернігівському Поліссі «народ взагалі невисокий на зріст і білявий», у середній смузі Лівобережжя – «середній на зріст, трохи вищій від перших і темніший волоссям», у південно-східній – «взагалі високий на зріст, худорлявий, обличчям смуглявий і волоссям темно-русий». Подібні фрагментарні свідчення маються в багатьох етнографічних роботах 1-ї половини ХІХ ст.
Цікава сторінка науки про людину пов’язана з першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем (1804 – 1874). У 1831 р. він опублікував в московському журналі «Телескоп» статтю «Про людину: із скороченої системи тваринного царства», в якій наголосив, що людина будовою «схожа зі звірами (особливо орангом), тому зоологи об’єднують її з ними в один клас під іменем ссавців». Однак у морфології людини є й значні відмінності від тварин: її тіло пристосоване «для розвитку в неї духовного життя» (увага! Напрямок «науки про дух»). Визначальними рисами людини, за Максимовичем, є наявність великого, добре розвинутого головного мозку; особлива будова черепа; вертикальна постава тіла; рука, пристосована для вільного дотику тощо. Вчений називав людину теплокровним ссавцем, живородящою твариною, що відзначається тривалим дитинством, дворукою, здатною до вимови слів. Він стояв на позиціях моноцентризму, вважаючи, що людство належить до одного біологічного виду.
Фізичні риси українців знайшли відображення в рукописній праці «Етнографічний опис селян Київської губернії» (1854) відомого вченого, француза за походженням Делафліза. «Жителі Київської губернії, – писав він, – мають такі риси: обличчя овальне…, губи рідко товсті, кістки вилиць мало опуклі… Волосся в чоловіків так само, як і в жінок, частіше русяве, аніж чорне або світле, очі найчастіше не чорні, а блакитні й сірі. В чоловіків брови й борода переважно густі… Зріст високий, особливо в мешканців південної частини губернії… Але селяни, які проживають на півдні від Києва, в Радомишльському повіті, загалом менші на зріст, не такі міцні, волосся в них здебільшого світле, очі ж блакитні». Тут видно, що автор правильно побачив відмінність між центральноукраїнським і деснянським антропологічними типами.
Першу спробу визначити фізичні риси українців на підставі масових обстежень зробив відомий вітчизняний етнолог Павло Чубинський (1839 – 1884) у сьомому томі своїх «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський Край». Використавши дані, зібрані лікарями рекрутських комісій (було обстежено 1366 молодих чоловіків), Чубинський докладно описав усі особливості антропологічних даних, пов’язуючи відмінності зі впливами тюркського, південно-слов’янського й румунського компонентів.
Засновником же власне української антропології став Федір Вовк (1849 – 1918), який був послідовником французької антропологічної школи. Він підготував і захистив у Сорбонні докторську дисертацію «Скелетні видозміни ступні у приматів та в людських расах». За наукові заслуги вчений отримав від Паризького антропологічного товариства медаль П.Брока та премію ім. Е.Годара. Згодом він мав і премію ім. акад. К.Бера від Російської Академії наук. На початку ХХ ст. він здійснив кілька експедицій по Західній Україні, де збирав етнографічні та антропологічні дані, які потім узагальнив у роботі «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини» (1908), в якій уперше обґрунтував положення про те, що українці належать до високорослої, темнопігментованої, круглоголової адріатичної раси, виділеної Денікером серед південних слов’ян.
У 1906 р. Ф.Вовк повернувся в Росію і став співробітником Російського музею в Петербурзі, а згодом професором Петербурзького університету. З групою студентів і молодих учених він організував збирання антропологічних матеріалів по Україні та суміжних теренах, де компактно проживали українці (Курщина, Кубань, Подоння та ін.). Вовк узагальнив їх у великій статті «Антропологічні особливості українського народу» (1918). Він дійшов до висновку про антропологічну однорідність українського народу. На його думку, українці належать до адріатичної, або динарської раси, виявляючи морфологічну спорідненість з південними та західними слов’янами (за виключенням поляків). Сучасні дані загалом підтверджують висновки Вовка: там, де були вогнища Трипільської культури (у поляків, до речі, її майже немає, тільки на півдні країни), там мається динарський расовий тип. Все своє життя Вовк мріяв повернутися в Україну, і в 1918 році його було обрано професором кафедри географії та антропології Київського університету, але по дорозі на Батьківщину 75-річний вчений застудився у промерзлому вагоні й скоро помер.
У 1920-х рр. учень Ф.Вовка О.Алеппо за неймовірно важких умов перевіз з Петрограду до Києва архів, книгозбірню (більше 8 тис. томів), антропологічні та етнографічні колекції свого вчителя. Всі матеріали були поміщені в Музеї (згодом – Кабінеті) ім. Ф.Вовка Української Академії Наук, який складався з трьох частин: етнографії, антропології й первісної історії. Тут були краніологічні колекції, муляжі, предмети матеріальної культури давнього населення України та інші речі. Послідовники Ф.Вовка А.Носов та М.Мушкет, незважаючи на хронічний брак коштів, обстежили кілька територіальних груп українців Поділля, Центральної та Південної України, татар Криму, поляків та ін. У 1927 р. при Кабінеті організувався гурток-практикум для молодих учених, де читалися лекції та проводилися практичні заняття. Але на поч. 30-х рр. цей антропологічний осередок, який продовжував традиції школи Вовка, було закрито, а його керівника М.Рудницького заслано до Пермської області Росії.
У 1920-х рр. ще одним центром досліджень у галузі антропології став Харків. Тут були створені антропологічні кафедри, кабінети й лабораторії – в Медичному інституті, Інституті ортопедії й травматології, Українському інституті психоневрологічного аналізу та ін. В останньому було створене антропологічне відділення, де мався музей. Широке визнання здобула й діяльність колективу антропологів Харківського інституту народної освіти. На чолі з проф. Л.Ніколаєвим антропологи зосередилися на вивченні питань фізичного розвитку різних вікових груп населення з урахуванням впливу зовнішнього середовища та спадкових факторів. Наприкінці 20 – на початку 30-х рр. вони зібрали великий матеріал з морфології людності Лівобережної України, їхні обчислення та шкали використовувалися при масовому виготовленні одягу. Одночасно харківські антропологи запровадили до наукового обігу дані з гематології, що не втратили свого значення й сьогодні. В цих же роках антропологічні центри діяли ще в Одесі, Дніпропетровську, Сімферополі. Але всі вони були ліквідовані на початку 30-х рр. у зв’язку із загальним наступом тоталітарного радянського режиму на українську науку.
У Львові в цей час працювали учні Ф.Вовка С.Руденко та І.Раковський, які намагалися переглянути висновки свого вчителя. Так, вони вважали, що український народ є мішаниною принаймні 6 європейських типів, з яких головними є адріатичний, або динарський (44,5%) та альпійський (22%) – менш високорослий, але теж темнопігментований і брахіцефальний. Альпо-адріатичний тип вони називали, як і їхній вчитель, «українським расовим типом», який кожному антропологу одразу впадає в око. Схожих поглядів дотримуються й деякі сучасні фахівці. [Природно, що за такі речі переслідували українців в СРСР, адже то були підстави до того, щоб говорити про «українську расу». Власне, відомий український історіософ Юрій Липа і мав роботу з такою назвою. На жаль, вона не доступна до читання й сьогодні].
У повоєнний час в Україні вже не було жодного антропологічного осередку. Новий етап у розвитку української антропології почався в сер.50-х рр., коли в Києві, в академічному Інституті, що згодом отримає ім’я М.Рильського, виникла група антропологів під керівництвом акад. І.Підоплічка. Так розпочалися планомірні дослідження в галузі етнічної антропології України. В 1956 р. почала діяти Українська антропологічна експедиція, що вела польові дослідження. В.Дяченко узагальнив накопичені дані в монографії «Антропологічний склад українського народу» (1965), де навів матеріали щодо географічного розподілу соматологічних ознак на терені України й підкреслив загальну антропологічну характеристику українців на тлі етнічних груп суміжних регіонів. Він виділив в Україні п’ять антропологічних областей, мешканці яких розрізняються між собою забарвленням волосся й очей, будовою обличчя, зростом та іншими ознаками. Але висновки про напрями генетичних зв’язків не знайшли підтримки з боку інших учених.
У другій половині 1960-х рр. були розгорнуті широкі гематологічні дослідження. Їхні підсумки були узагальнені у праці Є.Данилової «Гематологічна типологія українського народу в зв’язку з питаннями етногенезу» (1971), де на підставі вивчення груп крові було зроблено висновок: українці належать до одного типу, а в межах його виділяються п’ять гено-географічних груп. Ці положення були доповнені в монографії Р.Старовойтової «Гено-географія Середньої Наддніпрянщини» (1978). У ті ж роки ґрунтовно почав працювати й С. Сегеда – автор сучасних українських підручників з антропології.
На сьогодні ж у нашій країні залишився тільки один антропологічний осередок – сектор палеоантропології Інститут археології Національної Академії наук України.
ВИСНОВКИ.
І. Серед соціальних наук сьогодні антропологія, яка є однією з найдавніших наук, посідає особливе місце, оскільки простежує становлення людського роду протягом кількох мільйонів років. Антропологія вивчає еволюцію економічної, соціальної, політичної й духовної сфери людського суспільства. Вона має не тільки найширший часовий діапазон дослідження людини, а й найрізноманітнішу тематику. На стиках різних напрямків і наук виникли її різні галузі, в т.ч. і соціально-історична антропологія. Ця наука дозволяє ширше поглянути на людське суспільство, не обмежуючись тільки його цивілізаційними та державними формами, а приділяючи велику увагу й суспільству традиційному, прослідкувати динаміку розвитку культурних цінностей, допомагаючи людині пізнавати не тільки культуру свого народу, а й інші культури, розуміти й цінувати їх та їхні здобутки. Антропологія має свої власні методи дослідження. Становлення ж її предмету й нині все ще триває. Це – наука й дуже давня, й одночасно дуже молода.
ІІ. Головним питанням антропології було й залишається питання щодо походження людини. Як і в часи античності, наука й релігія по-різному відповідають на таке фундаментальне питання. Між ними й досі триває багатотисячолітній конфлікт. Узгодження позицій може мати витоки з розуміння, що наука й релігія займаються просто різними видами знання. Наука, по суті, має справу тільки зі знанням, що походить від природного світу навколо нас. Це природа, яку можна спостерігати на підставі досвіду, відносно чого можна перевіряти теорії, й, коли знадобиться, міняти їх чи відкидати. З іншого боку, релігія має справу з тим, що визначається, як «надприродне». Ця область знаходиться ПОКИ ЩО (бо наука невимірна) за межами наукового дослідження, яку, однак, наука не має права відкидати чи підтверджувати, тому що для того й іншого у неї немає засобів чи тестів. Тому конфлікт між наукою й релігією не можна вважати об’єктивно неминучим і нездоланним. Релігія й наука просто діють у різних площинах. І це означає, що людина вповні може притримуватися і наукових, і релігійних пояснень походження людини. Інші аспекти здатні допомогти в подальших роз’ясненнях різниці між наукою й релігією.
Ключові поняття: міф, міфологічне мислення, філософія, основне питання філософії, «науки про природу», «науки про дух», еволюціонізм, дарвінізм, антропоцентризм, антропоморфізм, символізм, аналітичний метод науки, синтетичний метод, «єдиний ланцюг буття», парадигма, раціоналізм.
Контрольні запитання:
Що таке антропологія? Надайте їй визначення, показавши його зміни, які відбулися протягом історичного розвитку цієї науки.
Що таке соціально-історична антропологія? Які ще галузі антропологічної науки ви знаєте?
Хто автор терміну «антропологія»? Що означає цей термін?
Які періоди в розвитку антропології ви знаєте?
Розкрийте зміст першопочаткових антропологічних уявлень людства.
Яким був розвиток антропології в час після наукової революції ХVІ – ХVІІ ст.?
Назвіть основні школи й напрямки сучасної антропології.
Дайте загальну характеристику розвитку антропології в Україні.
Розкрийте методи антропологічної науки.
РОЗДІЛ ІІ
АНТРОПОҐЕНЕЗА
Тема 2. Теорії походження людини: історія та сучасність.
* Теоретико-методологічні проблеми антропосоціоґенези *. Теорії
походження людини в історичній ретроспективі.
Теоретико-методологічні проблеми антропосоціоґенези.
Поняття антропосоціоґенези. Ґенеза – від лат. genus, ēsis [qiqna] – «походження, рід, плем’я». Означає виникнення та розвиток будь-якого явища.
АНТРОПОҐЕНЕЗА (від грецьк. „антропос” – людина й „ґенезис” – походження) – походження й розвиток усіх видів розумних істот, визначених людьми (Homo), розглянуті в біологічному, психічному й соціокультурному планах.
АНТРОПОСОЦІОҐЕНЕЗА (від грецьк. „антропос” – людина, лат. „соціетас” – суспільство, грецьк. „ґенезис” – походження) – історично тяглий процес становлення людини з біологічної істоти в соціальну та культурну – являє собою нерозривну єдність двох паралельно протікаючих процесів: антропоґенези (формування людини) і соціоґенези (розвитку суспільства). У марксистській антропологічній науці вважалося, що соціоґенеза є сутністю антропоґенези. Являючи собою дві нерозривні сторони одного єдиного процесу – антропосоціоґенези, антропоґенеза й соціоґенеза збігаються в часі.
Для досліджень важливе значення має визначення історико-еволюційних типів людини. В радянській науці було прийнято ділити людський рід на три великі групи:
1) архантропи (люди, що формувалися) – це Homo erectus-и (пітекантропи, синантропи та ін.);
2) палеоантропи (неандертальці) – люди, що жили в суспільстві, яке формувалося;
3) неоантропи (Homo sapiens sapiens) – «готові» люди, що жили в «готовому» суспільстві.
Антропосоціоґенеза трактувалася як така, що охоплює в археологічній періодизації історії РАННІЙ ПАЛЕОЛІТ. 40 – 35 тис. рр. тому; на зламі раннього (нижнього) й пізнього (верхнього) палеоліту антропосоціоґенеза завершилася. Період становлення людини і суспільства, тобто – власне антропосоціоґенеза, тривав більше 1 млн. років.
Західна наука ніколи не знала й не знає такої класифікації, яка, слід сказати, була доволі логічною, хоча все-одно не вирішувала ні проблеми походження розумної істоти на планеті Земля, ні проблеми появи неоантропа (що було й залишається окремим і дуже складним питанням). На пострадянському просторі теж уже від цієї класифікації відмовляються. Все більше домінує думка, що антропоґенеза – це перехід від габіліса до пітекантропа (1,5 – 1 млн. рр. тому), а далі йде соціоґенеза – як історія людства від стадії передлюдей до появи ранніх держав (Шумер, Давній Єгипет та ін.), звідки починається письмова історія людства й тут працюють вже інші науки, ніж антропологія. Але чи можна говорити, що на тому соціоґенеза завершується, адже суспільство продовжує розвиватися? Напевне, ні. В такому разі, якщо визнавати архантропів та палеоантропів предками сучасної людини, то:
а) антропоґенеза – це еволюція людини від ранніх видів до появи Нomo sapiens neаnderthalensis (людини розумної неандертальського типу);
б) антропосоціоґенеза – це розвиток людини від неандертальця до кроманьйонця (Homo sapiens sapiens) як перший етап, а далі піде другий етап, як етап розвитку людини в межах традиційного суспільства;
в) з появою цивілізованого суспільства (виникнення й розвитку держав) розпочалася вже власне соціоґенеза, яка продовжується й нині, адже розвиток і зміна поколінь цивілізацій (термін А.Дж.Тойнбі) і є, власне, розвитком людства як таким.
Для пояснення процесу ґенези людини вчені залучають ще термін «філоґенеза» – історичне формування групи організмів. У психології під філоґенезою розуміється процес змін психіки як продукту еволюції. Дане положення важливе, бо християнські богослови (зокрема, В.Зеньковський) якраз і наполягають, і небезпідставно, на тому, що тварину й людину відрізняє саме розвиток психіки. Остання пов’язана з мозковою діяльністю, а саме якісний розвиток мозку й формує людину як таку. Долучаючи до того дані валеології, можна сказати, що людина має такі тонкі тіла (польові структури мозку), яких НЕМАЄ у тварин. Неандерталець уже був людиною, значить, теж мав таку особливість, але ж він, як відомо, виродився. Чому? Впадають у око дві обставини, які й можна назвати причинами його виродження. Це – кровозмішення й канібалізм. Вочевидь, саме це й не дає розвиватися необхідним для розвитку людським тонким тілам, які мають з мозком взаємозв’язок. У сучасної людини такі тонкі тіла сформовані в повному обсязі. Отже, можна твердити, що предок людини сучасного виду ОДРАЗУ не допускав кровозмішення й, що важливо, не був канібалом. Якості передавалися генетично, бо тонкі тіла з генофондом якраз і пов’язані. Значить, така людина ніяк не могла походити від людожерських гомінід.
Однак, якщо потомки кроманьйонців втратять такі соціальні стандарти, які оберігають їхню біологію, ре-еволюція й виродження виду не просто можливі, а неминучі. Й ось тут чітко проявляється важливе антропологічне питання: ДЕ кроманьйонець, перебуваючи на «планеті неандертальців», прямо скажемо – сексуальних збоченців і людожерів, зміг узяти й, що не менш важливо, зберегти в такому специфічному оточенні ТАКІ соціальні стандарти? Тобто, чому він і його суспільство ОДРАЗУ були «готовими»? Де і як сам кроманьйонець та його «готове» суспільство могли виникнути? Відповіді наука не має. Поки що. Скажемо так.
Звернемо увагу на те, що подають сучасні антропологи відносно квантування елементів антропосоціоґенези:
від гомінід до кроманьйонця триває антропоґенеза й філоґенеза (тобто зміна тіла й психіки, а значить, мозку);
розвиток доісторичних суспільств до появи перших суспільств-держав (час античності) – соціоґенеза.
Значить, можливий і зворотній процес. І його можна обернути саме навколо двох вказаних нами вище біопсихоґенетичних соціальних норм, які виявився здатним виробити тільки кроманьйонець.
Антропосоціоґенеза відноситься до розряду всесвітньо-історичних процесів, які мають планетарний характер. Відповідно, культурну й соціально-історичну значимість наукового вивчення питань, які входять до її кола (походження людини, проблема прабатьківщини, стадії генези, рушійні сили та ін.), переоцінити важко.
Шкала антропоґенези:
|
Види |
Період існування (рр. тому) |
|
І. Австралопітеки |
|
|
- ramidus |
5 – 4 млн. |
|
- afarensis |
4 – 2,7 |
|
- africanus |
3 – 2 |
|
- robustus |
2,2 – 1,0 |
|
ІІ. Homo habilis |
2,2 – 1,6 |
|
ІІІ. Homo erectus |
2,0 – 0,4 |
|
ІV. Homo sapiens |
400 – 200 тис.. |
|
V. Homo sapiens neandertalensis |
200 – 30 |
|
VІ. Homo sapiens sapiens |
130 тис. і досі. |
Періодизація історії первісного суспільства. Існуючі нині в науці археологічна й історична періодизації історії первісного суспільства базуються виключно на парадигмі еволюціонізму.
Найперший і найдавніший період у розвитку людства – це КАМ’ЯНИЙ ВІК. У його історії виділяються три епохи:
1) палеоліт (давньокам’яний вік):
а) ранній (усі гомініди) і б) пізній (кроманьйонець)
2) мезоліт (середньокам’яний вік)
3) неоліт (новокам’яний вік). Тут визначальне значення мала неолітична революція (перехід від привласнюючих форм господарства до відтворюючих).
Це – хронологічні межі антропосоціоґенези в рамках археологічної періодизації розвитку людства.
В історичній періодизації антропосоціоґенеза охоплює:
– праообщину
родо-племінну общину
сусідську (протоселянську) общину.
Теорії походження людини.
У колі питань, які можна назвати вічними, знаходиться проблема походження людини. Більшість теорій можна звести до трьох груп:
– людину створив Бог (креаціоністська теорія)
людина походить від мавпи (дарвінізм)
людина походить від інопланетян (теорія позаземного походження).
Перші дві з указаних версії – старі, третя – наймолодша. Прихильників божественного походження людини іменують креаціоністами, тваринного походження – еволюціоністами, космічного – космістами.
Креаціонізм (від «креаціо» – «створюю»). Найпершою концепцією слід уважати релігійно-міфологічне вчення про походження людини, яке поділяється на язичницьку й християнську традиції. Перша виникла раніше й збереглась у деяких примітивних народів і досі. Більш того, з 2000 року в деяких розвинутих країнах спостерігається ренесанс язичницьких уявлень, а разом з ними й креаціоністської міфології. Що ж стосується пострадянського простору, то в Російській Федерації цей процес більш виражений, аніж в Україні. Росіяни активно штовхають язичницьку міфологію в історичну науку. В Україні ж, незважаючи на велику увагу до слов’янського язичництва (роботи Ю.Шилова та ін., на засаді яких вироблена т.зв. РУН-віра /Рідна українська віра/), в історичну науку зробив спробу здійснити інтервенцію Ю.Канигін, але – на ґрунті християнства (він уживає термін «священна історія» /див. Канигін Ю. Віхи священної історії. Русь-Україна. – К.,2003/, а то – термін Аврелія Августина). Навіть свою книгу «Шлях аріїв» Канигін написав на основі Біблії. Отже, креаціоністські пошуки українських учених ведуться переважно в руслі християнської традиції, а не язичницької, як це спостерігається серед учених-росіян.
За міфологією, боги створили людину з певних матеріалів. Найчастіше фігурує «глина». Деякі народи Африки виводять себе від комах. Існують міфи й про походження від мавп, а також такі, що стверджують навпаки, що мавпи й інші тварини – це здичавілі люди (й ця гіпотеза нині вже має розробку – див.: Белов А. Антропологический детектив. – М., 2003). В Корані також говориться про «глину» як матеріал для створення Адама. І тут треба мати на увазі, що, можливо, у випадку певних матеріалів ми маємо справу з якимись дуже алегоричними символами, які просто ще не піддані ретельній дешифровці, а у випадку тварин – з інформацією про еволюцію тонких тіл людини (аор), які вивчає валеологія. В будь-якому випадку, кожен такий міф – дуже цікава інформація, по ньому можна встановити, принаймні, рівень тієї чи іншої культури, а він – у тому, як суспільство готувало людину для сприйняття й розуміння матеріалу міфу. Всі міфи, в яких говориться про походження людини, вчені так і називають «антропологічними».
Проте стародавній світ залишив нам ще одне письмове джерело, принципово відмінне від усіх інших. Це – Біблія, перші глави якої оповідають про створення людини. Це – коротке, конспективне оповідання, назване одним з дослідників (І.Шифманом) «Божественним протоколом». Її не можна трактувати буквально. Історично склалося чотири варіанти її трактовки: буквальний, алегоричний, символічний і аналогічний. Щодо конкретних методик творення в Біблії інформація відсутня – це джерело не є науковим трактатом, воно просто повідомляє про факт. Так Біблію й треба розуміти і не вимагати від неї більше, ніж те, що в ній є. Але все ж мусимо хоча б у кількох словах торкнутися питання про науковість відомостей, які знаходимо в Біблії.
Прийнявши до уваги, що перші її тексти з’явились понад 1000 рр. до н.е., можна було б припустити, що саме в них ми знайдемо найпримітивніші уявлення про світ, які мали б бути у пастухів, що населяли Палестину 3000 років тому. Зокрема, що «Земля пласка і плаває в океані», або що «Земля є центром світобудови, а всі світила кружляють навколо неї». Але, взявши в руки Біблію, легко переконатися, що такі думки – не звідти. Наведені уявлення поширювали впродовж століть саме вчені, серед яких були й давньогрецькі філософи. У Біблії ж читаємо: «Бог на нічому повісив Землю» (Іов. 26, 7), «Бог над земним кругом возсідає» (Ісайя. 41, 22), отже маємо уявлення про космічний простір та кулястість Землі.
Певною несподіванкою для вчених було виявлення у 1965 р. реліктового випромінювання, з чого випливало, що близько 15 млрд. рр. тому світ був заповнений квантами енергії високих частот. А в Біблії й читаємо: «І сказав Бог: нехай буде світло! І настало світло» (Кн..Бут. 1, 3). Сьогодні вчені вже говорять не тільки про «народження світу з нічого», вираховують (як, наприклад, англійський астроном Ловель) уже конкретні дані температур при цьому, а й про те, що такі ж положення знаходимо в Біблії, зокрема:, про те, що «все створив Бог з нічого». Довгий час атеїсти звинувачували авторів Книги Буття в неграмотності, оскільки в ній написано, що «вивела земля з себе рослини… і дерева» на Третій день, «два великі світила з’явилися на Четвертий день, усякі ж створіння живі – на П”ятий. Але після тривалого аналізу можливостей зародження життя та наслідків згубного впливу ультрафіолетового випромінювання Сонця (і взагалі руйнівної дії прямих сонячних променів), після появи гіпотези, за якою життя зародилось у водоймах на глибинах не менше 10 м, напевне, слід визнати, що в зафіксованій у Біблії послідовності подій є глибокий зміст.
У цілому ж, як образно сказав ще Й.Кеплер, завдання Біблії є не в тому, щоб розповісти, як побудоване Небо, а як туди потрапити! Тобто Біблія мала за мету не нагромадження точних знань з фізики чи астрономії, а розвиток людської особистості, причому передовсім не у сфері розумовій, а духовній. Розум тодішньої людини ще знаходився в «дитячому стані», не був окріплим, людині належало ще навчитися виробляти здатність до правильних наукових узагальнень.
Слід прислухатися й до т.зв. візіонарної теорії, яку відстоювали Іоанн Златоустий, Григорій Ніський та ін., за якою відомості про творення світу відкриті були Творцем людям у видінні. Отже, ні про які земні географічні вимірювання тут мова йти не може.
Таку ж схематичну картину найголовніших етапів в історії людства Біблія дає й тоді, коли згадує про ті чи інші історичні події. Бо основне тут – моральний зміст, моральна основа життя суспільства, духовне виховання людини. При тому в Біблії використано конкретні образи, які найкраще були доступні «дитячому» розумінню тодішніх людей. І найперше таке стосувалось образу самого Бога – Творця світу, наділеного людськими рисами. Адже лише до такого Бога можна було пробудити в серцях людей любов, тоді як абстрактний образ Божества навівав би на них страх і відчуження. Суб’єктивізм? Безсумнівно. Але то був звичайний суб’єктивізм людського інтелекту, що знаходився ще на початковому етапі свого становлення.
Сьогодні проблематика походження людини на ґрунті креаціонізму продовжує розроблятися в рамках християнської антропології, яка погоджується з матеріальним творенням тіла, але наполягає на духовному, божественному походженню душі. Положення компромісне, але хитре: якщо визнати факт божественного походження душі, то треба тоді визнавати й того, хто її створив, тобто Бога; наступним же етапом буде крок, який поставить науку перед фактом, який вона не зможе заперечити: про визначальний вплив на хід еволюції тіла тієї самої душі.
Про ренесанс креаціонізму свідчать численні факти: 1) наявність у світі величезного обсягу літератури (монографій, статей, науково-популярних робіт); 2) існування особливої галузі знання – Сreation Science та багаточисельність веб-сайтів у Інтернеті з тем креаціонізму (веб-сайти ми подаємо в списку літератури до курсу); 3) функціонування численних дослідницьких організацій, кафедр, семінарів, навчальних курсів у вузах. Так, у Каліфорнії (США) діє спеціальний Institute for Creation Research (ICR), який здійснює дослідження вельми широкої тематики, але все – в річищі креаціонізму.
Еволюціонізм. Другою за часом виникнення вважається концепція т.зв. «природного походження», яку розробляли філософи й учені. Вони висунули думку про два джерела походження людини – з живої й неживої природи. Згідно з думкою Тита Лукреція Кара (95 – 51 рр.), висловленою в поемі «Про природу речей», людство виникло на Землі природним шляхом, і перші люди з’явилися немовлятами із «земних утроб». Про природну появу людини говорили й до Тита Анаксимандр (VІ ст. до н.е.) та Емпедокл (485 – 425). Арістотель, Пліній і Гален звертали увагу на мавпу, вважали її заледве не копією людини. Арістотель (384 – 322) уперше піддав докладному розгляду людське тіло, вказав на місце, що його займає людина в системі тваринного світу, назвав такі кардинальні відмінності людини від тварин, як прямоходження, великий головний мозок, наявність мови, розуму, й піддав ці особливості аналізу. Продовжував порівнювати тіла людини й мавпи пізніше римський лікар та анатом Клавдій Гален (130 – 201).
У середні віки така традиція переривається, хоча в мусульманському світі, в межах східно-перипатетичної філософії виникає й набуває розвитку еволюційна течія, яка перехідною ланкою між твариною й людиною називала мавпу. Дискутувалася також ідея щодо можливості зворотного процесу – від людини до тварини. А в ХІV ст. арабський історик Ібн Халдун, який уважається першим соціологом і соціальним антропологом, висунув уже цілком еволюційну теорію виникнення та розвитку людини. В Європі ж тільки в 1699 р. англійський анатом Е.Тайзон опублікував повний опис побудови шимпанзе у книзі, яку назвав так: «Орангутан, або лісова людина: порівняльна анатомія мавпи, пігмея і людини». (Малайське слово «орангутан» у перекладі й означає «лісова людина»). У ХVІІІ ст. уже зароджується наукова приматологія. В 1766 р. з’являється твір Ж.-Л.Бюффона «Історія землі», в якому автор, якого сучасники називали «Плінієм ХVІІІ століття», уперше висловив крамольну на ті часи в Європі думку, що люди – нащадки мавп. І Сорбонна, найстарший науковий центр Європи, винесла рішення про публічне спалення його книги катом. Релігійна версія походження людини здавалася непорушною.
Однак до середини ХVІІІ ст. віра в те, що світ і все живе створене Богом, була значно підірвана науковими відкриттями. Численні факти, обсяг яких усе зростав, уже неможливо було пояснити, виходячи з традиційних релігійних уявлень. У числі перших виступили проти застарілих уявлень французькі учені, найвідомішим з яких був Ж.-Б.Ламарк (1744 – 1829). Щоправда з його однодумцем – Е.Геккелем, автором двох наукових понять – «філоґенеза» й «онтоґенеза», сталася велика неприємність, але про неї й досі дуже не люблять згадувати, і не випадково. Геккель у 1872 р. сформулював т.зв. «основний біогенетичний закон», який начебто свідчив про те, що онтоґенеза будь-якого організму є коротким повторенням (рекапітуляцією) філоґенези даного виду. Доказ цього він надав у роботі «Природна історія світотворення». Так він став «батьком» відомих по кожному підручнику «порівняльних рядів зародків», не будучи при тому сам ембріологом, й з появою яких самі ембріологи піддали його нищівній критиці (Рютимейєр, зокрема, був найавторитетнішим з них), доводячи, що Геккель їх сфальшував. Геккель при тому нічого не зміг опротестували, а тільки брудно лаявся. Професор анатомії з Лейпцига В.Гіс через 7 років повністю довів факт його підлогу (Дарвін, до речі, якраз і посилався на роботу Геккеля, зовсім не відчуваючи в ній фальсифікації, а відповідно, він теж нічого не тямив у генетиці). Врешті-решт у 1908 р. Геккель змушений був визнати факт підлогу (він підкориговував малюнки). Але саме в такому сфальсифікованому вигляді дожив цей «закон» до нас і продовжує продукуватись через підручники з біології у свідомість молодого покоління.
Еволюційна теорія Ламарка. Цей учений уперше поставив питання про МЕХАНІЗМ виникнення людини, що було вже питанням в полі справжньої науки. Така подія сталася на поч. ХІХ ст., коли вийшов (1808 р.) його твір «Філософія зоології». Ламарк першим розділив проблему на дві частини: походження фізичного тіла внаслідок еволюції (1) і поява богоподібного розуму (2). Тіло людини свідчить про її походження від тварин, а розум і душа – про походження божественне. Ламарк цілком допускав походження людини від якогось виду «чотирируких». Він твердив, що всі сучасні організми походять від давніх шляхом еволюції, у т.ч. й людина. І висунув ідею, що зміни в організмі відбуваються внаслідок вправ чи не вправ органу. Хід думки був таким: не стало лісів – мавпа стала вести наземне існування й перейшла на ходіння на двох ногах, через що вони стали укріплюватися й розвиватися (sic! Він же сам писав, що мавпа «чотириРУКА», то як же в ній могли почати розвиватися НОГИ? Дивна логіка) – через прямоходження змінилася побудова хребта, м’язів, стопи, кисті, щелеп, зубів, головного мозку; а в умовах суспільного життя з’явилася мова. Але концепція була дуже недосконалою, що Ламарк, вочевидь, розумів і сам, бо зауважив, що все було б саме так, як він написав, якби людину не створив Бог.
У тому ж ХVІІІ ст. знаменитий шведський природознавець Карл Лінней (1707 – 1778), творець сучасної класифікації рослин і тварин (таксономії), став першим ученим, який відніс людину й мавпу до однієї групи тварин – ПРИМАТІВ, хоча й записав людей у особливий рід (Homo) з одним видом «людини розумної» (Homo sapiens). Але той же Лінней належав до вчених, які вірили в божественний акт творення світу й незмінність усього живого. Саме тому він сказав, що існує стільки видів, скільки їх Бог створив з первоначал. Лінней твердив, що людина все ж таки була створена за образом і подобою Бога і їй був даний божественний розум; а свою таксономічну систему він створював тому, що вважав, що вона допоможе зрозуміти задум Творця. Тим не менш, його класифікація об’єднала людей і мавп в одну групу, що об’єктивно не могло не впливати на свідомість наступних поколінь учених. І Дж.Е.Дворнік у 1808 році уже прямо заявив, що люди пішли від людиноподібних мавп. У ХVІІІ – 1-й пол. ХІХ ст. археологи, палеонтологи, етнографи накопичили великий емпіричний матеріал, що ліг у підвалини вчення про антропоґенезу.
У таксономічній системі Ліннея людина виглядає так:
Світ тварин
Тип хребтових
Клас ссавців
Загін приматів
Надсімейство гоміноїдів
Сімейство гомініди
Рід гомо
Вид сапієнс.
Теорія Чарльза Дарвіна. У 1871 р. побачила світ книга Ч. Дарвіна (1809 – 1882) «Походження людини і статевий відбір». У ній Дарвін уперше висунув закінчене вчення про те, що принцип еволюції є зв’язуючою ланкою в багатоманітності форм життя, що, попри всю складність й багатство живого світу, він розвинувся шляхом поступової еволюції з первинних форм життя. Система Дарвіна, в якій були підведені підсумки довголітніх зусиль природознавців побудувати «драбину» розвитку в порядку чистої еволюції всіх видів тварин і рослин, працювала на головну мету – заперечити ідею про те, що деякі види тварин з’явилися під дією вищої сили (тобто так, як про те повідомляє Книга Буття). Всі види з’явилися на землі внаслідок природної еволюції – твердив Дарвін. Це своє твердження, яке здавалося від часу появи ще одної його роботи – «Про походження видів» остаточно встановленим, Дарвін будував на основі багаторічних спостережень, викладених ним ще в книзі «Подорож на кораблі Beaglе». Правда, ті конкретні випадки, в яких твердження Дарвіна було пов’язане з безсумнівними фактами, відносилися лише до небагатьох «відрізків» з незчисленних видів рослин і тварин, але це саме по собі (з методологічної точки зору) не послабило доказової сили аргументації Дарвіна: те, що перевірене на одних даних, може бути з достатнім правом розповсюджене на всю сукупність фактів такого ж порядку. Головні гіпотези Дарвіна були такими:
1) боротьба за існування;
2) природній відбір;
3) статевий відбір;
4) закріплення нових змін через спадковість.
Ці чотири припущення являли собою, на думку Дарвіна, достатнє пояснення еволюції життя.
Авжеж, ті нові зміни, які виникають у тварин чи рослин і потім передаються через спадковість наступним поколінням, пов’язані з випадковістю – Дарвін рішуче заперечував будь-яке «пристосування» організмів, будь-який творчий потяг їх до найбільш «зручного» життя, – на чому стояв Ламарк. Дарвінізм рішуче відсунув ламаркізм з біології (він, правда, пізніше відродиться у вигляді неоламаркізму. Наприклад, у роботах Бергсона).
Однак, слід сказати, що дарвінізм критикується з часів самої його появи, про що написані томи літератури. Узагальнено думку багатьох учених – критиків Дарвіна можна викласти так: якщо дарвінізм дає пояснення деяких фактів, то його не можна визнати як єдину й усеохоплюючу систему в питанні виникнення нових видів. Дарвін довів, що види розвиваються, але жодного факту переходу одного виду в інший не існує.
Наукових положень, які не вписуються в теорію Дарвіна багато, але слід визнати правильність думки російського філософа і богослова В.Зеньковського, що історично найбільшим ударом по дарвінізму стала думка Вейсмана й цілої плеяди вчених, які вивчали природу спадковості, що спадковість не може бути віднесена до знов набутих властивостей, які виникали так, як це описав Дарвін. І хоча питання щодо природи спадковості залишається загадкою й нині, все ж таки Вейсман був правий, що підтвердилося детальними дослідженнями Менделя. Горезвісні твердження радянського вченого Мічуріна, які були офіційно об’явлені незаперечним досягненням радянської науки, не зустріли ніякої підтримки справжніх науковців навіть в Радянській Росії, не те, що в західній науці. Зміст же гіпотези Мічуріна й полягав у твердженні, що випадкові чи штучно викликані зміни («новонабуті») закріплюються у спадковості. Це положення не підтвердилося НІЧИМ. Мічурінська гіпотеза була, безумовно, науковою фікцією, але необхідно враховувати, що вона була витримана повністю в дусі дарвінізму. Отож, якщо дарвінізм не витримав перевірки практикою навіть на рівні рослин, то про дарвінізм у питанні щодо виникнення людини можна взагалі вже не говорити.
Звернемо увагу й на таку думку сучасних учених: справжня наука працює над встановленням ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ, еволюціонізм же, від самих своїх початків і до Дарвіна, а від нього донині, побудований на ВИПАДКОВОСТЯХ (випадково змінився клімат, випадково примат зліз з дерева, випадково мавпа почала працювати /тобто – займатися абсолютно неприродною для неї справою/ і т.п.). Виведені ж Дарвіном начебто закономірності все більше, з розвитком науки, виявляють свою витокову спекулятивність. Проте, поставимо питання й так: а що нинішня наука в рішенні питання щодо походження людини може надати інше, крім дарвінізму? Ну, що? НІЧОГО. Їй нічого сказати, бо вона не може пояснити МЕХАНІЗМ виникнення. Отож у цій проблемі слід враховувати вже закономірності розвитку самої науки, а конкретно: допоки в ній не з’явилося принципово нове відкриття, яке б повністю й остаточно заперечило б наукове відкриття Дарвіна, стара парадигма, базована на дарвінізмі, працює й працювати буде, незважаючи на те, що вже цілий ряд учених твердить, що вчення Дарвіна загальмувало розвиток науки на 1000 років.
З відомих Дарвіну залишків людиноподібних мавп його увагу привертав дріопітек. Дарвін, як і Лінней, теж уважав, що зникнення лісів і перехід до наземного існування підштовхнуло його еволюцію. Прикметно, що серед якостей, що спряли б виживанню групи, він виділяв не стільки фізичну силу, скільки здатність надавати взаємодопомогу. Збільшення в групі питомої ваги носіїв моральних початків підвищує життєздатність племені – вважав Дарвін. Зауважуємо: але ж мораль є якістю вже ЛЮДСЬКОЮ. Коли ж і чому вона могла з’явитися, щоб передаватися по роду? У тварин моралі немає. І ось саме тут варто звернути увагу на психіку й зв’язаний з нею мозок, у т.ч. спинний (прямоходження!). Й одразу проявиться «глухий кут» науки, побудованої на дарвінізмі, адже, що є наслідком – зміни в структурах мозку внаслідок появи моральності (психіка), чи моральність є наслідком змін у структурах мозку? Перше не пояснює причин появи моральності, друге – причин появи змін у мозку.
Спроба ж Дарвіна створити «драбину» еволюції людського роду, що нагадує дерево, на якому всі гілки походять від загального кореня й тому складають універсальний причинно-наслідковий ланцюг, сьогодні визнана повністю невдалою. В сучасній науці еволюційне дерево людини – складне й заплутане: його гілки розгалужуються, створюють якісь паралелі, пересікаються, раптом обриваються, тягнучись у невідоме. Вчені уникають уже образу дерева, а говорять про так звану сітчату еволюцію, найбільш точним зображенням якої є фрактал – особлива нелінійна самоподібна структура. Але то все нічого не міняє, адже, якщо Дарвін був неправий, наука зобов’язана надати пояснення ІНШОГО МЕХАНІЗМУ появи людини. Немає? Які в такому разі можуть бути питання до Дарвіна?.. Як бачимо, дана проблема – з дуже непростих.
Контраргументи А.Уоллеса. Наприкінці ХІХ ст. знаменитий дослідник тропічної природи Альфред Уоллес (1823 – 1913) розвинув теорію відбору незалежно від Дарвіна й одночасно з ним, але піддав дарвінівську трактовку сумніву. Уоллес писав, що людина наділена набагато більшими потенціями, ніж їй потрібно взагалі як біологічній істоті. Отже, людині притаманні такі якості, які не могли виникнути внаслідок природного відбору й узагалі не були вирішальними в біологічному житті виду. «Почуття абстрактної справедливості чи любові до ближнього, – писав він, – ніколи не могли бути набуті таким чином (тобто шляхом відбору), адже ці почуття несумісні із законом виживання найсильнішого». Сказане – саме те, що ми вище говорили про мораль. Учений дійшов до висновку, що мозок людини не може розглядатися як результат природного відбору. Уоллес проголосив, що цей «розумовий інструмент» виник у результаті потреби його володаря й припустив, за його виразом, «втручання вищої розумної істоти» в процес його виникнення.
Два видатних англійця – А.Уоллес і Ч.Дарвін притримувалися різних поглядів на еволюцію людини, незалежно один від одного відкривши одну й ту ж теорію, й усе-одно залишалися приятелями, незважаючи на постійну критику одне одного. Як істинні джентльмени, вчені не сперечалися щодо «пріоритетів», полишаючи пальму першості один одному, про що із захопленням писав видатний письменник Данило Гранін (Гранин А. Зубр. – Л.: Сов. писатель, 1987).
На відміну від Ч.Дарвіна, А.Уоллес стверджував, що між людиною й твариною існує неодолима прірва, по крові вони – брати, а по психіці – АНТАГОНІСТИ. Йому вдалося довести, що моральні почуття, як і почуття прекрасного й містичного, зовсім не є пізніми продуктами цивілізації, як увжвлося до нього, а, навпаки, приналежні «дикунам» навіть на найнижчих ступенях розвитку культури. Уоллес першим рішуче відкинув уявлення про розумову відсталість т.зв. дикунів. І в тому він отримав повну підтримку сучасної антропології, яка зовсім не вважає відсталі племена перехідною ланкою між мавпою і людиною. Коли А.Уоллес запитав себе: для чого природа наділила первісну людину такими якостями, як, наприклад, математичні чи музичні здібності, то знайшов лише одну відповідь: «розумові й моральні здібності… повинні були мати інше походження, і для цього походження ми можемо знайти достатню причину в невидимому духовному світі». Тільки вища істота, вважав він, тобто Бог, міг задати людині потрібний напрям розвитку, оскільки й сама людина керує розвитком «багатьох тваринних і рослинних форм» (А.Уоллес. Дарвинизм. – М.,1883).
Трудова теорія Ф.Енгельса. Логічним продовженням учення Ч.Дарвіна стала трудова теорія антропоґенези Ф.Енгельса. Вона викладена була ним у 1873-76 рр. й найбільш повно відтворена у статті «Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину», яка була одною з глав його роботи «Діалектика природи». Основу концепції Енгельса складає розуміння праці як першої основної умови всього людського життя, й до того ж у такому ступені, що можна говорити, що «праця створила саму людину» (Маркс. К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. – Т.ХХ. – С.286). Звідси бере початок хрестоматійне для радянських часів формулювання про те, що «праця створила з мавпи людину», яке вважалось одним з основоположних тверджень історичного матеріалізму. Енгельс установив послідовність основних етапів того, що було назване «гомінізацією», з виділенням прямоходження як вирішального кроку на шляху перетворення мавпи в людину, дав визначення руки як органа й продукту праці, розглянув виникнення звукової мови, людського мислення як наслідка суспільного розвитку, підкреслив якісну своєрідність антропоґенези як процесу активного пристосування людини до навколишнього середовища, екологічну перевагу людини розумної над іншими видами.
Багато вчених не поділяє як теорію Дарвіна, так і теорію Енгельса. Чинник праці взагалі на сьогодні перетерпів значне переосмислення, а відповідно, інакше оцінюється й еволюція мозку. В сучасній науці пропонується кілька моделей поступового зростання маси мозку з постійною швидкістю, аутокаталітичного прискорення темпів по мірі зростання мозку й, нарешті, «епізодичного збільшення», коли швидкі зміни змінюються періодами затримок у зростанні. Для процесу еволюції гомінід у цілому також розробляються моделі поступового філетичного розвитку («градуалізм») і «переривистої рівноваги», зі зміною довгих періодів відносної стабільності видів (стазіси) періодами дуже швидких змін, що призводять до формування нових видів.
Слід сказати, що в правильності теорії Дарвіна почали сумніватися навіть її палкі прихильники вже через півстоліття після її виникнення. Найкрупніший американський палеонтолог Генрі Осборн (1857 – 1935) був яскравим представником примирення науки з релігією. Згідно з його гіпотезою, аристоґенеза, тобто творення органічного світу, здійснюється шляхом цілеспрямованої еволюції. За Осборном, предки людей не були зв’язані з предками людиноподібних мавп (тобто людина вийшла не з кола мавп), люди розвинулися першопочатково в Центральній Азії й їхні предки вели наземний спосіб життя. Еволюція здійснюється не стільки під впливом зовнішнього середовища, скільки завдяки закладеній в організмах здатності до прогресивного розвитку. На наш погляд, Осборн показав вихід з глухого кута дарвінізму, що завів науку до «мавп’ятника». Продовжуючи його думку, можна сказати так: мавпа не могла бути предком людини саме тому, що вона – чотирирука, ПРЕДОК ЖЕ БУВ ДВОНОГИМ. «Missing link» досі ще не знайдена тому, що вчені шукають її в Африці – Осборн же говорив про АЗІЮ. Але то зовсім не обов’язково був якийсь примітивний вид живих істот.
Синтетична теорія еволюції (СТЕ). Підвалиною сучасної еволюційної біології є синтетична теорія еволюції, або неодарвінізм (С.С.Четверіков, Ф.Г.Добржанський, Д.С.Хакслі, Е.Майєр, С.Райт, Н.П.Дубінін, О.Н.Северцов, І.І.Шмальгаузен, Д.К.Бєляєв, О.П.Татаринов, В.А.Ратнер та ін.), яка сформувалася у ХХ ст. Ця концепція є спробою об’єднати класичний дарвінізм з досягненнями генетики. Безпосередньою передумовою синтези генетики й теорії еволюції стала хромосомна теорія спадковості Т.Моргана, біометричні й математичні підходи до аналізу еволюції, закон Харді-Вейберга для ідеальної популяції (згідно з ним така популяція прагне зберегти рівновагу концентрації генів за умови відсутності чинників, що змінюють її), результати емпіричного дослідження змінності в природних популяціях тощо. Математичні моделі СТЕ були розроблені на початку 30-х рр. Р.Фішером, Дж.Холдейном і С.Райтом. Вони включають деякі методи теоретичної популяційної генетики (розробники: Свірежев Ю.М., Пасеков В.П., Моран П. та ін.). СТЕ заснована на визнанні популяції одиницею, що еволюціонує, випадкових змін ДНК і природного відбору, провідної ролі середовища у виникненні видів, необхідності різноманітності у збереженні стабільності біологічних систем. Згідно з СТЕ елементарною клітинкою еволюції є не організм і не вид, а популяція – як сукупність осіб одного виду, що довгий час займають певний простір, і яка відтворює себе протягом великого числа поколінь. У загальному виді СТЕ стверджує, що прогресивний розвиток життя на Землі пояснюється генетичним послідовним успадкуванням фенотипічних ознак (тобто таких, що сформувалися в процесі індивідуального розвитку організму), їх випадковою змінністю й природнім відбором. Випадкові мутаційні зміни фільтруються природнім відбором і поступово з хаосу невизначеної змінності викристалізовуються досконалі форми, ідеально пристосовані до умов мешкання. СТЕ допускає, що генотипи з більш високою пристосованістю залишають пропорційно більшу кількість потомків, тому їхні гени в наступному поколінні будуть представлені з більшою частотою. СТЕ припускає, що еволюція обумовлена порушенням апарату спадковості під впливом середовища (мутаціями) й відбором корисних за даних умов проживання в поєднанні з ізоляцією ознак, що виникають випадково. Еволюція являє собою безперервний процес накопичення в популяції випадкових мутацій, ознак, що ведуть за умов ізоляції (екологічної, репродуктивної) до дивергенції й формування нового виду.
Так що, як бачимо, все, як і в Дарвіна, базується знов-таки на випадковостях, то ж не випадково дуже скоро виявилося, що теоретична картина СТЕ вельми розходиться з даними палеонтологічного літопису. З матеріалів розкопок витікає, що нові форми організмів з’являлися скоріш стрибками, ніж унаслідок послідовного «шліфування», як того вимагає класична теоретична схема СТЕ (див.: http//www.kv.by\\index 2001354401.htm). Новий поштовх СТЕ отримала в роботах І.Пригожина, присвячених біфуркаційному розвитку. Головною думкою тут є та, що за умов, віддалених від рівноваги, відриті системи можуть стрибками переходити в якісно новий стан, змінюючи траєкторію свого становлення. Біфуркація визначає наявність у системі, поряд з детерміністичними, стохастичних закономірностей, адже наслідком її є множинність можливих майбутніх станів. Створення СТЕ на основі популяційної генетики стало початком подолання протиставлення історичного й структурно-інваріантного «зрізів» у дослідженнях живого. Все це гарно пояснює розвиток видів, але водночас жодною мірою не доводить можливості їхнього переходу один в інший.
Теорія двох стрибків. Конкретне втілення ідея антропосоціоґенези знайшла у створеній радянськими антропологами й частково археологами «теорії двох стрибків», згідно з якою в еволюції людини існують два переломних моменти:
1) перехід від стадії тварин-попередників людини до стадії людей, що формуються, якими є архантропи (пітекантропи, синантропи й інші схожі форми) й палеоантропи (неандертальці);
2) зміна палеоантропів людьми сучасного фізичного типу (неоантропами), які вже були готовими людьми, що сталася приблизно 40 – 35 тис. рр. тому.
Перший перелом означав появу соціальних закономірностей, другий – встановлення їх повного й безроздільного панування. Пралюди (люди, що формувалися), як їх зве еволюційна антропологія, жили в суспільстві, що знаходилося на стадії становлення, і яке вчені називають первісним «людським стадом» (термін активно критикується, про що ми докладніше скажемо в наступних лекціях). Ґенеза суспільства була процесом становлення першої форми його існування – первіснообщинної формації. Але наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. зазнала серйозної критики й увійшла в стан кризи формаційна модель історичного процесу, а тому й ця теорія, принаймні на рівні пояснення соціоґенези, піддана сумніву.
І що ж на сьогодні залишається від дарвінізму, навіть за умови, що нового природознавчого відкриття, яке б остаточно заперечило дарвінізм, так-таки досі й немає? Насамперед слід зазначити, що сам Дарвін ніде не заявляв, як це йому було згодом приписане, нібито «живе породилось з неживого саме». Навпаки, він допускав створення Богом «першої клітини» і говорив так: «Є щось привабливе в тому, щоб думати, що весь світ живого з’явився з одної клітини». Теорія еволюції сприяла певній роботі щодо систематизації і класифікації у світі живого, навіть пов’язала всі види певними «родинними зв’язками». Як кажуть, вона підвісила все живе на гілках єдиного великого генетичного дерева, яке було стовпом усієї досьогочасної біологічної науки. Але й з ним, як ми зазначали вище, уже проявились серйозні проблеми. Від дарвінізму залишається висновок про реальність у природі процесів мікроеволюції – невеликих змін у межах виду (зміна кольору шерсті чи шкіри, форми дзьоба і т.ін, завдяки чому в межах одного й того ж виду співіснує багато груп – порід чи сортів). Ось їх Дарвін і узагальнив, але безпідставно довівши до висновку про можливість макроеволюції – утворення нових видів унаслідок поступового нагромадження дрібних змін. Природа ж таких речей не допускає. Коли б таке було можливим, то вже було б виявлено багато перехідних форм, або «чорновиків еволюції». Але ж їх якраз і немає…
Отож, правильним буде висновок, що доказів у прихильників теорії еволюції, як не було, так і немає, а тому їхній вибір є чисто емоційним. Дарвінізм нині перетворено у своєрідну релігію, в ідеальний фундамент для атеїзму. Під виглядом науки дарвінізм робить ніщо інше, як пропонує віру в диво. Тільки без Бога.
Космізм. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. набула поширення концепція позаземного походження людини, яка отримує нині вже наукові докази. Мільйони людей відстежують усі випадки появи НЛО, а вчені намагаються створити з того струнку концепцію космічного відвідування Землі інопланетянами. Травматологи давно встановили, що люди – єдині з усіх живих істот, що живуть на Землі, ламають кінцівки на рівному місці. Ніхто не бачив, щоб кішка чи собака, послизнувшись на кризі, зламали б собі лапи. А ми іноді, спіткнувшись, так ламаємо собі кістки, як наче потрапили в автокатастрофу! Такі речі можуть означати те, що людина навіть за 40 тис. років не звикла до нормальної земної сили тяжіння, – так уважають деякі вчені (зокрема, керівник російської асоціації «Космопошук» В.Чернобров) Спеціалісти з Інституту медико-біологічних проблем РАМН ставили експерименти з вивчення біоритмів рослин і тварин в умовах повної ізоляції. У всіх організмів, окрім людей, зберігалася повна синхронізація з 24-годинним добовим ритмом рідної планети.
У теорії зовнішнього (інопланетного) втручання існують три різновиди. Згідно з першим, у незапам’ятні часи на Землю висадилися інопланетні гуманоїди, які чомусь утратили зв’язок зі своїм світом і здичавіли, після чого історія земної цивілізації почалася якби з нуля. Друга версія зводиться до того, що високорозвинена цивілізація інопланетян (не обов’язково гуманоїдів) виростила в пробірці чи вивела шляхом селекції популяцію розумних істот, найбільш догідних до земних умов, і люди є прямими потомками цих істот. Третя версія твердить, що гуманоїди дали початок роду людському, схрестившись із земними приматами. Головний козир усіх цих версій – кістки людини розумної й металеві вироби в шарах земної кори, вік яких – сотні мільйонів років (вже є знахідки й у 2 млрд. 800 млн. рр.), з чого витікає, що людина розумна – ніякий не потомок австралопітеків та пітекантропів, що можливе тільки за умов принесення розумного життя ззовні Землі.
Прихильники космізму здійснили вже дослідження не тільки міфологічних сюжетів, а й історичних джерел, і одна з теорій (автор –Друнвало Мельхиседек) виглядає так. Базуючись на шумерських хроніках, дослідники виявили відомості про те, що періодично через Сонячну систему проходить блукаюча планета (поштовх дослідженням дало те, що американські вчені виявили за Сатурном дивну планету, якої, схоже, не було раніше, і на якій, ймовірніше за все, є атмосфера. Планета схожа на таку, що блукає, тобто не знаходиться весь час на цій своїй орбіті). Вавілоняни звали її Мардук, шумери – Нібіру. Колись між Марсом і Юпітером знаходилася велика планета Тіамат, але Мардук кожні 3600 років теж там проходив, тільки йдучи навпаки до руху обертання всіх планет Сонячної системи (прикметно, що знаменитий «Чорний принц» – штучний супутник Землі невідомого походження – обертається також навпаки до напрямку обертання планети, а тому ніяким чином із Землі запущений бути не міг. Він ні на що не реагує, а підійти до нього задля обстежень, саме через його навпакове обертання, космічним кораблям ніякої можливості немає). Й ось 2 млрд. років тому один з супутників Нібіру зіткнувся з Тіамат, та так, що розколов її. Частина її, разом з Місяцем, опустилася на орбіту між Венерою й Марсом і стала Землею, а друга частина розпорошилася й стала «поясом астероїдів».
Нібіру була заселеною істотами, що були велетнями й називалися нефілімами, термін життя яких був дуже довгим (360 тис. років.). Десь 450 – 430 тис. рр. тому в них виникли проблеми з атмосферою планети, схожі на ті, що ми маємо з озоновим шаром нашої атмосфери. Й нефіліми вирішили запустити у свій подібний озоновому шар атмосфери велику кількість розпорошеного золота. Вони обстежили всі планети Сонячної системи й, виявивши золото на Землі, висадилися тут (їхня ракетна техніка була схожа на нашу, а отже, була доволі примітивною; тому їм приходилося чекати 3600 рр., доки планети зблизяться). Нефіліми поселилися в регіоні сучасного Іраку (Месопотамія), але золото добували в басейні р. Замбезі в Південно-Східній Африці. Десь 300 – 200 тис. рр. тому робітники піднялися на повстання й відмовилися працювати. І тоді вирішено було вивести шляхом генної інженерії нову форму розумного життя на планеті – щоб експлуатувати її в якості рабів на рудниках. Коли все золото, що було необхідне нефілімам, було б видобуте, вони збиралися знищити виведених людей і зникнути. Не дуже приємна для людей гіпотеза, але, слід сказати, що рудники, яким 100 тис. років, знайдені саме там, де вказують шумерські хроніки, кістки ж Сапієнсів у них є. Вчені ставлять питання: навіщо в ті часи було золото? Це м’який метал, для праці він не годиться, його не часто можна зустріти навіть серед найдавніших археологічних знахідок. А ті рудники мали промисловий рівень! Навіщо це було потрібне й куди те золото поділося?
Виведених людей нефіліми тримали начебто на острові під назвою Гондвана, що знаходився західніше Африки. Всі африканські племена говорять, що люди прийшли із заходу, з острову побіля західного узбережжя Африки і вказують назву – Гондвана. Тільки зулуси твердять, що прийшли з Космосу.
З цієї версії вже виділилася т.зв. «теорія африканської Єви». Вчені узяли певний комплект з ДНК, провели обстеження (кого при тому обстежували, неясно) й заявили, що перший представник людства жив між 150 і 250 тис. рр. тому, і це була жінка, й саме – з долини р. Замбезі. Теорія не визнається, бо існують інші погляди на ДНК, але вона є.
У Біблії також є цікава інформація про існування якихось «синів Божих» (не ототожнено), які «приходили до людських дочок» (якщо взяти до уваги версію про створення рабського людського матеріалу, то, можливо, що вивести вивели, але вижили тільки жіночі особи) й від того народжувалися «велетні». А останні й називалися давньоєврейською мовою «нефілім». Вони жили на землі, бо саме вони були однією з причин Потопу. Отже, Біблія заперечує версію шумерських хронік щодо істот під назвою «нефілім». Якщо визнавати версію їх прибуття з Нібіру, слід тоді визнавати й біблійну версію першості земної цивілізації, від якої могли походити ті істоти й частково переселятися на Нібіру (не забуваймо, що батьками їх були якісь «Божі сини»), а відповідно, треба залучати до ланцюга людської історії ті археологічні знахідки, яким більше 2 млрд. років. Тільки так можна вибудувати більш-менш логічну концепцію. Але, слід сказати, й вона нічого не прояснить у проблемі ПОХОДЖЕННЯ людини, адже, щоб звідкісь прилітати, треба спочатку виникнути; а, щоб переселитися із Землі, а потім прилетіти на «історичну батьківщину» й когось тут виводити, треба спочатку народитися від земної істоти. Звідки ж така істота взялася? І звідки взялися ті «Божі сини»? Питання «зависли» й відповіді на них так-таки й немає.
Космісти також змушені рахуватися й ще з одною загадкою: американські біологи встановили, що, якщо праматір у людства, можливо, й дійсно, була одна (хоча знов підкреслюємо: кого при тому вчені обстежують, невідомо), то по чоловічий лінії йдуть двоє батьків: простежується ґенокод земної чоловічої істоти й змієлюдини. Такого в природі НЕ МОЖЕ БУТИ (яйцеклітину запліднює ОДИН сперматозоїд, який би чоловічний гарем при тому не «обслуговував» жінку). Отже:
1) або сучасне людство походить від одної нормальної матері й двох нормальних, але різних біологічно істот (припустимо, один /змієлюдина/ й був тим «Божим сином», можливо – інопланетянином), але расове змішання призвело до аномалії в чоловічому ґенокоді (що є дуже тривожним – не випадково біологи б’ють на сполох, попереджуючи про можливе протягом кількох сот років зникнення на планеті людей чоловічої статі: аномалії жорстко прибираються природою. І що то буде без чоловіків?..);
2) або ж тільки шляхом якоїсь дуже складної генно-інженерної мутації (недоступної ще сучасній науці) й можливим було виведення такого якісно відмінного від усіх інших видів розумних істот планети виду, яким є неоантроп (Homo sapiens sapiens).
Проте аномалія в ґенокоді, якою б вона не була, є аномалією, й зважаючи на появу в людстві серйозних, невідомих раніше вірусних захворювань (СПІД та ін.), можна припустити, що це пов’язане саме з нею (людський організм поступово стає дедалі вразливішим до вірусів, на які раніше не реагував). Перший варіант пояснення такої загадкової обставини. Те зміщення в ґенокоді – захворювання. Значить, його треба лікувати. Як? Та ще й, виходить, що лікувати потрібно ВСІХ. Проблема. Другий варіант пояснення. Оскільки вчені твердять, що людська свідомість є результатом зміщення хвиль простору й часу, то саме розумне життя слід уважати в природі певною аномалією. Значить, і «вивести» його можна було тільки за допомогою генетичної аномалії. А раз так, то в природі мається певний час, доки така істота буде жити й розвиватися нормально, але потім сама природа починає вичищати біосферу від аномалії. Можливо, розвинені розумово й технологічно цивілізації, встановивши, що їхній час життя вичерпаний, саме так (шляхом виведення на нових планетах нових подібних собі «аномалій») подовжують існування розумного життя у Всесвіті. Така гіпотеза – також не дуже приємна для земного людства, бо виходить, що його час уже вичерпано, а воно не освоїло інші планети, щоб завести там від себе інше розумне життя. Що робити? Багато вчених б’ються над цією проблемою.
Висловимо нашу думку, й саме в стилі космізму. Зважимо на феномен НЛО й поставимо питання: що все оце тут робить? Прибули представники «інших аномалій», час яких вичерпався? Може бути, але чому їх так багато й усі лізуть на ЗАСЕЛЕНУ ПЛАНЕТУ, схоже, навіть б’ються між собою за неї, порушуючи всі закони логіки в даному питанні? Земна біосфера й так «забруднена» власною, доморощеною двоногою «аномалією», що вже почала вироджуватися, а тут ще купа «аномалій» прибула заледве не з усіх кінців Всесвіту. Жах, та й годі! Та чи на Землі світ клином зійшовся чи що? Чи вона є кладовищем усіх вселенських «аномалій», адже праві вчені, говорячи, що всі види людиноподібних гомінід ніяк себе не проявляли, доки нормально розвивалися, й тільки тоді їхні залишки починають з’являтися в землі, коли вони починають вироджуватися? Як наче ті «аномалії» хтось усі скопом збирав, принаймні по терену нашої Галактики, й викидав саме сюди, щоб пережирали одне одного (бо всі види розумних істот до неоантропа – гомініди людожерські), вироджувалися й зникали. Проблеми здаються непіддатними поясненню.
А тепер звернемося до тієї ж космічної теорії, побудованої на шумерських хроніках, і подивимося, що в ній ще є. Вчені твердять, що нефіліми вивели розумну істоту шляхом схрещення свого генетичного матеріалу (можливо, яйцеклітин їхніх жінок) з сіменем приматів (що взагалі-то є брутальним порушенням чистоти генетики видів). І тут же з планети Океанія системи Сиріусу Б прибули інші розумні істоти (поява яких, вочевидь, не була для нефілімів приємним сюрпризом). Стверджується, що ці люди не були з нашого виміру, а з 4-го, й були набагато більш розвиненою формою життя, ніж нефіліми. Й далі викладається дуже складний процес якби «перезачаття» людини, в якому й планета була задіяна, і мешканці вод – кити й дельфіни давали колективну згоду на таке дійство, бо інакше природа знищить такий розум (ось де вже можна виявити порушення до цього нефілімами певних системних законів біосфери планети), і чоловіків треба було багато в такому дійстві, й мова ведеться про інший хід часу, а, отже, задіяні були й інші виміри реальності, які нині людьми ще не виявлені необхідним чином. Логічним буле припущення, що сіріанці «придавили» нефілімів і забрали в них плоди їхнього експерименту, бо схрещувати розумну істоту з тваринами не можна було в жодному разі! Оскільки ж нова розумна істота все ж таки вже з’явилася й діватися від того вже було нікуди, то сіріанці провели комплексний процес очищення генофонду майбутнього людства від генетичного бруду приматів, що його занесли в ґенокод землян нефіліми своїми експериментами. Оскільки ж у справі фігурують прозорі натяки на «інші виміри», то слід робити висновок, що справа полягала, перш за все, у формуванні людських повноцінних тонких тіл, які пов’язані з мозком.
З усього викладеного виокремлюємо положення про колективну згоду мешканців вод на створення тієї «аномалії», яка зараз ходить на двох ногах по Землі й витворяє на ній все, що їй заманеться. Весь символізм міфології й релігії має серед своїх образів образи водяні. У Христа, зокрема, один з головних символів – риба. Правда, дехто з дослідників уважає, що треба вести мову про дельфіна. Тема – окрема, але згадаємо про змію й підкреслимо, що вона – тварина земноВОДНА. Оскільки ґенокод змієлюдини в людстві встановлений науково, то, припустивши, що сіріанці й були змієлюдьми – водяною формою розумного життя, тому й не могли виходити з свого виміру на земний, – можна говорити про певну наукову основу тієї версії космізму, що нами тут розглядається (хоча все одно довести її вельми проблематично). Й тоді потрібно визнавати ще один факт, а саме, що кити й дельфіни СОБОРНО, колективним розумом подали сигнал небезпеки спорідненій з ними формі життя, яка тут же з’явилася виправляти страшну помилку більш примітивних, але амбітних і абсолютно безжалісних нефілімів. Сполучимо з тим, що сьогодні людство почало клонувати розумних істот, а значить, експерименти щодо цього велися вже не одне десятиліття. Перший масовий напад НЛО припадає на початок 70-х років ХХ ст. і фіксується саме на терені США. Зафіксовані випадки їх появи й на терені тодішнього СРСР, де теж велися генетичні дослідження, але відкритих нападів не було. Можна припустити, що сигнал тривоги вже в наш час ішов від того ж джерела (мешканців вод).
Додамо до того ще й те, що й певний природний термін на існування «аномалії» в природі Землі у вигляді людини міг уже й вичерпатися. А людина не тільки не усвідомлює цього, а ще й розпочала експерименти в галузі генної інженерії на собі самій, залучаючи до того, до речі, знов-таки генетичний матеріал приматів, тобто – вперто повторює помилку нефілімів. До того ж, слід зважати ще й на те, що клонуються не нормальні організми, а ті, в яких уже на психічному рівні не тільки з’явились, а вже й ЗАКРІПИЛИСЬ ознаки виродження (педерасти й лесбіянки). Підстав для тривоги більш, ніж достатньо. Й навіть заборона клонування (що вже введено в законодавство деяких країн, і що зовсім не обов’язково припинить його зовсім, бо таємні лабораторії й підпільні фірми все-одно будуть, оскільки справа пов’язана з величезними капіталами) тільки частково зніме проблему, адже генетичні порушення в самому людстві все-одно залишаться.
А тепер спробуємо все сполучити. Як боротися з тим, що генетика людства почала давати «збій»? На нашу думку – тільки тим же засобом, яким вона взагалі з’явилася. Людство до того поки що ще не додумалося (бо вчені ще не визнають належним чином феномен НЛО), але це, схоже, добре розуміють ті, хто сидять у тих НЛО й уже воюють за «сфери впливу» з тими, хто продовжує прибувати до Землі, зовсім не звертаючи уваги на те, визнає їх наша наука, чи ні. Справа в тому, що як явище з’явилося, так його й виправляти треба. Додамо до того інформацію з тієї версії космізму, що нами розглядається, а саме, що в сіріанців процес зачаття й народження дитини був дуже складним – для того треба було кілька десятків жінок і кілька десятків чоловіків, а також великий часовий термін, так що, схоже, все-одно дитина виводилася штучно.
А тепер сполучимо з тим, як просто запліднює й виношує дитину земна жінка. А ще сполучимо з якимсь прихованим у Біблії ажіотажем з боку «Божих синів», коли вони побачили «людських дочок, що вродливі вони», який закінчився просто зривом у біосфері планети й Потопом. Припустимо, що справа була не тільки у вродливості земних жінок, а найперше – в їхній здатності до того, щоб швидко й безпроблемно запліднюватися, виношувати й народжувати дітей. Вочевидь, маємо перед собою величезну ЦІННІСТЬ, якою володіють далеко не всі форми розумного життя Всесвіту. Жартівливо припустимо, що в особах, які сидять у НЛО (практично всі – чоловічої статі, до речі), маємо тих, хто вже готовий скласти величезну конкуренцію земним чоловікам, які, до того ж, можуть ще й дуже скоро зникнути. Просто так вселенські ажіотажі не зчиняються. А якщо в них задіяні переважно чоловіки, якими б вони не були, то, зважаючи на досвід предків, закарбований у приказках, «шукайте жінку». «Аномалію» природи, до якої відноситься кожен з нас, можна врятувати від неминучої розплати з боку природи, можливо, тільки появою ще більш досконалої «аномалії», але дещо іншої, щоб природа заспокоїлася, переключилася й почала знов певний час спостерігати за розвитком і поведінкою новоз’явленої «аномалії». Але в такій справі вже потрібна задіяність інопланетного коханця (скажемо так), бо дві сучасні земні «аномалії» тут уже одне одному не допоможуть: генетичний цикл людини виду Homo sapiens sapiens явно вже замкнено. В кожному ж жарті, як відомо, є тільки доля жарту, й щоб переконатися в тому, сполучимо сказане ще й з тим, про що говориться далі в шумерських хроніках, трактуючи інформацію з сучасних позицій.
Отже, сіріанці дві тисячі років своїми генами виводили з крові земної людини той бруд, що його занесли нефіліми, експериментуючи з приматами в справі виведення рабів. А природа й покарала істоту, виведену нефілімами, – усі виведені ними люди були стерильні як мули. А їх, власне, й виводили, щоб використовувати як мулів. Далі в хроніках якраз і йде історія про Єву, яку брат Енліля (нефіліма) Енкі («змій») намовив з’їсти плід з дерева (що забороняв робити Енліль), і вона набула здатності народжувати дітей. Дуже цікаво. Нефіліми могли бути проти втручання сіріанців, бо їм не потрібна була нормальна людська істота, їм потрібен був розумний мул. А далі щось сталося, знов пов’язане з іншими вимірами. Той Енкі фігурує як «брат» Енліля, але, по великому рахунку, всі розумні істоти Всесвіту є «братами». По розуму, природно. Енкі – явно змієлюдина і є. Щось там робилося, та ще й так, щоб нефіліми не могли виявити («не бачили» – так говориться. Значить, точно мало місце щось зв’язане з явищем герметизму, практично не вивченим сучасною наукою, а тому, якщо зараз хтось когось знову буде намовляти ще щось «з’їсти», то ніякий наш учений «не побачить», бо людство в технологічному розвитку сьогодні стоїть приблизно на такому ж рівні, на якому в час Енкі й Єви стояли нефіліми). Не торкаючись зараз того, якими методами вдалося запустити біологічну програму репродуктивного органу земної жінки, бо все не вийде за межі звичайних припущень у силу нерозвиненості ще на сьогодні валеології, поставимо таке питання: а, власне, що поганого зробив «змій» Енкі? Й сполучимо з тим, що нефіліми за базу мали терен Месопотамії (звідки походять самі шумери з їхніми хроніками) і явно дуже були незадоволені дією Енкі. Негатив щодо Енкі пішов у шумерські хроніки, а звідти – в Біблію. Переосмислення найважливіших біблійних міфологічних сюжетів уже можна визначити як чи не найактуальніший для людства напрям наукових досліджень, прямо пов’язаний з проблемою його подальшого існування на Землі.
Далі аналізована нами версія космізму твердить, що після часів «Адама і Єви» людство розвивалося по двох лініях: одна могла продовжувати рід і була вільною в розвитку, інша не могла мати дітей і це були раби. Згідно з даними сучасних археологічних знахідок, ця друга гілка продовжувала видобувати золото ще 20 тис. років тому й загинула повністю під час глобального катаклізму приблизно 12 500 років тому (який і ототожнюється деякими вченими, що досліджують Біблію, з Потопом). Після катаклізму відбулись якісь зміни в свідомості людей і подальший хід їхньої історії призвів нас до того, що ми маємо на сьогодні. З катаклізмом пов’язане зміщення осі Землі, а зміна кута нахилу осі Землі й ступінь зміщення полюсів відбуваються доволі регулярно й прямо зв’язані зі змінами у свідомості на планеті. Зміни можуть бути як в бік негативу (що є сьогодні. Робимо застереження, що вже, напевне, треба говорити «було досі», бо на початку 2005 р. земна ось змістилася внаслідок катастрофи в Тихому океані), так і позитиву. Можливо, що таке явище відбувається поперемінно.
Розвиток космічної теорії походження людини триває. Найслабшою її ланкою є відсутність емпіричних даних, тобто, перш за все, – явленого в тілі на землі інопланетного коханця якоїсь із земних жінок та плоду їхньої сполуки. Але слід мати на увазі, що вчені-космісти – загалом переважно чоловіки, а тому таких емпіричних даних у них бути й не може, бо вони жодного інтересу в даному сенсі для інопланетян (переважно чоловіків) не являють. Жінки-американки ж твердять, що мали сексуальні контакти з вихідцями з НЛО, й від того навіть були вагітності, але, що прикметно, – ДІТЕЙ НЕМАЄ, бо плід у випадку таких вагітностей якимось чином вилучався у введеної в несвідомий стан жінки.
Припущень щодо того може бути багато, на нашу ж думку, все це потребує найпильнішої уваги всього людства, бо земних жінок можуть просто використовувати істоти типу нефілімів для виведення рас рабів і використання їх поза Землею. Технології можуть бути дуже високорозвиненими й у вельми жорстокої й егоїстичної істоти. Людей же типу сіріанців, які б могли допомогти нам в цій проблемі, на сьогодні вже просто може не бути. Але навіть, якщо такі істоти і є, то втручатися їм у процес підстав немає, адже гомінідами використовується для отримання потомства не якийсь примат, а нормальна людська істота, причому – виду, який знаходиться під загрозою зникнення. Так рабовласники потомків земних людей можуть подавати себе навіть «рятувальниками людства». І якщо теорія космізму вірна, то ми недалекі від істини.
Інші теорії. Теорія Болька. Відомий антрополог Больк зробив у свій час прикметне, але майже забуте до останнього часу спостереження. Він виявив велику схожість між зовнішністю людини й ембріоном мавпи, у зв’язку з чим засумнівався в тому, що людина походить від мавпи і чи не було все навпаки. Теорія Болька може пояснити такі явища, як слабкість скелета людини, відсутність густого волосся на тілі тощо. Класична антропологія нездатна пояснити несподіване зникнення в людини того, що вже явно допомагало б їй вижити в льодовиковий період, у жорстокій міжвидовій боротьбі. Секрет, на думку Болька, полягає в неотенії – затримці розвитку чи повній відсутності проявів дорослих ознак в ембріональному стані. Завдяки неотенії еволюція має можливість повернутися одразу в інше річище, не зачіпаючи дорослі, доволі консервативні ознаки. Більш розтягнене формування всіх органів людини, в порівнянні з мавпою, допомагає їм змінюватися – в залежності від зовнішніх умов – ще на ембріональному рівні, не чекаючи дорослішання. Отже, еволюція завдяки такому явищу різко зростає. Саме «дитячість» людського мозку, розтягнута на багато років, й забезпечила йому найвищі здібності до навчання (майже під час усього життя), запам’ятовування, формування мислення. Адаптивні можливості мозку людини багатократно зросли. А збільшення маси мозку людини стало лише наслідком його більш розтягнутого в часі розвитку. Доказом цього (а одночасно й причиною) є те, що ми не використовуємо всіх можливостей свого мозку. Більше 90% мозку (на сьогодні вже 97%) якби дрімає (за висловом сучасних вчених, – «знаходиться в режимі чекання», як комп’ютер). Нам і зараз, як твердить наука, не потрібен такий великий мозок, а лише особливості його фізіології. До речі, якби Ламарк був правий, і зміни в організмі, дійсно, визначалися би вправами чи не-вправами органу, такий орган давно вже був би приречений на зникнення. Але ж цього не відбувається – значить, теорія Ламарка хибна в принципі. Однак і висновок учених щодо того, що «нам не потрібен такий великий мозок», теж дивний. Що значить, «не потрібен»? Звідки ми знаємо, чому сучасне людство почало вироджуватися? (До речі, до неприродних явищ типу педерастії, яка охопила вже добру половину чоловіків планети, ліпше ставитися спокійно й по-філософські, бо все-одно вже її зупинити не можна: почався жорсткий процес відбраковки природою виродженців. І природа в цих речах невмолима. Зважаючи ж на величезну розповсюдженість таких явищ на планеті, виродження, схоже, набуло вже ознак незворотності). А якщо якраз тому, що ми не використовуємо свій мозок на повну міць? І, скоріш за все, так воно і є.
Теорія Болька дає таке пояснення еволюційної кривої людства: зміни ознак були наслідком неотенічної еволюції на користь збільшення адаптації мозку, що було більш догідним для природного відбору. Так, за цією теорією, виникли кроманьйонці – люди сучасного виду. Інша гілка Homo зберегла свої «звіроподібні» ознаки – неандертальці, які потерпіли поразку в конкуренції з кроманьйонцем і вимерли. Це – приклад неправильно обраного ними шляху еволюції. Але й ця теорія нездатна пояснити появу якісно відмінних ознак мозку кроманьйонця, й насамперед – лобних долей. Крім того, залишається загадкою спочатку лавиноподібне зростання мозку гомінід, яке приблизно 100 тис. рр. тому перепинилося, а приблизно 15 тис рр. тому мозок людини навіть дещо зменшився. 15 тис років же, як відомо, – приблизний вік нашої цивілізації. У той же час – 15 тис. рр. тому – сталась якась катастрофа космічного масштабу й Місяць утратив атмосферу (а чи не тоді ж «заснув» більш, ніж на 90%, мозок людини? Питання поки що є відкритим). Людина, дійсно-таки, – космічне явище, вже видно.
Головною складністю для тих, хто відстоює позиції еволюціонізму, як зазначається в нинішніх підручниках, є те, що палеонтологічні знахідки вельми відривочні. Говориться, що на те є природні причини: по меншій мірі 90 – 99% осадочних порід землі зникло назавжди. Але й та їх частина, що залишилася, досліджена далеко не повністю. Отже, про якусь цілісну картину еволюції біосфери Землі на сьогодні можна говорити дуже умовно. Можна погодитись із висновком, але не з мотивацією. «Чорновики еволюції» вчені шукають давно, але вся справа в тому, що безрезультатно шукають, а не тому, що палеонтологічного матеріалу начебто мало.
Ще в 1970 р. Лондонське геологічне товариство і Британська палеонтологічна асоціація провели фундаментальне дослідження. Близько 120 вчених у праці, що має 30 розділів і понад 800 сторінок, описали палеонтологічний літопис близько 2500 груп рослин і тварин. І ось їхній висновок: «Групи рослин і тварин у палеонтологічному літописі виникають раптово… Від спільних предків немає й сліду… Перехідних форм не знайдено, швидше за все тому, що викопні перехідні форми взагалі не існують. Цілком імовірно, що переходи між родами тварин і рослин… ніколи не відбувались». У свою чергу англійський учений Фред Хойл у 1981 р. сказав: «У палеонтологічному літописі відсутні проміжні форми. Тепер ми бачимо чому: в основному тому, що проміжних форм ніколи не було». Напевне, треба все ж таки прислухатись до думок земляків сера Чарльза Дарвіна. І крапку в цьому можна поставити, навівши слова англійця У.Р.Томпсона з його передмови до ювілейного (столітнього) видання праці Дарвіна «Походження видів», здійсненого у 1956 р.: «Успіх дарвінізму супроводжувався занепадом наукової чесності… Це становище, коли люди науки стають на захист теорії, якій вони не можуть дати точне наукове визначення… ненормальне й небажане в науці!». Останнє варто мати на увазі й тим, хто сьогодні продовжує маскувати невідповідність дарвінізму аргументами про те, що начебто для остаточних висновків «мало палеонтологічного матеріалу». Як стає ясно, пошуки «чорновиків еволюції» завжди були пошуками «чорної кішки в темній кімнаті» при тому, що її там ніколи не було.
Теорія моно- й поліцентризму. Коли ж з’явився наш перший предок? А де знаходиться прабатьківщина людства? На ці питання, як стає все більш ясно, й досі немає відповіді. Сьогодні деякі зарубіжні вчені підтримують теорію поліцентризму, згідно з якою походження людини сучасного виду (Homo sapiens sapiens) та його рас виводиться з кількох районів земної кулі від різних форм давніх людей. Засновником її став американський антрополог Ф.Вейденрейх. Він виділив чотири регіони формування людини сучасного виду і її рас: Південно-Східна Азія (австралоїди), Південна Африка (капоїди або негроїди), Східна Азія (монголоїди) і Передня Азія (європеоїди). Більшістю антропологів пострадянського простору вона не визнається. Й саме їхня точка зору знаходить певне підтвердження недавніми відкриттями американських антропологів (2002 р.). У 1997 р. міжнародна група учених виявила череп людини Homo erectus, що жив 1 млн. рр. тому в Ефіопії. Після цього ще два роки пішло у вчених університету Берклі (США) на те, щоб його обробити й дослідити. Результати були опубліковані в журналі «Nature». Виявилося, що африканський череп дуже схожий на азіатські залишки. Вчені роблять висновок, що всі людські раси мали за предка одну гілку доісторичної людини – Homo erectus. І твердять, що розділення Еректуса на дві гілки не було, він з’явився 1,8 млн. рр. тому й швидко заселив Африку, Азію й Європу. Приблизно 950 тис. рр. тому, з початком циклу льодовикових періодів, Homo erectus розбився на різні поселення, які потім розвивалися автономно. Африканський підвид його, можливо, привів до появи Homo sapiens-а, європейська гілка якого, можливо, дала неандертальця (Homo neanderthalensis), у той час як азіатська гілка зникла. Звернувши ж увагу на оте численне «можливо» у викладах учених, розуміємо, що ми знов маємо справу тільки з припущеннями і не більше.
Використавши той же прийом, що й вказані нами антропологи, зазначимо, що за їхньою теорією з появою Homo sapiens-а, можливо, питань і немає, бо неандерталець зветься «людиною розумною неандертальського типу», а ось, якщо між кроманьйонцем і неандером зв’язку не було (а його так і не віднайдено), то з людиною сучасного виду (Homo sapiens sapiens) все-одно ПИТАННЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВІДКРИТИМ..
На думку В.М.Алексєєва, прихильника теорії поліцентризму, людина, рівно як і близькі їй антропогенні форми роду Homo, не володіє видовою цінністю. Зате їй притаманна цінність популяційна. У природі більш немає організмів, щоб так сильно, майже катастрофічно, реагували на зміни навколишнього середовища, як людина. Людські діти, вирвані з соціуму й вирослі серед тварин, стають розумово неповноцінними. У тварин, навіть якщо зникнуть усі представники якогось виду й залишиться одна пара, то де б вона не жила, через кілька поколінь вид буде відтворюватися з тими ж морфологічними якостями, що й до того. В людей же, якщо наступні покоління живуть у різних географічних і кліматичних умовах, з’являться різні за характером і способом життя популяції. Принцип популяційної цінності узгоджується з уявленнями про характер адаптивної радіації Homo, з теорією поліцентричного походження людини, високих темпів еволюції Homo й повного знищення всіх батьківських форм. Принципова відмінність між людськими популяціями полягає, перш за все, в тому, що одні популяції дали цивілізації, а інші – ні. З точки зору популяційної цінності кожна людина більш унікальна, ніж особа в приматів чи інших ссавців.
Серед сучасних зарубіжних поліцентристських схем найбільш розроблена гіпотеза А.Тома, згідно з якою виділяються три основних вогнища того, що зветься еволюціоністами «сапієнсацією»: європеоїдно-негроїдний (західний), монголоїдний і веддо-австрало-айноїдний (східні). Ф.Сміт виділяє п’ять центрів «сапієнсації» з незалежним виникненням Homo sapiens sapiens-ів від місцевих неандертальців у Північній Африці, південніше Сахари, Західній Азії, Східній Азії, Європі. (Явно видно, як обставина відсутності генетичного зв’язку неандерів і кроманьонця просто ІГНОРУЄТЬСЯ). В російській антропології домінують усе ж таки гіпотези «дицентризму» з виділенням двох первинних вогнищ т. зв. «сапієнсації»: західного (європеоїдно-негроїдного) /як наче негри й європеоїди – заледве не одне й те ж/ й східного (монголоїдного чи австрало-монголоїдного). В основі концепцій тих учених, які притримуються теорії поліцентризму, лежить визнання могутньої доцентрової ролі соціоґенези на пізніх етапах людської еволюції. Прихильники поліцентризму продовжують шукати способів посилення аргументації цієї теорії. Так, вони зачепили й поки що непіддатну рішенню проблему відсутності проміжних форм. Нагадуємо, що, якщо думка про те, що види розвиваються (як також і вироджуються), нині сумніву не піддається, то жодного доказу переходу одного виду в інший не представлено, тобто проміжних форм («чорновиків еволюції») як не було в наявності, так і немає. Вид – доволі замкнена на собі система: він або є й розвивається, або ж набуває ознак ре-еволюції, дегенерує, вироджується й зникає. Раз немає проміжних форм, значить, немає потягу до переходу в інший вид. Причому, всі види людиноподібних гомінід, від яких маються залишки, відносяться саме до виродженців. Останні ж самі не можуть зберегтися, не те, що дати спалах еволюції й якісно новий стан – новий вид. На тлі зазначеного проблему проміжних форм треба розглядати як таку, що має поки що суто теоретичний характер.
Школа еволюціоністів на чолі з С.Гоулдом та Н.Елдріджем, висунула ідею «пунктирної рівноваги» (так звану «концепцію пунктуації»), згідно з якою, за припущенням, перехід від виду А до виду Б відбувається в невеликій, географічно ізольованій популяції й займає одну геологічну мікросекунду – період часу занадто короткий, щоб проміжні форми залишили свої сліди. Потім новий вид кидає свій ареал і розповсюджується по всій області мешкання виду А. На шкалі в мільйони років викопні залишки виду Б якби раптово заміняють викопні залишки виду А, так що складається враження, буцімто вид Б виник одразу, без перехідних форм. Відсутність залишків перехідних форм, на думку прихильників теорії пунктирної рівноваги, є вповні природнім, на чому вони й базують твердження про те, що всі види еволюційно розвивались один з одного, не залишивши перехідних форм. Теорія виглядає привабливо, але одночасно й умоглядною, бо все – занадто блискавично для природних процесів.
Сіміальні гіпотези. К.Фогт, Ф.Амегіно, Дж.Сера намагалися довести, що люди походять від американських мавп. (Отже, – нічого нового, а, значить, і недоліки – ті ж. А від яких саме мавп – та яка, власне, різниця?).
Тарзіальна гіпотеза. Англійський біолог і анатом Фредерік Вуд Джонс висунув гіпотезу про походження людей від давньотретичного довгоп’ята. (Та хоч від таргана – пояснення механізму все одно відсутнє).
Польова гіпотеза. Академік В.П.Казначеєв уважає, що людина є з’єднанням вічно існуючої польової розумної субстанції з нерозумною білково-нуклеїновою. (Проста констатація факту знов не дає відповіді на класичне історичне запитання: «чому?» і «як?» це все виникло).
Уфологічна гіпотеза. Її висуває, зокрема, академік Російської Академії інформатизації В.Г.Ажажа. За нею, розумне життя на Землі контролюється Вищим розумом. Щоправда, під ним Ажажа чомусь розуміє гуманоїдів, які, як він твердяить, не просто вводять через нашу підсвідомість необхідні людству релігійні, філософські й наукові концепції, а й змінюють самих людей. Гіпотеза непроста, має певний сенс, уже хоча б тому, що 80% життєвих дій людини контролюється підсвідомістю, яка наукою вивчена ще дуже мало, а тому ми не знаємо достеменно, що в тій сфері відбувається взагалі. Але й таку тотальну залежність людини від інших форм життя визнати не можна, адже людська свідомість, що має високу ступінь автономності, сильно коригує підсвідомість все-одно. На нашу думку, такі речі, як те, про що говорять уфологи (виникнення приницпово нових релігійних, філософських, наукових ідей, які змінюють світ), відносяться до розряду дуже рідкісних, феноменальних явищ, здійснюються «точечно», супер-вибірково й далеко не завжди досягають очікуваного результату (соціалізації теорії). Люди дуже погано реагують на геніїв і, як правило, нищать їх. А це вже не дає новій теорії своєчасно розповсюдитися. Щодо того ж, що під впливом ззовні земна людина змінюється, то таке положення, вочевидь, відноситься тільки до «контактантів», і то слід дивитися, якою стає людина. Якщо високим духом подвижником – одна справа; якщо ж психічно неврівноваженим хвалькуватим «пророком» – це означає, що «контакт» був невдалим, інформація, що її видає новоявлений «рятувальник людства», не варта жодної уваги, бо вона «на виході» вже суцільно викривлена моністично замкненою на своєму «я» нервовою системою суб’єкта контакту й, окрім нього самого, ні для кого більше цінності не має. Ми ж уміємо розрізняти, наприклад, «Мону Лізу» Леонардо да Вінчі й «Сівця» того ж Остапа Бендера. Так і тут: у сфері духу є генії, а є й остапи бендери. Наука просто ще не має методик аналізу таких складних психологічних явищ, але то вже просто справа часу.
«Едемський сад» і «канделябр». У.Хауелс у 1976 р. запропонував дві гіпотези: «Ковчега Ноя» й «канделябра». Перша сьогодні відома більше під назвою «Едемський сад». Вона виходить з припущення, що невелика група сучасних людей виникла в якомусь одному місці, а в процесі розповсюдження розселилася по всьому світу. Щоправда ні таке унікальне місце не вказане, ні сам процес виникнення людини не пояснюється. Так що – нічого нового. Згідно ж з гіпотезою «канделябра», локальні поселення Homo (наприклад, з Африки, Азії і Європи /еге ж, ну, зовсім з одного місця…/) розпалися на групи, розвинулися незалежно один від одного в сучасних людей. Подібно до паралельних гілок канделябра, неандерталець еволюціонував у сучасного європейця, тоді як пекінська людина – в нинішніх китайців. Це все також не менш умоглядне, особливо зважаючи знов на те ж, що між неандером і кроманьйонцем НЕМАЄ прямого зв’язку.
Слід сказати, що радянські вчені ще в 70 – 80-х рр. ХХ ст., розвиваючи вчення астрофізика О.Л.Чижевського, звертали увагу на те, як космічні фактори, зокрема, Сонце, впливають на життя на Землі взагалі, й людину зокрема. Особливу увагу привертало явище ІНВЕРСІЇ (раптової зміни магнітних полюсів планети на протилежні), унаслідок якої гинули цілі види рослин і тварин. Було встановлено, що остання інверсія мала місце саме 40 тис. рр. тому, тобто тоді, коли й з’явився на землі Homo sapiens sapiens. Безумовно, такі дві події якнайтіснішим чином між собою пов’язані, але наука, працюючи в межах старої парадигми, й досі не може цей зв’язок віднайти й пояснити його. Можливо, своє слово в тому скажуть валеологи, які вивчають тонкі магнітні тіла людини, адже інверсія наносить удар, перш за все, по магнітних полях, які є й в людини, але зараз поки що таких досліджень немає. Проте й рішення цієї проблеми нічого не додасть у проблемі ПОХОДЖЕННЯ Людини розумної, бо кроманьйонець з’явився на планеті одразу «в готовому вигляді», слідів його еволюції немає, щоб можна було відстежити процес впливу змін тонких магнітних тіл людини на розвиток її свідомості, а з часом – і на зміни її фізичного типу.
Водночас прихильники такого напрямку наукових досліджень, як космічний катастрофізм, пропонують свої пояснення виникнення людини. Так, зокрема, висунута гіпотеза про виникнення сучасної людини у зв’язку зі спалахом близької зверхнової зірки. Таке явище спостерігається один раз на 100 млн. років, і останній спалах спостерігався приблизно в час появи людини сучасного виду (60 – 35 тис. рр. тому). Деякі антропологи пов’язують появу сучасної людини з мутаціями клітин мозку, імпульс гама- й рентгенового випромінювання від спалаху близької Зверхнової супроводжується короткочасним збільшенням числа мутацій. Припускається, що жорстке випромінювання, породжене спалахом Зверх нової, могло викликати незворотні зміни в клітинах мозку деяких тварин, у т.ч. й гомінід, або зростання самого мозку, що мало наслідком появу мутантів виду людини розумної. Але ж, як виявлено, у природі мутації зберігаються тільки ті, що їдуть на поліпшення фізичних характеристик організмів, усі ж інші – вимітаються нею безжально шляхом виродження таких осіб. У цьому ж річищі – припущення, що людина є мутантом, – лежить і та версія, яка пов’язує виникнення сучасної людини з інверсією земних магнітних полів.
«Водяна гіпотеза». Шведський учений Я.Ліндблад, розмірковуючи над тим, чим відрізняється сучасна людина від людиноподібних мавп, звернув увагу на те, що людина, на відміну від мавп, гарно плаває. Більш того, вона здатна пірнати й проводити під водою кілька хвилин, заходячи на доволі велику глибину. А пологи у воді проходять безболісно, легко й з меншим стресом для новонародженого. Ці ознаки, на його думку, є наслідком пристосування до водяного способу життя. На цій підставі була висунута ідея, що від кеніапітека 10 млн. рр. тому виникла мавпа «ікспітек», що вела напівводяний спосіб життя. Цим пояснюється втрата вовняного покрову, як також і довгоногість, не розлапистість (як у мавп), а ластовидність стопи, з’єднаність пальців і спрямованість їх уперед тощо. І коли ця велика «водяна мавпа» вийшла з води після 10 – 12 млн. років трансформацій, вона повинна була вже достатньо походити на свого сьогоднішнього «кузена» – сучасну людину, бо в неї вже було безволосе тіло, розвинутий шар підшкіряного жиру, довге волосся на голові, ноги довші за руки, великі пальці ніг – не протиставлені й спрямовані вперед, пряма хода, в жінок – великі груди з гарною теплоізоляцією. І тут ми знов бачимо мавпу «з ногами», яких у неї ніколи не було, виникає необхідність пояснити особливість негроїдів, у яких немає довгого волосся – ні в чоловіків, ні в жінок, та інша низка речей, непіддатних поясненню. Все змушує піддати й цю гіпотезу сумніву.
Таким чином, на сьогодні ми маємо цілий набір теорій походження людини, й жодна з них не може вважатися ні остаточно доведеною, ні остаточно відкинутою. І таке дивне становище наукою цілком усвідомлюється. Так, для вивчення фундаментальної проблеми людини в світі в 20-х рр. ХХ ст. виникла філософська антропологія, засновником якої вважається німецький антрополог Макс Фердинанд Шелер (1874 – 1928). Саме він увів уперше в науковий обіг стосовно проблеми людини поняття «Космос» (робота «Положення людини в Космосі», 1928 р.), що стало в подальшому відмінною рисою філософської антропології й засвідчило становлення нової світоглядної реальності – готовності людства осягнути своє космічне становище. Шелер виділив два шляхи розгляду проблеми людини: перший – культурософський, пов’язаний з культурною традицією, і другий, пов’язаний з будовою біопсихічного світу, який виводить на природничо-наукове уявлення про появу людини на досить пізньому етапі розвитку життя на планеті. Відкинувши перший шлях (бо той виводить на креаціонізм), Шелер врешті-решт написав так: «Існують природничо-наукова, філософська й теологічна антропологія, які не цікавлять одна одну, єдиної ж ідеї людини в нас немає». В подальшому філософська антропологія розвивається головним чином у Німеччині, бо англомовна антропологія зосередилася на культурософському шляху розвитку антропології, який ще Шелером був відкинутий, а на просторі колишнього СРСР їй узагалі особливого значення не надавалося, бо вивчення біопсихічного світу людини монополізувала психологія (так є й сьогодні). В німецьких же академічних колах філософську антропологію розглядали як вияв негативної реакції на дарвінізм, тому в ній ми маємо спробу розробити якийсь середній шлях вивчення феномену людини – поза межами креаціонізму, дарвіністського еволюціонізму, але й поза тим, що нині зветься космізмом. У ній виділяються такі течії:
а) неокантіанство (вчення Віндельбанда, Наторпа та Ріккерта), що тяжіє до трансцендентальної філософії. Прикладом еволюції кантіанства до антропології може послужити філософія Ернста Касірера (він дав кантіанське тлумачення поняття «людина» /як дієва особа/);
б) феноменологія Гуссерля – Шелера;
в) суб’єктивно-світоглядне обґрунтування проблеми людини в світлі традиції історизму – в герменевтичному вченні В.Дільтея (робота – «Побудова історичного світу в науках про дух»), роботах Е.Ротхакера, Г-Г.Гадамера. Це – історична герменевтика, яка, на відміну від шелерівської традиції, все ж таки орієнтується на культурософський підхід в антропології. І.Ротхакер, зокрема, полемізуючи з феноменологами, сказав так: «Немає явища без історично сформованого світогляду». [Докл. про філософську антропологію: Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч. посібник. – К., 1997].
Розвиток соціально-історичної антропології по лінії пошуку методологічних її засад, на наш погляд, сьогодні тяжіє найбільше до третьої з указаних філософсько-антропологічних течій, що дає можливість безконфліктно для методології використовувати досягнення як німецької, так і англо-американської антропології. Але, вочевидь, у подальшому без феноменології, монадології й теоретичного розвитку сучасної теорії космізму обійтись буде неможливо, адже чим більше антропологія буде проникати в історичну науку, тягнучи за собою поняття «Космос», тим більш нагальним буде потреба строго наукового визначення вже не тільки того, що таке людина, а й того, що таке Космос.
У цілому ж, на сьогодні щодо проблем методології соціально-історичної антропології такий відомий німецький антрополог, як Карл Фрідріх фон Вайцзекер заявив, що в історичній школі антропології розгляд людини неправомірно поділений на науковий і ненауковий. Він не без іронії каже, що при такій постановці проблеми людина постає у вигляді «кентавра» з гіпертрофовано розвинутою головою. На його думку, «історична антропологія не є якоюсь однією системою культурних цінностей людства, а має виходити з універсуму співіснування всіх культур «саду людського». Підхід – номіналістичний, множинний, характерний для західного типу мислення взагалі, який не визнає загальних схем у науці. Для нашої науки він не підходить, оскільки вчені слов’янського простору якраз і відзначалися завжди серйозними досягненнями в розробці саме загальних наукових схем. Вайцзекер відкидає введене Т.Куном поняття «парадигма» в застосуванні до науки, в сучасній же історичній науці якраз і переживає піднесення парадигмальний (моделюючий) підхід до вивчення історії. Вайцзекер же більше «цивілізаційник», культурософ, а цей підхід вже давно виявив свою обмеженість. У тому можна побачити сучасний прояв сформованого ще в часи античності протиріччя між парадигматичною (філософською) й прагматичною (культурологічною) традиціями в розвитку світової історіографії, що знайшло, як бачимо, вихід і в соціально-історичну антропологію. Суперечка, якій вже 2500 років так досі й не розв’язана.
Ключові поняття: ґенеза, антропоґенеза, антропосоціоґенеза, архантропи, палеоантропи, неоантропи (Homo sapiens sapiens), соціоґенеза, цивілізація, філоґенеза, шкала антропоґенези, археологічна періодизація, історична періодизація, креаціонізм, еволюціонізм, дарвінізм, «зв’язуюча ланка» (missing link), синтетична теорія еволюції (СТЕ), космізм, моноцентризм, поліцентризм, уфологія, філософська антропологія.
Тема 3. Основні форми і віхи антропоґенези (за еволюційною теорією).
*Перші люди (австралопітеки; інша гіпотеза). Архантропи (Homo habilis. Homo Erectus) *Палеоантропи (неандертальці) та їхнє суспільне й духовне життя *Кроманьйонська людина (Homo sapiens sapiens). Суспільний лад, спосіб життя, релігія та культура *Головні проблеми расології.
Перші люди (австралопітеки; інша гіпотеза). Архантропи (Homo habilis. Homo erectus).
Австралопітек (від лат. аustralis – південний + грецьк. pitecus – мавпа), назву якого слід розуміти, як «південна мавпа» (а не «австралійська». В Австралії їх ніколи не було), з одного боку, найдавніший і найпримітивніший вид розумної істоти, а з іншого – найбільш високоорганізований тип приматів. Це свого роду маргінальний тип істот в еволюції сімейства людей (Hominidae), до якого еволюціоністи відносять і людину, і людиноподібних гомінід. У нього є ознаки як людиноподібних мавп, так і ознаки, близькі гомінідам. Для розвитку цього сімейства знадобилося близько 14 млн.років, еволюція роду Homo тривала й того менше – близько 3 млн.років. Нині прийнято виділяти серед Hominidae чотири роди: рамапітеків, австралопітеків, парантропів і людину (Homo). Австралопітеків на сьогодні виявлено біля 500 залишків. Всі викопні залишки виявлені тільки в Африці. Серед них учені виділяють шість видів. Австралопітеки з’явилися припустимо 5 млн. років тому в епоху плейстоцена в Східній Африці. Приблизно 3 млн. років тому вони заселили як Східну, так і Південну Африку.
Це були дуже маленькі, худі істоти, середній зріст яких був біля 120 см, вага 22 – 55 кг. Мозок дорослої істоти складав 1/3 від мозку сучасної людини, щелепи були дуже масивні. Ця особа весь час щось жувала. Сильно виражені надбрівні дуги й скісний лоб надавали б їй вигляд вуличного бандита, якби не відсутність підборіддя. Тим не менш, черепна коробка вже була близькою до черепної коробки сучасної людини, а мозок відносно розмірів тіла був більшим від мозку мавпи. Дані рота й зубів – ближче до людських, ніж мавпячих. Подібно до людей, австралопітек мав хребет С-форми, але більш сутулий. Він також мав міцні опорні основи в поперечному відділі, які дозволяли підтримувати навантаження маси тулуба. Але в нього були відносно малі позвонки, ще й маса патологій, що говорить про те, що якщо нижня частина тіла була готова до прямоходження, то верхня – ні. Для чого вони звільнили руки? Логічно було б сказати, що для виготовлення й ношення знарядь праці, але ті з останніх, що виявлені, належать, як твердять учені, іншому виду – Homo habilis-у, який існував майже паралельно з австралопітеком. Тому тут ясності немає.
Серед австралопітеків ученими виділяються дві еволюційні лінії: 1) змішана дієта (рослини, молюски й м’ясо); і 2) вегетаріанці. Другі вимерли 1 млн. років тому, а перші дали потомство, яке, як уважається, пішло в еволюції до сучасної людини. Ці невеликі примати жили, скоріш за все, зграями. Суспільний устрій дозволяв не тільки встояти проти хижаків, а й успішно нападати на інших тварин. Раймонд Дарт – найзнаменитіший з дослідників австралопітеків, уважав, що вони були справжніми хижаками: в шарах із залишками австралопітеків знайдені черепи павіанів з пробитим лівим боком. Згідно з іншою точкою зору, вони йшли за крупними хижаками й відбивали залишки здобичі в гієн та шакалів. Але не відома жодна з сучасних мавп, що живилася б падаллю, щоб можна було говорити взагалі про можливість їхньої появи від приматів шляхом еволюції (тобто – знов маємо той же «чинник випадковості»: випадково примат почав їсти падаль, випадково не помер через це прямо на місці і т.п. Насправді ж такі речі звуться нічим іншим, як умоглядними припущеннями). Вогню австралопітеки не знали. Дехто з учених уважає, що вони лише випадково користувалися кістками вбитих тварин в якості знарядь праці чи зброї. Про їх житла, методи полювання нічого не відомо. Багато знахідок свідчать про насильницьку смерть, яка могла відходити від рук їхніх же родичів. В австралопітека, припускається, вже почався процес утрати вовняного покрову. При виході з тіні лісу австралопітек виявився в «теплій шубі», яку треба було скоріше зняти. Від перегріву людина захищається інтенсивним потовиділенням. Таке явище було ефективним, але позбавляло іонів натрію, нехватка яких стимулює хижацтво, або ж у популяцій, що перейшли до вегетаріанства, спонукає до пошуків повареної солі. Раймонд Дарт був абсолютно упевнений у людожерських якостях австралопітека.
Влітку 2002 р. в пустелі Чад було знайдено череп австралопітека, якому біля 7 млн. років. Це – найдавніший представник цього виду. Знахідка ще вивчається, але Генрі Джи, редактор американського журналу “Nature”, повідомив, що ця знахідка показує, що прямої послідовності від давніх гомінід до сучасної людини не було. Значить, австралопітек – гілка тупикова.
Homo habilis (людина вміла) – найперший, за класифікацією сучасної антропології, вид роду Homo. Він уважається першим власне людським різновидом, що існував у період з 2,2 до 1,6 млн. рр. тому. Честь його відкриття належить англійському археологу доктору Льюїсу Лікі та його дружині Марі, які виявили його залишки в 1960 р. в ущелині Олдувай (Танзанія). Вік олдувайської знахідки – 2 млн. років. На відміну від австралопітеків, габіліс, що жив на терені сучасної Кенії й Північної Танзанії, використовував примітивні знаряддя праці, а його череп дуже схожий на череп сучасної людини. Обсяг мозку габіліса (550 – 800 см3) був значно меншим, ніж у Сапієнса (бл.1400 см 3) , але на 30% більшим, ніж в австралопітекових. Для істоти зросту 120 – 125 см мозок габіліса був розвиненим дуже добре. Розумовий прогрес слід визнати наявним, що антропологи вважають головним доказом «сапієнтизації» («олюднення») мавп. Термін спірний, але в науці розповсюджений. У габіліса вже були відсутні масивні надбрівні валки. Більше, ніж в австралопітека були схожі на людські його ноги, більш спритними були руки. Ці істоти не знали вогню, але, можливо, будували з каменів примітивні укриття від вітру. Але, хоча габіліси й виготовляли знаряддя праці, за своєю морфологічною організацією вони мало відрізнялися від австралопітеків, які безумовно були тваринами. У них були відсутні специфічно людські морфологічні особливості. Виходячи з цього, інша частина вчених вважає, що в габілісів ще не почали формуватися ні мислення, ні воля, ні мова, ні соціальні стосунки, а отже, вони людьми ще не були, навіть такими, що формувалися. Відповідно, початок антропоґенези вони пов’язують з переходом від габілісів до пітекантропів, який стався приблизно 1,5 – 1 млн. рр. тому.
Глобальною перемогою габіліса вважається саме набуття ним здатності до виготовлення знарядь праці, можливо, навіть більшою, ніж початок використання вогню чи доместикація тварин. Увесь ланцюг культурних артефактів, які ми нині звемо найбільш великими відкриттями, у своїх витоках має всього один вид – кам’яне знаряддя.
Кількома ударами каменя об камінь габіліс оббивав гальку з одного боку, створюючи ріжучий край. Цю культуру назвали олдовайською, а також гальковою. Такі найпримітивніші знаряддя (ударники) прозвали чопперами (січками). Їх важко відрізнити від природних каменів, вони різноманітні, незграбні й нестандартні. Деякі, мабуть, виготовлялися на один раз. Але за їхньою допомогою можна було обстругати й зробити вістря дерев’яному спису чи копалці для викопування коріння, або для потрошення невеликого звіра, чи відрізання шмату м’яса. Кам’яні знаряддя важко носити з собою, тому їх, напевне, робили на місці. Палеонтологи знаходили кістки тварин, розколоті уздовж. Це буде простежуватися й надалі, в інших видів Homo, з чого вчені зробили цілком правильний висновок, що цих істот особливо цікавив спинний мозок. М’ясо їли, щоб наїстися, а то була особлива річ – ласощі (й мозок сотоваришів теж, до речі). З часом археологи знайшли подібні знаряддя праці в багатьох місцях Африки, на Далекому Сході, у Прибайкаллі. Але кістки габіліса відомі поки що тільки в Африці. То хто ж тоді виготовив їх в інших місцях? Наука на це питання відповіді не має.
Поява в Homo кам’яних знарядь знаменує собою початок ПАЛЕОЛІТУ (давньокам’яного віку), в якому всі гомініди, включно з неандертальцем, залишили свої рештки у НИЖНЬОМУ (РАННЬОМУ) палеоліті.
Homo erectus. Наступний етап розвитку розумної істоти наука пов’язує з Homo erectus-ом – людиною прямоходячо (пітекантропом). Але і його походження теж донині остаточно не вияснене. Жив у середньому плейстоцені, біля 500 тис. років тому. Він мав невисокий зріст (1,5 м), пряму ходу, скісний лоб, виступаючі надбрівні дуги; підборіддя було відсутнє. За обсягом мозку (900 – 1200 см3) він займає проміжне становище між австралопітеком і неандертальцем. Залишки пітекантропа виявлені в Азії, Африці, Австралії та Європі – усього 222 примірника. Першим виявив пітекантропа й дав йому назву голландський лікар Ежен Дюбуа – в центральній частині о. Ява (черепну коробку, три зуби і стегнову кістку).
Свою «мавполюдину» еволюціоніст Дюбуа об’явив «недостаючою ланкою» (missing link). Був величезний скандал. Доля пітекантропа вирішувалася голосуванням найкрупніших учених: мавпа чи людина? Одним голосом перемога була здобута на користь того, що це – людина. Тиск на вченого – відкривача Еректуса здійснювався дуже великий. Знесилений боротьбою Дюбуа в кінці життя відмовився від свого відкриття. Але з часом з’явилися нові відкриття. Зокрема, в 1938 р. на тому ж о. Ява Г.фон Кенигсвальд поблизу селища Моджокерто знайшов череп дитини, описаний ним під назвою Homo modjokerensis, але поступово виявилося, що обидві знахідки належать до одного виду давніх людей – Homo erectus, тільки різних підвидів. При тому друга знахідка давніша (вчені назвали її Homo erectus modjokerensis), а знахідка Дюбуа молодша й має назву Homo erectus erectus.
Фактично обсяг мозку пітекантропа майже збігається з обсягом нашого мозку, хоча й дуже відрізняється за своєю структурою. Але прогрес був наявним: у порівнянні з габілісом мозок його виріс на 50%. Габіліс був названий «людиною вмілою» за іронією долі, бо справжнім умільцем слід уважати пітекантропа. Можливо, щоб виправити несправедливість, антропологи додали до його наукового імені ще приставку eqaster, що означає працю, майстерність.
Напевне, немає більш красивого й хвилюючого уяву знаряддя кам’яного віку, ніж біфас, чи як ще його називають ручне рубило. Такі знаряддя різноманітні за формою, стилем, матеріалом виготовлення, кольорами, але їм усім притаманна як зовнішня краса, так і почуття завершеності, яке охоплює людину, що бере в руки біфас, честь відкриття ідеї якого і його виготовлення належить саме Homo erectus-у.
Біфас – знаряддя, оброблене з двох фасів, тобто з двох боків. Це – переважно крупне знаряддя, зроблене з одного блоку матеріалу, рідше з крупного відщепу, за допомогою обробки з обох боків серією крупних і дрібних сколів. Знаряддя, маючи дві випуклі поверхні, стоншується до одного чи двох кінців і має по краях два довгих ребра-леза, звичайно злегка зигзагоподібних. Класичною формою біфасу вважається ручне рубило, або «ку де пуан» – саме під такою назвою біфаси вперше були визначені у Франції ще в 1883 р. творцем науки про палеоліт Габріелем Мортильє.
Чим же прикметне дане знаряддя? Перш за все, своєю довговічністю. Час існування біфасів визначається періодом 1,5 млн. – 100 тис. років! І саме це знаряддя є визначальним для найдовшої з усіх палеолітичних епох – ашельської. Їх знайдено вже сотні тисяч. Ще в кінці ХІХ ст., коли Г.Мортільє писав своє знамените «Доісторичне життя», в районі Сент-Ашель було вже зібрано біля 20 тис. біфасів. Звичайно вважається, що біфас був багатофункціональним знаряддям, слугував для рубки, дроблення, виколювання їстівних коренів, різання, хоча вчені схиляються до думки, що основною його функцією все ж таки було різання.
Еректусів виявлено кілька видів: яванська людина, пекінська людина (синантроп), гейдельберзька людина та ін. Пітекантроп був уже активним бійцем, мисливцем на найкрупнішу дичину, включаючи слонів і носорогів. Він активно використовував колективні, облавні методи полювання, а також вогонь. Саме стандартна, устійнена форма виготовлених ним знарядь дозволяє твердити, що в нього вже була мова. Він вів кочовий спосіб життя, переходячи з місця на місце в пошуках їжі й тримаючись невеликими групами. Він мав усі дані для успішної боротьби з природними ворогами: маючу гарну вертикальну поставу, пітекантроп, переміщуючись, міг тримати в полі зору обширний простір, на відстані помічаючи наближення будь-якої небезпеки. При прямій поставі звільнялися руки, які він міг використати для роботи. Руки й мозок, обсяг якого безперервно в цей час збільшувався, були головною зброєю давньої людини в боротьбі за існування. По всьому, Homo erectus був першою людиною, яка була здатною до абстрактного мислення. Багатометрові шари попелу на кострищах його стоянок дозволяють припустити, що він користувався вогнем, але ще не вмів його добувати. Homo erectus, на думку антропологів, був першим видом, що покинув Африку й розселився на інших теренах. Судячи з новітніх даних, він володів завидними адаптаційними якостями, які почасти могли пояснюватися фізіологічними особливостями, але вчені схильні вважати, що головне значення мали поведінські характеристики. Вочевидь, він умів не тільки користуватися вогнем, а й виготовляти одяг, будувати укриття, хоча прямих підтверджень цього немає. Слід також мати на увазі, що пітекантроп був таким же канібалом, як і його попередники.
Отже, Homo erectus, увібравши в себе багато різновидів, з одного боку, передував неандертальцю, а з іншого – був його сучасником. Після того, як Homo erectus проіснував близько 1,3 млн. років без будь-яких помітних змін, з ним сталося щось дивне: його популяція в якийсь момент стала різко скорочуватися, доки не щезла зовсім. І ось у той час, коли більша частина виду Homo erectus вимирала, інша раптово, як пишуть учені (знов – випадковість!), «перетворилася на Homo sapiens-а – відбулося різке зростання обсягу черепа від 950 до 1450 см 3. З’явився неандерталець – з одного боку, вінець творіння на той час, а з іншого – тупикова модель еволюції людини.
Палеоантропи (неандертальці) та їхнє суспільне й духовне життя..
Термін «неандерталець» походить від назви одного з перших місцезнаходжень європейської плейстоценської людини, відкритої в 1856 р. у Неандерталі поблизу Дюссельдорфа (Німеччина). Деякі вчені вважають, що їх правильніше називати давніми людьми – палеоантропами, тобто давніми, але не найдавнішими людьми. Наука трактує появу неандертальця так. Десь 250 – 300 тис. рр. тому відбулася трансформація Homo erectus-а в пренеандертальця (є й інші назви: антенеандерталень, ранній неандерталець). У плані якості виробництва знарядь пізньоашельські пам’ятники, що відповідають цьому типові людини, відрізняються від більш ранніх, перш за все, доведеними до найвищого рівня методами виготовлення біфасів. Деякі з останніх періоду кінця ашеля відрізняються навіть певною витонченістю виготовлення й такою тонкою обробкою поверхні, що детальність і ретельність її просто вже не можна пояснити з точки зору функції знаряддя. А то вже ніщо інше, як відображення естетичного смаку давнього майстра. Час існування неандертальця: 300 тис. – 28 тис. рр. тому.
Архантропи, як уважається, не могли ще проявити свої художні смаки й мало турбувалися про зовнішню форму й красу обробки знарядь. Її турбували чисто вжиткові цілі. Тепер, у зв’язку зі стабілізацією життя, більшою стійкістю людських колективів, загальним розвитком свідомості й, можливо, з появою вільного часу, пізньоашельські майстри могли дозволити собі більш ретельну обробку поверхні знаряддя. Формуються окремі естетичні смаки. Біфаси пізнього ашеля відрізняються стійкою й правильною формою, повною й дуже детальною обробкою поверхні, рівними, а не зигзагоподібними ріжучими робочими краями, симетричним перерізом. Для їхньої остаточної обробки використовувалися не кам’яні, а кістяні або дерев’яні відбійники. Іншою особливістю даної стадії ашельської культури стала поява й розвиток специфічної техніки розколювання – левалуазької, яка дозволила отримувати прекрасні крупні пластини з симетричними гострими краями, тонкі в перерізі й дуже зручні в роботі. Вони майже не потребували додаткової обробки. Значно вдосконалились і два основних типи знарядь на пластинах і відщипах – гостроконечник і скребло. Всі ці помітні покращання в техніці виробництва знарядь були пов’язані з появою нового фізичного типу людини – пренеандертальця.
На самому початку вюрмського часу, приблизно 80 – 70 тис. років тому пренеандерталець перетворився у власне неандертальця, якого зараз певна частина вчених визначає як Homo sapiens neanderthalensis – людина розумна неандертальського типу. Або ж для тих, хто наполягає на визнанні окремого виду, – Homo neanderthalensis.
Це, дійсно, була розумна людина, хоча вона й мала відмінності від сучасної людини в своєму фізичному вигляді – неандер був невеликим на зріст (150 – 160 см), міцної статури, дуже сильним, його щелепа виступала вперед, як і надбрівні дуги. Скісний назад лоб, глибоко посаджені очі доповнювали загальну картину. Тим не менш, антропологи вважають, що якщо б його помити, підстригти, одягти в сучасний костюм і посадити в громадський транспорт у великому місті, люди не звернули б на нього жодної уваги, настільки він був схожий на нас. Обсяг мозку неандера відповідає обсягу мозку сучасної людини, а інколи навіть перевищує його, досягаючи 1600 см3. Про його високий інтелект свідчать нові риси його життя й структури первісного суспільства цієї стадії. З’являється добре організований населений простір на стоянках, перші чітко оформлені житла, початки мистецтва, одягу, але головним було те, що неандерталець мав найвищу майстерність у виготовленні знарядь. Усе дозволило йому не тільки вижити в суворих умовах зледеніння епохи вюрму, а й розповсюдитися по всій ще не заселеній території, включаючи навіть Америку. Їх немає тільки північніше 550 північної широти в європейській частині Росії, в Сибіру, де їх стоянки відомі поки що на самому півдні – в Хакасії й Туві. А так, у цілому, Земля в ті часи була в повному сенсі «планетою неандертальців».
За неандером довго тягнувся імідж виключно варвара, розбійника й дикого людожера. Однак, попри це, слід сказати, що соціальне життя неандертальців мало явні людські риси. Їм не було чужим почуття милосердя. Літні неандери хворіли на звичайні хвороби старих людей, зокрема, артрити. Але всі ці маломіцні, згорблені істоти доживали до 45 – 50 років – вельми великого по їх міркам віку, а отже про них дбали, годували, давали місце в печері. Серед залишків зустрічаються не просто хворі, а справжні інваліди – одноокі, однорукі. Значить, у цьому первісному суспільстві існували якісь «соціальні гарантії по старості й інвалідності».
Полювання, яким жив неандерталець, було колективним і надзвичайно важким. Учені звернули увагу на характер травм – майже повна відповідність їм виявилася в сучасних професійних учасників родео, яке вважається одним з найнебезпечніших занять у світі. Відповідно, неандер мав певну соціальну мораль та етику: інвалідів утримували, розуміючи, що в будь-який момент травма може зробити такими ж їх самих. Недавні розкопки у Франції палеоантрополога Е.Тринкауса показали, що предки неандертальців почали проявляти турботу про ближнього ще 175 тис. років тому. Аналіз нижньої щелепи показав, що до моменту смерті в істоти, яка володіла цією щелепою, або зовсім уже не було зубів, або вони шаталися, що було викликано обширним пародонтозним запаленням. Цей гомінід міг жувати, але він не міг змільчувати й перетирати крупну й тверду їжу. Він би неминуче загинув від голоду. Аж ось – ні, жив доволі довго, хоча й сильно страждав від постійного зубного болю. Щоб жити, треба було нагрівати їжу, обробляти її. Хтось це робив, а ще віддавав йому найм’якіші шматки.
Учені вважають, що саме неандертальці стали першими з розумних істот, хто почав замислюватися над питаннями життя і смерті. Мертвих вони закопували в землю, надаючи мерцю положення сплячого, клали в могилу зброю, знаряддя праці й їжу, інколи – квіти, потім обкладали могилу камінням. Вони явно вірили в загробне життя. Оскільки ж подібні уявлення передбачають наявність абстрактного мислення, то неандерталець мав володіти здатністю висловлювати свої думки за допомогою примітивної мови. Збереглося також свідчення його спроб художнього відображення світу. Вчені вважають, що в цих людей були вже зародки релігійних вірувань, бо простежується культ печерного ведмедя. Але це питання залишається дискусійним.
Довгий час учені не мали доказів, що неандертальці знали якісь форми художньої творчості. Нещодавно ситуація змінилася. Уламок флейти з кістки, виявлений групою канадських і американських дослідників в одній з печер Словенії, став справжньою сенсацією, що змусила археологів переосмислити минуле людства. Її вік – десь 43 – 80 тис. років. Якщо це так (а дискусії щодо того точаться і не видно їм кінця), то це – найстарший музичний інструмент на світі. За такої давності предмет міг належати неандертальцям (якщо тільки не тим же кроманьйонцям, сліди яких у Європі простежуються в шарах, датованих 100 тис. років тому). Відкриття змушує серйозно замислитися про цікаву й глибоку духовну сутність істот, що таємниче зникли з обличчя планети 28 тис. років тому. Нове – уточнене – датування нових знахідок доводить, що неандертальці носили прикраси й виготовляли зброю, мали високорозвинені культурні центри (в Європі). Так що, музичні інструменти у них цілком могли бути, а значить, і їхня мова була далеко не примітивною. Водночас слід пам’ятати, що неандер був хижаком, і справжнім хижаком. Постів він не знав. Їв м’ясо й тільки м’ясо – на відміну від кроманьйонців, які вживали й рослинну їжу.
Результати молекулярно-генетичних досліджень свідчать, що неандертальці НЕ МОЖУТЬ уважатися предками кроманьйонців, вони були незалежною гілкою й повністю були заміщені людиною сучасного виду, не зробивши в неї генетичного внеску.
Неандертальці й кроманьйонці певний час жили поруч. Підозрюють, що ці два види людей жили в страшному антагонізмі, непримиренно воювали й війна закінчилася перемогою предків сучасної людини, а неандери зникли з планети, не передавши нам жодного гена.
Перша глобальна війна (світова). Більшість учених схиляється до думки, що винуватцем трагедії такої цілком розумної істоти, як неандерталець, був сучасний Homo sapiens. Він переміг своїх конкурентів у блискавичній кривавій війні. Як же йому таке вдалося, адже неандер був надзвичайно сильним, дуже агресивним, володіючи шаленіючою силою психе? В бою ця істота була унікально небезпечною. Ряд учених уважає, що кроманьйонець швидко переміг його завдяки більш колективістській свідомості (появою якої він має завдячувати лобним долям головного мозку) й кращим технологіям бою. Інші вчені вважають, що неандертальці вимерли, як динозаври, тому, що занадто пристосувалися до м’ясної їжі. Кріс Стрингер (Великобританія) зазначає, що біля 30 тис. рр. тому відбулося значне погіршення клімату, який став особливо суворим. Зменшення кількості рослин призвело до зменшення кількості тварин, а з ним і населення неандерів. Перебудуватися на інший раціон неандертальці не змогли. Вони їли тільки м’ясо. Й у тяжкі часи, коли наш предок міг перебиватися рибою, неандертальці залишалися без їжі, слабшали й вимирали. Фосфор же, що мається в рибі, розвивав мозок. Кроманьйонець також умів робити пастки для дрібних тварин, полювання на яких не було таким небезпечним, як полювання на мамонтів, до чого призвичаївся неандер. Полювання на більш дрібних тварин не дає так багато запасів, як полювання на мамонта, але різко підвищує шанси на виживання. Крім того, кроманьйонці, що з’явилися в Європі біля 100 тис. років тому, на думку деяких учених, принесли з собою, при переміщенні зі Східної Африки, нові хвороби, які знищили неандерів приблизно так же, як це сталося з появою завойовників з Європи в Америці.
Однак усі такі пояснення все-одно вичерпно проблеми не вирішують, адже, куди раптом подівся здоровий імунітет неандера, його унікальна до того пристосувальність? Тобто – знов дивна випадковість? До того ж, занадто вже швидко він зник, маючи популяції по всій планеті. Тому дехто з учених починає говорити про якусь секретну зброю кроманьйонця. Зброя та може виявитися «секретною» тільки для нас – сучасних людей, адже треба уважно придивитися до того, що пишуть дослідники, які вивчають властивості людожерів (див., зокрема: Диденко Б. Цивилизация каннибалов. – М.,1999), а конкретно – щодо здатності їхнього мозку до інтердикції – специфічного мозкового удару, який миттєво вводить жертву в стан шоку й паралізації, після чого з нею можна робити все, що завгодно без будь-якої небезпеки для себе. Кроманьйонець міг «запропонувати» набагато більш сильніший мозковий удар, який міг тягти за собою взагалі втрату пам’яті неандером, а такі істоти НЕ ВИЖИВАЮТЬ в природних умовах. Як же кроманьйонець міг його набути, якщо сам не був людожером? Пояснення може бути таким: постійні тренування для набуття здатності до специфічних методів ведення бою. Страшна, в сучасному сенсі – нелюдська (а взагалі-то якраз специфічно людська, якщо вважати людиноподібних істот людьми) боротьба за життя й вирвала кроманьйонця на той шлях еволюції його мозку, по якому він і пішов. Інакше – став би саме тим м’ясом, яким тільки й живилися неандери. Наша версія, принаймні, виглядає більш логічною, ніж пояснення, що кроманьйонцю в тому допомагали, наприклад, інопланетяни.
Як би там не було, зіткнення двох еволюційних гілок – неандертальців і кроманьйонців – слід уважати першою у всесвітній історії глобальною війною, яка тривала в одних регіонах Європи 10 тисяч, а в інших – 5 тисяч років. Її наслідки визначили подальший шлях людської цивілізації на всій планеті, а можливо, й долю самої планети. Якби неандера не було нещадно винищено, на сьогоднішній день, на думку деяких учених, він зміг би еволюціонувати до рівня розвитку мешканця Давнього Єгипту. Але, враховуючи особливості м’ясної «трапези» неандера-людожера, тоді навряд чи вдалося б вижити на планеті самому кроманьйонцю. Так що, можна сказати, що наш предок кроманьйонець, звільняючи свій життєвий простір від людожерів заради життя своїх дітей, знав, що робив.
Кроманьйонська людина (Homo sapiens sapiens). Суспільний лад, спосіб життя, релігія та культура.
Щодо людини сучасного виду існують такі визначення: «люди з сучасною анатомією», Homo sapiens з сучасною анатомією, і третя – наукова назва – Homo sapiens sapiens, яка відрізняє нас від неандерів. У деякій навчальній літературі пропонується щодо людини сучасного виду вживати скорочення ЛСА (людина сучасної анатомії), крім тих випадків, коли треба бути більш строгими (серйозні академічні наукові заходи). Анатомічна частина ЛСА відноситься до морфології, тобто розміру й форми фізичного устрою. Далі йде перелік рис, що характеризують ЛСА:
– високий, закруглений череп
– ніякого пучка чи розширення в задній частині черепа
– лоб, суворо прямий вгору й униз – тобто вертикальний
– відносно невеликі надбрівні дуги
– більш пласке, малопрогнатичне обличчя
– костисте підборіддя, що видається
– високий зріст, струнка статура.
Цей перелік рис заснований на особливостях, які можна спостерігати у представника ЛСА, череп якого походить з гроту Кро-Маньйон, Франція. У вітчизняній науці щодо Сапієнса прийнято вживати термін «кроманьйонець».
Знахідки кроманьйонця в Європі знаменують період його активного розселення по планеті, крайньою межею якого визнано 40 тис. до н.е. Більш ранні сліди кроманьйонця знайдені в Африці (межова дата – 120 тис. рр. тому), але вони фрагментарні. Отож, кроманьйонці в Африці й неандертальці в Європі жили приблизно в один і той же часовий проміжок (125 – 30 тис. рр. тому). Водночас слід мати на увазі, що в Китаї (стоянка Ліуджіанг) знайдено абсолютно ідентичного ЛСА викопного гомініда. Звідки ж походять ЛСА? На це питання наука поки що не має відповіді. В будь-якому разі, є незаперечним фактом те, що з появою кроманьйонців головні цілі еволюції людини стосовно фізичних рис були виконані.
Перехід до верхнього палеоліту ознаменувався заселенням Homo sapiens sapiens-ом не тільки європейського регіону, а й Австралії, Америки, які в ту пору були ще з’єднані з Азією частинами суші. Приблизно 40 – 35 тис. рр. тому в Європі, все ще щільно заселеній неандертальцями, раптом (sic! Знов – випадковість) масово з’явилися нові мешканці. Палеонтологи вважають, що вони прийшли з Африки через Передню Азію, хоча така думка гостро дискутується. За місцем першої знахідки їх залишків – гротом Кро-Маньйон на півдні Франції (1868) – їх і назвали кроманьйонцями. Вони жили там 10 тис. років тому й користувалися вельми складною кам’яною технологією, зокрема, спеціальною кам’яною лампою.
Треба чітко розуміти, що тільки європейська гілка Homo sapiens sapiens називається кроманьйонцем. Судячи з анатомічних особливостей, то й були люди сучасного виду. По суті кроманьйонець і є нашим далеким предком. Усіх же людей сучасного виду спеціалісти називають сапієнтними, або просто сапієнсами. Їх так же називають неоантропами. Втім, про точну дату появи сучасного виду людини вчені продовжують сперечатися. Деякі стверджують, і небезпідставно, що людина сучасного виду багато давніша, ніж прийнято вважати. Нещодавно в Африці виявлені залишки, яким майже 130 тис. років. Цікаво, що в Азію кроманьйонці потрапили раніше (92 тис. рр. тому), ніж туди добралися неандертальці (60 тис. рр. тому). Потім вони чомусь переселилися в Європу (40 – 35 тис. рр. тому).
Поява Homo sapiens sapiens-a ознаменувала в усьому світі не тільки зміну фізичного типу тодішньої людини, а й зміну матеріальної культури. Замість мустьєрської індустрії з’являється інша, більш технічно досконала індустрія пізнього палеоліту. В обробці каменя пізньопалеолітичні майстри якби використали весь досвід попередніх поколінь і досягли в технологіях найвищого рівня. Там, де в їхньому розпорядженні був кремінь чи інші пластичні породи, з’являється нова техніка – віджимна. При її використанні заготовки вже не сколювалися прямим ударом, а відділялися за допомогою кістяного посередника віджимом. Замість продольного сколювання з’явилося вертикальне, яке дозволяло краще контролювати зняття заготовки. В результаті від нуклеусів, що отримали призматичну форму, відділялися вузькі пластини, названі призматичними чи ножовидними, які слугували основою для виготовлення різноманітних і дуже спеціалізованих знарядь. Усього розрізняються 92 типи знарядь.
Перші справжні європейці (кроманьйонці) були людьми високого зросту (170 – 180 см), з крупними, грубувато-красивими рисами широкого обличчя, стрункі, міцної статури, вони були вищими навіть від нинішніх скандинавів й більш могутнього виду, мали витягнутий вузький череп і чітке, злегка загострене підборіддя, яке надавало нижній частині обличчя трикутної форми. Ніс помітно видавався уперед, а високий лоб був округлої форми. Схожий антропологічний тип досі зустрічається інколи на Балканах та Кавказі. Побудова носа, рота, глотки – все свідчить про те, що кроманьйонців можна назвати першими ораторами, майстрами усного слова. Кроманьйонці постійно винаходили щось нове, адаптуючись у своєму середовищі й відштовхуючись від попередніх винаходів. Неандертальці ж, навпаки, відрізнялися якраз небажанням (або нездатністю) виробляти нове чи адаптуватися. Ні час, ні місце розташування не могло змусити їх змінити свій життєвий стиль. Певною. мірою їх вимирання й розповсюдження кроманьйонців пов’язане з притаманною другим ступінню необхідної для розвитку різноманітності.
Жили кроманьйонці родовими общинами. Припускається, що навіть у пригожі часи вона не перевищувала 20 – 40 мешканців, бо за умов суворого клімату, коли зледеніння досягло свого максимуму, більшій кількості людей разом не можна було ні прогодуватися, ні зігрітися. Крупними поселення людей стали лише 10 тис. років тому в теплому поясі Близького Сходу, де зародилося землеробство. Кроманьйонцям приходилося часто зніматися з місця й переміщуватися на інше – слідом за мігруючими тваринами, які відправлялися в теплі регіони. Вважається, що вік життя кроманьйонців не перевищував 40 років. Давні сім’ї також ще й не були багатодітними. Щодо дітородності звичайний європеєць ніколи особливо від них не відрізнявся. Для жител використовувалися не тільки печери, а й стовбури дерев, кістки та шкіра мамонтів. Відомі їм були й землянки. Одночасно з європейськими кроманьйонцями подібні люди жили в Африці й Азії. За низкою анатомічних ознак вони дещо відрізнялися одне від одного – приблизно так, як відрізняються сучасні людські раси. До 14 – 12 тисячоліття вже була заселена вся Північна і частина Південної Америки. Більш ранніх слідів Сапієнса на Американському континенті немає.
Кроманьйонці були першими в світі художниками. Розписам стін їхніх печер 30 – 40 тис. рр. Те, що зберіг час, свідчить про надзвичайно високий рівень їхньої художньої майстерності. Малюнки й скульптура цих невідомих на імена художників по праву вважаються одними з найвищих шедеврів, які будь-коли створювалися людьми. Їхнє мистецтво слугує відображенням багатого, духовно наповненого життя давніх людей. Хоча перші, ще вельми небагаточисельні спроби в галузі художньої творчості підносяться ще до неандертальця, тільки кроманьйонська людина оволоділа складною технікою створення наскальних зображень. То була орін’якська культура пізнього палеоліту, яка сильно відрізнялася від мустьєрської культури неандертальців. Вироби мистецтва найдавніших майстрів підрозділяються на три основні групи: невеликі предмети, прикрашені малюнками, різьбою: настінний живопис і гравюри: – фігурки людей (звичайно – жіночі) й тварин.
Кроманьйонці мали релігійні уявлення. Вчені вживають щодо них термін «мисливські вірування та чаклунство». З глини вони ліпили фігурки диких звірів і протинали їх дротиками, уявляючи, що вбивають справжніх тварин. Робилися також зображення на стінах печер. Учені вважають їх також частиною мисливських магічних обрядів. При тому деякі науковці, які досліджують печерний живопис, твердять, що людина довгий час (доки картини були унікально реалістичними й не містили зображення людей) уважала себе частиною картини. З появою більш абстрактних форм мислення з’являються більш стилізовані, схематизовані зображення, й саме тут виникають фігурки людей. На нашу думку, тут наявно в розвитку первісної культури проявилися чітко два цикли розвитку:
1) творчість більш право-півкульно мислячої людини (реалізм)
і 2) творчість людини, мислячої більш ліво-півкульно (поява
абстрактних форм).
Наступні періоди проявляють різноманітність та змішання стилів, тобто підуть прояви синтез, які, власне, й є проявом ґенези (розвитку). Печерний живопис – перша ознака появи релігійних почуттів. Давні художники вважали, що дух тварин передається їхнім зображенням. Малювали, можливо, спеціальні служники культу. Вчені вживають термін «шамани». Ми ж уважаємо, що переносити автоматично ті форми, які спостерігаються у відсталих народів, на давню людину не можна, а особливо те, що стосується духовного життя. Справа втому, що нинішні примітивні племена є ВІДСТАЛИМИ, кроманьйонець же був найпередовішою істотою свого часу, вінцем творіння, що динамічно розвивався. Йому не могли бути притаманні уявлення, які мають місце у відсталих в інтелектуальному й соціальному розвитку народів.
Жерці, на думку давніх людей, уміли контролювати поведінку тварин. Якщо печерний живопис, дійсно, мав магічне призначення, то процес його створення являв собою певний обряд. Такі малюнки глибоко заховані в надрах печер, у підземних ходах в кілька сотень метрів довжиною, причому, висота зводу інколи не перевищує півметра. До таких місць людина добиралася важко, а працювала, лежачи на спині при світлі плошок з палаючим жиром. Можна сказати, що людське мистецтво зародилося в підпіллі чи катакомбах. Але ж незрозуміло, від чого (чи від кого) ховався печерний живописець? Звірям-то було все-одно, що він там малює. Й досі немає єдиної думки щодо призначення печерних малюнків. Дехто вважає, що так людина намагалася збільшувати розмноження тих видів тварин, від яких залежало її харчування (так робили австралійські аборигени, наприклад). Якщо так, то неясно, чи люди вірили в те, що можуть таким чином вплинути на хід розмноження тварин, чи вважали, що тварина повернеться наступного року на місце, де залишилася зображеною її душа? Часто зображення накладаються на зображення, тоді як на стіні ще було багато місця, і таке явище теж не має вичерпного пояснення. Чи то, якщо мало місце особливо вдале полювання після малюнка, люди використовували його ж для того, щоб ситуація повторилася, чи члени якоїсь групи, що мали вагу в суспільстві, використовували тільки певну, відведену для малюнків площу, – так і залишається загадкою. Печерний живопис міг бути й намальованою історією. Людина знов і знов переживала події полювання, а наступні покоління отримували у всьому тому необхідну їм образну інформацію.
Художники використовували природні фарбники й окиси металів, які, або використовувалися в чистому виді, або змішувалися з водою чи жиром. Ці фарби накладалися на камінь рукою чи пензликами з шерсті диких звірів, а інколи через трубчату кістку видувався кольоровий порошок на вологу стіну печери. Художники спочатку прошкрябували контури тварини, а потім відтінками фарби надавали йому об’єму. Крім двомірних зображень нерідко зустрічаються й об’ємні – чи то барельєфи, чи то окремі скульптури. Відомі також невеличкі статуетки з м’якого каменя, кістки, бивнів мамонта чи обпаленої глини.
Так, сюжетній картині з с. Мізиня (Наддніпрянська Україна), в якій на бивні мамонта зображене озеро, хвилі, очерет, птах і черепаха, – 25 тис. років. Якщо розквіт печерного розпису припадає на період 15 – 10 тис. рр. тому (культура мадлен), то мистецтво мініатюрної скульптури досягло високого рівня значно раніше. Так, вік мініатюрної (всього 3,5 см) жіночої голівки з Брасемшон в Західній Франції – біля 25 тис. рр. Цей мистецький твір, вирізаний з бивня мамонта, надзвичайно виразний.
До тієї ж епохи відносяться численні жіночі зображення – т.зв. «венери», які являють собою невеличкі (10 – 15 см) фігурки жінок масивних форм, в яких особливо оброблені саме атрибути жіночості – груди й лоно. Можливо, такі фігурки символізували плідність, або були зв’язні з культом жінки-матері. Довгий час уважалося, що такі зображення повинні бути голими, а на головах – волосся, але дослідження 2000 р. Ольги Софер з Ілінойського університету (США) довели, що «венери» одягнені, ще й зі смаком, а на головах у них не волосся, а шляпки. Тим учені довели, що одяг уперше з’явився не в мисливців і збирачів 5 – 10 тис. років тому, а набагато раніше – 30 тис. років тому. Для того вчені ретельно вивчили стародавню техніку ткацтва, а також вироблення одягу зі шнурків та мотузок. Доволі стильного, до речі.
Як уважає Стівен Митчен з університету в Рейдінгу, 35 – 40 тис. років тому відбувся «великий культурний стрибок», після якого стали з’являтися намиста, брилки, статуетки, малюнки й гравіровки на кістці. Причини «стрибка» вченим неясні. Можна поки що тільки звернути увагу на те, що МАСОВЕ заселення планети кроманьйонцем відбулося саме в цей час, до того часу його сліди зустрічаються де-не-де й розрізнено. В небезпечному оточенні неандерів-людожерів окремим особам, які, можливо, проводили спроби заселення (з періоду 100 тис. років тому), по-перше, було не до прикрас, а по-друге, й залишати сліди, по яких їх можна було б виявити, було не можна. Масове переселення збіглося в часі з інверсією магнітних полів планети, яка, на наш погляд, і була одною з причин (можливо, й головною) вимирання неандерів: свідомість кроманьйонця витримала удар магнітних полів планети, а неандертальська – ні. Внаслідок інверсії розумна істота втрачає пам’ять, після чого неандертальці просто були приречені. З початком же масового заселення кроманьйонцем великих географічних просторів Європи разом з людьми туди ПІШЛА КУЛЬТУРА.
Високою була в кроманьйонців і культура поховань. Обряд часто був дуже складним. Покійників клали в могилу в зігнутому положенні, з колінами, притиснутими до підборіддя. Іноді в могилах знаходять різні знаряддя й зброю. Померлим давали в останню путь не тільки одяг, зброю й їжу, а й мистецьки виконані прикраси (намиста з раковин, зубів тварин, сітки для волосся й браслети). Мертвих засипали криваво-червоною вохрою.
Історично коротку мить – 25 – 20 тис. років – продовжувалася епоха кроманьйонців, які за відносно короткий період часу зробили небачений стрибок уперед. Ці перші люди здійснили переворот, наслідки якого переоцінити неможливо. Становлення мови й розвиток системи мовного спілкування відносяться саме до їхньої епохи, й до її завершальної стадії підносяться найдавніші, ледь-ледь помітні витоки сучасних мов. Кроманьйонці дали світу багатобарвне художнє мистецтво, заклали підвалини символічного мислення й спостереження за природою, її циклами, віднайшли нові технології виготовлення знарядь, дали приклад активного пристосування до зовнішніх умов. Без їх досягнень наш світ ніколи не був би таким, яким він є .
_____________________________________________________________
* Ввідкриття археологів останніх років стали сенсацією. В Замбії було виявлено пігмент і засоби для малювання віком 400 – 350 тис. рр. Досі найдавніші сліди пігменту датувалися 120 тис рр., а малюнки на стінах печер – 35 тис. У повідомленнях інформагентств йдеться про те, що пігмент було знайдено в печері, але немає даних щодо малюнків. Лауренс Бархам (один з авторів відкриття) виявив 307 фрагментів пігменту, і то на 85% – відтінки червоного кольору. Ні неандертальців, ні, тим більш, кроманьйонців у такі давні часи ще не було. Хто ж то був? Невже той самий Homo erectus, тобто пітекантроп (зник десь 400 тис. рр. тому)? В тому, що наскальний живопис з’явився тільки 40 – 30 тис. рр. тому ніхто з серйозних учених не сумнівається. Тут мова йде не про готовий продукт – картину, а про вихідні матеріали для її отримання. Але ж картин якраз і немає! Що ж робив пітекантроп з фарбуючою речовиною, отриманою штучним шляхом через змішання? Розмальовував себе? Може бути. Але чи можна таку дію називати мистецтвом?
Цікаво, що розмальовував себе еректус переважно в червоний колір. Напевне, то було дуже круто, незвичайно. Невідомо, правда, як відреагували соплемінники на такого модника-стилягу, й чи залишився він узагалі живим після того, як вийшов на їхні очі в новомодному» вигляді. Отже, хоча пітекантроп і не мав розвиненої мови через недосконалість мовного апарату, але архаїчна мова людини була ручною, що блискуче довів ще М.Я.Марр, а вона може бути доволі виразною. Значить, мислення існувало, ще й яке! Як також існували й уявлення щодо цінності свого «я», як і бажання підкреслити свою окремішність, виділитися, зробити «себе любимого» ще більш привабливим і незвичайним (наприклад, полосато-червоним. А що? Красиво Головне, що нікого більше ТАКОГО не було). Бажання ж виділитися з середовища собі подібних – виразна ознака людини, особистості. Все буде саме так, якщо поруч не було більш розвиненої особистості, якою це все й робилося. Але її залишки так і не знайдені. Отож, якщо наскальний живопис з’явився в Європі 40 – 30 тис. рр. тому, то перші фарби виготовлялися в Африці ще 400 – 350 тис. рр. тому.
------------------------------------------------------------------------------------------
* Ю.Кочержинський. Дві лінії розвитку людства // Космос древньої України.-К.,1993.
«Треба відмовитись від визначення «людина – тварина, яка виробляє знаряддя»: філіппінські тасадаї, деякі австралійські аборигени не виробляють знарядь».
- - -
«На благодатних просторах України, як встановили історики, вперше на планеті Земля люди приручили коней, корів та інших свійських тварин. Археологами в Україні розкопані первісні городища біля сіл Деріївка, Лука-Врублівська, Усатове, Маяки, Євмаївка, де знайдено кістки людей, корів, зроблені 5500 літ тому вози».
Нью-Йорк таймс. – 1973. – 19 січня.
* Г.Муравник. Человек парадоксальный: взгляд науки и взгляд религии // Новый мир. – 2001. – №2. – С.169, 174.
«Проведені в останні роки дослідження показали, що між неандертальцем і кроманьонцем, що жили 5 – 10 тис. років поруч, не відбувалося метисації… Професору Сванте Паабе (США) вдалося виділити МТ ДНК з фрагменту хребта одного з неандертальців. Вони не мають жодного відношення до сучасних людей. Його результат перевіряли, й палеогенетик Н.Стоункінс виділив ДНК з фрагменту кістки найстаршого з неандертальців. Результат був ТАКИМ ЖЕ».
------------------------------------------------------------------------------------------
Головні проблеми расології.
Головне поняття расології: раса.
Слово «раса» дуже давнє, походить із санскриту – найдавнішої мови ар’їв часів початку формування людської спільноти, коли ще не було народів у їх сучасному соціальному розумінні й множинності національних мов, що нині цю спільноту репрезентують. Саме біологічна єдність крові й ареалу мешкання була тоді зв’язуючою основою між людьми. Вочевидь, це було пов’язано з проблемами виживання. У процесі розвитку людства пізніше виникли соціальні, політичні, культурні, релігійні різниці, вони й порушили цю стародавню настанову ар’їв. Отже, термін «Rasa» позначає одно з основоположних понять найдавнішої в світі мови, адже тягнеться до самих початків мови як такої.
Утім, в Європі термін «Rasa» з’явився лише з початком епохи Великих географічних відкриттів, у ХІV ст. – в Італії й Іспанії, наприкінці ХVІ ст. – у Франції; в Англії він з’являється в ХVІІ ст., а в Німеччині у ХVІІІ ст. Утім, значення його на початку було ще не стійким і вельми розпливчастим. У сучасному, суто біологічному сенсі термін «Razza» вперше зустрічається італійською мовою у Федеріко Гризоне в 1552 р., як термін конярства, а французькою – в 1600 р. у Олів’є де Серра з’являється термін «La race» для тих же цілей. У 1672 р. німець Георг Симон Вінтер використовує для потреб скотарства кальку німецькою з нього. Тож спочатку модний заморський термін застосовувався лише з метою класифікації порід благородних тварин.
У 1684 р. видний французький етнограф і мандрівник Франсуа Берньє уперше застосував його для визначення різниць серед людських племен. Після цього в 1746 р. геніальний шведський природознавець Карл Линей (1707 – 1778 рр.) створив першу класифікацію людських рас. З цього часу даний термін почав своє життя в науці.
У 1776 р. видатний німецький вчений Йоганн Блюменбах (1752 – 1840 рр.) уперше з метою класифікації рас використав краніометричні дослідження черепів різних етнічних груп, а французький природознавець Жорж Кюв’є (1789 – 1832 рр.) у 1817 р. в якості основи визначень різниць запропонував використовувати колір шкіри.
Однак протягом усього цього довгого часу не існувало чіткого й однозначного визначення терміну «раса», бо вчені зміщували суто біологічні параметри з лінгвістичними й етнографічними чинниками, через що постійно виникала плутанина, й народи, що мали однакову зовнішність і психічні характеристики, записувались у різні раси на підставі даних етимології чи висновків порівняльної лінгвістики. Почасти народи, які не мали між собою нічого спільного у фізичній побудові, були віднесені до однієї раси тільки на засаді мовної спільності.
Ці протиріччя й неточності, допущені вченими вільно (бо певні замовлення в науці існували завжди) чи невільно, дорого обійшлися прихильникам расової теорії, адже скомпрометували всі расові дослідження в цілому. Усе це свідчило про системну кризу в расології.
Й.Є. Денікер; виникнення расової типології та її наукове значення.
Становище вдалося виправити завдяки дослідженням російського вченого французького походження Йосипа Єгоровича Денікера (1852 – 1918 рр.), який видав у 1900 р. французькою й російською мовами працю «Людські раси». В антропології виникла расова типологія, завдяки чому класифікація людських рас набула сучасного чіткого вигляду. Зникли різночитання, а використання суто антропологічної термінології набуло строгого наукового характеру. Книга Денікера була присвячена, по суті, розділенню етнографії й антропології, які автором визначалися явищами різного порядку: перша – соціологічного, а друга – біологічного.
Денікер був першим вченим, який встав на позиції жорсткого і послідовного біологічного детермінізму в расовій філософії. Він твердив, що навколишнє середовище безсильне перед расовими ознаками, які зберігаються, як він казав, «з чудовою впертістю», незважаючи ні на що.
З часу визнання авторитету Й.Є.Денікера в антропології твердо закріпилося поняття «антропологічний тип» – як явище постійне і незмінне, раз і назавжди дане і не піддатне впливам середовища. Комбінація антропологічних типів, що історично склалася, являє собою продукт розвитку вже соціального – етнос, і домінуючий тип згодом формує фізичне й духовне обличчя кожної національної спільноти. Це правило стало базовим у расології.
Отже, такі поняття, як «плем’я», «етнос», «народ», «нація», відносяться до сфери компетенції соціологічних наук, у той час, як поняття «раса» відноситься до області наук біологічних.
Таким чином, у першій половині ХХ ст. термін «раса» набув стійкого наукового значення. Найкрупніші расологи надали йому такі визначення:
Ганс Ф.К.Гюнтер (1891 – 1968 рр.), видатний німецький расовий теоретик: «Раса – це спільна група людей, яка відрізняється від інших груп особливим, властивим їй сполученням фізичних ознак і психічних властивостей, і завжди репродукує тільки собі подібних».
– Отто Рехе (1879 – 1966 рр.), видатний німецький расологи: «Раса є поняттям природничонаукової тематики. Раса – це група живих істот, яка розвинулася в ізоляції і завдяки природному відбору з одного кореня і без домішки чужорідних елементів, ця група завдяки більшості фізичних і духовних спадкових ознак, що створюють у своєму сполученні певну єдність, а також завдяки формі свого вияву назовні суттєво відрізняється від інших груп цього роду і завжди відтворює лише собі подібних. Раса тим самим позначає «гармонію», «життєвий стиль» і «характер». Раса – це підгрупа виду».
– Ойген Фішер (1874 – 1967 рр.), директор Інституту антропології ім. Кайзера Вільгельма в Берліні, голова Німецького антропологічного товариства: «Під расою в антропології розуміється значна частина людей, пов’язаних між собою загальними тілесними і психічними особливостями, що передаються у спадок і відрізняються від таких же в інших груп».
Указані визначення дуже схожі й ми можемо використовувати будь-яке з наведених формулювань.
Стосовно ж широко розповсюдженого сьогодні завдяки зусиллям ліберальних суспільствознавців та культурологів терміну «расизм» слід відзначити, що до науки він не має жодного відношення. Це слово вперше з’явилося в 1932 р. у французькому словнику Ларусса і являє собою запозичення відповідного журналістського сленгового терміну. Воно і досі не має чіткого і зрозумілого наукового обґрунтування. Тому з ним слід обходитися дуже обережно. Поважаючі себе, культурні, високоосвічені люди його взагалі не використовують. Їм просто не притаманна расова зарозумілість – ні щодо своєї раси, ні щодо інших.
Утім, не можна закривати очі на те, що расова проблема в світі й науці існувала і потребувала своєї якісної оцінки. Необхідність у цьому повною мірою спочатку усвідомили лише талановиті дилетанти з гуманітарною освітою – засновники цілого ідеологічного напрямку, що згодом отримав назву власне расової теорії як такої. То були француз Жозеф Артюр де Гобіно (1816 – 1882 рр.), німець Густав Фрідріх Клемм (1802 – 1867 рр.) і російський вчений Степан Васильович Єшевський (1829 – 1865 рр.).
Походження рас за сучасною антропологією.
У сучасних підручниках з фізичної антропології ви можете знайти переважно однакову інформацію. Ми стисло її зараз наведемо.
У питання походження рас сперечаються між сосбою дві наукові школи: прихильники моноцентризму (концепції походження рас з одного місця і одного кореня) і поліцентризму (точки зору, що раси є цілком самостійними в своєму походженні, виникали окремо одна від іншої, в різних точках планети і в різний час). І на сьогоднішній день в антропоплоії домінує моноцентризм. Арґументи поліцентристів у підручниках майже не неводяться, а якщо цього ніяк не можна уникнути, то викладаються вони побіжно, вибірково і тут же дається їхня гостра, але почасти не достатньо обґрунтована критика.
Більшість сучасних учених (П.Влахович, О.Зубов, В.Харитонов та ін.) відхиляють гіпотези прихильників поліцентризму про формування расових особливостей в кількох центрах земної кулі ще до появи людини сучасної анатомії. Вони вважають, що расова диференціація людства розпочалася лише на рубежі нижнього та верхнього палеоліту, коли популяції палеоантропів вирушили у важкодоступні регіони майбутньої ойкумени. Такої ж думки притримувався й В.Бунак, який обґрунтував тезу про належність неоантропів до одного поліморфного антропологічного типу, а також В.Якимов, М.Чебоксаров та інші фахівці-антропологи.
Так і не виявивши й до сьогодні необхідних наукових аргументів для перемоги моноцентризму надо поліцентризмом, антропологи віддають перевагу розмовам не про виникнення рас, а про їхнє змішування, протягуючи цей процес навіть у далеке минуле людства.
На думку палеоантропів, уже найдавніші представники виду Homo sapiens sapiens визначалися мозаїчним переплетінням расових ознак (див. сучасну теорію «африканської Єви»). Розселяючись по землі вони, начебто, поглинули популяції неандертальців (той же факт, що неандерталець не залишив нам жодного гена, а відповідно, ніякого «поглинання» його кроманьйонцем не могло бути, цими вченими просто ігнорується). Швиденько перескочивши цей небезпечний для еволюціонізму поріг і причепивши Сапієнса до Неандера, не слухаючи і не сприймаючи щодо цього жодних застережень інших учених (див., зокрема, в інтернеті лекцію американського професора Майкла Бейджента «Запрещенная археология». Але попереджаю, що якість звуку в цьому відео погана. – О.Б.), вони продовжують викладати свої твердження, підтасовуючи факти під абстрактну схему «лінії еволюції», хоча артефакти свідчать про те, що ніякої «лінії» ніколи не було. Так, прихильники моноцентризму заявляють, що поступово в умовах тривалої ізоляції первісних колективів, що мала місце під час верхнього палеоліту, відбувся поділ людства на західний та східний стовбури. Одночасно формувалися морфологічні комплекси трьох основних расових груп: європеоїдної, негроїдної, монголоїдної (й австралоїдної), які в загальних рисах склалися на рубежі верхнього палеоліту й мезоліту (М.Чебоксаров). Тобто за цією логікою виходить, що на межі нижнього і верхнього палеоліту був цілковитий «інтернаціонал», усі змішувалися як хотіли, а потім весь верхній палеоліт чомусь різко «інтернаціонал» перепинився, усі розсілися кожен у своєму ареалі й замкнулися в ізоляції.
Расотворчі процеси тривали й у наступні історичні епохи. На думку вчених, формування малих рас в основному завершилося в добу неоліту, хоча деякі з них (наприклад, бушменська або ефіопська) виникли одночасно з великими расами, а інші (південносибірська й, можливо, уральська) – пізніше.
У проблемі расоутворення загал сучасних учених продовжує надавати переважальне значення географічним та екологічним особливостям регіонів расогенези. Все зводиться, як і раніше, тільки до природного відбору (зокрема, стверджується, що в умовах спекотного клімату виживали темношкірі, широконосі й товстогубі люди, що потім закріплювалося генетично і т. ін.). Тобто тут ми маємо перед собою твердження в руслі навіть не дарвінізму, а вульгарного ламаркізму. Водночас ніхто не пояснює, чому на межі нижнього і верхнього палеоліту природний відбір не діяв і всі «зливалися в інтернаціоналізмі», а у верхньому палеоліті раптом почав діяти? Хоча навіть з точки зору елементарної логіки усе мало б бути навпаки, якщо взагалі мало бути.
Водночас, як були раніше, так і зараз є вчені, які піддають такі погляди серйозній критиці. Зокрема, в Російській Федерації, поблизу Уралу відомі поховання 24 тис. до н.е, де в могильнику поруч лежать хлопчик-європеоїд і дівчинка-негритянка. А популяції місцевих негрів були відомі на Кавказі ще у 20-х рр. ХХ ст. Чому ж не побіліли чи не втратили широконосість чи товстогубість? Як це пояснити, якщо стояти на грунті суто географічного детермінізму в процесі расоутворення?. Тож у вчених, які критично налаштовані щодо перебільшення ролі географічних та кліматичних (у географічному розумінні) чинників у процесі расоутворення, маються до того підстави.
У зв’язку з нерозробленістю належним чином питання щодо формування «класичних» расових характеристик (волосяний покрів, пігментація, будова обличчя тощо), які, будучи поліґенетичними, вельми мало піддаються дії генного дрейфу, а більше залежать від генетико-автоматичних процесів, учені більше зосередилися на підкресленні процесу змішування расових ознак.
Як приклад його наявності наводяться факти існування давніх контактних, або перехідних форм, що мали місце в добу палеоліту – мезоліту на перетинах ареалів великих рас. До них належать такі малі раси: ефіопська, котра певним чином поєднує в собі негроїдні та південноєвропеоїдні риси; південноазійська, яка відіграє роль проміжної ланки між монголоїдними та австралоїдними популяціями; південноіндійська – морфологічно близька до ефіопської, яка, на думку вчених, уособлює перехід від південних європеоїдів до австралоїдів; айнська та полінезійська, що вважаються перехідними між азійськими й океанійськими групами. Дехто вважає, що, можливо, давньою контактною расою є й уральська, але питання щодо її походження не вирішене.
Змішування тривало і в наступні історичні епохи, триває й нині, й усе так же нічого не прояснює в питанні виникнення великих рас. Тим не менш, сьогодні вчені вважають расу як таку динамічною, мінливою в часі й просторі категорією, «епізод в еволюції, що триває іноді тисячоліття, але неодмінно змінюється іншим» (В.Алексєєв). дехто взагалі договорився до заяв про те, що це «категорія історична», а навіть до твердження, що раси не існують взагалі. Природно, що такий підхід тягне за собою невизначеність і в підвалинах формування етносів, базою яких раси і є. Отже, як бачимо, у питання расоґенези в сучасній антропології має місце серйозна методологічна криза. І без належного врахування арґументів прихильників поліцентризму вийти з неї не уявляється можливим.
Утім, не можна не визнати, що у справі вивчення впливів різних чинників на расовий розвиток антропологія має свої здобутки. Так, учені виявили вплив певних соціально-економічних чинників на расогенезу. Було доведено, що перехід людства до землеробства сприяв різкому збільшенню частки рослинної їжі в харчуванні. Це вплинуло на діяльність залоз внутрішньої секреції, викликавши значні зміни в темпах росту організму, термінах статевого дозрівання і, як наслідок, – у морфологічній будові тіла людини. На користь цього припущення вчені наводять той факт, що грациалізація (зменшення загальної масивності кістяка, нахилу лоба, вираженості надбрів’їв, ширини обличчя тощо) практично не торкнулася тих народів (австралійців, ескімосів, індіанців Вогненної Землі та ін.), які через особливості історичного розвитку й донині зберігають архаїчні форми господарства.
Крім того, ще в минулому столітті було помічено, що в різних місцях земної кулі протягом останнього тисячоліття відбулося значне збільшення показника голови – брахікефалізація, тобто заміна видовженої форми голови короткою. Це явище спостерігалося в багатьох країнах Європи – Франції, Німеччині, Австрії, Чехії, Польщі, Росії, Україні, а також на півдні Сибіру, і в Японії. Природа цих епохальних змін ніким з класичних антропологів так досі й не пояснена. В.Бунак пов’язував їх зі змінами в темпах росту організму людини, зумовленими підвищенням загального рівня життя. Дехто звертає увагу знов таки на проблему змішування рас (М.Чебоксаров, І.Чебоксарова). Ми ж звернемо увагу саме на те, що цей процес відбувається переважно в ареалі розселення європеоїдів (індоар’їв), для давніх форм яких якраз і була характерною доліхокефальність (видовжена голова). Може бути, що доліхокефальність мала за підвалину якийсь рецесивний ген, який поступово витісняється (тоді виникає питання, чому цей ген так і не став домінуючим, незважаючи на багатотисячолітні зусилля людей витягнути собі голови навіть штучно, що простежується на терені України ще навіть у часи сарматів /див. «Основи антропології» С.Сегеди. – С.177, «Антропологія» С.Сегеди. – С.285/?). На нашу думку, таке явище пов’язане якраз із процесом виникнення європеоїдів (власне кроманьйонців), при тому довгоголовість була важливою їх ознакою, чому їй у соціумі й було надано статусу особливості походження. Але вона явно зникала вже здавна, чому її й намагалися підтримати хоча б штучно.
Висловимо щодо того «єретичну» думку: доліхокефалія є рецесивною за земних умов проживання, вона якби поступово «вимивається», процес же змішування тільки прискорює це. Земна природа, дійсно, здійснює величезний вплив на людину, витісняючи те, що непритаманне земним формам існування. І йде все саме через генетичний апарат, при тому планета, й тільки вона, може втручатися навіть в його автоматику. Не слід відкидати також і все більший розвиток у людини за умов цивілізації лівопівкульного (раціоналістичного) мислення, що теж могло вплинути на форму голови. У природно брахікефальних типів зміни не проявилися наявно у формі голови, як це сталося з доліхокефалами.
А ось те, що поліпшення соціально-економічних умов вплинуло на епохальну динаміку довжини тіла, – факт безперечний. Починаючи з другої половини ХІХ ст. майже повсюди в Європі, США, Японії та інших регіонах вона повільно, але невпинно зростала. Так, у Скандинавії за останнє століття довжина тіла збільшилася приблизно на 10 см (з 164 – 165 до 173 – 174 см). Ще інтенсивніше «підростала» людність Європи й США впродовж останніх десятиліть, коли значно посилилися процеси акселерації – прискореного фізичного, фізіологічного та психічного розвитку дітей і підлітків. З акселерацією пов’язують також подовження репродуктивного періоду, збереження працездатності в більш зрілому віці, збільшення тривалості життя в економічно розвинутих регіонах.
Головний антропологічний індекс раси (ГІ). Це – відношення ширини голови (поперечний діаметр, якщо на неї дивитися згори) до її довжини, виражене у %). Якщо ГІ = до 74, 9%, люди вважаються довгоголовими (доліхокефали), при ГІ 75 – 79,9 % – середнього лові (мезокефали), при ГІ 80% й вище – круглоголовими (брахікефали). Сучасне людство, як ми зазначали вище, брахікефалізується.
Основні ознаки великих людських рас:
|
Основні ознаки |
Чорна раса |
Жовта раса |
Біла раса |
|
Терен |
Африка |
Азія |
Європа |
|
Зріст тіла |
частіше низький |
середній |
частіше високий |
|
Колір шкіри |
темно-коричневий, чорний |
жовтуватий |
Світлий |
|
Колір очей |
карі й чорні |
карі |
від світло-сірих і блакитних (рецесивні) до карих |
|
Колір волосся |
чорне |
темне |
від світлого (рецесивне) до темного |
|
Щелепи |
сильновиступаючі |
середньовиступаючі |
слабовиступаючі |
|
Форма черепа |
доліхокефали |
частіш мезокефали |
частіш брахікефали |
Еволюція відбувається в напрямку чоловічої лінії еволюції – збільшення зросту, обсягу головного мозку й круглогловості, зменшення розмірів щелеп. Ці ознаки посилюються в напрямку: негроїди → монголоїди → європеоїди.
Таким чином, як бачимо, в сучасних підручниках викладається переважно, а то й виключно моноцентрична концепція; проблема виникнення рас належним чином не вирішується в науці, а відповідно і не може бути вичрпно арґументовано викладеною в навчальній літературі; антропологи надають перевагу викладу матеріалу не щодо походження рас, а щодо їхнього змішування, доходячи подеколи навіть до таких абсурдних тверджень, що раси – це щось нестійке, мінливе, яке скоро зникне, а навіть, що рас не існувало й не існує взагалі.
Відмінності між антропологією й расологією. Визначення расології.
Класична антропологія весь час твердить про «єдність людського роду», почасти намагаючись обґрунтувати його навіть всупереч біологічним фактам і елементарній логіці. Таке становище склалося внаслідок політичного тиску на науку після Другої світової війни, і це має місце й дотепер у вимозі дотримуватися «політкоректності». Расологія ж узагалі не переймається такою проблемою, адже, якщо фокус досліджень спрямований на вивчення різниць і їхніх проявів, то розмови про рівність і єдність втрачають будь-який сенс і ціну. Расологія вимагає уважності до нюансів і дрібниць, а не оперування абстрактними категоріями. У її системі координат факт цінніше формули.
Расологи твердять, що антрополог констатує сам факт расових відмінностей і на цьому зупиняється, расолог же навпаки оцінює їх, створює з них ієрархію за ступенем важливості, аби навчити одноплемінників користуватися ними з вигодою у боротьбі за існування лише для представників своєї раси. Расологія як наука не боїться давати пряму відповідь на два найпідступніших питання: «Хто винуватий?» і «Що робити?».
Расологи дають таке визначення расології: це – філософська система, яка знаходиться на стику природничих, точних і гуманітарних наук, за допомогою якої соціальні, культурні, економічні та політичні явища людської історії пояснюються дією спадкових расових відмінностей народів, що творять цю історію.
І тут слід зазначити, що сьогодні расологічні дослідження в світовій антропології під вивіскою так званої «політкоректності» піддаються дискримінації. Почасти заперечується цілком очевидний факт існування рас взагалі, як також ставиться під сумнів правомірність застосування даного терміну. Тож до честі саме російської науки (на жаль, про українську ми не можемо такого сказати), яка не тільки не відкидає досягнень радянських антропологічних наук, а навпаки базується на них, слід відзначити, що вона не відступає від здобутків сучасної расології, в яку вчені російського походження зробили суттєвий внесок. Російські вчені твердять, що спроби відійти від проблеми раси і міжрасових відносин через просте ігнорування самого факту існування расових відмінностей всередині виду Homo sapiens є «страусячою» тактикою, яка не є виправданою з точки зору об’єктивних наукових фактів («Проблема расы в российской физической антропологии» /М, 2002/). І така принциповість не може не викликати поваги, незважаючи ні на що.
Нові відкриття в сучасній расології: дерматогліфіка та інші наукові способи расово-етнічної діагностики.
Уже більше сотні років у пересічного громадянина будь-яка згадка про дактилоскопію стійко пов’язується тільки з криміналістикою та судовою медициною. І весь цей час того ж таки пересічного громадянина хтось (цікаво: хто ж саме, чи не так?) утримував подалі від інформації про те, що відбитки пальців можуть просто вичерпно вказати на приналежність до тієї чи іншої раси. За відбитками пальців, які є унікальними в кожної людини, будь-кого на планеті можна ідентифікувати, до того ж із дуже високим ступенем точності.
Правда, не всі знають, що ідея використати відбитки пальців для ідентифікації людей уперше виникла в Китаї ще у ХІІ – ХІІІ ст. і тоді ж була успішно використана. У Європі таку ж думку вперше висловив Артур Кольман в 1883 р., а в 1888 р. ветеринар Вільгельм Ебер запропонував цей метод прусській поліції, але не був почутий. Проте в кінці ХІХ ст. природознавство набуло бурного розвитку, і насамперед антропологія, біологія, психологія; тоді ж виникла й расова теорія. Двоюрідний брат Чарльза Дарвіна Френсіс Ґальтон у цей час розвивав ужиткову частину расової теорії – євгеніку, науку про «поліпшення» людського роду. Ця наукова галузь потім виродилася в різні штучні расові теорії і врешті-решт збанкрутіла.
Проте Ф.Ґальтон був ще й прекрасним математиком. І у вихорах ліній дактилоскопічних малюнків він раптом побачив певну математичну закономірність. З цього часу дактилоскопія твердо посіла своє місце серед методів класичної расології. Зусиллями Гарріса Готорна Уайлдера, Гарольда Каммінса, Чарльза Мідло виникла й набула розвитку нова наука – етнічна і расова дерматогліфіка.
Наука Російської імперії була індиферентна до цього наукового напрямку, а ось в СРСР, незважаючи на декларований інтернаціоналізм, расові й дерматогліфічні дослідження йшли повним ходом. Правда, їхні результати були в 1930-х рр. засекречені. Утім, за 1920-ті рр. учені встигли зробити багато. Інститут антропології МДУ ім. М.В.Ломоносова організовував численні експедиції в найдальші куточки країни, завдяки чому такі видатні радянські антропологи, як П.С.Семеновський, О.І.Ярхо, В.П.Алексєєв, Г.Ф.Дебец та ін. встигли створити значну теоретичну базу етнічної і расової дерматогліфіки. Пізніше дослідження продовжили М.В.Волоцький, Т.О.Трофімова, М.М.Чебоксаров.
Радянські вчені від самих початків досліджень визначили три рівні їх проведень – расовий етнічний і територіальний, що відразу ж забезпечило новому методу його велику точність і перспективу. Адже за відбитками пальців людини встановлювалася не тільки її расова приналежність та національність, а й географічний ареал мешкання, і це дало дуже велику точність уже на самих початках досліджень.
Виділяються три основних типи папілярних візерунків; дуги, петлі та завихрення (до останніх відносяться й подвійні петлі). Це вивчав ще в 1930-х рр. крупний фахівець у галузі дактилоскопії доктор Еріх Карл і зазначав, що представники жовтої раси мають більше всього завихрень і менше всього дуг і петель; у європейців картина протилежна: більше дуг і петель і менше завихрень; індіанці тяжіють до азіатів, айни посідають проміжне становище між жовтими й білими. Євреї сильно відрізняються від європейців більшою кількістю завихрень і порівняно невеликою кількістю дуг. Серед північних європейців більш за все дуг і менш за все завихрень у норвежців, за ними слідують німці, англійці й росіяни. Утім, у часи Е.Карла переважна більшість німецької еліти (а науковці до неї відносилися) займали проросійську (але антибільшовицьку) позицію з відповідною науковою орієнтацією. Тому за традицією імперської російської науки до «русскіх» (росіян – укр.) залучалися не тільки росіяни як такі, а й українці й білоруси. Тому щодо росіян дані Карла Еріха не можна вважати точними.
В СРСР дерматогліфічні дослідження ніколи не припинялися. Найвидатнішою працею в цій галузі сучасні російські антропологи по праву вважають фундаментальну монографію Ґенріетти Леонідівни Хіть «Дерматоглифика народов СССР» (М.: Наука, 1983). На час виходу цієї роботи і світова і радянська дерматогліфіка вже аргументовано довели, що дерматогліфічні ознаки у справі вивчення рас дають багато більш ефективні результати, ніж описи расово-соматичних ознак. Справа в тому, що расово-соматичне обличчя людини хоч на 80% і формується її спадковістю, але на 20% – усе ж таки навколишнім середовищем. Тому расово-соматичні тести об’єктивно несуть у собі певний відсоток помилки, бо фенотип усе ж таки впливає на расово-соматичні ознаки людини. Відбитки пальців же й дерматогліфічні малюнки долонь і ступнів не піддатні жодним впливам середовища і є абсолютним втіленням расової й етнічної сутності, яка передається з покоління в покоління генетично. Тобто, це – абсолютно об’єктивний, достовірний показник, що унікально важливо для науки.
Ґ.Л.Хіть провела грандіозні обстеження мешканців СРСР різних рас і етносів. І тут до честі дослідниці слід зазначити, що вона наважилася опублікувати такі матеріали, які наголову розбивали радянський ідеологічний міф про «багатонаціональну країну» і, як наслідок, про расово нечистий казан, в якому, так би мовити, варилася «нова історична спільнота – радянський народ». Розбитий був і нав’язаний владою стереотип, що начебто більшість радянських дітей походять зі змішаних сімей. Ось що констатує Ґ.Л.Хіть: «Монголоїди і європеоїди в СРСР у цілому на всіх трьох рівнях (нагадуємо, що під трьома рівнями мався на увазі поділ за расовою, етнічною і територіальною ознаками. – О.Б.) гарно диференційовані зі статистичної точки зору. Кожний рівень значимо відрізняється від решти». Хіть підкреслює, що, навіть мешкаючи в межах одного реґіону, представники різних рас та етнічних груп не піддалися змішанню.
Хіть навела цікаві дані щодо расового типу росіян, а саме, що в європейській частині СРСР представлені північна гілка європеоїдної раси і типи, проміжні між північними і південними європеоїдами. Вона твердить, що росіяни є носіями найбільш європеоїдного комплексу.
І тут нам, як і вище щодо даних Е.Карла, доведеться зробити зауваження, що в досліджуваній Ґенріеттою Леонідівною «європейській частині СРСР» проживали не тільки росіяни, а й українці, й білоруси (вона ж не написала, що досліджувала «європейську частину РРСФР», так же?). Як бачимо, і в радянській науці були свої хитрощі, і в першу чергу вони стосувалися розповсюдження расових показників усього слов’янського масиву СРСР виключно на росіян.
В усьому ж іншому дослідження Ґ.Л.Хіть є цілком об’єктивним і підтвердило базовий постулат расової теорії про те, що будь-який історично значимий народ має расову основу, в якій його специфічні ознаки вираженій найяскравіше. Кожен історично значимий народ має одну расову основу, одне расове ядро, за допомогою якого він диктує правила співжиття у своїй країні расовій периферії. Єгипет був створений єгиптянами, Велика Римська імперія – латинянами, Китайське царство – китайцями, Російська імперія – росіянами; навіть СРСР, за визначенням М.Бердяєва, був «четвертою формою російської держави». Отже, відома теза про «мультинаціональні культури» – це просто словесна сполука, що не має під собою жодної реальної основи.
У сучасній Російській Федерації дерматогліфічні дослідження продовжуються. І в Енциклопедії «Народы России» (М.,1994) у главі «Расовий склад населення Росії» занотовано: «За приблизними підрахунками представники європеоїдної раси складають більше 90% населення країни і ще біля 9% припадає на представників форм, змішаних між європеоїдами і монголоїдами. Число чистих монголоїдів не переважає 1 млн. чол.». Отже, всі стенання російської історіографії, починаючи від Карамзіна й донині, відносно «страшного монголо-татарського іга» не мають під собою жодних підстав і цілком спростовуються даними расології.
До зазначеного додамо, що згідно офіційних міжнародних норм ООН і ЮНЕСКО країна вважається монорасовою у випадку, якщо 66%, або 2/3 її населення належать до однієї раси. Тому якщо вже Росіську Федерацію її вчені називають «багатонаціональною, але монорасовою», при цьому ми вище показали, що в дерматогліфічні показники росіян корифей російської дерматогліфіки Ґ.Л.Хіть явно вписала дані всього слов’янського масиву колишнього СРСР, а саме її дані прийняті сучасною російською расологією за основу, то Україна має більше підстав однозначно називатися монорасовою країною.
В.Б.Авдєєв наводить у книзі «Расологія» такий прикметний приклад значення дерматогліфіки. Усі пам’ятають, як у фільмі “Сімнадцять миттєвостей весни» радянський розвідник, який видавав себе за офіцера СС Штірліца ледве не провалився. Коли були знайдені його відбитки пальців на валізі, в якій була рація радянської радистки Кет. У нього самого відбитки пальців були взяті непомітно для нього («Штірліц, принесіть нам склянку води!»). Він уник провалу тільки тому, що його відбитки пальців ідентифікувалися тоді на найнижчому рівні криміналістичної експертизи – тільки на сумісність з іншими відбитками. Якби Штірліц був підданий більш ретельній расово-етнічній діагностиці, наприклад, за методикою того ж таки доктора Еріха Карла, описаній в 1936 р. у журналі «Volk und rasse», йому був би кінець. Хоча в його особистій анкеті й було записано, що він є «істинним арійцем», дерматогліфічний контроль однозначно б засвідчив, що ця людина народилася не на території Німеччини. Як влучно відзначив видатний расовий теоретик Фріц Ленц: «Ніхто не може вилізти зі своєї шкіри, так же, як і зі своєї душі».
Показовим є й інший приклад. У сучасній расології застосовується термін «пассінг» (passing). Він позначає таке явище: метис, що походить від різних у расово-етнічному відношенні батьків, при переїзді на інше місце проживання, використовуючи елементарні методи маскування, видає себе за чистокровного представника однієї з рас своїх батьків. Частіш за все метиси симулюють європейців. Зрозуміло, що популяризація дерматогліфіки зведе пассінг нанівець.
Що ж стосується Ґ.Л.Хіть, то слід зазначити: вона продовжує свої дослідження. У співавторстві з Н.О.Доліновою вона видала монографію «Расовая дифференциация человечества» (М.: Наука, 1990), в якій надала дані вже щодо всього населення планети. У цій роботі авторки аргументовано довели, що теорія моноцентризму в питанні виникнення рас не має під собою жодних підстав. Християнський міф про Адама і Єву науково назавжди поховано.
Розробляє і доповнює висновки Ґ.Л.Хіть і Н.О.Доліною інший дослідник – В.О.Спіцин («Биохимический полиморфизм человека», М., 1985). У ній за допомогою генетико-біохімічного аналізу не тільки перевірені й підтверджені дані Ґ.Л.Хіть, а й сформульовано низку нових важливих положень расології. Зокрема, в його книзі так прямо й сказано: «Расові відмінності між людьми визначаються на молекулярному рівні». Висловлюючись мовою Біблії, Господь ліпив нас із різної глини, тому що між різними породами тварин біохімічні відмінності і то менші, ніж між людьми. Нав’язливий вираз: «людство з його загальнолюдськими цінностями» – ніщо інше, як фантом, який генетично не виявляється ніяким чином.
Отже, расологія поступово, але послідовно й ефективно пробиває стіну заборони, створену навколо неї в другій половині ХХ ст. По всьому, ХХІ ст. відзначиться проривом расології в науковій сфері й неминучою у зв’язку з цим зміною старих наукових парадигм.
----------------------------------------------------------------------------------------------------
Російський дослідник Володимир Борисович Авдєєв у праці «Расологія» написав такі слова: «У давні часи люди не випадково підписувалися відбитками пальців – не тому, що були неграмотні, а тому, що усвідомлювали глибинний зв’язок візерунків своїх пальців зі своєю етнічною і расовою приналежністю. Відбитки пальців під текстами чи то законів, чи то присяг люди сприймали як знак якості, як фірмове клеймо… Вони присягалися своєю етнічною й расовою приналежністю як генетичним знаком якості перед обличчям світової історії і перед обличчям свого вічного архетипу… Метушливе і вічне, низьке і високе, підле й героїчне – все, що залишається від тебе як слід твого перебування на Землі, відмічено незмивним тавром твого племені. Саме це й накладає обов’язки перед обличчям предків і потомків, виводячи в реальність невідворотність карми».
Отже, не вожді, не герої, не закони, навіть не люди судять нас за наші діла – то все суд зовнішній і далеко не завжди справедливий. Справжніх же і непідкупних наших суддів кожен з нас від самого народження до смерті носить щодня – на кінчиках своїх пальців…
Серед інших сучасних наукових способів расово-етнічної діагностики першою назвемо серологію – науку про групи крові. Адже групи крові також мають жорстко обумовлену етнічну і географічну систему розподілу. Ще в 1920-ті рр. в СРСР був відкритий відносно простий спосіб визначення національної приналежності по крові за методикою доктора Є.О.Манойлова. У межах офіційної державної програми були піддані обстеженню росіяни і євреї. Було виявлено, що у крові євреїв окислювальні процеси протікають швидше, ніж у росіян.
Згодом набули поширення дослідження сироватки. На сьогодні виявлено, що по системам імуноглобулінів, які забезпечують захисну реакцію проти різних хвороб і трансферинів, що забезпечують нормальну циркуляцію іонів заліза в току крові, виразно виділяються великі людські раси. Це говорить про те, що у людей різних рас і національностей розрізняються структури білка, хіміко-біологічний склад імунної системи, а також електромагнітні характеристики крові. Нарешті, різні домішки доволі точно виявляються на засаді такого простого елементу, як вушна сірка.
Тож усе більш стає зрозумілим, що дуже скоро з будь-яким фальсифікатом на расово-етнічному ґрунті буде покінчено назавжди. І це змінить світ. Згідно із зороастрійською есхатологією «Епоха Змішання» завершиться і на зміну їй прийде «Епоха Розділення». Новітні расологічні дослідження дають підстави до твердження, що пророцтво перських жерців має також біологічну основу, адже змішання слід розуміти суто в расовому сенсі.
Варіанти расових типологій.
Одну з перших типологій рас створив видатний французький психолог, соціолог й історик Гюстав Лебон (1841 – 1931) у своїй всесвітньовідомій праці «Психологія натовпу» (1889). Він виокремив чотири групи рас: первісні, нижчі, середні й вищі. «Первісні» – це ті, в яких не знаходять і найменшого сліду культури й які зупинились на тому рівні первісної тваринності, яку переживали люди кам’яної доби. Він уважав, що то – фіджійці й австралійці. Нижчу расу складають негри – вони здібні до зачаткової цивілізації, але ніколи їм не вдасться піднятися вище цілком варварських форм цивілізації, хоча історичний випадок робив їх (зокрема, негрів Сан-Домінго) спадкоємцями вищих цивілізацій. До середніх рас було віднесено китайців, японців, монголів і семітичні народи. Через ассірійців, монголів, китайців, арабів вони створили високі типи цивілізацій, які могли бути перевершені тільки європейськими народами. До вищих рас, як стверджувалось, можуть відноситися тільки європейські народи. Лише вони виявилися здібними до великих відкриттів у сфері мистецтва, науки й промисловості. Пара й електрика вийшли з їхніх рук. Чим вище раса, тим більше в ній різноманітності – звідси витікає важливість особистісного розвитку, інтелектуального рівня. У цілому ж, основні маси рас відрізняються психологічно мало, тоді як в еліт спостерігаються дуже великі відмінності.
Слід сказати, що світова література має письмове джерело, в якому дуже оригінально в міфологічній традиції пояснюється походження рас і даються їх характеристики. Це – текст, який і досі викликає багато суперечок серед учених щодо його автентичності, але викладена в ньому концепція заслуговує на інтерес. Маємо на увазі знамениту «Хроніку Ура Лінда Бук».
У 1859 р. одна з голландських бібліотек придбала старовинний рукопис, написаний давньофризькою мовою, що на той час уже 300 років, як уважалась мертвою. Власник рукопису твердив, що документ зберігався в його родині з ХІІІ ст., але написаний він раніше. Коли саме – виявити неможливо (дата є, але ось яка: «3449 рік після затоплення країни Альтланд». Як це можна продатувати?). Хроніка саме й починається з опису походження рас, що робиться в міфологічній традиції:
«До 12-го Юла він – вважається, що то – Святий Дух (Вральда).
народив трьох дів:
Ліду з розжареного пилу,
Фінду з гарячого пилу,
Фрею з теплого пилу».
Далі розповідається, що кожна з них народила по 12 синів і 12 дочок (від Божественного Ода). Від них і пішли всі люди.
Ліда була чорною, з кучерявим волоссям, як у ягняти, очі її палали як зорі, так що навіть погляд орла був мутнішим порівняно з її поглядом. Вона нічого не хотіла знати про закони, її вчинки визначались її пристрастями.
Фінда була жовтою, її волосся було подібне до гриви жеребця. Вона написала 1000 законів, проте не виконала жодного з них. Вона ненавиділа праведних за їхню прямоту й була поступливою до підлабузників. Її слова були солодкими, неначе мед, але горе було тому, хто їй повірив. Вона прагнула володарювати над усіма, її сини були подібні їй, їхні сестри прислуговували їм, й сини вбивали одне одного.
Фрея («Світла Фрея») була білою, неначе сніг на зорі, й блакить її очей була сильнішою за блакить райдуги. Волосся її було подібне променям полуденного сонця, тонке як павутина. Її їжею був мед, а напоєм – роса, зібрана з квіткових пелюстків. Перше, чому вчилися її діти, був догляд за собою, друге – любов до чеснот. Коли вони дорослішали, вона вчила їх цінувати свободу. Вона говорила: «Без свободи всі інші чесноти добрі лише для того, щоб зробити вас рабами, а ваших нащадків покрити вічною ганьбою».
Отже, тут ми бачимо трьох Священних Матерів, від яких пішли не тільки три расові типи, а й три світоглядні моделі. Останні дехто з російських дослідників трактує так: 1) нащадки чорної Ліди не знали, що таке закон ні зовнішньо, ні внутрішньо. Їхня поведінка – це хаотичні імпульси, їх соціальний устрій – хаотична анархія. Вони часто ставали рабами; 2) нащадки жовтої Фінди жили при патріархаті, у них жінка підпорядкована чоловіку, в соціумі є ієрархія, закони чітко виписані, але виконувались під примусом. Вони схильні до ідолопоклонства, обожнення земних речей (влади, грошей, насолод). Войовничі й агресивні. Соціальний устрій – авторитарний централізм; 3) нащадки білої Фреї мали закон в душі, вони були цілком вільними. Вшановували Жіноче начало – Велику Білу Матір. Суспільний устрій – демократія. Серед жовтих швидко ставали вищою кастою. Серед бувають зрадники й вигнанці – вони працюють на жовтих проти своїх. Лише завдяки їм нащадки Фінди могли ефективно конкурувати з нащадками Фреї.
Головним недоліком цієї схеми є відсутність системності. Але з того, що йде зі світу символів, важко зробити логічну схему.
Вертикальна типологія психоінформаційних систем. Французький антрополог Марсель Мосс запропонував всіх людей ділити на ДВА ТИПИ:
Homo simplex (людина проста, суцільна)
й Homo duplex (людина розділена).
Їхні характеристики є такими:
|
Homo simplex |
Homo duplex |
|
2. Людина колективного досвіду |
4. Людина мудрості |
|
1. Людина особистого досвіду |
5. Людина творчості |
Тільки в людей типу Homo duplex існує «психологічний двійник», або «внутрішній спостерігач», який забезпечує адекватну рефлексію – осмислення передумов, закономірностей і механізмів власної поведінки. Рефлексія – здатність володіти самим собою як предметом, здатність не просто пізнавати, а й пізнавати самого себе, не просто знати, а знати, що знаєш.
Сучасна типологія великих рас, яка базується на типології Мосса, є вертикальною. Вона передбачає, що в усіх расах є люди прості й розділені, але десь більше перших, а десь – других. Згідно з нею є сенс говорити про різні рівні рас.
Так, раси першого рівня (рівня особистісного досвіду) характеризуються відчуттям невіддільності людини від навколишнього світу, ірраціональністю, високою соціальною однорідністю (інакше: слабкою соціальною структурованістю), здатністю ефективно діяти лише на засаді особистого досвіду, вчитися методом власних проб і помилок. Найбільше ці риси притаманні чорній расі, яка найкраще виражає ідею злиття людини з природою. То ж не випадково, що в видах спорту, найбільш близьких до способу життя первісної людини, негри – найкращі. А негритянська музика – це найбільш земна музика, за що ми її й любимо. Негри – дуже безпосередні, по психіці вони – діти. Одночасно це – раса з дуже високою імпульсивністю, зниженою здатністю до систематичної праці. Негроїди схильні працювати тільки для задоволення мінімального рівня власного забезпечення. Якщо він забезпечений, то негри будуть із задоволенням байдикувати й при тому відчувати себе цілком щасливими. Щоб змусити їх тяжко працювати на когось, потрібен батіг і колодки. Расі, яка перебуває на першому рівні, важко створити стабільні державні утворення – у плані соціальної організації їм потрібен досвід інших рас. Але вони швидко вчаться й із задоволенням діляться своїм досвідом.
Раси другого рівня (рівня колективного досвіду) – це раси-ерудити. Їм властиве відчуття відчуженості людини від природи. Вони активно засвоюють чужий досвід, їм притаманний особливий традиціоналізм, схильність до зрівняльності, колективізм, механічна дисциплінованість. У них доволі висока соціальна структурованість, є здатність до створення стабільних ієрархізованих державних утворень з тенденцією до ігнорування індивідуальностей (насамперед – китайці й японці). Характерна риса їхніх суспільств – надзвичайна статичність і кастова розчленованість. Нерідко це – тиранія. Ці раси – підлітки. Вони максималістичні, агресивні, схильні до стадності, невмотивованих проявів жорстокості. Їм потрібен досвід в розвитку терпимості, милосердя, інтелектуальної гнучкості, хоча вони дуже вперті й тих, чий досвід вивчають, одночасно й зневажають. Яскравим проявом їхніх особливостей є, зокрема, «азіатський спосіб» ведення переговорів – вони приходять з уже готовим рішенням, розробленим колективно. Якщо «домашня заготовка» не проходить, вони розвертаються й ідуть, щоб зробити нову «заготовку». Оперативно приймати нестандартні рішення вони не ризикують, бо це не відповідає їхньому способу мислення.
Раси третього рівня (рівня творчості) – це раси-логіки. Для них характерна здатність до ефективних нестандартних дій, творчості, раціоналізму, потягу до нового, нетрадиційного, несподіваного. Найяскравіший представник раси такого типу – раса біла. Її представникам притаманне творче, нестандартне мислення, свобода, нестримний розвиток і соціальна різноманітність. Не випадково життєві зміни жовта раса сприймає негативно («Щоб ти жив у часи змін!» – гіршого побажання в китайців немає), а біла – позитивно («Хоч би й гірше, аби інше!» – типове українське прислів’я).
Різниця між ерудицією жовтих і логікою білих найяскравіше проявилась у системі письма. Для досконалого володіння писемною китайською мовою треба знати більше 10 тис. ієрогліфів (а всього їх близько 50 тис.). Очевидно, що раса, яка здатна запам’ятовувати такі величезні маси інформації, повинна мати неабияку специфіку мислення. Для білої людини така здатність до запам’ятовування – виняток. Вона більше покладається не на накопичення фактів (зразків, парадигм рішень), а на свою логіку й розроблені правила. Достатньо знати близько чотирьох десятків літер й залучити нескладні правила їхнього застосування – і все, біла людина вже грамотна. Проблему подолання великої кількості знаків (піктограм) у першопочатковому письмі білі подолали логікою – створили схему. Азіати ж пішли шляхом накопичення все більшої кількості знаків. Однак динамічність і творчість мають і небезпечні наслідки. Так, саме біла раса створила техногенну цивілізацію, чим поставила все людство на межу самознищення й знищення планети.
Ті з авторів, хто є прихильником думки, що сучасні раси вже вичерпалися, вважає, що через їхнє змішання розпочався процес формування раси четвертого рівня. Розробляються вже її моделі, при тому все більша увага надається людям-індіго.
Ті з учених, хто вивчає міфологічні системи різних народів, припускають, що існували певні центри формування давніх культур і цивілізацій. Одна з таких гіпотез наступна:
Першим центром расоутворення, як вважається, був Бореальний духовний центр – Північне Надчорномор’я (міфологічна Борея). Від нього збереглося святилище – Кам’яна могила (поблизу м. Мелітополь), власна назва якого, можливо, була Шу-шун. Цей центр діяв у період 25 тис. рр. – 8 тис. рр. до н.е. Найдавніше піктографічне письмо, знайдене в цьому регіоні датується 11582 р. до н.е. Другим центром була стародавня Циркумпонтійська зона (VІІІ тис. – 1800 р. до н.е.). Фрагмент літопису Шу-шуна відтворено в барел’єфі святилища Чатал-гююка, датованого 6300 + 97 рр. до н.е. Інформація про перший центр зберігалась і в бібліотеках Шумеру. До цього ж центру, вочевидь, слід відносити й залишки пірамід, виявлених в різних регіонах України, зокрема, й на Луганщині. Наявність таких споруд означає, що в ті часи існувало певне державне утворення. Воно, скоріш за все, мало назву Аратта. В будь-якому разі знахідки пірамід на терені України дають можливість переглянути найдавніші сторінки її історії в напрямку її подовження далеко вглиб віків.
_____________________________________________________________
ЕФЕКТ ТЕЛЕГОНІЇ. Школа російських учених-медиків, започаткована видатним російським антропологом А.П.Богдановим, ще в другій половині ХІХ ст. виявила в расогенезі таке явище: в змішаних шлюбах усталений комплекс генів руйнується, а новий виявляється біологічно слабшим, тому перше покоління метисів ще сильне фізично, далі ж спостерігається зростання хвороб, дитячої смертності, зменшення тривалості життя. Ученими виявлене було й дивне явище, назване «телегонією», яке довго знаходилось у стані секретності. Його виявили ще 150 років тому, коли провели експеримент по з’єднанню коня із зеброю. Експериментаторів чекала невдача: від злуки не народилося жодного плода (про хромосоми та їх несумісність у різних видів тварин в ті часи ще не знали). Але через кілька років у кобилиць, що побували під самцями-зебрами раптом народилися смугасті лошата… Явище й було назване телегонією (від грецьк. «tĕle» – далеко + gone, gonos – народження) – «віддалене народження». Провели досліди й з іншими тваринами – явище повторилося. Результати тут же були засекречені (бо вже почала набувати популярності ліберальна ідея свободи расового змішання). Тільки два відомі вчені займалися телегонією – сучасник Ч.Дарвіна проф. Флінт і його послідовник Фелікс Ледантек. Відкриття явища телегонії не здивувало тільки кінологів – ті давно знали, що якщо породиста сука бодай раз пов’яжеться з безпородним псом, то навіть якщо в неї не буде цуценят, у майбутньому чистокровного потомства від неї чекати не має сенсу, хоч з якими елітними кобелями її не в’яжи.
Постало питання: а чи не притаманний ефект телегонії також і людям? Тоді ж, у другій половині ХІХ ст. були проведені відповідні дослідження, згідно з якими вчені дійшли до висновку: в людині телегонія проявляється ще й чіткіше, ніж у тварин. Власне, це й було головною причиною засекреченості таких досліджень. Прорив у цьому напрямку стався в СРСР після 1957 року, тобто після Першого Міжнародного фестивалю молоді і студентів у Москві. Бо з цього часу й досі в Москві розвалюються сім’ї через те, що раз-по-раз дівчата народжують негроїдних дітей. Брехня дівчат у таких випадках виключена – це вже вивчається більш, ніж 50 років. Отже, не тільки для жінки, а й для її майбутнього потомства далеко не байдуже, хто був її першим сексуальним партнером. В майбутньому потомству передаються його приховані внутрішні ознаки. Причому, за Ломброзо, позитивні риси передаються значно меншою мірою, ніж негативні.
Причини ефекту телегонії мають різні пояснення, єдиної думки тут немає, й він залишається одним з найзагадковіших природних явищ. Тим не менш, людство змушене з ним рахуватися, незважаючи на відсутність його пояснення. Так, коли в США наприкінці ХХ ст. не на жарт злякались зростаючого виродження нації, попит на цнотливих дівчат зріс надзвичайно. (При цьому США не гребують заробляти на тому, щоб продовжувати розповсюджувати ідею свободи расового змішання серед інших народів).
ЕФЕКТ «ЖАБИ В КАЗАНІ». Якщо жабу кинути в киплячу воду, вона вистрибне, якщо ж покласти її в холодну й поступово її нагрівати, – вона звариться. Дуже рідко деякі з жаб вистрибують, і це, за визначенням, – ніхто інші, як жаб’ячі генії. Дехто з дослідників уважає, що сучасне людство – напівсонні жаби в глобальному казані. Але вже дехто починає вистрибувати – вони різко міняють насамперед спосіб життя (це – ще дія свідома: людина сама накладає на свою поведінку певні табу; але серед людей уже з’явились індиго, в яких такі речі закладені вже в підсвідомості).
_____________________________________________________________
ВИСНОВКИ
І. Антропоґенеза і соціоґенеза є двома ІСТОРИЧНИМИ УНІВЕРСАЛІЯМИ, які описують глобальний процес походження:
а) людського роду,
і б) суспільної форми буття людини.
Однак учені й досі ще не домовилися відносно їхньої сполуки, змісту й хронологічних меж. «Ланцюг» так і не вибудовано, й насамперед тому, що між неандертальцем і кроманьйонцем так-таки зв’язку й немає, а відповідно, «зависає» найголовніша проблема – походження сучасної ЛЮДИНИ, а то – тільки Homo sapiens sapiens (неоантроп).
Теорії походження людини складаються в три групи: креаціонізм, еволюціонізм і космізм. Кожна з цих теорій не може вважатися ні остаточно доведеною, ні остаточно відкинутою. Основні форми і віхи антропоґенези викладені нами за еволюційною теорією і вміщуються в три етапи розвитку людини: архантропи – палеоантропи – неоантропи, хоча проміжних ланок між ними не виявлено, й питання щодо походження людини – одне з найфундаментальніших наукових питань – залишається й досі не вирішеним.
ІІ. Хоча точок зору на проблему походження людських рас є кілька й жодна з них не може вважатися остаточно доведеною. Утім, як би там не було, але узагальнюючи все вищевикладене, можна виявити соновне: будь-які расові відмінності не зачіпають мозку й того головного, що відрізняє людину від тварини – здатності до абстрактного мислення й самопізнання. Як вважають філософи, людину можна визначити як матерію, що пізнає сама себе. І з цим не можна не погодитися.
Ключові поняття: австралопітек, Homo habilis, Homo erectus, біфас, Homo sapiens neanderthalensis, перша глобальна світова війна, кроманьйонська людина, родова община, печерний живопис, сюжетне мислення, абстрактне мислення, духовне і душевне, психіка, психічне, расологія, раса, великі раси, палеоантропологія, європеоїди, негроїди, монголоїди, австралоїди, малі раси, брахікефалізація, дерматогліфіка, євгеніка, серологія, геногеографія, психогенетика, IQ тест.
Контрольні запитання:
Надайте визначення понять: антропоґенеза, соціоґенеза та антропосоціоґенеза. Які думки існують в науці щодо їхнього змісту?
Що таке шкала антропоґенези? Накресліть її й поясніть.
Які є наукові періодизації історії первісного суспільства та як вони співвідносяться між собою?
Чому питання про походження людини є важливою світоглядною й науковою проблемою? Відповідь обґрунтуйте.
Що таке креаціонізм? Розкрийте його головну ідею та стан розвитку на сьогодні.
Що таке еволюціонізм? Розкрийте його головну ідею та стан розвитку на сьогодні.
Що таке космізм? Охарактеризуйте його головні теорії. В чому їх сильні, а в чому слабкі сторони?
Які стадії в еволюції людини вважає за можливе виділяти еволюціоністська теорія? Яка ваша думка щодо їхньої обґрунтованості?
Що таке «зв’язуюча ланка» (missing link)? Як виглядає ця проблема на нинішньому рівні розвитку науки?
Хто такі архантропи? Охарактеризуйте спосіб життя цих істот. Чи й досі наука вважає їх беззаперечно прямими предками людини сучасного виду?
Хто такі палеоантропи? Охарактеризуйте їхнє суспільне та духовне життя.
До якої археологічної доби відносяться залишки всіх архантропів та палеоантропів? Чому? Відповідь обґрунтуйте.
Хто така людина виду Homo sapiens sapiens? Охарактеризуйте спосіб життя, суспільний лад, вірування та культуру кроманьйонця.
Розкрийте стан проблеми походження рас в сучасній антропологічній науці.
15. Розкрийте головні здобутки сучасної расової дерматогліфіки. Яке значення, на Ваш погляд, вони мають?
16. Наведіть приклади різних расових типологій.
РОЗДІЛ ІІІ
СОЦІОҐЕНЕЗА
Тема 4. Ґенеза уявлень людства щодо суспільств соціальних тварин.
* Морфо- і соціоґенеза. Соціальність і евсоціальність * Бджолиний суспільний устрій * Мурашині мегаполіси. Види господарської діяльності мурах * Драбина соціальної еволюції * Ґенеза людського суспільства.
Морфо- і соціоґенеза. Соціальність і евсоціальність.
У широкому філософському сенсі під поняттям «суспільство» розуміється практично будь-яка сукупність історично складених форм спільної діяльності. Тому суспільство інколи називають «другою природою», підкреслюючи тим те, що суспільство знаходиться поза природним середовищем, не може вважатися логічним продовженням природи й не здатне функціонувати за її законами. Але така точка зору має своїх противників, які твердять, що людське суспільство якраз і є прямим продовженням біологічного співтовариства тварин і що в суспільстві немає нічого такого, чого не було б і не могло бути в світі тварин. На думку вчених, організація співтовариства тварин, яких називають соціальними, – зразок складної системи, яка відрізняється виключною міцністю й злаженістю функціонування. Науково доведено, що виведення з ладу (механічне видалення) до 40% елементів таких систем практично не позначається на функціонуванні всього соціуму.
Проте ще Герберт Спенсер попереджав проти спокуси ототожнювати людське суспільство з суспільством соціальних тварин. Людське суспільство є результатом еволюції природи, а не її органічною частиною. Мурахи живуть 65 млн. років і жоден з їх 10 тис. видів досі практично не змінився. Людина існує всього кілька млн. років (офіційна версія), але перетерпіла за такий короткий час величезні якісні зміни. В чому ж справа? Всі комахи – мурахи, бджоли чи гусінь – еволюціонують не як індивіди, а як рід. У тварин діє природний відбір, а в комах – грегарний (від grex /лат./ – стадо): вдосконалюється не окрема істота, а вся популяція. Ось чому об’єднання комах називають біологічними надорганізмами. Надорганізми подібні машині. Тварини й люди біологічно універсальні, вони почергово можуть виконувати різні функції (добування їжі, розмноження, будівництво, оборона тощо). До того ж вони одностатеві. А мурахи й бджоли біологічно спеціалізовані, в більшості своїй безстатеві. Одні особи здатні тільки до розмноження, інші можуть здобувати їжу, але позбавлені здатності до розмноження. В комах здатності до навчання мінімальні, а в людини – максимальні. Поведінка людей на 80% соціально набута й на 20% біологічно вроджена. Середину на уявному континуумі здатності до навчання займають високорозвинені тварини, зокрема, мавпи, які в навчанні досягають величезних успіхів. У них є своя індивідуальність. Комахи ж усі схожі одне на одного. Рівні індивідуального й суспільного розвитку тісно пов’язані між собою. Чим індивід розвиненіший – тим складніше суспільство. Вираз же «соціальні тварини» у відношенні до мурах і бджіл є скоріше метафорою, ніж дійсно науковим поняттям.
Хоча між людиною й тваринами є багато схожого, але серйозні різниці не можна відкидати на другий план. Тільки людина здатна з’єднувати два види природного відбору – індивідуальний і колективний (грегарний). У тварин вони розділені. Вовки підкорені індивідуальному відбору, а мурахи й бджоли – грегарному. Останні еволюціонують всім родом, але не здатні розвиватися поодиноко.
В еволюційній історії планети виділяється ще один вектор природного відбору, який антропологи назвали грегарно-індивідуальним відбором. Суть цієї концепції полягає в твердженні, що стадо з краще відпрацьованими навичками колективної взаємодії, соціальною солідарністю й разом з тим простором для розвитку індивідуальних рис, що забезпечує більшу їх різноманітність, отримувало стратегічну перевагу в боротьбі за виживання. Довгий період становлення соціальної структури ще біологічних суспільств, що тривав мільйони років, слід уважати найбільш підходящим часом для формування грегарно-індивідуального відбору. Ця фаза розвитку з’єднала в собі два протилежних початки:
1) колективну взаємодопомогу, колективну опіку над слабкими
особами;
2) індивідуальну ієрархію, боротьбу за панування найбільш сильних,
агресивних представників.
Завдяки дії першої тенденції шанс вижити й залишити потомство отримували особи з менш розвиненою мускулатурою, менш агресивні, але з більш розвиненим мисленням. Кращі перспективи розвитку отримали угрупування, де всі дорослі отримували доступ до мисливської здобичі та статевих контактів, де була краще організована взаємодопомога, слабкі від народження чи внаслідок поранень могли вижити, збагачуючи генофонд, накопичуючи й передаючи колективний досвід. Дія другої тенденції призвела до виникнення нерівності, ієрархії, системи влади й розвитку сильної особистості – винахідників, народних умільців, жерців, художників, вождів. Немалу роль в еволюції людського суспільства відіграли видатні вожаки, які володіли силою, здатністю до переконання й організації, які виконували потестарні, тобто владні функції.
Завдяки єдності двох початків, людський рід здатний був передавати досвід, інформацію й знання. Інакше справа обстоїть з тваринами, що живуть колективно, в яких індивідуальна пластичність поведінки не закріплюється в колективному досвіді, що спонукує нові покоління весь час починати з нуля. Щоправда, й тварини навчають одне одного, але кожне наступне покоління тварин не стає від того краще попереднього. Завдяки свідомості, людина не тільки навчилася вдосконалювати знаряддя праці, а й винайшла засоби позатілесної передачі інформації методом її кодування у знакових об’єктах (книжках, малюнках, кресленнях, ритуалах тощо) – носіях культури.
Соціальність і евсоціальність. Термін «соціальне» правильніше застосовувати тільки до людського суспільства. Для форм поведінки й типів організації, схожих на людські, але таких, що не є людськими, використовується термін евсоціальність (eusocial), що тлумачиться, як (дуже) суспільний, істинно суспільний. Застосовується він до колоній мурах, термітів, ос і бджіл. Приставка «ев» означає вищу ступінь чогось. І може скластися враження, що по відношенню до тваринного світу ми говоримо про якусь вищу соціальність, але це далеко не так. Евсоціальність описує дійсно вищу чи істинну соціальність, але лише в порівнянні з більш низькими формами соціальності тваринного світу. Взявши до уваги такі дані: а) 75% усієї біомаси комах складають соціальні комахи; б) в еволюційному плані соціальність зародилася 140 – 65 млн. рр. тому, можна зробити висновок, що соціальність – основна стратегія історії життя на Землі.
Евсоціальність учені називають ще анонімною характеристикою. Справа в тому, що комахи здатні формувати лише такі співтовариства, де особи визнають одне одного не як індивідуальності, а тільки як членів групи. Мінімальна кількість каст у евсоціальних комах – ТРИ: 1) королеви, цариці, матки (фертильні жіночі особи); 2) робоча (стерильні жіночі особи), головна функція – допомагати матці у вирощуванні й вихованні потомства; 3) трутні (бджолині самці), головна функція – запліднення самки й виробництво потомства. В деяких видів комах додатковими кастами виступають солдати, що захищають колонію. В інших вони входять у число основних каст.
Далеко не всі види комах можна назвати евсоціальними. Соціальні якості не закріплені в їхньому генетичному апараті чи в морфології. Вони збираються разом на дуже короткий час – заради продовження роду чи виконання інших функцій, а потім розпадаються, і вже нічого більше їх не зв’язує. Деякі комахи не потребують навіть партнера, оскільки є двостатевими.
Евоціальність характеризує лише ТРИ види комах: 1) деякі перепончатокрилі (мурахи бджоли й оси), 2) всі терміти, 3) тля рослинна. Евсоціальних комах (Eusocial insects) характеризують три основні риси:
Колективна турбота про підростаюче покоління,
Репродуктивний поділ праці, який передбачає наявність сервісних (обслуговуючих) каст, стерильних у статевому відношенні,
Одночасне існування кількох поколінь осіб, допомога старшого покоління у вирощуванні молодих осіб.
Отож, у багатьох, але не у всіх, евсоціальних комах існують господарська диференціація (розподіл завдань і поділ праці), кастова диференціація (заснована на морфологічних різницях осіб) і вікова диференціація (співіснування в межах однієї сім’ї чи колонії молодих і старих осіб). Евсоціальні комахи на перше місце ставлять благополуччя роду, а не індивіда, тому продовження роду на індивідуальному рівні, рівно як і створення сім’ї в нашому розумінні, тут практично відсутнє. Учені розрізняють кілька ступенів (рівнів) організації групового життя:
Солітарність (solitary – відособленість) – відсутність репродуктивного поділу праці, співіснування покоління і виховання покоління;
Субсоціальність – батьківська турбота про молодих осіб;
Комунальність – представники одного покоління живуть в одному місці (рій, стадо, гніздо), але в них відсутня турбота про потомків;
Квазісоціальність – представники одного покоління живуть в одному місці (рій, стадо, гніздо) і в них є турбота про виводок;
Напівсоціальність – додатково до квазісоціальності існує репродуктивний поділ праці;
Евсоціальність – додатково до напівсоціальності присутнє спільне проживання кількох поколінь осіб.
Деякі вчені квазісоціальність і напівсоціальність вводять у якості підвидів у субсоціальність. Інші вводять термін «парасоціальність», куди включають комунальність та квазісоціальність. У будь-якому разі евсоціальність знаходиться на вершині еволюційної піраміди і включає в себе ТРИ головні ознаки: соціалізацію, багатопоколінність і поділ праці. Серед бджіл існують солітарні, евсоціальні, напівсоціальні і комунальні підвиди. Всі мурахи евсоціальні, тоді як у бджіл і ос зустрічаються різні рівні соціальної організації.
Бджолиний суспільний устрій.
Соціальна поведінка бджіл і форми їх суспільного устрою давно привертали увагу вчених. Ще давні єгиптяни вбачали в бджолиному гнізді державу на чолі з бджолою-фараоном, а Платон і Арістотель – рабовласницьке суспільство, що управляється аристократами-трутнями. Л.Фігьє в роботі «Життя комах» порівнював суспільний устрій бджіл з республікою, а бджолу-матку з її президентом.
Дослідників потрясає досконалість організації бджіл: десятки тисяч комах, наділених тільки рефлексами й інстинктами, працюють як єдине ціле, як один організм з множинністю виконавчих органів. Інстинкти й організація життя бджіл настільки досконалі, що ці комахи здаються розумними істотами. Бджоли – вегетаріанці: енергію, білки й вітаміни вони отримують виключно з рослин, запилюючи їх під час цвітіння й допомагаючи розвитку. Бджола – ідеальне біологічне створіння, що володіє унікальними здібностями. Вона використовує магнітні й електромагнітні поля Землі, використовує поляризоване сонячне світло, бачить світ в ультрафіолетовій частині спектру тощо. Вражаючою є пластичність її обміну речовин: поглинення кисню в польоті в 500 разів вище, ніж у стані спокою. Вона здатна перетягувати вантаж, більший від її ваги у 20 р. Вона – найчистіше створіння на планеті, на її лапках ніколи не буває ніяких бактерій. Термін життя бджоли – від 35 днів у літніх до 270 днів у осінніх бджіл.
Бджоли з’явилися 80 млн. років тому. В далекому минулому вони гніздилися в дуплах дерев чи прямо на деревах. На пасіках бджоли живуть у вуликах. Бджолиний сот складається з багатьох тисяч чашечок – геометрично правильних шестикутних призм певного розміру. Шестигранна форма чашечки дозволяє бджолі не тільки витрачати на її будівництво мінімум воску й часу, а й будувати соти виключно високої міцності й великої місткості. Сот – найдосконаліше втілення будівничого принципу. Ч.Дарвін називав бджолині соти верхом архітектурної досконалості з точки зору економії праці й воску. В світі нараховується більше 30 тис. видів бджолиних (Аpoidea), які об’єднані в 11 сімейств. Вони розрізняються морфологічним устроєм, зовнішнім видом, регіоном мешкання, соціальною організацією й способом життя. Їх розміри – від 2 мм до 4 см. Більшість видів бджіл – одиночні, деякі поселяються колоніями. Найбільш високоорганізовані представники бджолиних, які характеризуються високопрофесійним збиральництвом і суспільним способом життя, входять у сімейство Apidae, що об’єднує рід Psithyrus – джмелі-зозулі. Bombus – джмелі, Apis – медоносні бджоли.
Бджолина сім’я – блискуче організований, дуже гнучкий, простий у своїй природній досконалості й водночас безмежно складний світ. Співтовариства складаються з десятків тисяч осіб. Кожна особа розвивається з окремого яйця і є в певному відношенні самостійним організмом. Тим не менш жодна з них не в змозі жити окремо. Бджола дуже швидко, буквально за декілька годин помирає, якщо опиняється одна. Бджолина сім’я складається з одної матки, кількох десятків тисяч робочих бджіл і кількох сотень (рідко 1-2 тис.) трутнів, що живуть тільки в літній час. Функції суворо розділені, звідси – тісна й практично повна залежність бджіл як одне від одного, так і від співтовариства. Поділ такий:
Репродуктивні касти – королева (голова сім’ї) й трутні: перша відкладає яйця, другі запліднюють її.
Робоча каста – сестри; всі вони – доньки королеви-матері; обслуговують яйця (потомство), королеву, трутнів і гніздо.
Бджолина сім’я матріархальна. Те ж бачимо й у інших соціальних комах, зокрема, в мурах. Робочі бджоли – жіночі особи з недорозвиненими статевими органами. Трутні – особи чоловічої статі, вони з’являються в травні-червні, а виганяють їх наприкінці літа. Зимувати вони можуть тільки в безматочних сім’ях. Хто не знайшов притулку, гине. Трутні позбавлені можливості збору запасів їжі, оскільки органів для збору нектару в них немає. Тим не менш вони – невід’ємна частина співтовариства, оскільки під час спарювання з неплідною маткою вони передають їй чоловічі статеві клітини, після чого матка стає плідною. Якби їх не було, то не було б продовження бджолиного роду.
Як бачимо, у бджолиній сім’ї проявляється статева нерівність: тільки матка, яка має добре розвинені статеві органи, здатна вступати в шлюбний контакт з чоловічими особами й відкладати яйця. Бджоли-королеви – великі, товсті (хоча й не такі, як трутні), дуже аристократичного поводження. Вочевидь, вони – зразок бджолиної краси. Робочі бджоли набагато менші, мають недорозвинені статеві органи (у них закруглене, а не овальне брюшко), а тому не можуть спарюватися з трутнями. Королеві, більш щасливій і більш цінній для сім’ї, бджоли-жінки конкуренції не складають. Вони працюють весь час: годують личинки, обігрівають гніздо, збирають нектар і пил з квітів, носять у вулик воду, виробляють у своєму організмі віск для побудови сот. Вони захищають вулик від ворогів: мурах, метеликів, ос, від нападу інших бджіл, чистять, вентилюють вулик, підтримуючи в ньому необхідну температуру, заклеюють дірки в ньому бджолиним клеєм (прополісом). Трутні живуть недовго, після виконання спарювання їх відправляють у вигнання, зате ніякої роботи вони не виконують. Отже, на додаток до статевої нерівності існує ще й виробнича. Дехто з учених припускає, що не все так просто в бджолиному житті й навіть недорозвинені статеві органи теж працюють: бджола має статеве задоволення з квіткою, причому специфічне, доволі романтичне, хоча й безплідне, а тому її не цікавлять трутні. В природі працює все, навіть недорозвинене.
Бджоли не терплять чужаків, яких упізнають по запаху. Тих, хто випадково залетів у вулик, бджоли-воїни агресивно виганяють геть. Усю необхідну інформацію вулику робочі бджоли повідомляють засобом дивного, дуже загадкового танку. Отже, бджоли є ще й вельми романтичними створіннями.
Мурашині мегаполіси. Види господарської діяльності мурах.
Мураха – символ працелюбності майже в усіх народів. Поведінка мурах підкоряється дуже складним законам. Хоча зовнішньо це не проявляється. Цілий придворний штат зайнятий обслуговуванням і годуванням королеви. Всі входи-виходи з мурашника охороняють солдати, що мають страшні щелепи, є своя ієрархія й серед робітників. У мурашиних співтовариствах спостерігаються війни, грабунки, зрада й навіть пияцтво. Мурахи вирощують у підземних теплицях гриби і тлів, якими харчуються мурашині аристократи. Все життя в мурашиному співтоваристві крутиться навколо самки. Завдання цієї царюючої особи – відкладати яйця, виробляти потомство. Величній дітородній особі мурахами надається свита, яка повинна обслуговувати відкладені яйця й доставляти їм їжу. Решта мурашиного народу поділена на касти. З цієї точки зору мурашник являє собою практично повний аналог людського суспільства. Він, як і людське суспільство, складно організований, у ньому існує поділ праці, спеціалізація, своя мова, якою «розмовляють» мурахи тощо. Мурашник нагадує мегаполіси типу Лондона й Пекіна. Видатний російський філософ Володимир Соловйов уважав навіть, що можна говорити про мурашину цивілізацію.
Мірмекологи (зоологи, що спеціалізуються на вивченні мурах) підрозділяють мурах на 12 сучасних і вимерлих підсімейств, що об’єднують 197 родів. А всього відомо біля 15 тис. різновидів мурах. Довжина робочих мурах – 0,8 – 30 мм, самки крупніші. Вони бувають жовтого, червоного, коричневого, чорного і навіть металевого кольорів. Вони нерозбірливі в їжі, більшість їх видів – всеїдна. Мурахи є всюди на планеті, крім Антарктики, Ісландії, Гренландії й деяких віддалених від континенту островів. Їх називають ще маленькими будівничими, що заселили всю земну кулю. Так, мурахи складають 10% живої біомаси планети. Ще 10% біомаси приходиться на термітів. В лісах помірного поясу вони переміщують і аерують ґрунту не менше, а в тропічних лісах навіть більше, ніж земляні черви. В Західній Африці на 1 га припадає до 20 млн. мурах.
Еволюційно мурахи – близькі родичі ос, і деякі вчені навіть уважають їх свого роду високоспеціалізованими осами. У США в 60-х рр. ХХ ст. було знайдено два залишки «осомурах», тобто, як уважається, перехідної групи між цими двома групами комах. Цей вид існував приблизно 80 млн. рр. тому. Приблизно 65 млн. рр. тому мурахи відділилися від проформи й почали еволюціонувати самостійно. Мурахи – найбільш еволюційно продвигнуте сімейство комах з точки зору поведінки, екології й фізіології. Їх колонії являють собою складні соціальні створіння з поділом праці й системами комунікації, що дозволяють мурахам координувати свої дії при виконанні завдань, які не по силах одному індивіду. Співтовариство мурах складається головно з самок. Нечисленні самці не беруть участі в житті колонії. Вони залишаються у гнізді до шлюбного літа, а після того виявляються бездомними і не здатними турбуватися про себе. В принципі, їхня головна функція – спарювання, й виконавши її, вони швидко помирають. Життєвий цикл всіх мурах триває від 8 до 10 тижнів й включає 4 стадії:
яйце → личинка → лялечка → зріла особа.
Житла. Гнізда мурахи будують у ґрунті, деревині, на поверхні землі (мурашники). Існують і блукаючі види, що не мають постійного гнізда. Гнізда мурах зовсім інші, ніж у бджіл чи суспільних ос. Це не симетричні структури з геометрично правильних чашечок, а складні сіті з неоднакових за розміром тунелів і камер. У будь-якому виді то – споруди, загальне улаштування яких однакове. Колонії лісових мурах, вид яких розповсюджений практично по всьому світі, будуються в селянському стилі (village-style) і являють собою мурашник до 2 м у діаметрі, з населенням у 60 – 90 тис. осіб.
У тропіках Старого Світу живе мураха-швець, якого було названо так тому, що він будує гнізда зі скріпленого між собою листя. Засіб побудови – цікавий: у мураха немає ніяких інструментів для зшивання листя. Замість голки йому слугує личинка. Підтягнувши кінці двох листків, мурахи-робітники міцно притискаються один до одного, а інші робітники, тримаючи в щелепах личинки, водять ними по краях листя. Личинка має залози, виділення яких допомагає їй при побудові кокона перед лялькуванням. Клійка рідина, що швидко твердіє на повітрі, виділяється через рот личинки. Прикладаючи личинку ротом до країв листя, мурахи їх склеюють. Так з листя виникає мішок, усередині якого розміщується гніздо. В будь-якому мурашнику має бути тепло й волого. Земляні бугорки, що насипаються мурахами, слугують уловлювачами сонячного тепла й функціонують як мініатюрні парники. Деякі мурахи збирають дрібні камінці, шматочки деревного вугілля й мертвих рослин і вкладають їх на поверхню гнізда в якості сонячних колекторів.
Не менш вражаючою є архітектура термітника. Величезні будівлі, що возводяться термітами, або білими мурахами, не йдуть в жодне порівняння з будівлями бджіл, ос чи звичайних мурах. Вони схожі то на злегка закруглені купи глини, то на конусовидні споруди, інколи нагадуючи гостроверхі готичні собори. В них мешкає інколи до 1,5 млн. дрібних істот. Сільські жителі Африки проробляють дірку в термітнику, руйнують нутро й у такій міцній «шкаралупі» печуть хліб, тримають запаси їжі, а навіть держать курей. Вони добре засвоїли, що на місці термітника і в його окрузі все росте краще, ніж на звичайних грядках. Основа термітника – вежа, їх будується все більше й більше. Вони покривають доволі зручні підземні приміщення, влаштовані разом з першими двома вежами. Після завершення розширення термітника всі конуси покриваються зводом з міцної глини, склеєної слиною. Вони не тріскаються від спеки, не розмиваються дощами. Цю стріху неможливо пробити навіть залізом, її нездатні продавити своєю вагою навіть великі тварини. Слони люблять чухатися об ці побудови, гепарди залізають на них, щоб обстежувати округу. Над першим зводом будується другий, покривається ще міцнішим зводом, потім третій, четвертий… Палац термітів має висоту до 8 м. На випадок злив терміти будують відводні труби. Побудови термітів створюють цілі селища. Вчені зіставляють їх з розмірами Аркаїму, легендарного міста людей епохи бронзи. Кульо-, горщико- й дзвоновидні куполи, стінки яких створені рядами колонок, що будуються по спіралі, складна система галерей, що схрещуються чи переходять одна в одну – так виглядають складні побудови термітів.
Соціальний устрій. Усі мурахи живуть колоніями. В них існує поділ праці між чоловічими й жіночими особами, а також кастова нерівність. Каст загалом – ТРИ:
а) цариці, що засновують нові колонії і після цього виконують функцію машини по відтворенню поколінь;
б) крилаті чоловічі особи, що виконують роль шлюбних партнерів для маток; після спарювання гинуть:
в) не здатні до зачаття жіночі особи (недорозвинені самки), що покликані виконувати господарські завдання (мисливці, солдати, пастухи, наглядачі, носильники, двірники, санітари, вихователі та ін.).
За своїм генетичним потенціалом усі запліднені яйцеклітини здатні перетворюватися в цариць, але в житті так не відбувається. Природа випрацювала якийсь забороняючий механізм, що залишає реальні можливості народжувати дітей тільки для 2 – 3-х осіб. Правда, тільки до пори, доки всі мурашихи живуть колективно. Як тільки населення надмірно розростається, миттєво спрацьовує той же біологічний механізм, але вже в дозволяючий бік, і виділяється кілька молодих мурах-самок, які покидають гніздо і формують дочірні сім’ї. Вони буквально вириваються із гнізда, що дозволяє припустити величезну боротьбу за право на те, щоб стати маткою. Скільки їх при тому загризається за наказом старої цариці, невідомо.
Робоча каста часто ділиться на підкасти чи субкасти. Причому належність до тієї чи іншої касти не залежить від розумових здібностей, трудових навичок чи становища батьків, а виключно від фізичних розмірів. Робоча каста ділиться на дві або три субкасти: 1) дрібних, середніх чи крупних, або 2) дрібних і крупних комах. Дрібні робітники або виконують захисні функції (солдати), або виступають в ролі соціалізаторів. Крупні найачстіше займаються полюванням. Дрібні й середні робітники в більшості випадків виконують коло завдань, які міняються з віком. Спочатку вони працюють няньками, обслуговуючи приплід, потім стають будівничими, поширюючи й ремонтуючи гніздо, а найстаріші (й частіше за інших гинучі) виконують небезпечну функцію фуражирів, тобто збирають и приносять у мурашник їжу. Їх можуть по дорозі вбити чи роздавити.
Отже, в мурах немає пожиттєвої приреченості на одну якусь професію. Але є одна каста, приналежність до якої незмінна. В неї входять мурахи, які начебто все можуть робити, але працюють погано й тільки під наглядом інших. Їх умовно називають «підсобними робітниками», які мобілізуються на всілякі аврали. Але жодна особа не може ухилитися від накресленого природою заняття заради своєї забаганки чи волевиявлення все-одно. Вчені вирішили дослідити, наскільки швидко й успішно мурахи зможуть освоїти нову територію, якщо взяти їх групами з різних «областей». Для цього з одного мурашника виділили самку й надали їй з різних мурашників незнайомих одне з одним 10 солдат, 10 фуражирів і 10 будівників. Останню десятку й складали ті самі «різноробочі». Результат був таким. Мурахи вижили, зберегли свою самку й заснували нову колонію. Для цього їм прийшлося освоювати нові спеціальності. Вижили всі групи, крім однієї – тих самих, які завжди працювали погано. Отримана дивна аналогія з людським суспільством: професіонал всюди професіонал.
Мурахи не виносять самотності, швидко гинуть. Навіть удвох вони протримаються довше, але щоб жити по-справжньому потрібно не менше 10 товаришів. Мураха, що відчуває наближення смерті, не хоче травмувати своїх товаришів, які дуже емоційно переживають такі речі. Ввечорі тихенько він іде з гнізда, залізає на травинку й так, похитуючись на вітру, проводить останні день-два свого життя.
Щодо ж соціальної структури термітника слід сказати, що вона нагадує монархію, на чолі якої стоїть цариця-матка й цар. Наступну ступінь в ієрархії термітів займають воїни, ступінь нижче – робітники. Робітничий стан набагато численніший від воїнського. Під час походів воїни йдуть попереду робітників. Робітниці-самки зайняті вихованням підростаючого покоління, захищають його, привчають до промислу. Цариця й цар живуть у особливих покоях будівлі. Їжу їм приносять постійно, їх чистять, прибирають з покоїв те, що викинуте. Справа царя й цариці – приносити потомство. Схема структури така:
КОРОЛЕВА
Королівська свита Солдати
Робітники Робітники Робітники
Недавні дослідження показали, що в крупних колоніях, які мають не одну, а багато маток (зокрема, у вогненних мурах), уже маються й представники вельми віддаленого родства, які, тим не менш, свої завдання виконують бездоганно, до повного виснаження турбуються про молодих комах і мужньо захищають їх до останнього від зовнішнього ворога. Робітниці-мурашки якби жертвують собою, не стаючи матерями, щоб вигодувати, виростити свою плідну сестру й її потомство, щоб вести господарство колонії. Але гени робочих мурах продовжують жити в потомстві їх сестри, що створює нову сім’ю, – молодій цариці. Однак учені ще трактують те, що здається самовідреченням, як самокористь, необхідну для збереження спадковості. Для виду в цілому багато ефективніше, щоби сестри-робітниці відмовлялися від індивідуального дітонародження заради колективного. Цариця-мати виводить здорове потомство протягом багатьох років, як машина – без відпочинку й відпусток по вагітності. А раз так, то в мурашнику немає й не може бути шлюбних пар, інституту батьківства, нуклеарних сімей.
У результаті на світ з’явився дивно досконалий еволюційний механізм, що зберігає стійкий вид з його майже досконалою соціальною організацією вже 100 млн. років. За цей час в різні боки розійшлися континенти, виникли й зникли багато видів тварин, виникли й зникли з обличчя планети цивілізації, країни й міста. В такій життєстійкості з мурашником може позмагатися лише людина, й то в межах тільки одного людського надорганізму – поземельної (родової, сільської) общини, яка існує на землі вже більше 10 – 15 тис. років.
Мурашник – специфічний тип ієрархічної системи, яку сучасні біосоціологи звуть гетерархією. Вона передбачає, що особи, які займають більш високий ранг, управляють поведінкою осіб більш низького рангу, але лише певною мірою. В той же час активність низькостатусних осіб теж мвє вплив на поведінку високостатусних. Таку взаємозалежність між макро- і мікрорівнями, побудовану на принципі зворотного зв’язку, вчені назвали бідиректоральним потоком.
Мурахи розрізняються за формою, типом, місцезнаходженням, устроєм і розмірами гнізда; неоднакова в них і форма соціальної організації життя. Але у всіх видів визначальним фактором соціальної структури виступають не чоловічі, а ЖІНОЧІ ОСОБИ. Й головна серед них – цариця-мати, родоначальниця всього співтовариства. У цьому сенсі, можливо, всі соціальні комахи живуть при матріархаті.
В залежності від кількості цариць, що одночасно знаходяться в колонії, виді мурах підрозділяються на: а) моногінні (тобто ті, що мають одну матку) і б) полігінні (дві чи більше цариць). У деяких полігінних мурах одна чи кілька фертильних самок, кинувши материнське гніздо разом з групою робітників, будує нове гніздо. Цей процес зветься роїнням чи брунькуванням. Це – класична полігінія. У гніздах же деяких інших видів живуть кілька цариць, що терпіти одна одну не можуть і займають усередині мурашника окремі території. Така ситуація називається олігогінією. Психи ображених і скандали цариць у таких сімействах – постійне явище.
Самки видів, що живуть маленькими колоніями, спарюються тільки один раз, а у видів з крупними колоніями їх запліднюють кілька самців (поліандрія). Самці здатні тільки на одне-єдине в житті спарювання. Для них це – головне в житті заняття. Мурашник – це чоловічий гарем, на відміну від людського суспільства, в якому панує патріархат і маються жіночі гареми, але мурашихи поводяться зі своїми чоловіками набагато жорстокіше, ніж чоловіки-люди зі своїми дружинами. З мурахою-чоловіком, що здатний тільки до розмноження, можна зробити все, що завгодно: вигнати, позбавити їжі й засобів до існування, жорстоко побити, четвертувати, з’їсти, просто вбити. Тут в усьому верховодять жінки, вони ж вирішують і долю всього співтовариства.
У всіх видів мурах нову колонію засновує молода цариця-мати, яка одразу після спарювання втрачає свої крила, перетворюючись з мобільної істоти в осіле створіння. Для неї вибудовується спеціальне приміщення в найбезпечному місці мурашника. Надовго вона залишається в добровільному ув’язненні, відкладаючи яйця й відтворюючи потомство. Ця функція – найважливіша для мурашиного співтовариства, оскільки вони живуть доволі недовго. Цариця ж живе багато років (від 10 до 20 в різних видів), робітники – набагато менше. Термін життя самців – найкоротший: менше року, рахуючи від відкладки яйця до шлюбного літа. Вище, ніж в інших тварин, є смертність у мурах. Час життя мурахи такої небезпечної професії, як фуражир, – у середньому, менше тижня. Ось чому численне потомство – головна умова їх виживання. Але жертва їх сповна винагороджується тим, що матка ретельно й зосереджено працює над розповсюдженням їхніх генів. Під час кладки яєць цариця нікуди не може відлучитися, вона навіть не їсть і всю життєву енергію віддає потомству. На годування його йдуть навіть її головна гордість – крила. Її обслуговують численні слуги.
Фуражування – справа надзвичайно небезпечна. Фуражири всіх мурах, окрім блукачів, виходять на пошуки їжі поодиноко й можуть зіткнутися з багатьма хижаками (павуками, мухами-ктирями та ін.), вороже налаштованими мурахами власного й інших видів, поганими погодними умовами. Довжина життя фуражира вимірюється днями. Це – робота для найстаріших мурах, яким все-одно скоро помирати. Але якщо ви бачите мураха-одинака, що біжить швидко-швидко кудись, знайте: то – фуражир. Постарайтеся не вбивати його, адже це, можливо, в минулому – смілива воїн-амазонка, яка захистила величезну кількість мурашиних дітей. То ж нехай поживе ще хоча б трішки…
Одинаки-фуражири розходяться від гнізда до джерел корму в межах колоніальної території. Забігання на чужі території призводить до смерті мураха й конфліктів сімейств. Фуражири орієнтуються по слідах, які залишають. Щоб вижити, самка-засновниця повинна виростити достатню кількість робітників потрібного розміру, бо якщо годувальників буде недостатньо, колонія перестане бути самодостатнім співтовариством і загине. Й навпаки – якщо їх занадто багато, то колонія позбавляється від лишніх ротів за допомогою особливого біологічного механізму скорочення популяції.
Мурахи-фуражири позбавлені крилець, тому дременути на сторону чи втекти з колонії не можуть. Тільки-но вилуплене покоління юних мурах терміново приступає до суспільно-корисної праці. Ніяких радощів дитинства в нашому розумінні вони не знають. Вони розбігаються в різні боки в пошуках їжі для себе і своєї матері. Інакше їм не можна, оскільки в ряди робочих мурах потрапляють насамперед, чи виключно, безстатеві особи, не здатні займатися головним для мурах ділом – вирощуванням потомства, їм залишається тільки одне – монотонна, але не обов’язково виснажуюча праця по здобуванню засобів до існування.
Хоча мурахам не властиві розваги, їхнє життя не складається виключно з роботи. Одночасно працюють лише небагато робочих осіб. Рівень загальної активності колонії циклічно коливається, але навіть у періоди їх піку деякі мурахи чистяться, стоять на місці або сновигають без діла, нічим конкретним не займаючись. Можливо, це – зміна, що відпочиває. Мурахи інколи пустують, граються, ганяються одне за одним, змагаються нібито між собою. Інколи мурахи пиячать! У мурашниках проживає багато комах (домашній скот), яких звичайно підгодовують самі мурахи. В якості платні ці постояльці (часто тлі) вносять різноманітність у мурашине меню. А жук-ломехуза своїми ефіроподібними виділеннями просто споює їх. І п’яна братва кидає роботу, холить і пестить жука, що пожирає всі лялечки й личинки. Вони стають наркоманами. Такий уражений ломехузою мурашник швидко гине.
Високий статус цариці-матки не дає їй ніяких переваг у нашому розумінні. По суті протягом багатьох років, нерідко 15 – 18 років, вона залишається машиною для кладки яєць. Ніхто й ніщо не прикрашає її одноманітного існування. Як і в людей, періодично доньки залишають батьківське гніздо й засновують нову колонію, яка швидко розростається, розбивається на касти і в ній встановлюється заведений віками традиційний спосіб життя. Колонія стає зрілою. коли в ній з’являються дочірні репродуктивні касти.
Комунікація. Жодне добре організоване суспільство не може існувати без відлаженої системи комунікації. Канали передачі інформації серед мурах – біохімічні. Переносниками свідчень, необхідних для життя соціальних комах, є феромони – хімічні речовини, що виробляються екзокринними залозами (чи спеціальними клітинами). Виділяючись у зовнішнє середовище одними особами, феромони здійснюють вплив на поведінку інших осіб того ж виду. Нараховується 15 різновидів подібних речовин. Феромони – різновид особливих сигнальних речовин. До них відносяться статеві аттрактанти, речовини тривоги, збору тощо. Переляканий мураха попереджує інших членів колонії про небезпеку, виділяючи феромон тривоги. Його вловлюють інші й починається загальна колотнеча. Правда, вона, на відміну від людської, ніколи не переходить у паніку: кожен мураха чи бджола знає, що робити в екстремальній ситуації. Мураха, який підняв тривогу, може одночасно виділити орієнтаційний феромон, який притягує його сородичів, і тим допомагає їм організувати оборону. Довгі ланцюжки мурах, що сновигають туди-сюди між гніздом і джерелом їжі, йдуть по хімічному сліду, прокладеному тими з фуражирів, хто першими знайшов цей корм, і закріпленому їх послідовниками. Коли їжа закінчується, фуражири перестають виділяти відповідний феромон. Феромони відіграють виключно важливу роль в житті комах, вони регулюють склад колонії і специфічну діяльність її членів. Комахи вищих рангів можуть виділяти речовини, які показують їх статус. І коли простує така духм’яна комаха, то нижчі ранги відступають і згинаються у поклоні. В цьому мурахи поводять себе майже як примати.
Отож, соціальною відмітиною, за допомогою якої в мурашиному суспільстві розрізняють осіб різного рангу, окреслюють кордони між високо- й низькостатусними індивідами, є хімічна речовина. В крупних колоніях статус завойовується у важкій боротьбі, ціна за кожну вищу ступінь часто буває занадто високою, а претендентів на одну вакансію занадто багато. Мурашині види, що зберегли складну ієрархію сопідлеглості, формують кліки – неформальні співтовариства, які складаються з кількох дюжин осіб. У багатьох видів мурах, якщо матка виробляє занадто багато самців, сестри-робітниці організовують команду, яка штурмує камери з личинками і вбиває майбутніх самців десятками, а то й сотнями. Склад феромона в кожній колонії специфічний, бо залежить не тільки від фізіології мурах, а й від їжі, якою ті живляться. Унікальність феромона дозволяє йому виступати в якості ідентифікаційної мітки. Здатність мурах розрізняти членів власної колонії від інших комах – основа їх суспільного життя. При зустрічі мурахи обмацують (фактично обнюхують) одне одного своїми антенами, проводячи безпомилкову ідентифікацію. Мураху, що намагається пройти в гніздо мурах іншого виду, господарі вбивають на місці. Результат зустрічі з особами свого виду з інших колоній різний: від поступового визнання до смертельного бою. Встановлено також, що мурахи спілкуються за допомогою відчуттів (тактильних стимулів), наприклад, при випрошуванні їжі, та звуків (хоча дехто з учених вважає їх абсолютно глухими). Існування зорової комунікації у них не виявлено, хоча в багатьох мурах очі добре розвинені й бачать вони прекрасно (тільки в деяких видів робочі особи сліпі). Мурахи майже глухі до звукових хвиль, але вельми чутливі до вібрацій твердих тіл. Самі вони вміють викликати такі коливання шляхом стуку, що робиться черевом.
Комахи діляться свідченнями про напрям шляху, число об’єктів, що на ньому зустрічається, вловлюють закономірності руху і впорядковують інформацію засобом стискання. Все це дозволяє вважати подібні контакти мурах мовними. Правда, «розмовляють» мурахи набагато повільніше людей. Зате з навчанням мови, схоже, все так же, як і в людей. Лінгвістичні здібності мурахам не даються від народження, а набуваються внаслідок виховання. Жоден з мурах, ізольованих з моменту виходу з кокону, не проявив потім здатностей до спілкування й спільних дій з сородичами. Експериментально встановлено, що більше 50% інформаційних послань мурахи посилають і приймають за допомогою:
а) феромонів;
і б) мови жестів.
Контакти. У мурашиному соціумі деякі вчені намагалися побачити втілення соціальної утопії, яка є недосяжною для людського суспільства, адже, начебто, в мурашнику панує рівність, братерство і справедливість: усі вчасно нагодовані й захищені, ніхто не ображений, усі одне одного люблять, турбуються про слабких. Цариця не захоплює чуже майно й не руйнує нижчі касти, тому мурахи-робітники й не ходять натовпами з гаслами «Геть царицю та її кліку!». Правда, зміна уряду в мурашнику виглядає доволі жорстоко: царицю, що захворіла, безжально викидають з її апартаментів. У соціальних комах – усе спільне: майно, турботи, доля, навіть діти. Інституту батьківства у них немає, в одної цариці-матері від різних батьків виводиться величезна кількість дітей, які є набуттям усієї мурашиної республіки. І турбуються про них усі без виключення. Правда, на відміну від людського суспільства, дитина в семи няньок не залишається без ока: мурашина молодь виростає здоровою, міцною, працелюбною. Мурахи не перекладають одне на одного свої обов’язки, оскільки вони на генетичному рівні «прописані» кожному. Вони ніколи не здійснять того, що зробила людина, навіть не віднайдуть вакцин проти власних же хвороб. За універсальну досконалість свого маленького світу мурахи розплатилися дорогою ціною – перепиненням розвитку розуму. Але зате вони існують уже десятки мільйонів років. Що ж, воістину: кожному – своє.
Учені вважають, що шлях еволюції мурах – це рух від організму до надорганізму. Надорганізм – дивне явище, в ньому панує примусовий мир. Він завершив довгу еволюцію, що пройшла через величезну кількість конфліктів. І в цьому його цінність. Мурашина еволюція схожа на людську й в іншому – в русі від нерозвиненого поділу праці до розвиненого. Спочатку відбулося генетичне розділення на плідних і безплідних осіб, потім господарське, а після цього – евсоціальне на касти, виділені не за економічними, як у людей, а за морфологічними характеристиками. Але чи таке вже безхмарне, гармонійне й радісне мурашине суспільство? Еволюція, дійсно, тут досягла багато. Перемогли мурашині демократії, не поділені на ранги. Колонії, позбувшись сварок і усобиць, швидко розросталися. Виникли блукаючі види, зокрема, т. зв. армійські мурахи, що живуть в Америці. Вони сотнями тисяч простують через ліси, знищуючи всіх, хто не може втекти з їхнього шляху. А в пісках Сахари кожного ранку сотні тисяч мурах іншого виду виходять, щоб зібрати для колонії в якості їжі трупи мертвих комах. Одні мурахи вбивають своїх же, інші живляться залишками чужих, але те й те – жертви війни, а не миру. Отже, як уважають деякі вчені, війни в мурашиному світі – постійне явище. То, можливо, на зміну ієрархії прийшла не тільки демократія, а й соціобіологічний хаос? Відповіді на це питання поки що немає.
Світ мурах надзвичайно різноманітний. І справа не тільки в тому, що регіональна специфіка змушує одних бути величезними, а інших крихітними, одних рудими, а інших чорними, одних тіснитися в мегаполісах, а інших зручно влаштовуватися в майже селянській тиші й займатися фермерством. Існуючі нині мурахи знаходяться на різних еволюційних фазах.
У світі мурах учені виявили не тільки гармонійні відносини, а й конфлікти, суперництво, вбивства, поїдання, калічення, негодування, паразитування, рабовласництво й багато інших пороків, які вважалися притаманними тільки людському суспільству. Класична держава мурах, яка з давніх часів слугувала для людства зразком досконалості, не перестає відчувати сильну внутрішню напругу. Мурашині суспільства хвилюють не тільки постійні проблеми, зв’язані з відтворенням потомства, більш складна проблема в них – їхня близька спорідненість. Коли родинні гени домінують в такій монокультурі, є всі умови для появи в колонії паразитів. Виявилося, що в мурашнику, де всі мурахи – сестри й брати, розводяться тисячі дармоїдів. Коли мурашина колонія переїжджає на нову квартиру, сторонній спостерігач може обреготатися: крім власних личинок і лялечок, робітниці тягнуть цілий зоопарк кліщів, тарганів, павуків, жуків, мух, які видають себе за друзів мурашника й годуються на ньому. Жук атемелес має цілий арсенал залоз, завдяки яким легко підробляє запах своїх годувальників, а більше йому нічого й не треба: мурахи самі заносять дармоїда у свою святиню – інкубатор, де визрівають личинки колонії. Тут нахаба облаштовується з комфортом: відпочиває, чиститься й годується, жеручи личинки. А хтось з мурах потім заплатить життям, коли виявиться, що вони «кудись» ділися.
Сильну напругу створює заблокованість дітородства в жінок-робітниць, адже потяг до цього у них все-одно зберігається. Як наслідок, між двома однаково могутніми біологічними програмами – колективно-забороняючою й індивідуально-дозволяючою – виникає напруга, й у кінцевому підсумку вона виражається в протестній поведінці. В колоніях, де матка не має монополії на яйцекладку, панує безлад, точаться безперервні конфлікти за право на продовження роду. Мурахи на конфлікти витрачають більше часу, ніж на роботу. А коли кладка завершена, дехто прагне зжерти яйця суперників. Справа доходить до вбивств братів, сестер і навіть матерів. Самці мурах є ріднею самкам усього на 25%, у них немає батьків, оскільки виводяться вони з незапліднених яєць. Трапляється, що матка виводить занадто багато братів, і тоді самовіддані сестри вбивають сотню-другу чоловічих личинок. Багаті білком личинки згодовуються жіночим отприскам. Але загибель чоловічих личинок – це втрата для цариці-матері, яка є ріднею не тільки донькам, а й синам, вона також позбавляється продовжувачів роду, які одного разу запліднять молоду матку іншої держави й стануть засновниками родинної колонії. Матка повинна турбуватися й про це. І тоді вона влаштовує жорстокі «розборки» своїм донькам. Матка при тому перемагає завжди.
Американські вчені врешті решт заявили, що не гармонія, а саме протиріччя й зіткнення є головним мотивом еволюції мурах. З’явилося два нових поняття: “intergenomic conflict” i “intragenomic conflict”, з яких перше характеризує міжвидовий конфлікт – боротьбу різних видів і колоній мурах, а друге – конфлікт усередині виду, або зіткнення між кастами колонії. Але й цього виявилося мало. Виявили новий тип конфлікту – генетичний. Біологічна програма мурашиного організму виявилася набагато складнішою від усіх уявлень про неї. Вона складається з різних генетичних підпрограм, які, розвиваючись по-різному, викликають розрив репродуктивних функцій. Мітохондрія передається виключно по материнській лінії, в той час як ядерні гени (nuclear genes) рівною мірою успадковуються чоловічими й жіночими особами. Найкращий засіб подолати генетичний конфлікт – спарювання матки з багатьма самцями. В результаті генетичного змішання збагачується спадковий генофонд виду й усі члени колонії набувають однакової ступені родинності. Це називається «генетичною гармонізацією». Але тут маються свої проблеми, адже, чим більше батьків, тим тонше родинний зв’язок, і через кілька поколінь в таку колонію може повернутися стародавній принцип: робочі мурахи знов самі стануть виробляти потомство.
Деякі вчені, на відміну від інших, уважають, що війни в мурах трапляються доволі рідко, оскільки вони додержуються кордонів своїх володінь і пробачають здобувачам їжі з інших колоній, коли ті, буває, заблукають на їхню територію, бо самі можуть виявитися на їхньому місці колись. Як би там не було, але, на відміну від людей, під час війн мурахи не палять чужі домівки, не розбивають мурашатам голови об стінки й не ґвалтують молодих самок.
Існують у мурашиному царстві свої ізгої, недоторканні, маргінали (інтеркасти). У принципі, в кожної личинки фараонових мурах, яка розвивається із заплідненого яйця, є шанс стати не просто «робочою конячкою», а новою царицею. Для того вона повинна отримувати більше корму. Посиленим годуванням будь-яку личинку середніх розмірів можна дотягти до стану повноцінної матки, а посадивши на дієту, зробити з неї робочого мураха. Інколи механізм дає збій, і личинка, що годувалася по принципу «ні те, ні се», стає мурахом-інтеркастом. Вона й працювати не може, і потомства дати не в змозі. Робочі мурахи їх не годують, і вони швидко гинуть від голоду.
Доки колонія невелика, її цариця-засновниця не терпить конкуренції й виділяє феромони, що змушують няньок наносити шкоду крупним личинкам, з яких можуть вийти нові самки, через що з них виводяться звичайні робочі мурахи. З розростанням сім’ї феромонний наказ нищити престолонаслідниць слабшає. В результаті в рядових мурахах бере гору інстинкт, що змушує їх посилено годувати крупні личинки, частина яких урешті-решт перетворюється в молодих цариць. Якщо на початковому етапі розвитку колонії матка гине, то це не призводить до загибелі колонії, няньки просто тут же починають посилено годувати крупні личинки. З них виведуться нові матки, які посядуть місце попередниці. Коли в мурашиному співтоваристві появляються нові цариці, самці-засновниці нічого не залишається, як змиритися з цим, тим більш, що нові принцеси забезпечать життя колонії протягом багатьох років після її смерті. Щоб нові самки стали повноцінними царицями, вони повинні бути запліднені, тобто їм потрібні, нехай і на невеликий термін, чоловіки. Звідки ж вони беруться, адже до цього часу мурашник нагадує військо амазонок, тобто складається тільки з дам, бо робочі мурахи – це недорозвинені самки? Виявляється, що досягаючи піку своєї кар’єри, цариця починає відкладати певну кількість незапліднених яєць, ось вони з часом і стануть самцями. Після спарювання, виконавши свою одну-єдину функцію, вони загинуть. Вони нікому в колонії більше не потрібні.
Оскільки різні види мурах знаходяться на різних еволюційних стадіях, у них панують різні форми соціального устрою. У тропіках маються невеличкі колонії, де точаться постійні чвари. У них збереглися звичаї, притаманні раннім стадіям еволюції, коли робочі сестри відкладають яйця теж. І тут уже починаються «розборки» з приводу того, хто більше відкладе яєць у загальну камеру для вирощування потомства. Бійки за життєвий простір неминучі там, де цариця не досягла монополії на кладку яєць. Такі чвари тривають не менш тижня. Ніхто толком не працює, всі відстоюють право тієї чи іншої самки. Так було, вочевидь, і в давні епохи мурашиної еволюції. Такі найдавніші види мурах усе ще живуть за умов багатоступеневої ієрархії.
Інші види в ході еволюції відмовилися від ієрархії. Колись вони делегували для кладки яєць матку, яка тільки вважається головною царицею, але фактично нічого не вирішує, а каста робітниць відмовилася від продовження роду й тим – від суперництва на користь своїх плідних сестер. У них сильніше розвинені демократичні початки, й вони якось усі домовляються між собою (тобто, кастами). Інстинкт рівноправних істот запрограмований на загальне благо. Це одразу досягло успіху: в мурашник повернувся спокій і робоча дисципліна. Колонії, вільні від внутрішніх чвар, виростають до колосальних розмірів. Мурахи-солдати мільйонними колонами патрулюють околиці імперії й знищують усе, що не встигає дременути навтіки.
Гармонія в природі часто коштує дуже дорого – ціною придушення індивідуальних інтересів і різноманітності. Деякі автори вважають, що мурашник – ніяка не демократія, а тоталітарна держава фашистського типу, де все вдягнено в уніформу й здійснюється по єдиному стандарту. На нашу думку, це і є класичним проявом справжньої суті стосунків у природі, в якій жодної демократії ніколи не було й не буде. Якщо істота хотіла розвиватися як індивідуум, їй треба було звідтіля тікати. Людина так і зробила, заплативши за це життям сотень мільйонів осіб видів, яким не поталанило – їх природа наздогнала таки й помстилася виродженням. Це так, якщо теорія еволюції є правильною, але поглянувши на мурашник, якому 65 млн. років, самі подумайте, як можна було звідти втекти? Наздогнали б і вбили б, бо вів себе не так, як положено у стаді. Самі б убили, як убивають мурахи тих, хто стає непотрібним саме для природних функцій. Природа-матушка – явище дуже тоталітарне. На прикладі мурашника – суспільства комах-амазонок – ми й бачимо, що жіноче суспільство іншим, ніж тоталітарне, бути не може, й саме тому, що в жінці глибше, ніж у чоловікові, закладено саме природну функцію.
Отож, зовнішня схожість людського суспільства й мурашиного соціуму вельми оманна, про що йшлося вище. Людина одразу пішла в еволюції до роду й сім’ї, демонструючи, що в ній еволюціонує вся природа, а не якась її складова органічна частина. Людське суспільство в певному сенсі природі протистоїть. Тому термін «соціальні тварини» в застосуванні до мурах і бджіл залишається швидше метафорою. Комахи діють інстинктивно, соціальна ж взаємодія (інтеракція) у них відсутня, бо вона можлива тільки там, де є мислячі індивіди. Сувора ієрархія, жорстка спеціалізація, відсутність соціальної мобільності, свободи дії, непорушна соціальна структура й інстинктивний автоматизм поведінки – характерні риси мурашиного гуртожитку. Тут відсутня сім’я як основна клітинка суспільства, немає приватного простору й особистого життя, стосунків між поколіннями, радості від дружби й інтимних стосунків. Зате зовні мурашник – соціально виважена й високостабільна суспільна система.
Господарство.. Природа, на думку біологів, розглядає організми як конкуруючі господарські підприємства. Виживає той вид, який зможе забезпечити царицю кращою їжею, а вона – народить більш здорове потомство. Тобто – той, хто кращий у освоєнні природних ресурсів, їх видобутку й переробці.
Сільське господарство
Городництво й садівництво. У тропічній Америці величезні полчища мурах-листорізів («городників») зовсім оголюють дерева. Вони харчуються грибом, який вирощують у підземних «оранжереях» й удобрюють листям. Це високоефективне господарство обслуговується спеціалізованим персоналом, розбитим на «бригади»: одні збирають листя й перемелюють його, інші тягнуть частинки листя додому в супроводі величезних солдат з могутніми щелепами, здатними прокусити шкіру людини чи тварини. Всередині мурашника також праця поділена: крупні мурахи дроблять крупні шматочки, більш дрібні – менші, а найдрібніші мурахи-садівники, три сотні яких носять те, що й один солдат, метушаться в губоподібних тканинах грибу, розподіляють перемелену листву й знищують паразитів. Перемелене листя скатується в грудки, які складають у мурашнику. З них видаляють плісень і бактерії, а потім з плісеневого грибка закладають «грибний сад». У деяких лісах Америки до 20% листя йде на підземні мурашині лабіринти. Грибні плантації виробляють корисні антибіотики, завдяки чому колонії захищені від небезпечних паразитів. Целюлозу листя, що не перетравлюється, гриб перетворює в цукор – невичерпне джерело їжі для мурах. Мурахи-листорізи залишаються у одному гнізді років 10 – це величезна споруда, що досягає в глибину й ширину 6м й вимагає значних зусиль по утриманню й ремонту.
Скотарство. Деякі мурахи розводять «домашній скот»: тлів, черевців, листоблошок, цикад та гусінь. Вони турбуються про них, зберігають їх численний приплід, а у якості подяки отримують солодке «молоко» – перетравлений комахами сік рослин. Кочові мурахи, переселяючись самі, переганяють на нове «пасовисько» й «стада» тлів. При тому, як уважається, частину їх вони з’їдають. «Доять» тлів мурахи, лоскочучи їм брюшко. Дерево, що всипане тлею, – це пасовисько, під його корінням знаходиться будинок пастухів – мурашник. Звичайно він заводиться вже під 2–3-х річним деревцем. Вилітаючи закладати нову сім’ю, крилата мурашиха тягне в щелепах самку тлі з яйцями. А навесні, з появою першого листячка, пастухи розсаджують юних самок тлів на пагони. Попервах пастухи допомагають тлям: охороняють, розтягують по нових листочках, а фуражири, що сновигають без кінця по стволу, доять. Породиста тля ефективно концентрує сік дерева, випарюючи лишню воду й залишаючи цукор (у чому можна впізнати свого роду медогонний апарат), а надлишки сиропу виділяє для «хазяїв». Пізніше тля настільки розмножується, що починає давати не тільки «молоко», а й «м’ясо». В результаті, як і в людей, формується повний цикл тваринництва: молоко й м’ясо «в одному флаконі».
Всі мурахи-робітники, що займаються сільським господарством, повністю втратили здатність до розмноження, у них навіть не розвиваються потрібні органи. Такою є плата за високу спеціалізацію. Не займаються мурахи хіба що землеробством із застосуванням плуга й тяглової сили тварин.
Промисли
Ремесло. Деякі види займаються ремісничим промислом: в пустелі мешкають мурахи-жнеці, на полях – мурахи-медоноси, а в лісах – мурахи-ткалі. Мурахи-ткалі будують гнізда з листя, скріпленого шовковими волокнами, причому зі зшитого таким чином листя робиться каркас, а стінки й галереї усередині – повністю шовкові й доволі красиві. Джерело ниток – личинки з крупними прядильними залозами. Мурахи-ткалі – найчисленніші суспільні комахи Європи: колонія їх може об’єднувати більш 500.000 осіб.
Грабіжництво. Це – теж промисел. З 15 тис. видів мурах варварським грабунком живуть близько 300. Серед них – блукаючі мурахи. У них маються дві відмінні ознаки: постійна мобільність і швидка мобілізація. Вони не знають осілості, пересуваються на інші місця, коли на старому розграбують усе, що можна. Це – масова подія, що зачіплює тисячі й мільйони мурах. Американські й африканські мурахи-блукачі – хижаки, що масами виходять на полювання й проводять життя в дорозі з нетривалими привалами. Колонії таких видів – величезні, наслідки від набігів цих орд катастрофічні. Мешкають мурахи-блукачі головно в тропіках. Найбільш боєздатні колонії нараховують 22 млн. осіб. Мурахи ці – крупні, з могутніми ріжучими жувалами, здатні вбивати навіть дрібних хребтових. Швидкість руху в похідному порядку – 20 м/год. Кочівка триває декілька днів, стоянка – від тижня до 3 місяців. Дорослі мурахи постійно носять на собі весь скарб сім’ї. Так робили первісні мисливці й збирачі до того, як перейшли до осілого життя.
Відмінна риса блукачів – уміння вмить збиратися для спустошуючого набігу. Тактичні методи їх різноманітні. Одні полюють виключно вночі й висилають із гнізда тільки ударну колонну. Інші, як, наприклад, Eciton, що наводить жах навіть на ссавців і людей, полює вдень і наступає всепожираючим багатометровим фронтом. Щоб захопити чужий мурашник зненацька, блукачам треба нападати якомога більш несподівано, вміти швидко зібратися у похідну колонну, а потім розвернутися наступаючим фронтом. Позивним до військового збору слугує розпорошений у повітрі особливий феромон. Мураха-розвідник, наштовхнувшись на багату здобич, терміново мчить на стоянку, залишаючи за собою пахучу доріжку. Слід розвідника – сигнал до мобілізації й тисячі мурах стають армією. Мурахи, що залишилися не при ділах, створюють резерв, який збирається на місці грабунку, готовий надати транспортні послуги й перенести багаті трофеї. Це – ніхто інший, як мародери.
Експлуатація чужої праці
Рабовласництво. Деякі види мурах спеціалізуються на експлуатації чужої праці. Для мурах-амазонок (Polyergus) рабовласництво – єдиний засіб до існування. Вони не можуть жити самостійно: раби годують їх з рота в рот. Ні будувати, ні збирати корм вони не можуть. Єдина їхня робота – нападати на гнізда інших мурах і забирати їх у рабство. Раби годують, чистять їх, вирощують їхній розплід й будують для них гніздо – за образом і подобою власного. У найпростішій формі рабовласництво – вторинний результат територіальних конфліктів чи набігів на дрібні колонії у пошуках корму. Мертві й поранені суперники з’їдаються переможцями (усі мурахи дещо «канібали», а ці – так особливо), а вцілілі робітники й приплід забираються у рабство. Решту свого життя вони будуть обслуговувати гніздо хазяїв. Ці крупні мурахи-рабовласники – природжені воїни, блискуче знаючі свою справу десантники, озброєні могутніми жувалами. Відправляючись у набіг, вони рухаються великими й стрункими колонами, попереду й по боках яких ідуть розвідники. Видовище таких грізних нападів – потрясаюче! На підході до мурашника-жертви висилаються «передові загони» й коли вони повертаються, колона розпочинає атаку. Напад завжди відбувається блискавично. Прокусивши своїми довгими щелепами голови ворогів, вони вриваються в мурашник і забирають лялечок. Звичайно вони нападають у спекотні часи дня, коли лялечки знаходяться на самих верхніх поверхах мурашника. Загін, що повертається назад з вдалого набігу, впізнати неважко: мурахи несуть у щелепах здобич – лялечок, своїх майбутніх рабів. «Рабовласники» мешкають у різних куточках планети, в тому числі й у нас (на чорноземах).
«Драбина» соціальної еволюції. Ґенеза людського суспільства.
Сукупність тваринних організмів створює природну ієрархію. Усе їхнє різноманіття видів можна розташувати на своєрідній ДРАБИНІ ВИДІВ – від найпростіших до найскладніших. Чим складніше організм, тим довше доводиться йому навчатися для ефективного пристосування до навколишнього середовища. Комахи, на відміну від людей, народжуються вже практично дорослими, тобто готовими нормально функціонувати в своїй екологічній ніші. Вищим організмам складніше. Природа потурбувалася про те, щоб виділити спеціальний відрізок часу, протягом якого новонароджений навчається і пристосовується до дорослого світу свого виду, щоб оволодіти хоча б мінімальними навичками для виживання. Цей період зветься дитинством. У птахів він триває один сезон, у тигрів, слонів і мавп – кілька років. Чим вище по «драбині видів», тим триваліше період адаптації.
Що стосується людини, то еволюціоністи і досі не змінюють своїх дарвіністських поглядів, продовжуючи прив’язувати людину до мавпи, цим опримітивлюючи проблему її походження і еволюції. Я не можу з цим погоджуватися і некритично надавати той матеріал щодо цього, який міститься в навчальній літературі. Безумовно, ми не можемо ігнорувати археологічний матеріал, який показує, що приблизно 40 – 30 тис. рр. тому людина сучасного виду переживала чи не найскладніший час свого існування – усі кістяки показують, що люди хворіли на кісткові захворювання, які спричиняв холод, через що жила дуже недовго (до 40 років мало хто доживав); у цей же час починає швидко вимирати й неандертальська людина.
На це слід зважати. Щось сталося в цей час на планеті й довго тривало, чому люди й почали вимирати, а не тому вони вимирали, що «ще не остаточно відділилися від світу тварин». Неандер на цей час жив собі й жив на Землі вже приблизно 300 тис. рр. І раптом почав вимирати. Уже в Угорщині знайдено кістяк кроманьйонця (інше визначення: ЛСА), якому … 600 тис рр., тобто виходить, що він – старший за неандертальця. І теж раптом став переживати дуже складні часи. Значить, ніхто на від якого «світу тварин» не відділявся, а сталася якась комічна катастрофа, яка дуже негативно вплинула на всіх розумних істот. І така катастрофа мала місце 40 тис. рр. тому – вчені виявили давно, що в цей час відбулася інверсія магнітних полів планети. Після неї не виживають цілі види росли і тварин. Не вижив і один з видів розумних істот – неандертальська людина. А ось ЛСА вижила. Але інверсія надзвичайно негативно впливає саме на мозок живих істот. Тож можна припустити, що наш предок на якийсь доволі довгий час просто втратив пам’ять – чому й існують в абсолютно всіх народів планети міфи про «культурного героя-рятівника людства», з міфології еллінів ми знаємо його як Прометея. Взагалі дивно, як кроманьйонець ще вижив за таких умов. Вижив, але опустився до примітивного життя. І тільки з цього моменту можна говорити про те. що серед людства почали домінувати тваринницькі інстинкти – іншого не могло бути в умовах, коли людина змушена була елементарно виживати в холоді, голоді і з проблемами у власній голові.
Численність людства регулювалася «згори» – хижаками й паразитам, «збоку» – конкуруючими видами, «зсередини» – людоїдством і вбивством дітей, інфантицидом, і «знизу» – вичерпанням харчових ресурсів. По мірі того, як перші три способи відступали на задній план, останній набував усе більшого значення. У примітивних організмів стратегія виживання побудована на зростанні чисельності, у високоорганізованих – на підтримці популяційної рівноваги.
Зараз знов перед людством постає таке ж питання виживання. І якщо людство хоче уникнути регуляції чисельності «знизу» – виснаженням харчових ресурсів, то необхідна регуляція популяції «зсередини», бажано цивілізаційними методами, бо поштовхи до розповсюдження людоїдства все більшають, тобто природний фактор спрацьовує все більше. Для тих, хто схильний ідеалізувати природу-матушку, це – ще одне застереження відносно її справжнього характеру. Єдиним, що віками стримувало людину проти цього, були релігійні табу. За умов розвалу релігійної свідомості серед сучасного людства це набуває все більш небезпечних рис. Можна тоді глибше зрозуміти зростаючі потяги людства до рецепції релігійності. Інакше, якщо це набуде незворотності, сучасний вид людини приречений на виродження.
Природа так регулює деякі популяції, переважно нижчі, і той, хто стоїть на високій ступені «драбини видів», не має права поводити себе, як більш примітивний. Певний час, доки є загроза всьому видові, це може терпітися, але потім вид, що не має сили волі зупинитися і спинити самопоїдання, заплатить депопуляцією. «Драбина видів» базується не тільки на осі складності організації психіки живих істот, а й на осі щільності інстинктів та ступеня їхнього впливу на поведінку живої істоти.
Закономірність тут така: чим примітивніше істота, тим більшу роль в її поведінці відіграють інстинкти. В комах поведінка практично на 100% інстинктивна. У вовків та ін. високих тварин уже менше інстинктів і більше набутої поведінки, яка передається батьками. Поведінка мавп ще меншою мірою визначається інстинктами. У людини поведінка більш ніж на 80% є соціально набутою. Чим більше інстинктів, тим менша роль батьків. І навпаки. Такою є загальноеволюційна закономірність.
Приблизно 10 тис. рр. тому відбулася «неолітична революція», зв’язана з доместикацією рослин і тварин, а вслід за тим з переходом до землеробства. Аграрні суспільства стали великими за територіями й чисельністю населення. Вони стали набагато складнішими в управлінні, а швидкість зростання організаційної складності суспільного устрою тепер уже набагато випереджувала ту, яка була притаманна первісному співтовариству епохи плейстоцену. Приблизно 5 тис. рр..тому відбулася нова глобальна революція, зв’язана з появою перших держав.
Держава – одна з найкрупніших соціополітичних інновацій людства, яка призвела до ще більшого поглиблення суспільного поділу праці, кооперації й координації дій людей. На кілька порядків ускладнилася й виросла в обсязі соціальна ієрархія, заснована на нерівності й підпорядкуванні. Хоча в зародковому вигляді вона мається й у соціальних комах та в соціальних тварин, тільки люди додумалися перетворити її в могутній суспільний інститут, що має не тільки самодостатню, а й законну силу.
Перехід від пласкої соціальної піраміди до високої означає завжди помноження рівнів управління й розширення кількості горизонтальних зв’язків в суспільстві, його сегментацію. Але ж чим більше рівнів управління, тим складніше регулювати сектори суспільства й великі маси населення. Формується доволі складна система стратифікації з кастовою чи становою системою в підвалині, зростає нерівність, з’являються опосередковані функції управління населенням. Держава здійснює більш сильний примус, намагаючись зробити суспільство більш керованим. Між суспільством і державою, а саме апаратом управління, виникають невідомі раніше явища – відчуження, протиріччя, напруга, конфлікт. Тим не менш, відтепер саме держава, а не біологія чи культура, стає локомотивом прогресу суспільства.
Суспільство, що набуло державної форми устрою, відгороджується від людей стіною соціальних інститутів, у щілинах між якими, а також у проміжку між державою й суспільством, виникає безліч неформальних створінь. То – певні соціальні ніші, які люди щільно заповнюють особистими, міжособистісними відносинами, симпатіями, прив’язаністю, дружбою тощо, тобто тією соціальною матерією, яка виявилася знищеною чи витісненою на периферію суспільного життя крупними бюрократичними структурами, корпораціями, інститутами. В цих нішах, як у тихих заводях, люди відпочивають, приходять до тями, будують інтимні зв’язки й довірливі стосунки. Німецький соціолог Ф.Теніс назвав таке розмежування конфліктом між суспільством (державою) і общиною – малою людською спільністю, побудованою на довірливо особистісних взаємодіях. Соціальна еволюція людського суспільства досягла вже таких меж, що людині приходиться вчитися виживати вже не в дикій природі, а в соціумі, який подеколи буває страшнішим від найдикішої природи. Людство створило «другу природу», але чи виявилася вона кращою від першої? Велике питання.
У процесі антропоґенези людина доволі рано почала розвиватися всупереч біологічним законам. Згідно з останніми, усередині групи й між групами повинна точитися постійна боротьба й відбір найсильніших. Для виживання роду та його успіху в міжвидовій конкуренції є абсолютно шкідливим залишати в живих хворих, старих і інвалідів. Але ж саме це з наростаючою швидкістю відбувалося в людському суспільстві! Складається враження, що історія людства є в кінцевому випадку вдосконаленням системи соціальної допомоги й захисту. Максимуму філантропія досягла в західних постіндустріальних країнах, де рівень цивілізованості вимірюється виживанням старих, хворих і безпомічних. Співчуття до сірих і вбогих, бідних і беззахисних, по-перше, як ніщо інше формує етичні принципи – основу культурних завоювань людства, а по-друге, дозволяє молодим сподіватися, що й їх під старість не викинуть гинути від голоду й холоду на смітник. А це – базис позитивної мотивації й основа комфортного соціального самопочуття людини в суспільстві.
Ключові поняття: морфоґенеза, соціоґенеза, соціальність, соціальні тварини, природний відбір, грегарний відбір, біологічний надорганізм, солітарність, субсоціальність, комунальність, квазісоціальність, напівсоціальність, евсоціальність, соціальні комахи, каста, кастовий устрій, субкаста, мірмекологія, вулик, мурашник, термітник, гетерархія, бідерикторальний потік, моногінність, полігінність, роїння (брунькування), олігогінія, феромони, господарська діяльність мурах, мурахи-блукачі, грабіжництво, рабовласництво, «драбина видів», суспільство, держава, еволюція..
Тема 5. Ранні суспільства.
* Соціальна структура біологічних суспільств * Соціальна
організація палеоантропів * Соціальні стосунки в суспільстві
кроманьйонців.
.
Соціальна структура біологічних суспільств.
Оскільки на ранній стадії розвитку примітивні розумні істоти (гомініди) мало чим відрізнялися від тварин, логічним буде називати їх соціальними тваринами. Термін «стадо» щодо їхньої соціальної організації можна вживати дуже акуратно, особливо, якщо в науковій назві типу розумної істоти маються слова «homo sapiens». Адже, якою б примітивною нам не здавалася ця істота, вона є «людиною розумною», тому термін «стадо» до форми її суспільного співжиття краще не вживати. Ця проблема сьогодні в науці активно дискутується, й ми нижче торкнемося її докладніше.
Анонімна згуртованість. Як уважає антропологічна наука, найпершою формою співтовариства є анонімне скупчення, типовий приклад якого дають риби в світовому океані. Анонімну зграю відомий етнолог Конрад Лоренц уважає найпоширенішою й найпримітивнішою формою співтовариства. Її виявлено в багатьох безхребтових, комах і вищих тварин. Величезні анонімні зграї зустрічаються в риб, птахів і багатьох ссавців. Зграями називають мисливські співтовариства вовків та інших хижаків. Навіть люди за певних обставин (екстремальних) можуть впасти в стан анонімної зграї, наприклад, під час паніки. Розміри зграї розрізняються як у різних видів тварин, так і в одного виду в різний час.
За розрахунками В.М. Алексєєва, протягом довгого часу – від пітекантропа до неоантропа могли існувати високоорганізовані групи гомінід численністю до 500 осіб. Менша кількість неефективна за умов стадного полювання, більшу не витримає екологічна ніша. Терміном «зграя» не можна визначати випадкове скупчення осіб одного виду, що зібралися у зв’язку з якоюсь подією, скажімо, величезну кількість мух чи шулік, що нависли над падаллю. Поняття «зграя» К.Лоренц визначає тим, що окремі особи якогось виду реагують одне на одного зближенням, а значить, їх утримують поруч певні поведінські акти, тому для зграї характерна та обставина, що багато істот, тісно зімкнувшись, рухаються в одному напрямку. Певною мірою таку поведінку можна вважати згуртованістю, хоча й в іншому, ніж у людей сенсі. Найголовнішим у примітивній згуртованості є те, що вона формується між анонімними особами, які позбавлені ознак індивідуальності. Це спостерігається якраз у соціальних комах.
Зграя і стадо – два етимологічно близьких стани, що характеризують соціальних тварин, а на ранніх етапах і гомінід. Усередині такого скупчення немає нічого схожого на структуру: ніяких провідників і нікого з тих, кого водять – лише величезна маса однакових елементів. Зграя і стадо позбавлені ієрархії, кастової структури, поділу праці. Коли стадна істота починає тягтися за собі подібним, вона повністю втрачає почуття міри, а тому йде й за муляжем, заграє з ним, запрошує до того, щоб помірятися силою тощо. Отже, подібну згуртованість можна вважати анонімною й інстинктивною одночасно. Оскільки інстинкти, як відомо, сліпі, то вельми обмежена й вибірковість поведінки соціальних тварин. Вочевидь, вони гарно відрізняють своїх ворогів чи інші види тварин, але розгублюються в колі своїх. Головне, щоб це була особа свого виду, а якого вона достоїнства – можна визначити по фізико-хімічним властивостям, наприклад, по специфічному запаху, і не більше. У крупних примітивних об’єднань існують свої достоїнства та недоліки. Можна краще оборонятися, або нападати, але й складніше знайти необхідну кількість корму, неможливо заховатися й перечекати небезпеку, зростає загроза заразитися паразитами тощо. Зграї мають свої засоби оточення й боротьби з хижаком. Так, шпаки не тікають від перепелятника, а навпаки, оточують його так щільно, що позбавляють повітря його крила, і врешті-решт він не може не тільки напасти, а вже й летіти. Професійно підготовлені своєю біологією хижаки йдуть на напад так, щоб не опинятися всередині стада, а намагаються відбити від стада одну тварину й влаштувати облаву на неї, часто групову.
Інстинкт, що збирає тварин, не тільки сліпий, а ще й руйнівний. Якщо голодна зграя досягає внаслідок прибуття все нових і нових осіб (а сила тяги зростає в геометричній прогресії в міру розростання розмірів зграї) потрясаючих розмірів, потрапляє на не дуже гарне пасовисько, яке здатне прогодувати десь ½ популяції, то більшість зграї швидко гине, будучи не здатною шукати їжу самостійно. В таких випадках кажуть, що така зграя перевищила екологічно можливі межі. Такі зграї завдають великого удару по екології в місцях, де їм судилося зібратися, витоптуючи, викльовуючи й поїдаючи все на своєму шляху. Зграйна чи стадна форма захисту свого собрата має обмеження. Відбиття хижака чи захист схопленого ним члена зграї далеко не завжди виявляються вдалими. За таких умов цінність кожної особи для збереження виду різко падає. Жоден вид, за виключенням людини, не піднявся на ступінь вище по еволюційній драбині для того, щоб перейти до більш ефективних засобів захисту своїх товаришів. Втрати у своїх лавах більшість страждаючих від розбою видів тварин поповнює одним засобом – переходом до іншої стратегії відтворення. Дітей народжується більше, але й корму хижакам добавляється.
Еволюційно, шляхом поступових переходів розвинулись важко озброєні бойові порядки буйволів, павіанів й інших мирних видів, перед обороною яких пасують найстрашніші хижаки. Але на революційний стрибок відразу на декілька сходинок виявився здатним тільки Homo sapiens, винайшовши зброю. Зграйно-стадний спосіб життя, незважаючи на ряд його очевидних плюсів, є еволюційним тупиком, якщо мова йде про вищих приматів. Пересуватися в щільному косяку поруч з тисячами й мільйонами істот, не стикаючись і не гинучи в давці, можна тільки якщо орієнтація здійснюється на інстинктивному рівні. Будь-яка спроба зорієнтуватися свідомо призведе до миттєвої загибелі. Весь репертуар взаємного впливу, спільної поведінки й взаємодії обмежений у зграї чи стаді найпростішими цілями, головними з яких є – здобування їжі й захист від хижаків. Для всіх інших форм поведінки колективність їм не потрібна. Навпаки, в людини колектив покриває майже весь спектр видів існування. Саме тому – завдяки різноманітності запитів, на які він повинен відповідати, – колектив (община, співтовариство, суспільство) набув складної організації, ієрархії, структури. Природно, що величезна кількість тварин, наприклад, – птахів, тіснота в більшості крупних пташиних зграй під час перельоту ускладнюють збереження зв’язків між окремими особами. Але більшість тварин (виключення складають хіба що лебеді, дикі гуси та журавлі) не надає цьому жодної уваги. В тому-то й справа, що форма такого об’єднання абсолютно анонімна. По суті тут всі сородичі – на одне обличчя, а тому ідея особистої дружби зовсім не може тут застосовуватися. К. Лоренц так і твердить: анонімне зграєутворення й особиста дружба виключають одне одного. Зв'язки, що з’єднують таку анонімну зграю, мають зовсім інший характер, ніж особиста дружба, яка надає міцності й стабільності людському суспільству.
Тандем і гарем. В основі природного відбору лежить жорстка ієрархія самців. У багатьох тварин, що живуть групою, для запобігання безкінечним конфліктам самець-домінант виганяє решту самців, включаючи синів. У собакоголових же не так – там усі статевозрілі самці залишаються в зграї, створюючи її оборонну структуру. Гомініди, вважається, теж вели зграйний образ життя, хоча про форми їх соціальної організації ми можемо судити вельми приблизно. Матеріальні рештки можуть дати певне уявлення навіть про культуру, але нічого – про соціальне життя. Тому висновки вчені будують на спостереженнях за життям вищих приматів. І тут вони говорять про три найважливіших чинники, що регулюють зграйні стосунки: прив’язаність самця до самки (створення тандему і гарему), взаємний потяг матері й дітей (виводок) та взаємний потяг одностатевих істот одне до одного. Як бачимо, тут відсутні ті фактори, які виділяють соціальних комах, а саме – поділ праці, кастовий устрій, колективне виховання молоді. Гомініди на такі речі були не здатні. Прямоходження й перший досвід використання знарядь навряд чи вплинули на соціальну організацію, вони були ще дуже слабкими, щоб рухати вперед соціальний прогрес. З виникненням мислення, свідомості й мови форми соціальної організації різко зміняться, й людство здійснить революційний стрибок, але станеться це не раніше верхнього палеоліту.
К.Лоренц уважав, що сім’я не була вихідною ланкою людського фактору, що формувався. Спочатку вона була таким же таким слабким еволюційним фактором, як прямоходження й знаряддя праці. До всіх трьох гомініди зверталися випадково, необхідність їх використання не була закріплена ні анатомічно, ні соціально. Але сім’я, а вірніше, протосім’я, й на тій ранній стадії антропоґенези існувала. Інша справа, яку форму вона мала. Вважається, що протосім’я не була моногамною. Еволюційно першими були тандем і гарем. Основу першого складала пара мати й дитина, основу другого – самець із кількома самками. Обидві форми біологічно передбачені й біологічно найбільш ефективні. В одному гаремі може бути тільки один домінуючий самець, а самок може бути стільки, скільки він буде в змозі втримати. Мати і її діти з біологічної точки зору були найбільш стійкою, а тому вихідною мікроструктурою стада ранніх гомінід. Час від часу до базисної групи приставав один чи кілька дорослих самців, що кружляли в безпосередній близькості. Створювалася нова структурна одиниця – гаремна група чи просто гарем, що складався з одного фізично сильного самця, кількох самок та їхніх спільних дітей. За еволюційним часом такого роду групи, вочевидь, появилися пізніше материнсько-дитячих груп. Потомственний зв’язок було закріплено найбільш сильним чином – біологічним інстинктом. У процесі розвитку цей потомственний зв’язок перетворюється в кровноспоріднений. З нього в подальшому виникає складна й розгалужена система родинності, в якій чітко усвідомлюються й ушановуються предки. Сітка родинності стане першою в історії людства соціальною системою – основою й підвалиною суспільства людей. В зграї чи стаді стосунки між особами встановлюються лише під час гону й періодів спільного полювання, а потім вони перепиняються. В цілому взаємовідносини осіб носять нетривалий і нерегулярний характер, вони байдужі один до одного, їх не цікавить повнота індивідуальної схожості між ними. Після періоду гону самець міг залишитися з самкою, щоби проконтролювати появу потомства.
Обидва типи протосім’ї – тандем і гарем – уважаються біологічно первинними. Гарем необхідний для того, щоб краще виконувати відтворювальні функції роду, тандем необхідний з точки зору соціалізації: вихованням потомства займається не весь колектив, а тільки мати [У певному сенсі сьогодні, коли йдеться про фемінізацію освіти й виховання, маємо повернення назад у еволюційному русі. Чоловік у статевому розподілі праці зосередився на процесі здобування грошей, але тут же це повернув на те, щоб, завдяки своїй спеціалізації, купувати собі нових самок, тобто – мати de facto той же примітивний гарем. Можна побачити в тому поворот до примітивності в соціальній свідомості осіб чоловічої статі].
Стосунки між самцем і самкою, чоловіком і дружиною для природи виступають як вторинні. Їх складніше втримати, зберегти, зробити стійкими, бо природа не виділила під них міцний біологічний фундамент. Природі вони не потрібні, якщо не враховувати деяких видів ссавців, у яких для виховання потомства потрібні обоє батьків. Вторинний тип зв’язку, що об’єднує в одне ціле чоловічу й жіночу особи, появився дуже пізно, вочевидь, лише в кроманьйонців. За своїм змістом і характером він є соціальним, а по значенню – революційним. Власне, він характеризує людину як таку, без нього все, в принципі, – тварь. Згідно з такою логікою, до третинних треба відносити ієрархічні зв’язки між людьми, які до народження дітей, їх виховання, сексуальних стосунків ніякого відношення не мають, але без них не можна говорити про людське суспільство як таке. Якщо первинні зв’язки носять виключно біологічний характер, вторинні є біосоціальними, то третинні – виключно соціальні. Той факт, що ієрархічні стосунки ми зустрічаємо в деяких соціальних тварин, не заперечує того положення, що вони мають виключно соціальний характер.
Аморфне скупчення приматів і гомінід називають ще популяцією. Вона створює первинну структуру, в якій сексуальні стосунки характеризуються ендогамією. Вторинну структуру деякі автори пропонують називати розширеним соціумом. Сексуальні стосунки для вторинної структури характеризуються екзогамією. Третинну структуру називають демом. Деми являють собою елементарну структурну одиницю популяції, і саме на їх основі забезпечується адаптивна відповідь популяції в цілому на зміни поза- і всередині популяційних умов. Дем, на відміну від популяції, розміри якої визначаються розмірами ареалу, повинен мати жорстку структуру, а чисельність його визначається не тільки екологічними особливостями, але й самою структурою. Дем – достатньо сувора організація, статут й існування якої повністю визначені законами соціальної еволюції. В основі виникнення будь-якого дему лежить виникнення пірамідально-ярусної структури на чолі з домінантом. Пірамідальність полягає в тому, що імпульси в групі проходять по вертикалі, знизу догори, а ярусність – у тому, що особи, які займають один ярус, нейтральні по відношенню один до одного. Припускається, що первісні спільноти гомінід, як і деяких видів тварин, були організовані за принципом пірамідально-ярусної структури.
У людини популяційна організація не закінчується виникненням третинної структури, тому для організацій людини введені додаткові означення. Третинній структурі найбільш відповідає поняття антропоґеоценоза. Для більш високої структури найбільш повний розвиток отримало поняття господарсько-культурного типу.
Ієрархія і вожацтво. Ієрархія у тварин і гомінід вибудовувалася за принципом домінування. Система домінування формується в групах особисто знайомих тварин. Вона може існувати навіть у стадах та зграях, але не у всій популяції, а лише в окремих сегментах. Якщо ж група невелика, то домінування на основі особистого знайомства розповсюджується на все співтовариство. Найпростішим проявом домінування є втримування сусіда на індивідуальній дистанції, заборона йому погрозами чи реальними атаками наближуватися до небезпечної межі, переступивши яку він міг би конкурувати в боротьбі за корм чи самку. Самці, що охороняють свою територію, – це вожаки співтовариства, які не допускають проникнення в групу чужих самців. Сприймаючи агресивність членів групи як спрямовану по відношенню до нього самого, вожак втручається в сварки між ними, рознімає бійки, підтримує тварин, з якими зв’язаний більше, ніж з іншими, й карає інших. Від сили й злоби вожака залежить його здатність утримувати групу на своїй території, охорона кордонів від вторгнень сусідніх груп. При цьому погрози й атаки вожака інколи підтримуються рештою членів групи. Можлива підтримка товаришів, у т.ч. й з боку самців-субдомінаторів, має велике значення для збереження статусу вожака. Такі самці-консорти (супроводжуючі) маються і в косяках коней, і в гаремах мавп, тобто це явище розповсюджене. Поведінка вожака-лідера й вожака-домінанта мають різні поведінські основи й різні статусні характеристики. Вожак – визнаний голова співтовариства, він володіє свого роду формальним статусом. Поруч з ним чекають своєї черги ще декілька сильних самців, які вповні самодостатні в своїй поведінці, а товариші можуть йти чи не йти за їхнім прикладом. Це невизнані майбутні вожаки, які повинні ще завоювати свій формальний статус в ритуальних поєдинках з вожаком. Лідер є незалежним від решти членів стада, діє головним чином у власних інтересах. Вожак-домінант, навпаки, повністю залежить від групи й діє у спільних інтересах. Він займає обороно-охоронну позицію, лідери ж, що претендують на самок і керівництво співтовариством, навпаки – агресивно-наступальну.
Отже, вожак виконує більш різноманітні функції, що вимагають від нього різних стратегій поведінки: захист від лідерів, оборона стада від хижаків, управління усередині груповими відносинами. У свою чергу остання, управлінська, функція розпадається на ряд підфункцій – і в захисті стада, і в угамуванні бійок в ньому, і у вирощуванні потомства тощо. Стосунки в групі часто проявляються в діях застрашування, тиску, підкорення, наказу. Це однобічний вертикально-ієрархічний зв’язок – від слабшого до сильнішого, від більш зрілого до молодшого. В результаті встановлюється так званий «порядок клювання» (“peck-order”), що визначає право сильного першим підійти до їжі чи самки. Тварини навчаються йому в дитячих іграх, де доросліші й сильніші завжди домінують над молодшими й слабшими.
Тварини, що знаходяться на нижчих ступенях ієрархії й піддаються агресії з боку інших членів групи, весь час перебувають у стані страху й психологічного пригнічення. Неабияке значення в підтримці ієрархічного рангу тварин мають традиції. Ієрархічні стосунки в групах дуже стабільні роками, стримують агресивні реакції між тваринами, бо право кожного на їжу, місце в групі, залицяння до самки визначено. Присутність одного вожака в стаді згуртовує його, наявність двох – розколює на дві частини, кожна з яких простує за своїм вожаком в різних напрямках. Учені встановили, що в павіанів стадом управляє «колегія» з кількох найстарших самців, вони завжди тримаються разом і разом завжди сильніші за будь-якого молодого самця. Життєвий простір розподіляється між тваринами одного виду доволі суворо. На користь потомства вибираються кращі батьки й кращі матері. Діти знаходяться під захистом. Співтовариство організоване так, що кілька досвідчених самців – своєрідний сенат – володіють достатнім авторитетом, щоб рішення, необхідні співтовариству, не тільки приймалися, а й виконувалися.
Щодо форм соціальної організації архантропів у спеціалістів мають місце наступні думки. Ймовірність гаремних структур у них невелика, але може бути допустимою в невеликій кількості популяцій: коли гомініди почали вживати м’ясну їжу, більш талановитий мисливець міг забезпечити кормом кількох партнерок. Можливо, що серед них був і проміскуїтет – вільні статеві стосунки. Оскільки еволюція людського роду проходила кількома видами (теорія поліцентризму), розташованими в різних географічних ареалах, то можна очікувати, що в кожного виду, навіть якщо вони, можливо, й представляли колись один материнський стовбур (теорія моноцентризму), були свої форми соціальної структури, а тому не можна виключати ймовірність існування різних форм шлюбних стосунків. Сучасні дані підтверджують, зокрема, ідею щодо існування серіальної моногамії (послідовних парних шлюбів) на ранніх етапах розвитку. Й сьогодні ми бачимо різноманітність народів і суспільств, які відрізняються одне від одного за формами соціальної структури (взяти, наприклад, європейське, ісламське чи буддійське суспільства), але при тому витримують певні універсальні принципи побудови, зокрема, принцип ієрархічної нерівності, статусного престижу тощо.
Соціальні зв’язки в стародавніх суспільствах могли формуватися на основі як патрілокальності, так і матрілокальності. Шимпанзе, наприклад, є патрілокальними: самці проводять все життя в тій групі, в якій народилися, а дорослі самки звичайно переходять у інші групи.
На думку деяких учених, патрілокальність обумовлена розвиненою системою кооперації між самцями і її низьким рівнем між самками. На цьому вчені будують висновок, що в житті співтовариств гомінід соціальні зв’язки самок суттєвої ролі не грали, зате тенденція до об’єднання самців з часом посилювалася, адже це сприяло успіху в полюванні й захисту від хижаків. За даними етнографії, деякі традиційні людські культури не патрілокальні, а матрілокальні. Стабільність соціальних груп гомінід значною мірою залежала від самок, які були здатні формувати стабільні соціальні групи на засаді родинності й дружніх почуттів. Необхідність захисту від хижаків, а також потреби спільного вирощування потомства могла посилити тенденцію до кооперації серед самок. Сучасні жінки, напевне, слідують за цією моделлю поведінки. В багатьох традиційних патрилокальних суспільствах дружина, переходячи в дім чоловіка, встановлює тісні зв’язки з його родичами, разом з ними веде господарство й виховує дітей. Прийнято вважати, що дівчатка з раннього віку схильні до дружніх стосунків, тоді як хлопчики частіше створюють групи для підвищення власного статусу.
Періодизація еволюції соціальної організації:
|
Типи соціальної організації |
Час виникнення |
|
1. Стадо гомінід |
5,5 млн. рр. тому |
|
2. Розклад стада гомінід |
2 млн. рр. тому |
|
3. Праобщина |
1,5 млн. рр. тому |
|
4. Первісна община (рід і плем’я) |
40 тис. рр. тому |
|
5. Сусідська община, вожацтво |
10 тис. рр. тому |
|
6. Рання держава |
5 тис. рр. тому |
Узагалі в даному контексті слово «стадо» використовується умовно. В англомовній соціологічній літературі для позначення такого роду співтовариств використовується термін «band» – загін, банда, який нашими мовами має більш вузьке, специфічне значення. Можливо, за своїми розмірами й способу життя стадо гомінід дійсно нагадувало такий блукаючий загін. Але в антропологічній науці країн пострадянського простору закріпився термін «стадо» (що вже саме по собі некоректно, якщо вважати гомінід людьми). Термін «стадо гомінід» відноситься до періоду австралопітеків (5,5 млн.рр. – 2 млн. рр. тому). Але це були тварини, а навіть не «долюди», а вже тим більш люди. До того ж неясно, чи мали вони відношення до еволюції навіть гомінід, не те, що людей сучасного виду, що й тягне за собою високу ступінь умовності у виділенні в еволюції соціуму людства такої стадії, як «долюдське стадо». В австралопітеків уже були галькові знаряддя, вельми примітивні, що використовувалися ними не для праці, а для захисту від хижаків. Вони нічого не виробляли, а просто пристосовувалися до середовища за допомогою знарядь. Австралопітек – падальщик, це треба розуміти, а тому він ніяк не був людиною.
А ось щодо Еректуса такого сказати не можна. Він хоч і був людожером, не був падальщиком. У постійно кочуючих пітекантропів уперше вже з’являється скарб – набір дерев’яних, кісткових та кам’яних знарядь. Особисто я дуже сумніваюсь у тому, що Еректус був небайдужий навіть до певних форм мистецтва – як про це пише дехто з сучасних дослідників. Я не можу не зважати на те, що череп пітекантропа (Еректуса) нещодавно було видалено з вітрини Британського королівського музею. Це означає, що щодо Еректуса у вчених з’явились вичерпно обґрунтовані сумінви.
З початком використання вогню й виготовленням інструментів, життя розумної істоти набуває незалежності від зовнішніх обставин. По відношенню до форми співжиття пітекантропів коректніше вживати термін «праобщина». Перед початком середнього палеоліту (епохи неандертальця) кожна праобщина виступає носієм першого універсального поведінського комплексу – побутового звичаю.
Звичаєм, тобто певним комплексом поведінки, що емоційно переживався, були пронизані всі численні тоді види спеціалізованої діяльності: збирання, дітонародження, розподіл і поїдання їжі, розведення вогню і догляд за ним. Яким чином у матерів-одиночок, що виховували кількох дітей, раптом з’явився самець-покровитель, щоб створити гаремну групу, невідомо. Можливо, паралельними шляхами формувалося кілька варіантів соціальної структури біологічного суспільства, але в кожного виду гомінід вона була своєю. За еволюційним часом такого роду групи (гаремні) з’явилися пізніше материнсько-дитячих груп (хоча й це, судячи з літератури, є тільки припущенням). Із соціологічної точки зору між материнсько-дитячою й гаремною формами соціальної організації існує серйозна відмінність. Так, материнсько-дитячі групи мають тільки горизонтальний тип зв’язків: в них немає домінування, панування, придушення, але є турбота, виховання, навчання. Гаремні групи організовані за принципом вертикальних зв’язків. Вони ієрархічні: тут є лідери, панування, насилля і підкорення.
Отже, початки маються різні, але обидва вони, незважаючи на свою протилежність і уявну виграшність першої форми, еволюційно були необхідні людському суспільству. Це людина знає по собі. Так, макросоціальне державне життя влаштоване ієрархічно, а сімейне формується на горизонтальних принципах людських зв’язків. Цілком можливо, що обидва різновиди групи являли собою не послідовні сходинки, а два рухливих стани спільноти гомінід, існуючих одночасно. Це – думка російського історика Б.Ф.Поршнева, який уживав термін «стадо пралюдей» й звав його «стадом, що тасується». Він уважав, що то була група, яка то розбухала, то стискалася в розмірах, то розпадалася на одиниці й не мала постійного складу. Одна й та ж особа могла виявитися послідовно членом різних співтовариств по мірі їх з’єднання, роз’єднання, тасування. В подібних групах не могло бути стійкого сімейного ядра. В гомінід самці складали більш мобільний, ніж зв’язані молоддю самки, соціальний компонент стада, тому Поршнев назвав їх зоогеографічним елементом. Це щось на кшталт «недільного тата» сьогодні. Відірвавшись від своїх самок, він уже ніколи не повертався до них знову, а прилаштовувався до інших, таких же випадкових материнсько-дитячих груп.
Спільнотам гомінід, у цілому був притаманний ще біологічний спосіб життя. Таке скупчення пересувалося на величезні відстані, при чому самки з дитинчатами неминуче відставали й самці йшли вперед самі, щоб у подальшому пристати до інших материнсько-дитячих груп, і знову – тільки на якийсь час. У тимчасових подружь не було жодної надії з’єднатися коли-небудь знов. Умови самого життя вели до неминучого розриву суспільного зціплення. Групи з’єднувалися, потім роз’єднувалися, щоб створити нові з’єднання і так – весь час. Такими є можливі причини існування т.зв. проміскуїтету – вільних статевих стосунків, явища, яке вважається (будучи виведеним тільки логічно) вихідним ступенем людської сім’ї.
Соціальна організація палеоантропів.
Одні вчені відносять період т.зв. «людського стада» до раннього палеоліту, інші – до середнього (часу існування неандертальців). Це поняття зв'язане з теорією «двох стрибків» у антропосоціоґенезі, перший з яких знаменує виникнення найдавніших, а другий – «готових», за визначенням Ф.Енгельса, людей. Між ними лежить епоха біосоціального розвитку, коли фізична еволюція людини ще випереджує культурний прогрес і в процесі трудової діяльності відкидаються рештки зоологічного індивідуалізму. В радянській науці переважала думка, що час «первісного людського стада» відповідає ранньому (нижньому) й середньому палеоліту, етапам найдавнішої та древньої людини. Але певна частина вчених уважає безпідставною саму цю концепцію і твердить, що вже з появою найдавнішої людини виникло «готове» людське суспільство в формі общини. Сьогодні багато істориків та етнографів вважає невдалим сам термін «первісне людське стадо», ось чому ця форма все частіше означається терміном «праобщина».
Якщо визнавати еволюційну теорію в тому виді, в якому вона є на сьогодні, й уважати всіх гомінід предками кроманьйонців, то тоді слід констатувати, що приблизно 40 – 35 тис. рр. тому, на межі раннього і пізнього палеоліту, антропосоціоґенеза закінчилася. На зміну людям, що формувалися, прийшли «готові» люди – неоантропи, а прасуспільство перетворилося в «готове» суспільство. Одні вчені включають прасуспільство в первісне суспільство в якості першого етапу його розвитку, а ось інші вважають змішання прасуспільства й початкового етапу еволюції «готового» суспільства необґрунтованим. Під первісним суспільством вони розуміють суспільство, яким воно було в період від завершення соціоґенези до початку становлення класів і держави. За археологічною періодизацією це – пізній палеоліт, мезоліт і частково неоліт. Серед багатьох точок зору можна виділити дві основні, які можна умовно назвати материнсько-родовою і общинною. За першою, «первісне людське стадо», в якому панував проміскуїтет, на межі раннього і пізнього палеоліту перетворилося в материнський рід, що став першою формою сформованого суспільства. В силу екзогамії рід не міг існувати без зв’язку з іншими, тому його виникнення було одночасно й появою системи двох родів, що укладали взаємні шлюби, тобто дуальної організації. Разом з родом, таким чином, виник і шлюб, який у своїй вихідній формі був груповим (дуально-родовим) і дислокальним шлюбом. За другою теорією, основною одиницею первісного суспільства на всіх етапах його розвитку була первісна община, яка складалася з парних сімей. Община та сім’я – основні й універсальні осередки (чашечки). Рід ніколи не мав економічних функцій, його роль у основному зводилася до регуляції шлюбу. Материнський рід не первинний по відношенню до батьківського: і той, і інший є рівноцінними по своїх функціях та історичному значенню. З питання часу виникнення первісної общини серед прихильників даної точки зору єдності немає. Одні вважають, що вона виникла на межі раннього й пізнього палеоліту, інші відносять її появу до більш раннього часу, часто виступаючи проти поняття «первісне людське стадо».
У 1940-х рр. радянський вчений С.П.Толстов, користуючись критерієм рівня розвитку продуктивних сил, виділив три основних етапи первісної історії:
– первісне людське стадо (становлення первісного суспільства, починається з початком використання ним знарядь праці);
первісна община (зрілість первісного суспільства, починається з введенням знарядь для виробництва знарядь),
військова демократія (перетворення первісного суспільства у класове, починається з освоєнням металу).
У 1970-х рр. Ю.І.Семенов побудував новий типологічний ряд:
– праобщина (первісне людське стадо),
ранньопервісна (ранньородова) община,
пізньопервісна (пізньородова) община,
протоселянська (первісна сусідська) община.
І в тій, і в іншій класифікації, як бачимо, присутнє поняття «людське стадо» (про що ми, власне, й говорили вище).
Більшість авторів сходяться в думці, що рубіж 40 – 35 тис. рр. тому можна умовно визнати за початок людського суспільства як такого. Об’єктивно: в цей час кроманьйонець і з’явився, а відповідно, до нього термін «людське стадо» вживати в жодному разі не можна.
З кроманьйонця починається нова сторінка всесвітньої історії – формування локальних груп, родів, племен, а потім і вожацтва. Фаза неандертальця коротша від двох попередніх. Біологічний прогрес прискорювався. Таким чином, з пітекантропів почався процес формування праобщини, а неандертальцем він закінчився. КРОМАНЬЙОНЕЦЬ СТАДОМ НЕ ЖИВ НІКОЛИ.
Проте, якби не називати первинну форму суспільства розумних істот планети – «людським стадом», чи «праобщиною», треба, перш за все, знайти в ній той позитив, який у ній мався. Й наука бачить у ній таку соціальну форму, яка являла собою групу первісних людей, що об’єднувалися задля спільного виживання. Заслуга перед людством цієї форми соціальної організації людей – боротьба зі своєю зоологічною природою, випалення її розпеченим залізом і остаточна перемога розуму над інстинктами. Структурні елементи первісної культури – тотеми, табу, вірування, вимоги звичаєвого права, моральні норми – були прямо спрямовані на приборкання зоологічних інстинктів членів первісного колективу. Вони являли собою культурні форми регулювання пристрастей, бажань, ворожнечі тощо. Не викликає сумнівів, що культура народжувалася як спосіб обмеження природи, до того ж засобами вельми жорсткими, репресивними. Й сьогодні виникають деякі теорії, які вказують на те, що в людині первісні інстинкти нікуди не ділися, а тому культура, як засіб їх загнуздання, актуальна й потрібна сьогодні, можливо, як ніколи.
Поява соціальних норм. Важливим моментом, який характеризував якісний розвиток праобщини, було приборкання статевого інстинкту й створення перших соціальних норм – заборон (табу). Вже на етапі еректусів виникає першомораль, що визначала норми поведінки. Ймовірно, з цього моменту – появи перших соціальних норм, нехай і в зародковій формі, – треба виводити початок того, що наука називає праобщиною.
Поняття «табу» (taboo) ввів у науковий обіг і взагалі в європейські мови відомий англійський мореплавець та дослідник ХVІІІ ст. капітан Джеймс Кук, який вивчав життя примітивних племен в Полінезії. Табу означає найсуворішу заборону на проведення певних дій, що накладалася на всіх членів племені чи якусь його частину. Порушення табу визволяло, на думку членів племені, якусь невідому небезпеку, яка знаходилась до того у прихованому стані. Ця сила карала (частіш за все смертю) не тільки порушника, а й колектив, членом якого він був. Дотримання табу розумілося як певна профілактична міра, що захищала колектив від смертельної небезпеки, яка може статися через неправильну поведінку котрогось з членів групи. Першою формою табу стала заборона на проміскуїтет, другою – заборона на їжу.
Статеві стосунки мавп і ранніх гомінід були, як уважають учені, майже однаковими. Вони цілком визначалися фізіологією розмноження. З самкою, що знаходилася в еструсі (стані статевого збудження) вступали в стосунки всі бажаючі. При тому самці-домінанти не ставили жодних перепон іншим. Дозволялися статеві зв’язки між усіма особами чоловічої й жіночої статі, незалежно від того, до якого покоління вони належали. Будь-який самець міг бути статевим партнером будь-якій самці. Згідно із соціобіологією, репродуктивні стратегії самців і самок у приматів різні (у людей теж). Загалом самці більш проміскуїтетні й орієнтовані на сексуальні контакти з багатьма партнершами. Стратегія самок подвійна: вони або вибирають самця-помічника (тобто – гарного батька), або носія гарних генів – фізично здорового, сильного, гарного на вигляд, займаючого високий статус в ієрархії. В другому випадку потомство має шанс успадкувати від батька очевидні переваги, але помічника самці чекати годі.
Проте наслідки проміскуїтету в приматів і людей були різними. В мавп число дорослих самок у 2 – 3 рази більше числа дорослих самців. Тому конфлікти тут – явище нечасте. Навпаки, у стадах гомінід самок не вистачало, тому конфлікти тут точилися постійно й часто закінчувалися смертю одного з самців. Якщо сьогодні жінки в середньому живуть довше чоловіків, то за часів палеоліту було навпаки. Репродуктивна система у тварин складалася протягом багатьох мільйонів років, а в людини їй прийшлось у зв’язку з прямоходженням змінюватися занадто швидкими темпами, звідси – серйозні хвороби репродуктивної системи осіб жіночої статі, що мають місце й досі.
Конфлікти з-за самок знижували згуртованість об’єднання й погіршували його здатність протистояти хижакам, заважали полюванню, розвалювали відлаженість групи й кооперацію. Еволюція тут зайшла в тупик, з якого людина, що формувалася, знайшла несподіваний з точки зору тваринного світу вихід, а саме: знайшла те, чого немає й ніколи не було в природі – СОЦІАЛЬНУ НОРМУ. Тому правильним буде положення, що еволюція людини як істоти соціальної заперечувала його еволюцію як істоти природної. Перші заборони обмежували статеві стосунки під час полювання й інших видів трудової діяльності. З часом табу ставали все більш довгими, а періоди між ними скорочувалися. Обмеження знімалися тільки на час особливих свят. Сексуальний контакт без розбору мається й нині у мешканців островів Тихого океану на певні свята. (Що говорити про них, якщо у слов’ян Купальська ніч існувала дуже довго, практично до радянських часів, у литовців подібне свято, на яке ніколи не допускають не-литовців, існує й досі. Сенс у тому є: потреби генофонду. Тільки островитяни вступають у такий зв’язок публічно, а європейці приховано). Табу на проміскуїтет, вочевидь, слід вважати початковою соціалізацією, що регламентувала найважливіші сторони життя людини.
Ймовірно, слідом за тим з’явилося табу на їжу, яке полягало в забороні жерти все, що попадеться під руку, в будь-який час. Можливо, друге табу потягло за собою не менш революційні зміни в стосунках між людьми, ніж перше. Фактично завдяки йому на світ з’явилися розподільчі відносини й колективна власність, притаманні лише людському суспільству. Природно, що й тварини не лишають дитинчат без їжі – з ними діляться в першу чергу. Але нагодувати власних дітей – це природний інстинкт, а поступитися частиною здобичі іншому, особливо не родичу чи тому, хто не брав участі в багатоденному й виснажуючому полюванні, – це вже початок розподілу праці та соціальних стосунків як таких.
Виділимо принципове положення: Людина розумна почала навчатися тому, як придушувати власні егоїстичні імпульси (початкам самоконтролю). Що стосується гомініда, то він умів подавляти тільки чужі імпульси.
Хоча в полюванні чи збиральництві брали участь не всі члени групи, в розподілі їжі тією чи іншою мірою брав участь кожен. Такий розподіл можна назвати зрівняльним, оскільки він не враховував ні майнового становища, ні родинних зв’язків, ні робочого внеску. Всі отримували порівну, а точніше – у відповідності до фізіологічної потреби різних за віком і статтю людей. У важкі ж часи, коли їжі гостро не вистачало, першими її отримували працездатні члени групи, бо саме вони забезпечували виживання – не тільки своє, а й інших. Утриманцям приходилося голодувати. В особливо важких випадках утриманців позбавлялися, іноді з’їдаючи їх самих. Як твердив Г.Морган, канібалізм протягом десятків тисяч років був «бичом людства». Нищення першої категорії утриманців (дітей) називається інфантицидом, а другої категорії (старих) – геронтоцидом.
Отже, розподіл їжі – основна характеристика суспільства, що формувалося, й найважливіша відмінність людини від ссавців. Вона стала наслідком табу на їжу. Але й перше табу – на проміскуїтет – теж призвело до формування особливого розподільчого механізму, який виник між представниками двох різних стать. Обидва види табу, що потягли за собою два типи розподільчих стосунків, торкалися найфундаментальніших потреб людини – в їжі й у відтворенні роду. Варто було тут навести порядок, як він по ланцюжку розподілиться на всі інші потреби й інстинкти, у т.ч. й на потребу в безпеці, соціальному спілкуванні, престижі тощо. По мірі еволюції праобщини заборон ставало все більше, вони пронизували все життя первісної розумної істоти. В родоплемінному устрої кроманьйонця табу буде регламентувати буквально всі сторони життя людини, в тому числі й ті, що відносилися до медико-гігієнічних питань. Доволі рано сформувалися табу у відношенні осіб, що доглядали за пораненими та хворими. Роль табу в історії взагалі дуже велика. За їх допомогою охоронялися ключові сторони колективного життя. Табу втілювало в собі колективну волю, що підносилася над людським стадом й керувала життям кожного окремого індивіда. В колективній волі еволюція якби знайшла замінник надорганізму. Як і в мурашнику, в суспільстві, що формувалося, поступово наставав порядок, гармонія й організованість. Зливаючись воєдино, соціальні норми перетворювалися у систему соціального контролю, хоча ще й формального. В епоху палеоліту перед табу всі були рівні. Табу охороняло всіх.
Перші соціальні норми й обмеження послужили історичним прологом до виникнення культури. Вона виникає в той самий момент, коли локальна група, намагаючись вижити, починає взаємодіяти, будувати соціальні стосунки специфічним для неї засобом, застосовуючи специфічні для неї знаряддя праці й технології до специфічних умов і клімату. Чим досконаліше знаряддя й технології, тим вище продуктивність праці й численніше населення, складніша соціальна структура й витонченіша культура співтовариства.
Тотемізм. Те, що наука зве праобщиною, відрізняється від свого еволюційного попередника (стада гомінід) тим, що на цьому етапі з’являється індивідуальність людей, а разом з нею й родинні стосунки. Можливо, що першопочатковою формою індивідуальності слугувала ідентифікація людини не з своїм іменем, а з колективним. У свою чергу колективність ототожнювалася з тією чи іншою твариною. Подібна форма колективної ідентифікації отримала назву тотемізму.
Тотем – це, частіш за все, тварина, інколи – рослина, якій надається статусу табу (заборони) для всіх членів праобщини. Тотем – це видимий знак одності й солідарності первісного роду. Через тотем ушановується не лише тварина, а й даний рід. Отже, тотемізм – найбільш рання й найсильніша форма ідентифікації групи. В той же час це – перша культурна форма соціального символу. За виключенням строго визначених ритуалом обставин до тотема не можна торкатися, його не можна вбивати, їсти його м’ясо й узагалі наносити йому будь-яку шкоду. До всіх тварин даного виду відносяться з великим страхом і одночасно з любовною пошаною, їх намагаються задобрити й чекають від них милостей. Випадково загибла тварина оплакується й ховається як соплемінник.
ЗАРОДЖЕННЯ ТОТЕМІЗМУ Й МАГІЇ – НАЙЗНАЧНІШІ ЯВИЩА, ПРИТАМАННІ НЕАНДЕРТАЛЬСЬКІЙ ЛЮДИНІ, з точки зору стану духу й чергового етапу структурування семантичного простору. Стан розвитку свідомості в цей час можна назвати фазою тотемічної свідомості. Вірування й ритуал виникають практично одночасно. Надати ритуалу особливу, надприродну чи потойбічну силу, що надихала й збуджувала життєву енергію виконавців, могло тільки вірування. Й ось цього вже ніяк немає в тварин. Найдавнішою формою вірування виступає тотемізм, а найдавнішою формою ритуалу є, відповідно, тотемічний ритуал.
Першим об’єктом вірування, як уважається, виступала тварина. Ми особисто не поділяємо цієї думки. Якщо неандер уже був людиною, то вже мав певні поняття щодо «тонкого світу». Не можна вважати його таким вже й примітивом. Людина ж, якщо вона є людиною, завжди буде підносити себе над світом тварин. Вона їх їла, то як же вона могла їх обожнювати? Ні, тут було щось інше – зв’язок з природою планети, символізм перебирання обраної в якості тотему сили тварини тощо. Людина відчувала з обраним в якості тотема звіром таку ж кровну спорідненість, як і з найближчими людьми. Через тотемного звіра здійснювався символічний зв'язок общини з територією. Тотемізм освячує традиційне право даного роду на його територію й угіддя. Перехід до тотемічної стадії суттєво збагачує ритуал, який уже набуває чисто театральних ефектів, вибудовується за законами драматургічної дії з власною зав’язкою, інтригою й розв’язкою. В ритуалах погребіння померлих, окрім хореографічного кружіння, галасу, показного ушкодження речей померлого, зустрічається розфарбування облич і тіл. Але віру в потойбічне треба тут все ж таки відділяти від тотемізму – він її доповнював, але вона ним не обмежувалась.
Отже, ритуал – це не тільки танки навколо вогнища, але розповідь про своє ставлення до шанованого вождя чи про історію звіра, що вшановувався, розкриття характеру й образу життя племені, демонстрація єдності потойбічного і посьойбічного світів. Це – епос в мініатюрі. З виникненням ритуалу людська культура вступила в нову, якісно вищу ступінь свого розвитку. Ритуал виростає з колективних дій з приводу звичаю, але дій не простих, а таких, що навіювали б одноплемінникам почуття солідарності, приналежності до групи, колективну упевненість. І звичай, і ритуал включали першопочатково одні й ті ж дії. Чим же вони відрізнялися? Формою й змістом. Формою тому, що ритуальні дії мали експресивно-виразний характер і попервах представляли елементи колективної хореографії, а змістом – тому, що ритуал мав світоглядне наповнення. Звичай же являв собою просто передачу чогось, стереотипні дії, засновані на запам’ятовуванні, певну схему, що виконувалася безсвідомо.
Проте слід зазначити, що першим на світ з’явилося ритуальне трупоїдство (канібалізм). Так що, ці «вірування» в первісної людини були дуже специфічними (схоже, що, як тільки згадали про «віру», так одразу ж сіли їсти померлого родича, або вбитого не-родича. Дуже прикметна «релігійна культура», прямо скажемо. Тому тут з ототожненнями характеру дій канібалів і не-канібалів треба бути обережними).
Трансляція норм поведінки проводилася старшими членами общин при посвяченнях – ініціаціях, де молодим людям передавалися священні передання й вірування роду, племені, навівалася покірність звичаям та моральним накресленням, особливо в сфері статевих стосунків й ставлення до старших. Неофітам говорилося, що у випадку порушення цих правил вони будуть покарані духами, які ці правила встановили.
Суть тотемного танку полягала в уподібненні певній тварині: її повадкам, характеру, мисливським манерам. Магічне з’єднання в інсценованому дійстві повадок людини й повадок тварини слугувало для первісної людини необхідною умовою успішного полювання. По-перше, людина якби прилучалася до духу родової тварини, ставала якби під її захист і ставала непереможною. По-друге, людина вірила в переселення душі тварини в тіло людини, в її здатність до керуваня діями мисливця й таким чином збільшувати ймовірність успіху, адже тварина завжди успішніша за людину в полюванні, якщо при тому не використовується зброя. Наслідування мисливському арсеналу поведінки обраного звіра слугувало також для людини ще й гарним тренінгом, що слугував збагаченню її професійної майстерності. Пізніше тотемні танки відірвалися від своєї природної основи й стали просто театральним дійством. Тотемічна обрядність стала, таким чином, витоком театрального, образотворчого мистецтва й міфології. Зв’язок з останньою визначила роль тотемізму в формуванні колективної історичної пам’яті. З ним пов’язане й уявлення про тотемічний цикл народження й смерті. Одним з найбільш відомих слідів тотему, як уважається, є східний (китайський) календар, в якому кожен рік асоціюється з якоюсь твариною, створюючи систему з п’яти 12-річних циклів.
Суспільний поділ праці. В праобщині заняття розподілялись у відповідності з природним поділом праці й здібностями кожного з членів цього колективу. І такий, ще доволі примітивний вид поділу суспільної праці, вже був якісним стрибком уперед у порівнянні зі світом тварин. У останніх у принципі відсутній поділ праці між статями. Не буває, щоби лев-самець полював, а самка займалася збиральництвом, бо кожна тварина – універсальний здобувач їжі. Тільки в людей одні особи можуть користуватися плодами чужої праці, обмінюючи їх на плоди власної.
Поділ праці дозволяє людині робити тільки те, що вона краще за все вміє робити, а не те, що їй хочеться для задоволення біологічних потреб, як це буває у тварин. Поділ праці одразу ж поставив людей на сходинку вище на драбині еволюції. Людина стала вузькоспеціалізованим, а тому більш ефективним виробником. Спеціалізація чоловіків на полюванні, а жінок на збиральництві дозволила примітивній групі не залишатися без їжі. Якщо чоловік повертався з полювання без здобичі, він міг поїсти плодів, зібраних жінками. У тварин такого немає. Вдале ж полювання дозволяло нагодувати більш калорійною їжею все плем’я, а плоди й корінці залишалися «на чорний день».
З моменту першого поділу суспільної праці склалася харчова спеціалізація людей: жінки переважно вегетаріанки, а чоловіки – м’ясоїди. Обмін продуктами праці теж був корисним для організмів – кожен отримував необхідні вітаміни. Обмін різноорієнтованою їжею дозволяв первісним людям встановлювати більш тісні соціальні зв'язки. Чим різноманітнішими є джерела харчування, тим більш гарантоване його надходження. Але ж, чим різноманітніше харчування, тим різноманітнішим є культурне життя, тим більше можливостей для розвитку особистості. Різноманітність їжі майже дзеркально відображається в різноманітності типів особистості й типів поведінки. Чим більш гарантованим є харчування, тим більшою є чисельність населення, тим вище ймовірність переходу до осілого життя, а відповідно, й розвитку міської культури, що вже є переходом до цивілізації. Чим численніше населення, тим більшими стають суспільства, тим різноманітнішою й гнучкішою стає домінуюча культура, оточена широким спектром субкультур. Але ж, чим численнішим стає населення, тим важче стає ним управляти, тим більшим стає державний апарат, тим більше видає держава законів, постанов, розпоряджень тощо, а звідси починається перехід від неписаного до писаного зводу соціальних норм. Чим більшим є розмір групи, тим більшою стає проблема влаштування особистого життя молоді на основі накопичених норм, тим необхіднішим стає вдосконалення інститутів шлюбу, сім’ї, освіти. Отже, чим глибшим є поділ праці в первісному колективі між статями, тим більшою стає роль соціальних чиників. У проблемі стосунків чоловіків і жінок у людей на перший план вийшли статусні права (а не біологічні достоїнства). Жінка почала вибирати чоловіка, розглядаючи його якості як годувальника й турботливого батька, а чоловік перестав її сприймати як машину для задоволення його потреб і виробництва потомства – жінка стала його соціальним партнером, від якого залежало подеколи його економічне виживання й суспільне благополуччя.
Прикметно, що в праобщині жінка цінувалася як найбільша цінність дуже цікавим способом: чоловіки винайшли перший в історії засіб комунікації – обмін жінками. Це виступало як обмін вищими цінностями. Вочевидь, жінка при такому обміні повинна була почувати себе дуже гордою. Напевне, так.
Роль інстинктів, які раніше тягли дві протилежних статі одне до одного, сталі віднині виконувати інтереси: вона зацікавлена в ньому, а він зацікавлений у ній. Причому на кожному витку еволюції кількість взаємних інтересів зростала. Інстинкти ж в принципі нездатні ставати різноманітними чи зростати в кількості. Іншими стали також і стосунки між двома чоловічими поколіннями, бо тепер вже чоловік, як голова сім’ї, знаходив сину дружину, готував подарунки, навчав соціальним навичкам.
Чим глибше поділ праці, тим більше різниць спостерігається між членами навіть одної групи, а відповідно, вищим стає рівень соціальної нерівності й диференціації. Чим вище рівень соціальної диференціації в соціумі, тим різноманітніше суспільне життя. Але це одночасно породжувало й нові задачі, які приходилося вирішувати людині. Соціальним відносинам теж треба було навчати молоде покоління, з чим одна жінка справитися не могла. До виховання дітей залучається батько, а соціалізація перетворюється спочатку в спільний – батьківсько-материнський, а потім в колективно-общинний захід. Таким чином, на стадії праобщини з'являється соціалізація в справжньому сенсі цього слова.
Соціальні стосунки в суспільстві кроманьйонців.
Суспільний поділ праці дав розумній істоті, вже в тому числі й людині сучасного виду, ще дві важливі речі. Найперше маємо на увазі стоянку мисливців, або первісний табір. Він слугував тим місцем, куди люди поверталися після довгої відсутності (перш за все, чоловіки-мисливці), де були ті, яких вони вважали своїми. Стоянка – це і місце відпочинку, і школа, і кухня. Наявність постійного табору дозволяла краще вивчити місцевість, дізнатися про всі її біоресурси й ефективніше їх використовувати. За мігруючого способу життя йде переміщення за певним маршрутом, мало відхиляючись убік і користуючись лише тим, що знаходиться під ногами. Табір давав радіальне охоплення: люди могли дільниця за дільницею обстежувати всю навколишню площу, нічого не пропускаючи, а потім повернутися на місце, щоб зранку знов відновити обстеження. Як тільки всі ресурси місцевості вичерпувалися, табір згортали й переносили кудись в інше місце. Постійний табір укріплював і стосунки між поколіннями. Жінка спостерігала за дітьми, залучала до підмоги підлітків, спілкувалася з ними, передаючи їм у розмовах свій досвід життя. За бродячого способу життя жінка дозволяла собі народжувати раз на 5 – 6 років, коли попередня дитина вже може самостійно пересуватися на далекі відстані. Постійні поселення різко змінили ситуацію. Для землеробів, а також і для кочівників, які мають в’ючних тварин, це обмеження знімається, а тому у жінки виникає можливість повністю реалізувати свої репродуктивні здатності. А це означало, що приріст населення у осілих виробничих суспільств, їх здатність до демографічної експансії ставали у 5 – 6 разів вище, ніж у блукаючих привласнюючих груп.
Поділ праці – це закріплення людей за виконанням певних задач. Чим глибше поділ праці, тим вужчі задачі, закріплені за кожною особою, тим більша ймовірність, що вона виконає їх якісніше. Але чим вище якість виконання задач, перш за усе економічних, тим вищий загальний рівень культури групи. Ось чому антропологи твердять, що суспільний поділ праці є локомотивом соціального й культурного життя суспільства.
Отже, першопочатково одноманітне суспільство все чіткіше ділилося на групи й соціальні шари. Всі були повноправними членами такого суспільства, навіть діти. Про особливість соціальної структури судять по розповсюдженим у Центральній Європі довгих домах – в них жило одночасно 30 – 60 чол., які спільно будували укріплення й працювали на полях. Це була головно кровна рідня. Вони ще не знали приватної власності, в їх часи вона тільки зароджувалася. Найбільші зміни в соціальні стосунки землеробів привнесли війни. Насилля існувало й в часи мисливців і збирачів, але тільки поява власності, проблеми її набуття, примноження й захисту сприяли розвитку специфічно військового мислення. Вперше в історії ремісники стали виготовляти зброю й інші мисливські засоби для боротьби людини з людиною. Змінився й характер наповнення поховань. Чоловіків частіш ховали зі зброєю, особливо якщо це був відомий воїн. До ІІІ тис. до н.е. глибокі соціальні зміни призвели до появи інституту царської влади. В Єгипті вже чітко помітна межа між царем та іншими членами суспільства: царя, до цього лише багату і впливову людину, що грала провідну роль в житті суспільства, стали прирівнювати до божества. Від інших людей його відділяла вже прірва, що її створила релігія. В Месопотамії царства формувалися навколо шумерських міст, центрами яких були храми. Приналежність практично всієї землі в місті місцевому божеству й усеохоплююче підкорення управління, господарства і культури храму дозволяло жерцям представлять царя як намісника Бога на землі. Дуже скоро суспільство почне вже чітко ділитися на аристократію, вільних людей і рабів.
ВИСНОВОК.
Ґенеза форм суспільного життя людини має назву соціоґенези, до суспільств соціальних тварин застосовується назва морфоґенеза. Термін «соціальність» доречніше вживати щодо людського суспільства; щодо ж суспільств соціальних тварин правильніше користуватися терміном «евсоціальність». Соціоґенеза викладалась нами за еволюційною теорією (бо на ній побудовані всі нинішні підручники з антропології), відповідно до якої в соціоґенезі виділяються такі ранні стадії: «стадо гомінід» та «праобщина».
«Стадо гомінід» (або долюдське стадо) – умовна назва початкового етапу первісного суспільства, його дородової стадії, який відносився до епохи нижнього палеоліту. Згідно з еволюційною теорією, це – період становлення людини і суспільства. Перехід від стада до роду завершує формування людського суспільства.
«Людське стадо» – це дуже специфічна категорія-метафора, яка відображає: а) найбільш ранню стадію розвитку суспільства і б) аморфний соціальний стан великої групи людей. Цей термін, на наш погляд, НЕПРАВИЛЬНИЙ уже по відношенню навіть до еректусів, не говорячи вже про неандертальця. Краще вживати термін «праобщина».
Те, що наука називає «людським стадом», уважається таким проміжним станом, в якому біологічний і культурний початки людини знаходились у неподільності, не маючи переваг один над іншим. Саме в цей час соціальний початок переміг і еволюція набула незворотного напрямку. Єдине виключення в лінії цієї еволюції складає сам Homo sapiens sapiens (кроманьйонець), який не має прямого зв’язку з передуючими йому видами розумних істот, що населяли у свій час нашу планету. Він одразу жив родовою общиною, яка є першою фазою традиційного людського суспільства. Шлях її еволюції – це шлях до державних форм співжиття людей, тобто – до того, що наука зве терміном «цивілізація».
Ключові поняття: гомініди, анонімна згуртованість, інстинкт, зграя, стадо, тандем, гарем, протосім’я, екзогамія, ендогамія, популяція, дем, антропоґеоценоз, господарсько-культурний тип, ієрархія, вожацтво, самець-домінант, лідер, вожак, «порядок клювання», проміскуїтет, патрилокальність, матрилокальність, праобщина, родова община, сусідська община, держава, побутовий звичай, традиція, горизонтальний тип зв’язків групи, вертикальний тип зв’язків групи, соціальна норма, табу, самоконтроль, інфантицид, геронтоцид, тотем, тотемізм, магія, вірування, ритуал, суспільний поділ праці.
Контрольні питання:
Що таке морфо- і соціоґенеза? Що визнаєте про соціальність і евсоціальність?
Чому еволюційна теорія зважає за можливе вживати термін «суспільні тварини» та говорити про існування у них суспільств?
Охарактеризуйте бджолиний суспільний устрій.
Здійсніть аналіз мурашиних мегаполісів.
Якими є види господарської діяльності мурах?
Чи можна вважати грабіжництво й рабовласництво серед мурах видами їхньої господарської діяльності? Чому? Відповідь обґрунтуйте.
Надайте визначення та розкрийте зміст терміну «драбина соціальної еволюції».
Роз’ясніть, як у рамках соціоґенези виглядає ґенеза людського суспільства. В чому, на ваш погляд, сильні, а в чому слабкі сторони цієї концепції?
Надайте характеристику соціальної структури біологічних людських суспільств.
У чому полягає загальне й особливе в соціальній організації палеоантропів у порівнянні з суспільною організацією ранніх гомінід?
Охарактеризуйте соціальні стосунки в суспільстві кроманьйонців. У чому, на ваш погляд, їхня якісна відмінність від соціальних стосунків більш ранніх форм розумних істот?
РОЗДІЛ ІV
ТРАДИЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО
Тема 6. Ґенеза уявлень людства про еволюцію і типологію суспільств.
* Давні спроби систематизації історичного процесу та їх прояви в історичній науці * Зіставлення давніх та сучасних періодизацій * Варіанти типології суспільств.
Давні спроби систематизації історичного процесу та їхні прояви в історичній науці.
Спроби людини надати певну систематизацію історії людства тягнуться в далеку давнину. Ця дія має велике значення для формування й розвитку історичного мислення, адже допомагає виявити й вивчити закономірності історичного процесу, а відповідно й сформувати правильну картину світу.
Циклічний напрям філософсько-історичної думки. В античній філософії панувала ідея коловороту в еволюції світу й суспільства. Індійська релігія визнавала закон поступового одухотворення природи, який здійснювався завдяки диханню Брахми. Кожен раз після чергової епохи небуття з’являється більш досконала людська раса, але вона проходить ті ж чотири юги (ери) розвитку за нисходженням від Золотого віку, де царює Істина, Добро і Краса, до віку залізного (Калі-юга), зануреного в Зло, Брехню й Мерзоти. Про п’ять поколінь, що історично змінюють одне інше, – Золоте, Срібне, Бронзове, Героїчне й Залізне, – вчив також грецький поет Гесіод (8 – 7 ст. до н.е.). Геракліт уважав, що світ у цілому, й суспільство зокрема, час від часу гинуть у світовій пожежі, а потім відроджуються в тому ж вигляді.
Ідея історичних циклів не нова. Римський історик Полібій на поч. н.е. у 40-томній «Всесвітній історії» й китайський історик Сима Цянь у «Історичних записках» розглядали історію суспільства як коловорот, циклічний рух. Їх концепції, створені абсолютно незалежно одна від одної, відзначаються вражаючою подібністю за вузловими моментами. Обидва в розробці концепції виходили з історії власного народу; обидва дійшли до висновку, що народ здійснює свою життєдіяльність за певним циклом; обидва доводять це на матеріалах розгляду політичної сфери. Полібій – на прикладі зміни форм влади, Сима Цянь – принципів влади. Обидва вважали, що життєве коло кожного народу вичерпується саме трьома формами чи принципами влади. І нарешті, обидва рушієм історичного процесу вважали переродження відповідного принципу чи форми влади на свою протилежність і, як наслідок, – перехід до іншої форми чи принципу влади. Ідею великих історичних циклів в часи середньовіччя висунув арабський історик ал-Біруні, а через 200 років (ХІV ст.) цю ідею розвинув Ібн Халдун з Туніса.
Ідея нециклічної спрямованості історії з’явилася в рамках християнської есхатології (від грецьк. eschatos – останній, конечний). Згідно з цим ученням, людство приречене на історію Божественним прокляттям, і сам Божественний промисел веде його, через ряд етапів, до страшного суду й перепинення земної історії. Видатним представником цього напрямку був Аврелій Августин (354 – 430), який заклав на весь час Середньовіччя саме таку парадигму бачення історичного процесу.
Ідею циклів у історичному процесі в Європі відродить у часи Відродження Н. Макіавеллі, а трохи пізніше – Т.Кампанелла (обидва – італійці). Але ідеї про коловоротний за своїм характером рух людського суспільства у них свого розгорнутого висвітлення ще не знайшли. Вперше їх системну й докладну розробку в контексті західноєвропейської культури здійснив знову ж таки італійський історик Джамбаттіста Віко в своїх «Основах нової науки про загальну природу націй» (1725 р.). А німецький філософ і історик Йоган Гердер в кінці ХVІІІ ст. у роботі «Ідеї до філософії історії людства» підкреслював генетичні початки в історії, періодичні перевороти між епохами космічного масштабу. Дж.Віко вважав, що всі нації проходять три епохи, відмічені характерною формою правління. Перша – божественна, коли немає ще держави, а в суспільстві правлять жерці; друга – героїчна, яку відрізняє аристократична держава; третя – людська, формою правління в якій є республіка або представницька монархія. По завершенні третьої епохи нація впадає в смертельну кризу.
Прогресистський напрям філософсько-історичної думки. Цей підхід свого світового значення набув у ході теоретичного обґрунтування, утвердження та широкої експансії християнства. Докладніше обґрунтування з теологічних позицій цього підходу започатковується в період патристики. Класичним представником теологічного тлумачення історії як поступальної зміни різних епох став Аврелій Августин. Він був чи не першим філософом історії, який створив глобальну теорію історичного поступу. Він цим заклав таку парадигму бачення історичного процесу, яка безконкурентно протрималася в історіографії до самого кінця епохи Середньовіччя. Філософсько-історична концепція Августина міститься головно в його роботі «Про град Божий». Спрямованість історії людства Августин визначає двома катастрофами світового значення, що є своєрідними полюсами силового поля історичного процесу: гріхопадінням Адама і Єви та Страшним судом. Все, що відбувається між цими двома подіями, і становить, власне, зміст всесвітньої історії, яка є реалізацією початкового Божественного задуму. Періодизацій всесвітньої історії Августин знав кілька, всі вони базувалися на Біблії. Прогресизм з’являється і в просвітницькій філософії історії – у праці Ш.Л.Монтеск’є «Про дух законів», хоча родоначальником власне просвітницької концепції історичного процесу був Вольтер, який теж був прогресистом. Подальшу конкретизацію його концепція набула в роботах А.Тюрго та Ж.Кондорсе. Йоган Гердер, хоча й висловлював певні циклістичні думки, але в цілому був прогресистом теж. Цю ідею підтримали у ХVІІІ – ХІХ ст. І.Кант, Г.Фіхте, Ф.В.Шеллінг, Г.Гегель, К.Маркс, Ф.Енгельс.
Регресистський напрям в розумінні еволюції суспільства. Одним з перших трактувань історії як процесу деградації були погляди Гесіода. З п’яти віків, на які він поділяє історію, принаймні три періоди – золотий, срібний, мідний – чітко ієрархізуються, утворюючи регресистський ряд. У Китаї вже Лао-цзи та Конфуцій теж тяжіють до цього розуміння історичного процесу. Європейська історіографія звертається до регресисткоої версії історії в ХVІ ст. в особі історичного скептика Мішеля Монтеня. Наступний етап формування цього напрямку в філософії історії пов’язаний з Ж.Ж.Руссо, хоча його можна назвати регресистом з певними застереженнями.
Періодизаційні схеми історичного процесу. В сучасній науці існують різні варіанти періодизації історії суспільства. Все залежить від того, під яким кутом зору дивитися на історію суспільства, який критерій брати за основу й уважати стрижнем типології, наприклад, знаряддя праці, спосіб виробництва, тип технології, образ життя, господарський уклад, рівень розвитку культури чи політичний режим.
У 1962 р. відомий антрополог Елман Сервіс виділив чотири етапи чи рівні соціальної й політичної організації суспільства: локальна група (band), плем’я (tribe), вожацтво (chiefdom) і держава (state). Локальна група – невелике співтовариство збирачів, засноване на родинних відносинах. Племена займаються неінтенсивним виробництвом їжі (городництво й скотарство). У них є поселення, але немає управління (централізованої влади) і соціальних класів (соціально-економічної стратифікації). У керівництва племені ще не існує легітимних засобів нав’язування своєї волі іншим у процесі прийняття політичних рішень. Община (територіальна) – форма соціально-політичної організації, проміжна між племенем і державою – має диференційований доступ до коштів і постійну соціально-політичну організацію. Держава – така форма соціально-політичної організації, яка заснована на централізованому управлінні й соціально-економічній стратифікації.
Можна обрати в якості засади типології історії суспільства не політичний устрій, а, як це роблять історики, археологи, етнографи, – тип знарядь праці. Тут має значення їх зміна, тому розрізняться кам’яна, бронзова й залізна доба. Палеоліт (давньокам’яний вік) поділяється на ряд стадій: ранній (нижній) палеоліт, що включає олдувайський період (3 – 1,5 млн. рр. тому), ашель (1,5 млн. – 100 тис. рр.. тому), муст’є чи середній палеоліт (100 – 40 тис. рр. тому) і пізній (верхній) палеоліт (40 – 10 тис. рр. до н.е.). Мезоліт тривав від 10 до 8 – 7 тис. рр. до н.е., неоліт – 8 – 7 тис. до 5 – 4 тис. рр. до н.е., енеоліт – 4 – 3 тис. рр. до н.е. Пріоритет тут належить Г.Мортільє (1869 р.). Нині його періодизація, з деякими уточненнями, вважається класичною. Згідно з нею, розрізняють древній (нижній) палеоліт – протоліт, з найдавнішими культурними ступенями – абвильською, ашельською і муст’єрською, і пізній (верхній) палеоліт – міоліт, з культурними ступенями – орін’якською, солютрейською та мадленською. Всі ці ступені розрізняються засобами обробки каменя.
В якості критерія можна обрати комунікативні технології, й тоді ми отримаємо, слідом за відомим канадським соціологом Маршаллом Маклюеном, щось на кшталт культурологічної типології суспільств. Історію людства він ділить на чотири періоди:
1) племінне суспільство, коли людина жила в усно-акустичному світі, структуру якого визначали міфи й ритуали;
2) тисячоліття фонетичного письма. Писемність перевела акустичне сприйняття в зорове, і цей комунікативний період підірвав племінне суспільство. Абетка, поряд з менш важливими засобами комунікацій – колесом і дорогою, стала головною пружиною суспільно-економічного руху відповідної епохи;
3) наступний етап був пов’язаний з «галактикою Гутенберга» і тривав 500 років. Винахід книгодрукування був джерелом усіх наступних процесів, які склали зміст капіталістичної формації, що розвивалася. Становлення національних держав, індустріалізація, формування масових ринків, розповсюдження грамотності, освіти, науки й культури тощо бере початок зі створення Гутенбергом друкарського верстата. Друк підірвав корпоративні основи середньовічного європейського суспільства й розчистив шлях капіталістичній конкуренції, спеціалізації, кооперації, що сприяли зростанню капіталів і переходу до індустріального суспільства;
4) перехід до сучасної електронної цивілізації. Нині, твердить Маклюен, відбувається черговий катастрофічний комунікаційний вибух культури, що повністю перекроює життя людини й суспільства.
Можна також узяти за базу класифікації еволюції суспільств взаємовідносини людей, їх звичаї і традиції, сімейний уклад, образ життя й форми соціальної організації. Одним з перших по цьому шляху пішов американський етнограф Л.Морган, завдяки якому широко відомою серед неспеціалістів отримала типологія: дикість, варварство і цивілізація. При цьому дикість співпадала з палеолітом, а варварство – з часом переходу від неоліту до віку заліза.
Зіставлення давніх і сучасних періодизацій.
У систематизації історичного процесу періодизація займає важливе місце насамперед тому, що вона відіграє важливу роль в структуралізації історичного мислення. У своєму розвитку періодизація історії пройшла кілька етапів: 1) міфологічна періодизація, 2) теологічна, 3) наукова.
Найдавніші варіанти періодизацій історії людства представлені ще в міфах, які склалися не пізніше ІІІ – ІІ тис. до н.е. (тобто – в епоху бронзи). Міфи дають кілька таких схем. Одна з них представлена в шумерів в історії богів. Історія тут поділена на дві частини – ранню (час привласнюючого господарства) й пізню (час виробляючого господарства, для ведення якого старшими богами виліплюються нові). Кожен період починається з певного рішення чи поступка верховних богів і відповідає нашим сучасним уявленням щодо окремих епох:
період збиральництва в умовах сучасної рослинності (мезоліт);
період появи й
період утвердження тваринництва і мотичного землеробства
(протонеоліт і неоліт);
період появи орного землеробства, загонного утримання скота,
розвиненого ткацтва, перетворення землеробства в основу господарства (енеоліт).
Друга шумерська періодизація присвячена життю людей, найдавніші з яких також були виліплені богами з глини. Перший період, що почався після появи виробляючого господарства, умовно був названий дослідником шумерських джерел Д.Редером «золотим віком». Рання частина «золотого віку» охоплює життя перших народів у кровноспоріднених групах, яке протікало мирно і в достатку. Вони займалиься землеробством, розведенням дрібного рогатого скота, ткальством, будівництвом домів з баштами. Пізня виокремлює епоху міжетнічних і соціальних конфліктів та війн. Тоді з’являється розвинута архітектура, у т.ч. й фортифікаційна. Обидві частини віку відповідають рівню епохи протонеоліту Близького Сходу, в кінці якої існували протоміські поселення з могутніми оборонними спорудами. Наступний період («срібний вік», по Д.Редеру), що складається також з двох етапів, має риси неоліту Близького Сходу. Він закінчився Великим потопом, від якого врятувався тільки Зіусудра зі своєю сім’єю. Вчені відносять покоління вже післяпотопних нащадків Зіусудри до бронзової доби. В цілому ж, «міфічні» періодизації відобразили точно п’ять основних періодів в історії людства: мезоліт, протонеоліт, неоліт, енеоліт, а також початок бронзового віку. Причому, і в протонеоліті, і в неоліті, і в бронзовому віці виділені чітко їхні частини.
Близькою до месопотамської можна вважати «міфічну» історію греків, розпочату Платоном в «Політиці» й продовжену в «Законах». Згідно з Платоном, в умовах м’якого клімату в перший період на землі жили боги й «земнонароджені» люди нижчої формації. Вони займалися привласнюючим господарством, не вважалися предками греків, не мали одягу, не знали своєї історії й таїни дітонародження (як бачимо, чітко зазначається те, що вважається ознакою мислення людини, чого ще ті істоти не мали, як також і підкреслена відсутність зв’язку з ними сучасних людей, у даному випадку – греків). Образ життя «земнонароджених» за сучасною періодизацією відповідає мезоліту. Внаслідок катастрофи – зміни обертання Всесвіту й наступного його відновлення – «земнонарджені» загинули й з’явилися «ранні предки» греків, що стало початком наступного історичного періоду. В їхньому суспільстві розвивалися збиральництво, полювання. Зародилося скотарство й землеробство, домашні ремесла й «мистецтва» (ліпка й плетіння). З’явився метал, став широко застосовуватися вогонь. Виникли міжусобиці й війни. Була усвідомлена таїна дітонародження. Цей період відповідає протонеоліту. Це суспільство знищив потоп. Після нього виникли ґрунти, що приховали метали. Люди, що залишилися живими, створили «першу державу» («династію») невеликих розрізнених мирних родових колективів, які керувалися знаттю. Вони не мали писемності, займалися розведенням скота, полюванням, плетінням, виготовленням обпаленого посуду. Металів тоді було мало. Таке суспільство має риси неоліту.
Потім виникла «друга держава» («аристократія», чи «царство»), представлена суспільством терасного землеробства на схилах гір, крупними поселеннями з багатокамерними жилими кварталами. Для нього були характерними: єдність племені й значне зростання ролі ради вождів-царів. Дана «держава» – суспільство мідного віку. Підтвердженням цього може бути те, що початком наступної «третьої держави» було виникнення Трої, тобто – початок бронзового віку.
«Третя держава» з’явилася, коли люди «другої держави» заснували на рівнинах Трою й інші міста. Кінцем його став прихід в Грецію дорійців після падіння Трої (тобто – на початку залізного віку). Таким чином, ця «держава» збігається з епохою бронзи.
«Четверта держава» («плем’я»), що існувала від приходу дорійців до часів Платона, збігалася, безумовно, з раннім залізним віком.
Періодизація давнини у вигляді п’яти поколінь була запропонована ще Гесіодом у «Роботах і днях». Але в часи Платона, визначаючи «Гесіодові покоління» як явище універсальне, чомусь одне з цих поколінь викинули й нараховували вже тільки чотири покоління: «золоте», «срібне», «мідне» й «залізне». Найбільш повно зміст цих чотирьох поколінь представлений у «Метаморфозах» Овідія. Їх суть уявляється такою. Початком людства Гесіод і Овідій вважали «золоте покоління» «золотого віку», створене верховним богом Кроном-Сатурном, яке зникло вже при Зевсі-царі. Ці щасливі люди проживали в умовах сучасної рослинності й «вічної весни», привласнюючи дари природи, в т.ч. і зернові, не обробляли поля, й володіли скотом. У цілому, ця картина відповідає клімату й ситуації зародження виробляючого господарства, коли люди вже приручили скот, а землеробство було ще ускладненим збиральництвом, тобто – часам протонеоліту.
При «срібному поколінні» «срібного віку», що з’явилося в часи головування Зевса-Юпітера, клімат стабілізувався. Стало можливим розрізняти чотири пори року. Виникло домобудівництво з гілок, скріплених ликом між собою. Люди стали обробляти землю й запрягати в ярмо скот. У цілому, «срібний вік» учені ототожнюють з неолітом.
У часи третього, «мідного покоління» «мідного віку» з’явилися мідні знаряддя й зброя, уперше виникли війни, що не носили ще грабіжницького характеру. Ці й інші риси, на думку вчених, узгоджуються з суспільством мідного віку.
Четверте (по Гесіоду, адже в Овідія це покоління відсутнє) покоління, чи «рід героїв», передувало «залізним людям». Зникнення цього покоління під час Троянської війни датує його час епохою бронзи.
Останнім (п’ятим у Гесіода й четвертим в Овідія) назване обездолене й приречене на загибель «залізне покоління» «залізного віку». В цю найжорстокішу епоху сталося падіння нравів, розвал родинних зв’язків. Величезного значення набули гонитва за наживою, у т.ч. і в чужих морях, грабіжніцькі війни (що велися залізною зброєю), приватновласницький поділ общинних земель, хижацкі підземні виробки корисних копалень. Указані риси й зарахування Гесіодом та Овідієм самих себе до цього «покоління», визначають його епохою раннього залізного віку.
Отже, якщо перше з цих «поколінь» людей відповідає часам протонеоліту, то тоді долюдський етап голоценового клімату, в якому, за Геродотом і Овідієм, жили боги, правомірно ототожнювати з мезолітом (Зіставимо з тим, що нами викладалося вище щодо якоїсь можливої глобальної катастрофи космічного масштабу, внаслідок якої могла загинути цивілізація на Місяці, якщо вона там існувала. Це збігається якраз з часом, що передував мезоліту. Люди ось у таких образах могли зберігати відомості щодо того).
Поділ історії людства на чотири аналогічних віки – «золотий» або «божественний» (Критаюга, чи Сатьяюга, або Деваюга), «срібний» (Третаюга), «мідний» (Двапараюга), «Залізний» (Каліюга), відомий у індійців. Відголоски подібної періодизації збереглися у слов’ян та германців. У вигляді подібної періодизації, згідно з «Хронікою» Малали й «Повістю минулих літ», представлені й історія Єгипту та історія слов’ян:
1) допотопний період;
2) післяпотопне розділення народів, коли допускалося порушення подружньої вірності, а зброєю були палиці й камені;
3) правління третього післяпотопного царя Гефеста (Сварога), при якому за подружню невірність стали карати (виникла моногамна сім’я), з’явилася кована зброя;
4) царство сина Гефеста – Геліоса (Даждьбога) як суспільство із знатними й багатими (розвинена держава).
Перший період тут, очевидно, відповідав допотопному протонеоліту, другий – післяпотопній, останній частині кам’яного віку – неоліту, третій – останній третині (третьому цареві) неоліту (мідному віку), а четвертий – часу розвинутої держави в Єгипті (епоха бронзи). Враховуючи ототожнення в «Повісті…» єгипетських богів зі слов’янськими, поява на території формування предків слов’ян кованої зброї в мідному віці, а найдавнішої держави – в епоху бронзи, правомірно вважати, що дана періодизація відтворила уявлення слов’ян про свою історію в протонеоліті, неоліті, мідному й бронзовому віках.
В індоєвропейських (арійських) народів відомі й інші варіанти періодизації історії, також пов’язані з великими історичними епохами.
Як бачимо, уявлення давніх щодо історії людини та суспільства, виражені у своєрідній міфологічній образній формі, в цілому відповідають сучасним науковим схемам давньої історії людства.
* М. Чмихов. Вісім тисячоліть археологічної космології в Україні // Космос древньої України. – К., 1993.
«Міфічні» періодизації слугують важливою підвалиною в пошуку предків українців, починаючи з протонеоліту. Епоху мезоліту можна вважати доіндоєвропейською, протонеоліту – індоєвропейською, неоліту – протослов’янською, бронзи – праслов’янською, раннього заліза – слов’янською стадіями нашої етногенези. Сучасна епоха стала часом існування (з Vст.) вже сформованих окремих самостійних етносів, у тому числі й українців, кінцями раннього й середнього періодів розвитку яких були середина Х ст. й кінець ХV ст.
------------------------------------------------------------------------------------------
У добу Середньовіччя відповідно до двох типів історичного знання (історія священна й історія світська) існували дві періодизації всесвітньої історії:
– провіденційна – «шість віків» земної історії (від творення до «останнього суду»);
– світська («профанна»), яка полягала в ідеї «чотирьох монархій» і теж по суті була варіантом теологічної періодизації.
Незважаючи на різницю, обидві схеми мали спільну рису – конечність, тобто перша виключала появу «сьомого» віку, рівно ж друга виключала появу «п’ятої» монархії. Джерелом обох схем була Біблія. В цій площині працювали всі мислителі Середньовіччя. Особлива заслуга належить Аврелію Августину, який заклав домінуючу весь час Середньовіччя періодизацію священної історії (бо профанна його не цікавила). В річищі августинізму працювали Беда Шановний (VІІІ ст.), Ансельм Гавельберзький, Гуго з Сен-Віктора, Оттон Фрейзінгензький (ХІІ ст.) та ін. Авторитет Св.Письма й сформована на його базі парадигма розуміння історії була настільки могутньою, що її остаточний злам став можливим тільки після Реформації, яка відчутно підірвала авторитет церкви, а також після великих географічних та наукових відкриттів ХV – ХVІ ст., які дали сильний поштовх розвитку матеріалізму (хоча спроби її перегляду почалися ще в часи Ренесансу в Європі). В мусульманському світі філософ Ібн Халдун сформулював матеріалістичну парадигму бачення історичного процесу й відповідну їй періодизацію ще в ХІV ст., але вона не знайшла прихильників серед науковців. Коранічна «картина світу» залишилася тут незмінною.
Варіанти типології суспільств.
У залежності від того, яким є критерій тієї чи іншої класифікації, суспільства діляться на закриті й відкриті, дописьменні й письменні, первісні, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні й соціалістичні, доіндустріальні, індустріальні й постіндустріальні, стабільні й нестабільні, перехідні й стійкі, такі, що стагнуються й такі що динамічно розвиваються; дикі, варварські й цивілізовані тощо.
Розглянемо культурно-історичну періодизацію, прийняту в науці ХVІІІ – ХІХ ст., й яка отримала найбільш повне обґрунтування в американського етнографа Л.Г.Моргана (1818 – 1881). Морган здійснив спробу періодизації стародавньої історії культури за критерієм «винахід – відкриття». Добування вогню, винахід лука, гончарне ремесло, землеробство, скотарство, використання заліза – найважливіші історичні віхи еволюції культури до письменного суспільства. Класична його праця «Стародавнє суспільство» (1877 р.) була присвячена питанням виникнення сім’ї, власності й родоплемінної організації. Дослідивши побут і старовинні звичаї індіанців, він прийшов до ідеї роду як основної чашечки первісного суспільства. На його історичній шкалі виділені три головні етапи: дикість, варварство й цивілізація. У свою чергу перші дві поділяються на три ступені: нижчу, середню й вищу. При цьому кожна наступна ступінь менш тягла в часі від попередньої. По суті тут проявляється встановлений пізніше Б.Поршневим закон нерівномірності історичного розвитку суспільства.
У класифікації Л.Г.Моргана дикість почалася з виникненням людини й закінчилася виникненням гончарства. Цьому періоду відповідає час становлення людини й раннього родового устрою (палеоліт і мезоліт археологічної періодизації). Варварство починається з винаходу гончарства й завершується появою писемності. Хоча сучасні вчені не погоджуються з Морганом у тому, щоб вважати первісні народи дикунами й варварами, вони поділяють його точку зору відносно цивілізації. А цивілізації, як твердить Морган, починаються з винаходом писемності. Вживання ієрогліфічного письма є рел’єфною ознакою початку цивілізації. Без літературних пам’яток не існувало б ні історії, ні цивілізації.
Перша типологія. Сьогодні антропологи, соціологи й культурологи прийняли в якості одного з базових критеріїв типології суспільств писемність. За ним усі суспільства поділяються на дописемні (ті, що вміли говорити, але не вміли писати) й писемні (ті, що володіють абеткою й фіксують звуки в матеріальних носіях). Винахід писемності свідчить про досягнення народом високого рівня культури. Народи, що не знають писемності, вважаються дикими, відсталими, нецивілізованими. Культура стає цивілізацією тільки тоді, коли в неї з’являється письмова мова, наука, філософія, високоспеціалізований поділ праці, складна технологія й політична система. Дописемні культури не володіють такими рисами. Такі культури також є й донауковими, доіндустріальними й доіндивідуальними. В них немає історії як такої, а тільки легенди. Час і простір для таких суспільств обмежені. Вони погано обізнані щодо інших народів. У строгому сенсі слова, вона не мають теології й космології. Вони не можуть створити науки, бо вона передбачає поступове накопичення верифікованих знань, що в свою чергу вимагає записів результатів спостережень і дослідів (завдяки саме цьому наступні покоління створюють систематичні знання на міцному експериментальному фундаменті). Культура в дописемних суспільствах розвивається повільно, вона не знає прогресу.
Друга типологія. Згідно з нею, суспільства також поділяються на дві групи – прості й складні. Критерієм виступає число рівнів управління і ступінь соціального розшарування. У простих суспільствах немає керівників і підлеглих, багатих і бідних. Такими є первісні племена, які де-не-де збереглись і донині. У складних суспільствах існує державний апарат, наука, техніка, соціальне розшарування. Тут не просто з’являються керівники й підлеглі, а складають протилежні класи – пануючий і підкорений. Соціальна нерівність, що виникла колись стихійно, тепер закріплюється юридично, економічно, релігійно й політично. Поштовх до появи складних суспільств був даний зародженням наймогутнішого суспільного інституту – держави. Прості суспільства виникли 40 тис. років тому, а складні – 5 – 6 тис. років тому.
Складні суспільства – багаточисельні, від сотень тисяч до сотень мільйонів людей. Зміна чисельності населення якісно змінює соціальну ситуацію. В простому малочисельному суспільстві всі люди одне одного знали й знаходилися в кровній спорідненості. Навіть у найбільш ранньому типі складного суспільства – вожацтвах – люди все ще залишаються ріднею, близькою чи далекою, хоча можуть займати різні соціальні становища. Пізніше в складних суспільствах особисті, кровноспоріднені відносини замінюються безособовими, неродинними. Особливо в містах. Система соціальних рангів поступається системі соціальної стратифікації. Складні суспільства називають стратифікованими тому, що, по-перше, страти представлені великими групами людей, а, по-друге, ці групи складають ті, хто не є ріднею представникам правлячого класу (групі). Узагальнюючи великий емпіричний матеріал, порівнюючи розвиток суспільства в різні історичні епохи англійський археолог Гарольд Чайлд виділив наступні ознаки складних суспільств:
розселення людей по містах;
розвиток не аграрної спеціалізації праці;
поява і накопичення прибавочного продукту;
виникнення чітких класових дистанцій;
перехід від звичаєвого права до юридичних законів;
зародження практики крупномасштабних суспільних робіт
типу іригації тощо;
поява заморської торгівлі;
виникнення писемності, математики й елементарної культури.
Узагальнену формулу складного суспільства можна виразити так: держава, стратифікація, цивілізація. У складному суспільстві індивіди займають різні позиції на шкалі доступу до влади. Нагорі розташовується правлячий клас, який домагається всього зовсім не завдяки родинним зв’язкам. У крупній державі правлячий клас не може складатися суцільно з кровної рідні, він – гетерогенний, тобто різношерстий за своїм складом, у ньому перемішані всі родинні угрупування. Навпаки, в простому суспільстві владні позиції знаходяться в руках однієї родинної групи, клану.
Описані вище дві типології легко співвіднести між собою й зробити два висновки:
прості суспільства збігаються з дописемними: у них немає писемності, складного управління й соціального розшарування.
складні суспільства збігаються з писемними: тут з’являється писемність, розгалужене управління й соціальна нерівність.
Третя типологія. В підвалині третьої типології лежить спосіб здобуття засобів до існування, тобто – спосіб виробництва. Згідно з цим критерієм всі суспільства з найдавніших часів до наших днів поділяються на такі типи:
суспільство мисливців і збирачів;
суспільство городництва;
суспільство скотарів;
землеробське суспільство;
індустріальне суспільство.
Найдавнішим способом харчування є мисливство й збиральництво. Відповідно до цього виділяється суспільство первісних мисливців і збирачів Воно складалося з невеликих кровноспоріднених груп (їх називають локальними групами, а також трибами), чисельністю в 40 – 60 осіб і відділених одне від одного величезними просторами. Їх основу складали кілька сімей з численним потомством. Усі члени триби, що постійно жили одне з одним і рідко зустрічалися з іншими групами, були ріднею. Так тривало кілька сотень тисяч років. Це – найтриваліший за історичним часом тип суспільства.
На зміну йому прийшли два інші типи суспільства й способи виробництва – скотарство й городництво (або садибне суспільство). Скотарство – більш ефективний спосіб здобуття засобів до існування, заснований на прирученні (одомашненні) диких тварин. Скотарі так же, як і мисливці й збирачі, вели кочовий спосіб життя. Власне, скотарство поступово виросло з мисливства, коли люди переконалися, що приручати тварин економічніше, ніж ловити їх на полюванні. Зі збиральництва виросло городництво, а з нього – землеробство. Отже, городництво – перехідна форма від добування з природи готових продуктів (диких рослин) до систематичного й інтенсивного вирощування культивованих злаків. Простір, що піддавався обробці, поступово розширювався, знаряддя праці змінювалися й удосконалювалися.
Із землеробством пов’язується зародження держави, міст, класів, писемності – необхідних ознак цивілізації. Вони стали можливими завдяки переходу від кочового способу життя до осілого. Землеробське, або аграрне суспільство всього 300 років тому змінила машинна індустрія (промисловість). Настала ера індустріального суспільства з її прискореною урбанізацією, зміною способу життя та екологічними проблемами.
За культурним типом і родах занять суспільства поділяються на:
І. Прості (рід заняття: а) збиральництво, б) мисливство, в) скотарство,
г) городництво). Це – суспільства дописемні.
ІІ. Складні (рід заняття: а) землеробство, б) промисловість).
Це – суспільства: (а) історичне й (б) – сучасне відповідно.
Таким узагальнено є третій тип класифікації людських суспільств, у якому видна як еволюція способів існування, так і культури, й соціуму.
Американський футуролог, професор Х’юстонського університету Олівер Марклей виділяє чотири стадії, чи ери, в розвитку людської цивілізації: кочовництво (номадність), землеробство, індустріальна й інформаційна ера. Кожна стадія являє собою більш високий рівень розвитку техніки й технології, більш складний суспільний устрій. Рушійною силою соціально-історичного процесу Марклей уважає прогрес знарядь праці, зміну технологій. Здавалося б, чим складнішим є соціальний порядок, тим більше часу повинно йти на його встановлення. Але в людей усе відбувається навпаки: на просування до кожної наступної сходинки йде все менше й менше часу. Історичний час прискорюється й досягає піку в ХХІ ст. Так, перехід від кочового способу життя до землеробства зайняв тисячоліття; від землеробства до індустріальної ери – століття; від індустріальної епохи до інформаційної – десятиліття.
Відомий американський антрополог і соціолог Герхард Ленські (1928 – 1994) поклав у основу своєї типології соціокультурної еволюції людського суспільства саме критерій технології. Він порівняв між собою біля 400 типів суспільств і виділив п’ять параметрів, на засаді яких тільки й можна виявити їх схожість:
* Населення
* Культура
* Виробництво й засоби до існування
* Соціальна організація
* Соціальні інститути.
Найпримітивніша технологія, вважав він, була в мисливців і збирачів, і вона охоплювала все населення планети ще 10 тис років тому. Таких суспільств на сьогодні майже немає. Палка-копалка, лук і спис, блукаючий спосіб життя, невелика чисельність, стратифікація – виключно статево-вікова, влада складалася з вожака й шамана, зрівняльне розподілення й концентрація всіх суспільних відносин навкруги родинної системи – такі суттєві ознаки тієї епохи. Приблизно 10 – 12 тис. років тому зародилося примітивне городництво, а потім і пастушество. Разом з ними з’явилися найпростіші технології обробки ґрунту й утримання тварин. Вогнищем нової культури вважається Близький Схід. В часи пастушества з’являється надлишковий продукт і соціальна нерівність.
Перші землеробські суспільства сформувалися 5 тис. років тому, хоча неолітична революція розпочалася 8 – 10 тис. років тому. Саме тоді стався якісний стрибок у технології: винахід колеса, іригаційних споруд і писемності, які поклали початок цивілізації. Індустріальне суспільство, що прийшло на зміну цьому типу суспільства, заставило замість людини працювати машини, а замість тяглових тварин – пар і електрику. Домашня праця перетворилася в фабричну. Міста перетворились у клоаки злочинності й злиденності, що змусило уряди виділяти величезні кошти на благоустрій, медицину й соціальне забезпечення. Нарешті, постіндустріальне суспільство, засноване на безвідходних технологіях, знаннях та інформатиці, неначе повернуло людство в «золотий вік». Працювати стали менше, а заробляти більше, стали довше жити й менше хворіти. Збільшилося й стало набагато більш різноманітнішим культурне дозвілля людей.
Четверта типологія. В середині ХІХ ст. Карл Маркс запропонував свою формаційну типологію суспільств, що отримала широке розповсюдження, особливо, природно, в колишньому СРСР. Підвалиною її слугують два критерії: спосіб виробництва й форма власності. Суспільства, що розрізняються мовами, культурою, звичаями, політичним устроєм, способом і рівнем життя людей, але об’єднані цими двома ознаками, складають одну суспільно-економічну формацію. Згідно з Марксом, людство послідовно пройшло чотири формації: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну й капіталістичну. П’ятою об’являлася комуністична, яка повинна з’явитися в майбутньому. Суспільно-економічні формації він розглядав як послідовні ступені драбини, по яким народи світу просуваються в процесі історичної еволюції. Деякі з найбільш крупних країн, перш за все, багатонаціональних, внутрішньо не однорідні і включають у себе локальні створіння, що відтворюють, хоча й у перетвореному вигляді, попередні формації. Крім того, на планеті є й такі області, де панують чи зберігаються в модернізованому виді феодальні, рабовласницькі, а навіть первіснообщинні відносини. Передова Америка й відсталий Бангладеш – сусіди по формації, якщо базуються на капіталістичному типі виробництва. І хоча на кожному з «перегонів» історичного шляху з’являлася «провідна» формація, це не означало, що ця фаза повинна бути пройдена всіма народами. Перескакування через ступені було нормальним явищем протягом усієї світової історії, а різні групи народів йшли від одної стадії до іншої по різних історичних драбинах. У цьому сенсі можна говорити, що людство як ціле не пройшло в своєму розвитку жодної формації. Різні його загони рухалися різними шляхами. В такому разі формаційна модель типології суспільств – просто ідеальна модель, яка в дійсності на практиці всім людством соборно ніколи втілена не була. В основі формаційної теорії лежить лінійне уявлення про розвиток історії, згідно з яким історія трактується як єдиний процес прогресивного розвитку від нижчого до вищого. Для свого часу ця теорія була значним кроком уперед, адже вона вперше дала чітку універсальну схему всесвітньо-історичного процесу, засновану на матеріалістичному розумінні історії. Але вона завжди викликала суперечки. Більшість істориків піддавали сумніву положення про існування й послідовну зміну п’яти суспільно-економічних формацій на Сході (періодично виникали й довго тривали великі дискусії щодо Марксового терміну «азіатський спосіб виробництва»). Нині робляться спроби розширити розуміння самого терміну «формація» шляхом його заміни на більш широкі категорії, у т. ч. відносно до світових цивілізацій. На наш погляд, це – науково некоректно, адже цивілізації – величезні структури, доволі статичні в просторі й часі, в основі ж формації лежить мала структура – характер виробничих відносин; велике ж ніколи не може замінити собою мале. Цивілізації дають можливість побачити те тривке й статичне, що є в людському суспільстві на різних його етапах розвитку, формації ж дозволяють побачити динаміку й дискретність історичного процесу.
П’ята типологія. Її автором уважається американський соціолог Даніел Белл. Він поділив всесвітню історію на три стадії: доіндустріальну, індустріальну й постіндустріальну. Коли одна стадія приходить на зміну іншій, міняється технологія, спосіб виробництва, форма власності, соціальні інститути, політичний режим, культура, образ життя, чисельність населення, соціальна структура суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» ввели в науковий обіг у середині ХХ ст. А.Тоффлер і Д.Белл. Але сама ідея постіндустріального суспільства з’явилася ще на поч. ХХ ст., належить А.Пенті й була використана в науковій роботі після Другої світової війни Д.Рісменом. Проте широке розповсюдження вона отримала тільки на поч. 70-х рр., завдяки фундаментальним роботам Р.Арона й Д.Белла.
В доіндустріальному суспільстві визначальним чинником розвитку виступало сільське господарство з церквою й армією як головними інститутами. В індустріальному суспільстві – промисловість з корпорацією й фірмою на чолі. В постіндустріальному – теоретичне знання з університетом як місцем його виробництва й накопичення. В ньому домінує не промисловість, а інформатика і сфера послуг. Безлюдні заводські цехи, роботизоване виробництво, гігантські супермаркети, космічні станції – ознаки постіндустріального суспільства.
Доіндустріальні суспільства інакше ще називають традиційними, тому що головними важелями соціального прогресу тут виступали передача знань від старих до молоді, чітке слідування одного разу встановленим звичаям і традиціям. Наука активно не втручалася в суспільне виробництво, керувала всіма суспільними явищами релігія. Слово «доіндустріальне» означає всі суспільства, де не було ще індустрії, тобто машинного виробництва. Їх можна ще назвати допромисловими чи докапіталістичними. Промисловість у сучасному розумінні зародилася 200 – 250 рр. тому, хоча індустріальна революція, у своїй ранній фазі, розпочалася десь 300 років тому. Отож, увесь попередній період історії охоплюється саме доіндустріальним, чи традиційним, суспільством. До нього слід відносити всі прості (дописемні) суспільства, значну частину писемних (складних) суспільств, які існували в епохи рабовласництва й феодалізму (за класифікацією К.Маркса). Якщо вважати, що почалося людське суспільство 35 – 40 тис. рр. тому, то весь цей відрізок буде зайнятий традиційним суспільством. Останні 1000 років діляться на два пропорційні відрізки:
1) 300 років індустріального суспільства,
й 2) 30 років, зайнятих постіндустріальним суспільством.
Однак і постіндустріальне суспільство охоплює далеко не всі існуючі на планеті країни, а тільки найпередовіші: США, Японію, Німеччину, Францію, Канаду, Корею, Великобританію й деякі інші. Більшість країн до нього не належить.
В доіндустріальному суспільстві більшість населення працює в аграрному секторі (сільському господарстві); переважна більшість населення (3/4 зайнятого) тут – робітники, самонайняті чи зайняті сімейною працею. В такому суспільстві базисом системи виробництва є не індустрія, а система ручного ремесла, заснована на сімейній праці. Вона була характерною для середньовічної Європи.
Індустріальним вважається таке суспільство, в якому переважна більшість людей (3/4 зайнятого населення) працює в промисловості (індустрії).
В постіндустріальному суспільстві більшість зайнятого населення працює не в промисловості, а в сфері обслуговування й інформації.
Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства супроводжується перетворенням товаровиробляючої економіки в обслуговуючу, що означає перевагу сфери послуг над сферою виробництва. Змінюється соціальна структура: класовий поділ поступається професійному. Власність, як критерій соціальної нерівності, втрачає своє значення, й вирішальним стає рівень освіти і знання. Подібні процеси спостерігаються в США та Японії.
Доіндустріальний тип панує в Африці, Латинській Америці, Південній Азії. Для нього характерне переважаюче значення землеробства, рибальства, скотарства, гірничовидобувної й деревообробної промисловості. В цих областях господарської діяльності зайнято близько 2/3 працездатного населення. Головним визначальним початком життєдіяльності в таких суспільствах є змагання людини з природою.
Індустріальний тип суспільства охоплює держави, що знаходяться в Європі, на терені колишнього СРСР та в деяких інших місцях. Тут головне – розвиток виробництва товарів масового вжитку, яке здійснюється за рахунок широкого застосування різного роду техніки. Головним у такому виробництві є змагання людини з уже перетвореною природою.
В постіндустріальному типі головною стає праця, спрямована на отримання, обробку, зберігання, перетворення й використання інформації. В цьому суспільстві домінує змагання між людьми. Якщо в Африці в аграрному секторі зайнято 2/3 населення, то в США – менше 3%; у той же час промисловим виробництвом зайняті близько 1/3, а в сфері послуг – 2/3 всього працездатного населення. Успіхи були досягнуті завдяки науково-технічному прогресу й тому, що ефективність виробництва тут різко зросла. Для такого суспільства характерне не тільки якнайширше використання досягнень науки і техніки в усіх областях людської діяльності, а й цілеспрямований розвиток самої техніки на основі розвитку фундаментальних наук. За Д.Беллом, час геніальних умільців, що могли без спеціальної освіти створити ткальний верстат, паровий двигун чи телефон, пройшло, сьогодні все більше джерелом нового в техніці стають досягнення в фундаментальних науках.
На поч. 60-х рр. американський економіст Г.Кан, узявши в якості критерію класифікації суспільств рівень душового доходу, розділив країни світу на п’ять груп: 1) доіндустріальні, з середньодушовим доходом 50 – 200 дол.; 2) частково індустріальні, з доходом 200 – 600 дол.; 3) індустріальні, з доходом 600 – 1500 дол.; 4) суспільства масового споживання, чи розвинені індустріальні, з доходом 1,5 тис. – 4 тис. дол.; 5) постіндустріальні, з доходом, що перевищує 4 тис. дол.
На поч. 70-х рр. з’явилася ще одна типологія суспільств, яку теж можна віднести до їх п’ятого типу. Американські соціологи Г.Кан і Д.Белл запропонували термін «постекономічне суспільство», яким позначили той історичний стан, який приходить на зміну сучасній цивілізації й описує більш масштабне соціальне явище, ніж термін «індустріальне суспільство». В російській соціології її прихильником є В.Іноземцев. На його думку, становлення такого суспільства слід розцінювати не як зміну існуючої соціальної структури, а як виникнення нового суспільства, що заміщує економічний лад.
У доекономічну епоху не було ринку, приватної власності й експлуатації найманої праці. В економічну епоху ринковий обмін, приватна власність й експлуатація стали головними факторами розвитку суспільства. В постекономічному суспільстві вони поступово повинні відмерти. Перехід від економічного суспільства до постекономічного буде довготривалим і пов’язаним зі змінами основ ринкового господарства. Становлення постекономічного суспільства являє собою деструкцію економічного ладу. Так же, як раніше економічні відносини розширювали сферу свого панування, прибираючи інші господарські й політичні форми, так нині нове постекономічне суспільство прокладає собі шлях запереченням елементів попереднього соціального устрою. Найважливішою рисою цього процесу стає подолання праці як утилітарної активності й заміна його творчою діяльністю, не мотивованою матеріальними факторами.
Сучасні вчені висувають й інші різновиди типології суспільства, у т.ч. премодерністського, модерністського і постмодерністського стану (С.Крук і С.Леш), а також «першої», «другої» й «третьої» хвиль цивілізації – аграрної, індустріальної й постіндустріальної (американський футуролог Олівін Тоффлер). На поч. 60-х рр. Ф.Махлуп і Т.Умесао ввели в науковий обіг термін «інформаційне суспільство», що поклав початок теорії, розвинутої такими вченими, як М.Порат, Й.Масуда, Т.Стоун’єр, Р.Кац та ін. Прогрес людства розглядається тут крізь призму безпрецедентного розширення знання. До попередників цього різновиду типології відносять З.Бжезинського (США), який випрацював концепцію технотронного суспільства, також підкреслюючи пануючу роль знань у сучасному суспільстві. Сьогодні відомі теорії постіндустріального капіталізму, постіндустріального соціалізму, екологічного й конвенційного постіндустріалізму. Постіндустріальне суспільство дехто називає також постмодерним. У 60 – 70-х рр. виникли й версії, за якими нинішнє суспільство можна назвати постбуржуазним, посткапіталістичним, постринковим, посттрадиційним і постісторичним, але вони не отримали підтримки (хоча та ж концепція «постринкового суспільства» мало чим відрізняється від «постекономічного»). Інколи виникають спроби об’єднати всі типології в певну універсальну модель. І тут проявляють активність саме вчені пострадянського простору. Одну з них запропонував В.Ф.Анурин (Російська Федерація), який спробував у одній теоретичній моделі об’єднати формаційний підхід Маркса, тричастинну концепцію Моргана й сучасні еволюційні схеми (схему див.: Кравченко А.И. Социальная антропология. – С. 432).
Шоста типологія. В науці пострадянського простору цивілізаційний підхід сформувався в 90-х рр. на противагу формаційному вченню Маркса, яке перебільшувало значення економіки й виробництва, водночас недовраховуючи, а то й зовсім применшуючи роль культури й духовного початку. Вчені звернулися до давно прийнятого на Заході культурологічного підходу до історичного процесу. Прихильники цивілізаційного підходу акцентують увагу не тільки на аналізі суспільного виробництва, вони розглядають активну роль надбудовних явищ, культури, не обходять увагою ціннісні настанови особистості, поведінські стереотипи, які склалися в ході розвитку окремих націй і народів. Багато авторів трактують цивілізацію як загальну назву тієї історичної епохи, яка приходить на зміну варварству й протистоїть йому як синонім суспільства, що втілює науковий спосіб виробництва й гуманні форми суспільного життя.
Поруч з тим поняття «цивілізація» використовується для визначення якісної специфіки, своєрідності тієї чи іншої країни, групи країн, народів на певному етапі розвитку. На відміну від формації цивілізація є конкретним, живим соціальним тілом, наділеним культурною своєрідністю. Цивілізація може обмежуватися рамками як національними (китайська цивілізація, індійська цивілізації тощо), так і регіональними (західноєвропейська цивілізація, арабська цивілізація тощо). Зароджуючись на якомусь етапі історичної еволюції, національна чи регіональна цивілізації рухаються аж до свого розпаду по ступенях історичної драбини, затримуючись на одних, проминаючи другі, відносно швидко проскакуючи треті. Найбільш могутні цивілізації складаються протягом багатьох століть чи навіть тисячоліть. Вони акумулюють досвід і досягнення багатьох поколінь. Сучасний світ характеризується цивілізаційною різноманітністю. В ньому існують десятки цивілізацій – західноєвропейська (що розпадається в свою чергу на французьку, англійську, іспанську тощо), північноамериканська, китайська, індійська, латиноамериканська, російська, африканська, арабська й інші, кожна з яких склалася на різнорідній формаційній основі, сполучаючи в собі риси феодалізму, капіталізму, соціалізму. В результаті кількість існуючих в сучасному світі цивілізацій перевищує кількість суспільних формацій Маркса.
У межах цивілізаційного підходу, що зветься також культурологічним, нині склалося багато самостійних теорій, наукових традицій. Одні з них зосередили увагу на динаміці й зміні цивілізацій. Найчисленнішою групою серед них є циклічні теорії, які засновуються на ідеї повторюваності вікових ступенів у розвитку кожної цивілізації. Розвиток історії тут постає у вигдяді зміни культур чи цивілізацій (тобто цей напрям – з тих, що ототожнюють поняття «культура» й «цивілізація», за що їх сильно критикують опоненти), кожна з яких проходить однакові ступені, які нагадують вікові ступені людини – дитинство, юність, зрілість, старість. Так, у цивілізаційно-культурній парадигмі М.Я.Данилевського, П.Сорокіна, О.Шпенглера, А.Тойнбі й Ікеди Дайсаку історія людства мислиться як сукупність своєрідних, відносно замкнених цивілізацій (їх налічують від 5 до 21), кожна з яких проходить стадії виникнення, зростання, надлому й розкладу, помираючи від природних катастроф, військових поразок чи внутрішніх конфліктів. Ядром кожної цивілізації виступає духовна культура в усій її неповторності, а прогрес є духовним удосконаленням людей, дотичним з відмовою від абсолютизації матеріальних цінностей і відродженням гармонії між людиною й природою. Найцікавішою з цих теорій є теорія соціокультурних циклів Пітирима Сорокіна (Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М.,1992)..
Згідно з думкою цього вченого, підґрунтям кожної культури є певна БАЗОВА ЦІННІСТЬ, під якою філософи розуміють специфічне соціальне визначення об’єктів та явищ довкілля, які мають фундаментальне значення для людини і суспільства. Розрізняють матеріальні, політичні та духовні цінності, які становлять зміст ціннісних орієнтацій людини та окремих соціальних груп. За П.Сорокіним існує три основних типи культур, які відрізняються один від одного саме базовою цінністю:
1) ідеаціональний, переважно інтуїтивний, ґрунтується на вірі й головною своєю цінністю вважає Бога. В часи домінування такого типу культури всі сфери організації суспільного життя (духовна, політична, економічна) мають релігійний характер – наука, література, мистецтво підпорядковані релігійному канону; політична організація є переважно теократичною, заснованою на релігії; організація економіки регулюється й контролюється релігією; сім’я вважається священним релігійним союзом;
2) ідеалістичний, розумово-чуттєвий, ґрунтується ще частково на надраціональній, релігійній ідеї, але вже визнає й раціонально-інтелектуальний та чуттєво-сенсорний аспект людського буття. Основна ідея цього типу культури полягає в тому, що об’єктивна реальність частково надчуттєва і частково чуттєва;
3) чуттєвий, переважно сенсорний, емпіричний, світський, ґрунтується на визнанні сенсорності, чуттєвості об’єктивної реальності та її змісту. Провідними принципами цього типу культури стають утилітаризм та приземленість, матеріалізм та гедонізм.
Ці типи культур періодично та закономірно змінюють один одного в просторі й часі (через цю думку теорію П.Сорокіна ще називають «циклами Сорокіна»). Наведені соціокультурні типи спостерігались в історії давньоєгипетської, вавилонської, греко-римської, індійської, китайської та інших цивілізацій. Наприклад, ідеаціональний тип характеризував брахманську Індію, буддистську та грецьку культури VІІІ – VІ ст. до н.е., а в Західній Європі це були Х – ХІІ ст. Ідеалістичний тип панував у Давній Греції в V – ІV ст. до н.е. (часи життя Платона, Аристотеля, Олександра Македонського) та в Західній Європі ХІІІ – ХІV ст. Починаючи з ХІV ст., новий, чуттєвий принцип стає домінуючим, а разом з ним і заснована на ньому культура. Криза сучасної культури й суспільства полягає саме в руйнуванні переважаючої нині чуттєвої системи євро-американської культури. Ми живемо в один з поворотних моментів людської історії, коли одна форма культури й суспільства (чуттєва) зникає, а інша (духовна) тільки з’являється. Такі глобальні явища дуже рідкісні: протягом трьох тисячоліть греко-римської й західної історії подібне спостерігалось ЛИШЕ ЧОТИРИ РАЗИ. Таким є грандіозний масштаб сьогоднішньої кризи..
В такі кризові епохи, за П.Сорокіним, спостерігається «ефект поляризації», коли, з одного боку, посилюється тенденція серед більшості до моральної індиферентності, рутинної поведінки та пошуку гедоністичного задоволення, а з іншого – відбувається орієнтація меншості на альтруїстичну, релігійну, духовну активність.
Ідею цивілізації як культурно-історичного типу плідно розвивали: російський вчений М.Я.Данилевський (1882 – 1885) і німецький філософ Освальд Шпенглер (1880 – 1936). У М.Данилевського головним критерієм виступала мовна близькість, а самі культурно-історичні типи розумілися як сполучення психічних, антропологічних, соціальних, територіальних й інших ознак. В його класифікації культурно-історичних типів виділені такі «цивілізації», як: єгипетська, китайська, ассіро-вавілоно-фінікійська, халдейська чи давньосемітична, індійська, перська, грецька, римська, новосемітична чи аравійська, перуанська, романо-германська або європейська. О.Шпенглер же твердив, що час життя кожної цивілізації підкорений жорсткому ритму: народження, дитинство, молодість, зрілість, старість, занепад. Перші три фази складають етап, на якому відбувається восходження, 4-й – вершину, а дві останні складають нисходження. Етап восходження характеризується органічним типом еволюції в усіх сферах суспільної життєдіяльності – політичної, економічної, наукової, релігійної, художньої. Історія суспільства і культури починається в нього з варварства примітивної епохи, потім розвиваються політична організація, мистецтва, науки тощо. В класичний період культури настає їх розквіт, який змінюється закостенінням в епоху декадансу, й, нарешті, культура приходить до нового варварства, коли все стає предметом торгівлі, вульгаризується. Кінець чи занепад культури означає її перехід у фазу цивілізації (як бачимо, Шпенглер уважав, що цивілізація – це те, що настає ПІСЛЯ культури).
Найбільш повно вчення про коловорот локальних цивілізацій трьох поколінь, їх циклічну динаміку виклав відомий англійський історик А.Дж.Тойнбі в 12-томному «Дослідженні історії». В розвиток циклічної теорії внесок зробили також французька історична школа «Анналів» на чолі з М.Блоком, Л.Февром та Ф.Броделем. Серед російських дослідників історичних циклів слід особливо відмітити Л.М.Гумільова, а також сучасного історика, учня Л.Гумільова І.М.Дьяконова з його концепцією восьми фаз історичного процесу.
Продовжувачем О.Шпенглера в соціології є американський вчений Ф.Фукуяма, який формулює проблему занепаду культури як «кінець історії». Ліберальна демократія (економічна й політична) й споживацька культура населення розвинених капіталістичних країн («золотий мільярд») завершують, на його думку, історію. Вона продовжується лише в країнах, які ще не досягли рівня життя «золотого мільярду». На відміну від цивілізаційної циклічності тут стверджується ідея розвитку, що восходить, тобто – становлення світової цивілізації на основі життєвих стандартів розвинених капіталістичних країн. Але це – «кінець історії».
Другий різновид представлений теорією зіткнення (самознищення) цивілізацій, яскравим представником якої є американський політолог, професор Гарвардського університету С.Гантінгтон. При аналізі глобальної ситуації акцент ним був зроблений на стабільних утвореннях, які ним позначаються як цивілізації, а не тільки на вельми мінливих політичних орієнтаціях держав. Причину конфліктів він убачає в принциповій різниці цивілізацій, а не в мінливій політиці держав, що їх представляють. У середині 90-х рр. С.Гантінгтон опублікував книгу, що швидко стала бестселером – «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку», де проголосив тезу про те, що якщо ХХ століття було століттям зіткнення ідеологій, то ХХІ століття стане століттям зіткнення цивілізацій. Він виділив шість сучасних цивілізацій: індуїстську, ісламську, японську, православну, китайську і західну, а потім додав ще 2 – африканську (як можливу) й латиноамериканську. Політичне обличчя ХХІ ст., на його думку, будуть визначати не політичні ідеології й політичні режими, які йдуть у минуле, а навіть не національність, а релігійне віросповідання. Наступна світова війна, якщо вона настане, повинна бути війною між цивілізаціями, причому, світові конфлікти стануться по лініях розлому між цивілізаціями. І Гантінгтон надає цілий ряд рекомендацій «західній цивілізації» по тому, що слід робити в світовому вимірі, щоб зберегти себе.
У 70-х рр. виникла також і школа мир-системного аналізу (Ф.Бродель, І.Валлерстайн), яка об’єднує формаційний і цивілізаційний підходи до історичного процесу.
------------------------------------------------------------------------------------------
* Ю. Шилов. Доскитські цивілізації Подніпров’я // Космос древньої України.-К., 1993.
Цивілізація, тобто державність [як бачимо, Шилов ототожнює ці два поняття, що, на наш погляд, неправильно, – О.Б. ], виникла на території України-Русі в V тис. до н.е. – разом з трипільською археологічною культурою. Свою умовну назву вона одержала за поселенням біля сучасного Трипілля на Київщині. Проте самі трипільці (а також їхні сусіди і навіть далекі шумери) називали свою країну Араттою. Витоки Аратти-Оратанії губляться в найдавніших землеробських культурах Північної Месопотамії. ЇЇ передісторію можна починати з малоазіатської протобатьківщини індоєвропейської спільності мов УІІ тис. до н.е. У УІ-У тис. до н.е. язики ці почали освоєння родючої долини Дунаю. І вже тоді тут виникла найдавніша в світі держава – країна землеробів, Аратта Науковцям, яким істматівська схема п’яти формацій уявлялася вершиною історичної науки, згідно з якою державність виникла в Шумері й Єгипті ІІІ тис до н.е. , існування Аратти здавалося неможливим. Мабуть, тому в колишньому СРСР не визнавалася писемність Трипілля, а безперечні написи шумерського типу не були видані й щезли після смерті доктора В.Даниленка, котрий їх зібрав. Тим часом у балканських країнах знайдено й розшифровано вже понад сто таких написів. А ці тексти, їхній зміст змушують визнати Аратту, як і змінити марксистські уявлення щодо причини виникнення й природи державності, тобто цивілізації.
------------------------------------------------------------------------------------------
Ключові поняття: систематизація історичного процесу, циклізм, «коловорот історії», прогресизм, регресизм, історіософія, періодизація історії, типологія суспільств, культурно-історична періодизація, морганівська теорія «дикість – варварство – цивілізація», прості суспільства, складні суспільства, номадні суспільства, землеробські суспільства, індустріальне суспільство, інформаційне суспільство, доіндустріальне (або традиційне) суспільство, індустріальне суспільство, постіндустріальне суспільство, формація, цивілізація, теорії розвитку людських цивілізацій.
Тема 7. Неолітична революція
*Зміст поняття «неолітична революція». Дві лінії еволюції людства *Доместикація тварин. Скотарство. Номадні суспільства *Землеробство та його еволюція. Перехід до складного суспільства *Історичне значення неолітичної революції.
Зміст поняття «неолітична революція».
Термін «неоліт» увів англійський археолог Г.Чайлд. Неоліт (VІІІ – ІІІ тис. до н.е.) – новий кам’яний вік, період переходу від привласнюючого типу господарства до відтворюючого. Техніка обробки кам’яних знарядь у той час уже досягла високого рівня, перехід до землеробства тривав дуже довго, набагато довше, ніж перехід до машинної техніки, – приблизно 3 тис. років. Саме стільки тривала ПЕРША СВІТОВА РЕВОЛЮЦІЯ – НЕОЛІТИЧНА.
Приблизно 10 тис. рр. тому, коли планета виявилася переповненою мисливцями й збирачами, почалася перша глобальна продовольча криза. Це сталося наприкінці кам’яного віку. Примітивні знаряддя праці, відомі мисливцям і збирачам, дозволяли вести тільки екстенсивне господарство, за якого додаткова продукція виникає тільки за рахунок розширення чи захоплення нових територій. Чисельність первісних людей не перевищувала 5 – 6 млн., але внаслідок того, що сировинна база однієї групи була дуже великою й ставала все більшою в міру виснаження природних ресурсів, вільного простору на Землі ставало все менше й менше. Планета виявилась перенаселеною. Виникла об’єктивна необхідність переходу від екстенсивного способу господарювання до інтенсивного, при якому більше продукту отримують з тієї ж території завдяки більш досконалим знаряддям праці й її організації. Вихід з важкої кризи людство знайшло у переході від збиральництва спочатку до городництва, а потім до землеробства.
Дві лінії еволюції людства. Обробляти ґрунт людина почала почалася близько VІІІ тис. до н.е. на Близькому Сході (Туреччина, Ірак, Іран, Сирія, Йорданія, Ізраїль), в області «плодючого півмісяця». Відбувся перехід від городництва до землеробства. Мешканці цієї частини Землі стали першими землеробами й пастухами. Давні мешканці Середнього Сходу, піонери у виробництві продуктів, збагатили своє харчування й добавили до повсякденного раціону домашню їжу (пшеницю, ячмінь, овець і гусей). Сотні тисяч років до цього люди покладалися тільки на дику їжу й милість природи.
Інша лінія еволюції йшла від мисливства до скотарства (пастушества). Для багатьох суспільств вона виявилася тупиковою, оскільки й сьогодні на планеті зустрічаються відсталі пастуші племена, що так і не перейшли до цивілізованого життя. Правда, більшість скотарських суспільств вступило все-таки в сучасну фазу розвитку, але зробила це багато пізніше землеробських суспільств.
Доместикація тварин. Скотарство. Номадні суспільства.
Доместикація – це одомашнення тварин, їх розведення в домашніх умовах. Учені вважають, що саме вона призвела до появи пастуших (скотарських) суспільств. Знання про розведення тварин люди отримали вже у верхньому палеоліті, коли окремих диких тварин не вбивали, а залишали розмножуватися. Більш досконалі засоби полювання, наприклад, загонне полювання, коли все стадо потрапляло в пастку й тварин уже можна було не поспішати вбивати, сприяло їхньому одомашненню. Розведення кіз і овець, раніш за все приручених у Персії й Анатолії (до поч. VІІ тис. до н.е.), мало ще й ту перевагу, що ці тварини жили стадами й тому звикли слідувати за вожаком. Пастушество як одна з форм життєзабезпечення, можливо, з’явилося навіть раніше примітивного землеробства. Оскільки воно виникло в природних умовах, які мало придатні до агрокультури, вчені вважають, що спеціалізоване пастушество розвинулося головно тоді, коли землеробські народи розселилися в природних середовищах з меншою продуктивністю й, пристосовуючись до оточуючих умов, почали доместикацію тварин. Якщо в природних умовах тварини самі вибирали собі вожака, то тепер за них це робили люди, віддаючи перевагу більш слухняним і плодовитим тваринам. Знахідки в Ірані свідчать про те, що одомашнені кози й вівці існували приблизно з VІІ тис. до н.е., їх виводили не тільки для м’яса, а й для отримання молока й вовни. Свиней, одомашнених тут на початок VІ тис. до н.е., у великих кількостях не розводили, бо вони потребували багато корму й були розносчиками хвороб. Тури на Близькому Сході вважалися священними тваринами, символом мужності й сили. Домашніми тваринами були й собаки, але час їх одомашнення неясний, ведуться суперечки (дехто називає дату – ХV тис. до н.е.). Таким чином, скотарство виросло з мисливства, коли люди переконалися, що приручати тварин економічніше, ніж вбивати їх на полюванні. Зручніше тримати тварин у загоні, підгодовувати їх, а потім у разі потреби вбити й з’їсти їх. Але щоб годувати тварин, треба готувати луга, де можна косити сіно, й тримати пасовиська, куди на літо виганяти стадо.
У кінці ІІІ тис. до н.е. відбувся перший крупний суспільний поділ праці – пастуші племена виділилися з решти населення. У них було молоко, молочні продукти і м’ясо, чого не вистачало осілим племенам. Крім того вони мали шкіри, вовну, пух, багато пряжи й тканин. Але в них не було того, чого їм гостро не вистачало – рослинної їжі. Постійно воювати, відбираючи один в одного дефіцити, було вельми затратним і невигідним: військові втрати покривали набуті блага. Найрозумнішими виходом був обмін і торгівля тим, що в тебе є й чим ти без клопоту можеш поділитися з іншими. Так слідом за першим світовим поділом праці формувався перший світовий ринок – регулярний обмін між кочовими племенами й осілим населенням.
Соціальний уклад більшості скотарських народів був родоплемінним. Специфіка кочового скотарства, яке було одним з різновидів виробляючого господарства, не дозволяла суспільству піднятися вище ранньокласових відносин (так склалося, зокрема, з киргизами й казахами – аж до поч. 30-х рр. ХХ ст.). Скотарство широко розповсюджене в народів на південь від Сахари в Екваторіальній, Східній і Південній Африці, на Мадагаскарі. Верблюд є основою пастушої економіки в народів Північної Африки й на Аравійському півострові. Розведення оленів розповсюджене серед північних народів, особливо в Сибіру й Північній Скандинавії. Конярство – основа господарства в Центральній Азії, вирощування лам і альпака – в південноамериканських Андах.
Скот – міра багатства у багатьох народів. Більшість пастуших народів широко використовують торгівлю, щоб поповнити свою дієту продуктами, яких вони самі не виробляють. Це веде до формування стійких ринкових відносин, караванної торгівлі, спеціалізації й поділу праці в широких масштабах. Жваві караванні шляхи підтримували зв’язки не тільки між оазами в пустелях, а й між континентами. Верблюди обслуговували великі караванні шляхи з Центрального Китаю в його західні провінції й в наші краї. Через долини Йорданії проходили важливі караванні шляхи, що з’єднували Китай, Індію й Аравію з Єгиптом і Середземномор’ям. Ці шляхи пронизували наскрізь цілі континенти. Верблюди – «кораблі пустель» – зробили не менший внесок у розвиток світової торгівлі й людської цивілізації, ніж морські судини й каравели. Прокладення доріг, по яких могли йти торгові каравани з одної частини материка в іншу, в історії людства грало не менш важливу роль, ніж відкриття нових земель. Адже кожна така дорога була ниткою, що з’єднувала країни й народи, об’єднуючи їх без війн, завоювань, загибелі людей і руйнувань. Найвідомішим був Великий шовковий шлях – стародавня трансконтинентальна торгова магістраль, яка протягом багатьох століть зв’язувала Схід і Захід, Китай з Середньою Азією і Європою. Перший шлях торгівлі шовком, названий у ХІХ ст. географом Фердинандом фон Рихтгофеном «Великим Шовковим шляхом», був прокладений у ХІ ст. до н.е. й проіснував до ХVІ ст. н.е. Його першовідкривачем був китайський мандрівник Чжан-Цянь (ІІ ст. до н.е.), який пройшов більше 14 тис. км по Центральній Азії, й по слідах якого була прокладена одна з найважливіших доріг в історії людства.
Приручення тварин і зародження пастушества дали людству нове джерело енергії – тягловий скот. На зміну палкам-копалкам прийшов плуг, запряжений волами. Розвиток же землеробства дозволив використати частину врожаю на корм скоту. Але чим більше було скота в господаря, тим частіш приходилося використовувати все ж таки підножний корм і пересуватися в пошуках пасовиськ. Поступово частина племен, особливо там, де було важко з травами, почала спеціалізуватися на скотарстві. Навпаки, інша частина племен твердо стала на шлях розвитку землеробства. Класи могли з’явитися тільки у зв’язку з появою прибавочного продукту, а його могли дати тільки землеробство й скотарство. Коли вдалося приручити биків і вивести волів, то з їх допомогою обробка землі піднялася на більш високий рівень. Палочно-мотичне городництво змінилося орним землеробством. Оскільки стада тварин повинні регулярно переміщуватися в пошуках корму й води, людям приходилося пересуватися слідом за ними, вести кочовий спосіб життя. Це – не блукаючий спосіб життя, який вели стародавні мисливці й збирачі, це спосіб життя специфічний, але культурний.
Історики вважають суспільства кочівників (номадів) соціально більш вільними й політично незалежними в порівнянні із землеробськими. Дійсно, кочовий спосіб життя став основою для формування могутніх імперій (Скіфський та Гунський союзи, Монгольська держава), що розоряли землеробські країни Азії й Східної Європи довгий час. Вони активно формували політичний простір планети протягом 2,5 тис. років. Так на поч. ІІ тис. до н.е. орди пастуших народів з’явилися на кордонах держав старої культури. Здавалося, якісь загадкові сили вдихнули в мільйони людей непереможну пристрасть до пересувань і завоювань. Народи й племена, що протягом віків не покидали своїх місць розселення, раптом піднялися й величезними лавинами, стикаючись один з одним, потяглися через степи й пустелі, річки й гори. З Аравійських пустель хлинули кочовики-аморіти, наповнивши Дворіччя; у Малій Азії з’явилися хети; ахейці вторглися з півночі на Балкани; побіля Індії з’являються ар’ї. В ІV – V ст. н.е. геополітику в Європі формує Велике переселення народів – такі народи, як франки, англи, сакси, германці та ін. заполонили весь континент, зруйнували Римську імперію, змели старі соціальні порядки, відкинули західну цивілізацію на кілька століть назад в її розвитку. Хоча їй таки вдалося відродити політико-ідеологічну ідею Священного Риму, що стабілізувало ситуацію й сприяло становленню нових форм державності в Європі. Але аж до VІІІ – ІХ ст. по Європі пересувалися численні племінні союзи, які не змогли заснувати своїх стійких держав (свеви, ферули, гепиди, скіри, гуни, авари, протоболгари, алани, слов’яни). Арабська експансія з VІІ ст. охопила Європу й з боку Східної Римської імперії (особливо її азіатських володінь), й з боку Іспанії, завойованої арабами на поч. VІІІ ст. У 40-х рр. ІХ ст. араби утверджувалися й у Південній Італії, Сицилії, Сардинії, на Корсиці. В Х ст. у Західну й Центральну Європу здійснили вторгнення угри, зайнявши Паннонію. З кінця VІІІ до середини ХІ ст. Західну й Південну Європу спустошували набіги норманів – північногерманських народів, що населяли Скандинавію. Академік В.М.Массон (Російська Федерація) вважає кочовиків важливим фактором суспільного життя, фактором пасіонарним, який сприяв асиміляції народів, обміну культурними формами та їх розвитку тощо. Проте, вважаємо, що пасіонарний поштовх, який не супроводжується великим духовним пошуком, несе переважно руйнівні наслідки.
Багато пастуших народів не є кочовими й практикують напівкочовий, відгінний тип скотарського господарювання. Стада виганяються на сезонні пасовиська у рамках обмеженої території. Часто такі народи займають із землеробськими народами різні природні ніші. Можна говорити про історичне співіснування двох типів господарства в певних регіонах планети. Напівкочові суспільства практикують змішану економіку й займаються також городництвом, полюванням на дрібних тварин, або збиральництвом, хоча ці заняття мають додаткове значення. Екологічною проблемою для пастуших суспільств є ерозія ґрунту й перевипас скота, особливо коли використовуються привозні породи тварин.
Протягом усього часу панування аграрної культури зростала кількість видів одомашнених тварин і рослин, а рано розпочате застосування селекції постійно вдосконалювало їх властивості. Спочатку технологія сільськогосподарського виробництва була достатньо примітивною: скот ще не використовували в якості тяглової сили, знаряддя виробляли з каменя й дерева, основним інструментом землероба була палка-копалка. Тим не менш, у порівнянні з періодом збиральництва й полювання продуктивність землі виросла в багато разів. Збиральництво й полювання базувалися на застосуванні таких знарядь, для яких потрібні були обширні площі, так, щоб прогодувати одну людину потрібно було біля 2 км2. Землеробство дозволило різко скоротити кормову площу, яка потрібна для одної людини. Наприклад, вже на поч. ХХ ст. в Китаї ефективність сільського господарства мала такий рівень, що для прогодування 1 людини достатньо було 100 м2. Отже, за 10 тис. рр. продуктивність землі зросла в 20 тис. разів.
Один з прикладів розвитку давнього скотарства: на півночі графства Йоркшир у Великобританії в 40-х рр. ХХ ст. були виявлені залишки крупного скотарського господарства залізної доби. Це – одна з найбільш крупних археологічних знахідок і досі. Аерофотоз’йомка виявила на полях таємничі лінії, вік яких визначається ІІ ст. до н.е. Їх призначення невідоме й донині. Археологи знайшли також канали й запруди, які створювали своєрідні труби для забезпечення водою тисячі голів рогатого скота. Ці канали вели до єдиного надійного джерела води в цьому районі. Вважається, що ці труби були частиною набагато більш крупної системи, що простиралася на 20 км. Ніде більше на терені Великобританії не знайдено настільки масштабної системи іригаційних споруд такої складної конструкції.
Землеробство та його еволюція. Перехід до складного суспільства.
Початок землеробству поклало окультурювання рослин. Цей термін означає перетворення диких рослин в культурні злаки. Давня людина давно помітила, що злаки є їстівними рослинами. В регіоні «плодючого півмісяця» (Близький Схід) ріс злак із крупними зернами – дика пшениця. Вона розмножується, коли зрілі колосся розкриваються і з них випадають зерна. Довга й жорстка ость допомагає їм за посередництвом вітру летіти далеко від материнської рослини й після падіння на землю міцно закріплюватися в ґрунті. Цей спосіб розмноження, цілком нормальний для природи, створював для давнього збирача великі незручності, бо він або змушений був збирати незрілі колосся, або ж втрачав багато зерен при збиранні врожаю. Вочевидь, саме ці недоліки й стали причиною окультурювання пшениці. Окультурені ж рослини настільки змінилися в порівнянні з дикоростучими, що виведені сорти вже не могли рости без втручання людини.
Дика пшениця має багато важливих властивостей. Так, дослідник у галузі землеробства Джек Р.Харлан довів, що дика пшениця відрізнялася такою гущиною, що сім’я давнього збирача за три тижні роботи могла зібрати більше зерна, ніж їй було необхідно на цілий рік (близько 1000 кг). І сьогодні дика пшениця у великій кількості росте на Близькому Сході. Людина, працюючи за технологією неоліту, без особливих зусиль може назбирати кілограм пшениці. Дика пшениця швидко зріє і врожай можна збирати з періодичністю в три тижні. Але, зібравши зерно, його треба десь зберігати, довгий час залишаючись поблизу від цього джерела їжі. Так з’явився ще один стимул перейти до осілого життя.
В Китаї 8800 рр. тому окультурили просо й рис. Просо – висока груба трав’яниста рослина, зерном якої живиться третина населення планети, в США використовується для корму скота. В Америці першими людина окультурила кукурудзу й картоплю (звідтоді й донині Америка входить у світову маїсову зону. Маїс – це кукурудза).
Перехід до землеробства означає остаточну зміну блукаючого образу життя осілим укладом. Раніш за все це сталося там, де цьому сприяв клімат – на Близькому Сході й у Північній Африці. Тут урожай хлібних злаків можна було збирати протягом шести місяців, а розводячи додатково скот, можна було довго залишатися на одному місці. Завдяки землеробству одна сім’я здатна забезпечити себе за 1 – 2 місяці, решта робочого часу йде на виробництво прибавочного продукту, значна частина якого відчужується на користь держави й правлячого класу. Таким чином, саме при землеробстві вперше за всю історію з’являється ЕКСПЛУАТАЦІЯ ЛЮДИНИ ЛЮДИНОЮ.
І все ж таки людина обробляла землю недостатньо ефективно. Виключенням були рідкі дільниці, розташовані по берегах і в гирлах річок, де продуктивність землеробства можна було збільшити за допомогою іригації. На більшості інших теренів, – а вони відносилися до неполивних земель, – єдиним засобом сільськогосподарського освоєння залишалася рубка й випалення рослинності. Засівати такі дільниці було не дуже вигідно. Як правило, вже після двох врожаїв землю для відновлення плодючості приходилося залишати під паром. Тим не менш, і такий тип землеробства цілком був придатний для осілих поселень. Землероби й кочовики як виробники сильно залежали від сезонних коливань погоди. Суворі природні умови не спонукували землероба до еволюції й нововведень. Сільськогосподарські знаряддя і методи протягом тисячоліть залишалися практично незмінними, аграрний спосіб виробництва, з точки зору науково-технічної культури залишався застійним. Продуктивність сільськогосподарської праці підвищилася, коли землеробство подолало чисто селянський етап розвитку. Зародження міст, тим більш формування міської цивілізації, позитивно вплинуло на розвиток сільського господарства. Місто продавало селу більш досконалі знаряддя праці, спочатку ручні, потім – механічні, давало селу кваліфіковані кадри, нові технології, добрива, організовувало промислову обробку сільгосппродуктів.
Давні форми занять – збиральництво, полювання й рибальство як додаткові зберігаються у багатьох народів і досі. Землеробство поділяється за способами обробки ґрунту на підсічно-вогневе (вирубка дерев і кущів на дільниці й спалювання їх для удобрення ґрунту золою), переложне (інша назва першого типу, пов’язана з необхідністю через певний час кинути дільницю й перейти на нову), ручне (обробка ведеться примітивними знаряддями – палкою-копалкою, колом, кетменем тощо), мотичне (варіант ручного, обробка землі проводиться за допомогою широко розповсюдженого знаряддя праці – мотики), орне, або плужне. Розрізняються ще й такі види землеробства, як зрошене, поливне, заливне (рисоводство) й богарне (розведення культур на сухих землях).
Орне землеробство буквально прив’язало людей до одного місця. Виникли крупні постійні селища. Крупними вони стали завдяки тому, що 1 км2 ґрунту коштував тепер набагато більше, ніж раніше. Економія землі й особливості її обробки примушували людей об’єднуватися в новий тип соціальної спільності – в територіальні общини. І продуктивність 1 м землі зросла – тепер він міг прогодувати багато більше людей. Перші поселення виникли біля місць широкого поширення дикоростучих злаків. Тут же заводили й скот: овець, кіз, які могли живитися стеблинами, що залишалися після збору зерна. Збирачі будували житла, схови для зерна й печі для його приготування. Так вони перетворювалися в землеробів. В Шумері у 3000 р. до н.е. чоловіки в місяць видавали 36 кг зерна, жінки – 18. Виходячи з цих норм, В.М.Массон вирахував, що для прогодування середнього за чисельністю (150 – 180 чол.) шумерського селища треба 44 т зерна. Щоб його виростити, двоє дорослих від кожної сім’ї, навіть з примітивними кам’яними знаряддями, повинні працювати всього 1 місяць на рік. Необхідне для селища зерно на цілий рік можна було зібрати всього за 10 днів. Навіть, якщо продуктивність праці була нижчою й землеробу для забезпечення себе продуктами харчування на рік треба було 30 днів, все-одно решта часу залишалася й її можна було використовувати на будівництво храмів і палаців.
Перехід до штучного вирощування зернових відбувся не одразу. Потрібен був проміжний етап, на якому людство випробувало штучне вирощування овочів. Отже, городництво являє собою якби пробне, чи пілотажне, дослідження можливостей землеробства. Різниця між цими двома укладами господарства невелика. При городництві працюють вручну примітивними знаряддями праці. Інколи подібний тип господарства називають фермерством. Культивування коренеплодів поєднувалося з розведенням рогатого скота. Поступово від коренеплодів перейшли до культивування ячменю та пшениці. Городництво плавно переростало в орне землеробство.
Таким чином, приручення тварин та окультурювання рослин різко змінило спосіб господарювання й образ життя людини. Після періоду мисливства й збиральництва прийшов час землеробства, на зміну бродяжництву прийшла осілість. Поєднання тваринництва й зернового господарства призвело до появи сучасного типу сільського господарства – двогалузевого, або змішаного.
Історичне значення неолітичної революції.
Неолітична революція стала завершальним етапом розвитку простих суспільств і прологом до складного суспільства. До складних суспільств відносяться такі, де з’являється прибавочний продукт, товарно-грошові відносини, соціальна нерівність і соціальна стратифікація (рабство, касти, стани, класи), спеціалізований і широко розгалужений апарат управління.
Соціальним наслідком неолітичної революції стала поява аграрного суспільства. Спеціалізація племен, як на скотарстві, так і на землеробстві викликала ріст продукції, яку легко можна було обміняти на інші товари. Надлишковий продукт, характерний для етапу вожацтва, змінився прибавочним продуктом, який, на відміну від першого, можна використати не тільки для продажу, а й для експлуатації найманої праці. По суті, надлишковий продукт ненабагато перевищував життєво потрібний продукт і являв собою скоріше продуктові запаси. При такому рівні людині доводитися терпіти жалюгідне існування й увесь робочий день присвячувати добуванню їжі. Недаремно соціологи говорять, що традиційне, перш за все, первісне суспільство, це таке, в якому в людей немає дозвілля.
Отже, складне суспільство – це епоха прибавочного продукту. Він з’явився вперше за всю історію людства саме під час неолітичної революції. При землеробстві одна сім’я здатна забезпечити себе за 1 – 2 місяці, а решта робочого часу йде на виробництво прибавочного продукту, значна частина якого відчужується на користь держави й правлячого класу. Роль землеробства, як позитивна, так і негативна в історії людського суспільства є дуже високою. Навіть сьогодні сільське господарство залишається фактором глобального порядку. Ось лише деякі факти:
жодна тварина ніколи не займалася землеробством чи фермерством;
саме землеробство призвело до появи людської цивілізації, писемності, класів, міст тощо;
практично все населення планети, за малим виключенням, існує сьогодні завдяки продуктам, отриманим від землеробства;
майже вся земля, придатна для пашні, сьогодні віддана землеробству;
виникнувши 10 тис. рр. тому, землеробство пережило всі інші господарські уклади й типи економіки, не втративши своєї актуальності.
Землеробство – один з основних і найважливіших елементів цивілізації як такої. Це, по суті, – аксіома сучасного погляду на людську історію. Саме з освоєнням землеробства й переходом до супутнього йому осілого образу життя пов’язане формування того, що ми розуміємо під терміном «суспільство» й «цивілізація». Там, де не було переходу до землеробства, там не виникла й цивілізація.
Якщо ми вибудуємо всі винаходи й відкриття людства по зростаючий шкалі, узявши за критерій той позитивний ефект і користь суспільству, яке вони принесли, то на першому місці виявиться не космонавтика, генна інженерія й не ядерна енергія, й навіть не винахід колеса чи не освоєння вогню, а саме землеробство й пов’язаний нерозривно з ним процес доместикації – приручення тварин і окультурювання рослин. Але й негативний ефект від землеробства немалий. Приручення тварин змінило генофонд тваринного світу, з’явилися хвороби, яких не знає світ дикої природи. Ефективність праці при землеробстві зросла, а ось якість життя людей погіршилася. Для свого власного прохарчування й прогодування сім’ї мисливцям і збирачам приходилося працювати набагато менше годин на добу, ніж їх більш цивілізованим, озброєним плугом і тягловою силою потомкам. Первісна людина не тільки менше працювала, вона виглядала краще, була здоровішою, харчуючись натуральною їжею, більше рухаючись, уміючи виживати за будь-яких непридатних умов. Землероб виробляв продукції в десятки разів більше збирача чи городника. На зміну надлишковому продукту, достатньому для прохарчування кількох людей, прийшов прибавочний продукт, достатній для прохарчування цілих класів, що не займалися корисною працею. Землероб виробляв те, що інші відбирали в нього, змушуючи його працювати ще більше, але вже не на себе, а на чужих людей. Саме при землеробстві з’явилися не існуючі раніше експлуатація праці, відчуження продукту, небачена соціальна нерівність, паразитарні класи, що керували суспільством, але не були зайняті суспільно-корисною працею.
У такому випадку незрозумілими виявляються причини, які змусили суспільство мисливців і збирачів, що жили доволі непогано, перейти до землеробства, внаслідок чого їм стало жити набагато важче. Що ж змусило людей винаходити більш досконалі знаряддя праці, приручати тварин, окультурювати рослини, перепинити бродяжництво й зайнятися будівництвом постійних селищ? Тут думок багато, називаються й перенаселеність Землі, й різка зміна клімату, потенційна цікавість і геніальне прозріння, звуження ресурсної бази через перетворення степів на пустелі, перехід до приватної власності на землю, природний відбір, зміна генетичного коду, нова система адаптації до навколишнього середовища та багато чого іншого. Жодна з них поки що не знайшла підтвердження фактами, хоча все більше лунає думок, що причиною все ж таки була екологія, бо все наближалося до екологічної катастрофи. Але однаково виглядає незрозумілим те, що приблизно 10 тис. рр. тому в різних куточках планети з’явилися групи людей, які несподівано кинули попередній спосіб господарювання, збиральництво, яке практикували десятки тисяч років, і стали повільно переходити до нового образу життя. Вони приручили диких тварин заради отримання молока і м’яса, окультурили дикі рослини й овочі заради випічки хліба й отримання для організму додаткових вуглеців, виділяли дільниці землі й застосовували на них невидані раніше знаряддя праці. Й сьогодні 2/3 необхідного людям протеїну й калорій дають окультурені ними тоді хлібні злаки. У світовому раціоні їх питома вага нині така: пшениця – 29%, кукурудза і маїс – 27%, рис – 25 %, ячмінь – 10%, інші злаки – 10%.
Унаслідок розвитку землеробства різко змінилася дієта людини. Поруч з пшеницею в раціоні важливе місце стало займати молоко. На відміну від всеїдності первісних людей раціон землеробів можна назвати вибірковим. Він засновувався на тому, що виростила сама людина, а не на тому, що вона знаходила в природі в готовому вигляді. Землероб міг підбирати в рослинах необхідне сполучення їстівних і смакових елементів, впливаючи на такі якості рослин, як урожайність, кущистість і морозостійкість. Разом з тим вибірковість дієти означала її спеціалізацію й звуження асортименту. Перші кілька тисяч років, доки людство експериментувало в галузі рослинництва й селекції, раціон його був дуже скудним: розрізняти дикі рослини вже людина не вміла, а новий господарський уклад ще не забезпечував необхідної різноманітності в раціоні. «Неолітична революція» потягла за собою зміну дієти людини, що навряд чи пішло їй на користь. Навіть зараз різноманітність нашої дієти менша, ніж у первісних людей. У багатьох місцях довгий час одноманітність харчування була просто вражаючою. В давньому Шумері, зокрема, основу харчування складав ячмінь і трохи рослинного масла. Овочів і фруктів було дуже мало, а поїсти м’яса простому шумерцю вдавалося тільки на храмових святах.
Теренс Маккена в книзі «Їжа богів» висловив таку думку, що в раціоні древніх людей були деякі продукти (гриби тощо), які мали наркотичні властивості, що сприяло розвитку мислення людини. Дійсно, давня людина в тому чи іншому виді вживала наркотичні речовини, особливо під час різних обрядів релігійного характеру, що певною мірою підтверджує зв’язок цих речей з тонкими сферами. Поява землеробства ці речі обмежила. Але, на нашу думку, таке явище не можна оцінювати однозначно негативно, бо поява писемності й науки сприяли розвитку лівої півкулі головного мозку людини. Мислення ж давньої людини, скоріш за все, було домінуюче правопівкульним, інтуїтивним. Лівопівкульне ж мислення – раціоналістичне, яке конче потрібне. Цивілізація без цього неможлива, що доводить довга її відсутність у людей з домінуюче правопівкульним мисленням. Просто сенсорику не можна пригнічувати, як це є зараз, а в цілому обидві форми мислення людини, безумовно, необхідні.
При переході до землеробства вперше з’явився в людей карієс, який був невідомий мисливцям і збирачам, які жували жорсткі стеблини рослин, а також коренеплоди, клубні й цибулини. Вчені твердять, що предки людини довгий час харчувалися змішаною їжею. Вони використовували й нагріту на вогні їжу, підігріту з добавленням трав воду. Зернові й молочні продукти в їжі були практично відсутні.
За іншими даними, людина епохи пізнього палеоліту вживала багато тваринного білка, що могло сприяти швидкому фізичному розвитку й статевій зрілості, але не довголіттю. Людина виживала, вживаючи ягоди, плоди й їстівні коріння. Зараз ми багато вживаємо полуфабрикатів й штучних продуктів.
Отже, в ході розвитку людини її харчування багато разів мінялося, причому давні люди поступово звикали до нової їжі, у склад якої в тій чи іншій мірі входили м’ясні й рибні продукти. Раціон харчування сучасної людини склався десь 250 – 300 р. тому. Як уважають деякі вчені, найкраща дієта – та, яка була якраз у первісної людини. Експериментально доведено, що в людей, які всього два тижні харчувалися «первісною їжею» – корінцями, насінням, горіхами, ягодами й іншими дарами природи, на 30% знижувався рівень холестерину в крові.
Однак причина такого якісного стрибка людського суспільства залишається все-одно нез’ясованою. На нашу думку, тут слід пильнішу увагу приділити тій обставині, що землеробство дозволило влаштувати масову експлуатацію людей планети. Комусь саме це було потрібно, причому, настільки, що навіть заради цього було змінено весь хід розвитку людської цивілізації й спрямовано саме на той шлях, по якому вона йде й досі.
ВИСНОВОК:
Розвиток людського суспільства послідовно проходить три стадії, що відповідають головним типам суспільства: доіндустріальну, індустріальну й постіндустріальну.
Перехід від первісної фази до доіндустріального, чи традиційного, суспільства називається неолітичною революцією, а перехід від нього до індустріального – промисловою революцією.
Неолітична революція вважається самою великою революцією в історії людського суспільства. З нею не може зрівнятися жодна інша, хоча освоєння космосу й електронні досягнення теж є великими революціями. Але ніякі відкриття останніх 10 тис. років не йдуть в жодне порівняння з тим грандіозним стрибком, який здійснило людство завдяки одній з найрозумніших революцій – приручення тварин і окультурювання рослин.
Неолітичну революцію звичайно порівнюють з промисловою революцією ХVІІІ – ХІХ ст., яка призвела до зміни феодального ладу капіталістичним. Але неолітична революція мала більш грандіозні впливи, ніж навіть промислова, адже перша породила класове суспільство, друга ж просто змінила один класовий устрій на інший. Промислова революція тривала 100 років, а неолітична – в 100 разів довше.
Ключові поняття: перша світова революція – неолітична, доместикація, окультурювання рослин, привласнюючий тип господарства, виробляючий тип господарства, скотарство, землеробство, територіальна община, прибавочний продукт, промислова революція.
Контрольні запитання:
Поясніть, яке значення має систематизація історичного процесу для історичного мислення?
Надайте характеристику головним напрямкам систематизації історичного процесу.
Що таке періодизація історії? Які етапи її формування ви знаєте?
Розкрийте зміст міфологічних періодизацій.
У чому полягала суть теологічних періодизацій історії? В якому історичному часі вони створювалися? Чому? Відповідь обґрунтуйте.
Розкрийте зміст наукових періодизацій.
Які ви знаєте види типології суспільств?
Розкрийте зміст типологічної теорії Л.Моргана.
Розкрийте зміст вчення К.Маркса про суспільно-економічні формації.
Розкрийте зміст типологічного вчення Д.Белла.
Що таке традиційне суспільство? Визначте його головні характеристики.
Якою є наукова періодизація традиційного суспільства?
Що таке «неолітична революція»? Розкрийте її зміст та історичне значення.
РОЗДІЛ V
СВІТОГЛЯД ТА ІСТОРИЧНЕ МИСЛЕННЯ
Тема 8. Мова, культура, релігія, символічна філософія
* Проблема походження мови, мистецтва та культури * Три типи мислення. Бінарність мислення людини *Парадигматичність міфологічного і релігійного мислення. Релігія і філософія * Давні містерії й таємні товариства * Символізм християнства та мусульманства.
Проблема походження мови, мистецтва та культури.
Долюдська природа багата на звуки, які є не тільки виразом різних почуттів і бажань, а й провідниками дрімаючого в природі тяжіння до ритму, краси. Співають прекрасно птахи, але й комахи виробляють інколи красиві звуки. Однак виразність, притаманна звуковому життю долюдської природи, ніде не перетворює звуки в мову, специфічно притаманну тільки людині. Основна ж властивість мови в людини полягає в тому, що вона тонко пов’язана з роботою думки. Тепер уже ніхто не ототожнює, як робили в 1-й половині ХІХ ст., думку зі словом, але розвиток мови (її морфології й синтаксису), дійсно, визначається тією функцією мови, якою вона повинна виражати нашу думку. Чим багатша думка, тим більше слів потрібно для її виразу, тим складнішою є побудова мови. Дитина має всі задатки до виразу звуків мови. Тут ми теж маємо справу з якісним стрибком у розвитку, адже, якщо майже вся долюдська природа користується здатністю видавати звуки, то ніде така здатність не веде до виникнення мови. Тільки людина ВОЛОДІЄ мовою – і не як папуга, який може видавати навіть окремі фрази, але завжди одні й ті ж, а як живий володар мови. Ніхто досі не дав вичерпного розв’язання проблеми виникнення мови, бо поява мови не може бути пояснена в порядку еволюції. Якщо ж інколи вчені бажають звести появу й розвиток мови до дії соціального середовища, то й у тварин є соціальне життя, є певні засоби до спілкування, аналогічні нашій мові, але НЕМАЄ САМОЇ МОВИ. Тут наявним є дійсний стрибок, тобто й тут є підстави наполягати на тому, що людство як таке все ж таки не розвинулося еволюційним шляхом з долюдської природи. З ним була якась інша ситуація.
Інформація. Людвіг Фейєрбах зазначав, що окрема людина, як щось відособлене, не вміщує в собі людської сутності ні в істоті моральній, ні в мислячій. Людська сутність проявляється тільки в СПІЛКУВАННІ. Людина спілкується завжди, навіть залишаючись на самоті; думка – це спілкування з собою, внутрішній діалог. Спілкування, або обмін ІНФОРМАЦІЄЮ – база людської цивілізації, її суть, головна й єдина творча сила. Періоди еволюції людства однозначно співвідносяться з етапами розвитку і вдосконалення форм, методів і засобів збирання, збереження, обробки і передачі інформації. Аналіз інформації лежить у основах науки, яка визначає технічний розвиток, що, в свою чергу, реформує виробничі й соціальні відносини. Отже, розвиток суспільної свідомості, науки, виробничих сил і суспільних інститутів значною мірою забезпечується еволюцією інформаційних технологій. Інформаційний же зв’язок між людьми, виражений у СЛОВІ, базується на МОВІ.
Гіпотези походження мови. Мова була предметом наукових досліджень протягом тисячоліть. За цей час накопичилось багато різного роду даних, що складаються в достатньо повну картину його нинішнього стану. Найбільш ранні з відомих зразків писемності відносяться ло ІV тис. до н.е. Хоча мовою, зафіксованою в цих писемних пам’ятниках, ніхто сьогодні не розмовляє, але за своїми можливостями виразу вона так же складна, як і сучасні мови. Написи шумерською мовою свідчать про те, що це – самостійна розвинена мова, а не якась проформа мови як такої. І навіть якщо б були віднайдені ще більш давні фрагменти текстів, то вони теж нічого б не сказали нам про походження мови, оскільки письмо є просто засобом мовного виразу. Мова повинна спочатку виникнути, щоб могли сформуватися системи письма.
Деякі дослідники з метою пояснення генези мови звернулись до археології й дисципліни, відомої під назвою «лінгвістична палеонтологія». Але ні та, ні інша не можуть зробити суттєвого внеску у вивчення походження мови. Фундаментальна проблема тут полягає в тому, що не існує свідчень про доісторичний стан мови. Ми набираємо повітря в легені й починаємо говорити якоюсь мовою. Але мовні факти, що нас цікавлять, тут же зникають. Якою ж була мова наших далеких предків? Чи використовували вони слова, які б здалися нам сьогодні дивними? Чи відрізнявся їх акцент від нашого? Мова наших предків утрачена для нас, оскільки ніхто спеціально не турбувався про те, щоб зберегти її Відсутність же надійних даних підриває всі теорії походження мови, хоча вчені все-одно шукають тут відповідей. Розглянемо кілька розповсюджених гіпотез походження мови, але при тому будемо мати на увазі, що жодна з них не дає вичерпної відповіді на поставлене питання.
Гіпотеза божественного походження мови. В уявленнях народів, що населяли Азію й Індостан, мова була створена Божественним початком. У деяких священних писаннях зазначалося, що мову створили мудреці під покровительством Бога. Так, в індійських Ведах говориться, що засновником імен є Бог – Загальний ремісник і пан мови, Він давав імена іншим богам, а імена жерцям встановлювали люди – святі мудреці. В біблійній легенді в перші Три дні Творення Бог називав крупні об’єкти сам, а коли перейшов до створення тварин і рослин, право встановлення імен було передано Адаму.
Гіпотеза людей-винахідників мови. Прихильником теорії встановлення імен був Платон. Арістотель же вважав, що слова є знаками хвилювань душі, вражень від речей. Згідно з деякими уявленнями, назви встановлював государ чи правитель. Кожен правитель у Китаї починав правління з виправлення імен. Ж.Ж.Руссо й А.Сміт уважали, що мова виникла як результат домовленості, договору, тобто – люди зібралися й домовилися про значення слів.
Гіпотеза випадкового винаходу мови. Е.Торндайк уважав, що зв’язок звуків зі змістовним наповненням слів міг установлюватися в окремих осіб випадково, а потім, при повторенні, фіксуватися й передаватися іншим членам колективу. Дійсно, в різних мовах немає відповідності між змістом і звуковими фонемами, але таке явище ще нічого не означає.
Гіпотеза життєвих шумів. На думку В.В.Бунака, мова виникла не на основі звуків, властивих вищим мавпам, а на основі життєвих шумів, що супроводжують звичайну поведінку: нявкання, гавкання тощо. Їх можна почути при збиранні їжі, вночі, при зустрічі з тваринами тощо. Звукові образи ставали основним ядром у спілкуванні й підготовляли появу мови. Однак звуки чують також і тварини, але у них мова чомусь не виникає.
Гіпотеза звуконаслідування. Німецький філософ Г.Лейбніц уважав, що слова виникли завдяки стихійному інстинктивному наслідуванню тих вражень, які здійснювали на давніх гомінід предмети навколишнього середовища і тварини (М.Дерягіна наводить такий приклад: „кукушка” – ку-ку. Але ж, наприклад, українською – „зозуля”, птах же кує однаково. Так що, щось не те). Згідно з гіпотезою Л.Нуаре, давня людина наслідувала насамперед звуки, що супроводжували трудові операції, зокрема: тук-тук. Ще Ч.Дарвін у роботі „Походження видів” указував на можливість виникнення мови шляхом звуконаслідування. Наслідування грає важливу роль для людини в імітації звуків при навчанні мови, але звуки, властиві виду, можуть бути освоєні тільки за умови наявності розвиненого слуху й мовних органів. Учені марно намагалися навчити мавп звукової мови людини. Крім двох слів „папа” і „чашка”, молодий орангутанг не зміг вимовити нічого, оскільки в нього більш високе розташування гортані й недорозвинений мовний апарат. У цілому ж, уміння відтворювати звуки, як це роблять, наприклад, деякі птахи (папуги, шпаки, гави), не властиве приматам.
Гіпотеза афекту. Така гіпотеза – одна з ранніх. Згідно з нею, мова виникла з безсвідомих викриків, що супроводжують різні емоційні стани. Але звуки, що виробляються в стані афекту, збудження, не могли нести смислового навантаження й узагальнення. Деякі вчені вважають, що першими реальними елементами мови були закінчення певних викриків, що розрізнялися за інтенсивністю. Поступово ці звуки відокремились і стали командами. Прихильники цієї гіпотези апелюють до одної з легенд, в якій розповідається, „як люди людьми ставали”. „Людина тоді мавпа мавпою була. І жила в самій середині Африки. Там тепло, їжі й пиття вдосталь. А тут погода все гірше й гірше. Почали напівлюди шкіри вовків та антилоп на себе натягати, багаття розпалювати. Та ще прийшлося полювання освоювати. А вночі, та ще й в тумані? Як не зроби кроку – все марно. Злидні й змусили в голос кричати. Коли хто тигра бачив – кричав: „Ой! Ой! Ой!”. Але кричав по-різному. Якщо звір близько, то „Ой! Ой! Ой!” і бігти. А якщо далеко: „Ой...ой...ой!”, і по справах пішов. Сто тисяч років майже людина покрикувала і порядкувала й навчилася коротше кричати: „Ой!” – значить, тигр, „Ай!” – далеко. Люди різного звіра по-різному боялися, і по їхніх „оях” можна було не те що звіра вгадати, але й різне інше. І стала людина все більш голосистою.” (Легенду подає М. Дерягіна без посилання на джерело. Й що, оце таке виходить? Наука, яка критикує міфи й легенди за їх, яка вона вважає, «ненауковість», сама чомусь бере в основу певної наукової версії легендарну трактовку. Й виходить ніщо інше, як вибіркове ставлення до міфів і легенд – наука бере з них тільки те, що їй вигідне. Але є то суб’єктивізм і є).
Гіпотеза ручних жестів. Згідно з В.Вундтом, рух голосових органів спочатку виник як частина пантомімічного комплексу – рухів тіла, рук, обличчя. Особливого значення набувають рухи рук. У первісних людей спочатку була пантоміма, що супроводжувалася нечленороздільними звуками, як у мавп, наприклад: сигнали небезпеки, притягання уваги. Але пантоміма була занадто громіздка в повсякденному спілкуванні. Звук ставав образом відрізку пантоміми. М.Я.Марр вважав, що спочатку люди використовували намірені рухи рукою, пов’язані з різними діями чи речами. То могли бути зображальні, або вказуючі жести. Але спілкування за допомогою рук неекономічне, вміщує в собі невелике число знаків. Звукова мова відрізняється від жестів більшою узагальненістю звукових одиниць, більшою комбінаторною можливістю для визначення різних ситуацій, легкістю відтворення. Крім того, в процесі трудової діяльності функції руки – комунікативна й маніпуляторна – вступали в конфлікт, тобто людина не могла одночасно користуватися рукою і для спілкування, і для праці (sic! А як же глухонімі? – О.Б). Тому жестова комунікація поступово замінювалася більш ефективною членороздільною звуковою мовою. Соціальне життя давньої людини ускладнилося, необхідні були координація діяльності, контроль екологічних ситуацій, контроль за полюванням на крупних тварин, взаємодія між колективами усередині груп. Інформація повинна була ставати більш гнучкою й ефективною. Таким вимогам відповідала членороздільна мова, яка відрізнялася від інших звуків. У людини виник якісно новий спосіб спілкування, який вимагав перебудови мовного апарату й розвитку мовних областей мозку. Мова формувалася разом з абстрактним мисленням, і тільки така мова могла задовольнити потреби у спілкуванні й передачі складної інформації. Відмітимо, що М.Я.Марр зазначав також, що архаїчна ручна мова мала культовий характер і була мовою жіночою. Отже, навіть марксист Марр, як об’єктивний дослідник, повинен був відзначати зв’язок мови з релігійною свідомістю. Й саме цей аспект проблеми виникнення мови в сучасній науці занедбаний. А в тварин же релігійної свідомості немає. Чому ж не враховуємо?
Отже, з поясненням питання ґенези (розвитку) мови в сучасній науці проблем немає, проблема була й залишається з питанням її походження.
Надамо деякі необхідні фізіологічні дані. Коркові поля мозку людини здійснюють функції різного ступеня складності. Вони поділяються на поля первинного, вторинного та третинного аналізів. Вогнища інтенсивного росту пов’язані з полями третинного аналізу – найскладнішого, вони представляють специфічно людські області мозку. У людини то – області синтези й аналізу відсторонених сигналів. Це, в першу чергу, – сигнали, що поступають в кору головного мозку при послідовних діях руки – стереогноз; передній відділ нижньотемінної області – нижнє-лобний. Розвиток цієї області пов’язаний з розвитком трудових дій, маніпуляційною активністю. Крім стереогноза, ця область здійснює самоконтроль за діями, самоаналіз і графічне письмо (поле 40).
Розвиток темінного вогнища зв’язаний також зі здійсненням узагальнення сигналів від кінестетичного, вестибулярного й зорового аналізаторів (поля 37, 39). За їх допомогою здійснюється орієнтація в просторі всього організму, контроль за діями інших людей та усна мова. Ця зона також зв’язана зі збереженням пам’яті й повторенням серії слів і фраз. Це більш пізні функції, а більшість функцій зв’язана з освоєнням трудових процесів, застосуванням знарядь праці в побуті, а особливо, на полюванні. Розвиток полювання зі знаряддями пов’язаний зі стійким прямоходженням, гарною хватальною функцією руки, точністю попадання в ціль (цілеспрямоване метання), оцінкою сили поштовху. В мавп описане цілеспрямоване метання каменів у хижаків, зокрема, в леопардів (А.Кортланд). Б.Б.Бек відмічає цю здатність у багатьох видів приматів, але вона розвинена недостатньо, й відсутня соціальна координованість дій при полюванні чи захисті.
Розвиток центрів лобної долі (поля 10 і 45) зв’язаний, перш за все, з посиленням гальмуючих процесів, пригніченням емоційних реакцій. Для успішного виготовлення знарядь важливим є зосередження уваги на діях з предметом, відсторонення від зовнішніх реакцій, пригнічення агресії. Проте в сучасної людини поле 45 зв’язане з моторикою мови, вочевидь, і в ході еволюції воно було пов’язане з розвитком мови, гальмуванням мовних дій, що сприяло розділенню звуків і розвитку членороздільної мови.
Розвиток центрів мови в гомінід міг бути пов’язаний не тільки з виготовленням знарядь за абстрактно-закріпленим планом, але й з розвитком соціальної поведінки гомініда, оскільки без цього було б неможливим створення стабільних груп, соціального фона, необхідного для координування дій на полюванні й при трудових операціях. Першим розвивається руховий центр мови – зона Брока, яка з’являється вже в людини прямоходячої. Це – особлива ділянка, що прилягає до рухової кори й управляє м’язами обличчя, язика, щелеп, глотки, тобто всіма мововиробляючими органами. Пізніше, в ході еволюції з’являється центр Верніке – верхнє-задня ділянка лівої скроневої долі. Це – основний субстрат для побудови усної мови. Програма локалізації з центру Брока по пучку, що проводить, поступає в зону Верніке, яка має велике значення для розуміння мови. Звучання сприймається первинною слуховою корою, а звуки витлумачуються як мова в зоні Верніке, там настає зв’язок образу слова з його звуковим сигналом і переробка його в смислове значення. Оскільки людина починає раніше говорити, ніж читати й писати і в онтогенезі й у філогенезі, то центр розуміння усної й письмової мови (читання й письма), виникає вже на більш пізніх етапах антропоґенези – на стадії Homo sapiens sapiens. Особливо швидко розвивались лобні долі в кроманьйонців в період виникнення складної культури пізнього палеоліту.
Порядок розвитку різних областей мозку пов’язаний з посиленим ростом областей, що дають почуттєве уявлення про світ, наприклад, стереогноз, а потім областей абстрактного мислення, мови й складної соціальної поведінки людини. Отже, правильно буде вважати, що стереогноз – база складного мислення людини виду Homo sapiens sapiens. Варто звернути увагу на давньоєгипетське письмо, що являло собою зображення ОБРАЗІВ слів, щоб зрозуміти, що відділи мозку, які формують абстрактні уявлення людини, у т.ч. щодо мови (знаки для зображення звуків – літери), розвивалися вже в ході історичної антропоґенези. Чи можливе існування розумних істот без органів мозку, формуючих уявлення (образи), невідомо. Теоретично таке можна припустити, але тоді вся база мислення такої людини буде іншою й вона не буде людиною виду Homo sapiens sapiens.
Розвиток мисленої й мовної діяльності – довготривалий і багатоплановий процес. ЗАГАЛЬНА ТЕНДЕНЦІЯ – розширення кола диференційованих сприйнять і уявлень, варіабельність їх сполучень, різноманітність і диференціація фонемного складу мови.
Слід зазначити, що спроби прослідкувати походження мови традиційно викликали скептичне ставлення до себе з боку лінгвістів-теоретиків. Коли в 1865 р. було засноване Паризьке лінгвістичне товариство (Societe de Linguistique de Paris), то в його Статут (стаття 2) було внесене положення про те, що товариство не розглядає статті про походження мови. Таке положення було ухвалене тому, що не існує надійних даних для реконструкції передісторії мови. Щоби фатально не помилитися, підтримуючи одну з якихся гіпотез, яка може виявитися хибною, вирішено було взагалі не торкатися цього питання. Дійсно, найстародавніші відомі письмові джерела були створені не більш, ніж кілька тисяч років тому, й не можуть пролити світло на проблему походження мови, оскільки писемність уже передбачає існування мови. Не можуть сприяти рішенню цієї проблеми й археологія з палеонтологією, бо не володіють даними щодо свідомості давньої людини. Але слід зазначити, що останнім часом спостерігається спалах інтересу до питання генези мови не тільки серед спеціалістів, а й серед найширшої аудиторії. Й поступово стало ясно, чому ця тема так довго «прикривалась» у науці, бо на її засаді з’явилася критика теорії еволюції в світлі даних про походження мови. Ось що, вочевидь, розумілося тоді, коли ця тема певною мірою «закривалась» у науці.
Що ж усе-таки подвигнуло багатьох серйозних учених проникнути на територію, яка, як бачимо, й досі позначена, як «заборонена зона»? На те є кілька причин. Більша частина з них зв’язана з проблемами теорії еволюції шляхом природного відбору, які постають у зв’язку з даними щодо природи мови. Розглянемо такі причини.
По-перше, наукове співтовариство стало все більше усвідомлювати, що саме мова (а не життя) є вершиною процесу еволюції. Мова, на думку багатьох провідних філологів світу, є певною формою психічної діяльності людини. Мова є етапом розвитку, який слідує за розвитком життя, доповнює його й звичайно з ним не асоціюється (існують і «мертві» мови, які несуть у собі свою інформацію). Багато видів тварин здатні до певної комунікації, але тільки людина опанувала все багатство й символічну складність мови. Це найскладніша форма розумної поведінки у відомому людині світі. Будь-яка теорія походження життя, яка спрямована на пояснення його складних форм і яка, тим не менш, нічого не може сказати про походження цього найскладнішого феномену, є свого роду пірамідою без вершини. Тому її не можна вважати завершеною й, у кінцевому випадку, здатною пояснити те, заради чого вона була розроблена.
По-друге, здається малоймовірним, що мова могла виникнути з послідовності численних кроків, низка яких виявилася вдалою й тому закріпилася в якості комунікативних одиниць. Тут виринають такі проблеми, які це виключають. Перша з таких проблем – те, що мова виконує свою функцію тільки тоді, коли обидва учасники комунікації знаходяться на однаковому рівні розвитку мовної здатності. Тому єдиний путь до прогресу шляхом еволюції полягає в тому, що два чи більше члени співтовариства проходять однакові позитивні мутації в один і той же час. Це абсолютно малоймовірно. Друга проблема даної теорії пов’язана з тим, що мова функціонує у відповідності з правилами: і конструювання, і розуміння правильно побудованих висловів підкоряються системі граматичних правил. А граматичні правила являють собою, вочевидь, операції над символами, які підкоряються принципу «все, або нічого». Тому найнезначніша зміна будь-якого, навіть найнезначнішого символу ламає всю систему. Наприклад, Ст.Гоулд уважає, що якщо око виконує свою функцію на 5%, то це означає приблизно те ж саме, як якщо воно взагалі не функціонує. Порівняємо з тим, що мозок людини працює всього на 1 – 3 %. Тим не менш, і людина, і суспільство, і людські мови існують і розвиваються, переживаючи при тому величезну масу навіть кардинальних змін і мутацій, то що ж їх рухає в їхньому розвитку? Питання досі залишається без відповіді. Третя проблема аналізованої теорії полягає в тому, що не існує «відсутніх ланок» – усі 6000 відомих природних мов є рівно розвинутими. Квазімов не існує. І мова абсолютно відсутня в приматів. Незважаючи на те, що деякі види тварин володіють певним інтелектом, і той факт, що комунікативні системи тварин за своєю складністю схожі на найпростіші мови, в жодного виду тварин немає мовних систем. І справа не в тому, що вони їх не потребують. З якоїсь причини навіть проста мова є неймовірно складною для тварин. Це – загадка для науки. Існують й інші проблеми в еволюційної теорії походження мови.
Природна мова являє собою камінь спотикання саме для теорії еволюції, оскільки вона володіє багато більш широкими можливостями, ніж можна їй приписати в термінах природного відбору. Саме тому й зростає інтерес учених до проблеми походження мови, яку вже не можна пояснити за допомогою теорії еволюції. Багатьох лінгвістів переконують навіть ті аргументи проти еволюційної теорії, що ми їх навели вище, але питання, що надає найбільший імпульс їх скептицизму стосовно еволюційної теорії – це здатність людей до засвоєння мови.
Яким чином діти засвоюють мову? Було б привабливо повірити в те, що структури й правила мови засвоюються на основі використання загальних когнітивних здатностей, зокрема, до узагальнення, категоризації, розпізнавання моделей, а також здатності до побудови послідовностей. Але цього бути не може. З самого раннього віку діти проявляють здатність будувати вислови, яких вони ніколи раніше не чули, що свідчить про те, що вони не просто перетворюють раніше почуті зразки висловлювань, а оперують якоюсь системою правил, що лежить у підвалинах їх мовної активності. Яким же чином вони могли інтеріоризувати1 цю систему?
Дерек Бікертон, наприклад, стверджує в своїх роботах, що навіть окреме речення являє надзвичайну проблему для того, хто слухає / говорить, якщо він не володіє відповідною системою мови. Бікертон пише: «Спробуйте перетворити звичайне речення, що складається з 10 слів. У принципі можливі 3628800 комбінацій цих слів, але для першого речення даного абзацу тільки одна така комбінація дає правильну й осмислену фразу. Це означає, що 3628799 інших сполучень будуть неправильними. Як ми цьому навчаємося? Ні батьки, ні вчителі не можуть навчити нас цієї навички. Ми можемо знати, як це робити, тільки володіючи певним рецептом побудови речень, рецептом, настільки складним і досконалим, що він дозволяє автоматично виключити всі 3628799 неправильних способів сполучення десяти слів і вибрати єдино вірний. Але оскільки такий рецепт повинен застосовуватися до всіх речень, а не до даного конкретного прикладу, цей рецепт для кожної мови виключає більше граматичних конструкцій, що протирічать граматичним нормам мови, ніж існує атомів у космосі».
Отож, як бачимо, завдання реконструкції мовної системи, яке стоїть перед кожною дитиною, є надзвичайно складним. Воно може бути вирішене тільки в тому випадку, якщо дитина вже народжується з відповідними механізмами в головному мозку. Цей висновок асоціюється з концепцією М.Хомського, одного з провідних лінгвістів ХХ ст., як також і з теорією мовної плазми М.Вашкевича (про неї докладніше мова піде нижче). Лінгвісти твердять усе впевненіше, що мова є в більшій мірі інстинктом, ніж індивідуальним досягненням. Але ж яким чином цей інстинкт з’явився в людини? І той же М.Хомський говорить про те, що поява мови – це «приклад появи якісно особливого явища на особливій стадіїї розвитку складної організації» (Див. докл.: Хомський Н. Язык и мышление. – М., 1972. – С. 89). Отже, знов – ЯКІСНИЙ СТРИБОК. І знов немає пояснень його причин. Вельми категорично говорить про це такий лінгвіст, як Бейтс: «Якщо основні структурні принципи мови не можуть бути засвоєні з досвіду чи виведені з загальних принципів, можна висунути тільки два можливих пояснення їхнього існування: або універсальна граматика була дарована нам Творцем, або ж наш вид перетерпів мутацію надзвичайного масштабу, свого роду когнітивний Великий Вибух». На наш погляд, зі сказаного Бейтсом одне іншого не виключає, адже будь-яке втручання космічної сили, яку люди називають Творцем, у фізичну реальність, неминуче тягне за собою величезні мутації у сфері свідомості. Свідомість же завжди має словесну форму, адже, як відомо, «Напочатку було Слово» (Ів. 1:1). Так що, все пов’язане. І в цьому зв’язку треба знов звернутися до проблеми інформаційного простору та його ролі в розвитку людини, її суспільства, у т.ч. й культури, і, природно, мови.
Розширення обсягу інформації в ході еволюції суспільства підвищувало й якісні характеристики елемента інформаційної мережі – людини, багатократно підвищуючи її здатність до вдосконалення знарядь праці (артефактів культури), поступово підносячи інтелект до рангу основної виробничої сили суспільства. Фіксацією історичних подій і моделей поведінки людини відмічений початок еволюції суспільства, його культури. Цивілізація ЖИВЕ, допоки її культура ЕВОЛЮЦІОНУЄ, допоки людина ЗДАТНА створювати, вдосконалювати чи привласнювати артефакти культури.
Давні цивілізації Єгипту, Криту, Месопотамії, Китаю, Еллади, Риму, що виникли практично з нічого, без наявності помітних еволюційних підвалин, але на обмежених теренах з достатньою кількістю й щільністю населення, мають у фізичному світі вельми близький аналог – ядерну реакцію при досягненні радіоактивною речовиною певної критичної маси, коли частинка, що виникла, не втрачається незворотньо, а як мінімум породжує ще одну – нову. Інформація в людському суспільстві поводить себе аналогічно. При недостатньому обсязі, щільності елементів, нестабільності зв’язків інформаційної мережі (суспільної формації) вона губиться, забувається, не регенерується, вмирає. Але при досягненні достатньої щільності й кількості „носіїв” слідує зміна якості системи, яка характеризується зростанням обсягу доступної для аналізу інформації, можливістю її довготривалого зберігання й накопичення. З цього моменту й починається, власне, розвиток (ґенеза) цивілізації, тобто науково-технічний і соціальний прогрес, швидкість якого напряму залежить від кількості вузлів мережі (людей), що беруть участь у цьому процесі, засобів отримання, зберігання й швидкості обміну інформацією, її щільності й достовірності. Якщо деякі з цивілізацій і отримували зовнішній поштовх до розвитку, то тільки тому, що готові були його сприйняти й посилити.
Інформаційна мережа – найважливіший елемент ноосфери (продуктів перетворюючої діяльності людини), певний колективний розум (таким поняттям, як „колективний інтелект”, „колективна душа” вже робляться спроби дати визначення. – Див.: Україна. Інтелект нації на межі століть. – К.,2001), що складається з двох основних елементів: активний елемент (людина) і пасивний (зовнішні по відношенню до людини системи й засоби збирання, зберігання, обробки /включаючи автоматичні пошук і аналіз/ і передачі інформації), тобто технічні засоби посилення природних інтелектуальних здібностей людини. Обсяг накопиченої (значимої) інформації й інформаційний обмін відображають рівень культури й визначають швидкість її розвитку. Людина є, по великому рахунку, лише вузлом інформаційної мережі (елементом суспільства, нації чи групи, виробленим від цього суспільства) з самостійними функціями отримання, обробки, зберігання й передачі загальної інформації.
Головні етапи інформаційної еволюції такі: мова, малюнок, письмо, пошта, друк, телеграф, телефон, радіо, телебачення, комп’ютери, супутниковий зв’язок, комп’ютерні локальні й глобальні мережі з відповідним розвитком зовнішньої по відношенню до людини пам’яті – від глиняних табличок до магнітних, оптичних дисків і електронних схем. Звернемо увагу й на різнорідність етапів. Їх об’єднує тільки одне: кожен етап збільшував ефективність інформаційної мережі, збільшував, як мінімум, один з її параметрів – розмір, пам’ять, швидкість передачі інформації й ціну зберігання, передачі й доступу. Але пам’ять, в будь-якому випадку, залишалася елементом основним. Помітимо, що при решті рівних умов швидкість науково-технічної еволюції в суспільстві прямо пропорційна продуктивності інформаційної мережі, тобто обсягу доступної для аналізу достовірної інформації, швидкості пошуку й передачі даних у системі, кількості й якості аналітичних центрів (людей – учасників мережі). При тому все більш значний вплив не тільки на роботу самої мережі, а й на функціонування її учасників, виказує адміністратор-посередник, що регулює доступ до інформації та її зміст. Цей посередник – одна з головних перешкод на шляху до демократії й еволюції взагалі. Самостійно і з користю для себе використати потоки дискретної інформації може тільки той, хто ЗНАЄ, що йому потрібно, хто в змозі оцінювати, інтерпретувати й систематизувати інформацію. Звідтак, залежність людства від посередника, що здійснює селекцію інформації у відповідності до власних культурних цінностей, багаторазово зросла. Вона стала визначальною, викрививши навіть де в чому культури народів, що включені в систему світових комунікацій. Зусилля по соціальній і культурній стабілізації ситуації в таких країнах викликали підвищений інтерес до релігій. Релігія – універсальний інструмент пізнання світу й селекції інформації, більш могутній, ніж навіть філософія, бо має масовий характер. Оскільки доступною для абсолютної більшості людей є інформація рідною мовою, то вона, загалом, і формує менталітет нації.
Релігія створює й підтримує віртуальний світ особливої культури, певний п’ятий вимір, заставляючи її носіїв до постійного відтворення зафіксованих у переданнях відносин, оцінок, схем поведінки. Особливе становище має релігія в народів з недорозвиненою матеріальною культурою, будучи єдиною базою соціального життя, виховання й розвитку – вона є соціально-генетичною пам’яттю, яка здійснює вплив і спрямовує еволюцію людини, являючи собою інструмент його спілкування з дійсністю, а часто і з довкіллям та контекстом його існування. Щодо ментальності ж скажемо так: без неї взагалі говорити про людину чи націю сенсу немає, людина без ментальності – тіло без скелета. Ментальність і є власне людина як така.
Менталітет – це сукупність символів, що необхідно формуються в межах кожної даної культурно-історичної епохи й закріплюються у свідомості людей в процесі спілкування з собі подібними, тобто шляхом повторення. Ці символи (поняття, образи, ідеї) слугують у повсякденному вжитку онтологічним (відповідь на питання: що це таке?) і функціональним (відповідь на питання: як і чому це є?) поясненням, засобом виразу знань про світ і людину в ньому. Ідентичність менталітету серед його носіїв обумовлюється в кінцевому випадку спільністю історичних умов, в яких формується їх свідомість, і проявляється вона в їх здібності наділяти одним і тим же значенням одні й ті ж явища об’єктивного й суб’єктивного світу, тобто тотожним чином їх інтерпретувати й виражати в одних і тих же символах (Барг М. Эпохи и идеи. Становление историзма. – М.,1987.– С.4). Слід прислухатися до думки тих учених, які твердять, що людина – це індивідуальна комбінація інформаційних хвиль простору й часу (Наприклад: Моргун В. Громадянське суспільство в контексті типології психоісторії людства // Наука. Релігія. Суспільство. – 2003. – № 1.– С. 204). Інформація ж завжди має за основу слово, або образ. Отож, важливе значення у проблемі походження мови треба вбачати в здатності людини до формування уявлень, а не тільки понять. Учені, які працюють з мавпами задля того, щоб навчити їх мові, показують їм предмети й називають їх – мавпа це розуміє, показує на предмет, коли його називають, але не може це відтворити звуком. Тобто в мавп розуміння понять є, але немає уявлення про те, як це можна відворити так, як це робить людина. А раз так, то мозок мавпи не посилає необхідних імпульсів відповідним органам для відвотрення необхідних звуків – у ньому немає для того необхідного «приймача». То ж природно, що знов виникає питання, як могла людина походити від істот, які не мають у своєму мозку таких абсолютно необхідних людині «приладів»? І наступне – а звідки вони все ж таки в людини з’явилися? Ні, проблема «зв’язуючої ланки» так таки й залишається не вирішеною – предок повинен був ОДРАЗУ мати всі необхідні для еволюції органи. ІНАКШЕ ВІН НІКОЛИ Б НЕ ВИЖИВ.
Питання щодо складності проблеми походження мови ми виклали, настав час подати матеріал щодо образотворчого мистецтва.
Походження мистецтва. В радянській науці між фізіологами павловської школи й психологами школи С.Л.Рубінштейна існували значні розходження в поглядах на природу мистецтва. У фізіологів складалося уявлення про мистецтво як про нижчий вид діяльності, заснований на емоціях. Дійсно, емоції є продуктом підкоркових структур – лімбічної системи, і вважаються якби нижчою формою психічної діяльності. І.П.Павлов виділив у людини два основних типи нервової діяльності: у першому домінує перша сигнальна система (почуттєве сприйняття), у другому типі – друга сигнальна система (абстрактне сприйняття). До перших Павлов відносив художні натури, до других – мислителів. Психолог же Рубінштейн і його послідовники засновувались на глибокій різниці між простими фізіологічними емоціями, такими як страх, задоволення, голод тощо, й емоціями-почуттями, які опосередковуються свідомістю й обумовлюються соціальною сутністю особистості. Психологи заперечували погляд на мистецтво як на діяльність нижчого порядку. При такому розумінні виключається оцінка мистецтва як архаїчної поведінки, воно оцінюється як одна з вищих специфічних особливостей психічної діяльності людини, при якій уява створює нові ситуації. В суперечку фізіологів і психологів вступили археологи й антропологи. За їхніми даними, мистецтво виникає тільки в людини сучасного типу, на 2 – 2,5 млн. рр. пізніше, ніж з’явилися перші знаряддя праці в гомінід. Згідно із законами еволюції, більш складні форми діяльності й поведінки з’являються пізніше в філогенезі, ніж більш прості. Отже, з точки зору антропологів, мистецтво є філоґенетично новою й тому вищою формою діяльності людини. Вища сутність людини – у синтезі емоцій і розуму.
І все-одно й досі питання щодо походження мистецтва не має вичерпного пояснення. Подамо декілька загальновідомих гіпотез про роль і сутність мистецтва:
- мистецтво слугує для привертання уваги статевого партнера;
- мистецтво розглядається як гра, забавка, відпочинок, воно
задовольняє потребу в розвазі й емоційній розрядці;
- мета мистецтва – задоволення естетичного почуття;
- мистецтво пов’язане з повсякденною виробничою діяльністю.
Окремо стоїть гіпотеза антрополога Я.Я.Рогінського про те, що мистецтво зв’язане з діяльністю організму, з аритмією мислення. Більшість функцій організму підкоряються суворому ритму – серцебиття, дихання, ходіння, чередування сну й бадьорості. Тільки мислення аритмічне. Інтелект не володіє ритмом, як більшість функцій організму. Через ациклічну діяльність людина часто опиняється в екстремальній, «вибуховій» ситуації, коли в пошуці рішення важкої задачі думкою ламається ритм, автоматизм нашого організму. І тоді, на думку Рогінського, ми шукаємо ритм і гармонію в мистецтві. В ньому людина прагне, не перериваючи роботи свідомості, повернутись у загальний ритм своєї природи, з якого змушує її виходити її власна думка. Рогінський розрізняє мистецтво-образ і мистецтво-ритм.
Мистецтво-образ виникає з прагнення посилити новизну, яскравість свого сприйняття і перепиняє виникненню автоматизму в психіці. Мистецтво образу відводить нас від звичного машинального володіння речами, зберігає новизну в знайомих предметах, що особливо наочно проявляється в образотворчому мистецтві.
Мистецтво-ритм створюється в рухах і звуках – музиці, танку, поезії. Мистецтво ритму розслабляє, дає почуття гармонії й відпочинку, «ілюзію знайденого рішення». Мистецтво допомагає нам подолати аритмію мислення і автоматизм діяльності, досягти естетичного задоволення.
У проблемі походження мови, мистецтва та культури важливе значення має наступне положення. Прихильники креаціонізму в своїх наукових пошуках звертають увагу на якісні відмінності мозку людини від мозку тварин. Ось порівняльні цифри:
1) обсяг черепної коробки (см 3 ):
людина горила шимпанзе гібон
1.550 510 380 110
2) абсолютна вага мозку:
собака шимпанзе людина
130 г 400 г 1500 г
3) відносна вага мозку (тобто вага мозку по відношенню до ваги тіла):
риба амфібія птах ссавець людина
1:5568 1:1331 1:312 1:180 1:35
4) відношення переднього мозку до його задньої частини:
риба кінь собака горила людина
1 2,5 5 17 58
Достатньо зіставлення тільки наведених даних, щоб переконатися в тому, що людина не просто вище мавпи, а тут мається наявний і різкий якісний стрибок. Мозок, який зв’язаний з психічним життям людини, у Homo sapiens sapiens є не просто більш розвиненим, ніж у мавпи, а, дійсно, в ньому наявною є різка відмінність.
Й саме тут креаціоністи зазначають, що людина складається не тільки з тіла, в ній триває глибоке й складне психологічне життя, яке не можна відірвати від тіла. І психічне життя людини не можна вважати якимось придатком – воно пов’язане з усім її життям Тому не можна при розв’язанні питання щодо появи людини на землі обмежуватися тільки тим, якими є особливості її тіла у порівнянні з тілесною стороною в долюдській природі. Небезпека такого перетворення психічної сторони в людині в якийсь «придаток» особливо велика тому, що під впливом ще Р.Декарта (ХVІІ ст.) виникло й існує досі вельми впливове в науці вчення, що визнає всіх, навіть вищих тварин, позбавленими будь-якого психічного життя. Новітня форма цього вчення має назву «біхевіоризму» (від англ. behaviour – «поведінка»). Згідно з ним, нам немає чого припускати наявність у тварин психічного життя, їх поведінка, реакції й дії можуть бути достатнім чином пояснені з нервової системи у них. Коли розвинулася вже в ХХ ст., завдяки фізіологу І.Павлову, «рефлексологія», тоді дійшли до думки, що прояви нервової системи дають нам необхідний ключ до розуміння поведінки тварин. Про людину кожен знає, що в неї є внутрішнє життя, а у тварин немає необхідності її припускати, якщо для пояснення їх дій і реакцій можна обійтися й без цього.
Тим не менш, усі спроби «рефлексологічно» пояснити внутрішнє життя людини були й залишаються несерйозними. Але так же безсумнівно для того, хто спостерігав і вивчав життя вищих тварин, що й у них є своє психічне життя, що їх поведінку не можна зводити тільки до дій їхньої нервової системи. Так стала розвиватися «зоопсихологія», й якщо в ній ще є багато непоясненого, то вже безсумнівним є те, що в долюдській природі існує реальне психічне життя. Ясно, що всі прихильники трансформізму стоять на цій позиції. Дійсно, звідки б в людини взялося психічне життя, якби його не було в долюдській природі? Саме при визнанні психічного життя у тварин і ставиться питання щодо того, як людська психіка народжується з тих його примітивних форм, які ми спостерігаємо у тварин.
Зокрема, вчені часто намагаються зблизити психологію дитинства з психологією тварин. У таких твердженнях багато правильного. У тварин ми знаходимо всі ті психічні функції, які має й людина, що зв’язує людину з долюдською природою, але чи можна виводити психічне життя людини з психічного життя тварин? Само по собі це відповіді не дає. У цьому відношенні цінним є спостереження одного з американських учених, який помістив поруч зі своєю дитиною маленьку мавпочку, що народилася в той же день, що й його син. Спостерігаючи паралельно за психічним життям мавпочки й хлопчика, цей психолог установив, що дуже скоро мавпочка випередила хлопчика в тілесному й психічному зростанні, але до 6-ти місяців її розвиток вже призупинився, вона вже не мінялася, не розвивалася далі, а хлопчик, навпаки, продовжував розвиватися, й чим далі, тим інтенсивніше. Оце – типове явище. Дійсно, вся своєрідність душі людини полягає в безмежності її розвитку. Якщо тіло людини до 22 – 25 років досягає повноти свого можливого розвитку (щоб через 15 – 25 років почати поступово дряхліти), то душа людини, проходячи ранні ступені зростання, виходить на шлях творчості, що не має меж.
Поняття «духовне життя» важко піддається визначенню, але можна віднести до духовного боку все, що звернене до вічності й безкінечності. Не завжди «душевне» стає «духовним» (ще Рене Генон попереджав, що психічне не можна плутати з духовним, то – не одне й те ж). Душевне переживання викликає певний предмет чи його образ, а ось коли перед свідомістю виникає думка й людина вхоплює ще й «ідею» предмета, – то тут уже йде підключення душі (психологи звуть таку функцію душі «ідеацією»). Завдяки їй ми можемо думати про дерева «взагалі», про тварин «взагалі» тощо. Така здатність до узагальнення притаманна вже малим дітям і явно проступає вже на першому році життя. Вона й створює можливість безкінечного розвитку душі. Але особливо важлива інша теза психологів, а саме – те, що функція ідеації є функцією невиробленою, тобто вона не є продуктом «розвитку» душі, вона не виводиться ні з яких інших процесів. Ось вона й відділяє психіку людини від психіки навіть найвищих тварин.
Тільки на основі зазначеного стає ясно, що, якщо у вищих тварин маються зачатки моральних, естетичних, соціальних рухів, то все це, за метким виразом Кювьє, суть «сонні ідеї». Тваринам не вистачає саме функції ідеації, через що все, що у них є аналогічного з психікою людини, не створює ніякої культури. Стадність у тварин не перетворюється в соціальну, а вже тим більш у політичну організацію; взаємодопомога тварин не переходить у побудову «ідеалів»; інстинктивний естетизм у тварин (про що багато цікавого писав вже Ч.Дарвін у роботі «Про вираз відчуттів») не переходить у мистецтво, до якого тягнеться людська дитина вже в ранні свої роки. У сфері психіки мова йде не про кількісну відмінність людей від вищих тварин, а знову ж таки про якісний стрибок. Тільки людина має історичне життя, тобто тільки в неї є розвиток інтелектуального, морального, естетичного, релігійного життя. Дехто з німецьких антропологів прямо вказують на те, що усвідомлення себе в часі й просторі є найвизначальнішою характеристикою ЛЮДИНИ, а то і є підвалина історичного мислення. Особливе значення у виокремленні такого явного якісного стрибка, який зробила людина в своєму психічному житті, й який мав величезний вплив на її матеріальну культуру, мав розвиток мови й «винахід» вогню.
У цілому ж, розвиток людини в суспільстві цілком витікає з її досвіду, практичного життя, свідчень щодо досвіду предків, що їх і містить у собі КУЛЬТУРА.
Зрозуміло, що культура складається не з одних тільки матеріальних елементів, і останні можуть надати лише вельми приблизне уявлення про життя людей у той чи інший історичний час. Яким би значним не був тиск економічних чи політичних умов, вони не здатні повністю підкорити собі людське життя. Тому нам недостатньо вияснити, якими були економічні умови життя людей чи за якого політичного режиму вони жили у свій час, що їли, пили й у що одягались. Можливо, багато важливіше дізнатися, як вони думали, кохали, молилися. Дійсно, почасти дух прагне вирватися за межі матеріальних обставин, що сковують його, чи розписати їх оманними фарбами, щоб утекти від важких обставин життя. Але все одно це все в сукупності й являє собою те, що зветься людською культурою.
„Культури взагалі” не існує, як не існує „людини взагалі”, адже „людство – це народи” (акад. Ю.Бромлей). „Позакультурна людська істота – це не обдарована, хоча й не вповні повноцінна мавпа, ні, це абсолютно безсенсовне й, відтак, ні на що не гідне чудовисько” (М.Коул. Культурно-историческая психология. – М.,1997. – С.192). Культура – завжди народна (національна). Культура нації базується на артефактах, тобто на штучно створеному матеріальному й інтелектуальному оточенні, історичних фактах, легендах, міфах і переданнях, значна частина яких представлена релігією. Культура не випадково має корінь „культ”, оскільки заснована на релігійних аксіомах і нормах, частина яких еволюціонувала від ще більш давнього поняття „табу”.
Тобто, національна культура в основній своїй частині визначається національною історією (передісторією), міфологією й релігією. Будь-яка культура є системою свідомих і підсвідомих, законодавчих і моральних обмежень. Але відкидання культури – це не свобода. Дикий і сильний звір не є вільним. Він якраз і є вельми залежним від слабкої людини й її культури. Людство стало тим, чим воно є, за допомогою обмежень. Обмеження – підвалина еволюції. Еволюція людини відбувається паралельно з еволюцією оточуючої її ноосфери, у т.ч. – з накопиченням інформації про себе, свою історію, можливості, здібності й обмеження. Без такої інформації не може бути людини як істоти розумної, немає особистості. При тому особистість, яку можна розуміти як основну ознаку еволюції людини, визначається не стільки здатністю адаптуватися до навколишнього середовища, скільки здатністю реформувати таке середовище у відповідності до своїх можливостей і потреб.
Культура в історичному аспекті – локальна ноосфера, що складається з суми історично накопичених матеріальних та інтелектуальних знарядь впливу на навколишнє середовище, об’єднаних під іменем артефактів. Як правило, вони одночасно матеріальні й ідеальні, тобто їх матеріальна форма відображає певну функцію в культурі, яка є одночасно інструментом, контекстом і продуктом людської діяльності. Поняття артефакту культури є вживаним одночасно до мови, релігії, літератури, архітектури, меблів, одягу і т.п., які подеколи, як і, наприклад, піраміди, не мають сенсу поза їх призначенням у застосуванні до конкретної культури. Саме піраміди Єгипту (навіть без урахування їх фізичної функції), як артефакти культури, здійснювали такий вплив на психіку єгиптян, що забезпечили кількатисячолітню стабільність їхньої цивілізації. Рівновеликий вплив на психіку євреїв виказує їхнє п’ятикнижжя Мойсея й вироблені від нього книги, що стали артефактом нематеріальної культури іудаїзму. Нації, які не створили символів культури такого масштабу, втрачали здатність до еволюції, або, як мінімум, були неконкурентноздатні. Принцип побудови таких систем дали єгиптяни, які вповні резонно заявили: „Все на світі боїться часу, а час боїться пірамід”. Проти таких символів, як бачимо, безсилий навіть Йогл величність Час. Іудаїзм проявив себе аналогічно: він створив образ Вічного Жида.
Ось тут чітко й проявилося те, що Символ – це менталітет. А відтак, народи, що не змогли створити й відстояти власні символи як прояви свого менталітету в світовій культурі, мали якісь проблеми саме з національним менталітетом (причини й зміст цього слід досліджувати окремо для кожного народу).
Навіть природа й її явища, що існують незалежно від свідомості людини, стають артефактами його культури через назви, які дає їм людина. Індивід, який не має національно-культурної бази або таблиці соціальних символів, розташованих у певному порядку і в певному порядку співвіднесених між собою, не є повною мірою людиною як такою, він – раб сторонніх впливів.
У розумно створеній культурній базі, як у таблиці Менделєєва, присутнє практично все, що було, є й буде, при тому елементи культурної таблиці взаємодіють не хаотично, а підкорюючись певному закону. Культури різних етносів, що виникли з їх практик, несуть у собі різні базові цінності, які, створивши систему оцінок і поглядів, у свою чергу сприяють закріпленню саме цих практик. Культурна ізоляція в цьому випадку здатна впливати на генетичний механізм у рамках відбору осіб, що найбільш успішно засвоюють ці практики. Тобто, ми маємо певний зв’язок між релігією й генетикою етносу. Як писав Л.С.Виготський: „Культура створює спеціальні форми поведінки, змінює функціонування психіки, будує нові сюжети у системі людської поведінки, що розвивається”. Культура, будучи виробленою людської діяльності, створює оточення чи контекст існування нації, являючи собою середовище, в якому протікає її еволюція. Руйнація культури тягне за собою деградацію й вимирання етносу – также, як природні катаклізми призводили до вимирання цілих видів тварин. Можна сказати, що вся діяльність людини, її здібності, можливості, розуміння дійсності залежать від артефактів-символів, визначених культурою суспільства, точно так же, як властивості комп’ютера залежать від його операційної системи. Для створення фантомних артефактів, вигідних у той чи інший історичний момент владній еліті того чи іншого народу, використовуються спеціальні технології, у т.ч. й фальсифікація історії.
Природний відбір не передбачає ніякого свідомого вибору. Культура ж, навпаки, часто рухається за допомогою переднакресленого відбору конкретних практик. У цьому сенсі вона „телеологічна”, або цілеспрямована таким чином, яким не може бути спрямована біологічна еволюція. Питання полягає тільки в тому, хто, куди й як спрямовує еволюцію культури, а відповідно, людини й етносу. Культурна ж реформація може бути катастрофічно незворотною. Вона здатна призвести до змін не тільки у свідомості мас і кожної конкретної людини, а й вплинути на генетичному рівні, оскільки культура й генетика взаємопов’язані. „Культурна” собака може завести свого філогенетичного хазяїна в небезпечні обставини (М.Коул).
Соціальні системи та їхні культури не вічні. Наочно це можна представити на прикладі міфу про Антея, який загинув тому, що відірвався від матері-Землі, яка давала йому сили. Втрата основ культури (тобто, знову ж таки – тих же символів як змістовного наповнення менталітету) призводить саме до такої катастрофи. Тому, щоб обминути регрес, необхідно зберігати й підтримувати базові цінності, бажано нематеріального характеру, артефакти або соціальні аксіоми, які не можуть бути зрозумілі й перевірені раціональним мисленням, будучи водночас могутнім почуттєвим стимулом, який дає поштов формуванню й закріпленню в свідомості саме уявлень людини (про важливість яких ми говорили вище). Формування культури етносу, тобто націотворення, йде в фазі його розширення (чи агресії) (про „імперіалізм культури” писав Б.Рассел). Багато запозичується в інших культурах і попередніх цивілізаціях. Надмірна агресивність молодого етносу (що є вповні природним) потребує символів об’єднання й вирізнення, й вона їх знаходить, як правило, в новій релігії, яка й створює нову культуру, а відповідно, нову національність і державність. Вона пройде свої історичні шляхи піднесення й занепаду (теорія етногенези Л.Гумільова).
Культура є статичною по своїй суті. Як набір певних норм і правил, за допомогою яких людина пристосовується до навколишнього середовища, пізнає його і впливає на нього, культура має тенденцію до канонізації й чинить опір будь-яким спробам її змінити. Філософи твердять, що людина, яка несе нове знання, – ворог культури, але парадокс полягає в тому, що культуру якраз і творять її вороги. Спротив змінам можна з певною долею умовності назвати мораллю суспільства.
Нове й нестандартне сприймається важко, а особливо те, що суперечить звичним інструментам пізнання, сформованим у процесі навчання (адже освіта формує стереотипи мислення), соціального досвіду і впливу ЗМІ. Можна визначити мораль як ставлення людини до соціально-історичного досвіду (історії), або соціальної ідеології, релігії, сформованих на базі цього досвіду, тобто – до культури. І ця мораль одночасно і відносна, бо співвідноситься з певною соціальною організацією, і абсолютна, оскільки відноситься до людини й систем, що нею створюються, в їх зв’язку з реальністю. Але головне, що до цієї моралі розум і знання можуть бути застосовані в дуже малому ступені, адже результат якихось корекцій з їх боку, як правило, може проявитися тільки через кілька поколінь. Цивілізації ж зароджуються, розвиваються, досягають досконалості в соціальному захисті й... гинуть. Мета досягнута. Більше бажати немає чого. Хіба що насолод. І починаються збочення. При набутті ними масового характеру загибель цивілізації стає незворотною. Приклад: як тільки титани Відродження заговорили про те, що людина живе заради насолод, швидко настав кінець традиційній європейській культурі, а наука рушила до матеріалізму й атеїзму. Масові пошуки „розваг і насолод” – ознака неминучості кінця цивілізації, що піддалася спокусам. Бог у свідомості пов’язаний із свідомими, але необхідними для еволюції обмеженнями. Не стає Його – і загибель цивілізації неминуча. За духовні помилки етноси розплачуються депопуляцією (див. Л.Гумільова). Такі речі можуть заноситися в культуру й штучно, тому вчені багато говорять сьогодні про існування етноґенних технологій, які можуть використовуватися для знищення етносів планети, і в якості одного з прикладів наводиться штучне застосування більшовицькою владою трьох голодоморів проти українського етносу, що вже визначено наукою поняттям „геноцид”.
Культура не формується масами – вона є прерогативою еліти. Маси ж – її носії. А реформатор культури – це той, кого ми звемо особистістю. Ісус – особистість, Мойсей і Мухаммад – теж. І пірат сер Генрі Морган – особистість, Сталін і Гітлер – теж. Так що в цій площині все далеко не однозначно. „Бог створив усе, а Сатана зробив усе це цікавим” (Д.Корчинський). Є в цій фразі свій сенс. Особистість визначається її здатністю створювати, надавати чи нав’язувати оточуючим нові артефакти культури й моделі поведінки. Особистісні характеристики притаманні не тільки агресору, а й людині, яка здатна захистити й відстояти свій внутрішній світ від несанкціонованого втручання й реформації. Ще більш суттєвою особливістю такої особистості є своєрідна аура захисту і стабільності, якою користуються оточуючі її люди. Тобто, особистісні характеристики визначаються по відношенню до культури і, в кінцевому випадку, – до психіки людини. Прогресивний реформатор, при всіх його іноваційних ініціативах, з повагою ставиться і до культури, яку має намір реформувати, і до людей – її носіїв. Соціальне середовище не інертне, воно виказує спротив агресивним вторгненням в його культуру, і чим вище культурний статус суспільства, тим більший спротив реформам воно виказує. Це середовище має власне ІНФОРМАЦІЙНО-ІДЕОЛОГІЧНЕ ПОЛЕ, як правило, національного характеру, засноване на історії, яке відтворюється й посилюється національною елітою. Саме це інформаційне поле, це культурне середовище, в якому постійно знаходиться людина, визначає її поступки й думки, підтримує архетип (психіку) і відтворюється архетипом. Це культурне середовище або етноосфера створює певні фільтри, що захищають психіку від змін, які намагається провести більш сильна й агресивна особистість, або група. Чим могутніша культура, тим вищим повинен бути рівень особистості, яка намагається використати соціальне середовище у власних інтересах.
КУЛЬТУРА – це вся сума знань, національного досвіду, релігійних норм і традицій, історично накопичених людьми. Це система відносин і світогляду, вистраждана нацією. Чим більший обсяг цих знань, чим більш структурована й повна база культури, тим вищий рівень інформаційної насиченості етноосфери – певної аури нації, тим більше розвинена нація, більш життєздатна, більш конкурентноздатна у виживанні. Але найприкметнішою й абсолютно необхідною людині в умовах перенасиченості інформаційного поля деструктурованою інформацією властивістю світогляду є те, що вона визначає, що прийнятне й цінне, а що є інформаційним сміттям чи дезінформацією.
Три типи мислення. Бінарність мислення людини.
Мислення – це творча здатність людини, яка полягає в складному відображенні сутності предметів і явищ дійсності за допомогою абстракцій. Найпростішими одиницями мисленної діяльності, її формами є поняття, завдяки яким будуються інші форми мислення. Поняття фіксують те загальне, що приналежне всьому класу об’єктів, незалежно від приватних ознак. Вони поділяються на: класифікаційні (якісні), порівняльні й кількісні. Але самі поняття не сприймаються органами почуттів, а тільки мисляться. Почуттями сприймаються тільки речі й відносини між ними.
Коли людина зіткнулася з різноманіттям світу, то змушена була поділити його на частини, в яких намічалися більш дрібні ділянки. Виникла потреба порівнювати речі: розрізняти чи ототожнювати їх. Так виникли класифікаційні або якісні поняття, користування якими можна віднести до першого типу мислення. Цей тип мислення зародився ще на початку людського суспільства, розвивається він і донині. Мовою класифікаційних понять користуються представники різних наук, люди високої культури, поети, політики, письменники.
Проте на певному етапі розвитку людини їй знадобилася філософія, яка здатна вхопити єдине в різниці й різницю в єдиному. Виникає мудре слово, «софія», тобто мова, яка дозволила розширити кордони пізнання за рахунок осмислення структурної різноманітності якостей, що були виявлені раніше, й виразу її у слові. Так з’явилась філософська мова, яка оперує порівняльними поняттями. Мислення двома вказаними типами понять – характерна риса другого типу мислення. На зміну любови до слова: епосу, міфу, літературній творчості, приходить любов до мудрого слова – «софія», в понятійний апарат якої ввійшла ціла низка порівняльних понять. Недаремно в давнину казали: «все пізнається в порівнянні». Разом з тим, на відміну від класифікаційних понять, яких налічується в будь-якій мові сотні тисяч, порівняльних понять зовсім небагато, що наклало свій відбиток на «софію», бо її предмет неможливо осягнути без широкого спектру порівняльних понять. Тому звичайна літературна мова не підійшла філософії й вона так і не стала наукою. Власне, вона й не могла стати наукою в повному сенсі цього слова, оскільки наукове мислення, крім якісних і порівняльних понять, оперує безкінечною множиною кількісних понять, що визначає третій тип мислення.
Три типи понять визначають і три ступеня пізнання:
– літературна творчість – як любов до слова (класифікаційні
поняття);
– філософська творчість – як любов до мудрого слова
(класифікаційні й порівняльні поняття);
– наукова творчість – як любов до точного слова (класифікаційні,
порівняльні й кількісні поняття).
Перший ступінь відображає якісне різноманіття світу й характеризує недостатньо розвинені, описові науки. Другий ступінь дозволяє осмислити якісне й структурне різноманіття речей і процесів дійсності й відповідає теоретичному рівню пізнання. Третій ступінь дає можливість описувати якісне, структурне й кількісне різноманіття світу й характеризує сучасні точні науки. Що ж стосується звичайної розмовної мови, то вона включає в себе в тій чи іншій мірі весь понятійний апарат науки. Ось чому мова – це первинна наука.
Розглянемо тепер те, яким був історичний розвиток мислення людини й виявимо в останньому те загальне, що складає його об’єктивну основу. Історично першими формами мислення було міфологічне й релігійне. Вони мали свою специфіку й ось як написав про них З.Фрейд у роботі «Майбутнє одної ілюзії»:
«Істини, що містяться в релігійних ученнях, усе-одно настільки викривлені й системно перекручені, що маса людей не може визнати в них правди. Це той же випадок, коли ми розповідаємо дитині, що новонароджених приносить лелека. Тут ми теж говоримо істину в символічному облаштуванні, адже знаємо, що означає цей великий птах. Але дитина цього не знає, вона вхоплює тільки момент викривлення, вважає себе обдуреною, і ми знаємо, як часто її недовіра до дорослих та її норовливість буває пов’язаною саме з таким її враженням. Ми дійшли до переконання, що краще перепинити маніпулювання символічними масками істини й не відмовляти дитині у знанні реальних обставин, відповідно до ступеня її інтелектуального розвитку». (Фрейд З. Психоаналіз. Релігія. Культура. – М.: Реннесанс, 1992. – С. 54 – 55).
Що мав на увазі великий психолог? Дитину, яка росте, а відповідно, й розвивається. Зіставимо з таким положенням зі Ст. Заповіту, де говориться про припинення Потопу й рішення Бога: «Я вже більше не буду землі проклинати за людину, бо нахил людського серця лихий від віку його молодого» (Кн.Бут. – 8:21), щоб побачити, що в Біблії констатується те, що Творець зрозумів: людина робить зло тому, що ще мала, а значить, просто ще не розуміє, що творить. Людство – організм і розвивається так же, як і окрема людина. Накопичення змін іде поступово, але сам розвиток іде циклічно, що відбилося у відомій загадці: «вранці – на чотирьох, вдень – на двох, увечері – на трьох». При тому період Ранку в свідомості людини відбивається як набагато більш тяглий у часі, ніж наступні періоди, хоча реальності часу це не відповідає. В історії ж людства спостерігається інше явище: період його інтелектуального зростання, норовливої реакції на символізм міфологічного («вранішнього») рівня її свідомості збігається з виникненням високих релігійних систем – зороастризму, буддизму, християнства, мусульманства, під впливом яких зростали й наукові знання людства. Пройшов дуже великий (90% історії) період в житті людини як виду, щоб її перестали задовольняти «символічні маски істини» міфологічного зразка. Людина на момент виникнення цивілізацій уже багато чого досягла в матеріальному житті, але рівень розвитку її свідомості відповідав розвитку свідомості підлітка. Й підліткова реакція на символізм дала ще більш високий символізм, релігійно-містичного змісту.
Тільки з кінця ХІХ ст. (адже навіть Ч.Дарвін мав, окрім свого «Походження видів», ще й твір «Походження душі»), «Бог помер», як це сказав Ф.Ніцше (хоча про те, що «померли всі боги» говорив ще Заратустра). Цим було означено в розвитку людини новий якісний етап – етап її реакції вже й на релігійне світосприйняття. Можна сказати, що сучасна людина є видом завершеним, дорослим, який сам побажав користуватися в поясненні «природи речей» тільки розумом з його раціоналізмом. Спроби ж пояснити за допомогою розуму «природу ідей» ні до чого не призвели, чому й «помер Бог». Але навіть після 74-річного існування держави войовничого атеїзму на 1/6 земної кулі наприкінці П – на початку Ш тис. від Р.Хр. людство знов і знов звертається до досвіду міфологічної й релігійної свідомості, й виявляється, що період «заперечення Бога» був історично дуже коротким. Щось не дає людині переступити ту межу, за якою повороту назад вже немає. Що ж саме? Вочевидь, природа самої людини, насамперед – природа її свідомості, мислення. Й саме це положення було й залишається «каменем спотикання» в науці.
Звернемо увагу на оригінальний розвиток учення В.Вернадського про біосферу й ноосферу таким відомим богословом й одночасно маститим ученим, як Тейяр де Шарден. Він виділив ряд критичних точок у розвитку Універсуму, які відтворювали уявлення наукової космології й учення Вернадського, ввівши поняття «теосфера» й певної критичної «точки Омега». Радянські вчені сильно критикували Шардена за його теосферу, одночасно звертаючи увагу на те, що тейярдистська концепція космоґенези зближується з віталістичними уявленнями щодо «життєвого простору» А.Бергсона та «винахідливості природи» Кено, з чим пов’язали ідею Шардена про головний початок у світі життя невловимих сил синтези, які були означені ним, як «плазматична роль живої психеї». Зазначимо, що, наприклад, той же В.П.Казначеєв, що так критикував Шардена за його ідею теосфери ще у 80-х рр. ХХ ст., уже в 90-х рр. став одним з фундаторів російської школи фізики торсійних полів, а відповідно, зробив великий внесок в «еонософську» революцію, яка відбувається нині в природознавстві. «Еон» же грецькою означає «вічність», то – ось і «ТЕОсфера». Отже, висновки радянських учених щодо теорії космоґенези Тейяра де Шардена слід брати до уваги дуже обережно (вони її критикували, а потім самі ж використали, й навіть не вибачилися), а тому ідея вченого про головний початок живого світу – «плазматичну роль живої психеї» заслуговує на велику увагу. Зазначаємо її прояв у синергетиці, голографії, холофонічній технології, моделі Всесвіту Бома, моделі мозку Прибрама, квантової моделі причинно-наслідкових зв’язків Іскакова, квантовій психоісторії В.Моргуна та ін.
У зв’язку з цим звертаємо увагу на таке положення з роботи сучасного російського лінгвіста М.Вашкевича «Системные языки мозга». (М.,2002): «Початок майже всього організовано бінарно. В початку неорганічного світу – бінарна плазма, що складається з водню й гелію, в початку генетичної структури – парні спіралі, в початку етнічної системи – два етноси, в початку сім’ї – мати й батько. Навіть плід горіха парний. За аналогією з плазмою фізичною я користуюся поняттям плазми мовної й плазми етнічної». Тут варто додати, що В.Вернадський приділяв багато уваги темі біоплазми як надзвичайно складного утворення, в якому більша за вагою її частина сама по собі не має відношення до явищ життя, а ось значення решти її, нехай і невеликої за вагою, було академіку ще неясним. Позиція викликає здивування, адже якщо більша частина біоплазми не має відношення до «явищ життя», то вже решта її має до них відношення якнайбезпосереднє, бо мова йде про біоплазму, й тут – чиста логіка. Чому ж учений так написав? На те, вочевидь, були поважні причини, його й так критикували достатньо за його життя.
Вернадський, безперечно, був матеріалістом, що неодноразово підкреслював і сам, а також ті радянські вчені, що вивчали його творчий спадок та розвивали його, проте, як сумлінний учений, він увесь час підкреслював, що наука просто ще багато чого не знає, й насамперед це можна побачити саме щодо біоплазми. Важливе значення для науки мали розробки В.Вернадського щодо «живої речовини» й «костної речовини» (фізична матерія, яка складається з атомів і фізичних полів, як взаємопов’язаних субстанцій), що й досліджував В.Казначеєв та інші вчені, започаткувавши в СРСР основи фізики торсійних полів. Збільшення обсягу наукових знань щодо сфери полів і дозволило розвивати, цілком матеріалістично, до речі, наукові уявлення щодо біоплазми.
Можна побачити, що гуманітарії підмічають певні напрямки, закономірності, відображення їх в наукових уявленнях давнини, а природознавці доповнюють їх експериментальними даними, які потім перші узагальнюють на новому рівні, й знов хтось з них зверне увагу на те, що проходило повз увагу раніше. Так розвивається наука. І саме тут є сенс, у зв’язку з теорією Вашкевича щодо мовної плазми, згадати теорію 4-х першоелементів мови М. Марра, в свій час розкритиковану радянською наукою (як і теорія космоґенези Шардена, до речі) за «недостатній марксизм». Нині філологи знайшли підтвердження всім положенням мовної теорії Марра (у 2005 р. світова наука на конференції з мовознавства в Лозанні /Швейцарія/ визнала М.Марра найкращим мовознавцем світу). Він же виділяв 4 першоелементи, присутні в кожній людській мові: SAL, BER, YON, ROШ, уперто ставлячи в четвертому саме російську «Ш» (ця літера, до речі, є й українською також) в кінці, воюючи за це з усіма мовознавцями світу. І таку його дивну поведінку ще треба зрозуміти.
М.Вашкевич уважає бінарність універсальним законом буття. Сполучимо це з думкою Тейяра де Шардена щодо «плазматичної ролі живої психеї» в світі, щоб побачити, що плазма, якою б вона не була, у т.ч й мовна або мислена, буде мати бінарну природу. В Марра маються чотири першоелементи, а значить, треба говорити про подвійну бінарність, або хрестовидність бінарності. Й тут уже можна твердити, що наукою встановлене те, що сама природа матерії є бінарною, матерія ж це не тільки речовина, а й поле («костна речовина», за Вернадським), а відповідно, природа полів теж бінарна. Наведемо й таке положення з роботи Вашкевича: «Плазма в біблійному тексті називається світлом. Це зрозуміло, адже саме сонячна плазма дає на землі світло», щоб зазначити, що саме щодо сфери полів, а конкретно – енергетичних й інформаційних, і можна застосувати термін Шардена «жива психея», яка, як вже ясно, дійсно, виконує «плазматичну роль». Та ж обставина, що електромагнітний взаємозв’язок є важливим джерелом обміну між клітинами й що космічне випромінювання може певним чином впливати на характер інформації, якою обмінюються клітини за допомогою електромагнітних полів, чим суттєво впливають на різні процес життєдіяльності організму, давно наукою визнана.
Отже, бінарна природа плазми є об’єктивною основою мислення людини, яких би форм у ході свого розвитку воно не набувало. Якщо ж визнати твердження ряду видатних сучасних фізиків щодо того, що думка матеріальна, то треба вже говорити про існування плазматичної (або хімічної) форми матерії. Це вповні узгоджується з тим, що писав ще великий Аристотель про те, що «людину народжує людина і сонце» (Аристотель. «Фізика»).
Парадигматичність міфологічної й релігійної свідомості. Релігія й філософія.
Подивимося на визначення поняття «релігія», яке українським релігієзнавством уважається класичним: «Релігія – це система символів, які працюють на виникнення потужних всепроникнених та тривалих орієнтацій і мотивацій через формування уявлень про загальний порядок існування, оточених такою аурою актуальності, що новоз’явлені орієнтації виглядають єдино реалістичними» (виділено нами. – О.Б.) [Історія релігій / За ред. проф. В.І.Лубського. – К,.2002. – С.27]. У суперечки щодо правильності визначення не вступаємо, оскільки, як зазначено тими ж українськими релігієзнавцями [Там же. – С.26], «дослідження походження релігії з опертям на спостереження життя первісних суспільств не дало значущих результатів. Тоді антропологи зосередили свою увагу на функціонально-структурному вивченні релігії у суспільстві, відмовившись від спроб дослідити її походження», з чого видно, що наука так і не встановила, що таке релігія, а вивчає тільки вже прояви її соціалізації. Корисна справа, але недостатня.
Ми ж зосередимося на виділеному нами у визначенні поняття «релігія» Гірцем терміні «аура». Термін, як бачимо, вживається, а ось визначення його українськими вченими не надається, не надається воно й самим Гірцем. Спроби дати поняття «аура» роблять тільки валеологи й, окрім критики на їх адресу, з боку інших учених почути більше нічого неможливо. Але ж проблема є. Як можна вживати термін, не надаючи йому визначення? Ми ж, сполучивши вищезазначене, можемо зрозуміти, що перед нами ніщо інше, як ТЕ, ЗА ДОПОМОГОЮ ЧОГО «космічне випромінювання може певним чином впливати на характер інформації, якою обмінюються клітини», як і писали ще радянські вчені на поч.80-х рр. Значить, є канал впливу, а відповідно, й його форми, які треба ще виявляти.
Звернемо увагу й на те, що клітини інформацією обмінюються, але людина про це не знає, тобто сфера ratio людини про такі речі до відома не ставиться, а відповідно, процеси йдуть у підсвідомості. Сфера ж підсвідомості відіграє величезну роль саме в міфології й релігійних віруваннях, фокусуючись саме в тій «аурі», що «оточує загальний порядок існування» і «всепроникає» – з поняття «релігія» авторства Гірця, наведеного вище. У проблемах же «аури» навіть медицина безсила. Отже, вся проблема полягає в тому, що науки про такі речі поки що ще немає, але то – просто питання часу.
Проблема ж співвідношення міфології й релігії не має в науці однозначного розв’язання. Встановлено, що міф і обряд у давніх культурах утворюють певну єдність – світоглядну, функціональну, структурну, тобто репрезентують два аспекти релігійної культури – словесний і дієвий, «теоретичний» і «практичний» (Людство і віра. – Т.1. –С.82). Так ми бачимо наявний прояв бінарності в самих основах людського мислення. В такому разі можна говорити, що міфологія й релігія – одна з двох бінарних форм функціонування людської свідомості, базована на психе (інша базується на ratio), але – теж бінарна (міфологія / релігія). І тоді проступає в структурі людської свідомості такий собі символічний хрест, причому горизонтальне (релігія / міфологія) буде в ньому розташовуватися посередині, адже Гегель був правий, підкреслюючи, що міф має своїм змістом думку. Отже, сфера раціонального, Логосу теж гідно представлена в міфології й релігії, але займає якби положення навпаки до сфери «чистого розуму». Оскільки ж ПАРАДИГМА («модель» – грецьк.) має в засадах обов’язково наявність двох бінарних опозицій, можна зробити висновок, що парадигматичність міфологічному й релігійному мисленню притаманні витоково, що відповідає самій природі плазми свідомості.
Бінарна ж опозиція міфології й релігії – сфера ratio випрацювала інший вид осмислення світоустрою, інший вид мислення – філософський.
Філософія є наукою про природу цінностей (за Менлі П.Холлом). Апріорна місія філософії завжди полягала у встановленні співвідношення прояву речей і їх невидимої причини. Платон розглядав філософію як величезне благо, надане Божеством людині. Сьогодні, однак, вона стала важкозрозумілою й заплутаною структурою не співвіднесених понять, яким даються дуже спірні визначення, кожне з яких, тим не менш, підтримується безспірною логікою. Високі теореми старої Академії, які Ямвліх уподібнював нектару й амброзії богів, так викривлені поглядами, які Геракліт вважав хворобою розуму, що Божественний луг навряд чи був би розпізнаний великим неоплатоніком. Поверхня сучасної науки й філософії проявляється в їхньому русі до матеріалізму. Коли Наполеон запитав великого французького астронома Лапласа, чому він не згадав Бога в своєму трактаті про небесну механіку, математик наївно відповів: «Сір, я не потребую цієї гіпотези!». У своєму трактаті «Про атеїзм» Френсіс Бекон виразно резюмує ситуацію так: «Дрібна філософія подвигає розум людський до атеїзму, а глибока філософія приводить його до релігії». Отож, переосмислення великих аксіом давнини, зв’язаних з Творцем, – велика проблема саме нашого часу.
Статус людини в природному світі визначається якістю її мислення. У зв’язку з цим можна визначити й те, про що вчені ніяк не можуть домовитися при вживанні термінів «історичний процес» чи «історичний розвиток», а саме: відповісти на питання, що є їх кінцевою метою? Тобто – куди прямує історичний процес, або в чому полягає історичний розвиток? Відповідь може бути однозначною: обидва мають за мету все більш високий рівень розвитку свідомості людини, тобто – все більш високу якість її мислення.
У наш же час слово «філософія», якщо воно не супроводжується якимось додатковим терміном («соціальна» тощо), малозначуще. Предмет філософії розколовся на численні «ізми», більш чи менш антагоністичні одне одному й настільки занепокоєні тим, щоб заперечити опонентів й указати на їхні помилки, що дійсні й великі проблеми світопорядку залишаються при цьому в зневазі. Ідеальна функція філософії полягає в тому, щоб слугувати рівновазі людського розуму, який за рахунок своєї внутрішньої природи (згадуємо про «живу психею») повинен охороняти людину від слідування нерозумним життєвим настановам. Сучасна філософія ж домінуюче спекулятивна. Вивчати, що таке філософія, найрозумніше ознайомлюючись з видатними філософськими системами, які панували в світі останні 25 століть. Першими серед них і такими, що склали підвалини філософського мислення людини, були давньогрецькі філософські системи. Вони вперше в проблемі побудови картини світу оперлись на розум, а не на уяву.
Філософія як специфічний спосіб осмислення реальності виникає лише в VІІ – VІ ст.. до н.е. , що свідчить про те, що процес відділення філософії від міфології, літератури й практичного знання зайняв багато століть. Щоб стати філософським, мислення повинно було поставити перед собою завдання осмислення структурованості всієї світобудови. Й ось тут слід звернути увагу на те, що відмітив філософ Ю.О.Ротенфельд у праці «Запечатана книга» (Луганськ, 1999. – Кн..2), а саме, що створення перших, не міфологічних картин світу ще більше укріпило й розширило статус протилежностей. Філософи зявили, що природа, яка складається зі звичайних матеріальних стихій (земля, вода, повітря, вогонь), підкоряється не демонічним силам, а деяким науковим законам. Це дозволило чітко відобразити існування світу як єдиного цілого, впорядкованого, гармонійного, доступного осягненню його людським розумом. При цьому для пояснення й передачі своїх спостережень та знань про світ антична наука активно використовувала величезну кількість різнорідних понять.
Прагнення зрозуміти сутність природи, космосу, всієї світобудови з певних загальних позицій було однією з найважливіших особливостей античного світогляду. І в цьому сенсі між філософією й міфологією було багато спільного. Як і міфологія, філософія являла собою спосіб розуміння світу. Але, якщо в міфології думка виражалася в конкретно-емоційних, поетичних образах, то філософія брала на себе функцію раціонально-понятійного виразу й теоретичного обґрунтування світу. Але, якщо міфологія розповідала про того, хто цей світ породив, то філософія задавалась питанням, яким чином і з чого все виникло. А питання «яким чином» – уже є питанням щодо МЕХАНІЗМУ, а відповідно, лежить уже в площині науки як такої. І в ньому проблема статусу, кількості й взаємовідносин протилежностей займає дуже важливе місце.
Крім того, зазначимо, що філософія з’являється саме тоді, коли виникла цивілізація. Значить, це – головна підвалина розвитку раціонального мислення людини. До того переважало мислення сенсорне, інтуїтивне (правопівкульне), яке, власне, й формувало міфологію й релігію, а відповідно, іншу культуру й науку, ніж є нині. Але воно так і не змогло сформувати цивілізацію в тому розумінні цього слова, яке ми в нього вкладаємо.
Давні містерії й таємні товариства.
В усіх містах стародавнього світу були храми для богослужіння й приношень богам. У кожному місті були філософи й містики, глибоко занурені в таїни природи. Ці люди звичайно збиралися разом, створюючи замкнені філософські й релігійні товариства. Найбільш важливі з них відомі під назвою Містерій. Багато видатних умів античності були ініційовані в ці секретні братства через дивні й таємничі ритуали, іноді дуже жорстокі. Після допуску в товариство посвячені навчалися багатовіковій секретній мудрості. Платона критикували за те, що він дещо розкрив у своїх книгах, Арістотель наразився на гнів Олександра Македонського за те ж саме. Отже, видатні вчені хотіли ознайомити людей з тим знанням, яке вони самі мали, але такі речі були заборонені.
Кожен язичний народ мав не тільки державну релігію, а й іншу, до якої мала доступ тільки філософська еліта. Багато з цих давніх культів зникли, так і не розкривши свої таємниці, але деякі вижили, й їхні містичні символи збереглися до нашого часу. Роберт Макой у книзі «Загальна історія масонства» пише про велику роль, яку зіграли давні Містерії в становленні людської культури. Але поступово Містерії були викривлені, магію замінило примітивне чаклунство. Прийшла практика вакханалій і збочень. У відчаї дехто намагався врятувати секретні доктрини від забуття, але в переважній більшості випадків вони не досягли успіху й від Містерій залишилася лише пуста оболонка. Містерії протистояли християнству й воно також немало зробило для їх викорінення.
Давні філософи вірили, що жодна людина не може жити розумно без фундаментального знання законів природи. Перш ніж схилятися й коритися, людина повинна розуміти, й Містерії були присвячені навчанню людини оперувати Божественним законом у земній сфері. Лише небагато ранніх культів дійсно боготворили антропоморфні божества, хоча їх символізм свідчить якраз про це. Вони були скоріш моральними, ніж релігійними, скоріш філософськими, ніж теологічними. Вони вчили людину використовувати свої здібності більш розумно, бути терплячою при неприхильному розвороті подій, сміливою в небезпеках, стійкою перед спокусами й уважати праведне життя кращою жертвою Богу, а тіло – олтарем, присвяченим Божеству.
Існує величезна кількість дуже давніх культів, розсіяних по всьому світу. І хоча містичні школи звичайно асоціюються з цивілізованими часами, є свідчення про те, що люди і в доісторичні часи знали про них. Мешканці віддалених островів, навіть ті, що знаходяться на найнижчій стадії розвитку, мають містичні ритуали й секретну практику, нехай і доволі примітивну. Значить, такі речі в культурі людства мають ОБ’ЄКТИВНУ БАЗУ. І людина вміла отримувати щодо неї інформацію, а навіть створила цілу систему навчання їй. Ми тут тільки перелічимо головні містерійні форми й центри:
– містерії друїдів Британії та Галлії. Одне з святилищ – знаменитий Стоунхендж. Головні символи – змія й хрест;
– культ Мітри. Персія. Культ здійснювався у печерах, традиція, за переданням, йшла від Заратустри. Вірування астрального характеру – багато уваги приділено Зодіаку. З мітраїзмом споріднена така високо філософська релігія, як зороастризм;
– гностицизм. Гностики інтерпретували ранньохристиянські містерії у відповідності з язичницьким символізмом. Засновником гностицизму часто вважається Симон Маг, чарівник з репутацією, забезпеченою йому Новим Заповітом. У такому разі гностицизм – одна з багатьох гілок, можливо, навіть і перша, що виросли зі стовбура християнства. Школа поділялася на дві частини, які мали назву олександрійського й сірійського культів. Сірійський культ продовжував традицію Симона, а олександрійська школа розвивала філософську творчість талановитого єгипетського християнина Василіда (Олександрійського). Обидва були еманаціоністами зі схильністю до неоплатонізму. Після смерті Васіліда провідною фігурою гностицизму став Валентин. З ІІІ ст. гностицизм зникає;
містерії Асар-Хапі. Культ греко-єгипетського Серапіса (Асар-Хапі – єгип.). Етимологія імені неясна. Єгипет. Символ: Бог, обвитий величезною змією. Кілька статуй стояли в різних храмах Єгипту й Риму. Серапіум в Олександрії був знищений ранніми християнами бл. 389 р. згідно з едиктом Феодосія. З ним же була знищена й найцінніша бібліотека, де зберігалися 700 тис. найбільш цінних книг, написаних на пергаменті, папірусі, воску, теракотових табличках, камені й дереві, що були зібрані з усіх частин стародавнього світу;
містерії Одіна. Північна Європа. Головна доктрина – вчення про дев’ять світів. Містерії проводилися в печерах. Безсмертне творіння Ричарда Вагнера «Кільце Нібелунга» засноване саме на ритуалах містерії Одіна. Хоча композитор доволі вільно обійшовся з вихідною історією, цикл опер Кільця, що вважається найвеликішою музичною драмою в світі, вихватив і зберіг могутність оригінальних сказань. Починаючи з «Золота Рейну», дійство продовжується у «Валькірії» й «Зігфриді», досягаючи кульмінації в «Сумерках богів»;
– елевсінські містерії на честь Церери (Деметри, Реї або Ісіди) та її доньки Персефони. Греція. Свята були знамениті по всій Греції за красу філософських концепцій та високі моральні якості посвячених у них. Були ці містерії Малі й Великі. Були заборонені в ІV ст. Феодосім Великим, який зруйнував усе, що не приймалося християнською вірою. Про цей найвеликіший з філософських інститутів Цицерон, вочевидь, правильно говорив, що він учив не тільки як треба жити, а й як треба вмирати;
– орфічні містерії. Присвячені Орфею, фракійському барду, великому просвітителю греків. Орфей був засновником грецької міфологічної системи, він був посвяченим у єгипетські містерії, з яких отримав солідні знання. Кохання Орфея й Евридики – один з трагічних епізодів грецької міфології, цей сюжет був центральним у орфічних містеріях. Лебедь – символ посвячених у ці містерії.
– вакхічні й діонісійські ритуали. Греція. Присвячені були Вакху (Діонісу чи Загрею), якого розірвали на шматки титани. Діонісійські Архітектори складали таємне товариство, у принципах і доктринах якого є багато масонського. Саме їх використав цар Соломон для побудови свого храму, хоча вони не були євреями й не вшановували єврейського бога. Ці архітектори возвели багато стародавніх споруд. Вони володіли секретною мовою й системою маркіровки каменів. Точна природа їх доктрин невідома. Вважається, що Хірам Абіфф був засновником цього товариства.
Символізм християнства й мусульманства.
А) християнство.
Істинна історія життя Ісуса з Назарету ніколи не була відкрита світу ні в канонічних Євангеліях, ні в апокрифах, хоча деякі відривочні натяки маються в коментарях Донікейських отців (тобто – до 325 р., коли відбувся І-й Вселенський церковний собор у Нікеї). Проявляється в історії, що тамплієри знали, можливо, більше від усіх про це, й саме їх знання про ранню історію християнства й послужили головною причиною їх нещадного знищення. Дійсно, важко навіть подумати, що Церква могла дозволити існування ордену, який мав таку інформацію про Христа, в порівнянні з якою всі писання «отців Церкви» виглядають ненабагато серйозніше від фольклору й чуток. Для легковірного слухача все є можливим і ні в чому немає проблем. Вдумливий же дослідник, вивчаючи історію Христа, стикається з такою масою протиріч, що це дало підставу французькому вченому Роберу Шарру зробити висновок, що стан джерел з історії раннього християнства на сьогодні є таким, що ні про обставини життя, ні про зміст діяльності, ні про обставини смерті Ісуса Христа ми нічого не можемо сказати точно. Отже, науки про Христа немає. І це – аксіома. Тому при вивченні християнства можна говорити про більш-менш ґрунтовне вивчення тільки його символізму.
Головні символи – хрест і розп’яття. Форми хреста є різними (тау-хрест, crux-ansata, римські, грецькі католицькі хрести, православний хрест та ін.). Розп’яття має величезний зміст, який простежується ще в язичництві, і вважається космічною алегорією. Ще один символ – цвяхи Страстей Господніх. Їх три. Відносно них існує багато легенд, а особливо щодо того, куди подівся четвертий. Але вчені звертають увагу на те, що залізних цвяхів не могло бути, бо в ті часи використовувалися дерев’яні кілки. Однак цвяхи Страстей Господніх є у вищій мірі важливими символами, особливо якщо мати на увазі, що, згідно з езотеричними системами культури, в долонях і на підошвах маються секретні центри сили.
Особливе значення в ранньому християнстві мали містерії Апокаліпсису. Авторство найтаємничої книги Нового Заповіту (Іоанн) завжди піддавалося сумніву, на сьогодні так ситуація й не прояснена і навряд чи вже щось можна зробити. Справжнє ж значення Книги «Об’явлення» полягає в тому, що вона є істинним конспектом Універсальної Містерії – саме ця думка привела св.Ієроніма до твердження, що вона підлягає семи повністю незалежним інтерпретаціям. Незнайомі з досягненнями давньої думки сучасні люди, навіть теологи, не можуть справитися зі складністю «Об’явлення». Тому всі сьогоднішні трактовки Апокаліпсиса не можна вважати серйозними й вичерпними.
Інша символіка християнства сформувалася вже в процесі розвитку релігійного вчення, є дуже складною, обширною за описанням, і її вивчення представлене в ряді Енциклопедій символів, які людство видавало протягом ХІХ – ХХ ст., видає й зараз.
Б) мусульманство.
В ісламі символікою просякнуте не тільки «Слово Аллах» (Коран), а й життя пророка Мухаммада, починаючи з самих ранніх його років. Повіствування про пророка збиралися протягом довгого часу в хадисах та магазі, й у них міститься дуже багато символічного, з чого на сьогодні вичерпно поясненим можна вважати дуже небагато. Найголовніше священне місце ісламу – Ка’аба (куб). Це – приміщення, яке знаходиться посеред великого двору в Мецці. Мається цілий ритуал поведінки біля нього. Мухаммад мав якісь «мандри й вознесіння», в чому можна бачити видіння, але якісь дуже складні. Проте методик вивчення й класифікації таких явищ наука не має. Ще один символ ісламу – півмісяць. Календар у них місячний. З цього видно, що релігія ісламу, на відміну від християнства, присвяченого Сонячному Божеству Христу, місячна. Особа Аллаха, правда, виписана дуже туманно. А, власне, у християнстві поняття «Трійця» теж можна вважати нерозробленим.
Бог, таким чином, у головних світових релігіях людства, сприймається тільки через Символ, інтуїтивно, почуттєво. Тобто працює та сама «жива психея», як і всі 40 тис. років. Надати ж визначення, хто такий Бог і який Він є, не може на сьогодні жодна з релігій. Язичники давали образи, але мали їх багато, бо в них існували політеїстичні уявлення. Поразка політеїзму перед монотеїзмом вказує на те, що їхні уявлення історично програли релігіям високого порядку, а відповідно, не досягаючи глибин знання Єдності Сутності, не були правильними. Тим не менш, оскільки язичних релігій в світі було багато, й ми нічого не знаємо саме про супер-секретні доктрини давніх містерійних таємних товариств, говорити щось однозначно щодо язичників не можна. Схоже, члени таємних товариств знали те, що вважалося не обов’язковим виносити на загальне засвоєння. Але нині ми можемо щось тільки припускати, не маючи змоги стверджувати щось більш-менш точно. Якщо тільки об’єктивна база міфологічних і релігійних уявлень усе ж таки існує, то давні мали про неї важливі відомості. Наука просто ще не знайшла можливостей і методик детальної дешифровки робіт таких великих хитрунів, як, наприклад, Платон, Арістотель та інші, щоб зрозуміти глибинний зміст їхніх творів. Там не може не бути того, про що їм забороняли жерці писати, і це, безумовно, було пов’язане з тим, кого ми називаємо Богом.
------------------------------------------------------------------------------------------
* О.П.Ожигова. До проблеми еволюції вищих коркових центрів мозку людини (рос. мова) //Биологическая эволюция и человек – М., 1989. – С. 200 – 207.
На сьогоднішній день сформоване уявлення про „специфічно людський системокомплекс”, який включає у себе нижньотемінну, задню верхньоскроневу й нижню лобну області кори мозку. Комплекс пов’язаний з вищими функціями – мовою, абстрактним мисленням, трудовими операціями – і в цілому є морфологічним субстратом другої сигнальної системи. Комплекс включає поля лобної області (44,45) (зона Брока), що беруть участь у диференціюванні мови шляхом послідовного гальмування, створюють ритміку мови. Сюди відносяться й інші поля: 37 – пов’язане із здатністю зберігати у пам’яті слова, повторення слів і фраз у граматичному порядку, контролює трудові процеси мовою; 37+21+22 – відповідальні за розуміння мови, а 22 – зона Верніке – програмує мову. Основна структура фрази виникає у зоні Верніке, потім по дуговидному пучку передається в зону Брока, де включається програма вокалізації. Вона передається у рухові центри м’язів рота, язика, губ. Коли слова вловлюється слуховим апаратом, збуджується первинна слухова кора. Для розуміння слова необхідно, щоб збудження прийшло у зону Верніке. Поле 39 (кутова звивина) об’єднує усну й писемну мови.
Ключові поняття: інформація, слово, мова, коркові поля мозку, лобні долі мозку, зона Брока, центр Верніке, біосфера, ноосфера, інформаційна еволюція, менталітет, мистецтво, культура, інформаційно-ідеологічне поле, універсальний закон буття – бінарність, свідомість – підсвідомість, релігія, міфологія, парадигматичність свідомості, філософський світогляд, містерії, таємні товариства, символічна філософія, релігійний символізм.
Тема 9. Історичне мислення та моделі історичного процесу.
* Закономірності історії: антропологічний підхід * Принцип історизму та його значення в пізнанні історії * Парадигматична та прагматична традиції у світовій історичній науці.
Закономірності історії: антропологічний підхід.
Закономірності історичного процесу в сучасній науці розглядаються в трьох основних напрямках, чи вимірах:
перший: традиційний, класичний;
другий визначено некласичним, пов’язаний з розкриттям нелінійної природи закономірностей розвитку людини і суспільства;
третій – філософсько-антропологічний, спрямований на з’ясування своєрідності закономірностей історії, виходячи не з суспільства, а з людини, особистості.
У вітчизняній науці розробляється переважно перший з указаних підходів до номологічної проблематики; другий у кращому випадку просто декларується за умови відсутності реальних розробок, а третій, можна сказати, взагалі пройшов «поза спинами свідомості» дослідників. На жаль, бо в ньому якраз і проявляється суть «антропологізації» сучасної історичної науки. Для законів цього типу точкою відліку є ЛЮДИНА, особистість, суб’єктивність на рівні індивіда.
Людиноцентризм. Людина цікавить філософа-антрополога як своєрідний мікрокосм, в якому віддзеркалюється соціальний макрокосм як суб’єкт творення й реалізації законів людського життя. Йдеться не про закони-приписи цілераціональної діяльності, як у межах першого підходу, і не про закономірності цілісної, органічної соціально-історичної системи, як в рамках другого. Тут у центрі уваги смисложиттєві, внутрішні закони, творцем, носієм і відповідником яких у житті виступає людина. Згідно з цим підходом законом історії є людиноцентризм. Історія – інтегративний процес сумісного існування й зміни не тільки таких макроіндивідів, як етноси, культури чи цивілізації, а й людських індивідів. Людиноцентризм історії сьогодні все більше розглядається як закономірність самої історії. В ньому, як уважають філософи-антропологи, полягає сенс історичного процесу.
Першими провісниками означеного підходу в розумінні закономірностей історії постали – у греків софісти (зокрема, Протагор) і Сократ, а в римлян – Цицерон. У часи Просвітництва цей підхід набуде розвитку, й «першою ластівкою» людиноцентричного підходу до історії став французький філософ Блез Паскаль. На відміну від стоїків і скептиків, вищу мету, сутність і сенс людського буття він убачав не в досягненні блага чи автарктичної моральності (пізніші просвітителі будуть убачати їх у досягненні життєвих насолод), а в розумі. Йому належить визначення людини як «мислячої тростини», а її здатність мислити він визначив як єдину й найвищу гідність людини. В українській філософській традиції цей напрям розгляду законів людського буття вперше знайшов системну й глибоку розробку в творчості Г.С.Сковороди.
Самопізнання й самоздійснення особистості як закон історії. У християнстві цю проблему було, скажемо так, «посіяно» ще в текстах Біблії, але цілих 2000 років тривало її латентне визрівання. Почали її вирішувати християнські мислителі ще в кінці ІІІ – на початку ІV ст., а конкретно – Августин і Пелагій, хоча перший не визнавав за людиною свободи волі через «первородний гріх батьків», а другий, навпаки, заперечував такий гріх і свободу волі людини проголошував. Але обидва визнавали людину істотою самодіяльною, насправді вільною. Приділяли увагу цій проблемі пізніше й такі мислителі, як Фома Аквінський, Лютер та їхні послідовники, але вирішити не змогли. Свої версії згодом представлять Лейбніц та Шефтебері. Але й у них людина залишається статичною одиницею Універсуму, в якому уособленням смисложиттєвого канону залишався Бог.
Версія Г.Сковороди. Наріжною проблемою, яку взявся вирішувати великий український філософ, став висунутий ще в античні часи принцип «Пізнай самого себе». Через нього Сковорода розглядав проблему смисложиттєвих законів людського життя. Не одразу, але все ж таки мислитель доходить до висновку, що життя за законом людини й водночас Бога означає жити відповідно до власної справжньої натури. При тому людину він розглядав як істоту неповторну й унікальну. Заслугою Сковороди є індивідуалізація людини. Закладена ним ідея про те, що саме індивід повинен знайти самого себе, реалізувати єдність мікрокосму й макрокосму в конкретній унікальній індивідуальності, знайшла розвиток в сучасній філософії, більш того, стала в ній наріжним каменем.
Шлях людини до усвідомлення й реалізації смисложиттєвих законів пролягає, по-перше, через самоподолання, а по-друге, через подолання зовнішніх несприятливих обставин. Так ідея пізнання самого себе, що тягнеться з далекої давнини, проходячи великий історичний шлях через чимало культур, залишається актуальною й нині. В феномені Г.С.Сковороди можна побачити, що «антропологічність» є притаманною українській філософії історично, а відповідно, той процес «антропологізації» сучасної науки, у т.ч. й історичної, про який ми говорили вище, уже через філософську науку, яка завжди давала історичній науці методологію, дасть новий поштовх розвитку антропологічних підходів в українській соціології та історії.
У подальшому розвиток науки призвів до того, що багато загадок, які стосувалися природи людини та її свідомості, без розуміння чого неможливе справжнє самопізнання, були розкриті, але й багато було виявлено нових. У науці розгорілася суперечка, яка торває й досі. В ній беруть участь дві сторони, які відстоюють різні позиції. З одного боку виступають ті вчені, основна теза яких полягає в тому, що існує тільки одна сутність, тобто мозок, а не дві – свідомість і мозок. Звідси походить назва цього підходу – монізм. Він може називатися також матеріалізмом чи фізікалізмом, адже виходить з того, що мозок людини і сама людина складається просто з фізичної матерії, що не існує такої речі, як дух, чи душа, що свідомість – це просто стан атомів і нейронів у головному мозку. Такий підхід зводить весь людський досвід до електрохімічних процесів у головному мозку, отож, думка, що народжується у людини постає просто як збудження деяких нейронів головного мозку. Ось як казав лауреат Нобелівської премії за відкриття структури ДНК Джеймс Крік: «Ви самі, ваші радощі й страждання, ваші спогади й амбіції, ваше самопізнання як особистості й вільна воля є не більш ніж поведінка обширної множинності нервових клітин і пов’язаних з ними молекул».
Опонентами моністів є дуалісти, які вважають, що людина являє собою не єдину сутність, а подвійну. Крім матеріального тіла й мозку, в ній міститься нематеріальний елемент, який називається душею, духом чи людським «я». Противники цієї точки зору іронічно зазначають, що вона передбачає віру в deus ex machina (в перекладі з латини це – «бог з машини». Вираз, який застосовується до випадковостей, штучної, неправдоподібної розв’язки) і вважають її безпідставною. По-перше, тому що наука нічого не може сказати про нематеріальні субстанції й тому їх просто можна об’явити неіснуючими. І по-друге, навіть якщо вони й існують, то не впливають на матеріальний мозок і не можуть з ним взаємодіяти, а раз так, то й немає про що в цьому відношенні говорити взагалі.
Немає необхідності підкреслювати, наскільки ці питання важливі для самопізнання людини та пошуку шляхів її самоздійснення. Наведений вище вираз Дж.Кріка – це крайній вираз редукціоністського підходу. З нього ми виокремимо словосполучення «не більш ніж» і прикладемо його, наприклад, до звичайної обручки (а людина ж є багато більш складним явищем, ніж золоте кільце, чи не так?). Отож, це – не більш, ніж шматочок золота, більш того, це – не більш ніж шматочок металу. Але шматочком металу є й мідне кільце, а ми ж не можемо порівнювати мідне кільце із золотим, так же? Тим більш пропонувати нареченій таку заміну в день весілля. Скільки на цьому з’явилося б образ, а то й зруйнованого щастя? Ось. Уже з’являється різниця, навіть у тому «не більш ніж». Отже, цінність і значимість кільця виходять за межі навіть вартості металу, з якого воно виготовлене. Для нареченої й нареченого це – символ любові й вірності на все життя. Вчені можуть його виміряти й звести до молекул, атомів, ядер і кварків, але наука не може виміряти його значимість для нареченої й нареченого. А з цією значимістю стикається кожна людина, що бере шлюб, і ця значимість – найважливіше, що є в тій золотій обручці, адже, якщо в майбутньому чоловік порушить супружню вірність, то для жінки обручка втратить головну цінність і перетвориться в насмішку. І не тільки все це, згідно з думкою Кріка, є «не більш ніж» сполученням нервових клітин та їх взаємодією, а й сама людина стає «не більш ніж» згустком нервових клітин.
Біхевіоризм. Термін походить від англ. Behaviour – «поведінка». Теорія пов’язана з ідеєю про те, що для розуміння психічних процесів необхідно вивчати поведінку, яку можна спостерігати, оскільки такі процеси не є вповні реальними чи відмінними від дійсної чи можливої поведінки. До біхевіористів належали такі видатні вчені, як І.П.Павлов (1849 – 1936), в 1904 р. удостоєний Нобелівської премії в галузі фізіології людини, та Б.Скіннер (удостоєний в 1972 р. звання гуманіста року). Скіннер вирізняється дуже різкими поглядами, згідно з його позицією людська поведінка регулюється фізичними законами і є жорстко детермінованою. Природно, якщо мозок людини – ніщо інше, як матерія, яка управляється жорсткими й незмінними законами, й якщо свідомість і мозок – це просто два терміни на означення одного й того ж феномену, тоді людина не може бути вільною НІКОЛИ, її думки детерміновані, а дії передбачувані. Але ж якщо це так, тоді – кінець моралі! Людина тоді – просто машина. Й тому ви не в більшій мірі можете звинувачувати людину за те, що вона вбила іншу, ніж, скажімо, автомобіль за те, що він згорів і ваша дитина при тому отримала опіки.
Павлов проводив свої дослідження на тваринах і в його роботах містяться такі висновки й вислови, по яких можна припустити, що, крайньою мірою, поведінку тварин можна повністю пояснити в термінах біхевіоризму. Це в свою чергу може наштовхнути на думку, що й щодо людини Павлов був таким же жорстким біхевіористом, як і Скіннер. Але це не так. Павлов стверджував, що в людині розвинулася здатність до мови як друга сигнальна система й «спеціально людське, вище мислення, яке створює спочатку загальнолюдський емпірізм, а нарешті й науку – знаряддя вищої орієнтації людини в оточуючому середовищі і в самій собі» (Павлов И. Физиология высшей нервной деятельности // Мозг и психика. – М.-Воронеж, 1996. – С. 196). У зв’язку з цим, зокрема, Дж.Нейм відмічав, що той внесок, який зробив Павлов у психологію своїм аналізом мови як другої сигнальної системи, став нищівним ударом по Скіннеру. І дійсно, не може не здаватися дивним, коли філософи, антропологи, психологи використовують свій могутній інтелект, щоб доводити, що процеси логічного мислення не відрізняються у своїй суті від тих, які протікають, наприклад, у хворому зубі.
Епіфеноменалізм. Згідно з цією точкою зору, психічне (mental) є вторинним продуктом роботи головного мозку і не впливає на дії людини. Усе це – тільки фізико-хімічні, акустичні, оптичні й електричні ефекти. Тоді уявимо просту ситуацію. Жінка відчуває себе хворою, але не розуміє, в чому полягає причина її поганого стану. Вона йде до лікаря, той знаходить у неї діабет і каже, що їй треба утримуватися від солодкого. Вона усвідомлює, в чому суть її хвороби й що вживання солодкого може погіршити її стан. Але ж вона любить тістечка, шоколад і варення! Тому вона повинна вирішити, як їй себе поводити: чи буде вона продовжувати далі їсти солодке, чи відмовиться від нього. Вона повинна прийняти свідоме рішення. І вона його приймає. Чи можемо ми вважати, що її рішення, яке вона мисленно приймає, не може детермінувати фізичний субстрат її мозку й поведінки, тобто те, що її рука ніколи не потягнеться до солодкого? А якщо потягнеться, то що саме підніме її руку й змусить узяти ложку біля банки з варенням?
Існують і інші теорії, які намагаються пояснити зв’язок мозку, свідомості й психіки (теорія тотожності, перспективізм або двосторонній монізм, функціоналізм та ін.), але викладені вище теорії на сьогодні головні. Загальна риса між усіма цими науковими підходами – відкидання будь-якої форми дуалізму. Не всі сучасні вчені є моністами матеріалістичного напрямку, але все-одно вони не приєднуються до дуалістичного напрямку. Складається враження, що вони соромляться ярлика, який навісив на дуалістів Гілберт Райл, що, мовляв, дуалісти вірять у «бога з машини». Тим не менш, існували й існують науковці, які не бояться цього принизливого звинувачення. Одним з них є Карл Поппер, який, говорячи про Райла та його незгоду з ідеєю «бога з машини», сказав: «Він також хоче відкинути ідею Сократа й Платона про те, що свідомість по відношенню до тіла подібна капітану корабля [кормчому], метафору, яку я вважаю виключно адекватною. Адекватною настільки, що я можу сказати: «Я вірю в «бога з машини»!». Так сказав учений, який, до речі, є переконаним еволюціоністом дарвінівського напрямку
Отже, розглянемо ще один підхід до аналізу стосунків між тілом і свідомістю, а саме: концепцію дуалістичної взаємодії. Її звичайно назвивають «Картезіанським дуалізмом», оскільки саме Рене Декарт розвинув її й надав їй чіткого окреслення. Декарт підкреслював, що свідомість є нематеріальною субстанцією, яка впливає на тіло, призводячи до того, що тіло діє, й у свою чергу відчуває вплив тіла, сприймаючи певні відчуття. Цей підхід і називається концепцією дуалістичної взаємодії (інтеракціонізму), згідно з якою свідомість може впливати на тіло, рівно ж і навпаки. Безумовно, ця точка зору була висловлена задовго до Декарта (про що й писав К.Поппер), не всі, хто притримується сьогодні якоїсь з форм дуалістичного інтеракціонізму, погоджуються з тим, як він сформульований самим Декартом. Не всі однаково висловлюються про те, як називати нематеріальну сторону – «самосттю», «духом» чи «душею»; немає єдності серед інтеракціоністів також і щодо проблеми походження цієї нематеріальної субстанції.
К.Поппер, зокрема, вважає, що вона просто «виникла». Він розуміє, що таке пояснення нічого не пояснює, але більшого в межах дарвінівської точки зору сказати не можна. А ось Джон Екклз, лауреат Нобелівської премії в галузі нейрофізіології, еволюціоніст теїстичного напрямку стверджує, що хоча тіло й мозок людини виникли в результаті еволюції, «я», або душа, в кожній людській істоті є особливим творінням Бога, яке Бог вкладає в людський плід після зачаття й перед його народженням. Він пише: «Я не приймаю іншого пояснення. Тут не підходить ні генетична унікальність з її фантастично неможливою лотереєю, ні різниця в навколишньому середовищі – вони не детермінують унікальність кожної людини, а просто видозмінюють її. Цей висновок має колосальне теологічне значення. Він суттєво підтримує нашу віру в людську душу і в чудесне походження людини в результаті божественного творіння. При цьому визнається не тільки Трансцендентний Бог, Творець Космосу, Бог, в якого вірив Ейнштейн, а ще й люблячий Бог, Якому ми зобов’язані нашим існуванням». Інший лауреат Нобелівської премії в галузі нейрофізіології Чарльз С.Шеррінгтон також притримувався дуалізму, як і видатний нейрохірург Уїлдер Пенфілд, і багато інших видатних особистостей.
Дуалісти якраз і звертають особливу увагу саме на феномен інформації, яка, як доводять фізики, є видом енергії. Інформація нематеріальна, але ця нематеріальна субстанція виказує величезний вплив і на мозок людини, і на її тіло. І це відбувається в житті людей щоденно. Тому можна сказати однозначно: прихильники дуалістичного інтеракціонізму в головній своїй тезі мають рацію – нематеріальна свідомість може впливати на матеріальні мозок і тіло.
Теїзм. Його прихильники не вбачають проблеми в тому, що нематеріальна сутність може впливати на матеріальне тіло. Звертаючись до Біблії, вони твердять, що Бог, як сказав Христос, це Дух (Ів. – 4:24). Саме по Його Слову була сотворена матерія, й саме Його Слово стало джерелом інформації, яку ми виявляємо закодованою в матерії. Саме Його сила, могутнє Слово підтримує Всесвіт, його існування й цілісність. Саме Його Слово, а не просто Другий закон термодинаміки контролює механізми, які врешті решт приведуть світ до його кінця.
Усе це вповні узгоджується з висновками сучасної фізики полів, яка вже визнає й існування певного Початку, яке називає Космічним Розумом, або Богом, визначаючи вже навіть його місцезнаходження (в глибинах бездонного електронного «моря Дірака»), і те, що інформація є енергією, з якої й виникла матерія. Єдине, з чим тут можна посперечатися, і то – не з теїстами, а з їхнім джерелом, тобто Біблією, так у тому, що навряд чи Бог-Творець сотворяв світ для того, щоб потім узяти й знищити його. Щось не те в людства з розумінням Творця. І це – чи не найскладніше питання у проблемі самопізнання людини. Але лежить вона не в площині науки (наука її просто не бачить), а релігії. Отож, І.Павлов, визначивши науку як «знаряддя вищої орієнтації людини в оточуючому середовищі і в самій собі», був недостатньо точним. Ще одним знаряддм вищої організації людини в указаних площинах є релігія. Літератури про неї – цілий «океан», але наука, як ми вище зазначали, так донині й не спромоглася надати релігії точне визначення. Здається, саме в площині стосунків «людина – Бог» лежить головна проблема самопізнання й самоздійснення людини як особистості. Тому на сьогодні вже мало науки про релігії, потрібна наука про Бога. А її немає. І на цій констатації ми змушені зупинитися.
Принцип історизму та його значення в пізнанні історії.
Зміст категорії «історизм» складає ІДЕЯ РОЗВИТКУ в усіх сферах людського знання взагалі й у науках про людину зокрема. Отже, ні сама людина й її мислення, ні суспільні інститути не можуть бути зрозумілі поза зв’язком, по-перше, з обставинами місця й часу їх функціонування, а, по-друге, з історією іх виникнення й розвитку (ґенези). Ця думка була вповні усвідомлена тільки близько середини ХІХ ст. Торжество ідеї розвитку, насамперед в аналізі соціально-історичних та соціокультурних проблем, стало наслідком наукової революції ХVІ – сер. ХVІІ ст. у природознавстві. Але, перш ніж цей момент настав, потрібні були багатовікові інтелектуальні зусилля мислителів різних епох і народів.
У проблемі історизму першочергове значення має процес розвитку історичної свідомості людства. В усі часи – з моменту переходу людства до цивілізації – історична свідомість була структуруючим елементом культури, оскільки в кожну епоху в ньому відображалися пануючі уявлення про світ і місце в ньому людини, про суспільство, що розглядалося крізь призму простору й часу. Питання, що хвилювали людський розум від епохи до епохи, були вражаюче схожими, а ось відповіді на них були не менш разюче відмінними. Сукупність останніх і відображає в кожному випадку ступінь і форму історичної культури, а їх зміни в часі – її еволюцію в тісному зв’язку з історичним процесом в цілому.
Історичної літератури людство створило «океан», кожна авторська модель бачення історії – оригінальна й неповторна. Принцип історизму ж, головною віссю якого є вісь «час – простір», а відповідно, вся модель історії будується навколо домінуючих у той чи інший період уявлень щодо простору й часу, й базується на тому, що складає зміст категорій «історичного часу» й «історичного простору». Це – те загальне, що об’єднує всі індивідуальні моделі розуміння історії, й дає можливість їх досліджувати, класифікуючи, аналізуючи, виводячи загальне й особливе тощо.
Два аспекти історичної свідомості (бінарність). Людина – істота історична. Й така характеристика відноситься як до її соціальної природи, так і до її духовності, адже лише в ході історії й шляхом історії людина пізнає світ і себе в ньому, а відповідно, ставлення людини до світу й собі подібних є питанням історичним. Суспільна свідомість набуває виміру свідомості історичної тільки за умови, якщо в якості пізнавальної призми в світі історії їй слугує «зв’язка» ЧАС і ПРОСТІР. Тільки зв’язок усіх модальностей часу в змозі перевести статику спогаду й спостереження в динаміку цілеполагання й передбачення. Дійсно, людина здатна жити дієво, дивлячись уперед тільки тоді, коли її думка зіставляє свій рух з минулим, черпаючи в ньому впевненість у майбутньому. Пов’язання ж у суспільній свідомості всіх трьох модальностей часу (минуле – сьогоднішнє – майбутнє), а звідти поява потреби розрізняти часи й ареали, зіставляти відповідні їм суспільні становища (реальні й ідеальні) є свідоцтвом виникнення історичної свідомості в широкому, загальнокультурному сенсі цього слова, – писав Е.Касірер у своїй «Філософії символічних форм».
Історична свідомість, виникнувши на початку цивілізації, з часом видозмінюється настільки, що її «граничні» значення зовні постають як АНТИПОДИ, тобто – як свідомість якби неісторична (але, наприклад, О.Фрейденберг розглядав міф як тип історизму, а І. Бойченко вже прямо розглядає міфології як «найперші історії» /див.: Бойченко І. Філософія історії. – К.2000/ й власне історична (історизм, родоначальником якого був Джамбаттіста Віко). Але в глибинних підвалинах такі дві зовні незіставимі форми екзістенційної свідомості людини на ділі втілюють початкову й «кінцеву» ступені («кола») розвитку історизму, тобто – форму практичного й теоретичного відношення людини до дійсності.
В радянській науці визнавалося таке визначення історичної свідомості, як «становлення розрізнення й зв’язку часів у матеріальній і духовній культурі кожної даної людської спільноти, яка є в той же час умовою історичної стійкості носія цієї культури» (Барг М. Эпохи и идеи. – С.68). У ньому, як бачимо, якраз і немає зв’язки «час-простір» (простір відсутній), хоча в історичній науці завжди існував термін «ПРОСТОРОВО-ЧАСОВІ уявлення». Часові, як видно, ще враховуємо, а ось з просторовими – проблема. З чим же у М.Барга можна погодитися цілком, так з такою його констатацією: «будь-яке знання є в кінцевому рахунку знанням історичним» (Барг М. Там само. – С.10), що вповні збігається з вищенаведеною характеристикою О.Фрейденберга міфу як «типу історизму» та його зауваженням щодо того, що навіть первісна людина, усвідомлюючи світ, формулювала свої питання ІСТОРИЧНО: звідки що взялося? На базі уявлень людини щодо часу й простору формуються уявлення щодо історичного часу й історичного простору відповідно.
Пізнавально важливою є не тільки витокова спрямованість людської допитливості до пізнання початків історичної дійсності (як уважає М.Барг), але й самі історичні форми, в які облаштовувалася відповідь на такі питання. І такими формами найперше були міфологія й релігія. Міфологічне й дискурсивне (розсудочне) мислення ж складають дві поступові стадії в процесі формування історичної свідомості, разом з тим аж до Нового часу вони так чи інакше співіснують і взаємодіють у основному як дві форми історичної культури – фольклорної й писемної. Так проступила витокова бінарність історичного мислення.
Бінарність проявляється й у самій роботі історика з «історіописання» (термін М.Блока), яке треба розуміти в ДВОХ ЗНАЧЕННЯХ: як процес сприйняття, «дешифровки» та впорядкування досвіду минулого з метою тлумачення його в світлі досвіду нинішнього, так і як метод реалізації подібної програми. Такі дві сторони єдиного процесу історичного опису поперемінно висувалися на перший план, залишаючись у тісному зв’язку й взаємообумовленості. Історики завжди тут зазначають важливість проблеми МЕТОДА в історичному дослідженні. Проте, згідно зі вдалим спостереженням англійського філософа й математика А.Уайтхеда, два поняття лежать у засаді людського досвіду: поняття факту (матеріалу сприйняття) й поняття значення (ваги), за допомогою яких людина диференціює й зв’язує те, що сприймає. Й обидва ці поняття залежать не тільки від метода, а й від загального світобачення, складаючи основу розуміння історії. Про необхідність же врахування в історичному дослідженні трансперсонального світобачення, як також і ментальності епохи, вже багато говориться в науковій літературі. Тому аналіз пануючого в ту чи іншу епоху трансперсонального світобачення (уявлення щодо Всесвіту, його побудови, місця й призначення людини в ньому, співвідношення Макрокосму й мікрокосму, системи цінностей, логічних форм, риторики тощо) мають величезне значення для характеристики епохи в усіх її проявах.
Однак картина в історичній науці сьогодні міняється дуже повільно, тобто «історіографічна революція» в ній усе ще не відбулася. Хоча ряд видатних учених (Т.Кун, К.Леві-Стросс, В Моммзен та ін.) давно твердили, що рух історичної думки в усі часи обумовлювався рухом більш високих, більш абстрактних рівнів світобачення, що тип історизму так же об’єктивно заданий історику, як і тип культури, й що основи всього того лежать у МЕНТАЛЬНОСТІ ЕПОХИ, врахування якої дасть ключ до проникнення в таїну формування стереотипів мислення, у т.ч. й в історичній науці. Але ситуація в історіографії так досі й не помінялася. «Плазматичну роль живої психеї» ніяк не можемо вхопити й розпочати вивчення її й її впливу на людину, а значить, і на історичний процес.
Бінарність історичної свідомості проявляється й у тому, що навіть історію самої історичної науки можна розглядати З ДВОХ ПОЗИЦІЙ – континуїтету й перервності. У першому випадку ми маємо справу із значною спадкоємністю фактичної основи історії, у другому – з відстеженням час від часу зміни «пояснювальних схем», концептуальних структур, парадигм.
Часова типологія історизму. В західній науці цілим рядом учених ще в 60 – 80-х рр. ХХ ст. була визначена часова типологія історизму. В СРСР вивчав історизм фундаментально М.Барг, він же й розробив його детальну часову типологію. Вона відповідає великим епохам в історії людства і є такою: історизм часів Античності, історизм часів Середньовіччя, Ренесансний історизм, історизм епохи Просвітництва й сучасний історизм. Для кожної епохи характерна своя модель історичного мислення, але в кожну епоху в серцевині його – просторово-часові уявлення. Вчені тісно пов’язують історизм з уявленнями про час і простір, убачаючи в тому запоруку логічного наукового пізнання.
Для радянської історичної науки, що базувалася на формаційній моделі історичного розвитку, яка давала уявлення про дискретність історичного процесу, такої типології було достатньо. Розвиток на сьогодні цивілізаційної й парадигмальної моделей історичного процесу висуває на порядок денний необхідність розробки його просторової типології. Цим займаються поки що окремі вчені й уже можна виявити, що така типологія повинна враховувати домінуючу релігійну систему, а конкретно, ті уявлення про час і простір, що висувала та чи інша теологія. Адже, наприклад, західний тип історизму – більш часовий, тому більш дискретний і динамічний, базувався на католицизмі, потім ще й на протестантизмі, пізніше на матеріалізмі. Східний тип (домінуюче просторовий) був грецьким, руським (православні), а також мусульманським та ін. З типом культури його, безсумнівно, треба співвідносити, але й не перебільшувати значення культури, оскільки історичне мислення само по собі має величезний вплив на саму культуру.
Парадигматична та прагматична традиції у світовій історичній науці.
В історіографії ще в античну добу відбулося формування двох традицій – прагматичної і парадигматичної. Перша тяглася від арістотелевої теорії мімезису, що означало не просто імітацію, а концентроване "посилене" зображення дійсності, хоча й у послабленій ("повсякденній") формі (Поетика 1452в,1459а). Цінуючи історію менше, ніж поезію, Стагіріт, тим не менш, став родоначальником історії філософії. Аналіз же його вчення про суспільство і державу, засноване на концепції "природи" (Фізика,ІІ,1,2; IV,14), його думок щодо того, що інстинкт самозбереження є основою соціальності людини (Політика. 1253а), дає підстави до думки, що Арістотеля на засаді концепцій "природи" й мімезису в сукупності можна вважати основоположником психоісторії (Арістотель і вважається "батьком усіх наук"). Друга історіографічна традиція йде від ритора Ісократа (кін.IV – поч.III ст.), який бачив завдання історії в тому, щоб навчати на "прикладах" (парадигмах), та його учня Ефора. Обидві традиції синтезував Полібій (201 – 120), створивши новий тип історіографії – тип загальної історії. Полібій знайшов зміст історії у "природних циклах", започаткувавши біологічну періодизацію історії.
Вже з моменту свого зародження історіографія виявилася стороною трикутника, дві інші в якому складали філософія й риторика, й її становище у ньому визначалося способом розв'язання конфлікту між ними. Це ми бачимо і в античній історіографії, і в середньовічній, і в ренесансній, і в пізніші часи, як також і сьогодні, а саме: сучасна західна цивілізаційна модель історичного процесу – прояв прагматичної історіографічної традиції, формаційна – парадигматичної. Західні історики, мислення яких склалося на традиції, що йде від часів Просвітництва («цивілізаційники»), не потребують парадигм і загальних універсальних схем історичного процесу, загальної методології; вчені ж пострадянського простору («парадигматики») шукають цих схем та загальної методології. І сьогодні цей процес ще далекий від завершення, а можливо, він не може завершитися ніколи. Формаційна модель – дискретна, часова, цивілізаційна – просторова, більш статична. Сьогодні це – ГОЛОВНІ МОДЕЛІ, всі інші підходи ще не можуть скласти їм гідної конкуренції, й, по великому рахунку, являють собою просто різновиди тієї чи іншої, або спроби їх синтези.
Однак слід враховувати, що в критичні моменти криз методології й принципів пізнання (у т.ч. й самого історизму), як парадигматична традиція загрожує «витісненням історії» з твору філософсько-історичного характеру (класичний прояв: роботи Фоми Аквінського), так і прагматична традиція також загрожує тим же (класичний прояв: творчість Михайла Пселла). І філософія, і філологія при тому рятують самих себе. На нашу думку, історичній науці вже треба подумати про формування якоїсь іншої, третьої історіографічної традиції, бо тенденція до «витіснення історії» надовго гальмує розвиток самої історичної науки. Можливо, сучасний процес «антропологізації» історичної науки щось внесе нове в це замкнене поки що ще з часів античності для історіографії коло.
Ключові поняття: закономірності історії, закони історії, людиноцентризм як закон історії, самопізнання і самоздійснення індивідуальної людської істоти як закон історії, принцип історизму, історична свідомість, історична культура, час, простір, історичний час, історичний простір, прагматична і парадигматична традиції в розвитку історіографії.
Контрольні запитання:
Що таке мова, мистецтво, культура?
Розкрийте зміст гіпотез походження мови.
Як мова пов’язана з мозковою діяльністю людини?
Що ви знаєте про теорію 4-х першоелементів мови М.Марра та теорію мовної плазми М.Вашкевича?
Що таке парадигма? Як відповідає парадигматичність міфологічного та релігійного мислення теорії плазматичності мови?
Що таке філософський світогляд? Яким є співвідношення релігії й філософії?
Що таке містерії? Що ви про них знаєте?
Що таке символізм? Чому усі світові релігії базуються на символізмі? надайте приклади релігійного символізму.
Яке значення має виявлення закономірностей історичного процесу для історичного мислення?
Які ви знаєте підходи до розгляду закономірностей історії?
Розкрийте зміст філософсько-антропологічного підходу до закономірностей історії.
Якими бачать головні закони історії представники антропологічного підходу до історичного процесу? В чому, на ваш погляд, глибокий гуманістичний сенс цього підходу, а в чому – слабкість?
Як пов’язаний філософсько-антропологічний підхід до розгляду законів історії з «антропологізацією» сучасної науки? Які перспективи в цьому напрямку має українська наука й чому?
ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК
Історія як наукове заняття зберігала сенс тільки при наявності глибокої віри, що в розумі людини закладені потенції кращого майбутнього. По мірі зростання освіти людей і вдосконалення їх моралі ці закони, як думалося, будуть виступати у все більш чистому виді. Надію на це давало те ж природознавство. Тисячі років люди вважали зірки непорушними, а телескоп порвав усі сумніви у тому, що вони рухаються. Значить, з певної висоти відкриється для доль людей обширна перспектива, в якій ясно повинні виступити засади більш гармонійного розвитку. І тут треба усвідомити головне, що видно з матеріалу всієї соціально-історичної антропології, – головна мета історичного процесу – не все більш високий розвиток економіки чи технологій, а ВСЕ БІЛЬШ ВИСОКИЙ РОЗВИТОК СВІДОМОСТІ ЛЮДИНИ. Тільки в цьому – ПЕРСПЕКТИВА.
Який би зміст не мали сьогоднішні наукові суперечки щодо того, якою буде людина майбутнього, з даних антропології ясним стає головне: домінування в людині розвитку психічного над морфологічним. Втрати морфології поповнюються психічними можливостями. Герой з оповідання С. Лема, що потерпів аварію, питає, що з ним сталося, й отримує відповідь: «Від вас залишився тільки Мозок». Це, безумовно, жарт фантаста, але… В кожному жарті є тільки доля жарту. Всі проблеми людини – в її голові, як там же знаходиться й корінь рішення нею самою всіх її проблем. Щоб набути нових. А як же? ІНАКШЕ НЕ БУДЕ РОЗВИТКУ.
Справа не в тому, яким буде обличчя людини майбутнього та її технології, хоча це й вельми важливо, а в її ГУМАНІЗМІ. «Антропологізація» сучасної науки дає в цьому відношенні надію на майбутнє.
СЛОВНИК ПЕРСОНАЛІЙ ТА ТЕРМІНІВ
А
АВГУСТИН Аврелій (354 – 430) – християнський мислитель, теолог і філософ. Визнаний у православ’ї блаженним, у католицтві – святим і вчителем церкви. Пасіонарна могутність і геніальна самобутність його унікально обдарованої духовної особистості, глибина, обшир, етична насиченість та піднесеність його вчення справили величезний вплив на розвиток духовного життя часів середньовіччя. Мав 93 твори в 232 книгах. Основні – «Про град Божий» та «Сповідь». Історизм є наріжною характерною рисою всього вчення А. Чільне місце в філософсько-історичній системі А. посідають дві теми. Це – індивідуальний («Сповідь») та всесвітньо-історичний («Про град Божий») розвиток людини, тлумачення ним через призму духовності як основоположного, визначального начала особистісного й історичного існування та розвитку людей. Спрямованість історії людства визначається, за А., двома катастрофами світового значення, що є своєрідними полюсами силового поля історичного процесу: гріхопадінням Адама і Єви та Страшним судом. Усе, що відбувається між цими двома подіями й складає зміст всесвітньої історії, яка є реалізацією початкового божественного задуму. Божественна мета історії реалізується, вважав А., у протиборстві двох великих спільнот людей, що змішані в реальному історичному процесі. З одного боку – це спільнота земна, чи «град земний», прототипом якого була для А. Римська імперія, з іншого боку – спільнота небесна, або «град Божий». Першу представляють ті, що живуть за людськими законами й будуть покарані посмертно, другу – ті, що живуть за Божою волею й будуть залучені до царства Божого. А. все ж не заперечував певної позитивної ролі світської держави, а також при нагоді й необхідності використання Церкви в її інтересах. Філософсько-історичні ідеї А. відіграли роль основи формування та розвитку теологічної філософії та антропології історії – від часів його життя й аж донині. Але особливо великим значення його історіографічної концепції було в епоху середньовіччя. В ті часи європейські філософи історії й історики не могли не рахуватися з методологією тлумачення й загальною моделлю (парадигмою) історичного процесу, запропонованою А.
АДАПТАЦІЯ – процес успішної взаємодії біологічних чи культурних систем і особливостей для даного ряду умов середовища.
АКТИВНІСТЬ СОЦІАЛЬНА (від лат. activus – діяльний, енергійний) – одна з характерних рис способу життєдіяльності соціального суб’єкта (особистості, соціальної групи, історичної спільноти, суспільства в цілому), що відображає рівень спрямованості його здібностей, знань, навичок, прагнень, концентрації вольових, творчих зусиль на реалізацію нагальних потреб, інтересів, цілей, ідеалів. А.с. здійснюється шляхом освоєння, збереження або руйнації існуючих чи створення нових умов, життєво важливих зв’язків з природним та соціальним середовищем, формування особистих соціальних якостей. Може зумовлювати позитивні, а також призводити до негативних наслідків. Є одним з чинників соціальної політики.
АНТРОПОГЕНЕЗА (від грецьк. antropos – людина й genesis – походження) – еволюційний, філогенетичний процес виникнення й розвитку людини як біосоціальної істоти, органічно пов’язаний з трансформацією її початкової, інстинктоподібної, трудової діяльності, формуванням свідомості, членороздільної мови та поступовим переростанням первісних спільнот у форми людської колективності. Вчення про А. було вперше створене Ч.Дарвіном, конкретизоване Т.Гекслі та докорінно переосмислене Ф.Енгельсом в його суспільно-трудовій теорії походження людини. Нині зміст цих учень сильно критикується.
АНТРОПОЛОГІЧНА ШКОЛА в культурології склалася у Великобританії в 1860-х рр.. (Е.Тайлор, А.Ланг, Дж.Фрейзер, в Росії – М.Ф.Сучков, О.І.Кирпичников, О.М.Веселовський та ін.). Пояснювала схожість матеріальної й духовної культури, в т.ч. фольклору народів, що не знаходилися між собою в етнічній спорідненості чи економічних, політичних і культурних зв’язках, загальною людською природою людей, схожістю їх психіки й мислення на однакових ступенях історичного розвитку, відповідністю духовної культури й мистецтва рівню матеріальної культури; доводила, що, виникнувши, схожі сюжети стали вічними супутниками (пережитками) культури. Ця теорія отримала також назву теорії «самозародження сюжетів», бо твердила, що кожен народ самостійно створює свою культуру й збагачує культуру людства. А.ш. зберегла деякі погляди міфологічної школи: вона відводила велику роль у первісному світогляді віруванням і магії, вважаючи, що в основі багатьох фольклорних творів лежать міфи. Але міфи вона вважала історичним явищем, якому передував анімізм – одушевлення людиною сил природи. Представники А.ш дійшли до висновку, що всі народи проходять загальні ступені розвитку культури й що наступні її періоди зберігають у собі пережитки попередніх. Але вона не змогла надати пояснення схожості сюжетів через те, що відривала творчість народів від їх конкретної історії та соціально-економічного розвитку.
АНТРОПОЛОГІЯ (від грецьк. antropos – людина й лат. logos – наука) – міжгалузева дисципліна, яка досліджує біологічну, культурну й соціальну еволюцію людини як особливого виду й людського суспільства (головним чином до письменної епохи) як особливого типу соціальної організації.
АНТРОПОМЕТРІЯ – головний метод антропології, який означає вимірювання розмірів людського тіла.
АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗА – історично тяглий процес становлення людини з біологічної істоти в соціальну й культурну істоту, являє собою нерозривну єдність двох паралельних процесів: антропогенези (формування людини) й соціоґенези (розвиток суспільства).
АНТРОПОСФЕРА (соціосфера, ноосфера) (від грець. anropos – людина) – сфера життєдіяльності людини. Поняття, визначене В.І.Вернадським, відбиває ідею розвитку Землі та життя на ній. Земля як геологічне явище складається з літосфери (твердої оболонки), гідросфери (водяної оболонки) та еосфери (повітряної оболонки). На контакті цих сфер зародилось органічне життя, яке в процесі розвитку складалося в двох формах: рослинного і тваринного світу, які утворили біосферу. Розвиток біосфери зумовив появу людини, яка, завдяки здатності до виробничої діяльності, утворила трансформоване середовище свого існування (культуру), або А. Утворення А., на думку філософів, ознаменувало перехід від біологічних до соціальних форм розвитку матерії. А. характеризує співіснування природних законів розвитку матерії (навколишнє середовище) та соціальних законів розвитку суспільства.
Найважливішим рубежем в розвитку А. був перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, який підготував умови для появи цивілізації.
АРІСТОТЕЛЬ СТАГІРІТ (384 – 322) – давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист, засновник періпатетичної школи, відомої також під назвою Лікей. Був учнем Платона, вихователем Олександра Македонського. Помер у Халкіді, на Евбеї, куди змушений був утекти від утисків антимакедонської партії та звинувачень у злочинах проти релігії. А. не любив історію, цінував її менше, ніж поезію, риторику. Тим не менш, А. став засновником історії філософії. А взагалі-то А. вважається, і небезпідставно, «батьком усіх наук». Чимало його ідей і понять і досі продовжують справляти помітний вплив на світогляд та творчість мислителів найрізноманітніших регіонів планети, певною мірою визначають не лише сучасний філософський лексикон, а й стилістику наукового мислення.
АРТЕФАКТ (від грець. artefactum – штучно зроблений) – в археології будь-який предмет, що має штучне, а не природне походження. Доісторичні артефакти – переважно кам’яні знаряддя, тому вони гарно зберігаються.
АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА – сукупність залишків людської діяльності, що її вилучають при дослідженні археологічних пам’ятників, і яка за низкою ознак відрізняється від іншої такої ж сукупності. За Л.С.Клейном, А.к. – сукупність археологічних пам’ятників, об’єднаних близькою подібністю типів знарядь праці, начиння, зброї й прикрас, подібністю будівель та поховального обряду.
АРХЕОЛОГІЯ (від грець. archaios – давній і logos – учення, наука) – галузь історичної науки, що вивчає розвиток людського суспільства в докласовий і ранньокласовий періоди на підставі досліджень археологічних пам’яток – матеріальних свідчень давніх культур.
АРХЕОЛОГІЯ ДОІСТОРИЧНОЇ ЕПОХИ – вивчення культур минулого, які не мали писемності.
Б
БАЗИС І НАДБУДОВА (грець. basis – основа) – категорії марксистської соціальної філософії, покликані відобразити взаємовідносини між економічною та іншими структурами, процесами, явищами та сферами життєдіяльності суспільства. Економічна структура суспільства, тобто сукупність об’єктивних суспільних відносин, у які вступають люди між собою в процесі матеріального виробництва, визначається як Базис, а властиві певному суспільсту форми ідеологічного та політичного життя, його державний устрій, притаманні йому правові, моральні, художні, філософські й релігійні погляди, дії, нормативи, відносини, організації й установи – як Надбудова, що породжується й зумовлюється, згідно з марксизмом, базисом.
БЕЗДЕРЖАВНІСТЬ – стан суспільства, який характеризується відсутністю державних інститутів. Абсолютну більшість свого минулого, починаючи з первіснообщинного ладу, людство прожило в бездержавному стані. Період до появи бл. 40 тис. рр. тому Homo sapiens sapiens-а був, власне, лише передісторією людства. В наступні тисячоліття люди також знали лише одну форму співіснування – первісний лад. Поступово він змінився на державний, з чого почалися кардинальні зрушення в історії людства, відбулася культурна еволюція, невпізнанно змінилася наша планета. Однак і після цього в різних регіонах і в різний час люди обходилися без держави.
БОАС Франц (1858 – 1942) – німецький етнограф, емігрував у США. З 1899 р. до кінці життя був першим професором антропології Колумбійського університету. Вважається батьком сучасної американської антропології, всі відомі американські антропологи – його учні. Вважав еволюціонізм та ін. загальні схеми етнографії умоглядними. Вважав, що культуру треба вивчати з середини, з неї самої, чим заклав основи принципу культурного релятивізму.
В
ВАРВАРСТВО – (від грець. barbaros – варвар) – у площині антропології другий ступінь трирівневого поділу історії суспільства (дикість – В. – цивілізація), обґрунтованого еволюціоністами у ХVІІІ – ХІХ ст. Ступінь В. відповідає етапові розпаду первіснообщинного ладу й утворення ранніх держав. В Євразії В. асоціюється великою мірою з суспільним станом військової демократії та епохою Великого переселення народів. Характерною рисою варварського суспільства були постійні загарбницькі війни із сусідами.
ВИКЛИК– ВІДПОВІДЬ – поняття, запропоновані А. Дж. Тойнбі для означення однієї з визначальних характеристик ритму існування цивілізацій. Відповідно до закону В.-В. кожен крок поступу цивілізації постає як адекватна відповідь на виклик довкілля – природного для перших, батьківських цивілізацій, природного та соціального – для наступних. Той чи інший Виклик утворюється не одним чинником, а комбінацією декількох, тому це не якась єдина сутність, а відношення. При цьому сам Тойнбі схильний тлумачити це відношення не лише як взаємодію неживих сил, на зразок «Інь» і «Ян», а й як зіткнення між двома надлюдськими особистостями міфологічного чи релігійного змісту. Виклик провокує зростання відповідного суспільства (цивілізації). Брак викликів, надто сприятливі умови, а, отже, брак стимулів до зростання розвитку спричинюють зворотній рух. І навпаки, якщо Виклик занадто потужний і масштабний, то виключається сама можливість належної Відповіді суспільства на нього. Потрібна «золота середина», щоб цивілізація могла поступально розвиватися. Зростання цивілізації триває, допоки вона здатна давати на виклики адекватні відповіді, підґрунтя для яких створюють творчі меншості. Остання повинна продукувати весь час творчі ідеї, Втративши цю здатність, меншість із творчої стає панівною, владною, правлячи вже завдяки не авторитету, а примусу, матеріальним інструментам влади, передусім – силі зброї. Це зумовлює зростання почуття несправедливості існуючого ладу й «розкол духу». Поступово в суспільств нагромаджуються різні негаразди, аномалії, які ведуть до надлому цивілізації, а в перспективі – до загибелі. Але втрата цивілізацією здатності до адекватної відповіді на виклики не є остаточною, цивілізація може вирівняти становище, щоправда, вже надзвичайними зусиллями всього суспільства. Одна з головних умов цього – духовне єднання шляхом утворення нової універсальної релігії та залучення до неї в контексті майбутнього всесвітньої цивілізації.
ВІДЕНСЬКА ШКОЛА – напрям в етнографії поч. ХХ ст. Представники: В.Шмідт, І.Геккель, В.Копперс, М.Гузинде та ін. об’єднувалися навколо журналу «Антропос» (1906 – 1915), стояли на позиціях культурно-антропологічної школи. Дифузна модель Гребнера ними застосовувалася до аналізу історії релігій, права, господарської діяльності, міфологічного мислення.
ВІКО Джамбаттіста (1668 – 1744) – італійський філософ. Народився в Неаполі в сім’ї бібліотекаря. Самоосвітою досяг великих успіхів у науці. Працював професором риторики в Неаполі, з 1734 р. – придворний історіограф. Найважливіша праця – «Основи нової науки про спільну природу націй» (1725). В розумінні історії – цикліст, як і давньогрецький вчений Полібій та давньокитайський Сима Цянь. Але, на відміну від них, основною одиницею історії В. визнає не окремий народ, а історичний (громадянський) світ, утворений всією спільнотою однотипних народів. Таких світів В. виокремлює два: світ стародавніх народів та світ християнських народів. Життєвий цикл кожного народу, на думку В., вичерпується трьома основними етапами. Подібно до Полібія, В. пов’язує ці етапи з відповідними формами політичної влади: перша – божественна епоха – це етап влади Монархів, Батьків, Жерців; друга – героїчна – Аристократії; третя – людська – Демократії, або ж представницької монархії. Своєрідність цих етапів значною мірою зумовлюється, за В., особливостями, властивими саме (і тільки) кожному з них у розвитку міфології, релігії й філософії, мудрості, права, логіки й мистецтва та письма. Ідеї В. знайшли розвиток у філософії історії ХХ ст., одним з магістральних напрямків якої стали саме концепції історичного коловороту.
ВИРОБНИЦТВО, ВИРОБНИЦТВО СУСПІЛЬНЕ – процес, за допомогою якого люди (суспільство), використовуючи речовини й сили природи, суспільні відносини й соціальні ресурси, духовні багатства людей та їхні здібності, відтворюють власне й суспільне життя. Це відтворення здійснюється шляхом вироблення необхідних продуктів у вигляді матеріальних засобів виробництва і предметів споживання, нових форм суспільних відносин, духовних продуктів та інформації, нових індивідів та їх суспільних якостей. В.с. існує на всіх щаблях розвитку людського суспільства, властиве всім історичним епохам. Люди, які створюють матеріальні й духовні блага, нові форми суспільних відносин та нових індивідів, вступають у певні зв’язки і відносини для здійснення спільної діяльності. Відношення людей до природи, суспільства, духу, людини здійснюється тільки через ці суспільні зв’язки. Тому виробництво завжди і в усіх своїх виявах є суспільним. В.с. – система, утворена чотирма видами виробництва – матеріальним виробництвом, виробництвом форм спілкування (суспільного життя), духовним виробництвом, виробництвом людини (власного життя). Види В.с. перебувають у постійній взаємодії, перебіг якої визначається законом суспільно-історичної виробничої домінанти. По мірі розвитку людства переважного значення набуває то один, то інший вид В.с., висуваючись на передній план суспільного життя й надаючи характеристикам інших видів виробництва відтінків, притаманних йому. Це позначається не лише на особливості В.С. певної історичної епохи, а й на формах його теоретичного пізнання. Врахування всіх чотирьох аспектів В.с. нині покладено в основу наукової методології періодизації історичного процесу, з’ясування рушійних сил і законів історії, сенсу й перспектив історичного розвитку. Багатоаспектне бачення природи В.с. дає змогу подолати крайнощі вульгарно-економічних та технократичних, об’єктивно й суб’єктивно ідеалістичних уявлень про історію.
ВЛАДА – здатність і можливість утілювати свою волю, справляти визначальний вплив на діяльність, поведінку і загалом долю інших людей за допомогою авторитету, права, насилля (державна, економічна, політична, сімейна); центральна, організаційна та регулятивно-контрольна засада політики; одна з найвагоміших та найдавніших проблем суспільно-політичного знання; проблема культури суспільства й життя конкретної людини.
ВЛАСНІСТЬ – історично зумовлена суспільна форма привласнення матеріальних, соціальних і духовних благ, яка визначає суспільно-виробничі, тобто економічні й вольові, а отже, й нормативно-правові відносини між людьми, соціальними групами та класами в процесі виробництва й суспільного співжиття. Відносини В. покладені в основу виробничо-економічних відносин й стосуються всіх сфер економічного життя – виробництва, обміну, розподілу, споживання матеріальних і духовних благ і зумовлюють розподіл засобів виробництва та розподіл людей у структурі суспільства. Критерій виробничих відносин було покладено в основу типологічного вчення про суспільно-економічні формації.
ВОЛЯ СОЦІАЛЬНА – практична активність сукупності людей, свідомо чи несвідомо спрямованих до єдності поведінки, яка здатна до певного, очікуваного наслідку. В.с. спрямована на макрооб’єкти (суспільство в цілому, політичні, соціальні, економічні, ідеологічні структури, соціальні інститути) для встановлення нового порядку в умовах суспільної дестабілізації, кризи або соціального конфлікту. Легітимною формою В.с. є держава.
Г
ГЕРДЕР Йоганн Готфрід (1744 – 1803) – німецький філософ-просвітник. Основний твір – «Ідеї до філософії історії людства» (1784 – 1791). В ній він проводить тезу, що людина створена Богом, що релігія є найстаровиннішим, вихідним компонентом людської культури. І все ж він вважає, що дух поза матерією існувати не може. Історію людства Г. розглядає як єдиний і водночас розгалужений ланцюг поступу народів, кожна ланка якого спрямована на досягнення вищого, гуманного стану і водночас пов’язана з попередніми та наступними ланками. Вирішального значення у впливі на історичний процес Г. надає внутрішнім джерелам виникнення й розвитку суспільства як органічної системи індивідів. Людина, за.Г, народжена для суспільства, поза ним вона – ніщо; поєднує ж людей культура, яка є надбанням і водночас рушієм суспільства.
ГОМІНІД – член сімейства Hominidae, в яке входять (за еволюційною теорією) усі людські форми, які існували на Землі до появи людини.
ГОСПОДАРСТВО ВІДТВОРЮЮЧЕ – форма господарства, що ґрунтується на рослинництві й тваринництві, тобто на одержанні продуктів шляхом застосування спеціальних технологій, які спрямовують і прискорюють природні процеси репродукції рослин та тварин. Г.в. виникло внаслідок подолання кризи мисливського господарства під час переходу від льодовикового періоду (плейстоцену) до сучасного міжльодовикового періоду (голоцену) приблизно 10 тис. рр. тому. Г.в. дало можливість одержувати надлишковий продукт, що створило умови для експлуатації чужої праці, появи приватної власності й зрештою – для переходу від первісного суспільства до цивілізованого. У різних регіонах впродовж розвитку людства Г.в. формувалося на основі місцевих генофондів рослинного та тваринного світу, що сприяло появі відмінностей між окремими цивілізаціями.
ГОСПОДАРСТВО ПЕРВІСНЕ – рівень розвитку господарства, який відповідає первіснообщинному ладу. Базувалося на привласнюючих формах господарства, таких, як мисливство й збиральництво. Яскравим прикладом Г.п. були мисливці прильодовикової зони пізньопалеолітичного часу, які досліджені, зокрема, на території України. Вони жили полюванням на мамонтів, бізонів, північних оленів та інших тварин т.зв. мішаного льодовикового комплексу фауни. Внаслідок різкої зміни екології під час переходу до сучасної міжльодовикової стадії (голоцену) виникла криза льодовикового мисливського господарства. У процесі подолання цієї кризи людство перейшло до відтворюючих форм господарства та спеціалізованих форм привласнюючого господарства типу інтенсивного рибальства або морського звіробійного промислу.
ГОСПОДАРСЬКО-КУЛЬТУРНИЙ ТИП – комплекс господарства та культури, типовий для різних за походженням народів, що існують в подібних екологічних умовах і перебувають приблизно на однаковому рівні соціально-економічного розвитку. Підґрунтям формування Г.-к. т. є фізико-географічні пояси земної кулі. Розмаїття клімату, ландшафтів, рослинного й тваринного світу різних регіонів Землі сприяють виникненню різних моделей адаптації людини до навколишнього середовища (господарський цикл та обрядовість, прийоми полювання, типи життя та одягу тощо), що зумовило формування різних моделей культури. Г.-к. т. справив значний вплив на розвиток різних етнічних формувань.
ГУМІЛЬОВ Лев Миколайович (1912 – 1992) – російський етнограф, історик і філософ. Син поетів М.С.Гумільова та Г.А.Ахматової. Створив оригінальну глобальну концепцію всесвітньо-історичного процесу як історії взаємодії народів (етносів), їх формування, піднесення, розквіту й деградації в системі планетарної етногенези, виклавши їх у системному вигляді насамперед у праці «Этногенез и биосфера Земли» (Л,.1989). Основоположною для світоглядної системи Г. є ідея пасіонарності – єнергонадлишковості. .Його філософсько-історична система є своєрідним розвитком традицій євразійства, притаманного російській культурній і науковій традиції.
Д
ДАНИЛЕВСЬКИЙ Микола Якович (1822 – 1885) – російський філософ, публіцист і природознавець, ідеолог панславізму. Система поглядів викладена в його праці «Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к романо-германскому» (1869) являє собою циклічну культурно-історичну типологію розвитку людства, спрямовану на подолання антропоцентризму, моністичного тлумачення історії й обґрунтування принципово іншого, плюралістичного її розуміння. Всесвітню історію становлять, за Д., 11 культурно-історичних типів. Особливу роль він відводить слов’янському культурно-історичному типу, якому, на його думку, належить майбутнє.
ДАРТ Раймонд (1893 – 1988) – виданий антрополог і археолог. Отримав освіту в Австралії працював у Вітвотерсрендському університеті в Йоханесбурзі (Південна Африка). Заснував кафедру анатомії у «Вітсі», зробив важливі відкриття й займався дослідженням стародавніх викопних людиноподібних осіб або «архантропів».
ДАТУВАННЯ АРХЕОЛОГІЧНЕ – принцип датування археологічних пам’яток. У археології застосовується дві системи датування: відносна хронологія та абсолютна. Відносна хронологія за принципом «старше-молодше» вивчається на підставі стратиграфії – науки, що вивчає послідовність залягання гірських порід. За нормальних умов накопичення археологічних культурних шарів – чим глибший культурний шар, тим він давніший. Відносна хронологія встановлюється також на підставі вивчення поступовості розвитку типів речей. Абсолютна хронологія визначається за писемними джерелами (якщо на речах є дата) або за методами природничих наук. Застосовуються також дендрохронологічний та радіокарбоновий методи. Дати, старші за 400 тис. р., встановлюються калій-аргоновим методом.
ДЖЕРЕЛА АРХЕОЛОГІЧНІ – різновид історичних джерел, що визначається об’єктами археологічної науки та джерелом її пізнання. Це – рештки предметного світу минулого суспільства. Д.а. поділяються на такі типи: поселення, поховання, культові місця, скарби, поодинокі знахідки тощо. Для вивчення кожного з цих типів джерел застосовують спеціальні методи дослідження.
ДЖЕРЕЛА ЗОБРАЖАЛЬНІ – тип історичних джерел, характерною ознакою яких є фіксація інформації у вигляді зображення. Перші Д.з. виникли за доби палеоліту у вигляді наскальних малюнків у печерах і гротах – місцях перебування первісних людей. Тоді ж виникають перші скульптурні та графічні зображення. Д.з. дають можливість простежити розвиток духовної культури – світогляду, вірувань, обрядів, смаків давньої людини.
ДЖЕРЕЛА ІСТОРИЧНІ – комплекс пам’яток минулого, носіїв історичної інформації, що становить джерельну базу історичної науки в цілому та її окремих розділів.
ДИКУНСТВО – перший ступінь тричленного поділу історії суспільства (Д. – варварство – цивілізація), обґрунтованого еволюціоністами ХVІІІ – ХІХ ст. Стадія Д. відповідає первіснообщинному ладу. В період Д. відбулися процеси формування людини і суспільства, а також перші етапи розвитку родового суспільства. Д. відповідають переважно привласнюючи форми господарювання та міфологічний світогляд. У процесі розвитку Д. сформувалися умови для переходу до наступної стадії – варварства, що відповідає кризі первіснообщинного ладу та появі перших цивілізацій.
ДОІСТОРІЯ – час існування людини від зародження до появи писемності. Складається з двох періодів: доісторичного і протоісторичного. Термін «доісторичний період» уперше було вжито в 30-х рр. ХІХ ст.. у Франції, пізніше – в Англії. Доісторичний період багато в чому відрізняється від історії. Йдеться про суспільство, або культуру, а не про індивідуум, і предметом вивчення є збережені матеріальні цінності. По суті, доісторичний період є анонімним, оскільки без писемних джерел ми не можемо знати назви народів, поселень і змушені використовувати довільні позначення. Можна твердити, що доісторичне життя, протягом якого відбувалося зародження й розвиток органічного світу – від найпростіших клітин до розумної людини з її особливими властивостями – тривало бл. 3,5 млрд. років.
ДОЛЯ – за міфологічними уявленнями, в філософських системах давнини, а також у повсякденній свідомості надприродна незбагненна зумовленість, сила, що визначає всі події в житті людини, етносу, країни, людства. Ідея Д. протилежна ідеї свободи, тому вона має соціально-історичний характер. Члени первісного суспільства не відокремлювали свою сутність від родового буття, що передбачало тотожність свободи й не свободи в житті людини. Становлення держави й цивілізації відокремлює ці поняття. Але ще довгий час, аж до виникнення сучасної матеріалістичної науки йшов розвиток розуміння Д. у свідомості людства. І тільки уявлення про те, що історичний процес обумовлюється об’єктивними діючими законами, дав розуміння того, що самі люди є творцями своєї Д.
ДЮРКГЕЙМ Еміль (1858 – 1917) – видатний французький соціолог і антрополог. Виступав проти індивідуально-психологічного й біологічного напрямків антропології, підкреслював, що суспільство не є простою сукупністю індивідів. Підходив до соціальних фактів як до елементів культури. Одним з перших почав вивчати ритуали. Головні праці: «Про розподіл суспільної праці» (1893), «Елементарні форми релігійного життя « (1912).
Е
ЕВОЛЮЦІЙНА АНТРОПОЛОГІЯ – галузь загальної антропології, що вивчає походження й еволюцію предків людини до сучасних форм. Включає в себе приматологію й палеоантропологію.
ЕВОЛЮЦІОНІЗМ – напрям в етнографії, антропології, культурології, соціології, який пояснює розвиток культури й суспільства виключно внутрішніми якостями й законами росту по обов’язковим стадіям органічної еволюції. Теорія, що робить акцент тільки на внутрішніх чинниках росту, зветься ендогенною. Таким і є по суті Е. (навпаки, його теоретичний противник дифузіонізм зветься екзогенною теорією).
ЕВОЛЮЦІЯ – процес змін, які з часом відбуваються в живих формах. Інколи проводиться розрізнення між еволюцією, що відбувається у межах одного виду (це називається мікроеволюцією), і тим, що відбувається, коли виникають нові види (макроеволюція).
ЕКЗОГАМІЯ (від грецьк. exo – зовні й gamos – шлюб) – звичай, який забороняє брати шлюб у межах своєї родинної групи та фратрії.
ЕКОНОМІЧНА АНТРОПОЛОГІЯ – наука, що розвивається в межах загальної антропології й вивчає системи виробництва, обміну й розподілу продуктів у традиційному суспільстві.
ЕКСПЛУАТАЦІЯ (франц. exploitation) – 1. Систематичне використання людиною (суспільством) продуктивних сил природи, матеріальних і духовних багатств, суспільства або особи. 2. Привласнення засобів виробництва, результатів додаткової і навіть частини необхідної праці поневолених людей. У сучасній літературі точиться дискусія щодо характеру Е. Деякі економісти вважають Е. не економічною, а моральною категорією.
ЕНДОГАМІЯ (від грецьк. endom – всередині й gamos – шлюб) – звичай укладення шлюбу всередині окремого соціального угруповання (племені, касти). Е. була характерною для первіснообщинного ладу, але тенденція до неї є й у деяких сучасних народів та серед деяких релігійних общин.
ЕПОХА (від грецьк. epoсhẻ – зупинка, затримка) – проміжок часу в розвитку природи, суспільства, науки, мистецтва, який має певні характерні особливості.
ЕРА (від лат. аera – вихідне число) – 1. Момент, від якого ведеться літочислення, а також сама система літочислення. 2. В історії – великий відтинок часу, якому притаманні свій внутрішній зміст, історичні події, відмінні від попереднього.
ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ – 1. Термін на позначення етнічних процесів минулого, історичних змін етнічних структур. 2. Розділ етнологічної публіцистики, що вивчає етнічні процеси.
ЕТНІЧНІ ПРОЦЕСИ – етнологічна субдисціпліна; істотна зміна в ході історичного розвитку окремих етнічних елементів, частини етносів та етнічних організмів у цілому, а також поява нових етнічних спільнот. Е.п. відбуваються стихійно і багато в чому незалежно від свідомості й волі людей.
ЕТНОГРАФІЯ (від грецьк. ethnos – народ, graphỏ – пишу; букв. – народопис) – наука, яка вивчає народи. Вживаються також терміни: етнологія, культурна антропологія. Вперше термін «Е.» вжив німецький письменник Й.Зоммер у 1607 р., у науковий обіг це поняття ввійшло з кінця ХУІІІ ст., але зміст його протягом 200 років уточнювався. Нині під Е. в західноєвропейських та американських країнах позначають описову народознавчу науку, яка функціонує переважно в системі музеїв.
ЕПІКАНТУС («монгольська складка») – складка біля внутрішнього кута ока людини, створена шкірою верхнього віка, прикриває слізний бугорок.
ЕТНОІСТОРІЯ – галузь, субдисціпліна культурної антропології. Мета Е. – вивчення історії безписемних народів за допомогою іноземних письмових джерел та археологічних відомостей. У такому розумінні Е. здебільшого ідентифікувалася з етнологією як розділом культурної антропології в англомовних країнах чи сприймалася як опис дописемної історії переважно «примітивних» народів у європейській етнології.
ЕТНОЛОГІЯ – букв. народознавство. Наука про народи й культури світу, їх взаємодію та систему етнічності . Наявність кількох народознавчих дисциплін у різних країнах, які певною мірою можна вважати дисциплінами-двійниками – етнографії, культурної антропології, етнології та ін – зумовлена історичними особливостями формування науки, теоретико-методологічними розбіжностями національних шкіл, різним окресленням предметної сфери цієї науки тощо. Хоча термін «Е» був введений у науковий обіг у 1784 р. О.Шаванном, своїм поширенням він завдячує А.-М.Амперу (кін. 20 – поч. 30-х рр. ХІХ ст.), який визначив її місце серед гуманітарних наук поряд з археологією, історією. В Україні терміни «етнологія» й «етнографія» спочатку вживалися як синоніми. Тільки на межі ХІХ – ХХ ст. визначилася певна понятійна відмінність між ними. Назва «етнографія» охоплювала здебільшого фіксації та описи матеріалів із побуту й різних галузей народної культури, в т.ч. фольклору; поняттям «Е.» позначалися праці про народ і його культуру дослідницького, теоретичного характеру. В СРСР термін «Е.» не вживався, як «буржуазний», за рахунок чого радянська етнографія розширила свій предмет. Нині в Україні відбувається суперечливий процес повернення Е. до життя.
ЕТНОС – стійка, історично сформована на певній території спільність людей, що мають спільні риси, усталені особливості культури та поведінського складу, а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень (самосвідомість), фіксовані в етнонімі. Е. постає як соціально-історичний організм, що самовідроджується внаслідок етнічно однорідних шлюбів і передання новим поколінням мови, культури, звичаїв, традицій, віри тощо. Для усталеного існування Е. потребує створення своєї держави.
З
ЗАКОН НАШАРУВАННЯ – названий в честь Ніколаса Стено, датського геолога й анатома (зараз розглядається питання щодо зарахування його до лику святих), який у ХVІ ст. помітив, що у послідовності осідкових шарів найдавніші розташовані внизу, а пізніші – нагорі. Зараз це здається очевидним, але до Стено, вочевидь, формально не визнавалось.
ЗВИЧАЇ –моделі соціальної поведінки, які схвалюються громадською думкою. З. формуються під впливом економічних, культурних, світоглядних, природних та ін. чинників.
І
ІНСТИТУТИ СОЦІАЛЬНІ – поняття, що характеризує основні підсистеми суспільства як цілісного й водночас внутрішньо структурованого утворення.
ІСТОРИЗМ – світоглядний і методологічний принцип, яким керується історичне пізнання.
ІСТОРИКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД – підхід до аналізу історичних фактів і явищ, що склався в історичній науці в 2 пол. ХХст. Сутність його полягає в розгляді історії як науки про суспільну людину, яка діє в часі, історичному просторі. Виник на антропологічному принципі філософії й набув розвитку в низці сучасних філософських напрямків, а також унаслідок взаємодії історії з антропологією, психологією та ін. науками. Предмет історичного пізнання на підставі цього принципу зміщується від вивчення «знелюднених» соціальних структур до людини як суб’єкта всіх соціальних утворень.
ІСТОРИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ (КРОС-КУЛЬТУРНА) – антропологічна дисципліна, яка вивчає «історію повсякденності» – спосіб життя, звички й стереотипи свідомості, поведінку звичайних людей в тому чи іншому історичному часі, хвороби, вікові періоди, народну релігійність, ставлення людей минулих епох до життя й смерті, взаємозв’язок різних рівнів культури, свята й будні, ритуали, церемонії тощо.
ІСТОРИЧНА ЕТНОЛОГІЯ – розділ етнологічної науки, предметом вивчення якого є походження і формування окремих етносів (етноґенеза), етнічна історія, ґенеза та історія традиційних форм народного побуту й культури окремих етносів, етнологія етносів, що зникли, формування й еволюція господарсько-культурних типів та історико-етнографічних областей.
ІСТОРИЧНА СВІДОМІСТЬ – за новітніми твердженнями західних антропологів, виключно притаманна людині якість мислення.
ІСТОРИЧНА ШКОЛА в російській фольклористиці (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.; Ф.Міллер, М.С.Тихонравов, Б.М. і Ю.М. Соколови) тлумачила народнопоетичні твори як відображення певної історичної реальності. Зв’язок звичайно встановлювався знаходженням паралелей у писемних пам’ятках за схожістю імен, географічних назв, деталей побуту, рідше – історичних подій. Систематизувала сюжетний склад і створила історичну географію народного епосу.
ІСТОРІЯ (від грецьк. historia – оповідь про минулі події, про те, що пізнано) – наука, що вивчає розвиток окремих держав і народів, а також людства в цілому в усій його конкретності й різноманітності.
К
КАМ’ЯНИЙ ВІК – період давньої історії, протягом якого в основному використовувались знаряддя праці, виготовлені з каменя.
КОМПАРАТИВІСТИКА (від лат. comparativus – порівняльний) – порівняльно-історичні й культурологічні дослідження. Зокрема, порівняльно-історичний метод дозволяє виявляти за допомогою порівняння загальне й особливе в історичних явищах, ступені й тенденції їх розвитку. Широке розповсюдження порівняльно-історичний метод отримав у історичній науці, мовознавстві, культурології, етнографії, соціології, літературознавстві, а також і в антропології. Значний внесок в розвиток порівняльного метода зробили Дж. Фрейзер та Е.Тейлор, які підсумували дані щодо 300 народів у вигляді таблиць як основи для зіставлення й аналізу культурних рис. В межах К. вже здійснюються глобальні дослідження, прикладом чого може слугувати формування “Human Relations Area File”, картотеки, яка містить в собі в закодованому вигляді дані про 500 культур.
КРАНІОМЕТРІЯ – метод антропології, який полягає у вимірюванні кісток черепа.
КРЕМІНЬ – розповсюджений вихідний матеріал для виготовлення кам’них знарядь в епоху палеоліту; порівняно легко піддавався обробці.
КУЛЬТУРА (лат. cultura – обробка, виховання, освіта). У найширшому значенні К.– те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою. В більш вузькому – людські здібності: знання, навички, рівень інтелекту, моральний та естетичний розвиток тощо. К. – явище історичне, вона розвивається у залежності, перш за все, від рівня розвитку самого людства.
КУЛЬТУРА АРХЕОЛОГІЧНА – стійка сукупність типів археологічних решток, об’єднаних спільною територією, які змінюються та розвиваються у взаємозв’язку. К.а. є сукупністю матеріальних решток, залишених певним соціальним організмом, що існував у минулому.
КУЛЬТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ – галузь чи субдисціпліна антропології (переважно американської), одна з народознавчих дисциплін. У широкому сенсі – дисципліна, що вивчає закономірності формування людської культури на відміну від фізичної антропології як науки про змінність фізичного типу людини. Деякі американські дослідники поділяють К.а. на археологію, лінгвістику й етнологію.
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ШКОЛА в етнографії й антропології, напрямок поч.. ХХ ст., що виник як альтернатива еволюціонізму, який обвинувачувався в захопленні абстрактними спекуляціями, підгонці фактичного матеріалу під глобальні концепції й як наслідок – виникнення пробілів у конкретному вивченні культур сотень народів, племен і племінних груп. Представники К.-і.ш. зосередили свої дослідження на обмежених історико-географічних теренах, які вивчалися протягом певного відрізку часу, з використанням статистичного метода, методів лінгвістики тощо. Аналіз культури повинен був показати, які риси, елементи й культурні комплекси розвивалися в межах даного регіону, а які були запозичені завдяки дифузії ззовні. Велика увага приділялась вивченню клімату, топографії, флори й фауни конкретного терену. Внаслідок величезної етнографічної й археологічної польової роботи був зібраний унікальний за своїм характером, величезний історико-культурний матеріал, що ліг в основу подальших досліджень. Згідно з К.-і. ш., кожне явище культури виникає один раз в одному місці; наявність його в різних народів пояснюється розповсюдженням з першопочаткового центру (міграціонізм, дифузіонізм). На тій чи іншій території з’являється певне сполучення елементів матеріальної та духовної культури й конструюється в «культурне коло». Вся історія культури зводиться до переміщення й нашарування кількох «культурних кіл», що існують автономно від створювачів і носіїв культури. В ході дослідження виявлялась область розповсюдження культури, дифузія (з урахуванням рис, що прийшли), незалежний розвиток (там, де дифузія неможлива чи невидима), паралелізм і конвергенція. В США до представників цієї школи відносяться Ф.Бонс, К.Уїсслер, Р.Лоун та ін.; в Європі – Ф.Рітцель, Ф.Гребнер, Л.Фробеніус та ін. Ними розроблена теорія культурної міграції (культурного дифузіонізму) й теорія культурних кіл. Теоретичні витоки – баденська школа неокантіанства й філософії Дільтея; методологічна платформа – дифузіонізм; методична – описові емпіричні дослідження.
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ТИП – поняття, запропоноване М.Я.Данилевським для позначення локалізованих в історичному часі та просторі великих соціокультурних формувань, що у своїй сукупності утворюють всесвітню історію. В своєму розвитку кожен К.-і. т., проходячи своє життєве коло, переживає три періоди: етнографічний, державотворчий, цивілізаційний, з яких етнографічний є найтривалішим.
КУЛЬТУРНО-ЕВОЛЮЦІЙНА ШКОЛА – напрямок неоеволюціонізму в американській культурній антропології, який сформувався в 60-х рр. ХХ ст.. з послідовників та учнів Л.Уайта (Д.Ф.Аберле, Р.Н.Адамс, Р.Андерсон та ін.). Центральна проблема – виявлення основних закономірностей, логіки й етапів еволюції культури. Еволюційний підхід використовувався для загального (стадіального) вивчення культури, а також для дослідження паралелізму й особливостей розвитку конкретних суспільств, сполучення випадкових факторів історії, умов середовища мешкання тощо. Представники цієї школи зробили великий внесок в розвиток теорії культури, зокрема, вплинули на дослідження в галузі екологічної антропології (Р.Вайда, Р.А.Рапопорт, Д.Андерсон).
Л
ЛЕВІ-БРЮЛЬ Люсьєн (1857 – 1939) – видний французький етнограф та психолог. Створив теорію панування «дологічного мислення» в суспільній свідомості первісної доби
ЛЕВІ-СТРОС Клод (нар. 1908) – відомий французький етнограф і соціолог; один з головних представників структуралізму. Створив теорію первісного мислення, багато в чому протилежну теорії Л.Леві-Брюля. Вважав, що еволюція культури являє собою рух до єдності почуттєвого й раціонального початків, утрачених сучасною цивілізацією. Гармонія цих початків притаманна первісному мисленню. Розглядав первісне мислення як прояв колективного безсвідомого. В ньому вирізняються три операції, що здійснюються за допомогою бінарних опозицій (двоїстих протилежностей): суміщення бінарних опозицій, перенесення бінарності й встановлення відповідностей між найбільш загальною й більш конкретними опозиціями, введення медіаторів.
ЛІКІ Марі Дуглас Нікол народилась і отримала освіту в Англії. Спочатку вона оволоділа професією археолога і багато займалася знахідками та дослідженням викопних залишків. Разом зі своїм чоловіком Льюїсом Лікі вона, починаючи з 1930-х рр., досліджувала залишки гомінід у Східній Африці. Серед її головних відкриттів – перший викопний череп мавпи (1947 р.), череп Зінджа (1959 р.), сліди ніг давнього гомініда в Летолі (1978 – 1981 рр.). Марі Лікі померла у 1996 році.
ЛІННЕЙ Карл фон – відомий як «батько таксономії». Його найзнаменитіша книга – «Система природи» (1735 р.). У ній була зроблена спроба класифікації видів рослинного й тваринного світу. Він визнав схожість людини з людиноподібними мавпами й назвав шимпанзе Homo Troglodytes (печерна людина). Йому не було відомо про горил, про яких у західному світі взнали лише у 1799 р.
М
МАГІЯ (від грецьк. mageia – чаклунство) – сукупність обрядів і ритуалів, пов’язаних з вірою в можливості людини впливати на природний хід подій, довкілля, тварин тощо. М. в уявленні людей поділяється на позитивну, корисну (біла М.) та негативну, шкідливу (чорна М.).
МАЛІНОВСЬКИЙ Броніслав Каспер (1884 – 1942) – англійський етнограф польського походження, один із засновників і лідерів функціональної школи в британській антропології. Головне дослідження провів у Меланезії. Головний твір: «Наукова теорія культури» (вийшов після його смерті – в 1944).
МАРКС Карл (1818 – 1889) – німецький філософ, учений і революціонер, основоположник марксизму. Основоположним поняттям філософсько-історичної конструкції М. є категорія «суспільно-економічна формація». За її допомогою він хотів зобразити суспільство як систему, що є не тільки внутрішньо-структурованою, а й прогресуючою, динамічною. На цій основі М. намагався осмислити історію людства як природно-історичний процес розвитку та зміни суспільно-економічних формацій. Формаційний підхід завершує багатовіковий розвиток класичної філософії історії й водночас є першим нарисом філософії історії некласичного типу.
МАТРІАРХАТ (від лат. mater – мати й archẻ – влада) – період в існуванні людства, коли провідну роль у суспільстві відігравала жінка, а родинні зв’язки простежувалися по материнській лінії. М. спостерігається в історії всіх народів світу. Головною суспільною одиницею була материнська родова община. Шлюб спочатку був груповим, а згодом переріс у парний, при тому чоловік переселявся в родову громаду дружини. М. знайшов своє відображення в духовній культурі, зокрема в релігії, міфології, мистецтві. Залишки М. існували у деяких народів до сер. ХІХ ст., спостерігалися серед індіанців Америки.
МЕДИТАЦІЯ (лат. meditation, від meditor – розмірковую) – особливе культове дійство або духовна вправа, що складається з технік концентрації, роздуму. Основа герметичних методик давнини.
МЕНТАЛЬНІСТЬ (від лат. mens – розум, мислення, спосіб мислення, душевний склад) – полісемантичне поняття для позначення глибинного рівня людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого й сягає в несвідоме.
МИСТЕЦТВО – 1.Специфічна форма суспільного світогляду та людської діяльності, яка відбиває світ у художніх образах. 2. Високий рівень навичок і майстерність у будь-якій галузі діяльності.
МІФ (від грецьк. mythos – слово, переказ, сказання) – символічне відображення світу в образах богів і напівбогів, відповідна оцінка певних ситуацій, які мали місце в житті конкретних народів у певний час на світанку їхньої історії. Міфи, народні легенди й билини, фольклор, історичний епос, написи на скелях, хроніки тощо передавали з покоління в покоління певну традицію, систему вірувань, властиві соціально-етнічній групі.
МІФОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ – одна з форм суспільної свідомості, характерна для первісного суспільства, ранній етап в розвитку історичної свідомості. М.с., яка зародилася в культовій системі, перенесла пізніше релігійні відносини на всі інші сфери людського життя. Звідси – певна соціальна заданість М.с., її прагнення поширити певні типи соціальних і соціально-психологічних стосунків. Історія у світлі міфу зветься «теократичною».
МОЗАЇЧНИЙ – уявлення, що людська еволюція розвивалася багатьма шляхами, а не прямолінійно.
МОРГАН Льюїс Генрі (1818 – 1881) – відомий американський історик та етнограф, один з родоначальників антропології, етнології й культурології. 40 років життя присвятив вивченню індіанських племен Америки. Класична праця – «Давнє суспільство» (1877), присвячена виникненню сім’ї, власності й родоплемінної організації. «Батько» ідеї про те, що рід – чашечка первісного суспільства. Заклав й інші фундаментальні основи антропологічної науки.
МОРФОЛОГІЯ – наука про закономірності мінливості рослин і тварин.
О
ОРГАНІЗАЦІЯ ДУАЛЬНА (від лат. dualis – подвійний) – 1. Шлюбні стосунки між представниками двох родів, пізніше фратрій, що виникли шляхом заборони шлюбних відносин усередині первісної общини та встановлення шлюбних відносин між членами різних общин і шлюбних класів. 2. У широкому розумінні – подвійна, або бінарна організація суспільства, а також відображення цієї організації в духовній культурі (напр., дуальні міфологічні сюжети).
ОСТЕОМЕТРІЯ – метод антропології, який полягає у вимірюванні кісток скелета.
П
ПАЛЕОАНТРОПОЛОГІЯ – вивчення біології й поведінки гомінід пліоцену й плейстоцену.
ПАЛЕОЕТНОЛОГІЯ (від грецьк. palaios – давній, ethnos – народ, logos – вчення) – розділ історичної етнології в межах якого вивчаються етноси, що зникли, головним чином, у давнину.
ПАЛЕОЛІТ – давньокам’яний вік. Але в західній академічній науці цей термін нині вживають доволі рідко.
ПАТРІАРХАТ (patẻr – батько і archẻ – влада) – доба в розвитку первіснообщинного ладу, що прийшла на зміну матріархату й характеризувалася панівним становищем чоловіка в сім’ї, господарстві та суспільстві. Передбачає патримоніальний шлюб, патрилінійний рахунок родинних відносин та ведення родовіду по батьківській лінії. Такі форми господарської діяльності, як спеціалізоване мисливство та скотарство, сприяють ранній появі патріархальних відносин.
ПЕРВІСНООБЩИННИЙ ЛАД – перша суспільно-економічна формація, що існувала в усіх народів на ранній стадії їхнього розвитку. Виробничі відносини П.л. виникли внаслідок низького рівня розвитку продуктивних сил і знарядь праці, природного поділу праці за статтю та віком. Розклад П.л. унаслідок зростання ефективності виробництва, першого й другого великих поділів праці, появи додаткового продукту, територіальної спеціалізації виробництва та встановлення регулярного обміну продуктами праці, призвів до виникнення ранньокласових державних утворень.
ПЛЕЙСТОЦЕН – частина епохи кайнозойської ери, яка почалась бл. 2 млн рр. тому й закінчилась бл. 10 тис. рр. тому. Часовий період послідовних льодовикових епох.
ПЛЕМ’Я – один з основних підрозділів соціальної структури первісного суспільства.
ПЛІОЦЕН – частина епохи кайнозойської ери, яка почалась бл. 5 млн.рр. тому, за ним послідував плейстоцен, бл. 2 млн. рр. тому.
ПОДІЛ ПРАЦІ – процес відокремлення та взаємозумовлення співіснування різних видів трудової діяльності в єдиній системі громадського виробництва. Перший П.п. стався у первісному суспільстві – при виокремленні скотарства, другий П.п. – при виокремленні ремесла та торгівлі. На території України перший П.п. стався в добу міді (ІУ–ІІІ тис. до н.е.). Зародки другого спостерігаються в добу бронзи (ІІ тис. до н.е.).
ПОЛІТЕЇЗМ (від грецьк. poli – багато і theos – Бог) – багатобожжя, поклоніння багатьом богам. Виник з тотемізму, фетишизму, анімізму в період розкладу первісної общини.
ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД В ЕТНОЛОГІЇ (в західній літературі – порівняльний, крос-культурний метод, компаративний метод) – метод дослідження, що дає можливість виявити загальне й особливе у розвитку країн і народів світу, а також причини подібностей та відмінностей.
ПРИКЛАДНА АНТРОПОЛОГІЯ – сукупність знань, отриманих при вивченні різних культур, орієнтованих на рішення практичних завдань, які виникають сьогодні перед суспільством.
ПРИРОДНИЙ ВІДБІР – основа теорії еволюції, яка пояснює, як формуються види і як вони змінюються в часі.
ПРОМІСКУЇТЕТ (від лат. promiscuis – змішаний, спільний) – нічим не обмежена свобода статевих стосунків. Припускається, що він існував у праобщині людей під час переходу від тваринних до людських форм шлюбу.
ПСИХОЛОГІЧНА АНТРОПОЛОГІЯ – міждисциплінарна галузь знання, яка вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування та функції національної самосвідомості, етнічні стереотипи тощо.
Р
РАСА – таксономічна категорія, заснована на частотності генів чи біологічних властивостей, у яких є генетична основа. Раси – це статично сконструйовані одиниці, що довільно розміщені на широкому й багатоманітному ґенетичному й біологічному тлі. Раси також визначають у соціальних і етнічних термінах.
РАСОВО-АНТРОПОЛІЧНА ШКОЛА – течія в соціології й антропології 2-ї пол. ХІХ ст. – поч. ХХ ст. (Ж.А.Гобіно, Ж.Лапуж, Х.Чемберлен, О.Аммон, Ф.Гальтон, К.Пірсон). Переносила на людське суспільство біологічні закони боротьби за існування й природного відбору, розглядала суспільний розвиток з точки зору понять спадковості, боротьби «вищих» і «нижчих» рас і класів, надавала вирішального значення расовому чиннику в культурному розвитку народів. Орієнтувалася на позитивістський ідеал науковості (побудова соціального знання за зразком природничих наук), була тісно зв’язана з соціал-дарвінізмом. Її представники твердили, що доля кожної цивілізації залежить від її расового складу. За умов чистоти раси всі її представники мають однаковий спосіб мислення внаслідок кровної спорідненості. Змішання крові дає дисгармонію, веде до морального й соціального хаосу; чим більш змішаних шлюбів, тим скоріш вихолощується расовий характер цивілізації. Раси нерівноцінні: біла (арійська) раса володіє більшою культурною цінністю й є єдиною творчою силою в історії. Саме вона створила всі великі цивілізації (індійську, китайську, єгипетську, семітську, античну й сучасну європейську). Елітою її провідний представник цієї школи Гобіно вважав германців, під якими чомусь розумів французьку аристократію. Нижчі раси нездатні самостійно піднятися до вершин цивілізації. Ідеї ці були сприйняті якраз не у Франції, а в Німеччині (Р.Вагнер, Х.С.Чемберлен та ін.). Чемберлен вище становище в расовій ієрархії також відводив арійській расі (нордичному типу). Розквіт всіх цивілізацій визначався впливом германських племен, а занепад – змішанням їх з іншими расами. Чемберлен описав європейську культуру як результат спільної дії 5-ти чинників: 1) мистецтва, літератури й філософії Давньої Греції; 2) права, держави й громадянського суспільства Давнього Риму; 3) християнського Одкровення, відродженого Реформацією; 4) організуючого творчого духу германців; 5) чужорідних і руйнівних впливів іудаїзму й євреїв. На поч. ХХ ст. школа була піддана серйозній науковій критиці.
РЕЛІГІЙНА АНТРОПОЛОГІЯ – наукова й богословська дисципліна, яка вирішує проблему людини й людського існування шляхом перспективи діалогу Бога й людини. Особливо цікавиться проблемою походження людини.
РЕЛІГІЯ (від лат. religio – благочестя, побожність, святиня) – світосприйняття, а також поведінка й специфічна діяльність, пов’язана з вірою в Бога. Систему релігійних положень викладено в Священних писаннях (Біблія, Коран та ін.). Систематичним викладенням та тлумаченням релігійних учень займаються теологія та богослов’я.
РІД – один з основних підрозділів структури первісного суспільства. Складався з кровних родичів.
С
СВІТОГЛЯД – система поглядів на світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до навколишньої реальності й до самої себе, зумовлені цими поглядами життєві позиції, переконання, ідеали, засади пізнання, спілкування та дії, ціннісні орієнтири й регулятиви; стан суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу людиною в єдності її теоретичного та практичного ставлення до дійсності.
СОМАТОМЕТРІЯ – метод антропології, який полягає у вимірюванні тіла живої людини.
СТРУКТУРАЛІЗМ (від лат. structura – побудова) – напрям в гуманітарному знанні, який сформувався в 20-х рр. ХХ ст. і зв’язаний з використанням структурного метода, методів моделювання, елементів семіотики, формалізації й математизації в лінгвістиці, літературознавстві, етнографії, історії й ін. Об’єкти дослідження С. – культура як сукупність знакових систем. Основа структурного метода – виявлення структури як відносно стійкої сукупності стосунків, часткове відволікання від розвитку об’єктів (примат синхронії над діахронією). В більш вузькому сенсі С. – це науково-філософська течія, що отримала найбільше розповсюдження з 1960-х рр. у Франції (К.Леві-Стросс, М.Фуко, Р.Барт, Ж.Деррида; особлива течія – «генетичний структуралізм» Л.Гольдмана). Серед радянських лінгвістів були представники «російської гілки» С. – Ю.М.Тинянов, В.Б.Шкловський, Б.М.Ейхенбаум, Р.О.Якобсон та ін. В 70-х рр. вона розвивалась, опираючись на теорію ймовірностей, деякі поняття кібернетики, теорії інформації й семіотики (Вяч.Іванов, В.М.Топоров, О.М.Колмогоров).
СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ – реальний цілісний процес існування, розвитку й взаємодії соціальних суб’єктів (осіб, соціальних спільнот, суспільств), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою форм діяльності, відносин, спілкування й духовного освоєння та перетворення дійсності людиною. С.ж. постає як єдність матеріального і духовного, стихійного й свідомого начал (на відміну від тваринного життя, яке є грою суто стихійних, природних сил).
СУСПІЛЬСТВА АПОПОЛІТЕЙНІ (від грецьк. apo – від і politeia – цивілізація) – первісні суспільства, що існували до виникнення перших цивілізацій (напр.. Давнього Єгипту). Вони розвивалися органічно, без впливу суспільств вищого рівня.
СУСПІЛЬСТВА ПЕРВІСНІ – суспільства, які існували чи існують в умовах первіснообщинного ладу. До появи цивілізацій первісні суспільства пройшли певні етапи розвитку: праобщина, рання первісна община (ранньородове суспільство), пісзя первісна община (пізньородове суспільство), первісна сусідська (протоселянська) община.
СУСПІЛЬСТВО – у широкому розумінні відмінне від природи багатовимірне внутрішньо розгалужене й водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії та об’єднання, в яких знаходить свій вияв всебічна й багаторівнева взаємозалежність людей.
Т
ТЕЙЛОР Едуард, Барнет (1832 – 1917) – видатний англійський етнограф, один із засновників етнографії та антропології. Вважається батьком еволюційної теорії розвитку культури. Був професором першої в Англії кафедри антропології при Оксфордському університеті.
ТЕОРІЯ КУЛЬТУРНИХ КІЛ – учення в етнографії й культурології (Л.Фробеніус, Ф.Гребнер та ін.), згідно з яким сполучення низки ознак у певному географічному районі дозволяє виділити окремі культурні провінції («кола»). Т.к.к. виникла в Німеччині на поч.. ХХ ст. і протистояла передуючий їй еволюціоністській школі. Теоретичною платформою їй слугувала неокантіанська філософія. «Культурне коло» являє собою штучно створене з вільно відібраних елементів поняття, яке не розвивається в часі, а лише взаємодіє з іншими «колами» в географічному просторі. Якщо культура перенесена в інші природні умови, її розвиток піде іншим шляхом, й із взаємодії старих культур можуть виникнути нові. Ці ідеї знайшли відображення в теорії культурних міграцій. Історія цивілізації під таким кутом зору постає як ряд культурних кіл, у засаді якого лежить витокова, початкова культура. Ф.Гребнер, один із засновників цієї теорії, використовуючи етнографічні матеріали Австралії й Океанії, виділив тільки на додержавній стадії цивілізації шість кіл. Австрійській археолог та етнограф О.Менгін у книзі «Всесвітня історія кам’яного віку» (1930) розглядав історію первісного суспільства як результат міграції окремих племен, приналежних до 3-х культурних кіл. Важлива проблема для прихильників цієї теорії – пошук вихідних центрів походження народів і культур. В.Шмідт вважав, що розвиток культури починається з малих форм, а в підвалину цивілізації поклав культуру пігмеїв. Він твердив, що низькорослі народи (африканські бушмени й власне пігмеї) є найархаїчнішими. Інша концепція у представників «геліолітичної школи» (панєгиптизму). Єгиптолог С.Е.Графтон твердив, що найдавнішою є культура «сонячних каменів» (геліолітична) – її основні риси (муміфікація, мегаліти, ідоли, культи сонця) можна знайти не тільки в Єгипті, а й в інших частинах планети.
ТЕОРІЯ КУЛЬТУРНИХ МІГРАЦІЙ – концепція в антропології, згідно з якою культурні явища, одного разу виникнувши, багатократно переміщуються, чим пояснюється схожість культур та їх окремих елементів. Ця теорія тісно зв’язана з теорією культурних кіл та дифузіонізмом. Розповсюдження культурних елементів чи культурних комплексів у просторі здійснюється в результаті міграцій чи зміщень. Іншими словами, елементи одного «кола» можуть розповсюджуватися шляхом дифузії й накладатися на елементи іншого «кола». Культурні кола, що змінюють один одного в часі, створюють культурні шари. Вся історія культури – це історія переміщень кількох «культурних кіл» і їх механічної взаємодії («нашарування»).
ТИП АРХЕОЛОГІЧНИЙ – у формальній археологічній класифікації – сукупність артефактів, близьких за зовнішніми ознаками, відмінна від інших сукупностей артефактів; ідеальний сукупний образ однотипних артефактів.
ТОЙНБІ Арнольд Джозеф (1889 – 1973) – британський історик, соціолог і філософ, представник філософії культури, один з класиків цивілізаційної філософії історії. У 12-томному «Дослідженні історії» розробив оригінальну концепцію всесвітньо-історичного процесу, пов’язавши його із субстанціями цивілізацій..
ТОТЕМІЗМ – одна з первісних форм релігії; віра в існування тісного зв’єязку між людиною або якоюсь родовою групою та її тотемом – твариною або рослиною, предметом або явищем. Рід носив ім’я свого тотему, члени роду вважали, що походять від спільних з ним предків, перебувають з ними у кровному зв’язку. Тотем був об’єктом поклоніння. Його вважали «батьком», «старшим братом», який допомагає людям цього роду. Люди не могли вбити свій тотем, завдати йому шкоди. Уперше термін «Т.» вжив Дж.Лонг наприкіці ХVІІІ ст.
ТРАДИЦІЯ ІСТОРИЧНА (від лат traditio – передання, переказ) – усталені, успадковані від минулих поколінь звичаї, спосіб дії тощо; механізм відновлення суспільних інститутів та норм, згідно з якими підтримка останніх узаконюється самим фактом їх існування в минулому.
У
УКЛАД СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ – цілісна система відносин між людьми в процесі суспільного матеріального виробництва, яка утворює його суспільну форму. У класичному марксизмі основні соціально-економічні уклади тлумачилися як формаційні (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний), а неформаційні – як неосновні, що призводило до апріорної оцінки багатоукладності суспільства як негативного явища, що підлягає усуненню, і до організації та утвердження єдиного У.с.-е., що відповідає цій суспільно-економічній формації. Система в практиці СРСР зазнала краху. Практика історичного розвитку показала, що перспективнішими є варіанти, де немає цілковито панівного У.с.-е. і орієнтації на його створення.
Ф
ФІЗИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ (від грецьк. antropos – людина й лат. logos – наука) – наука, яка вивчає виникнення людських рас, нормальні варіації фізичної побудови людини усередині цих рас, у т. ч. у зв’язку з особливостями навколишнього середовища,
ФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА (від лат. formation – утворення, формування) – одна з наріжних категорій марксистської соціальної філософії. Запроваджена К.Марксом (уперше – в роботі «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта»/1951 р./). Він розглядав Ф.с.-е. не як канон, а як органон пізнання, як дійовий інструмент рішення важливих пізнавальних і практичних питань. Термін Марксом був запозичений з геології, він вдало «охоплює» суспільство водночас як процес і структуру, формування і стан, послідовність і систему. Незважаючи на сучасне критичне ставлення до нього з боку вчених, термін перспективний для подальшого розвитку науки.
ФРАТРІЯ (від грецьк. phratria – братство) – один із головних підрозділів соціальної структури первісного суспільства. Ф. як підрозділ племені складалася з кількох родів, які здебільшого походили від одного первісного роду. Як і рід, Ф. були екзогамні. Шлюбні стосунки здійснювалися переважно між членами двох Ф., що відбивало дуальну структуру первісного суспільства.
ФРЕЙЗЕР Джеймс Джордж (1854 – 1941) – англійський етнограф, дослідник історії релігії, учень Е.Тейлора, автор знаменитої праці «Золота гілка». Його погляди отримали назву «прианімізму» (від «аніма» – душа). Основна теза прианімізму – така: в релігії первинною є не ідея (міф, вірування), а дія (ритуал).
ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД в антропології являє собою сукупність теоретичних уявлень щодо культури як системи взаємопов’язаних елементів: жоден елемент не може бути зрозумілий в ізоляції від інших, або без вивчення його функцій. Основні представники: Б.Малиновський, А.Радкліфф-Браун, Т.Парсонс, Р.Мертон.
Х
ХРОНОМЕТРИЧНЕ ДАТУВАННЯ включає методи, які допомагають точно датувати місця археологічних розкопок. Зазвичай ці дати наводяться в роках, що пройшли до сьогодення, наприклад, 2 млн. р. тому.
Ц
ЦИВІЛІЗАЦІЯ (від лат civilis – гідний, вихований) – 1. Форма існування розумних істот. 2. Синонім культури, сукупність матеріальних і духовних здобутків суспільства. 3. Ступінь розвитку матеріальної і духовної культури, суспільного розвитку загалом. 4. Процес становлення громадянського суспільства. 5. Відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні. Термін «Ц.» запроваджений В.Мірабо (1757 р.) і використаний Д.Фергюссоном, а пізніше – Л.Г.Морганом та Ф.Енгельсом у періодизації історії для позначення вищої, після дикості й варварства, епохи.
Ш
ШКОЛА «АНАЛІВ» («нова історична наука») – науковий напрям, що виник у Франції й групувався навколо заснованого М.Блоком та Л.Февром журналу під назвою «Аннали» (1929 – 1939), «Аннали соціальної й економічної історії» (1939 – 1941), «Аннали соціальної історії» (1941 – 1945), неперіодичних «Збірника соціальної історії» й «Аннали. Економіки. Суспільства. Цивілізації» (1945 – 1994), з 1994 р. – «Аннали. Історія, соціальні науки». В колі цієї школи творили такі видатні вчені, як Ф.Бродель, Ж.Ле Гофф, Ж.Дюбуа, Е.Леруа Ладюрі та ін. Нове в їх методології наукового дослідження полягало в заміні класичної «історії повіствування» сучасною «історією-проблемою», коли об’єктом вивчення стає не діяльність великих людей, не опис подій, а дослідження всього суспільства як сукупності економічних, соціо-політичних і культурних зв’язків. Такий підхід вимагав залучення даних суміжних наук – соціології, етнології, географії – й зміни поглядів на джерела: прихильники Ш. «А». залучають дані археології, історії техніки, мови, господарські документи, звертають увагу на масові писемні джерела (проповіді, житія тощо), матеріали з історії побуту, економіки, релігії і т. ін. Їм удалося прослідкувати розвиток масової свідомості й менталітету різних прошарків суспільства (від селян і ремісників до представників королівського двору й духовенства), зміну настанов, цінностей людей протягом віків. Ця школа стала помітним явищем в культурному й науковому житті Європи й світу, здійснивши вплив на розвиток багатьох національних культурологічних шкіл.
ШПЕНГЛЕР Освальд (1880 – 1936) – видний німецький філософ, культуролог, історик, представник філософії життя, створювач циклічної теорії. Світову культуру розглядав як низку незалежних одна від одної, замкнених культур, кожна з яких має свій темп розвитку й відведений їй час життя. За цей час кожна культура, подібно до живого організму, проходить кілька стадій від народження через молодість, зрілість, старість до смерті. Загальні етапи розвитку всіх культур – такі: міфосимволічна рання культура, метафізико-релігійна висока культура й пізня цивілізаційна культура. В житті кожної виділяються дві лінії розвитку: етап, що восходить (власне культура) й етап, що нисходить (цивілізація). Перша характеризується розвитком органічних начал культури, друга – їх закостенінням й перетворенням у механістичні, що виражається в бурному розвитку техніки, розростанням міст у мегаполіси, появою масової, технологічно орієнтованої культури тощо. Цивілізацію він трактував як закат культури.
Я
ЯЗИЧНИЦТВО – первісна релігія східних слов’ян, сутність якої полягала в обожненні сил природи та культі предків.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА З КУРСУ
Джерела
Августин. Исповедь // Антология мировой философии. – М., 1969. – Т.1. – Ч.2.
Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч.: В 4 т.– М.,1983.– Т.4.
Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. – Т.1. – М., 1991.
Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. – М., 1991.
Гумбольдт фон Вильгельм. План сравнительной антропологии // Гумбольдт фон Вильгельм. Язык и философия культуры.– М., 1985.
Дарвин Ч. Происхождение видов путем естественного отбора, или сохранение благоприятных рас в борьбе за жизнь. – СПб, 1991.
Данилевский Н.Я. Россия и Европа. – М., 1991.
Кант И. Антропология с прагматической точки зрения // Кант И. Соч.: В 6 т. – М.,1965.– Т.1.
Леви-Стросс К. Структурная антропология. – М., 1983.
Маркс К. Письмо к Лассалю // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т.ХХV.
Поппер К.Р. Открытое общество и его враги. – М., 1982.
Протагор // Антология мировой философии: В 4 т. – М., 1969.
Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992.
Тойнбі А. Дослідження історії: У 2 т.: Пер. з англ.. – К., 1995.
Тэйлор Эд. Первобытная культура. – М., 1969.
Фрэзер Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. – Изд.2-е. – М., 1983.
Хайдеггер М. Истоки художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ – ХХ вв. – М., 1987.
Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории: в 2 т.: Пер. с нем. – М., 1998.
Энгельс Ф. Роль труда в процессе превращения обезьяны в человека // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд. – Т.ХХ.
Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. – М., 1991.
Література
Алексеев В.П. В поисках предков. Антропология в истории. – М., 1972.
Алексеев В.П. Происхождение народов Восточной Европы (краниологическое исследование). – М., 1969.
Алексеев В.П. География человеческих рас. – М., 1974.
Алексеев В.П. Историческая антропология. – М., 1979.
Алексеев В.П. Становление человечества. – М., 1984.
Алексеев В.П. Историческая антропология и етногенез. – М., 1989.
Алексеева Т.И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. – М., 1973.
Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. – М., 1988.
Балановская Е.В., Рычков Ю.Г. Геногеография. – М., 1990.
Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. – М., 1987.
Бейджент М. Запрещенная археология. – М., 2003.
Белов А. Антропологический детектив. – М., 2003.
Борисова О.В. Соціально-історична антропологія : навч. посібник. – Луганськ : Альма матер, 2007.
Борисова О.В. Завдання для самостійної роботи з курсу соціально-історичної антропології. – Луганськ, 2008.
Бромлей Ю.В. Человечество – это народы. – М., 1974.
Брук С.И. Население мира. – М., 1981.
Бунак В.В. Род Homо, его возникновение и последующая эволюция. – М., 1980.
Вашкевич Н.Н. Системные языки мозга. – М., 2002.
Гелен А. О систематике антропологии. Пер. А.Филиппова // Проблема человека в западной философии: Переводы. – М., 1988.
Головко Б.А. Філософська антропологія. – К., 1997.
Горак Г.І. Людське начало: витоки і визначення // Філософія. Курс лекцій. – К., 1993.
Горащук В.П. Валеология. – К., 1998.
Гофман И.И. Население Украины в епоху мезолита и неолита (Антропологический очерк). – М., 1966.
Гудинг Д., Леннокс Дж. Мировоззрение. Для чего мы живем и каково наше место в мире. Пер с англ. / Общ. ред. Т.В.Барчуновой. – Т.І. – К., 2004.
Гумилев Л.Н. Древние тюрки. – М., 1993.
Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. – М., 1989.
Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 1994.
Давня історія України. – К., 1997. – Т.1.
Дерягина М.А. Эволюционная антропология: биологические и культурные аспекты. – М., 2003.
Джохансон Д., Иди М. Люси: истоки рода человеческого. – М., 1984.
Зиневич Г.П. Очерки палеоантропологии Украины. – К., 1967.
Иноземцев В.Л Концепция постэкономического общества // Социологический журнал. – 1997. – № 4.
История первобытного общества. Общие вопросы. Проблеиы антропосоциогенезиса. – М., 1983.
История первобытного общества. – Т.2. Эпоха первобытной родовой общины. – М., 1986.
История первобытного общества. – Т.3. Эпоха классообразования / Под.ред. Ю.Бромлея. – М., 1988.
Канигін Ю.М. Віхи священної історії. Русь-Україна. – К., 2001.
Кассирер Э. Опыт о человеке: введение в философию человеческой культуры // Проблема человека в западной философии. – М., 1985.
Култаева М.Д. Антропологический поворот буржуазной философской мысли: предпосылки, задачи, функции // Современная буржуазная философия человека. – К., 1985.
Клягин Н.В. Происхождение цивилизации (социально-философский аспект). – М., 1996.
Козлова М.С. Эволюционная судьба homo sapiens // Человек, 2000. – №1.
Кондукторова Т.С. Антропология древнего населения Украины. – К., 1972.
Кондукторова Т.С. Антропология населения Украины мезолита, неолита и епохи бронзы. – М., 1973.
Констебл Дж. Неандертальцы. – М., 1978.
Косидовский З. Часы веков. Тайны археологии. – М., 1997.
Кравченко А.И. Социальная антропология. – М., 2003.
Кремо М., Томпсон Р. Неизвестная история человечества. – М., 2002.
Крисаченко В.С. Історичне (генетичне) українознавство // Українознавство: Хрестоматія-посібник. – К, 1996. – Кн.1.
Круц С.И. Население Украины эпохи меди-бронзы (по антропологическим данным). – К., 1972.
Ларичев В.Е. Сад Эдема. – М., 1980.
Массон В.М. Первые цивилизации. – Л., 1989.
Матюшин Г.Н. У колыбели истории. – М., 1972.
Матюшин Г.М. Три миллиона лет до нашей эры. – М, 1986.
Мельхиседек Друнвало. Древняя тайна Цветка Жизни. – Т.1. – К., 2004.
Мень А. Магизм и единобожие. Религиозный путь человечества до эпохи великих Учителей. – Ч.2 Первые цивилизации. – М., 1991.
Моран П.Статистические процессы эволюционной теории. – М.: Наука, 1973.
Муравник Г. Человек парадоксальный: взгляд науки и взгляд веры // Новый мир. – 2001. – №2.
Нестурх М.Ф. Происхождение человека. – М., 1970.
Павлов И. Физиология высшей нервной деятельности // Мозг и психика. – М.-Воронеж, 1996.
Поршнев Б.Ф. О начале человеческой истории. (Проблемы палеопсихологии). – М., 1974.
Ранов В.А. Древнейшие страницы истории человечества. – М., 1988..
Рогинский Я.Я. Проблемы антропогенеза. – М., 1973.
Рогинский Я.Я., Левин М.Г. Основы антропологии. – М., 1955.
Ротенфельд Ю.А. Запечатана книга. – Луганск: Світлиця, 1999. – Кн. 1, 2, 3.
Сартр Ж.-П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблема человека в западной философии. – М., 1988.
Свирежев Ю.М., Пасеков В.П. Основы математической генетики.– М.: Наука, 1982.
Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. – К., 2001.
Сегеда С. Основи антропології: Навч. посібник. – К., 1995.
Соболь О.Н. Критика философских концепций американской культурной антропологии. – К., 1978.
Соловьев В.С. Оправдание добра. Нравственная философия. – Т.І. – М., 1988.
Сучасна зарубіжна філософія. Хрестоматія. – К., 1996.
Тэрнер В. Символ и ритуал. – М., 1983.
Тесано Л.И., Марфин О.В. Практическая антропология. – Ростов на / Д., 2003.
Уайт Э., Браун Д. Первые люди. – М., 1978.
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Полис. – 1994. – № 4.
Хёсле В. Философия техники М.Хайдеггера // Философия Мартина Хайдеггера и современность. – М., 1991.
Хомутов А.Е. Антропология. – Ростов на / Д., 2003.
Хрисанфова Е.Н., Перевозчиков И.В. Антропология. – М., 1991.
Чебоксаров Н.Н., Чебоксарова И.А. Народы, расы, культуры. – М., 1991.
Шелер Макс. Положение человека в Космосе // Проблема человека в западной философии. – М., 1988.
Якове Ю.В. Циклы. Кризисы. Прогнозы. – М., 1999.
Димитрова Вера. Социалната антропология в современната английска социология. – София, 1988.
The Anthropology // The New Encyclopedia Britanica. – 1988. – Vol. 1.
Kattak C.P. The Exploration of Human Diversity. – N.Y.: McGraw-Hill, 1994.
Сайти
http// emportium. turnpike.net/C/ cs/linshtm;
http// engine turnpike.net/cqi-bin\htmlscript?- cs/searchi. Hts$
http// www.icr.ord/;
http//philosophy.ru/library/cremo/
1 інтеріоризація – психологічний термін на означення перенесення суспільних уявлень у свідомість окремої людини. – Див.: Психологический словарь / Под ред. В.В.Давыдова, А.В.Запорожца, Б.Ф.Ломова и др. – М., 1983
PAGE 89