Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Теорія регіоналі́зму (регіонального розвитку) — сучасна географічна теорія, тісно повֹ’язана з атрибутами географічної науки, являє собою сукупність філософських, загальнонаукових та географічних уявлень про розвиток залежно від регіонів. Сьогодні ця теорія набула міждисциплінарних ознак, проникнувши в інші галузі наук. Ця теорія відображається у працях Інокентія Герасимова (1905–1985), Саушкіна Ю., Вадима Покшишевського (1905–1984), Сергія Лаврова (1928–2000) тощо.
За І. Герасимовим регіоналізм є основою географічної науки, сприяє збереженню її цілісності. Таким чином ключовим поняттям він виділяв регіон як складову географічнорго простору. Ю. Саушкін вважав, що регіоналізм є ядром географічних наук і виділяє їх межі.
Теоретичний арсенал регіонального управління постіндустріальних країн досить великий. Його розробки знайшли практичне втілення в умовах реформування економіки окремих держав. Розглянемо найвідоміші з них.
Посткейнсіанська теорія. Аргументує державне регулювання міжрегіональних розбіжностей. її основою є стимулювання інвестицій і надходження приватного капіталу в слабко розвинуті регіони.
Неокласичний регіональний підхід. Ґрунтується на постулаті: вільний нерегульований ринок природно призведе до усунення нерівності між регіонами, тому немає необхідності обмежувати стихійну дію ринкових сил.
Теорія незбалансованого розвитку. Прямо протилежна попередній. Згідно з цією теорією, ринок без державного регулювання об'єктивно збільшує регіональні розбіжності і закріплює високий розвиток одних регіонів і слабкість інших.
Суспільні теорії регіоналізму. Основна проблема - зіткнення політичних за формою і економічних за суттю загальнонаціональних і регіональних інтересів. У межах цих теорій окремо розглядаються розподіл ресурсів і політичної влади між регіонами і центром, соціальні відмінності й конфлікти.
Кожна з цих теорій у певні історичні періоди стала базою для розроблення державних програм регіонального розвитку. Так, Європейська ринкова модель регіонального управління пройшла три методологічні парадигми:
1) невідкладна допомога кризовим регіонам (кінець 20-х - 40-і роки XX ст.);
2) міжрегіональний перерозподіл економічного зростання з орієнтацією на збалансований регіональний розвиток, створення полюсів зростання (1950-1970-і рр.)
3) реструктуризація регіонів (середина 1970-х - кінець 1980-х років), що спирається на неокласичні й технологічні теорії і орієнтована на максимальне використання внутрішнього потенціалу кожного регіону, підтримку малого і середнього бізнесу.
У наш час формується нова парадигма - регіональний саморозвиток на базі врахування інтересів регіонів і покладання відповідальності за розвиток регіонів на місцеву владу.
У нашій країні певну роль відіграють посткейнсіанська теорія і теорія незбалансованого розвитку, спрямовані на підтримку проблемних регіонів і становлення місцевого самоврядування. Практичне втілення знаходять і деякі технологічні теорії - створення технополюсів і полюсів зростання (наприклад створення вільних економічних зон). Таке сплетення декількох методологічних підходів до створення системи регіонального управління зумовлене вимогами часу: якщо в Європі методологічні підходи послідовно змінювалися на різних етапах розвитку, то Україні необхідно пройти багаторічний період еволюції регіонального управління за малий проміжок часу.