Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Українізація в 20 роках XX століття
Після поразки лівацьких заколотів у Німеччині й Угорщині у 1919 р. російським комуністам довелося розпрощатися з надіями на революцію в Західній Європі. Вони залишилися сам на сам з суспільством, яке, з марксистської точки зору, представляло собою не найкращий матеріал для побудови комунізму. Замість великої західної промисловості, яка мала б підвести матеріально-технічну базу під державну комуністичну надбудову, вони отримали у спадок економічно відсталу і переважно аграрну країну. До того ж у національному відношенні це суспільство було дуже різнородним, і після хвилі національних революцій на окраїнах Російської імперії втримувати його як одне ціле стало дуже важко. Найбільш далекоглядна частина більшовицького керівництва і, в першу чергу – Ленін, заговорила про потребу передиху та тимчасового відступу.
Одним із найперших компромісів була відміна вкрай непопулярного “воєнного комунізму” з його примусом, експропріаціями майна та тотальною централізацією виробництва. Проголошена у березні 1921 р. “нова економічна політика” (НЕП) покращила загальне господарське становище, частково відновивши вільний ринок та звільнивши приватну ініціативу від жорстких державних обмежень. Найбільше ж скористалося з нього селянство, яке після ліквідації примусової “продрозверстки” могло продавати продукти своєї праці на ринку.
Україна відігравала особливе стратегічне значення для російських більшовиків. Завдяки експлуатації її природних багатств вони прагнули добитися покращення господарської ситуації у Центральній Росії. Досить сказати, що московське керівництво відклало запровадження НЕПу в Україні аж на шість місяців, щоб мати змогу ще деякий час без перешкод вилучати український хліб.
Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов’язані з голодом 1921-1923 рр. Голод був спричиненний засухою, падінням худоби, післявоєнною розрухою та – не в останню чергу – більшовицькою політикою реквізицій зерна у селянства. Найбільше постраждало від цього населення Поволжя і центральних районів Росії. Ті самі причини діяли і на Півдні Україні, але з тією різницею, що місцеве селянство мало більші запаси хліба. Це дозволило б уникнути голоду в українських губерніях, якщо б не розпорядження Москви відправляти український хліб в Росію. Щобільше, Ленін довго не дозволяв посилати в Україну міжнародну гуманітарну допомогу, спрямовуючи її основний потік в Росію. Голод 1921-1923 рр. коштував Україні 1,5-2 млн. жертв.
Позиція московських комуністів зустріла опір серед партійного керівництва української республіки. Навіть та його частина, яка в роки революції стояла на відверто антиукраїнських позиціях (Христіан Раковський, Михайло Фрунзе та ін.) забили тривогу у зв’язку з випаровуванням “суверенітету” України. Воно відкинуло підготовлений у серпні 1922 р. Йосипом Сталіним проект резолюції ЦК РКП(б) “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками”, за яким усі неросійські республіки мали ввійти у склад Росії. На стороні партійного керівництва неросійських республік виступив Ленін. Він добре розумів, що без досягнення певного компромісу з національними рухами на окраїнах Російської імперії більшовицький режим приречений на загибель. Ленін вимагав, щоб РРСФР вступила у державний союз на рівних правах з Україною та іншими республіками.
30 грудня, у Москві I з’їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР. Об’єднання РРФСР, України, Білорусії і Закавказької федерації відбулося більше за формулою Сталіна, а не Леніна, участь якого у політичному житті через прогресуючу хворобу була мінімальною. Але навіть якщо б лінія Леніна перемогла, дуже сумнівно, чи вона привела до рівноправності республік. В умовах, коли партійне керівництво зберігало за собою право командувати всіма сферами суспільного життя, а статус української компартії залишився на рівні обласних організацій РКП(б), будь-яке рішення, прийняте московським ЦК, мало зобов’язуючий характер на теріторії України. У цьому відношенні між “лінією Леніна” і “лінією Сталіна” не було принципової різниці.
Утворення СРСР найкраще можна зрозуміти як досягнення компромісу між російським більшовизмом й окраїнними національними рухами. Цей компроміс не мав характеру формального договору, а швидше був результатом рівноваги антагоністичних сил, жодна з яких не відчувала достатньо сил, щоб контролювати територію неросійських республік