Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Діти маленького РАЮ
1
Кажуть, що ми діти маленького Раю. А мені здається, що ми мученики буття-сьогодення.
Коли, ти йдеш у фонд зайнятості, і коли на тебе дивляться, як на непотріб, розумієш своє місце у світі. Але це місце тобі дають, і невідомо, чи ти його заслуговуєш, чи то взагалі, якесь приниження.
Невимушено приходиш до думки, що маленький Рай краще, великого сьогодення.
- Добрий день панянко, - зустрічаю невдоволену міміку, ніби я прийшов просити милостиню. – Чи можу я у Вас зареєструватися, для подальшого пошуку місця роботи?
Жодної відповіді, тупий погляд у простір. Хоча на табличці чорним по білому написано “Інформаційне бюро”.
- До кого я міг би звернутися, з приводу вирішення мого питання? Питання про реєстрацію? – Я якомога добріше проговорив ці питання.
Жест голови у ліву сторону, де сиділи злісні тітки, з рожевими щоками, і емоційно розповідали відвідувачам інформаційні відомості.
Мене зустріло знахабніле лице, від своєї домінантності наді мною. Для неї, я лише безробітний недоумок, який прийшов до неї просити милостиню, у вигляді робочого місця.
Але знаючи це, я вдаю з себе маленьку людину. Нехай вона поніжиться, знаючи, що краще мене. Хоча її життя й копійки не коштує.
- Я випускник Університету Доброї волі, маю при собі диплом спеціаліста з відзнакою. Чи можу я стати на облік у фонд зайнятості, для подальшого пошуку місця роботи?
Вона бере протягнутий диплом, довго вчитується в слова, мабуть забула, як виглядають літери. Потім віддає мені диплом і киває з права наліво.
- Ні, ми не можемо тобі запропонувати нічого.
- Як так? Щось не так?
- Все так, але ми не займаємося першим працевлаштуванням. Ми допомагаємо вже працювавшим людям. – Вона показує рукою на стен, котрий я добре знаю. – На стенді є вакансії, вибирай, дзвони. Коли втратиш роботу звертайся, у місячний строк, інакше ми не маємо права тебе взяти на облік.
2
Не скажу, що я був здивований, але тільки в нашій країні я стикнувся з тим, що молоді спеціалісти нікому не потрібні.
На вулиці світило весняне сонечко, і життя казало, що не потрібно засмучуватися. Але мені було, якось не по собі. Стільки проблем у країні, а політики тільки піаряться за рахунок народу. Кинь собаці кістку, і та буде задоволена, але голод все одно є. Так і з життям. Проблеми нікуди не діваються. Мене вчили бути ввічливим з людьми, не завдавати їм шкоді. Але іноді, дивлячись телепрограми, хотілося розбити декілька голів політиків. Вони збирають стадіони, вони кричать про свободу, інші говорять, що все гаразд.
А життя то йде, воно поруч. Проблеми, як цибуля, вони мають декілька слоїв. Політиці все рівно, що твориться в житті людей. Моя ненька влазила у боргові ями заради мого навчання. І що я маю, диплом на руках, і нуль перспектив.
3
В парку, що біля центру міста, на лавці, сиділа одинока дівчина, я пройшов біля неї, та побачив сльози. Пройшовши метрів з сто, я все таки вирішив повернутись.
- Привіт, чого це ти плачеш? Життя ж чудове. – Спитався я та присів біля неї.
- Чого тобі потрібно? Не бачиш мені зле. – гнівно відповіла дівчина.
- Бачу, тому й повернувся, не кидати ж тебе в біді. Тобі зле фізично чи душевно?
Вона подивилася мені у очі.
- Мене покинув хлопець.
- Тю, а я вже думав, щось серйозне… - Але зупинися побачивши нові сльози.
- Я кохала його.
На вигляд їй було років 18-ть, хоча, я міг помилятися, и приписав їй більше років.
- І скільки ж ви зустрічалися? Рік, два?
- Місяць… але я його кохала.
- А тепер?
- Тепер ні, і пішов він… сам знаєш куди. – Вона засоромилася.
Мені хотілося сказати їй, що це не любов, але я втримався. Це наше нове покоління, ми його представники, і ми досить різні, хоча й однакові у очах дорослих. Як-то кажуть, малолітні виродки, без цілі, без надії.
Може й виродки, але не всі, досить багато серед нашої молоді цікавляться світом, але зовсім по іншому.
Хоча не хочу приховувати, це світосприйняття досить неординарне. Адже в нас є інтернет, відкритий доступ до порно, насильств та фантазії.
- То, чому ти плачеш? Все ж вже пройшло.
- Я зустріла його декілька хвилин назад, і він навіть не привітався. – Вона знову заплакала.
Мені прийшлося її обійняти.
- Таке буває. Я тебе розумію.
Вона вирвалася із моїх обіймів, і гнівно подивилася мені у очі.
- Да що ти розумієш, пацан, тобі не більше мого років, а вчиш мене життю. Я його кохала… а він… - Вона вскочила і побігла.
4
Дійсно, що я можу розуміти у почуттях малолітньої дівчини. Не кажучи взагалі про логіку дівчини. Це досить цікаве питання буття, але на нього до сих пір немає відповіті. Комп’ютерне століття породило нові питання без відповіді.
Ми молоді люди без цілі, надіємося, що комусь ми потрібні. Так, ми потрібні нашим родичам, інколи друзям, але не суспільству. Ми діти маленького Раю, хлоп’ята та дівчата з мріями на яскраве майбутнє, котрі зустрілися із сумними, сірими буднями життя.
Я мріяв прийти до фонду зайнятості, показати їм диплом, і отримати сотню пропозицій. А натомість отримав стусан по світобаченню. Нічого не буде так, як мені бачилось.
Виходить, що моя ненька марно влазила у борги заради мого майбутнього.
Я скажу, що ні, а буття скаже, що так…
5
Біля під’їзду, як завжди, вже не перше сторіччя існування суспільства, сидів консиліум із сусідів похилого віку. Здебільшого це бабці, котрі щось вишукують днями на дворі дивлячись із вікна, а під вечір збираються, на свій інформаційний шабаш.
Я привітливо їм поклоняюсь, в знак поваги, і зустрічаю лише гнівні погляди. Мені ніби відома кожна їх думка. Вони бачать в мені поганця, того, хто палить дзвоники, обписує двері, та б’є вікна. Хоча, я ні разу у житті не зробив нічого хуліганського. Хоча друзі хулігани у мене були, і я був свідком їх дій. Здебільшого це читання сусідської кореспонденції, описування стін та таємних посиденьок на даху будинку.
Але ж це не дії, це лише погляд у хуліганство, і я не вважаю це своїми діями. Бачив, але не допомагав.
6
Ненька зраділа моїй появі у дверях, вона наперед знала результат, але дала мені шанс випробувати щастя. Гарячий суп із гречки, хрумкий хліб, та чай із печивом зустріли мене на столі, у кухні.
Одного разу, я буду старим, і розповідатиму своїм онукам, чи оточуючим людям, про неньчин суп. Всі про це говорять, і я не порушу цієї традиції. Адже наша ненька, як Богородиця, вона наша мати, вона дарувала нам життя, перетерпівши муки вагітності.
Хоча, щодо моєї неньки, то вона перетерпіла більше ніж деякі матері. Тяжка любов, алкоголь, втрата близьких, сум і журба…
- Скажу так, поганий результат теж результат. – Почав свою розповідь я.
Але побачивши лагідний погляд неньки вирішив не продовжувати свою розповідь.
Вона і так знає, як все пройшло, вона з цим стикалася, і знає, що робиться у країні, та на місцях.
7
Для кого початок вечора, це постіль, для мене ж це червона кнопка фільтра, запуск комп’ютера і вхід до всесвітньої мережі інтернет “World Wide Web”.
Десь у шкільному віці, я читав про створення інтернету, знав його засновників, але після того не поновлював знання, і взагалі все забув. Та й не потрібно це мені тепер.
Контакт, Сландо, Аукро, відомі сайти, де я проводжу часи свого буття.
На Аукро відшукую цінні речі, гітари, диски, платівки.
На Сландо здебільшого пошук білетів, на цікаві концерти.
Ну а Контакт дарує мені шанс поговорити з людьми. Сотні друзів, багаточасова переписка, і нічого в сумі. Ні-чо-го! Я виключаю інтернет, комп’ютер і розумію, що проводжу за ним стільки часу, а не отримую нічого корисного. Інколи кіно чи нова музика, а так, нічого.
Тепер з’явилася мода сидіти на Контакті з телефонів, більшість школярок сидять там, створюють собі фальшиві сторінки, і хочуть показати себе, як дорослих. Але після читання їх листів, стає погано. Вони не чули про таке слово, як орфографія, все у помилках. Як дорослий не зрозуміє, що це дитина…
“ПрЫв я Оля, мну двацать лэт. Давай пазнакомимса ”
Зразу ж Delete із друзів, і до побачення.
Сьогодні інтернет слугував мені, як спосіб заявити про себе роботодавцям, котрі жадають віднайти собі достойні кадри.
“Бажана вакансія” “Посол доброї волі” “Бажана зарплатня” “За домовленістю”…
І таке інше, все, що зазвичай у онлайн резюме. Будемо надіятися, що мрії здійсняться. Адже ми діти маленького Раю, а доля любить нас.
8
Не знаю, як у кого, а мої ночі, самі багатоманітні, і цікаві. Лягаючи у постіль я веду розмову із різними людьми, проганяю варіанти їх відповідей, і тільки тоді, засинаю. У снах я бачу безмежний простір буття. Коли ходжу по безмежному лісу, та шукаю вихід. А інколи зустрічаю свою любов, кожен раз це різні люди, буває, що знайомі. Прокидаючись весь заряджаюсь цими емоціями, і на крилах кохання із сну проживаю день.
Буває і таке, і не дуже часто, зустрічаюсь із можливістю бути вільним від пут сну. Тобі я блукаю по фрагментам сну, і відшукую потрібні речі. Одного разу, я знайшов відповідь на важливе питання. Жити, чи не жити. На першому курсі, я зустрів дівчину, вона була ідеальна у всьому. Форми тіла, як у богині, голос, очі, думки, все…
Початок нашої любові був кращим ніж у кращих фільмах про любов, але через пів року, вона вирішила змінити партнера. Тоді, я дуже переживав цей розрив. Хотілося смерті.
Так, от я увійшов до сірої кімнати, де сидів Я, і мені було зле. А в іншій кімнаті, я зустрів себе за заняттям творчістю, що побудило мене на тишу в душі. Так, я віднайшов відповідь. Хоча, не відразу, після сну, я все-таки хотів покінчити із життям. Взяв ножа, провів по руці, побачив першу кров, і зупинився, злякався.
9
“…фокуси брехня, дорослі знають….” – Пісня лунала із телефону. Покійний Михайло Горшенев вирішив про себе нагадати. На екрані висвітилося ім’я, це був Федько, мій давній знайомий. Не одну ніч, ми просиділи на трубах у шостій школі, згадуючи шкільні часи. Але сьогодні, щось було інакше. Він ніколи не дзвонив зранку.
- Привіт Федько, як ся маєш?
- Та добре мабуть… Я чого дзвоню, давай вийдемо пройдемося, а то ми бачилися рік тому, хоча живемо в одному місті.
- Життя… життя у нас змінилося. Ми стали старші, більше обов’язків.
- Хватить мені забивати цвяхи у мозок. Кажи йдемо чи ні?
- А я коли-небудь тобі відмовляв?! Звісно йдемо.
- Тоді, о сьомій, на шостій школі, біля старої яблуні, там де ти колись ледве не злетів вниз, з зламаної гілки.
Ми удвох посміялися, і на цьому наша розмова закінчилася. Ще наговоримося, все ще тільки попереду. Кожна зустріч із Федьком, це ціла історія, хоча в цій історії ще приховано декілька епізодів. Так завжди.
10
Що собою представляє буття молодого хлопця, як я. Диплом вже в кармані, попереду туман, позаду ностальгія, а в сьогоденні…
А що ж в сьогоденні?! Вранішні підйоми, вмивання, причісування, сніданок, комп’ютер, інтернет, спілкування, обід, інтернет, все ще в дії, під вечір голова болить, очі, як у кроля. Виходжу на вулицю, стає сумно, що пропустив день. Наступного дня, йду на зустріч з природою, там міркую, над тим, чому ж не вдається життя. Що не так?! Молодий, бажаю працювати, маю вищу освіту, що ще потрібно?! У більшості співробітників державних установ немає вищої освіти, хтось і одинадцяти класів не закінчив. Скоріше, тому й держаться на цій роботі, інакше не мали б і цього. А я молодий ще, і зможу віднайти, серед пропозицій свою роботу.
Хоча… хто знає, що мене жде попереду, тільки Господь Бог, але Він не відкриє мені своїх таємниць.
Вільна хвилина, телефон, спілкування. Іноді здається, що весь світ спілкується одночасно. Йдеш по вулиці, стоять дівчатка, років до п’ятнадцяти, дивляться у екран і сміються. Чому?! А там листування із хлопцями, чи подругами, смішні картинки, відео, лайки.
Іноді мені здається, що я не маю цілі, от хочу на працю, але вже не знаю, чи то за дипломом, чи по якійсь іншій стежині. Цікаво, а як думає молодь, мої однолітки?!
Дивився якось місцеве телебачення, там брали інтерв’ю у учнів престижного ліцею міста. Всі вони знали, ким хочуть бути. Хоча, звісно, вони мабуть не всі підуть по стежині своєї мрії. Комусь завадить фінансовий стан сім’ї, комусь просто перегорить, хтось втратить ціль, як я.
11
- Чому такий сумний? – Спитався мене Федько, коли ми сіли біля старої яблуні.
- Буй сьогодні у фонді праці.
- Де… ти, що з дуба впав? Чого тебе туди потягнуло? Там же ж нічого шукати, одні невдоволенні лиця тіток, та хамство.
Я розповів йому, все, як було. Наприкінці розповіді він реготав ніби хворий.
- Ну ти даєш, стільки витерпіти, я б не зміг. Першій же ж мадам плюнув в лице і пішов би.
- Силу волі потрібно мати, силу волі. Як то кажуть, “Будь проще и к тебе потянутся”. Так і я з ними. Хоча ні в що путнє, це не вилилось.
Федько похлопав мене по плечу.
- Не засмучуйся, зараз це тенденція розвитку. Що головне, менше затрат, більше користі. А як це зробити?! Просто нічого не робити. От вони й не роблять. Уяви, якщо кожна з цих тіток допомогла найти роботу кожному, хто до неї звернувся. Тоді б у нашій країні не було чим пишатися, а так ми перші по безробіттю у світі.
- Ти натякаєш, що влада нічого не робить? – Мені була цікава його думка.
- Чому ж, робить, але не те, що потрібно. Їх цілі не співпадають із можливостями, а те, що під носом, вони бачити не хочуть. От і все.
Дивись, домовився я про співбесіду, поїхав до центру. А там, натикнувся на однокімнатний офіс, де сиділо декілька таких от як я баранів. Це взагалі брехня, а не праця. А звуться логістами. Тут логістикою і не пахне. На моїй минулій роботі, офіс логістів займав два поверхи престижного будинку, і персонал сягав сотні осіб.
12
Зустрічі із Федьком ніколи не проходили даремно. Щось я почерпав від нього, чимось ділився з ним. Ні разу ми не провели часу даремно. Що казати, діти маленького Раю.
Коли ми розійшлися вже світив місяць, а на вулицях деінде світили ліхтарі.
Нічого не перед віщувало біди, деінде сиділи компанії, та випивали, поодинокі перехожі.
Але ідилію порушив скрип гальм патрульної машини.
- Добрий вечір юначе, сержант Степанцев, пред’явіть будь-ласка документи.
Протягуючи копію паспорта, помічаю, що у них на задньому сидінні вже сидить декілька хлопчаків мого віку.
- А на основі чого перевірка документів? – Це було зайве, але потрібне мені питання.
Мені завжди було важливо знати, чому вони перевіряють документи у мене, а іноді стороняться людей на підпитку, хуліганів.
- Що? – Гнівно зиркнув сержант. – Ти що хлопець, може захотів покататися з нами? – Він посміхнувся своєму водію.
- Можу й прокататися, але на якій підставі? Ви не відповіли на моє питання. Я з вами розмовляю чемно, і не маю бажання вас гнівити. Але ви перевищуєте свої обов’язки.
- Хлопчику мій, якщо не заткнеш своє базікало, я то боки намну, і мені нічого не буде. В мене весь відділок друзів.
Це запалило у мені багаття, котре довго було лише золою доброти. В пам’яті виплив номер мого старого знайомого з прокуратури.
- Якщо ви не проти, я відійду, наберу Приходько Миколу Гнатовича. Мені здається, що мої права порушено.
- Ти що хлопчик. – Сержант виліз із машини, і протягнув мені документ. – Це ж проста перевірка. Все гаразд, можеш бути вільним. – Його слова були вже з другою інтонацією.
13
Мені дуже хотілося покарати гада, за його поведінку, але я взяв документи і пішов геть. Життя таке, що краще уникнути конфлікту, інакше виходить, що один тягне за собою інший. А мені цього не хочеться. Ситуація така, якою є, неможливо сказати, так було, чи так стало. Але хотілося, щоб так не було у майбутньому.
Майбутнє… так хочеться світлого майбутнього, без жалю за те, що робиш, без туги по минулому.
14
У шкільні роки мені довелося стикнутися з проблемою молодого покоління. Тим, що я з віком зміг осмислити та розгадати. І потім я перестав робити помилки. Це було кохання. Десь на шкільних лавах, я думав, що достатньо з дівчиною бачитись, розмовляти, і вона буде твоєю.
Але це не так, з віком, я почав міркувати, над своїми помилками. З кожною новою дівчиною, я переходив на новий рівень. Перший поцілунок, перший секс, потім перші сексуальні пошуки, та експерименти. І потім я вивів для себе цілісну формулу, оптимальних стосунки. Де є і відносини духовні, та відносини фізичні.
Але наше століття породило у мені демонів, розпусти та постійного бажання фізичних стосунків. І стосунки духовні, десь заблукали, у вирі буття, та бажань.
Одним дівчатам це подобалося, інші відсторонювалися мене. Це змусило знову міркувати.
Я згадав ту дівчину, з парку. Вона говорила про кохання. Хоча, ще було лише дитяче кохання, без всіх його атрибутів. В школі я думав, як вона, але після, зрозумів, що тільки час покаже, кохаю я чи ні.
15
Спілкування у соціальних мережах, дуже цікаве, ти не маєш обов’язків, тобі не потрібно слідкувати за орфографією. Пиши, як виходить, і ніхто не скаже, що пропустив літеру, чи взагалі слово. Всі розуміють одне одного, і ніхто не дивиться, як ти пишеш.
Мені доводиться розмовляти з кількома співрозмовниками, тому пишу швидко, але швидкість породжує в тексті помилки. Іноді перечитую переписку, і сміюся, або гірко плачу, в душі.
Але буває так, що мене обурює коли молодь, мої однолітки, або менші за мене, переводять своє онлайн спілкування, в життя буденне. Ті ж помилки.
Розумію, що люди одні і ті ж, але не хочеться, щоб наша молодь згодом втратила поняття орфографії. Не зрозуміло чому, але шкільне буття стало якимось пасивним. Школярі хизуються новими телефонами, гаджетами до них, лайками в соціальних мережах. Де ж любов до предметів?! В шкільні роки я був дуже зацікавлений у всесвітній історії, зарубіжній літературі.
Цікаво, а що зараз читає молодь?! Коментарі на соціальних мережах, чи все-таки бере у руки книжки, вдихає свіжий запах свинцевої фарби, та гортає хрусткі сторінки.
Адже наш мозок, це м’язи, і їх потрібно тренувати, так, як і м’язи тіла. Не лише приймати просто інформацію, але і давати мозку корисну інформацію.
Адже наше сторіччя, породило інформаційні смітники, що заповнюють мозок, взагалі не потрібною інформацією. Ще й у примусовому порядку.
16
Вечір можна назвати добрим, коли ти сидиш в компанії друзів, компанія породила спілкування, ні в якому разі не одна людина. Тільки дві людини, або декілька людей. Адже, що це за спілкування, де одна людина, це мабуть роздуми, чи міркування над чимось. Мій вечір скоріш схожий на спокійний вечір. У руках новий роман Пауло Коельо, на столику гаряча кава, а за вікном сутінки, і ледь-ледь видно зорі, котрі, ще не прокинулися. Місяця нажаль не видно, сезон місячного затемнення. Зараз мало людей дивляться в небо, скоріш під ноги, а ніж у небо. Якщо характеризувати таке буття алегорією, то небо це мрії, а земля, це сірі будні. А сірі будні завжди наступають нам на п’яти, приходиться дивитися під ноги, щоб не впасти.
Новий роман, нова потреба вилікувати, щось, що потрібно знайти на сторінках книги. Книги Коельо, це відкриття самого себе, для самого себе. Хтось мені казав, що спробував прочитати хоча б один роман, і прочитавши, не зрозумів його сенсу. Мій друг не знайшов нічого в стилістиці, моя подруга у історії, історію. А все так просто, що немає слів. Я намагався їм пояснити, але буття так затуманило їх світосприйняття, що вони не можуть прийняти просте. Я покинув ці спроби, і не став їм нічого доказувати, та пояснювати. Просто я знаю, і цього достатньо.
17
Розуміння свого буття, це річ складна. А оскільки, наш час породив молодь, яка не знає, що їй більше потрібно, то постає питання, “Що далі?”
А далі невідоме майбутнє. Фантасти бачили його у космосі, міжгалактичних війнах. А я бачу майбутнє, у досить не бажаному світлі. На тлі політичних реформ, соціальної деформації, народилася нова нація. Нація самобутності. Ті люди, котрим не потрібна політика, а потрібна воля світосприйняття. Прогулянки на свіжому повітрі замінені, прогулянками у віртуальному просторі. Вже пройшло покоління ринкової економіки, де ми себе продаємо. Тепер, ми бажаємо свободи. А для свободи не потрібно нічого, окрім внутрішнього світу. Можна сидіти у маленькому будиночку, а у душі, це буде великий замок.
Я хотів би жити у такому світі, і ніколи не повертатися у сіре буття. У світі мрій завжди так, як хочеться душі. Іноді, я сиджу біля вікна, і дивлюсь на рясний дощ. Іноді, це сонячний день у лісі. Та не важливо що це, головне, що мені там добре. Якщо спитатися у кожного жителя світу, де йому краще, кожен, зазирнувши в себе, відповів би, що у собі. Маленький Рай, краще розмитого майбутнього, без просвіту на зміни.
Що нам подарує життя, - загадка. Що буде, то буде. Адже чи не все рівно, що буде. Майбутнє, подарує не одне щастя, і не одна доля закінчиться. За щастям прийде печаль, а за нею світанок, а за ним ніч, а за ніччю, все ще, скривається наш, маленький Рай.
18
Невідомо, чи задзвонить мій телефон. Але, якщо собі представити:
“Коли задзвонив телефон, я був десь далеко, у собі. Хоча, скоріше не у собі, а у світі подарованому книгою.
- Алло.
- Добрий вечір, вибачте за пізній дзвінок. Ми з компанії Добрі наміри. До нас дійшло Ваше резюме, чи не хотіли б ви прийти до нас на співбесіду?
- Звичайно! - Я не міг стримати емоції.
Доля мене вирішила нагородити, за ті муки, через які я пройшов. Виходить ще є на світі справедливість, і ми потрібні світу. Ми, діти маленького Раю…”
Міг би бути такий кінець, але життя, живе по принципу ваги справедливості. Щастя за горе, і навпаки. Своє щастя, я вже отримав. Щось було не так, я відчував, що світ змінюється, у грудях здавило, я спробував зробити подих, але не зміг. Погляд у дзеркало, лице побіліло, губи посиніли…
Але я не плачу, не панікую, посміхаюсь. Не раз серце давало про себе знати, але лікарі розводили руками. Хвороба не помічена, а те, що коїться, скоріш усього нервове.
19
Чомусь у моєму маленькому Раю засвітило сонечко, його перші промені зігріли моє лице. Защебетала птаха, починався світанок…
Ще так рано, для світанку, ніч, що не вспіла заховатися за обрієм. Але сонце проганяло ніч.
Навіть остання хвилина буття повинна бути такою, що освітить всі темні дні життя…