Філософія Стародавньої Індії
Работа добавлена на сайт samzan.net:
1. Філософія Стародавньої Індії.
Філософська думка зародилася в епоху формування перших класових суспільств і ранніх держав. Це був час, коли відходила в минуле міфологічна культура, на ґрунті якої виникли перші релігійно-філософські системи, що згодом стали справжньою філософією. У ІІ-І тис. до н.е. цей процес охопив територію Стародавньої Індії, де й з”явилися перші філософські традиції і школи.
Основні особливості староіндійської філософії:
1)_Головна особливість – в філософії Стародавньої Греції сформульовано ідею активно-діяльної сутності: під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.
2)_Формування на базі міфологічно-релігіозного світогляду .
3)_Своєрідність ставлення до Вед.
4)_Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.
5)_Змалювання духу, як безликого, бездіяльного явища.
6)_Народження логіки.
7)_Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.
Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою (1500 р. до н.е.). У них у міфологічній і релігійній формі сконцентровано всі існуючі на той час знання, що характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.
Скл з 4 розділів: Рігведа, Самаведа, Яджурведа і Атхарведа.
Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться мета і послідовність жертвоприношень, а також правильність їх виконання.
Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати релігіозно-філософського плану, засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами).
Перші філософські системи, що виникали, досліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання труднощів, що об”єктивно існували в людському житті. Шукали відповіді на питання про добро і зло, картину Всесвіту, сенс людського життя. Причому ці відповіді мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування. Людина усвідомлює своє страждання і постійно перебуває в постійному пошуку шляхів його подолання.головна причина страждання – залежність людини від впливу на неї карми. Сенс існування – прагнення управляти своєю кармою, або подолати зло, яке домінує в реальному житті та є небезпечним для майбутнього.
Головна причина зла-незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв”язки, що існують у житті людини та Всесвіті.
Істини людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя. Істина необхідна для того, щоб звільнити людину від людських потреб, чуттєвих потреб тощо, які є безпосередньою причиною існування зла і страждань. Матеріальний світ не дає душі можливості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який перебуває в стані вічного незмінного спокою, щастя й блаженства.
Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.
Засновники цих світоглядних систем: Будда, Капіла, Джайміні, Готама та інші залишили після себе Сутри – короткі практичні рекомендації, що відображали сутність учення релігійно-філософських систем. Згодом вони стали правовими принципами, конкретними рекомендаціями до виконання ритуалів, жертвоприношень, способів організації повсякденного життя, виконання громадських обов”язків.
Історики релігійно-філософської думки Стародавньої Індії виділяють класичні системи – санкх’я, н’яя, йога, міманса, веданта, вайшешика; неокласичні системи – чарвака-локаята, буддизм, джайнізм.
Йога – з’ясування питання про сутність душі та тіла, духовного та тілесного, самовдосконалення душі тіла шляхом самопоглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.
Санкх’я – світогляд базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша -“Я”, дух, свідомість. Вони вважають що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракріті.
Міманса – суперечник буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Вони вважають світ вічним, незмінним, він не має ні початку ні кінця, але окремі речі здатні змінюватися, виникати і гинути. Вони розрізняють вічні, звукові субстанції. Субстанція це основа всіх якостей , що існує у дев’яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа, розум, час, простір.
Н’яя – вершина староіндійської логіки та теорії пізнання. Існує чотири види вірогідного пізнання:1) чуттєве сприйняття 2) логічний висновок 3) порівняння 4) словесне засвідчення авторитетів.
Вайшешика-одна з ортодоксальних даршан, згідно з якою весь світ складається з субстанцій, якостей, дій, все загальності, особливості, присутності та небуття. Розум і душа-вічні субстанції. Трактує мету людського життя як позбавлення душі від матеріальної залежності, що в повсякденному житті означає закінчення всіх мук і страждань.
Веданта-результат інтерпретації основоположних засад Упанішад. Усе, що існує в світі, - це Бог
Чарвака-локаята не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога. Сенс людського існування - щастя.
+буддизм
2. Філософія Стародавнього Китаю.
Філософські погляди давніх китайців зароджувались і розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної культури.
Пантеон богів давньокитайської міфології очолював Шан-ді. Він уособлював сили верховного божества – бога Неба, був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважали імператора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців Піднебесся. Жителі Ст.Китаю опікувалися цими духами через жертвопринесення, або гарантували добро і уникали зло.
Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів – жіночого „інь” та чоловічого „ян”. Взаємодія цих принципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу і Всесвіту загалом.
Загальна особливість філософії Ст.Китаю – її спрямованість на вирішення етико-правових проблем.
Досягнення філософської істини – це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Головною проблемою філософії була практика управління країною та підлеглими.
Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою „гармонія неба, людини й землі”, яку розкривали вчення про існування п”яти першопричин усіх речей (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів на інь та Ян тощо. Таким чином,китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи ніби ненауковими загально філософськими проблемами.
+конфуціанство
+даосизм
Легізм(школа законників, або Фацзя). Головним предметом філософських роздумів легістів стало питання ефективного управління державою. Управляти державою не можна лише на основі доброчинності. Домінування доброчинності може спричинити до розвалу держави й виникнення анархії. Тому в управлінні треба поєднувати як принципи ненасильства на основі моральності, так і методи примусу (за допомогою армії). Армія та сила необхідні для того, щоб управляти „нерозумною” частиною жителів Піднебесся. Закони мали бути однакові для всіх, і покарання в разі їх порушень мали застосовуватись як до звичайних людей, так і до найвищих державних чиновників.
Моїзм. Моїсти критично ставилися до конфуціанства. Вважали, що марно сподіватися на долю. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Головним об”єктом клоніння вони вважали Небо. Небо для моїстів-бог. Небо хоче щоб всі любили один одного. Якщо одна людина любить іншу, то Небо зробить їх щасливими, а тих, хто не люблять інших, покарає. Небо створило все, що існує на землі, воно захищає жителів Піднебесся, не вимагаючи за це винагороди. Любить справедливість і не визнає війни.
Чань-буддизм. „чань”-медитація, споглядання. Особливість чань-буддизму – віра в можливість містичного споглядання на основі певної медитативної практики. Характерними особливостями були також недовіра до слова й тексту як каналу передачі знань і пізнання істини про життя, можливість отримання стану нірвани без довгострокових, виснажливих вправ та аскетичного способу життя, впевненість в тому що кожна людина має можливість поза розумового шляху отримання Великої істини. Людина-носій елементів Будди, що дає їй можливість отримати найвищі цінності життя в процесі самореалізації та самовдосконалення.
3. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.
Розвиток філософії стародавніх греків і римлян датується в великим проміжком часу – з VII ст. до VI ст. н. е. Перший період розвитку античної філософії отримав назву досократівський. У центрі уваги цього періоду були філософія природи, пошук першопричин і субстанції світу (Космосу). Представники – ранні натурфілософи Фалес, Анаксімандр, Анаксагор, Геракліт, Піфагор, Ксенофан, Парменід та ін. і пізні, які зай малися пошуками першопричини світу на плюралістичних засадах. Натурфілософи критично переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу.
Геракліт є засновником першої форми філософської діалектики. Він уважав, що світ перебуває в постій ному розвитку й стані самознищення. Будь-який предмет чи явище світу мають свої внут рішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу.
Згідно з ученням Демокріта, весь матеріальний світ склада ється з атомів; вони є найдрібнішими частинками, «цеглинками» світу, вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атома ми існує простір, заповнений порожнечою.
Парменід і Зенон стали найвідомішими представниками елейської школи, що розвивалася поряд з натурфілософськими вченнями. Парменід уважав, що світ — це вічно існуюче й незмінне буття, яке має ат рибути вічності (ніким не створене), незмінне, цілісне, непоруш не тощо. Існування небуття відкидалося. Головний принцип, на який орієнтував філософ, — «буття є, а небуття немає». Це озна чає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь-якого руху).
Зенон вважав, що поняття про рух є суперечливим, а отже, неістинним. Згідно з його погля дом, предмет, який рухається, нездатен рухатися взагалі. Напри клад, міркування про політ стріли, якщо його розбити на окремі складові, наштовхує на думку про неможливість її руху. А якщо вважати час безкінечним, то як наслідок виникне парадокс відсут ності руху взагалі.
Класичний сократівський період. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає го стра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Лю дей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Го ловним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабко го (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу від носності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина ви значає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об'єктивне, а суб'єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Го ловним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення.
Сокра та вважають засновником автономної філософської етики.
Платон— засновник ідеалістичного напряму філософії.
Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, що віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справед ливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму су спільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні ідеї, спрямовані на досягнення особистого щастя.
Епікуреїзм. Епікур намагався створити практичну, філософію, яка мала на меті допомогти людині організувати повноцінне життя. Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини за лежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки.
Скептицизм заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скепти цизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джере лом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання при зводять до того, що людина не може почуватися щасливою.
У римський період розвитку античної філософії (І ст. до н. е. — V ст. н. е.) склалися сприятливі умови для подальшого розвитку епікуреїзму, скептицизму та насамперед стоїцизму. Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософсь ку школу стоїцизму, стали Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.
Домінуючим філософським напрямом римського пері оду став ідеалізм, а головне — відбулося єднання філософії (насамперед неоплатонізму) та християнських ідей, що, зреш тою, трансформувало античну філософію в середньовічну тео логічну філософію.
4. Антична філософія: космоцентризм.
Протягом VІ-І століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний круговорот - все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається ніхто не знає. Натурфілософи вважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина - апейрон; піфагорійці бачили її в математичних атомах; олеати вбачали основу миру в єдиному, незримому бутті; Демокріт вважав осовою неподільні атоми; школа Платона - земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.
Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей.
Згідно Парменіду, буття - це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів почуттів.
Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині - апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.
Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокрит учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.
У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, а конкретні речі - це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.
Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії, античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Аристотель уважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.
Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.
5. „Лінія Платона” і „лінія Демокріта” в філософії античності.
Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і Платон. Платон відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт – як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта).
Платон перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях). Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.
Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання „з огляду на що” виникають усі речі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.
6. "Наївний матеріалізм" філософів Мілетської школи
Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині - апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря. Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокрит учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів. У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, а конкретні речі - це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей. Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії, античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Арістотель вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості. Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.
7. Стихійна діалектика (Геракліт)
Геракліт з Ефеса зробив якісно но вий крок у філософії. Його називають засновником першої фо рми філософської діалектики. Він вважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення.
Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.
Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.
Світ, у якому живе людина, сприймався Гераклітом як ве личезний потік (взаємний перехід) протилежних якостей «хо лодне стає теплим, тепле — холодним, мокре — сухим, а сухе — мокрим». Філософ зробив висновок: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (жит тя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних яко стей визначає розвиток світу. Геракліт вважав, що війна (во рожість) є виявом боротьби протилежних позицій і «батьком» усіх речей.
За Гераклітом, в основі причинно-наслідкових подій лежить Логос як закон, що визначає процес взаємопереходу протиле жностей. Пізнання дії цього закону — головний показник муд рості людини й мета життя філософа.
Три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:
1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.
2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.
3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.
8.Філософія Сократа
Сократа вважають засновником автономної філософської етики.
У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Основами свого філо софствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічо го не знаю».
Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Головне для Сократа – процес пошуку понять.
Головними темами філософських роздумів Сократа були: доб ро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихиль ником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.
Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.
9.Ідеальна держава Платона
Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві "правильні" - монархію та аристократію, сюди відносить і демократію, якщо вона дотримується законів; і чотири ''неправильні" - беззаконну демократію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі "Держави". За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона - це поліс. Його по ліс - це "правління кращих" (аристократія).
Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі.
Надзвичайно цікавими були роздуми Платона про можливість побудови ідеальної держави на засадах справедливості. Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) мають жити три головні суспільні прошарки: правителі; воїни; робі тники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків повинен якомога старанніше виконувати свої обов'яз ки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Це дасть можли вість уникнути користолюбства й несправедливості. Твердження про необхідність жити заради спільного добра наштовхнуло Платона на ідею знищення родинно-шлюбних стосунків, усуспіль нення всіх жінок і дітей. Так, у роботі «Закони» Платон запропо нував ідею створення казарменної держави на основі жорстокого тоталітарного контролю, де вся влада зосереджувалася б у руках мудрих правителів, які за допомогою «діалектики ідей» та мето дів насильства робитимуть людину щасливою.
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди-філософи. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспіль стві та її морально-професійний склад.
10. Арістотель як систематизатор античної філософії та логіки
За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: тео ретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («пер винна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокрем лену частину філософії — логіку.
Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала кри тика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв'язків з ото чуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов'язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які назива ються індивідууми.
Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сут ність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.
Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предме тів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.
Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасив ною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал пред мета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності са мого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.
Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює лю дину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природ не тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природ ного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.
Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, - значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям.
Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потре бу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумо вило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній тери торії та об'єднані мовою, родинними й культурними зв'язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Голов ним механізмом управління суспільством стає держава.
Учення про державу. Основою держави є приватна влас ність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважа ючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, край ня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя.
Аристотель-фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього.
11. Етика стоїків
У IV ст. до н. е. була започаткована дуже впливова філо софська школа — стоїцизм, її засновником вважають Зенона з Кітіона.
Зазвичай стоїцизм умовно поділяють на три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику.
Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, який першопричиною визнавав вогонь. У стоїків різноманітність предметного світу зу мовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею. В основі Космосу та кож лежить вогонь, який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом. Вивчаючи фізику, можна отримати відповідь на питання про місце людини в космічній си стемі.
Для стоїків Космос є колискою, в якій народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з по няттям Бога. Розум Космосу (Логос) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв'язках матеріального світу, існуванні невблаганної долі (фатуму). Таким чином, життя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й такти ку етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазви чай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватися лише на підвладний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення). «Хто по годжується з долею, того вона веде, а хто не згодний з нею, того вона тягне» (Сенека), тому зовнішня свобода виявляється лише в єдності, співпраці з долею, яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсякденного життя згідно із законами природи й Логосу. Досягнення гармонії з природою (до брочинного життя) веде до щастя (евдемонії).
Досягти щастя можна лише за умови, що душу людини ніхто й ніщо не тривожитиме, якщо немає надмірних бажань, які не можливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини — це апатія (свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впливом зовнішніх обставин). Якщо жити щасливо й добро чинно згідно з власним волевиявленням неможливо, то цілком виправданим, як вважали стоїки, є самогубство.
У подальшому стоїцизм значно вплинув на формування хрис тиянського віровчення (розвиток християнської ідеї про сво боду вибору особи та її індивідуальну відповідальність за цей вибір). Етика стоїцизму стала навдивовижу актуальною в но вий час, інтригуючи своєю ідеєю внутрішньої свободи.
12. Основні риси філософії Середньовіччя
Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст.
У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоласти ку. Патристика із самого початку набула форми апологетики (II—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (гре цький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналі стичний та містичний напрями.
Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопри чини, а існування довколишнього світу й людини — як результа ту його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом ви рішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осяг нення Божих істин.
Більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські про блеми, об'єктивно отримувала певну корекцію з боку теологіч них (богословських) знань. Крім того, на філософію впливали де які особливості середньовічного світогляду, передусім ретроспективність і традиціоналізм (спрямованість у минуле — «що давніше, то правдивіше, істинніше»). Нові дані про картину світу видавалися як помилкові або неповні знан ня, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнава лася джерелом істинних знань, дарованих людству Богом. За цих умов філософи, як і теологи, повинні були розшифровувати й по яснювати догмати Святого Письма.
Вважалося, що Істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також екзегетики (тлумачення біблійного тексту без зміни його головного змісту й суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів були текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності Святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, що переходили межі релігійного канону й ставали основою отримання позарелігійного знання.
Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смирен ність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю.
Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.
Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та бо гослов'я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світо гляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті ди сциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офі ційною церковною філософською думкою існувала, так би мови ти, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філо софського каменя».
13. Апологетика: примат віри
Апологетика це перший період етапу патристики (отців Церкви) в історії середньовічної філософії, початок розвитку середньовічної філософії.
Апологетика (кінець II—III ст.) за допомогою прийомів античної філософії та логічного доведення християнсь ких істин захищає християнство, аби утвердити його в суспільстві. Своїм головним завданням апологети вважали доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є супе речливою, найкращі античні філософи (Сократ, Платан, стоїки) передбачили ідеї християнства, а теологія, що доводить Божі істини, є єдино правильною порівняно з античною мудрістю.
Квінт Тертулліан був представником латинської апологетики. Він проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри. Йому належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.
Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.
Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний. Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” — батько).
14. Патристика: віра для розуміння
Патристика— загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Авґустин вважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. До грі хопадіння люди мали свободу волевиявлення, однак Адам та Єва неправильно її використали, чим осквернили весь навколишній світ, що призвело до самопожертви Ісуса Христа. Саме смерть Сина Божого мала подолати гріховність людей.
Тобто людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога. Мета життя на землі — щастя людини, яке можна отрима ти завдяки релігійній вірі й християнському містичному само вдосконаленню (самозаглибленню). Віра, на думку Авґустина, по винна передувати раціональному розумінню світу, що знайшло своє віддзеркалення в його відомому вислові «Вірю, щоб розуміти».
15. Схоластика: проблема універсалій (номіналізм і реалізм)
Схоластика — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.
Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.
Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.
16. Томізм та проблема гармонії віри з розумом.
Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм.
Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.
Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.
Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні".
Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.
Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:
1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.
2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.
3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.
4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.
5. Все, що існує в світі має сенс існування, певну доцільність, а отже, існує найвища доцільність, яка надає сенсу всьому сущому. Ця найвища доцільність – Бог.
17. Основні риси філософії Відродження
Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови - нові нау кові винаходи та відкриття, розкол християнської церкви на католицьку і православну, хрестові походи тощо. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Якщо для середньовічного суспільства харак терною рисою була локальна обмеженність спілкування між лю дьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.
Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.
У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.
Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан нями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).
Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку на був скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.
Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні на прями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, ре формаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них.
18. Діалектика доби Відродження (Микола Кузанський)
Микола Кузанський є головним представником неоплатонічного напряму філософії епохи Відродження.
У своїй філософії він використовував традиції схоластики, але прагнув поєднати їх з науковими знаннями, ма тематикою, античною філософською мудрістю.
Він сповідував пантеїстичне і містичне бачення Всесвіту й людини. Головним принципом мислення М.Кузанського була „єдність протилежностей”. У своєму вченні він використовував геометричні образи для доведення суто філософських ідей. Наприклад, „Бог є коло, центр якого-всюди, а периферія-ніде”.
Найвищо. Якістю людини є здатність до творчості, адже завдяки творчості людина стає певною мірою Богом. В роздумах Кузанського Бог як єдність усіх нескінченних становлень, тобто абсолютний інтеграл, збігається з найменшим перевтіленням, тобто абсолютним диференціалом, і людина є продовженням цієї парадоксальної єдності.
Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу да рована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнаною. Наше знання є кінцевим, а Бог — безкінечний. Тому кінцевий світ при роди людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати немож ливо. Безкінечний Бог є певною межею реального й надреально-го, тому про надреальнии світ людина не має жодних знань, лише релігійна віра дає змогу зафіксувати буття Бога, який є істиною, що відкривається лише через богоодкровення. Тому пізнання без божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога, а активний спосіб життя наближає людину до Бога через прагнення його пізнання в повсякденному житті й індивідуальній творчості.
З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанський робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.
19. Соціально-політичні погляди мислителів доби Відродження
Політичний напрям (XV—XVI ст.) філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеляі, який вивчав проблеми ефективного управління державою, а також поведінку правителів. У своїх працях він розкрив свої філо софсько-політичні погляди, обґру нтував основні принципи дослідження законів соціального орга нізму, передусім його політичних відносин.
На думку вченого, філософія соціального життя (історії) по винна доповнюватися філософією людини. Він вважав, що дер жава в процесі управління суспільством головними об'єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних яко стей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику.
Особливості взаємодії державної адміністрації та населення країни визначає «людина натовпу», тому держава спирається на силу й «культ особи» правителя.
Головним завданням політики є отримання влади й подальше її збереження від посягань. Що більше влади, то більше загрози й страху за можливість її втратити відчувають люди, які нею наді лені. Тому влада не припускає компромісу й посягань на неї з бо ку опозиції. Релігія й мораль також ста ють інструментом політики. Але жити згідно з правилами релігії й моралі держава не зможе. Політичні рішення повинні ух валюватися лише на підставі аналізу політичних фактів (врахо вуючи інтереси релігії та моралі, однак останні не мають домі нувати). У політиці є свої закони. Правитель не є приватною особою, яка може переносити свої приватні інтереси, уподобан ня (релігійні та моральні) на політику. Насильство також: на лежить до інструментів, за допомогою яких влада утримуєть ся, оберігається й використовується.
Утопічно-соціалістичний напрям (XV—XVII ст.) репрезен тували Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Вони шукали шляхів побудови ідеального суспільства.
Томас Мор. Головними дороб ками, які репрезентували філософські погляди вченого, були «Історія Річарда III», « Уто пія», яка принесла Т. Мору світо ве визнання. Термін „утопія” перекладається як „місце, якого немає”. Утопія — це фантастичне місце, острів, де є суспільство, в якому існує суспільна власність на засоби виробництва. В Утопії немає приватної власності та грошей, обов”язковою є шестигодинна фізична праця, немає експлуатації, а виробництво має суспільний характер. Хоча Утопією керує король, усі посади в державі є вибірними, а жінки мають рівні права з чоловіками. Мешканці Утопії можуть сповідувати будь-яку релігію, заборонений лише атеїзм, який призводить до падіння моралі.
Томас Мор став засновником теорії утопічного соціалізму, в якому вільний розвиток од ного громадянина залежить від вільного розвитку інших, реа лізації інтелектуальних і творчих здібностей особи, а також їх постійного вдосконалення.
20. Філософія Реформації ( М. Лютер, Ж. Кальвін)
Реформація – це рух за реформування католицької церкви, що охопив Західну Європу в XVI ст. та був значною мірою викликаний світоглядними змінами, започаткованими філософськими вченнями епохи Відродження.
Мартін Лютер був засновником реформаційного руху. У центрі реформатор ського підходу Лютера — принцип спасіння особистою вірою. Він запропонував повернутися до первісного християнського вчення та проголосив принцип «загального священства», тим самим зробивши непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індиві дуальний шлях кожного віруючого до Бога. Він ви ступав за розподіл духовної та світської влади, наголошував на ірраціональному характері релігійного вчення. Мартін Лютер переклав німецькою мовою Біблію, щоб Свя те Письмо було доступним широким верствам населення. Реформа М. Лютера позбавила церкву політично го панування, підпорядкувала її світській владі.
Більш радикальні погляди обстоював Жан Кальвін. Кальвінізм відріз нявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Христос своєю жертвою на хресті обрав до спа сіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вва жати себе кожний. Прийшовши до влади у Женеві, він створив авторитарний лад і отримав прізвисько «Женевський папа».
Отже, філософські погляди діячів реформаційного руху орга нічно пов'язані з філософськими ідеями епохи Відродження й по лягають у намаганні реформувати та модернізувати католицьке віровчення та інституціональну структуру католицької церкви.
21. Натурфілософія доби Відродження.
Натурфілософія – це спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових досліджень. Тим самим вирішуються суто філософські питання щодо будови світу та місця в ньому людини. Термін «натурфіло софія» вперше використав давньоримський філософ Сенека. Специ фіка ренесансного світовідчуття сприяла розвитку натурфілософ ських учень, які стали одним з провідних філософських напрямів цієї історичної епохи та заклали підґрунтя подальшого розвитку європейської філософії, Серед представників натурфілософсько го напряму — геніальний митець Леонардо да Вінчі, великі вчені Микола Копернік і Галілео Галілей, одна з найгероїчніших по статей в історії світової філософії Джордано Бруно та ін.
Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника рево люційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту польсь кого вченого Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню люд ської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Все світу та самої себе.
Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіч чя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхли вий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме сві тоглядну основу Нового часу.
22. Передумови та основні риси філософії Нового часу.
Історичними передумовами формування філософії Нового ча су є утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукова революція XVI—XVII ст., становлення експери ментального природознавства. Вона обстоювала свої засадові принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні на дбання епохи Відродження.
Філософська парадигма Нового часу створила сприятливі умови для існування філософського матеріалізму у власному розумінні цього слова.
Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами ме тодології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний за сіб морального й соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи й щастя.
В цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм проголошує, що наукове пізнан ня отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях не має нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб'єкта пі знання. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність ро зуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними ха рактерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.
Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в роз робці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.
У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його пред ставниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продук тивних сил зумовив значний прогрес механіки, математики, ме дицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об'єктивно підвів до вивчення світу в його конкретності. Цей спосіб мислен ня сприяв розквіту конкретних наук, нагромадженню емпірично го матеріалу. Матеріалізм XVIII ст. мав переважно метафізич ний характер. Це була ознака тогочасної філософії.
23. Емпірична філософія Ф.Бекона.
Френсіс Бекон – родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогочасної експерементальної науки. Саме він сформував поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії, і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки.
Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини.
Бекон, будучи засновником методологічного рівня наукового пізнання, виступає проти схоластичної методології, вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення 3 можливих шляхів пізнання: *шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе; *шлях мурахи-однобічний емпіризм, який зводить до пізнання і нагромадження голих фактів; *шлях бджоли-справжній шлях науки, як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.
Бекон не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.
У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу.
24. Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів Р.Декарта.
Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла. З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм. Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і можливість пізнання навколишнього світу.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно існують в розумі.
Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:
Перше правило – визначення принципів, начал. Друге правило – аналітичне вивчення природних явищ, тобто слід ділити складну проблему на простіші, і робити це доти, поки речі не стануть ясними і очевидними. Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від них до складніших. Четверте правило – досягнення повноти знань, послідовність і ретельність дедуктивного виведення, докладний огляд всіх ланок.
На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.
Декарт розробив вчення „вроджених ідей”, які, на його думку, приховані в глибині інтелекту й можуть бути усвідомлені лише інтуїтивно. Це ідея Бога, аксіоми математики тощо.
Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою. Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.
25. Соціально – філософська концепція Т. Гоббса.
Томас Гоббс – представник матеріалізму й номіналізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття-це лише назви речей. Тому будь-яке знання має своїм джерелом досвід, він є двох типів: перший як результат сприйняття, другий як знання про назви речей. Джерелом дургого досвіду є розум. На перший план Гоббс висував механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворювалась в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ-це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина – це машина з природними властивостями, держава – це „Левіафан” – міфічне біблійне чудовисько, яке керує людськими долями, підпорядковує собі людей, народ; свобода – це передусім відсутність опору, а не „сутісна сила”. Держава, на думку філософа, має земне (природне), а не божественне походження, її необхідність зумовлена природою людини, потребою жити суспільно за наявності різноспрямованих егоїстичним інтересів, потреб, пристрастей, властивостей та сил кожного окремого індивіда. Людина посідає проміжне місце між природою та суспільством. Усі люди від природи є рівними. Проте різниця у вихованні та «тілесній будові» породжує в них неоднакові прагнення. Це, у свою чергу, викликає суперництво, ворожість. Громадянську війну Гоббс розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад, занепад. Філософ звеличував цінність громадянського миру й засуджував революції та бунтівні заколоти як руйнівні чинники соціальності. Гоббс був переконаний, що вся влада в державі має належати правителю – і законодавча, і виконавча, і судова, і зовнішньополітична. Будь-який поділ влади, на думку філософа, неминуче призводить до непорозумінь, суперечок та громадянської війни.
26. Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози.
Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза. З точки зору Спінози, світ - це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його наукової філософії.
Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.
27. Монадологія В. Лейбніца
Вільгельм Лейбніц — великий матема тик і логік, який обстоював множинність субстанцій, що склада ються із сукупності животворних атомів-монад. Лейбніц вважав, що всі монади рухомі й взаємопов'язані, він розрізняв три види атомів-монад (залежно від їх досконалості, запрограмованої Бо гом): 1) найнижчі, що характеризуються «перцепцією», тобто пасивною здатністю до сприйняття. Тіла неживої природи містять монади нижчого ступеня, монади-перцепції; 2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення. Живі, тіла міс тять монади-душі; 3) монади-духи, які характеризуються найви щим ступенем розвитку, мають свідомість, «апперцепцію», здат ність до міркування та рефлексії. Людина — це поєднання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, апперцеп-ціям, рефлексії. Кожна монада, завдяки внутрішній активній діяль ності, прагне до вдосконалення й містить у собі своє минуле, су часне й майбутнє.
Монади самі по собі не мають просторових характеристик, тому їх можна осягти лише розумом. Тіла ж, речі, які люди сприйма ють за допомогою чуттєвого досвіду, — це поєднання монад з матерією, що відрізняються залежно від того, з якими монадами поєднується матерія. Поєднання монад з матерією не є випадко вим, це результат передбаченої Богом Гармонії. Лейбніц першим у філософії Нового часу зробив спробу поєднати неживу й живу природу, тілесне та духовне, минуле й майбутнє. У гносеології та методології пізнання Лейбніц намагався подолати суперечність між емпіризмом та раціоналізмом. Він наголошував, що не лише раціональне знання ґрунтується на логічних доведеннях, а й до свідне, емпіричне знання неможливе без застосування принципів розуму. Як і чимало інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей.
28. Британське просвітництво (Дж. Локк).
Просвітництво – культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15 ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти, завдяки діяльності людського розуму, природні принципи суспільного життя. Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право.
Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.
Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.
Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують.
Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.
Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання. Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.
Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать (рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо). Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття.
Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.
Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від “природного стану” Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.
Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.
Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.
Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання. Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах, зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.
Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.
29. Французьке просвітництво (Ж.-Ж. Руссо, Вольтер).
Просвітництво-культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.
Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Монтеск’є, , де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географічного фактору (територія, клімат, родючість землі…) в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.
Вольтер в своїх творах висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії, був прихильником деїзму. Вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”, тобто вченого, розумного царя чи імператора, але під кінець свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.
Ж-Ж.Руссо торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання, вимагав свободи й забезпечення повноти юридичних прав. Вбачаючи джерело змін людського життя в розумі, Руссо вважав, що сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людей. Люди, що спочатку жили в «природному» стані, поступо во переходять у «суспільний стан», об'єднуються в сім'ї, а остан ні — у племена. У племенах люди живуть вільно, вони здорові й щасливі, продовжують насолоджуватись усіма радощами спілку вання, які ще не порушують їхньої незалежності. Залізо та хліб — ось що, на думку Руссо, цивілізувало людей і згубило рід людський. Таке суспільство мало бути ліквідоване, а натомість збудоване нове, на засадах нового суспільного договору. Руссо помітно схиляється до насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, не тільки благо, але й зло, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві.
Отже, відмітною рисою Просвітництва є поворот до люди ни. Мислителі-просвітники, починаючи з Монтеск'є, головну ува гу звертають на людське суспільство, історію, біди та страж дання людей. У зв 'язку з цим основний акцент вони роблять на розум, шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедли вість, свобода, братерство тощо.
30. Феномен німецького просвітництва та його основні риси
В історії світової та європейської філософії важлива роль належить німецькій класичній філософії, яка формувалася на ме жі XVIII—XIX ст. Вона представлена такими видатними мисли телями, як І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Ґ. Геґель, Л. Фейєрбах.
Соціально-економічними та історичними передумовами її розвитку були Французька буржуазна революція 1789—1794 рр., промислова революція в Англії та розвиток природознавства. Ні меччина на той час значно відставала від інших країн в економіч ному й політичному сенсі. Філософія розвивалася в умовах фео дального розбрату, буржуазні перетворення здійснювалися дуже повільно. Німецька буржуазія, налякана буржуазними революці ями, з одного боку, часто йшла на компроміс з феодальним дво рянством, а з іншого — об'єктивно була зацікавлена в об'єднанні країни, швидкому розвитку буржуазних відносин.
Німецька класична філософія стала вищим досягненням, своє рідним синтезом філософської думки в світовому масштабі та одночасно останньою формою класичної європейської філософії. Уся попередня філософія, яку можна визначити як філософію ро зуму й пізнання, знайшла своє логічне завершення в німецькій класичній філософії. Велике значення мали гуманістичні ідеї со ціального прогресу, свободи та активності людини, розробка проблем пізнання, діалектики та матеріалізму, віра в усемогут ність науки тощо.
Незважаючи на своєрідність філософських поглядів представ ників німецької класики (Кант був дуалістом, Фіхте — суб'єктив ним, Шеллінг і Геґель — об'єктивними ідеалістами, Фейєрбах — матеріалістом), вони створили певну ідейну спільність. У філо софських системах німецьких мислителів спостерігається зв'язок, навіть наступність. Саме через це їх поєднують в єдиний філо софський напрям.
При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику від різняє низка спільних рис, а саме: 1) розуміння ролі філософії в історії людства та розвитку світової культури; 2) раціоналізм, успад кований від філософів Нового часу та Просвітництва; 3) критика матеріалізму XVIII ст. за його механіцизм; 4) розробка теорії діа лектики та діалектичного методу мислення; 5) намагання пере творити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної системи наукових дисциплін, ідей, понять і ка тегорій; 6) розробка загальних методів підходу до проблеми істо ричного розвитку як єдиного процесу; 7) відродження гуманістич ного ставлення до людини, ЇЇ активності, свободи та інших цінностей; 8) безпосередня спадкоємність у розвитку філософсь ких ідей1.
Загалом феномен німецької класики створив підґрунтя для ви окремлення ЇЇ як особливого етапу розвитку новоєвропейської філософії.
31. Агностицизм філософії І. Канта
Кант був фундатором німецької класичної філософії. Його філософія— перехідна ланка між раціоналізмом епохи Просвітництва та романтично забарв леною філософією XIX ст. Теоретична діяльність поділяється на 2 періоди. Перший період – „докритичний” закінчується 1770 р. та характеризується матеріалізмом і діалектичним підходом до розв”язання природничих проблем. Він розробив космого нічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом по ступового охолодження газової туманності. Він уперше поняття еволюції поширив на космічні явища. Згідно з Кантом, у ство ренні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння та відштовху вання. Завдяки взаємодії цих сил на основі природних законів почали утворюватися планети. Процес виникнення, розвитку й загибелі світів є постійним. Звідси випливає висновок про віднос ність поняття спокою.
Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому пері оді— «критичному», який почався після 1770 р. (назва періоду пов'язана зі словом «критика» у титулі трьох основних праць, що означає дослідження самих підвалин). Свою критичну філософію учений виклав у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності судження». Перша присвячена проблемі меж пізнавальних можливостей людини, у другій — з'ясовується природа моралі, у третій— викладено ес тетичні погляди,
У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнан ня. Підхід філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізна вальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості.
Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тоб то їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пі знання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених супереч ностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ пе реконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і вод ночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бо га не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кож ну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довес ти або спростувати.
У вченні про антиномії Кант виявив діалектику суперечностей у процесі пізнання. Наявність антиномії доводить те, що існують межі пізнавальних властивостей розуму. Крім того, людина від природи отримує апріорні форми знань (тобто знань, що існують у розумі без необхідності доведення їх істиності), які забезпечу ють правильну впорядкованість отримання дослідного знання. Це означає можливість часткового осягнення істини.
Отже, у філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму.
32. Етичні погляди І. Канта. "Категоричний імператив".
В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання.
Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління, який він означає, що людина обираючи певний вид поведінки, повинна припускати можливість такої поведінки для будь-кого.), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. Згідно з цим законом людину не можна перетворювати на засіб, річ, яку можна використати. До неї потрібно ставитися, як до мети, як до самоцінної особистості.
Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив".
Призначення людини він бачив в тому, щоб головною метою зробити встановлення блага на землі, зокрема й вічного миру. Умовами його досягнення він вважав розформування постійного війська всіх держав, укладання міжнародних угод.
Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.
В естетиці він зводить прекрасне до "незацікавленого" задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості. Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.
33. Антропологічна філософія Л.Фейєрбаха.
Людвіг Фейєрбах – видатний філософ, матеріаліст і атеїст. Його філософія остаточно повертає філософську класику до проблеми людини, її сутності, відчуження й свободи. Центром філософії стає морально-етична та антропологічна проблематика.
З Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення ма теріалізму. Філософ уважав, що природа ніким не створена та є причиною самої себе. Людина є невід'ємною частиною природи. Саме з погляду матеріалізму Фейєрбах намагався переосмис лити традиційне для класичної філософії поняття суб'єкта. Суб'єктом у нього виступає не просто розумна істота, а цілісна людина як вища природна істота в єдності її тілесних і родових (суспільних) якостей. Саме суспільні якості, «людська приро да» відрізняють її від тварин. Людину вчений розглядає як уні версальну та активну істоту ще й тому, що вона не просто при стосовується до навколишнього середовища, а й перетворює його, засвоюючи культуру.
Особливу увагу Фейєрбах приділив критичному аналізу релі гії. Атеїзм для нього був безпосередньо пов'язаний з моральною та політичною вимогою звільнення людських сил й оновлення умов життя, які зробили б людину господарем природи, а відно шення людей — колективістськими. Причиною виникнення релі гії філософ уважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами. Людське безсилля й породжує богів. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей.
Ідеалістичну філософію Фейєрбах уважав своєрідним допов ненням релігії. Відчуження від людини її родової сутності— це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм. Тому критику релігії філософ поєднував з критикою ідеалізму.
Філософія Фейєрбаха, незважаючи на її матеріалістичні та атеїстичні позиції, не була послідовно матеріалістична. У ро зумінні історії людства, тобто суспільства, він був ідеалістом, а, критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діа лектичний метод.
Отже, філософська система Фейєрбаха логічно завершувала німецьку класичну філософію та давала імпульс подальшому розвитку матеріалістичної філософії.
34. Метод і система філософії Гегеля
У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та си стему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка ви являється в таких моментах. 1. Метод виходить з визнання всезагально сті розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки при рода розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обме ження розвитку. 2. Метод заснований на визнанні всезагальності супе речності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встанов лення несуперечливого стану. 3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конст руювання зв'язків з голови. 4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система — незмінності існуючого стану речей.
35. Філософія історії Гегеля
Формулюючи основні закони діалектики, Гегель показав діа лектику процесу пізнання та довів, що істина є процесом.
Ідея діалектичного розвитку значно вплинула на розробку концепції філософії історії. Історія людства, на думку мислителя, це прогрес у пізнанні свободи як «пізнаної необхідності», а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. У цьому полягає сенс історії. Тріумф свободи означає й тріумф розуму. Учений виокремлює три форми розвитку свобо ди: східну, античну і германську. Гегель, на відміну від Канта, у своїй філософії історії не залишив місця для історичної творчості особистості. Історія має свою власну внутрішню логіку, а індиві ди, народи, людство загалом — лише засоби реалізації логіки іс торії. Тобто історичний процес відбувається та діє поза межами волі людей. Вони не є суб'єктами, творцями історії.
Гегель уважав, що розвиток історії завершується, досягнувши рівня Пруської монархії, після чого історія вже не розвивається в просторі й часі. Відтак, його консервативна метафізична філо софська система ввійшла в суперечність з діалектичним мето дом. Непослідовність діалектики Гегеля полягає в тому, що вона не поширювалася на пояснення сучасного та майбутнього, а була звернена в минуле. Гегель скрізь установив абсолютні межі роз витку: у логіці — це абсолютна істина; у природі — людський дух; у філософії права — конституційна монархія; в історії філо софії—його власна філософська система.
36. Громадське суспільство і правова держава у філософії Гегеля
Ця суперечність позначилася на соціально-політичних погля дах Ґеорґа Геґеля. Він вважав, що держава є найвищою формою існування Бога у світі. Правові відносини в державі є втіленням усвідомленої необхідності (свободи). Суспільні інтереси доміну ють над приватними інтересами особи, тому останні можна при нести в жертву інтересам держави. Багатство й бідність — це природний стан реального життя, з яким необхідно змиритися. Суперечності й конфлікти в суспільстві не є деструктивним чинником (злом), а навпаки, є добром, що сприяє прогресу. А це означає, що суперечності, конфлікти й війни між державами є показником прогресу у всесвітньому масштабі. Геґель вважав, що військові конфлікти очищують дух нації.
37. Позитивізм О.Конта і Г.Спенсера. Другий позитивізм Р.Авенаріуса та Е.Маха
Позитивізм – це напрям, предметом якого є насамперед філософія науки. У своєму розвитку позитивізм пройшов ряд етапів. Перший етап – це початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, Дж. С. Міль. Головна настанова – спирання на факти. Позитивне знання (звідси й назва — «позитивізм») — це знання досвідне, підтверджене фактами. Воно протиставлялося химеричному (під яким часто розуміли метафізику). Уявлення про науку представ ників першого позитивізму передбачали, що знання досягається окремими конкретними науками, а філософія розглядалась як узагальнення досягнень усіх наук. Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філосо фія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою кла сифікацією всіх наук.
Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.
До другого позитивізму {емпіріокритицизму) належали Е. Мах, Р. Авенаріус, Ж. Пуанкаре. На цьому етапі головне завдання фі лософії вбачалося не в синтезі знання, а в розробці теорії пізнан ня. При цьому підкреслювалася відносність наукового знання, наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
38.Філософія ірраціоналізму
Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) - філософські течії, що проголошують верховенство нерозумного начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття.
На противагу філософській класиці, що висунула на перше місце розум і раціональність та поставила в якості основної мети виявлення внутрішньої логіки процесів, посткласична філософія знаменує собою відмову від визнання розумних підстав дійсності і висуває на перший план ірраціональний момент. Хоча певні ірраціональістичні тенденції можна простежити протягом тривалого розвитку філософії, сам термін "ірраціоналізм", відносять все-таки до філософських напрямків кінця 19-го - початку 20 століть.
Особливо яскраво ірраціоналістична філософія була представлена в цей час філософією життя - Дільтей, О.Шпенглер, Бергсон. Розуму було відведено утилітарне місце в пізнанні, а ірраціональне було чітко тематизовано й проблематизовано, завдяки чому був розширений і обґрунтований новий предмет філософського осмислення у вигляді інтуїтивного, до - або позатеоретичного знання, а сама філософія з мислення про світ у поняттях перетворилася в розуміння (або інтуїтивне сприйняття) в принципі непізнаваної силами одного тільки розуму дійсності.
У соціологічному й культурологічному відношенні ірраціоналістичні погляди часто настроєні проти соціальних і культурних інновацій, які сприймаються як поширення влади науки й техніки та ствердження просвітительських духовних цінностей. Прихильники ірраціоналізму вважають це ознакою занепаду справді творчого культурного початку (як, наприклад, О. Шпенглер у роботі "Занепад Європи"). У Німеччині, приміром, ірраціоналізм знайшов свої найбільш реакційні форми в області політичних теорій у націонал-соціалізмі, що заперечували саморегуляцію соціальних спільнот за допомогою суспільних законів.
З сучасної точки зору раціоналізм й ірраціоналізм є взаємодоповнюючими сторонами реальності в дусі принципу доповнюваності Нільса Бора.
39. Філософія життя (Ніцше, Шопенгауер)
“ Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччнині та Франції.
Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій.
Засновник – Шопенгауер (песиміст). За Шопенгауера , суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм).
Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять.
Основна життя , за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади..Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів)
Ніцше назвав себе філософом неприємних істин ( осн. твір - “Так говорив Заратустра”)
40. Прагматизм
Прагматизм — доктрина або скоріш світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій, і систем, згідно з їхньою здатністю задовільнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.
Філософський рух прагматизму був започаткований в Америці як теорія знання Чарльзом С. Пеірсом (1878) і його головними представниками були Вільям Джеймс (див. Генрі Джеймс), Ф. Шіллер, та Джон Девей. Прагматизм і гуманізм є так близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, останній будучи розширенням та експансією другого. Шіллер пояснює це відношення: "Прагматизм видається особливим застосуванням гуманізму до теорії знання. Але гуманізи видається більш універсальним. Він здається має метод який можна застосувати універсально, до етики, естетики, метафізики, теології, до кожної людської справи, і теж до теорії знання." Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в принципі і є менш більш взаємно-замінними термінами.
Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки, так повстає питання: Чи це мало б якесь значення, якщо б воно було істинним? Таким чином, прагматисти твердять, що всеохоплюючі метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їх істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якшо воно задовільняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, обєктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат, теорія чи система "працює" і задовільняє ніші розумові, емоційні чи соціальні потреби, лише тоді і лише настільки наскільки вона це робить, вона є цінною та істинною.
41. Філософія марксизму( діалектичний та історичний матеріалізм)
Принципи діалектики - вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає ,що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. Іноді до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.
Істор. Матеріалізм(матеріалістичне розуміння історії)_ складник марксизму; теорія розвитку і пізнання суспільства. Основні ідеї, висунуті Марксом, Енгельсом, Леніним виходять з визнання первинності матеріального життя Суспільства-суспільного життя по відношенню до суп. свідомості: з ідеї про те, що люди самі творять свою історію, а спонук. Мотиви їхньої діяльності визначаються матеріальними умовами суп. Виробництва; виділяє вироб. Відношення як економ. Структуру, базис суспільства, визначальну надбудову; розглядає історію як закономірний прир-істор. Процес розвитку і зміни суп-істор. Формацій, в результаті якого затверджується комунізм.
42. Екзистенційна філософія
Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї ф-фії був С.К”єркегор (1813-1855рр.), а серед російських філософів – М.О.Бердяєв (1884-1948 рр.) Основною категорією екзист. є категорія, або екзистенція, що ототожнюється з суб”єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.
Жити як усі – значить втравчати свою індивідуаль-ність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
43. Фрейдизм
Фрейдизм бере початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда Фрейда, основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідомість. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими устремліннями, прагненнями. В її рамках представлена психічна структура особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і понад Я. Воно охоплює усю сукупність несвідомого. З певним спрощенням Я уособлює розум і розважливість, на противагу Воно, такому, що містить пристрасті. Усе, що біологія і доля людського роду створили у Воно і закріпили в ньому, стверджує Зігмунд Фрейд, все це є прийнятним у Я у формі утворення ідеалу понад Я і знову індивідуально переживається ним.
За схемою Зігмунда Фрейда, Я виявляється тільки частиною Воно, зміненою під прямим впливом зовнішнього світу і засобом системи прийнятного свідомого. Я прагне замінити принцип задоволення, який безроздільно панує у Воно, принципом реальності. Своїм походженням Я значною мірою зобов'язане ототожненням об'єктів захоплення Воно з тілом індивіда і їх відбиттям у психіці. Перші із ототожнень, стверджує Зігмунд Фрейд, поводять себе як особлива інстанція в Я, протиставляють себе Я як Понад Я, у той час як потім зміцніле Я в змозі тією чи іншою мірою протистояти таким впливам ототожнень. Понад Я - це пам'ятник колишньої слабкості і залежності Я. Понад Я походить від перших об'єктивних уподобань Воно, тобто від комплексу Едипа, а в подальшому розвитку служить утіленням Я, що раніше склалися, які залишили свій слід у Воно. Понад Я занурене у Воно, може бути представником останнього по відношенню до Я, тому більш віддалене від свідомості, ніж Я. Розвиток Я, на думку Зігмунда Фрейда, відбувається від сприйняття потягів до панування над ними, від покірності потягам до загнуздання їх. У процесі важливу роль відіграє Понад Я, яке є зосередженням засуджень різних потягів Воно. Психоаналіз служить знаряддям, яке дозволяє Я поступово оволодіти Воно. Разом з тим Я є нещасна істота, що підлягає постійній загрозі: з боку зовнішнього світу, з боку зазіхань Воно і з боку строгості Понад Я. Центральні поняття психології, за Зігмундом Фрейдом, - витіснення і сублімація несвідомих устремлінь. Якщо перше означає заміщення одних устремлінь (лібідо) іншими, то друге - перетворення, переключення енергії устремлінь на соціальну діяльність і творчість.
Психологічне вчення Зігмунда Фрейда створює двоїсте враження. З одного боку, Воно - різновид природничо-наукового знання, підтвердженого клінічною практикою лікування психопатологій. З іншого - Воно містить настільки далекі від якої-небудь дослідної перевірки допущення про психічну структуру особистості і її історії, що швидше всього являє собою різновид умоглядного знання, близького до філософського. Один з основоположників неопозитивізму Людвіг Вітгенштейн пояснював привабливість і популярність вчення Зігмунда Фрейда притаманним людям прагненням до чогось надприродного і такого, що виходить за рамки дозволеного суспільством, вважав його різновидом міфології, оскільки в ньому усі описувані явища по-своєму значимі, відмічав, що, на відміну від багатьох сучасних йому вчених, творець психоаналізу не вважав експериментальну перевірку пояснюючих припущень своїм основним завданням. Для Зігмунда Фрейда важливіше за все було те, що в процесі бесіди з пацієнтом психоаналітик відтворює смисл неусвідомлених явищ, а не знаходить їх у готовому виді. Ця особливість психоаналізу надихає на використання його як універсального засобу пояснення життя людей, тобто як філософії, яку називають фрейдизмом.
Фрейдизм - це філософія, що вбачає обумовленість явищ, творчості, культури та історії в цілому, психологічними факторами, явищами несвідомого. Несвідоме визначається прихильниками фрейдизму по-різному. У самого Зігмунда Фрейда - це психосексуальне устремління, у Фрідріха Адлера - комплекс неповноцінностей і прагнення до самоствердження, у Карла Юнга - колективне несвідоме і його архі-тиаи (першообрази матері-землі, мудрого старого демона тощо, що лежать у основі міфів, символіки народної творчості, сновидінь тощо), у Леопольда Ранка - первинна травма народження. Фрейдизм представляє культурні, соціальні і політичні явища у вигляді результатів перетворення первинного несвідомого. Такими перетвореннями служать сублімація психосексуальної енергії, компенсація почуття неповноцінностей, інтеграція елементів колективного несвідомого або персоніфікація умов первинної травми народження - відповідно у різних школах фрейдизму.
У кінці 20-х років XX ст. виник неофрейдизм, що з'єднав психоаналіз-із деякими американськими соціологічними і етнологічними теоріями. Його вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні особистості, що віддає пріоритет не внут-ріпсихічним процесам, а міжособистісним стосункам. У неофрей-дизмі несвідоме або ігнорується, або розглядається як з'єднуюча ланка між соціальними і психічними структурами. Як і фрейдизму, неофрейдизму властиві неоднозначні уявлення про особистість. Загальним є визнання його прибічниками того, що психічні норми -засіб і результат пристосовування особистості до соціального середовища, досягнення нею соціальної ідентичності, а відсутність соціальної ідентичності - патологія. Відмінності в поглядах прибічників торкаються конкретних визначень структури особистості і механізмів пристосування. Так, Генрі Салліван звів психіку особистості до відображення міжособистісних ситуацій і стосунків до об'єктів зовнішнього світу і визначив особистість лише як суму стосунків між викривленими або фантастичними образами (персоніфікаціями), що виникають у процесі соціального спілкування. Більш глибокий підхід до психопатології особистості притаманний Каренові Хорні, який побачив у її неврозах відображення ірраціональних сторін життя суспільства. На його думку, неврози викликають страх перед ворожим соціальним середовищем. Реакцією на страх служать різноманітні захисні механізми: перетворення невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед зовнішньою безпекою, що завжди перебільшується; придушення страху шляхом заміщення іншими почуттями, симптомами; відвернення від страху - пряме (за допомогою алкоголю) або переносне - у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності; втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби пристосування до страху породжують чотири «великі неврози» нашого часу: невроз відданості - пошук любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади - погоня за владою, престижем і володінням; невроз покірності і невроізоляції -втеча від суспільства. У неврозах виражаються ірраціональні способи вираження конфліктів між особистістю і суспільством, що посилюють самовідчуження особистості.
Раціональним способом, згідно Каренові Хорні, є виявлення недоліків у системі соціальних зв'язків особистості і усунення їх для пристосування її до існуючого способу життя. На думку Еріка Фромма, страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, несумісні з панівними суспільними нормами, породжує самовідчуження особистості і відповідний тип її соціального характеру: нагромаджувальний, експлуататорський, пасивний або ринковий. Ірраціональність сучасного суспільства, що породжує відчуження, подолана шляхом створення гармонічного здорового суспільства за допомогою соціальної терапії, перевиховання. Є багато варіантів неофрейдизму, в тому числі таких, що використовують ідеї інших учень (теології, екзистенціалізму тощо).
Фрейдизм, ставши впливовим вченням, послужив філософсько-психологічною основою ряду напрямів сучасної етнографії, антропології, соціальної психології, літературознавства і мистецтва.
44. Неофрейдизм
Неофрейдизм виник в 30-х роках 20 ст. Осн. увага дослідження соціально-філософ. проблем. Представлений багатьма течіями.
Індивідуальна психологія Адлера психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, яке збільшується почуттям неповно вартості (тілесний недолік), Адлер не погоджувався з Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, він акцентував увагу на ролі соц. чинників.
Сексуально-економічна теорія Райха Р. Вважав фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, він намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між ек. базисом та ідеологією.
Фромм - осн. представник неофрейдизму, вірний основним положенням психоаналізу, був переконаний, що критерієм соц. розвитку є самопочуття людини, психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Згідно з концепцією Фромма, не соц. структура суспільства формує потреби людини, а навпаки. Ф. виділив такі типи соц. хар-рів: експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий, рецептивний.
45. Герменевтика.
Герменевтикою (фундпатор – В.Дільте) називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герм. – розуміння. Процесс розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герм. з різних боків: сематичного, логічного, психологічного, гносеологічного, соціологічного, математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб"єктивно-психологічних факторів. Герменевтика вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб”єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб”єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.
Мова оголошується “творчою і виробничою силою”, оскільки текст є “об”єктивною самостійністю” по відношенню до будь-якого суб”єкта, включаючи автора та інтерпритатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.
Оригінальним напрямом сучасної філософії та гуманітарних наук стала герменевтика. Саме поняття «герменевтика» означає мистецтво роз'яснення, тлумачення тексту, пам'яток духовної культури. Окремими елементами герменевтики є переклад з іно земних мов, діалог, реконструкція, інтерпретація, реінтерпретація тощо. Першим етапом формування герменевтичного вчення вва жається мистецтво тлумачення волі богів у Стародавній Греції. Гермес, трактуючи волю богів, винайшов мову й став засновни ком практики коментування, що ввійшла в християнську теоло гію. У Середньовіччі герменевтика розвивалась у формі екзиге-тики як способу трактування Святого Письма. В епоху Відро дження (Реформації) герменевтичними прийомами користували ся теоретики протестантизму, які прагнули відокремити Божі іс тини в тексті від суб'єктивістських інтерпретацій смертних людей.
Засновниками герменевтики вважають протестантського філо софа Фрідріха Шлейєрмахера (1768—1834 рр.), а згодом Вільгельма Дільтея (1833—1911 рр.), Едмунда Гуссерля 1859—1938 рр.), Мар-тіна Хайдеґґера (1889—1976 рр.) та Ганса Гадамера (нар. 1900 р.).
Шлейєрмахер розробив метод (техніку) герменевтичної рекон струкції, розуміння тексту. Він вважав, що головним методом, яким повинен послуговуватися герменевт, є «вживання» у внут рішній світ автора через фіксацію в тексті змістовного й граматич ного. Для цього використовують емпатичні способи «вживання» в текст, відчуття суб'єктивного світу автора, його творчої лабо раторії (герменевтичне коло). Становлення герменевтики як фі лософської течії пов'язане з іменем Хайдеґґера. Він виділяв голо вну категорію герменевтики — «розуміння», й зокрема говорив про те, що всі знання сучасного світу слід сприймати як текст, який необхідно зрозуміти. Категорія «розуміння» стала основ ною характеристикою буття філософії герменевтики.
На думку послідовників герменевтики, філософія пронизана розумовою активністю, яка спрямована на те, щоб зрозуміти світ. Людина прагне подолати брак знань про світ через їх повне ро зуміння, аби визначити своє місце у світі та сенс життя.
Філософська герменевтика — це тлумачення думки або мови інших, унаслідок якого людина може почути «голос буття». Розуміння — це спосіб (уміння) слухати інших.
Розуміння оточуючого світу може бути адекватним та неадек ватним. Загального розуміння немає, тому кожна людина прохо дить шлях від неадекватних поглядів на світ до власного розу міння світу та його тлумачення.
Найвідомішим представником герменевтики був також Ганс Гадамер, який тлумачив розуміння як першооснову людсь кого буття, що дає людині змогу вибудувати адекватне ставлення до світу. Людина спілкується з іншими людьми (оточуючим її світом,) за допомогою мови й діалогу. На думку представників герменевтики, діалог є основоположним поняттям герменевти чного методу (й водночас філософії та науки). Діалог передбачає щонайменше текст, інтепретатора й час. Тобто в діалозі є духовні традиції, які людина інтерпретує з метою розуміння й пояснення сьогодення. Діалог розпочинається з правильного формулювання запитання, яке занурює співрозмовника в герменевтичне коло.
Отже, герменевтика — це філософські характеристики всіх знань людини про світ і спосіб її існування в ньому. Герменев тика має на меті не тільки зрозуміти текст, а насамперед зробити в ньому нові «інтерпретації».
46. Неотомізм
Неотомізм – філософська школа в католицизмі, що виходить з вчення Ф. Аквінського и є сучасним етапом в розвитку томізму. З 1979 р. Неотомізм отримав офіційне визнання Ватікана.
Головними представниками цього напряму є Мартіен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософ. системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і сус-ва, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності бога та об’єктом його управління.
Неатомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене богом. Абсолютне буття – бог. Розум людини – неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одне. Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.
47. Філософська антропологія
- ідеаліст. Течія в зах-європ. Філософії 20 ст., заснована М. Шелером і Х. Плеснером. Будучи абстракцією, це поняття має 2 реальні втілення-окрема людина та людство вцілому. Людство скл. З окремих людей і кожна людина є членом людської спільноти. Людина вцілому, безвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення філософської антропології. Наукові теорії, які намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на 2 напрями:
- біологічні теорії;
- теорії соціологічні.
Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові.
Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)
Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в античності)
Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2 площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно з законами матеріального світу.
Дух є осередком мислення та дії людини. Також виділяють 2 духовні потенції людини-розум і волю.
Однією з провідних у сучасній західній філософії є гуманітарно-антропологічна орієнтація. Це зумовлено кількома причинами: по-пер ше, прагненням знайти альтернативу "соціалістичному гуманізму"; по-друге, спробами відшукати прийнятні для західного суспільства орієн тири особистого та суспільного розвитку; і, по-третє, посиленням анти-сцієнтичної спрямованості деяких течій західної філософії.
Сутність антропологічного підходу зводиться до спроби визначити специфіку, основи та сфери власне людського буття, людської індиві дуальності, творчих можливостей людини, виходячи із самої людини і через неї, пояснити як її власну природу, так і смисл та природу навко лишнього світу.
Філософська антропологія в широкому значенні — це філософське вчення про природу і сутність людини. Але в даному випадку філо софська антропологія розглядається як течія західної філософії XX ст. (переважно німецької), що виникла в 20-х роках як прояв загального "антропологічного перевороту", що відбувався в першій чверті нашого сторіччя в західноєвропейській філософії. Основними представниками цієї течії є: М. Шелер (1874—1928), Г.Плеснер (1892—1985), А.Гелен (1904— 1976), Е.Ротхакер (1888—1965), Н.Е.Хенгстенберг (нар.1904), О.Д-Воль-нов (нар. 1903).
Ідейними джерелами філософської антропології були філософія німецького романтизму та "філософія життя". Для методологічного об грунтування і безпосереднього аналізу різноманітних проявів людської сутності представники філософської антропології широко застосовують деякі принципи трансценденталізму Канта та неокантіанства, трансцен дентальної феноменології Гуссерля та трансцендентальної аналітики людського буття Хайдеггера.
Представники філософської антропології трактують її як науку про метафізичне походження людини, про її фізичне, психічне, духовне начала в світі, про ті сили і тенденції, які рухають нею і які вона приводить у рух. Спеціальні науки про людину, навіть у їх єдності, на думку Шелера, не дають чіткого уявлення про сутність людини, не прояснюють її. За цих умов завдання філософської антропології поля гає в тому, щоб чітко показати, яким чином із основної структури людського буття випливають усі специфічні монополії, звершення й справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї справедливого й несправедливого, держава, керівництво, мистецтво, міф, релігія, наука, історичність та суспільність. Філософська антропологія має об'єднати конкретно-наукове, предметне вивчення різноманітних сторін і сфер людського буття з цілісним філософським його осягненням, тобто шля хом об'єктивного осмислення та використання нового наукового знан ня відновити цілісний філософський образ людини. Отже, централь ним питанням цієї філософської течії є питання про сутність людини. Німецький філософ Г.Плеснер підкреслював, що це питання (про сутність людини) можна розгорнути в двох напрямах: горизонтально, тобто в напрямі, який визначається пошуками людиною її зв'язків із світом, в її діяннях та стражданнях; і вертикально, тобто в напрямі, що виникає внаслідок її природного становища в світі як організму в ряд організмів. Можна сподіватись на цілісне охоплення обома цими на прямами людини як суб'єкт-об'єкта природи, не розділяючи її в штуч них абстракціях.
Об'єднуючим началом філософської антропології, як бачимо, є про блема людини. Проте, в цьому принципово єдиному цілісному філо софському напрямку співіснують відносно самостійні антропологічні концепції: 1) біологічна (Гелен, Портман); 2) культурологічна (Ротхакер, Ландман); 3)релігійна (Шелер, Хенгстенберг); 4) педагогічна (Больнов). Практично всі вони виходять із основної тези Шелера про принципову протилежність людини і тварини. Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних потягів та прив'язана до конкретного середо вища, умов свого життя, то людина є вільною, незалежною істотою, поведінка якої строго і однозначно не зумовлюється природною до цільністю, що дає їй можливість ставитись до предмета своєї творчості з певною поміркованістю.
Згідно з біологічною концепцією людина є "біологічно недостатньою" істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів. Вона "не завершена" і "не закріплена" у тваринно-біологічній організації, а тому і не має можли вості вести виключно природне існування. Людина віддана сама собі і тому змушена шукати відмінні від тваринних засоби відтворення свого життя. Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи — це форми доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її напівінстинктивні спрямування. Гелен заперечує положення про істо ричний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою людсь кої природи. Він намагався довести, що саме в антисуспільній та про типриродній поведінці людини і утверджується її родова сутність. І далі він робить висновок, що становлення цієї сутності розриває зв'я зок із природними передумовами антропосоціогенезу.
Інший представник філософської антропології — Плеснер вважає, що для пояснення людини не може бути використане таке поняття, як "біологічно недостатня істота". Тим самим він констатує обмеженість біологічної концепції і пропонує своє бачення сутності людини. При роду людини Плеснер визначає на основі аналізу біофізичних аспектів її існування та даних науки про дух і культуру. Застосовуючи методо логічні принципи Плеснера, філософська антропологія в цілому вису ває вимогу побудови концепцій, вільних від засилля і емпіричних, чисто апріорних підходів, від необгрунтованих метафізичних тлумачень людської природи. Значною мірою це знайшло відображення в культу рологічній концепції сучасної філософської антропології. Основний представник цієї течії німецький філософ Е.Ротхакер розробляв кон цепцію людини під впливом ідеї історичної обумовленості пізнання, теорії наук про дух. Він намагався пояснити людину в усій її цілісності, висунути таку трактовку її природи, в якій емпірична предметність і духовна суб'єктивність були б органічно поєднані. Завдання, за Ротха-кером, полягає в подоланні абсолютизації як предметності, так і духов ності людини, у розгляді її як живої і творчої історичної особистості. Остання, на його думку, має три складові: по-перше, тваринне життя людини; по-друге, визначене пориваннями та почуттями Воно; по-третє, мисляче і самоусвідомлене "Я".
48. Філософський дискурс постмодерну.
Постмодернізм - основний напрямок сучасної філософії, мистецтва і науки. "Постмодерн" - це визначення епохи, яка наступила слідом за модерном, яка є його запереченням і подоланням. По суті, "пост-модерн" - це значить "пост-захід". Епоха модерну, з його культом утилітарної раціональності, наївною вірою в прогрес, плоским сайєнтизмом, поклонінням техніці, перетворенням людини в одномірну "людину економічну", - це сутність Заходу. Заперечення всіх цих атрибутів модерну, що несе в собі постмодерн, - це заперечення глибинних основ західної цивілізації.
Загальний характер пост-модерну представляє сутнісну характеристику розвитку людської цивілізації. Цей культурний напрямок прийнято умовно називати «постмодерном Сходу» (чи «постмодерном різноманітності»), на відміну від «постмодерна Заходу» (чи «универсалистского постмодерна»). Якщо «постмодерн» Заходу являє собою «кінець історії» і екстравагантне накладання безсмислових внутрішньо різнорідних етичних масивів при відсутності ціннісного центра, то «постмодерн Сходу» являє собою:
- повернення до синтетичного, інтегрального стилю, що відтворює на новому історичному рівні цілісність, властиву традиційним суспільствам;
- відмовлення від «расистського», «супрематистского» поділу культур на «розвинуті» і «нерозвинені», «прогресивні» і «архаїчні», на «цивілізовані» і «нецивілізовані». Кожна культура повинна оцінюватися в системі координат, властивих їй самій, а не якіїсь абстрактній зовнішньій моделі, що претендує на істину в останній інстанції.
Постмодернізм став провідником нового постіндустріального суспільства, що змінило чи, принаймні, змінює на Заході традиційне буржуазне індустріальне суспільство. У цьому новому суспільстві самим цінним товаром стає інформація, а колишні економічні і політичні цінності - влада, гроші, обмін, виробництво - стали піддаватися деконструкції.
Постмодернізм виник як криза класичного модернізму наприкінці 1930х рр. Уперше постмодернізм став філософським поняттям після виходу в світ і широке обговорення книги французького філософа Жан-Франсуа Лиотара "Постмодерністська доля", у якій він критикував поняття метарозповіді, чи метаісторії, тобто влади єдиної стратегії, парадигми - наукової, філософської чи художньої.
В постмодернізмі панує загальний мікс і насмішкуватість над усім, одним з його головних принципів стала "культурна опосередкованість». Інший фундаментальний принцип постмодернізму - відмовлення від істини. Німецький філософ Вольфганг Вельш: "Постмодернізм, - пише він, - це та історична фаза, за якої радикальний плюралізм стає реальною і загальновизнаною ознакою соціального життя... Він невіддільний від справжньої демократії".
Проти економічного монізму ліберальної політекономії висувається концепція економічного плюралізму. На практиці це означає, що світова економічна система складається з окремих суверенних господарських одиниць, що розвиваються за своєю внутрішньою логікою і не можуть бути оціненими виходячи з якоїсь загальної теорії. Так само як неможливо довести на підставі абстрактних критеріїв перевагу однієї культури над іншою, так само неможливо обґрунтувати перевагу однієї системи господарювання над іншою, оскільки це означало б перекреслення самобутньої економічної історії кожного конкретного народу і держави.
Економічний плюралізм цієї моделі на господарському рівні відбиває принцип многополярности.
49. Філософська думка Київської Русі.
Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Винекнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська русь – перша східнослов’янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду.
Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.
Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.
На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.
Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.
Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог.
Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київ ської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя (у результаті вирішення суперечностей між слов'янським язичництвом і за провадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з'явилася пер ша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіо-на «Слово про закон і благодать», а на початку XII ст. — «По вість временних літ», авторство якого приписують ченцю Пе-черського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни «філософ» і «філо софствувати». Домінуюча релігійна проблематика в творах пра вославних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До таких проблем належали питання про буття Бога, взаємовідноси ни між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиста влення Бога й сатани.
Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софі-стичність стала визначальною особливістю української філо софської думки. «Софія-мудрість» — сутність Бога, «душа сві ту», водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю «софійного» знання ста вало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистеційно «софійного» спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням, вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування. Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості «софії».
Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов'янською міфологічно-релігійною культурою, є серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце -— це точка, в якій поєднуються думки, воля й віра, воно стає інстру ментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Почуття серця вважалося критерієм істини в процесі розуміння оточуючого світу. Тому є всі підстави говори ти, що кордоцентризм як світоглядна позиція набув подальшого розвитку у філософській думці Київської Русі.
Розвиток філософської думки Київської доби завершується якнайпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гума ністичної традиції. Це знайшло відображення в «Повчанні Воло димира Мономаха» та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.
50. Українська філософська думка доби Відродження(14-16 ст)
Павло Русин. У дусі гуманізму та античної спадщини П. Русин звертав увагу на реальне земне життя, людську особистість. При¬бічник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму. Сто¬совно самої людини, то її треба шанувати не за її багатства і титули, а за розум та інші чесноти. Обстоюючи необхід¬ність розвитку освіти і науки як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності. Ос¬таннє свідчить про те, що ідеї раннього західноєвропей¬ського гуманізму в його орієнтації на античну спадщину П. Русин доповнює певними елементами української куль¬тури князівської доби. Звертаючись до проблем держави і державного правління, наголошував на тому, що правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, ствер¬джувати всі права і чесноти, дбати про повагу громадян. В історії вбачав учительку життя та свободи людини, яка і є творцем історії, де історичний процес зумовлюється не Божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях.
. ЛУКАШ З НОВОГО МІСТА. Підтримував зв'язки з краківськими академічними, виступав проти обскурантизму церковників того часу стверджував, що людина є частиною природи, яке має право на власне життя і задоволення своїх земних потреб.
СИМОН ПЕКАЛІД У постановці проблеми співвідношення Бога і світу, Бога і людини, духовного і тілесного С. Пекалід прагнув до об¬грунтування гармонійної єдності земного і небесного, чут¬тєвого і надчуттєвого, наведення мостів між творцем і ство¬реним, божественним, духовним і матеріальним, «гріхо¬водним». Обстоював думку про суттєву причетність зем¬ного до небесного, людської природи до божественної, реабілітацію тілесної природи людини. Людину розглядав як гармонійну єдність душі і тіла, де душа неможлива без матерії.
Життєвий ідеал С. Пекалід шукав не в самозаглибленні, внутрішній духовній самовдосконаленості, а в активній практичній діяльності, самодіяльності індивіда в реальній посейбічній дійсності. Виходячи з раціоналістичного і на¬туралістичного розуміння людини, наголошував на самоцінність людської особистості, а не на її родову належ¬ність. Так, прославляючи свого покровителя князя Острозь¬кого, він доводить, що слава Острозьких князів здобувала¬ся кожним представником князівського роду ратними подвигами, просвітницькою діяльністю, видатними здібнос¬тями, мужністю, розсудливістю, особистою доблестю, а не їх знатним походженням.
Державу С. Пекалід розглядав як природну органі¬зацію людей, що складається з різних станів, кожний з яких посідає відповідне місце в соціально-політичній ієрархії. Символом державної єдності, запорукою спо¬кою і зовнішньої безпеки держави він вважав короля. Що стосується влади, то її розглядав як вищу політичну цінність, оскільки в ній втілюється національна і держав¬на єдність. Останнє вважав особливо значним для Речі Посполитої того часу, де почуття республіканських тради¬цій і свобод, здобутих шляхтою, часто виливалось в ії своєвільність, що призводило до реальної загрози ослаб¬лення держави.
51. Філософія в Києво-Могилянській академії.
Видатну роль у духовному відродженні українського народу за часів Російської імперії відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольнила освітні потреби Росії та Білорусії. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу з працями грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалася 2-3 роки, при чому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислітелів, як античності,середньовіччя ,так і Нового часу. Серед діячів академії 17-18 ст. провідне місце у розвитку філософської думки посідали І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Бужинський та ін.
У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597—1647), вперше в
Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мі рою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки.
Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філосо фію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Будучи перекона ними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шля ху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.
Професор академії І.Гізель (бл. 1600—1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зов нішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, від биваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття.
З діяльністю внутрішнього чуття І.Гізель пов'язує наступний етап пізнання зовнішнього світу. Відображені образи зовнішнього чуття, що є формальним відображенням речей, діючи на внутрішнє чуття, утво рюють закарбовані образи цього чуття.
Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпо середньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потока ми. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття.
Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.
Аналогічно І.Гізелю і Г.Кониському уявляв собі процес здобуття істини Теофан Прокопович (1681 — 1736). Визнаючи важливу роль чут тєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягнен ні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутиль гання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Пзеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т. Про копович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне.
У філософському курсі Георгія Щербацького (1725—?) простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Г.Щербаць-кий визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямова ний на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спира ється на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена у Щербацького картезіанською формулою: "Мислю, отже, існую".
Спираючись на вчення Декарта, Г.Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та розумове.
Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представле но вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ.
Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософ ських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: приро дний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений •- до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як Ішємодія протилежностей.
На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії І руху поступається місцем їхнім кількісним харак теристикам.
У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'єм ним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів.
Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невід дільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі.
Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем. Ети ка поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася об грунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.
Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спря мованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досяг нення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання за доволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і ду ховних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і не-статки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитив ну моральну оцінку.
Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії про блемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріо ритетного значення надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхід ності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.
Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у роз виток філософії права.
52.Філософія Г.Сковороди
Григорій Савич Сковорода (1722-1794рр.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності.
Г.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.
Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Новим у Г.Сковороди є те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Г.Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, стра ху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я.
На ґрунті об'єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі от римують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, мни й у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм цілісним життям підтверджує, що заклик "Пізнай себе" — це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка ос новного шляху цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.
Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.
Людина як мікрокосм містить у собі два начала — тлінне і нетлінне, які поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Філософ вважає, що плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.
53.Університетська філософія в Україні в 18-поч.19 ст.(Костомаров, Куліш)
Наприкінці 18 –на поч. 19 ст. Україна стала на шлях подолання залишків феодального суспільства. Цей період віддзеркалювався думкою, яка має назву університетська філософія. Для неї х-ною біла подальша розробка релігійної ф. таким філософом як йоган Баптист Шад, який викладав у харківському університеті та пропагував гироку панораму світоглядних філософських знань. Візитна картка цього періоду – романтизм, представлений Кирило-Мефодіївським Братством,х-ною особливістю якого біло було використання у формах пізнання навколишнього світу специфіки духовної культури українського народу. Очолювали братство М. Костомаров та П. Куліш. Які репрезентували ліберально-помірковани й напрям (ґрунтувалися на визнанні релігії та ідеалізму, їх спорідненості з основними догматами християнської ідеології). Члени братства захищали ідеї провінціоналізму, месіанства та «християнського соціалізму». Т. Шевченко, М. Гулак, І. Поседа, О. Навроцький репрезентували революційно-демократичне крило кирило-Мефодіївського братства, керувалися ідеями матеріалізму, антиклерикариму, а у своїх соціологіяних ідеях виходили з визнання вирішальної ролі народних мас в історичному процесі, необхідності революційної боротьби трудящих, побудови суспільства без експлуатації та гноблення. Головним завданням К-\М братства було створення національно-етичної культури, розвиток самосвідомості українського народу.
54. «Філософія Серця» П.Юркевича.
Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.
У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.
За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.
Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.
Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.
55. Філософські ідеї Т.Шевченка.
Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Т.Г.Шевченка - видатного українського поета, художника, мислителя, революційного демократа, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності україн ського народу. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності.
Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає обо ронцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії почи нається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щас тя. До найволелюбніших книг належить "Кобзар".
У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою пра пор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і само державство він вважав основною причиною соціальних і економіч них проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соці ального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гіднос ті, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюб ний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи — центральна в його творчості.
Поезія Т.Шевченка багато чим зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової куль тури. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське, досвід минувшини мудро перегукується із сьогоденням, із сучасним життям. Філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо в книгах древніх.
Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соці ального прогресу, пов'язаного з прогресом техніки, промислово сті. Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобо да, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалі змом, звернення до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні
№56 І.Я.Франко про українську національну ідею.
Франка — класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва української ра дикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на ко лективних засадах власності, наданні землі селянству.
Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, сві домий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії.
І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.
Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці є внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.
Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.
Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік". Така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціонер'1. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, люди на цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою песимізму й збайдужіння.
Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна та його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.
Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., основи якої заклали Г.Сковорода і Т.Шевченко.
57. Філософські погляди В.І.Вернадського.
Вернадський В. 1. (1863—1945). В історії світової і вітчизняної науки йому належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту, організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з навчально-виховною, любов до України з глобальністю думок «людини планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук (1918—1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил Росії.
Разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з'ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в одному випадку, під ноосферою він мав па увазі біосферу, в другому — сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому — геологічну діяльність людини. За В. 1. Вернадським, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її головною метою — пошук істини на благо людини і людства. В останньому запису у своєму щоденнику він пов'язує невдачі радянської влади зі зниженням її культурності, і насильством над людською особистістю, з обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.
58. Консерватизм соціально-філософських поглядів Липинського
Почавши з українофільства, заснованого на понятті вини та спокути, й окреслюючи себе як "українця польської культури", Л. ще в молодості відмежувався від "хлопоманів", котрі хотіли "найбільше уподобнитися до народу, замість народ уподобнити до себе". У Женеві перебував під впливом авторів концепції еліт соціологів В. Парето і Г. Лебона, а також Ж. Сореля, чия думка про те, що лише нація і традиція можуть запобігти моральному занепадові, була прийнята Л. Розробляв ідею територіалізму, згідно з якою факт проживання на певній землі (території) веде до виникнення своєрідної лояльності й обов’язків щодо країни проживання та її народу, що не зобов’язує поривати зі своїм суспільним середовищем. Допустимим уважав прагнення зберегти в Україні польську культуру і польську національність, але "не те загальнопольське право власності, що спирається на визиск укр. народу". В "Листах до братів-хліборобів" чітко оприявнена думка про необхідність формування укр. політ. нації, заснованої на територіальному принципі, протиставленому народницьким етнічним засадам, пов’язаним із приматом мовного критерію: "Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська..." Основу нації становить народ, але йому не властиве самоправство. Долю нації визначає "провідна верства" — аристократія, еліта: "Активна меншість, а не пасивна ("українська") більшість держави і нації". Така аристократія має бути створеною для українців, у цьому полягає завдання інтелігенції, як і в єднанні еліти з народом. Інтелігенція повинна раціонально усвідомлювати й артикулювати діючі в суспільстві підсвідомі, стихійні прямування. Без цього не може скластися нація, "культурно-національна цілість", якої ще в українців немає.
Л. — християнський мислитель. Д. Чижевський характеризував його історіософську позицію як "релігійний волюнтаризм". І сам Л. говорив про волюнтаризм, антитетичний пасивноспоглядальному фаталізмові. Суть цієї позиції полягає в тому, що любов до рідного краю, до своєї Землі, без якої немає нації як органічного людського зв’язку, становить живильне джерело для творчої душі аристократії, для творчої волі індивіда як діяча історії. Ця воля не безмежна, межі їй ставить воля Божа, Божий план іст. процесу. Реалізація цього плану є рухом людства до здійснення вищої правди.
В. Липинський (1882 – 1931), представник укр. аристократії, прихильник монархічного ладу. Л. брав активну участь в укр. революції, був організатором укр. демократично – хліборобської партії, а з 1918 р. – послом у Відні. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що мала спиратися на активну аристократичну меншість нації, єдино здатну, на думку Л., повести за собою пасивну більшість нації. державницька ідея, вважав учений, не може успішно реалізуватися без месіанської ідеології, яка за його твердженням, найбільшою мірою сприяла зміцненню державних підвалин у Росії, Польщі та інших країнах. Месіанізм, котрий тлумачився Л. як свого роду віра в наперед визначене призначення укр. народу здійснити високу місію в історії людства, мав стати його романтичним світовідчуттям у змаганнях за незалежність батьківщини. Центральною фігурою в укр. державі мав бути, за Л., політичний українець, тобто громадянин країни, незалежно від його етнічної приналежності.
59 Соціально-політичні погляди Донцова
Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соц. ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політ. радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції й пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (В. Янів). політ. позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як "апостола укр. сепаратизму", з 1913 р. залишалась незмінною та штивною. Обґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауер, Гартман, Ніцше, Сорель та ін.). Речник "агресивного націоналізму", Д. обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади — найвища функція нації"). Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, зауважуючи принципові обмеження просвітницького варіанту інтелектуалізму, Д. приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням", вбачаючи в синтезі їх згоду Логосу й Еросу, що є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення нац. ідеї та нац. еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота.
До опонентного кола Д. належали, в першу чергу, "драгомановщина", яку він визначав як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі й демократизм у громаді", котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді", а також соціалізм Маркса — Леніна, "пересякнутий отрутою москвофільства", противагою якого в Д. є ідея політ. нації, "нації, ідеалом і метою якої був політ. державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним — негація соціалізму". В Україні сприятливий грунт для драгоманівського "демократизму" і марксівського "соціалізму" підготували народництво в політиці та "українофільство" в культурі. Самі ці явища, пов’язувані Д. із політ. і культурним провінціалізмом ("провансальством"), як і їх носії — "презренний малорос" і "рутенець", не здатні до необхідного фанатизму та подвижництва й готові зостатися з нашою "красою", залишивши чужинцям їхню "силу", — були головними об’єктами його нещадної критики. Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства й окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов’язаний з ним ідеал надлюдини — ось визначальні моменти світогляду Д.
60. „Філософські переживання” Лесі Українки
Натуралістично-позитивістські мотиви в українській філософії другої половини XIX ст. продовжувала Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913 рр.) — українська поетеса, літератор, талановитий представник філософської думки в Украї ні. У своїй творчості вона розвивала ідеї Г. С. Сковороди й Т. Г. Шевченка, запропонувала свій оригінальний філософський дискурс, який умовно називався «філософія переживання».
Під переживанням Леся Українка розуміла необхідність стійко сприймати драматизм людського існування й усвідомлювати його перехідний характер. Звідси спрямованість і наповне ність сенсу життя, що є результатом індивідуального воле виявлення людини без втручання надприродних сил.
В основі цих філософських роздумів лежали ідеї послідовного матеріалізму, діалектики, впевненість у пізнавальних можливос тях людини, реалістична естетика та історичний оптимізм.
Показовими були антропологічні ідеї Лесі Українки. Вона вважала, що сутність людини можна зрозуміти лише через її осо бисті соціальні якості, серед яких найвище значення має гідність (як найбільша цінність людського існування). Гідність стала ніби віддзеркаленням духу Прометея, який мав визначити сенс життя людини, а головне — бути принципом, з якого розпочнеться по долання «рабства» в людині й серед людей. Ці думки доповню валися необхідністю обстоювання національної гідності й вияву активності в подоланні насильства й гноблення людини людиною в будь-якій формі. Ідея прометеїзму орієнтувала на те, що осо бистість, завдяки активності, стає своєрідним пророком, месі єю, який веде людей через драматизм їхнього існування до волі й щастя.
Леся Українка усвідомлювала, що значна частина суспільства була масою поневолених людей, «заражених психологією рабів», що виявлялося в рабській покірності й деструктивному пристосу ванні до страшної дійсності. Першим кроком до подолання «раб ського духу» поетеса вважала необхідність змінити умови й об ставини соціального життя, що його породжують. Леся Українка закликала людей до пробудження від страшного «сну», боротьби проти поневолення людей і національного приниження тощо.
Етичні та естетичні погляди Лесі Українки були орієнтовані на щонайбільше врахування людського характеру (його етичних та естетичних особливостей).
Головним критерієм етичної поведінки особи (яка пробуджує народ до дїі) є не бездумна орієнтація на революційний подвиг, а, навпаки, орієнтація на тверезе раціональне осмислення потреб суспільства, згідно з якими виникають революційні пе ретворення.
В основі естетики Лесі Українки були ідеї про єдність трьох цінностей — народності, краси та ідейності. Інакше кажучи, творчість художника повинна нести красу, мрію, ідеал. Ці цінно сті є загальноцивілізаційними, за них борються всі прогресивні люди світу. Тому мистецтво має виконувати певні виховні функ ції з метою формування активної позиції людини. Водночас по етеса критикувала теорію чистого мистецтва.
Особливою характеристикою філософської позиції Лесі Україн ки було її непримиренне ставлення до релігії та церкви. Поетеса стояла на позиціях войовничого атеїзму, який давав їй підстави говорити про те, що релігію вигадали люди, які не могли поясни ти незрозумілі явища природи. Фантастичне пояснення природи та соціального світу було використане експлуататорськими кла сами, які за допомогою релігії й церкви виправдовували рабство людей, дух покори, несправедливості та експлуатацію людини людиною. З цього випливало, що подолання рабського існування людини потребує знищення релігії й церкви. Дух прометеїзму Лесі Українки робив її непримиренним критиком тих соціальних обставин (зокрема й релігійних), які знищували в людині її най кращі людські якості.
61. Філософія як світогляд
Свiтогляд - це система уявлень людини про світ, мiсце лю дини у cвіті, вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання, переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi якої завжди перебувають уявлення людини про себе. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвi ту. Порiвняно з наукою її особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ лю дини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми. Фiлософський свiтогляд дає змогу виробити таке бачення свiтy, яке водночас є i суб'єктивним i теоретичним, а отже, i досягти людинi гapмонії з собою, зi cвоїм баченням cвiтy й самим світом. 3 цим пов'язанi такi особливостi фiлософiї, як i те, що вона, будучи за формою дiяльностi наукою, не є наукою за своїми функ цiями та значенням для людини. У фiлософiї, на вiдмiну вiд iнших наук, не iснyє єдиних, загальновизнаних теорiй. Образно кажучи, фiлософiй є стiльки, скiльки фiлософiв, проте icнyє единий теоретичний апарат, уявлення про предмет, завдання, функцiї, якi постiйно перебувають у процесi становлення й осмислення.
62. Історичні типи світогляду
Свiтогляд - це система уявлень людини про світ, мiсце лю дини у cвіті, вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання, переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розумiння людиною свого мiсця світі можна виділити кілька основних тишв світогляду:
1.Міфологічний - це результат практично-духовної дiяльностi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокре млює себе вiд речей природного світу, а окрема людина не вiдокремлює себе вiд суспiльства в цiлому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткої межi мiж мисленням та мовленням, свiдомiстю та ре альнiстю, предметом та думкою про предмет.
2. Релiгiйний свiтогляд чiтко подiляє світ та людину, природнє та надприроднє, земне та потойбiчне. Люди на, створена за обра зом та подобою Бога, займае головне, центральне мiсце у створе ному Богом світі. У релiгiйному свiтоглядi, через вipy в потойбi чне, надприродне Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до свiтy, надає йому смислової завершеностi i таким чином досягає rapмонії з ним.
3. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвi ту. Порiвняно з наукою її особливiсть полягає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ лю дини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми.
4. Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а людина вбачається в ньому тiльки час тиною світу - природи чи суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити закони природи собi на служ бу i створити комфортний світ цивiлiзацiї.
5. Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький свiтогляд дає суб'єктивний образ свiтy, в якому художник дося гає rapмонії зi cвітом тому навіть сучасне художне бачення свiту близьке до мiфологiчного.
63. Проблема визначення предмету філософії
Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософiї вимагає осмислення самого способу його пiзнання. Тому в мipy того, як oкpeмi науки, що входили ранiше до складу філософiї, виробляли свiй, вiдмiнний вiд філософського, метод пiзнання, вони вiдгалужувались вiд фiлософiї. Наприкi нці 18 ст. нiмецький фiлософ І. Кант окреслив предмет філософiї такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смiю сподiватись?Для того щоб вiдповiсти на цi запитання, мало знати, що таке світ i що таке людина. Тому фiлософiя вивчає не тiльки сутність речей, cвimy, людини сам спoci6 їхнього iснування. Фiлософська дисциплiна, що вивчає буття у вcix його аспектах, називається онтологією (вiд грецького ontos - суще та Iogoc - вчення).
Предметом філософiї є загальнi, граничнi засади людського мислення, пiзнання, буття людини у свiтi. Таке розумiння предмета мислення зумовлює особливостi філософського мислення, якi вiдмежовують фiлософiю як вiд буденoгo, так i вiд природничо-наукового мислення.
64.Система філософія та її структурні складові
Система філософії характеризується особливістю завдань, проблематики й предмета філософії, що дає змогу виділити її важливі структурні компоненти.
В античному світі під структурою філософії розуміли логіку (правильне мислення), фізику (учення про природу), етику (учення про людину). Водночас вважали, що головною є етика, а всі інші структурні компоненти мають підкорятися практичній філософії, яка була спрямована на розв”язання людських проблем. В основному ця структура філософії зберегла своє значення і сьогодні.
Гегель вважав, що філософія має складатися з 3 частин: логіки (яка збігається з об”єктивною діалектикою і теорією пізнання), філософії природи, філософії духу (ф.держави і права, ф.історії, ф.релігії, ф.мистецтва та історія філософії).
Найважливішим розділом філософії є онтологія – вчення про буття. Другим головним розділом є гносеологія – вчення про пізнання. Антропологія – вчення, що аналізує людину як цілісну особу і стратегію її життєдіяльності. Антропофілософія вивчає людину, а також намагається зрозуміти сенс її появи й життя у світі. Соціальна філософія досліджує закономірності розвитку суспільства, зв”язки суспільства й природи, суспільства й людської індивідуальності.
Філософія природи – натурфілософія, що досліджує сутність природи. Теорія розвитку – вчення про універсальні закони руху й розвитку природи, суспільства і мислення. Соціологія – вчення про факти соціального життя. Філософія історії – галузь філософського знання, предметом якої є дослідження закономірностей історичного процесу, виявлення змісту й спрямованості історії людської цивілізації. Філософія культури – досліджує специфіку становлення культури, її сутність і значення, особливості і закономірності культурно-історичного прогресу. Праксеологія – філософська концепція діяльності як теорія організації практичної діяльності. Логіка – вчення про форми мислення. Етика – вчення про мораль. Естетика – обґрунтовує закономірності художнього віддзеркалення людиною дійсності, сутність і форми перетворення життя за законами краси, досліджує природу мистецтва і його роль у розвитку суспільства. Філософія релігія – осмислює релігійну картину світу, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійну багатоманітність. Філософія права – досліджує основні правові норми, людську потребу в правовій діяльності. Історія філософії – вивчає виникнення й розвиток філософської думки й перспективи її розвитку.
65. Основні функції філософії.
Під функціями філософії розуміють головні напрями використання філософії в суспільній (матеріальній і духовній) практиці, у результаті чого реалізується її мета, завдання та призначення.
1.Світоглядна функція сприяє формуванню цілісної картини світу, уявлень про будову світу і Всесвіту, визначенню місця людини в них, окреслює принципи взаємодії людини й довколишнього світу.
2.Методологічна функція виробляє основні методи пізнання довколишнього світу
3.Гносеологічна функція має на меті правильне й істинне пізнання навколишньої дійсності
4.Аксіологічна (ціннісна) функція дає можливість адекватно оцінювати предмети, явища й процеси об”єктивної дійсності з погляду цінностей конкретного історичного періоду. Мета функції – селекція,відбір найконструктивніших цінностей, що сприяють прогресивному розвитку сучасної цивілізації й уникненню псевдо цінностей, артефактів культури, які зумовлюють регресивний розвиток.
5.Критична функція спрямована на критику різноманітних систем знать про світ, пошуки нових істин через розв”язання суперечностей між тим, що вже пізнане, і тим, що ще не пізнане, на відміну від догматики і суб”єктивізму.
6.Виховна і гуманітарна функції філософії – сприяють генеруванню гуманістичних цінностей та ідеалів сучасної цивілізації, створенню соціальних умов для їх реалізації на рівні окремої особи, розвитку гуманітарної культури, а також допомагає окремій особі знайти сенс життя й визначити своє місце в довколишньому світі.
7.Прогностична функція осмислює перспективу розвитку світу.
Ці функції актуальні саме в умовах сучасної цивілізації.
66. Буття та його основні форми.
Буття — це реально існуюча стабільна, самостійна, об'єктивна, вічна, без межна субстанція, що містить у собі все суще матеріального й духовного світу (матерія і дух перебувають у стані єдності, але водночас вони є протилежними за своєю сутністю). В основі ка тегорії буття лежить ідея, що реально існуючий світ розвивається в просторі й часі й має внутрішню причину, джерело руху в са мому собі. Тому буття не є незмінним, нерухомим, безформним, а завжди має певну структуру, у ньому можна виокремити такі відносно самостійні форми:
1. Буття природного, яке поділяється на буття: а) «першої природи» — сукупність природних умов існування людського суспільства; б) «другої природи» — буття предметів та явищ, створених людиною в процесі перетворення першої природи.
2. Буття людини — це реальне існування людини, яке також має два аспекти: а) існування людини як частини природи; б) іс нування людини як суспільної істоти (у суспільних відносинах, активній трудовій діяльності).
3. Буття духовного (ідеального) — існування духовного як самостійної реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття й об'єктивізованого (позаіндивідуального) духовного бут тя. Це буття охоплює сферу свідомого та несвідомого, є тотож ним поняттю свідомості (мисленню) індивіда. Існує як духовний світ окремої людини у вигляді переживань, ідей, думок, цінніс них орієнтацій, переконань, вражень тощо.
4. Буття соціального – система суспільних процесів, що віддзеркалює буття людини у суспільстві та буття самого суспільства.
67.Матерія та основні форми її існування. Види і властивості.
Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них. Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом. Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як останньої і не змінної суті об”єктивного світу.
Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу виділення форм руху покладенні такі основні принципи:
а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер. носієм
б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху. Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий, електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе знятому виді.
Незважаючи на те що вияви буття є доволі різноманітними, усі вони об'єднані одним — матерією. Визначення категорії «ма терія» розпочнемо з аналізу етимології слова «матерія». Матерія означає «речовина». У процесі розвитку природознавства й самої філософії зміст поняття «матерія» неодноразово змінювався. На приклад, матеріалістичний підхід, вирішуючи основне питання філософії на користь первинності буття та вторинності свідомос ті, ототожнює буття й матерію [матерія є основою буття, а всі інші форми буття (дух, людина, суспільство) є породженням ма терії]. Об'єктивно-ідеалістичний підхід обстоює позицію, згідно з якою матерія існує об'єктивно як результат об'єктивізації пер винного ідеального (абсолюту) незалежно від усього сущого. Суб'єктивно-ідеалістичний підхід заперечує існування матерії як самостійної реальності та вважає, що вона є лише продуктом, ілюзією людської свідомості.
Існування матерії визнає більшість філософських систем. Від мінність у тлумаченні матерії залежить також від того, як філо софи відповідають на питання «матерія створена Богом чи ні?» або «чи існує вона вічно, сама по собі?». Християнська філософія заперечує вічність матерії, вважаючи, що вічність — це лише ат рибут абсолюту (Бога), який створив матерію з нічого. Матеріа лізм XVII ст. обстоював принцип «з нічого не виникає нічого», приписував матерії вічне існування в просторі й часі, ототожню вав її з чуттєвим світом. У діалектичному матеріалізмі матерія — це філософська ка тегорія для позначення об'єктивної реальності, яка дається людині в її відчуттях і яку вона може пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від людини.
З огляду на це матерія тлумачиться як незалежна першо причина всього, що існує (субстанція). Єдиною властивістю матерії є «бути об'єктивною реальністю», а тому жодні окремі природні об'єкти, речовина, елементи тощо не є матерією. Марк систське тлумачення матерії є виявом метафізичного підходу, тому що стверджується, що матерія — це лише категорія, яка існує на рівні свідомості як абстракція. Водночас матерії при писуються невід'ємні властивості (атрибути): вічність, нество-рюваність, незнищуваність тощо, які притаманні лише абсолю ту — Богові.
Найсуттєвішою характеристикою матерії є її структурність. Матерія завжди певним чином організована в матеріальну сис тему (цілісне творіння), зв'язок між елементами якої є більш-менш довгостроковий і постійний, на відміну від інших елемен тів навколишнього світу. Матеріалістична філософія виокрем лює такі основні типи матеріальних систем та адекватні їм струк тури, рівні організації матерії: нежива матерія, жива матерія та суспільство.
Нежива матерія має такі рівні: субелементарний (кварки, глюони — найменші одиниці матерії, менші за атом); мікроеле-ментарний (андрони, електрони); ядерний (ядро, атом); молеку лярний (молекули); одиничних предметів; макротіл; планет; сис теми планет; системи галактик; Всесвіту, світу загалом.
Жива природа відома лише на Землі, її виникнення згідно з матеріалістичної філософією є результатом природного розвитку матерії. До рівнів живої матерії належать: доклітинний (ДНК, РНК, білки), клітинний (клітина), багатоклітинні організми, види, популяції, біоценози та біосфера. Причому особливе значення має біосфера. У ній відбувається взаємодія літосфери, гідросфери та атмосфери. Атмосфера є своєрідним містком, що зв'язує Землю й космос. Збереження рівноваги між складовими біосфери є гарантією збереження життя на планеті.
На певному етапі розвитку біосфери виникає окремий вид ма теріальної системи — соціум (суспільство). До рівнів соціуму на лежать: окремий індивід, родина, група, колектив різних людей, соціальні групи (страти, класи, етноси), нації, раси, окремі спів товариства, держави, союзи держав, людство загалом.
Вивчення особливостей матерії та її форм і різновидів свід чить про те, що у світі немає нічого, крім матерії, яка постійно змінюється. Матеріалістична філософія робить висновок про ма теріальну єдність світу, що підтверджується знаннями про загаль ні властивості матерії та закони її руху. На користь матеріальної єдності світу свідчать положення природознавства: 1) закон збере ження й трансформації енергії; 2) періодичний закон Менделєєва; 3) еволюційне вчення Дарвіна, учення про клітину, сучасні досяг нення в галузі фізики. Матеріальна єдність світу розкривається зав дяки цілісному підходу до вивчення організму людини, взаємо зв'язку природи й суспільства та їх розвитку загалом.
68. Рух, основні його форми і властивості
Рух виникає із самої матерії як результат вирішення закладених у ній діалектичних супереч ностей (дії закону єдності і боротьби протилежностей). Рух є всезагальним, він існує постійно, од ні його форми замінюються іншими. Рух є атрибутом, невід'ємною частиною матерії.
Виокремлюють такі форми руху: механіч ний — переміщення в просторі різноманітних тіл, рух найдрібніших частинок, макротіл тощо; фізичний, який охоплює електромагнетичні явища, гравітацію, теплоту, світло, звук, агрегатний стан речовин; хімічний — це хімічні реакції, процеси хімічного син тезу в неорганічній або органічній природі; біологічний — це різ номанітні біологічні процеси в живих організмах, а також соці альний, що охоплює соціальні зміни, а також процеси мислення та пізнання.
Незважаючи на те що кожен з різновидів руху є відносно са мостійним явищем, всі вони взаємозв'язані. Більш висока форма руху виникає на основі попередніх, значно простіших, вона є їх синтезом і не зводиться до їх простої суми. Наприклад, соціальна форма руху (виникнення й розвиток людської спільноти) містить біологічний, і всі попередні форми руху й на цій основі стає якісно новою його формою.
Окрім форм, філософія виокремлює два типи руху — якісний і кількісний. Якісний рух — це зміна самої матерії, перебудова її структури й виникнення нових матеріальних об'єктів та їх нових якостей. Зміну змісту в межах старої форми, повне розкриття по тенціалу старих матеріальних форм називають динамічним рухом. Істотну зміну структури об'єкта, що зумовлює створення якісно нового об'єкта, перехід від однієї форми матерії до іншої називають популяційним рухом. Кількісний тип руху — це просте перенесення матерії в просторі й часі.
Джерелом усіх форм руху є внутрішня суперечність, а також взаємодія між ними. Інакше кажучи, рух не детермінується чимось надприродним, а є саморухом. Саморух — це наслідок вирішення суперечності між ста рим і новим, прогресивним і регресивним. Саморух притаманний всім формам руху матерії, супроводжується переходом до більш високого ступеня організації (самоорганізації).
Самоорганізацію вивчає синергетика — сучасна наука про са моорганізацію матерії, автором і розробником якої вважають бельгійського вченого І. Пригожина. В основі його концепції лежать такі поняття, як флуктуація (притаманні матерії постійні випадкові коливання й відхилення) і дисипативна структура новий стійкий стан матерії, що виникає у результаті флуктуації). Динаміка розвитку дисипативної структури веде до появи двох кінцевих варіантів самоорганізації: першого — дисипативної структури як нового різновиду матерії за наявності ентропії припливу енергії із зовнішнього середовища), яка далі розвива ється за динамічним типом, і другого — розпаду дисипативної структури (або її знищення) внаслідок внутрішньо слабких нових зв"язків або через відсутність ентропії.
69.Простір і час, основні характеристики
Невід”ємною складовою вчення про матерію є вчення про розташування матерії у просторі й часі. В історії філософії є 2 підходи до вирішення цієї проблеми. Перший назив. субстанціональним, прихильники якого (Декарт, Ньютон) вважали що час і простір є окремою реальністю, що існує поряд з матері єю (самостійною субстанцією), а взаємодія між матерією, прос тором і часом є міжсубстанціональною. Такий підхід виник у XVII ст. і проіснував до XVIII ст.
Другий підхід називається реляційним. Його прихильники (Арістотель, Ляйбніц, Геґель) вважали, що простір і час існують у вза ємодії з матеріальними об'єктами, простір і час є формами існу вання матеріальних об'єктів. Реляційну теорію було взято за головну в діалектико-матеріалістичному поясненні взаємодії прос тору та часу. Згідно з нею час — це форма буття матерії, що ви ражає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідов ність зміни її станів у процесі їх розвитку. Вирізняють об'єктивний та суб'єктивний час. Об'єктивний час в матеріалістичному тлумаченні — це форма існування ма терії, вираз безперервності руху, тривалості перебігу процесів зміни, швидкості, ритму, темпу, взаємозв'язку, послідовності зміни стану об'єктів та явищ під час їх взаємодії (виникнення та знищення). Виокремлюють фізичний, біологічний, соціаль ний та інший час. Суб'єктивний час — це форма існування свідомості, яка містить переживання людиною реальних подій і процесів, що віддзеркалюють певний часовий проміжок: те перішнє, минуле й майбутнє. Усвідомлення незворотності пе ребігу часу, миттєвості та ефемерності сьогодення породжує в людини сум і трагічні почуття. Звідси два протилежні виснов ки: песимістичний — плин часу все перетворює на ніщо, тепе рішнє безсиле перед майбутнім, а тому реальне життя є безпер спективним захопленням ілюзорною цінністю земних благ (буддизм); оптимістичний — миттєвість та ефемерність сьо годення має позитивну якість, адже час наближує можливість зустрічі людини з Богом. Теперішній час — це можливість трансформації людини з метою її єднання з Богом у вічності, що підносить свідомість особистості до ступеня духу.
Простір — форма буття матерії, що характеризує її протяж ність, структуру, взаємодію елементів між собою у середин: матеріальних об'єктів. Простір характеризує структурну органі зацію єдності світу: протяжність об'єктів, їх взаємні кордони, міс це, яке вони посідають серед інших об'єктів. Властивості просто ру залежать від виду й рівня матерії, а також від швидкості мате ріального руху. Загальною властивістю простору є її тривимірність. Усі матеріальні процеси проходять у тривимірному просторі. Взаємодоповнюючись, простір і час функціонують як універсальної форми організації всього безмежного світу. Час і простір тісно переплетені між собою, і те, що виникає у просторі, здійснюється водночас і в часі. Те, що проходить у часі, міститься одночасно й у просторі.
Час, простір і матерія невіддільні. Це доводить теорія від носності А. Ейнштейна. Згідно з нею простір і час відносні. Ця відносність залежить від умов взаємодії між матеріальними ті лами. Теорія відносності підтвердила висновки реляційної тео рії, а саме — розуміння простору й часу як певної взаємодії в самій матерії; вона заперечила погляди на простір і час як вічні й незмінні.
70. Свідомість, як вища форма відображення дійсності. Рівні відображення
Свідомість – одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об”єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість мозку, регулятор свідомої діяльності, поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю (самопізнання, самооцінка, самокерування).
Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.
Функції свідомості: 1) пізнавальна – дає можливість здобути знання про навколишню об”єктивну і суб”єктивну дійсність. Вона є визначальною для всіх інших. 2) акумулятивна – сприяє збереженню знань попередніх поколінь, використанню їх для безпосередньої практичної дійсності та прогнозування майбутнього. 3) функція цілеспрямованості – формує мету і цілі в процесі відображення. 4) творча – дає можливість знайти оптимальний та адекватний шлях використання методів і засобів, що сприятимуть найшвидшому досяганню мети, цілей і конкретних завдань. 5) комунікативна – визначає взаємодію між людьми, істинне спілкування між ними. 6) регулятивна – дає змогу свідомо використати знання для практичної діяльності згідно з запланованою метою з можливістю корекції на рівні особи або суспільства загалом.
Рівні відображення: 1) рівень неживої природи (фізико-хімічне відображення)-відображення проходить за законами фізики, хімії, механіки. Взаємодія між матеріальними об”єктами в неживій природі спричинює зміни фізичних властивостей, появу певних хімічних якостей. Наслідки зберігаються певний час. 2) рівень живої природи (біологічне)-відображення виявляється у формах подразливості, чутливості, а згодом і психіки. Таке відображення дає змогу живим організмам пасивно адаптуватися до навколишнього середовища. 3) найвищий рівень живої природи – з”являється психічне відображення, формується нервова система. Формою відображення стає відчуття. Виникає цнс, умовні рефлекси тощо. Найскладніший і найвищий рівень відображення у формі свідомості належить людині.
71. Вихідні принципи гносеології
Гносеологія – це філософська дисципліна, що вивчає пізнання, його можливості, роль у людській практиці, рушійні сили, визначальні риси та критерії істини. В основі сучасної гносеології лежать кілька принципів.
1.Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як об’єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб’єкта пізнання.
2.Принцип пізнавальності – пізнання можливе, людські знання здатні давати адекватне відображення дійсності, пізнання людини немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання воно обмежене рівнем розвитку людської практики.
3.Принцип активності – процес пізнавання є творчим актом відображення навколишнього світу у свідомості людини.
4.Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.
5.Принцип практики – практика як діяльність людини з перетворення довколишнього світу та самої сеье є головною рушійною силою, метою пізнання.
6.Принцип історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні.
7.Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.
72.Чуттєве пізнання, його форми
Чуттєве пізнання — це суб"єктивний образ об"єктивного світу, що його свідомість людини формує за допомогою ви користання органів чуття (зір, слух тощо), які є не тільки резуль татом біологічної еволюції людини, а й продуктами історичного розвитку суспільства. Чуттєвий рівень пізнання реалізує свої мож ливості у трьох взаємозв'язаних формах — відчутті, сприйнятті та уявленні.
Відчуття є найпростіша форма відображення об'єктивного світу за допомогою чуттєвого досвіду, завдяки якому людина одержує суб'єктивний образ об'єктивного світу. Результатом відчуття є розуміння окремих боків, властивостей предметів.. що безпосередньо контактували з органами чуття людини. Від чуття є складовою частиною сприйняття.
Сприйняття — це цілі сний образ предмета, синтез окремих відчуттів (чуттєвих обра зів). Результати сприйняття утримуються у свідомості людини завдяки пам'яті. Свідомість має можливість оперувати цими суб'єктивними образами за допомогою уявлення.
Уявлення — це узагальнений чуттєвий образ предмета, що був зафіксований : сприйнятий раніше, але в цю мить уже відсутній. На цьому рівні, поряд з елементарним узагальненням, виокремлюються деякі сут тєві характеристики, а несуттєві, випадкові відкидаються.
Суто чуттєвого рівня пізнання без впливу на нього мислення не існує. Сучасна гносеологія вносить істотні корективи в розу міння чуттєвого пізнання, доповнюючи його новими знаковими компонентами, наприклад феноменом розуміння.
73. Істина як процес
Істина — це елемент процесу пізнання, адекватне відображення суб"єктом пізнання пред метів, явищ і процесів об'єктивного світу.
Ключовою ознакою істини є її об'єктивність, тобто зміст істинного знання не залежить від суб'єк та пізнання. Водночас істина є суб'єктивною, вона пізнається людиною, яка надають їй певних форм людської думки, і виражається в певних формах мислення. Істина є процес, а не одноразовий акт пізнання об'єкта в повному його обсязі. Істина є процес, об'єктивний за своїм змістом і суб'єктивний за своєю формою.
Істина досягається не відразу, а поступово. Філософи гово рять про процесуальність істини, тобто вона є нескінченним процесом суб'єктивного наближення до об'єкта пізнання, який перебуває в стані постійного розвитку. Для аналізу істини як процесу використовується категорія «відносного» (нетривкого, змінного). Тому, коли істину визначають як відносну або абсо лютну, мають на увазі два необхідних моменти тієї самої істи ни. Відносна істина, або відносність щодо об'єктивної істини — це таке знання, яке відображає зміну ступеня його достовірності. Кінцевою метою розвитку відносної істини має стати досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина означає наяв ність повного адекватного знання про об'єкт пізнання. Абсо лютність в об'єктивній істині означає, що подібна істина в процесі свого розвитку ніколи не заперечується, вона лише доповнюється новим змістом. Час то така істина належить до так званих вічних істин, фактів іс торії тощо. Абсолютна істина є певним ідеалом пізнання, якого ніколи не можна досягти. Абсолютність істини складається з фрагментів відносних істин (кожна відносна істина є носієм моменту абсолютності). Це не механічна сума істин, а процес їх синтезу (поєднання). Отже, відносна й абсолютна істини є двома моментами об'єктивної істини.
74.Критерії істини
Істина — це елемент процесу пізнання, адекватне відображення суб"єктом пізнання пред метів, явищ і процесів об'єктивного світу.
Критерії істини дають змогу впевнитися, що знання не є помилковими.
Р. Декарт зазначав, що критерій істини — це яс ність, очевидність. Л. Фейєрбах вважав критерієм істини позитивні відчуття людини, а ще згодом критерієм істини стала корисність (у прагматизмі) або узгодженість з іншими істинами (конвенціона лізм) тощо.
Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що головним критерієм істини є практика. Практика різноманітна – від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою. Форма практики – міра засвоєння предмета: наукова; соц-політична; виробнича.
Критерій практики є одночасно аб солютним і відносним (абсолютний, бо тільки практика може до вести ті чи ті теоретичні положення). Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й поча сти не може адекватно довести істинність тих чи тих знань. Практика (досвід) стає базою для розробки, виокремлення інших критеріїв істинності, наприклад, внутрішньо наукових (формально-логічних), а також таких як краса, доцільність тощо, котрі, без сумніву, опосередковано виводяться практикою.
Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.
75. Інтуїція, її різновиди.
Інтуїція - форма пізнання, здатність безпосереднього осягнення істини без попередньої логіки доведення. Це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об’єднуються в єдину систему. У матеріалістичній філософії інтуїція є своєрід ним різновидом мислення, що проходить на рівні несвідомого, а усвідомлюється (як «вибух») тільки результат такого мислення. Основна риса інтуїції — брак усвідомленого процесу пошуку істини (здобуття кінцевого знання). Головними передумовами інтуїтивної істини є осо бистий досвід, професійне володіння інформативним полем про об”єкт пізнання, схильність до інтуїтивного прийняття рішень, обдарованість тощо. Інтуїція досягається в сфері підсвідомої психічної діяльності.
Основні характеристики: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Але це явище закономірне і залежить від повноти логічного аналізу проблеми.
З точки зору самого суб'єкта сприйняття, це суб'єктивна і об'єктивна форми.
Суб'єктивна - це сприйняття несвідомих психічних даних суб'єктивного походження. Об'єктивна форма - це переформоване сприйняття фактичних даних, які виходять з об'єкта, що супроводжується переформованими думками та почуттями.
Найпростішою формою інтуїції є чуттєве споглядання, або просторова інтуїція («категоріальна»). З її допомогою утворюються первісні геометричні поняття про фігурах і тілах.
Укладення беруться як безпосередні очевидності, щось безумовно дане. Логічний аналіз бере до уваги, але ніколи не відкидає такого роду констатації. Такий тип інтуїції математики називають «предметною», або «праксеологічною».
Дещо своєрідним видом інтуїції є перенесення ознак, які мають загальне значення для деякого класу предметів, на нові предмети цього класу. В математиці вона отримала назву «емпіричної» інтуїції. У логічному плані емпірична інтуїція являє собою приховане висновок по аналогії, і вона не володіє більшою вірогідністю, ніж аналогія взагалі.
У математичних міркуваннях, перш за все в елементарних діскурсівних переходах, тобто у висновках «з визначення», а також у висновках по логічним схемами транзитивних, контрапозіціі тощо, без явної формулювання цих схем є так звана «логічна» інтуїція. Логічна інтуїція відноситься також до стійким нереалізованим елементів математичного міркування.
На підставі розподілу ситуацій інтуїтивно ясності виділяють два основних типи інтуїції: аподиктична, результати якої не піддаються перегляду з точки зору логіки, і асерторична, що має еврістичне значення і підпорядкована логічному аналізу.
Конкретна інтуїція - сприйняття фактичної сторони речей, абстрактна - сприйняття ідеальних зв'язків.
Концептуальна формує нові поняття на основі існуючих раніше наочних образів, а ейдетична будує нові наочні образи на базі існуючих раніше понять.
76.Моральні регулятиви пізнання
77. Форми наукового пізнання: ідея, факт, проблема, гіпотеза, теорія.
Наукове пізнання — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнан ня.
В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.
Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, зако номірності дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: 1) підсумовуван ня досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення про блем. Проблема - це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістов них елементів: знання про незнання і передбачення можливості науково го відкриття. Постановка проблеми — це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і оману. Проблема є джерелом роз витку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості.
Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку науко вого пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповно го, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної пробле ми або для усунен ня суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом прове дення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в нау кову теорію або замінюється новою гіпотезою.
На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалек тичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії. Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це на уково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.
Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези, є знан ням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логіч ною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення.
Усі ці форми наукового пізнання діалектично взаємопов”язані, і взаємо обумовлюють одна одну.
78. Емпіричні методи пізнання
Емпіричний рі вень дає знання про явище. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводять ся експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. Основною формою емпіричного рівня є науковий факт.
На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, жи вому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулю ються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсно сті в їхній безпосередній даності. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначи ти ступінь загальності та застосованості одержаного знання.
Емпіричне дослідження, ви являючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стиму лює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання.
79.Теоретичні методи пізнання
Теоретичний рівень дає знання про сутність (пред мета або явища). На теоретичному рівні створюються систе ми знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки більш високого рівня, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Основною формою теоретичного рівня є наукова теорія.
На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб"єкт за до помогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньо му досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вира ження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання ново го знання. На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпі ричних об'єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпірич ному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей.
Теоретичне дослідження, в свою чергу, розглядаючи та кон кретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояс нення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та спрямовує емпі ричне пізнання. Теоретичний рівень також виявляє і вказує емпірично му ті межі, в яких результати його істинні, в яких емпіричне знання може бути застосованим практично.
80.Методи пізнання, що використовується як на теоретичному, так і на емпіричному рівні.
81. Основні поняття і завдання праксеології
Праксеологія(грецьк.-дійовий)- область соціологічних досліджень, яка вивчає методику розгляду різних дій або сукупності дій. Заснув. Президентом Польщі т. Контрабинським і є одним із методів суч. Соціолог. Досліджень. Праксеологія вивчає взаємодію індивіда і колективу у процесі виробництва. Пракс-я - направлення розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш. Поняття Пракс-ї протилежне поняттю регрес.
+практика, успіх, дія
82.Поняття природи (суспільство як частина природи)
Поняття “природа” вживається у двох значеннях. У широкому розу-мінні природа – синонім Всесвіту, охоплює і сусп., і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів. У вузькому розумінні природа – це частина світу, яка протистоїть сусп. і взаємодіє з ним, це природне явище, в якому живе суспільство.
Людина і сусп. не можуть існувати і розвиватися поза природою, неза-лежно від неї.
Природа первинна. Нашій планеті кілька мільярдів років. На певному етапі еволюції з’являється органічна матерія, біологічна форма руху. З ви-никненням життя сформувалась час-тина планети Земля, яку називають біосферою, тобто сфера взаємодії жи-вої і неживої матерії. Людина – час-тина природи. Людина живе в межах тонкої оболонки Земл, геогр.середо-вища. Географічне середовище – це та частина природи, яка складає необ-хідну умову життя сусп., будучи за-лучена в процес сусп.виробництва.
озрізняють природу натуральну (це природа з якою людина не всту-пила в взаємодію) та “олюднену” природу, де особливо виділяють ноосферу (це природа, яка зазнала змін в результаті людської праці та розвивається під впливом людського розуму, науки).
Природа є необхідною умовою ма-теріального життя сусп. Єдність сусп. і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва. Природа існувала і далі може існувати без сусп. А сусп. без природи існувати не може.
Природа, людина і сусп. – специ-фічні частини матеріального світу. Ф.Енгельс ц “Діалектиці природи” зазначав, що зовнішній світ є або природа, або суспільство.
В процесі виробництва між сусп. і природою відбувається обмін речови-ною, енергією і інформацією. Приро-да є також могутнім засобом мораль-ного і естетичного розв. людини.
Існує не тільки фізичний, але й ду-ховний зв’язок людини з природою. Його проявом є пізнавальне ставлен-ня, яке реалізується через природні науки, оціночне ставлення, яке вира-жається з допомогою понять блага, краси та ін. В сучасному світі людина змушена брати на себе відповідаль-ність за збереження природи, якій во-на досить часто завдає великої шкоди.
83.Взаємодія природи і суспільства
Всю історію розвитку біосфери Землі можна розділити на 2 періоди: час, коли людини ще не існувало або людей було дуже мало, і час, коли людина гордовито здійняла свою голову і, уявивши себе незалежною від природи, заявила про своє існування. Людина з’явилася на світ, як частина природи, і тому її існування повністю від природи і залежить. Усе, що ми їмо і п’ємо, у що вдягаємось і де живемо, бере свій початок у довколишньому середовищі, його природних ресурсах. Усі джерела отримання людиною необхідних їй матеріальних статків містяться в обєктах живої та неживої природи. Природні ресурси використовуються як засоби праці і являють собою основу усіх матеріальних багатств людини та комфортного середовища її існування. кожна людина має право на відповідний рівень життя та добробуту. Я міг би навіть припустити, що головною метою існування держави, суспільства та цивілізації взагалі є забезпечення кожного відповідним рівнем життя . Але, як нам відомо, нічого з нічого не виникає, усе звідкись береться а потім у щось трансформується. Такий закон природи. Отож запитання: “ Якщо людині потрібна їжа, залізо, дерево чи вугілля, то звідки це усе взяти ? З повітря ? ”. Відповідь проста і усім нам відома: “ У природи взяти, а де ж ще !”. Так було, є і буде завжди. Бо так вкарбовано в людській свідомості: людина-споживач, користувач та перетворювач. Будь-який учений обмірковує головні поняття проблеми взаємодії природи та суспільства через призму своєї науки. Зокрема, географ розглядає проблему стосунків суспільства та природи під кутом просторових співвідношень територіальних комплексів, біолог – під кутом розвитку живої речовини тощо. Оскільки для сучасного стану суспільного розвитку характерне зростання залежності суспільства від стану природних ресурсів, то стає зрозумілим, що понятійний апарат суспільних наук повинен переважати у відображенні проблем взаємодії суспільства та природи. Людство вже значно взяло під свій контроль регіональні процеси біосфери та їхнє регулювання. Без сумніву, з часом уся біосфера буде охоплена регулятивною діяльністю людей, і система суспільство–природа стане самоорганізувальною системою в цілому, а не тільки в окремих частинах. Організаційним чинником цієї системи буде суспільство, а головними каналами зв’язку між цими частинами – природні кругообіги речовин та енергії, у структуру яких люди навчаться штучно вводити компоненти своєї діяльності. Сталий розвиток передбачає формування екологічного суспільства побудованого на принципі екологічного гуманізму – гармонії людини і природи і визнанні рівноцінності всього живого.
Людина і суспільство не можуть існувати і розвиватися паза природою, незалежно від них. Звідси виникає проблема взаємодії природи і суспільства, суспільного і природного. В широкому розумінні під природою мають на увазі весь навколишній матеріальний світ. Проте природа відрізняється від суспільства. Вона завжди існувала, а суспільство виникає на її основі в певний історичний проміжок часу. Природа є все те, що протистоїть суспільству, якісно від нього відрізняється. Це – вся сукупність природних умов існування людини і людства. Природа існувала і дали може існувати без суспільства. А суспільство без природи існувати не може. Тому, що воно є об’єктитвним сеоредовищем життя людей ( повітря, вода, земля тощо). Щоб жити, люди повинні задовольняти свої матеріальні та духовні потреби, а вони можуть їх задовольняти лише претворюючи природу на основі суспільного виробництва. В процесі виробництва між суспільством і природою вібувається обмін речовиною, енергією і інформацією. Природа є таким могутнім засобом морального і естетичного розвитку людини. Одже, існує не тільки фізичний але і духовний зв’язок людини з природою. Його проявом є пізнавальне ставлення, яке реалізується через природничі науки, оціночне ставлення, яке виражається за допомогою понять блага, краси та їм подібним. Нарешті, в сучасному світі людина змушена брати на себе відповідальність за збереження природи, якій вона досить часто завдає досить великої шкоди. Розрізняють природу натуральну і “олюднену”.
84.Форма буття людини
Феноменолого-экзистенциалистско-герменевтическая мысль последнего столетия подошла к пониманию наддеятельностного содержания в бытии человека совсем с другой стороны. Апеллируя к экзистенциальным состояниям человека-индивида (чувственное созерцание - Л. Фейербах; человечески-чувственная деятельность - К-Маркс; состояния аффекта - Ф. Ницше;
изнено-творческий порыв - А. Бергсон; откровение вместо философского умозрения - Л. Шестов;
экстраординарные психические и психологические состояния - 3. Фрейд, К. Юнг; поток сознания - Э. Гуссерль; критические духовные состояния человека в так называемых пограничных ситуациях - К. Ясперс; состояния сознания под названием "озарение", "инсайт" и другие), мыслители этих направлений в философии, психологии, психоанализе и современной трансперсональной психологии предприняли попытку понять человека в актах его бытия в особом Пространственно-Временном континууме под названием "Здесь-и-Сейчас". В таких состояниях человека деятельность как процесс "вырождается" в один из моментов, сосуществующий наряду и вместе (в единстве) со всеми иными экзистенциалами человеческого существования. Единство всего сосуществующего в данный момент линейного времени и в данном месте есть состояние, являющее себя так, как оно есть. Оно не предзадано. Оно всегда едино. Единственно и уникально. Это особый род бытия человека. Именно эти состояния следует отнести ко всему тому, что возникает, образуется, рождается в отличие от того, что производится, проектируется, достигается в .
оответствии с ранее поставленной целью.
Выделение состояний человека такого рода, обладающих самостоятельным статусом, но дополняющих деятельностно-процессуальные состояния , позволяют понять существование человека в двух измерениях: социально-историческом и экзистенциально-герменевтическом. Человек в этих двух измерениях выглядит одновременно и как деятельносто-производящий, и как созидательно-порождающий, а вместе с тем и сам порождающийся. Следует обратить внимание на то, что эти два рода состояний не редуцируемы, то есть не сводимы одно к другому. Они находятся во взаимодополнении, а характер их взаимодействия может быть выражен в неологизме "взаимоотношение" В актах состояния (возникновения, образования, рождения) присутствуют моменты деятельности, а в деятельностном процессе имеют место и время акты возникновения, образования и рождения. Благодаря наличию последних возможны качественные изменения. То есть имеют место новообразования, переходы одних качественных состояний в Другие понятые как акты, но не как процессы.
Представленное и выраженное таким образом взаимоотношение Двух рассматриваемых родов состояний позволяет уяснить и понять существо практики как универсальной формы бытия человека в мире.
Феноменолого-екзістенциалістсько-герменевтічеськая думка останнього століття підійшла до розуміння наддеятельностного вмісту в бутті людини зовсім з іншого боку. Апелюючи до екзистенціальних станів людину-індивіда (плотське споглядання - Л. Фейєрбах; человечеськи-плотська діяльність - До-Маркс; стани афекту - Ф. Ніцше; ізнено-творчий порив - А. Бергсон; одкровення замість філософського умогляду - Л. Шестов;
екстраординарні психічні і психологічні стани - 3. Фрейд, До. Юнг; потік свідомості - Е. Гуссерль; критичні духовні полягання людини в так званих пограничних ситуаціях - До. Ясперс; стани свідомості під назвою "осяяння", "інсайт" та інші), мислителі цих напрямів у філософії, психології, психоаналізі і сучасній трансперсональной психології зробили спробу зрозуміти людину в актах його буття в особливому Просторово-часовому континуумі під назвою "Тут-і-зараз". У таких станах людини діяльність як процес "вироджується" в один з моментів, що співіснує наряду і разом зі всіма іншими екзістенциаламі людського існування. Єдність всього лінійного часу, що співіснує в даний момент, і в даному місці є стан, що виявляє себе так, як воно є. Воно не предзадано. Воно завжди єдине. Єдино і унікально. Це особливий рід буття людини. Саме ці стани слід віднести до всього того, що виникає, утворюється, народжується на відміну від того, що виробляється, проектується, досягається в . оответствії з раніше поставленою метою. Виділення станів людини такого роду, що володіють самостійним статусом, але доповнюючих деятельностно-процесуальні стани, дозволяють зрозуміти існування людини в двох вимірах: соціально-історичному і екзістенциально-герменевтічеськом.
Людина в цих двох вимірах виглядає одночасно і як що деятельносто-віробляє, і як що творчий-породжує, а в той же час і що сам породжується. Слід звернути увагу на те, що ці два роди станів не редуцируєми, тобто не сводіми одне до іншого. Вони знаходяться у взаємодоповненні, а характер їх взаємодії може бути виражений в неологізмі "взаємовідношення" В актах стану (виникнення, утворення, народження) присутні моменти діяльності, а в деятельностном процесі мають місце і час акти виникнення, освіти і народження. Завдяки наявності останніх можливі якісні зміни. Тобто мають місце новоутворення, переходи одних якісних полягань в Інші поняті як акти, але не як процеси. Представлене і виражене таким чином взаємовідношення Двох даних пологів станів дозволяє з'ясувати і зрозуміти істоту практики як універсальної форми буття людини в світі.
85. Сутність людини, сенс її життя.
Під поняттям „людина” розуміємо суп. Істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики найвищого якісного рівня матеріального світу – сусп. буття.
Основні ідеї, які треба враховувати при створенні цілісної філософської концепції людини:
людину слід розглядати з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивного, скінченого і нескінченного. Призначення людини прагнення до єдності, гармонії.
Субстратні рівні(природне, суспільне, внутрішній.духовний світ) не слід протиставляти.
Природне в людині не зводиться лише до біологічного, а має в собі безконечність космосу.
Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу.
Сенс життя людини полягає в реалізації потреб суспільства та власного покликання. Визначення сенсу життя пов’язане з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату. Сенс життя притаманний життю з самого початку. Сенс створюється самою людиною, залежить від розуміння життя, має індивідуальний хар-ер.
Сенс життя – світоглядне філос-ке поняття, яке містить сукупність уявлень про сутність людини, цілі існування, цінності.
86. Проблема свободи і відповідальності людини
Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації може діяти або не діяти. Від народження людині дана лише свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має 2 виміри-негативний і позитивний. Негативний полягає в тому, що людина може сказати „ні”. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути розумною і може сказати „ні” тільки тому, що має на це право.
Позитивний вимір передбачає осмисленість дії. Осмислюючи себе, своє становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може спрямувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на створення чогось.
Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось теж вчинок. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах передбачають 2 різних характеристики людини-її здатність бути собою та особистістю. Особа і особистість людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через відповідальність, яку вони передбачають. Особа-це людина, наділена негативною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло людина здатна на хороші та погані вчинки.
87. Філософська антропологія
- ідеаліст. Течія в зах-європ. Філософії 20 ст., заснована М. Шелером і Х. Плеснером. Будучи абстракцією, це поняття має 2 реальні втілення-окрема людина та людство вцілому. Людство скл. З окремих людей і кожна людина є членом людської спільноти. Людина вцілому, безвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення філософської антропології. Наукові теорії, які намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на 2 напрями:
- біологічні теорії;
- теорії соціологічні.
Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові.
Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)
Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в античності)
Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2 площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно з законами матеріального світу.
Дух є осередком мислення та дії людини. Також виділяють 2 духовні потенції людини-розум і волю.
88.Людина, індивід, індивідуальність, особа, особистість.
Людина - істота розумна, людина - істота, яка має самосвідомість, моральна і вільна істота тощо. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу: свідомість, мова, здібність до праці і творчості.
У з'ясуванні загального змісту антропосоціогенеза важливу роль відіграла і відіграє трудова гіпотеза, яка визначала значення праці в процесі антропосоціогенеза. Та значення праці в процесі становлення людини і суспільства не можна перебільшувати, тлумачити в дусі натуралістичних (а тим більш механістичних) уявлень про причини і залежності. Важлива риса антропосоціогенеза - комплексність, і тому неправильно твердити, що спочатку виникла праця, потім суспільство, а ще пізніше - мова, мислення, свідомість. Та праця і сама має історію походження, перетворюючись в повноцінну предметно-практичну діяльність лише у взаємодії з факторами соціалізації: мова, свідомість, моральність, міфологія, ритуальна практика та ін. Людина з самого початку діяльна, і всі її специфічні властивості формуються в ході розвитку предметної діяльності, а отже історично. Самі потреби людей сформовані історично і при визначальному впливі праці. Людина, виштовхана з суспільства в природу (окремо від інших людей, від знарядь, знань і навичок), виявляється ні до чого не здатною твариною, бо специфічно людський спосіб життєдіяльності - праця — уже за походженням є колективною, спільною діяльністю. Практично універсальність людини проявляється саме в тій універсальності, яка всю природу перетворює в її неорганічне тіло, оскільки вона служить, по-перше, безпосереднім життєвим засобом для людини, а по-друге, матерією, предметом і знаряддям її життєдіяльності. Лише членами суспільства люди можуть відчувати себе господарями природи або істотами, захищеними від її стихійних сил. І те особливе значення, яке людські індивіди одержують усередині суспільства, врешті-решт визначається їх місцем в складній і багатоманітній системі відносин, що складаються з приводу виробництва, суспільної праці. Отже, поняття людини дає найзагальнішу, абстрактну характеристику індивіда як родової істоти.
Поняття індивіда визначає людину як окремого представника людського роду, будь-якої соціальної спільності. Особливо індивід означає неподільну далі частку якогось цілого. Це своєрідний соціальний атом, окрема людина, окремий представник людського роду і член якоїсь соціальної спільності. Це сама проста і абстрактна характеристика людини, що говорить лише про те, що вона відокремлена від інших індивідів. Відокремленість не становить її суттєву характеристику, бо відокремлена одна від одної і в такому розумінні індивідуальні всі об'єкти у Всесвіті. З допомогою поняття індивіда підкреслюється і те, що є спільним між окремою людиною і іншими людьми, і те, як повно у людині відображені родові якості. Але людина не є тільки зв'язаною суспільством з іншими людьми, а має свою певну незалежність завдяки соціальній і духовній активності.
Людина в її конкретному прояві є оригінальна і неповторна істота. Індивід означає окреме існування людського, поєднує природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Як соціальний атом, індивід виник в історії не випадково і не відразу. Тривалий період існували своєрідна цілісність суспільства, злиття окремих одиниць в ціле. Ніхто не гадав і не почував себе окремо. Спільний уклад життя, виробництво, споживання, побут, традиції підкоряли кожного члена суспільства родовій цілісності. Поділ праці та обмін продуктами внесли тоді перші елементи нерівності, та приватна власність остаточно розколола цілісність суспільства. На руїнах родоплемінного устрою з виникненням класів формувалося й усвідомлення окремою людиною своєї відмінності від інших, насамперед, як суб'єкта приватної власності. Індивід відчув себе окремим власником, як господар власного майна, знарядь праці, суб'єкт сім'ї та ширших спільностей. Кожен індивід існує окремо і разом з іншими, із своїм владним життям і спільними потребами, інтересами, метою, справами. Його єдність з суспільством коливається в широкому діапазоні: від повного злиття (наприклад,, буржуа XVIII ст. повністю ототожнює себе з усіма проявами громадянського суспільства) - до відчуження (пролетарі того ж періоду відчували себе знедоленими, ізгоями). У такій єдності індивід розвивав і зміцнював свою особливість -' складової цілісної природи індивіда як окремої людини, сукупності своєрідних якостей і ознак позначається поняттям індивідуальності.
Поняття індивідуальності розкриває людину як самобутнього індивіда з його неповторною здібністю бути самим собою. Поняття індивідуальності суттєво конкретизує поняття людини й індивіда, але недостатньо охоплює свідомо-вольову якість людини. Такий недолік компенсується поняттям особистості, що характеризує, насамперед, суспільно-розвинуту людину.
Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. Поняття індивідуальності і особистості тісно зв'язані між собою. Індивідуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб'єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я формуються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов'язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв'язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.
89.Історичні типи взаємовідношень людини й суспільства.
Крім типології суспільства, в соціальній філософії є і типологія істо-ричного взаємозв'язку людини і суспільства або типів соціальності Взаємовідношення суспільства і особистості мають конкретно-історичний ха-рактер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою чергу, від конкретних індивідів, від їх активності, моральної і громадської позиції залежить становище сус-пільства і міра його «людяності».
Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Індивід нескін-ченними зв'язками з'єднаний з суспільством, залежить від нього, визначається його соціально-історичними і культурними обставинами. Саме в сус-пільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід, лише че-рез спілкування, через відносини з іншими людьми вона може формуватися як особистість. Але саме поняття «особистість» передбачає наявність само-детермінації, самовизначеності людини, її спроможність робити власний вибір життєвої позиції і своєї долі, а це означає - спроможність людини бути відносно незалежною від суспільства. Міра свободи людини, її самореалізації залежить від двох взаємозумовлених факторів: внутрішнього - від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього - від типу і характеру суспільних відносин.
Саме типом і характером суспільних відносин зумовлені історичні типи взаємозв'язку людини і суспільства (або типи соціальності). Історія знає три основних типи соціальності: відносини особистої залежності, від-носини речової залежності і вільна асоціація індивідів. Всі вони є не тільки історичними ступенями соціалізації індивідів, але й певними типами соціа-льності, в які включена сучасна людина, зокрема - через власний вибір.
Відносини особистої залежності були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерні часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, кас-ти тощо. І реально, і в усвідомленні індивідом самого себе він виявляється часткою певного соціуму. «Я» для нього - це «ми», певна спільнота, соціа-льна група. Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його життя здебільшого зумовлені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі. Індивід у традиційних суспільствах - не особис-тість, не індивідуальність, а лише «групова людина».
Із розвитком історії відносини особистої залежності перестають бути пануючими, але зовсім не щезають. В індивідуальному житті кожна людина сама здійснює вибір між свободою і несвободою. 1 часто вона йде на зречення свободи, на втечу від неї. Належність до певної спіль-ноти, невідокремленість від неї надають людині гарантію безпеки і впевне-ності. За індивіда хтось вирішує, він радіє безпеці, теплу, близькості до свого оточення, але за те він сплачує занадто високу ціну. Йому не вдається стати повноцінною людиною, розвинути свої здібності до самостійних рішень, мислення, дій. Він залишається залежним, не вільним. Така людина відчуває почуття симпатії до знайомих, до «своїх», до тих, від кого зале-жить її безпека (сьогодні це може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але вона не здатна на людські стосунки з «незнайомцем» - з іншою культурою, з іншою релігією, з іншою людиною, неподібною до неї за своїми поглядами і переконаннями. Для таких відносин характерним є поєднання нетерпимості до інших і беззастережне прийняття цінностей обмеженої спільноти. Вибір тут означає не вибір між істинним і хибним, між добром і злом, а між своїм і не своїм. Людина відчуває симпатію до своєї соціальної групи, але, за словами Е.Фромма, це є тваринна симпатія, тепло хліва, а не людська любов, яка передбачає свободу і незалежність як свою умову.
Християнство вперше протиставило відносинам особистої залежності принципово інші засади людської єдності - почуття любові і духовної спо-рідненості. Слова Ісуса «Вороги чоловікові - домашні його» (Мв. 10,35) підкреслювали необхідність розірвати зв'язки особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.
Відносини речової залежності виникають разом з формуванням бур-жуазних відносин, які ґрунтуються на мобілізації творчого потенціалу, іні-ціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободи індиві-дуальної діяльності вимагає більшої автономії щодо соціальної групи. Без-прецедентне розширення меж власної свободи, поля реалізації творчих зді-бностей дало змогу індивіду відчути себе володарем світу, творцем власної долі. Але свобода індивідів в межах техногенної цивілізації не набула самоцінного значення, вона перетворилася на засіб економічного зростання. Виникає атомізоване суспільство, де кожний індивід - сам по собі, соціаль-но і морально ізольована одиниця суспільства. Він переслідує свій власний інтерес, намагаючись використати інших у своїх цілях. Саме тут відносини між людьми набувають характеру речових відносин, тобто відносин товаровиробників, кожний з яких ставиться до інших, як до засобу досягнення своїх економічних цілей. Звідси - панування духу відчуження, індивідуалі-стичної самотності, тотального роз'єднання. Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних зв'язків, належність до яких надавала людині почуття впевненості і безпеки, людина опинилася у полоні вузько-егоїстичних відносин, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише, як товар.
Людина не є самодостатньою істотою, її життя має сенс лише у тому випадку, якщо вона співпричетна до надіндивідуального (суспільного чи божественного) цілого. Атомізована людина, яка втратила свої групові зв'язки, почуває себе вкрай самотньо і незручно всередені бездушних і байдужих відносин. Поряд з конформістами, з тими, хто цілком успішно пристосовувався до сучасного соціуму, (що потребує певної примітивності, пересічності, приглушення особистого початку), збільшується кількість тих, хто вибирає «етику неучасті», свідомо «емігрує з бізнесу», стає аут-сайдером в суспільстві. Саме такі духовно-знедолені, самотні нонконфор-місти прагнуть сформувати і включитися в спільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням, потребам. В умовах кризи техногенної цивілізації все більш відчутними стають тенденції до створення вільних асоціацій індивідів -- творчих об'єднань, малих груп, співтовариств, неформаль-них рухів і спільнот, які засновані на товариських, дружніх, глибоко особистих відносинах і прихильностях. Нові форми комунікації створю-ються на основі «позасоціального», вільного часу, збільшення якого є хара-ктерною особливістю розвитку техногенної цивілізації, результатом науко-во-технічного прогресу. Саме в цих умовах з'являється можливість для вільного створення спілок і співтовариств, можливість для здійснення інди-відами свого самостійного і вільного вибору форм спілкування, які не за-програмовані, не визначені насамперед існуючим суспільством, зумовлені не його масовою культурою, а особистісним вибором. Відносини вільних асоціацій індивідів - такі, в основі яких - ставлення до іншої людини як до самоцінності, як до «альтер его», це визнання її безумовної гідності.
90.Основні підходи до розуміння суспільства
Існують два - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння суспільства та його історії. Ідеалістичний підхід - вважати першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість /наприклад, вчення що соціальний поступ, як результат розвитку абсолютної ідеї /. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів - матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають про¬відне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своїй сукупності складають економічний базис суспільства. Ідеальні фактори є відбитком матеріальних факторів і складають в своїй сукупності надбудову. Таким чином, К.Маркс ввів в історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії /на відміну від ідеалістичного принципу/, суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразом розв'язання основного питання філософії в його першій частині /по відношенню до аналізу суспільної реальності в матеріалісти тому підході, і цим принципом ми повинні керуватись в своїй науковій та практичній роботі. З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно "поглинати" всю свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на розвиток суспільного буття. Ніякого "економічного детермінізму" не повинно бути, але пріоритет економіки над суспільним знанням /наприклад, політикою/ треба визнавати. Визначимося в суті основних категорій в соціальній філософії. Суспільне буття - це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини /матеріальне виробництво, побут, сім’я, відпочинок тощо /. Суспільна свідомість - це духовне життя людини, це відображення суспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує нерозривний зв'язок, в якому повинно передувати буття /тобто економічна сторона /. Який характер має буття /тобто виробничі відносини/, такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо. Щоб вийти з кризи, слід перш за все вдосконалювати економічну систему, здійснювати приватизацію власності, налагоджувати фінансово-кредитну систему тощо.
91.Суспільство як система, що саморозвивається.
Суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об’єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості і волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу. Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його функціонування, розвитку – це головне завдання соціальної філософії. На думку Платона, суспільство є об'єднання людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. За Аристотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Головною детермінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний, політичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну свідомість а не навпаки – це головний висновок марксиської соціальної філософії. Вона визначає суспільство як сукупність історично обумовлених форм спільної діяльності людей. Були спроби пояснити суспільне життя і через призму визначальної ролі суспільної свідомості. Велика група філософів виходить з положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція проведена у філософії Платона та Гегеля. Поняття «сфера суспільного життя» відбиває різнопланові процеси , стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні. Сфера – це реальний процес людської життєдіяльності. Доцільно виділити такі сфери суспільного життя:
матеріальну – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання.
соціально-політична – включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільсті(національні, групові, міждержавні тощо) В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації
Духовна – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень
культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого.
Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює усі сфери життєдіяльності, єднає
92. Роль народонаселення і природних умов в роз-ку суспільства
Поряд iз природним середовищєм значною мiрою природним фактором розвитку су спiльства є народонаселения, постiйне вiд творення людей. Цю сторону природи лю дини вивчає наука демографiя. Вона дослiджyє динамiку чисельностi населения, мiграцiю, сiм'ю, її склад i розвиток, народжуванiсть, cмертність, зайнятiсть, пропорцiї складу населення за вiковими, статевими та iншими ознаками, вступ до шлюбу i розлучения тощо.Об'єкт дослiдження демографії - демографiчна система, до складу якої входять люди i демографiчнi вiдносини. Демографiчнi вiдносини, у свою чергу, - це тi вiдносини, в якi вступають люди у багатогранно му процесi вiдтворення населения. Це суто робоче поняття. Воно озна чає створення ciм’ї, народження, мiграцiю, шлюбнi вiдносини, взаємо вiдносини мiж поколiниями тощо.Фiлософське бачення цiєї системи сукупностi вiдносин полягає у тому, що демографiчна система, по-перше, внутрiшньо спрямована на самозбереження, самовiдтворения, i, по-друге, це - цiлicнiсть, динамiчна система, яка змiнюється з icторичним розвитком суспiльства.Найважливiший показник стану народонаселення - народжуванiсть.Дослiдниками суспiльства, економicтами, соцiологами, полiтиками часто використовується поняття демографiчна сuтуацiя. Це насамперед стан таких демографiчних процесiв, як народжуванicть i cмертність,вступ до шлюбу i розлучення (шлюбнicть), склад i розмiщення населен ия на певнiй територiї у вiдповiдний перiод часу тощо.Демографiчна полiтика - система спецiальних заходiв, спрямова них на досягнення у майбутньому бажаного для суспiльства типу аборiвня вiдтворення населения. Найбiльш вiдчутно можна впливати надинамiку вiдтворення населення i на демографiчну ситуацiю черезрегулювання або через вплив з боку держави на piвень народжува ностi.Важливою характеристикою демографічної системи є якiсний стан населення.Насамперед, це стан здоров'я (фiзичного, генетичного), oсвітa, квалiфiкацiя населення тощо. А тому оптимальний тип вiдтворення населення забезпечується за допомогою демографiчної полiтики, спря мованої на розширене вiдтворення не тiльки з точки зору кiлькicних показникiв, а й якiсних характеристик.Найгoловнiший показник якiсноro стану населення - стан здоров'я.
93. Формаційна теорія суспільного розвитку(К.Маркс)
Для iсторико-фiлософського вивчення процесу розвитку сус пiльства К. Марксом була введена така важлива категорiя, як су сniльно-економiчна формацiя (СЕФ). Вона виражае тип суспiльс твa, що характеризується своїм способом виробництва i вiдповiдними йому виробничими вiдносинами. Суспiльству вiдомi такі типи формацiй: первiсний i рабовласницький лад, феодалiзм, капіталізм, комунiзм (перша стадiя - соцiалiзм), постiндустрiальнi країни i посткомунiстичний лад (головним чином для країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та над будова, а також надбазовi та надбудовнi елементи - нацiя, мова,культура, побут, сiм'я та iн.
Базисом називається сукупнiсть ycix виробничих вiдносин, що складаються в суспiльствi. Можна дотримуватися й iншого ви значення: базис є сукупнiсть наявних у суспiльствi економiчних укладiв. Надбудова - це вiдображення базисних вiдносин в iдеалiзованiй формi. Вона існує для захисту базису i складається з трьох елементів:
1.сукупностi iдей, теорiй;
2. наявностi вiдповiдних iнститутiв та органiзацiй, якi культи вують цi iдеї,тeopiї (центральною серед них є держава);
3. наявностi iдеологiчної спрямованостi - забезпечення функ цiонування панiвного ладу. Мiж базисом та надбудовою існує дiалектичний зв'язок, в якому провiдне мiсцепосiдає базис. Для правильного розумiння життєдiяльностi суспiльства велике значення має його соцiальна структура. Це сукупнiсть соцiальних спiльностей, класiв, нацiй, соцiальних груп, прошаркiв тощо. Кожна з цих спiльностей має свої об'єктивнi й суб'єктивнi чинники утворення та функцiонування.
94. Цивілізаційні моделі розвитку суспільства А.Тойнбі
Кожна цивілізація, на думку Тойнбі, проходить на своєму життєвому шляху наступні стадії:
Стадія зародження - генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської” цивілізації.
За стадією генезису має місце стадія зростання, на якій цивілізація розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час зростання цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу, що, як правило, (але не обов'язково) змінюється стадією розпаду. Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя Землі (єгипетська цивілізація, цивілізація інків) або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне і православне християнство).
Система Тойнбі характеризується як антропоцентрична в тому сенсі, що у ній суспільству місце “простору дії”, але не носія творчої сили. Тому і “виклики” призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі певною мірою погоджується з позицією французького філософа Анрі Бергсона: “Ми не віримо в “несвідомий” фактор Історії, так звані “великі підземні плини думки”, на які часто посилаються, можливо лише тому, що великі маси людей виявилися захопленими чимось одним, особистістю, висунутою з загального натовпу. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес обумовлюється насамперед духовним середовищем суспільства. Якісний стрибок має місце лише тоді, коли суспільство зважується на експеримент. Це, в свою чергу, означає, що суспільство або піддалося переконанню, або було виведено з рівноваги кимсь.”
Однак більшість членів суспільства є інертною, пасивною і нездатною дати гідну відповідь на вимоги долі. Щоб набути такої можливості суспільство потребує наявності, Особистостей, “надлюдей”. Лише вони здатні дати відповідь, повести за собою всіх іншихТойнбі вказує, що ними можуть бути як окремі люди (Ісус, Мухаммед, Будда) так і соціальні групи (англійські нонконформісти). У будь-якому випадку суспільство розколюється на дві взаємодіючі частини: на творчу, іманентно вододіючу конструктивним потенціалом меншість і основну інертну масу.
Тойнбі стверджує про існування такого механізму взаємодії між творчою та інертною частинами суспільства як “мимесис” - соціальне наслідування. Мимесис з'являється в людини задовго до вступу суспільства у фазу розвитку. Його можна спостерігати й у суспільствах з примітивним укладом і в розвитих цивілізаціях. Однак дія мимесису в цих двох випадках прямо протилежна: якщо в примітивних суспільствах мимесис, виражаючись у звичаях і наслідуванні старійшинам, спрямований у минуле і є гарантом стабільності суспільства, то при вступі суспільства на шлях цивілізації мимесис в основному спрямований на творчу меншість, будучи в такий спосіб сполучною ланкою між активними і пасивними його членами. Отже, для успішної відповіді на виклик необхідна наявність у суспільстві наступних факторів:
- у суспільстві повинні бути наявні люди, здатні зрозуміти виклик і дати на нього відповідь;
- більшість повинна бути готовою до прийняття даної відповіді. Іншими словами, вона повинна “дозріти” для відповіді.
95. Сутність духовного життя суспільства, суспільна свідомість.
Духовне життя су спiльства - це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язанi з духовною сферою життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних, iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспiльства охоплює світ iдеального (сукупнiсть iдей, поглядiв, гiпотез, теорiй) разом з його носiями - соцiальними суб'єктами - iндивiдами, народами, етносами. Основу духовного життя становить духов ний світ людини - її духовнi цінності свiтогляднi орієнтації: Разом зтим, духовний світ окремої людини, iндивiдуальностi неможливий поза духовним життям суспiльства. Тому духовне житгя - це завжди дiа лектична єднiсть iндивiдуальногo i суспiльного, яке функцiонує як iнди вiдуально-суспiльне. вiдуально-суспiльне.
96. Поняття суспільної свідомості, її структура
Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Важливими елементами структури суспіль ної свідомості виступають суспільна психо логія та ідеологія. Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна психологія виступає як без посередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чут тєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливо му переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до якісних змін у ній (суспільній свідомості). При всіх відмінностях між соціальною психологією та ідеологією їхнє формування має здійснюватись в органічній єдності, оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає взаємопроникнення їх одна в одну. Важливе місце в структурі суспільної свідомості належить масовій свідомості.Масовій свідо мості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння елементів узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. Таким чином, масова свідомість являє собою ідеологічно-психо логічний феномен, сукупність поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі їхньої діяльності. Передові ідеї, пов'язані з усвідомленням необхідності підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу суспільства, його свободи, гармо нізації суспільних відносин, ще не оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього відображення. В цьому поля гає суперечливий характер розвитку як масової свідомості, так і су спільної свідомості в цілому.
97.Роль матеріального виробництва в житті суспільства
Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів суспільного виробництва, оскільки воно вимагає для свого здійснення певних програм, проектів та ідей (а останнє і є продукт духовного виробництва, про яке мова буде далі); певної системи відносин людей до природи і між людьми (що складає продукт суспільних відносин); певного типу особистості, здатної до участі в конкретній суспільно-виробничій діяльності (тобто "виробництво людини", формування певного типу особистості); матеріальне виробництво є також виробництвом потреб.
Матеріальне виробництво не лише база виникнення інших видів суспільного виробництва, але й умова їх розвитку. Воно також визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва.
Що ж таке матеріальне виробництво? Це процес трудової діяльності людей, які з допомогою наявних засобів здійснюють перетворення природи з метою створення матеріальних благ, необхідних для задоволення людських потреб. Отже, воно має двоїстий характер, одночасно спрямоване і на перетворення природи, і на суспільне „самоперетворення" людини.
В структурі матеріального виробництва розрізняються дві взаємопов'язані підсистеми: з одного боку, технологічний спосіб виробництва, з іншого -економічний спосіб виробництва.
Перший є способом взаємодії людей з предметами і засобами своєї праці і з цього приводу між собою у зв'язку з техніко-технологічними особливостями виробництва. Другий, тобто економічний, — це спосіб взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє суспільству нормально функціонувати на даному, конкретно-історичному етапі свого розвитку. Цей спосіб виробництва в літературі називають способом виробництва матеріальних благ, він є предметом вивчення як політичної економії, так і конкретних економічних наук: економіки промисловості, будівництва
98.Політична свідомість
У кожному сучасному суспільстві надзвичайно важливою формою суспільної свідомості є політична свідомість. Політична свідомість є відоб раженням політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних уста новок, тих чи інших політичних методів, з допомогою яких обґрунтову ються і втілюються в життя політичні інтереси суб'єктів політичних про цесів. Політична свідомість включає в себе ідеологічний та психологіч ний аспекти. Перший аспект пов'язаний з політичною ідеологією як системою поглядів, ідей, що відображають корінні інтереси певних со ціальних спільностей — верств, груп, страт тощо. Другий аспект безпосе редньо пов'язаний з політичною психологією, що грунтується на несистематизованих поглядах, почуттях, настроях певних суб'єктів політич них відносин.
Політична свідомість відображає свідомо та цілеспрямовано регульо вані політичні процеси, відносини, спілкування, а тому тісно взаємопо в'язана з політикою. Політика як найважливіший вид людської діяль ності, пов'язаний з корінними економічними інтересами соціальних суб'єктів, є надзвичайно складною сферою суспільних відносин.
Політична свідомість, політична ідеологія пронизує все життя су спільства, справляючи вагомий вплив на його розвиток. Але ефективний вплив політичної свідомості на оптимізацію суспільного буття, зокрема політичних, духовно-моральних, гуманістичних та інших відносин пе редбачає здійснення глибоких змін у самій політичній свідомості.
У сучасних умовах, коли відбувається пошук шляхів органічного по єднання традиційних національних та загальнолюдських інтересів, процес формування політичної свідомості має здійснюватися в напрямку утвердження нового політичного мислення, будуватися з врахуванням нових моментів, що виникають у сучасному світі. Нове політичне мислення зобов'язує шукати нетрадиційні форми спільного існування різних політичних систем, виходити із головного фактора, що по-новому ста вить питання про єдність народів, незалежно від відмінностей між ними. Тому формування сучасної політичної свідомості, політичної культури, нового мислення має бути спрямоване на глибоке розуміння особистістю неповторної своєрідності сучасного світу як складного, багатогранного, суперечливого явища, яке одночасно стає все більш взаємопов'язаним та цілісним, усвідомлення кожним жителем планети необхідності наполегливо захищати мирне майбутнє цивілізації.
99. Правова свідомість
Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість, яка являє собою сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Право як система загальнообов'язкових норм і правил поведінки людей, що виражені в юридичних законах і відображають державну волю, встановлюють права її обов'язки учасників правовідносин, змінюється разом з розвитком суспільства, держави, політики. Правова свідомість тісно взаємопов'язана з правовими нормами та законами у відповідності з пануючими в суспільстві уявленнями про законність, порядок, справедливість. Право як юридичне оформлення соціально-економічних відносин виражає насамперед їхнє відношення до засобів виробництва, а також до інтелектуальної власності. Взаємодіючи з політикою, право справляє великий вплив на її реалізацію, будучи основою розвитку правосвідомості. Таким чином, свій зміст правова свідомість реалізує насамперед в основних сфе рах життєдіяльності суспільства — соціально-економічній та політичній, там, де і відбувається процес формування правосвідомості, правової культури членів суспільства.
Поведінка, взаємовідносини людей, як відомо, регулюються політичними, моральними і правовими поглядами. Знання особистістю своїх прав та обов'язків дає змогу їй проявляти політичну, правову активність у всіх сферах суспільного життя. Важливим у цьому зв'язку є підвищенням І в суспільстві ролі демократичних та правових інститутів, співробітників правоохоронних органів щодо суворого дотримання законності, демократичних принципів правосуддя, рішуче подолання місництва у сфері правотворчості.
Процес розвитку правосвідомості носить суперечливий характер. Сюди слід насамперед віднести суперечності між необхідністю розвитку у кожної особистості високої правової свідомості, культивування у громадян шанобливого ставлення до законів, посилення їхньої ролі як фактора зміцнення правової, громадянської відповідальності людей і незрілою правосвідомістю, низькою правовою культурою значної частини громадян.
100. Економіка і мораль.
У суспільстві перехідного типу як складній соціальній системі активну роль відіграє мораль, феномен якої полягає у формуванні суспільної та індивідуальної свідомості, економічної свідомості, регулюванні економічної діяльності. Мораль – це невід'ємний компонент суспільства, пов\'язаний із основними формами життєдіяльності людини. Мораль є одним з головних факторів стабільності економіки суспільства. Але стабільність її як системи – поняття відносне, тому що вона не може існувати постійно. З ускладненням і розвитком суспільства та його економіки знижується рівень її стабільності й знову виникає нестійкість, знову спостерігається моральна невизначеність і розвиток йде по спіралі. У результаті застосування норм, цінностей та оцінок суспільної моралі, її загальновизнаних принципів в нових суспільних умовах мораль бере участь у виникненні нових норм, правил та цінностей. В умовах суспільства перехідного типу застосування розуміється як дійсне внутрішньо-предметне засвоєння базових за своїм значенням норм і цінностей загальнолюдської моралі на основі узагальнення гуманістично-морального досвіду. Відбувається розвиток як змісту, так і форм прояву моралі в зв\'язку з її втіленням у сфері економічної життєдіяльності людини. Спостерігається перетворення, переакцентування, переосмислення змісту конкретно-історичних моральних цінностей, з\'являються нові форми взаємодії та поєднання моральних норм, правил та цінностей як між собою, так і з всіма іншими регулятивними засобами, відбувається зміна місця моральних цінностей в ієрархії системи духовних цінностей, у зміні самих ціннісних систем. Це означає можливість виникнення нових цінностей, нових позитивних та негативних правил, що не застосовуються ніде, крім у певній сфері суспільства. Людина – це носій всієї суспільної системи в цілому, а також активний суб\'єкт моральних відносин. Вона синтезує усі елементи суспільної свідомості й творчо відтворює їх у своїй економічній діяльності. Втілення морального потенціалу людини в конкретні цілі, засоби обумовлює результат цієї діяльності. Економічна мораль є компонентом суспільної свідомості, що являє собою поєднання економічних та моральних цінностей, мотивів і стимулів соціуму. Вона виконує такі функції: 1) формує свідоме прагнення діяти у відповідності до самостійно поставленої економічної мети; 2) координує дії суб\'єктів економічної діяльності; 3) підвищує ефективність роботи підприємства, культуру взаємин у ньому, а також у всьому суспільному просторі; 4) регулює поведінку підприємця за умови внутрішньої узгодженості системи її вимог із вимогами та потребами суспільства; 5) відображає систему об\'єктивних протиріч в економічних відносинах й виробляє моральні норми, що регулюють ці протиріччя; 6) виражає моральні обов\'язки підприємців перед суспільством. Економічна мораль є також умовою самореалізації людини та її творчої свободи в соціумі. Моральна мотивація економічної діяльності особистості є складноструктурованою системою мотивів та ціннісних орієнтацій людини, що передбачають економічну детермінацію привернення її до трудової поведінки залежно від соціально-економічних (макро- та мікро-) умов реалізації функцій праці як засобу та потреби життя. Моральні та матеріальні мотиви економічної діяльності, інтереси, плани, очікування об\'єднані в людській свідомості і не можуть існувати один без одного. Тільки одночасна реалізація цих мотивів діяльності та їхня динаміка є природним станом особистості, що становить її фізичну та духовну єдність.
101. Екологічна свідомість.
Екологічна свідомість є відображенням екологічної ситуації у кожній країні та в глобальному масштаби розумінням необхідності переходу від "панування" над природою до розумного до неї ставлення. її формування насьогодні - одна з найголовніших завдань діяльності вчених, засобів масової інформації, навчальних закладів. Екологізація суспільної свідомості включас в себе формування екологічної свідомості як самостійну форму суспільної свідомості, а також внесення екологічного аспекту у всі інші форми (політичну і правову мораль, мистецтво, філософію і т.д.) і рівні (теоретичне
і повсякденне, масова снідоміс гь. ідеологія і суспільна психологія) суспільної свідомості
Екологічна свідомість — найважливіший компонент екологічної культури, що об'єднує всі види і результати матеріальної і духовної діяльності людей, направленої на досягнення оптимальної взаємодії суспільства і природи, на екологізацію матеріального і духовного життя суспільства. Потреба в формуванні екологічної культури як вирішального чинника в гармонізації відносин суспільства і природи стає в цей час все більш актуальною.Першорядну роль в формуванні високої екологічної культури грає екологічна освіта і виховання. Метою екологічного виховання і освіти є цілеспрямоване формування у кожної людини на всіх етапах його життя глибоких і міцних екологічних знань, цілісних уявлень про біосферу, розуміння органічного взаємозв'язку і єдності людства і навколишнього середовища, ролі природи в житті суспільства і людини, необхідності і значущості її охорони і раціонального використання ресурсів, виховання особистої відповідальності за стан навколишнього середовища. Кінцева мета такої освіти полягає в тому, щоб надати населенню можливість зрозуміти складний характер навколишнього середовища і необхідність для всіх країн розвиватися таким чином, щоб це узгоджувалося з навколишнім середовищем. Подібна освіта повинна також сприяти усвідомленню людством економічної, політичної і екологічної взаємозалежності сучасного світу, з тим щоб підвищити почуття відповідальності всіх країн, що стане передумовою для розв'язання серйозних проблем навколишнього середовища на глобальному рівні.
102. Методологія, рівні методологічного знання.
На кожному етапі розвитку наукових досліджень діє система усталених принципів мислення (парадигма) та певний стиль мислення, який треба враховувати. Для класичного періоду в мі ленні були характерні наочність, механістичний підхід, мета зичне поняття істин, раціоналізм — віра в пізнання ієн-за допомогою розуму, голий детермінізм, ігнорування випадковостей і т. ін. У сучасний період в стилі мислення превалює діалектичний підхід, сумісність перервного й неперервного, визнається принцип доповнюваності, багатозначність логічних термії альтернативний вибір тощо.
Рівні методологій
Методологія не є суцільною наукою і має прошарковий характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія, її альтернативні підходи — метафізика й діалектика. Там, де мова іде про сталість, повторність процесів, де є факти переліку механічного утворення, там використовується метафізика, а в ній — формальна логіка, яка чітко дає відповідь на питання — «Так” чи «Ні». Такими методами користуються обчислювальна математика, бухгалтерський облік, статистика тощо. Де є рух, дина стрибки й переходи, наприклад у явищах кризового стану, інфляції, гіперінфляції, маргіналізації, ризику, там використовуй методи діалектичної логіки.
Другий ешелон методології — це загальнонаукова методологія, яка включає у себе й елементи діалектики, й елементи фізики, тобто формальної логіки. Ця методологія об'єднує методи, як індукція та дедукція, аналіз і синтез, зв'язок логічне з історичним тощо. Розробка проблем методології як науки мовлена необхідністю вдосконалення наукою своєї власної пі роди, розробки принципів і методів, що лежать в основі пізнай дійсності та відтворення її у мисленні в абстрактних формах.
У зв'язку з розширенням теорії виникає потреба створюй спеціальну «надбудову» — метатеорію. Для конкретних економічних наук такою метатеорією є політекономія або, як її зараз називають, «теорія макроекономіки». В теорії інформатики поряд з існуванням різних спеціальних мов існує теорія метамови. Для видів бух обліку існує загальна теорія бух обліку, яка своєю методологічною основою має розробку балансової системи обліку, і т. д.
У третьому ешелоні методології знаходиться методологія конкретного предмета, наприклад, у бух обліку, в статистиці, математиці і т. д. Так, у математиці досить широко використовується метод індукції, аксіоматичний метод, метод формалізації тощо соціальній статистиці — метод групування, метод індексації.
Усі ці види методологій тісно взаємопов'язані, і немає рації їх роз'єднувати, а тим більше протиставляти. Метатеоретичною повинна бути загальнофілософська методологія, яка тісно пов'язана із світоглядними принципами.
103. Плюралізм філософських методологій.
104. Методології загально-наукового рівня (системний аналіз, синергетика тощо).
Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Для загальнонаукових методів виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика тощо.
Синергетика (від греч. «син» - «со-», «спільно» і «ергос» - «дія»), створений професором Штутгартського університету Германом Хакеном міждисциплінарний напрям, який займається вивченням систем, що складаються з багатьох підсистем різної природи (електронів, атомів, молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей, транспортних засобів і т.д.), і виявленням того, яким чином взаємодія таких підсистем приводить до виникнення просторових, тимчасових або просторово-часових структур в макроскопічному масштабі.
Виникнення синергетики було неоднозначно сприйнято науковим співтовариством. Одні говорили про нову парадигму в природознавстві, соціальних і діалектика і метафізика. Загальнонаукова методологія, яка включає у себе елементи діалектики й метафізики. Ця методологія об’єднує такі методи, як гуманітарних науках на базі кооперації фундаментальних наук і їх методів; інші не бачили в синергетиці нічого нового в порівнянні з сучасною теорією нелінійних коливань і хвиль; треті схилялися до думки, що синергетика всього лише об'єднуюче гасло і нічого більш, і висловлювали подив з приводу хворого, на їх думку, ажіотажу, викликаного новим напрямом. Системний аналіз, сукупність методологічних засобів, використовуваних для підготовки і обґрунтування рішень з складних проблем політичного, військового, соціального, економічного, наукового і технічного характеру. Спирається на системний підхід, а також на ряд математичних дисциплін і сучасних методів управління. Основна процедура - побудова узагальненої моделі, що відображає взаємозв'язки реальної ситуації; технічна основа системного аналізу - обчислювальні машини і інформаційні системи. З 1950-х рр. застосовується в економіці, сфері управління, при рішенні проблем освоєння космосу і ін. Термін системний аналіз іноді уживається як синонім системного підходу.
105. Парадигма, стиль мислення, наукова картина світу.
Однією з найбільш актуальних проблем сучасного етапу розвитку науки є питання про необхідність осмислення поряд з емпіричним та теоретичним рівнями наукового пізнання ще одного відносно самостійного рівня – мета теоретичного, який є передумовою самої теоретичної діяльності в науці. У сучасній філософії такі спроби зустрічаються в методологічних концепціях Т.Куна та І. Лакатоса. Т.Кун вводить поняття «парадигма», яке фіксує існування особливого типу знання, що не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності з пояснення та систематизації емпіричного матеріалу. Аналогічний статус має також поняття «дослідницька програма», яке вводить у методологію науки І. Лакатос і яке є своєрідним мета теоретичним утворенням, що містить набір вихідних ідей та методологічних установок, на які спирається наукове пізнання на тому чи іншому етапі розвитку суспільства. Великого поширення для визначення мета теоретичної та науково-дослідницької діяльності набуло поняття «стиль мислення», яке за змістом близьке до поняття «парадигма». Під стилем мислення розуміють певний історично конкретний тип мислення, який, будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямів та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій свого часу. Під «картиною світу » розуміють сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагменту об’єктивної реальності, що вивчається даною наукою і лежить в основі теоретичної діяльності вданій науці. В понятті «стиль мислення» фіксується сукупність уявлень про саму структуру пізнавальної діяльності, про способи описування та пояснення явищ.
106. Основні принципи діалектики.
Принципи діалектики - вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає ,що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.
107. Альтернативи діалектики.
Діалектика як певна філософська концепція філософська методологія має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Я поведу мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і теорію пізнання. Почнемо з метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу). В значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив Гегель. З розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін; розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення. Альтернативами діалектики є також софістика і електика. Софістика за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях, на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей. Еклектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.
108. Категорії діалектики.
Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння слід розкрити суть процесу абстрагування. Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Найпростіший акт абстрагування – розрізнення 2 речей. Якщо нам треба встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що подібне. У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Категорії діалектики можуть бути застосовані у будь-якій сфері дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного світу. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов вони змінюються. Вони збагачуються. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент.
109. Закон єдності і боротьби протилежності.
Закон єдності і боротьби протилежностей є одним з основ них законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні.
Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об'єктивної дійсності — боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, пере бувають у стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна од ну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи, стикуються між собою, вступають у взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба проти лежностей веде зрештою до розв'язання суперечності, яка є перехо дом до нового якісного стану. Нові явища, що виникають, набува ють нових притаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни, пов'язані з оновленням системи, її внутрішніми структурними і функціональними змінами, перетво рення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення.
Для розвитку характерна інтегративність (нагромадження но вих ознак на основі синтезу старих). Саме розвиток є нескінчен ним і парадоксальним. Вище присутнє в нижчому у вигляді мож ливості (в хімізмі є можливість виникнення живого, в живому — людини). Можливість не є небуття, це потенційне буття. У світі ніщо не виникає тільки через можливість, усе виникає через об'єктив ну необхідність. У суспільстві перехід від нижчих форм існування до вищих називається прогресом. Прогрес має місце там, де підви щується рівень організації системи, її цілісності, пристосованості до середовища, функціональна і структурна ефективність, генетична пластичність з високим рівнем наступного розвитку.
110. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.
Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно починати з визна чення таких понять, як якість, кількість, міра.
Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є (Гегель). Якість виявляє себе через властивість.
Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є тотожною з буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке пра ктично не пов'язане з якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємопов'язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність. Міра — це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Порушення міри пред мета веде до переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Ра зом з тим виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.
Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається за вдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Кількісні міри припиняю ться, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість.
Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається за вдяки стрибкам. Стрибки розрізняють за:
— характером;
— змістом;
— формою їхнього прояву та ін.
Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і незначні історичні періоди. За змістом — це перехід одного якісного стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими (типу вибуху) та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому, що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього.
Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх супереч ностей, які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2) умов розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах — і разово, і поступово.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні кон кретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого.
111. Проблема єдності світу.
Практикою, наукою, в тому числі і філософією, доведено, що простір, час, рух і матерія нерозривно поєднані і взаємопов’язані Але існує й метафізична точка зору на простір, час і матерію. Ньютон, наприклад, вважав, що коли з світу послідовно вилучати всі матеріальні тіла, то все, що залишиться, й буде простір і час. Тобто він виступав за існування абсолютно «чистого» простору і часу, розглядаючи їх як звичайний склад, де розміщуються матеріальні тіла. Насправді ж, якщо вдалося б вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то не залишилось би нічого, а для цього не потрібно ні простору, ні часу. На це звернув увагу А. Ейнштейн, який створив загальну і часткову теорію відносності, де довів органічний зв'язок геометрії простору і часу з характером поля тяжіння (взаємним розташуванням мас, що тяжіють одна до одної), а також внутрішній зв'язок самого простору і часу, зміни їхньої метрики залежно від швидкості руху системи. У цьому полягає один з аспектів доказу єдності матеріального світу.
Інший аспект єдності світу перевіряється через призму вирішення основного питання філософії. Мова йде про те, на якому принципі ми будуємо філософсько-світоглядну систему — на основі принципу монізму чи дуалізму і плюралізму.
112. Проблема методологічного забезпечення сучасних економічних досліджень.
113. Сутність духовного життя суспільства.
Духовне життя су спiльства - це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язанi з духовною сферою життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних, iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспiльства охоплює світ iдеального (сукупнiсть iдей, поглядiв, гiпотез, теорiй) разом з його носiями - соцiальними суб'єктами - iндивiдами, народами, етносами. Основу духовного життя становить духов ний світ людини - її духовнi цінності свiтогляднi орієнтації: Разом зтим, духовний світ окремої людини, iндивiдуальностi неможливий поза духовним життям суспiльства. Тому духовне житгя - це завжди дiа лектична єднiсть iндивiдуальногo i суспiльного, яке функцiонує як iнди вiдуально-суспiльне.
114. Культура як специфічна соціальна реальність.
Культура – це спосіб організації розитку людської життєдіяльності у вигляді матеріальних та духовних цінностей. Джерелом і найвищою цінністю культури є сама людина . культура заснована на дільності людей. Через культуру і завдяки їй проходить обєднання природного і соціального, основою цбого обєднання є людина як суб’єкт дільності, пізнання та спілкування. Культура є результатом об’єктивізації, матеріалізації прагнень, цілей та інтересів людини. Сутність інформаційно-семіотичної концепції культури – культуру розуміють як сферу інформаційного абезпечення функціонування фупільства. Культура має функції: 1. Соціалізуючи – організація процесу соціалізації особи (засвоєння людиною соціальної ролі, навичок тощо) 2. комунікативна – організовує взаємодію між людьми, соціальними групами і суспільством. 3. ф. диференціації та інтеграції суспільства – об’єднуючи людей у межах однієї культури, вона роз’єднує людей по приналежності до різних культур.4. Ігрова – в її межах проходить певна творча діяльність людей, в основі якої лежить розважальний та змагальний момент. 5. Знаково-комунікативна - \усі явища культури є знаками, що несуть символічне значення. Отже, культура не існує поза людиною. Є світова та національна культура (визначення).
також матеріальну та духовну культуру. Матеріальна охоплює дуже велике число предметів, серед яких, власне, проходить усе життя як кожної окремої людини, так і суспільства загалом. Духовна культура містить результати духовної діяльності людства – науку, філософію, мистецтво, мораль. Політику, право, освіту, релігію тощо. Духовна культура – важливий чинник суспільного прогресу З поннятям культура пов'язаний процес надбання знань, завоєння людиною певної системи цінностей, відпрацювання певної лінії поведінки. Все це може здійснюватися лише в суспільстві. Визначається певна типологія культур. Так, зокрема, виділяють національну (українську, російську, французьку) культуру; регіональну (слов'янську, американську, африканську) культуру; культуру певних соціальних суб'єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т.д. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також офіційна культура.
115. Поняття цінностей та їх роль у суспільстві.
Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини.
Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності — осеред ком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що — антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спря мовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплю ють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріп в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних іде алів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок на ціональної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духов но-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й орга нізованості його членів.
Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у погрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.
Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні пережи вання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інте ресами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це — функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності.
І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чи ном спрямовуючи й організуючи весь діяльний процес. Як така спону кальна сила, ціль є складним інтегральним об'єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утво ренням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдя ки цьому духовної піднесеності.
Важливе значення проблема формування цінностей має для розвитку України в умовах формування її державності, в атмосфері руйнування колишніх пріоритетів у політиці, економіці, особливо в духовному житті нації; віднайти чіткі методологічні підстави до формування нової духовності народу, гуманістичних засад образу України в XXI ст.
116. Класифікація цінностей.
За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей — одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін. Однак такий поділ не враховує того, що в продуктах людської діяльності матеріальне і духовне взаємопроникають і чітко розмежовувати їх неможливо. Наприклад, нелегко зарахувати єгипетські піраміди чи грецькі храми до матеріальних чи духовних цінностей. Правильніше було б, напевне, вести мову про цінності, які задовольняють матеріальні і духовні потреби. Однак і це розмежування не вичерпує проблеми, адже, куди віднести такі цінності, як душевний комфорт, мир? Тому крім цінностей, які задовольняють матеріальні і духовні потреби, виокремлюють психічні і соціальні цінності, які задовольняють відповідні потреби. Так, переживання радості, щастя, душевного комфорту, до яких людина прагне і які цінує, не належать ні до духовної, ні до матеріальної сфер. Вони є душевними, а не духовними, цінностями. Соціальні потреби також задовольняються певними цінностями — такими, як соціальна захищеність, зайнятість, громадянське суспільство, держава, церква, профспілка, партія тощо. Їх також не можна однозначно кваліфікувати як матеріальні чи духовні цінності. Однак на побутовому рівні цілком достатнім є поділ цінностей на матеріальні і духовні. При цьому матеріальними цінностями (їх іноді називають благами) вважають економічні, технічні і вітальні (стан здоров'я, екології) цінності, які задовольняють тілесне буття людини, а духовними — релігійні (святість), моральні (добро), естетичні (прекрасне), правові (справедливість), філософські (істина), політичні (благо суспільства) цінності, які роблять буття людини людським, гарантують її існування як духовної істоти.
У суспільстві існує певна ієрархія цінностей, тобто серед усіх цінностей виокремлюють провідні і залежні від них. Ця ієрархія мінлива і залежить від історичної епохи або типу культури. Так, у середньовіччі панували релігійні цінності, відчутно впливаючи на мистецтво, філософію, політику. В Новий час у класичному буржуазному суспільстві провідними були економічні цінності, які впливали на всі інші, в тому числі й духовні. У сучасному світі, крім економічних, значну роль відіграють науково-технічні, вітальні цінності. Протиставлення матеріальних і духовних цінностей позбавлене сенсу, оскільки без усіх них людина не може існувати. Однак нерідко окремі люди, навіть цілі спільноти виявляють свою зорієнтованість переважно на матеріальні чи духовні цінності. Щодо цього простежується така закономірність: чим вища моральна, правова і політична свідомість людей, тим вищий у них і рівень матеріальних благ. Безперечним є факт, що бути моральним економічно вигідно, а той, хто жертвує мораллю заради нагальної вигоди, програє не лише морально, а й економічно. Крім того, матеріалісти в онтології не завжди надають перевагу матеріальним цінностям, а ідеалісти — духовним. Наприклад, комуністи, будучи матеріалістами, цінності комуністичної ідеології ставили вище матеріальних благ, а утилітаристи, будучи ідеалістами в онтології, надавали перевагу матеріальним цінностям. Тому термін «матеріаліст» означає визнання матерії вихідною субстанцією, а не надання переваги матеріальним цінностям.
З огляду на роль цінностей у житті людини виокремлюють цінності-цілі і цінності-засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потребують обґрунтування, а мають значення самі по собі. Їх людина сприймає на віру, вони є очевидними для неї. Такими цінностями є, наприклад, істина, добро, прекрасне, життя, кохання, щастя. Цінності-засоби втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать засобами досягнення інших, значиміших цілей. Наприклад, молоді люди важливим у своєму житті часто вважають одяг. Для модниць він навіть може бути самоціллю, але для більшості — засобом самоствердження, привернення до себе уваги, що також може розглядатися лише як засіб у досягненні життєвого успіху (кар'єри, кохання), а кар'єра — як засіб здобуття слави, багатства.
Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою. Благородну мету, наприклад, не можна втілювати ницими засобами, а якщо для її утвердження потрібні саме такі засоби, то вона не є благородною.
До вищих належать і вітальні цінності, адже ставлення до природи як до засобу (інструменту), як до чогось, позбавленого самоцінності, є серйозною загрозою існуванню людини.
117. Ціннісна орієнтація та її соціальна детермінація.
Принцип соціального детермінізму, що в найзагальнішому вигляді означає визнання закономірного зв'язку певних станів суспільства та процесів, за своїм змістом охоплює цілий комплекс таких складних теоретичних питань, як сутність і характер суспільних закономірностей, механізм дії різноманітних причинних зв'язків і залежностей, взаємодія історичної закономірності й свободи, необхідності й випадковості, об'єктивних умов і суб'єктивного фактора. В центрі теорії соціальної детермінації знаходиться питання про співвідношення людей і обставин їх життя. Розгляд питання про місце та роль людини в процесах соціальної детермінації перш за все пов'язаний з розумінням того, що людина — це творчий суб'єкт соціально-історичних змін, а не тільки об'єкт, котрий відчуває на собі їх дію. Важливий момент у розумінні соціальних процесів пов'язаний з визначенням ролі примусу та значення свободи в людській діяльності. Людина, що творить свою історію, одночасно створює й умови для обмеження своїх подальших дій. В історії відсутній механізм, котрий сам по собі забезпечує людині щастя й успіх, вона сама є творцем своєї історії. Ідея закономірності соціального життя базувалась і на розробці такого важливого у світоглядно-методологічному плані принципу, як принцип детермінізму. Сам термін “детермінізм” означає передусім наявність визначеності речі (події) факторами, яким дана річ (подія) зобов'язана ознаками, що її характеризують, самим своїм існуванням. Будучи фундаментальною основою наукового мислення, принцип детермінізму має досить довгу історію своєї розробки. Адже підходи до трактування детермінізму змінювались у відповідності до висхідних світоглядно-філософських позицій. Цінність — це поняття, яке вказує на культурне, суспільне або особистісне значення явищ і фактів дійсності. Весь предметний світ можна розглядати й оцінювати з точки зору добра і зла, прекрасного і потворного. Це предмети матеріальної і духовної діяльності людини, суспільні відносини І природні явища, які можуть задовольняти потреби суспільства. Ціннісне ставлення людини до світу формується в процесі поєднання таких предметних і суб'єктивних цінностей. Цінності завжди мають соціальний характер. Вони формуються в процесі соціалізації на основі суспільної практики індивідуальної діяльності людини в рамках певних конкретно-історичних суспільних відносин і форм спілкування людей. На ціннісні орієнтації впливають усі чинники людського існування. Загальнолюдські чинники формування цінностей є, водночас, індивідуальними, залежно від масштабу особистості та ступеня її зрілості. Цінності та їх ієрархічна структура мають конкретно-історичний і особистісний характер. Система ціннісних орієнтацій, якою окреслюється сукупність найбільш важливих якостей внутрішньої структури особистості, складає підвалини її свідомості і поведінки та безпосередньо впливає на її розвиток. Отже, конкретна система ціннісних орієнтацій і їх ієрархія є регулятором розвитку особистості.
118. Соціальне прогнозування.
Соціальне прогнозування охоплює всі сторони людської діяльності: науку і техніку, продуктивні сили, виробничі відносини, демографічні процеси, охо рону здоров'я, народну освіту, житлове будівництво, літературу і мис тецтво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, океану і косміч ного простору тощо. Проблемами прогнозування, його теорією, займається прогностика — це зовсім молода наука, що вивчає закони, принципи і методи прогнозування, розробляє проблеми логіки і класифікації різних типів прогностичних досліджень. Вона переживає ще тільки становлен ня, але вже є важливим інструментом побудови наукових альтернатив майбутнього.
Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на ґрунті спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп'ютерного моделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок.
Метод екстраполяції тенденцій базується на припущенні про безпе рервність розвитку більшості процесів реального життя. Можна графічно чи аналітичне продовжити криві зростання (спаду) і обчислити кількісні характеристики майбутнього стану об'єкта прогнозування.
Експертні оцінки — науковий метод аналізу і дослідження складних проблем, що не формалізуються на основі інтуїтивно-логічного підходу. Його суть полягає у проведенні експертами (провідними спеціалістами в різних галузях науки і техніки) аналізу проблеми з наступною формалі зованою обробкою результатів. Узагальнена думка експертів приймаєть ся як найбільш вірогідне вирішення проблеми.
Метод моделювання побудований на вивченні не власне об'єктів пізнання, а їхніх моделей. Результати дослідження переносяться з моде лей на об'єкт. Є кілька видів моделювання: предметне, фізичне, знакове (математичне, логічне), імітаційне, комп'ютерне.
За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і застерігаючими.
Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій роз витку і сучасного стану об'єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього об'єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах. Такий прогноз відповідає на запитання, у якому напрямі відбувається розвиток, який найвірогідніший стан об'єкта прогнозування у визначе ний період майбутнього.
Нормативний прогноз — це досягнення наперед заданих завдань і цілей суспільства. Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів вирішення поставлених проблем, визначення можливих органі заційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо.
Отже, синтез різних думок, точок зору спеціалістів дає можливість висвітлити кожний досліджуваний об’єкт з різних боків і сформулювати прогноз кожного соціально-економічного явища. Дослідити шляхи подальшого розвитку людства, осмислити ознаки і риси нової цивілізації, яка ще знаходиться в процесі формування, - це основне завдання соціального прогнозування.
119. Проблеми сенсу і спрямованості історичного процесу.
Проблема спрямованості і сенсу історії - суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальность, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми - проблеми історичного прогресу.
120. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.
Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації, нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації - неухильне економічне зростання, науково-технічний прогрес - виявили свої негативні наслідки. Наприкінці ХХ століття загострилися проблеми, які набули загальнопланетарного значення і котрі загрожують самому існуванню людства, - так звані глобальні проблеми, які загострилися на стільки, що без них неможливо нині скласти реалістичне уявлення про сучасні тенденції суспільного розвитку, про майбутнє людства. Виходячи з основних хар-к глобальних проблем – динамічного характеру та їх складності – можна припустити, що спільні зусилля держав не обов’язково швидко призведуть до повного вирішення їх.
Наприклад - проблема виживання людства в умовах розвитку принципово нового типу військової техніки і нагромадження знищення. Сучасна науково-технічна революція призвела до небаченого стрибку у розвитку засобів руйнування і військової справи, в результаті якого людина стала фізично здатна знищити все живе на нашій планеті. Вже накопичених арсеналів, як вважають вчені, достатньо для того, щоб знищити 58 мільярдів людей, або в 11,5 разів більше, ніж живе людей на Землі
Крім військової загрози, дуже важливою є проблема глобальної екологічної кризи і пов'язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми. Постійна хімізація життя людей в наш час є достатнім приводом для хвилювання. "З продуктами харчування, медикаментами, забрудненим повітрям різноманітні речовини, шкідливі для людини, потрапляють в її організм. Це не тільки погано впливає на стан здоров’я людей, але й дуже негативно діє на фізичну повноцінність майбутніх поколінь.
Важливими глобальними проблемами також є - загроза демографічної кризи, проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій, інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю тощо).
Гострота глобальних проблем залежить не лише від того, що непередбачені екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі боки життя сучасної людини. Істотним є й те, що ці проблеми настільки взаємопов’язані, що практично неможливо добитися успіху у вирішенні однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Крім того, однобічний підхід до вирішення глобальних проблем може призвести до тяжких наслідків, які негативно позначаються на перспективах розвитку усього людства.
Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового співтовариства. Навіть найбільш могутня держава не в змозі вирішити самостійно загальнолюдські проблеми. Для їх подолання потрібно спільне використання економічних, інтелектуальних, науково-технічних і культурних ресурсів всього людства. Необхідні також політична воля урядів і народів різних країн, широке розповсюдження у світі нового політичного мислення. На теперішній час різні країни по-різному ставляться до вирішення глобальних проблем: одні ігнорують ці проблеми, інші витрачають великі кошти на їх подолання. Деякі вчені вважають, що людство має вибирати між матеріальним прогресом і продовженням життя на Землі.
121.Проблема визначення поняття релігія.
Уже впродовж багатьох тисячоліть розвивається така надзвичайно складна форма людської культури, як релігія. Саме вона стала однією з найперших світоглядних систем, що дала людям певну сукупність поглядів на довколишній світ, місце людини в ньому, розуміння та оцінку довколишньої дійсності. Іншим, протилежним, світоглядом людини був атеїзм. Релігія визначила специфічний підхід до предметів та явищ зовнішнього світу, вплив на всі боки життя людини, а також на формування її духовних потреб у конкретному суспільстві. «Релігія»- це слово латинського походження, що означає святиня, пошана, богобоязливість або предмет культу. Лише в епоху Відродження з’являється термін «релігія», він набув широкого універсального вжитку в європейських культурі, і ним стали послуговуватися для характеристики релігійних явищ незалежно від їх конфесійних особливостей. Релігія є певним світоглядом, світорозумінням, світовідчуттям, а також відповідною до них практикою людей, в основі яких лежить віра в існування трансцендентної абсолютної сили, яка в зрілих релігіях називається Богом. Релігія з певним степенем необхідності містить чотири основні частини; релігійна віру, віровчення, культ і організацію. Релігійна віра є основою будь-якої релігійної системи. Вона є певною світоглядною та психологічною настановою на беззаперечне визнання існування надприродного світу, особливостей матеріального світу та подій повсякденного життя, які є наслідком дії з боку надприродного, без їх раціонального доведення. Однією з її важливих ознак є психологічна готовність, дотримуватись в реальному житті норм і вимог біблійних істин, незважаючи на жодні сумніви. Особливістю релігійної віри стає її спосіб організації індивідуального спілкування з Богом, власної відповідальності за отримання істини через Божу благодать, визнання парадоксу, який лежить в основі релігійної віри: «Я вірю, тому що це абсурдно»Квінт Терту ліан. Релігійна віра передбачає довіру до Бога як першопричини й першооснови світу, як головної сили, яка визначає всі події у світі, як найвищого керівника всіх людей на землі на шляху до Царства Небесного через індивідуальне покаяння й земне страждання. Богословська інтерпретація релігійної віри акцентує увагу на тому, що вона є найвищим виявом людської свідомості, найвищою моральною цінністю, яка є значущою за розум людини. Віра буває не тільки релігійною, але й нерелігійною. Головна відмінність між ними полягає в тому, що релігійна віра має у своїй безапеляційне твердження про існування у світі надприродного, а для нерелігійного віри таке твердження неприпустиме. Ще однією складовою релігії є віровчення. Це – систематизований і конкретизований зміст релігійної віри, зафіксований у догматах, визначених істинними раз і назавжди. І світових релігіях положення про віровчення відображене у Святому Письмі, Біблії, у Корані. Виявом ставленням віруючого до предмета віра можуть бути його зовнішня діяльність та вчинки, які називаються культом. Культ є третім головним компонентом релігії. Культ – це сукупність релігійних дій, за допомогою яких віруюча людина має можливість містичним способом спілкуватися з Богом. Зміст культової діяльності визначається уявленням про надприродне, йог функціонування у світі, характером ставлення людини до Бога й Бога до людини.. релігійний культ покликаний виконувати два головних завдання: він формує та визначає специфіку спілкування з Богом і дає можливість відчути зворотний зв'язок з ним? Культова діяльність постійно підтримує комплекс релігійних почуттів та емоційного оформлення релігійної віри. Загалом реалізація на практиці цих двох завдань є зовнішнім виявом релігійної віри. Чи не найважливіше місце в релігійному культі належить молитвам. Молитва – це словесне звертання до Бога з проханням надати певні блага, отримати його заступництво й захист від злих сил. Молитви поділяють на хвалебні, вдячні прохальні. Релігійна організація – це об’єднання віруючих у межах однієї релігійної конфесії на чолі зі священнослужителем. Найвідомішим різновидами релігійних організацій є церква, секта, деномінація, хоча не абияке значення мають і інші організації, передусім монастирі. Духовні навчальні заклади. Найпершим етапом формування релігійних організацій є релігійна група, нечисленна за кількістю людей, головним завданням якої є спільна молитва або виконання релігійних обрядів. Наступним етапом розвитку релігійної організації є релігійна община, характерними рисами якої є добровільне членство, високий рівень участі в культових обрядах, відсутність централізованого керівництва.. Деномінація – в релігієзнавстві цим поняттям визначають релігійну організацію як перехідну ланку між сектою й церквою. Церква – об’єднання віруючих на ґрунті спільних догматичних уявлень, обрядів і канонічних принципів. Секта – це релігійна організація яка виникає як опозиційний релігійний рух щодо тих чи тих релігійних напрямів.
122 Проблема походження релігії
Проблема виникнення релігії дуже важлива для повного розуміння її суті і значення. Якщо ми хочемо досконало знати якесь явище чи річ, ми неодмінно поставимо питання: звідки, чому, як і коли вони виникли і, лише одержавши відповідь на запитання, ми здобудемо знання про це явище. Це стосується і релігії.
Але з точки зору переважної більшості віруючих і значної частини духовенства, яке не вдається у богословські тонкощі, питання про виникнення релігії не має сенсу: релігію Бог дарував людству, причому саме ту, яку сповідують ці віруючі, релігія вічна і незмінна, саме їх релігія істинна і не потребує пояснення її походження. Та вже існує загальновизнана історія релігій, яка фіксує початок кожної із них. Ми знаємо майже в дрібних деталях процес формування ісламу, який відбувався на початку XI І століття, коли вже історію записували. Докладно відомо і започаткування християнства, що завершує своє друге тисячоліття. Значно менше ми знаємо про виникнення буддизму, адже йому більш ніж дві з половиною тисячі років.
З далеких століть доходить до нас звістки про стародавні релігії, про їх початок і кінець. Про релігійні уявлення людей на зорі, їх існування свідчать численні факти науки. Всі народи мали свою релігію. Релігії виникали, розвивалися, зникали, змінювалися іншими. Безперечно, релігія має історичний характер, вона має свою, дуже цікаву і повчальну історію.
Ми з вами розглянемо питання про виникнення найперших релігійних уявлень, викладемо різні точки зору на це. І хай вас не дивує, що інший раз ці точки зору виключають одна одну.
123 Структура релігії
Релігія є складним соціально-духовним творенням, феноменом культурно-історичного прогресу людства. Від найдавніших часів до сьогодення вона існує як форма суспільної свідомості, певний вид духовно-практичного освоєння світу, раціонального та ірраціонального мислення і пізнання людського буття. Розкриваючи структуру релігії та її роль у житті суспільства, слід відзначити, що одним з важливих питань є вивчення її соціального змісту. Наукова характеристика ролі релігії в людському суспільстві можлива лише в тому випадку, якщо вона враховує форми суспільної свідомості, одного з суттєвих компонентів духовної культури. При цьому необхідно мати на увазі, що релігія є творенням людського суспільства, особливою формою пізнання ним себе самого і оточуючого світу. Ми не повинні трактувати релігію спрощено — як хибну свідомість, спотворену картину світу. Це дешевий прийом, і від нього краще відмовитися. Необхідно мати на увазі, що богословська мова є особливою знаковою системою, за якою приховуються реальні людські інтереси, її не так просто зрозуміти.
124 Функції релігії
Способи, рівень і напрями релігійного впливу на суспільст во виявляються у функціях релігії. Функцій релігії дуже багато, тому проаналізуємо го ловні з них.
1.Світоглядна функція релігії --це найголовніша функція, що дає змогу визначити людині своє місце у світі й ставлення світу до неї. У зв'язку з цим формується система поглядів, уяв лень людей про довколишній світ з погляду релігійної віри, тобто релігія стає певним світоглядом. Реалізація цієї функції допома гає людині визначити сенс свого життя.
2. Компенсаторно-терапевтичпа функція релігії ліквідує по чуття обмеженості, залежності й безсилля перед об'єктивними законами матеріального світу. Ідея про загальну рівність (у стра жданні й гріховності) всіх людей перед Богом допомагає змен шити дискомфорт переживання об'єктивного конфлікту людини й природи, людини й суспільства. Сам процес переживання про ходить на основі таких релігійних феноменів, як релігійна втіха, релігійний катарсис, духовна насолода тощо,
3. Комунікативна функція реалізує потребу спілкування віру ючої людини як по вертикалі — з Богом, так і по горизонталі -з єдиновірцями.
4. Інтегративна функція релігії організовує безконфліктний зв'язок на основі принципів солідарності. Для цього в релігійно му комплексі є універсальні релігійні цінності, уніфікований спо сіб життя, загальна мета в житті тощо. Інтегративна функція за лежить від реалізації в соціальній практиці таких релігійних цінностей, як послух, релігійна єдність, релігійно-культурні тра диції тощо.
5. Дезінтегративна функція є реалізацією в соціальних відно синах іншого боку інтеграції — дезінтеграції. Щоб об'єднатися з одновірцями, необхідно роз'єднатися з послідовниками інших ре лігійних цінностей. Дезінтегративна функція стає основою етно-конфесійних конфліктів, які за правильного і своєчасного вирі шення сприяють розвитку релігійних систем, і навпаки, за їх ігно рування, неадекватного та несвоєчасного розв'язання призводять до кризових явищ у цій сфері.
6. Регулятивна функція (за змістом подібна до інтегративної) організовує взаємодію людей на основі специфічних релігійних принципів, ідей, цінностей, традицій, що є характерними для кож ного історичного етапу розвитку людської цивілізації.
7. Легімітивна (від лат. Іе^ітіїш — законний) функція. Реа лізація її в соціальній практиці означає накладання на людину деяких обмежень через певні зразки необхідної поведінки. На приклад, бути християнином означає вести такий спосіб життя, який відрізняється від способу життя представників інших ре лігій.
125. Релігієзнавство як специфічна сфера гуманітарного знання
Релігія — це складне соціальне і духовне явище, корені якого ви ходять з глибинних теренів суспільної історії. Соці альна природа та риси релігії вказують на її зв'язок з розвитком суспільства — певної самовідтворюючої системи, де один елемент пов'язаний з іншим. Про цеси прогресивних змін або занепаду духовних цінно стей в цілому всього суспільства неодмінно познача ються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань. Звідси ви никає необхідність комплексного вивчення релігійних вчень з врахуванням їхнього догматичного змісту й тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тих чи ін ших релігійних ідей. У релігієзнавстві виділяються два важливі напря ми, або розділи, — теоретичний та історичний. Тео ретичне релігієзнавство складається з філософських, соціологічних і психологічних аспектів. Історичне ре лігієзнавство вивчає історію виникнення і еволюції окремих релігій та релігійних вірувань у їхньому вза ємозв'язку, акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних культів. Обидва напрями складають цілісну систему нау кового дослідження релігії. Однак теоретичні й істо ричні питання релігієзнавства мають власну специфіку і повністю не зливаються, не ототожнюються. Така точка зору відображає об'єктивні процеси інтеграції та диференціації наукових знань про соціальну сут ність релігії та її функції. Таким чином, одним з предметів релігієзнавчої теорії виступають релігійні вчення — складова части на релігійного комплексу. Підкреслимо: релігієзнав ство і релігійні теорії за своїм змістом не можуть пов ністю збігатися. Релігієзнавство — це галузь науки, що досліджує феномен релігії, а релігійні вчення належать до системи богослов'я (теології), де тео ретично обґрунтовуються релігійні цінності. На відміну від атеїстичних поглядів релігієзнав ство вивчає релігійні явища як складний комплекс соціально-історичних, філософських і психологічних проблем. Тому необхідно звернути увагу на конкретні галузі релігієзнавчої науки. Ядром теоретичного релігієзнавства виступає "фі лософія релігії". Під останньою розуміється філософ ське пояснення релігії. В сучасній філософській думці існують два напрями обгрунтування філософії релігії: ідеалістичний (релігія визначається як центральне су спільне явище, в релігійній свідомості відображається зміст потойбічних, надприродних факторів) і матеріа лістичний (релігія є суспільно-історичним продуктом з її внутрішніми закономірностями розвитку). Від іде алістичної філософії слід відрізняти релігійну філосо фію. З цієї причини неможливо ототожнювати філо софію релігії, яка, наприклад, випливає з корінних принципів філософського ідеалізму (об'єктивного чи суб'єктивного), з конкретною формою релігійної фі лософії. Сучасна релігійна філософія представляє су купність різних напрямів і течій, які розвиваються у християнстві, ісламі, буддизмі та інших розвинутих релігійних системах. Безумовно, релігійна філософія у будь-якій формі виступає специфічним різновидом ідеалізму. Однак вона спирається не на теоретичні постулати філософ ське-ідеалістичних систем, а на вихідні принципи ві ровчення конкретної релігії. Між раціональними фі лософськими постулатами і релігійними, містифіко ваними принципами віровчення існують досить знач ні розбіжності, які не слід ігнорувати. Релігійна філософія з теологічних позицій також вирішує певні суспільно-політичні й соціальні проб леми, прагне вплинути на практичну сферу релігійно сті віруючих. Таким чином, у концептуальному від ношенні необхідно відділяти філософію релігії від ре лігійної філософії, а також від самої теологічної доктрини, на яку спирається релігійне-філософська система. Філософія релігії локалізує предмет вивчення ре лігії. Остання виступає об'єктом філософського знан ня насамперед як соціальне явище. Досліджується не тільки механізм виникнення релігії, а й процес її ві дображення у свідомості людини, особливості форму вання релігійних понять, символів і духовних цінностей. При цьому об'єктом філософського вивчення є не тільки сама релігія, а й те соціальне та природне середовище, що впливає на процес формування релі гійних вірувань.
126. Проблема класифікації релігій.
Усвідомлення внутрішньої спорідненості розрізнених об'єктів, у нашому випадку релігійних систем, дає змогу релігієзнавцям об'єднувати їх у класи. Процес класифікації є першим кроком у розвитку релігієзнавства як науки, що дає підстави звести суперечливі емпіричні дані до єдиної теоретичної системи. На жаль, сьогодні жоден з відомих нині підходів до класифікації релігії не є загальновизнаним, позаяк поряд з деякими перевагами всі вони мають певні недоліки.
Наявність багатьох схем класифікації релігії пояснюється складністю, багатоманітністю й динамічністю розвитку релігійних систем, а також різноманітними критеріями їх класифікації, що відображують ті чи ті сторони релігії як процесу. Так, система класифікації може залежати від показників чисельності послідовників певної релігії; від форми поширення релігійного комплексу; основою системи класифікації можуть бути принципи взаємодії між державою та релігією, ступінь рівня організації церковного життя і, зрештою, система класифікації віддзеркалює політеїзм або монотеїзм тощо.
У вітчизняній релігієзнавчій літературі вже звичним стало посилання на класифікаційну схему релігій, яка має географічні ознаки. Наприклад:
^ релігії близького Сходу — іудаїзм, християнство, іслам, зороастризм, язичницькі культи античності;
^ релігії Далекого Сходу — конфуціанство, даосизм, синтоїзм, махаяна, буддизм;
^ релігії Індії — ранній буддизм, індуїзм, джайнізм, сикхізм;
^ племенні культи народів Чорної Африки;
^ релігії Америки — вірування та обряди американських ін діанців;
^ релігійні системи Океанії;
^ класичні системи Стародавньої Греції та Риму.
Сьогодні особливо популярними є такі схеми класифікації релігії, які у своїй основі поєднують географічні та етнографічні принципи з урахуванням історичних етапів розвитку релігійних систем. Нижче наведена схема класифікації релігій:
1. Ранні вірування (родоплемінні, первісні). Головними формами первісних вірувань є фетишизм, тотемізм, анімізм, магія, шаманізм, рільничі культи.
2. Етнонаціональні релігії, до яких належать релігії одного ет носу, народу, нації, держави, — індуїзм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, зороастризм, іудаїзм тощо.
3. Світові релігії, до яких належать буддизм, християнство (православ'я, католицизм, протестантизм) та іслам.
4. Новітні релігійні течії (неокульти), наприклад, Міжнародне товариство свідомості Кришни, Церква Христа, Велике Біле братство, сатанізм, неоязичницькі культи тощо.
127. Ранні релігійні вірування.
Свої погляди щодо ідей про надприродне люди викладали в повір’ях, міфах, в я ких зберігалася й передавалась інформація, що утверджувала моральні норми, соціально значимі цінності. У межах міфологічного комплексу майже в усіх народів світу виникає система форм первісних вірувань, до яких належать фетишизм, тотемізм, анімізм, магія й шаманізм. Фетишизм : на ранніх стадіях первісного суспільства виник фетишизм. Він стає формою поклоніння матеріальним предметам довколишнього світу – фетишам, яким надавалися надприродні чарівні властивості. В центрі віри у фетиш лежить ідея про те, що будь-який матеріальний предмет довколишнього світу може отримати самостійне існування з притаманними йому людськими почуттями й прагненнями. З огляду на це фетиш може виявити надприродну активність і позитивно або негативно вплинути на перебіг подій у матеріальному світі. Що є результатом його індивідуального «волевиявлення.» Фетишем міг стати будь-який предмет матеріального світу або частинка будь-якого предмета – об’єкта, якому вже поклонялися первісні люди. Поклоніння фетишам відбувалося у різних формах: від принесення їм жертви до спроби заподіяння предмету шкоди з метою примусити фетиш виконати адресоване йому прохання. У більш зрілих релігійних системах фетишизм зберігся у формі поклоніння ідолам – матеріальним сакральним предметам, яким надавалися риси певного божества й водночас вважалося що вони є місцем його перебування. Сьогодні найвідомішими залишками фетишизму є віра в талісман або амулети. Тотемізм. Однією з найдавніших форм релігійних вірувань був тотемізм, він стає специфічною вірою первісної людини в її надприродний зв'язок із тваринами й рослинами, в яких вона знаходить відповідь на питання про своє походження. Тотемізм є віра в тотемного предка, який сприймався людьми первісного суспільства як реальна істота, що була предком сім’ї, роду, племені. Вважалося що цей першопредок реально існував у світі людей і був гарантом позитивних змін і подій в їхньому житті. Віра в тотем – це не віра в конкретну тварину або рослину, а віра в певну силу, якою володіє тотем та яка лише проживає в цих істотах, не змішуючись з іншими. Ця сила не залежить від тілесного місцеперебування, спершу вона існує в тотемі, а потім передається людині і є завжди живою, сучасною, та незмінною. Загалом тотеми більше оберігали. Ніж прагматично використовували й поїдали. Оберігалися тотеми через систему табу - за борону вживати в їжу ту чи іншу тварину або рослину. Тотемізм став віддзеркаленням свідомості людей первісного суспільства, їх спроб пізнання природи, рослинного, тваринного світу, суперечливих людських відносин на ґрунті кровноспорідненої сім’ї, що переносилися на довколишній світ. Зрештою тотемізм став не лише системою вірувань, а набув характеристик першого соціального інституту, що визначив поведінку й учинки людей. А також специфічно організовував взаємодію між людьми та навколишнім світом.. Тотем виконував найважливіші соціальні функції, які стали основою формування та розвитку людської цивілізації загалом. в умовах формування родового устрою тотемні вірування втрачають свою домінуючу роль, вони переростають у антропоморфні культи природи, стихії, тварин, але тотемізм так чи інакше ввійшов як елемент культу майже в усі відомі релігійні системи. Анімізм Релігійні вірування первісного суспільства були дуже різноманітні. Однією з най триваліших форм таких вірувань був анімізм – віра в душі й духів. Анімізм виник як уявлення про існування нематеріальних явищ та істот, які існують незалежно від людини, тварин або рослин. Автором терміна «анімізм» був англійський учений-етнограф Е.Тайлор., він вважав що анімізм виникає як відповідь на запитання, чим відрізняється мертва людина від живої. У початкових формах анімістичного світосприйняття душа людини уявлялась як надлегке, надтонке й невідчутне тіло, яке можна було побачити тільки за певних умов: уві сні, віддзеркалення у воді,, як тінь від сонця. На ранніх етапах ще не було уявлень про безтілесну душу. З уявленням про безсмертя душі виникає вчення про потойбічне життя. Розвиток уявлень про душу, можливість її існування після того як вона покине тіло, спричинило формування культу предків. Всі найважливіші події, що відбувалися в роді, племені, безпосередньо були пов’язані з душами померлих предків. Анімістичні вірування в своєму розвитку створили два основних релігійних догмати: перший – про духів, а другий – про душу яка здатна існувати самостійно поза своїм тілом. Згодом у своєму найвищому розвитку анімізм передбачив втручання з боку богів і підкорення їм духів, душ і майбутнього життя, що було оформлено практичним культом поклоніння богові. Магія. У первісних релігійних віруваннях домінуюче значення мала магія. Наші предки вважали, що перш ніж розпочати будь-яку діяльність або зробити якийсь вчинок, необхідно забезпечити собі їх позитивний результат. Інакше кажучи змусити добрих або злих духів які існували поряд з людиною, діяти згідно з інтересами людини. Магію викликає дія «двох законів» у процесі розвитку людської свідомості. Перший дістав назву «закон подібності» - тобто подібне викликає подібне. Другий закон – «закон зараження»,тобто предмети матеріального світу, які перебувають у причинно-наслідкових зв’язках, можуть відтворювати на відстані таку саму причинно-наслідкову дію. Д.Дж. Фрезер пропонує виділити два основних види магії – гомеопатичну та контагізовану. Магія насамперед є елементом розвитку свідомості людини, який проходить три етапи: магічний, релігійний, науковий. Малиновський запропонував свою класифікацію магічних обрядів, до якої належали продуктивна, деструктивна та застережна магія. Існують такі варіанти класифікації магічних дій, обрядів, церемоній: 1)за степенем складності(індивідуальну магічну дію, індивідуальний або груповий магічний обряд, колективну магічну церемонію)»)за типологічними властивостями(контактну магію, імітативну магію) Традиційно рілігієзнавці поділяють магію на шість різновидів за її призначенням: чорна магія, військова магія, любовна магія, лікувальна магія, промислова магія, метрологічна магія. Магічні дії, обряди, церемонії тією чи іншою мірою були характерні всім формам первісних вірувань як елемент їх культової діяльності. Головний елемент релігійного культу – молитва, яка із самого початку була формою магічного закликання, але з плином часу перетворилася на засіб спілкування з Богом. Особливим елементом релігійних культів первісних вірувань був обряд жертвоприношення., обряд очищення, який символізує магічну дію захисту від зла з боку «брудних» деструктивних духів. Ранні релігійні вірування від початку були спробою практично-духовного освоєння людиною суперечливого світу. Але в процесі історичного розвитку вони зазнали радикальних трансформацій, які все глибше розділяли світ на реальний і нереальний, що зумовило формування зрілих теїстичних вірувань у культ.
128. Релігія Давнього Єгипту.
Давньоєгипетська релігія формувалась як система політеїстичних вірувань і культів, що були характерні для народів давнього Єгипту в VІ-VІтис. До н.е. Хронологія розділяє історію давньоєгипетської цивілізації на Давнє(2900-2040рр. до н.е.),Середнє(2040-1537рр.дон.е.) та Нове царство(1537-715рр до н.е.)Завершує історію Давнього Єгипту Пізня доба. Релігія цієї цивілізації склалась як система політеїстичних вірувань і культів в епоху первісного суспільства. У кожній області були свої специфічні об’єкти релігійного поклоніння. Основною рисою цього етапу було поклоніння природі. Відомо, що Єгиптяни поклонялися більш як 10 різновидам рослин і майже 100 різновидам тварин. У процесі історичного розвитку певної трансформації зазнав світ єгипетських богів і вірувань. Спершу тут домінували солярні культи. У період Нового царства найпопулярнішим бів бог сонця Ра, який згодом злився з богом-творцем Амоном і став називатися Амон-Ра. Надзвичайно шанованою в давніх єгиптян була богиня Маат, яка стала символом космічного й морального порядку, істини та справедливості. Не менш знаною була богиня родючості та кохання Хатор, її атрибутом був музичний інструмент сіср, зображення якого носили як амулет, що оберігав людей від злих духів. У процесі розвитку рабовласницького ладу створювалися перші групи богів у вигляді тріад на чолі з головним богом-деміургом. Незважаючи на різноманітність і своєрідність давньоєгипетських релігійних вірувань, можна виокремити їхню спільну домінуючу характеристику: це розвинутий культ мертвих, тобто віра в загробне життя як продовження земного, але тільки в могилі. Єгиптяни вважали, що померла людина потрапляє до царства смерті(царство заходу), де на неї чекає нове життя. Згідно з цим культом головною умовою продовження життя після смерті було збереження тіла померлої людини, а також забезпечення померлого, насамперед фараона, спеціальним помешканням – гробницею. Саме тому живі повинні були піклуватися про харчування померлого, приносячи до місця поховання дари й пожертвування. Згодом виникають уявлення про те, що душа людини після смерті може залишити тіло й прийти у людський світ, здійвшись у небо, а потім знову потрапити до царства мертвих. На можливість існування людини в потойбічному житті впливає єдність душі і тіла. Крім частини душі «ба» у людини була ще «ка»- життєва сила.. згідно з давньоєгипетською міфологією повелитель потойбічного світу Осі ріс був богом мертвих, їхнім суддею. З культом поклоніння богові мертвих Осірісу тісно пов’язана ідея воскресіння фараона. Осі ріс уособлював життєдайні сили природи й був водночас богом рослинного світу. Як рослина він щороку помирав, а потім зримо відроджувався для нового життя. Вважалося, що навіть у його мертвому тілі була завжди присутня життєдайна сила. Величезну роль у релігійному житті Давнього Єгипту відігравали жерці. Найвпливовішими були жерці двох головних храмів Єгипту – Мемфіського на чолі з богом Птахом і Геліопольського на чолі з богом РаРелігійно-міфологічна культура Давнього Єгипту знайшла відображення у геніальних архітектурах проектах – пірамідах, храмових комплексах, шедеврах літератури й мистецтва. У давньоєгипетських храмах і поблизу них стояли високо естетичні скульптурні зображення богів, які сприймались як реальне місцеперебування. Не менш вражаючим були мастаби, піраміди, склепи в скелях. Вважалося, що головним досягненням у розвитку релігійно міфологічної системи давнього Єгипту стала ідея про потойбічну відплату за праведне або неправедне життя людей. У подальшому люди стали опікуватися не ззбереженням тіла в гробниці, а підготовкою душі до потойбічного суду. Завдяки цій релігійній моделі виникає нова моральна цінність – відповідальність за свої вчинки й відносини з іншими людьми. У 521р. до н.е. після завоювання Давнього Єгипту персами, а потім у 322р. до н.е. Олександром Македонським, давньоєгипетська релігія почала занепадати, її поступово витіснили елліністичні культи, а згодом християнство і мусульманство.
129. Релігія Стародавньої Греції.
Древні греки були діяльним, енергійним народом, не боявшимся пізнавати реальний світ , хоча він і був населений ворожими людині істотами , що вселяли в нього страх.
У своїх пошуках захисту від страшних стихійних сил греки подібно всім древнім народам, пройшли через фетишизм - віру в натхненність мертвої природи (каменів, дерева, металу), що потім зберігся в поклонінні прекрасним статуям, що зображували їхніх численних богів. Але греки досить рано перейшли до антропоморфізму, створивши своїх богів по образі і подобі людей, при цьому наділивши їх неодмінними і неминущими якостями - красою, умінням приймати будь-який образ і, саме головне, безсмертям. Давньогрецькі боги були в усьому подібні людям: добрі, великодушні і милостиві, але в той же час мстиві і підступні. Людське життя неминуче кінчалося смертю, боги ж були безсмертні і не знали границь у виконанні своїх бажань, але все рівно вище богів була доля - Мойры - приречення, змінити яке не міг ніхто з них . Таким чином, греки, навіть у долі безсмертних богів убачали їхню подібність з долями смертних людей.
Боги і герої грецького мифотворчества були живими і повнокровними істотами , безпосередньо спілкувавшимися з простими смертними, що вступили з ними, у любовні союзи , що допомагали своїм улюбленцям і обранцям. І древні греки бачили в богах істоти, у яких усе, властиве людині, виявлялося в більш грандіозному і піднесеному виді . Безумовно, це допомагало грекам через богів краще зрозуміти себе, осмислити власні спдівання і вчинки, гідним образом оцінити свої сили. Так, герой "Одиссеи", переслідуваний люттю могутнього бога морів Посейдона, чіпляється з останніх сил за рятівні скелі, виявляючи мужність і волю, що він здатний протиставити стихіям, що розбушувалися по волі богів, щоб вийти переможцем. Древні греки безпосередньо сприймали всі життєві перипетії, і тому і герої їхніх сказань виявляють ту ж безпосередність у розчаруваннях і радостях. Вони простодушні, шляхетні й одночасно жорстокі до ворогів. Це - відображення реального життя і реальних людських характерів древніх часів. Життя богів і героїв насичене подвигами, перемогами і стражданнями. Горює Афродіта, що втратила гаряче улюбленого прекрасного Адоніса; мучається Деметра, у якої похмурий Аид викрав улюблену дочку Персефону. Нескінченні і нестерпні страждання Прометея, прикутого до вершини скелі і Зевса, що мучиться орлом, за те, що він викрав божественний вогонь з Олімпу для людей. Кам'яніє від горя Ниоба, у якої загинули всі її діти, убиті стрілами Аполлона й Артеміди. Почуття відповідальності перед самим собою за свої вчинки, почуття боргу стосовно близького і до батьківщини, характерні для грецьких міфів, одержали подальший розвиток у давньоримських легендах.
130. Релігія Стародавнього Риму
Релігійні представлення римлян, що, власне кажучи виявляли собою суміш різних італийских племен, що склалися шляхом завоювання і союзних договорів, містили у своїй основі ті ж вихідні дані, що й у греків, - страх перед незрозумілим явищем природи, стихійними лихами і преклоніння перед виробляючими силами землі ( італійські хлібороби почитали небо , як джерело світла і тепла, і землю, як подательку всіляких благ і символ родючості). Для древнього римлянина, існувало ще одне божество - сімейне і державне вогнище, центр домашнього і громадського життя. Римляне навіть не потрудилися скласти які-небудь цікаві історії про своїх богів - у кожного з них була тільки визначена сфера діяльності, але власне кажучи, ці всі божества були безликі. Що молиться приносив їм жертви, боги повинні були робити йому ту милість, на яку він розраховував. Для простого смертного не могло бути і мови про спілкування з божеством. Звичайно, италийские боги виявляли свою волю польотом птахів, ударами блискавок, таємничими голосами, що виходять із глибини священного гаю, з темряви храму або печери. І римлянин, що молиться, на відміну від грека, що вільно споглядав статую божества, стояв, накривши голову частиною плаща. Робив він це не тільки для того, щоб зосередиться на молитві, але і для того ненароком не побачити бога, що призивається їм . Благаючи бога за всіма правилами про милості, просячи його про полегкість і бажаючи, щоб бог почув його благанням, римлянин жахнувся б, раптово зустрівши поглядом це божество.
Поклоніння численним богам, що керують майже що кожним кроком римлянина, складалося головним чином у строго запропонованих звичаями жертвоприношениях, моліннях і в суворих очисних обрядах. У римській релігії з'єдналися боги всіх племен, що ввійшли до складу римської держави, але до більш тісних контактів із грецькими містами в римлян і представлення не було про тієї насичений яскравими і повнокровними образами міфології, що мали греки. Ні про яке вільне спілкування з богами для римлянина не могло бути і мови . Їх можна було тільки просити про що-небудь. Якщо один бог не відгукується на прохання, то римлянин звертався до іншого, оскільки них була безліч , зв'язаних з різними моментами його життя і діяльності.
Для того щоб римський хлібороб міг належним образом розібратися у всім цьому , у Римській державі були складені так називані Индигитамента - списки офіційно затверджених молитовних формул, що містять імена всіх тих богів, яких випливало призивати при всяких подіях людського життя. Ці списки були складені римськими жрецами до проникнення грецької міфології в строгу й абстрактну релігію римлян і тому цікаві. Вони дають картину чисто италийских вірувань. За словами римського письменника Марка Порци Вони дають картину чисто италийских вірувань. За словами римського письменника Марка Порція Варрона (1в. до н.е. ), Рим у плині 170 років обходився біс статуй богів, а древня богиня Весту, і після спорудження статуй у храмах богів, "не дозволяла" ставити статую в її святилище , а уособлювати лише священним вогнем. У міру того, як значення і влада Римської держави зростали, у Рим "рушили" безліч чужоземних божеств, що досить легко приживалися в цьому величезному місті. Римляне вважали , що, переселивши богів завойованих ними народів до себе і віддавши їм належні почесті, Рим уникне їхнього гніву.
Свершено особливу роль римської релігії зіграли эльтруски - дивний і загадковий народ, чия писемність дотепер не розшифрована, чиї пам'ятники представляють зовсім особливий світ , дотепер не розгаданий ученими. У релігії эльтрусков величезне місце приділялося магічним обрядам, гаданнями тлумаченням різні знамень, ниспосылаемых богами.
Оскільки эльтрусское світогляд з його надзвичайним захопленням питаннями загробного життя було досконале чужо римлянам з їх формальним і розважливим підходом до релігійних питань, то вони запозичали в эльтрусков лише науку про пророкування, гадання і знамення, як найбільш практичну і имеющую прикладне значення, частина їхніх релігійних представлень . Цю науку эльтрусских жрецов - гаруспиков (гадателей по нутрощам жертовних тварин, особливо по печінці ) римляне ввели у свої релігійні церемонії. Але в особливо важливих випадках у Рим запрошувалися эльтрусские фахівці.
Рим, сприйнявши грецьку міфологію і перетворивши неї в греко-римську, зробив людству величезну послугу. Справа в тім , що більшість геніальних добутків грецьких скульпторів дійшло до нашого часу лише в римських копіях, за малим виключенням . І якщо зараз наші сучасники можуть судити про чудове мистецтво греків, то за це вони повинні бути вдячні римлянам.
131. Ведичні релігії Стародавньої Індії
У ІІ тис. до н.е. на території сучасної Індії виникли перші релігійні системи, які віддзеркалювали міфологію індоаріїв, що вторглися на індійські землі Головною характеристикою тогочасного суспільства була його роздробленість релігійної інтерпретації. Так виникла одна з перших спроб пояснення причинно-наслідкових зв’язків у суспільному житті Давньої Індії. , що дістала назву Ведична релігія(ведизм). Відомо, що ведизм ґрунтується на 4 релігійних збірниках священних текстах: Рігведі,Самаведі,Яджурведі та Атхарваведі. Крім того, священим текстами для ведичної релігії були письмово зафіксовані богословські трактати Брахмани. У них зафіксовано правила ритуалу жертвоприношення. Ведична релігія була політеїстичною й налічувало понад три тисячі богинь і богів. За формою боги й богині Давньої Індії були антропоморфними, вони конфліктували із зовнішнім злом і демонами, які загрожували людині. У цей час бог Брагма посідає в пантеоні богів вельми скромне місце – він лише спостерігає за дотримання норм жертвоприношення. Культ ведичної релігії був нескладний. Головна ідея обрядів полягала в правильному офіру ванні у формі вживання священого напою соми або принесенні богам у дар рослини, тварини, людей. Матеріальний світ у ведичній релігії був створений Брахманом. Тому на меді І тисячоліття до н.е. в індії стали поклонятися Брамі, що зумовило трансформацію релігійний комплекс, який став називатися брахманізмом. Брахманізм пояснив поділ давньоіндійського суспільства на касти Саме в цей час склався новий пантеон богів, де важливі місця посіли кастові боги, головним серед них був бог Брагма, а також не менш шановані боги Вішну та Шива. У цей період остаточною виокремилася каста своєрідної релігійної аристократії брахманів. Не менш характерними для цього часу є поширення принципів аскетизму. Панівними стають ідеї реінкарнації та досягнення головної мети, яка стоїть перед кожною людиною, - звільнення від нескінченних змін свого існування в матеріальній формі. Головними етнічними релігіями Індії є індуїзм і джайнізм. Індуїзм виник у VІ-ІVст. До н.е як певна релігійна опозиція буддизму. В основу вчення індуїзму покладено релігійно-філософської ідеї брахманізму. Індуїзм не є чіткою означеною релігійною системою зі сталою догматикою, обрядовістю, церковною організацією. Він є конгломератом брагматських догматів, ритуалів та обрядів, в якому цементуючою основою є елементами ведизму, наприклад поклонінням Гангу, тваринам, духам померлих предків. Загалиними положеннями для послідовників індуїзму є визнання вед священними книгами, учення про сансару – подорожування душі з одного тіла в інше згідно із законом карми. Цей закон реалізується в повсякденному житті послідовників індуїзму дотримання або недотримання кастових вимог. Серед релігійно-філософських уявлень індуїзму найбільшою значення набувають поняття «атман» і «брагман» вони повсякчас суперечать, перебувають у постійній боротьбі із зовнішнім матеріальним світом. Згідно з цим положенням мета життя послідовника індуїзму – звільнення від матеріальної залежності, що призводить до страждання, а також поєднання зі світовою душею – брахманом, що досягається шляхом виконання дхарми. Пантеон богів у індуїзмі очолює триєдиний бог Тримурті, перевага надавалася богам Вішну й Шиві. Шанувальники Вішну й Шиви утворюють два головних напрямів в індуїзмі – вішнуїзм і шиваїзм. Джайнізм виник в Індії в VІст. До н.е. як певна релігійна опозиція брахманізму, що освячував варновий і кастовий устрій. Послідовники джайнізму поклонялися 24пророкам, останній з яких і був засновником релігії джайнізму – Махавіра. Згідно з власними ученням Махавіра вважав себе людиною, що самостійно перемогла карму й знайшла шлях до спасіння від страждання в матеріальному житті, а отже, може запропонувати цей шлях іншим. Послідовники її вчення повинні жити праведним життям, це звільнить їх від Санжари й дасть змогу досягти стану нірвани, чого не було у брахманізмі. Ця позиція робила його близьким до буддизму. В основі культу джайнізму лежать 5істин: не вбий, не бреши, не кради, не прив’язуйся до предметів матеріального світу й будь цнотливим. Водночас джайнізм зберіг елементи брахманізму, віру в реінкарнацію душі, учення про карму та періодичну появу пророків, однак він відкидає ідеї про святість Вед і брахманські обряди. Головними обрядами джайністи вважають поклоніння Махавірі як богу, спільні читання текстів, публічні покаяння. Зазначимо, що в Давній Індії віра в існування божественного абсолюту Тримурті та ідея перевтілення душі визначили головні та найістотніші особливості духовної культури Індії як у минулому, так і сьогодні. Найвідомішим елементом цієї культури став принцип ахімси – абсолютне не завдавання зла, болю живим істотам на землі. Ця релігійна засада віддзеркалює ідею єдності та близькості всіх живих створінь на землі, невіддільності людини від живої та неживої природи. Оскільки все живе страждає, принцип ахімси передбачає необхідність захищати його, реалізовувати ідеї миру та активного не насильства.
№132 Джайнізм
Джайні́зм (санскр «переможець») — релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії приблизно в VI столітті до н. е. Поширене в сучасній Індії та Шрі-Ланці.
Засновником вважається проповідник Вардгамана (VI ст. до н. е.), званий Джиною (переможцем — традиційне звання буддійських та джайнських святих), а також Магавірою (санскр. що можна перекласти як «дуже хоробрий» або «великий герой»), проте кодифікація джайністського канону відбулася за шість століть потому. Вважається, що Вардгамана переміг карму сам і іншим віруючим вказав шлях до її подолання, а відтак спасіння.
Основою джайнізму як дгармічної релігії є віра в ланцюг перероджень (дхармачакра), можливість звільнення від сансари (мокша), суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому її вияві і, як наслідок, нечинення шкоди живим істотам – ахімса. Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези — ці умови в брахманізмі не були вирішальними і наближують джайнізм до буддизму. Але на відміну від буддизму джайнізм стверджує, що не всяке життя є злом і стражданням – таким є лише погане життя. Звідси нірвана в джайнізмі – це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники джайнізму зобов'язані вірити в своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх приписів.
На рубежі нової ери джайни поділилися на два головні напрями: шветамбари («одягнені в біле») та діґамбари («одягнені повітрям»). Діґамбари-ченці практикують повну відмову від одягу, бо одяг (як і будь-яка власність) прив’язує людину до матеріального світу. Звідси випливає неможливість для жінок досягти спасіння в цьому житті (тобто треба спочатку переродитися в особу чоловічої статі), бо голизна жінок вважається неприпустимою. Шветамбари натомість вважають досягнення нірвани для жінок цілковито можливим.
Джайни поділяються на монахів-аскетів і торговців-мирян (займатися сільськогосподарською діяльністю не можна, бо при обробці землі можна вбити живі істоти — хробаків, комах).
Джайнській міфології відома величезна кількість божеств, розподілених на класи та підкласи, проте немає поклоніння їм. Центральним пунктом вчення є визнання двох начал — духовного й тілесного. Вважається, що душу мають усі предмети, але подолати карму, що прив’язує душу до тіла, може лише людина.
№133 Конфуціанство.
У ІІІ-ІІтис.до н.е. в басейні річок Хуанху та Янцзи сформувалися великі рабовласницькі держави. Народам, які їх населяли, були характерні анімістичні культи – вони поклонялися духам природий духам померлих предків. Головним об’єктом поклоніння стає дух неба Шан-Ді. У давньому Китаї не було сформовано класичних релігійних систем, не було священнослужителів, церковних організацій та храмових комплексів. Вони приносили жертв та адресували свої молитви духам поме6рлих і природі. У VІст. До н.е. формується конфуціанство. Назва цього релігійного напряму пов’язана з іменем його засновника Кун-Цзи, його робота вміщувала велику кількість філософських і релігійних настанов, які мали знати всі освічені жителі. Центральною ідеєю конфуціанської ідеології став пошук адекватних відносин між Богом Неба й правителем-імператором на землі Вану. Вважалося, що Небо було невичерпним джерелом благодаті-магічної сили Де, завдяки чому правитель Ван міг упорядкувати та керувати суспільством, гарантувати жителям «Піднебесся»захист від хаосу та щасливе життя. Конфуцій розвиває думку, що Де може бути реалізована в житті не тільки правителем Китаю, а й більшістю активного населення, тобто кожна людина несе індивідуальну відповідальність за стан справ в «Піднебессі». Де в трактуванні Конфуція набуває рис релігійно-етичних принципів та означає гідність і доброчинність, що їх дарує людям Небо.Кофуцій визнавав першопричиною світу Небо, що прямує шляхом Дао, а людина також має йти шляхом, визначеним Небом, а отже і Дао, зберігаючи та акумулюючи енергію Де. Конфуціо трактував Дао як закон діяльності окремої людини, що робить її відповідальною за свої вчинки й думки. Еталоном цієї людини, Конфуцій вважав «благородного мужа». Згідно з ученням Конфуція, у суспільстві реалізується головна засада Жень, дарована людям Небом. Для засвоєння цього важливого принципу людина має дотримуватись ритуалу як норми суспільної поведінки, традицій минулого, діяти згідно зі своїми соціальним статусом. Конфуцій неодноразово повторював, що правитель має бути правителем, підлеглий-підлеглим тощо. Інакше кажучи, у світі немає нічого нового, і людина лише продовжує розпочате раніше. У суспільних відносинах люди повинні відновлювати в собі почуття синівської вдячності батькові, який є гарантом безконфліктного існування людей на землі. Принцип синівської вдячності, шанобливого ставлення до старших підноситься до рівня державної моралі(культ Сяо)з метою уникнення конфліктів і насильства у суспільстві.З часом конфуціанство було трансформовано в релігійний комплекс. Особа Конфуція набувала статусу божества, якому послідовники конфуціанства поклонялися у кожній родині,а головним об’єктом поклоніння став власне Конфуцій. Конфуціанство посіло домінуюче місце в Давньому Китаї в Іст.до н.е. Зміцненню його позицій сприяло поєднання з ученням про космічні сили Інь і Ян. У наступний період історії Давнього Китаю конфуціанство проходить складний і суперечливий період свого розвитку, який характеризується обстоюванням своїх позицій у конкурентній боротьбі з буддизмом і даосизмом. Але й сьогодні конфуціанство залишається основою духовної культури Китаю.у різний час релігія конфуціанства поширилась у сусідніх країнах- Японіх,Кореї,В’Єтнамі.
№134 Даосизм
Не менш значущою релігією Давнього Китаю був даосизм, який належав до так званої «тріади вчень», що стала основою розвитку всієї духовної культури Китаю. Засновником даосизму вважають давньокитайського мислителя Лао-Цзи. За легендою, лао-Цзи на кордоні залишив рукопис обсягом у п’ять тисяч знаків, який згодом дістав назву «Дао-Де-Цзин»(книга про Дао та шляхи його досягнення)у цьому рукопису автор коротко виклав власні філософські погляди на світ. Свою релігійну філософію Лао-Цзи ґрунтує на 3 основних поняттях:»Дао»,«Де»,«У-вей»
«Дао»- це шлях усіх речей, предметів навколишнього світу. Даоські мудреці, акцентуючи увагу на значенні Дао, вважали, що людина залежить від землі, земля - від неба, небо- від Дпо, а Дао – від самого себе. Дао неможливо визначити словесно, йому не можна дати конкретне ім’я, бо воно саме є першопричиною, що дає ім’я всім предметам довколишнього світу. Дао присутнє в будь-якій точці матеріального оточення, усе починається з Дао й повертається до Дао, воно є головним законом буття, визначає його розвиток і видозміну. «Де»-відзеркалює творчі потенції Дао, можливість формувати предмети матеріального світу. Мудра людина повинна була коритися закону Дао. Підкорення означало звільнення її від власного егоїзму через покору природі та єднання з Дао. Орієнтація на єднання з Дао вказувала на важливу релігійно-філософську ідею даосизму: матеріальний світ був відносним так само, як життя та смерть на землі. А отже можно було сподіватися на безсмертя. «У-вей»(принцип бездіяльності). Він означав відмову від будь-якої діяльності, що може завдати шкоди природі та об’єктивному причинно-наслідковому зв’язку в ній. Що менше змін провокує людина своєю активністю, то краще для існування та розвитку Дао на практиці реалізація принципу У-вей – це активність, спрямована на щонайбільшу гармонію послідовника даосизму з соціальним і довколишнім світом.Наприкінці І тис до н.е. поняття «Дао», «Де», «У-вей» отримали релігійно-містичну інтерпретацію, вони почали сприйматися як своєрідні релігійні догми. Виконання яких повинно було принести людині реальне спасіння від страждання в матеріальному світі й давало змогу досягти абсолютної гармонії із зовнішнім світом. При цьому самого Лао-Цзи обожнювали. З його вчення пов’язували складну ієрархію богів і демонів, містичну модель подолання суперечностей матеріального світу задля отримання безсмертя. Пантеон даоських богів очолює трійця шан Ді, Дао-Цзи та творець світу пань-Гу. Даоським култом керували жерці або ченці. Даосизм остаточно набув форми релігії в Vст.н.е, коли в ньому виникли численні секти, течії, учення окремих аскетів, релігійно-філософські інтерпретації. Головними генераторами релігійно-філософських знань були даоські вчителі мудрості. Вони пропонували своїм послідовникам оптимальні моделі досягнення внутрішнього щастя, поєднання з потоком над свідомого Дао й досягнення особистого безсмертя. Філософія і релігія даосизму надають вадливого значення ідеям безсмертя. Розробляється теоретичні аргументи на користь можливості подолання смерті. Даоські мудреці говорили про те, що кожна людина після народження отримує певну кількість енергії, яку вона з необхідністю витрачає за життя – від народження до смерті, але її можна додатково компенсувати тією, яка є в природі, повітрі, їжі. Людина повинна боротися за чистоту тіла й душі, повинна економити енергію. Конкретна практика даосизму, спрямована на отримання безсмертя, складалася з 3 основних положень: керування тілом, керування диханням і керування серцем. Даосизм не мав священних текстів. Книга «Дао Де Цзин» була конгломератором даоських філософських сентенцій, релігійних принципів та ідей, формул алхімії, астрологічних і математичних знаків, що відображали наукову і ненаукову сфери пізнання довколишнього світу.Сьогодні даоські знання є відображенням не тільки релігії даосизму, але й конкретним засобом, що дає змогу людям підтримувати й розвивати фізичне та духовне здоров’я, вести повноцінний здоровий спосіб життя. Використовуючи розроблені даоськими ченцями дихальні вправи Циган і комплексні вправи Тайцзинцюань.
№135 Язичництво стародавніх слов’ян
До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян було язичництво, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун – бог грому і блискавки. До сонму важливих божеств належали також Даждьбог і Сварог – боги повітря й сонця, дарителі земних благ, Велес – бог худоби, Стрибог – бог вітру, загадкова богиня Мокош та інші. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості – Рода та Рожаниці. Крім того, об’єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків: мавки, русалки, лісовики, водяники, домовики, дідухи та інші міфічні істоти. Поклоніння язичницьким богам часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. У здійсненні цих релігійних обрядів головна роль належала жерцям як виконавцям волі богів, зберігачам таїнств віри. Таких людей називали волхвами, відунами, кудесниками, чародіями. Жертви богам приносилися у спеціальних місцях – капищах, де стояли вирізьблені з дерева або каменю статуї богів – кумири або ідоли. Наприклад, за часів Володимира Великого статуя Перуна була дерев’яною з срібною головою та золотими вусами. Головне капище Києва знаходилось на Старокиївській горі, неподалік від княжого двору. Жерці під страхом смерті мали підтримувати перед кумиром головного бога вічний вогонь. Релігійні свята давніх слов’ян супроводжувались різними “ігрищами” – іграми, танцями під пісні і музику, іноді з рядженими. Ігрища були невід’ємною частиною богослужіння язичників. Їх починали, як правило, після жертвоприношень. Також важливим елементом язичницьких богослужінь були трапези – ритуальне спільне прийняття їжї учасниками релігійних дійств. Відголосками давніх язичницьких трапез були пишні князівські бенкети вже в християнський період.Взагалі всі визначні події в природі та житті людини й суспільства відзначались у давніх русичів певними обрядами. Їх можна умовно розділити на цикли сімейних, календарних та трудових обрядів. Наприклад, сімейні обряди та ритуали в образно-символічній формі відзначали певні етапи в житті людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім’ї, народження дитини, її повноліття, смерть когось із членів сім’ї і т.д. Основні елементи цього циклу – родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім’ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил. Так само древні слов'яни дуже почитали душі предків, думаючи що вони знаходяться десь у середнім небі "аере" - "Ирье" і очевидно, сприяють усім небесним операціям (дощ, туман, сніг) на благо нащадкам, що залишилися. Коли в дні поминовения предків їх запрошували на святкову трапезу, те "діди" представлялися літаючими по повітрю. Готові ж продукти - каша і хліб испокон століть були ритуальною їжею й обов'язковою частиною жертвоприносини таким божествам родючості, як рожаницы. Існували спеціальні види каші, що мали тільки ритуальне призначення: "кутя", "коливо" (із пшеничних зерен). Варилася кутя в горщику й у горщику ж чи в мисці подавалася на святковий чи стіл відносилася на цвинтар у "домовину" при поминовении померлих. Малися будинку мертвих, як місце спілкування з доброзичливими предками. У багатьох обрядах жителі селища залишали свої сімейні хоромини і брали участь в обще сільській ритуальній дії. Частина цих обрядів проводилася усередині селища, але більшість їх, цілком ймовірно , улаштовувалася за околицею на пагорбах, у "кладазей" многочестных чи між декількома селищами. Не можна виключити і тривалого побутування древніх, виниклих ще в скифо-сколотский час, загальплемінних святилищ на священних горах. Релігійне молитовне відношення до сил природи зафіксовано багатьма давньоруськими джерелами, що дуже гудили церковники у своїх повчаннях чи пояснюючи не знанням істиною чи віри підступ диявола, що "овы спокуси у тварину веровати й у сонце ж і огнь і в джерела ж і в древо і в ины різні речі...". И так більш точно зафіксованим місцем щорічних молінь були високі пагорби, гори, що піднімали, що моляться над рівнем звичайного життя і як що б наближали їхній до небесних повителям світу, чи породіллям Роду. "Червоні гірки", "червоні пагорби", де проводилися оліїсті спалювання опудал зими, обряд заклинання весни, зустріч Лади і Лели, катання яєць на Фоміній тижня (яка і називалася " червоною гіркою") були ймовірно біля кожного села. У рівнинах місцях, де не було помітних височин, селяни відзначали на лугах перші весняні таловини, де раніш всего починав таїти сніг, і там проводили обряд зустрічі весни. Священні гори часто носять найменування "Лисих" чи "Дівочих" . виникає припущення що перша назва могла бути зв'язана з тим чи іншим чоловічим божеством, з богинею - дівою являвшейся далекої предшествиницей християнській богородиці, діви Марією. Часто на лисих горах були виявлені ідоли оголеного чоловічого божества. Про такі гори нерідко ходили слухи про обитании на них відьом.
№136 Іудаїзм.
Важливе місце в релігійних культурах давніх цивілізацій посідав іудаїзм, що виник у ІІтис.до н.е. на ґрунті пантеїстичних вірувань кочових племен Аравійського півострова. Сьогодні є всі підстави вважати, що ця релігія була однією з передумов виникнення християнства. Династії перших єврейських царів мали у своїй основі спробу відтворення культу Ягве. Згодом ранньоєврейська релігія трансформувалася в загальнодержавний культ, а потім у класичний монотеїстичний культ єдиного бога. Який створив увесь довколишній світ і продовжує керувати ним. У ХІст. До .н.е. сформовано єдине іудео-ізраїльське царство зі столицею в Єрусалимі. Головним джерелом віровчення іудаїзму стає Біблія(Старий Заповіт) перші п’ять книг Старого Заповіту складають зміст Тори(п’ятикнижжя) у них зафіксовані біблійні історії про розуміння людиною навколишнього світу та його ставлення до самої людини, а також основні релігійні норми й вимоги поклоніння Богу Ягве. Авторство цих книг іудейська традиція приписує пророку Моіскю. До П’ятикнижжя входять книги Берешит(Буття), Шамот(Вихід), Вайнкра(Левіт), Бемідбар(Числа), Дебарім(Второзаконня). Загалом у Торі вперше розповідається про потоп, зруйнування Содома і Гомори, наводяться перекази про Бога Ягве, про отримання Мойсеєм Десяти Заповідей. Послідовники іудаїзму вважають, що Тора написана Мойсеєм безпосереднє зі слів Бога Ягве. Тексти Тори переконують читача вірити тільки в Бога Ягве й доводять особливу місію, богообраність єврейського народу. Письмово Тору було зафіксовано лише в 444р.до н.е. Цей період історичний період називають біблійним, від тривав до ІІст.н.е. Наступний період розвитку іудаїзму називається раббинсько-талмудичний. Для нього характерним є завершення другого першоджерела іудаїзму – Талмуду. Структурно Талмуду поділяється на Мішну(повторення)та Гемару(завершення). У Мішні закладено коментраі до Старого Заповіту, вона складається з 63 трактатів, скомпонованих у 63розділи. Гемара – це збірник тлумачень до трактатів Мішни. Із самого початку, тому, на відміну від Старого Заповіту, він називається усним законом. Адаптуючи положення Біблії до певних конкретно-історичних умов, талмудисти розробили силу-силенну правил, норм і вимог, розрахованих на підтревдження тези про «богообраність» євреїв. Власне, догматика Талмуду є основою ортодоксального іудаїзму. Крім цього, Талмуд містить величезну кількість аналітичних знань про іудейський культ, догматику, мораль, релігійні настанови, елементарні знання про математику, географію, притчі та прислів’я, історичні матеріали тощо. Але головним досягненням Талмуду є ідеї про існування потойбічного світу. Посмертне відплату й воскресіння з мертвих. Поряд зв Старим Заповітом і Талмудом в іудейській релігії велике місце посідає кльтова діяльність. В якій важливу роль відіграють молитва та обряди ті іудейські свята(Шабат,Песах) В епоху Середньовіччя і іудаїзмі виникло містичне знання Каббали, в якому елементи іудаїзму симбіотично переплелися з ідеями сектантських організацій християнства, ісламу та греко-арабською філософською містикою. Важливу інтегруючу роль в іудаїзмі відігравали рабини(це керівники іудейських громад, організованих у синагогах). Мірою розселення євреїв по світу функцію релігійних центрів виконували синагоги(молитовий дім і громада віруючих)у ЧVІІІст. в Польщі та Україні виникла відома релігійна течія іудаїзму хасидизм. Незважаючи на величезну кількість історичних колізій у розвитку іудаїзму, ця релігія виявила великі можливості адаптації до політичних і культурних особливостей тих країн, де проживали євреї в діаспорі. Це основна причина того, що іудаїзм упродовж багатьох тисяч свого існування набув різних історичних форм, що віддзеркалювало основну потребу єврейського народу мати власну релігію на чолі з єдиним Богом Ягве – гарантом їх щасливого майбутнього.
№137 Зороастризм.
У X—VII ст. до н. є. на території Давнього Ірану виникла одна з найцікавіших релігійних систем — зороастризм . Засновником цієї релігії називають пророка Заратуштру (VII—VI ст. до н. є.).
Основою віровчення зороастризму є концепція про постійну боротьбу двох протилежних сил (богів), які є водночас першопричиною світу й уособлюють добро та зло, світло та темряву, життя й смерть. Добро, світло, життя пов'язані з богом Ахурамаздою. Усе, що втілює зло, темряву й смерть, пов'язане з богом Анхра-Майнью (Ариман). Ці боги добровільно поєднали себе з добром і злом.
Відповідно до вчення зороастризму перший період розвитку життя на землі отримав назву ера Творіння. Після нього настає другий етап, який називається ера Змішування. Цей етап віддзеркалює наступ сил зла (злого духу) на матеріальний світ. Тимчасова перемога Зла в цій боротьбі породжує моральні вади й духовну озлобленість.
Заратуштра пророкує, що в майбутньому знову переможе добро, з'являться позитивні божества, світ стане досконалим, гармонійним, позбавленим насильства. Прогнозований період отримав назву ера Поділу.
Однією з головних ідей зороастризму є ідея про добру людину, яка своєю активністю може сприяти якнайшвидшій перемозі добра. А людина, яка стане на бік зла, буде покарана. Щоб добро перемогло, людина повинна вести високоморальне життя. Для зороастризму такі категорії моралі, як чесність, вірність, ставали конкретними релігійними цінностями.
Особливістю культу зороастризму була п'ятикратна молитва, якій передувало обов'язкове очищення тіла (перед молитвою віруючий обов'язково повинен помитися, одягнути чистий одяг тощо). Послідовники зороастризму відзначали релігійні свята, наприклад, свято Середини літа, свято Середини весни. На них збиралися бідні й багаті. Це були дні примирення й злагоди.
Ще однією особливістю культу зороастризму було вшановування вогню, який віруючі сприймали як «силу, що очищує». Тому надзвичайно важливим було свято Поклоніння вогню (святкування Нового року).
Великого значення в зороастризмі набули храмові комплекси. Ранній зороастризм обмежувався поклонінням богу високо в горах у спеціально відведених для цього місцях, але вже в VII ст. до н. є. стали споруджувати зороастрійські храми.
Згодом зороастризм став панівною релігією в інших країнах. Однак з часу завоювання арабами Ірану ця релігія втратила свої позиції. У VІІ – Х ст.. зороастризм поширився на території Індії. Сьогодні послідовники цієї релігії зазвичай є прихильниками парсизму. Загалом зороастризм справив неабиякий вплив на інші релігійні системи світу, наприклад, на іудаїзм, християнство.
№138. Буддизм.
Буддизм – найдавніша з трьох світових релігій. Ця релігійна система зародилася в Індії у VІст. До н.е. в її північній частині – у рабовласницькій державі Магадана. Панівною тогочасною релігією був брахманізм – культ привілейованих каст і класів. Однак з розвитком суспільства чисельність нижчих каст зростала, що зумовлювало потребу мати рівні можливості в подоланні страждання в матеріальному світі, активізувало пошуки нової релігійної системи, яка відбивала б інтереси найширших вестів населення Давньої Індії. Буддизм виявився привабливим у суспільстві, де панувала кастова структура, позаяк він оголосив рівність людини в нещасті й у такий спосіб зрівняв усіх людей. Засновником буддизму вважають реальну історичну особу Сіддхартху Гаутаму Будду Шак’ямуні. Першу проповідь Будда проголосив у парку Ришіпатана біля Ванараси для п’ятьох колишніх товаришів-аскетів. У подальшому Будда сорок років ходив долиною Гангу, проповідуючи своє вчення. Основним текстом буддизму є Трипі така(«Три кошики закону»), складена учнями Будди й записана в 80-х роках до н.е. Вона складається з 3 частин: «Віная-пітака», «Сутта-пітака», «Абхідхарма-пітака». Основи буддистського віровчення викладено Буддою в першій бенарській проповіді. Насамперед це вчення про «Чотири шляхетні істини» та «Шляхетний восьми степеневий шлях» який веде до подолання зла й страждання у світі. Шлях до пізнання істини, який пропонує Будда, називається середнім. Він дійсно ніби знаходиться посередині між водійською релігією, традиціями брахманізму та вчення, яке пропонують матеріалісти. Серединний шлях. Обраний Буддою, пролягає між протилежними позиціями – добром і злом.. Однією з найважливіших ідей буддизму є ідея Калачакри; вона орієнтує на те, що людина й всесвіт перебувають у єдності. Містична частина калачакри відображує наявність астрологічних знань, що відповідають на питання про еволюцію світу й людини в ньому. Світ є нескінченним поєднанням дхарм, елементарних частин, які є результатом вибуху життєвої енергії. Психологічно страждання людини є постійним переживанням неспокійного буття. Страждання, а разом з ним задоволення, визнають результат нових перероджень. Якщо не змінити характер переживань, то людина не зможе вийти з кола перероджень. Позитивні вчинки на рівні повсякденного життя складають карму. Досягненню нірвани заважають ілюзії особи, її сумніви, упередження, тілесні насолоди, ненависть, прив’язаність до землі, гордість, пихатість, невігластво Людина - це комплекс, який поєднує потік життя й смерті. Нірвана – це стан абсолютного спокою, проникнення в сутність речей, ліквідація гріховності й повна незалежність від довколишнього світу. Саме в стані нірвани, абсолютного спокою можна пізнати абсолютну істину. Медитація – розумова дія, спрямована на те, щоб привести психіку в стан поглибленого зосередження. Медитація слугувала головній меті – отриманню просвітлення та нірвани. Найбільшого розвитку медитація набула в буддійській практиці йоги. Людина згідно з ідеями буддизму повинна здійснювати свою Дхарму, яка зазичай пов’язана з виконанням оральних обов’язків. Розвиток буддизму був складний і суперечливий, його положення багато разів переробляли й трансформували відповідно до соціальних умов. Звідси наявність великої кількості різноманітних напрямів та окремих течій буддизму. На початку нашої ери існувало 2 його головних напрями – тхераваду та махаони, а з Vст. Н.е. вони знову поділилися на низку течій. Основна різниця між цими напрямами полягає в тому, що тхераваду провідує «вузький» шлях, а махаона – «широкий» шлях порятунку. Тхераваду стверджує, що досягнути нірвани може лише незначна частина людей – ченці. Махаона – північний буддизм, шлях. Що припускає спасіння мирян, а не тільки ченців, якщо вони дотримуватимуться заповідей буддизму, духовного саморозвитку, молитимуться і не нехтуватимуть допомогою ченців. На початку нашої ери в махаяні зявився новий напрям – ваджраяна, або тантризм. Особливого значення в ньому набуло вшанування гуру(духовного наставника). Специфікою ваджаряни є розроблена система езотеричної практики, що пропонує її адептам оригінальний спосіб отримання нірвани. В основі віровчення ваджаряни лежить ідея людини як мікрокосмосу, та уявлення про чоловічу й жіночу статеву енергетику, трансформація яких згідно з тантризмом приводить до розширення свідомості й просвітлення. Особливою характеристикою ваджаряни є величезна кількість релігійних організацій, в основі яких лежать окремі вчення великих йогів і вчителів мудрості. Ламаїзм є одним з найпоширеніших напрямів буддизму, який сформувався на Тибеті в VІст. Н.е. в результаті проникнення на його територію махаони та тантризму, а також їх поєднання з релігією тибетців бон-то. Ламаїсти вважають, що крім поклоніння загально буддійським цінностями, необхідно зробити їх складовими елементами душі віруючої людини. Шлях до цього лежить у реалізації «трьох практик» - вищої моральності, вищого медитативного зосередження та вищої мудрості. у Китаї буддизм адаптується до місцевих релігійних систем, і розвивається в синтетичній формі з даосизмом, що, зрештою, дає поштовх до виникнення нового релігійного напряму чань-буддизму. Особливості віровчення чань-буддизму відбивають віру в можливість містичного споглядання на основі особливої медитативної практики водночас специфічними рисами чань-буддизму стали певна контрпропозиція щодо офіційних релігійних систем, духовних авторитетів, релігійних догм, театралізованості й штучності життя; гіпертрофована спрямованість на індивідуальну свободу, на над індивідуальне існування в «драматичному» повсякденному житті. Дзен-буддизм бере початок з чань-буддизму в VІІст н.е. Першим провідником дзен-буддизму вважають буддистського монаха Єйсая, який після перебування в Китаї заснував у Японії школу Риндзай. Засадничними положеннями дзен-буддизму є принцип буддизму, але, на відміну від його класичних форм, він оригінально інтерпретує питання про співвідношення «земного» й «божого» світів. Послідовники дзену вважають, що земний і потойбічний світи нероздільні. Для послідовників дзен-буддизму характерним є ігнорування проблем довколишнього світу. Голвним завданням адепта стає індивідуальне злиття з божеством через стан саторі. Нині вчення буддизму знаходить величезну кількість послідовників про що свідчить більш як 400млн буддистів-мирян і 1 млн монахів і монахинь.
139.Соціально-економічні та духовні передумови виникнення християнства
Християнство виникло в І ст. н.е. на території Римської імперії. З невеликих розрізнених римо-іудейських християнських громад в ІV ст.. н.е. воно розрослося у величезну релігійну течію, яка посіла панівне становище спершу в Римі, а потім на Близькому Сході, а згодом і в усій Європі. Відомо, що виникнення й поширення ранньохристиянських громад проходило в умовах гострої загальної кризи античної цивілізації й насамперед кризи духовної культури, що призводило до різко негативного, навіть образливого ставлення до іновірців, язичників. Близьким до християнського світогляду були ідеї гностиків. Для гностицизму характерним було протиставлення у світі добра і зла, акцент на богообраності людини, пропагування містичного богопізнання. Особливу роль у формуванні догматики християнства відіграв такий філософський напрям, як стоїцизм. Стоїки відродили вчення Герокліта про вогонь як космічну першопричину, інтерпретували його в контексті теології, провіденціоналізму, фаталізму. Ядром християнського віровчення вважають його догмати – незаперечні істини, що пройшли перевірку часом і були неодноразово підтвердженні найвищим церковними інстанціями. Релігійні догмати вважають вічними й незмінними, бо вони є результатом Божественного одкровення. Догматичні основи християнства пройшли тривалий шлях, вони були затвердженні після попереднього відбору й отримали назву «Символи віри» наступні Вселенські Собори доповнили Символ віри догматами про єдність божої та людської сутності Ісуса Христа, обов’язковість поклоніння іконам тощо. В узагальненому вигляді Символ фіксує найголовніші християнські догмати: віру в існування єдиного всемогутнього Бога, який є творцем усього сущого й який керує всім; віру в першородний гріх, який скоїли Адам та Єва; віру в Ісуса Христа, який добровільно приніс себе в жертву заради людей, був розіп’ятий на хресті, на третій день воскрес, а через 40днів вознісся на небо. Ісус прийде на землю знову, щоб судити людей – живих і мертвих, а також установити Вічне царство на землі й на небі; віру в безсмертя душі, в існування пекла й раю, де душі померлих перебувають до Страшного Суду, і нарешті, віру в заснування Ісусом Христом єдиної соборної апостольської церкви, у межах якої здійснюється спасіння людини Божою благодаттю, та віру у вічне життя та воскресіння мертвих.
140
141.Біблія (Святе Письмо) як головне джерело християнського віровчення
Головним джерелом християнського віровчення вважають Біб лію, в якій міститься сакралізована історія людства, чітко визна чено сенс життя людини, що позначений присутністю Бога-творця.
Біблія як священний богоодкровенний текст мала тривалу іс торію (з XIII ст. до н.е. до II ст. н. е.). Назва «біблія» (від грец. ЬіЬІіа — книги) утвердилася серед християн у IV ст. Першим цю книгу назвав так Константинопольський патріарх Іван Златоуст (прибл. 350—^407 рр.)- Переважну частину Біблії складає Старий Заповіт, решта — це Новий Заповіт. Старий Заповіт визнають як Святе Письмо й іудеї, і християни. Другу частину -- Новий За повіт — богоодкровенною визнають тільки християни.
Термінологічне Старий Заповіт означає угоду, домовленість між Богом і людьми (у давні часи між Богом Ягве та єврейським народом), яка була порушена людьми, що призвело до втрати їх ньої богоподібності. Новий Заповіт — це нова угода між Богом (за допомогою Ісуса Христа) та всіма людьми, народами отрима ти спасіння і Царство Небесне за умови правильного служіння Богові.
Незважаючи на те що іслам має свою богоодкровенну книгу Коран, він також визнає святість Біблії. Головні біблійні персо нажі відіграють важливу^роль і в ісламі. Наприклад, Ібрагім (Авраам), Іса (Ісус), Юсуф (Йосиф) т. п.
Старий Заповіт складається з 50 книг. Канонічними православ на церква вважає 39 книг, а католики й протестанти визнають усі 50. Старий Заповіт поділяється на чотири великих цикли:
1) П'ятикнижжя Мойсееве, автором якого вважають Мойсея;
2) історичні книги — книга Ісуса Навина (Єгошуа), книга Суддів, книга Рут, чотири книги Царств та дві книги Хронік, книги Єзд-ри, Нееміє, Естер; 3) книги пророцькі -- пророків Ісайї, Єремії, Плач Єремії, Єзикіїля, .дві книги Самуїлові та книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Іони, Міхея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії; 4) книги повчальні, або поетичні - - Йова, Псалмів (Псалтир), Приповісті Соломонові, ЕкклезІяста, Пісня над Піснями.
Християнська традиція, що підтримується православ'ям і ка толицизмом, визнає Старий Заповіт у складі так званої Септуа-гінти (давньогрецького перекладу Старого Заповіту, зробленого іудеями в Александрії ще в III—II ст. до н. е.).
У Новому Заповіті всі християнські церкви визнають 27 книг: Євангелії (від МатфІя, Марка, Луки, Івана), книги Дій Святих Апостолів, Послання Святих Апостолів, а також пророцька книга Об'явлення Святого Івана Богослова (Апокаліпсис).
Старий Заповіт написаний давньоєврейською та арамейською мовами, Новий Заповіт — грецькою мовою (діалект койне). Ка нон Нового Заповіту формувався впродовж І—-IV ст. н.е. шляхом добору загальновизнаних^ кеті в, їх критичного переосмислення на церковних Соборах. Його остаточну редакцію було затвер джено на Лаодикійському Соборі (365 р.) і підтверджено Трулль-ським Собором (692 р.) Найзапекліші дискусії викликало питання канонічності Апокаліпсису (майже до IX ст.).
Біблійна традиція знає й чимало інших текстів (книг), що не ввійшли до жодного з варіантів канону Біблії. Такі книги назвали апокрифами1. Крім поділу Святого Письма на окремі частини й книги, воно поділяється ще на глави та розділи, а глави, своєю чергою, на вірші та пронумеровані глави. Таку схему класифіка ції Біблійних текстів запровадив на початку XIII ст. кентерберій-ський єпископ Стефан Лангтон (Англія), а нумерацію віршів -друкарі Сантес Паніно та Робер Етьєн (XV—XVI ст.). Цей код є універсальною бібліографією: він дає змогу закодовувати й знаходити будь-яку частину біблійного тексту за принципом «книга — глава (розділи) — вірші».
142 Особливості віросповідання та культу в православ’ї
Православ’я означає «права віра», або «віра, яка правильно прославляє Бога». Джерелами православного вчення вважається тільки Біблія і Святий Переказ. Православні християни вірять у положення Символу віри. На відміну від католиків, православна церква не вважає за потрібне проголошувати нові догмати. Православ’я визнає триєдинство Бога, творця та управителя світу, вірить в існування потойбічного світу, посмертне воз’єднання та спасенну місію Ісуса Христа. Але, на відміну від католиків, православні не визнають філіокве, тобто вони вважають, що Син Божий народився від Бога-Отця, а Святий Дух виходить від Бога-Отця. Специфіка православ’я як окремого напряму у християнстві виявляється в певних відмінностях ставлення православних і католиків до Святого Переказу. У православ’ї Святий Переказ має складну структуру, до нього входять віровчення й правила перших Вселенських Соборів, а також частина рішень деяких помісних соборів, пророчі послання отців церкви, культові традиції та релігійна практика.. святий Переказ фіксує догмати про триєдинство Бога, поклоніння Богородиці та Богоявлення Ісуса Христа; в основі культу православних лежить сім християнських таїнств, але процедура їх справляння має певну специфіку. Найвищим духовним сановником у православ’ї є патріарх. Цей титул надається головній особі в автокефальній помісній православній церкві. Після поділу християнства в 1054р. титул патріарха закріпився за ієрархами східної церкви. Православне духовенство поділяється на чорне та біле. Представниками чорного духовенства є патріарх, митрополит, архієпископ, єпископ тощо. Біле духовенство має такі сани: протопресвітер, протоієрей, священик, протидиякон і диякон. Важливим елементом релігійного культу в православ’ї є чернецтво. Чернець усе своє життя має спрямувати на досягнення єдності з Богом. В історії православ’я монастирі були містичним місцем, де реально існувала християнська доброчинність, панували високий рівень релігійної освіченості, висока культура духовності. Кожний чернець у повсякденному житті мав бути зразком християнина. Як і в християнстві загалом, основою культової діяльності в православній церкві є молитви, які вважають «їжею душі». Не менш значущим є культ святих, поклоніння святим особам, тобто які за життя були істинними носіями християнських цінностей. Згідно з ученням церкви святі – це люди, які мали християнські доброчинності, що дали їм можливість після смерті творити чудеса на землі. Послідовники православ’я вірять, що святі є посередниками між Богом і людьми. Поклоніння святим у православному віровченні має й таку форму, як поклоніння мощам, які вважають безпосереднім джерелом чудо творення. На честь святих були написані православні твори, які отримали назву «Житіє», малювались ікони, присвячувалися служби в церкві, святкувалися церковні свята. Майже кожен день у християнському календарі присвячений тому чи іншому святому, а в церкві проголошуються молитви на їх честь. Одним з найважливіших елементів православного культу є поклоніння хресту. Хрест став символом православної віри. Згідно з східнохристиянським віровченням хрест символізує мученицьку смерть Ісуса Христа, а також дає надію на воскресіння після смерті. Хрестами увінчують храми, їх носять на тілі під час богослужіння та молитви віруючі та священнослужителі імітують хрест руками, тобто хрестяться. У православ’ї також поклоняються іконам. Невід’ємною частиною православного культу є пости й свята. Найшановнішим святом і православ’ї є Пасха. Центральне місце в реалізації православного культу посідає храм. Богослужіння можна проводити тільки в церкві усі храми зорієнтовано із заходу на схід. Загалом послідовник православ’я у своєму житті має виконувати такі вимоги: він повинен відзначити недільні та святкові дні, відвідувати церкву й брати участь у богослужінні, дотримуватися встановлених церквою постів, один раз на рік сповідуватися й причащатися, не брати участі в шлюбних церемоніях у дні, заборонені церквою. Православ’я має ще низку відмінностей. Так православна церква не має єдиного світового адміністративного центру, а є децентралізованою системою автокефальних церков. Сьогодні в православ’ї існую 15 самостійних церков.
143 Особливості віросповідання та культу в католицизмі
Католицизм є одним з трьох головних напрямів у християнстві. Як окрема конфесія католицизм має низку особливостей у віровченні та структурі релігійних організацій, що пов’язано з особливостями розвитку західноєвропейських культури. Загалом першоджерелами своєї віри католики вважають Святе Письмо, а також Святий Переказ, до якого додаються також енцикліки й послання Пап. Першою догматичною особливістю католицизму, яка відрізняє його від православ’я , є догмат про філіокве, який визначає походження Святого Духу не тільки від Бога-Отця, але й від Бога-Сина. Власне трактування цього догмату стало основною причиною непорозуміння між католицизмом і православ’ям.. Другою догматичною особливістю католицизму є наявність догмату про Чистилище. Згідно з католицьким віровченням, душі померлих грішників, які не мали прощення гріхів за життя, перед тим, як потрапити в пекло або в рай, отримають очищення у вогні. Душі певний час перебувають у чистилищі й подальша їх доля може бути поліпшена «добрими справами» близьких і рідних в пам'ять про померлого. Під «добрими справами» католики розуміють молитви, праведне життя, активну участь у богослужіннях, матеріальну підтримку церкви. Концепція про «надлишкові заслуги» орієнтує віруючих на діяльність у повсякденному житті, спрямовану на виконання християнських обов’язків перед іншими людьми й церквою. Вважається, що всі «добрі справи» збираються й містично поповнюють скарбницю католицької віри. З огляду на те що католицька церква вважала себе уособленням містичного тіла Ісуса Христа, вона самостійно могла розпоряджатися цією скарбницею, тобто розподіляти її серед нужденних віруючих. Цього вчення також немає в православній вірі. Особливістю католицького віровчення була теорія та практика індульгенцій. Католицька церква виходила з того, що вона мала великий «запас добрих справ», які можна не тільки продати бідним людям, але й частково продати за гроші з благородною метою подолання людської гріховності. У ХVІст. католицька церква заборонила продаж індульгенцій. Католицьке віровчення характеризується особливо пристрасним поколінням Богородиці, матері Ісуса Христа – Діві Марії, вона сприймалася «пречистою» й «вічно незайманою», а на Вселенському соборі її було офіційно визнано Богородицею. На відміну від православ’я, католицизм проголошує догмати про непорочне зачаття самої Марії її матір’ю Анною, а в 1950р. було затверджено догмат про тілесне вознесіння Богородиці на небо.. Таким чином культ Марії Богородиці став на один рівень з поклонінням самому Богу. Особливо значущим для католицизму став догмат про непомильність і верховенство Папи Римського над усім християнським світом. Цей догмат було прийнято на Першому ватиканському Соборі. Згідно з рішенням цього собору Папа Римський виступає в питаннях віри з «амвону», тобто як пастир усіх християн, що визначає його здатність бути непомильним на всі часи. Католики розвивали своє віровчення, керуючись так званим «принципом догматичного розвитку». Вони вважали за можливе інтерпретувати біблійні істини згідно з вимогами практики культової діяльності для кожного нового етапу історичного розвитку католицизму. Тому після Сьомого Вселенського Собору католики продовжували самостійно скликати Вселенські Собори, на яких аналізувалися й розвивалися засади католицької догматики. Католицизм відрізнявся від інших християнських напрямів і процесом богослужіння. У католицькій церкві люди сидять під час богослужіння тощо. При оформленні інтер’єру католицького костелу використовують скульптурні зображення, а в православ’ї домінуючою окрасою храму є ікони. Проте домінуючою особливістю сучасного католицизму є його організаційна будова, яка у своїй основі має єдину організацію на чолі з Папою Римським. Він став абсолютним авторитетом і керуючим справами католицької єпархії. Римські ієрархи створили окрему оригінальну державу, яку очолює Папа Римський – Ватикан. Сьогодні Ватикан всю свою діяльність спрямовує на розвиток і зміцнення католицької віри у світі, виступає гарантом порятунку й отримання Царства Небесного послідовниками католицизму. Поряд з цим католицька церква виступає на захист прав людини, за забезпечення умов збереження родинних цінностей, подальшу євангелізацію населення. Велику увагу Ватикан приділяє проблемам війни та миру, особливого значення набуває програма Ватикану в подоланні духовної кризи цивілізації шляхом популяризації й розвитку цінностей християнської культури, утвердження морального пріоритету католицької церкви в житті суспільства, гуманзіції людських відносин й активної протидії бездуховності та моральному занепаду сучасної цивілізації. Сьогодні католицизм став однією з наймасовіших релігійних конфесій чисельністю понад 1 млрд. послідовників. Він домінує щонайменше в п’ятдесяти країнах світу. Географічно католицизм найбільш поширений в Америці та країнах Західної Європи, значна кількість його громад є на Африканському та Азійському континентах.
144 Особливості віросповідання та культу в протестантизмі
Виникнення третього напряму в християнстві – протестантизму – зумовлено розколом, який стався всередині католицької церкви під впливом Реформації. Відомо, що Реформація була наслідком глибокої кризи католицизму й показником того, що попереднє феодальне суспільство не могло досягти соціальної мети – подолати надмірну гріховність і підготувати їх до приходу Царства небесного. Кризу католицизму зумовили такі явища, як надмірне обожнення Папи Римського, численні зловживання духовенством своїм становищем, компрометаційна діяльність інквізиції, претензійність католицького духовенства відпускати будь-які гріхи, продаж індульгенцій, складна культова діяльність церкви, деморалізація серед віруючих, підтримання ідеї»благочестивої омани». Безпосередньо Реформація розпочалася в Німеччині та Швейцарії, а головним її натхненником та організатором став М.Лютер – автор відомих «95 тез», адресованих керівництву католицької церкви. У результаті «критичної перевірки» догматів тогочасного католицизму протестанти визнали істинним лише два таїнства із семи(хрещення та покарання), було відмінено пости й більшість церковних свят. Але найголовнішим було те, що протестантизм зосередив увагу на індивідуальній відповідальності за власний порятунок перед Богом. Так почалася викристалізовуватись одна з головних ідей протестантизму – так зване «узагальнене священство». Протестанти вважали, що існує загальна Благодать Божа, яку людина отримує одразу після хрещення, тому миряни й духовенство є рівними в своєму ставленні до Бога і Бога до людини. Церква стає союзом братів і сестер, а не ієрархічною структурою керуючих і підлеглих, кожна віруюча людина може сама мати власне спілкування з Богом ці має право на проповідь Божих істин. Ще одним важливим принципом протестантизму стала ідея «мирського аскетизму, яка також кардинально вплинула на культ і повсякденне життя віруючих. Протестанти вважали, що католицька церква створила неправомірну модель можливого порятунку через хибно трактовані поняття «терпіння та «добрі справи». Інакше кажучи, католицизм пропонував порятунок не через віру, а через зовнішню поведінку. Теоретики реформації такій лицемірній позиції протиставили модель релігійної поведінки, що орієнтувала не на механічне накопичення «добрих справ», а на такій спосіб життя, що веде до «щиросердного спокутування гріхів власною вірою» Принципи мирського аскетизму орієнтував протестантів на необхідність жити таким життям, яке у повсякденних формах було б логічним продовженням служіння Богу й сприяло порятунку душі. Засадничою ідеєю протестантизму стала також ідея «дешевої церкви». Теоретики протестантизму говорили про те, що життя людини є наслідком визначеності насамперед з боку Бога, а ставлення кожної людини до Бога є приватною справою. Віруюча людина має особисті гріхи й несе за це власну відповідальність. Тому для її порятунку не потрібно жодного посередника, на роль якого претендує католицька церква. Таке критичне ставлення до церкви привело до того, що протестантизм ліквідував покоління іконам в християнському культі, відмовився від інших обрядів і церемоній. У протестантських молитовних будинках залишилися голі стіни й кафедра для проповідника. Богослужіння було зведено до молитви, проповіді, спільного співу псалмів і читання Біблії. Водночас було відкинуто культ ченців, поклоніння мощам, реліквіям. Теоретичною засадою критики протестантизмом атрибутів католицького культу була концепція переосмислення взаємодії матеріальних предметів зі Святим Духом. Католицька церква визнавала, що в деяких предметах культ існує Божий Дух. На противагу цьому протестанти створили концепцію згідно з якою всі культові предмети поділялися на священні й не священні. Священний предмет не можна продати або купити або ж забрати. Протестанти вважали, що предмет набуває священного і сакрального значення лише під час його взаємодії з віруючою людиною, саме ця мить індивідуальної віри у святість предмета робить його священним. А це означає, що коли віра відсутня, то предмет втрачає святість. Епоха Реформації й поява протестантизму – це період загострення міжрелігійних конфліктів, формування в європейській правовій культурі принципів свободи совісті, віротерпимості, інших політичних подій. Протестантизм у політичному сенсі дав змогу по-новому переосмислити принципи взаємодії держави та церковних організацій, відкинути реакційний теократизм, звільнитися від консервативної релігії та церкви. Церква ставала лише інститутом держави. Не зважаючи на те що згодом протестантизм розколовся на безліч громад і сект, можна умовно говорити про два етапи його історичного розвитку: ранній протестантизм Хвіст., коли було сформовано його основні напрями, - лютеранство, кальвінізм, англіканство: і другий – пізній, або після реформаційний напрям, до якого належать методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п’ятидесятники.
145 Особливості віросповідання та культу Української греко-католицької цекви
На території України перші громади греко-католиків з’явилися наприкінці XVI – у першій половині XVII після Брестської(1596) та Ужгородської (1649) церковних уній. Об'єктивною передумовою до церковної унії стала Люблінська політична унія (1569). Після реального запровадження Брестської та Ужгородської уній виникло нове поле міжрелігійних суперечностей, головною причиною яких стало використання насильства як методу залучення пересічних віруючих до греко-католицизму.
Та, незважаючи на це, греко-католицизм поширювався в Західній Білорусі, Західному Поділлі, Галичині, Волині, Київщині. Унія та її громади діяли на Закарпатті, у Сх. Словаччині, землях Угорщини та Румунії, де жили українці.
Варто зауважити, що греко-католицизм не був самостійною релігійною течією, а лише певною формою релігійної організації, створеною римською курією, православними ієрархами, політичними діячами держав-учасниць.
Особливого значення греко-католицизм набув у Зх. Україні. На цих територіях греко-католицька церква сприяла збереженню національної свідомості українців, розвитку мови, книгодрукування, захищала національну культуру, розвивала освіту. На східних територіях вплив греко-католицизму був короткочасний і менш позитивний.
Після входження України до складу Російської імперії на територіях, які відійшли від Речі Посполитої, греко-католицька церква припинила своє існування. Після другого і третього поділу Польщі та приєднання до складу Росії Правобережної України, Зх. Волині та Білорусії вплив уніатства значно знизився. Уніатська церква залишилась лише в Галичині.
Піднесення УГКЦ в Галичині сприяло зростанню національної свідомості галицьких українців наприкінці XIX — на початку XX ст., але водночас і регіоналізації греко-католицизму, який як історично всеукраїнське об'єднання нині видається як суто галицька (західноукраїнська) конфесія.
Після Другої світової війни та приєднання Галичини та Закарпаття до СРСР радянська влада ліквідувала тут уніатство, значна частина греко-католицького духовенства зазнала репресій.
Ідею офіційної ліквідації уніатства обстоювала й провокувала державна влада. Вона грубо втручалась у церковне життя греко-католиків.
УГКЦ продовжувала існувати за межами СРСР та інших соціалістичних країн, а також у місцях заслання прихильників уніатства — в Сибіру та Казахстані.
З 1989 р. у зв'язку з лібералізацією політичного життя в СРСР почалося бурхливе відродження УГКЦ в Україні.
Нині внутрішнє життя Української греко-католицької церкви визначається статусом церкви, зареєстрованим Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України (1991 р.). УГКЦ очолює єпископ-кардинал, який стоїть також на чолі Синоду церкви, на засідання якого викликають усіх єпископів. Греко-католицька церква перебуває під юрисдикцією римської курії та керується Ватиканською Конгрегацією східних церков. Синод УГКЦ створив важливу для її діяльності патріаршу курію.
№146 Іслам, основні напрями та релігійні течії
Іслам є однією з наймолодших світових релігій. Іслам (від араб. – „покірність”, „віддання себе Богу”) має також іншу назву – мусульманство. Цей релігійний напрям зародився серед арабських племен Західної Аравії в період відходу в минуле давніх цивілізацій та зростання торговельних культурних центрів. Віровчення в ісламі викладене в головній та „священній книзі” мусульман – Корані й Суні. Щоб зрозуміти цю релігію, виокремимо основні догмати ісламу:
віра в єдиного Бога Аллаха, який є творцем „неба й землі”, а також усього того, що знаходиться на них. Аллах є абсолютним володарем людської долі над людьми;
віра в ангелів, які виконують веління Аллаха, оберігають рай і пекло;
віра в Коран як богоодкровення через пророка Мухаммеда;
віра в пророцтва Мухаммеда;
віра у визначеність наперед долі людини Богом Аллахом;
віра в кінець світу та загробне життя й практику воскресіння після смерті.
Нині іслам за кількістю послідовників є другою (після християнства) світовою релігією. За приблизними підрахунками, кількість мусульман у світі становить від 800 млн до 1 млрд чоловік. Вони проживають більш як у 120 країнах. У 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Марокко.
Піднесення економічного й політичного розвитку арабських країн у 70-х роках XX ст. дає підстави говорити про феномен ісламського «відродження». Його характерними рисами є подальший симбіотичний союз ісламу й політики, ісламу й націоналізму, ісламу й культури. Узагальнюючими лозунгами сьогодні є лозунги захисту ісламської культури від західної цивілізації, протиставлення західній культурі ісламської справедливості, ісламської винятковості.
Останнім часом посилилася діяльність ісламських фундаменталістів, їх крайні прояви вийшли за межі Іраку, Ірану, Лівану, Єгипту, Афганістану, Алжиру, Франції тощо. Сьогодні вони вже кваліфікуються як тероризм, від якого потерпають майже всі великі держави західної цивілізації (від США до Європи).
У сучасному світі з'явилися міжнародні ісламські організації, наприклад, Всесвітній ісламський конгрес (ВІК), який має статус консультативної організації в ООН, філії ВІК працюють сьогодні в 60 країнах світу.
У 60-х роках в Мецці було засновано Всесвітню ісламську лігу. Очолює цю ортодоксальну організацію установча рада на чолі з генеральним секретарем. Ліга має також консультативний статус в ООН. Знаною є діяльність Ісламської конференції, до складу якої входить 46 держав.
Релігієзнавці виокремлюють три головні напрями ісламу.
Перше місце за чисельністю послідовників належить сунізму (походить від слова «суни» ~- люди). Він охоплює приблизно 90 % загальної кількості мусульман. Сунізм уважає себе ортодок сальним (правовірним) напрямом в ісламі. У своєму віровченні суніти спираються на Коран і Суну, виділяють специфічну кон цепцію ісламської держави, згідно з якою майбутній халіф отри мує владу на підставі угоди між релігійними «авторитетами» й претендентами на владу. При цьому претендент мав бути бого-словсько освіченою, мудрою людиною (муджтахідом), користу ватися певним авторитетом, бути правознавцем вищої кваліфіка ції, мати хороше здоров'я й походити з племені курейшитів. Сунізм став офіційною релігією Арабського халіфату.
З часом сунізм поширився в Азії, Єгипті, Афганістані, Індії, Пакистані, Китаї, Туреччині, Сирії, Росії. Є сунітські організації і в Україні.
Шиїзм. Слово «шиїзм» походить від арабського «шиа Алі» -партія Алі. Він є другим за кількістю послідовників напрямом мусульманської релігії. Початок шиїзму в VII ст. н.е. поклала група прихильників Алі, двоюрідного брата Мухаммеда, які пра гнули обрати Алі халіфом. Послідовники цього напряму визнава ли 12 імамів з-поміж нащадків Алі. Найзначущішим для них був дванадцятий законний імам, який народився в 873 р. і таємно зник. Послідовники шиїзму очікують на його новий прихід (при шестя), який принесе нові можливості спасіння пересічних віру ючих. Цей прихід забезпечить процвітання шиїтам усього світу, гарантує «золотий» період їхнього життя, приведе до «великої» справедливості та соціальної рівності.
Шиїти визнають святість Корану, пророка Мухаммеда як по сланця бога Аллаха, ушановують традиційні мусульманські обря- ди та культи. Але вони по-своєму Інтерпретують догмат про пе реселення душі й, наприклад, вважають, що частинка душі Му хаммеда знаходиться в тілі живого імама. Крім того, шиїти мають свій священний текст (переказ), який називається «Хабери» (ах-бар). Він вміщує оповідання про життя й діяльність Алі та його прихильників.
Обрядова діяльність шиїтів майже не відрізняється від суніт ської. Особливою пишністю відрізняється ритуал жалоби за іма мом Хусейном, кульмінаційним актом якого є ашура1.
Крім того, що у шиїтів, як і у сунітів, є свято народження Му хаммеда -— Мавлюд, вони також святкують день народження Фа-тіми2 та дні народження й смерті всіх імамів.
У сучасну добу переважна більшість шиїтів живе в Ірані, час тина їх мешкає в Іраку, є послідовники шиїтів у Лівані, Ємені, Бахрейні.
Хариджизм (від араб, «повстанець») виникає у VII ст. н. е. До цього напряму належать мусульмани, які виступали за рівність усіх мусульман незалежно від їхнього походження та кольору шкіри. За віровченням хариджизму халіфом може стати будь-який мусульманин, якого обирає на цю посаду громада мусуль ман. Громада має право переобрати халіфа, який її з тих чи інших причин не влаштовує.
Особливою характеристикою хариджизму була крайня нетер пимість щодо політичних та ідеологічних супротивників, які про голошувалися «віровідступниками» та яких пропонувалось як найшвидше знищити.
Сьогодні подекуди в арабському світі існують крайні екс тремістські форми хариджизму — від азракітів до поміркованих ібаритів, які живуть в Алжирі, Тунісі, Лівії тощо.
Суфізм (від араб, «суф» — вовна, грубий вовняний одяг) є містико-аскетичним напрямом в ісламі. Перші суфійські гро мади виникли приблизно в 800 р. н. е. й об'єднували найнижчі соціальні прошарки мусульман, духовенства, незадоволених соціальною нерівністю в суспільстві. Проповідь містицизму, аскетизму й смиренності імпонувала новим адептам. Загалом для суфіїв характерним було зречення від індивідуального во левиявлення й на цій основі формувалася містична любов до абсолюту (з використанням ілюстративного матеріалу з кла сичної перської поезії). Згодом суфізм отримує пантеїстичне забарвлення.
Суфізм орієнтував на смиренність, бідність проголошувалася найкращим засобом «порятунку душі». Суфізм мав неабиякий вплив на всі сторони релігійної культури ісламу — мусульмансь кі догмати, філософію, етику, літературу, поезію.
У суфійських ученнях виділяли чотири сходинки суфіта: пер ша сходинка, яку називали «шаріат», орієнтувала суфія на безза перечне виконання законів ісламу; друга сходинка під назвою «тарікат» фіксувала наявність певних періодів суфійської систе ми освіти — учнівства під керівництвом суфійського авторитету (шейха), який мав навчити майбутнього суфія через прийоми са моусвідомлення, самоврядування керувати власним волевияв ленням; третя сходинка «манфат» сприяла пізнанню світу не ро зумом, а серцем (у мить єдності всесвіту й Божої сутності), четверта сходинка «хакікат» (істина) фіксувала факт об'єднання, тотожності адепта суфізму з Богом, який пізнавав і шукав істину в Божій сутності.
Шаріат. Характерною особливістю мусульманської релігії є те, що вона активно втручається в усі сфери людського життя. Іс лам - - не лише релігія, це спосіб життя. Сукупність норм му сульманського права, моралі, релігійних настанов, що регламен тують життя мусульман від народження до смерті, називається шаріат (від араб, «шаріа» -— доброчинний шлях).
Шаріат не має аналогу в інших релігійних системах, він міс тить як цивільні норми, так і релігійні вимоги. У такому розумін ні релігійні вимоги виконують роль законів, а це означає, що по рушення релігійних вимог сприймається як порушення цивіль ного закону.
Головними положеннями й вимогами шаріату є щонайменше чотири групи обов'язків: 1) обов'язки перед Аллахом (віра в Ал лаха, пророка Мухаммеда тощо); 2) обов'язки перед самим собою (мусульманин не забруднює тіло нечистими продуктами харчу вання, не вживає м'ясо свиней, не п'є алкогольних напоїв тощо); 3) обов'язки перед іншими (мусульманин не повинен красти, брехати, грати в азартні ігри і т. ін.); 4) обов'язки перед іншими живими істотами (мусульманин по можливості повинен не шко дити тваринам, які є творінням Аллаха, Дозволяється вбивати тварин лише для приготування їжі).
147. Коротка характеристика конституційно правових основ забезпечення свободи совісті в Україні
В сучасному світі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії "свобода совісті" — це право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві.
Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна самооцінка.
Свобода совісті тісно пов'язана зі становищем релігії і церкви в суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її політичними інституціями.
Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої.
У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення свободи совісті:
1. Політико-правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у державні справи; для цього церква відокремлюється від держави; здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народної освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну пропаганду.
2. Ідеологічні — в доступності масам освіти, нау ки, культури; у забезпеченні права особи на всебічний розвиток.
В українській державі свобода совісті є конституційним принципом, нормою державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена можливість вільно визначати своє ставлення до релігії, тобто сповідати будь-яку релігію чи бути вільно-мислячим. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання, що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю, народну освіту, інших законодавчих актах.
В нашій країні діє Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. з наступними доповненнями й внесеннями. Цей закон та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.
148.Свобода совісті й толерантність
Свобода совісті — це можливість людини діяти згідно зі своїми переконаннями, уявленнями про добро й зло, моральне й аморальне, якщо вони не суперечать загальнолюдським моральним засадам, що панують у тому чи тому суспільстві. Свобода совісті не звільняє особу від відповідальності за недодержання моральних норм суспільства, порушення норм демократичного співжиття. Дотримання принципу свободи совісті означає визначення необхідності встановлення в міжособистісних стосунках і відносинах із владою принципу толерантності.
Проблема толерантності тісно пов'язана зі свободою совісті. Толерантність сприяє свободі вияву вільної совісті індивіда, вона є не тільки умовою проголошення права на свободу релігійного самовизначення, вибору певних світоглядних орієнтацій, а й своєрідним механізмом його реалізації на практиці. Оскільки толерантність є морально-етичним принципом поведінки й відносин різних соціальних елементів — церков, конфесій, віруючих, то це передбачає їх вза ємоповагу, свідому відмову від насильства та агресії, принижен ня гідності.
Толерантність має кілька визначальних принципів:
• Визнання рівності, суверенності, свободи релігії та переконань суб'єктів комунікації. Важливим є міжнародно визнаний принцип «усі різні — усі рівні».
• Визнання права суб'єктів комунікації на власне розуміння істини, власну позицію в житті, світоглядні та моральні орієнтири та цінності. При цьому їх культурна, моральна, естетична, релігійна своєрідність розглядається як гідність особи.
• Безумовна відмова від монополії на істину, відкритість і повага до протилежної позиції, погляду, істини, іншої системи знань.
Проблема толерантності у сфері міжконфесійних відносин набула сьогодні особливої гостроти з погляду її прикладного характеру. Толерантність постає як головний принцип, умова, чинник подолання міжконфесійних конфліктів, що є в Україні. Водночас толерантність є орієнтиром оцінки культури міжконфесійних відносин. Певна річ, толерантність не вирішує всіх етноконфесійних проблем, але вона стає одним з гарантів непоширення нетерпимості й насильства, агресії між представниками різних релігійних конфесій.
149. Новітні релігійні течії.
Сучасні неорелігії є доволі неоднорідним явищем за своїм походженням, характером і формами діяльності та організації. Тому на сьогодні існує безліч схем їх класифікації.
Все різноманіття новітніх релігійних течій і містичних груп можна умовно поділити на сім груп.
1) Неохристиянські, до яких належать релігійні культи, в основі яких лежить християнське віровчення. До таких неохристиянських об'єднань належать Діти Бога, мормони, харизмати, Церква Ісуса Христа тощо. Неохристиянські культи вшановують Ісуса Христа, але його розуміння кардинально відрізняється від християнських догматів.
2) Релігійні організації орієнталістського спрямування. До них належать такі організації, в основі яких лежать буддистські вчення, індуїзм, джайнізм тощо. Спільною для них є модель їхньої сучасної містичної інтерпретації з метою активізації в людині Божої сутності. Вони репрезентовані Міжнародним товариством свідомості Кришни, Агні Йогою, тантризмом. Головною особливістю їх віровчення є те, що східні ортодоксальні догмати відходять на другий план, а на перше місце виступає модель індивідуального порятунку, знання індивідуальної істини.
3) Неоязичництво. Характеризується політеїзмом і відродженням пантеїстичних традицій. В Україні неоязичницькі організації представлені РУН Вірою — Рідна Українська Національна віра, рицарями Сонячного ордену.
4) Синтетичні (штучно створені) релігії, або інтегративні культи. До цієї групи належать віровчення, в основі яких лежать догмати, культи світових релігій, спираючись на які, створюються специфічні культові дійства й не менш специфічні релігійні організації. Вони проголошують своє вчення універсальною релігією для всіх людей. До таких громад належать Церква об'єднання, Велике Біле Братство, Всесвітня віра бахаї.
5) Саєнтологічні — учення, які репрезентують спробу поєднати в собі науку й релігію, сучасну містику та досягнення науково-технічної революції. До таких учень належать Церква саєнтології, «Вчення розуму», різноманітні космічні релігії тощо.
6) Сатанізм. Репрезентується сатанинськими групами, які абсолютизують значення зла в реальному житті, поклоняються йому, шукають способи культової взаємодії з ним через форми сучасної містики. Сатанинські культи зазвичай проникнуті індивідуалізмом, прагматизмом, культом насильства та агресії. До таких груп належать Церква сатани, Чорне Братство та ін.
7) Езотеричні об'єднання представлені насамперед езотеричними традиціями різних епох у поєднанні із сучасною містикою. Головна мета езотеричних об'єднань — створення власних моделей поєднання особи з надприродним світом. До езотеричних учень належать учення Олени Блаватської, подружжя Реріхів, Наука розуму.
150. Екуменізм у християнському світі.
Екуменізм (походить від грецького “ойкумена” – “всесвіт”) виник і утвердився як особливий напрямок розвитку богословської думки у християнстві у ХХ столітті. Різні люди по-різному розуміють слово екуменізм. Власне екуменізм означає рух за зближення та об’єднання релігійних традицій. Але одні вважають, що екуменізм стосується тільки християнського світу, інші – всі світові релігії.
Головна ідея екуменістичного богослов”я – ідея єдності християнства. Основою зближення екуменісти бачать спільність християнської спадщини, те, що єднає, а не розділяє Церкви, а реальне подолання відчуженості між християнами – у поєднанні зусиль як у сфері соціального служіння, так і в розвитку діалогу, метою якого є вивчення й аналіз тих богословських положень, що є спільними або призвели до відчуження.
Сучасний екуменізм, попри всю свою конфесіональну багатобарвність, бере свої початки у протестантських ініціативах на початку ХХ століття, які саме й привели до зародження нового богослов”я єдності.
Метою сучасного екуменічного процесу є прагнення відновити спілкування у Таїнствах між роз”єднаними сьогодні християнськими Церквами, того спілкування, яким були позначені стосунки між християнськими спільнотами у перших віках їхнього спілкування.
Але, не зважаючи на таку ніби благородну мету, противників екуменізму серед християн було і залишається набагато більше, ніж прибічників або тих, хто співчуває цій ідеї. Противники екуменізму стверджують, що “перегородки в Церкві”(конфесіональні) - “це стіни, що розділюють”. З іншого боку православні християни не стверджують, що тільки в їхній конфесії можливе спасіння та повнота єднання зі Святим Духом. Це підтверджується тим, що Православна Церква приймає інших християн, не перехрещуючи ]х, а членів деяких – навіть у їхньому ієрархічному сані, тобто католицький священик, який перейшов у Православ’я, не позбавляється сану, а стає православним священиком.
151.Предмет логіки, логічна культура мислення
Логіка-це наука, яка вивчає мислення людини. Сутність мислення осягається в межах ряду наук – філософії, психології, фізіології вищої нервової діяльності, кібернетики тощо. У такій частині філософії, як гносеологія (теорія пізнання), формуються наступні важливі положення про мислення:
1)Мислення і свідомість взагалі є функцією мозку і відображають процеси та явища об’єктивного світу. У структуру свідомості людини входить сукупність її знань про різні предмети, їх властивості і відношення; знання являють собою ідеальне відображення в мозку людини будь-яких об’єктів; це відображення здійснюється за допомогою відчуттів, сприйнять, уявлень, пам’яті, мислення.
2)На відміну від безпосередніх форм відображення дійсності (їх називають чуттєвим пізнанням) мислення є опосередкованим і узагальненим відображенням дійсності і здійснюється в логічних формах понять, суджень, умовиводів.
3)За допомогою мислення осягають такі сторони реального світу, які не можуть бути розкриті за допомогою тільки чуттєвих форм відображення дійсності, - відчуттів, сприйнять, уявлень.
4)Критерієм істинності наших знань про дійсність є практика. Поряд з цими узагальненими критеріями виступають інші: естетичний – краса, прагматичний – корисність, етичний критерій морального імперативу, логічний – логічної суперечності.
5)Мислення не може існувати без мови, поза мовою. Без вираження думки у звукових, письмових, або інших знаках, символах її неможливо передати, а отже, довідатись про її існування. Всі науки, користуючись засобами природної мови, застосовуючи водночас засоби штучної мови.
У сучасній формальній логіці широко використовується формалізована мова. Однак з цього не випливає, що формальна логіка(ФЛ) – це наука про формальні мови, а не про мислення. У мисленні ФЛ вивчає логічні форми й формально-логічні закони побудови думки.
152. Основні історичні етапи розвитку логіки.
1й етап. Перший (традиційний) етап.4 ст. до н.е. – друга половина 19 ст. Засновник – Аристотель. Розвивається традиційна (аристотелівська) логіка. Аристотель вперше виділив логіку в самостійну науку. Логіку він назвав аналітикою і дав загальний аналіз відкритого ним поняття силогізму як особливої форми умовиводу. Аристотель розкрив також сутність доведення, прийомів доведення і поділу, визначив різницю між науковим і ненауковим знанням, виклав 3 основні закони ФЛ: закон тотожності, закон несуперечності, закон виключення третього. Пізніше ФЛ розроблялася стоїками, вони займалися головним чином умовиводами.
2й етап.Другий (сучасний) етап. Друга половина 19 ст. до нашого часу. Засновник - Г. Лейбніц. Сучасна логіка:
1.Перший підетап другого етапу: Класична логіка (логіка висловлювань, логіка предикатів). Б. Рассел, А. Уайтхед
2.Другий підетап другого етапу: Некласична логіка (алетична логіка, епістимічна, деонтична, темпоральна, логіка дії, логіка імператив і .д.) К.Твардовський. А.Марков, Г.Х. фон Врігг
Створена Лейбніцом штучна мова була прототипом сучасних формалізованих мов логіки. Лейбніц створив загальний метод, за допомогою якого всі істини можна було звести до певного виду, обчислення, сформулював закон достатньої підстави, оригінальне вчення про гіпотезу.
В обох розділах ФЛ почали застосовуватись методи логічних обчислень. Проникнення мат. методів в індуктивну логіку приводить до її модифікації в логіку імовірнісну, предметом якої стає вже вивчення методів оцінки істинності гіпотез.
153. Арістотель як фундатор формальної логіки.
Аристотель(Ар.) вперше виділив логіку в самостійну науку. Логіку він назвав аналітикою і дав загальний аналіз відкритого ним поняття силогізму як особливої форми умовиводу. Аристотель розкрив також сутність доведення, прийомів доведення і поділу, визначив різницю між науковим і ненауковим знанням, виклав 3 основні закони ФЛ: закон тотожності, закон несуперечності, закон виключення третього. Логічні твори Аристотеля: «Аналітики I i II», «Топіка», «Категорії» і т.д. Ар. У своїх творах основну увагу звертав на дослідження силогізму.
154. Логічна структура поняття (зміст та обсяг).
Об’єм поняття означає сукупність предметів, які узагальнюються під даним поняттям. Іншими словами об’єм – це клас (кількість) предметів, які мисляться під даним поняттям. Наприклад, об’єм поняття “студент” включає всіх студентів, які жили, живуть та будуть жити; поняття “конституція держави” включає всі конституції держави, які існували, існують та будуть існувати; поняття “водойма” – всі водойми, які... і т.д. Зміст поняття – це сукупність суттєвих властивостей, які притаманні відображеному у даному понятті класу предметів. В залежності від об’єму, поняття можуть бути пустими, одини предмета, явища, події – “вічний двигун”, “кентавр”, “еліксир молодості”, “машина часу”, “Донецька державна академія управління” тощо.
Одиничним є поняття, об’єм якого включає лише один предмет, явище або подію. Це, як правило, власні назви – “Афіни”, “Найбільше місто в світі”, “Фундатор формальної логіки”, “Сучасний президент України” тощо.
Загальними є поняття, об’єм яких включає понад один предмет – “країна”, “студент”, “наука”, “місто”, “менеджмент”, “сервіс”, “грамотний” тощо.
У свою чергу за змістом формальна логіка виділяє вісім видів понять, які для зручності поєднані у чотири пари:Конкретні – абстрактні;Позитивні – негативні;Відносні і безвідносні (парні і непарні);Сукупні і несукупні
Конкретними є поняття, які називають предмет або явище – “книга”, “гроза”, “Хомутенко Микола Григорович”, “ДонДУУ”, “менеджер”, “колектив”, “конституція” тощо.
Абстрактні поняття називають (від лат. Abstractio – “відволікання”) не предмет, а окремі його властивості. Вони відволікаються від предмета власне і зосереджуються на його якостях – “доброта”, “успішність”, “краса”, “червоний”, “недбалий”, “начитаний” тощо.
Позитивними називають поняття, в яких відбиваються присутні в предметі ознаки або вказується на предмет як на наявний – “учень”, “освічений”, “лідер”, “порядок”, “добрий”, “банк”, “статистика”, “етикет”, “правосвідомість” тощо.
Негативними є поняття, в яких наявність ознаки заперечується – “недобрий”, “неграмотний”, “малокультурний”, “небілий”, “неосвічений”, “неправомірний” тощо.
Відносні (парні) – поняття, які мають органічну єдність і не можуть мислитися окремо – тоді вони втрачають смисл – “батьки – діти”, “право - ліво”, “начальник підлеглий”, “верх – низ”, “південний полюс – північний полюс” і т.ін.
Безвідносні (непарні) поняття мисляться поза всяким зв’язком і не мають логічної пари – “троянда”, “лопата”, “книга”, “студент ДонДУУ”, “економіст”, “підприємець” тощо.
Сукупні поняття називають групу, клас однорідних предметів як одне ціле – “композиція”, “колекція”, “стадо”, “отара”, “колектив”, “сузір’я”, “група”, “табун” і т. ін.
Несукупні показують предмет, який може мислитися в однині – “водій”, “студент”, “професор”, “спортсмен” тощо.
Таким чином кожне поняття може бути характеризоване з позицій об’єму і змісту. Наприклад:
“Колектив” – загальне за об’ємом, конкретне, непарне, сукупне і позитивне поняття;
“Радіостанція” – загальне об’ємом, конкретне, позитивне, непарне, несукупне поняття;
“Добрий” – загальне за об’ємом, абстрактне, позитивне, парне, несукупне поняття.
155.Закон оберненого співвідношення між змістом і обсягом понять:
Зміст поняття становлять усійого елементи, які можуть бути виділені у вигляді окремих понять. Обсяг поняття – це всі інші поняття, для яких воно служить ознакою, головною їх частиною. Обсяг поняття А схематично можна подати так: Aa, Ab. Ac, Ad, Ae… За цією схемою, наприклад, поняття A («людина») буде родовимвідносн понять Aa(«росіянин»), Ab(«українець»), Ac(«англієць») та ін.
Обсягом поняття іноді наз. множину предметів які мисляться за допомогою даного поняття. Але це некоректно, оскільки логіка вивчає відношення між поняттями, а не предметами. Таким чином, якщо визначається наявність обсягу поняття А, то це означає, що має визнаватись наявність понять, для кожного з яких воно є частиною змісту, відсутність їх ознчаї відсутність і самого поняття А, бо без обсягу поняття бути не може.
З цього випливає, що між обсягом і змістом існує тае співвідношення: якщо зміст поняття А знаходиться в змісті поняття В, то це останнє знаходиться в обсязі першого, і навпаки, якщо поняття В міститься в обсязі поняття В, то останнє становить частину змісту першого. Тобто зміст і обсяг поняття перебувають в оберненому відношенні. У цьому суть закону оберненого відношення між обсягом і змістом понять.
156.Правила визначення понять
Побудова визначення понять регулюється такими правилами:
права і ліва частини визначення повинні бути спів мірними, тобто однаковими за обсягом Порушення правила співмірності визначення спричиняє помилки „надто широкого. визначення” і „надто вузького визначення”. Перший вид названої помилки виникає за відсутності у визначаючому понятті ознак, специфічних для визначуваного поняття.
визначення не повинно містити в собі кола. Приклад кола у визначенні: „Логічне – це правильне мислення”. Щоправда, це визначення буде помилковим за умови, що йому передувало пояснення правильного мислення як логічного. Різновидом кола є тавтологія або логічна помилка
визначення має бути ясним за змістом, тобто не містити в собі двозначності чи поза значності. Правило ясності визначення є проявом закону тотожності. Воно часто порушується тоді, коли замість теоретичних, понятійних визначень вдаються до образних, художніх, засобів, рисами яких є інакомовність, багатозначність, символічність
необхідно прагнути, щоб визначення було стверджувальним. Хоча звідси не випливає, що будь-яке заперечу вальне судження не може відігравати роль визначення. Як відомо, математичні науки іноді вдаються до заперечних визначень.
157.Операція доповнення поняття
Логічна операція, що розкриває обсяг поняття, наз поділом поняття(П).П. обсяг якого розкрив, наз діленим П. Ознака, за якою здійснюється поділ, наз основою поділу, а поняття одержані в результаті поділу, - членами поділу. Залежно від кількості членів поділу розрізняють поділ двочленний, тричленний і багаточленний. Серед двочленного поділу виділяють дихотомію, що являє собою поділ обсягу діленого поняття С на два суперечних поняття –А і не-А: швидкий –нешвидкий, збитковий –незбитковий.
Операція доповнення понять. Ця операція над поняттями, коли шляхом заперечення вихідного поняття утворюють нове поняття А’ (не-А), обсяг якого в сумі з обсягом поняття А становить цілісність, яка дорівнює одиниці (А + А’=1).
Формула доповнення: 1-А= А’
158. Узагальнення як логічна операція з поняттями.
Узагальнення – це перехід від видового поняття до родового шляхом відкидання від нього видоутворюючої ознаки.
Наприклад:
Студент КНЕУ студент;
Місто Донецьк місто;
облігація цінний папір;
юрист адвокат;
колектив група
Граничною межею узагальнення є філософські категорії – гранично загальні універсальні поняття, які відбивають найбільш суттєві, закономірні зв’язки і відносини дійсності і пізнання – “матерія”, “рух”, “простір”, “час”, “істота”, “ідеальне”, “свідомість” і т.ін. Наприклад: людина примат тварина жива істота істота. Кожна наука має свої категорії, тобто найзагальніші в ній поняття. Філософія ж оперує всезагальними поняттями. Іноді логічні операції обмеження і узагальнення .
Іноді логічну операцію обмеження понять важко відрізнити від інших операцій. Треба зазначити, що вона використовується лише тоді, коли відбувається перехід від родового поняття до видового. Іншими словами обмеження має місце лише в тому разі, коли вихідне поняття і те, яке утворюється внаслідок цих логічних операцій, перебувають у відношенні підпорядкування.
159. Обмеження як логічна операція з поняттями.
У повсякденному житті, у спілкуванні ми не завжди маємо на увазі весь обсяг понять, скажімо, коли говоримо “місто”, “держава”, “наука”, “людина”, “закон”, “товар”. Ми маємо на увазі, як правило лише частину об’єму цих понять:
Місто місто Київ,
Держава українська держава,
Наука наука логіка,
Людина людина-соціолог,
Закон моральний закон,
Товар продовольчий товар
Таким чином ми подумки здійснюємо перехід від поняття з більшим об’ємом (родового) до поняття з меншим об’ємом (видового). Ця дія має назву обмеження поняття. Вона відбувається за рахунок того, що ми до родового поняття додаємо певну видоутворюючу ознаку – це слово написане вище курсивом. Таким чином: обмеження – логічна операція переходу від родового поняття до видового шляхом додавання до родового поняття видоутворюючої ознаки. Межею обмеження є одиничне поняття.Так обмежуючи поняття «держава» зрештою дійдемо до одиничного поняття «сучасна українська держава».
Іноді логічну операцію обмеження понять важко відрізнити від інших операцій. Треба зазначити, що вона використовується лише тоді, коли відбувається перехід від родового поняття до видового. Іншими словами обмеження має місце лише в тому разі, коли вихідне поняття і те, яке утворюється внаслідок цих логічних операцій, перебувають у відношенні підпорядкування.
160. Правила поділу понять.
1. Поділ повинен бути пропорційним, тобто об’єм поняття, яке ділиться, повинен дорівнювати сукупному об’єму членів поділу.
Порушення цього правила призводить до двох помилок:
неповний поділ, коли перераховані не всі члени поділу. Наприклад, “Арифметичні дії бувають: множення та віднімання” (забутими лишилися: складання, ділення, зведення у ступінь, вилучення з кореня);
поділ з зайвими членами. Наприклад, “люди діляться на чоловіків, жінок і дітей” (до чого тут діти? Вони також мають якусь певну стать – слово “діти” - зайве); “хімічні елементи поділяються на метали, неметали і сплави” (поняття “сплави” – зайвий член поділу); “на автомобілі можна їхати вправо, вліво, вперед, назад та в інші сторони”;
2. Поділ повинен проводитися лише по одній основі. Це означає, що треба брати не більше однієї ознаки і за нею проводити поділ. Порушення цього правила наведене вище з поняттям “студент” і “викладач”.
3. Члени поділу повинні виключати одне одного – тобто не бути тотожними, частково співпадаючими і підлеглими поняттями. Порушення – “люди бувають чоловіками, жінками, мужчинами, дівчатами”.
4. Поділ повинен бути неперервним і не містити стрибків. Буде помилкою, якщо ми скажемо “тварини бувають: горобцями, карасями, кішками” – потрібно неперервно поділити родове поняття “тварина” на видові “птах”, “риба”, “ссавець” і т.д., або “електроприлади бувають елекропрасками, холодильниками і телевізорами” – спочатку поняття “електроприлад” доцільно поділити на побутові і промислові, а далі – за призначенням.
161. Формально-логічні відношення між несумісними поняттями.
Несумісні поняття традиційно поділяють на співпідпорядковані, протилежні і суперечні. Проте такий поділ не узгоджується з вимогами логіки, оскільки всі несумісні поняття належать до співпорядкованих. Це пояснюється тим, що вони як порівнянні мають спільну родову ознаку, належать до одного роду, якому вони підпорядковуються як видові щодо нього. Зазначене стосується як тих понять, що визначаються спів підпорядкованими(ячмінь і овес), так і тих, які невиправдано виключають із співпідпорядкованих(білий і чорний, білий і небілий). Всі наведені пари понять є спів підпорядкованими, тобто разом підпорядкованими поняттям „злакова культура” і „колір”. Інша справа, що у порівняні несумісні поняття, спів підпорядковані стосовно родового,, між собою перебувають у різних відношеннях. В одному випадку вони виступають як більш чи менш нейтральні одне до одного(ячмінь і овес), а в іншому – перебувають у певному протистоянні(білий і чорний). І перші, й другі потребують якоїсь назви. Оскільки ж відповідних термінів ще немає, можна назвати перша – нейтрально співпорядкованими, а другі – антагоністично спів підпорядкованими. Співпідпорядковані нейтрально поняття утворюються внаслідок поділу за видовою ознакою, а їх число може бути різним, від двох до нескінченності. Антагоністично співпідпорядковані поняття відрізняються від них як основою поділу так і кількістю членів поділу.
162. Прості судження та їх види.
Судження – це форма мислення, у якій щось стверджується чи заперечується в існуванні предметів або виражається зв'язок між предметом та його властивостями чи відношення між предметами. Судження бувають прості та складні. У простих С пов’язані два поняття – суб’єкт S і предикат Р за допомогою зв’язки є чи не є. Просте судження складається з поняття про предмет (суб’єкт - S) і поняття про ознаку предмета (предикат - P). Наприклад: “Київ – столиця України”. У цьому судженні суб’єктом є поняття “Київ”, а предикатом – “столиця України”. Іншими словами, суб’єкт включає у собі отримане раніше знання, а предикат – елемент, який утворює нове знання. Між суб’єктом і предикатом існує тісний взаємозв’язок – наявність предикату може стверджуватися (як у наведеному прикладі) і заперечуватися.
Поділ простих судженнь за кількістю і якістю
З позицій класичної формальної логіки просте судження за ознакою повноти (кількістю) об’єму поділяються на :
загальні (кванторне слово – “Всі”) – судження, яке має у якості суб’єкта загальне поняття, а предикат якого належить до всього об’єму суб’єкта – “Усі фінансисти є фахівцями з цінних паперів”, “Всі справжні викладачі ДонДУУ втілюють в життя ідеали істини, добра, краси і справедливості”, “Всі правознавці не є адвокатами”;
часткові (кванторне слово – “Деякі”) – судження, яке має у якості суб’єкта загальне поняття, а предикат якого належить лише до вказаної частини об’єму суб’єкта – “Деякі студенти є відмінниками”, “Лише деякі люди можуть вважатися особистостями”;
одиничні (кванторне слово – “це”) – судження, яке має в якості суб’єкта одиничне поняття, а його предикат належить до всього об’єму суб’єкта – “Віктор Андрійович Ющенко – президент України”, “Студент Сидоренко В.М. – відмінник”.
У свою чергу за якістю зв’язки судження поділяються на :
стверджувальні (зв’язка “є”) - у ньому говориться, що певна ознака визнається як присутня у предмета;
заперечувальні (зв’язка “не є”) – певна ознака заперечується.
Таким чином, об’єднана класифікація суджень за кількістю і якістю виглядає так:
загальностверджувальні судження – “Всі S є Р”;
загальнозаперечувальні судження – “Всі S не є Р”;
частковостверджувальні - “Деякі S є Р”;
частковозаперечувальні судження – “Деякі S не є Р”;
одиничні стверджувальні судження – “Це S є Р”;
одиничні заперечувальні судження – “Це S не є Р”.
Прості С поділяються на:
1)Екзистенціальні (С існування), у яких вираж сам факт існування предмета, що відобр в думці: а-а
2)Відносні С, у яких роль предмета, що вираж відношення між двома іншими елементами С, виконують інші поняття: a R b,або R(a,b)
3)Атрибутивні С, у яких ствердж або запереч певні властивості, що належать предмету: S є P, S не є P. Ці С наз ще категоричними.
163. Атрибутивні судження, їх класифікація.
Атрибутивне судження – судження, в якому стверджується чи заперечується наявність певних властивостей у предметів. Одним із різновидів атрибутивних суджень є судження існування або екзистенційні. До останніх належать ті судження, в яких констатується наявність чи відсутність у предметів думки їх найзагальнішої властивості(атрибуту) – буття. Прикладом такого судження може бути судження про відсутність життя на Марсі. До складу атрибутивного судження входять суб’єкт(S) і предикат(P), які є логічним змінними і можуть бути замінені тими чи іншими предметними постійними, а також зв’язка, яка виконує роль логічної постійної і виражається словами „є”, „не є”, „суть”, „не суть”, „належить”, „не належить”. Формула атрибутивних суджень „S є(не є ) P”. За кількістю атрибутивні судження поділяються на загальні, часткові, одиничні. Загальне – таке атрибутивне судження, в якому суб’єктом є загальне поняття. Одиничне – суб’єктом виступає одиничне поняття. За якістю: стверджувальні, заперечні. За кількістю і якістю: загальностверджувальні – такі судження, які за кількістю є загальними, а за якістю стверджувальними(ASP), загально заперечні – зі кількістю є загальними, а за якістю заперечувальними(ESP), частково стверджувальні – такі, які за кількістю є частковими, а за якістю стверджувальними(ISP), частково заперечні – часткові за кількістю, заперечні за якістю(OSP).
164.Правила логічного квадрату.
Логічні відношення між судженнями можна подати у формі «логічного квадрата».
Розподіленим наз таке поняття (термін), яке в даному С взято в його повному обсязі. Нерозподіленим наз таке поняття (термін), яке взято частково, не в його повному обсязі.
У загальноствердних С (А) поняття на місці суб’єкта (S) повинні бути розподіленими, а на місці предиката (Р) можуть бути і розподіленими, і нерозподіленими.
У загальнозаперечних судженнях (Е) поняття на місці суб’єкта (S) та предиката (Р) завжди є розподіленими.
У частковоствердних судженнях (І) поняття на місці суб’єкта (S) завжди нерозподілені, а на місці предиката (Р) можуть бути розподіленими, але, як правило, є також нерозподіленими.
У частковозаперечних С (О) поняття на місці суб’єкта (S) завжди є нерозподіленим, а на місці предиката (Р) – завжди розподіленим.
165.Складні судження, їх види.
Скл.судження утвор. шляхом поєднання між собою простих суджень за допомогою логічних сполучників(конюкції,виключаючої і виключаючої дизюнкції,імплікації та еквівалентності).
Види:
1.Єднальні(конюктивні)судження-це такі судж,якіутворені з двох судженьза допомогою сполучника «і» (або «та»)
2.Розділові (дизюктивні) :
А) виключаючо-розділові ВРС(строга дизюнкція) – такі судж, які утворюються з будь-яких двох інших суджень за допомогою логічного сполучника «або...або». Зміст полягає в поєднанні несумісних суджень.ВРС істинні,коли 2част хибні,або коли 1-хибна,а 2-істинна.
Б)невиключно-розділові НВРС(нестрога дизюнкція)- утворюється з будь-яких двох суджень за допом сполучника «або»,що припускає сумісність суджень.НВРС істинне: 2компоненти істинні, або коли 1-хибне,а 2-істине. НВРС хибне, коли є хибними обидва компоненти.
3.Умовні(імплікативні) утвор з будь-яких 2ох інших судж за допомогою логічного сполучника «якщо..., то...».Умовне судж хибн, коли основа істинна, а наслідок – хибний, і істинне в усіх інших випадках.
4.Судження еквівалентності утв з будь-яких 2ох інших суджень за допомогою логічного сполучника «тоді і тільки тоді, коли...».Істинне,коли обидва складові судження є істинними або коли вони обидва є хибні, і хибне в усіх ішших випадках.
166.Види суджень за якістю та кількістю.
За кількістю:
1.Одиничним -наз таке судження, в якому предмет (S) виступає одиничним поняттям
2.Загальним -наз таке атрибутне судження, в якому субєктом є загальне поняття
3.Частковим -наз таке судж, в якому субєкт представляє частину класу досліджуваних предметів.
За якістю:
1.Загальностверджувальне (ASP) наз таке судження, яке за кількістю є загалним, а за якістю стверджувальним
2.Частковостверджуване (ISP) наз таке атрибут судження. Яе за кількістю є частковим, а за якістю стверджувальним
3.Загальнозаперечувальні (ESP) наз атриб судження, яке за кількістю є загальним, а за якістю заперечувальне
4.Частковозаперечувальне (OSP) наз таке судження часткове за кількість і заперечувальне за якістю
167.Модальні судження
Види:
1.Алетичні включають такі модальності : «нобхідно», «можливо», «випадково» та їх модифікації
2.Епістемічні вкл до свого складу «знаю», «вірю», «вважаю», «доведено», «відомо», «спростовано».
3.Темпоральні вкл такі оцінки змісту, в яких необхідні уточнення з використанням часових характеристик «було/буде так, що», «раніше/пізніше», «завжди було/буде так, що», «одночасно»
4.Деонтичні характеризують наявність або відсутність в судж певних норм за допомогою таких модальностей: «обовязково/необовязково», «дозволено/недозволено», «заборонено/незаборонено»
168.Основні закони логіки
Закон мислення – це результат відображеня необхідних істотних, сталих, багаторазово повторюваних звязків між думками, вираженими логічними засобами.
Закон тотожності: обсяг і зміст понять(суджень) повинні бути строго визначеними і залишатися нзміними у прцесі логічних міркувань (а=а; аа; а а)
Закон несуперечності: у прцесі міркування по який-небудь предмет не можа одночасно стверджувати і заперечувати що-небудь в одному і тому самому відношенні (аа)
Закон виключеного третього: з 2ох суперечних суджень одне повинно бути істинним, друге-хибним, третього бути не може (а-а)
Закон достатньої підстави: всяка істинна думка повинна бути достатньо обгрунтованою(за допомогою вихідних положень, припущень, відомих законів і правил, практичного досвіду)
169.Умовиводи, їх види
Умовивід – це форми мисленя, у якій з одного чи кількох істинних суджнь на основі певних павил виводи виводять нове судження.Структура: засновок, висновок, логічний звязок між засновками та висновками. Умовивід буде правильним, якщо в ньому виконуюються основні закони логіки.
Види:
1.Дедуктивний умовивід – це умовивід, у якому висновок зроблено обовязково із засновків, яі виражають знання достатньо великого ступеня загальності і які самі є знанням меншого степеня загальності.
А) Безпосередні умовиводи наз дедуктивні умовиводи, які виводять з одного засновку.
Б) Категоричний силогізм - вид дедуктивного умовиводу, в якому з 2ох категоричних суджень, звязаних середнім терміном (М), при додержані правил обовязково випливає висновок
2.Індуктивний умовиводи – це опосередковані умовиводи у яких з одиничних суджень – засновків – виводять часткое або й загальне судження – висновок.
А)повна індукція – різновид індуктивного умовиводу, в якому на підставі знання про належність певної ознак кожному предметові класу робиться висновок про належність цієї ознаки всім предметам цього класу
Б)неповна індукція- індуктивний умовивд, в якому висново про весь клас предметів робиться на підставі знання тільки деяких предметів цього класу.
3.Умовиводи за аналогією – цетрадуктивний умовивід, у якому на підставі подібності предметів в одих ознак робиться висновок про їхню подібність в інших ознаках.
А)проста аналогія-на підставі подібності предметів за одними якими-небудь ознаками облять висновок про їх подібність в інших ознак.
Б) строга аналогія-грунтується на знанні залежності ознак предметів, що порівнюються
В)нестрога – в ній робиться висновок без знання про звязок подібних ознак.
170. Безпосередні умовиводи (БУ)
БУ наз дедуктивні умовиводи, які виводять з одного засновку:
1)Перетворення – вид БУ, в якому змінюється якість засновків без зміни їх кількості
2)Оберненням – наз такий БУ, в якому у висновку субєктом стає предикат, а предикатом – субєкт. Бувають прості (без обмежень)-утв тоді, коли S і P іабо розподілені, або нерозподілені; з обмеженнями- коли субєкт-розподілениий, а предикат-нерозподілений, і навпаки.
3)Протистпвлення предикату – такий БУ, у якому в новому судженні субєктом виступає поняття, яке суперечить предикату вихідного судження, а предикатом є субєкт вихідного прложення, причому звязка змінюється на протилежну
4)Умовивід за логічним квадратом
171.Категоричний силогізм (КС)
Категоричний силогізм – опосередкований дедуктивний умовивід, який складається з двох засновників(посилань) і висновку, які є категоричними судженнями. Так умовивід „Всі паралелограми – чотирикутники, а ромби – паралелограми; отже ромби – чотирикутники” – типовий приклад категоричного силогізму, бо цей умовивід дедуктивний, оскільки в ньому з більш загальних положень одержують менш загальні, а засновки і висновок цього умовиводу є категоричними судженнями. В основі силогізму лежить аксіома:
те, що належить роду, належить також виду та індивіду
ознака ознаки речі є ознакою самої речі
все, що стверджується(або заперечується) стосовно певної множини предметів, стверджується(або заперечується) стосовно будь-якого предмету, який входить до цієї множини.
Будова категоричного силогізму:
Термін, який повторюється в засновках і пов’язує їх між собою, називається середнім, два інших терміни – крайніми. Ширший за обсягом крайній термін називається більшим(він виконує у висновку роль предиката), а вужчий за обсягом крайній термін – меншим(він виконує роль суб’єкта).Засновок, до складу якого входить більший термін, називається більшим, а засновок, до якого входить менший термін – меншим.
Враховуючи саме таку будову категоричного силогізму та роль у ньому середнього терміна його визначають так: простий категоричний силогізм є умовивід про відношення двох термінів на підставі їх відношення до третього терміна.
Проте трапляються випадки, які свідчать про те, що секрети силогізму не вичерпуються знанням його будови. Так силогізм „Всі люди дихають киснем, а земноводні – не люди, отже вони не дихають киснем” побудовано з урахуванням місця та ролі термінів. Щоб не припускатися помилок необхідно знати й уміти застосовувати численні правила силогізмів: стосовно термінів, правила засновків та фігур силогізму.
172. Фігури категоричного силогізму, правила фігур.
Фігури категоричного силогізму:
Фігури силогізму – це його різновиди, які розрізняються місцем середнього терміна в засновках.
Модусом простого категоричного силогізму є різновиди силогізмів, які різняться кількістю і якістю засновків.
1 фігура: ААА, ЕАЕ, АІІ, ЕІО.
2 фігура: ЕАЕ, АЕЕ, ЕІО, АОО,
3 фігура: ААІ, ІАІ, АІІ, ЕАО, ОАО, ЕІО.
4 фігура: ААІ, АЕЕ, ІАІ, ЕАО, ЕІО.
Правила 1-ї фігури: 1. Більший засновок – загальне судження.
2. Менший – ствердне судження.
1 фігура – найбільш типова форма дедуктивного умовиводу.
Правила 2-ї фігури: 1. Більший засновок – загальне судження.
2. Один із засновків – заперечне судження.
Правила 3-ї фігури: 1. Менший – ствердне.
2. Висновок – часткове судження.
Правила 4-ї фігури не розглядаються, бо вони не ти пічні для мислення – звича йно це виводи 1 фігури.
173.Полісилогізми
Полісилогізмом називаються два або декілька простих категоричних силогізмів, пов”язаних один з одним так, що висновок одного є засновком для іншого:
1.Прогресивний полісилогізм-висновок попереднього силогізму стає більшим засновком наступного силогізму.
Прогресивний сорит можна отримати з прогрествного полісилогізму шляхом послідовного вилучення висновків передуючих силогізмів і більших наступних засновків.
2.Регресивний полісилогізм-висновок передуючого силогізму стає меншим засновком наступного силогізму
Регресивний сорит можна отримати з регресивного полісилогізму шляхом послідовного вилучення висновків передуючих силогізмів і менших засновків, що випливають з них.
174.Індуктивні умовиводи
Умовивід – це форми мислення, у якій з одного чи кількох істинних суджень на основі певних правил виводи виводять нове судження. Структура: засновок, висновок, логічний зв’язок між засновками та висновками. Умовивід буде правильним, якщо в ньому виконуються основні закони логіки.
Індуктивний умовиводи – це опосередковані умовиводи у яких з одиничних суджень – засновків – виводять часткое або й загальне судження – висновок.
А)повна індукція – різновид індуктивного умовиводу, в якому на підставі знання про належність певної ознак кожному предметові класу робиться висновок про належність цієї ознаки всім предметам цього класу. Наприклад: Прямокутні трикутники мають площу, що дорівнює половині добутку (множенню) основи на висоту. Тупокутні трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту. Гострокутні трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту. Значить всі трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту.
Б)неповна індукція - індуктивний умовивід, в якому висновок про весь клас предметів робиться на підставі знання тільки деяких предметів цього класу.
175.Аналогія, її різновиди
Аналогія – традуктивний умовивід, в якому на підставі подібності двох предметів в одних ознаках робиться висновок про подібність їх в інших ознаках.
Прикладом аналогії може бути міркування Галілея, який, відкривши чотири супутники Юпітера і виявивши спільність між системою „Юпітер – його супутники” і сонячною системою, зробив висновок, згідно з яким подібно до того, як у системі Юпітера в центрі перебуває найбільше за розмірами тіло, так і в центрі руху планет перебуває найбільше за об’ємом тіло цієї системи – Сонце.
Схема міркування за аналогією: Предмет А має ознаки abcd. Предмет В має ознаки abc. Ймовірно, що предмет В має ознаку d.
Висновок за аналогією має ймовірний характер.
Оскільки предмети можуть уподібнюватися один одному за своїми ознаками (властивостями), так і відношеннями між ними, то аналогії, відповідно, поділяються на аналогії властивостей і аналогії відношень. Міркування Галілея є прикладом аналогії відношення. Міркування, що на Марсі існує життя – приклад аналогії властивостей.
Хоча ймовірність висновків за аналогією загалом нижча, ніж за неповною індукцією, проте її евристичну роль важко перебільшити. Аналогія в історії нерідко була формою винятково сміливих гіпотез, обґрунтування яких призводило до епохальних відкриттів.
Проста аналогія – аналогія, в якій на підставі подібності предметів за одними якими-небудь ознаками роблять висновок про їх подібність в інших ознаках.
Строга аналогія – аналогія, що ґрунтується на знанні залежності ознак предметів, які порівнюються.
Нестрога аналогія – аналогія, в результаті якої робиться висновок від подібності двох предметів в одних ознаках до подібності ї за такою ознакою, про зв’язок якої з першими нічого не відомо.
176. Логічна характеристика доведення.
Доведення – багатозначне поняття уже хоча б тому, що доводити – це обґрунтовувати, а обґрунтування можна здійснити як шляхом безпосереднього звертання до дійсності (вдаючись до вимірювання, спостереження, експерименту), так і за допомогою відомих знань шляхом побудови міркувань. Оскільки логіку цікавить насамперед другий випадок встановлення істинності думок, то доведення(власне доведення) можна визначити так:
Доведення – це обґрунтування істинності одного положення(судження, гіпотези, концепції) за допомогою інших шляхів побудови відповідного міркування.
Будова доведення:
теза – положення, що обґрунтовується. Вона виражається у формі судження чи системи суджень. Щоправда, іноді з риторичних міркувань їй надають форму запитання. Наприклад: „В якому зв’язку перебувають чуттєві та логічні форми пізнання людиною світу?”
аргумент(логічна основа, підстава, довід, доказ) – положення, за допомогою якого обґрунтовується теза.
демонстрація – форма логічного зв’язку між тезою та аргументами
Доведення здійснюють у формі демонстративного міркування (дедукція, індукція) або за схемою недемонстративного міркування(аналогія).
177. Види доведень.
Залежно від способу встановлення істинності тез розрізняють пряме і непряме доведення.
Пряме доведення – доведення, в якому з аргументів, пов’язаних за певною схемою міркування, безпосередньо випливає висновок, який повністю збігається з проголошеною тезою. Наприклад: Будь-який обман викликає недовіру, оскільки він є твердженням, що не відповідає дійсності. Нещирість – це обман, бо вона є навмисним перекрученням дійсності. Отже, нещирість викликає недовіру.
Непряме доведення – доведення, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези. При цьому вдаються до закону виключеного третього, згідно з яким із двох суперечних суджень одне неодмінно істинне, друге хибне, а третього не дано. Непрямі доведення поділяються на апагогічні і розділові.
Апагогічне – непряме доведення, в якому з антитези виводять наслідки, що явно суперечать дійсності або відомим істинним і достовірним положенням. Звідси робиться висновок, що антитеза є хибною, а теза - істинною.
Розділове – непряме доведення, яке полягає в тому, що із розділового судження, до складу якого входить теза, послідовно виключаються всі альтернативи, крім однієї – тези.
178. Правила доведень (правила тези, правила аргументів, правила зв'язку тези з аргументом).
Операція доведення підпорядковується певним правилам, порушення яких спричиняє відповідні помилки. Не положення може бути тезою, оскільки істинність одних уже встановлена, а в обґрунтуванні інших немає потреби. Проте є положення, які можуть і повинні розглядатися як тези.
Тезою може бути лише те положення, яке справді потребує обгрунтування за даних конкретних умов. Вдаючись до цього правила слід враховувати, що одні положення є тезами для всього людства, а інші – для окремих груп людей(наприклад для певної аудиторії).
Теза повинна бути чітко визначеним і адекватно сформульованим судженням(чи системою суджень). Це правило застерігає від невизначеності тези, наслідком чого може бути її двозначне чи багатозначне тлумачення.
Теза повинна залишатися незмінною, тотожною самій собі впродовж усього доведення. Це правило, як і попереднє, є проявом закону тотожності, який вимагає, щоб висловлювані думки були ясними за змістом, чіткими за обсягом і залишатися без змін в ході одного і того ж міркування. „Підміна тези” може здійснюватися як свідомо, так і несвідомо.
Теза повинна містити в собі логічну суперечність. Це правило частіше порушується тоді, коли теза висловлюється системою суджень. Проте трапляються і тези-судження, які містять суперечність. Наприклад: „Ця істота є всемогутньою”.
+ правила аргументів, правила зв'язку тези з аргументом
179. Спростування.
Спростування – обґрунтування хибності тези або невідповідності правилам доведення тези, аргументі чи демонстрації.
Відповідно розрізняють такі види спростування:
-спростування шляхом критики тези – обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення хибності тези чи її невідповідності правилам стосовно тези
Встановлення невизначеності тези, факту її підміни або того, що положення, яке проголошене тезою, не потребує доведення, є одним із спростувань тези. Та найпереконливішим видом спростування тези є обґрунтування її хибності. Цей вид спростування здійснюється такими двома засобами: шляхом обґрунтування істинності антитези і „зведенням до абсурду”.
-спростування шляхом критики аргументів – обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення хибності аргументів, їх недостовірності, наявності „зачарованого кола” в доведенні або того, що ці аргументи перебувають у необхідному зв’язку з тезою.
-спростування шляхом критики демонстрації – обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення неспроможності зв’язку між аргументами і тезою, тобто неправильності умовиводу, у формі якого здійснюється доведення. Критика аргументів і демонстрації є слабкими формами спростування, оскільки виявлення недосконалості аргументів чи демонстрації(або того і іншого) не є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідну тезу хибною.
180. Дискусія і полеміка як різновиди суперечки.
Дискусія – публічна суперечка, яка ведеться компетентними людьми на зборах, симпозіумах, конференціях, у пресі, на семінарах і становить за мету розв’язання певної проблеми чи принаймні виявлення шляхів її розв’язання і зближення позицій учасників цієї суперечки. Дискусія як форма спілкування є сукупністю тверджень(які по черзі висловлюються її учасниками) та їх обґрунтувань. Об’єднуючою ланкою цих тверджень є судження(чи система суджень), в якому формулюється проблема(тема, предмет дискусії). Мета дискусії – досягнення істини чи принаймні кращого взаєморозуміння її учасників з відповідної проблеми. Якщо учасники дискусії відмовляються від загальноприйнятих засад її проведення, то вона може перетворитися на полеміку – конфронтаційну форму суперечки.
Полеміка – один з найпоширеніших різновидів публічної суперечки, для якої характерні протистояння, конфронтація, протиборство сторін; форма протиставлення принципово різних думок, ідей, точок зору. Якщо учасники дискусії, відстоюючи протилежні думки, прагнуть зблизити свої позиції, знайти спільне рішення, зрештою встановити істину, то метою полеміки є перемога над супротивником, захист своєї власної точки зору. Учасник полеміки вдається до тих засобів, які вважає найефективнішими, не рахуючись з тим, прийняті вони для інших чи ні. Не випадково протилежна сторона в полеміці називається не опонентом(як у дискусії), а супротивником. Якщо результатом дискусії є синтез пропонованих думок, то результатом полеміки є перемога однієї точки зору над іншою, в іншому разі вона закінчується безрезультатно. В житті нерідко дискусія стає такою бурхливою, що переростає в полеміку, якщо її учасники не доходять консенсусу.
2. Психологические особенности тестовой формы контроля результатов обучения
3. Дальстрой 712 ЗАКЛЮЧЕНИЕ
4. Русские князья IX - середины XIII вв
5. Организация сбыта готовой продукции на ОАО заводе
6. Тема- Оценка выбранной стратегии фирмы с точки зрения дальнейшего развития организации Содержание
7. Аудит бухгалтерской отчетности
8. Охорона праці в галузі для студентів всіх спеціальностей крім Переклад 20132014 н
9. Реферат Нейродермит
10. ФинансовЫй УНИВЕРСИТЕТ при Правительстве Российской Федерации Кафедра Оценка и управление собстве
11. Государственный бюджет
12. Инновационный проект совершенствования финансового планирования ООО
13. бери не установлен[4] 15 мг[4] B2 Рибофлавин В
14. Междукняжеские отношения в XI-XII веках и установление на Руси областного строя
15. Тема- Общественное производство и экономические отношенияПроцесс непрерывно повторяющегося хозяйственного
16. Прокатный завод [0.html
17. Tem Best Проект the Best
18. Профилактика детского воровства
19. Тема- Статистика правопорушень регіону Мета- Статистичний аналіз криміногенної ситуації в Дніпропетров
20. Testow tylko 1 pkt n 8 z zd~ 4 pkt