Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Навчальний посібник "Українська мова (за професійним спрямуванням)"
Освіта 27.03.2010.
Навчальний посібник містить теоретичний матеріал для опанування основних аспектів української мови за професійним спрямуванням. Подаються основні ознаки офіційно-ділового та наукового стилів, професійного спілкування, перекладу та редагування наукових текстів. Наведено зразки оформлення основних типів документів та правила дотримання норм професійної комунікації у діловому спілкуванні.
Запропонований список рекомендованої літератури допоможе студентам під час виконання індивідуальних завдань та вивчення тем для самостійного опрацювання.
Призначений для студентів усіх спеціальностей(підготовка до модульного контролю та державного іспиту), аспірантів (підготовка до вступного іспиту та кандидатських іспитів).
ЗМІСТ
ВСТУП 5
1. ДЕРЖАВНА МОВА – МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ 6
1.1. Предмет і завдання курсу, його наукові основи 6
1.2. Мовне законодавство і мовна політика в Україні. Державна мова в Україні 8
1.3. Комунікативне призначення мови в професійній сфері. Професійна мовнокомунікативна компетенція 11
1.4. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови. Мовні норми, їх типи 17
2. ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 19
2.1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови 19
2.2. Словники в професійному мовленні 21
2.3. Мовний етикет. Мовні формули. Стандартні етикетні ситуації 23
3. СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ 26
3.1. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів 26
4. ПРОФЕСІЙНА КОМУНІКАЦІЯ. СПІЛКУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 31
4.1. Сутність спілкування, функції 31
4.2. Спілкування й комунікація 33
4.3. Види, типи і форми професійного спілкування 36
4.4. Невербальні компоненти спілкування 37
4.5. Поняття ділового спілкування 39
5. РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ 42
5.1. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію 42
5.2. Презентація як різновид професійного мовлення 44
6. КУЛЬТУРА УСНОГО ФАХОВОГО СПІЛКУВАННЯ 46
6.1. Особливості усної комунікації 46
6.2. Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування. Функції та види бесід 46
6.3. Етикет телефонної розмови 49
7. ФОРМИ КОЛЕКТИВНОГО ОБГОВОРЕННЯ ПРОФЕСІЙНИХ ПРОБЛЕМ 52
7.1. Наради, збори, дискусії як форми колективного обговорення. Мистецтво перемовин 52
8. ДІЛОВІ ПАПЕРИ ЯК ЗАСІБ ПИСЕМНОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ 58
8.1. Класифікація документів 58
8.2. Вимоги до змісту і розташування реквізитів 59
8.3. Вимоги до бланків документів 62
8.4. Оформлення сторінки 63
8.5. Вимоги до тексту документа 64
9. ДОКУМЕНТАЦІЯ З КАДРОВО-КОНТРАКТНИХ ПИТАНЬ 66
9.1. Резюме 67
9.2. Характеристика 68
9.3. Лист 69
9.4. Заява 70
9.5. Автобіографія 71
9.6. Трудова угода 71
9.7. Трудовий договір 72
10. ДОВІДКОВО-ІНФОРМАЦІЙНІ ДОКУМЕНТИ 73
10.1. Службова записка 73
10.2. Рапорт 74
10.3. Протокол 74
10.4. Витяг з протоколу 76
11. ЕТИКЕТ СЛУЖБОВОГО ЛИСТУВАННЯ 77
11.1. Класифікація листів 77
11.2. Реквізити листа та їх оформлення 77
11.3. Різні типи листів 78
12. УКРАЇНСЬКА ТЕРМІНОЛОГІЯ В ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ 79
12.1. Історія і сучасні проблеми української термінології 79
12.2. Термін та його ознаки. Термінологія як система 80
12.3. Способи творення термінів певного фаху 82
12.4. Загальнонаукова, міжгалузева і вузькогалузева термінологія 84
12.5. Кодифікація і стандартизація термінів. Алгоритм укладання термінологічного стандарту 85
13. НАУКОВИЙ СТИЛЬ І ЙОГО ЗАСОБИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ 88
13.1. Становлення і розвиток наукового стилю української мови 88
13.2. Особливості, рубрикація, лінійна та індексна нумерації наукового тексту 90
13.3. Жанри наукових досліджень 92
14. ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ І РЕДАГУВАННЯ НАУКОВИХ ТЕКСТІВ 99
14.1. Форми і види перекладу 99
14.2. Калькування 101
14.3. Переклад термінів 102
14.4. Особливості редагування наукового тексту 104
ЛІТЕРАТУРА 105
ДОДАТКИ 107
Додаток 1 107
Додаток 2 108
Додаток 3 109
Додаток 4 110
Додаток 5 111
Додаток 6 113
Додаток 7 114
Додаток 8 115
Додаток 9 116
Додаток 10 117
ВСТУП
Посібник “Українська мова (за професійним спрямуванням)” укладений на основі програми, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 21 грудня 2009 року № 1150 (Додаток № 2). Зазначена програма відрізняється від попередньої тим, що акцент із засвоєння відомостей про норми літературної мови усіх рівнів мовної ієрархії переноситься на законодавчі та нормативно-стильові основи професійного спілкування, формування навичок наукової комунікації і фахової мови.
Реалізація завдань програми здійснюється шляхом вивчення дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)”. Зміст посібника не дублює шкільної програми з української мови, а базується на культурі усного і писемного професійного спілкування, умінні використовувати набуті знання і навички в професійній сфері. У разі необхідності повторення основ граматики й орфографії української мови, студенти можуть скористатися посібниками: “Українська мова професійного спрямування. Частина І: Навч. посіб. / Л.Є. Гапонова, В.М. Голенко, Н.В. Леонова та ін. (2009 р.)” і “Українська мова за професійним спрямуванням. Частина ІІ: Навч. посіб. / Л.Є. Гапонова, В.М. Голенко, Н.В. Леонова та ін. (2010 р.)”.
Метою посібника є підвищення рівня загальномовної підготовки, комунікативної компетентності студентів, практичне оволодіння основами офіційно-ділового, наукового, розмовного стилів української мови. Це забезпечить ефективне професійне спілкування, вироблення навичок оптимальної мовної поведінки у професійній сфері; набуття методів впливу на співрозмовника; сприйняття й відтворення фахових текстів, засвоєння лексики і термінології певного фаху, вибір комунікативно виправданих мовних засобів, належне користування різними типами словників.
Посібник призначений для студентів усіх спеціальностей (підготовка до модульного контролю, державного екзамену), аспірантів (підготовка до вступних іспитів до аспірантури, кандидатського екзамену).
1. ДЕРЖАВНА МОВА – МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ
1.1. Предмет і завдання курсу, його наукові основи
Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної системи загальних і професійних знань, тобто опанування фахівцем наукового дискурсу професії, основою якої є сучасна українська літературна мова. Предмет і завдання курсу має обґрунтовані наукові основи. Дисципліна “Українська мова (за професійним спрямуванням)” охоплює питання формування комунікативних навичок майбутніх спеціалістів.
Мова професійного спілкування (МПС) – це форма сучасної української літературної мови (СУЛМ), специфіку якої зумовлюють особливості спілкування у виробничо-професійній сфері. МПС – це спеціальна мова, насичена професіоналізмами і термінами; це засіб ефективного, “мовного професійного спілкування”, це наука і мистецтво усної переконуючої комунікації, що становить фундамент професіоналізму.
Володіння мовою професійного спілкування – це: 1) знання власне мови професійного спілкування (крім норм СУЛМ, це і спеціальна термінологія, і особливості побудови синтаксичних конструкцій, тексту тощо), тобто сформованість мовної компетенції; 2) уміння використовувати ці знання на практиці, доцільно вибирати те чи інше слово із синонімічного ряду, доречно поєднувати вербальні, паравербальні і невербальні засоби спілкування відповідно до мети, ситуації мовлення, тобто сформованість комунікативних навичок.
Завдання дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)” – сформувати мовну компетентність майбутніх фахівців, створити мовно-мовленнєву базу, оперуючи якою можна реалізувати будь-яку ситуацію мовного спілкування.
Комунікативний бік спілкування передбачає використання вербальних (словесних), паравербальних (темп, інтонація), невербальних (міміка, жести) засобів обміну інформацією.
Усними формами МПС є монолог, діалог, полілог. Існують різні види усного професійного спілкування (УПС): знайомство, бесіда, лекція, семінар, нарада, доповідь, вітання, полеміка, обговорення, суперечка, дискусія, телефонна розмова тощо. Кожен вид УПС має ряд особливостей, норм і усталених правил підготовки до конкретного аспекту спілкування у політичній, юридичній, економічній, виробничій та інших сферах спілкування.
Обслуговуючи потреби суспільства, МПС як частина СУЛМ виконує цілу низку функцій, важливих для суспільної та виробничої галузей. Найсуттєвішими з них є:
Комунікативна функція МПС – найважливіший засіб спілкування в професійній діяльності і забезпечення інформаційних процесів у виробництві. З комунікативного боку слід розглядати і сукупність текстів, як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваною шляхом обміну писемною продукцією.
Ідентифікаційна функція МПС виявляється у часовому і просторовому вимірах. Кожен працівник має своєрідний індивідуальний “мовний” портрет, у якому відображено не тільки національно-естетичні, культурні, вікові параметри, але й рівень професіоналізму.
Експресивна функція МПС полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу працівника. Чим досконаліше фахівець володіє МПС, тим виразніше і точніше реалізується як особистість.
Гносеологічна функція МПС є своєрідним засобом пізнання виробничого процесу, стосунків, взаємовідносин. Професіонал користується не тільки індивідуальним досвідом, а й усім набутим суспільним досвідом. Гносеологічна функція полягає не лише в сприйнятті і накопиченні професійного досвіду, вона безпосередньо пов’язана з функцією мислення, формування та існування думки.
Мислетворча функція. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення – це оперування поняттями, що позначені логічно пов’язаними термінами. Мислити – означає “оперувати мовним матеріалом”.
Естетична функція. Мова – першоджерело культури, а МПС – першоджерело професійної культури, вона є знаряддям професійних цінностей.
Номінативна функція. Це функція називання (номінування). Усе пізнане людиною у виробничій діяльності одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається “омовленням” професійної діяльності. У назвах зафіксовано певні реалії дійсності.
Основні компоненти мовного професійного спілкування:
– Особистісний чинник у професійному спілкуванні.
– Мова як засіб професійного спілкування.
– Текст – мовне втілення інформації у професійне спілкування.
Особистісний чинник впливає на мову професійного спілкування. Для більшості професій спілкування складає основу діяльності. Від форми, стилю спілкування значною мірою залежить ефективність роботи. Навички, уміння і здібності в спілкуванні є одними з основних фахових рис працівника. Нині виникає гостра потреба в людях саме особистісного типу, які вміють самостійно мислити, переконливо впроваджувати корпоративні інтереси, спонукати підлеглих і партнерів до активних дій.
1.2. Мовне законодавство і мовна політика в Україні.
Державна мова в Україні
Державною є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. Українська мова – єдина національна мова українського народу.
У Конституції України у ст.10 записано: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.
У системі сучасних мов світу (за різними джерелами їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова має своє визначене місце і складну історію розвитку. Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї, слов’янської групи, східнослов’янської підгрупи, до якої, крім української, належать російська й білоруська мови.
Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) на території сучасної України приблизно з середини ІІІ тисячоліття до н.е і до V століття н.е. З перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й усі слов’янські мови. Ось чому кожна із слов’янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула за час окремого розвитку багато нового у лексиці, граматиці, фонетиці.
За функціональним призначенням, виражальними можливостями, емоційно-експресивною насиченістю та милозвучністю українська літературна мова належить до найрозвиненіших мов світу і має давні писемні традиції. Найдавніший період функціонування української літературної мови засвідчено писемними пам’ятками Київської Русі (ХІ – ХІІІ ст.). У писемних пам’ятках цього періоду, написаних старослов’янською мовою, що була запроваджена просвітителями Кирилом і Мефодієм, досить виразно простежуються риси українського живого мовлення.
Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови.
У творчості Т.Г. Шевченка, який є основоположником нової української літературної мови, було відшліфовано і закріплено загальнолітературні норми національної мови, розширено її стильові межі.
Наприкінці ХVІІІ ст. половина населення Франції не володіла французькою мовою. Проте завдяки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї справи такі чинники, як військова повинність, освіта, видання книг, газет і журналів французькою мовою, – французька мова протягом ХІХ ст. утвердилася як єдина на всій території держави й в усіх сферах суспільного життя. Наслідками такої політики є консолідація суспільства й духовне й економічне зростання Франції. Населення Ізраїлю відродження втраченої майже дві тисячі років тому власної держави тісно пов’язало з відродженням своєї давньої мови – івриту. Для її вивчення було створено мережу денних і вечірніх курсів, видання літератури. Вивченню івриту сприяла й армія: молоді люди, які не встигли добре оволодіти мовою до мобілізації, проходили курс навчання під час військової служби.
16 грудня 1999 року Конституційний Суд прийняв рішення про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в освітніх закладах країни.
Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за якою “державною мовою України є українська мова”, треба розуміти так: “Українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом.
Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.
Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова”.
Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Попри те, що Конституційний Суд дав чітку правову орієнтацію.в розв’язанні мовних питань та визначенні напряму мовного будівництва, сама історія нашої держави, суспільної свідомості та підсвідомості, численні заборони української мови, що здійснювалися протягом сторіч, обумовлюють те, що процес переходу нашого суспільства на рідну мову є тривалим і поступовим. На парламентських слуханнях “Про функціонування української мови в Україні”, проведених Комітетом з питань культури і духовності Верховної Ради України 12 березня 2003 року, у яких взяли активну участь найширші кола громадськості, науковці, освітяни було прийнято низку ухвал. По-перше, щодо вироблення механізмів атестації державних службовців на знання української мови та запровадження системи курсів української мови для державних службовців усіх рівнів, по-друге, створення спеціальних україномовних програм в комп’ютерній мережі Інтернет і на лазерних дисках, по-третє, широке обговорення в засобах масової інформації актуальних проблем сучасного стану української мови та завдань щодо підвищення її авторитету і престижу тощо.
Закон про державність української мови було прийнято тільки 1989 року, у зв’язку з численними урядовими указами та циркулярами, що суттєво гальмували розвиток української мови.
Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму такі, як Валуєвський циркуляр (указ міністра внутрішніх справ П.Валуєва, 1863), Емський указ (указ Олександра ІІ, 1876), Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою (1881), Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії (1884), Заборона видавати українською мовою книжки для дитячого читання (1895) та багато інших ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз’єднання всіх українських земель 1939 року. Разом з тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню унормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя.
1.3. Комунікативне призначення мови в професійній сфері.
Професійна мовнокомунікативна компетенція
Комунікативна компетенція є складним, системним утворенням. У сучасній соціолінгвістиці її розуміють саме як систему, що виконує функцію балансування існуючих мовних форм, які визначаються з опорою на мовну компетенцію комуніканта на тлі певних соціальних функцій. Сучасна структура комунікативної компетенції складається з семи компонентів (видів компетенції):
1) дискурсивна компетенція – здатність поєднувати окремі речення у зв’язне усне або письмове повідомлення, дискурс, використовуючи для цього різноманітні синтаксичні та семантичні засоби;
2) соціолінгвістична компетенція – здатність розуміти і продукувати словосполучення та речення з такою формою і значенням, які відповідають певному соціолінгвістичному контексту ілокутивного акту комунікації; (ілокутивний акт – втілення у висловлюванні, породжуваному під час мовлення, певної комунікативної мети; цілеспрямованість; функція впливу на співрозмовника.)
3) стратегічна компетенція – здатність ефективно брати участь у спілкуванні, обираючи для цього правильну стратегію дискурсу, якщо комунікації загрожує розрив через звукові перешкоди, недостатню компетенцію та ін., а також адекватну стратегію для підвищення ефективності комунікації;
4) лінгвістична компетенція – здатність розуміти та продукувати вивчені висловлювання, а також потенційна здатність розуміти нові, невивчені висловлювання;
5) ілокутивна компетенція – здатність належним способом формувати ілокутивний (мовний) акт (попросити щось, запросити, поінформувати когось тощо) відповідно до ситуації спілкування;
6) психологічна компетенція – уміння відчувати особистість партнера, його настрій, характер;
7) соціокультурна компетенція – здатність розуміти й використовувати різні складові національної культури (традиції, ритуали, звичаї, соціальні стереотипи) в конкретних ситуаціях з урахуванням норм міжкультурного спілкування.
Модель комунікативної компетенції побудована на засадах системного підходу, який передбачає дослідження комунікативної компетенції як системи, визначення її внутрішніх якостей, зв’язків і відношень. У межах такого підходу комунікативна компетенція, як будь-який системний об’єкт, допускає поділ на численні мікросистеми, залежно від конкретних завдань. На системному принципі побудована також модель комунікативної компетенції, репрезентована в “Проекті державного освітнього стандарту з вивчення української мови у вищих навчальних закладах”, де зазначається, що “комунікативна компетенція складається з трьох головних видів компетенції: мовленнєвої, ілокутивної (мовної) та соціокультурної, які, у свою чергу, також включають цілий ряд компетенцій”.
Модель комунікативної компетенції, як і більшість існуючих моделей, має дворівневий підхід, який можна звести до діади “знання-реалізація”. У широкому розумінні мовна компетенція – це знання теоретичної інформації про мову (її систему і структуру) й мовного матеріалу (одиниць мови, правил їх сполучення), які забезпечують розвиток мовленнєвої діяльності та здатності до вербального спілкування.
Професійна мовленнєва комунікація відбувається у сфері професійної взаємодії комунікантів і може реалізуватися в усній або письмовій формах, за офіційних чи неофіційних обставин.
Професійна комунікативна компетенція передбачає наявність професійних знань, загальної гуманітарної культури людини, вміння орієнтуватися в навколишньому світі, навички спілкування і є похідною комунікативної компетенції.
Комунікативна компетенція (лат. competens – належний, відповідний) – сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах і з різними комуні кантами, а також уміння їх ефективного застосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата.
Комунікативна компетенція визначається комунікативними інтенціями (комунікативними намірами адресата), комунікативними стратегіями, знанням особистості співрозмовника, умінням долати психологічні фільтри, аналізувати невербальні характеристики (позу, жести, міміку тощо); навичками починати і закінчувати комунікацію в необхідний момент, контролювати посткомунікативні ефекти.
Визначним складником комунікативної компетенції є мовна компетенція.
Мовна компетенція – знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літературної мови і вміле використання їх у продукуванні усних і писемних висловлювань.
Мовна компетенція складається з лексичної, граматичної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепічної та пунктуаційної компетенцій.
Лексична компетенція полягає в оволодінні лексичними засобами сучасної української літературної мови і вмінні користуватись ними. Вона передбачає широкий словниковий запас, у т.ч. володіння термінологією, необхідною для спілкування у професійній сфері, адже вибір лексичних елементів залежить від сфери і ситуації, у яких перебуває мовець.
Граматична компетенція – це знання і вміння користуватися граматичними ресурсами української мови: словотвірними одиницями, способами творення, категоріями і формами, морфологічними і синтаксичними одиницями. На них ґрунтується розуміння та складання текстів у різних сферах професійної діяльності.
Семантична компетенція – це здатність комуніканта усвідомлювати й контролювати внутрішню логіку змісту, яка інтегрується в розвиток мовленнєвої комунікативної компетенції, оскільки питання змісту посідають центральне місце в комунікації. Внутрішньо-лексичні зв’язки, значення граматичних елементів, категорій, структур та процесів, такі логічні зв’язки, як наслідковість, пресупозиція (спільний фонд знань комунікантів), імплікативність (наявність непрямо вираженого змісту, що виявляється в побутовому мовленні як натяк, у художньому тексті як підтекст, у діловому спілкуванні як саморепрезентація) є провідними поняттями в процесі розуміння, усвідомлення змісту та продукування текстів.
Фонологічна та орфоепічна компетенції пов’язані із знанням звукових засобів сучасної літературної мови, вмінням мовця ними користуватися. Ці види компетенції забезпечують відтворення звукового образу елементів мови і правильне звукове оформлення мовлення.
Орфографічна компетенція полягає в оволодінні системою правил, що визначають правопис слів згідно з усталеними нормами літературної мови та свідомому вмінні їх застосовувати. Орфографічна компетенція є необхідною умовою грамотного письма.
Пунктуаційна компетенція відображає логічне інтонаційне членування мовного (мовленнєвого) потоку та забезпечує адекватне свідоме і відповідно легше сприймання і розуміння писемного тексту.
Мовна компетенція передбачає наявність мовленнєвих умінь, що охоплюють уміння говорити, слухати, читати і писати, які визначають мовленнєву поведінку.
Вміння говорити полягає в наявності у комуніканта вміння брати участь у полілогах і діалогах і вміння вести монолог.
Вміння брати участь у полілогах і діалогах передбачає:
– розпізнавання важливої інформації під час детальних обговорень, дискусій, офіційних перемовин, лекцій, бесід, що пов’язані з навчанням та професією;
– чітку аргументацію своєї думки з актуальних питань в академічному та професійному житті (семінари, конференції, полемічні дискусії);
– адекватну поведінку у типових світських, академічних і професійних ситуаціях (засідання, перерви, фуршети, вечірки);
– уміння вибудовувати телефонні розмови з конкретними цілями академічного і професійного характеру, а також ті, які виходять за межі стереотипного спілкування;
– висловлювання думок щодо змісту інформації, яка подається засобами мас-медіа, пов’язаної з академічною і професійною сферами;
– адекватне реагування на позицію/погляд співрозмовника;
– пристосування до змін, які виникають під час безпосереднього спілкування і стосуються напряму, стилю та основних тематичних аспектів.
Вміння вести монолог передбачає:
– чіткість виступів з індивідуальними презентаціями тем академічного і професійного спрямувань;
– продукування детального монологу з широкого кола тем, пов’язаних з академічною і професійною сферами;
– використання базових засобів зв’язку для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний дискурс (конкретизація мовлення в різних сферах людського життя).
Сутність вміння слухати полягає в:
– умінні розпізнавати необхідну інформацію в процесі детальних обговорень, дебатів, доповідей, лекцій, бесід, що пов’язані з академічною і професійною сферами;
– розумінні наміру мовця і комунікативних наслідків його висловлювання;
– визначенні позиції і поглядів комуніканта;
– умінні розрізняти експресивні стилі (стилістичні регістри): високий, середній, низький, в усному та писемному приватному і офіційному спілкуванні;
Вміння читати передбачає:
– розуміння і усвідомлення текстів академічного і професійного спрямувань, періодичних видань, Інтернет-джерел тощо;
– розуміння намірів автора письмового тексту і комунікативних наслідків висловлювання будь-якого характеру;
– здатність розуміти деталі у синтетичних рекламних матеріалах, інструкціях, специфікаціях тощо (стосовно функціонування пристроїв чи нейро-лінгвістичних технологій впливу на аудиторію);
– розуміння академічної та професійної кореспонденції (факси, ділові листи, електронні повідомлення);
– розрізнення стилістичних регістрів і колоритів писемного мовлення у спілкуванні приватного та офіційного характеру.
Вміння писати полягає в:
– грамотному і чіткому викладі деталізованих текстів різного спрямування, пов’язаних з особистою і професійною сферами (заяви, резюме, протоколи тощо);
– підготовці і продукуванні ділової та професійної кореспонденції;
– точному фіксуванні телефонних і вербальних повідомлень;
– користуванні базовими способами зв’язку для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний текст.
Наступним важливим чинником, що впливає на становлення і розвиток професійної мовної компетенції та є необхідною умовою самореалізації фахівця, є креативність (здатність до творчого розв’язання завдань у будь-якій сфері діяльності і комунікації) особистості.
Креативні якості індивіда стійкі і забезпечують творчий стиль його мовленнєвої поведінки, унікальність результатів професійної діяльності, продуктивність, готовність до творчих конструктивних перетворень. Креативні особливості формуються протягом усього життя і залежать від індивідуальних особливостей кожної особистості та пізніше від специфіки галузі, у якій вона працює. Професіонали з добре розвиненими творчими здібностями до формування і сприйняття нових ідей володіють високою гнучкістю мислення і можуть легко переходити від одного варіанта розв’язання проблеми у будь-якій сфері до іншого, якщо умови змінилися і вимагають нового погляду на питання.
Для ефективної професійної діяльності важливі такі креативні якості особистості:
– мотиваційно-креативні (потреба в самореалізації, творча позиція тощо);
– емоційно-креативні (емпатія (здатність відчувати емоційний фон інших), багатий емоційний досвід тощо);
– інтелектуально-креативні (дивергентне (різнопланове) мислення, інтуїція, здатність до перетворень, розвинені уява і фантазія);
– естетично-креативні (прагнення до краси, естетична емпатія, почуття форми, стилю; почуття гумору);
– комунікативно-креативні (співробітництво у творчій діяльності; здатність мотивувати творчість інших, накопичувати творчий досвід);
– екзистенційно-креативні (позитивна Я-компетенція, нонконформізм (непристосовництво); індивідуальний стиль діяльності).
Формування професійної мовнокомунікативної компетенції передбачає:
– глибокі професійні знання і оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професійної сфери та відповідною системою термінів;
– досконале володіння сучасною українською літературною мовою;
– вміле професійне використання мовних стилів і жанрів відповідно до місця, часу, обставин, статусно-рольових характеристик партнера;
– знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватись у професійному спілкуванні;
– уміння працювати з різними типами текстів;
– уміння орієнтуватись у масивах різнотемної та різнотипної інформації українською мовою на різних каналах комунікації;
– уміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати і використовувати інформацію профільного спрямування;
– володіння інтерактивним спілкуванням (миттєво відповідно реагувати на нову інформацію у контексті попередніх даних);
– володіння основами риторичних знань і вмінь;
– уміння оцінювати комунікативну ситуацію і приймати професійне рішення та планувати комунікативні дії.
Професійна мовна (мовнокомунікативна) компетенція особистості є показником сформованості системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтегральних показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності.
1.4. Поняття національної та літературної мови.
Найістотніші ознаки літературної мови. Мовні норми, їх типи
Мова – це “характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ, об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією” (Українська енциклопедія, 2000).
Таке поняття як національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.
Літературна мова – це вищий рівень вияву національної мови, унормована з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії форма загальнонародної мови, якій властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, автохтонність, уніфікованість, розвинена система стилів. Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.
Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості носіїв мови. Поняття національна мова ширше за поняття літературна мова.
Мова є найважливішим, універсальним засобом спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти. Це засіб формування, оформлення та існування думки, адже без називання немає думання, осмислення реальності; система знаків, матеріальних за своєю природою і соціальних за змістом та функціями. Кожен елемент мови має свою значущість тільки в єдності та взаємозв’язку з іншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мові в цілому.
Формою існування мови є мовлення, тобто різноманітне використання мови в усіх галузях громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови – свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема – це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави (наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т.д.).
Мовні норми – це сукупність загальновизнаних, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі. Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні. До складу мовних норм входять:
– Графічні норми – правильна передача звуків на письмі: не дошч, а дощ.
– Орфоепічні норми – це правила вимови звуків та звукових комплексів: не [грунт], а [ґрунт], не [рімний], а [рівний].
– Акцентні норми – правильне наголошування слів: не чотирнадцять, а чотирна́дцять, не ква́ртал, а кварта́л.
– Лексичні норми – це правила слововживання, які регулюють вибір слова: не учбовий, а навчальний, не поставщик, а постачальник.
– Орфографічні норми – це правила написання слів та їхніх частин: не бесвідповідальний, а безвідповідальний, не дослідженний, а досліджений.
– Граматичні норми, до складу яких входять морфологічні – це вибір правильних словоформ, засобів словотворення: не завідуючий, а завідувач, не доповідів, а доповідей, а також синтаксичні – правила побудови речень та словосполучень (не по службовим справам, а у службових справах).
– Пунктуаційні норми – уживання розділових знаків: Посадова інструкція – це правовий акт.
– Стилістичні норми – використання мовних засобів, властивих певному стилю: Прийміть мене на посаду інженера (неправильно) – Прошу зарахувати мене на посаду інженера (правильно).
З часом мовні норми можуть змінюватися, тому в межах норми співіснують варіанти (мабу́ть – ма́буть). Мовні норми кодифікуються в словниках, правописах, довідниках та підручниках з правопису та граматики.
2. ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
2.1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.
Комунікативні ознаки культури мови
Мова і культура як духовні цінності органічно пов’язані між собою. Слово культура (від лат. сultura – освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова – це прояв культури. Мова утримує в одному духовному полі національної культури всіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона об’єднує всі явища культури, є їх концентрованим виявом. Культура мови – галузь мовознавства, що займається утвердженням норм на всіх мовних рівнях. Культура мови виконує регулюючу функцію, оскільки вона впроваджує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови.
Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення. Отже, культура мови передбачає:
– виховання навичок літературного спілкування;
– поширення і засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні;
– неприйняття спотвореної мови або суржику.
Культура мови вимагає обов’язкового дотримання комунікантами мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, дотримання правил мовленнєвого етикету.
Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:
– нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
– адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
– естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);
– поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).
Основні ознаки культури мови:
а) змістовність;
б) правильність;
в) точність;
г) логічність і послідовність;
д) доречність;
е) виразність і образність.
Недоречним є вживання діалектизмів, жаргонів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Їх вживання може бути виправданим тільки у відповідному стилі чи ситуації, адже вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття.
Чистота мовлення – це відсутність суржику. Суржик – це штучно змішана мова (наприклад, українська та російська), яка використовується комунікатором в усному спілкуванні як лінгвістичне ціле. Первісне значення слова суржик – суміш зерна різних злаків і борошна з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. Тому назва суржик має негативне семантичне забарвлення.
Б. Антоненко-Давидович, Є. Чак, О. Сербенська, С. Караванський, О. Пономарів та ін. у своїх працях подали практичні поради щодо правильного слововживання, розподіляючи їх за мовними рівнями та сферами функціонування, створили реєстри ненормативних слів і словосполучень і їх правильних відповідників. Назва одного з посібників: “Антисуржик” за загальною редакцією О. Сербенської свідчила про активне протистояння “зросійщенню” рідної мови.
Підвищення особистої культури мовлення передбачає:
– свідоме і відповідальне ставлення до слова;
– аналізування мовлення, контроль слововживання, перевірка за відповідними словниками;
– створення настанов на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань відповідно до українського правопису, посібників, довідників;
– опанування жанрів функціональних стилів;
– активне пізнання навколишнього світу, різних культур;
– удосконалення фахового мовлення.
2.2. Словники в професійному мовленні
Кодифікація – це “упорядкування, систематизація, утворення кодексу”. Кодифікація мови – впорядковування, очищення літературної мови від усього, що суперечить її нормам.
Мовні норми кодифікуються в словниках, правописах, довідниках та підручниках з правопису та граматики. Розділ мвознавства, у якому розглядається теорія і практика укладання словників, називається лексикографією (від грец. lехіs – слово і grаfо – пишу).
Словники – це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо). Словники є скарбницею народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь, вони виконують інформативну та нормативну функції: є універсальними інформаційними джерелами для розуміння того чи іншого явища та дають консультацію щодо мовних норм.
Далекими попередниками словників вважають так звані глоси, тобто пояснення значення окремих слів без відриву від тексту, на полях і в текстах давніх рукописних книг.
Збірники глос – глосарії – були першими і найдавнішими словниковими працями. Найстаріший глосарій кількістю в 174 слова знайдено в Кормчій книзі (1282 р.). До другої половини XVI ст. глосарії були основним видом лексикографічної праці. У Пересопницькому Євангелії (1556-1561 рр.) налічується близько 200 глос. Глоси були матеріалом для перших давньоукраїнських словників.
Усі словники, залежно від змісту матеріалу та способу його опрацювання, поділяють на два типи: енциклопедичні і філологічні. Суттєва відмінність між ними полягає в характері матеріалу, який описують у словниковій статті: об’єктом опису в енциклопедичному словнику є поняття, у філологічному – слово.
Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні та спеціальні (галузеві, тематичні). До сьогочасних загальних енциклопедичних словників належать:
– Українська Радянська енциклопедія: У 12 т. – К.: Наука, 1977 – 1984.
– Український радянський енциклопедичний словник: У 3-х т. – К.: Наука, 1986-1987.
– УСЕ (Універсальний словник-енциклопедія) / Гол. ред. член-кор. НАНУ М. Попович. – К.: Наука,1999.
Спеціальні енциклопедичні словники подають системні знання з окремих галузей. Наприклад:
– Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М. Русанівський, О.О. Тараненко, М.П. Зяблюк та ін. – К.: Наука, 2000.
– Економічна енциклопедія: У 3-х т. / За ред. проф. С.В. Мочерного. – К.: Наука, 2000.
Якщо енциклопедичні словники дають усебічні знання про світ, то філологічні заглиблюють у слово.
Лінгвістичні словники класифікують за способом подання матеріалу, за спрямованістю та призначенням. Словники можуть бути одно-, дво- і багатомовними.
У філологічних словниках подається характеристика слова. Їх поділяють на тлумачні, перекладні, історичні, орфографічні, орфоепічні, словники наголосів, іншомовних слів, термінологічні, синонімічні, фразеологічні, словники омонімів, антонімів, паронімів і под.
Тлумачні словники пояснюють, розкривають значення слова та його відтінки, вказують на граматичні й стилістичні властивості, подають типові словосполучення і фразеологічні звороти з цим словом. Наприклад:
Словник української мови: в 11 т. – К., 1970-1980. – Т. 1-11. Це найбільший тлумачний словник в українській лексикографії. Він містить близько 135 тисяч слів. Укомплектував його колектив науковців Інституту мовознавства ім. О.Потебні Академії наук України на основі матеріалу з літературних, фольклорно-етнографічних та інших джерел.
Словники іншомовних слів є різновидом тлумачних, у них пояснюється значення слів, запозичених з інших мов. У словникових статтях вказується, з якої мови прийшло слово.
Термінологічні словники містять терміни певної галузі науки, техніки, мистецтва. Вони бувають загальними, вузькоспеціальними і под.
Орфографічні словники подають перелік слів, а також словоформи у їх нормативному написанні. Залежно від частини мови слово має певний граматичний коментар, додаткові граматичні форми змінюваних слів тощо.
Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної вимови і нормативного наголосу. У словниках цього типу слова або їх частини, вимова яких не збігається з написанням, подаються в транскрипції.
Перекладні словники бувають двомовні та багатомовні. Це один з найрозвиненіших напрямів словникарства.
Словники синонімів охоплюють групи слів, об’єднаних спільним значенням.
Словники омонімів реєструють і пояснюють значення слів, однакових за звучанням, але різних за значенням.
Словник антонімів подає групи слів, що мають протилежне значення.
Словник паронімів розкриває значення слів, близьких за звучанням, але різних за значенням.
2.3. Мовний етикет. Мовні формули. Стандартні етикетні ситуації
Мовний етикет – це сукупність мовних засобів, які регулюють нашу поведінку в процесі мовлення. Він формується історично в культурних верствах народу й передається від покоління до покоління як еталон мовленнєвої поведінки мовця, виразник загальнолюдської культури, гідності й честі.
Мовленнєвий етикет вимагає від комунікантів дотримання норм етикету спілкування. Їх розмова має бути ввічливою, статечною, пристойною, а самі співрозмовники мають виявляти один до одного уважність і повагу.
Спілкування можливе за наявності мовця, адресата, до якого звернена мова, а також мети й теми мовленнєвої діяльності. Схематично код мовленнєвої ситуації можна зобразити так: “хто – кому – чому – про що – де – коли”. Етикетною вважається тільки та ситуація, для якої суттєвими є відмінності між мовцями (їхній вік, соціальний статус, стать тощо).
Структуру мовного етикету визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій, які властиві всім мовцям: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З-поміж них вирізняють ті, що вживаються при зав’язуванні контакту між мовцями – формули звертань і вітань; при підтриманні контакту – формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту – формули прощання, побажання тощо.
Названі елементи мовного етикету покликані репрезентувати ввічливість співрозмовників. Вислови мовленнєвого етикету закріплені за певними ситуаціями. У результаті численних повторів вислови стають стійкими формулами спілкування, стереотипами, типовими, повторюваними конструкціями, що використовуються практично в усіх ситуаціях спілкування.
Приклади найбільш типових формул:
1. Етикетні одиниці, якими виражається вітання: Добрий ранок! Доброго ранку! Добрий день! Доброго дня! Добридень! Добрий вечір! Здрастуйте! Моє шанування! Вітаю Вас!
– Вітаючись, добирайте ту вітальну формулу, яка підходить для даної ситуації.
– Вітаючись, привітно посміхайтеся. Дивіться людині у вічі. Вітаючись, не тримайте руки в кишенях. Зніміть рукавички (у рукавичках може дозволити собі вітатися лише жінка).
– Якщо Ви молодший, вітайтеся першим.
– Якщо Ви кудись зайшли (до установи, до квартири чи оселі друзів), вітайтеся першим (першою).
– Жінку має вітати чоловік (руку для вітання першою подає жінка).
– Підлеглий має привітати свого керівника.
– Незалежно від віку, статі, посади тощо першим (першою) вітається особа, яка заходить до кімнати (кабінету).
– Ідучи в гості, не забудьте, що першою маєте привітати господиню, потім господаря, потім гостей (у тому порядку, як вони сидять).
2. Формули прощання: Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо! Дозвольте попрощатись! Бувай (бувайте) здорові!
3. Вислови вибачення: Вибачте, пробачте, даруйте, прошу вибачення, мені дуже шкода, прийміть мої вибачення, перепрошую тощо.
4. Мовленнєві одиниці, що супроводжують прохання: Будь ласка, будьте ласкаві, прошу Вас, маю до Вас прохання..., чи можу звернутися до Вас із проханням..., дозвольте Вас попросити тощо.
5. Формули подяки: Спасибі! Дякую! Прийміть мою найсердечнішу (найщирішу) подяку.
6. Конструкції побажання: Будь(-те) щасливий (-а, і)! Щасливої дороги! Успіхів тобі (Вам)! Хай щастить!
7. Типізовані фрази ритуалу знайомства: Знайомтесь .... Я хочу представити тобі (Вам).... Дозволь(-те) представити (познайомити, рекомендувати) .... Рекомендую .... Маю честь представити (рекомендувати) тощо.
8. Звертання: Мамо, тату, доню, сину, сестро, брате, бабусю, дідусю, пані, пане, панно, паничу, панове, добродію, добродійко, добродії, товаришу, товариство, друже, приятелю, подруго, колего...
9. Згода, підтвердження: Згоден, я не заперечую, домовилися, Ви маєте рацію, це справді так, звичайно, певна річ, так, напевно, обов’язково, безперечно, безсумнівно, безумовно, ми в цьому впевнені, будь ласка (прошу), гаразд (добре), з приємністю (із задоволенням)...
10. Заперечення: Ні; ні, це не так; нас це не влаштовує; я не згодний (згоден); це не точно; не можна; не можу; ні, не бажаю; Ви не маєте рації; Ви помиляєтеся; шкодую, але я мушу відмовитися; дякую, я не можу; про це не може бути й мови...
11. Співчуття: Я Вас розумію; я відчуваю Вашу схвильованість (Ваш біль, Вашу стривоженість, Ваше хвилювання); це болить і мені; це не може нікого залишити байдужим; я співпереживаю (Вашу втрату); треба триматися, людина сильна; не впадайте у відчай (час усе розставить на місця, час вилікує, загоїть рану, втамує біль ...).
12. Пропозиція, порада: Дозвольте висловити мою думку щодо..., а чи не варто б..., чи не спробувати б Вам..., чи не були б Ви такі ласкаві прийняти мою допомогу (вислухати мою пропозицію, пораду), чи не погодилися б Ви на мою пропозицію...
Кожна із ситуативно-тематичних груп становить синонімічний ряд етикетних одиниць, які різняться за семантичними та стилістичними ознаками. Вибір етикетних одиниць комунікантами, передусім, залежить від таких визначальних екстралінгвістичних факторів, як:
– соціальна роль;
– вік;
– місце проживання;
– стать;
– культурно-освітній рівень адресата й адресанта, соціальна дистанція між ними;
– характер ситуації спілкування;
– специфіка взаємин між комунікантами.
3. СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ
3.1. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування.
Основні ознаки функціональних стилів
Стиль (від лат. stilus – загострена паличка для писання) – це сукупність мовних засобів (слів, граматичних морфем, синтаксичних конструкцій), дібраних відповідно до мети, змісту, сфери спілкування. Термін “функціональний стиль” окреслює власне лінгвістичний (а не літературознавчий) зміст стилю. Функціональний стиль – це своєрідний характер мовлення того чи іншого його різновиду, що відповідає певній сфері суспільної діяльності й співвідносній з нею формі свідомості, який твориться особливостями функціонування в цій сфері мовних засобів і специфічною мовленнєвою організацією, що створює певне загальне її стилістично забарвлення (“маркування”).
На основі трьох функцій мови виділяють п’ять стилів: функція спілкування (розмовний), функція повідомлення (діловий і науковий), функція впливу та інформування (художній і публіцистичний). Виділяють функціональні стилі: науковий, діловий, публіцистичний, художній, розмовно-побутовий.
Публіцистичний стиль – це стиль засобів масової інформації (преси, радіо, телебачення), які покликані не тільки висвітлювати різноманітні суспільно-політичні проблеми, а й формувати громадську думку. Головна функція цього різновиду мовлення – інформативно-пропагандистська та агітаційна і часткове поєднання ознак наукового та художнього стилів. Визначальною ознакою цього стилю є вдалий синтез логізації викладу із емоційно-експресивним забарвленням; він характеризується доступністю, полемічністю викладу, образністю, експресивністю та афористичністю.
Основні мовні засоби: широке використання суспільно-політичних та соціально-економічних термінів; точні найменування (подій, дат, місцевості, учасників); запозичення; емоційно-оцінні слова, словосполучення; перифрази; багатозначна образна лексика, що має оцінну спрямованість.
Художній стиль – це особливий функціональний різновид писемної мови, стиль художньої літератури. Він поєднує в собі елементи всіх інших стилів літературної мови, трансформує і переосмислює їх, передбачає використання діалектизмів, жаргонізмів, неологізмів, застарілих слів та інших складників, якщо це вмотивовано потребою мистецького зображення дійсності. Художній стиль обслуговує духовно-естетичну сферу життя народу. Основні ознаки: образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображувальність.
Основні мовні засоби: звукові повтори (алітерація, асонанс, звуковий паралелізм, анафора, епіфора, зіткнення, рима, кільце тощо); тропи: метафора, метонімія, синекдоха, епітет, гіпербола, літота, сарказм, іронія, перифраз, оксюморон; використання з художньою метою слів вузького стилістичного призначення: історизмів, архаїзмів, діалектизмів, запозичень тощо; функціонування усіх частин мови, використання морфологічних синонімів; широке вживання дієслівних форм різних способів; використання всіх типів речень, синтаксичних зв’язків, ритмомелодики висловлень та текстів; стилістичні фігури (синтаксичний паралелізм, еліпс, риторичні питання, звертання, оклики, періоди, анафора, епіфора, парцеляція та ін.); використовуються всі функціональні типи текстів (опис, розповідь, роздум).
Розмовно-побутовий стиль – особливий різновид літературної мови, що має дві форми: кодифіковану і не кодифіковану. Розмовний стиль зберігає самобутність типових рис української мови. Сфера використання розмовного стилю – щоденне неофіційне спілкування в побуті. Усе це зумовлює такі його основні ознаки, як усна форма спілкування, неофіційність, невимушеність спілкування, непідготовленість до спілкування, безпосередня участь у ньому, використання невербальних засобів (ситуація, рухи, жести, міміка), лаконізму, емоційності.
Мовні особливості: багатство інтонацій; емфатичне розтягування звука, розрив слова на склади, обриви слів, різкі зниження чи підвищення тону; емоційно-експресивно забарвлені слова і звороти; розмовні, просторічні елементи; переносне вживання слів для оцінної характеристики осіб; використання жаргонізмів, діалектизмів, варваризмів, інвектив; складноскорочені слова; широке використання вигуків; різні типи простих речень (переважно короткі: неповні, обірвані, односкладні, слова-речення).
Науковий стиль дає змогу зафіксувати текстуально наукові факти, явища, результати наукових досліджень: тез, статей, дисертацій, монографій, підручників, рецензій, доповідей тощо. За допомогою наукового стилю реалізується мовна функція повідомлення, популяризація наукових знань (доведення теорій, обґрунтування гіпотез, повідомлення наслідків досліджень, наукове пояснення явищ, систематичний виклад певних знань). Основними рисами наукового стилю є понятійність і предметність, об’єктивність, точність, логічність, аргументованість викладу, наявність цифрових даних, схем, таблиць, діаграм, малюнків, відсутність образності, емоційності та індивідуальних авторських рис. Цей стиль тісно пов’язаний з офіційно-діловим стилем і функціонує паралельно з ним.
Основні мовні особливості: наявність великої кількості термінів з різних галузей знання (математичні – парабола, гіпотенуза тощо; біологічні – цитоплазма, фітонциди і т. ін.); превалювання абстрактної лексики і запозичених слів; використання багатозначних слів в одному зі значень; відсутність емоційно-експресивної лексики; велика кількість абстрактних іменників середнього роду з суфіксами -ство, -цтво, -ння, -ття (напр., класифікування, формулювання, сприйняття тощо); дієслів теперішнього часу зі значенням позачасовості, постійної дії, дієслів третьої особи множини, інфінітивів, безособових форм, наявність цитат, посилань; чітка композиційна структура тексту, поділ його на розділи, параграфи, пункти, підпункти.
Науковий стиль має кілька різновидів:
– Власне науковий обслуговує фахівців певної галузі науки. Це наукові дослідження, викладені в докторських, кандидатських дисертаціях, монографіях, окремих статтях.
– Навчально-науковий використовується при написанні підручників, посібників та іншої літератури, призначеної для навчальних закладів.
– Науково-публіцистичний властивий працям, призначеним для фахівців певної галузі науки і техніки.
– Науково-популярний має на меті зацікавити науковою інформацією широке коло людей незалежно від їх професійної підготовки.
– Виробничо-технічний – це мова літератури, що обслуговує різні сфери господарства й виробництва (інструкції, описи технологічних процесів тощо).
Офіційно-діловий стиль (ОДС). Основне призначення – регулювати ділові стосунки мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях. Найголовніші ознаки – документальність (кожен офіційний папір повинен мати характер документа), стабільність, високий ступінь стандартизації, лаконізм, точність, сувора регламентація тексту, майже цілковита відсутність емоційності та образності і будь-якого вияву індивідуальності автора.
Основні мовні засоби: використання спеціальних термінів – мовних штампів, кліше, канцеляризмів (напр., розпорядження, протокол, нижчепідписаний, супровідний, високі договірні сторони, відповідно до ..., згідно з розпорядженням тощо); відсутність емоційно-експресивної лексики; висока частотність уживання абстрактних іменників на -ість, -ання (розпорядження, стягнення, чинність, організованість, недоторканість і т. ін.); переважання інфінітивних, неособових дієслівних форм (ухвалити, заслухати, подається, організовується тощо); типове вживання ускладнених речень, нанизування кількох підрядних тощо; розщеплені форми присудків (здійснити перевірку, провадиться набір, прийняти рішення, надати допомогу і т. ін.); чітка організація тексту – поділ на параграфи, пункти, підпункти.
ОДС – це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну.
ОДС має такі функціональні підстилі:
Адміністративно-канцелярський – використовується в професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві (офіційна кореспонденція (листи), договори, контракти, заяви, автобіографії, характеристики, доручення, розписки. Він обслуговує та регламентує службові (офіційні) відносини між підприємствами одного й різного підпорядкування; між структурними підрозділами одного підпорядкування; між приватною особою та організацією, установою, закладом і навпаки; приватні (неофіційні) відносини між окремими громадянами.
Юридичний – використовується в юриспруденції: акти, позовні заяви, протоколи, постанови, запити, повідомлення. Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини: між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності; між підприємствами, організаціями та установами; між державою та приватними особами; між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами; між приватними особами.
Дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян: конвенції (міжнародні угоди), комюніке (повідомлення), ноти (звернення), протоколи, меморандуми, договори, заяви, ультиматуми.
Законодавчий – використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами: документи органів державної влади різних рівнів, Конституція, закони, укази, статути, постанови.
Науковий і офіційно-діловий стилі спільно функціонують в одному часі й просторі. Ці два стилі не тільки функціонально близькі, вони є спорідненими за походженням, що принципово уможливлює їхнє зближення в умовах історичної потреби.
Поняття МПС поєднує три сучасні стилі – офіційно-діловий, науковий, розмовний, оскільки ділова мова містить близькі, взаємопроникні й навіть спільні мовні засоби різних рівнів.
Професійна сфера є інтеграцією офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів, оскільки вони тісно взаємодіють у всіх сферах професійної комунікації.
Текст є результатом і формою реалізації різних видів професійної діяльності. Текст – це головний елемент будь-якого документа. Він має бути логічним, послідовним, стислим і повним. Текст документа повинен відповідати мовним нормам.
4. ПРОФЕСІЙНА КОМУНІКАЦІЯ. СПІЛКУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
4.1. Сутність спілкування, функції
Спілкування є необхідною умовою діяльності людини. Від нього залежить психологічний клімат в організації та на підприємстві, їх організаційна і виробнича мобільність, конкурентні позиції на ринку, сприймання і розуміння людьми одне одного. Правильно організоване спілкування забезпечує ефективний обмін інформацією, дає змогу глибше пізнати співрозмовника, спрогнозувати особливості подальшої ділової взаємодії з партнером. Тому спілкування можна охарактеризувати як:
– комунікацію, сприймання та передавання інформації;
– взаємодію, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;
– сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.
Важливу роль у професійній діяльності відіграє поведінка особистості, яка визначається не тільки сукупністю особистісних якостей, особливостями конкретної ситуації, а й специфікою того соціально-професійного середовища, у межах якого реалізується його ділова і професійна активність.
Мовне професійне спілкування неможливе без суб’єктів спілкування, тобто особистостей, знання лінгво-психологічної характеристики кожного з них. У професійному спілкуванні завжди треба враховувати динамічні особливості психічних процесів і поведінки людей, інтенсивність, швидкість, темп усного мовлення. Самостійний і творчий склад мислення, орієнтування в ситуації, орієнтація на мову співрозмовника, мовна пам’ять, правильний і доречний добір мовних засобів, правильна побудова висловлювання (тексту) і прогнозування реакції слухачів, відповідна дикція, уміння слухати – такі основні якості мовця-професіонала, необхідні для оптимального, кваліфікованого розв’язання професійних завдань. Труднощі, які виникають під час донесення або сприймання інформації, часто є наслідком вікових, статевих, соціальних розбіжностей.
У соціально-психологічному плані спілкування – це обмін інформацією, вчинками, думками, переживаннями, це процес виховання та самовиховання, це форма творчості, яка допомагає виявити і розвивати кращі сторони особистості. Іншими словами, спілкування – це сукупність зв’язків і взаємодія індивідів, груп, спільнот, під час яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками і результатами діяльності.
Спілкування є складним, багаторівневим процесом встановлення та розвитку контактів між людьми, який включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння іншої людини; обмін думками, переживаннями, настроями, бажаннями. Найзмістовнішими, виразними засобами впливу на учасників спілкування є:
– мова як засіб спілкування людей, засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень;
– мова як система знаків, яка служить засобом спілкування між людьми та способом вираження самосвідомості людини (мова існує й реалізується через мовлення – сам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії й певних часових межах, матеріалізуючись у звуках, інтонації, жестах і міміці або буквах і розділових знаках);
– знак як будь-який матеріальний об’єкт (предмет, явище, подія), який виступає в ролі вказівки та позначення і використовується для отримання, зберігання, переробки й передачі інформації.
За характером змісту спілкування поділяють на:
– неформальне (світське, буденне, побутове);
– формальне (професійне), мета якого – організація та оптимізація того чи іншого виду предметної діяльності: управлінської, виробничої, наукової, комерційної та под.
Виокремлюють три взаємопов’язані сторони спілкування:
– комунікативна – обмін інформацією між індивідами та її уточнення, розвиток;
– інтерактивна – організація взаємодії суб’єктів, які спілкуються, тобто обмін не тільки знаннями, думками, ідеями, а й діями, зокрема під час побудови спільної стратегії взаємодії;
– соціально-перцептивна – процес взаємного сприймання й розуміння співрозмовників, пізнання ними одне одного.
Існують такі види спілкування:
– залежно від специфіки суб’єктів (особистість чи група): міжособистісне, міжсоціумне, а також спілкування між особистістю та групою;
– за кількісними характеристиками суб’єктів: самоспілкування, міжособистісне, масові комунікації;
– за характером спілкування: опосередковане і безпосереднє, діалогічне та монологічне;
– за цільовою спрямованістю: анонімне, функціонально-рольове, неформальне.
Функцією спілкування є досягнення взаєморозуміння на зовнішньому (формальному) рівні за допомогою усмішки, приязного слова тощо.
Професійне спілкування виконує такі функції:
– комунікативну (обмін інформацією);
– інтерактивну (обмін діями);
– перцептивну (взаємосприйняття та встановлення взаєморозуміння між партнерами по спілкуванню).
4.2. Спілкування й комунікація
Основою спілкування між людьми є комунікація, яка відбувається за допомогою мови, символів (писемності), рухів (жестів), спонтанних дій (міміки, інтонації). Однак спілкування та комунікація не тотожні за своїм змістом.
Обидва терміни – комунікація та спілкування – мають спільні й відмінні ознаки.
Спільними є їхнє співвіднесення з процесами обміну та передачі інформації. Відмінні ознаки обумовлені різницею в обсязі змісту цих понять: за спілкуванням закріплюються характеристики міжособової взаємодії, а за комунікацією – інформаційний обмін у суспільстві. Отже, спілкування – це соціально обумовлений процес обміну думками та почуттями між людьми в різних сферах їхньої пізнавальної, трудової і творчої діяльності, що реалізується за допомогою вербальних засобів комунікації. Комунікація – це соціально обумовлений процес передачі та сприйняття інформації як в міжособовому, так і в масовому спілкуванні різними каналами за допомогою вербальних та невербальних комунікативних засобів.
Таким чином, термін спілкування є загальним за своїм змістом, а комунікація – конкретним, що позначає лише один з його типів (соціальну взаємодію).
У процесі спілкування партнери впливають один на одного, їх дії спрямовані на регулювання чи зміну власної або чужої позиції. Такі взаємодії можуть бути доповнювальними (партнери контактують, користуючись явно вираженими станами і позиціями один одного), пересічними (конфліктними) і прихованими (апелювання до певного внутрішнього стану іншого індивіда, який не збігається з демонстрованим).
У професійній діяльності використовують такі види комунікацій: між організацією та середовищем, міжрівневі (ієрархічні), між різними відділами (підрозділами), між працівниками, між керівником і підлеглими, між керівником і робочою групою.
Комунікації між організацією та середовищем спрямовані на обмін повною й достовірною інформацією з метою підтримання життєдіяльності організації та формування її позитивного іміджу.
Міжрівневі (ієрархічні) комунікації в організації сприяють формуванню у працівників почуття єдності, спільності інтересів, необхідності скоординованих дій. Метою таких комунікацій є підтримання внутрішньої стабільності організації, керованості процесів, що в ній відбуваються.
Комунікації між різними відділами (підрозділами). Обмін інформацією між ними є передумовою координування їх злагодженої діяльності.
Комунікації між працівниками організації виникають за потреби спільного виконання певних завдань, вирішення проблем, пов’язаних з функціонуванням організації.
Комунікації між керівником і підлеглими. Основою комунікативної діяльності є обмін інформацією стосовно завдань, пріоритетів і очікуваних результатів; залучення до вирішення завдань відділу; обговорення проблем ефективності роботи; удосконалення і розвитку здібностей працівників тощо.
Комунікації між керівником і робочою групою здійснюються у випадках організації групового виконання робіт і сприяють підвищенню ефективності установи загалом.
За формою реалізації комунікації бувають дигітальні й аналогові.
Дигітальні (грец. di – двічі) комунікації. Особливістю їх є закодованість відомостей за допомогою символів (шрифт, цифри).
Аналогові (грец. аnalogos – подібний) комунікації. Вони охоплюють безсловесну комунікацію (жести, дотики, предмети, зображення тощо).
Поєднання аналогової і дигітальної комунікації сприяє більш точній і змістовній передачі інформації.
Комунікативний процес – це обмін інформацією між індивідами або їх групами, метою якого є точне й повне засвоєння повідомлень, що містять певну інформацію.
У комунікативному процесі взаємодіють такі елементи:
– відправник – особа, яка генерує ідеї або збирає і передає інформацію;
– повідомлення – закодована за допомогою символів інформація;
– канал (засіб) передачі інформації;
– одержувач – особа, якій призначена інформація і яка її інтерпретує.
Комунікації пов’язані з інформаційним обміном між учасниками спілкування. Під час обміну інформацією відправник і одержувач долають декілька взаємопов’язаних етапів комунікативного процесу, завдання яких – створення повідомлення і використання каналу для його передавання у такий спосіб, щоб обидві сторони однаково зрозуміли вихідну ідею. Основними етапами комунікативного процесу є:
1. Зародження ідеї. Обмін інформацією розпочинається з формулювання ідеї або відбору інформації. Відправник визначає, яка ідея (повідомлення) стане предметом інформаційного обміну.
2. Кодування й вибір каналу інформування. Перш ніж передати інформацію, відправник повинен за допомогою певних символів закодувати її (кодування перетворює ідею на повідомлення), а також вибрати канал інформування, здатний передати символи, які використовують для комунікації.
3. Передавання інформації. Відправник використовує канал (засіб) передавання інформації для доставки повідомлення (закодованої ідеї або сукупності ідей) одержувачу.
Існують дві моделі передавання інформації: без зворотного зв’язку і зі зворотним зв’язком.
4. Декодування інформації. Одержувач інформації декодує повідомлення (розшифровує символи відправника), щоб зрозуміти про що йдеться.
Знання видів комунікації в організації та поза її межами сприяє ефективній побудові процесу спілкування.
4.3. Види, типи і форми професійного спілкування
Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі у ньому мови (мовного коду). За цією ознакою професійне спілкування поділяють на вербальне і невербальне.
Вербальне (лат. verbum – слово) спілкування – це усне, словесне спілкування, учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування.
Залежно від комунікативної ситуації використовують розмовну мову (у повсякденному спілкуванні), літературну мову (опрацьована майстрами слова природна мова, яка є мовним еталоном народу), писемну мову (фіксування на певних носіях – папері тощо – інформації і прочитання написаного), усну мову (артикуляційне відтворення інформації та сприйняття її на слух).
Залежно від позицій учасників комунікативного процесу вербальне спілкування поділяють на пряме і непряме.
Пряме вербальне спілкування здійснюється шляхом усного контакту між учасниками спілкування. Інформація передається за допомогою мовних знаків та інтонаційних засобів. Пряме вербальне спілкування охоплює елементи невербального.
Форми прямого вербального спілкування:
– індивідуальне монологічне (передача відправником усної інформації реципієнту без зворотного зв’язку);
– індивідуальне діалогічне (передбачає зворотний зв’язок між відправником і реципієнтом);
– групове монологічне (учасниками комунікації є троє і більше осіб. Наприклад, публічний виступ керівника перед колективом (лекція, доповідь));
– групове діалогічне (колективне обговорення проблем, ситуацій, пропозицій на ділових нарадах, засіданнях тощо).
Непряме вербальне спілкування полягає у відсутності безпосереднього контакту між учасниками.
Форми непрямого вербального спілкування:
– письмова (інформація передається від відправника до реципієнта у формі відповідного документа, в якому зафіксовані атрибути ділових контактів);
– використання технічних засобів.
Невербальне спілкування – це обмін інформацією між людьми за допомогою комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.
4.4. Невербальні компоненти спілкування
Невербальне спілкування супроводжує й доповнює мову, відображаючи зміст висловленого або сприйнятого. Інформація передається невербальними засобами, які сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями тощо.
Невербальні засоби спілкування:
– кінесичні (грец. kinesis – рух) – виражають загальну моторику різних частин тіла (міміка, жести, постави, хода, контакт очима);
– проксемічні (лат. proximus – розташований близько) – пов’язані з організацією простору між його учасниками (відстань між мовцями, дистанція, вплив території, просторове розміщення);
– екстралінгвістичні (лат. extra – поза, зовні і lengua – мова) охоплюють позамовну сферу, в межах якої розвивається мова. Їх підрозділяють на:
– просодичні (грец. prosadikos – той, що стосується наголосу) фонетичні характеристики мовлення (швидкість мови, висота голосу, його тональність і діапазон).
– таксетичні (лат. tactum – зачіпати, торкатися) пов’язані з тактильними особливостями сприйняття (рукостискання, поцілунки, дотики, прогладжування, поплескування);
– ольфакторні (лат. olfactus – чути нюхом) – вплив на комунікацію запахів тіла, косметики, предметів особистого вжитку;
– хронемічні (грец. chronos – час) вплив фактора часу на спілкування (час очікування початку спілкування; час, проведений разом у спілкуванні; час, протягом якого триває повідомлення мовця).
У невербальному професійному спілкуванні кінетичні засоби (“мова тіла”) є найуживанішими. Спілкування супроводжується жестами, які є носіями різного типу інформації, виражаючи позитивне або негативне ставлення до співрозмовника й теми розмови, рівність або домінування, відкритість чи закритість та ін. Найчастіше жести засвідчують такі психологічні стани учасників спілкування, як відкритість, підозра й потаємність, заперечення, сумнів, готовність, довіра, незадоволення тощо.
У міжособистісних відносинах у професійному спілкуванні характерними є такі форми невербальної передачі інформації, як жести з окулярами (можуть свідчити про різноманітні емоційні стани і наміри співрозмовника), почісування підборіддя (свідчить про роздумування, оцінювання), машинальне малювання на папері (свідчить про зниження інтересу до розмови), міцно зчеплені руки (символізують підозру й недовіру), “порожній погляд” (застиглість, нерухомість очей співрозмовника свідчать про нудьгу, байдужість), постукування по столу, клацання затискачем ковпачка авторучки тощо (жести виражають стурбованість співрозмовника), прикладання рук до грудей (жест відображає чесність і відкритість) та ін.
Неувага до невербальних засобів у професійному спілкуванні може дезорієнтувати співрозмовника, якщо неправильно сприймати його міміку, жести, поведінку у типових ситуаціях.
Слухання відіграє провідну роль у комунікації. Воно допомагає сегментувати інформацію в процесі детальних обговорень, доповідей, лекцій, бесід, що пов’язані з академічною і професійною сферами. А також формувати навички розрізняти експресивні стилі: високий, середній, низький, в усному приватному і офіційному спілкуванні.
Гендерні аспекти спілкування є невід’ємною частиною професійної комунікації. 2007 рік було оголошено в Україні – роком гендерної рівності, що призвело до помітних змін у правових, соціальних та ділових сферах життя суспільства. Питання гендеру (статі) були важливими під час працевлаштування, отримання соціальних пільг тощо до моменту законодавчого затвердження в Україні принципу гендерної рівності.
4.5. Поняття ділового спілкування
Ділове спілкування – це усний контакт між співрозмовниками, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед собою завдання розв’язати конкретні проблеми. Спілкування слід вважати діловим, якщо його визначальним змістом виступає спільна професійна діяльність.
Засадами ділового спілкування є етичні норми та правила ділових взаємовідносин, знання й уміння, пов’язані з обміном інформацією, використанням способів та засобів взаємовпливу і взаєморозуміння.
Професійне спілкування формується в умовах конкретної діяльності, тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою частиною, засобом цієї діяльності.
Ділове спілкування передбачає:
– отримати, надати необхідну інформацію або обмінятися нею;
– домовитися про питання, яке цікавить співрозмовників;
– переконати партнера у правильності рішення, яке приймається, вигоді вибраного способу дії тощо;
– встановити контакт, ділові стосунки, дотримуючись при цьому відповідного статусу і ролі.
Метою ділового спілкування є взаєморозуміння, справа, діяльність, результат і продуктивна співпраця.
Існують такі види ділового спілкування:
1. Говорити, в тому числі компліменти, добре публічно виступати, проводити ділові бесіди, вміло давати усні розпорядження;
2. Читати, в тому числі володіти технікою швидкого читання.
3. Писати, в тому числі і листи, які принесуть “позитивний результат”.
4. Слухати, володіти мистецтвом ефективного слухання.
5. Вести переговори, в тому числі “переговори без поразок”.
6. Знати прийоми психотехніки в розмові, в роботі з клієнтами і конкурентами.
Стилі та моделі ділового спілкування. У процесі спілкування кожна людина виробляє власний стиль, тобто сукупність найтиповіших рис поведінки в цьому процесі. З огляду на налаштованість, поведінку партнерів виокремлюють такі стилі спілкування:
1. Ритуальний. Суть його полягає в дотриманні співрозмовниками прийнятих для певних ситуацій етикету, формальних і неформальних правил та норм поведінки. Таке спілкування не має на меті змінити погляди партнера.
2. Маніпулятивний. Партнери ставляться один до одного, як до засобу досягнення мети. Маніпулятивно впливаючи одне на одного, вони намагаються вирішити свої питання.
3. Гуманістичний. Спілкування зумовлене станами переживання й усвідомлення поведінки особистості.
У професійному спілкуванні стиль проявляється у взаємовідносинах між керівником і підлеглими, у так званому лідерстві. У зв’язку з цим розрізняють три стилі лідерства, які характеризують не тільки спілкування, а й манеру поведінки лідера стосовно інших, тип його влади, ставлення до роботи тощо:
– авторитарний (лідер віддає накази, дає вказівки, інструкції, не визнає ініціативи, обговорення прийнятих ним рішень; характерним є виокремлення свого “Я”);
– демократичний (активність учасників спілкування та їхня ініціатива підтримуються, завдання та способи їхнього виконання обговорюються; замість “Я” характерним є займенник “Ми”);
– ліберальний (проблеми обговорюються формально, керівник піддається впливу підлеглих, не виявляє ініціативи в спільній діяльності).
Для характеристики системи дій, що їх виконують суб’єкти спілкування, використовують поняття “модель”. Існує п’ять типів моделей спілкування.
Запобігливий тип. Один із співрозмовників намагається догодити іншим, вибачається, не вступає в суперечки. Не отримавши схвалення інших, погоджується з будь-якою критикою на свою адресу.
Звинувачувальний тип. Особа цього типу шукає винних, нерідко поводиться зухвало, говорить різко й жорстко і в такий спосіб прагне завоювати авторитет, владу над іншими.
Розважливий тип. Коректна, надто спокійна людина, яка все розраховує наперед, має монотонний голос.
Віддалений тип не реагує на жодні запитання, часто говорить недоречно, невчасно і невлучно.
Врівноважений тип. Поведінка такої особи послідовна, гармонійна, до співрозмовників ставиться відкрито, чесно, не принижує інших.
Моделі і стиль спілкування застосовуються в різноманітних ситуаціях професійного спілкування і значною мірою характеризуються культурою спілкування – цілісною системою елементів, яка охоплює зовнішню культуру, культуру мовлення, культуру почуттів, культуру поведінки та етикет.
Поняття спілкування тісно пов’язане з поняттям комунікація. Комунікація (лат. communico – спілкуюсь з кимось) – смисловий та індивідуально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах соціальної взаємодії.
У діловому спілкуванні виникають бар’єри спілкування:
Естетичні (перше враження про людину складається з її зовнішнього виду, манери поведінки, одягу).
Інтелектуальні (спілкування осіб різних типів інтелекту можуть призвести до виникнення бар’єрів між ними).
Мотиваційні (виникають, коли співрозмовнику не цікаві висловлені думки, коли один із співрозмовників для іншого стає способом досягнення утилітарних цілей).
Моральні (бар’єри, які не вдається подолати людині, яка володіє різнобічними засобами спілкування, наприклад, підлістю, непорядністю, грубістю).
Емоційні (неприємні емоції послаблюють здатність сприймати і правильно оцінювати вагомі аргументи на користь тієї чи іншої точки зору).
5. РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ
5.1. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію
Рито́рика (давньо-гр. ῥητωρική – ораторське мистецтво від ῥήτωρ – оратор) – спочатку наука про ораторське мистецтво, пізніше – теорія прози чи теорія аргументації взагалі.
Публічна мова є однією з форм ділового спілкування. Володіння нею передбачає високий рівень мовного розвитку людини. Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Одним з її різновидів є ораторська (риторична) мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з колективним слухачем з метою впливу на нього і переконання.
Ораторська мова – це систематизована сукупність мовних засобів граматичного, лексичного та фонетико-орфоепічного рівнів, дібраних відповідно до потреб стилю, підстилю, жанру і організованих у живий (промову) або писаний текст за законами риторики.
Ораторська мова вибудовується у формі монологу. Монологічна форма спілкування може реалізуватися як усне мовлення і опосередковано як писемне (через книгу, часопис, газету тощо).
Ознаками ораторської мови є наявність у ній:
– логосу (гр. logos – слово, думка) – мова виражає думку, йде від розуму й апелює до нього;
– етосу (гр. ethos – звичай, характер) – морально-етичні якості;
– пафосу (гр. pathos – біль, страждання, почуття, пристрасть) – натхнення, викликане глибокою переконаністю оратора.
Ораторська мова характеризується такими особливостями:
– за тематикою вона є суспільно важливою і проблемною;
– за формою реалізації – писемно-усною;
– за відношенням до форми – книжно-розмовною;
– за функціональним типом мовлення – синтезом усіх елементів розповіді, опису, роздуму, доказу, спростування;
– за характером реалізації – підготовчо-імпровізаційною.
Темою публічних промов є важливі і часто складні для вирішення питання суспільно-політичного, громадського життя, які потребують публічного ствердження чи заперечення, аргументації чи спростування, правильного вибору. Мистецтво аргументації передбачає вміння комунікатором (оратором, ритором) переконати аудиторію у своїй компетентності під час публічного виступу. Існують різні мовні засоби переконування. Оратор прагне переконати слухачів у правильності своєї позиції. Переконливою ораторську мову роблять продуманий зміст, точність і ясність висловлювань, доступність і логічність викладу, експресивність, аргументована структура.
Писемно-усна форма реалізації публічної промови передбачає фіксування на папері всієї підготовчої роботи (задуму, концепції, породження тексту: тези, положення, докази, факти, мовне вираження). Це необхідно для того, щоб промовець виклав хід своїх думок послідовно, логічно, несуперечливо.
Книжний характер публічної промови виявляється на підготовчому, писемному, етапі (у граматичній правильності, дотриманні норм літературної мови, у логічній послідовності, точності і стислості матеріалу) і залежить від галузевої сфери функціонального стилю (офіційно-ділова, виробнича, політична промова, навчальне, судове красномовство тощо).
Розмовний характер публічного мовлення полягає в його усному проголошенні та використанні тих мовних емоційно-вольових виражальних засобів, які впливають на слухачів і здатні активізувати їх сприймання та пізнавальну і творчу діяльність. У процесі виголошення публічної промови доцільно залучати засоби усного розмовного мовлення, не передбачені писемним текстом: звертання і запитання, вставні слова, повтори тощо.
Підготовчо-імпровізаційний характер публічних промов виявляється у зв’язку двох основних етапів – підготовчого і виконавського. На виконавському етапі імпровізація неминуча, оскільки прочитаний без імпровізації текст не стане промовою, а буде читанням, яке створюватиме ефект штучності.
У професійній діяльності важливу роль відіграє діалогічна (гр. dialogos – бесіда, розмова) мова – форма соціально-мовного спілкування, основа співробітництва і взаєморозуміння між людьми у процесі спільної діяльності. Діалог передбачає безпосередній словесний контакт мовця і слухача, під час якого відбувається активна мовленнєва взаємодія: висловлення (репліки) одного змінюються висловленнями (репліками) іншого, тобто мовець і слухач увесь час міняються ролями.
У діалогічній мові функціонує репліка – особлива мовна одиниця, яка характеризується відносною формально-граматичною завершеністю і відносною самостійністю. Виділяють:
– репліку-запитання;
– репліку-відповідь на запитання;
– репліку-ствердження або заперечення;
– репліку-оцінку;
– репліку, що вносить новий аспект розвитку теми;
– репліку, що переводить діалог в іншу тематичну площину;
– репліку-привітання або відповідь на привітання та ін.
5.2. Презентація як різновид професійного мовлення
Різновидом публічного мовлення є презентація. Презента́ція (від лат. рraesentatio – представляти, знайомити, дарувати) – це ознайомлення широкого загалу з новими, нещодавно створеними (знайденими, дослідженими, відтвореними) суб’єктами, предметами культури, матеріалами, технологіями, науковими відкриттями; також демонстрація будь-чого на будь-яку тему з використанням технічних засобів чи без них.
За цілями та масштабами проведення виділяють чотири типи презентацій:
– брифінг;
– ексклюзив;
– конференція;
– шоу.
За специфікою виділяють такі типии презентації:
– торгові презентації використовуються торговими агентами під час укладання угоди. Вони дають змогу за короткий час подати всю інформацію про товар, значно заощадивши час. Такі прпезентації дають змогу роз’яснити основні положення і переваги, які здобуває покупець. У торгових презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій;
– маркетингові презентації використовуються при підготовці умов для майбутніх торгових презентацій. Їх застосовують для широкої аудиторії (проводяться на виставках-ярмарках або в офісі покупця), для навчання агентів з продажу. У маркетингових презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій;
– навчальні презентації призначені для допомоги викладачу забезпечити зручне і наочне подання навчального матеріалу. Навчальні презентації поділяються на такі види:
– презентації-семінари;
– презентації для самоосвіти;
– презентації-порадники;
– презентації для клієнтів корпорацій.
У навчальних презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій.
Корпоративні презентації призначені для доведення інформації до акціонерів корпорації. Корпоративні об’єднання використовують також глобальну мережу Internet, що дає змогу дістати доступ до гіпертекстової гіпермедійної системми World Wide Web (WWW). Корпоративні презентації поділяються на такі типи:
– для акціонерів;
– щорічні звіти;
– електронні журнали;
– для служб, зайнятих роботою з персоналом;
– з питань інвестицій і фінансування.
У маркетингових презентаціях можуть використовуватись усі види презентацій. Кожен тип презентацій має свої мовленнєві, стилістичні, композиційні й комунікативні особливості, які є похідними від специфічних рис презентації як виду публічної комунікації.
6. КУЛЬТУРА УСНОГО ФАХОВОГО СПІЛКУВАННЯ
6.1. Особливості усної комунікації
Як зазначалося вище, усна комунікація має свої особливості. Під час безпосереднього спілкування у приватній та професійній сферах використовуються різні способи впливу на людей (комунікантів). До цих засобів належать:
– технології психоделічного впливу: т.зв. 25-ий кадр; акцентування інформації, зміна логічного наголосу та под.;
– нейро-лінгвістичне програмування;
– невербальні засоби комунікацій.
6.2. Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування.
Функції та види бесід
Різновидом професійної діалогічної мови є ділова бесіда – форма офіційного, спеціально підготовленого мовного спілкування з використанням невербальних засобів (міміки, жестів, манери поведінки), у процесі якого відбувається обмін думками і діловою інформацією. Залежно від кількості учасників бесіди поділяються на індивідуальні та групові.
Індивідуальна бесіда – це діалог двох співрозмовників, як правило, різного соціального статусу, який має на меті визначення рівня об’єктивності будь-якої інформації. У присутності аудиторії комунікант використовує різні соціальні маски, намагається видаватись цікавішим, привабливішим. Визначати позиції з різних питань і пояснення діям будь-якої людини (комуніканта) слід спілкуючись з нею віч-на-віч.
Ділова бесіда належить до міжособистісного типу спілкування і передбачає різноманітні способи мовного і немовного взаємовпливу учасників. До ділової бесіди готуються заздалегідь: продумують план, аналізують особливості співрозмовника, підшукують необхідні фактичні дані, визначають стратегію і тактику спілкування. Підготовка до ділової бесіди дає змогу передбачити несподівані моменти, які можуть знизити ефективність прийомів співрозмовника.
Існують такі види планування ділової бесіди:
– стратегічний план (програма дій, спрямованих на досягнення поставлених завдань);
– тактичний план (містить перелік способів поетапного досягнення мети, що сприяють вирішенню основних стратегічних завдань бесіди);
– оперативний план (визначає програму дій за кожним окремим пунктом бесіди);
– план інформації і збору матеріалів (передбачає пошук джерел інформації і вивчення самої інформації);
– план систематизації і відбору робочих матеріалів (визначає структуру організації зібраного матеріалу і критерії його відбору);
– план викладу в часі (встановлює часові межі робочого плану бесіди);
– робочий план (подає структуру викладу бесіди з урахуванням регламенту);
– план використання допоміжних засобів (передбачає застосування окремих технічних засобів в процесі бесіди);
– план пристосування до співрозмовників і умов спілкування (враховує потенційні вимоги і наміри партнерів, особливості умов, за яких відбуватиметься бесіда).
Правила підготовки до бесіди:
– обрати найбільш вдалий момент і місце проведення бесіди, і лише після цього домовлятися про зустріч;
– з’ясувати все про співрозмовника;
– зібрати й систематизувати інформацію, необхідну для розмови;
– створити відповідну атмосферу довіри, щоб схилити до себе співрозмовника;
– визначити мету, стратегію і тактику проведення бесіди, скласти детальний план розмови, виділити базові слова, ключові речення;
– уявити собі позицію співрозмовника з цього питання та хід бесіди, передбачити нюанси, які можуть вплинути на її перебіг і результат.
Оскільки успіх індивідуальної бесіди значною мірою залежить від контакту, що встановлюється між співрозмовниками, можна виділити такі її етапи: початок бесіди (встановлення контакту); передавання інформації; аргументування; спростування доказів співрозмовника; підведення підсумків (вихід із контакту).
На початковому етапі бесіди встановлюється контакт із співрозмовником, передбачаються етикетні мовні формули під час вітання, подяки, запрошення тощо. Психологічний контакт – це духовний зв’язок між людьми, який забезпечує можливість взаєморозуміння. Після контакту очей треба привітатися і зробити паузу. Вона потрібна для того, щоб інша людина мала змогу включитися в розмову.
На початку бесіди доречно:
– уникати вступів на зразок “Якщо у Вас є час вислухати мене”;
– не примушувати співрозмовника одразу захищатися;
– тон бесіди має бути привітним, доброзичливим (це допоможе співрозмовникові повірити у Вашу щиру зацікавленість його проблемами);
– співрозмовник може бути добре проінформований щодо теми розмови, тому краще висловити свої сподівання на це або запитати його;
– у кожній ситуації треба виявляти гнучкість, оперативність, творчість. Варто пам’ятати, що фрази на зразок: “Не хвилюйтесь”, “Заспокойтеся”, “Чому Ви так напружені?”справі не зарадять, а, навпаки, людина нервуватиме ще більше.
На етапі передавання інформації співрозмовники з’ясовують тривалість бесіди, детальніше ознайомлюються з можливостями і намірами партнера стосовно обговорюваної проблеми.
На цьому етапі особливого значення набувають вміння слухати співрозмовника, передавати інформацію та обґрунтовувати свою позицію.
Основним елементом є формулювання питань, вислуховування, вивчення реакцій співрозмовника, передавання інформації співрозмовнику.
Правила, що полегшують розуміння і дають змогу ефективно обмінюватись інформацією:
– уважно слухати і чути;
– намагатися перейти від монологу до діалогу;
– давати змогу співрозмовникові спокійно висловити свою думку;
– викладати свою інформацію чітко, коротко й послідовно;
– добирати способи й засоби аргументування залежно від індивідуальних особливостей співрозмовника (рівня його мислення, віку, статі, типу темпераменту тощо);
– викладати докази в коректній формі.
На етапі аргументування обидві сторони займають певну позицію з проблеми, яка обговорюється. Аргументуючи свою позицію, доцільно навести цифрові дані, факти, виявити суперечності, розглянути їх, вилучити висновки за частинами. Аргументи треба викладати впорядковано, використовуючи правила та закони логіки.
На етапі спростування доводять переконливість викладу, розвіюють сумніви співрозмовника. Структура спростування передбачає локалізацію зауважень, їх аналіз, виявлення причини, вибір техніки і методу спростування та підведення підсумків спростування.
На етапі підведення підсумків головним є стимулювання співрозмовника до обміркування висловлених пропозицій, до продовження ділових контактів. Приймаючи рішення, доцільно керуватися такими рекомендаціями:
– спостерігаючи за співрозмовником, визначити момент для закінчення бесіди;
– заздалегідь сформулювати мінімальну мету й обміркувати альтернативні варіанти розв’язання проблеми;
– намагатися добитися добровільної згоди партнера;
– не виявляти невпевненості, розгубленості наприкінці бесіди, навіть якщо її мети не було досягнуто;
– закінчуючи бесіду, доцільно використати свій найсильніший аргумент.
Наприкінці бесіди доцільно стимулювати подальше співробітництво. Як правило, з цією метою використовують етикетні мовні формули, пов’язані з висловленням позитивного чи негативного ставлення до предмету і результатів обговорення (Ваші пропозиції нас повністю влаштовують; Думаю, що ми домовимося; Це потребує додаткового розгляду; Ми розуміємо Вашу позицію, але...).
6.3. Етикет телефонної розмови
Телефонна розмова є одним із різновидів усного мовлення, для якого характерні специфічні ознаки, зумовлені екстрамовними причинами:
– співрозмовники не бачать один одного й не можуть скористатися невербальними засобами спілкування, тобто передати інформацію за допомогою міміки, жестів, відповідного виразу обличчя, сигналів очима тощо (відсутність візуального контакту між співрозмовниками);
– обмеженість у часі (телефонна бесіда не може бути надто тривалою);
– наявність технічних перешкод (втручання сторонніх абонентів, погана чутність).
Основою проведення успішної телефонної розмови є компетентність, тактовність, доброзичливість, володіння прийомами ведення бесіди, бажання швидко й ефективно вирішити проблему або надати допомогу для її вирішення.
Ефективність телефонної розмови залежить від емоційного стану людини, від настрою. Під час розмови потрібно вміти зацікавити співрозмовника своєю інформацією. Доцільним є використання методів переконання. Слід говорити нейтрально, стримано, намагатися не перебивати співрозмовника. Якщо Ваш співрозмовник схильний до суперечок, несправедливих звинувачень, частково визнайте його правоту, намагайтеся зрозуміти мотиви його поведінки. Коротко і ясно викладіть свої аргументи. У телефонній розмові не потрібно використовувати професіоналізми, неологізми тощо, якщо Ви не впевнені що вони зрозумілі співрозмовнику.
Не варто телефонувати в особистих справах зі службового телефону, а в службових справах недоречно телефонувати додому тій особі, котра має їх виконати (розв’язати). У разі, якщо вам телефонують на роботу в особистих справах, відповідайте, що ви неодмінно зателефонуєте після роботи.
Перед початком телефонної розмови слід пам’ятати, що її надмірна тривалість негативно впливає на нервову систему; зайві телефонні розмови порушують робочий ритм, заважають вирішенню важливих питань, вимагають часу для глибокого аналізу.
Дзвінок на домашній телефон діловому партнерові, співробітнику для службової розмови може бути виправданий тільки серйозною причиною, кому ви б не телефонували – начальнику чи підлеглому. Вихована людина не буде дзвонити після десятої години вечора, якщо для цього не має вагомої причини чи попередньої домовленості щодо такої ситуації.
До телефонної розмови слід ретельно готуватися: заздалегідь підбирати всі матеріали, документи, мати під рукою потрібні номери телефонів, адреси організацій, ручку, папір і т. д.; скласти план бесіди, записати питання, які потрібно вирішити або дані, які хочете отримати, продумати, в якому порядку ви запитуватимете співрозмовника. При обговоренні кількох питань повністю завершуйте обговорення одного питання і тільки після цього переходьте до наступного.
Якщо телефонуєте Ви:
– насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а також своє прізвище, ім’я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови сприймаються погано, а тому називайте своє прізвище та ім’я останнім – принаймні це буде почуто;
– якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати прізвище, ім’я та по батькові свого співрозмовника. Можете також повідомити, з ким саме ви хотіли б поговорити;
– якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого співрозмовника достатньо часу для бесіди;
– попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з’ясувати, і тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди:
– не закінчуйте розмову першим: завжди закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів Вашого співрозмовника;
– у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом або факсовим повідомленням.
Якщо телефонують Вам:
– спробуйте якомога швидше зняти слухавку й назвіть організацію, яку Ви представляєте;
– у разі потреби занотуйте ім’я, прізвище та контактний телефон співрозмовника;
– розмовляйте тактовно, ввічливо: демонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує;
– не кладіть несподівано слухавку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною та надто тривалою для Вас.
7. ФОРМИ КОЛЕКТИВНОГО ОБГОВОРЕННЯ ПРОФЕСІЙНИХ ПРОБЛЕМ
7.1. Наради, збори, дискусії як форми колективного обговорення.
Мистецтво перемовин
Нарада – це форма організації ділового спілкування з метою обговорення актуальних питань і прийняття рішень у всіх сферах виробничого, громадського та політичного життя. Вона дає змогу спільно аналізувати важливі питання й висловлювати свої думки та пропозиції, приймати найоптимальніші рішення. Проблема, яка виноситься для обговорення на нараду, може мати будь-який характер: виробничий, дисциплінарний, організаційний тощо.
Залежно від поставлених завдань та мети ділові наради поділяються на проблемні, інструктивні та оперативні.
Проблемні наради проводяться в невеликому колі спеціалістів або компетентних осіб для того, щоб знайти оптимальне управлінське вирішення обговорюваних питань. Схема вирішення таких питань містить доповідь, запитання до доповіді, обговорення та вироблення загального рішення.
Інструктивні наради організовують безпосередньо керівники. Мета проведення таких нарад полягає в тому, щоб довести до працівників окремі завдання, необхідні відомості або передати розпорядження.
Оперативні наради проводять для отримання інформації про поточний стан справ. Особливістю таких нарад є їх проведення в точно визначений час, що дає змогу учасникам планувати свою діяльність. Позапланові оперативні наради спричиняють неритмічність виконання їх учасниками прямих обов’язків і тому проводяться тільки у разі нагальної необхідності.
Оптимальна кількість учасників наради як однієї з колективних форм обговорення – 10-15 осіб. Нараду в будь-якій організації, як правило, проводить керівник. Тому її результати залежать передусім від нього, від того, як він уміє працювати з людьми. Неабияке значення для присутніх на нараді мають психологічні якості керівника, дотримання ним етичних норм. Через невміле їх використання нарада, навіть якщо в ній беруть участь досвідчені фахівці, може стати неконструктивною.
Завдання керівника під час підготовки наради:
– перед засіданням підготувати вступ (2-3 хвилини, іноді – 5 хвилин);
– спланувати коло обговорюваних питань;
– визначити час, необхідний для обговорення кожного питання (при цьому врахувати можливість виникнення дискусії, обміну думками);
– продумати послідовність обговорення питань та їх взаємозв’язок (переважно нараду розпочинають з кардинальних виробничих проблем, які потребують інтенсивної розумової діяльності під час обговорення та вирішення; наприкінці наради вирішуються конкретні питання, які головуючий може подати у вигляді оголошень і максимально скоротити час на дискусію);
– передбачити мету кожного питання (довести до відома, скоординувати роботу різних ланок виробництва, вирішити питання, спланувати діяльність, ознайомити з проблемою для її подальшого обдумування та вирішення);
– визначити коло учасників наради, врахувати при цьому їх особисту компетентність, посадові обов’язки, а також комунікабельність, вміння вести дискусію, приймати рішення, конструктивно співпрацювати;
– передбачити (і заздалегідь відвести на це певний час) звертання до кожного з учасників, творчі завдання, ліричні відступи тощо, які створять невимушену ділову атмосферу, нейтралізують особисті недоліки та взаємні претензії учасників.
Поширеною формою колективного обговорення ділових проблем є збори, що проводяться з метою спільного осмислення певного питання, яке хвилює громадськість. На обговорення збираються люди, яких об’єднує спільний інтерес (збори акціонерів, партійні збори, збори громадян для висунення кандидата в депутати та ін.).
Збори готуються заздалегідь, як і інші форми спілкування, збори складаються з кількох етапів:
– підготовка зборів;
– висвітлення проблеми та її обґрунтування;
– обговорення проблеми;
– ухвалення рішення.
На першому етапі треба чітко визначити проблему для розгляду та коло учасників обговорення. Проблему необхідно глибоко проаналізувати і на цій основі підготувати відповідний матеріал для викладення на зборах. Як правило, у підготовці зборів беруть участь спеціалісти, а доповідачем призначається найкваліфікованіша і найавторитетніша людина.
Промовець, тобто особа, яка виступає на зборах з якоюсь інформацією чи основною доповіддю, має зважати на обставини і середовище, в якому виступатиме. Потрібно визначити, що варто сказати у вступі, що – в основній частині, а що – наприкінці виступу.
Пам’ятаючи про регламент, доцільно розподілити час для виступу з доповіддю. Рекомендують приблизно 10-12% загального часу відводити вступу, 4-5% – висновкам, а решту – основній частині.
Умови вдалого виступу:
– не вживати надто довгі речення, бо їх важко зрозуміти;
– персоніфікувати речення, але не зловживати третьою особою однини і множини, оскільки, це є порушенням етикету;
– не переобтяжувати мову словами іншомовного походження, професійними термінами, абстрактними поняттями;
– не зловживати зайвими подробицями, в яких губиться головна думка;
– надмірна лаконічність також може зашкодити слухачам зрозуміти інформацію та основну ідею;
– пам’ятати про етику свого виступу. Неповага до слухачів обернеться, зрештою, проти того, хто виступає.
Як правило, обговорення припиняється тоді, коли на запитання “Чи є ще пропозиції щодо обговорюваної проблеми?” – відповіді немає. Тоді внесені пропозиції систематизуються. Збори є однією з форм прийняття колективного рішення.
Дискусія – форма колективного обговорення, мета якої – виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити.
Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та завершальний. На першому етапі доцільно сформулювати тему дискусії й основні питання, які будуть винесені на колективне обговорення, дібрати відповідну літературу для підготовки, визначити час і місце проведення дискусії.
На другому етапі обговорюються ті питання, які були винесені на порядок денний. До поведінки учасників дискусії висувають такі вимоги: по-перше, всі учасники мають підготуватися до обговорення обраної теми й виявити готовність викласти свою позицію; по-друге, кожен повинен уважно слухати інших і чути, про що саме вони говорять; по-третє, всім бажано поводитися відповідно до загальноприйнятих етичних норм поведінки. Не слід перетворювати дискусію на суперечку, переривати особу, що виступає, робити їй зауваження тощо.
На третьому етапі підводять підсумки. Це робить ведучий. Він оцінює повноту й глибину розкриття теми, новизну інформації, відзначить різні погляди, наголосить на значущих результатах обговорення..
Дискусія не повинна тривати понад три години. Зловживання часом може викликати роздратування у присутніх. Ведучий має відчути кульмінаційний момент, після якого, зазвичай, інтерес до обговорення зменшується, і зробити підсумки. Важливо також дотримуватися ухваленого регламенту. Як правило, для повідомлення надається 15-20 хвилин, для виступу – 3-5 хвилин.
Якщо після дискусії частина учасників змінила погляди, то це означає, що подіяв “ефект переконання”. Він виявляється навіть тоді, коли в декого зароджуються сумніви щодо правильності своїх думок. “Нульовий ефект” дискусії має місце тоді, коли погляди, думки більшості людей не змінюються. Якщо під час дискусії у декого сформуються погляди, протилежні тим, які хотілося сформувати під час організації, то це означає дію “ефекту бумеранга”, тобто негативний результат дискусії.
Дискусія як форма колективного обговорення відрізняється від полеміки та диспуту. Полеміка як конфронтація ідей, поглядів, думок, на відміну від дискусії, має на меті не досягнення згоди в суперечці, а перемогу над опонентом.
Диспут найчастіше використовується для публічного захисту наукової позиції або для того, щоб визначитись у життєво важливих, найчастіше моральних, проблемах. Теми для диспутів нерідко добирають на основі аналізу життєвого досвіду. На диспут відводиться менше часу, ніж на дискусію, і спрямований він, як правило, на розв’язання особистісно значущих світоглядних та моральних проблем.
Евристичною формою, що активізує креативний потенціал співрозмовників під час колективного обговорення проблеми є “мозковий штурм”. Це спільне розв’язання творчої проблеми, яке забезпечується особливими технологіями його проведення. “Мозковий штурм” спрямований на активізацію творчої думки з використанням засобів, які знижують критичність і самокритичність людини, а отже, підвищують її впевненість у собі й готовність до творчого пошуку. Під час “мозкового штурму” на першому його етапі – генерації ідеї – кожний учасник вільно висвітлює свої пропозиції щодо вирішення поставленого завдання. Ця форма обговорення базується цілковито на дотриманні учасниками загальноприйнятих етичних норм. На першому етапі обговорення критика повністю забороняється. А відтак усі учасники можуть спокійно висловлювати свої думки.
Під час “мозкового штурму” слід дотримуватись правил, що сприяють підвищенню ефективності роботи: по-перше, бажано, щоб на розгляд виносилася лише одна проблема; по-друге, у процесі обговорення мають брати участь щонайбільше 12 осіб; по-третє, варто розмістити учасників по колу, щоб вони бачили одне одного і були рівноправними. Необхідно обмежити час обговорення до 30 хвилин. Дефіцит часу породжує стрес і стимулює діяльність мозку.
Велику роль у досягненні результатів під час “мозкового штурму” відіграє лідер. Він має створити відповідну моральну і психологічну атмосферу в групі. Від нього залежить відсутність психологічних бар’єрів.
Важливим елементом ділового спілкування є перемовини і мистецтво перемовин. Ділові перемовини – процес поетапного досягнення згоди між партнерами за наявності різних, а інколи й суперечливих інтересів.
За формою ділові перемовини нагадують співбесіду, оскільки, на відміну від спілкування з аудиторією, їм властивий тісніший інтелектуальний, емоційний контакт між партнерами.
У проведенні перемовин важливу роль відіграють такі суб’єктивні чинники, як вміння переконувати, емоційний настрій тощо.
На етапі підготовки ділових перемовин необхідно контролювати якість і терміни виконання робіт, аналізувати й усувати причини, які перешкоджають досягненню наміченого. Після розроблення плану майбутніх перемовин потрібно письмово (обмін листами поштою, телефаксом, через електронну мережу) узгодити з партнером терміни і програму візиту його представників. Підготовка до візиту представників партнера має охоплювати все, що стосується прибуття та перебування делегації (зустріч в аеропорту чи на вокзалі, супроводження до готелю, вирішення комунікативних, побутових проблем тощо). Байдужість до організаційних проблем може негативно позначитися на настрої партнерів під час перемовин.
Перемовини включають такі структурні компоненти, як знайомство, привітання, ознайомлення з проблемою, характеристика проблеми і пропозиції щодо перемовин, детальне формулювання позицій, діалог, вирішення проблеми, завершення.
Недостатня увага до об’єктивних і психологічних аспектів організації і проведення перемовин породжує такі помилки:
1. Партнер розпочинає перемовини, недостатньо розуміючи їх необхідність, мету, можливі ускладнення та наслідки. У такому разі він змушений тільки реагувати, а не діяти, здебільшого підтримувати ініціативу іншого учасника перемовин.
2. Відсутність програми. У партнера немає чіткого плану дій, зумовленого його максимальними і мінімальними інтересами.
3. Партнер захоплений тільки власними інтересами, що породжує в учасників небажання розглянути взаємоприйняті варіанти.
4. Партнер не має чітко визначених власних інтересів, тому його пропозиції, оцінки, аргументи не є конкретними, що ускладнює досягнення розуміння сторонами предмета перемовин, пошук прийнятого рішення.
5. Втрата комунікативного контакту. Неправильна поведінка одного з партнерів негативно впливає на атмосферу перемовин, перешкоджає досягненню їх мети, оскільки він не володіє мистецтвом вислуховування іншого.
Залежно від ролі у спрямуванні процесу перемовин розрізняють такі види запитань: запитання про думку партнера; запитання про факти; запитання про згоду; запитання-пояснення; підсумкове запитання-думка; запитання-заява.
Запитання, що виражають інтереси учасників перемовин, повинні випливати з їх змісту, не бути занадто наполегливими, оскільки це може збудити або посилити негативний настрій партнера.
Після закінчення перемовин потрібно зробити підсумки, визначити пункти, з яких досягнута домовленість, а також ті, що потребують доопрацювання, або з яких погляди партнерів розійшлися.
Умовою успіху ділових перемовин є точний аналіз співвідношення власних інтересів та інтересів партнерів, атмосфера і манери спілкування.
8. ДІЛОВІ ПАПЕРИ ЯК ЗАСІБ ПИСЕМНОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
8.1. Класифікація документів
Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема, відношення зафіксованої в ньому інформації до предмета чи до напряму діяльності. Відповідно до цього виділяють різні види документів за ознаками класифікації і групами:
– за найменуванням. Заява, лист, телеграма, довідка, інструкція, службова записка, протокол та ін.
– за походженням. Службові (офіційні) – створюються організаціями, підприємствами та службовими особами, які їх представляють. Вони оформляються в установленому порядку. Особисті документи створюються окремими особами поза сферою їхньої службової діяльності.
– за місцем виникнення. До внутрішніх належать документи, що мають чинність лише всередині тієї організації, установи чи підприємства, де їх складено. До зовнішніх належать ті документи, які є результатом спілкування установи з іншими установами чи організаціями.
– за призначенням. Щодо особового складу (особові офіційні документи), кадрові, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, організаційні, розпорядчі.
– за напрямом. Вхідні, вихідні.
– за формою. Стандартні (типові) – це документи, які мають однакову форму й заповнюються в певній послідовності й за обов’язковими правилами (типові листи, типові інструкції). Індивідуальні (нестандартні) документи створюються в кожному конкретному випадку для розв’язання окремих ситуацій. Їх друкують або пишуть від руки (протоколи, накази, заяви).
– за терміном виконання. Звичайні безстрокові – це такі, що виконуються в порядку загальної черги. Для термінових установлено строк виконання. До них зараховують також документи, які є терміновими за способом відправлення (телеграма, телефонограма). До дуже термінових належать документи, які мають позначення “дуже терміново”.
– за ступенем гласності. Для загального користування, службового користування, таємні, цілком таємні.
– за стадіями створення: оригінал – це основний вид документа, перший і єдиний його примірник; копія – це точне відтворення оригіналу (на копії документа обов’язково робиться помітка вгорі праворуч “копія”; різновидами копії є відпуск, витяг, дублікат). В юридичному відношенні оригінал і дублікат рівноцінні.
– за складністю: прості – відображають одне питання, складні – кілька.
– за строками зберігання: постійного, тривалого (понад 10 років), тимчасового зберігання (до 10 років).
8.2. Вимоги до змісту і розташування реквізитів
Кожний документ складається з окремих елементів – реквізитів. Розрізняють постійні й змінні реквізити документа. Постійні реквізити друкуються під час виготовлення бланка; змінні – фіксуються на бланку в процесі заповнення.
Сукупність реквізитів, розміщених у встановленій послідовності, називається формуляром. Кожний вид документа повинен мати свій формуляр-зразок, тобто певну модель побудови однотипних документів.
Аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію, називається бланком. Кожна установа, організація, підприємство повинні мати два види бланків: а) для листів; б) для інших документів. Бланки виготовляються двох форматів – А4 (210x297 мм), А5 (148x210 мм).
Група реквізитів та їхніх постійних частин, відтворена на бланку документа як єдиний блок, називається штампом. Державні стандарти передбачають кутове і поздовжнє розміщення штампа.
Поздовжнє розміщення доцільне тоді, коли назва установи складається з великої кількості слів і не може розміститися на площі, відведеній для кутового штампа. Бланк з кутовим штампом доцільніший, оскільки праворуч штампа на вільному місці можна заповнити реквізити: “адресат”, “гриф обмеження доступу до документа”, “ствердження”, “резолюцію”.
Індекс підприємства зв’язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпа, номер телефона, факса, номер рахунка в банку розташовується у верхньому лівому кутку, оформляється відповідно до поштових правил: вул. Пирогова, 9, м. Київ-030, т. 221-99-33. На бланку для листів вказується номер розрахункового рахунка у відділенні банку: розрахунковий рахунок № 11632516 в Укрінбанку м. Києва МФО № 321518.
Назва виду документа розташовується зліва або посередині рядка. У всіх документах, крім листів, наводиться назва його виду. Залежно від цієї назви встановлюється формуляр, структура тексту, особливості викладу.
Заголовок документа пишеться великими літерами. Він повинен бути не довшим, ніж 40 знаків. Не дозволяється в заголовку переносити слова. Якщо заголовок великий, то його слід ділити (за змістом) на декілька рядків. У документах заголовок пишеться з малої літери тоді, коли він розташований після назви виду документа, а з великої літери, якщо передує їй:
1. ПОЛОЖЕННЯ
про Раду з питань
проблем екології при
Кабінеті Міністрів України
2. Про внесення необхідних доповнень та змін до Закону про …
ПОСТАНОВА
Текст від заголовка пишеться через 1-3 інтервали. Заголовок розміщується посередині рядка або на початку рядка біля лівого поля. Крапка після заголовка не ставиться. Не слід ставити в документі заголовок на останньому рядку сторінки. Якщо немає місця для тексту, то заголовок разом з текстом краще перенести на наступну сторінку.
Короткі заголовки пишуться з проміжком в один знак між буквами в межах одного слова. Підзаголовки пишуть малими літерами без підкреслень. Відстань між заголовком і підзаголовком повинна складати 1-2 інтервали, а від підзаголовка до тексту дорівнює 3-4. Якщо підзаголовок складається з кількох рядків, то вони відділяються один від одного одним інтервалом. Залежно від розташування підзаголовки оформлюються однаково:
ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА УКЛАДАННЯ КАРТОТЕКИ
Частини та елементи картотеки
або біля лівого поля:
ТЕКСТИ З ІЛЮСТРАЦІЯМИ, ТАБЛИЦЯМИ І ФОРМУЛАМИ
Ілюстрації, написи, підписи, текст
Документ датується днем його підписання або затвердження. На бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом із індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо документ складено не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Вона записується словесно-цифровим способом (24 серпня 2010 р.) або цифровим – трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік (17.06.10). У документах матеріально-фінансового характеру дата оформляється словесно-цифровим способом. Документи колегіальних органів датуються днем, коли відбувалася документована подія.
Адресат як реквізит максимально може складатися з таких складників: 1) назва установи, організації, підприємства (у називному відмінку без прийменника); 2) назва посади особи-адресата (у давальному відмінку); 3) прізвище та ініціали особи-адресата (у давальному відмінку); 4) поштова адреса. Кожна зі складових пишеться з нового рядка від єдиного положення. Розділові знаки між частинами не ставляться. В особових офіційних документах адресат розташовується праворуч у верхній частині сторінки.
Адреси адресата й адресанта зазначаються в такій послідовності:
1) ім’я, по батькові та прізвище адресата (для організацій – найменування підприємства, організації, установи);
2) вулиця, номер будинку, квартири;
3) населений пункт; номер відділення зв’язку;
4) район і область (у разі потреби);
5) країна.
На поштових відправленнях, адресованих “До запитання”, на абонементну скриньку або до населених пунктів, що не мають назв вулиць і нумерації будинків, ім’я, по батькові та прізвище зазначаються повністю.
Підпис – обов’язковий реквізит будь-якого документа і один з найважливіших способів його посвідчення. Підписують, як правило, перший примірник документа. До складу підпису входять:
– зазначення посади (ліворуч);
– ініціали й прізвище особи, що підписала документ (праворуч); розшифрування підпису в дужки не береться.
– підпис (посередині).
На документах колегіальних органів ставляться підписи голови і секретаря. Підписи кількох службових осіб на документах розташовуються один під одним у послідовності, що відповідає займаній посаді. Якщо документ підписують кілька осіб, що займають однакову посаду, їх підписи розташовуються на одному рівні:
Директор СЗШ № 277
(підпис)
Л.С. Семенова Директор СЗШ № 282
(підпис)
Ю.Ю. Некрасов
Печатка прикладається до документів, що вимагають особливого засвідчення. Печатки є гербові та прості. Гербова печатка прикладається до документів, що засвідчують юридичні або фізичні права осіб; до статутів, положень, які вимагають відбитка печатки та ін. Прості печатки мають різну форму: круглу, квадратну, трикутну. Герб на них не зображується. Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядчих документів під час їх розсилання, до довідок з місця роботи тощо.
8.3. Вимоги до бланків документів
Для документів з високим рівнем стандартизації друкарським або іншим способом виготовляють бланки, які містять трафаретний текст. Бланки виготовляють згідно з вимогами державних стандартів та Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади від 17 жовтня 1997 року з обов’язковим додержанням таких правил:
– встановлюється два види бланків: бланк для листів і загальний бланк для інших видів організаційно-розпорядчих документів. Виготовлення бланків конкретних видів документів допускається, якщо їх кількість на рік перевищує 200 одиниць;
– реквізити заголовка розмішуються центрованим (початок і кінець кожного рядка реквізиту однаково віддалені від меж площі) або паперовим (кожний рядок реквізиту починається від лівої межі площі) способом;
– бланки повинні виготовлятися друкарським способом на білому папері або папері світлих тонів фарбами яскравого кольору.
Деякі внутрішні документи (заяви працівників, окремі службові довідки тощо) та документи, створені від імені двох або більше організацій, оформляються не на бланках.
Бланк – це друкована стандартна форма документа з реквізитами, що містять постійну інформацію. Бланки заповнюють конкретними відомостями. Найпоширенішими є бланки актів, доні док, наказів, протоколів, листів.
8.4. Оформлення сторінки
Для зручності з усіх боків сторінки залишають вільні поля: ліворуч – 35 мм; праворуч – не менше 8 мм; зверху – 20 мм; знизу – 19 мм (для А4) та 16 мм (для А5).
За нині чинними вимогами перша сторінка документа друкується на бланку, друга, третя й наступні – на чистих аркушах паперу.
Існують такі правила щодо розміщення підпису на документі. Так, якщо текст документа більший, ніж одна сторінка, то на другій сторінці повинен бути не тільки підпис, а й фрагмент тексту (не менше двох рядків). Слід враховувати, що в документах не повинен:
1) відриватися один рядок або слово від попереднього абзаца;
2) починатися один рядок нового абзаца на сторінці, що закінчується (краще розпочати новий абзац повністю на наступній сторінці);
3) ставитися перенос у слові на межі сторінок (слово слід перенести на нову сторінку).
У документах, що оформлюються на двох, трьох і більше аркушах паперу, нумерація сторінок починається з другої і продовжується далі. У випадках друкування тексту документа з одного боку аркуша номери проставляються посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм від краю сторінки. Слово “сторінка” або його скорочення не пишеться, біля цифр не ставляться ніякі позначки. При друкуванні тексту з обох боків аркуша непарні сторінки позначаються в правому верхньому кутку, а парні – у лівому верхньому кутку аркуша.
8.5. Вимоги до тексту документа
Під час набору текстів потрібно врахувати численні типографічні традиції, які утвердилися задовго до появи комп’ютерів.
Пробіл обов’язково потрібно ставити:
– після коми, крапки, двокрапки, крапки з комою, тире, знака оклику, знака питання, три крапки, закриваючої дужки та лапок;
– до відкриваючої дужки, лапок і три крапки на початку речення;
– до і після довгого тире.
Не ставиться пробіл між дужкою чи лапками та будь-якими розділовими знаками, крім довгого тире.
Нерозривний пробіл ставиться:
– між ініціалами та прізвищем;
– після географічних скорочень (м. Київ);
– між знаками номера і параграфа, а також числами, які до них відносяться;
– усередині таких скорочень: і т. д., і т. п.;
– між внутрішньотекстовими пунктами і інформацією, яка йде після них, – наприклад: 1) підручник з морфології;
– між числами і одиницями виміру, датами тощо;
– між класами багатозначних чисел, починаючи з п’ятизначних.
Виділенням називають зміну графічного оформлення невеликого уривка тексту (слова, словосполучення, речення чи кількох речень) стосовно основного тексту. Вони допомагають зробити логічний наголос на окремих словах чи групах слів, у тому числі термінах, привернути увагу до головного компонента повідомлення. Виділення поділяються на шрифтові та нешрифтові. До шрифтових належать такі способи:
1. ВЕЛИКІ ЛІТЕРИ (ПРОПИСНІ) – виділяють окремі слова;
2. Розрядка, ущільнення – оформлюються окремі слова і короткі фрази.
3. Підкреслення – виділення окремих слів і фраз. Лінію підкреслення починають під першою і закінчують під останньою літерою слова, включаючи лапки і дужки; розділовий знак, що стоїть після підкреслюваного фрагмента, не підкреслюють. Ціле речення підкреслюється суцільною рискою, починаючи від першого слова й закінчуючи останньою літерою речення.
4. Курсивне, товсте, товсте курсивне накреслення – виділяють слова, речення, частини тексту.
5. Більший або менший від основного кегль.
6. Колір.
Нешрифтові виконуються відступами (зверху, знизу, лівосторонні, правосторонні, комбіновані), лінійками, рамками, кольоровим фоном.
Значна кількість документів містить уніфіковані, формалізовані тексти. Для них характерним є встановлення раціональної одноманітності, причому основна маса такого роду текстів функціонує у сфері управління.
Уніфікація текстів документів має давню історію і багаті традиції. Перший досвід уніфікації текстів офіційних документів належить ще до періоду існування давніх держав Межиріччя, до І-ІІ тис. до н.е. Вже тоді поступове зростання числа документів потребувало використання їхньої єдиної структури. Зокрема, текст купчої будувався за такою схемою: назва об’єкта, ім’я суб’єкта та позначення дії суб’єкта. При цьому писарі орієнтувалися на спеціальний методичний посібник, створений ще в ХVШ-ХІХ ст. до н.е., який містив найбільш часто використовувані, типові фрази і звороти мови.
Основна мета уніфікації – удосконалення управлінської документації, прискорення прийняття оптимальних управлінських рішень, а значить, підвищення в цілому ефективності всього процесу управління.
Існують передумови, необхідні для уніфікації текстів документів:
1. Значна кількість однотипних виробничих і управлінських операцій. Процес управління складається з однотипних функцій, документування яких супроводжується появою безлічі однотипних документів, які у свою чергу породжують стійкі, повторювані мовні конструкції. У результаті число мовних засобів управлінських документів обмежене (дві третини слів і висловів у них повторюються).
2. Лексика управлінських документів залежить від законодавчих і нормативних актів органів влади та управління і пов’язана з необхідністю перенесення в документи точних юридичних формулювань.
3. Офіційні, службові документи насичені спеціальною термінологією.
4. Характерна нейтральна лексика.
5. Тексти окремих груп документів мають типову структуру.
Основним методом уніфікації текстів службових документів є виділення постійної і змінної інформації. До постійної належить та, що містить сутність управлінської ситуації, є загальною темою документа, відомою автору і адресату. Змінна інформація конкретизує тему, позначену постійною частиною документа. Сам метод має два різновиди – уніфікацію змісту і формальну уніфікацію.
Сьогодні існують такі типи уніфікованих текстів:
Трафарет – форма представлення уніфікованого тексту, що містить постійну інформацію і пробіли, призначені для заповнення їх змінною інформацією, що характеризує конкретну ситуацію.
Анкета – форма представлення уніфікованого тексту, що дає характеристику одного об’єкта за певними ознаками.
Таблиця – форма представлення уніфікованого тексту, яка містить інформацію, що є характеристикою декількох об’єктів за низкою ознак.
Зв’язний типовий текст (типовий зразок) – текст, зміст якого незмінно повторюється в низці документів, що виключає можливість виділення в ньому постійної і змінної інформації (службові листи, правила, положення, статути, розпорядчі документи).
Поєднання форм представлення уніфікованих текстів – зв’язний текст з таблицею чи анкетою.
9. ДОКУМЕНТАЦІЯ З КАДРОВО-КОНТРАКТНИХ ПИТАНЬ
До документації з кадрово-контрактних питань належать: резюме, характеристика, рекомендаційний лист, заява, автобіографія, особовий листок з обліку кадрів, трудова книжка, контракт, трудова угода, трудовий договір.
9.1. Резюме
Резюме – документ щодо особового складу, адресований роботодавцеві, у якому в стислій формі подаються особисті, освітні та професійні відомості про особу, що бажає зайняти певну вакансію.
Особа, яка пише резюме, повинна донести до роботодавця інформацію про свої здібності, знання та практичні навички і переконати його у своїй перспективності. Здійснити це можливо через мережу кадрових агентств з найму робочої сили або самостійно, розсилаючи резюме на підприємства та в організації різної форми власності, а також розмістивши його на спеціалізованих сайтах в Інтернеті та зробивши доступним для вільного доступу керівникам кадрових відділів підприємств.
Резюме має відповідати певним нормам оформлення. На перегляд резюме роботодавець витрачає дуже мало часу, тому в тексті повинні впадати в око ключові слова: здібності, досягнення і досвід, а в оформленні – рівні поля, наявність абзаців. Резюме потрібно обов’язково скласти на комп’ютері і видрукувати на якісному білому папері. Важливо розмістити резюме на одній сторінці, максимум на двох.
Резюме повинно бути стислим і продуманим (зміст повинен бути викладений грамотно, без другорядних деталей); доведеним і точним (уникайте загальних фраз та зайвих визначень); акуратним; бездоганним та читабельним (не довіряйте комп’ютерному редакторові, а перевірте текст самі, щоб запобігти помилок та двозначності). Пам’ятайте, що нерозбірливий документ частіше за все залишається непрочитаним.
Реквізити резюме:
1. Назва виду документа.
2. Текст, що складається з розділів:
– контактна інформація: домашня адреса, електронна адреса, телефон, факс тощо;
– особиста інформація: прізвище, ім’я та по батькові; дата народження; сімейний стан (одружений / неодружений або заміжня / незаміжня, дітей називають за статтю і віком);
– мета написання документа;
– відомості про освіту: повне найменування навчальних закладів, де довелося навчатися, рік випуску (потрібно зазначати лише середні спеціальні або вищі навчальні заклади, а також аспірантуру, курси або інші форми підвищення кваліфікації);
– відомості про професійний досвід (яку посаду обіймає зараз, попередні посади із зазначенням стажу роботи);
– додаткова інформація: ступінь володіння іноземними мовами; вміння працювати з комп’ютером та оргтехнікою;
3. Дата укладання, підпис (не обов’язково).
9.2. Характеристика
Характеристика – це документ, у якому сформульовано офіційну (громадську) думку про працівника, співробітника, члена організації і докладно викладено її в офіційній формі за підписами представників адміністрації, відділу кадрів, керівника підрозділу та ін.
Характеристика видається на прохання працівника. У трудовому законодавстві не передбачено подання характеристики при зарахуванні на роботу, проте в окремих випадках виникає потреба мати службову характеристику: для подання до військкомату, до навчального закладу, для переобрання за конкурсом у вузах тощо.
Реквізити характеристики:
1. Назва документа.
2. Прізвище, ім’я, по батькові.
3. Рік народження.
4. Відомості про освіту.
5. Текст.
6. Підпис відповідальної службової особи.
7. Дата.
8. Печатка.
У характеристиці повинно бути вказано час, з якого працює особа, зазначено, як вона ставиться до своїх службових і громадських обов’язків, які має нагороди, стягнення, як підвищує свій фаховий і теоретичний рівень тощо. Характеристика складається у двох примірниках. Кожен пункт пишеться з абзаца. Інформація в тексті документа викладається від третьої особи.
9.3. Лист
Лист – це узагальнена назва різноманітних за змістом документів, які служать засобом спілкування між установами, організаціями, підприємствами та приватними особами. Через листування ведуться ділові переговори, з’ясовуються поточні питання між підприємствами, викладаються претензії.
Рекомендаційний лист – це вид листа, який за функціональними ознаками належить до листів, що не вимагають відповіді.
Логічними елементами змісту службового листа є: вступ, докази, висновки. Вступ повинен містити виклад причин і безпосередню мету написання листа. У доказах викладається історія питання, наводяться факти, посилання на законодавство, цифрові дані, робляться логічні висновки. Висновок – головний логічний елемент листа, у якому викладається суть питання, основна думка документа: пропозиція, згода, відмова. У листі має бути висловлено ще два аспекти: очікуваний результат і готовність до подальшої співпраці.
Найважливіше смислове навантаження в тексті несе мовна фраза, місце якої суттєво впливає на очікуваний автором листа результат. Для мотивування дій у ділових листах використовується обмежений набір фраз, наприклад: Для обміну досвідом… Для надання технічної допомоги… З метою подальшої співпраці… У зв’язку із вказівкою… Вашу пропозицію схвалено… Враховуючи … Керуючись… Беручи до уваги… Зважаючи на… Порівняно з…; Після закінчення вказаного строку (з__ по__ ) договір втрачає силу. Університет зберігає за собою право… Ваше прохання не буде задоволено, якщо…; Підприємство гарантує якість протягом… Оплата гарантується… Управління не заперечує проти того, щоб…
9.4. Заява
Заява – документ щодо особового складу, який містить прохання особи або установи щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів.
Розрізняють такі види заяв:
– особиста заява, яка містить прохання (звертання) до керівної посадової особи, пишеться власноруч в одному примірнику ;
– службова заява, що укладається посадовою особою від власного імені або від організації (підприємства, об’єднання), яку він репрезентує, до посадової особи іншої організації, установи тощо. Службова заява може бути відтворена механічним способом у декількох екземплярах і мати відповідні реквізити (назву та адресу організації, вихідний номер документа тощо).
Різновидами заяви є: заява-зобов’язання (прохання на подання позики); заява про відкриття рахунка, про прийняття на роботу, позовна заява тощо.
Реквізити особистої заяви:
1. Адресат (з великої літери праворуч) – посада, назва установи, звання, прізвище та ініціали посадової особи, на ім’я якої подається заява, у давальному відмінку, чергуючи закінчення -ові (-еві, -єві) з -у (-ю).
2. Адресант (без прийменника з малої літери) – професія, прізвище, ім’я, по батькові, адреса особи, яка звертається із заявою, у родовому відмінку (без крапки після останнього слова). Якщо заява адресується до тієї організації, де працює автор, не треба зазначати домашню адресу, а достатньо назвати посаду й структурний підрозділ.
3. Назва виду документа.
4. Текст (з великої літери, з абзацу).
5. Додаток (підстава): перелік інших документів, що додаються до заяви.
6. Дата написання (ліворуч).
7. Підпис адресанта (праворуч).
9.5. Автобіографія
Автобіографія – це документ щодо особового складу, в якому особа повідомляє основні факти своєї біографії. Документ, як правило, пишеться власноруч. Характер тексту автобіографії розповідний, виклад відомостей хронологічний. Кожне наступне повідомлення починається з нового абзацу.
Реквізити автобіографії:
1. Назва виду документа.
2. Прізвище, ім’я, по батькові (у називному відмінку однини).
3. Дата народження: число, місяць, рік.
4. Місце народження: село, селище, місто, район. Усі дані про місце народження пишуться так, як вони зазначені у свідоцтві про народження.
5. Відомості про навчання: повне найменування навчальних закладів, назви спеціальностей, які отримали (за дипломом).
6. Відомості про трудову діяльність.
7. Нагороди, стягнення, заохочення.
8. Відомості про громадську роботу.
9. Короткі відомості про склад сім’ї (подаються без уживання присвійних займенників). Якщо неодружені чи незаміжні, вказати прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, місце навчання чи роботи, посаду батька, матері та сестер, братів, якщо вони не мають своєї сім’ї. Якщо одружені чи заміжні, вказати прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, місце роботи чи навчання дружини, чоловіка та дітей.
10. Дата укладання (ліворуч).
11. Підпис укладача (праворуч).
9.6. Трудова угода
Трудова угода – це документ, яким затверджуються взаємовідносини між установою (організацією, фірмою тощо) і працівником, який до цього часу не належав до її штату.
Трудова угода укладається, якщо в штаті організації відсутні спеціалісти потрібного профілю (кваліфікації). За певних умов трудова угода укладається зі штатними працівниками.
Реквізити трудової угоди:
1. Назва документа.
2. Місце складання.
3. Дата.
4. Повні і точні назви сторін.
5. Зміст з переліком обовязків виконавця та замовника.
6. Юридичні адреси сторін.
7. Підписи.
8. Печатка установи (організації, фірми тощо).
9.7. Трудовий договір
Трудовий договір – це письмова угода двох чи кількох організацій або юридичних і фізичних осіб з організаціями про встановлення, зміну чи припинення господарських взаємовідносин.
Реквізити трудового договору:
1. Заголовок.
2. Дата і місце укладання.
3. Повна і точна назва сторін, представників і повноважень.
4. Предмет договору.
5. Кількісні та якісні (сортування) показники.
6. Строки виконання договору (загальний та окремі).
7. Кошторис.
8. Порядок приймання робіт за п.5.
9. Порядок розрахунків між сторонами.
10. Майнова відповідальність сторін (договірні санкції).
11. Порядок і місце розв’язання спорів.
12. Номери рахунків сторін.
13. Юридичні адреси сторін.
14. Підписи сторін.
15. Печатка.
Трудовий договір має відповідати законодавчим нормам. Трудовий договір вважається укладеним, після погодження сторонами всіх пунктів.
10. ДОВІДКОВО-ІНФОРМАЦІЙНІ ДОКУМЕНТИ
До довідково-інформаційних документів належать: звітно-інформаційна документація та інформаційна документація колегіальних органів (рапорт, службова записка, протокол, витяг з протоколу).
10.1. Службова записка
Службова записка – це документ особистого характеру, у змісті якого йдеться про певні адміністративні розпорядження, які слід виконувати до зазначеної дати. Якщо службова записка спрямована за межі установи, вона оформлюється на типовому бланку і реєструється.
Реквізити службової записки:
1. Адресат.
2. Назва документа.
3. Коди.
4. Прізвище, ім’я, по батькові виконавця.
5. Контактні номери.
6. Заголовок до тексту.
7. Текст.
8. Дата.
9. Підпис.
Службова записка пишеться працівником з власної ініціативи.
10.2. Рапорт
Рапорт – це письмове звернення працівника до вищої посадової особи з викладом питань службового чи особистого характеру.
Рапорти подаються з метою реалізації прав і законних інтересів працівників (наприклад, рапорт про надання відпустки, квартири тощо), інформування про виконану роботу (наприклад, рапорт про приймання дільниці дільничним інспектором міліції тощо), про виявлені недоліки й пропозиції щодо їх усунення.
Реквізити рапорта:
1. Адресат.
2. Назва документа.
3. Текст.
4. Дата.
5. Відомості про посаду або спеціальне звання.
6. Підпис та його розшифрування.
10.3. Протокол
Протокол – це документ, у якому фіксується послідовний хід і результати роботи колегіальних органів, а також різноманітних нарад, засідань, зборів, обговорень та ін.
Реквізити протоколу:
1. Назва виду документа та порядковий номер.
2. Назва організації чи підприємства.
3. Дата.
4. Список присутніх (або фіксується їх кількість).
5. Порядок денний (питання, посади, прізвища та ініціали доповідачів).
6. Короткий зміст доповідей, посади та прізвища промовців і короткий зміст їхніх виступів.
7. Ухвали з кожного питання.
8. Підпис голови та секретаря.
Протоколи бувають прості та докладні. У простому протоколі зазначається: номер, дата, назва організації, кількість присутніх, склад президії, порядок денний. Під рубрикою “СЛУХАЛИ” – назва питання, хто висловився, а після рубрики “УХВАЛИЛИ” – стисло сформульоване рішення або поширена резолюція. Питання порядку денного в протоколі формулюються в називному, а не в знахідному відмінку, наприклад: “Обговорення та затвердження плану роботи…” (форма “Про обговорення та затвердження плану роботи…” не рекомендується).
Жанр виступу (“доповідь”, “пропозиція”, “реферат” та ін.), посада, прізвище й ініціали доповідача називаються після формулювання питання, наприклад: “Робота науково-методичного семінару кафедри. Доповідь ученого секретаря Хоменка О.Є.”
У докладний протокол заносяться також питання, які ставилися доповідачеві та конспективний запис виступів під час обговорення.
Основний текст протоколу поділяється на розділи, які відповідають пунктам порядку денного. Кожний розділ будується за традиційною схемою: СЛУХАЛИ – ВИСТУПИЛИ – УХВАЛИЛИ.
Під рубрикою “СЛУХАЛИ” вказуються посада, прізвище й ініціали доповідача, тема доповіді (повідомлення) і викладається основний зміст доповіді або зазначається, що текст її додається. Так само оформляється розділ “ВИСТУПИЛИ”. Питання, що ставляться на зборах до промовців, теж записують у протокол у формі прямої мови.
Розділ “УХВАЛИЛИ” містить виклад прийнятого (ухваленого) рішення, яке може складатися з одного чи кількох пунктів або мати вигляд резолюції.
Резолюція – це документ, який фіксує ухвалу, постанову, прийняту з’їздом, зборами, конференцією тощо в результаті обговорення поставлених питань. Резолюція складається з двох частин: констатуючої та резолюційної. У констатуючій частині підкреслюють значення обговорюваного питання, зазначають досягнення та недоліки, а в резолюційній – заходи, спрямовані на виконання завдань. Дуже великі за обсягом резолюції пишуться окремо й додаються до протоколу (у дужках зазначається: рішення додається).
Слово “резолюція” вживається також з іншим значенням: напис службової особи на заяві, доповідній записці, ділових паперах, у якому міститься коротке рішення стосовно викладених у цих документах питань.
Особливу думку щодо прийнятої ухвали учасник засідання може викласти на окремому аркуші, який додається до матеріалів протоколу, та підписати його. Зміст особливої думки записується в протокол після запису відповідної ухвали.
Результати голосування стосовно кожної кандидатури записуються таким чином: 1. За Шевченка В.В. подано 58 голосів, проти – 0, утримався – 1.
Протокол веде секретар або інша спеціально призначена особа. При написанні протоколу слід уникати тавтології, урізноманітнювати текст синонімічними конструкціями (звернув увагу, зазначив, констатував, повідомив, інформував, указав, підкреслив, підтвердив, погодився, заперечив, дав оцінку роботі, запропонував, вніс пропозицію тощо).
10.4. Витяг з протоколу
Витяг з протоколу – один з наймасовіших видів документів, який є частиною протоколу. Він надсилається чи передається окремим особам або підприємствам (на їхню вимогу) і містить: номер відповідного документа, назву органу, засідання, наради, а також дату, порядок денний і текст з одного чи декількох питань, що розглядалися.
Реквізити витягу з протоколу:
1. Назва виду документа.
2. Номер протоколу.
3. Заголовок протоколу.
4. Дата протоколу.
5. Текст витягу.
6. Дата видачі витягу з протоколу.
7. Підписи секретаря та голови засідання.
8. Печатка.
11. ЕТИКЕТ СЛУЖБОВОГО ЛИСТУВАННЯ
11.1. Класифікація листів
Усі ділові листи за функціональними ознаками поділяються на такі, що вимагають листа-відповіді, й такі, що не вимагають. Серед перших розрізняють листи-прохання, листи-звертання, листи-пропозиції, листи-запити, листи-вимоги. Серед тих, що не вимагають відповіді, – листи-попередження, листи-нагадування, листи-підтвердження, листи-відмови, супровідні листи, листи-повідомлення, гарантійні листи, інформаційні листи, листи-розпорядження.
11.2. Реквізити листа та їх оформлення
Як правило, службовий лист друкується на виготовленому друкарським способом бланку, де є такі реквізити:
1. Герб, зображення нагород, емблема (якщо є).
2. Назва міністерства чи відомства.
3. Назва установи, організації, підприємства.
4. Поштова адреса, номер телефону, електронна адреса, факс, номер рахунка в банку.
5. Індекс, дата посилання на номер і дата документа, на який дається відповідь.
Залежно від насичення логічними елементами листи можуть бути простими та складними. Прості листи містять тільки висновки. Якщо додати до простого листа коротке мотивування, то лист класифікується як складний.
Порядок розміщення в листі доказів і висновків не є постійним. Якщо докази йдуть перед висновками – це прямий порядок викладу, а якщо навпаки – зворотний. Зворотний порядок зручніший у коротких листах (так будуються листи вищих організацій, у яких докази зводяться до мінімуму). У великих за обсягом листах доцільно користуватися прямим порядком, аби шляхом послідовних доказів і логічних висновків підвести адресата до переконання в необхідності виконати те, про що говориться у висновках.
Усі ділові листи за функціональними ознаками поділяються на такі, що вимагають листа-відповіді, й такі, що не вимагають. Серед перших розрізняють листи-прохання, листи-звертання, листи-пропозиції, листи-запити, листи-вимоги. Серед тих, що не вимагають відповіді, – рекомендаційний лист, листи-попередження, листи-нагадування, листи-підтвердження, листи-відмови, супровідні листи, листи-повідомлення, гарантійні листи, інформаційні листи, листи-розпорядження.
Адресат вказується на самому початку, перед текстом. Назва установи та структурного підрозділу пишеться в давальному відмінку; адреса одержувача повинна бути повною й точною.
Якщо автор, під час написання листа, пропустив якусь інформацію, то її можна оформити за допомогою постскриптуму (після написаного), тобто дописати до листа, зробивши позначку – Р.S. (Роst scriptum) або PPS (Post post scriptum), якщо таких додатків декілька. Якщо в тексті листа є місце, яке слід виділити або звернути на нього особливу увагу, то ставиться позначка “нотабене” – NB (Nota bene), що означає “зверни особливу увагу”.
11.3. Різні типи листів
У діловій кореспонденції функціонують різні типи листів. Серед них найчастіше вживаними є: лист-запит, лист-прохання, лист-відповідь, гарантійний лист, супровідний лист.
Лист-запит і лист-прохання – найпоширеніший тип ділової кореспонденції. За змістом такі листи складаються з двох частин: мотивуючої (Отримана нами література не зовсім відповідає темі, над якою ми працюємо…) та основної, у якій висловлюється запит чи прохання: Тому просимо терміново надіслати на адресу університету замовлені нами книги.
Лист-відповідь повинен містити посилання на номер, дату й суть листа-запита. Це дає можливість при отриманні листа-відповіді швидко відшукати лист-запит у справі й ознайомитися з ним.
Гарантійний лист укладається з метою підтвердження певних зобов’язань або умов й адресується організації чи окремій установі. На відміну від більшості листів, гарантійний лист може починатися з імені та по батькові особи, до якої звертаються. Форма третьої особи доречна тільки в тому випадку, коли гарантійний лист адресований певній організації або підприємству.
При пересиланні іншим організаціям або особам різних неадресованих документів (актів, протоколів, довідок та ін.) користуються супровідними листами – короткими повідомленнями про документ, який надсилається. Ключовими словами тексту супровідного листа є дієслова: направляю(ємо), надсилаю(ємо), повертаю(ємо), представляю(ємо), що розпочинають текст листа.
12. УКРАЇНСЬКА ТЕРМІНОЛОГІЯ В ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ
12.1. Історія і сучасні проблеми української термінології
Термінологія є основним джерелом поповнення лексичного складу високорозвинених сучасних мов. Наукове знання інтернаціональне за своєю природою. Українська термінологія, яка повинна розвиватися разом із термінологіями інших національних мов, має низку специфічних проблем, зумовлених історично, гостру потребу у створенні національних термінологічних стандартів, термінологічних словників тощо.
Загально визнаним є той факт, що упорядкування, унормування, кодифікація і уніфікація української термінології належить до державотворчих процесів. Безповоротний процес українського державотворення вимагає від термінологічної системи відповідності сучасним потребам науки і суспільства. У складних державотворчих процесах за роки незалежності України була сформована українська термінологічна лексикографія.
Причиною нестабільності розвитку української термінології та термінографії був факт певної залежності українських термінологічних систем від російської термінологічної основи.
До слабких сторін сучасної української термінографії належить те, що автори більшості іншомовно-українських словників у першій лівій колонці не ставлять української мови або хоча не дають зворотніх українсько-іншомовних показників українських термінів з відповідними вказівкою на їх наявності у виданні.
12.2. Термін та його ознаки. Термінологія як система
Термін (від лат. terminus межа, кінець, кордон) це слово або словосполучення, яке позначає окреме семантично виважене поняття певної вузької специфічної виробничої галузі, наукового знання чи будь-якої професійної діяльності людини у сучасному світі. Так, термінами є такі назви: луг, маржа, мінералізація чавуну, брутто-прибуток, вологоємність, господарський механізм, камбіо, лізинг, інфільтрація тощо. Терміни фіксуються у вузькоспеціалізованих, енциклопедично-довідкових, тлумачно-перекладних та інших словниках.
Термінологія 1) розділ мовознавства, що вивчає способи творення, функціонування, кодифікацію термінів тощо (у цьому значенні все частіше використовують слово термінознавство); 2) сукупність термінів певної мови або певної галузі. Наприклад, можемо говорити про англійську, польську, українську та ін. термінологію, а також про термінологію математичну, економічну, юридичну, хімічну, технічну тощо. Галузеві термінології (тобто сукупності термінів конкретних галузей) називають терміносистемами.
Системність термінології зумовлена двома типами зв’язків, які надають групам термінів системного характеру:
1) логічними зв’язками (якщо між поняттями певної науки існують системні логічні зв’язки а вони є в кожній науці, то терміни, які називають ці поняття, мають теж бути системно пов’язаними);
2) мовними зв’язками (хоча терміни позначають наукові поняття, вони залишаються одиницями мови і їм властиві всі зв’язки, характерні для загальновживаних слів синонімічні, антонімічні, словотвірні, полісемічні, граматичні, родо-видові і т. д.).
Існує ряд спільних ознак, які визначають суть терміна як особливої мовної одиниці.
Системність. Кожен термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення. За її межами термін може мати зовсім інше значення, пор: напад (мед.) і значення загальновживаного слова напад (розм. і кримінал.).
Точність. Термін повинен якнайповніше й найточніше передавати суть поняття, яке він позначає: поверхневий іригаційний стік, короткотерміновий кредит, чекодавець. Неточний термін може бути джерелом непорозумінь між фахівцями, тому іноді говорять, що науковці спершу домовляються про терміни, а вже потім приступають до дискусії. Оскільки нові поняття сучасної науки досить складні, то для точного називання їх часто використовують багатослівні терміни, наприклад: міжнародна фінансово-господарська операція, інфільтраційне живлення приканального купола підґрунтових вод поливними водами, Міжнародне товариство міжбанківських фінансових телекомунікацій.
Тенденція до однозначності в межах своєї терміносистеми. Якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів однозначні, що зумовлено їхнім призначенням. Проте повністю усунути багатозначність (найчастіше двозначність) з терміносистем не вдається.
Наявність дефініції. Кожен науковий термін має дефініцію (означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення. Так, дефініцією терміна аудиторський висновок є вислів “документ, що містить результати аудиторської перевірки”.
Мотивованість. Це лінгвістична (мовна) форма терміна, яка дає можливість зрозуміти поняття, яке він позначає без звертання до спеціалізованих тлумачних словників. За мовною формою термін може бути повністю мотивованим (трикутник – три кути), частково мотивованим (ланцюговий грохот – ланцюг і немотивований елемент грохот) і немотивованим (ромб – з давньогрецької дзиґа).
Деякі термінознавці називають і такі ознаки терміна:
нейтральність, відсутність емоційно-експресивного забарвлення;
відсутність синонімів (розвинена синонімія ускладнює наукове спілкування: жирант індосант, профіцит прибуток зиск вигода);
інтернаціональний характер (знаючи терміни-інтернаціоналізми, легко спілкуватися з іноземними фахівцями, читати іншомовну літературу, проте їхні значення непрозорі і це ускладнює, зокрема, навчальний процес): деаерація – вакуумізація – знеповітрення, польдер, драйвер;
стислість(дуже зручно користуватися короткими термінами, але не завжди вдається утворити короткий термін, який би при цьому був ще й точним, наприклад): акредитив з платежем на виплат;
здатність утворювати похідні, наприклад: зношення зношування зношеність зношуваний; зрошення – зрошування - зрошувальний – зрошувач.
12.3. Способи творення термінів певного фаху
Всі терміни української мови, як правило, утворюються такими основними способами: зміною значення (вторинна лексична номінація), словотвірним, синтаксичним, запозиченням.
Вторинна лексична номінація – це використання вже наявних у мові номінативних засобів у новій для них функції – функції найменування. Розрізняють два основних види вторинної номінації – метафору і метонімію:
– метафора – це особливий вид узагальнення, який включає розвиток переносних значень, основаних на подібності (функціональній та зовнішній) предметів і формування абстрактних понять (ручка, провідник, стрічка, рамка, сітка);
– метонімія – це метонімічний перенос значення, при якому назви одного предмета переносяться на інший, який перебуває з ним у відношенні асоціації за суміжністю (вимір – визначення будь-якої величини чогось і вимір – величина, що вимірюють).
Словотвірний утворення термінів за допомогою префіксів (префіксальний спосіб): надвиробництво, перезволоженість; суфіксів (суфіксальний спосіб): підгортальник, оборотність; суфіксів і префіксів (суфіксально-префіксальний спосіб): перезволожений, супероборотність; складання слів і основ: вакуум-помпа, матеріаломісткість, сумішоутворювач; абревіації: СЕП (система електронних платежів), МК (магістральний канал).
Синтаксичний використання словосполучень для називання наукових понять: маркетингове планування, капіталодефіцитні країни, ливарне виробництво, рудиментарні органи, органи влади. Терміни-словосполучення становлять понад 70% сучасних термінів.
Запозичення називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, картридж, роумінг. Запозичення може бути повним або частковим. При повному запозиченні відбувається пристосування до фонетичних і морфологічних особливостей мови-реципієнта: irigasion (фр.) – іригація, liquidate (лат.) – ліквідат. При частковому запозиченні відбувається калькування, тобто буквальний переклад елементів слова з мови-продуцента мовою-реципієнтом: hydrogenium – рос. водород (повне калькування), hydrogenium – укр. водень (часткове калькування). У європейському культурно-історичному ареалі існували об’єктивно-суб’єктивні причини численних запозичень з класичних мов – грецької та латинської; у наш час – із сучасних європейських мов.
Причини запозичання термінів різноманітні:
запозичення терміна разом з новим поняттям: бонус “додаткова винагорода”, “додаткова цінова знижка”, “комісійна винагорода”;
паралельне використання власного і запозиченого терміна в різних сферах (наприклад, науковій і навчальній): іригація - зрошення; процент – відсоток; суфозія – вимивання; імпорт ввіз;
пошук досконалішого терміна, внаслідок чого паралельно існують запозичені і власні терміни: пролонгація продовження терміну чинності угоди;
відсутність досконалого власного терміна, який би відповідав вимогам до терміна: ліквідат юридична особа-боржник, до якої висунуто фінансові вимоги у зв’язку з її ліквідацією.
Неоднозначним є ставлення до запозичених термінів. Деякі термінознавці пуристи заперечують потребу запозичати терміни з інших мов, натомість пропонуючи творити терміни з ресурсів власної мови, інші науковці – конкордисти – розглядають запозичення як об’єктивну реальність мовного життя, оскільки на певних етапах свого розвитку кожна мова зазнає помітного впливу з боку іншої мови (процес мовної інтерференції), але вважають, що кількість іншомовних запозичень у термінології не повинна перевищувати 25%, оскільки це призводить до втрати термінологією національних мовних особливостей.
Слід уникати вживання запозичених слів за наявності власних термінів: дегідратація – зневоднення, рамбурсація – повернення боргу.
12.4. Загальнонаукова, міжгалузева і вузькогалузева термінологія
Терміни неоднакові за ступенем спеціалізації їх значення. Залежною від ступеня спеціалізації значення терміни можна поділити на три основні групи:
Загальнонаукові терміни, тобто ті, які вживаються практично в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез і т. д. Слід зазначити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, пор.: валютна операція, осушувальна система, теорія економічного ризику, гідравлічний прес жолобчаста рейка. До цієї категорії відносять і загальнотехнічну термінологію (машина (дощувальна машина), пристрій, агрегат).
Міжгалузеві терміни це терміни, які використовуються в кількох споріднених галузях. Так, економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність.
Вузькогалузеві терміни це терміни, характерні лише для певної галузі, наприклад: лізинг, банківська гарантія, зрошувальна вода, трафік.
У мовленні фахівців, крім термінів, широко побутують і інші спеціальні одиниці професіоналізми та номенклатурні назви.
Професіоналізми, на відміну від термінів, як правило, емоційно забарвлені, оскільки є переосмисленими словами загального вжитку. Вони можуть бути незрозумілі людям, які не належать до певної професійної групи, напр.: підвал, пальчики у мові поліграфістів, мартен, ливарка у мові металургів тощо. Професіоналізми можуть використовуватися в неофіційному професійному спілкуванні, проте вони не є нормативними в документах і офіційному усному мовленні.
Номенклатура (від лат. nomenclatura перелік, список імен) сукупність назв конкретних об’єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Їх потрібно відрізняти від термінів, що позначають абстраговані наукові поняття. Номенклатуру становлять іменники та словосполучення, які передають як систему назв об’єктів певної науки, так і сукупність назв одиничних об’єктів (наприклад, у географічній номенклатурі Чорне море, Шацькі озера, річка Десна), видові назви (у ботанічній лексиці назви дерев: дуб, смерека, ялина). Існує номенклатура медична, мовознавча, хімічна, економічна (пор. термін валюта і номенклатурні назви долар, євро, крона, песо і т. д.), технічна (пор. термін борознороб-щілиноріз і номенклатурні назви ДЩН-1, ДЩН-2, ДЩН-3).
12.5. Кодифікація і стандартизація термінів. Алгоритм укладання термінологічного стандарту
Термінологія може виконувати свої основні функції позначати наукові поняття і задовольняти потреби спілкування фахівців у тому випадку, якщо вона буде загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів.
Кодифікація термінів це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання. У наш час в Україні видається велика кількість словників з різних галузей знань. Це в основному словники таких типів: перекладні, енциклопедично-довідкові, тлумачно-перекладні.
Перекладні словники найпоширеніший тип сучасних термінологічних словників. Більшість з них це російсько-українські видання, що зумовлено об’єктивними потребами професійного спілкування.
Енциклопедично-довідкові словники подають пояснення наукових понять, а не просто фіксують терміни. Словникова стаття в лексикографічних працях такого типу складається з двох частин назви поняття і його визначення (дефініції).
Тлумачно-перекладні словники це праці змішаного типу, які перекладають термін іноземною мовою (або кількома мовами) і подають його тлумачення.
Стандартизація термінології це вироблення термінів-еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є обов’язковою для вживання в офіційних наукових, ділових, виробничих текстах.
Основи стандартизації термінів було закладено в Німеччині в кінці XIX на початку XX ст., коли в багатьох терміносистемах виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандартизації термінів розробив німецький учений В.Вюстер.
У першій половині ХХ-го сторіччя в Україні і Росії було створено наукову термінологічну школу під керівництвом Д. Лотте, яка вивчала проблеми нормування термінології. Цей процес перебував під контролем держави: над виробленням стандартів працювали Комітет науково-технічної термінології (КНТТ), Комітет стандартизації мір і вимірних приладів та Всесоюзний науково-дослідний інститут інформації, класифікації та кодування. Прийняті державні стандарти мали силу закону. Ця система нормативної документації вилучила українську мову зі сфери науково-технічної діяльності. Понад 20 тис. державних стандартів, 47 тис. галузевих стандартів, 80 тис. технічних умов (ТУ) були російськомовні. Навіть 600 республіканських стандартів УРСР, що їх затвердив і видав Держплан УРСР, також були російськомовні.
В українській історії першим нормувальним термінологічним центром можна вважати Наукове товариство імені Т. Шевченка (кінець ХІХ початок ХХ століття). Саме навколо товариства гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися автори наукових праць і підручників. Згодом незаперечним авторитетом в українській термінології став Інститут української наукової мови (20-ті початок 30-х років). Але обидві ці структури не видавали державних стандартів у теперішньому розумінні цього поняття. З 40-х років минулого сторіччя і до нашого часу в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від розв’язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво потребують єдиної, зручної, логічної української термінології.
З огляду на ці умови в Держстандарті України розроблено Концепцію державних систем стандартизації, метрології та сертифікації, яку схвалив уряд. У липні 1992 року спільним наказом Міносвіти та Держстандарту України створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології.
Для стандартизації термінів у багатьох країнах світу створено відповідні інституції: у США Американська асоціація стандартів, у Німеччині Німецький нормалізаційний комітет, у Франції Французька асоціація нормалізації тощо. Поряд із загальнонаціональними асоціаціями діють також фірмові стандартизаційні групи та спеціалізовані науково-технічні товариства окремих галузей науки і виробництва.
Національні термінологічні комітети в Європі та Америці переважно позадержавні структури. Терміни стають нормативними після ухвал термінологічних нарад і конференцій. На цей час в Україні розроблено понад 600 державних стандартів (ДСТУ). Через кожні п’ять років їх переглядають і уточнюють.
Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом:
1) систематизація понять певної галузі науки чи техніки; поділ їх на категорії (предмети, процеси, якості, величини тощо); розмежування родових та видових понять;
2) підбір усіх термінів галузі, узятої для стандартизації (терміни вибирають зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики, рукописів та ін. джерел);
3) поділ термінів на групи: а) вузькогалузеві терміни; б) міжгалузеві; в) загальнонаукові (загальнотехнічні), – стандартизації повинні підлягати лише вузькогалузеві терміни;
4) вибирання із групи термінів-синонімів нормативного терміна (інші терміни подають також, але з позначкою “нерекомендований”);
5) підбір еквівалентів англійською, німецькою, французькою, російською мовами з відповідних міжнародних стандартів;
6) формулювання українською мовою означення (дефініції) поняття;
7) рецензування стандарту фахівцем та мовознавцем.
У готовому вигляді стаття стандарту має таку будову:
1) назва поняття українською мовою;
2) скорочена форма терміна;
3) недозволений (нерекомендований) синонім;
4) родове поняття;
5) видове поняття;
6) еквіваленти англійською, німецькою, російською, французькою мовами;
7) дефініція (означення);
8) формула або схема.
У наш час у різних галузях виробництва, у вищих навчальних закладах, під час дистанційного навчання в Україні досить широко використовуються електронні фахові словники різної тематики, як загального користування, так і вузькоспеціалізовані. Активно використовуються перекладні російсько-українські, англо-українські словники Вони найбільші за обсягом словники в лексикографії. Вони містять близько 130 тис. слів. Також часто використовуються широкою аудиторією користувачів Інтернету словники іншомовних слів, які є різновидом тлумачних, у них пояснюється значення слів, запозичених з інших мов. Етимологічні словники простежують історію походження слів. Термінологічні словники містять терміни певної галузі науки, техніки, мистецтва (бувають загальними та вузькоспеціальними, крім того, можуть бути тлумачними і/або перекладними. Орфографічні словники подають слова і словоформи у їх нормативному написанні. Залежно від частини мови слово має певний граматичний коментар, додаткові граматичні форми змінюваних слів тощо.
13. НАУКОВИЙ СТИЛЬ І ЙОГО ЗАСОБИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ
13.1. Становлення і розвиток наукового стилю української мови
Виникнення і формування наукового стилю як функціонального різновиду загальнолітературної мови багато науковців (І. Білодід, Р. Будагов, В. Виноградов, А. Коваль, В. Русанівський, І. Чередниченко та ін.) вважають зумовленим історичним ходом розвитку процесу пізнання, станом самої науки, еволюцією різних галузей наукових знань, розвитком наукового мислення, різноманітних сфер діяльності людини. Із розвитком науки й техніки, розширенням сфери наукової діяльності, з появою необхідності регулярного спілкування в науковій галузі виникає потреба у використанні певних засобів літературної мови, створенні особливих мовних організацій, які в сукупності відповідали б вимогам комунікації саме у сфері науки. Наука, накопичуючи факти, експериментуючи, аналізуючи й узагальнюючи, фіксує свої результати в окремих поняттях і в системі понять, оскільки змістом наукових повідомлень є опис фактів, предметів і явищ дійсності, їх вивчення, пояснення, формулювання закономірностей і законів.
Періодом найбільш активного розвитку наукового стилю нової української мови можна вважати 20-ті – початок 30-х років ХХ століття. Унормування української наукової термінології на наукових засадах було розпочато в Інституті української наукової мови (ІУНМ) Академії наук, робота якого ґрунтувалася на досягненнях українських лінгвістів, письменників, учених, що об’єднувалися у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. ІУНМ як науково-дослідна установа мав надзвичайне завдання – якнайшвидше розробити наукову мову й термінологію для нагальних потреб молодої української науки, задовольнити термінологічні потреби процесу українського відродження всіх ділянок громадсько-політичного життя. Одночасно з практичною термінологічною роботою науковці ІУНМ розпочали працювати над теоретичним осмисленням принципів побудови термінологічних систем. Це сприяло піднесенню самої науки, розширенню сфери функціонування української мови і доведенню її універсальності. 20-ті – початок 30-х років характеризувалися значною активністю наукових досліджень: зросла кількість наукових праць у галузі техніки, математики, механіки, машинобудування та ін.; проходили активні дискусії щодо орфографічного, граматичного й лексичного унормування наукової мови; працівники мовознавчих установ виконували велику роботу зі збирання й опрацювання наукової лексики української мови.
Вивчення наукового стилю проводиться з урахуванням того факту, що наукова література містить у собі кілька різновидів наукових текстів: науково-технічні, науково-ділові, науково-гуманітарні тощо.
13.2. Особливості, рубрикація, лінійна та індексна нумерації наукового тексту
Науковий текст і професійний науковий виклад думки має певні особливості, серед яких є такі: посилання на цитовані джерела, відповідне оформлення додатків, рубрикація тексту і под.
Текст наукової роботи складається з композиційних одиниць, які називають рубриками. Утворену з усього повідомлення велику кількість рубрик, розташованих у певному порядку, називають рубрикацією, яка є моделлю композиційної будови (структури) повідомлення. Інакше кажучи, рубрикація – це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої.
Залежно від того, куди входить рубрика (в основний текст чи апарат видання) рубрики поділяють на системні (відтворюють лише основний текст) та позасистемні (відтворюють елементи, які не належать до наскрізної нумерації композиційних одиниць основного тексту, наприклад, вступ, список літератури, додаток тощо).
Залежно від того, чи відтворюють рубрики тему композиційної одиниці, їх поділяють на тематичні (відтворюють тему композиційної одиниці), напівнімі (вказують лише назву рівня, до якого належить одиниця, та її порядковий номер, напр., Частина 1, Розділ 1, Підрозділ 4) та німі (у яких спеціальними засобами – спуском, порожніми рядками, зірочками тощо – тільки фіксують, що в цій позиції є рубрика, напр., абзацний відступ).
Абзац – це відступ управо у початковому рядку, яким починається виклад нової думки в тексті, а також фрагмент тексту між двома такими відступами. Речення абзаца об’єднані тісними граматичними й синтаксичними зв’язками, які становлять внутрішньо замкнене значеннєве ціле, що виражає закінчену думку. Отже, абзац є найпростішою рубрикацією.
Крім того, рубрики ділять на нумеровані (біля кожної рубрики стоїть її номер) й ненумеровані (не мають номера). Нумерація рубрик тексту вказує на взаємозалежність певних розділів, частин, пунктів та їх підпорядкування.
Нумерація рубрик може бути лінійною, індексною та комбінованою (лінійно-індексною).
Лінійна нумерація передбачає, що всім композиційним одиницям згідно з місцем їх розташування в повідомленні присвоюють номери за порядком зростання. Лінійна нумерація може бути позначена арабськими чи римськими цифрами або кириличними чи латинськими літерами, напр., Розділ 1, Розділ 2, Розділ 3…; Розділ А, Розділ Б, Розділ В….
Індексна нумерація поділяється на індексну цифрову крапкову, індексну цифрову (або літерну) безкрапкову та індексну літерно-цифрову з використанням вербальних назв композиційних рівнів. Індексна цифрова крапкова нумерація полягає в тому, що фрагменти кожного композиційного рівня нумерують арабськими цифрами від 0 до N і записують послідовно, відокремлюючи крапками. Наприклад:
1. Варіантність слова і мовленнєва експресія
1.1. Загальне поняття про варіантність слова
1.2. Варіантність слова як мовознавча проблема
1.3. Експресивні можливості семантичних варіантів слова
2. Мовна норма і мовленнєва експресія
2.1. Лінгвостилістичний аспект мовної норми
2.2. Експресивні явища, пов’язані з лексичними нормами
3. Естетична функція й експресивні засоби української мови
3.1. Естетизація мовних одиниць як основа мовленнєвої експресії
3.2. …
3.3. … і т. д.
Наведений варіант індексної нумерації є найпоширеним.
Варіантом індексної цифрової крапкової нумерації є додавання до індексних номерів назв композиційних рівнів. Наприклад:
Частина 1. Варіантність слова і мовленнєва експресія
Розділ 1.1. Загальне поняття про варіантність слова
Розділ 1.2. Варіантність слова як мовознавча проблема
Частина 2. Мовна норма і мовленнєва експресія
Розділ 2.1. Лінгвостилістичний аспект мовної норми
Розділ 2.2. … і т. д.
Індексна цифрова (або літерна) безкрапкова нумерація має подібну структуру індексних номерів, але крапок між індексами не містить. У літерно-цифровому способі нумерації для утворення номерів використовують одночасно і цифри, і літери. Ці способи нумерації мають суттєві недоліки, тому найдоцільніше застосовувати індексну цифрову крапкову нумерацію, яка дозволяє не вживати словесних найменувань і заголовків до частин документа.
Застосовуючи цю систему, слід дотримуватися таких правил:
номер кожної складової частини включає номери вищих ступенів поділу: номер підрозділу складається з номера розділу й порядкового номера підрозділу, відокремлених крапкою, – 1.2.;
номер пункту містить порядковий номер розділу, підрозділу, відокремлених крапкою, – 1.1.1.; 1.2.1. і т. д.
Кожну структурну частину роботи починають з нової сторінки. Заголовки структурних частин курсової роботи Зміст, Вступ, Висновки, Список використаних джерел не нумеруються, їх друкують великими літерами симетрично до тексту. Підкреслення, оформлення різними кольорами не допускаються.
Розділи мають наскрізну нумерацію в межах усієї роботи й позначаються арабськими цифрами з крапкою в кінці, їх назви друкують великими літерами симетрично до тексту.
13.3. Жанри наукових досліджень
Наукові знання можуть бути виражені в текстах таких жанрів: анотація, відгук, реферат, курсова та дипломна робота, стаття, дисертація, монографія, підручник тощо. До основних видів оброблення науково-технічної інформації у вищих навчальних закладах належать план, тези, конспект, реферат, анотація, стаття, курсова і дипломна робота.
План – це заздалегідь передбачений порядок дій чи викладу чого-небудь. План складають з метою впорядкування прочитаного або дослідженого матеріалу для послідовного його викладу в письмовій або усній формі.
Щоб правильно написати план необхідно: 1) поділити текст на частини; 2) знайти інформативні центри цих частин (зазвичай, перше речення абзацу містить головну думку); 3) записати усі знайдені в тексті головні думки у вигляді пунктів плану.
Тези – це стисло сформульовані основні положення тексту наукових матеріалів (статей, лекцій, доповідей), які розкривають суть усієї інформації.
Розрізняють два види тез:
– відібрані автором цитати з першоджерела;
– сформульовані власними словами основні положення статті чи розділу книги.
Для складання тез треба поділити текст на фрагменти. Фрагмент – це два й більше абзаців тексту, які об’єднано змістовно. Потім необхідно знайти інформаційні центри фрагментів, які можуть бути й окремим реченням, і частиною абзацу, й окремим абзацом. Далі записують основні положення кожного фрагмента, розмістивши їх у певній послідовності.
Конспект – стислий письмовий виклад змісту лекції, доповіді, роботи. Розрізняють конспекти почутого й прочитаного. Існують такі види конспектів:
– текстуальний – основний зміст передається словами й реченнями з тексту;
– вільний – основний зміст передається своїми словами;
– комбінований – комбінують вищезазначені види.
Конспект почутого складається з плану, стисло викладенню основних положень, фактів і прикладів. У ньому слухач має змогу занотувати почуте, висловити своє ставлення до цього у вигляді коротких нотаток, зауважень. Аркуш ділять на дві частини: меншу залишають для власних думок, а на більшій пишуть конспект лекції. Конспектувати почуте важче, потрібно встигнути записати головне, а тому варто скорочувати слова, словосполучення. Найчастіше це стосується постійно вжи¬ваних термінів, але водночас потрібно обрати певну міру скорочення, щоб пізніше можна було прочитати написане.
Конспектування лекції – це особливий вид опрацюванні наукової інформації, в якому поєднуються процеси слухання та записування, але поєднуються не механічно, оскільки записуванню отриманих даних передує специфічне їх оброблення. Способи фіксації даних можуть бути різними – як мовними (виділення ключових слів, фраз, повний детальний запис), так і позамовними (план, схема, графік, таблиця, виділення ключових понять підкресленням або іншим кольором). До мовних засобів фіксації належать скорочення: використовують загальноприйняті скорочення слів, математичні й логічні символи (наприклад, район – р-н, стаття – ст., науково-дослідна робота – НДРС, дорівнює, збігається – = ).
Автореферат – короткий виклад змісту наукової праці самим автором. Автореферат також має три частини: загальну характеристику наукового дослідження, виклад змісту розділів роботи, висновки.
У першій частині автореферату науковець обґрунтовує актуальність роботи, інформує про предмет й об’єкт дослідження, мету, наукову новизну, теоретичне значення, практичне застосування, апробацію результатів дослідження та структуру наукової роботи. У другій частині автор стисло характеризує розділи роботи, а в третій – підсумовуються результати дослідження.
Наприкінці автореферату зазначаються назви публікацій в алфавітному порядку, в яких розкрито основні положення дослідження.
Закінчується автореферат анотацією (мовою оригіналу та 1-2 іншими мовами).
Оптимальний обсяг автореферату – 16 друкованих сторінок.
Анотація — коротка узагальнювальна характеристика книги (чи її частини), статті, рукопису тощо, яка розкриває зміст, структуру та інші особливості. Подається на звороті титульної сторінки книжки, а також у видавничих проспектах, журнальних оглядах, бібліографічних покажчиках.
Реквізити анотації:
1. Опис бібліографічних ознак книги (автор, назва та ін.).
2. Стислий опис змісту та його особливостей у вигляді переліку основних розділів чи питань.
3. Вказівки, для кого ця книга призначена.
Наприклад:
Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Морфологія. – Донецьк, 2006. – 267 с.
У посібнику вміщено практичний матеріал з морфології сучасної літературної мови – утворення граматичних форм, наголошування, значення і правильне вживання слів. Призначений для широкого кола читачів.
Обсяг анотації – не більше 500 друкованих знаків (літер, розділових знаків, пропусків між словами і реченнями).
Реферат – це наукова робота, виконана на основі критичного огляду і вивчення ряду публікацій. СУМ в 11-ти томах подає таке тлумачення цього слова: “Реферат – це: 1) короткий усний або письмовий виклад наукової праці, результатів наукового дослідження, змісту книги; 2) доповідь на будь-яку тему, написана на основі критичного огляду літературних та інших джерел”.
Для того, щоб підготувати реферат, потрібно опрацювати літературу (вибрати суттєве, головне), скласти план, написати текст реферату (на основі кількох текстів створити один власний текст відповідно до теми), уміло зробити висновки. Реферат готується за кількома джерелами. При доборі літератури слід керуватися тим, що у тексті реферату має бути матеріал, який відповідає темі.
Реквізити реферату:
1) титульну сторінку;
2) план;
3) текст, який складається зі вступу, основної частини та висновків;
4) список використаної літератури.
Друкувати текст слід лише з одного боку, дотримуючись правил залишати поля зліва – не менше 30-35 мм, справа – не менше 10 мм, зверху – не менше 20 мм, знизу – не менше 25 мм. Нумерацію сторінок слід починати з 2-ї сторінки.
Титульна сторінка – перша сторінка наукової роботи (реферату, курсової), яка призначена для початкового ознайомлення з роботою. На ній слід вказати назву міністерства, якому підпорядковується установа; назву закладу, у якому навчається автор; назву кафедри, на якій виконана робота; тему роботи; відомості про автора роботи (шифр групи, ПІБ); ініціали та прізвище наукового керівника; місто; рік написання. Зразки оформлення титульної сторінки реферату й курсової роботи:
Міністерство освіти і науки України
Національна металургійна академія України
Кафедра історії та українознавства
Реферат
на тему “ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПИСЕМНОСТІ ДАВНЬОЇ РУСІ”
Виконав:
студент гр.ЕКМ-09-1
гуманітарного факультету Луценко Сергій Володимирович
Перевірив: канд. іст. наук, доц. Перевірив:
ст.викл. Чорновол Л.І.
Дніпропетровськ 2010
Під час навчання у вищій школі студенти мають оволодіти навичками дослідницької діяльності. Важливе місце в цьому процесі має написання курсової та дипломної роботи.
Ці наукові роботи можуть мати реферативний і дослідницький характер. У першому випадку робота має теоретичний характер і пишеться на основі аналізу й узагальнення ряду літературних джерел: монографій, статей, методичних рекомендацій і под. Студент повинен взяти з літератури основний матеріал, який стосується аналізованої проблеми, дати оцінку вивченим роботам, висловити свою точку зору; зв’язано, грамотно, логічно обґрунтувати вибрану тему, зробити наукові або методичні висновки. Коли робота має дослідницький характер, студент використовує як науково-методичну літературу, так і свої спостереження, факти, результати експерименту, якщо він проводився, може висувати свої гіпотези.
Стаття – це науковий або публіцистичний твір невеликого обсягу в газеті, збірнику або часописі.
Стаття, як і реферат, також складається з трьох частин.
У вступі автор формулює проблему, визначає мету, предмет і актуальність дослідження, аналізує джерела.
В основній частині викладають основні положення статті, тобто опис процесу та методів дослідження, а також отриманих результатів. Наприкінці статті треба зробити висновки.
Стаття починається з вказівки індексу УДК. Назва статті, ПІБ авторів, повна назва організації, а також текст анотації (5-6 рядків) наводяться російською, українською та англійською мовами; ключові слова – мовою статті.
Статті передує анотація. Після висновків надається список джерел. Посилання на джерело інформації оформлюється у вигляді чисел у квадратних дужках, де перше число – номер джерела у списку, а друге (тільки у випадку прямого цитування)- номер сторінки.
При наборі формул використовується редактор формул MS Equation, який вбудовано у редактор Word. При виборі одиниць вимірювання необхідно додержуватися Міжнародної системи одиниць (СО).
Таблиці слід пронумерувати та дати їм заголовки. Кожному малюнку та таблиці відповідає посилання в тексті.
Стаття повинна бути пронумерована та підписана усіма авторами.
До статті надаються супровідний лист організації та акт експертизи, рецензія наукового керівника або консультанта. На окремій сторінці необхідно дати відомості, які стосуються всіх авторів: прізвище, ім’я, по батькові (повністю), вчений ступінь, звання, посаду, місце роботи, телефон, e-mail, вказавши відповідального за листування.
Курсові та дипломні роботи мають:
- торкатися розв’язання актуальних і перспективних проблем сучасного розвитку певної науки;
- демонструвати знання студентом літератури з теми, історії досліджуваної проблеми;
- розкривати вміння студента чітко характеризувати предмет дослідження, узагальнювати результати, робити висновки.
Основні вимоги до курсової роботи є:
- структурно-логічна послідовність викладення матеріалу роботи за розділами;
- зміст роботи повинен відповідати темі;
- формулювання повинні бути чіткими й простими для сприйняття;
- аргументація повинна бути переконливою, а висновки обґрунтованими.
Обравши тему, студент самостійно розробляє план своєї роботи, продумує хід її виконання, звертається до керівника за порадою. Студент має продумати обґрунтування теми, вибір об’єкта, предмета, мети дослідження.
Об’єкт курсової роботи – це процес або явище, що породжують проблемну ситуацію й обрані для вивчення. Предмет дослідження – визначає тему курсової роботи.
Після того, як погоджено план роботи, слід продумати методи і прийоми дослідження, відпрацювати гіпотези та теоретичні передумови дослідження. Якщо передбачається експериментальне дослідження, розробити програму, методику його проведення, пізніше проаналізувати результати експериментального дослідження, зробити висновки.
Реквізити курсової роботи:
– титульна сторінка;
– зміст
– вступ;
– текст, який складається зі вступу, основної частини (складається з кількох розділів) та висновків;
– список використаних джерел;
– додатки (схеми, таблиці, графіки, креслення тощо).
Друкуючи текст на аркушах паперу А4, необхідно залишати поля таких розмірів: ліве – 30 мм, верхнє, нижнє – 20 мм, праве – 10 мм; використовувати шрифт Times New Roman; інтервал – 1,5.
Відгук – документ, який містить висновки уповноваженої особи або установи щодо запропонованих на розгляд наукових праць, вистав, фільмів, творів мистецтва тощо.
Реквізити відгуку:
1. Назва виду документа.
2. Заголовок, що містить:
– назву роботи;
– прізвище, ім’я, по батькові її автора;
– рік написання;
– кількість сторінок.
3. Текст, що містить:
– вступ (загальна характеристика роботи, її актуальність);
– стислий виклад змісту роботи;
– критичні зауваження;
– висновок з пропозиціями.
4. Посада, підпис уповноваженої особи, розшифрування підпису.
5. Дата укладання.
6. Печатка.
Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого твору слід наводити цитати. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу:
1) може спотворити зміст, закладений автором;
2) вважатися спробою прихованого плагіату.
14. ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ І РЕДАГУВАННЯ НАУКОВИХ ТЕКСТІВ
14.1. Форми і види перекладу
Державний статус української мови вимагає сьогодні від кожного фахівця доцільного та адекватного використання термінології свого фаху як у письмовому, так і в усному вигляді. Розвиток науки і техніки в наш час неможливий без обміну спеціальною інформацією, що з’являється в різних країнах у наукових періодичних виданнях, спеціальних бюлетенях, патентній літературі тощо.
Переклад – це цілеспрямований процес відтворення письмового тексту чи усного вислову засобами іншої мови. Оскільки переклад – це передавання змісту, то перекладаються не слова, граматичні конструкції чи інші засоби мови оригіналу, а думки, зміст оригіналу. Згідно з теорією перекладу, неперекладних матеріалів не існує – є складні для перекладу тексти. Труднощі під час перекладання пов’язані, по-перше, з недостатнім знанням мови оригіналу, по-друге, з недостатнім знанням суті предмета, по-третє, з недостатнім знанням мови, якою перекладають, або з відсутністю в цій мові готових відповідників для висловлення того, що вже було висловлено засобами мови оригіналу: Ваш проект самый интересный. – Ваш проект самий цікавий (треба – найцікавіший). Я считаю, что Вы правы. – Я рахую, що Ви праві (треба – Я вважаю, що Ви маєте рацію). Адекватний переклад точно передає зміст оригіналу, його стиль, при цьому відповідає всім нормам літературної мови, напр.: Клиент проживает по адресу... - Клієнт мешкає за адресою ... Предоставленные бумаги к делу не относятся. – Подані папери не стосуються справи.
Технічний переклад – це вид інформаційної діяльності, використовуваний для обміну науково-технічною інформацією між людьми, які спілкуються різними мовами. Особливості технічного перекладу полягають у насиченості текстів термінами, спеціальною інформацією (часто – якісно новою і майже нікому невідомою). Науково-технічна інформація, як правило, оформляється в письмовому вигляді, отже, для якісного перекладу потрібна термінологічна підготовка, бо незважаючи на спорідненість, зокрема, російська та українська мови мають суттєві (а часом навіть і принципові) відмінності у синтаксисі та фразеології.
Наприклад, для російських науково-технічних та ділових текстів характерно вживати конструкції з віддієслівним іменником, що надає викладові канцелярського відтінку. В українській же мові перевага надається дієслівним елементам: требовать применения решительных мер – вимагати вжити рішучих заходів, требует коренного улучшения контроля за деятельностью – вимагає докорінно поліпшити контроль за діяльністю.
Потреба в перекладі щорічно збільшується, тому актуальним сьогодні є пошук раціональних шляхів вирішення проблеми швидкого та значного за обсягом перекладу. Цю проблему може розв’язати автоматизований (інші назви – комп’ютерний, або машинний) переклад.
В автоматичних системах машина здійснює аналіз вхідного тексту та синтез вихідного, так що переклад, хоча й має неминучі лексичні, граматичні, стилістичні помилки, в цілому є зрозумілим користувачеві й може бути використаний у вигляді інформаційного документа, який певним чином може замінити оригінал. У той же час такі системи, як правило, мають засоби редагування машинного продукту, що особливо важливо при перекладі текстів. Характеристикою системи МП є кількість мов, що їх “розуміє” система. Сучасні системи російсько-українського перекладу є необхідними і мають право на існування та розвиток. Більш вдало системи розв’язують завдання перекладу науково-технічних текстів із сталою термінологією та шаблонними синтаксичними конструкціями, але навіть найкращі з систем неправильно перекладають варіанти омонімії та неоднозначності в тексті, особливо якщо в різних мовах конструкції є принципово різними.
Перекладений текст слід перевірити, звернувши особливу увагу на переклад власних назв, термінів, особливості керування дієслів, переклад усталених висловів професійної мови, слів у непрямому значенні та багатозначних, паронімів (пор. рос. і укр. луна), омонімів (английский смог може бути перекладено, напр., як зміг), граматичних форм (человек мог – людина міг).
Між письмовим і усним перекладом існує різниця, пов’язана з умовами функціонування розумових механізмів, які, є основою для класифікації перекладу, що здійснюється людиною. Теорія усного перекладу охоплює загальні для всіх видів усного перекладу питання. Специфічні проблеми послідовного, синхронного перекладу або перекладу з листа, які розглядаються у відповідних теоріях, незмінно зводяться до функціонування розумових механізмів, знакового способу перекладу та до інших питань, які не виходять за рамки теорії усного перекладу. Перед усним перекладом, як і (поки що) перед машинним, не стоїть проблема жанрового характеру тексту, проблема передачі стилістичних тонкощів оригіналу. В усному перекладі на перше місце висувається проблема функціонування навичок та умінь і допоміжних засобів перекладу (система записів, технічне обладнання).
Переклад наукових текстів має певні особливості. У наукових текстах міститься багато термінів, фактів, у яких можна розібратися тільки маючи відповідну підготовку. Успіх роботи перекладача в науковій сфері визначається більше його знаннями, вмінням оперувати термінологією, аніж перекладацькими навичками. Все це свідчить про те, що письмовий переклад отримує свою специфіку тільки у зв’язку з особливостями вихідних текстів, з особливостями використаних у них мовних засобів. Мовні засоби визначають жанровий характер текстів, який є основою для класифікації письмового перекладу та визначає правомірність виділення теорії художнього перекладу і теорії спеціального перекладу.
14.2. Калькування
Чисельні комп’ютерні інновації входять до складу української мови разом з розвитком науки і техніки. В умовах відсутності певного поняття для позначення явища або об’єкта, процес номінації відбувається двома шляхами: новий термін запозичується з іншої мови разом з асиміляцією явища або поняття; або номінації відбувається засобами, існуючими у мові (напр., надання нового значення існуючим словам). Дослідження показують, що при перекладі комп’ютерних термінів українською мовою використовуються наступні методи: 1) транслітерація (транскрипція); 2) калькування; 3) експлікація.
Переклад на основі аналогії (із застосуванням стандартної лексики в іншому значенні). Шляхом транслітерації або транскрипції були запозичені такі терміни: Інтернет, чат, хекер, принтер, комп’ютер, файл. сайт, драйвер та ін.
Під калькуванням розуміють переклад частин іншомовного слова (складного, похідного або словосполучення) з подальшим складанням елементів в одне ціле. Прикладами калькування є переклад таких термінологічних словосполучень, як: access code – код доступу, autorepeat – автоматичний повтор, absolute disc read – абсолютне зчитування з диску.
Одним з поширених способів перекладу комп’ютерних термінів, що використовується задля адекватного відбиття семантики терміна, є експлікація. Експлікація – це пояснення нового терміну засобами, що існують у мові перекладу. Особливо ефективним цей засіб є при перекладі багатокомпонентних словосполучень, елементи яких не мають у мові перекладу відповідних еквівалентів. Напр., Random Access Memory – запам’ятовуючий пристрій з вільною вибіркою, cache hit – успішний пошук у кеш-пам’яті.
Лексичні одиниці української мови, так само як і англійської, розвивають нові значення задля позначення нових понять і об’єктів. Прикладами функціонування лексичних одиниць у новому лексико-синтаксичному варіанті є такі терміни, як мультиплікація “оживлення” – анімаційна мультиплікація тощо.
14.3. Переклад термінів
Серед лексичних труднощів науково-технічного перекладу є багатозначність слів (термінів) та вибір адекватного словникового відповідника або варіанту перекладу слова (терміна), особливості вживання загальнонародних слів у науково-технічних текстах, правильне застосування того чи іншого способу перекладу лексики, визначення межі припустимості перекладацьких лексичних трансформацій, переклад термінів-неологізмів, абревіатур. Слід уникати псевдоінтернаціоналізмів: лексикалізованих форм множини іменників і термінів-омонімів, етноспецифічної лексики і етнонаціональної варіантності термінів, іншомовних слів і термінів у перекладній науково-технічній літературі, різного роду власних імен і назв (фірм, установ і організацій) тощо.
До граматичних відмінностей належать особливості граматичної будови мови, форми і традиції письмового наукового мовлення. Наприклад, у романо-германських фахових текстах значно частіше, ніж в українських, вживаються форми пасивного стану та неособові форми дієслова, дієприкметникові звороти й специфічні синтаксичні конструкції, особові займенники першої особи однини та одночленні інфінітивні й номінативні речення тощо.
Основна складність перекладу науково-технічних текстів, а саме переклад термінів, полягає у розкритті та передачі засобами української мови іншомовних реалій. Обов’язковою умовою повноцінного перекладу будь-якого спеціального тексту, особливо науково-технічного, передбачає повне розуміння його перекладачем. Механічне заучування термінів, без проникнення у їх сутність, без знання самих явищ, процесів та механізмів, про які йдеться в оригіналі, може призвести до грубих помилок у перекладі.
Елементи новизни, які часто зустрічаються у науково-технічних текстах пов’язані із вживанням нових термінів, ще не зафіксованих у словниках (неологізми). Такі випадки ускладнюють переклад.
Будь-який науковий текст характеризується певною повторюваністю термінів. Тому для правильної передачі значення незнайомого і відсутнього у словниках терміна або термінологічного сполучення дуже важливо врахувати і співставити всі випадки його вживання в даному тексті і лише після цього спробувати вияснити значення терміну шляхом ознайомлення із спеціальною літературою з даного питання. Велику допомогу перекладачеві може надати уже існуюча перекладна література з даного питання, особливо якщо є можливість порівняти оригінал і переклад.
14.4. Особливості редагування наукового тексту
Завершальною стадією виконання наукової роботи є її редагування. Метою редагування є перевірка наукового тексту:
– на загальну грамотність (граматика, морфологія і синтаксис);
– на професійну грамотність (термінологія, апарат посилань, фактологічна база, фундаментальні закони відповідної галузі науки);
– на логічну грамотність (відповідність законам логіки, правилам аргументації та доведення);
– на методологічну грамотність (коректне використання методологічного інструментарію філософського, загальнонаукового і спеціальнонаукового рівнів);
– на технічну і графічну грамотність у наведених таблицях, графіках, діаграмах, схемах, ілюстраціях.
Слід пам’ятати, що процес редагування не повинен впливати на логіку викладу матеріалу повного тексту наукової роботи.
ЛІТЕРАТУРА
1. Баракатова Н.А., Коцюбовська Г.А. Ділова українська мова (довідково-інформаційні матеріали та тренувальні вправи): Навч. посіб. – Дніпропетровськ: ДРІ ДУ УАДУ, 2003. – 64 с.
2. Бондаренко В.В., Дубічинський В.В., Кухаренко В.М. Переклад науково-технічної літератури. – Харків, 2001.
3. Васенко Л.А., Дубічинський В.В., Крилець О.М. Фахова українська мова: Навч. посіб. – К.: ЦУЛ, 2008. – 272 с.
4. Войналович О., Моргунюк В. Російсько-український словник наукової і технічної мови (термінологія процесових понять). – К., 1997.
5. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навч. посіб. – К.: А.С.К., 2006. – 400 с.
6. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Морфологія. – Донецьк, 2006. – 267 с.
7. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ “БАО”, 2004. – 480 с.
8. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Морфологія. – Донецьк, 2006.
9. Любимець Л.П. Ділові папери. – К.: Вища шк., 2003. – 342 с.
10. Маратова А.Ф. Мова сучасних ділових документів. – К.: Наук. думка, 2004. – 325 с.
11. Мацюк З.О., Станкевич Н.І. Українська мова професійного спілкування: Навч. посіб. – К.: Каравела, 2008. – 352 с.
12. Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. – К.: ВЦ “Академія”, 2007. – 360 с.
13. Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика украінськоі мови: Підручник. – К.: Вища шк. , 2003.
14. Наконечна Г.В. Українська науково-технічна термінологія: історія і сьогодення. Л.: Вид-во ДУ “Львівська політехніка”, 1999. – 162 с.
15. Панько Т.І., Кочан І.М. Українське термінознавство. Л.: Вид-во ДУ “Львівська політехніка”, 1994. – 237 с.
16. Пономарів О.Д. Стилістика української мови: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000.
17. Пономарів О.Д., Різун В.В., Шевченко Л.Ю та ін. Сучасна українська мова: Підручник / За ред. О.Д. Пономарева. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.
18. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. К.: Либідь, 1997. – 543 с.
19. Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів та ін.; За ред. О.Д. Пономарева. 2-ге вид. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.
20. Українська ділова мова: практичний посібник на щодень / Уклад.: М.Д. Гінзбург, І.О. Требульова, С.Д. Левіна, І.М. Корніловська; За ред. д-ра техн. наук, проф., акад.УНГА М.Д. Гінзбурга. – Харків: Торсінг, 2003. – 592 с.
21. Українська мова професійного спрямування. Частина І: Навч. посіб. / Л.Є. Гапонова, В.М. Голенко, Н.В. Леонова та ін. – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2009. – 53 с.
22. Українська мова за професійним спрямуванням. Частина ІІ: Навч. посіб. / Л.Є. Гапонова, В.М. Голенко, Н.В. Леонова та ін. – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2010. – 54 с.
23. Українська термінологія і сучасність: Збірник наук. праць. Вип. ІV / Відп. ред. Л.О. Симоненко. К.: КНЕУ, 2001. – 368 с.
24. Український правопис / НАН України, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні; Інститут української мови. – К.: Наук. думка, 2004. – 240 с.
25. Ющук І.П. Українська мова: Підручник. – К.: Либідь, 2006. – 640 с.
ДОДАТКИ
Додаток 1
Автобіографія
Я, Назаренко В’ячеслав Лук’янович, народився 10 вересня 1990 року в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області.
У 1996 році пішов до першого класу середньої загальноосвітньої школи № 55 м. Кривого Рогу. Після закінчення школи у 2007 р. вступив до Національної металургійної академії України на факультет економіки та менеджменту, де й зараз навчаюся на ІІІ курсі.
Виконую обов’язки старости групи.
Склад сім’ї:
Батько – Назаренко Лук’ян Капітонович, 1967 року народження, викладач Транспортно-економічного технікуму м. Кривого Рогу;
Мати – Назаренко Мар’яна Рудольфівна, 1969 року народження, вчитель біології СШ № 45 м. Кривого Рогу.
Дата Підпис
Додаток 2
РЕЗЮМЕ
Ніна Іванівна Лебідь
Домашня адреса: вул. Грушевського, 12, кв.2
м. Дніпропетровськ, 49000
Телефон: 23-34-33
Електронна пошта: nina@karpaty.net
Дата, місце народження: м. Дніпропетровськ, 20 квітня 1973 р.
Сімейний стан: заміжня, син Іван, 3 роки
Мета: заміщення вакантної посади начальника планового відділу
Освіта: 1991-1996 рр., Національна металургійна академія України, економічний факультет, спеціальність “Облік та аудит”, денне відділення
Трудова діяльність: 1996-2009 рр. – інженер-економіст, Дніпропетровський металургійний завод ім. Г.Петровського
Додаткові відомості: За час роботи брала участь у вирішенні спірних економічних питань, у захисті прав підприємства, добре володію англійською та українською мовами, працюю з програмами Microsoft Office, 1C.
Дата Підпис
Додаток 3
Генеральному директорові
Закритого акціонерного
товариства “Металургмонтаж”
Кравчуку В.С.
Гаврильченка Сергія Івановича,
який мешкає за адресою:
пр. Героїв, 7б, кв. 50,
м. Дніпропетровськ
тел. 768-23-35
Заява
Прошу прийняти мене на посаду інженера металургійного цеху.
Додатки:
1. Копія диплома про вищу освіту.
2. Трудова книжка.
3. Особовий листок з обліку кадрів.
Дата Підпис
Додаток 4
Зразок ділового запрошення
Вельмишановний Ярославе Петровичу!
Запрошуємо Вас взяти участь у конференції, присвяченій Дню пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій, яка відбудеться в актовій залі Національної металургійної академії України 30 листопада 2010 року.
Початок об 11.00.
Адреса: м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 4
Телефони для довідок: (0562) 40-02-28, 40-00-15
Організаційний комітет
Додаток 5
Протокол № 1
від 26 січня 2009 року
зборів студентів І курсу
гуманітарного факультету
Національної металургійної академії України
м. Дніпропетровська
Присутні: 57 чоловік
Голова зборів – доц. Висоцький О.В.
Секретар – Петрова М.О.
Порядок денний:
1. Підсумки літнього оздоровлення студентів у студентських таборах.
2. Організація заходів, присвячених 80-річчю Дніпропетровської області.
I. СЛУХАЛИ:
Інформацію заввідділом з охорони здоров’я Сидорова В.Т., який зазначив, що студентські табори працювали в три зміни. За час відпочинку не трапилося ніяких незвичайних випадків. Було проведено багато культурних заходів.
ВИСТУПИЛИ:
Іванченко Н.Д. зазначив, що колектив студентського табору “Дружба” за відмінну організацію відпочинку студентів доцільно нагородити Почесною грамотою і грошовою премією у розмірі 300 (триста) гривень.
Василенко П.Л. запропонував у наступному оздоровчому сезоні покращити якість продуктів харчування.
УХВАЛИЛИ:
1. Підтримати пропозицію, запропоновану Василенком П.Л.
2. Головному бухгалтеру здійснити контроль розподілу коштів і преміювання трудового колективу.
Голосували одноголосно.
II. СЛУХАЛИ:
Інформацію голови комітету організації святкових заходів доц. Висоцького О.В., який зазначив, що підготовка до святкування дня 80-річчя Дніпропетровської області відбувається організовано, згідно з планом. Також заплановано проведення ряду культурних заходів.
ВИСТУПИЛИ:
Кравченко О.О., який запропонував запросити для виступу молоді танцювальні колективи.
Назаренко П.Л. вніс пропозицію роздавати повітряні кульки студентам у день святкування безкоштовно.
УХВАЛИЛИ:
1. Запросити на святкування дня 80-річчя Дніпропетровської області два молоді танцювальні колективи.
2. Закупити 300 повітряних кульок.
Голосували одноголосно.
Голова (підпис) О.В. Висоцький
Секретар (підпис) М.О. Петрова
Додаток 6
Зразок листа-прохання
Національна металургійна Директорові Дніпропетровського
академія України коксохімічного заводу
49005, Дніпропетровськ, Давидову С.П.
тел. 41-14-43
27.01.09 № 34-112/56
Просимо Вас прийняти студентів ІІІ курсу хімічного факультету (17 осіб) на виробничу практику і надати необхідну допомогу.
Оплату майстрам та інженерам гарантуємо. Наш розрахунковий рахунок 1673845290.
Ректор академії (підпис) О.Г. Величко
Головний бухгалтер (підпис) Р.А. Лотоцький
Додаток 7
Зразок листа-запиту
НМетАУ
пр. Гагарiна, 4,
Дніпропетровськ,
49005
тел. 41-14-34
05.01.2009 №15-71/49
Про виготовлення бланків
обліку і звітності
Просимо Вас виготовити бланки обліку і звітності на папері заводу у кількості двох тисяч штук у першому кварталі 2010 р.
Оплату гарантуємо.
Ректор (підпис) О.Г. Величко
Головний бухгалтер (підпис) О.В. Повх
Додаток 8
Ректорові НМетАУ
проф. Величку О.Г.
директора бібліотеки
Яковенко В.В.
Службова записка
Прошу Вас сприяти у придбанні за державні кошти для бібліотеки НМетАУ підручників видавництва “Каравела” в кількості 70 одиниць: Мацюк З.О., Станкевич Н.І. Українська мова професійного спілкування: Підручник. – К.: Каравела, 2008. – 352 с.
.
Дата (підпис) В.В. Яковенко
Додаток 9
Доручення
Я, Король Сергій Пилипович, доручаю Іванчуку Степану Юрійовичу отримати належну студентам групи ЕП-07-2 стипендію за жовтень 2010 року.
Доручення дійсне до 30 грудня 2010 року.
Дата (підпис) С.П. Король
Підпис студента Короля С.П. засвідчую:
Декан факультету економіки
та менеджменту (підпис) О.І. Бондаренко
Дата
Додаток 10
Ректорові
Національної металургійної академії України
проф. Величку О.Г.
Рапорт
Прошу прикріпити мене до кафедри металургії сталі НМетАУ для завершення роботи над кандидатською дисертацією за спеціальністю __________________________________________
(шифр та назва наукової спеціальності)
“___” __________ 20__ р.
_____________________
_____________________
_____________________ _______________ ________________
(посада, спец. звання) (підпис) (ініціали та прізвище)
Навчальне видання
Гапонова Людмила Євгеніївна
Голенко Валентина Миколаївна
Леонова Наталія Валеріївна
Рибалко Ірина Валентинівна
Чумакова Галина Анатоліївна
Бруй Тетяна Олександрівна
Решетилова Оксана Михайлівна
Ткач Леся Миколаївна
Українська мова (за професійним спрямуванням)
Навчальний посібник
Тем. план 2010, поз. 158
Підписано до друку 01.03.2010. Формат 60х84 1/16. Папір друк. Друк плоский. Облік.-вид.арк ____Умов. друк. арк.____. Тираж ____ пр. Замовлення №
Національна металургійна академія України
49600, Дніпропетровськ-5, пр. Гагаріна, 4