Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
37). Україна в роки Першої світової війни.
Перша світова війна не була випадковою історичною подією, а стала результатом політичного, економічного й суспільного розвитку великих європейських держав, США та Японії кінця XIX - початку XX ст. У результаті загострення міждержавних суперечностей, великі країни на зламі віків об'єдналися у дві великі коаліції (союзи). У 1882 р. Німеччина,Австро-Угорщина та Італія склали «Троїстий союз». На противагу йому 1907 р. Англія, Франція та Росія утворили «Троїсту згоду», або Антанту. Кількість учасників блоків з часом змінювалася і зростала, так що у розпал війни в ній брало участь 33 держави.
Війну розпочала 19 липня (1 серпня) 1914 р. Австро-Угорщина проти Сербії, використавши вбивство сербськими патріотами спадкоємця австрійського престолу. За кілька днів у війну вступили всі учасники (крім Італії) «Троїстого союзу» та Антанти. Метою її був перерозподіл уже поділеного світу. Україна стала об'єктом мілітаристських домагань Росії, Австро-Угорщини та Німеччини. Кожна з цих держав прагнула захопити всі без винятків українські землі і, приєднавши до своїх володінь, перетворити на аграрно-сировинний придаток, широкий ринок збуту товарів і дешевої робочої сили.
Поділені між двома ворогуючими блоками українці, які не мали власної держави, що захищала б їхні інтереси, опинилися перед прірвою братовбивчої війни. Цар мобілізував до свого війська 3,5 млн. українців, а цісар - 250 тисяч. Потрапивши по обидві лінії фронту, вони змушені були вбивати один одного і воювати за інтереси чужих, ненависних імперій, які століттями докладали зусиль, щоб знищити їх як народ.
З початком війни у підросійській Україні закрито і заборонено всі українські газети, «Просвіти», культурно-освітні товариства, клуби. Українських лідерів оголошено поза законом. Михайла Грушевського, який з великими труднощами, через фронти, повернувся з Галичини до Києва, полишивши все своє майно у Львові, заарештували і, як державного злочинця, вислали до Симбірську. Зорганізувати національне політичне життя було неможливо.
Українцям Галичини зробити це було легше. Із серпня 1914 р. всі західноукраїнські партії й організації об'єдналися у Головну Українську Раду, очолену депутатом парламенту Костем Левицьким. ГУР закликала боротися за поразку Росії, у результаті якої Україна об'єднається у складі федеративної і конституційної Австрії. Лідери Ради утворили з учасників «Пласту», «Соколів» і «Січей» Український легіон, що згодом прибрав назви Українських січових стрільців. Але налякана можливістю утворення окремого українського війська влада обмежила легіон загоном у 2,5 тисяч чоловік.
Емігранти з Наддніпрянщини, які жили у Львові, утворили політичну спілку, що взяла за мету утворення соборної самостійної йнезалежної України. Нова організація, що називалася «Союз визволення України», очолена Володимиром Дорошенком (член УСДРП) та Мар'яном Меленевським (колишня «Спілка»), для досягнення своєї мети підтримувала Троїстий союз проти Російської імперії.
Воєнні дії на території України розпочались у серпні 1914 p. по всій лінії австро-російського кордону, на якій відразу ж був створений Пів-денно-Західний фронт 3, 4, 5 та 8 російських армій. З боку Австрії ця фронтова лінія називалася Східним фронтом.
5 серпня 8 армія генерала О. Брусилова і 3 армія гєнерала М. Рузьського, прорвавши лінію оборони австро-угорського війська на р. Золота Липа, розпочали навальний наступ у Галичині. За ними перейшли у наступ на Буковину інші російські армії. За 33 дні боїв вони окупували всю Східну Галичину і Північну Буковину, загарбали Львів, Чернівці, Станіслав, Перемишль і на вимогу головнокомандування Антанти стабілізували фронт по Карпатському хребту. У боях з російськими військами на горі Маківка пройшли своє бойове хрещення й січові стрільці.
Відступаючі австрійські війська, підбурені польськими шовіністами, які поширювали наклепи, що це українці спричинилися до успіху росіян, розпочали дикий терор проти галичан. Тисячі москвофілів і політично свідомих українців страчували за «законами війни», а також забирали з собою і гнали у концентраційні табори до Австрії. Найбільший з них знаходився у Талергофі, де зосередилося понад 30 тисяч захоплених українців. Під натиском російських військ евакуювалися до Відня Головна Українська Рада та «Союз визволення України».
Гірка доля спіткала тих галичан і буковинців, які потрапили під владу російського окупанта. Цар гнав свої армії до Західної України під гаслом «освобождения исконно русской Червоной Руси», тому ні про який національний розвиток тут не могло йтися.
Загарбані Галичину і Буковину перетворено на воєнне генерал-губернаторство, на чолі якого призначено графа Юрія Бобринського, котрий розпочав перетворювати їх на «русский край». Йому всемірно допомагали москвофіли - Ю. Яворський, В. Дудкевич, С. Бандасюк і польські поміщики.
Генерал-губернаторство відразу ж поділили на губернії з губернаторами на чолі та повіти - з повітовими начальниками. У Львові витворено градоначальство. Всі поміщицькі маєтки, навіть тих польських магнатів, які втекли з австрійцями,було взято під пильну військову охорону, щоб не допустити розподілу майна і землі селянами.
З наказу російського командування закрито всі українські кооперативи,НТШ, погромлені його бібліотека і музей, «Просвіту», культурні установи, газети, журнали, видавництва. З допомогою москвофілів вишукували діячів національних партій, народовців, радикалів і розстрілювали. Заборонили прилюдні виступи українською мовою, обмежили її викладання у школах, впроваджуючи натомість російську мову.
Жорстоких гонінь зазнала греко-католицька церква, яка від цієї першої російської окупації перетворюється на церкву-страдницю. Митрополита А. Шептицького заарештували й вивезли до Суздаля; вислали до Сибіру і багатьох священиків, наславши натомість юрби московських попів.
Вся довголітня москвофільська пропаганда луснула як мильна бульбашка. Стало зрозуміло, що в особі «единоверной России» у Галичину прийшов жорстокий і кривавий загарбник.
Але в розпал «творчої роботи» російської адміністрації, австро-німецькі війська прорвали у квітні 1915 р. фронт під Горлицею в Карпатах і перейшли у наступ. До літа російська армія, залишивши Перемишль, Львів, Чернівці, втекла за Збруч. Із собою вона захопила у полон багатьох діячів національно-визвольного руху. В обозі за відступаючими поїхали і горезвісні москвофіли, які відтепер стали політичними трупами. Протягом 1915-1916 pp. через Буковину та Галичину пройшло ще кілька відступів і наступів мільйонних армій воюючих сторін, руйнуючи і нищачи все на своєму шляху, довівши край до цілковитого виснаження.
В умовах окупації Галичини російськими військами, лідери українських політичних партій утворили у Відні загальнонаціональний координаційний центр - Загальну Українську Раду. До неї ввійшли 21 представник від Галичини, 7 - від Буковини і 3 - від «Союзу визволення України». ЗУР, продовжуючи програму ГУР, проголосила боротьбу за самостійну Україну над Дніпром і за автономіюЗахідної України у складі Австрії. Робилося це і тактичних міркувань, щоб не спровокувати уряд цісаря на репресії.
У Відні діяв також Український клуб австрійського парламенту, що об'єднував депутатів-українців на чолі з ЄвгеномПетрушевичем. «Союз визволення України», що перетворювався у велику організацію, розгорнув широкомасштабну діяльність. З метою пропаганди незалежної України члени «Союзу» розіслали послів до великих європейських держав. Окрім того, місіонери СВУ діяли серед військовополонених українців з російської армії, котрі перебували у австрійських та німецьких концтаборах. Завдяки цій праці, організація створила з них дві дивізії майбутньої національної армії - сірожупанну та синьожупанну (названі за кольором верхнього одягу).
Після ганебних провалів на фронті й під тиском всезростаючого революційного руху в Росії та діяльності національних партій за кордоном і в підпіллі, цар змушений був пом'якшити тон щодо українців і піти їм на деякі поступки, щоб вкрай не озлоблювати та не насичувати і так нездорову атмосферу неприязню. В Україні починають знову працювати товариства, книгарні, кооперативні спілки, виходити газети й журнали. У Москві С. Петлюра видає журнал «Украинская жизнь», a B. Винниченко, який жив нелегально, - журнал «Промінь». М. Грушевському теж дозволили жити у Москві, під наглядом поліції.
У кінці 1916 р. стало зрозуміло, що Російська імперія, впрягшись у колісницю війни, довела себе до цілковитого виснаження. Уряд Миколи II роз'їдали казнокради, зрадники і нездари. На початку 1917 р. невдачі на фронті та економічна криза у країні остаточно його паралізували.
На межі розвалу стояла економіка Росії, і в першу чергу України, яка з воюючих держав несла найбільші збитки у живій силі, техніці, в економічних витратах. В Україні було до решти підірвано промисловість, зруйновано сільське господарство, з якого викачали не лише мільйони чоловічих рук, але й збіжжя, коней, волів, вози тощо. Над усіма українськими землями від Сяну до Дону нависла страшна примара тотального голоду.
Під тиском хвилі страйків і демонстрацій, що прокотились у лютому 1917 p. по імперії, віковий царський режим упав, мов спорохнявіле дерево. 3 березня 1917 р. бездарний Микола II, не в змозі справитися із ситуацією у державі, підписав акт про зречення від престолу.
У Петрограді утворилися Тимчасовий уряд і Петроградська рада, які ділили владу між собою. Аналогічна ситуація склалася в основних центрах імперії, у тому числі й у Києві, де від імені Тимчасового уряду діяв Виконавчий комітет і паралельно існувала Київська рада. Обидва органи представляли російську владу в Україні.
Відразу ж як стало відомо про зречення, 4 березня, у Києві зібралося на засідання Товариство українських поступовців, до якого приєдналися представники всіх українських партій і утворили єдиний координуючий орган українського руху, що прибрав назви Центральної Ради. До неї увійшли: від ТУП - Дмитро Дорошенко, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, від УСДРП - Симон Петлюра та Володимир Винниченко, від новоствореної Української партії соціалістів-революціонерів - Павло Христюк і Микита Шаповал. Головою Центральної Ради став Михайло Грушевський, котрий щойно повернувся із заслання. В Україні розпочалася Національна революція.
39). Національно-державне будівництво у 20-х рр. ХХ ст.
У радянський період процеси національно-державного будівництва в 1920 - 1930 рр.. внаслідок догматизації науки і панування ідеології сталінізму зображувалися переважно як хода від одного успіху до іншого. У пострадянський час ситуація різко змінилася, і теперісторики відкрито пишуть про допущені в минулому помилки, пов'язані з встановленням меж між автономіями, утиском прав російського народу і т.д.
З 136.9 млн. чоловік, що населяли нашу країну до 1922 р., близько 65 млн. становили невелікоросси, багато з яких раніше в тій або іншій формі піддавалися національного гноблення. Після 1917 р. радянський уряд взяв курс на усунення взаємної недовіри різних народів, подолання їхньої політичної, соціально-економічної та культурної відсталості. Реакція мас національних окраїн на що відбувалися після революції процеси була, тим не менш, далеко не однозначною. Позитивне сприйняття нової влади і введених нею порядків поєднувалося з негативним, і з цим мусили рахуватися комуністи, тим більше що економічна відсталість країни і неможливість швидко покращити становище населення не сприяли підвищенню авторитету радянської влади. За доповідями ОГПУ Сталіну, відбувалися і відверто антирадянські виступи. На національних околицях взяти й утримати владу було дуже важко. "Всю нашу політику в Дагестані, - говорилося в листі одного з керівників місцевих комуністів секретарю ЦК РКП (б) В. М. Молотову від 13 липня 1921 р., - можна визначити таким чином: уявіть собі людину, балансував на мотузці над прірвою. Людина ця - ми і наша політика в умовах жахливого зубожіння країни, бідність наших ресурсів і політичної темноти населення ...". У доповіді уповноваженого Адигеї-Черкесского політвідділу ГПУ (грудень 1922 р.) повідомлялося, що найбідніше населення області вважає: "Навіщо нам автономія, що вона нам дає доброго - нічого, а поганого хоч відбавляй ... У Поради - лише багатих". А подекуди деякі завзяті російські члени більшовицької партії, як зазначалося в закритому листісекретаря Південно-Східного бюро ЦК А. І. Мікояна (вересень 1923 р.), затівали боротьбу з "зароджуються капіталом" у вигляді контрибуцій, що накладаються на "буржуазію" , а фактично на простих людей.
З жовтня 1917 р. по квітень 1924 діяв Народний комісаріат у справах національностей, що грав провідну роль у реалізації державної національної політики. Його діяльність докладно проаналізована В. Г. Чеботарьової. Після розпуску Наркомнац національними проблемами в 1925 - 1938 рр.. займалися відділ національностей і Рада національностей ЦВК Союзу РСР. При цьому частина працювали там комуністів щиро прагнула перевлаштувати суспільство на революційних засадах, але, не маючи в своєму розпорядженні необхідними матеріальними ресурсами, а нерідко і під впливом інтернаціоналістських догм, форсувала процеси, що проходили в національних районах, або механічно повторювала в республіках те, що робилося в промислово розвиненому Центрі Росії. Але були і радянсько-партійні бюрократи, відстоювали свої, вузько відомчі апаратні інтереси і не вважалися з інтересами народних мас, що завдавало великої шкоди налагодженню мирного співжиття народів країни.
30 грудня 1922 був утворений Союз Радянських Соціалістичних Республік у складі РРФСР, УРСР, БРСР, ЗРФСР, а вже 4 січня 1923 Президія ЦВК сформував комісію з розробки першої Конституції СРСР, яка виділила зі свого складу ряд підкомісій. Потім принциповінастанови конституційного порядку дав XII з'їзд РКП (б), що засідав 17 - 23 квітня 1923 Нарешті, 27 квітня 1923 ЦВК СРСР створив розширену комісію з вироблення Конституції Союзу РСР під головуванням М. І. Калініна. До неї увійшли: від РРФСР 14, від УРСР - 5, від ЗРФСР - 3, від БРСР - 5 членів. Причому в делегації РРФСР було 5 представників автономних національних республік. До складу цієї Розширеної комісії увійшли представники ЦВК всіх союзних республік і колишньої комісії ЦВК з вироблення Конституції. Комісія засідала по червень 1924 р., а ліквідована була постановою Президії ЦВК СРСР від 6 квітня 1925 Поряд з цим функціонувала і комісія ЦК РКП (б) з розробки Конституції СРСР у складі 13 чоловік з представниками по партійній лінії від всіх союзних республік. Розширена комісія з вироблення Конституції Союзу РСР виділила зі свого складу підкомісію, яка на підставі Договору, прийнятого на I з'їзді Рад СРСР, виробила текст Конституції і представила його 8 червня 1923 на обговорення Розширеної комісії. Раніше проект Конституції обговорювалося на з'їздах Рад союзних республік або сесіях республіканських Циков. Підготовлений на засіданні розширеної комісії проект було винесено на розгляд Пленуму ЦК РКП (б), який відбувся 26 - 27 червня 1923 Пленум вніс деякі доповнення щодо посилення гарантій суверенітету союзних республік, уточнивши, що знаходиться в їх віданні. Правда, яка 6 липня 1923 2-я сесія ЦВК СРСР ухвалила: "Основний закон (Конституцію) Союзу Радянських Соціалістичних Республік затвердити і негайно ввести його в дію". Але остаточно текст був затверджений на II з'їзді Рад СРСР 31 січня 1924
Обговорення тексту Конституції в Розширеної комісії, як свідчать стенограми її засідань, проходило зазвичай досить бурхливо.Представники української делегації серйозно побоювалися рецидивів великоросійського шовінізму, і вже на першому засіданні 8 червня 1923 представник делегації України Д. З. Мануїльський заявив: "... Я думаю, що треба читати Конституцію пункт за пунктом. Якщо там знайдеться що-небудь від своєрідного творчості тов. Сапронова, що представляє великоросійську національність, то ми можемо дати цьому відсіч ". Додам, що між Т. В. Сапроновим і українською делегацією, не довіряють йому, в комісії постійно спалахували суперечки. Важливо підкреслити, що на розгляд Розширеної комісії були представлені паралельні проекти Конституції від Білорусії, Україні та РРФСР. Були і поправки до офіційного проекту від Закавказької Федерації. У підсумку в основу деяких голів союзної Конституції були покладені пункти з паралельних республіканських проектів.
Обговорення виявило ряд гострих проблем. Дискутувалося, наприклад, питання про структуру ЦВК СРСР і про компетенцію його палат - Союзної ради та Ради національностей. На засіданні розширеної комісії 14 червня 1923 член української делегації Х. Г. Раковський звернув увагу на те, що, хоча друга палата ЦВК СРСР створюється для захисту інтересів окремих республік, до її складу входять 300 членів від РРФСР і тільки 75 від інших союзних республік разом узятих. Чи буде авторитетна ця палата, питав Раковський, якщо вона з'явиться не органом національностей, а органом Росії? Однак підтримки з боку інших членів комісії глава українського уряду не знайшов. Звертає на себе увагу, що фактично вже в той час була ніби запрограмовано явне протиріччя між показним демократизмом ряду розділів Конституції і реальним станом справ у системі управління країною. Так, згідно з проектом Конституції, ЦВК СРСР повинен був складатися з двох палат - Союзної ради та Ради національностей. Перша формувалася з делегатів від союзних республік пропорційно їх населенню. У другу повинні були увійти по 5 представників від кожної союзної і автономної республіки і по одному - від автономних областей РРФСР. Особливе правило встановлювалося для автономних республік Аджарії та Абхазії, а також для автономних областей Південно-Осетії, Нагірного Карабаху і Нахічеваньській АТ, які теж направляли до Ради національностей по одному представнику. Насторожувало, проте, висловлювання Троцького на XII з'їзді РКП (б) 24 квітня 1923 р., який заявив: "На найближчий рік-два ми постараємося, щоб над всім цим апаратом стояла в якості гарного суфлера партія, яка буде через цей апарат промацувати, де що робиться, де у кого що болить. Якщо будуть гострі конфлікти про фінанси і т.д., в кінці кінців, в якості арбітра буде виступати партія ". Життя показало, що така міра виявилася не тимчасовою, а постійною і зберігалася практично до кінця існування СРСР.
Конституція визначала, що найвищим органом влади в країні є з'їзд Рад. Під час обговорення в Розширеної комісії механізму виборів делегатів на з'їзд Сапронов та А. С. Єнукідзе внесли пропозицію не про двоступеневих, а прямих виборах їх населенням з тим, щоб у складі делегатів було більше представників народу, а не керівної бюрократії. Але ця пропозиція не отримала належної підтримки, оскільки при двоступеневих виборах партії було легше регулювати склад делегатів з'їзду. Відповідно до статті 10 проекту Конституції, делегати повинні були обиратися на губернських з'їздах Рад, а в тих республіках, де немає губерній, - на з'їзді республіканських Рад. У результаті виправдалося побоювання про засилля на з'їздах Рад бюрократичної верхівки.
У проекті Розширеної комісії зазначалося, що між з'їздами Рад вищу владу в країні здійснює Президія ЦВК. В українському проекті це положення було виключено, що фактично означало відмову від наявності діючої вищої влади в державі в міжз'їздівських період. Ця прихована конфедералістская позиція не отримала, однак, підтримки. При обговоренні питання про межі компетенції загальносоюзного законодавства ЦВК Україні наполягав на тому, що воно має лише встановлювати загальні основи права, але не деталізувати їх. Це положення було враховано. Конституція СРСР законодавчо закріпила положення про те, що всі члени Союзу проводять єдину зовнішню політику, мають спільну валюту і єдину мережу комунікацій, загальний план розвитку народного господарства, внутрішньої і зовнішньої торгівлі.
Складним виявилося питання про громадянство. У проекті, представленому України, говорилося, що "громадянин однієї республіки, переходячи на територію іншої республіки, користується всіма правами даної республіки". Єдине ж загальносоюзне громадянство розцінювалося як непотрібний "космополітизм". Однак учасники обговорення з такою позицією не погодилися, і Конституція СРСР затвердила (ст. 7) єдине союзне громадянство.
Дискусію викликало і питання про право виходу республік з Союзу РСР. Представник ЗРФСР С. Тер-Габрієлян на засіданні розширеної комісії 14 червня 1923 різко заперечив проти спроб контролю над цим процесом з боку союзного уряду. "Вирішив і вийшов, і роз'їхалися по сторонах, - сказав він. - А якщо цього немає і ви залишитеся в Союзі, то Благоволіть відчувати деяку руку". Калінін запропонував надати автономним республікам право "виділення від РРФСР" і самовизначення. Тим не менш ст. 4 Конституції закріпила право вільного виходу з Союзу РСР тільки за союзними республіками. При цьому не був розроблений конкретний механізм виходу.
При обговоренні питання про зміну меж території республік і їх Конституції М. О. Скрипник (УРСР) заявив, що вони можуть бути змінені лише рішенням республіканських органів. Таким чином, союзним органам могло належати лише право постановки, а не вирішення таких питань. Ст. 6 прийнятої Конституції свідчила, що територія союзних республік не може бути змінена без їх згоди. За республіками закріплювалося і право змінювати свою Конституцію.
Прийняття першої Конституції СРСР стало важливою подією в житті молодої радянської держави. Процес її підготовки здійснювався як щодо державної, так і по партійній лінії і проходив у формі гострих дискусій. При цьому навіть прийняття остаточного проекту, за словами секретаря ЦВК СРСР, затягувалося "зважаючи систематичного відсутності представника Україні і Білорусії". Представники республік боролися в Комісії ЦВК СРСР за забезпечення свого суверенітету і рівноправності, які формально були закріплені в прийнятій Конституції, але, під впливом партійної та державної бюрократії втілювалися в життя з великими відступами. Конституційний механізм регулювання міжнаціональних відносин вже до початку 1930-х рр.. фактично перестав діяти.
Період після прийняття в 1924 р. першої Конституції СРСР ознаменувався активним процесом утворення нових республік і автономних областей. 15 вересня 1924 III надзвичайна сесія ЦВК Туркестанської АРСР прийняла закон про проведення розмежування на території республіки. У результаті на території Туркестанської АРСР, Бухарської і Хорезмськой Соціалістичних Республік були утворені: Узбецька РСР, Туркменська РСР, Таджицька АССР у складі Узбецької РСР, Кара-Калпакская автономна область у складі Казахської АРСР і Кара-Киргизька автономна область у складі РРФСР. За рішенням Президії ЦВК СРСР від 2 січня 1925 р., до складу Таджицької АРСР включили територію Паміру, де була утворена Гірничо-Бадахшанська автономна область. Кара-Киргизька АТ у травні 1925 р. була перейменована в Киргизьку автономну область, а в 1926 році перетворена в Киргизьку АРСР. У квітні 1930 р. ця автономна республіка отримала право безпосереднього входження (представництва) в Раднарком СРСР і Рада праці та оборони.
Утворені в лютому 1925 р. Узбецька РСР і Туркменська РСР у жовтні того ж року увійшли до складу СРСР. Таджицька АССР у грудні 1929 р. вийшла зі складу Узбецької РСР і увійшла до складу СРСР на правах союзної республіки - Таджицької РСР. Кара-Калпакская автономна область, створена 11 травня 1925 р., в травні 1932 р. стала автономною республікою.
У 1924 р. у складі УРСР виділилася Молдавська АРСР. На відміну від інших автономій, вона мала свою Конституцію. З огляду на те, що Білоруська РСР включала лише 6 повітів колишньої Мінської губ. і не мала достатньої господарської бази для свого національного розвитку, до її складу в 1924 р. передали ряд повітів Вітебської, Гомельської і Смоленської губ. РРФСР, де переважало білоруське населення. У 1926 р. Президія ВЦВК РРФСР прийняв постанову про передачу Білоруської РСР Гомельського та Речицького повітів.
Складні процеси проходили на Північному Кавказі. 7 липня 1924 Президія ВЦВК РРФСР прийняв рішення про ліквідацію Горської АРСР. Замість неї створювалися дві автономні області: Північна Осетія і Інгушетія, а також автономний Сунженський округ. Владикавказ ставав адміністративним центром Північної Осетії та Інгушетії, але набував самостійний статус і підкорявся ВЦВК РРФСР. Питання розмежування між Осетією і Інгушетією почали дебатуватися ще в 1923 р. Як вважав заступник постійного представника ГПУ на Південно-Сході Росії, одним із мотивів виділення Осетії з Горреспублікі була "національна ворожнеча, існуюча здавна між осетинами і інгушами". ВЦВК створив спеціальну комісію з питання про встановлення меж між частинами колишньої Горської республіки. Мотивація зміни межі викладалася в "Пояснювальній записці до проекту встановлення обласних кордонів між Інгушської і Осетинської областями". В основу розмежування була покладена тривалість проживання відповідної національності в даній місцевості.
До 1924 р. на Північному Кавказі існували такі національні одиниці в складі РРФСР: автономна республіка Дагестан, а також Карачаєво-Черкеська, Кабардино-Балкарська, Адигейська (Черкеська), Чеченська, Північно-Осетинська та Інгушська автономні області.Крім того, в якості самостійних адміністративних одиниць існували Сунженський округ і міста Владикавказ і Грозний. У Кабардино-Балкарії і Карачаєво-Черкесії - автономних областях, наділених правами губерній, виконкоми Рад обиралися не на загальних підставах, а на з'їзді кожної національної частини окремо. Потім на паритетних засадах складався загальний об'єднаний виконавчий комітет.
Незважаючи на більш низький статус національної самостійності, народи, що входять в ці територіальні утворення, отримали свою школу, суд, місцеві органи влади з правом населення користуватися рідною мовою, місцеві громадські, політичні та освітні установи. На жаль, згодом ці права нерідко порушувалися розпорядженнями з Москви. Разом з тим при визначенні меж автономій не враховувалися, за рідкісним винятком, інтереси самого численного з проживали там народів - російського. Був відсутній і належний аналіз відбувалися в національних районах процесів, не дотримувалися такт по відношенню до національних кадрів. Складні проблеми у взаємовідносинах Центру і республік виникали при вирішенні економічних та інших питань. Коли, наприклад, Москва спробувала включити ДагестанськуАРСР у Північно-Кавказький край, пленум Дагестанського обкому РКП (б) (квітень 1924 р.) заявив, що національні інтереси не можуть приносити в жертву економічному районуванню. Центр не став наполягати на своїй позиції, надавши можливість республіці на власному досвіді переконатися у вигодах такого об'єднання. У 1931 р. Дагестан сам увійшов до складу цього краю.
Виділення тих чи інших народів на самостійні національні утворення збуджувало аналогічні бажання в інших. "В даний час, - говорилося в записці Оргбюро ЦК РКП (б) Про радянське будівництво в національних республіках і областях (листопад 1925 р.), - є прагнення до виділення в автономні одиниці тунгусов в Якутії, мордви в Пензенській губернії, корела в Приморській губернії. Чукотський окружком вважає за необхідне виділення тунгусов (13 000 чол.) в автономну область з метою вибити грунт з-під ніг націоналістичного і бандитського руху на Північному узбережжі ". Вирішуючи питання про виділення тієї чи іншої національної автономії, Президія ЦВК СРСР пов'язував їх з економічними проблемами і наявністю на даній території не менше половини населення даної національності. В іншому випадку питання не вирішувалося, як, наприклад, з мордовської автономією (лише пізніше, в 1930 р. була утворена Мордовська автономна обл.). Іноді ж, як це було з корейської національної одиницею, відмова в організації дотримувався "з політичних міркувань" (таку думку висловило Дальбюро ЦК партії). Один з видних корейських комуністів Хан Мен-Ше в своєму листі в Наркомнац обурювався твердженням про небезпеку "розширення впливу японців через корейців". У НКЗС висловлювалася і заклопотаність небезпекою стихійного заселення краю корейцями та кітайцамі30. Тим не менш в серпні 1924 р. Дальбюро ЦК РКП (б) прийняло рішення про створення двох корейських районів.
Через бідність державної скарбниці практично всі бюджетні справи здійснювалися з напругою. У записці Оргбюро ЦК РКП (б) "Про радянське будівництво в національних республіках і областях" (1925 р.) говорилося, що волосний бюджет там "знаходиться в жалюгідному стані і поки залишається формою без змісту". У національних республіках і областях відзначалися низька фінансова дисципліна і недостатній облік національних моментів.
Процеси виділення багатьох національних республік і автономних областей мали чимало негативних наслідків. Більшість з них піднімало питання про перегляд своїх зовнішніх кордонів у бік їх розширення. Вотську обл., Наприклад, претендувала в 1925 р. на прикордонну частину одного з округів Уральської обл., Чуваська АРСР - на Алатирський повіт Ульяновської губ., Башкирія - на район Баскунчак. У ряді місцевостей національне розмежування призвело до загострення міжнаціональних відносин. У Туркестанському повіті справа дійшла навіть до збройного зіткнення між киргизами і узбеками (1925 р.). Найбільш типовим було загострення відносин титульних національностей з народами, що населяють нові національно-територіальні утворення. Представники нетитульних народів становили до середини 1920-х рр.. значну частину населення автономій півдня РРФСР. У Північній Осетії, наприклад, - 16%, в Адигеї - 54%. У ряді республік і областей утворилися нові національні меншини. Такими стали росіяни. У результаті аналізу положення російського населення в місцевостях, де воно є національною меншиною (документ був представлений в ЦВК СРСР у серпні 1923 р.), було встановлено, що "у багатьох утвореннях Союзу РСР інтереси російського населення терплять збитки на користь корінного населення ... ". У 1924 р. в ВЦИКе змушені були навіть утворити спеціальну комісію з врегулювання становища російської меншини в автономних республіках і областях.Створилася і загроза зниження культурного рівня населення цих районів внаслідок виїзду російських вчителів та інтелігенції. В одному із звернень представників російського населення Горської АРСР говорилося: "Життя російського населення ... стала нестерпною і йде до поголовного розорення і виживанню з меж Горської республіки ... Повне розорення економіці краю несуть постійні і щоденні грабежі і насильства над росіянами ... ". У Чечні лунали заклики до виселення російських, так що в Урус-Мартан змушений був виїхати Калінін і на мітингу доводити політичної шкоди, які принесла б така акція. Аналогічні скарги йшли і з Калмикії. "Нам потрібно надати право нарівні з калмиками", писав російський житель на прізвище Букрєєв. У доповіді ОГПУ (осінь 1928 р.) повідомлялося, що у зв'язку з включеннямВладикавказа і Грозного до складу Північної Осетії і Чечні російські робітники побоювалися, що їх "викинуть на вулицю", і "в кілька разів зросте безробіття серед російського населення". Але в особливо тяжкому становищі опинилося російське козацтво. "Однією з груп нацмен, що стоїть в особливому положенні, - говорилося в зазначалося вище записці" Про радянське будівництво в національних республіках і областях "- є російські козаки в нацрайонах. Серед них слабо поставлена робота і часом їх огульно розглядають як контрреволюціонерів". В одній з доповідних записок в РНК СРСР (1927 р.) повідомлялося "про ненормальностях взаємин між росіянами і тубільним населенням уКазахстані і Киргизії". Відзначалася напруженість і між деякими іншими народами - південноосетин і грузинами, вірменами і тюрками і т.д.У секретному "Огляді політичного стану СРСР" за квітень 1928 р., підготовленому ОГПУ, зазначалося, що у Вірменії антирадянськими елементами проводиться агітація за переселення тюрків в Азербайджан через "неминучості різанини тюрків вірменами".
У грудні 1933 р. Президія ВЦВК РРФСР прийняв постанову про створення Чечено-Інгуської автономної області з центром у Грозному, а Владикавказ був переданий Північної Осетії. Відлуння цієї постанови дають про себе знати і в наші дні. У 1936 р. Північно-Осетинська АО була перетворена в Північно-Осетинської АРСР, а також утворена автономна область Кабардино-Балкарія. У 1936 р. рішенням VIII Надзвичайного з'їзду Рад СРСР Казахська і Киргизька автономні республіки отримали статус союзних. Була скасована ЗРФСР. Грузинська, Азербайджанська і Вірменська республіка ввійшли до складу СРСР як самостійних членів.
Поряд з виділенням союзних і автономних республік і автономних областей проводилося і національне адміністративно-територіальне районування. Їм займалася Адміністративна комісія при ВЦВК (з 1920 р.), паралельно діяв Наркомнац, а також Комісія з районування під головуванням Калініна ("Комісія Калініна"). У 1921 р. остання виробила "Тези з районування". Подібний документ розробляв навесні 1923 р. А. І. Риков.
Друга сесія ВЦВК 8-го скликання прийняла основні положення з питань районування. Виділення національних районів і сільрад покликане було забезпечити правове становище національних меншин і стимулювати їх залучення у державне будівництво. Низове національне районування здійснювалося з метою "наближення влади до маси населення" та надання компактно проживають людям однієї національності, що становить половину населення району, можливості розвивати свою культуру, користуватися рідною мовою і т.п.Проведене районування повинно було в однаковій мірі враховувати як економічні, так і національні особливості стосовно специфіки побуту і культури народів. З січня 1925 р. національне районування проводилося виконкомами Рад тільки з дозволу ВЦВК. Всі матеріалиподавалися для обговорення у Відділ національностей.
Зважаючи на складність національного розселення, крім однонаціональних, створювалися й адміністративні одиниці, що представляли дві національності. У Смоленській обл. в 1927 р. з 12 національних сільрад 5 були єврейсько-російськими. У Татарській республіці, поряд з татарськими і російськими, був організований у 1926 р. ряд змішаних сільрад. Незалежно від національності всі громадяни району, волості, мали однакові права і обиралися в органи влади, маючи на них рівні права.
До 1 грудня 1933 р. в Російській Федерації налічувалося 117 національних районів і більше 3 тис. сільських рад з чисельно переважаючим населенням з національних меншин. Створення національних адміністративних одиниць у певній мірі сприяло національному самовизначенню численних народів, які компактно проживають на інонаціональної території. Люди відчули повагу до їх національної гідності і, відповідно, посилилося довіру до влади. Влада говорила зрозумілою мовою. Працювала національна школа. Разом з тим національна районування одних народностей супроводжувалося пробудженням самосвідомості інших, які прагнули добитися і для себе окремої території у вигляді району чи сільради, причому відмова в цьому викликав невдоволення, заздрість і ворожнечу. Спостерігалося і прагнення деяких осіб створити свою адміністративну одиницю без обліку умов і можливостей, а іноді навіть проти волі людей своєї національності, що проживають в даній місцевості. Відокремлення людей на національній основі подекуди супроводжувалося сплеском сепаратистських, націоналістичних настроїв, шовінізму по відношенню до менших за чисельністю національних груп. У багатьох національних областях і республіках піднімалося питання про перегляд зовнішніх кордонів у бік їх розширення. До мінусів національного розмежування необхідно віднести і ослаблення економічних зв'язків між окремими районами. Проявилося і небажання місцевої влади виділяти такі національні одиниці. Згодом (1937 р.) Політбюро ЦК ВКП (б) прийняло рішення про ліквідацію національних районів, відзначаючи, що в деяких місцях вони створювалися "штучно", без урахування національного складу їх населення і що багато хто з цих районів нібито були створені "ворогами народу з шкідницькими цілями ". Зміна курсу була пов'язана із загальною установкою про "рішеннями" національного питання в СРСР і форсуванням міжнаціонального зближення.
Слід підкреслити, що в середині 1920-х і початку 1930-х рр.. національна політика будувалася з урахуванням специфіки і рівня розвитку різних районів. Відповідно до записки "Про радянське будівництво в національних республіках і областях", що носила підсумковий характер, в СРСР виділялися, зокрема: кочові і напівкочові райони - Казахстан, Туркменістан, Киргизька, Ойратського (Республіка Алтай), Якутська, Башкирська, Бурятська і Калмицька області, а також національні області Північного Кавказу; райони, що пройшли через стадію промислового капіталізму - Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Білорусь; інші райони.
Центральним завданням у національних утвореннях було забезпечення класового підходу при організації органів влади.Організаційно-партійні органи ЦК більшовиків нарікали на слабкість низових ланок радянської влади на місцях. "Є сільради, не скликалися з дня виборів", - говорилося в одному зі звітів Бурятського окружкому. "У більшості випадків сільрад фактично немає, а є голова - колишній староста" (Ойрато). У грудні-Буди (Узбекистан) низові Поради на 50% складалися з колишніх аксакалів при еміра. У селі Айюли (Азербайджан) головою сільради був колишній пристав царського і мусаватістского часів. "Всі ці дані, - відзначалися у вищезгаданій записці Оргбюро ЦК РКП (б), - говорять про те, що в національних республіках і областях на околицях, в аулі і кишлаку фактично не існує радянської влади, немає дійсно пов'язаних з трудящими масами і колективно працюють в соворганах радянських керівників ". Апарат центральних і місцевих органів влади в Туркестані з середини 1920-х рр.. на 60 - 80% складався з колишніх чиновників старої феодальної адміністрації. "Велику роль в аулі і кишлаку у східних національних] республіках, - говорилося в тій же записці, - грає зберігся інститут амінів, аксакалів, Мірабо (водораспределітелей). Зазвичай на цих посадах перебувають особи з байських середовища, вони фактично замінюють низовий апарат і своїм авторитетом впливають на нашу совработу. Наші директиви на місцях ... проводяться через цих людей, зазвичай зловживають владою ". В одній з інформзведень Дагестанської губчека (червень 1921 р.) зазначалося: "У більшості випадків сільські та дільничні ревкоми складаються з елементів, які займаються тільки хабарництвом і обірательством громадян. Роблять вони все це від імені радянської влади, яка дала нібито їм необмежені повноваження . Яким же може бути після цього відношення мас горців до компартії? ". Багато "дров" наламали завзяті "революціонізатори" в Чечні до виділення її в автономію51. За 1921 - 1925 рр.. тут було зареєстровано 32 збройних зіткнення з 120 убитими і пораненими, так що новому керівництву автономії довелося застосувати великі зусилля для нормалізації обстановки та встановлення твердої влади в цьому районі.
Складності були і в інших місцях. "Сир-Дар'їнської губком вказує, - йшлося в записці Оргбюро ЦК РКП (б), - що дехкани прямо говорять, що їм соваппарат обходиться дорожче, ніж царський, так як тоді чиновників було менше і хабарів доводилося давати менше".Подекуди, наприклад в Чечні і Якутії, на початку 1920-х р. "ліваками" практикувалася політика штучного розшарування населення і проводилася так звана "тактика диференціації". Так, в Якутії з'їзди ревкомів вирішили "допомогти класового розшарування якутів", вдавшись до ізоляції "всіх куркульських елементів, тойони" за допомогою їх вислання і ув'язнення. У краї спалахнуло повстання, яким скористалися залишки білогвардійських формувань, що залишалися ще на Далекому Сході. Ліквідація повстання стала можливою тільки після того, як в Якутії була проголошена автономна республіка.
Населення нерідко виявляло небажання брати участь у виборах до Рад. У 1925 р. в більшості місць у національних республіках і областях у перевиборах брали участь менше 30% виборців: в Калмицькій обл. - 23%, в Бурятській - 21%, в Ойратського -34% 55. Певною мірою такий стан справ пояснювався відсутністю авторитету місцевих партійних і радянських органів серед населення, в тому числі і внаслідок неправітельного підходу до селян і спроб командувати ними. У Туркестані в 1924 - 1925 рр.. знову активізувалося басмацтво, застосовувало невдоволення дехкан діями деяких органів радянської влади. У 1926 р. були відзначені 190 бойових зіткнень з басмаческое бандами. До кінця року з великими бандами було покінчено, але восени 1929 і потім навесні 1931 басмачі знову активізувалися. Населення виявляло значні коливання. Давалася взнаки і культурна відсталість цієї колишньої околиці Російської імперії.
Гостро відчувався протистояння радянської влади і духовенства. Повально закривалися і руйнувалися церкви, мечеті. Однак релігійні школи в регіонах, де населення сповідувало іслам, брали верх над радянськими. Так в Дагестані в 1925 р. в радянських школах навчалося 15 тис. дітей, а в медресе - 40 тис. У Башкирії і Казахстані до 1925 р. в деяких волостях відкрилася до двох десятків релігійних шкіл.
Радянська влада і РКП (б), прагнучи наблизити влади до населення, здійснювала так звану "коренізацію" держапарату, залучаючи корінне населення в роботу владних органів. Здійснювалася установка на те, щоб всі партійні і радянські органи "націоналізувалися" і працювали мовою, зрозумілою для населення. У всіх центральних і губернських установах Україна українці в 1924 р. становили 39.9%. У Закавказзі представників місцевих національностей налічувалося 54.3% з них: грузин - більше 29, вірмен - 22.5, тюрків - 1.5%. УТуркменістані "націоналів" у республіканських органах було 10%, в Казахстані - 8.3%. У 1925 р. в центральних органах Білорусі працювали 42.6% білорусів. У Башкирському ЦВК "націонали" становили 50.5%, в Якутській обл. - 16%. До 1930 р. осіб "корінної" національності в республіканському апараті було: у Білорусії - вже 59.4%, на Україну - 36.2, в ЗРФСР - 29.94, в Казахстані - 12.7, Татарстані - 33.8, Азербайджані - 36.79, Вірменії - 93.53, Грузії - 74.6% 58. Разом з тим "коренізація" супроводжувалася витісненням з владних органів представників інших національностей, в тому числі російських. У виступі Г. К. Орджонікідзе на XII з'їзді РКП (б) відзначалися факти ігнорування в республіках так званих "нетитульних" народів. Наприклад, в Раднаркомі Грузинської РСР (за даними на 1923 р.) не було жодного наркома з російських або вірмен, в ЦК Грузинської компартії спостерігалося те ж саме. У Тифлісі в складі Тіфліського ради другого скликання грузини становили 43% (незважаючи на те, що серед жителів грузинської столиці їх було тільки 25%) і 17% вірменів (у складі населення Тіфліса їх було більше третини).
Існувала й установка про переведення діловодства в національних республіках і областях на язик "корінного" населення. У Закавказзі велика частина центральних установ у 1925 р. вела діловодство на місцевих мовах. У Білорусії на білоруській мові здійснювалося діловодство ЦВК, на Україну українською мовою - діловодство всіх губернських і окружних установ. Однак у промислових районах України процес переходу на українську мову йшов повільно. Пленум ЦК КП (б) У призначив граничним строком українізації 1 січня 1926, хоча такий поспіх явно не йшла на користь справі. Дуже погано було з перекладом діловодства на мови "корінних" національностей в Калмикії і Ойратського обл., Де своя писемність тільки ще вводилася, а також у Таджикистані. У Білорусії при перевиборах Рад жителі кількох сіл в прикордонних з РСФРР районах, на додаток до наказу депутатам, прийняли постанову "не вводити білорусизації в школі". Це пояснювалося аж ніяк не відсутністю патріотизму, а потребами життя. Наприклад, деякі голови єврейських сільрад у Смоленській обл.виступили в 1927 р. проти переведення діловодства на єврейську мову, вважаючи це нездійсненним. Кадрів, які володіють національними мовами, було мало, або вони взагалі були відсутні. Зустрічалися труднощі й іншого порядку: якщо у районі було, наприклад, російське населення, то на якій мові йому слід було звертатися до органів влади? Декрет ВЦВК про реалізацію прав національних меншин дозволив знайти наступний вихід з положення: росіянам дозволялося звертатися до органів влади російською мовою. Висувалося, наприклад, вимога українізації всіх установ районів (поза Україною), де проживали українці, що викликало осуд з боку самих українців.
Велика увага приділялася народам Півночі. У червні 1924 р. декретом ВЦВК був створений Комітет сприяння народностям північних околиць. Йому ставилося в обов'язки "сприяння планомірному облаштування малих народностей Півночі в господарсько-економічному, адміністративно-судовому та культурно-санітарному відношенні". Комітет функціонував до серпня 1936 р. і чимало зробив для нечисленних народів Півночі.
Істотне місце в національній політиці партійного керівництва займала боротьба з "націонал-ухильництва", до якого відносили рецидиви великодержавності, великоросійського шовінізму, колонізаторства, пов'язані з недооцінкою значення національних особливостей у партійній роботі або небажанням рахуватися з національною специфікою культури і побуту, історичним минулим тих чи інших національностей. Що стосується комуністів з місцевого "корінного" населення, то у них, навпаки, часто спостерігалося перебільшення значення національних особливостей на шкоду "класовим інтересам трудящих". До останнього Сталін відносив, насамперед, діяльність, спрямовану на відстоювання незалежності республік і областей, підвищення рівня їх суверенітету. Боротьбу з "націонал-ухильництва" він пов'язував з висунутої ним на червневому (1923 р.) пленумі ЦК РКП (б) концепцією посилення класової боротьби у міру наближення до соціалізму. З метою зміцнення своєї влади Сталін неодноразово заявляв, що боротьба проти "націонал-ухильництва" є втілення в життя ленінських ідей. За цим звичайно переховувався свавілля і неповага до принципу самостійності республік. Ленін же був супротивником огульних звинувачень такого роду, і в грудні 1922 р. він різко висловлювався про ті, хто "зневажливо кидається звинуваченнями в" соціал-націоналізм "". "Націонал-ухильників" вишукували і виявляли практично у всіх республіках. В Азербайджані в травні 1924 р. VI з'їзд КП (б) Азербайджану засудив націонал-ухильників на чолі з колишнім секретарем республіканської компартії А. Хундаговим. Їх дорікали в претензії на надання азербайджанцям особливих привілеїв і в "націоналізації" азербайджанського пролетаріату, що виражалося в лінії на заміну азербайджанцями всіх робітників інших національностей.
Дуже багато "уваги" було приділено грузинському "націонал-ухильництва". Справа в тому, що вже після утворення СРСР, в період підготовки його Конституції, деякі грузинські керівники, зокрема Б. Мдівані і М. Окуджава, виступили проти Закавказької Федерації, яка, за словами Мдівані, "утворена штучно". Він вимагав, щоб "і автономні, і незалежні республіки об'єдналися в один союз", замовчуючи при цьому, чи стосується це положення до Аджарії, Абхазії і Південної Осетії. Наголос робився на ліквідацію ЗСФСР і безпосереднє входження Грузії в СРСР. Це кваліфікувалося як "ухильництво" і згодом дорого обійшлося його прихильникам. Їх ошельмовать як троцькістів, шпигунів і шкідників. 9 липня 1937 Верховний суд Грузинської РСР у закритому засіданні засудив Б. Мдівані, М. Торошелідзе, М. Окуджаву, Г. Курулова, С. Чхіладзе, Г. Еліава, Н. Карцівадзе до смертної кари.
На початку 1928 р. у Вірменії була розгромлена група так званих "спеціфістов", яких звинувачували в випинанні національних особливостей республіки. Роком пізніше розгорнулася кампанія з викриття "націонал-ухильників" у спробах розвивати місцеву промисловість шляхом проведення курсу на господарську самостійність республіки. В Узбекистані в правому "націонал-ухильництві" були звинувачені голова ЦВК Туркестану У. Ходжаєв, Хидираліев та ін, яким інкримінувалося заступництво Баямо, колишнім царським чиновникам і всім тим, хто проводив націоналістичну лінію і виступав проти кадрів, надісланих з Центру. Там же була засуджена в 1927 р. група Іногамова, якого звинуватили в "приниженні" ролі робітничого класу (який, по суті, в Узбекистані ще й не сформувався) і у відході від класових позицій. "Іногамовщіну" розцінювали як відображення ідеології шовіністично настроєної узбецької інтелігенції. Інші узбецькі і хорезмских "націонал-ухильники" звинувачувалися в ігноруванні прагнення мас до своєї національної державності і запереченні національного розмежування в Середній Азії. У Казахстані в 1926 р. різко критикувалася "націонал-уклоністская" група відповідальних працівників республіки С. Садвокасова, С. Хаджанова, Ж. Мунбаева за підтримку експлуататорських елементів в аулі, протидія розвитку промисловості, прагнення відокремити Казахстан від інших республік і т.п. У помилках націоналістичного характеру в 1926 р. був звинувачений видатний діяч республіки Т. Рискулов. Мова йшла про трактування ним окремих моментів історії казахського народу, оцінці значення приєднання Казахстану до Росії, а також проведення наради "націонал-ухильників".
Драматичні сторінки боротьби з "націонал-ухильництва" на Україну. Багато керівні партійні та державні діячі республіки, не завжди українці за національністю, як, наприклад, болгарин Х. Г. Раковський, протягом багатьох років прагнули вести лінію на суверенність УРСР, що не подобалося Сталіну і великодержавно налаштованим партійним діячам у ЦК РКП (б ). Лідером "націонал-ухильництва" був оголошений нарком освіти УСРР О. Шумський, звинувачений в закиді партійної організації республіки в пануванні в ній російського комуніста, який проводить "русотяпскую" політику. А найбільший "гріх" Шумського складався у протидії насадженню культу Сталіна на Україну. Шельмування йшло по наростаючій з 1927 по 1933 р. До 1933 р. мова велася вже про розгром "націоналістичної агентури в партії - антипартійної групи Шумського" та викритті "націоналістичного ухилу М. О. Скрипника" - члена Політбюро ЦК КП (б) У і першого заступника голови РНК УРСР, який відстоював позиції республікі64. Не винісши шельмування, Скрипник застрелився. "Ворогом народу" був оголошений і Раковський, багато років віддав зміцненню радянської влади на Україну.
Значне місце в процесах "націонал-уклоністского спрямування" зайняло справу видного представника татарських більшовиків, члена колегії Наркомнац М.-Х. Султан-Галієва, неодноразово заарештовувався і виключеного в 1923 р. з партії, причому "султангаліевщіну" в Татарії вишукували ще довго після цього. У 1928 р. було сфабриковано нову справу "про султангаліевщіне" як агентурі міжнародного імперіалізму і ряду зарубіжних генеральних штабів (сам Султан-Галієв був розстріляний у 1940 р.). Мимоволі згадується передбачення, висловлену ним на одному із засідань: великодержавні шовіністи "... будуть бити башкирського комуніста під виглядом башкирського націоналізму ... Боротьба з місцевим націоналізмом може прийняти ненормальні форми". Мітла викриттів "націонал-ухильництва" пройшла і по Білорусі. Тут одночасно боролися з місцевими білоруськими, єврейськими та польськими буржуазними націоналістами всередині КП (б) Білорусії.
Боротьба проти "націонал-ухильництва" посилилася після XVI з'їзду ВКП (б) у 1930 р. Цей з'їзд, засудивши "націонал-ухильництво", зазначив, що великодержавний шовінізм становить головну небезпеку у розвитку національних відносин, тому що виражає прагнення відживаючих класів панувала раніше великоруської нації повернути собі втрачені привілеї, а ухил до місцевого націоналізму послаблює єдність народів, веде до відокремлення націй. На XVII з'їзді партії в 1934 р. Сталін у звітній доповіді ще більше загострив оцінку "націонал-ухильництва". Якщо раніше вказувалося, що головна небезпека - це ухил у бік великодержавного шовінізму, то тепер було заявлено, що головну небезпеку може представляти будь-який з ухилів, якщо послабити проти нього боротьбу. Сталін заявив, що на Україну ухил до націоналізму "сомкнулся з інтервенціоністів" і що подібні явища є і в інших національних республіках66. Лавина викриттів прокотилася по багатьом партійним організаціям: за період 1931, 1932 і першу половину 1933 р. у 13 республіканських, крайових і обласних організаціях за націоналістичні ухили і зв'язок з буржуазними націоналістичними організаціями були залучені до партійної відповідальності 2 103 особи, з них 799 виключені з партії. Все це посилювало міжнаціональну напруженість. Ретельна перевірка всіх матеріалів на 328 осіб, що завершилася в 1990 р. Комітетом партійного контролю при ЦК КПРС і ІМЛ при ЦК КПРС, показала, що звинувачення в антипартійної і антирадянської діяльності були пред'явлені їм необгрунтовано.
Разом з тим в країні і партії став поширюватися помилковий теза про "рішеннями" національного питання в СРСР. При цьому в постперебудовний період у нас існувала думка, що вперше він нібито був озвучений 6 липня 1935 відомим партійним і державним діячем, секретарем ЦК РКП (б) А. А. Андрєєвим в газеті "Известия". Однак фактично ще в травні 1924 р. на XIII з'їзді РКП (б) виступив зі звітом ЦК партії секретар ЦК Г. Є. Зінов 'єв кілька разів акцентував увагу на тому, що "національне питання дозволений нами правильно" і "залишилося доробити тільки деталі .. . Правильне дозвіл національного питання - це 50% успішного вирішення завдань революції "70.Після цього будь-яка заява про наявність будь-яких національних проблем могло розцінюватися і розцінювалося як буржуазний націоналізм, а той, хто говорив про них, піддавався переслідуванням. Ця теза побутував багато років і завдав великої шкоди радянській державі.
46). Соціально-економічне і політичне становище України в першій чверті ХХ ст.
Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.
Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900—1903 pp. пережила економічну кризу. 1904— 1908 pp. позначені депресією, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення. Українська промисловість формувалася як частина за-гальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й 286 Україна на початку XX ст. посідала одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр'єв-ський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Яро-шинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафі-наду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — лише 33%. Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати: «Прод-вагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об'єднання. Наприклад, утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам'яного вугілля в Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.
Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії — 90%. Могутній синдикат «Продуголь» фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон.
Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний
Соціально-економічний розвиток на початку XX ст. 287 уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.
Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості. Протягом першого десятиріччя XX ст. в Україні частка промисловості в загальному обсязі продукції усього народного господарства сягнула 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.
Характерною рисою розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало 80% населення.
В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися в нові умови господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена продавати свої землі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877—1905 pp. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь (у цілому в українських землях поміщики до початку першої російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).
Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерною рисою цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) становила 5,1%, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80,5% . Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки та виконував натуральні повинності, то цілком зрозуміло, що на початку XX ст. соціальне напруження зросло в аграрному секторі. Не кращими були умови і в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу (часто-густо перевищуючи цю норму), 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.
Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого — були своєрідним підсумком впливу місцевих чинників.
В аграрному секторі України зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; посилилася експлуатація народних мас; загострилася проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці чинники посилювали напруженість у суспільстві, вели до загострення соціальних протиріч.
Національний рух на початку XX ст.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їхнього згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків.
У 1897 р. на нелегальному з'їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація, її почесними членами стали діячі «старої громади» В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами — В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад та чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської загальної організації була своєрідним заключним акордом громадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді^Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до проводу якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об'єднала «вільні громади», що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах.
Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський.
Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. «Самостійна Україна» не є повноцінною програмою політичної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Проте цей пристрасний маніфест містить низку принципово важливих орієнтирів:
1) визначає мету партії — створення політично незалежної української держави. «Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Міхновський, — а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»;
2) вказує на нового лідера національного руху — інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чар-торийські, Вишневецькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Без-бородьки, Прокоповичі та ін.), служить своєму народові;
3) розкриває спосіб досягнення поставленої мети — «боротьба кривава і безпощадна». «Війна проводитиметься усіма засобами, — акцентує «Самостійна Україна», — ...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою»;
4) конкретизує основні принципи боротьби — «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас». «Україна для українців». «Поборемо або вмремо»;
5) закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: «...українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв'язків»
Брошура М. Міхновського недовго виконувала роль основного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими просякнуті сторінки «Самостійної України». Проте М. Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення 1902 р. міхновцями Української національної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол — 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах, але їхнє виникнення фіксувало процес політичної диференціації у РУП, виділення з неї крайніх правих та лівих елементів.
На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С. Петлюра, деякий час функціонував осередок РУП. її діяльністю керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплював нелегальні періодичні видання (газета «Селянин», журнал «Гасло» тощо), численні брошури та прокламації. Основним об'єктом пропаганди стало селянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь.
Рупівські пропаганда та агітація не пройшли безслідно. Саме в них поліція вбачала основну причину антипо-міщицьких селянських виступів 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підняли на боротьбу понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Врешті-решт це призводить до чергового розколу. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншої фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.
У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до утворення української соціал-демократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації з ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП).
Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Ма-тушевським Української радикальної партії (УРП).
Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об'єдналися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.
Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.
47). Суспільно-політичне життя в Україні у 1965-1985 рр.
Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.
Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.
Характерними рисами реалізації цього курсу були:
1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р.— 457), до місцевих рад УРСР 1980 р. обрано 524185 депутатів (1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.
Створені в такий спосіб органи державної влади республіки виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не мали. Достатньо сказати, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3—4% продукції промислового виробництва.
2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975—1985 pp. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи клубок міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.
3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу «неформальних» організацій та груп.
4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію.
5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963—1972) — автономізаційну, В. Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орієнтовану на центр.
Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» політичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.
П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва, особливо після «Празької весни» 1968 p., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомислення в будь-якій формі і сфері, а тим більше у партійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро ЦК КПРС типу: «Українська партійна організація не підтримає це рішення» — дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями.
У 1972 р. П. Шелеста, як влучно підмітив один з відомих публіцистів, «тихо без шелесту» усувають з посади. Формальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який сказав П. Шелесту: «Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже майже 10 років. Напевне, тобі вже набридло, та й ти набрид усім... Потрібно дати дорогу молодим товаришам, потримався за владу, дай іншим потриматися». Звинувачений у ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, у потуранні економічному місництву, в ігноруванні Москви П. Шелест 1973 р. виходить на пенсію і остаточно сходить з політичної арени. У 1972 р. лідером комуністів республіки став В. Щербицький — сімнадцятий за рахунком керівник КПУ.
Щербицький Володимир Васильович (1918—1990) — партійний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. По здобутті вищої освіти брав участь у німецько-радянській війні. Після війни став функціонером КПРС. Пройшов усі щаблі партійної ієрархії. У 1955 р. — перший секретар Дніпропетровського обкому партії, в 1957 р. — член президії і секретар ЦК Компартії України. В 1961—1963 pp. і 1965—1972 pp. голова Ради Міністрів УРСР. З 1972 р. — перший секретар ЦК КПУ. Прихильник централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості республік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс. Займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи.
«Родове коріння Брежнєва і Щербицького, — зазначає В. Врублевський, помічник Щербицького, — не перепліталося, але росли вони з одного ґрунту: були земляками. Рідними для них стали і Дніпродзержинськ, і Дніпропетровськ... На цьому ґрунті міцніло відчуття земляцтва, а пізніше — і єдиного клану». У 1976 р. В. Щербицький остаточно зміцнює свої позиції, усунувши останніх своїх противників на головних посадах. На XXV з'їзді КПУ із десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 p., залишилося в новообраному складі лише п'ять, а з п'яти кандидатів у члени Політбюро КПУ — один. Така ротація була нечуваною для брежнєвських часів, але вона закономірна, адже служила основній меті — «стабілізації». Значною мірою саме ці кроки сприяли політичному довголіттю В. Щербицького, який сімнадцять років очолював партійну організацію республіки, 32 роки незмінно був членом Політбюро ЦК КПУ, 17 років — членом Політбюро ЦК КПРС. Ця постать не така однозначна, як здається на перший погляд, і, напевне, історики не скоро напишуть об'єктивний політичний портрет цієї людини. Як у більшості політичних лідерів, з плином часу у В. Щербицького змінювалися погляди й оцінки. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним — це його орієнтація на центр і персонально на Л. Брежнєва.
«Команда» Щербицького не зуміла дати своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не змогла зупинити наростаючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого економічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централізація і регламентація, орієнтація на екстенсивні форми і методи ведення господарства. Проте чим більше загострювалися соціально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилювався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.
У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Ще П. Шелест наголошував: «Партійний орган зобов'язаний керувати всіма ділянками господарського і культурного будівництва». За В. Щербицького зазначені процеси отримують новий імпульс, посилюється «зрощення» партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР 1985 p. становили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ і т. п. Тобто, відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо в перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій. Так, 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була характерною і для розвитку інших громадських організацій.
Оголосивши себе в Конституції 1977 р. «ядром політичної системи суспільства», КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Для вирішення цього завдання було обрано характерний для командно-адміністративної системи екстенсивний шлях — кількісне зростання партійних лав. За період від 1964 до 1985 р. КПУ виросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 р. в партії перебував кожен дев'ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсоток відмов становив 0,3—0,4% і був практично найнижчим за всю історію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив на багатьох ділянках не зростав, а знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Курс на «стабільність» практично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України, обраних на XXVI з'їзді республіканської партійної організації 1981 p., понад 68% були обрані до складу даного керівного органу вдруге, втретє, а 30 осіб — учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Тенденція незмінності кадрового корпусу зберігалася й у нижчих ешелонах партійної влади, що мало, безумовно, негативні наслідки. Старіло партійне керівництво, і, як не парадоксально, незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономірно, що в апарату політичної влади в цей період сформувався відповідний стиль керівництва — дуже обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку в цей час відділяє від основної маси комуністів глибоке провалля.
Отже, політичне життя в країні дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не тільки не зробив систему стійкішою, а навпаки, — заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиблення кризових явищ.
74). Україна на шляху до незалежності. Демократизація суспільства (друга пол. 80-х рр. ХХ ст.)
1. Україна на шляху до здобуття незалежності.
Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій - творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору. Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід - Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава. Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст. Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 p. прийняла знаменний, історичного значення документ - Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 де¬путатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти - чотири, не взяли участі у голосуванні - 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів “за”). Декларація складалася зі вступу (преамбули) та деся¬ти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Україн¬ської РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнарод¬ні відносини. У Декларації записані слова: “Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”. Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб переслідуються законом. “Громадяни Республіки всіх національностей, - підкреслювалося у Декларації, - становлять народ України”. Народ України є єдиним джерелом державної влади. Українська держава “забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релі¬гійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин”. Україна є самостійною у розв'язанні будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор. Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена чи використана без її згоди. Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Вона самостійно встановляє порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів, може заборонити будів¬ництво й припинити функціонування будь-яких підприємств, установ та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці. Україна “самостійна у вирішеннях питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку. Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливіше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу (з літа 1990 p. до літа 1991 'p.) Верховна Рада УРСР схвалила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них - закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 p.) “Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки”, інші акти. Закон про економічну самостійність визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. В Україні 1991 p. розпочато реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 p. нових закупівельних і оптових цін створило для багатьох промислових підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів народного спожи¬вання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок, до порожніх полиць крамниць. Тільки з 2 квітня були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей крок виявився дуже непопулярним серед населення. З 1 листопада уряд був змушений до насичення ринку товарами ввести продаж продовольчих і непродовольчих товарів з використанням картки споживача з купонами. Розпочався новий етап - етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично ліквідовано компартійну систему, припинив існування “непорушний” Союз РСР. Розпочався незворотний процес об'єктивної суверенізації республік, який М. Горбачов з гіркою іронією назвав “парадом суверенітетів”. Однак це був не парад, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави. Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 p. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України, в якому підкреслювалося: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p., - продовжуючи тисячолітню традицію державотворен¬ня в Україні, - виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими доку¬ментами, - здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціаліс¬тичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави - України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення”. Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем, навіяним серпневим путчем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення - право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення.
Отже, це не витвір політиків чи партій - це об'єктивна потреба, об'єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху. Прагнучи утвердження на території України загально-людських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до уваги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 p. прийняла “Декларацію прав національностей України”. Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних Збройних сил - гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати. Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність усіх форм власності.
75). Проголошення і розбудова незалежної України. Конституція України.
Проголошення незалежності України
24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України — документ, яким проголошено незалежність України та створення самостійної держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.
“Bиходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Cтатутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Pадянської Cоціалістичної Pеспубліки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканою. Bіднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення”.
Комуністичні депутати, незважаючи на паніку і розгубленість у своїх лавах, зуміли нав’язати певні обмеження, добившись рішення про проведення 1 грудня 1991 р. референдуму з питань про незалежність.
1 грудня 1991 року відбулися дві події історичної ва¬ги — понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїн¬ському референдумі, висловилися за незалежність Украї¬ни, водночас було обрано Президента республіки — Л. Кравчука (понад 61% голосів).
Світове співтовариство схвально сприйняло результати всенародного референдуму: у грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 держав. На другий день після референдуму про визнання Української держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, 5 грудня до них приєдналося одразу п'ять країн — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.
25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини.
Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави.
Конституційний процес в державі. Конституція України 1996 р.
Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав п'ять років. Україна останньою з республік колишнього Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р.
Початок конституційному процесу поклало ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер.
Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена.
Починаючи з червня 1991 p., Конституційна комісія зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті було закріплено положення, що містилися у Всесвітній Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні та культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного процесу і увійшли до остаточного тексту Конституції.
Принципові корективи було внесено до проекту після проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України. Ця подія змінила багато положень парламентської концепції Конституції. Розбудова правового поля у незалежній державі повинна була здійснюватися на власній основі.
Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.
У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади на законодавчу та управлінсько-розпорядчу. Проект порушував багато статей Конституції 1978 p., побудованої як усі попередні радянські конституції, на принципі неподільності влади.
Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалося болісно й уповільнено. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала ентузіазму. Адже законодавча влада абстрактна, тоді як виконавча має повноваження, пов'язані з безпосереднім впливом на долі людей і матеріальні цінності.
І все-таки 18 травня 1995 р. парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, необхідна була конституційна більшість голосів, тобто дві третини. За існуючого партійного складу парламенту зробити це було неможливо. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою.
Кризу влади у червні 1995 р. припинила Конституційна угода, укладена на один рік Л. Кучмою і О.Морозом. Угоду, яка здебільшого відтворювала положення не прийнятого конституційною більшістю закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», підписали більше половини депутатів. Тимчасово припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди у конституційному питанні. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нор-мотворчі та адміністративні функції виконавчої влади.
Конституційний договір між Верховною Радою і Президентом України, дав змогу зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влад, стимулювати власне конституційний процес.
У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту . Його розглядали майже три місяці. Відбулося три офіційних читання. Дискусія розгорнулася навколо п'яти пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим.
Однак політики України спромоглися переступити через власні переконання та амбіції. У парламенті виникла неофіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі з народним депутатом М. Сиротою. На початку травня вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції. 28 червня було затверджено Основний Закон нашої держави. День прийняття Конституції проголошено державним святом.
З прийняттям Конституції було покінчено з бездержавністю. Конституцією гарантовано незалежність України, визначено базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей — усе те, що формує політико-економіч-ну систему; створено передумови для функціонування і розвитку держави та суспільства незалежно від політичних орієнтацій партій та окремих діячів. Вичерпно окреслено відносини держави і громадянина, їх права та взаємні обов'язки, встановлено межі втручання держави у життя суспільства та окремої особи.