Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
в рамках нового управлінського мислення будь-яка виробнича система розглядається як соціотехніческая, оскільки в сьогоднішньому промисловому виробництві постійно взаємодіють дві підсистеми:
а) техніко-економічна, що включає не тільки машини, верстати та обладнання, всі види технології і т. п., але й управлінські знання, організаційні структури, методи виробничого планування, розробки робочих місць, технічні прийоми та навички роботи, рівень кваліфікації і
підготовки робочої сили, її професійний склад;
б) соціальна, що включає всі форми морального та матеріального стимулювання праці, стиль управління, участь робітників і службовців у процесі прийняття рішень, можливості просування по службі, організаційну культуру та ін
Західні дослідники виділяють шість характеристик соціотехніческой системи, які в сучасних умовах є ключовими для успіху в конкурентній боротьбі і в той же час характеризують рівень розвитку нового управлінського мислення:
організаційна філософія, що базується на розумінні працівниками компаній своїх цілей і призначення усього підприємства, їх постійної готовності розділити з адміністрацією всю повноту відповідальності за результати господарської діяльності;
організаційна структура управління, що забезпечує пересічним робітникам і службовцям реальні права щодо участі в управлінні;
новий підхід до розробки робочих місць і ролі виконавця в процесі прийняття рішень (замість спеціалізації працівника на ефективному виконанні якоїсь однієї окремої операції, що передбачає глибоке технологічне розподіл праці, з'являється попит на працівників, які здатні виконувати широке коло виробничих операцій або функцій);
• нова схема розміщення обладнання, яка відповідала б потребам командно-бригадної форми організації праці та забезпечувала прискорення матеріальних потоків на виробництві. Вона заснована на осередкова формі замість цехів і ліній, що застосовуються при традиційному підході;
• нові форми і методи підготовки і перепідготовки кадрів, більш гнучка кадрова політика, спрямована на гарантування зайнятості. Навчання має грунтуватися на оволодінні широким колом професій, а також на придбання знань, що дають працівникам можливість виконувати безліч функцій, розбиратися не тільки в суто виробничих, але й в організаційних, економічних та інших аспектах своєї роботи, оволодівати суміжними спеціальностями і освоювати так звані професії майбутнього ;
• нові критерії в оцінці економічної ефективності використання сучасної технології та капіталовкладень у розвиток виробництва (пам'ятаєте: витрачати кошти на те, щоб підтримати або вдосконалити систему виробництва при неефективному управлінні - марна трата грошей).
Таким чином, нова організація сучасного промислового виробництва повинна мати такі характеристики: невеликі організаційні підрозділи з невеликою кількістю працівників, але з набагато вищим, ніж раніше, кваліфікаційним та освітнім рівнем; невелика кількість рівнів управлінської ієрархії (майже повне скасування організаційної піраміди); бригадні ( або командні) організаційні структури; орієнтація виробництва на обслуговування споживача; гнучкий, швидкоплинні асортимент продукції; мінімум запасів і гнучкі виробничі системи; більш високий рівень виробництва і більш низькі його витрати.
Нова організація виробництва має будуватися на таких принципах:
1) не можна підлаштовувати організацію під здібності людей: треба будувати її як інструмент для досягнення чітко визначеної мети і підбирати людей, здатних забезпечити досягнення цієї мети;
2) принцип єдиноначальності: жодна особа не повинна звітувати більш ніж перед одним начальником і повинна одержувати накази тільки від цього ж начальника;
3) принцип спеціалізації у сфері управління: всі регулярно повторюються дії слід чітко розподілити між працівниками апарату і не дублювати їх;
4) принцип діапазону управління: рекомендується мати не більше 6-12 підлеглих;
5) постійне обмеження кількості ієрархічних щаблів у структурі організації (чим більше підприємство, тим складніше ним управляти);
6) принцип делегування повноважень: керівник ніколи не повинен сам робити те, що може зробити його підлеглий.
Об'єкт менеджменту (об'єкт управління) — виробничо-господарська організація та її зовнішнє оточення.
Організація складається з підрозділів, кожен з яких має свою сферу діяльності, а отже, потребує застосування специфічних прийомів і методів впливу на нього. Такі підрозділи виступають також об'єктами управління, але до них частіше застосовують термін «керована система» .
Здійснює функції управління суб'єкт менеджменту, яким може бути одна людина чи група людей.
Суб'єкт менеджменту (суб'єкт управління) — скеровувач управлінських дій.
Якщо управління має офіційний характер, то суб'єкт управління організаційно і юридично оформляється як посада чи сукупність посад, що утворюють підрозділ управління. У такому разі він утворює керуючу систему.
Від суб'єкта управління слід відрізняти суб'єкт управлінської діяльності, яким може бути тільки фізична особа, індивід. Саме через суб'єктів управлінської діяльності, які можуть належати як до суб'єкта, так і до об'єкта управління, реалізуються управлінські відносини.
2,
|
|
|
|
|
|
|
|
||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Певною мірою ролі менеджера і підприємця можуть збігатися. Так, підприємець, який започаткував нове підприємство, може його очолити, тобто стати менеджером. А менеджер може відкрити власну справу й стати підприємцем. Але такий збіг ролей менеджера і підприємця можливий тільки тимчасово, оскільки через певний час функції працівників конкретизуються, і вони займуть відповідні позиції в організації. Тривале поєднання ролей «підприємець-менеджер» можливе тільки на невеликих підприємствах.
3, економічні методи — це сукупність засобів та інструментів, які створюють економічні умови, що спонукають робітників діяти у потрібному напрямі і добиватися вирішення завдань, котрі стоять перед ними. При цьому відбувається поєднання особистих інтересів учасника процесу зі суспільними і груповими.
На відміну від організаційно-адміністративних, економічні методи менеджменту передбачають розробку загальних планово-економічних показників і засобів їх досягнення. Завдяки економічним методам можна підвищити дієвість та результативність економічних важелів і стимулів, які спонукають членів трудового колективу до ефективної роботи.
Центральне місце в цій групі методів займають: планування, аналіз, господарський розрахунок, стимулювання, ціноутворення, фінансування, кредитування та облік.
Планування є центральною ланкою будь-якої системи управління. Сутність цього методу виявляється у завчасному обліку всіх внутрішніх і зовнішніх факторів, які забезпечують сприятливі умови для успішного функціонування і розвитку турфірми. При цьому конкретизуються цілі розвитку туристичного підприємства і кожного його підрозділу, визначаються господарські завдання, засоби їх вирішення, строки реалізації; визначаються матеріальні, трудові і фінансові ресурси, необхідні для вирішення поставлених завдань.
Аналіз як загальнонауковий метод у менеджменті набуває іншої мети — визначення реальних способів вирішення проблем, що виникають, так, щоб досягти мети за найменших затрат ресурсів. Процес аналізу мас визначені етапи: формулювання проблеми, відбір цілей, збирання даних, розробка альтернатив, побудова моделей, оцінювання витрат відносно результатів. Використання різних методологічних підходів дає змогу модифікувати традиційне розуміння аналізу і реалізувати системний, структурно-функціональний, факторний, порівняльний аналізи у зв'язку зі специфікою завдань, що вирішуються.
Організація господарської діяльності туристичних фірм потребує фінансового забезпечення, тобто первинного капіталу, який формується з внесків засновників компанії і набуває форми статутного капіталу. Подальше забезпечення фінансової діяльності відбувається в результаті реалізації туристичних послуг і отримання виручки. Кошти, які залишилися після відшкодування видатків, становлять прибуток організації.
Після того, як частина доходу туристичного підприємства виплачується за різними зобов'язаннями, все, що залишається, може бути витрачено на розвиток: рекламу, оплату праці та соціальні потреби. За такою загальною настановою в кожній турфімі реалізується принцип самофінансування. Його сутність вимагає повної окупності витрат на реалізацію туристичних послуг і розширення діяльності турфірми. Механізми відносної економічної та управлінської самостійності підприємства формує повний господарський розрахунок. Його ознаки: господарська самостійність, самоокупність, матеріальне зацікавлення, матеріальна відповідальність, грошовий контроль.
Ціноутворення є важливим важелем економічного управління турфірмою. Сутність ціни визначається її функціями — розподілом, стимулюванням, орієнтацією.
Розподільча функція полягає в тому, що за допомогою ціни створений валовий внутрішній продукт і дохід суб'єктів господарювання перерозподіляються між підприємствами і галузями господарства. Так, кошти, які через оподаткування потрапляють до бюджету від підприємств сфери туризму, розподіляються іншими галузями, забезпечуючи їхнє функціонування.
Зміст стимулюючої функції ціни полягає у такому: ціни економічно розвивають виробництво й споживання одних товарів і послуг та одночасно стримують виробництво й споживання інших. Так само ціни стимулюють підвищення якості туристичних продуктів і послуг, запровадження їхніх нових видів, а також забезпечують підвищену рентабельність нових турпродуктів і послуг порівняно з виробленими раніше. Отже, ціна, яка забезпечує високу норму прибутку, стимулює розвиток асортименту туристичних послуг, які надаються турфірмою, активізує рекламну діяльність.
Функція орієнтації ціни виявляється у тому, що вона надає необхідну для покупців і продавців товарів та послуг інформацію.
Ціна також є інструментом господарського механізму і комерційної політики суб'єкта господарювання. Вона має дві межі — нижню, якою є собівартість виробленого турпродукту, і верхню, котра визначається попитом на цей турпродукт.
Ціноутворення у сфері туризму має декілька особливостей:
— послуги туризму, які загалом є кінцевим продуктом, призначені безпосередньо для споживання, тому й ціни на них є роздрібними;
— якщо на стадії створення проміжного продукту за допомогою цін його вартість перерозподіляється між суб'єктами господарювання, то на стадії кінцевої реалізації туристичного продукту відхилення цін від вартості зумовлює перерозподіл доходів між різними його групами (споживачі і виробники);
— у процесі надання послуг ця сфера економічно-господарської діяльності безпосередньо пов'язана зі споживачем, тому попит на низку послуг, у т. ч. на туристичні, стійкий;
— процеси виробництва, реалізації та споживання послуг збігаються у часі, тому для сфери послуг, характерна сезонна диференціація цін і тарифів, що чітко простежується в туризмі.
— деякі види послуг, у т. ч. туристичні, реалізуються як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, тому при оцінці їхньої якості, стандартизації до уваги беруть міжнародні вимоги, оскільки на одні й ті самі послуги (готельні, обслуговування туристів, транспортні тарифи) є два види і рівні цін — внутрішні і зовнішньоторговельні.
Ціна повинна відображати витрати на виробництво та реалізацію товарів і послуг, відповідати їхнім споживчим властивостям і якостям, враховувати попит і пропозицію. Фактори, які впливають на неї, охоплюють:
— клас обслуговування (міра комфортності);
— вид туристичної подорожі (за видами транспорту, що використовуються, — авіаційний, залізничний, автобусний та ін.);
— форми обслуговування (групове або індивідуальне);
— кон'юнктура ринку турпослуг;
— сезонний характер надання послуг;
— географія розташування турфірм тощо.
При визначенні ціни на послуги туризму базуються на таких принципах:
— ціна повинна покривати турфірмі витрати на виробництво, реалізацію, організацію, споживання послуг туризму і забезпечити такий прибуток, який дав би їй змогу функціонувати на принципах самофінансування;
— ціна повинна відповідати попиту на ці послуги, що багато в чому залежить від сезонності туризму;
— ціна повинна бути гнучкою, тобто динамічною, і давати можливість для маневру.
В умовах активного запровадження ринкових інструментів управління виробник туристичного продукту повинен визначати обґрунтований рівень цін. При цьому, орієнтуючись на попит, необхідно враховувати не середнього споживача (туриста), а типові групи. З цією метою розробляється політика цін — система стандартних правил визначення цін для типових договорів із продажу туристичного продукту, яка може розраховуватися на тривалий період, а також пристосовуватися до змінних умов ринку. Крім того, основою підвищення ефективності комерційної діяльності турфірми є визначення типології споживання.
Фінансування, як метод, ґрунтується на тому, що фінанси — це система грошових відносин, які виникають під час формування і використання грошових фондів і в обігу грошових засобів. При безперервному русі грошей (грошовий потік) виникають специфічні фінансові відносини. Функціонування туризму, як і будь-якої іншої галузі національної економіки, пов'язане з розвитком фінансових відносин і організацією фінансового механізму.
Завданням фінансів турфірми є формування грошових фондів і використання їх на основі ефективного управління грошовими потоками з метою здійснення своєї виробничо-обслуговуючої і фінансової діяльності, отримання прибутку і забезпечення фінансової стабільності.
У виробничо-обслуговуючому процесі туристичних підприємств виникають фінансові відносини з певними властивостями, зумовленими організацією фінансів туризму. Для цієї сфери характерна особлива схема кругообігу оборотних засобів, яка визначається тим, що об'єктом діяльності в туризмі є індивід (турист), котрий купує туристичні враження, орієнтуючись на власний інтерес. Крім того, в туризмі процеси виробництва, реалізації і споживання туристичного продукту поєднані в один виробничо-обслуговуючий процес. Кругообіг оборотних засобів у туризмі охоплює: — грошові засоби, авансовані турфірмою на створення туристичного продукту, тобто організацію туру;
— матеріальні і нематеріальні послуги туризму, а також товари туристичного призначення, в т. ч. сувеніри;
— туристичні враження;
— грошові кошти, отримані від реалізації послуг, товарів, туристичних вражень.
Таким чином, турфірма не вкладає свій капітал у створення об'єктів туристичного показу, але їх існування дає їй грошовий дохід. Турфірма сплачує лише за послуги, пов'язані з показом таких об'єктів туристам.
Особливість організації фінансових відносин у туризмі впливає і на ціноутворення. Ціпа туристичного продукту, або окремої послуги, досить динамічна і залежить від багатьох факторів: вартості послуг, які входять до складу туристичного пакету, кількості туроднів, виду туру (груповий, індивідуальний), кількості туристів у групі, їх вікового складу, сезону тощо. Розрахунок ціни на туристичний продукт відбувається на основі нормативної калькуляції, яка ґрунтується на ринковій ціні туру відповідно до наявного попиту, і зводиться до визначення не собівартості туру, а ціни його продажу. Використання нормативної калькуляції зазвичай зумовлює значні коливання у рівні рентабельності турфірм, що впливає на їхнє фінансове становище.
Для вирішення економічних завдань в управлінні туристичними організаціями, основними властивостями яких є велика кількість обмежувальних умов і відповідних рішень, широко використовуються економіко-математичні методи, що дозволяють підвищити рентабельність організації від продажу туристичних послуг і максимізувати прибуток.
Основним джерелом грошових засобів є дохід туристичного підприємства від реалізації послуг. Часто його буває недостатньо, і доводиться брати кредити. Кредитування реалізується шляхом отримання кредитів. Кредит — це надання грошей на умовах повернення зі сплатою відсотків у визначений строк. Розрізняють такі форми кредиту: державний, іпотечний, комерційний, банківський, споживчий.
Серед економічних важелів управління вирізняють також оподаткування, інвестиції, митні збори і мита, страхування, штрафні санкції, надання пільг, бюджетний метод, надання можливості колективу розпоряджатися матеріальними фондами, доходом (прибутком), заробітною платою тощо.
Стратегічним підґрунтям реалізації фінансових методів управління турфірмою є фінансова політика, яка залежить від численних внутрішніх і зовнішніх факторів. У межах єдиної фінансової політики визначаються джерела фінансових ресурсів та їх розподіл за допомогою певних інструментів:
— розподілу і перерозподілу прибутку;
— фінансування і кредитування діяльності підрозділів;
— визначення структури і характеру внутрішньофірмових фінансових операцій і розрахунків щодо них.
До фінансової політики включають: визначення джерел фінансових ресурсів; розподіл і перерозподіл прибутку; фінансування різних підрозділів; визначення структури і характеру внутрішніх операцій у межах фірми, розрахунків. Гнучкість фінансової політики турфірми визначається насамперед умінням пристосуватися до ринку, валютного курсу, податкового законодавства.
Стимулювання як метод полягає у використанні для досягнення цілей організації таких інструментів, як заробітна плата та її складники: оклад або тариф, надбавка, доплата, премія. Важливими стимулюючими факторами є також поліпшення умов праці, надання житла, забезпечення хорошого робочого місця, падання можливості оздоровлення і лікування тощо.
Застосовуючи економічні методи управління, необхідно зіставити витрати і результати: матеріальне стимулювання і санкції, фінансування і кредитування, заробітну плату, собівартість, прибуток, ціну. Зазвичай основними інструментами є заробітна плата і преміювання, які максимально пов'язуються з результатами діяльності виконавця. Для менеджера доцільною основою їх визначення є результати його діяльності у сфері відповідальності або результати діяльності всієї фірми.
|
Менеджеры занимают определенные должности в качестве руководителей конкретных подразделений в организации, и именно это определяет их служебное поведение. Конечно, каждая отдельная личность может влиять на характер исполнения роли, но не на ее содержание. Менеджеры, равно как и представители других профессий, хотя как личности могут давать собственную интерпретацию этих ролей. В своих работах Генри Минцберг выделяет 10 ролей, которые принимают на себя руководители в различные периоды и в различной степени. Эти роли классифицированы в рамках трех крупных категорий: межличностные роли, информационные роли и роли по принятию решений. Опираясь на проведенные многочисленныеисследования, Минцберг указывает, что роли взаимозависимы и взаимодействуют для создания единого целого. Межличностные роли вытекают из полномочий и статуса руководителя в организации и охватывают его сферу взаимодействия с людьми. Это роль главного руководителя, который традиционно выполняет обязанности правового и социального характера. Роль лидера делает менеджера ответственным за мотивацию подчиненных, а также за набор, подготовку кадров и сопутствующие этим аспектам вопросы. Обеспечивая работу саморазвивающейся сети внешних контактов и источников информации, которые предоставляют информацию и оказывают услуги, менеджер играет роль связующего звена. Межличностные роли делают руководителя пунктом сосредоточения информации, что придает ему информационные роли, и превращает его в центр обработки информации. Постоянно собирая разнообразные сведения специализированного для своей работы характера, поступающие как из внешней среды, так и изнутри организации, менеджер играет роль приемника информации. Менеджер, получая разнообразную информацию от внутренних и внешних источников, часть которой носит фактический характер, а часть требует обсуждения и интерпретации для принятия решения, передает ее и играет роль распространителя информации. Передавая информацию для внешних контактов организации (путем публичных устных и письменных выступлений) по проблемам данной отрасли, относительно планов и политики действий, а также результатов работы организации, менеджер играет рольпредставителя. Исполняя межличностные и информационные роли, руководитель играет также роли, связанные с принятием решений: предпринимателя, распределителя ресурсов, устранителя нарушений, ведущего переговоры от имени организации. Предприниматель изыскивает возможности улучшения, совершенствования деятельности как внутри самой организации, так и за ее пределами и контролирует разработку определенных проектов. Распределитель ресурсов отвечает за составление и выполнение программ, бюджетов и графиков, связанных с координированным и рациональным использованием материальных, людских и финансовых возможностей.Устранителъ нарушений отвечает за корректировочные действия, когда организация оказывается перед необходимостью серьезных изменений, вследствие нарушений выполнения стратегических и текущих программ действий. Ведущий переговорыответственен за представительство организации на всех значимых переговорах. Все перечисленные 10 ролей, взятые вместе, определяют объем и содержание работы менеджера, независимо от характера деятельности конкретной организации. Не все авторы согласны с Минцбергом в части его определений и классификаций управленческого труда. Нет единого описания работы менеджера, которое устаивало бы всех в отношении содержания, ролей и функций управленческого труда. Характерные типы менеджеров представлены в табл. 17.1. Таблица 17.1 Характерные типы менеджеров
|