Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Вища педагогічна освіта за кордоном
І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь.
(Тарас Шевченко)
Перші західноєвропейські університети з'явилися в XII ст. (в Болоньї, Парижі).
Перший північноамериканський університет – в 1636 р. (Гарвардський університет в Бостоні).
Таким чином, сучасна вища школа пройшла в різних країнах заходу і Америці різний за тривалістю та змістом шлях.
ВИЩА ОСВІТА В США
Вчені та теоретики ніяк не можуть визначити, що являє собою в США вища освіта. Це струнка система, подібна до системи середньої освіти. Вища освіта включає в себе цілий ряд елементів, поєднаних досить вільним і умовним зв'язком. Ці елементи весь час міняються, змінюють мету і назву, не говорячи про кількість та географічне положення. Впевненим можна бути тільки в тому, що вища освіта йде за середньою. Цей вислів президента (в минулому) правління науково-педагогічного центру СІЛА Т.Крона говорить про те, що у СІЛА єдиної системи вищої освіти немає. В цьому багато американських авторів (наприклад Р.Хофшптедтер, Р.Хевигхорст) бачать одну з гарантій академічної свободи і навіть запевняють, що будь-яка система вищої освіти в СІЛА була б несприйнятлива для волелюбного американського народу. Зрозуміло, що не можна говорити про типовий вуз США, або типову програму.
Зараз в США біля 3000 вищих навчальних закладів усіх типів (університети, технологічні інститути, чотирирічні та дворічні коледжі), в яких навчається біля 9 млн. студентів і щорічно приймають близько 2 млн. першокурсників. Ці цифри говорять про масштаби розвитку вищої освіти у США. Із усіх країн заходу США має найбільший відсоток студентів щодо всього населення, далі йдуть Японія, Канада, Австралія, Нова Зеландія. Це означає, що у віковій групі населення від 18 до 20 років більш ніж 40% — студенти. Характерною особливістю вищої школи СІЛА є переважна більшість приватних вузів, які складають більш 2/3 від їх загальної кількості, хоча 70% студентів навчаються у державних вузах. Це пояснюється тим, що серед приватних вузів є невеликі, з числом студентів до 100 осіб, в той час як у деяких державних вузах навчається декілька десятків тисяч студентів.
Керівництво вищою освітою в СІЛА є децентралізованим, оскільки, відповідно 10-й поправки до Конституції, вся система освіти підпорядкована органам управління окремих штатів. У державному масштабі керівництво здійснюється відомством освіти, що входить до складу департаменту охорони здоров'я та соціального забезпечення. Проте термін «керівництво» можна застосувати лише частково, оскільки функції відомства обмежуються швидше накопиченням і обробкою інформації (статистика), що поступає від влади штатів та навчальних закладів.
Однак частка державних коштів на розвиток увесь час зростає, вона складає приблизно 10% від загальних бюджетних коштів вищої школи, остання частина складається з асигнувань штатів, різних приватних пожертв.
Університетська система США включає в себе так звані багатопрофільні університети та (значно престижніші) дослідницькі. Вищі навчальні заклади можуть претендувати на статус багатопрофільного університету, якщо здатні забезпечити навчання у магістратурі, а в дослідницьких університетах ще й за докторськими програмами. З присудженням ступеня університет повинен забезпечити підготовку спеціалістів у галузі мистецтва, природознавства й суспільних наук, досить часто — в галузі юриспруденції, медицини, інженерії. Професори й викладачі університетів мають, окрім володіння педагогічною майстерністю, виявляти інтерес до дослідницької діяльності та публікуватися. Якщо навчальний заклад відповідає усім цим критеріям, то це вже мультиуніверситет з кількома корпусами і коледжами, що забезпечують спеціалізацію у певній галузі знань. Освітня політика у таких університетах орієнтована на пріоритетні напрями федеральної наукової політики, що має на меті забезпечення відтворення високого рівня спеціалістів, першочергову підтримку фундаментальної науки, налагодження стійких та продуктивних зв'язків з промисловим бізнесом.
У США вищі навчальні заклади виконують основну науково-дослідну роботу і знаходяться під впливом федеральної влади набагато більше. Так, за останні роки майже 60% коштів, витрачених вищими навчальними закладами на науково-дослідну роботу, поступають від федерального уряду у вигляді замовлень, договорів, контрактів. Отже, загалом вплив федеральної влади на вищу школу є визначальним, оскільки фінансовий важіль знаходиться в її руках, але цей вплив здійснюється не через відомство освіти, а через інші урядові агентства.
При відсутності єдиного програмно-методичного центру з вищої освіти дуже важливою є акредитація вищих навчальних закладів. Акредитація полягає утому, що певні урядові або громадські органи (часто ті й інші) визначають, наскільки кожний окремий навчальний заклад задовольняє чи не задовольняє певні стандарти. Безпосередньо акредитацією зайняті понад ЗО регіональних і професійних агентств, затверджених відомством освіти. Акредитація можлива як щодо всього навчального закладу, так і окремих спеціальностей. Загальна акредитація здійснюється регіональними комісіями, акредитація зі спеціальностей — професіональними акредитаційними агентствами. Всі витрати з акредитації, пов'язані з обслуговуванням навчальних закладів та оплатою праці висококваліфікованих спеціалістів, несе вищий навчальний заклад, який підлягає акредитації. Проте вона вигідна для тих вищих навчальних закладів., які не мають перспективи отримати негативне рішення комісії. Тому у рекламних проспектах навчальні заклади завжди вказують, яку акредитацію вони пройшли.
Загальне керівництво навчальним закладом здійснюється «попечительською (опікунською) радою», до складу якої входить губернатор даного штату, якщо це державний вуз, голова промислової корпорації, релігійної общини чи приватна особа (якщо це приватний вуз). Як правило, опікунська рада має ряд комітетів, що відповідають за різні аспекти діяльності вузу.
Звертає на себе увагу велика кількість деканів, що відповідають за окремі ділянки роботи з студентами. Наприклад, університет Лихай (штат Пенсільванія) - приватний вуз, де працюють: декан зі студентських питань, декан зі студентського життя, декан, що відає гуртожитками, помічник декана зі студентських питань, два помічники декана зі студентського життя, замісник помічника декана зі студентського життя і досить велика кількість деканатів. Вони здійснюють контроль за студентством; крім того, існують органи самоврядування.
Термін, який найчастіше визначає тип вищого навчального закладу в СІЛА - коледж. Коледж може бути самостійним вищим навчальним закладом з дворічним або чотирирічним строком навчання; він може також входити до складу університету.
Довгий час найбільший престиж мали університети, особливо такі, як Гарвардський, Стенфордський, Каліфорнійський, Нью-Йоркський (перш за все тому, що найбільш важливою вважалася гуманітарна освіта). І зараз 70% студентів займаються за гуманітарними програмами. Проте великі технологічні університети, як Массачусетський, користуються значним авторитетом.
Молодші та місцеві коледжі виконують специфічні завдання. Вони розраховані на населення з поблизької місцевості, повністю фінансуються місцевою владою, готують кадри для місцевих підприємств. Фактично вони являють собою середні школи підвищеного типу, що випускають спеціалістів з достатньою культурою і практичними навичками (молодший персонал). Це проміжна ланка між школою і власне вузом.
Організаційно вищий навчальний заклад, незалежно від типу, являє собою систему адміністративних служб, навчальних і дослідних підрозділів. Кількість, назва, функції залежать від масштабу і найменшою мірою — від типу (університет, коледж, інститут).
Вища школа готує бакалаврів, магістрів і докторів наук (аналогія з нашим вищим навчальним закладом: коледж — факультет, департамент - кафедра, магістр - аспірант). Очолюють коледжі і школи декани, які отримують за свою посаду оклад на j більший, ніж платня професорові; департамент очолює голова — професор, який нічого додатково не отримує. Викладацьку роботу ведуть «повні» професори, молодші професори (доценти, асистенти професора та інструктори (викладачі)).
Вже в 70-ті роки в США відбулася демократизація вузів, яка полягала у збільшенні серед студентів частки дітей трудящих, а також у зміні змісту освіти. Слід відзначити, що частка студентів - дітей робітників і фермерів - у СІЛА і Англії є найбільшою у світі. Для підтримки здібної молоді уряд виділяє гранти, які дають можливо безкоштовно навчатися.
Щоб вступити до університету в США, потрібно мати ступінь бакалавра. Щорічно у цій країні випускають біля 80% бакалаврів, 20% магістрів, 3% докторів наук. Екзамен до університету являє собою систему тестів, які розраховані на 2-3 години письмової роботи. Питання спрямовані на виявлення кмітливості, логічності, вміння концентрувати увагу.
У США немає єдиних правил організації занять і всього навчального процесу у вищих навчальних закладах. Тривалість навчального року — з середини вересня до кінця травня. Крім літніх канікул, протягом навчального року є три канікулярних періоди загальною тривалістю один місяць. Проте останнє є особистою справою кожного студента. Хто хоче раніше закінчити ВНЗ, той не має додаткових канікул. Крім самостійної роботи, студент може брати участь у роботі літніх шкіл, де набрати певну кількість залікових одиниць. 20% курсів є вибірковими, частина - факультативними. Вибіркові курси є заліковими, факультативні ж не враховуються як залікові одиниці.
Тижневе навантаження студентів американських вузів, маючи на увазі аудиторні заняття, складає 16-24 години на молодших курсах, на старших -14-16 годин. Проте кожна аудиторна година повинна доповнюватися двома годинами самостійної роботи. Якщо студент запланував собі 16-18 залікових одиниць в семестр (кожна залікова одиниця складає 3 години на тиждень), то тижневе навантаження буде складати 48-54 години. Типова тривалість лекцій і практичних - 50-60 хвилин. Для кожного заняття, оскільки курси значною мірою є вибірковими, складається нова група. Тому реєстраційний відділ, що займається розкладом, навіть використовує комп'ютер, оскільки не може виробити для всіх студентів режим роботи з оптимальним використанням часу.
Вимоги до успішності студентів в американській школі не є високими; немає також єдиної системи обліку успішності. Як правило, середній бал (1,7) достатній для отримання вченого ступеня бакалавра. На першому курсі цей мінімум складає 1,3 бали. Діє літерна система оцінок, що доповнюється словесною розшифровкою і числовою вагою.
А - відмінно, оцінюється 4 бали;
В - добре, оцінюється 3 бали;
С — задовільно, оцінюється 2 бали;
В — незадовільно, але допустимо, оцінюється 1 бал;
Е — недопустимо, оцінюється 0 балів.
Разом з тим відсоток студентів, що відраховуються в американських вузах, загалом великий і досягає 30-40% від кількості прийнятих на перший курс. Це пов'язано не лише з успішністю, але й з необхідністю сплати за навчання.
За семестр проводиться 2-3 контрольні роботи; до їх перевірки залучаються студенти-старшокурсники. Результати поточної перевірки враховуються при виведенні середнього балу успішності з кожної дисципліни. Оцінка підсумкового екзамену, як правило, не складає більше половини сумарної оцінки.
Екзаменаційні сесії в американських вузах дуже короткі (10-12 днів) і мають назву «період для повторення, консультацій і занять» . Заняття проводяться 5 днів на тиждень. Обладнання, особливо престижних вузів, є досить добрим, — вони забезпечені всіма засобами ТЗН (діа-, епі-, кінопроектори); є учбове телебачення. Дуже широко використовується ЕОМ, навіть для добору кадрів.
У структурі педагогічного освіти виділяються вузи різних рівнів: університети (4-5років), педагогічні коледжі (4-5 років), коледжі вільних мистецтв (4 роки), .молодші коледжі (2 роки). У перших трьох зазначених типах навчальних закладів готують викладачів середньої школи, у молодшому коледжі — учителів початкової школи. Присутні як державні, так і приватні заклади педагогічного освіти. Серед найбільш відомих університетів, що готують педагогічні кадри, — Болл університет (штат Індіана), Північний Іллінойский університет (штат Іллінойс), Мічиганський університет (штат Мічиган), університет у Філадельфії (штат Пенсільванія). Основна частина майбутніх учителів навчаються чотири роки (70 %), менше третини — п'ять років, ще деякі — два роки.
При чотирьох-п'ятилітній підготовці перші два роки занять присвячені вивченню предметів загальноосвітнього циклу, де значне місце займають гуманітарні дисципліни: економіка, філософія, література, історія, політологія, соціологія і т.д. Передбачена сполучення обов'язкових і елективних курсів. Програма включає також вивчення теоретичних психолого-педагогічних дисциплін (загальна педагогічна психологія, психологія розвитку дитини, основи освіти, філософія виховання, історія педагогіки, педагогічна соціологія, порівняльна педагогіка, методи навчання, педагогічна етика). На ці дисципліни приділяється 25—35 % навчального часу. У структурі знань, що слід засвоїти майбутньому вчителю, виділяються загальні знання, спеціальні знання (наприклад, методи наукового дослідження), поведінкові науки (теорія поводження, ідеальне, нормальне й анормальне поводження).
Крім лекцій і семінарів практикуються нетрадиційні методи і форми навчання: моделювання, рольові ігри, мікровикладання. При моделюванні і рольових іграх студенти можуть зображувати шкільний клас. Мікровикладання означає створення маломасштабної ситуації з усіма компонентами навчання. Наприклад, студенти дають 10-15-хвилинні уроки для невеликих груп учнів; уроки записують на відеокамеру, після чого переглядають і обговорюють Подібні нестандартні прийоми навчання повинні готувати до активних і самостійних педагогічних дій.
Важлива частина педагогічного освіти — практика і стажування. В університетах на педагогічну практику приділяється 4-5 тижнів. У педагогічних колежах практика передбачена на всіх курсах. У програму педагогічної практики входить спостереження навчально-виховного процесу, аналіз викладання, власне уроки (від одного до серії). Керують шкільною практикою спеціально підготовлені вчителі.
На іспитах застосовують тестування на комп'ютерах. Комп'ютерна атестація розбита на кілька етапів. За допомогою тестів намагаються визначити, чи володіють першокурсники достатніми базовими знаннями, чи вірно вони вибрали майбутню професію. На передостанньому курсі студенти відповідають на загальноосвітні ї педагогічні питання. І, нарешті, випускникам пропонується перевірити академічні і педагогічні знання й уміння (наприклад, при розборі ситуації, з яким може зштовхнутися шкільний учитель).
Підвищення кваліфікації вчителів передбачено федеральними програмами, а також на рівні окремих штатів і навчальних закладів. Так, уряд виділяє стипендії для вчителів, що займаються науковими дослідженнями. Тих, хто відзначився, урочисто ушановують у Білому домі. У рамках удосконалювання професійної підготовки в школах застосовується ряд форм і методів роботи: взаємо відвідування й обговорення уроків, консультації молодих учителів досвідченими педагогами, діяльність вчительських об'єднань, де йде обмін методичним досвідом, робота педагогічною командою, учасники якої практикують професійний тренінг, взаємні оцінки роботи і т.д.
Педагогічну практику в школі студенти звичайно проходять протягом 14 тижнів. Вона складається зі спостережень педагогічного процесу і декількох уроків під посібником викладачів. По закінченні педагогічного коледжу студентам слід для завершення освіти пройти річне стажування за місцем роботи
У підготовці вчителів у США є дві основні тенденції. Перша - більшість студентів педвузів переважно набувають знання, які допоможуть знайти роботу не турбуючись про підвищення свого загальноосвітнього рівня. Друга тенденція — серед вступників до вузів та на вищі педагогічні курси збільшується число людей, що мають вже не студентський вік. Таке явище отримало назву «повторної» або безперервної пожиттєвої освіти, люди вимушені змінювати професію. Коледжі та університети США враховують цю тенденцію і мають дуже пластичні програми для цих людей. Для них є заочна освіта за розумну платню. Групи заочної освіти організовуються за місцем проживання, проводяться заняття по телебаченню. Університети відкривають свої точки при школах. В цілому в США кількість вчителів ніким не планується. В більшості штатів університети і коледжі на педагогічні факультети зараховують усіх, хто проживає у цьому штаті і хто закінчив середню школу. В деяких містах відкривають вчительські центри.
Останнім часом у США був прийнятий документ «Америка 2000», де розроблені стандарти (добровільні).
Це такі стандарти:
а) зміст освіти;
b) якість засвоєння знань;
с) матеріальне забезпечення шкіл.
В акті «Цілі 2000: освічена Америка» говориться, що до 2000 року учні США будуть першими в світі щодо оволодіння математикою та науками про природу. Створено національний комітет з мети освіти — це консультативна рада при президентові, міністрі освіти та конгресі США, а також національна рада з освітніх стандартів і удосконалення освіти.
Уряд США прийняв рішення про зміцнення науково-дослідної бази сфери освіти, що передбачає виділення великої суми коштів для психолого-педагогічної науки та створення чотирьох нових науково-дослідних інститутів, як-от:
1) національний інститут студентської успішності, навчальних програм і оцінки якості навчання;
2) національний інститут навчання «важких дітей»;
3) національний інститут управління освітою, фінансів, стратегії й менеджменту в освіті;
4) національний інститут після середньої освіти, бібліотечної справи і неперервної освіти.
Ці інститути охоплюють дослідженнями і розробками найбільш «болючі» точки сучасної освіти. Можна сказати, що підйом рівня освіти в США засновано на достатньому науково-фінансовому рівні.
Аналіз офіційних документів зарубіжних дидактів, в яких визначається мета і завдання вищої освіти СЛІА, дає можливість зробити такі висновки: у США визнається провідна роль вищої освіти, декларується її доступність, академічна свобода, метою виховання визначається формування особистості порядного громадянина.
У законодавчих актах уряду США досить точно і повно визначені функції, що відносяться до компетенції місцевих органів управління освітою стосовно створення і сертифікації регіональних стандартів, порядок фінансування управлінських робіт і їх співвідношення з федеральними органами.
СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ
Система вищої освіти в Англії – одна з найстаріших в Європі. Оксфордський і Кембріджський університети функціонують з початку ХІП століття. Проте до початку XX століття ця система була представлена десятком університетів з дуже невеликою кількістю студентів. У XX ст. були відкриті близько ЗО університетів і майже 800 вузів інших типів (коледжів і технологічних інститутів, політехнічних інститутів, педагогічних коледжів, що діють і нині) з платним навчанням.
В Англії, і тільки в Англії більшість студентів отримують від держави і місцевих органів допомогу. Всі вузи Англії державні, структура їх є більш уніфікованою, аніж у СПІА. Основною одиницею системи вищої освіти є коледж (самостійний вуз чи частина університету), поділений на факультети і кафедри. На відміну від американської системи вищої освіти, що закріпила пріоритет дослідницьких університетів, перевагу досліджень над навчанням, - традиції і міцність британських університетів, особливо Оксфорда і Кембриджа, забезпечуються рівнем навчання. У Великобританії університетська освіта зберегла елітну спрямованість; можливість отримати освіту розглядається швидше як привілей, аніж право. Громадянські та технологічні університети, створені на базі технологічних коледжів займають у Англії менш престижне місце. Створені за ініціативою підприємців, вони пропонують програми і курси навчання відповідно до інтересів промисловості та бізнесу.
Вищі навчальні заклади Великобританії неофіційно, проте досить чітко диференційовані за своїм престижем, який визначає вимоги до вступників і витрати на навчання. Найбільш престижні - найстаріші університети (Оксфордський і Кембриджський). Вони являють собою федерацію коледжів (нараховують приблизно 11 тис. студентів). Найкрупнішим англійським університетом є Лондонський (40 тис. студентів); загалом же в країні 42 університети. До них прирівнюються 5 інших вищих навчальних закладів: Манчестерський інститут науки і технології, Манчестерська школа бізнесу, Королівський коледж мистецтв, Лондонська вища школа бізнесу, Кренфілдський технологічний інститут. У кількісному складі університети займають невелику частку системи вищої освіти Англії (850вузів, 159 педагогічних коледжів, ЗО політехнічних інститутів).
Англійські університети завдяки багатовіковій традиції зберегли (теоретично) незалежність від виконавчої влади і підпорядковані лише парламентові. Університет очолює канцлер, призначений для церемоній. Так, наприклад, канцлером Королівського університету в Белфасті у 70-х роках була королева Єлизавета II. Фактично головою університету є віце-канцлер, який спирається у своїй діяльності на університетські суди, раду, сенат. Формально суд є вищим органом, однак на практиці його функції обмежені. Рада займається фінансовими справами, сенат відповідає за академічні. Університетські коледжі в межах університетів мають певну долю самоврядування. Проте університетська автономія обмежена фактично повною фінансовою залежністю університетів від урядових асигнувань, оскільки лише незначну частину їх бюджету складає частка прибутків від наукової роботи і платні за навчання.
Керує системою освіти, у тому числі і вищої, державний секретар з освіти та науки, якому підпорядковується державний міністр і два парламентських помічники державного секретаря. Центральний уряд не керує школами чи коледжами, не наймає вчителів, не рекомендує підручників чи програм. Проте у нього є дві важливі функції: встановлювати «мінімальні стандарти» діяльності навчальних закладів і контролювати фінансові справи. Практично керівництвом справами зайнята місцева влада. Вона відповідальна перед державним секретарем; крім того, вищі навчальні заклади можуть перевірятися королівськими інспекторами, які безпосередньо підпорядковані державному секретареві.
В англійських вищих навчальних закладах термін навчання з більшості спеціальностей коротший, аніж у вищих закладах освіти США, і має вужчий профіль підготовки. Типовий строк навчання, за невеликим виключенням, складає три роки, - як в університетах, так і в спеціалізованих коледжах. Тривалість навчального року, завантаженість аудиторними заняттями (не більше 16 годин в тиждень) — приблизно така ж, як у США; так само дозволене вільне відвідування лекцій. Якщо в США на загальнонаукову підготовку відводиться практично два роки, а загальний строк навчання — чотири роки, то трирічний строк навчання в Англії не може забезпечити підготовку повноцінного спеціаліста. Не проводиться виробнича практика; малою є частка дисциплін для вивчення за вибором.
Система вчених ступенів така ж, як і в США, оскільки американці свого часу запозичили англійську систему (бакалавр, магістр, доктор). Іноді, прослухавши курс в одному вузі, студенти складають екзамен на бакалавра в іншому. Натомість шлях до магістра є більш тривалим, бо ступінь магістра мало розповсюджений і присуджується тим, хто не зміг закінчити докторську підготовку з повної програми.
В англійських вузах немає єдиних правил прийому, вони різні. Проте, це більшою мірою залежить від вступника до вищого навчального закладу, від його довузівської підготовки, від показників у свідоцтві про освіту. Отримавши середню освіту, абітурієнт проходить співбесіду і тільки тоді вирішується, чи складатиме він екзамени з 3-4-х предметів. Співбесіда має виявити обдарованість і мотивації майбутнього студента, а також його соціальний облік (систему ціннісних орієнтацій).
Шкільних учителів готують загальні педагогічні коледжі, а також педагогічні відділення університетів. Маються приватні і державні вищі педагогічні навчальні заклади. В університетах річну педагогічну підготовку проходять після трьох років навчання на якому-небудь факультеті, тобто освоївши визначений академічний курс і одержавши спеціалізацію по одних-трьох дисциплінах.
Педагогічні коледжі не мають єдиного навчального плану; як правило, до навчального плану трирічного педагогічного коледжа входять: курс з основного предмета, професійний курс, педагогічний курс, практика в школі. Особлива увага приділяється тим основним предметам, які в майбутньому стане викладати студент (на це приділяється до 25 % навчального часу). Понад 40 % навчального часу приділяється професійному курсу, що вивчається протягом одного-двох років. Як правило, професійний курс включає дисципліни загальноакадемічного профілю: англійська мова, математика, географія, історія — усього до восьми дисциплін. Чверть бюджету навчальних годин виділяється на педагогічний курс, що складається з філософії педагогіки, психології, педагогічної соціології, методики навчання, історії педагогіки, порівняльної педагогіки, шкільної гігієни, школознавства й ін.
Основними видами занять залишаються лекції і семінари. Останнім часом у процесі навчання частіше застосовуються технічні засоби, рольові ігри, мікровикладання й ін. Традиційно важливими є заняття студентів з персонально закріпленими за ними викладачами (тьюторами). Такі заняття створюють міцний контакт між студентами й викладачами. Викладач виступає не тільки передавачем знань, але й вчить свого підопічного самостійно діяти і мислити.
Педагогічну практику в школі студенти звичайно проходять протягом 14 тижнів. Вона складається зі спостережень педагогічного процесу й кількох уроків під посібником викладачів. По закінченні педагогічного коледжу студентам слід пройти річне стажування за місцем роботи для завершення освіти.
СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ У ФРАНЦІЇ
На відміну від Великобританії і Сполучених штатів Америки університети Франції не знаходяться на вершині освітньої піраміди. Лідерські позиції тут займають великі школи (grand l`ecole), що забезпечують підготовку спеціалістів для сфери бізнесу, державного управління та інженерії. Вони надають високий рівень освіти і до вступних іспитів до цих закладів допускають лише тих, хто успішно завершив перший освітній курс в університеті.
Мабуть, ні в якій іншій країні вища школа не обтяжена так віковими традиціями, що сковували її в нових історичних умовах, як у Франції. За період 1960-1968рр. важко було знайти журнал, монографію з питань освіти, де б не говорилося про необхідність «революції» у вищій освіті. Вона майже не змінилася з часів Середньовіччя. Структура вищої освіти, система викладання, заснована на абсолютному і нероздільному впливі кожного завідувача кафедри, абсолютне розмежування факультетів, повний відрив наукових досліджень від процесу навчання, мінімальне представництво серед студентів дітей трудящих — все це привело до кризи. 1968 року ця криза вилилася у могутні студентські демонстрації, підтримані робітниками. Уряд пішов на проведення реформи, яку підготував міністр освіти Фор. 12 листопада 1968р. був прийнятий «Закон про орієнтацію вищої освіти», що стало початком перебудови системи вищої освіти, яка й досі не закінчена.
Керівництво вищою освітою у Франції здійснюється міністром національної освіти через посередництво національної ради вищої освіти і наукових досліджень. В економічних районах (які, як правило, співпадають з академіями чи, по-іншому, навчальними округами) діють районні ради вищої освіти та наукових досліджень, які очолюють ректори - голови рад місцевих університетів. На чолі університету стоїть президент, що обирається на п'ять років; дуже часто президент найбільшого в регіоні університету є одночасно ректором академії (навчального округу). Майже всі вищі навчальні заклади Франції є державними і фінансуються урядом. Щоправда, офіційні документи утверджують так звану «обмежену фінансову автономію» університетів (V розділ «Закону про орієнтацію вищої освіти»). Інакше кажучи, університет самостійно (через раду) розпоряджається засобами, що виділяє для нього держава. Проте контроль залишається за останньою; крім того, інші аспекти «університетської автономії», які вказуються у законі, серйозно обмежені, тобто вплив держави на академічну свободу є досить значним.
Приватні вузи Франції — це п'ять католицьких університетів, приблизно з від загальної кількості (120) великих шкіл, що підпорядковуються промисловим компаніям і церкві. В приватних вузах навчається менше 10% французьких студентів.
У наш час у Франції є 26 академій (навчальних округів), більше 50 університетів і так званих університетських центрів на правах університетів. У Парижі таких центрів -13, Греноблі - 3, Тулузі -З, Стразбурзі- 3 і т.д.
Як і раніше, у Франції основною адміністративною одиницею є навчально-дослідне об'єднання, що має автономію в межах університету і створене для розв'язання основної задачі — адміністративне і практично пов'язати воєдино навчальний процес і наукові дослідження, оскільки раніше факультети перетворювалися у навчальні підрозділи, що не займаються дослідженнями. При цьому у всіх офіційних документах і численних статтях підкреслюється полідисциплінарний характер університетів. Йдеться про те, що в кожному університеті викладається багато дисциплін, але є необхідність тісної координації навчально-дослідних об'єднань для розв'язання комплексних наукових задач і здійснення комплексної (міждисциплінарної) підготовки студентів. Традиційні факультети, зовсім відокремлені один від одного, такої можливості не надають. Згадаємо, що в США теж практикується міждисциплінарна підготовка студентів. Зрештою це пов'язано з більшим втіленням в наукову практику методології системного підходу, що передбачає комплексні міждисциплінарні дослідження.
Крім університетів, французька система вищої освіти включає великі школи і великі заклади вищої освіти. Створення цих шкіл у XIX ст. було пов'язане з необхідністю готувати кадри більш вузької спеціалізації, ніж університетські заклади, які до 1795р. були єдиним типом вищих навчальних закладів у Франції. В наш час переважна частина великих шкіл підпорядковується міністерству народної освіти. Серед великих шкіл можна виділити, зокрема, п'ять нормальних шкіл, які готують учителів для системи середньої освіти, школу хартій, школу мистецтв і ремесел, різні види інженерної школи.
Університети готують дипломованих спеціалістів більш широкого профілю, великі школи — більш вузького.
Великі заклади вищої освіти є дослідницькими центрами і центрами по розповсюдженню наукових знань. Як правило, у них професори викладають лекції за вільними програмами, орієнтованими на їх власні наукові інтереси. Замість студентів ці школи відвідують слухачі, які отримують після навчання не офіційні дипломи, а лише посвідчення про те, що вони прослухали ті чи інші курси. Деякі великі заклади (наприклад, Французький коледж, Національний музей природничої історії (природи), обсерваторія фізики земної кулі та ін.) приваблюють досить відомих вчених, користуються великим науковим авторитетом, проте не є вищими навчальними закладами у звичайному розумінні. Отже, основна маса студентів навчається в університетах.
Для вступу в університет абітурієнт повинен мати ступінь бакалавра (на відміну від США, Англії). Бакалавр у Франції — це випускник ліцею, повної школи, що склав екзамен за одним із профілів: гуманітарним, природничим, технічним. Екзамен на бакалавра є випускним у ліцеї і вступним до університету (але не іншого вищого навчального закладу). Без екзамену приймають до університету тільки з урахуванням того профілю, з якого був складений екзамен. Зазвичай проводиться співбесіда, проте вирішальне значення має диплом бакалавра. Оскільки у Франції диплом бакалавра отримують 10% випускників французьких шкіл, то вступні екзамени до університету передбачені для тих, хто такого диплома не має. Ці можливості були розширені «Законом про орієнтацію вищої освіти», а також у такому документі, як «Вища освіта», де передбачено перелік посвідчень, які замінюють диплом бакалавра. 8% дітей трудящих навчаються в університетах. За даними ЮНЕСКО, 30% французьких студентів отримують стипендію; її розміри залежать від прибутку сім'ї, успішності студента, курсу навчання. Частина студентів має повернути стипендію після закінчення вищого навчального закладу. Вступники не мають бути старші, аніж 24 або 20 років, і повинні мати стаж роботи два роки. Один з екзаменів носить характер співбесіди, під час якого спеціальна група викладачів (журі) у вільній формі, без часу на підготовку, задає питання про освіту, попередню діяльність з метою перевірки знань і здібностей. Залежно від результатів усних екзаменів абітурієнт допускається до письмових, їх кількість, тривалість і зміст визначаються президентом університету; дуже часто вимагається написати твір, або дати аналіз тексту. Залежно від того, на яке відділення вступає абітурієнт, від нього вимагається складання іспиту відповідно з історії, іноземної мови, географії, математики, фізики чи хімії на рівні бакалавра. Кількість екзаменів не перевищує трьох-чотирьох. Інший характер мають правила вступу до великих шкіл. Практично конкурс у великі школи складає 8-10 осіб на місце, в той час як до університету - мінімальний. Великі школи готують до певної професії.
Вчителів і викладачів готують переважно державні навчальні заклади. Тут існують дві системи педагогічної освіти: учителів початкових шкіл і викладачів середніх навчальних закладів.
Базова педагогічна освіта вчителя початкової школи має дволанкову структуру: два роки в університеті, а потім два роки у нормальній школі. Кожна з ланок діє автономно, але між ними існують органічні зв'язки. Так, при вивченні курсу «Вступ до професії вчителя» студенти слухають лекції університетських професорів і проходять педагогічну практику під керівництвом викладачів нормальної школи.
Майбутній учитель початкової школи має пройти перший дворічний цикл університетської освіти, під час якого вивчаються загальноакадемічні дисципліни і спеціальний педагогічний курс. Далі, навчаючись у нормальній школі, студент засвоює навчальний план, що складається з чотирьох блоків: загальне педагогічне навчання; предметна підготовка й ознайомлення з педагогічними технологіями; підготовка до адміністративно-виховної діяльності; курси на вибір. На педагогічну шкільну практику в університеті приділяється три тижні, час перебування в нормальній школі - двадцять тижнів. До останньої входить самостійна робота в базовому початковому навчальному закладі протягом випускного семестру.
Перші спеціальні вищі навчальні заклади для викладачів середньої школи з'явилися на початку 90-х років. Однак більшість викладачів для коледжів і ліцеїв продовжують готувати в два етапи: перший — одержання університетської освіти, другий — навчання після університету. В університеті майбутній викладач середньої школи фактично не стикається з педагогічною освітою; це здійснюється в регіональних центрах підготовки викладачів. Тут слухачі спеціалізуються у викладанні двох-трьох шкільних дисциплін, освоюють педагогічні науки, стажуються в коледжі і ліцеях.
В умовах переходу до єдиного типу навчальних педагогічних закладів для шкіл всіх ступенів - дворічних інститутів підготовки вчителів на базі трирічної університетської освіти — у Франції йде активний процес оновлення змісту професійно-педагогічної підготовки майбутнього вчителя початкової школи в контексті сучасних концепцій педагогічної освіти, нових підходів до навчальних планів і програм. Одними з перших ознак цього оновлення можна вважати введення в психолого-педагогічну підготовку всіх майбутніх вчителів (початкової і середньої школи) обов'язкового для вивчення курсу «Європейський вимір».
Прийняття «Закону про орієнтації» (1989р.) фактично розпочався злиттям двох структур підготовки вчителів і створення єдиного вищого педагогічного навчального закладу, єдиного типу для шкіл всіх ступенів - від дитячих садків до ліцеїв - інститутів підготовки вчителів. Вони стануть вищими професійними навчальними закладами з дворічним терміном навчання на базі трирічної університетської підготовки. Суттєвою характеристикою цього навчального закладу для вчителів є його дослівна назва - «університетський інститут підготовки викладачів »(Instituts Universitaires de Formation des Maitres - JUFM). Такі навчальні заклади організовуються у кожному із 26 навчальних округів країни. Всі інші педагогічні навчальні заклади будуть поступово ліквідовувати.
СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ У НІМЕЧЧИНІ
Вища освіта у Німеччині має давню історію. Численні німецькі університети були створені за часів Середньовіччя. З того часу вони підпорядковувалися землевласникам, найчастіше безпосередньо тому чи іншому князеві, хоча й пишалися своєю автономією. Вона полягала у системі внутрішнього самоврядування, проте фінансування все одно здійснювалося князем, якому іноді професори приносили присягу. І в наш час витрати федеральної влади на вищу освіту не складають більше і загального бюджету; залишок покривається власниками землі. Приватних вищих навчальних закладів у Німеччині немає, всі вищі навчальні заклади — державні.
Питаннями планування вищої освіти в Німеччині займається Комісія з планування освіти. Крім того, діє федеральне міністерство освіти та науки, рада ректорів, наукова рада та інші федеральні органи, які виконують кожен свої функції. У Німеччині (порівняно з США) спостерігається велика єдність у типах, структурі та управлінні вищими навчальними закладами, в термінах і програмах навчання.
На чолі закладу вищої освіти стоїть ректор і його замісники (проректори). Вищим органом влади є сенат. Сенат обговорює питання планування, розвитку наукової роботи, навчального процесу, але не займається організацією поточної роботи. Цю функцію виконує головне правління, яке як зазвичай, включає комітети з навчальних питань, студентських справ, фінансів, майна і будівництва та відділ кадрів.
Університетська і взагалі вища освіта в Німеччині поєднує дослідження з навчальним процесом при достатній увазі до формування особистості студента. Німеччина законодавчо захищає права громадян (що мають атестат про середню освіту) на безкоштовну освіту без складання вступних іспитів. Однак полегшений вступ не призводить до негативних наслідків завдяки високій якості підготовки спеціалістів, що здійснюється відповідно до вимог роботодавця.
Перше, що відрізняє організацію німецького університету - це порівняно незначна роль чи повна відсутність кафедр. Кафедра - це трибуна. Кафедра означає професорські обов'язки; на дверях німецьких університетів немає написів «кафедра», лише — «професор». Він виконує основне навчальне навантаження. Немає доцентури, а є помічники, які працюють у тій галузі, що й професор; с співробітники й аспіранти, секретар. Професор має кабінет, телефон, апаратуру і оргтехніку.
Друга особливість - відсутність поділу на факультети. У більшості університетів факультети були ліквідовані ще у 60-ті роки; їм на зміну прийшли так звані спеціальності. Так, у 1969 році замість шести факультетів у Гамбурзькому університеті було створено 15, а потім 19 спеціальностей. Нижчий поділ «семінар». Кожний семінар відіграє роль кафедри. Дослідницький інститут - окрема структурна одиниця всередині спеціальності, його співробітники не пов'язані з викладанням; вони займаються чистою наукою.
Для вступу до університету необхідно мати тільки один документ - шкільний атестат. Кожна федеральна земля сама регулює університетські порядки. Квоту для вступу опосередковано визначає центральне відомство, визначаючи кількість навчальних місць шляхом встановлення прохідного балу на основі шкільного атестату. Відсів при цьому є досить значним. Залишаються найбільш підготовлені - це головний принцип університетської освіти. Вступають сотні, а залишаються десятки. Строк навчання підраховується не за роками, а за семестрами; за ними ж проводиться прийом (на І семестр чи на II семестр). За семестрами також нараховується кількість рефератів і заліків, строки занять, їх початок і закінчення. Так, у Гамбурзі перший (зимовий) семестр починається з 1 жовтня і закінчується ЗО березня; до нього включені 10-12 днів різдвяних канікул. Літній семестр починається з 1 квітня і завершується ЗО вересня. Ці строки ніколи не змінюються. Так само точно позначені дати вступних і підсумкових лекцій:
— 23 жовтня і 10 лютого в зимовому семестрі, ЗО квітня і 15 липня
- у літньому. Після зарахування студент сам складає план своєї роботи на час навчання, самостійно планує своє академічне життя. Самостійно вибирає дисципліни, які вивчатиме, тему яку буде вивчати, з якої буде складати екзамен, строк навчання, професорів і семінари. Він сам визначає яким екзаменом закінчить своє навчання, чи буде складати державний екзамен, чи вийде на магістерську роботу (диплом). Правда, потім він може сам і змінити цей план.
Всі 8 (або 12 чи 13) семестрів навчання студента в університеті поділяються на два періоди: початкове навчання і основне навчання.
Початкове навчання відбувається протягом чотирьох семестрів, основне - наступних; між ними студент складає екзамен. Він може вчитися одночасно за 2-3 спеціальностями; в такому випадку має скласти 2-3 державних екзамени. Від вибору кількості спеціальностей залежить строк навчання в університеті. На кожну спеціальність, зазвичай, відводиться 4 семестри. Якщо студент обрав три спеціальності - навчання відбувається протягом 12-14 семестрів. Зрозуміло, що переводу з курсу на курс під контролем декана немає; тривалість навчання залежить від можливості переходу з одного університету в інший.
Набір форм занять близький до наших: лекція, просемінар, семінар, практичне заняття. Семінар з V семестру — головна, провідна форма навчання. Вибір семінару залежить від симпатій студента щодо викладача, його наукових інтересів. Студент самостійно планує роботу на тиждень. Основна задача семінару - навчити студента мати свою точку зору і захищати ЇЇ. На семінар подається реферат, що нагадує курсову роботу (обсягом 20-25 ст.). Таких робіт може бути дві, три, п'ять залежно від здібностей студента. Кількість заліків, що мають скласти студенти до державного екзамену або магістратури, постійна. Екзамену відводиться останнє місце, їх є лише два: перший - проміжний - після закінчення IV семестру; другий - державний чи магістерська робота.
Педагогічна освіта у Німеччині являє собою розмаїту, строкату, проте добре налагоджену освітню галузь. Педагогів тут готують університети, педінститути, вищі педагогічні, технічні, спортивні, музичні школи, академії мистецтв. Кадри шкільної адміністрації та інспекції навчаються у системі підвищення кваліфікації (інститутах, центрах). Принциповою характеристикою німецької педагогічної освіти є достатньо урівноважене поєднання теоретичної та практичної підготовки. Цього принципу дотримуються і за умов зосередження підготовки педагогічних працівників в університетах (кількість самостійних педінститутів та вищих педагогічних шкіл постійно скорочується за рахунок їх інтегрування в університети шляхом перетворення у факультети чи філії).
Строки педагогічної освіти у Німеччині в середньому більші, ніж у Великобританії, і складають 3-7 років. Така ситуація є відображенням загальної тривалості освіти у німецькій вищій школі (середня тривалість навчання в університеті —14 семестрів, а в галузевих інститутах - понад 9). В Англії студенти закінчують університет у 23 роки, у Франції — в 26, Німеччині — 28,5. Середній вік випускників педагогічних вузів — 26,5 років. Дипломи випускників вищої школи Німеччини досить престижні і визнаються у країнах Західної Європи.
У німецькій педагогічній освіті, подібно до англійської, виділяються дві фази, однак в іншій (не в предметно-педагогічній, а в академічно-практичній) площині. Перша фаза недосвіти — академічна — завершується складанням першого державного екзамену; друга - практична - полягає у трирічному стажуванні під керівництвом досвідченого педагога - ментора з одночасним відвідуванням семінарів і завершується другим, учительським, «педагогічним» екзаменом. Теоретична освіта у вищій школі Німеччини є більш спеціалізовано-прикладною, ніж у вузах США та Канади, і відображає німецький прагматизм у підготовці фахівців.
На відміну від США і Великобританії у вузах Німеччини відсутні академічні ступені бакалавра і магістра. Майбутні педагоги більше уваги приділяють вивченню предметів викладання, мають менше можливостей щодо вибору курсів. Однак спостерігається тенденція до розширення загальноосвітньої підготовки та диференціації й індивідуалізації навчання.
Педагогічну освіту отримують: учителі початкової й основної школи, викладачі реального училища, викладачі гімназії.
Учителів початкової й основної школи готують переважно в Гамбурзькому і Гессенському університетах, а також у вищих педагогічних школах ряду інших університетів. Тривалість підготовки майже скрізь складає три роки. Програма включає: вивчення шкільних предметів і методики їхнього викладання; глибоке вивчення однієї шкільної дисципліни на вибір (німецька мова, англійська мова, математика, історія, політика, релігія й ін.); вивчення основ педагогічних знань (введення в педагогіку тощо). Шкільна практика здійснюється або у вигляді щотижневих відвідувань декількох уроків з наступним обговоренням під керівництвом викладачів вузу, або у вигляді роботи в школі під час студентських канікул.
Викладачів реального училища готують вищі педагогічні школи й університети. Студенти протягом трьох років поглиблено вивчають два спеціальних предмети і методику їхнього викладання, а також педагогічні науки. Передбачено одно-дворічне практичне педагогічне стажування.
Викладачів гімназії готують університети, технічні й музичні вузи. До навчального плану входить набір традиційних дисциплін: релігія, німецька мова, історія, математика, природничі науки, древні й сучасні мови. Крім того, студенти вивчають економіку, соціальні науки, педагогіку, психологію, теорію виховання. Практична педагогічна підготовка здійснюється в процесі стажування, яка називається референдиатом. Паралельно проводяться психолого-педагогічні теоретичні заняття.
СИСТЕМА ВИЩОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ В ЯПОНІЇ
Серед країн, які останніми роками пов'язують з системою освіти свої разючі успіхи у соціальному, економічному, політичному житті - Японія та Південна Корея. Разом з Китаєм вони представляють східноазійський тип освіти та педагогічної освіти. Хоча Японія та Південна Корея зазнали сильного американського впливу, їх освітні сфери зберегли азійську своєрідність. Ця особливість, щонайперше, полягає у значній централізації управління освітою, сильному впливі держави на всі аспекти освітнього життя, незважаючи на достатньо розвинутий приватний освітній сектор (наприклад, в Японії 75% вузів є приватними).
Аналізуючи розпочату в 1989 р. великомасштабну, третю в історії країни реформу освіти («Документ Міністерства освіти, науки і культури Японії», «Політика японського уряду в області освіти, науки та культури, 1989»), Міністерство опублікувало доповідь «Реформа освітньої системи нового часу» (1991 р.), в якій, зокрема, відзначається, що в Японії відсоток зарахування у повні середні школи, а також відсоток просування в коледжі та університети так само великий, як в Америці. Ефективність освіти така ж висока, як і в Європі.
Зрозуміло, що визначні результати післявоєнної національної політики в галузі освіти не тільки в кількісному, а й якісному відношенні пов'язані, зокрема, з розвитком системи підготовки педагогічних працівників. Професія педагога зберігає свою традиційну суспільну повагу, пріоритетність і привабливість. Початкова заробітна плата японських вчителів не нижча, аніж у випускників, що працюють у промисловому секторі. Серед шкільних учителів чоловіки становлять 60%.
Подальше удосконалення японської педагогічної освіти викликане новими орієнтирами в освітній політиці. Головні положення освітньої реформи (якій передувала робота Національної Ради з питань реформи освіти, створеної у 1984 р.) полягають, по-перше, у розвитку неперервної освіти; по-друге, у переході від кількісного розширення освіти до її якісного збагачення; по-третє, у просуванні від формальної до реальної рівності в освіті; по-четверте, у перенесенні акценту з академічних досягнень на повагу до особистості та індивідуальності.
Проте вища школа викликає занепокоєння громадськості, оскільки зміни, які відбуваються там, не вписуються в русло загальної освітньої стратегії. Йдеться про те, що в японській вищій освіті, передусім в університетах, на зразок американських вузів традиційно існувала загальноосвітня підготовка (підготовка громадянина) протягом перших трьох семестрів. І тільки на базі вищої загальної освіти відбувався поділ на різні факультети і здійснювалась спеціальна підготовка (5 семестрів).
Ідея розвитку загальної освіти у вузах полягала в тому, щоб сформувати «розум та дух» громадян вільного суспільства. Однак, на відміну від північноамериканської вищої школи, японські університети ще в 70-х рр. почали модифікувати освіту, перетворюючи її в основу спеціального знання. Нині поняття про загальну освіту зникло з «Положення про університети».
Сьогодні у значній кількості університетів студентам дозволяють вивчати спеціальні дисципліни з перших курсів, продовжувати вивчення загальних дисциплін на ПІ і IV роках навчання.
Як результат, модель вищої школи Японії займає проміжне положення між типами вищої школи Північної Америки та Західної Європи.
Як відомо, в Японії діє так звана відкрита система здобуття професії вчителя: вона допускає підготовку не тільки на педагогічних факультетах, а й на всіх інших відділеннях університетів і коледжів (наприклад, у середині 80-х років більше половини випускників країни отримали вчительський сертифікат при фактичній потребі у педагогах у 9 разів меншій). Отже, система підготовки і використання освітян в Японії забезпечує неперервне професійне зростання педагогів, їх жорстку конкуренцію, відсіювання непідготовлених працівників. Крім того, масова педагогічна освіта спеціалістів усіх профілів кардинально піднімає загальну педагогічну культуру японського суспільства загалом, стимулюючи високоякісну педагогічну працю. Свідоцтва на право викладати видаються педагогам відповідно до закону щодо персональної педагогічної сертифікації відділом освіти префектури; вони поділяються (з 1989 р.) на тимчасові, постійні і спеціальні. Постійні свідоцтва бувають вищого, першого та другого класів. Тимчасове свідоцтво може бути видане випускникам старшої середньої школи після складання «учительського» екзамену у відділі освіти. Проте власникові такого свідоцтва дозволяється працювати лише помічником вихователя дошкільного закладу або помічником учителя початкової та молодшої середньої школи тільки три роки та в межах даної префектури. Для отримання постійного свідоцтва необхідно здобути педагогічну освіту у дворічному молодшому коледжі (на базі повної середньої освіти), технологічному коледжі або університеті. Так, свідоцтво вищого класу видається тільки за наявності магістерського ступеня освіти; проте під час атестації вчителя враховується не тільки сам факт закінчення відповідного вищого навчального закладу, наявності академічного ступеня бакалавра чи магістра, а й певна сума залікових одиниць за освоєння предметів викладання та стаж педагогічної діяльності. У процесі сертифікаційного виступу перевіряється підготовленість претендента у трьох галузях: загальноосвітній, предметній, власне педагогічній.
Така система, з одного боку, дає змогу громадянам у ранньому віці випробувати себе на педагогічній ниві, а з іншого - спонукає педагога підвищувати свою кваліфікацію шляхом заочної чи стаціонарної освіти. Слабким місцем японської педагогічної освіти залишається занадто малий практичний компонент (2-4 тижні), причиною чого є труднощі забезпечення практикою великої кількості студентів. Деякі вищі навчальні заклади виходять з такого становища шляхом розширення мережі базових шкіл.
Сформована національною радою з питань реформи освіти в Японії концепція удосконалення недосвіти виходить з розкриття сутності поняття «якість учителя». Воно включає такі складові: покликання до професії, любов до дітей, різнобічну та ґрунтовну загальнонаукову освіту, компетентність у практичній роботі в школі. Пропонується відмовитися від вираженого академічного характеру підготовки педагогів, зробити його практично орієнтованим. Передбачається оновлення системи відбору і прийому на роботу. Відповідно до принципу неперервної освіти ставиться вимога створення постійно діючої системи підвищення кваліфікації педагогів протягом усієї їх педагогічної діяльності.
За повідомленням Міністерства освіти і культури Японії, вже у 1990 році в 27 університетах діяли факультети післядипломної освіти педагогів. Міністерство також заохочувало педагогічні факультети до створення центрів з досліджень освітніх технологій, розробки програм навчання, контролю підготовки майбутніх працівників.
В Японії працюють 499 університетів, з них 303 - без аспірантури, де навчається 2 066 962 студентів, серед них 73,6% чоловіків, 26,4 жінок, в університетах з аспірантурою навчається 85 263 студенти, серед них 84,7% чоловіків, 15,3% жінок.
Учителів готують на відповідних факультетах університетів, у педагогічних університетах (термін навчання не менш чотирьох років), а також дворічних спеціальних відділеннях молодших коледжів.
Програми включають педагогічний і спеціальний цикли, їхній зміст залежно від навчального закладу є варіативним, однак зберігаються й загальні риси. Педагогічний курс складається з обов'язкового і елективного навчання. Стандарт педагогічного курсу включає наступні дисципліни і види діяльності: 1) основи педагогіки (психологія навчання і розвитку, управління освітою, методи і технічні засоби навчання); 2) зміст і методика навчання (вивчаються предмети з програм тих ступенів школи, де буде працювати майбутній учитель); 3) проблеми морального виховання; 4) курси за інтересами, що виходять за межі обов'язкової програми педагогічної освіти (філософія виховання, історія педагогіки, порівняльна педагогіка, соціальна педагогіка, школознавство й ін.); 5) питання управління школою і професійної орієнтації; 6) педагогічна практика (від двох до шести тижнів) у базових школах при вузах.
Методи і форми організації навчання майбутнього вчителя традиційні: лекції, семінари, практичні заняття. Для одержання диплома необхідно заробити визначений мінімум балів (кредитів). Так, майбутньому вчителеві початкової школи треба набрати не менш, аніж 41 кредит. Ця сума складається в такий спосіб: мінімум балів з першого розділу стандарту педагогічного курсу - 12, з другого, третього і четвертого розділів - 22, з п'ятого розділу —2,3 шостого — 5.
Якість диплома має істотне значення для вчителя. Шкільні вчителі залежно від отриманої освіти поділяються натри основні категорії: із дворічною, чотирирічною підготовкою, а також ті, що одержали додаткову освіту після закінчення чотирирічного університетського курсу. Учителі можуть претендувати на той чи інший розряд, володіючи визначеним стажем, дипломом і сумою кредитів у цьому дипломі. Чим більшим є стаж, вищим - рівень диплома, чим більше кредитів у його власника, тим вищим є його статус і заробітна плата.
Відповідно до офіційного порядку, учителю слід регулярно змінювати місце своєї служби. Причиною такої практики є наміри тримати вчителів у постійній професійній формі, стимулювати їх до удосконалювання майстерності.
Добре налагоджена система перепідготовки вчителів: Міністерство освіти регулярно організує курси для директорів і старших викладачів державних шкіл, семінари для провідних учителів, закордонні стажування викладачів, курси для учителів-початківців. Деякі вчителі одержують стипендії для продовження освіти в магістратурі і докторантурі.
СИСТЕМА ВИЩОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ В ПІВДЕННІЙ КОРЕЇ
У предмет національної гордості перетворилась освіта у Південній Кореї, де реформаторські дії в цій галузі активізувалися з 1985 року, коли почала роботу Комісія з освітньої реформи під безпосереднім керівництвом президента країни. У1988 р. замість Комісії, яка виконала свої завдання, була створена Рада з рекомендацій в освітній політиці, а у 1989 р. - Президентська комісія з освіти. Пріоритетність освіти серед державних проблем у 80-х роках закріплена статтею 31 Конституції Республіки Корея та забезпечується щедрими державними асигнуваннями на освіту (22% державного бюджету у 1990р.). За свідченням В.Костомарова, підготовка педагогічних кадрів для всіх рівнів освітньої системи складає кістяк вищої освіти цієї країни, де створена цілеспрямована й продумана мережа педагогічних навчальних закладів.
Вихователів для дитячих садків готують у професійних школах та заочних коледжах, учителів початкової школи - в чотирирічних учительських коледжах, середньої школи - в педагогічних коледжах і університетах, вузівських викладачів - в університетах та аспірантурі. Функціонує також система підвищення кваліфікації з відривом та без відриву від роботи, за що відповідає Національний інститут педагогічних досліджень та підвищення кваліфікації (синтез Японії, США, СНД).
Плани і перспективи подальшої реформи освіти й педагогічної освіти Південної Кореї пов'язуються передусім з вирішенням на межі XXI століття завдання розвитку компетенції та удосконалення самореалізації кожного, прищеплення вихованцям поваги не тільки до матеріального добробуту, а й до інтелектуального і духовного розвитку, розуміння свого покликання та обов'язку забезпечити благо і гуманізм у суспільстві.
ВИЩА ПЕДАГОГІЧНА ОСВІТА В КИТАЇ
Структура педагогічних закладів освіти близька до їх будови в Україні. Вихователі дошкільних закладів та вчителі початкових класів у Китаї переважно навчаються протягом 3-4 років у педагогічних училищах, куди приймають випускників неповної середньої школи. Підготовка педагогів для середньої школи в педагогічних інститутах та університетах триває 4-5 років.
Китай вирішує проблеми і кількісного, і якісного зростання педагогічної школи. Перебудова китайської педагогічної освіти відбувається у тісному зв'язку із започаткованою у 1985р. реформою загальнонаціональної системи освіти. Передбачається підвищити якість освіти, передусім базової, забезпечити комплексність підготовки, урізноманітнення форм вищої освіти. Заслуговують на увагу заходи щодо підвищення кваліфікації педагогів та їх соціального статусу як гарантії якості навчання: проведення по всій країні обов'язкових кваліфікаційних екзаменів для учителів, поширення курсів їх перепідготовки, запровадження системи найму вчителів та посилення відповідальності керівників освітніх установ, підвищення рівня оплати педагогічної праці.
Загальні тенденції та перспективи
Огляд типів педагогічної освіти в контексті освітніх реформ у культурно-своєрідних регіонах світу — північноамериканському, західноєвропейському, східноєвропейському, та східноазійському - виявляє ряд загальних закономірностей та тенденцій еволюції освітніх галузей, що займаються підготовкою педагогічних кадрів.
Висунення освіти в число пріоритетних імперативів державної політики (зростання до 6-8% частки валового національного доходу, що направляється в освіту - СІЛА, Канада; в СІЛА у 1991 р. -390 млрд. доларів, що перевищує асигнування на оборону). Освіта американців виступає пріоритетом діяльності президента.
Домінування витрат на освіту над затратами на оборону спостерігається й у Франції. Керівництво освітніми інстанціями з боку найвищих посадових осіб - президентів, прем'єр-міністрів тощо викликає відповідну повагу до удосконалення педагогічної освіти.
Отже, одне із центральних місць в освітніх реформах провідних країн світу займає проблема педагогічних кадрів.
У кількісно-якісному співвідношенні акцент у підготовці педагогів все більше зміщується в бік поліпшення якості та неперервності недосвіти, посилення професіоналізму, загальної культури вчительства, відповідальності за результати своєї праці. Що стосується дефіциту педагогічних кадрів, ця проблема вже частково розв'язується не стільки нарощуванням обсягу їх підготовки, скільки піднесенням соціального статусу вчителів, престижу педагогічної професії, поліпшенням самопочуття педагогічних працівників у суспільстві.
Удосконалення програм педагогічної освіти здійснюється у ряді стратегічних напрямів. По-перше, спрямовуються зусилля на урівноваження загальнокультурної, спеціально-предметної та спеціально-професійної складових підготовки. По-друге, оптимізується баланс теоретичної та практичної освіти. По-третє, педосвіта поступово урівнюється у правах з іншими життєво важливими університетськими та спеціалізованими типами освіти, зменшується розрив у типових термінах підготовки педагогів, медиків, юристів, інженерів. Зближуються також рівні педосвіти різних категорій педагогічних працівників.
Все більша увага приділяється професіоналізації відбору осіб для отримання педагогічної освіти, уточненню критеріїв та підвищенню вимог до її здобувачів як на етапі вступу до вищого навчального закладу, так і в процесі навчання в ньому. Загалом розширюється залучення до педагогічних спеціальностей чоловіків. Більше половини педагогів у Великобританії, США, Німеччині, Японії складають чоловіки.
Спільним напрямом перетворень педагогічної освіти виступає також розширення автономії, самостійності, ініціативи педагогічних освітніх закладів із запровадженням стандартів, критеріїв оцінки педагогічної діяльності. Спостерігається також тенденція підготовки педагогічних працівників до виховання відповідальних громадян на принципах демократії, свободи гуманізму. Разом з тим, світовий досвід підготовки педагогів свідчить про строкатість, оригінальність, своєрідність регіональних типів педагогічної освіти, їх унікальність, розмаїття модифікацій, конкретних форм організації, функціонування і розвитку.
Запитання для самоконтролю
1 Охарактеризуйте систему вищої освіти в США.
2 Покажіть схоже й відмінне у системі педагогічної освіти західноєвропейських країн.
3. Дайте характеристику вищої педагогічної освіти в Японії
4. Розкрийте особливості педагогічної освіти Південної Кореї
5. Назвіть основні типи педагогічних закладів Китаю.