Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
В. М. Гром
В. І. Цибульський
Історія України
Інтерактивний комплекс
навчально-методичного
забезпечення
Рівне 2009
Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
В.М. Гром, В.І. Цибульський
І С Т О Р І Я У К Р А Ї Н И
Інтерактивний комплекс
навчально-методичного забезпечення
Кредитно-модульна система організації
навчального процесу
Для студентів усіх напрямів НУВГП
Рівне – 2009
УДК 94 (477) (075)
ББК 63.3 я7
Г 87
Затверджено вченою радою Національного університету водного господарства та природокористування
(Протокол №2 від 27 лютого 2009 р.)
Рецензенти:
Поровчук О.Г. – канд. іст. наук, доцент НУВГП;
Ткаченко Г.І. – канд. політ. наук, доцент НУВГП.
Г 87 Гром В.М., Цибульський В.І.
Історія України. Інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення.-Рівне: НУВГП, 2009.-176 с.
Навчальний посібник містить програмний матеріал змістових модулів, стислий виклад матеріалу з історії України від найдавніших часів до наших днів, плани семінарських занять, тестові завдання, тематику самостійної та індивідуальної роботи, а також термінологічний словник та список рекомендованої літератури.
Посібник призначено для студентів усіх напрямів НУВГП денної форми навчання.
УДК 94 (477) (075)
ББК 63.3 я7
©Гром В.М., Цибульський В.І., 2009
©Національний університет водного
господарства та природокористу-
вання, 2009
З М І С Т
|
Передмова ........................................................................ |
4 |
|
Опис навчальної дисципліни ......................................... |
5 |
|
Тематичний план та розподіл навчального часу .......... |
7 |
|
Програмний матеріал змістових модулів .................... |
8 |
|
Методичні рекомендації до вивчення змістових модулів ............................................................................. |
13 |
|
Тема 1. Україна давня. Київська Русь у IX-XII ст......... |
13 |
|
Тема 2. Русь-Україна у XII-XVI ст................................. |
25 |
|
Тема 3. Національна - визвольна боротьба у XVI-XVII ст. ст. Держава Богдана Хмельницького. ............................... |
37 |
|
Тема 4. Козацько-гетьманська держава у 2-й половині XVII-XVIIIст. ................................................................... |
51 |
|
Тема 5. Україна під владою Росії та Австрії. Національне відродження у XIX- на початку XX ст.... |
66 |
|
Тема 6. Національна революція і боротьба за державність у 1917- 1921 рр........................................... |
79 |
|
Тема 7. Україна у 1920-1930 роках. II Світова війна.... |
94 |
|
Тема 8. Україна у 1940-1980 рр. Проголошення державного суверенітету ................................................ |
111 |
|
Тема 9. Україна – суверенна держава ........................... |
130 |
|
Плани семінарських занять ............................................ |
147 |
|
Тестові завдання .............................................................. |
150 |
|
Тематика самостійної та індивідуальної роботи .......... |
162 |
|
Термінологічний словник ............................................... |
167 |
|
Рекомендована література .............................................. |
175 |
Передмова
Історія України є обов'язковою нормативною дисципліною гуманітарного циклу освітньо-кваліфікаційного рівня підготовки бакалаврів. Необхідність вивчення історії України у вищій школі випливає із актуальності і значимості досвіду минулих поколінь у нашому теперішньому і майбутньому житті, а також із громадянського обов’язку пошани і любові до своєї родини, нації і Батьківщини.
Актуальність історичного пізнання зростає на сучасному етапі національного державотворення, коли найважливішим завданням постає будівництво цивілізованої держави і сконсолідованого громадянського суспільства. Історія України, як одна з головних складових гуманітарної підготовки, сприяє формуванню загальнокультурного рівня та інтелекту майбутніх фахівців, оволодінню ними навичками і методами наукової полеміки, вмінню аргументовано і переконливо відстоювати свою позицію.
Навчальний курс охоплює період від первісного суспільства і до сучасності. Для студентів економічних спеціальностей передбачено 4 кредити (144 год.), для неекономічних - 3 кредити (108 год.). У 9 змістових темах та у навчальних завданнях до них основну увагу приділено проблемі становлення української нації і державності у контексті вітчизняної і світової історії.
Курс розроблено для студентів, які навчаються за освітньо-кваліфікаційними програмами підготовки бакалаврів відповідно до вимог кредитно-модульної системи організації навчального процесу. Запроваджено систему академічних кредитів, що аналогічна ECTS, визначено змістові модулі курсу, сформульовано завдання для самостійної роботи та виконання індивідуальних науково-дослідних завдань, розроблено шкалу оцінювання навчальних досягнень, передбачено комп’ютерний тестовий контроль знань студентів.
|
Призначення: підготовка бакалаврів |
Напрям підготовки, освітньо-кваліфікаційний рівень |
Характеристика навчальної дисципліни |
|
Кількість кредитів, відповідних ECTS – 3/4 Модулів – 3 Змістових модулів – 2 Загальна кількість годин – 108/144 Тижневих годин: аудиторних – 2/4 самост. роботи –6 |
6.030504 – Економіка підприємства 6.030601 – Менеджмент 6.030508 – Фінанси і кредит 6.030509 – Облік і аудит 6.080101 – Геодезія, картографія та землеустрій 6.040106 – Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування 6.050501 – Прикладна математика 6.060102– Архітектура 6.050301 – Гірництво 6.050601– Теплоенергетика 6.060101 – Будівництво 6.050202 – Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології 6.060103– Гідротехніка (водні ресурси) 6.070101 – Транспортні технології (автомобільний транспорт) 6.070106 – Автомобільний транспорт 6.090101 – Агрономія 6.090201 –Водні біоресурси та аквакультура 6.050602 – Гідроенергетика 6.050503 – Машинобудування 6.030505 – Управління персоналом і економіка праці Освітньо-кваліфікаційний рівень: бакалавр |
Обов’язкова нормативна гуманітарна. Рік навчання: 1-й Семестр: 1/2 Лекції– 18/28 Семінари– 18/24 Самостійна та індивідуальна робота – 72/92 Вид індивідуального завдання: реферат, рецензія. Вид контролю: іспит. |
Мета і завдання дисципліни
Засвоєння курсу передбачає осмислення майбутніми фахівцями основних етапів історії України, набуття навичок роботи з першоджерелами та критичного осмислення фактів і подій у контексті світової історії.
Предметом курсу є вивчення закономірностей суспільного розвитку, ролі та значення об’єктивних і суб’єктивних факторів в історії; характеристики визначних історичних осіб, мотивація і наслідки їх діяльності тощо.
Мета навчальної дисципліни: виробити вміння аналізувати і узагальнювати історичний матеріал у певній системі, оцінювати найважливіші події та явища української історії в контексті світової історії; порівнювати історичні події, орієнтуватися в науковій періодизації історії, формувати вміння знаходити і критично аналізувати потрібну інформацію з минулої та сучасної історії України.
Відповідно до освітньо–професійної програми з навчальної дисципліни „Історія України” студент має знати:
Студент повинен уміти:
|
|
||||
|
Теми змістових модулів |
Кількість годин |
|||
|
Лекції |
Семінари |
Сам. робота |
Разом |
|
|
Змістовий модуль І. Історія України від найдавніших часів до кінця XVIII ст. |
||||
|
1. Україна давня. Київська Русь у ІХ–ХІІ ст. |
2/3 |
4 |
6/9 |
12/16 |
|
2. Русь – Україна у ХІІ – ХVІ ст. Формування козацтва та Запорозької Січі |
2/3 |
2 |
8/11 |
12/16 |
|
3. Національно-визвольна боротьба у ХVІ–ХVІІ ст. Держава Б.Хмельницького. |
2/3 |
2/4 |
8/9 |
12/16 |
|
4. Козацько-гетьманська держава у ХVІІ – ХVІІІ ст. |
2/3 |
2 |
8/11 |
12/16 |
|
Усього І модуль |
8/12 |
10/12 |
30/40 |
48/64 |
|
Змістовий модуль ІІ. Україна у ХІХ – на початку ХХІ ст. |
||||
|
5. Україна під владою Росії та Австрії. |
2/4 |
2 |
8/10 |
12/16 |
|
6. Національна революція і боротьба за українську державу у 1917– 1921 рр. |
2/4 |
2/4 |
8/10 |
12/18 |
|
7. Україна у 1920-х – 1930-х рр. ІІ Світова війна |
2/4 |
2/4 |
8/10 |
12/18 |
|
8. Україна у 1940-х–1980-х рр. Прогошення незалежності |
2 |
2 |
6/8 |
10/12 |
|
9. Україна – суверенна держава |
2 |
0 |
6/8 |
8/10 |
|
Усього ІІ модуль |
10/16 |
8/12 |
36/46 |
54/74 |
|
ІНДЗ |
|
|
|
6 |
|
Разом |
18/28 |
18/24 |
66/86 |
108/144 |
Розподіл балів за результатами поточного та підсумкового контролю знань
|
Модуль 1. Поточний контроль і самостійна робота |
Модуль 2. Індивідуальна робота |
Модуль 3. Підсумковий контроль |
Сума |
||||||||
|
Змістовий модуль 1 |
Змістовий модуль 2 |
15 |
40 |
100 |
|||||||
|
20 |
25 |
||||||||||
|
Т. 1 |
Т. 2 |
Т. 3 |
Т. 4 |
Т.5 |
Т. 6 |
Т. 7 |
Т. 8 |
Т. 9 |
|||
|
5 |
5 |
5 |
5 |
5 |
5 |
5 |
5 |
5 |
Програмний матеріал змістових модулів
Змістовий модуль 1.
Історія України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.
Тема 1. Україна давня. Київська Русь у ІХ–XII ст.
Предмет і завдання курсу „Історія України”. Основні джерела вивчення історії України. Доба первісно–общинного ладу. Трипільська культура. Кочові народи. Античні міста–держави Північного Причорномор’я. Східні слов'яни. Анти. Передумови і концепції утворення Київської Русі. Етимологія слів „Русь”, „руси”, „Руська земля”. Князі Аскольд, Дір, Олег, Ігор, Ольга, Святослав. Русь за Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Хрещення Русі. Руська держава у другій половині ХІ ст. Любецький з'їзд князів. Володимир Мономах. Причини феодальної роздробленості та її наслідки. Боротьба за Київ. Перші літописні згадки про Русь–Україну.
Тема 2. Русь – Україна у ХІІ – ХVI ст.
Формування козацтва та Запорозької Січі
Галицькі і волинські землі. Роман Мстиславович – творець Галицько–Волинської держави. Монгольська навала на Русь. Король Данило Галицький та його нащадки. Зростання політичної могутності Великого князівства Литовського та боротьба за руські землі. Соціально–економічний розвиток українських земель у другій половині ХІV – ХVІ ст. Литовські статути. Кревська унія. Наступ католицизму. Виникнення українського козацтва. Запорозька Січ та її роль в історії українського народу. Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої. Полонізація українських земель. Посилення соціально-економічного і національно-релігійного гніту. Українські православні братства. Острозька Академія.
Тема 3. Національно – визвольна боротьба XVI – XVII cт. Держава Богдана Хмельницького
Козацько-селянські повстання наприкінці ХVІ ст. Берестейська унія. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Повстання 20–30-х рр. ХVІІ ст. Ординація 1638 р. Причини, характер, рушійні сили Національно-визвольної війни середини XVII cт. Богдан Хмельницький. Основні періоди війни. Перші перемоги. Зборівський договір. Битва під Берестечком. Білоцерківський договір. Розгром польського війська під Батогом. Жванецька кампанія. Переяславська рада та „Березневі статті” 1654 р. Адміністративно-територіальний устрій козацько-гетьманської держави. Органи влади. Господарство, фінанси, політика, дипломатична діяльність. Збройні сили. Військові дії у 1654-1657 рр. Віленська угода. Нова коаліція України з Семиградом, Швецією та Бранденбургом. Смерть Б.Хмельницького та оцінки його діяльностіі.
Тема 4. Козацько-гетьманська держава у 2-й половині
XVIІ – XVIIІ cт.
Гетьманування І.Виговського. Гадяцька угода. „Переяславські статті” 1659 р. Андрусівське перемир’я. Поділ України на Лівобережну та Правобережну. Руїна. Петро Дорошенко. „Вічний мир”. Підпорядкування Москві Української Православної церкви. Гетьман І.Мазепа. „Коломацькі статті”. Спроба відродження української державності. Причини невдачі. Полтавська битва. Смерть І.Мазепи. Пилип Орлик і його „Конституція”. Гетьманування І.Скоропадського та інкорпораційна політика царизму. Утворення Малоросійської колегії. Наказний гетьман П.Полуботок. Гетьман Д.Апостол. Останній гетьман України К.Розумовський. Обмеження української автономії російським царизмом і ліквідація Запорозької Січі. П.Калнишевський. Скасування Козацької державності.
Тема 5. Україна під владою Росії та Австрії. Національне відродження у XIХ – на початку XХ cт.
Адміністративно-територіальний устрій та правове становище українських земель у складі Росії та Австрії. Особливості соціально-економічного розвитку. Буржуазні реформи. Суспільно-політичне життя. Початки українського національного відродження. „Руська трійця”. Кирило-Мефодіївське товариство”. Революційні події 1848-1849 рр. у західноукраїнських землях. Т.Г.Шевченко. Суспільно–політичні рухи у другій половині ХІХ ст. Українські Громади. П.Чубинський і М.Вербицький – творці національного гімну „Ще не вмерла Україна”. Русифікаторська політика царизму. „Просвіти”. Перші політичні партії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. І.Франко. Революційна українська партія. М.Міхновський. Український рух у період російської революції 1905-1907 рр. ТУП. Перша світова війна і Україна. Українські січові стрільці.
Тема 6. Національна революція та боротьба за українську державу у 1917-1921 рр.
Становище в Україні після повалення царизму. Утворення Центральної Ради. М.Грушевський. Український національний конгрес. Українізація війська. Взаємовідносини ЦР і Тимчасового уряду. І Універсал, проголошення автономії. Створення Генерального секретаріату. В.Винниченко, С.Петлюра. ІІ Універсал. Тимчасова інструкція російського уряду. З'їзд народів Росії у Києві. Жовтневі події у Петрограді. ІІІ Універсал, проголошення Української Народної Республіки. Всеукраїнський з’їзд Рад. Проголошення радянської влади в Україні. Ультиматум РНК Росії. Вторгнення більшовицьких військ в Україну. Крути. ІV Універсал ЦР, проголошення незалежності УНР. Брестський мир і Україна; відновлення влади ЦР. Криза ЦР навесні1918 р. Гетьманський переворот. Українська держава гетьмана Павла Скоропадського. Утворення Директорії. Падіння Гетьманщини. Відновлення УНР. Революційні події у Галичині. Проголошення ЗУНР. Акт злуки 22.01.1919 р. Об'єднання українських земель. Друга війна Росії проти УНР. Проголошення більшовицької УСРР. Боротьба за владу в Україні у 1919-1920 рр. Селянський повстанський рух. Н.Махно. І Зимовий похід. Варшавський договір. Радянсько-польська війна 1920 р. Утвердження радянської влади в Україні. Ризький мирний договір. ІІ Зимовий похід. Основні підсумки та уроки Української національної революції.
Тема 7. Україна у 1920 – 1930 рр. ІІ Світова війна
Міжнародна діяльність УСРР на початку 1920–х рр. Соціально–економічне і політичне становище України. Перехід до НЕПу. Голод 1921–1923 рр. Українська Холодноярська Республіка. Створення СРСР і Україна. Політика коренізації, її особливості та наслідки. Досягнення і прорахунки українізації. Згортання українізації. Початок репресій в Україні. Індустріалізація. Колективізація. Перші п’ятирічки, їхні особливості та наслідки. Голодомор 1932–1933 рр. Сталінські репресії у 1930-х рр. „Розстріляне відродження”.
Західноукраїнські землі в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Створення та діяльність ОУН. Українське питання напередодні ІІ Світової війни. Проголошення незалежності Карпатської України. Августин Волошин. Пакт Молотова–Ріббентропа. Початок Другої світової війни. Вступ Червоної Армії на територію Західної України. Радянізація Західної України. Напад Німеччини на СРСР. Воєнні операції 1941–1942 рр. Проголошення 30.06.1941 р. незалежності України. Окупаційний режим в Україні. Рух Опору. Діяльність ОУН. Боротьба УПА. Радянські партизани. Бойові дії в Україні у 1943–1944 рр. Вклад українського народу в розгром нацистської Німеччини.
Тема 8. Україна у 2-й половині 1940-х – 1980-х роках. Проголошення державного суверенітету
УРСР на міжнародній арені. Створення ООН. Адміністративно–територіальні зміни. Переселення і депортації. Операція „Вісла”. Відбудова народного господарства. Голод 1946–1947 рр. Радянізація західної України. Боротьба ОУН–УПА з радянською репресивною машиною. Культурно–ідеологічні процеси, наступ сталінщини.
Україна після Сталіна. „Політична відлига”. Критика культу особи Сталіна. Реформи М.Хрущова, їх суперечливий і непослідовний характер. Соціально-економічний розвиток. Шістдесятники. Звільнення П.Шелеста. В.Щербицький – опора застою. Новітня русифікація. Політичні репресії. Посилення реакції у духовному житті, спотворення історії України. Розгортання правозахисного і дисидентського руху.
Горбачовська перебудова та її наслідки для України. Чорнобильська катастрофа. Національне пробудження українського народу. Викриття злочинів тоталітаризму. Формування громадських організацій. ТУМ. Народний Рух України. Прийняття Декларації про державний суверенітет.
Тема 9. Україна – суверенна держава
Проголошення Акту незалежності України. Розгортання державотворчих процесів. Референдум 1 грудня і вибори Президента. Становлення владних структур. Державна символіка. Труднощі творення національної економіки. Економічна і політична криза. Проблема Криму і ядерного роззброєння. Конституційний процес. Запровадження гривні. Характерні риси суспільно-політичного і національно-релігійного життя наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. Зовнішня політика. Українсько-російські відносини. Євроатлантична інтеграція. Україна на початку третього тисячоліття. Наростання суспільно–політичнх суперечностей. Помаранчева революція та її наслідки.
Методичні рекомендації до вивчення змістових модулів
Змістовий модуль 1. Історія України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.
Тема 1. Україна давня. Київська Русь у ІХ – ХІІ ст.
Причорномор’ї та у Криму.
Джерела і література: 3, 5, 7, 13, 22, 27, 36, 40
Пам’ятки найдавніших людських поселень в Україні сягають 800-150 тис. років тому. Найдавнішими археологи вважають стоянки поблизу сіл Королеве та Рокосове на Закарпатті. Із періоду давнього кам’яного віку - палеоліту - відомі стоянки на Десні (Мізин), Дніпрі (Кодак, Кирилівка), Дністрі (Лука-Врублівецька, Молодове), в Донбасі (Амвросіївка), у Криму та ін. Найдавніші поселення на території Рівненщини датуються періодом 40-35 тис. років тому.
У добу пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) сформувався сучасний тип людини - Homo Saрiens (людина розумна). З того періоду в Україні відомо близько 500 стоянок. Поступово формувється сучасний клімат і ландшафт; збільшується кількість населення та зростають людські можливості, особливо з прирученням собак, із винайденням лука й стріл.
Ще глибших змін людство зазнало в період нового кам’яного віку - неоліту (VІ-ІІІ тис. до н.е.), коли відбувся перехід від збиральництва й полювання до відтворюючих форм господарства: землеробства та скотарства. Удосконалюється техніка обробки каменю, освоєно його свердління та шліфування. Винайдено ткацтво та гончарство. Цей надзвичайно важливий період в історії людства називають "неолітичною революцією".
Відому землеробську цивілізацію створили племена Трипільської культури, які проживали на території від Карпат до Дніпра. У період найвищого розвитку (ІV-ІІІ тис. до н. е.) вони будували добре укріплені села на 600-700 чол. Найбільші протоміста трипільців (зокрема, на Черкащині) налічували до 30-40 тис. мешканців.
Гончарний посуд мав характерний орнамент жовтого, чорного і білого кольору. Використовували кам’яні знаряддя праці, вироби з міді. Вирощували пшеницю, ячмінь, льон, просо, велику рогату худобу. Користувалися ралом. Поклонялися культу Матері та жінки-берегині.
До сих пір остаточно не з'ясовані причини зникнення цієї культури, а також не припиняються дискусії про етнічну приналежність трипільських племен. Першовідкривач цієї культури Вікентій Хвойка вважав трипільців предками українського народу, натомість сучасні археологи стверджують, що ці племена прийшли на наші землі із Передньої Азії через Балкани.
Поява та поширення заліза у ІІ-І тис. до н. е. започаткувала нову еру в історії людства - залізну, що призвело до нових якісних змін у господарському та суспільно-політичному житті. У цей період на наших землях панівне становище займали кочові народи - кіммерійці, скіфи, сармати.
Приблизно до VІІІ-VІІ ст. до н. е. кіммерійці заселяли степ від гирла Дунаю до Кубані і першими опанували мистецтво їзди на конях та виробництво зброї із заліза. У них були царі і військова знать, використовувалась праця рабів. Кіммерійці - перший народ, засвідчений у письмових джерелах (Гомер та ін.).
Скіфи заселяли у VІІ–ІІІ ст. до н.е. землі від Дону до Дністра. Поділялися на скіфів-орачів, скіфів-скотарів, царських скіфів. Останні жили між Дніпром і Доном і зосередили у своїх руках усю політичну владу, заснували державу Скіфію. Скіфи вели жваву торгівлю з античними колоніями Північного Причорномор’я. Близько 514 р. до н.е. на скіфів напав перський цар Дарій. Застосувавши стратегію “спаленої землі”, вони змусили його відступити. Наприкінці V - на поч. ІV ст. до н.е. скіфи підкорили фракійців. У цей період скіфська держава досягла найвищої могутності. За царя Атея ( IV ст. до н.е.) скіфи карбували власну монету. У 339 р. до н.е. кочівникам завдав поразки Філіп Македонський і цим була підірвана їх могутність. Більшу частину Скіфії завоювали сармати. Частина скіфських племен відійшла у Крим, де вони проживали до ІІІ ст. н.е.
Найповнішу розповідь про скіфів залишив нам із V ст. до н.е. “батько історії” - Геродот. Про мистецтво, зокрема, про так званий “звіриний стиль” та про вірування і міфи цього народу відомо також із скіфських курганів (Чортомлик, Куль-оба, Гайманова Могила, Товста Могила, Солоха та ін.). У кургані Товста Могила знайдена найвидатніша пам’ятка скіфської доби - золота пектораль.
Сармати ("оперезані мечем") - збірна назва кочових племен, які прийшли з Поволжя у ІІІ ст. до н.е. та панували у Причорноморських степах до ІІ-III ст. н.е. Сармати частково асимілювали скіфів. Вони не знали хліборобства, жили на возах. Велику роль у їхньому суспільстві відігравали жінки. Сармати торгували з грецькими містами-колоніями, робили напади на сусідні народи. Ударів сарматської важкоозброєної кінноти не могло витримати жодне військо.
У VІІІ-VІІ ст. до н.е. почалась “велика грецька колонізація”. Поступово у Північному Причорномор’ї були створені античні поліси: Борисфеніда та Ольвія в пониззі Південного Бугу, Тіра й Нікосій у гирлі Дністра, Херсонес і Керкінітіда у західному Криму, Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Кіммерік та ін. на сході Кримського півострова тощо. У 107 р. до н. е. на Боспорі спалахнуло повстання рабів і залежних виробників на чолі зі скіфом Савмаком.
Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградництвом, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинені різноманітні ремесла: металургія, ковальство, ткацтво, гончарство та ін. Торговельні шляхи пов’язували античні міста-колонії з Європою й Азією. Експортували пшеницю, рибу, сіль, шкіри, рабів та ін. Найвищого розвитку поліси досягли у V-ІІІ ст. до н.е. Розпочинаючи з ІІІ ст. до н.е., Грецію охопила криза, викликана розкладом рабовласництва, війнами, нападами кочівників. На Північне Причорномор’я почала претендувати Македонія, Понтійське царство, згодом ця територія потрапила під владу Римської імперії. Наприкінці ІІІ - у IV ст. н.е. античні міста-держави фактично перестали існувати. Навала готів у середині ІІІ ст. н.е. послабила, а навала гунів у 70-х роках IV ст. - остаточно зруйнувала Боспорське царство.
Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець Нестор відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов’ян.
У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст. стала популярною скіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу. Згідно неї предки слов’ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід.
У ХІХ–ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася між Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні - Карпатських гір і Дунаю.
У писемних джерелах слов’яни згадуються у І–ІІ ст. н.е. (Пліній Старший, Тацит, Птоломей та ін.) як венеди. Вони проживали від
р. Вісли до Балтійського узбережжя. Венеди вміли будувати будинки, знали військовий порядок, були добре озброєні і хоробро воювали.
Готський історик Йордан та візантійські автори VІ ст. н. е. писали про слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів та антів. Останні заселяли землі поміж Дніпром і Дністром. Частина дослідників вважають антів предками українського народу. Так, зокрема, стверджував М.Грушевський.
Візантійські автори зображували антів високими, світловолоси-ми, дужими людьми. Анти легко переносили голод і спеку, різні нестачі та злигодні. Їхні племена були об’єднані у союзи; анти не керувалися однією людиною, а жили у народоправстві. Йордана доніс до нас розповідь про поразку антського правителя Божа у війні з готами приблизно у 375 р. У VІ ст. анти постійно загрожували Візантії, вдираючись у межі імперії. Остання писемна згадка про антів датується 602 р.
У період т. зв. ”великого переселення народів” (ІІ -VІ ст. н. е.), пов’язаного із навалою готів, гунів, аварів та ін., слов’яни розселилися на європейських просторах від Балтійського до Адріатично-го моря.
У ІІ-ІV ст. н.е., внаслідок просування на південь германських племен готів, цілісність слов’янської території була порушена, що сприяло їх поділу на східних і західних. На зламі ІV-V ст. під ударами гунів, та згодом під натиском аварів та ін. кочових народів, слов’яни почали просуватися на південь, до Дунаю, північно-західного Причорномор’я, що привело до формування їх південної групи. Слов’яни заселили Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримуючи при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. Таким чином, утворилося три основні групи слов’ян: східні, західні і південні.
Східнослов’янські союзи племен у VII-ІХ ст. заселяли значну частину сучасної території України. Про це дізнаємося із “Повісті минулих літ” Нестора-літописця. Так, землі між річками Горинню, Прип’яттю й Дніпром займали древляни. На південь від них, у Подніпров'ї, жили поляни. На лівому березі Дніпра - в басейні Десни - сіверяни. Між Дніпром і Бугом проживали уличі. Між Дністром і Прутом на південний захід від уличів - тиверці. У Закарпатті - хорвати (білі). У верхів’ях західного Бугу жили бужани і волиняни. Попередньо у літописі згадуються дуліби, яких підкорили авари.
Скандинави називали східнослов’янські землі Гардарікою, що означає “країна укріплень”. Численні поселення слов’ян розташувались, як правило, на відстані 30-40 км одне від одного, були укріплені частоколом, тут проводились племінні сходи та культові обряди, вони ставали центрами ремесла й торгівлі. На території Рівненської області по берегах річок Горинь, Случ, Стир відомо більше 80 могильників, поселень та городищ тієї доби.
4. Київська Русь у IX – XIІ ст.
Поява етноніма "Україна"
У VІІІ-Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва та поступово сформувалася ранньофеодальна держава - Русь. Становлення держави східних слов'ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним результатом внутрішньої еволюції їхнього суспільства.
Основними теоріями походження Русі є норманська і антинорманська. Норманську теорію вперше розробили німецькі історики Г.Байєр, Г.Міллер і А.Шлецер, які у XVIII ст. працювали в Академії наук у Петербурзі. Вони вважали, що держава у східних слов’ян виникла завдяки діяльності норманів (варягів), виходців із Скандинавії. Антинорманська теорія теж оформилася у ХVІІІ ст. (М.Ломоносов).
Крім того, існують ще інші теорії, наприклад, хозарська (О.Пріцак); візантійська (церковні історики) тощо. Очевидно, Руська держава формувалася століттями місцевим (автохтонним) населенням. На цей процес впливали і нормани, і візантійці, і хозари, і болгари та інші народи.
Дискусійним є також питання про походження назви “Русь”. Термін “Русь” може мати різне походження: етнічне (від назви народу), географічне (від назви території, річки, місцевості тощо), соціальне (від певної групи населення) тощо. У вузькому розумінні слова цей термін означав землю полян, тобто Середнє Подніпров’я, а у широкому розумінні – територію всієї держави, куди поширювалася влада київських князів.
Розвиток Русі. Київська Русь у своєму розвитку пройшла кілька етапів і залишила помітний слід у світовій історії. Її можна вважати праукраїнською державою. Як правило, історію Русі розпочинають від князювання Олега, але у хронологічній послідовності необхідно насамперед згадувати його попередників, можливо, князів із династії Києвичів, а також правління Аскольда і Дира у ІХ ст. Візан-тійські джерела зафіксували перші походи Русі на Царгород у 860-х рр. Відомо також, що князь Аскольд став першим київським князем, який прийняв християнство разом із підписанням мирної угоди із Візантією.
Олег (бл. 882-912 рр.). За Нестором–літописцем, у 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, а Київ став “матір’ю городів руських”. Олег підкорив слов’янські племена сіверян, уличів, тиверців та ін. Як писав М.Карамзін, Олег був справжнім засновником держави слов'ян. Він проводив активну зовнішню політику, здійснював успішні походи у Візантію, інші держави. У 907 і 911 рр. були підписані вигідні договори із Візантією, за якими греки були змушені сплачувати данину.
Ігор (бл. 912-945 рр.). Після смерті Олега син Рюрика приєднав до Русі непокірних древлян та уличів. Воював із печенігами, здійснював походи на Візантію. Підписаний мирний договір із Візантією у 944 р. був погіршеним варіантом договору 911 року. Здійснив два походи на Кавказ (913, 943 рр.). Восени 945 р. був убитий древлянами за надмірну жорстокість і ненаситність під час збирання данини.
Ольга (945-964 рр.). Вдова київського князя Ігоря княжила від імені свого сина Святослава. Жорстоко розправилася з древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався порядок організації й збирання данини. У 946 р. (за ін. даними – у 957 р.) Ольга здійснила візит до Константинополя, під час якого уклала вигідний договір та прийняла хрещення. Княгиня також налагоджувала зв’язки із Заходом. Канонізована православною церквою.
Святослав (964-972 рр.). - син Ігоря та Ольги. Усе своє життя провів у походах, підкорив в’ятичів і фінські племена. У 964-966 рр. розгромив Хозарський каганат, розширив кордони Русі до Кавказьких гір. У 968–972 рр. здійснив ряд походів проти Візантії й Болгарії, намагаючись оволодіти землями по Дунаю. Повертаючись із чергового походу з Болгарії, був убитий біля дніпровських порогів печенігами за намовою греків. З його черепа печенізький хан Куря виготовив чашу для вина, намагаючись таким чином перейняти дух непереможності великого мужа землі руської. За Святослава завершується процес об’єднання східнослов’янських племен у єдину велику державу.
Володимир Великий (978-1015 рр.) остаточно підкорив племена в’ятичів, радимичів, відвоював у польських королів червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.). Вів успішну боротьбу проти печенігів та Візантійської імперії. Прилучив до Києва закарпатські землі. Здійснив низку реформ (адміністративну, судову, релігійну, військову, грошову та ін.), що відіграли важливу роль у консолідації руських земель. У сфері управління місцеві племінні вожді і князі були замінені князівськими посадниками - синами та боярами. Князь опрацював новий кодекс правових норм - “Закон земляний” (усний). Сприяв поширенню письма, базованого на абетці, створеній ченцями Кирилом та Мефодієм. Зміцнював державні кордони, будував міста та фортеці, зводив храми, відкривав школи, почав карбувати із срібла та золота монети, на яких було зображено тризуб, що набув значення державного герба. Розвивав та зміцнював політичні, економічні і культурні відносини з Візантією, Болгарією, Польщею.
Найголовніша реформа цього періоду - запровадження християнства (988–990 рр.), завдяки чому Русь стала в один ряд з цивілізованими країнами Європи; зростав її авторитет і розширялися міжнародні зв'язки; зміцнювалася влада князя, поступово запроваджувалися норми християнської моралі, відкривалися широкі можливості використання давньої візантійської культури в усіх ділянках суспільного життя (право, освіта, будівництво, мистецтво і т.д.).
Ярослав Мудрий (1019–1054 рр.). Після смерті Володимира протягом чотирьох років точилися міжусобні війни, у яких переміг Ярослав. Об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра, поширив свої володіння до Чудського озера, остаточно розгромив печенігів. За його князювання на Русі утвердилося християнство, було засновано Київську православну митрополію. Розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори, монастирі. у т. ч. - собор Святої Софії, при якій було створено бібліотеку. За Ярослава укладено збірник законів “Руська правда”.
Турбувався Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі. Історики називають його “тестем Європи”. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою; доньки Єлизавета, Анна, Анастасія вийшли заміж за королів Норвегії, Франції, Угорщини; син Всеволод одружився з дочкою візантійсь-кого імператора Марією.
Політика князів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого сприяла політичній, економічній і культурній консолідації східних слов’ян, найвищому піднесенню й розквіту Київської Русі. За цих князів Русь досягла зеніту своєї могутності і світового визнання.
За формою правління Русь у цю добу була ранньофеодальною монархією. На чолі держави стояв великий київський князь, який був володарем усієї землі Руської. Територія держави складала 800 тис. кв. км (майже половина її - у межах сучасної України) із чисельністю населення від 3 до 12 млн. осіб. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя.
Основною категорією населення Русі були феодально залежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності. Велику групу становили закупи і рядовичі - селяни, які потрапляли у залежність через позику та невиконання договору. У дворі феодала мешкали і працювали холопи. Ще була челядь, тобто раби, але поширення класичного рабства у Русі не простежується.
Соціально-економічні відносини у державі регулювалися “Руською правдою”. Цей кодекс законів забезпечував недоторканість феодальної власності, відображав правові норми у державі. Обмежувалась кровна помста, а у пізніших редакціях смертна кара взагалі була відсутня.
Київська Русь складалася і розвивалася як поліетнічна, багатонаціональна держава. Разом із слов’янами, що становили більшість, тут проживали понад 20 неслов’янських народів (балтські, фінсько-угорські, тюркські та ін.).
Після смерті Ярослава Мудрого землі Русі були поділені між п’ятьма його синами. Старші сини Ізяслав, Святослав та Всеволод майже двадцять років спільно правили країною (т. зв. "тріумвірат Ярославичів", 1054–1073 рр.). У цей період новими статтями була доповнена "Руська Правда" ("Правда Ярославичів", 1072 р.). У 1068 р. брати зазнали поразки від половців на р. Альті.
Перед загрозою зовнішніх ворогів, особливо кочівників-полов-ців, князі намагалися припинити чвари й об’єднатися. Вони скликають “снеми” (з’їзди), перший з яких літопис зафіксував у 1072 р. у Вишгороді.
На з’їзді 1097 р. у Любечі (Чернігівщина) було запроваджено вотчинну форму землеволодіння, тобто фактично закріплено приватну власність на землю і відмінено принцип сеньйорату (старшинства) успадкування земель. Це узаконювало роздроблення Київської держави на окремі князівства-держави, хоча було ухвалено, що всі князі повинні слухатись великого київського князя. Однак князі порушили встановлені домовленості, внаслідок чого підступно був осліплений теребовлянський князь Василько.
Найпопулярнішим і наймогутнішим великим князем наприкінці ХІ - у першій чверті XII ст. був Володимир Мономах (1113-1125 рр.). Він відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель, успішно воював з половцями, поновив “Руську правду”, написав філософський твір “Повчання” (бл. 1117 р.), де виклав поради, як правити державою, обґрунтував правила та норми моралі.
Князь підтримував тісні стосунки із правителями країн Західної Європи. Одружився з дочкою англійського короля Гідою. Його син Мстислав був одружений зі шведською королевою, а дочки вийшли заміж у Норвегію й Данію. Добрі відносини склались з Візантією.
За Мстислава Володимировича (1125–1132 рр.) ще зберігалася могутність Русі. Але поступово Русь втрачала єдність і згодом розкололася на десятки князівств та земель. Київська Русь вступила у завершальний період своєї історії – період політичної (феодальної) роздробленості та монголо-татарського нашестя.
Роздробленість Русі. Політична роздробленість була закономірним етапом у розвитку середньовічних держав, подібно як і розпад великих імперій. Роздробленості Русі сприяли: юридичне закріплення вотчинної форми феодального землеволодіння; слабкість адміністративно–державного апарату; величезні простори держави, етнічна неоднорідність населення; князівські міжусобиці, занепад шляху “із варяг у греки”, постійні напади кочівників та ін.
Раніше за всіх, у 30-ті роки ХІІ ст., відокремились від Києва ті землі, яким не загрожували половці – Новгород і Полоцьк). Слідом за ними Київ втратив владу над іншими князівствами, у тому числі над Волинським, Галицьким, Новгород-Сіверським, Переяславським, Чернігівським, що знаходилися на території сучасної України. Так почала формуватися нова політична карта руських земель. Утворилося приблизно півтора десятка самостійних князівств (земель), згодом чисельність їх зросла майже до 50. Одночасно послабилася їх обороноздатність, чим скористалися у ХІІІ ст. монголо-татари.
Відокремившись від Києва, кожне князівство хотіло бути цілком суверенним і самостійно визначати “лад земельний”, тобто внутрішній порядок, право війни й миру, зовнішньополітичний курс. Але Київ, як і раніше, продовжував залишатися заповітною мрією всіх князів. Вони прагнули закріпитися в ньому та розповсюдити свій вплив на інші руські землі. Серед династій, що вели багаторічну боротьбу за Київ, були Юрійовичі з володимиро-суздальської землі, Ольговичі з чернігівської, Мстиславовичі з київської, Романовичі з галицької та ін.
Чернігівсько-сіверські князі вславилися боротьбою із половцями, але не завжди їх походи проти кочівників були успішними. Так, у знаменитому "Слові о полку Ігоревім" розповідається про один із таких невдалих походів у степ, що був організований у 1185 р.
На відміну від інших князівств, Київська земля не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь однієї князівської династії, а вважалася найпрестижнішою спадщиною усіх Рюриковичів. Протягом століття (1146-1246 рр.) у Києві 47 разів змінювалися князівські династії, причому 35 князювань тривали менше одного року.
Найстрашніший погром Києва у домонгольські часи відбувся у 1169 р., коли суздальський князь Андрій Боголюбський організував похід 12 князів на місто. Однак, як стверджують сучасні дослідники, ні після погрому 1169 р., ні навіть після монгольської навали 1240 р. роль і значення Києва як “матері міст руських” остаточно не занепало.
У Галичині найвідомішими правителями у період роздробленості були князі Володимирко (1124-1153 рр.) та Ярослав Осмомисл (1153-1187 рр.). Останній, зокрема, брав активну участь у боротьбі за Київ, посилав свої полки проти половців, постійно вів боротьбу з місцевими боярами, користувався авторитетом на міжнародній арені. Його слава сягала на Заході Угорщини і Польщі, на півдні - аж до гирла Дунаю.
Володимиро-волинське князівство включало в себе землі в басейні річок Прип’яті і Західного Бугу. Волинська земля мала давні державницькі традиції й об’єднувала територію колишніх племінних союзів дулібів, бужан та волинян. Вона лежала на торговому шляху з Києва на Захід і ніколи не поривала тісних зв’язків із Києвом.
На західних рубежах у Х ст. князь Володимир Великий заснував місто Володимир (вперше згадується у 988 р.). Іншими важливими містами у цьому і сусідніх регіонах були Дорогобуж (1084 р.), Луцьк (1085 р.), Острог (1100 р.), Пересопниця (1149 р.) а також Берестя (Брест), Белз та ін.
На Волині окрему князівську династію започаткував внук В.Мономаха Ізяслав. У середині ХІІ ст. при князюванні Мстислава Ізяславича Волинь відокремилась від Києва. Авторитетним і впливовим князем тут став Роман Мстиславович (1170-205 рр.), який згодом об’єднав Волинь і Галичину в одне князівство.
Перші літописні згадки етноніма “Україна” (1187 р.). У період роздробленості уперше з’явився термін “Україна”, який став етнонімом наших земель. Уперше він зустрічається у літописному оповіданні про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р. Літописець записав “О нем же Оукраина много постона”. Під 1189 р. той же київський літописець назвав Україною пониззя Галицької землі.
Існують різні тлумачення походження терміну “Україна”: від слова край, країна (у значенні - край, країна, земля); від слова окраїна (погранична, прикордонна місцевість); від слова украяти, відрізати та ін.
Історики вважають, що спочатку слово "Україна" означало прикордонну територію, окраїну, і лише згодом воно почало означати етнічну територію українського народу.
Стосовно назви Русь, то вона залишалася загальновживаною у Подніпров’ї до пізнього середньовіччя, а для західноукраїнських земель ─ аж по ХХ століття.
Тема 2. Русь – Україна у ХІІ – ХVІ ст.
Формування козацтва та Запорозької Січі
ки.
Джерела і література: 1, 5, 21, 32, 40
1. Галицько-Волинське князівство
У 1199 р. у Галичині припинила своє існування династія Ростиславовичів. Цим відразу скористався волинський князь Роман Мстиславович (1170-1205 рр.), який у 1199 р. зумів об’єднати дві сусідні землі в одне Галицько-Волинське князівство із столицею у Галичі. Передумовою такого об’єднання послужили давні консолідуючі тенденції. Між цими землями завжди існували політичні і культурні взаємозв’язки. Спільними в них були і зовнішньополітичні завдання - оборона від Польщі та Угорщини.
Нова держава мала власну економічну основу, бо знаходилася на шляху Буг - Дністер, тримала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Роман посилав свої полки проти половців, постійно боронив західні рубежі від угорців і поляків. Князь проявив себе визначним військово-політичним діячем. Очевидно, влада цього князя була сильною, бо, заявивши, що «не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш», він рішуче підпорядкував собі непокірних галицьких бояр, а згодом поставив у залежність і золотоверхий Київ. У Галицько-Волинському літописі сказано, що князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму, додержуючи заповідей Божих”. Князь Роман Мстиславович був, безумовно, однією із найяскравіших політичних постатей Русі.
Однак, після його загибелі у 1205 р. розпочався період багатолітньої жорстокої боротьби і міжусобиць, у яких активну участь брали чернігово–сіверські і новгородські князі, а також угорські і польські королі.
При підтримці угорського короля, вдова Романа Анна з малолітніми синами Данилом і Васильком розпочала збирання Романової спадщини. Незабаром державні справи перейняв князь Данило. Здобувши Володимир (1214 р.), Луцьк (1225 р.), пізніше Белз, він утвердив свою владу у Волинській землі і повів війну за Галич. Ця боротьба вимагала великих зусиль. У 1237-1238 рр. Данило остаточно осів у Галичині, а Волинь віддав братові. У 1239 р. Данило заволодів також Києвом.
У 1238 р. Данило розгромив тевтонських хрестоносців під Дорогочином над Бугом. Маґістр тевтонського ордену Бруно потрапив у полон.
Проте у 1237-1241 рр. поступовий економічний, політичний і культурний розвиток руських земель перервала страшна навала монгольських орд на чолі з ханом Батиєм. Перша зустріч наших предків із небезпечним супротивником відбулася ще у 1223 р. на р. Калка у Приазов’ї. Тоді руські війська зазнали страшної поразки через князівські чвари і міжусобиці та неузгодженість у бойових діях.
У 1236-1238 рр. відбувся новий похід монгольських полчищ під керівництвом хана Батия у Волжську Булгарію та Володимиро-Суздальське князівство. Не зумівши пробитися до Новгорода, татари повернули на південь.
У 1239 р. монголо-татари завоювали Переяславщину й Чернігівщину; у 1240 р. Батий з’явився під Києвом. Під час штурму нападники розбили стінобійними машинами міські мури і зламали відчайдушний опір киян. Останнім острівком оборони була Десятинна церква, де загинули всі її захисники. В полон був узятий воєвода Дмитро, якого залишив тут своїм намісником галицький князь Данило. Хан за хоробрість дарував життя Дмитру.
Оволодівши Києвом, татари пішли у 1241 р. на Волинь і Галичину. Пограбували й зруйнували там міста Володимир, Кам'янець, Ізяслав, Галич та ін. Деякі міста, наприклад, Крем’янець і Данилів, вистояли. Залишивши їх, татари поспішили на Захід, спустошивши Закарпатську Русь, угорську, сербську, польську й болгарську землі. Але відчайдушний опір русичів, інших слов’янських народів, важкі переходи через Карпати, не дозволили завойовникам йти далі у Європу. Хан повернув на схід, пройшов ще раз руські землі, згодом осів на Волзі, заснувавши Золотоординську державу із столицею у м. Сарай.
Подібно до інших руських земель, Галицько-Волинське князівство у 40-х рр. ХІІІ ст. потрапило у залежність від Золотої Орди. Однак, воно постраждало порівняно менше, ніж інші східні князівства. Тому князь Данило хоч і змушений був визнати зверхність хана, все ж зумів налагодити державно-політичне і господарське життя краю. Більше того, влада його зміцніла після того, як у 1245 р. поблизу міста Ярослав на р. Сян Данило на голову розгромив угорські війська. Пізніше між Данилом і угорським королем налагодилися дружні стосунки, закріплені шлюбом їхніх дітей - Лева і Констанції.
Сам Данило Галицький у 1253 р. у Дорогочині, де колись розгромив тевтонських лицарів, був офіційно вінчаний короною римського папи Інокентія ІV. Але і раніше, ще до коронації Данила, західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське кня-зівство королівством. Саме на нього покладалися неабиякі споді-вання західноєвропейських правителів на організацію боротьби проти Золотої Орди, про що мріяв також і князь Данило. Проте, як відомо, сподівання сторін не здійснилися.
Протягом 1254-1255 рр. війська Данила і Василька здобули Болохівські міста в басейні річок Случ і Тетерів і витіснили загін хана Куремси. Прискореними темпами споруджувалися міста-замки, але у 1257 р. хан Бурундай звелів розібрати укріплення найбільших фортець.
У проведенні внутрішньої і зовнішньої політики Данило і Василько спиралися на широкі верстви населення, насамперед на міщан. Протягом тривалого періоду вдавалося успішно протидіяти боярській опозиції; державне управління відзначалося ефективністю. Брати-князі вславилися будівництвом нових міст. Столицею держави став у 40-х роках Холм, пізніше головним містом Галичини було визначено Львів, що його Данило Галицький у 50-х роках збудував на честь свого сина Лева.
По смерті Данила (1264 р.) князівством володіли його сини і внуки: Шварно (до 1269 р.), Лев і Мстислав (до 1300 р.). На Волині правив Василько (до 1269 р.), пізніше його син Володимир (до 1288 р.). За Лева Даниловича до Галичини були приєднані Люблінська земля, а також Закарпаття.
Внук Данила, Юрій І Львович (1301-1315 рр.), на початку ХІV ст., теж прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі і князем Володимерії. Йому вдалося добитися встановлення самостійної Галицької митрополії (1303 р.). Саме тоді виник термін “Мала Русь” (“Мала Росія”), що згодом із церковної переписки перейшов на всю Галицько–Волинську державу та суміжні землі, включаючи Київ.
Державницьку політику продовжували сини Юрія І Андрій і Лев ІІ (1315–1323 рр.). Ці князі брали активну участь в угорських справах. Але у боротьбі з татарами брати загинули.
Останнім правителем об’єднаної Галицько–Волинської держави був Болеслав–Юрій ІІ, син мазовецького князя. Він прийняв православну віру, зблизився з Литвою, але не зумів налагодити добросусідські стосунки з Польщею та Угорщиною. Ймовірно, був отруєний боярами у 1340 р.
Скориставшись цією обставиною, на Галичину напав польський король Казимир. Однак галицькі бояри відстояли свою незалежність ще до 1349 р. В останні роки керував Галичиною боярин Дмитро Дедько, що прийняв титул "старости й управителя Руської землі".
На Волині утвердився литовський князь Любарт Гедимінович.
2. Під владою Литви і Польщі. Люблінська унія та її наслідки
Після занепаду Київської Русі і Галицько-Волинського князівства українські землі надовго втратили свій державницький статус. Цим максимально повно скористалися сусідні держави ─ Польща, Угорщина, Литва, Московія, Молдавія, Туреччина і Крим.
До Великого Князівства Литовського у ХІV ст. увійшли Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина, Східна Волинь, Поділля; до Польщі – Галичина, частина західної Волині та західне Поділля; до Угорщини – Закарпаття; до Молдавії – Буковина та Покуття (згодом ці землі перейшли під владу Османської імперії). Москва на початку ХVІ ст. захопила Чернігово-Сіверщину.
Отже, переважна більшість теперішніх українських земель у ХІV ст. потрапила під владу Литви і Польщі, але становище цих земель значно відрізнялося.
У Литві було збережено стару систему управління (“старовизни не чіпаємо, новизни не вводимо”); руське законодавство, мова, православна релігія і культура не переслідувалися, а навпаки – набули офіційного статусу; руська народність переважала у чисельному і територіальному відношеннях; православні становили близько 90% усіх жителів цієї держави. Руське боярство брало участь в управлінні державними справами, а литовська знать поступово асимілювалася, хрестилася за православним обрядом, зростала кількість змішаних шлюбів тощо.
У Литві широко використовувалася політична і культурно-релігійна спадщина Київської Русі, що проявлялося в усіх сферах соціально-політичного, господарського і духовного життя. Продовжували діяти місцеві юридично-правові норми, звичаєве право і судова практика. На них у значній мірі ґрунтувалися прийняті у 1529, 1566 і 1588 рр. Литовські Статути.
У литовський період була створена визначна пам’ятка староукраїнської мови - знамените Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 рр.), що на ньому тепер приймають присягу Президенти України.
Тому цілком закономірно учені вважають Литовську державу спадкоємцем і продовжувачем традицій Києворуської держави. Велике князівство Литовське, яке у ХІV – середині ХVІ ст. складалося в основному із слов’янських земель, було, по суті, державою Литовсько-Руською. Після занепаду Галицько-Волинського князівства, Литва, подібно до північно-східної Московської держави, виступала об'єднуючим центром південно-західних руських земель.
Натомість під владою Польщі було швидко скасувано давньоукраїнське право і судочинство, запроваджено польський адміністративно-правовий устрій (Руське, Подільське і Белзьке воєводства), а місцевих бояр та князів зрівняно в правах з польською шляхтою. Розпочалося насильницьке окатоличення православного люду та закріпачення селян. Урядові посади могли займати тільки католики, офіційно визнаними були лише польська і латинська мови, руська (староукраїнська) мова переслідувалася. Значного розмаху набули польська і німецька колонізація, запровадження Магдебурзького права, утиски православних, зростання панщини.
Литовсько-Руська держава. Велике князівство Литовське (ВКЛ) утворилося у XIII ст. внаслідок консолідації окремих литовських племен (литвини, жмудь, пруси, ятвяги та ін.) в умовах загрози з боку німецьких рицарів-хрестоносців. Першим правителем об'єднаного литовського князівства став Міндовг (Мендовг). Князь Гедимін (1316-1361 рр.) захопив Берестейську землю, Дорогочин, Турово-Пинське князівство, а на Волині у 1320-х рр. поставив князем свого сина Любарта. Гедимін першим почав титулувати себе "королем литовців і руських" та заснував нову столицю - Вільно (Вільнюс). Найбільших успіхів у "збиранні" українських земель добився син Гедиміна Ольгерд (1345-1377 рр.), який приєднав до Литви Чернігово-Сіверщину, Київщину, Переяславщину, Поділля.
Завдяки литовській експансії українські землі звільнялися від монголо-татарського панування. У 1362 (1363) р. відбулася битва литовсько-руських військ з монгольськими ордами на річці Сині Води (ліва притока Південного Бугу). Разом з тим, формувалися передумови литовсько-польського зближення.
За підписаною у 1385 р. Кревською унією, великий князь литовський Ягайло одружився з королевою Польщі Ядвігою та отримав титул короля; натомість він зобов’язувався навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України приєднати до Польської корони.
Такі наміри викликали протидію литовсько−руської опозиції на чолі з князем Вітовтом (1392-1430 рр.), двоюрідним братом Ягайла. Вітовт був одним із наймогутніших литовських князів. Він поширив владу Литви до Причорномор’я і Криму, але зазнав поразки від татар на р. Ворсклі у 1399 р.
У 1410 р. спільно з польським королем розбив німецьких лицарів у Грюнвальдській битві (теп. територія Польщі). У цій битві поряд з поляками, литовцями і чехами, брали участь українці.
Будучи рішучим противником польсько-литовського державного об'єднання, Вітовт уклав із Ягайлом Городельську унію (1413 р.), яка підтверджувала існування ВКЛ як окремої незалежної держави.
Спираючись на литовське боярство, Вітовт проводив всередині країни сильну централізаторську політику. Він усунув від влади, у тому числі на українських землях, місцевих удільних князів, замінивши їх намісниками. Активно сприяв розвитку господарства, міст, ремесел і торгівлі, заохочував до переїзду на його землі кращих майстрів. При ньому Луцьк став другою столицею ВКЛ; саме тут у 1429 р. скликав з’їзд європейських монархів з метою своєї коронації. Однак, внаслідок протидії з боку Польщі, він так і не був коронований.
Після смерті Вітовта короткотривало Великим князем Литовським став бунтівний брат Ягайла Свидригайло (1430-1432 рр.). Він вславився тим, що будучи католиком, обстоював інтереси руської православної знаті та литовської опозиції. Православні вбачали у ньому свого лідера; однак, маючи занадто пристрасну і запальну вдачу, Свидригайло виявився невдалим політиком і полководцем. У 1435 р. військо Свидригайла зазнало нищівної поразки. Загинуло багато людей, а 42 руських православних князів потрапили у полон. Свидригайло змушений був рятуватися втечею. У 1452 р. по смерті Свидригайла Волинське князівство було ліквідоване і перетворене на звичайну литовську провінцію.
У 1471 р. така ж доля спіткала Київське удільне князівство. Із скасуванням Київського князівства Литва остаточно відійшла від проголошеного раніше принципу: новизни не вводити, а старовизни не чіпати. У 1481 р. православні князі організували змову проти Литви, але зазнали поразки. Також у 1508 р. відбувся збройний виступ під керівництвом Михайла Глинського.
На противагу зростаючим у Литві впливам католиків, православні князі почали все більше схилятися до союзу і покровительства Московської держави. Союзником останньої виступило Кримське ханство, що сформувалося у середині ХV ст. У 1475 р. кримський хан потрапив у васальну залежність від Туреччини, приблизно тоді ж вони розпочали спустошуючі напади на Україну, які фактично не припинялися впродовж трьох століть.
Особливістю кримського державного утворення була його постійна спрямованість на захоплення ясиру (бранців). Чотирма основними шляхами "битими ординськими", - Чорним, Кучманським, Муравським та Золотим (Покутським) − на прудконогих і витривалих конях спеціально вирощеної породи, татари проникали далеко вглиб Поділля, Київщини, Волині і навіть Галичини, Польщі, Молдавії, інших сусідніх земель. Вони буквально знекровлювали український народ, забираючи його найкращі сили, інших безжалісно винищували. За приблизними підрахунками, Русь−Україна внаслідок кримсько-татарських нападів втратила щонайменше 2−2,5 млн. чол.
У 1482 р. кримський хан Менглі−Гірей жорстоко пограбував і спалив Київ, багатьох його жителів і воїнів було вбито, решту забрано у Крим. Деякі золоті речі із Софії Київської кримський хан відправив у подарунок цареві Івану III.
Москва вдало скористалася релігійним фактором, поширюючи чутки про насильницьке покатоличення руських земель у ВКЛ та виступаючи у ролі захисника православних. На початку ХVІ ст. до Московської держави відійшла більша частина Чернігово-Сіверщини, Брянщина, Смоленщина і деякі білоруські землі. І саме у цей період обґрунтовується бачення Москви як III Риму, тобто вселенського православного царства, що прийшло на зміну Римській і Візантійській імперіям.
За таких обставин дійшло до литовсько-польського державного об’єднання. У 1569 р. на сеймі у Любліні було досягнуто угоди про створення Речі Посполитої. Об’єднання було вигідне насамперед Польщі, і, щоб схилити на свій бік литовську, українську та білоруську шляхту, польський король Сигізмунд ІІ Август надав їм деякі привілеї, а тим, хто виступав проти унії, пригрозив суворими репресіями.
За цією угодою до Польщі відійшли Волинь, Брацлавщина, Поділля й Київщина. В адміністративному відношенні територія України була поділена на Київське, Волинське, Брацлавське, Белзьке, Руське і Подільське воєводства. З початку ХVІІ ст. до складу Речі Посполитої увійшла ще й Чернігівщина.
Укладання Люблінської унії призвело до значного посилення економічного та національно-релігійного гніту в Україні. Посилилась експансія католицизму та денаціоналізація української знаті. Зростання фільваркового господарства і панщини призвело до обезземелювання та закріпачення селян, які становили близько 80% населення.
Протидія польській експансії проявилася насамперед у національно-культурній сфері. Найвідоміший і найбагатший представник православної знаті, якого називали “стовпом православ’я”, князь В.-К.Острозький (1527-1608 рр.), у 70-х рр. XVI ст. своїм коштом заснував школи у Києві, Турові, Володимир-Волинському та знамениту Острозьку академію – першу вищу школу в Україні, важливий осередок європейської науки на східнослов'янських землях. Під патронатом князя в Академії працювали видатні педагоги та вчені: Г.Смотрицький, Д.Наливайко, В.Суразький, Д.Палеолог, К.Лукаріс та ін. Учнями її були майбутній гетьман Петро Сагайдачний, архієпископ Мелетій Смотрицький та ін.
В острозькій друкарні, в якій деякий час працював Іван Федоров, було видано чимало книг, найвідомішою серед яких стала “Острозька біблія”(1581 р.). Князю В.-К.Острозькому належить особлива роль у полемічній боротьбі, що розгорнулася наприкінці ХVІ ст. між православними, уніатами і католиками. Майже уся родина Острозьких окатоличилася, що наглядно засвідчує усю трагічну ситуацію в Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст.
Слово “козак” - тюркського походження; вперше воно зафіксоване у “Таємній історії монголів” 1240 р. і означає “страж” або “вартовий”. Потрапивши на слов’янський ґрунт, воно пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану людей, вільних від кріпацтва, які поруч із господарським заняттям, боронили землю від іноземних завойовників.
Козацтво як історичний феномен існувало у багатьох народів, землі яких знаходилися у пограничних (прикордонних) зонах. Так, у Росії сформувалося козацтво Донське, Терське, Яїцьке та ін.; у південних слов’ян - ускоки й гайдуки; аналоги козацтва були у румунів та угорців тощо. Основними функціями козацьких суспільств на пограниччі були виробничо-трудова та військово-оборонна діяльність.
Унікальність українського козацтва полягає у тому, що воно взяло на свої плечі ще й державотворчі функції, виступило провідною й організуючою силою у здійсненні найважливіших національних завдань.
Причини виникнення козацтва. З посиленням татарської загрози у 2-й половині ХV ст. у документах і свідченнях сучасників все частіше зустрічаються згадки про українських козаків. Відзначення на початку 1990-х років 500-річчя українського козацтва пов’язане із записами про них у ”Хроніці польській” М.Бєльського за 1489 р. та у листі Великого литовського князя Олександра до кримського хана Менглі-Гірея у 1492 р. Напевне, вже тоді козаки здійснювали походи на татарські володіння. Можна також стверджувати, що коріння українського козацтва сягають значно глибших часів, але як окрема суспільна верства, воно формується лише у ХVІ ст.
Головними причинами виникнення козацтва були соціально-економічні (нестача власної орної землі і наявність багатих земель на півдні; зростання експлуатації, кріпацтва, податків тощо) та військово-політичні (ліквідація автономії українських земель, розширення привілеїв шляхти, наступ католицизму, необхідність захисту від кримських татар і т. п.).
Козацтво формувалося з різних верств населення: селян, частини міського населення, а також із представників знаті, зокрема тих, які не отримали шляхетських прав. Серед козаків були бояри, пани і навіть князі, для яких “ходіння у козацтво” сприймалося як почесний обов’язок оборони християнського світу від турецько-татарської загрози. У ХVІІ–ХVІІІ ст. основним джерелом поповнення козацтва стали селяни–втікачі та інші соціальні низи.
У перший період свого існування козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами (ватагами) на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення–січі, зроблені з рублених або січених колод. Звідси назва об’єднання – Запорозька Січ, що сформувалася як козацька християнська республіка у пониззі Дніпра за порогами (Кодацький, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Дід), Вовнизький, Будило, Вільний та ін.).
Перші організатори козацтва. Серед організаторів козаччини були: Костянтин Острозький (бл. 1460–1530), Великий гетьман Литовський; який успішно воював проти татар і Московського царства; Предслав Лянскоронський (р.н. невід.–1531), канівський староста, згодом київський воєвода, який здійснив низку походів на Очаків і Білгород; Остафій Дашкович чи Дашкевич (р.н. невід.–1535), канівський і черкаський староста, який у 1533 р. на польському сеймі виступив з проектом організації регулярної прикордонної служби та ін.
Дмитро Вишневецький. Волинський князь з гілки Ольгердовичів (р.н. невід. – 1563), був черкаським і канівським старостою та побудував у 1550-х рр. на острові Мала Хортиця замок з постійною козацькою залогою. У відповідь татари напали на Січ і зруйнували фортецю.
Вишневецький певний час перебував на службі у московського царя Івана ІV Грозного (Лютого), згодом повернувся до короля Сигізмунда-Августа.
У 1563 р. він вирушив із військом у Молдову, де відбувалися династичні усобиці. Тут пораненого князя захопили у полон і відправили у Царгород. За народними переказами, султан Сулейман Пишний наказав скинути козацького ватажка з фортечного муру на гак, де він провисів три дні, вигукуючи прокляття мусульманам, доки розлючені охоронці не застрелили його з лука. За іншою версією, турки вирвали у козацького лицаря серце, подробили його і з’їли, аби набути такої мужності й сили, якою володів Дмитро Вишневецький. Мужність та непідкупність українського патріота народ оспівав у відомій пісні про Байду.
Устрій і військова організація Запорозької Січі. Запорозька Січ протягом ХVІ–ХVІІІ ст. декілька разів змінювала своє місцеперебування (Томаківка, Базавлук, Чортомлик та ін.). Не всі дослідники визнають збудовану князем Д.Вишневецьким фортецю на о. Мала Хортиця за першу Січ; деякі історики першою Січчю вважають Томаківську, ще інші стверджують, що Січ виникла значно раніше – у першій половині ХVІ ст.
На Січі існувало своє законодавство, військова та судова влада. Тут була республіканська форма правління. Кожен козак мав право голосу як у загальній Раді, так і в радах паланок, куренів, поселень. Козацька Рада вирішувала всі найважливіші питання життя Січі, керувала її внутрішньою й зовнішньою політикою, займалася судочинством. На радах обирали запорозьку адміністрацію, до якої входили: кошовий отаман, суддя, писар (відав канцелярією), осавул (відповідав за організацію прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів), обозний (очолював артилерію та фортифікаційну справу) та ін.
Військо Запорозьке ділилося на полки по 500-1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені.
У першій половині XVII ст. запорозьку піхоту вважали однією з кращих у Європі. Вона майстерно билася, шикуючись, як правило, у три шеренги: перша стріляла, друга подавала, а третя заряджала рушниці. Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу переходити від наступального бою до оборони і навпаки.
Кіннота у козаків була нечисленною, але теж відзначалася військовою майстерністю. Крім того, козаки робили морські походи Чорним морем на легендарних вітрильно-веслових човнах – “чайках”.
Реєстрове козацтво. Крім січового (низового) козацтва, у 70-х рр. ХVІ ст. з’явилося ще реєстрове козацтво, яке отримало свою назву від реєстру – списку, куди вносилися козаки, що перебували на державній службі у Речі Посполитій. Така служба офіційно розпочалася у 1572 р. за правління Сигізмунда ІІ Августа, коли на службу було прийнято 300 козаків. За короля Стефана Баторія у 1578 р. на службу було прийнято 500 козаків з центром у Трахтемирові на Київщині, де розміщувалися канцелярія, шпиталь та арсенал. Реєстрові козаки користувалися окремими правами (“вольностями”), підлягали присудові своїх старшин, були звільнені від податків, могли вільно розпоряджатися своїм майном. Згодом чисельність реєстрового козацтва зросла до 1000 і більше чоловік, але неодноразово польський уряд реєстри скасовував.
Тема 3. Національно-визвольна боротьба у
ХVІ - ХVІІ ст. Держава Богдана Хмельницького
церковна унія та її наслідки.
у 1620 - 1630-х рр.
кого 1648-1657 рр.). Утворення козацько-гетьманської
держави.
Джерела і література: 1, 5, 23, 32, 34, 39-40
Першим керівником великих козацько-селянських повстань, що розпочалися в Україні наприкінці XVI ст., був гетьман Криштоф Косинський. За військові заслуги він дістав від короля маєток і землю. Але один із князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до володіння цією нагородою. Тоді Косинський розпочав боротьбу за встановлення справедливості, яка вилилася в козацько-селянське повстання проти польської влади взагалі. Військо повстанців швидко поповнювалося за рахунок запорозьких і реєстрових козаків а також втікачів із панських маєтків: селян та шляхетської челяді. Повстання охопило Київщину, Брацлавщину і Волинь.
У грудні 1591 р. повстанці оволоділи фортецею й містом Біла Церква та замком у Богуславі, захопили там артилерію і військові припаси. Ще перед цим запорожці обрали Косинського своїм гетьманом. Відтак повстанці заволоділи Трипіллям і Переяславом. Восени 1592 р. Косинський захопив Київський замок. Це серйозно стурбувало польський уряд. Король оголосив збір шляхти Київщини, Волині та Поділля і долучив до них регулярні війська й угорських найманців. Похід очолив князь Костянтин Острозький, який добре знав козацьке бойове мистецтво. Під містом П’яткою 2-9 лютого 1593 р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом. Зазнавши великих втрат, обидві сторони після переговорів покинули поле битви.
Повернувшись на Запоріжжя, Косинський почав готувати нові сили для продовження повстання. У травні 1593 р. козацьке військо вирушило із Січі й незабаром узяло в облогу Черкаси. Черкаський староста Олександр Вишневецький розпочав переговори з повстанцями. Косинського запросили до Черкас і там його по-зрадницькому вбили. Козаки змушені були відступити на Запорозьку Січ, на яку, скориставшись обставинами, напала орда Кримського хана.
Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594–1596 рр.). Северин (Семерій) Наливайко був родом із м.Гусятина на Поділлі (тепер Тернопільська обл.), його батько був закатований слугами польського магната Калиновського. Мати разом із дітьми перебралася в Острог, де Северин та його брат Дем’ян (згодом відомий філософ і письменник) здобули освіту. Маючи лицарську вдачу та допитливий розум, кмітливий юнак подався на Запоріжжя, де вдосконалювався у військовій майстерності, не раз брав участь у походах на турків і татар.
Повернувшись до Острога, вступив на службу до князя
К.-В. Острозького сотником надвірних козаків. За свідченням польського хроніста М. Бельського, “це була людина гарна зовні і незвичайних здібностей... до того ж славнозвісний пушкар”.
Наливайко сумлінно виконував свої обов’язки сотника і навіть боровся проти Косинського під П’яткою, але згодом став на сторону гноблених мас. Він підібрав собі відчайдушних кіннотників, зорганізував з них добре озброєне військо й у боротьбі з поляками знайшов підтримку запорожців, зокрема, гетьмана Григорія Лободи. Обидва ватажки на заклик Австрії у 1594 р. ходили у похід на турків у наддунайські землі. Повернувшись на Україну, Лобода осів на Київщині, а Наливайко спершу допомагав повсталим білоруським селянам, а потім перейшов на Волинь. Їх війська нищили польські маєтки та католицькі центри. 16 жовтня 1594 р. повстанці при допомозі міщан захопили місто Брацлав, наприкінці року повстанці здобули добре укріплений замок і місто Луцьк.
Навесні 1595 р. Наливайко при допомозі білоруських повстанців розгромив литовських феодалів і зайняв міста Слуцьк, Бобруйськ, Могилів; активну діяльність розгорнув також повстанський загін на чолі з козаком Матвієм Шаулою. Для литовсько-польського панування в Білорусі та в Україні утворилася серйозна загроза. Уряд Речі Посполитої кинув на придушення повстання трьохтисячне каральне військо під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського.
Поблизу Білої Церкви війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися й нараховували приблизно 4 тис. чол. До приходу туди військ Жолкевського вони розгромили гарнізон Білої Церкви й підпалили замок, згодом перейшли на лівий берег Дніпра. У квітні 1596 р. під Гострим Каменем, недалеко від Трипілля, відбулася жорстока битва. Обидві сторони зазнали значних втрат. Поляки відступили до Білої Церкви, а козаки дійшли до Дніпра, переправилися човнами і стали в Переяславі. Тут вони намагалися укріпитися й надіялись, що польські війська облишать їх переслідувати. Але ті також переправилися через Дніпро і козацькому табору прийшлося відступати далі на південний схід.
Під Лубнами, над р. Солоницею, козаки укріпилися на високому місці, із виглядом на всі боки. Почалася облога, що тривала два тижні. У таборі не стало пашні для коней та їжі для людей. У тісному місці назбиралося багато трупів, які розкладалися й несли різні пошесті. Серед війська вибухнула незгода. За зрадницькі переговори з ворогом був убитий Лобода , але частина старшини продовжувала переговори з польською стороною. За умовами переговорів повстанці змушені були віддати всі гармати, рушниці і амуніцію, також корогви і срібні труби, за це їм було обіцяно життя і вільний вихід із табору.
Але 28 травня, коли Жолкевському були видані Наливайко і Шаула, польське військо накинулося на безборонних повстанців і вчинило над ними криваву розправу. Польський сейм наклав на козаків баніцію, тобто проголосив їх поза законом, конфіскував козацькі маєтки і наказав винищити козацтво взагалі. У квітні 1597 р. після жорстоких тортур Наливайка привселюдно стратили у Варшаві.
Брестська (1596 р.) церковна унія та її наслідки. У ХVІ ст. православна церква в Україні вступила у глибоку кризу, натомість із Заходу активно поширювалися католицизм і протестантизм, а у Москві у 1589 р. було проголошено самостійність Московського патріархату; його глава отримав титул патріарха усієї Русі, що не могло не стурбувати українських ієрархів. Зважаючи на слабкість південних патріархів, які потрапили у залежність від турків, в українському середовищі поступово визрівала ідея підпорядкування православної церкви Папі Римському.
Отже, основними причинами унії були: занепад дисципліни і порядку у православній церкві і спроби її реорганізації у контексті європейських реформаційних процесів; невпорядкованість стосунків із східними патріархами, які, з одного боку, самі потрапили у залежність до Османської Порти, а з іншого – занадто активно втручалися у діяльність місцевих православних братств, зокрема, у 1586 р. ставропігійні права отримало Львівське братство, що не могло не викликати невдоволення місцевих єпископів. Останні прагнули також зрівнятися у правах із католицьким кліром.
У 1596 р. у Бресті зібралися прихильники й противники унії. Православна церква розкололася на дві – традиційну православну та нову уніатську, або як її почали пізніше називати - греко-като-лицьку. Київська митрополія, зберігаючи всі свої обряди, звичаї, права та привілеї, розірвала зв’язки з Константинополем і об’єдна-лася з Римом, підпорядкувавшись папському престолу. У греко-ка-толицькій церкві зберігалися православні обряди і церковно-слов’янська мова богослужінь.
Князь В.-К.Острозький та частина знаті виступили проти таємної та односторонньої ініціативи українських єпископів. Фактично у Бресті відбулися два собори, учасники яких взаємно один одного звинуватили у церковній і національній зраді.
Король своїм універсалом від 15 грудня 1596 р. проголосив рішення уніатського собору обов‘язковими для всіх віруючих; польський уряд фактично поставив православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх землі. Саме тому Берестейська унія призвела до сильного протистояння в українському суспільстві, до загострення полемічної і збройної боротьби, стала символом розбрату, ворожнечі і насильства.
Православні міщанські братства. У містах православні міщани, шляхта і духовенство об’єднувалися у братства – релігійні та національно-культурні організації, що наповнили новим змістом український опозиційний рух. Найвідомішіми православними братствами були: Львівське Ставропігійне (1586 р.), Київське Богоявленське (1615 р.), Луцьке Чеснохрестське (1617 р.) та ін. Братства діяли у багатьох містах і містечках. Вони захищали інтереси православних у всіх сферах суспільно-політичного та соціально-економічного життя; здійснювали опіку над православною церквою; допомагали зубожілим міщанам; дбали про відкриття українських шкіл, друкарень, бібліотек і т. п. Наприкінці ХVІ – у першій половині ХVІІ ст. в Україні налічувалося близько 30 братських шкіл. Активною громадською діяльністю братства ідейно підготували національно-визвольну боротьбу українського народу середини ХVII ст.
Гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного вважають найвидатнішою фігурою, яку висунуло козацтво до Б.Хмельницького. Він прославився не лише як полководець, але й як державний діяч, захисник української культури. Значною мірою цьому сприяло його навчання протягом кількох років в Острозькій академії.
Сагайдачний виступив в ролі керівника козаччини саме тоді, коли польський уряд, наляканий повстаннями 90-х років XVI ст., намагався його приборкати. Враховуючи співвідношення сил і реально оцінивши ситуацію, гетьман не йшов на відкриту конфронтацію з польською владою, а балансував між інтересами Варшави і Запорозької Січі, опираючись при цьому на силу козацького війська. Гетьман провів військову реформу, перетворивши козацтво з тимчасових “партизанських” формувань на регулярне військо, в якому був запроваджений порядок та міцна дисципліна.
Українське козацтво розгорнуло справжню війну проти турецько-татарської агресії. Гетьман розробив стратегію цієї боротьби, завдаючи випереджувальних ударів по ворогу та перешкоджаючи його нападам на Україну. Запорожці атакували одночасно кілька фортець, але основного удару завдавали якомусь найвпливовішому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп та інші міста. Найвизначнішим був похід 1616 р., коли козаки взяли штурмом фортецю й спалили Кафу – головний ринок работоргівлі у Криму.
У 1618 р. на прохання польського уряду 20 тис. козаків на чолі з Сагайдачним узяли участь у поході на Москву. Запорожці розбили військо князів Пожарського та Волконського, підійшли до царської столиці і розпочали облогу. Місту загрожувала страшна небезпека. Але у вирішальний момент гетьман наказав припинити штурм. Ймовірно, він не бажав зміцнення Речі Посполитої за рахунок московської держави, котра могла бути потенційним союзником у майбутньому.
У 1620 р. Сагайдачний провів дві політичні акції, що були спрямовані проти Польщі. По-перше, з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, яке виступало проти політики уряду Польщі, відіграючи одночасно роль культурного й наукового центру України. Тим самим, як стверджує О.Апанович, гетьман зробив безпрецедентний крок – “поставив зброю на охорону культури, освіти, тобто гуманізував зброю”. По-друге, гетьман скористався проїздом через Україну єрусалимського патріарха Феофана та добився висвячення ним київського митрополита Іова Борецького, а також декількох єпископів. Таким чином, вперше після Брестської унії 1596 р. було відновлено вищу православну ієрархію в Україні. Уряд Речі Посполитої оцінив обидві ці події як державний злочин і видав універсал про арешт православних ієрархів. Але на захист стало Запорозьке військо.
Хотинська битва (1621 р.). У 1620–1621 рр. козакам довелося воювати разом із польським військом проти Туреччини. Козацька рада ухвалила виступити проти ворога, але обумовила свою згоду рядом вимог: визнання прав козацтва, збільшення реєстру, визнання вищої православної ієрархії та ін. Саме в Хотинській битві найповнішою мірою проявився талант гетьмана П. Сагайдачного як полководця, який на противагу стратегії пасивної оборони розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару. Під Хотином Сагайдачний започаткував серію нічних рейдів, що завдавали великих втрат турецькій армії (25% від загальних втрат), викликали паніку та розгубленість серед ворогів.
Поряд з атаками і нічними рейдами, гетьман застосував новий тактичний прийом - залповий вогонь з мушкетів із максимально близької відстані. Внаслідок бойових дій ворог втратив близько 80 тис. чоловік і змушений був погодитись на укладання мирного договору. Вирішальна роль у цьому належала козакам (чисельність козацького війська становила 40-50 тис. чол.). Навіть представники польського табору відзначали, що саме козаки врятували Річ Посполиту від загибелі. Але, незважаючи на це, угода між Туреччиною й Польщею була спрямована проти козаків. Замість вдячності польський уряд зобов’язався заборонити їм судноплавство по Дніпру й вихід у Чорне море.
Козаки першими пішли з-під Хотина, незадоволені умовами договору. Сагайдачний, поранений отруйною стрілою, у квітні 1622 р. помер та був захоронений у Києві. Видатний дослідник козацтва Д. І. Яворницький писав, що “Петро Конашевич-Сагайдачний – найвидатніша особа козацтва протягом усього його історичного існування ...”.
Козацько-селянські повстання 1620–1630-х рр. Це був період нового піднесення антифеодального й національно-визвольного руху. Однією з причин було те, що польський уряд у жовтні 1621 р. наказав залишити в реєстрі лише 3000 чол. (під Хотином їх було більше 40 тис.), а всіх інших негайно повернути до своїх панів. До того ж, саме в ці роки закінчився термін “слобод”, коли з метою освоєння земель магнати й шляхта звільняли селян від податків і панщини.
Відбулося кілька великих повстань, в яких провідною силою виступало козацтво. До козаків приєднувалися селяни і міщани. Повстання охоплювали переважно Черкащину, Київщину, частину Поділля й Волині. Очолювали їх досвідчені козацькі ватажки Марко Жмайло (1625 р.), Тарас Федорович ( 1630 р.), Іван Сулима (1635 р.), Павло Бут (1637 р.), Яків Остряниця, Дмитро Гуня (1938 р.) та ін.
Повстанці здобули декілька перемог над польсько-шляхетськи-ми військами. Так, у 1625 р. після великої битви повстанців під про-водом Марка Жмайла біля Курукового озера в урочищі Ведмежі Лози (побл. суч. Кременчука) було підписано з поляками Куру-ківський договір, що передбачав розширення козацького реєстру із трьох до 6000 чол. На їх основі були сформовані Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський полки. Ці полки стали основою формування козацько-гетьманської держави за часів Богдана Хмельницького.
У 1630 р. розгорнулося велике повстання під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила). Під Переяславом відбулася запекла битва, у якій польське військо зазнало великих втрат. За укладеним Переяславським договором 1630 р. чисельність реєстрових козаків зросла до 8000 чол.
Дії козаків і селян знайшли відображення в народних переказах, легендах, піснях. Вони також оспівані у творах письменників і поетів. Наприклад, Т.Шевченко присвятив повстанцям поему “Тарасова ніч”, в основі якої - легендарний опис однієї із подій повстання 1630 р., коли козаки увірвалися в польський табір і знищили т.зв. “золоту роту” - особисту охорону коронного гетьмана, котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших польських родин.
Наступні повстання не були такими успішними. Польський уряд вдався до жорстоких репресій. Івана Сулиму та його соратників після зруйнування фортеці Кодак у 1635 р. поляки схопили і у Варшаві четвертували. Павло Бут після кровопролитної битви біля с. Кумейки під Черкасами у 1637 р. змушений був відступити; згодом його із іншими керівниками поляки підступно схопили і стратили. Яків Острянин (Остряниця), який очолив народний рух у 1638 р., після запеклих битв під Лубнами і на Черкащині перейшов у межі московських володінь сучасної Слобідської України. Дмитро Гуня, що перебрав провід повстанням, відійшов на Дон, де продовжував боротьбу проти турків і татар.
“Ординація війська запорозького” (1638 р.). У лютому 1638 р. Сейм схвалив “Ординацію”, яка значно урізала права козацтва. Реєстр зменшувався до 6000 чол. Ліквідовувалася виборність старшини. Реєстрове козацтво мав очолювати старший комісар із шляхтичів, призначений сеймом. Осавул і полковники теж призначалися зі шляхти. Жоден козак без дозволу комісара не міг піти на Січ. Міщанам заборонялося не тільки вступати в козаки, але й навіть віддавати заміж за них своїх доньок. Передбачалася відбудова фортеці Кодак. До речі, цю фортецю будував французький інженер Боплан, автор надзвичайно цікавого “Опису України...”, що його рекомендуємо для самостійного опрацювання.
Причини поразки та значення козацько–селянських повстань. Серед основних причин відзначимо наступні: 1) перевага сил магнатів і польської шляхти, котрі мали у своїх руках державний апарат, армію, були краще організовані, ніж повстанці; 2) повстання мали стихійний та локальний характер; жодне з них не поширювалося на всю Україну; 3) учасники повстань були погано озброєні, їх тактика носила, як правило, оборонний характер.
Ці та інші недоліки згодом були враховані Богданом Хмельницьким у національно-визвольній війні, що розпочалася у 1648 р. після десятиліття так званого “золотого спокою” (1638–1647 рр.). Козацько–селянські війни і повстання готували ґрунт для всенародного виступу, впливали на зміну усіх чинників суспільно-політичного і духовного життя в Україні, на формування ідеології, стратегії і тактики національно-визвольної боротьби.
Колоніальна політика, яку проводила Річ Посполита стосовно України викликала загрозу етноциду і спричинила загальнонародний виступ, який переріс у національно-визвольну війну (революцію). ЇЇ причинами були глибокі суперечності у національно-релігійній, соціально-економічній, політичній, ідеологічній сферах тощо.
Майже все населення України, за винятком великих сполонізованих магнатів та шляхтичів, частини вищого православного духівництва, піднялося проти чужоземного гноблення. Це була визвольна, справедлива і загальнонародна війна, яка відповідала інте-ресам різних станів тогочасного українського суспільства. Основними рушійними силами були козацтво, селянство, міщани, дрібна і середня шляхта, нижче духовенство.
Очолив визвольну війну Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.), який мав добру освіту, брав участь у боях проти турків і татар, був учасником козацько-селянських повстань, володів кількома іноземними мовами, зокрема й латиною. Добре був ознайомлений з устроєм, дипломатією, військовою тактикою європейських держав, Туреччини і Криму.
Засвоєння уроків іноземного і козацького воєнного мистецтва дало змогу підняти стратегію й тактику українського війська на значно вищий щабель. Від пасивної оборонної тактики Б.Хмельницький перейшов до активних, наступальних дій, нав’язуючи противнику місце й час битви. Завдяки блискуче налагодженій розвідці завдавав ударів зненацька, досить часто використовував обхід ворога із флангів. Саме гетьману належить видатна роль у створенні козацької артилерії й кінноти.
У початковому періоді національно-визвольної війни, заручившись підтримкою татар, повстанці у 1648 р. здобули блискучі перемоги під Жовтими Водами та Корсунем (травень) і під Пилявцями (вересень). Восени 1648 р. козаки здійснили визвольний похід в західноукраїнські землі, де взяли в облогу Львів та дійшли до фортеці Замостя. Однак згодом козацьке військо повернулося у Наддніпрянську Україну, не заливши залог у Галичині та Волині, що вважається однією з помилок Б.Хмельницького. Самого гетьмана у Києві урочисто зустрічали як народного вождя і визволителя від польської неволі.
У 1649 р. визвольна боротьба наростала. Під час Зборівського походу (улітку 1649 р.) лише підступна позиція кримських татар врятувала польську армію на чолі з королем Яном Казимиром від її повного знищення козаками. Дії татар, які були зацікавлені в обопільному знесиленні України й Польщі, примусили Б.Хмельницького погодитися на укладання Зборівської угоди (серпень 1649 р.), за якою козацький реєстр зростав до 40 тис. чол. Територію козацької України складали три воєводства: Брацлавське, Київське і Чернігівське. Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни й міщани повинні були виконувати довоєнні повинності. Щодо питання про унію, то воно відкладалося до рішення сейму. Зборівська угода не влаштовувала ні українську, ні польську сторони, але відтепер на перше місце у діяльності Б.Хмельницького виходить розробка і реалізація державницької програми.
Польський уряд не міг змиритися із втратою важливих українських територій. На початку 1651 р. поляки розпочали наступ на Поділля. У червні 1651 р. відбулася найбільша у середньовічній історії битва під Берестечком. Вона розпочалася вдало для української армії. Але у вирішальний момент татари втекли з поля бою, оголивши лівий фланг. Значно погіршило ситуацію і те, що Б.Хмельницького, який подався за татарами, щоб переконати хана повернутися на поле битви, “союзники” затримали у себе і відпустили лише через 2 тижні. Козакам вдалося побудувати табір, котрий тримав оборону протягом 10 днів. Після цього під проводом І.Богуна була здійснена унікальна операція по виведенню війська та артилерії з оточення. Невмирущою славою покрили себе кілька сотень повстанців, котрі загинули, але дали змогу вийти українській армії з оточення.
Наслідком поразки під Берестечком стала Білоцерківська угода (вересень 1651 р.), яка обмежила територію української держави лише одним Київським воєводством. Реєстр зменшувався до 20 тис. чол. Пани одержали право повертатися до своїх маєтків, Б.Хмельницький підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.
Навесні 1652 р. українці здобули переконливий реванш у битві під Батогом (травень 1652 р.). За всю середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинула половина всіх гусарів Речі Посполитої. Перемога привела до скасування Білоцерківської угоди й відновлення на українських землях національних органів влади. Жванецька кампанія 1653 р. принципово не змінила загальної ситуації.
Найважливішою подією наступного періоду було підписання українсько–московського договору 1654 року.
Переговори із московським царем Олексієм Михайловичем проводилися майже від самого початку визвольної війни, але особливої актуальності для обох сторін вони набули у 1653 р.
На ту пору становище держави Б.Хмельницького було надзвичайно складним: 1) у 6-річній боротьбі проти Речі Посполитої ресурси українського народу значно виснажилися, натомість католицька Польща завжди могла розраховувати на підтримку Папи Римського і європейських держав; 2) союзники козаків – кримські татари у найвідповідальніші моменти українсько-польської війни, зокрема у битвах під Зборовим-Збаражем (1649 р.), під Берестечком (1651 р.), під Жванцем (1653 р.) та ін., послідовно відходили від союзницьких зобов’язань перед Б.Хмельницьким; 3) з провалом молдавського (дунайського) напрямку зовнішньополітичної діяльності уряду Б.Хмельницького виникла небезпека оформлення ворожої коаліції у складі Польщі, Валахії, Трансільванії й Молдавії.
Ці та інші обставини примусили гетьмана шукати іншого, надійнішого союзника, ніж татари. Такими союзниками могли стати Османська Порта і Московське царство. До речі, за певними даними, Б.Хмельницький не лише мав наміри, але й насправді визнав турецьке підданство, що особливо стурбувало московського царя. Восени 1653 р. Москва визначилася у своїй політиці щодо Речі Посполитої та Війська Запорозького і відправила в Україну посольство на чолі з боярином В.Бутурліним.
Переяславська Рада (8 січня 1654 р.). Місцем переговорів гетьман визначив Переяслав. Тут відбулося декілька козацьких нарад і козацько-московських зустрічей. Радянська історіографія дотримувалася фальшивої інтерпретації переговорів у Переяславі і пізнішої присяги українців перед Бутурліним; на основі повідомлень останнього, усе змальовувалося у найвигідніших для Москви кольорах “безконфліктності”, “добровільності” і “всенародності”.
Насправді, неприємні інциденти переслідували московське посольство від самого початку його подорожі в Україну. А безпосередньо у день Переяславської ради, яка, звичайно, не була і не могла бути “всенародною”, переговори майже зірвалися, бо московська сторона відмовилася присягати від імені царя в Успенській церкві у тому, що він не буде порушувати прав і вольностей України. Пізніше деякі козацькі полковники (наприклад, Іван Богун), певна частина міщан і духовенства (зокрема, київський митрополит Сильвестр Косів) відмовились від присяги на вірність царю. У деяких поселеннях, наприклад, у Чорнобилі, доводилося застосовувати силу.
“Березневі статті” (1654 р.) та їх наслідки. Внаслідок переговорів і підготовки відповідних документів у березні 1654 р. у Моск-ві був укладений українсько-московський договір, що отримав наз-ву “Березневі статті”. Оригіналів цих документів не знайдено. Збереглися тільки їх московські копії та чернетки.
Згідно з “Березневими статтями”, Україна зберігала республіканську форму правління та полково-сотенний устрій; незалежність у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики (крім прямих контактів з Туреччиною і Польщею); козацький реєстр встановлювався у 60-тисяч; визначалася плата старшині і козакам і т. п.
Вчені по-різному оцінюють Переяславський договір: унія; васалітет; протекторат; військовий союз; приєднання, возз'єднання тощо. Підписуючи договір, кожна із сторін вкладала в нього свій зміст: українська сторона, визнаючи зверхність Росії, сподівалася на розбудову власної держави; російська - вважала його узаконеною формою залежності України.
Царська влада, виходячи із власного бачення домовленостей, почала ставити свої гарнізони в українських містах та підпорядковувати собі землі, відвойовані у Польщі під час кампаній 1654–1655 рр., а згодом підписала у листопаді 1656 р. без погодження з козаками Віленське перемир'я із Польщею та оголосила війну Швеції.
Восени 1656 р. відбулося три старшинські ради, на яких козаки вирішили, не пориваючи союзу з царем, шукати інших союзників та захищати інтереси України від будь-яких посягань. На основі цих рішень Гетьман розпочав створення антипольської коаліції держав у складі Швеції, Трансільванії, Бранденбургу, Литви.
Союзники під проводом Трансільванського князя Д'єрдя (Юрія) ІІ Ракоці розпочали військові дії і навіть захопили Варшаву, але в цілому похід виявився невдалим. Територіальні претензії нових союзників на західноукраїнські землі, а також неузгодженість дій перекреслили перемоги, здобуті безпосередньо на території Польщі. Це прискорило смерть Б.Хмельницького влітку 1657 р., що у свою чергу стало головною причиною того, що побудова Української держави залишилася незавершеною.
Державотворча діяльність Богдана Хмельницького. Видатним явищем національно-визвольної війни стало виникнення козацької держави, котра мала всі необхідні атрибути функціонування.
На чолі козацької держави стояв Гетьман, котрий скликав ради, відав фінансами, керував військом, проводив дипломатичні зносини з іншими державами. Б.Хмельницький провів поділ країни на полки й сотні, які стали територіальними одиницями управління.
Полковники, сотники і отамани здійснювали не лише військову, а також цивільну владу у своїх районах. Вони розпоряджалися усім земельним фондом, який складався з колишніх королівщин та земель, залишених шляхтою. Переважна частина цих земель розподілялась між козаками, які за службу не одержували платні грішми. Полковники також організували фінансову справу на підлеглій їм території. Державний скарб поповнювався за рахунок ярмарків, млинів, винокурень, броварень, корчмів тощо. Повністю належали скарбові кордонні мита: “індукта” від ввезення товарів та “евекта” – від вивозу. У джерелах є згадки про карбування восени 1652 р. власної монети, однак самих монет не виявлено.
Українська держава мала кордони, укріплені військовими заставами. Перевага козацької адміністрації проявлялася і в тому, що всі накази зі столиці Чигирина дуже швидко доводилися до віддалених місцевостей та виконувалися без затримки.
При гетьманові знаходився найвищий суд, який розглядав апеляції, що надходили від полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі йшли просто до гетьмана. Для вирішення особливо важливих справ могли створюватися окремі судові комісії. На місцях кожен стан мав свій суд, але на першому місці стояли козацькі суди. Останнім підлягали не тільки козаки, але також міщани й селяни, особливо за вбивство, розбій, крадіжки тощо.
Держава Богдана Хмельницького мала міжнародне визнання, вона була визнана багатьма європейськими країнами. Очевидці свідчать, що в гетьманській столиці одночасно перебували посольства Австрії, Трансільванії, Московії, Туреччини, Криму, Польщі, Венеції, Швеції та інших держав. У свою чергу, українські посольства відправлялися в іноземні країни.
Тема 4. Козацько-гетьманська держава
у 2-й половині XVII – XVIIІ ст.
Орлика.
ХVІІІ ст. Знищення Запорозької Січі.
вщина.
Джерела і література: 1, 5, 8, 11, 23, 34, 39-40
Смерть Б.Хмельницького у 1657 р. застала козацьку Україну на переломі: будівництво національно-державних фундаментів було далеким від завершення, а соціально-економічні та політичні суперечності загострені до краю. Українські землі стали ареною запеклої боротьби між Росією, Польщею, Туреччиною й Кримом.
Гетьман Іван Виговський (1657–1659 рр.). Вибір гетьманом ще за життя Богдана його 16-річного сина Юрія був невдалою спробою реалізувати ідею спадкової влади. Тому восени 1657 р. старшинська рада передала гетьманську булаву Івану Виговському, шляхтичу за походженням. У молодості він навчався у Києво-Могилянській колегії, служив у війську. У 1648 р. був викуплений Б.Хмельницьким із татарського полону і з тих пір виконував обов'язки Генерального писаря Війська Запорозького.
Наприкінці 1657–на початку 1658 р. проти нового гетьмана виступили підтримані Росією запорожці на чолі з кошовим отаманом Я.Барабашем та козаки полтавського полку на чолі з М.Пушкарем. У відповідь війська Виговського разом із татарами штурмом захопили Полтаву (червень 1658 р.) і “вогнем та мечем” приборкали повстанців. У братовбивчій війні загинули й потрапили в полон близько 50 тис. людей.
У вересні 1658 р. І.Виговський підписав у Гадячі договір із Польщею. Козацька Україна в межах трьох воєводств – Брацлавського, Київського і Чернігівського – поверталися до Речі Посполитої на правах автономії. Утворювалося т.зв. “Князівство Руське” із 40-тисячним військом (30 тис. козаків і 10 тис. найманців). Законодавча влада належала національним зборам, гетьман, що обирався пожиттєво, мав верховну цивільну й військову владу. Унія скасовувалася, а київський митрополит отримував місце в сенаті. Передбачалося відкриття в Україні 2-х університетів, достатньої кількості шкіл і друкарень. Однак, під час ратифікації польським сеймом, договір був значно підкоректований на користь польської сторони, а головне, він так і не був втілений у життя.
У 1658 р. в Україні розгорнулись військові дії проти московських залог. Москва оголосила Виговського зрадником, а московський князь Баратинський повісив у Києві понад 3 тис. українців. В Україну вирушила 100-тисячна російська армія.
Вирішальний бій відбувся у червні 1659 р. під Конотопом (теп. Сумська обл.). Організувавши надійну оборону і провівши вдалий маневр, українська сторона здобула блискучу перемогу. Полягло 30 тис. московського війська, багато потрапило у полон. У Москві розпочалася паніка, йшли чутки, що цар збирається тікати за Волгу. Однак, ця перемога не зміцнила внутрішнього становища Виговського. У вересні 1659 р., в умовах масового антигетьманського руху, він змушений був віддати гетьманські клейноди. Через декілька років він був безпідставно звинувачений у змові проти Польщі і розстріляний.
Гетьман Юрій Хмельницький (1659-1663 рр.). Гетьманування Юрія розпочалося в умовах наступу російських військ на Переяслав. Тут, у 1659 р., під тиском князя Трубецького, був укладений новий Переяславський договір із Росією, що значно обмежував козацьку автономію. Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, виступати в похід, проводити переговори з іншими країнами, призначати й звільняти полковників, карати без суду старшин і т.п. Крім Києва, російські залоги розміщувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані, а Київська митрополія мала підпорядкуватись московському патріарху.
Посилення московських впливів на Лівобережжі викликало сильну протидію серед частини правобережних полковників і старшини. До того ж, у 1660 р. наступ на Україну розпочала Польща у союзі з татарами. Під Любарем і Чудновим на Волині (теп. Житомирська обл.) поляки оточили московські війська В.Шереметьєва разом із лівобережними козацькими полками Т.Цицюри.
За таких обставин Ю.Хмельницький підписав із поляками Слободищенський або Чуднівський трактат (1660 р.), що повторював умови Гадяцького договору, але без статті про Руське князівство. Тим самим вирішувалась доля оточеного московського війська, яке змушене було капітулювати. Однак, як і Виговському, Ю.Хмель-ницькому не вдалося об'єднати навколо себе українське суспіль-ство. У 1662 р. під ім'ям Гедеон Юрій постригся у ченці.
Розкол на два гетьманства. Руїна. На початку 60-х рр. XVII ст. наказним гетьманом Лівобережної України був Яким Сомко (1660-1663 рр.). Йому протистояли ніжинський полковник В.Золотаренко і кошовий отаман Запорозької Січі І.Брюховецький. Останній незаконно присвоїв собі нечуваний титул “кошового гетьмана” і всіляко намагався догодити козацьким низам та Москві. Скориставшись своїми якостями “людини улесливої, хитрої і пронозливої”, І.Брюховецький домігся обрання себе гетьманом на Чорній раді під Ніжином у 1663 р., Сомка й Золотаренка згодом було страчено.
На Правобережній Україні у 1663 р. козаки обрали гетьманом Павла Тетерю, юриста за фахом, що походив із православної шляхти, був переяславським полковником та Генеральним писарем у Виговського.
Так відбувся розкол козацької України на два Гетьманства – Лівобережне й Правобережне. Гетьманами Лівобережної України у період Руїни були: Іван Брюховецький (1663–1668 рр.), Дем’ян Многогрішний (1669–1672 рр.), Іван Самойлович (1672–1687 рр.). Гетьмани Правобережної України: Павло Тетеря (1663–1665 рр.), Петро Дорошенко (1665–1676 рр.), Юрій Хмельницький (1677–1681 рр.) та ін.
У цей період Правобережна Україна зазнала великих руйнувань. Наприклад, під час польського походу 1663–1664 рр. тільки на Київщині й Брацлавщині загинуло й було взято в полон близько 100 тис. людей. Тоді, за переказом, була зруйнована могила Б.Хмельниць-кого. Загинули, звинувачені у зраді, І.Виговський та І.Богун, були заслані у Мальборк київський митрополит Й.Тукальський, а також Ю.Хмельницький. У 1665 р. П.Тетеря втік до Польщі, забравши військовий скарб, архів, клейноди.
“Московські статті” (1665 р.). Прагнучи вислужитися перед Москвою, І.Брюховецький у 1665 р. поїхав до “першопрестольної”, де підписав т. зв. “Московські статті”. Відтепер новообраний гетьман мав приїжджати до Москви на затвердження; збір податків з України переходив до царських воєвод; московські залоги мали розміщуватися у всіх найбільших містах Лівобережжя. Винагородою за це стали для Брюховецького багаті маєтки, боярський титул, а також дозвіл одружитися з московською князівною Довгорукою.
Безцеремонне поводження російської адміністрації у Лівобережній Україні викликало масовий протест. Розпочались антимосковські рухи й повстання.
Гетьман Петро Дорошенко (1665-1676 рр.). Це була людина знана й заслужена у козацькому війську, його дід Михайло гетьманував у 1620-х роках, а батько був полковником. Сам Петро здобув добру освіту і пройшов велику військову й дипломатичну школу під керівництвом Б.Хмельницького; в наступні роки був прилуцьким полковником, згодом Генеральним осавулом та полковником Черкаським.
Андрусівське перемир'я (1667 р.). На початку 1667 р. Польща й Росія у с.Андрусові близько Смоленська поділили між собою українські й білоруські землі по Дніпру. До Росії відійшли Чернігово-Сіверщина, Лівобережна Україна, а також на 2 роки Київ (згодом – остаточно). До Польщі відходили землі Білорусі та Правобережна Україна. Запорозька Січ потрапляла у залежність від двох держав – протекторів (пізніше запорожці перейшли під московську юрисдикцію).
Боротьба за єдність українських земель. Прагнучи змінити становище, П.Дорошенко все більше схилявся до союзу з Туреччиною. На початку 1668 р. старшинська рада у Чигирині висловилася за об'єднання Лівобережної й Правобережної України під протекцією Порти. До цього рішення приєдналася і козацька рада, скликана І.Брюховецьким.
У червні 1668 р., після успішного походу Дорошенка на Лівобережжя, українські землі обох берегів Дніпра знову з’єдналися в одне ціле. Гетьманом об’єднаної України став П.Дорошенко (І.Брюховецького козаки стратили). Однак, незабаром польські війська розпочали наступ на Поділля, московські – на Лівобережжя.
Гетьман Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.). Після відходу Дорошенка, спочатку наказним, а потім повноправним гетьманом на Лівобережній Україні став Д.Многогрішний, полковник чернігівський, за походженням із простих козаків (сучасники називали його “мужичим сином”). У 1669 р. він підписав із Москвою “Глухівські статті”, які дещо обмежували присутність російських воєвод в Україні, і, звичайно, не повертали козакам усіх “прав і вольностей”, що мали вони за Б.Хмельницького.
Відновивши певний порядок, Многогрішний почав проявляти самовпевненість і різкість, а головне, намагався закріпити за своїм родом гетьманську булаву. Посипалися доноси старшини; у 1672 р. його із сім'єю було ув'язнено і після тортур заслано в Сибір, де він у злиднях прожив до початку XVIII ст. Д.Многогрішного називають першим політичним в’язнем з України.
Гетьман Іван Самойлович (1672–1687 рр.). Походив із родини священиків (його називали “поповичем”), освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, був Генеральним суддею. Як політик вороже ставився до Польщі, але виступав за порозуміння з турками й татарами. Йому вдалося стабілізувати становище на Лівобережжі, а також проводити активну діяльність по об’єднанню українських земель під владою Московської держави.
Боротьба за Правобережжя. У 1672 р. Порта перемогла Польщу і за Бучацьким договором забрала собі Поділля. Турки визнали у давніх кордонах Українську державу (така назва України в офіційних документах зустрічається вперше), але в їх інтересах було перетворити її у безправного васала.
У 1674 р. наступ на Правобережжя розпочали об’єднані московські й козацькі війська гетьмана Самойловича. Вони розбили загони Дорошенка, а Самойлович навіть був проголошений гетьманом усієї України. У відповідь турки з татарами перейшли у наступ і жахливо спустошили Правобережжя.
За таких обставин у 1675 р. П.Дорошенко зрікся турецької протекції, а у 1676 р. – гетьманської булави. Він присягнув на вірність цареві і згодом змушений був переїхати до Москви. Протягом декількох років (1679-1682 рр.), був воєводою у Вятці. Помер у 1698 р. у с. Ярополче під Москвою.
Останнє гетьманування Ю.Хмельницького. Чигиринські походи. Після польсько-турецької війни 1673–1676 рр. до Туреччини, крім Подільського воєводства, відійшли ще південна Київщина й Брацлавщина. На захоплених землях турки створили т. зв. “Українське князівство”, що його протягом 1677–1681 рр. очолював Ю.Хмельницький, аж поки не був страчений турками у Кам’янці-Подільському.
У 1677–1678 рр. турки й татари з козаками Юрія двічі наступали на Чигирин. Ці чигиринські походи до решти зруйнували козацький край; гетьманська столиця була дотла знищена, а населення, що вціліло, було насильно переселене гетьманом Самойловичем на лівий берег Дніпра.
Підсумки і наслідки Руїни. У 1681 р. був підписаний Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною й Кримом. Відтепер землі між Південним Бугом і Дніпром не повинні були заселятися. У центрі козацького краю (Черкащина) узаконювалася пустка. Проте дуже швидко спочатку Туреччина, а згодом Польща розпочали активно заселяти пустуючі землі. У 1684 р. король Речі Посполитої Ян Собеський своїм універсалом дозволив козацькі поселення на південь від р. Росі, а у наступному році польський сейм прийняв ухвалу про поновлення на терені колишніх українських полків козацьких прав і вольностей. Внаслідок цього відродилися Богуславський, Брацлавський, Білоцерківський і Корсунський полки. Польський уряд використав їх у війні з Туреччиною, але після війни знову прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей захід провалилася.
Іншим договором – “Вічним миром” 1686 р. між Росією й Польщею – закріплювалися права Речі Посполитої на Правобережну Україну, а за Москвою залишилися Лівобережжя і Запорозька Січ. Поділля з Кам’янцем знаходилось у складі Туреччини до 1699 р., а потім знову перейшло до Польщі.
Крім катастрофічного нищення і розподілів українських земель між Польщею, Московією і Туреччиною, надзвичайно важкими були моральні наслідки Руїни: поразка національно-визвольних змагань, зневіра у загальній справі, зростання кар’єризму, пристосуванства, внутрішній розкол і ворожнеча і т. п.
Важливі зміни відбулися у церковному житті: Київська митрополія у 1685–1686 рр. була підпорядкована Московському патріархату. Луцький та острозький єпископ Гедеон, який походив з князівського роду Четвертинських і був родичем гетьмана Самойловича, отримав висвячення від московського патріарха як митрополит “Київський, Галицький і Малої Русі” замість споконвічного титулу “...і всієї Русі”. З такою переміною погодився царгородський патріарх Діонісій (1686 р.), який дістав від Москви добрий подарунок, але за неканонічність своїх дій був незабаром позбавлений патріаршого престолу.
Конституція Пилипа Орлика (1710 р.)
Правління І.Мазепи позначилося внутрішньою стабілізацією Гетьманщини. Цьому сприяли в значній мірі його особисті якості. Народився він бл. 1640 р. на Білоцерківщині у родині українських шляхтичів, здобув добру освіту та виховання, служив при дворі польського короля, виконував дипломатичні доручення у Західній Європі та козацькій державі. Був начальником особистої охорони та Генеральним писарем у Дорошенка, Генеральним осавулом у Самойловича.
У 1687 р. на козацькій раді, що відбулася над р. Коломак, був обраний гетьманом. Коломацькі статті у черговий раз обмежували автономію України і повноваження гетьмана, зокрема, заборонялися міжнародні відносини, обмежувалася торговельна діяльність, заохочувалися змішані українсько-російські шлюби тощо.
Як гетьман, Мазепа протягом тривалого періоду орієнтувався на Росію, а у проведенні внутрішньої політики спирався на старшину, намагаючись витворити станову державу західноєвропейського зразка із збереженням козацького устрою. Він багато зробив для розвитку в Україні освіти, культури, церковного життя, впорядкування господарства та соціально-економічних відносин.
Але не всі заходи гетьмана викликали всезагальне схвалення й підтримку. Так, універсал 1701 р. про встановлення дводенної панщини хоч і обмежував кріпосницькі прагнення старшини, із великим невдоволенням був прийнятий селянами.
Північна війна й Україна. Становище Гетьманщини ускладнилося у зв’язку з російсько-шведською війною 1700–1721 рр. З її початком Петро І зажадав від України значно більших економічних і людських ресурсів, ніж його попередники. Козаки змушені були брати участь у далеких північних походах і битвах, у важких фортифікаційних та будівельних роботах. Ускладнилася торгівля з європейськими країнами через встановлення загальноросійської державної монополії, запровадження тарифів на закордонні товари, податків на імпорт та експорт тощо.
Політичні, військові і господарські обмеження Гетьманщини неминуче призводили до невдоволення й зростання опозиційних настроїв в Україні. Особливу тривогу серед старшини викликали наміри Петра І ліквідувати козацьку автономію, а військо перетворити у драгунські полки російської армії. В Україні московські чиновники та військові поводилися, як у завойованому краї.
На Правобережжі козакам із наказу Петра І довелось приборкувати народне повстання 1702–1704 рр. проти польського панування, героєм якого був фастівський полковник Семен Палій. У націо-нально-визвольній боротьбі він, подібно до Хмельницького, нама-гався опиратися на підтримку широких народних мас. Мазепа справедливо вбачав у ньому свого конкурента, а тому Палій був ним заарештований і відправлений царем у Сибір, звідки повернувся у 1709 р. Під час походів 1704–1706 рр. на Правобережжя, Мазепа оволодів Київщиною й Волинню, пізніше Галичиною.
Союз із Карлом XII. Ймовірно у 1705–1706 рр. Мазепа розпочав таємні переговори зі шведами. Старшина спонукала гетьмана до активних дій, але в умовах шпигунства та окупації України царськими військами неможливо було провести підготовчу роботу. Відомо також, що генеральний суддя В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра написали царю донос, але обох їх стратили.
Вирішальний момент наступив восени 1708 р., коли Карл XII повернув в Україну. Мазепа отримав наказ приєднатися до російського війська, але замість цього, він із наявними у нього 2–4 тис. козаків і майже всією старшиною на початку листопада перейшов через р. Десну і з’єднався з Карлом XII. Згодом був укладений українсько-шведський договір, який передбачав збереження козацьких прав і вольностей, цілісність і непорушність кордонів України.
Репресії і терор в Україні. Дізнавшись про зраду І. Мазепи, цар наказав Меншикову захопити й знищити добре укріплену й забезпечену гетьманську столицю Батурин. Це було виконано з особливою жорстокістю, причому не обійшлося без зрадництва: старшина Ніс виказав таємний хід. В результаті Батурин, “другим за приклад”, був повністю спалений, близько 6000 його жителів і оборонців знищено, а розп'яту на хрестах козацьку старшину спустили на плотах униз по річці Сейм.
По всій Україні розпочалася страшна хвиля репресій і терору. Тільки у Лебедині, де діяв спеціальний суд, у жорстоких муках стратили бл. 1000 мазепинців. Каральні акції відбувалися у Ромнах, Глухові та інших містах.
Самого Мазепу відразу було оголошено зрадником і піддано церковній анафемі (прокляттю), його опудало волочили по вулицях, організовуючи публічні розправи. Сім’ї мазепинців арештовували, їх майно конфісковували.
У 1709 р., після того, як на бік шведів перейшли 7–8 тис. запорожців із кошовим К.Гордієнком, московські війська знищили дотла Чортомлицьку Січ. Запорожці змушені були перебратися у турецькі володіння, заснувавши там Олешківську Січ (тепер м. Цюрупинськ біля Херсона).
Полтавська битва (27 червня 1709 р.). У травні 1709 р. шведські й російські війська зійшлися під Полтавою. Чисельна перевага була на боці росіян, до того ж шведи припустилися ряду помилок, у них не вистачало артилерії й снарядів, а самого Карла XII було поранено. В ході генеральної битви і під час відступу шведи зазнали цілковитої поразки. Гетьманські війська безпосередньої участі у битві не брали.
Мазепа недовго пережив полтавський погром: у тому ж 1709 р. він помер у Бендерах, а похований був у православному монастирі міста Галац (теп. Румунія).
Козацька Конституція 1710 р. В еміграції новим гетьманом став Пилип Орлик. Він походив із литовсько-чеського роду, навчався у Вільнюсі та Києві, працював у канцелярії київського митрополита, а при Мазепі був Генеральним писарем і найближчим його дорадником.
Свою діяльність в еміграції П.Орлик розпочав із створення й прийняття договору між гетьманом і козаками, що отримав назву “Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького”, або ж “Конституція П.Орлика”. Цей документ був прийнятий 5 квітня 1710 р. у Бендерах і складався із 16 статей. Тут передбачалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною, а її кордони недоторканими. Стверджувався принцип розподілу і єдності законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження гетьмана обмежувалися, а його скарб відділявся від державного. Тричі на рік планувалося скликати козацький парламент – Генеральну раду. Також фіксувався соціальний захист убогих, сиріт, удовиць.
Конституція П.Орлика випереджала з багатьох питань тогочасну суспільно-політичну думку й практику. Вона виразно засвідчила демократичні прагнення українського народу і була прийнята задовго до американської (1787 р.) та французької (1791 р.) конституцій – перших конституцій у світі.
У наступних роках П.Орлик проводив активну дипломатичну діяльність в еміграції, намагаючись відстояти ідею української державності і схилити європейських правителів до створення антимосковського союзу держав. Він відомий також як автор багатьох книг та звернень, таких, наприклад, як “Маніфест до європейських урядів”, “Вивід прав України” та ін.
Гетьман Іван Скоропадський (1708–1722 рр.). Після виступу Мазепи гетьманом Лівобережної України був затверджений стародубський полковник Іван Скоропадський. Договірних статей з ним цар не підписував, зате призначив спеціального міністра Ізмайлова для нагляду за гетьманською адміністрацією. Столицю Гетьманщини перенесли у Глухів, на саму границю з Росією, козацьку артилерію відвезли у Москву.
У 1715 р. вийшов царський указ про скасування колишнього порядку вибору полкової й сотенної старшини. Відтепер усе більше посад в Україні займали іноземці, а козаків усе частіше відправляли у далекі війни та походи.
Малоросійська колегія (1722–1727 рр.). У 1722 р. Петро І скасував гетьманство і запровадив у Глухові т.зв. Малоросійську колегію, що складалася з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Її завданням було наглядати за козацькою старшиною, вирішувати фінансові, судові, політичні та військові питання.
Протягом п’яти років своєї діяльності колегія збільшила з України податків у 5 разів, добилася майже повного знищення “прежніх прав і порядків” та привела в “немалую ссору” народ і старшину.
Наказний гетьман П.Полуботок (1722–1723 рр.). Намагаючись протидіяти російському централізму, козаки обрали наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка - людину освічену, енергійну, авторитетну. Ще у 1708 р. він був одним із претендентів на гетьманство, але Петро І відхилив його кандидатуру. Тепер головне своє завдання Полуботок вбачав в обмеженні влади Малоросійської колегії та у пом’якшенні соціальної напруги у суспільстві. Козаки неодноразово добивалися повернення старих прав. У відповідь Петро І заарештував Полуботка і ще декількох старшин. За переказом, наказний гетьман відправив козацький скарб в Англію, а цареві заявив, що поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справою азіатського тирана, а не християнського монарха. Полуботка закатували у Петропавлівський фортеці.
Гетьман Данило Апостол (1727–1734 рр.). У 1727 р. напередодні війни з Туреччиною було ліквідовано Малоросійську колегію і дозволено обрати гетьмана. Ним став 73-річний миргородський полковник Данило Апостол – рішучий прихильник автономії.
Новому гетьману вдалося добитися певних успіхів у піднесенні економіки краю, в упорядкуванні бюджету, торгівлі і маєтностей. Він піклувався про відновлення права вибору козацької старшини, виведення російських військ з України, поліпшення судівництва та адміністрації. У 1734 р. запорожці повернулися з турецького підданства і заснували Нову Січ. На певний період у гетьманське правління перейшов Київ, але всі ці поступки й полегшення носили лише тимчасовий формальний характер.
“Правління Гетьманського Уряду”( 1734–1750 рр.). Після смерті Д.Апостола у 1734 р. гетьманство знову було відмінено, а замість нього створене “Правління гетьманського уряду”, що складалося із 6 осіб (із них 3 українці). Перші роки діяльності цієї установи припали на період розгулу “біронівщини”, сваволі “українських” правителів, а також російсько-турецької війни 1735-1739 рр., під час якої Україна зазнала дуже великих втрат.
Останній гетьман Кирило Розумовський (1750–1764 рр.). Деякі полегшення наступили у 1740–1750-х рр. за царювання Єлизавети, що була у близьких стосунках з українцем Олексієм Розумовським. У 1744 р. імператриця зробила подорож по Україні, згодом відновила київську митрополію і дозволила вибрати гетьмана. Ним став 22-річний Кирило Розумовський. Завдяки казковій кар’єрі старшого брата, Кирило був призначений Президентом Російської Академії наук, здобув добру освіту за кордоном.
Повернувшись з-за кордону, разом із гетьманством дістав ранг фельдмаршала і великі земельні володіння, йому підпорядковувалися Запорозька Січ і Київ, в цілому відновлювався той устрій, який існував до 1722 р. Планувалося навіть повернути столицю у Батурин і заснувати тут університет. На початку 1760-х рр. була розроблена і затверджена судова реформа, яка ще більше зміцнювала привілейоване становище старшини.
II Малоросійська Колегія (1764–1782 рр.). Із зміною влади у Російській імперії гетьманування Кирила Розумовського виявилося останнім у довготривалому протистоянні козацької автономії із імперським центром. У 1764 р. гетьманство було остаточно ліквідоване. Скасування гетьманства суперечило всім договірним статтям України з Росією, було протиправним, одностороннім актом. Малоросійську ІІ Колегію очолив граф П.Румянцев, генерал-губернатор Малоросії.
Протягом 1765–1767 рр. було проведено перепис населення і господарств із метою збільшення поборів, а також остаточно підпорядковано українські землі російській адміністрації. Системою цілеспрямованих заходів російська влада до кінця XVIII ст. звела Україну до статусу окраїни імперії з загальноросійським адміністративним поділом, правом і порядками.
Знищення Запорозької Січі (1775 р.). Внаслідок чергової російсько-турецької війни 1768–1774 рр., Росія вийшла до Чорного моря і Запорозька Січ втратила своє стратегічне значення. Але, крім військових чинників, важливу роль у подальшій долі запорожців відігравали економічні й політичні розрахунки імперських чиновників: необхідно було розчистити дорогу для російської колонізації південних причорноморських земель, а також ліквідувати останній притулок пригноблених і непокірних.
4 червня 1775 р. війська генерала П.Текелії знищили Запорозьку Січ, а 3 серпня з'явився Маніфест імператриці про ліквідацію Січі і “самої назви запорозьких козаків”. Козаків переводили у розряд державних селян, військовий скарб та майно конфіскували, а територію Запорозьких вольностей включили до Азовської та Новоросійської губерній, пізніше Катеринославського намісництва. Останнього кошового Петра Калнишевського було ув'язнено на Соловках, де він провів понад 25 років у жахливих умовах одиночної камери.
Остаточне закріпачення України. Колонізація південних земель. Після скасування гетьманства (1764 р.) і знищення Запорозької Січі (1775 р.), царський уряд ліквідував у 1781–1783 рр. адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини. На зміну козацьким полкам і сотням прийшов загальноросійський поділ на намісництва (згодом губернії) і повіти. На Слобідській Україні така зміна відбулася ще раніше – у 1760-х рр. Козацьке військо перетворювалося у регулярні карабінерські полки російської армії.
Разом з остаточним позбавленням українців козацьких прав і вольностей вийшов указ про повне закріпачення селян (1783 р.). Натомість козацька старшина отримувала російські ранги й право поповнювати правлячий клас Російської імперії, переходити у розряд дворянства („Жалувана грамота” 1785 р.).
В останній чверті XVIII ст. Південна Україна швидко заселялася. Протягом 1774–1791 рр. управляв цим краєм князь Г.Потьомкін, що мав великий вплив на Катерину II. Утікачів звідси не повертали назад, а тому населення Північного Причорномор'я й Криму (приєднаний до Росії у 1783 р.) швидко зростало. Виникали нові міста: Олександрівськ (тепер Запоріжжя, 1770 р.), Катеринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776 р.), Херсон (1778 р.), Сімферополь (1784 р.), Маріуполь (1784 р.), Миколаїв (1789 р.) та інші. Особливо швидко зростала Одеса – головний порт Російської імперії, збудований у 90-х рр. XVIII ст.
Український народ, що його поляки презирливо називали “хлопами” і “бидлом”, завжди усвідомлював несправедливість захоплення своїх земель іноземними поневолювачами. З кінця XVII – початку XVIII ст. прапор національно-визвольної боротьби піднесли козацькі полковники С.Палій, С.Самусь, З.Іскра, А.Абазин та ін. Під їхнім керівництвом на Правобережжі відродилися козацькі вольності, але у 1699 р. поляки вирішили остаточно скасувати козаччину.
Восени 1700 р. польські загони розпочали наступ на Поділля й Київщину, захопили Немирів, Бар, Вінницю, Брацлав, однак не змогли здобути Фастова. Пізніше саме у Фастові було прийнято рішення про всенародне повстання проти польської влади. Повстання 1702–1704 рр. охопило Київщину, значну частину Брацлавщини й Поділля, розпочалися виступи на Волині й Галичині. Протягом 1703–1704 рр. повстання було придушене. У ході каральних акцій поляки стратили бл. 10 тис. чоловік. Зокрема у Луцьку у 1702 р. був закатований Данило Братковський, громадський діяч і поет, що сатирично висміяв суспільній лад і порядки тогочасної Польщі у збірці віршів “Світ, переглянутий частинами” (1697 р.).
Гайдамацький і опришківський рух. Коліївщина. Гайдамаками (від тур. “гайда” – гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні, а опришками – на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.
Протягом 1730–1750-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й містечка.
На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював Олекса Довбуш (1738–745 рр.), пізніше В.Баюрак та І.Бойчук.
Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережній Україні у 1768 році. У лютому того року польський король С.Понятовський під тиском Росії підписав документ про формальне зрівняння у правах православних і протестантів з католиками. У відповідь значна частина польської шляхти об’єдналася у т.зв. Барську конфедерацію, спрямовану проти короля й Росії. Під гаслом захисту католицької віри і шляхетських вольностей, конфедерати почали здійснювати жорстокі каральні експедиції. Для боротьби з ними Росія направила на Правобережну Україну значні військові сили. Одночасно серед православних почали поширюватися заклики до знищення шляхти, підтримані, за чутками, нібито самою імператрицею Катериною II.
Весною 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином гайдамацькі ножі освятив, за переказом, ігумен Мотронинського православного монастиря Мелхиседек Значко-Яворський. Керівником повстання став запорозький козак Максим Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене шляхтою, католиками і євреями. Уманський сотник Іван Гонта перейшов на бік повстанців. 10 червня у місті відбувся страшний погром, загинуло близько 2 тис. людей.
Захоплення Умані було кульмінаційним пунктом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь, Східну Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережжя й Запорожжя. Повстанські загони (їх було близько 30) очолювали С.Неживий, П.Таран, М.Москаль та ін. Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту – уманським полковником.
26 червня 1768 р. повстанців оточили російські війська генерала Кречетнікова. Вони отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано польську шляхту. Керівників повстання було підступно заарештовано, а їх загони роззброєні або розбиті у боях. Тисячі підданих Речі Посполитої у жорстоких муках були страчені поляками у містечку Кодні на Житомирщині. Тут, зокрема, у страшних тортурах загинув І.Гонта, який тримався надзвичайно мужньо.
Суд над російськими підданими відбувся у Києві. М.Залізняка і багатьох інших повстанців після катувань відправили у Сибір на каторгу. В цілому різних форм покарання зазнали близько 70 тис. чоловік. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні–травні 1769 р.
Після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793, 1795 рр. українські правобережні землі відійшли до складу Австрії та Росії.
Змістовий модуль 2. Україна у ХІХ – ХХІ ст.
Тема 5. Україна під владою Росії та Австрії. Національне відродження у ХІХ – на початку ХХ ст.
економічний розвиток.
Джерела і література: 5, 9, 12, 18, 28, 30, 33
Під владою Австрії.
Внаслідок першого поділу Речі Посполитої у 1772 р. Східна Галичина перейшла під владу Австрії. Віденський уряд створив Королівство Галичини і Лодомерії (Володимерії) з центром у Львові, що поділялось на 12 округів (дистриктів). Проте в ньому штучно об'єднувалися українські етнічні землі з частиною польських. Із 3,5 млн. населення краю українці складали 2,4 млн., але австрійські урядовці при вирішенні різноманітних питань перевагу надавали саме полякам.
У 1774 р. Австрія також захопила Буковину, а Закарпаття ще раніше було включене до Угорського королівства.
Наприкінці XVIII ст. в Австрійській імперії здійснювалися модернізаційні реформи Марії Терези та Йосифа ІІ, внаслідок яких було скасовано особисту залежність селян від поміщиків; сільським громадам надано право самоврядування; ліквідовано орден єзуїтів; зрівняно в правах релігійні конфесії; проголошено загальну середню освіту; дозволено навчання у початковій школі рідною мовою; забезпечувалося державне фінансування шкіл, відкрито Львівський університет та ін.
Проте реформи тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ модернізація припинилася, а соціально-економічне становище населення, особливо селян, було дуже важким. Українські землі стали колоніальним придатком промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії.
Сільське господарство залишалося основою економіки. Йшов процес обезземелення селян. Промисловість розвивалася слабко, виняток становила лише нафтовидобувна, де переважали іноземні інвестиції. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам.
Криза феодально-кріпосницької системи, суперечливі риси розвитку капіталізму загострювали соціальні конфлікти. У першій половині XIX ст. набув нового розмаху опришківський рух у Прикарпатті (1810–1825 рр.; лідери - Ю.Оженюк, Д.Якимчук, П.Мельни-чук та ін.). 10 років на Буковині успішно діяв загін на чолі з Мироном Штолюком, а у 40-х рр. вибухнув селянський рух під проводом Лук'яна Кобилиці.
Розвиток капіталістичних відносин активізувався після революції 1848 р. Тоді було скасоване кріпацтво, прискореного розвитку набули фабрично-заводська, нафтодобувна промисловість, будівництво залізниць.
Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту краю становила сировина. Посилилася соціальна диференціація, зросла еміграція західних українців на американський континент. До 1914 р. їх виїхало близько 1 млн. чол.
Під владою Росії.
Наприкінці ХVІІІ ст. до Російської імперії відійшли землі Правобережної України (Київщина, Волинь, Поділля, згодом Холмщина). Разом із раніше приєднаними Лівобережною й Південною Україною, у складі Росії знаходилося близько 4/5 усіх українських етнічних земель, на які поширювався загальноросійський адміністративний устрій із поділом на генерал-губернаторства, губернії та повіти.
Було створено 9 губерній, по три у кожній частині українських земель: на Лівобережжі – Харківська, Чернігівська, Полтавська (Малоросія); на Правобережжі – Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний край); на Півдні – Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались відповідно Малоросійському, Київському та Новоросійсько-Бесарабському генерал-губернаторам. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії перейшли разом із Царством Польським споконвічні землі українців – Холмщина, Підляшшя, Посяння. У губерніях було засновано охоронні відділення (охранку) для виявлення й покарання політичних противників самодержавства.
У повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали справники. Цивільна влада спиралась на військову. Усе населення поділялось на стани, серед яких привілейованими були дворянство і духовенство; селяни були повністю безправними. Запроваджуючи загальноросійський адміністративний устрій, царизм не враховував специфічних особливостей окремих українських регіонів і не визначав точних меж губерній та повітів. Гостро відчувалася нестача кадрів. Через відсутність урядовців у місцевих судах справи не слухалися іноді протягом кількох місяців. Процвітали хабарництво і підкуп.
Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад феодально-кріпосницького ладу і розвиток капіталістичних відносин. У 1830–1840 рр. розпочався промисловий переворот, що завершився у 60–80-х рр. XIX століття. У 25 разів збільшились посівні площі Півдня внаслідок чорноморської колонізації.
Розвиток торгівлі активізував процес буржуазної модернізації. Із 4 тис. діючих в імперії ярмарків половина відбувалася на українських землях. Значного розвитку набув чумацький промисел. Чумаки щорічно перевозили 40 млн. пудів зерна, 8 млн. пудів солі та інші товари. Багаті чумаки ставали підприємцями.
Залишки феодально-кріпосницької системи загострювали соціальні суперечності. Серед масових виступів селян відзначимо повстання у с. Турбаях у 1789–1793 рр. на Полтавщині. На Поділлі у 1813–1835 рр. здійснив близько 1000 нападів на панські маєтки Устим Кармелюк. У 1855 р. вибухнула “Київська козаччина” (рух охопив понад 400 сіл, у ньому брало участь 180 тис. чол.); у 1856 р. розпочався “похід у Таврію за волею” (понад 75 тис. чол.) та ін.
У 60–70-х роках XIX ст. царизм змушений був піти на проведення буржуазних реформ. У 1861 р. було ліквідоване кріпосне право, у 1864 р. проведено земську, судову та освітянську реформи. З 1870 р. у містах вводилось самоврядування. Здійснено реформи в галузі збройних сил та ін.
Незважаючи на свою обмеженість, непослідовність та половинчатість, реформи сприяли економічному розвитку українських земель, перетворенню їх в індустріальну базу імперії. У Донбасі видобувалося понад 70% усього вугілля імперії, а напередодні І Світової війни українські землі забезпечували понад 25% загальноімперського прибутку. Відбувалася концентрація виробництва та капіталу, виникали монопольні об’єднання, розгорталося залізничне будівництво. Разом з тим, підприємства, що виробляли готову продукцію, становили лише 15%, решта ж тільки готували сировину, складові частини, вузли. Закладені у ті роки диспропорції в територіальному розташуванні виробничих сил не тільки не були подолані за радянських часів, а ще більше поглибилися.
Українці залишались селянською нацією. Понад 90% етнічних українців проживали у селах. За переписом 1897 р. серед міських жителів 9 губерній українці становили лише третину – 33%. Переважну більшість міщан складали іноземці: росіяни, євреї, німці, поляки та ін.
Столипінська аграрна реформа. Одним із наслідків реформи 1861 р. стала втрата українськими селянами понад 15% загальної площі кращої землі, що була раніше в їх користуванні та обтяження селянських дворів непомірними поборами (викупними платежами, подушним і поземельним податком тощо) і натуральними повинностями. Правда, на Правобережжі уряд надав селянам землі на 18% більше, але за вищою ціною.
Непослідовність і незавершеність реформ 60-70-х років та різниця в соціально-економічному розвитку регіонів України в складі Російської імперії сприяли переходу головного, - або аграрного, сектора економіки на капіталістичний лад як пруським (уповільненим), так і американським (прискореним) шляхом розвитку.
Аграрна реформа, започаткована у 1906 р. указами міністра внутрішніх справ П.Столипіна, сприяла подальшому зміцненню капіталістичних відносин. Основними напрямками реформування були визначені вихід селян із общини та переселення. Вийшовши з общини, селяни запроваджували своє господарство на окремих землях (відрубах, або хуторах) і ставали приватними землевласниками. Крім того, значна частина селян переїздила на незаселені землі Російської імперії – у Сибір, Казахстан, на Далекий Схід та ін. Протягом 1906–1913 рр. емігрувало 1.2 млн. осіб, але близько 25% із них повернулось. Внаслідок реформи із земельних громад вийшло 25% дворів, 50% селянських дворів перейшли у приватну власність.
На початку XX ст. українські землі давали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці, 10% кукурудзи. Ці землі давали Росії 80% цукру та багато іншої продукції.
Відбувався прискорений процес обезземелення та соціальної диференціації на селі. У 1914 р. налічувалось 2 млн. малоземельних селян, їх наділ становив 2 десятини, а 50% із них не мали ні коня, ні корови. Українське село перебувало у постійному соціальному напруженні.
2. Суспільно-політичне життя і національний рух
Наприкінці ХVІІІ ст. нащадки козацької старшини та пов’язані з ними представники української еліти: Василь Капніст, Іван Котляревський, Яків Маркович, Василь Полетика, Андрій Чепа та ін. започаткували добу національного відродження у Наддніпрянській Україні.
Так, В.Капніст у 1783 р. написав “Оду на рабство”, у якій засуджував запровадження кріпосницьких порядків в Україні. У 1791 р. він здійснив таємну подорож до Берліна, де намагався схилити пруський уряд до захисту українців від “московської тиранії”.
І.Котляревський вславився знаменитою “Енеїдою” (1798 р.), згодом, під час походу Наполеона у Росію, брав активну участь у відновленні козацьких полків; тоді в Україні, практично без допомоги уряду було сформовано 15 кінних полків.
Наприкінці ХVІІІ ст. у Новгороді-Сіверському виник гурток українських автономістів. Саме звідси вийшла знаменита “Історія Русів” – найвизначніша пам’ятка українського автономістського руху. Спочатку вона поширювалася у рукописних варіантах, а у 1846 р. була опублікована у Москві відомим славістом Осипом Бодянським.
Пожвавленню суспільно-політичного життя сприяло створення перших університетів. Найдавнішим на українських землях був Львівський, що започаткував свою діяльність ще у 1661 р., а у 1784 р. отримав офіційне підтвердження свого статусу від австрійського цісаря. У Наддніпрянській Україні перші університети з’явилися у Харкові (1805 р., організатор – Василь Каразин) та у Києві (1834 р., перший ректор – Михайло Максимович). Саме тут концентрувалися головні сили національного відродження та здобули наукове визнання основні його складові частини: мова, етнографія, історія.
У створенні та поширенні української літературної мови необхідно згадати творчість І.Котляревського, Т.Шевченка (у 1840 р. вийшов його знаменитий “Кобзар”), Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки та ін.
Також у Галичині з’явилися перші граматики руської (української) мови І.Могильницького (1822), Й.Лозинського (1833), Й.Левицького (1834) та ін. У 1830-х рр. у Львові виник гурток “Руська трійця” (Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич), що у 1837 р. видали альманах “Русалка Дністрова”.
Серед видань з етнографії з’явилися описи весільних обрядів Г.Калиновського, Й.Лозинського та ін. У 1819 р. граф М.Цертелєв у Петербурзі видав першу збірку українських історичних дум, а у 1827 р. М.Максимович у Москві – першу збірку українських народних пісень (доповнені перевидання у Москві та Києві у 1834 і 1849 рр.). Протягом 1833-1838 рр. І.Срезневський у Харкові видав 6 випусків збірника “Запорожская старина”.
Історичні дослідження були представлені, крім публіцистичної “Історії Русів”, такими працями, як “Записки о Малороссии” Якова Марковича (1798), История Малой России” Дмитра Бантиш-Каменського (1822), “История Малороссии “ О.Мартоса, “История Малороссии” у 5 томах Миколи Марковича (1842-1843) та ін.
Розгорнулася велика археографічна діяльність з виявлення і опрацювання історичних документів. В археографічній комісії, що була заснована у 1843 р. при Київському університеті, протягом деякого періоду працював як художник Т.Шевченко.
Масонський і декабристський рух. Криза феодальної системи господарства,посилення соціального та національного гніту, вплив прогресивних ідей Західної Європи привели до появи різноманітних суспільно-політичних і громадських організацій, які шукали шляхи гармонізації суспільного життя, розв'язання назрілих соціально-економічних проблем.
У Наддніпрянщині протягом першої половини XIX ст. відбулося пожвавлення суспільно-політичних рухів і настроїв, що знайшли своє відображення у таємних спілках, організаціях та повстаннях. На початку XIX ст. в Україні діяли таємні масонські ложі. У 1818 р. у Полтаві було засновано ложу “Любов до істини”, а в 1821 р. у Києві – “Малоросійське товариство”. Член полтавської ложі В.Лукашевич пропагував ідею відокремлення України від Росії, однак більшість членів масонської ложі не підтримала його. У 1826 р. В.Лукашевича було ув’язнено в Петропавлівський фортеці у Петербурзі, після цього він до кінця свого життя був під наглядом царської охранки.
Одним із найвідоміших став виступ декабристів у 1825 р. Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло “Південне товариство”, яке нараховувало близько 100 учасників. П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав програму – “Руську правду”, яка передбачала повалення самодержавства й встановлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї як окрема область. Отже, декабристами не передбачалось справедливого вирішення українського національного питання. Товариство свою програму збиралося здійснити шляхом військового перевороту, без участі народу.
Після виникнення у 1822 р. “Північного товариства” у Петербурзі, розпочалася спільна робота цих організацій. Тісні стосунки у “Південного товариства” були також із “Товариством об’єднаних слов’ян”, яке виникло у 1823 р. у Звягелі (суч. Новоград-Волинський) і нараховувало 60 членів на чолі з братами Борисовими. “Об’єднані слов’яни” у своїй програмі ставили за мету визво-лити всіх слов’ян і об'єднати їх у демократичну федерацію. Це мало відбутись в результаті військового повстання за участю народних мас.
Після поразки повстанців 14 грудня 1825 р. у Петербурзі і 3 січня 1826 р. Чернігівського полку на Київщині, декабристський рух було придушено. П’ятьох декабристів, зокрема керівників “Південного товариства” П.Пестеля, М.Бестужева-Рюміна і С.Муравйова-Апостола, було повішено. Сотні повстанців заслано до Сибіру і на Кавказ, де тривала війна з горцями. Причинами поразки декабристів були, насамперед, відсутність підтримки повстання з боку широких народних мас, нерішучість керівників повстання тощо.
Кирило-Мефодіївське братство. У 1846 р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик Микола Костомаров, канцелярист Микола Гулак і студент Василь Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до нього входили Т.Шевченко, П.Куліш, Г.Андрузький, О.Навроцький, М. Савич та ін. Ще понад 90 осіб були близькими до товариства.
Програмні вимоги товариства були викладені у “Книзі буття українського народу” (“Закон Божий”) та у “Статуті слов’янсь-кого товариства св. Кирила і Мефодія”. Братство засуджувало самодержавство, виступало за ліквідацію кріпосництва, рівність громадян, республіканський устрій, соборність українських земель, розвиток української мови, літератури, освіти, культури. Цікавими були вимоги створення слов’янської федерації з центром у Києві.
У 1847 р. товариство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років. Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху, стало основою створення усіх наступних організацій аж до подій української революції 1917 р.
Революційні події 1848–1849 рр. Під впливом революції у Європі (т. зв. “весна народів”) галицька інтелігенція для обстоювання прав українців створила першу політичну організацію – Головну Руську Раду на чолі з Г.Яхимовичем та М.Куземським, яка нараховувала 30 осіб. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та утвердження автономного устрою. Були організовані загони національної гвардії та народної самооборони; активно використовувалася трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць. У Львівському університеті відкрито першу українську кафедру, засновано українське видавництво і друкарню, тоді ж з’явилася перша українська газета “Зоря Галицька”, скликано Собор руських вчених тощо. Головна Руська Рада була ліквідована у 1851 р., але результати її діяльності були значними.
Громади у Наддніпрянській Україні. В обох імперіях українське населення терпіло національний гніт. Українська мова ігнорувалася. Навчання в школах велося російською, німецькою, польською, угорською чи румунською мовами. Не приймалися до розгляду в установах будь-які заяви чи документи, писані українською мовою, замінювалися географічні назви. Особливо вперто і послідовно з українством боролася царська влада (закриття недільних шкіл (1862 р.); Валуєвський (1863 р.) та Емський (1876 р.) укази тощо).
Незважаючи на різні заборони, на Наддніпрянщині у 1860-1870-х рр. поширився громадівський рух української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша українська громада виникла ще у 1859–1860 рр. у Санкт-Петербурзі (М.Костомаров, В.Білозерський, П.Куліш, Т.Шевченко та ін.), а на українських землях перша громада виникла на початку 60-х років у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драго-манов, П.Чубинський та ін.) виступали за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання. Такі громади діяли майже в усіх великих містах Із наступом реакції у 1880-х роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.
Українські товариства і Просвіти у Галичині. Після конституційних реформ 1860–х рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету “Слово”.
Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1860-х рр. вони засновують у Галичині та на Буковині культурно-просвітницькі організації “Руська бесіда”, організовують читальні, бібліотеки, клуби, “народні доми”, театральні гуртки, проводять літературно-музичні вечори, видають науково-популярну та художню літературу тощо.
У 1868 р. у Львові було засноване перше товариство “Просвіта”; згодом такі товариства поширюють свою діяльність на всіх українських землях (у Наддніпрянській Україні – в основному з 1905 р.).
У 1873 р. на кошти меценатів із Наддніпрянщини у Львові започатковується літературне Товариство ім. Т.Шевченка; у 1892 р. воно було перетворене у Наукове товариство – НТШ, і діє, подібно до товариства “Просвіта”, до сьогоднішніх днів.
Виникнення політичних партій. Прихильники й послідовники ідей М.Драгоманова у Галичині (І.Франко, М.Павлик та ін.) у 1890 р. створили першу політичну організацію європейського зразка – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Партія особливу увагу звертала на вирішення аграрного питання; для селян та інтелігенції видавала газети “Хлібороб”, “Громада”, а також брошури під загальною назвою “Радикальна тактика” (їх автором переважно був І.Франко). Партія мала програму, статут, реєстроване членство та проводила активну пропагандистську роботу по завоюванню національних і громадянських свобод.
Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникає у 1900 р. у Харкові – Революційна українська партія (РУП). На початку ХХ ст. на хвилі наростання революційних подій виникло ще декілька, чисельно невеликих і слабких організаційно, українських партій: Народна українська партія (1902 р.), Українська соціал-демократична спілка (1904 р.), Українська демократична і Українська радикальна партії (1904 р.) та інші. З 1905 р. популярності набула Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), у якій працювали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш та ін.
Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. особливої популярності в Україні за зразком європейських країн набув соціал-демократичний рух. Провідні українські діячі намагалися поєднувати радикальні гасла соціалістичних перетворень із вирішенням національного питання.
Перші вимоги самостійності України. Наприкінці ХІХ ст., в умовах переслідування українства у Російській імперії, центром українського політичного руху стала Галичина, що її називали “українським П’ємонтом”. У програмних вимогах західноукраїнських партій, у виступах і публікаціях політичних діячів у 90-х рр. були сформульовані вимоги політичної самостійності і державної незалежності українського народу та об’єднання західноукраїнських і наддніпрянських земель. Наприклад, відомий у Галичині політик і громадський діяч Юліан Бачинський у 1895 р. видав книгу “Ukraina irredenta” (“Україна уярмлена”), у якій переконливо аргументував необхідність політичної самостійності та соборності українських земель.
У Наддніпрянській Україні активним діячем самостійницького руху став юрист Микола Міхновський. У 1900 р. він опублікував у Львові як програму РУП брошуру “Самостійна Україна”.
Значні зрушення в українському питанні відбулися у ході російської революції 1905–1907 рр. Тоді у Наддніпрянській Україні були ліквідовані обмеження на вживання рідної мови; виникла україномовна преса (газета “Хлібороб”, журнали “Дзвін”, “Українська хата”, “Рідний край” та ін., всього понад 20 видань); розпочали діяльність понад 35 осередків “Просвіти”, у яких працювали М.Коцюбинський, Б.Грінченко, П.Мирний, Д.Яворницький та інші відомі представники української інтелігенції; виникли національно-культурні осередки та набрали сили українські політичні партії, серед яких найвпливовішою стала Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і т. п. Вперше у Росії було здобуто досвід парламентської діяльності через українські громади, які функціонували у І–й та ІІ-й Державних думах і поставили на порядок денний питання про автономію України.
Створювалися ради робітничих депутатів (в Україні вперше - у Катеринославі) та профспілкові організації; розгортався кооперативний рух, виникали селянські спілки тощо.
Відбулося понад 60 збройних виступів в армії і на флоті (пов-стання на броненосці “Потьомкін” влітку 1905 р. в Одесі; у Севас-тополі під керівництвом П.Шмідта восени 1905 р. тощо).
Після придушення революційних виступів демократичним діячам вдалося у 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП).
Царизм всіляко переслідував український рух. Реакційною в українському питанні була і позиція впливового у Росії Прем’єр-міністра і реформатора П.Столипіна. Щоб зняти з порядку денного актуальність українського “сепаратистського” руху, він навіть пропонував перенести столицю Росії у Київ. До речі, саме у Києві цей відомий російський діяч у 1911 р. був смертельно поранений агентом царської “охранки”; поховали Столипіна на території Києво-Печерської лаври. У 1914 р. у Росії було заборонено відзначити 100-річний ювілей від дня народження Т.Шевченка.
Натомість у Галичині активною була діяльність різних політичних, кооперативних, церковних, молодіжних спортивних та інших товариств і організацій (“Сокіл”, “Січ”, “Пласт” та ін.). Так, спортивне товариство “Сокіл” було засноване у Львові ще у 1894 р.; спортивне протипожежне товариство “Січ” – у 1900 р., дитяча молодіжна організація “Пласт” за зразком світового скаутського руху виникла у 1911 р. У 1913 р. була заснована стрілецька секція "Січі". Січовий рух став наслідком виховної та просвітницької діяльності українських партій, „Просвіт”, кооперативів, 15 українських гімназій і понад 3 тисяч українських народних шкіл (ці дані неможливо порівнювати зі становищем українства у підросійській Україні). Особливо великий вплив на відродження національної свідомості українців Галичини мала діяльність митрополита греко-католицької церкви А.Шептицького.
3. Перша світова війна і Україна
Боротьба за територіальний перерозподіл світу привела до Першої світової війни (1914-1918 рр.) за участю 38 країн. У цей період 10 млн. людей було вбито, 20 млн. поранено.
Українські землі стали об'єктом експансії з боку країн обох воюючих блоків, насамперед, Австро-Угорщини, Німеччини та Росії. До російської армії було мобілізовано 3,5 млн. українців, до австро-угорської - 250 тис. Українці вбивали один одного за інтереси чужих імперій. Територія України перетворилася в арену масштабних воєнних дій з усіма негативними руйнівними наслідками.
З початком війни українські політики утворили у Львові Головну Українську Раду – міжпартійний блок із метою підтримки Австро-Угорщини у її боротьбі з Росією. Декларацією Ради 1915 р. передбачалось створення самостійної Української держави на території Російської імперії, а із земель у складі Австро-Угорщини планувалось утворити автономну область. Рада сформувала легіон Українських січових стрільців (2,5 тис.), який взяв активну участь у воєнних діях в районі Стрия, на перевалах Карпат, на Поділлі, прославився у боях із російською армією (гора Маківка, Лисоня, Бережани та ін.).
Одночасно із створенням Головної Української Ради група емігрантів із східних земель (Д.Донцов, В.Дорошенко, М.Меленевський та ін.) заснували у Львові у 1914 р. Союз визволення України (СВУ), який ставив за мету створення української держави з конституційним монархом – гетьманом. СВУ вважав доцільним співробітництво з Німеччиною й Австро-Угорщиною для досягнення цієї мети.
На Наддніпрянщині члени ТУП закликали українців на захист Російської держави. Члени українських соціал-демократів на чолі з В.Винниченком засудили війну під гаслами “Геть війну! Хай живе автономія України!”.
Москвофіли західноукраїнських земель утворили з початком війни у Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку.
У серпні-вересні 1914 р. російська армія провела велику наступальну операцію у Галичині та у Карпатах. У Галицькій битві брали участь бл. 1,5 млн осіб. Росія захопила Львів та Чернівці, було створене Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з графом О.Бобринським. Продовжуючи "справу Івана Калити" з цього об'єднання російських земель, нова адміністрація закривала українські "Просвіти", установи, школи і т. п. Проводилися арешти, репресії і виселення. З Галичини було виселено 12 тис. австрофілів та неблагонадійних, у т. ч. митрополита УГКЦ А.Шептицького і професора М.Грушевського. 200 уніатських громад було перетворено на православні парафії.
У 1915 р. на Східному фронті розпочали наступ німецько-австрійські війська. Союзники витіснили росіян з території Польщі, Східної Галичини, Північної Буковини, Західної Волині. У запеклих боях у Карпатах (гора Маківка та ін.) брали участь січові стрільці, які зазнали великих втрат.
У травні-вересні 1916 р. російські війська під командуванням генерала О.Брусилова здійснили прорив на Галицькому фронті та знову захопили Прикарпаття. Чимало січових стрільців потрапили до російського полону.
В цілому Перша світова війна принесла важкі випробування українському народу. Внаслідок загострення політичної та економічної кризи, соціального невдоволення усіх верств населення створювалися передумови краху обох імперій, у складі яких знаходилися українські етнічні землі. У Російській імперії демократична революція відбулася у лютому 1917 р., а в Австро-Угорщині - восени 1918 р.
Тема 6. Національна революція і боротьба
за державність у 1917 – 1921 рр.
2. Українська Держава Павла Скоропадського (1918 р.).
3. Директорія УНР. Західноукраїнська Народна Республіка
(1918-1919 рр.).
4. Боротьба за владу в Україні у 1919-1921 рр. Причини
поразки та значення української революції.
Джерела і література: 5, 9, 12, 18, 28, 31, 38
Внаслідок стрімкого розвитку революційних подій, цар 3 березня зрікся престолу. Влада перейшла до рук Тимчасового уряду (Временного правительства) й Рад (Советов) робітничих і солдатських депутатів. Активними в петроградських подіях були і українці – солдати Волинського полку. Згодом у Петрограді на початку березня 1917 р. утворився Тимчасовий український революційний комітет.
В Україні була створена Рада об’єднаних громадських організацій та губернські і повітові комісаріати. Обираються Ради робітничих та селянських депутатів на чолі з меншовиками й есерами.
Українська Центральна Рада (УЦР) була утворена силами національної демократії 4–7 березня 1917 р. У її створені брали участь майже всі провідні діячі національно-демократичного руху України.
Головою УЦР було обрано М.Грушевського (у цей період він знаходився ще у Москві). Заступниками голови стали Ф.Крижа-нівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль в Центральна рада належала українським партіям соціалістичної орієнтації: УПСР (соціалісти-революціонери; лідери - М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал; згодом до цієї партії приєднався М.Грушевський), УСДРП (соціал-демократична робітнича; лідери – В.Винниченко, С.Петлюра, П.Порш), УПСФ (соціалісти-федера-лісти; лідери - Д.Дорошенко, С.Єфремов, А.Ніковський). Саме на основі програмних документів цих партій були визначені головні напрямки діяльності УЦР в галузі економіки, політики, культури, національних відносин.
Обраний головою Центральної Ради, Михайло Грушевський цілеспрямовано відстоював національно-територіальну автономію - базовий принцип державотворення.Наприкінці березня – у першій половині квітня 1917 р. М.Грушевський опублікував серію статей під назвою “Велика хвиля” з вимогою національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної Росії на демократичних засадах із забезпеченням прав національних меншостей України.
6–8 квітня 1917 р. Центральна Рада скликала Український національний конгрес, у роботі якого взяли участь 1500 представників від 9 губерній України, Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда та ін. Почесним головою було обрано М.Грушевського.
Головним у роботі Конгресу було питання національно-територіальної автономії. Було обрано новий керівний склад Центральної Ради (голова - М.Грушевський, заступники - В.Винниченко та С.Єфремов).
Центральна Рада стала законним (леґітимним) представницьким органом національної влади в Україні. Згодом до її складу були включені повноважні представники всеукраїнських військового, селянського і робітничого з'їздів, що відбулися у перші місяці революції.
Після роботи конгресу активізуються різноманітні верстви українського народу, розпочинається процес українізації армії. Ще 22 березня 1917 р. в Києві відбулося віче українських офіцерів, а 29 березня, за ініціативою М.Міхновського, організовується військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка, згодом у Києві створюється перша українська військова частина - полк імені Б.Хмельниць-кого. 5–8 травня 1917 р. відбувся І військовий з'їзд. При Центральній Раді обирається Військовий Генеральний комітет на чолі із С.Петлюрою, розпочинається формування загонів Вільного козацтва.
Враховуючи автономістські прагнення, Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду з проханням схвалення української автономії. У травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація на чолі з В.Винниченком, М.Ковалевським, С.Єфремовим ─ керівниками найвпливовіших українських партій. Але Тимчасовий уряд відкинув прохання українців, що загострило українсько-російські відносини. В Україні делегати II військового з'їзду зажадали від Центральної Ради негайної підготовки Універсалу й проголошення автономії.
10 червня 1917 р. на II військовому з'їзді було проголошено І Універсал УЦР з головною вимогою утвердження автономного ладу в Україні.
Прийнявши цей документ, Центральна Рада фактично перебрала державні функції. 15 червня 1917 р. вона організовує виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком – перший революційний український уряд, якому підпорядковувалися внутрішні, фінансові, продовольчі, земельні, міжнаціональні справи.
До Києва прибула російська делегація (Керенський, Терещенко, Церетелі) для ведення переговорів із Центральною Радою. Сторони дійшли згоди про вирішення питання автономії після скликання Всеросійських Установчих зборів і порозуміння Ради з національними меншинами.
3 липня 1917 р. Центральна Рада ухвалила ІІ Універсал. Це був крок назад у розвитку національної революції, щоправда, вимушений: в Україні знаходилися великі підрозділи російських військ; управління перебувало в руках росіян; давалося взнаки зросійщення значної частини населення, насамперед, у Києві. Існували й інші причини, зокрема, партійно-ідеологічного спрямування, зовнішньополітичної орієнтації тощо.
Досягнувши згоди з урядом Росії, УЦР ухвалила 16 (29) липня 1917 р. “Статут вищого правління України”, в якому йшлося про остаточне запровадження автономії, підготовку Установчих зборів, окреслювалися права і обов'язки Генерального секретаріату. Цей документ фактично був основою конституції, що базувалася на ідеї автономії. Але Тимчасовий уряд не затвердив її і 4 серпня 1917 р. видав “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України. Цей, за висловом В.Винниченка, “миршавий клаптик паперу” позбавляв Центральну Раду законодавчих ініціатив; перетворював Генеральний Секретаріат в орган Тимчасового уряду; обмежував кількість секретарів з 14 до 7, причому, 4 із них мали бути неукраїнцями; звужував територію української автономії з 9 до 5 губерній.
Незважаючи на протидію Петрограду процес національного відродження охопив широкі маси України. Відбувалася українізація війська, зростали загони Вільного козацтва.
Однією з найпомітніших подій політичного життя восени став З’їзд представників народів та областей Росії, проведений у Києві 8–15 вересня 1917 р. З’їзд визначив шляхи перетворення Російської держави на федерацію демократичних республік. Було створено нову громадську організацію – Раду народів. Їй доручалося теоретично обґрунтувати створення нової Російської федерації. Головою Ради обрано М.С.Грушевського.
Центральна Рада розпочала підготовку до скликання Українських Установчих Зборів. У жовтні 1917 р. у Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва. А згодом у Києві пройшов 3-й Всеукраїнський військовий з’їзд. Виступаючи на ньому, М.Грушевський висловив впевненість у тому, що боротьба українського народу закінчиться створенням власної держави і закликав перейти до створення Української Народної Республіки.
У відповідь Тимчасовий уряд видав розпорядження про притягнення до кримінальної відповідальності В.Винниченка та інших генеральних секретарів. А 24–25 жовтня 1917 р. у Петрограді відбувся більшовицький переворот. Утворився новий російський уряд – Рада народних комісарів (Совет народных комиссаров, СНК) на чолі з Ульяновим–Леніним.
Організувавши повстання у Києві та захопивши владу у багатьох прифронтових містах, більшовики не бачили іншого варіанта для України, як тільки бути частиною “єдиної і неділимої Росії”.
УЦР розцінила дії більшовиків як контрреволюційні і створила Комітет для охорони революції з правом розпоряджатися всіма силами революційної демократії. У Центральної Ради виявилось достатньо сил, щоб узяти під свій контроль ситуацію в Україні і продовжувати державотворчу лінію.
7 (20) листопада 1917 р. УЦР ухвалила ІІІ Універсал, яким проголосила утворення Української Народної Республіки. Значне місце займала програма соціально-економічних і політичних перетворень: скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські та церковні землі і проголошення їх власністю трудового народу; встановлення 8-годинного робочого дня; запровад-ження державного контролю у промисловості; якнайшвидше досягнення миру; скасування смертної кари та амністії політв'язням; зміцнення і розширення прав місцевого самоврядування; закріплення загальнолюдських свобод: слова, друку, віри, зібрань, союзів, недоторканості особи й помешкання, можливості вживання національних мов; справедливе розв'язання національного питання і т.п.
У документі була означена територія УНР у складі 9 губерній: Волинь, Київщина, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму), Щодо приєднання до УНР частини Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній та областей, де більшість населення становили українці, то це питання переносилося на майбутнє і передавалося “зорганізованій волі народів”.
Проголошуючи УНР, керівники ЦР, замість того, щоб остаточно відокремитися від Росії, закликали, щоб “уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Українські лідери із їх романтичними уявленнями і мріями про автономію, демократію та федералізм виявилися неготовими до швидкого розвитку революційних подій.
Відповідно, авторитет Центральної Ради, внаслідок шаленої агітації більшовиків та нерішучості у розв'язанні основних соціально-економічних проблем, дещо підупав, але вона все ще зберігала міцну підтримку народних мас. Переконливим підтвердженням цього стали вибори до Всеросійських Установчих Зборів, які відбулися наприкінці листопада 1917 р.: більшовики одержали 10% усіх голосів, а українські партії есерів і соціал-демократів – понад 50%.
4 (17) грудня 1917 р. у Києві зібрався Всеукраїнський З’їзд Рад. Але із 2,5 тисяч делегатів більшовиків виявилося лише 150. Одночасно Петроградський Совнарком направив УЦР ультиматум, у якому український уряд звинувачувався у небажанні скликати Всеукраїнський з’їзд рад (але ж з'їзд відкрився 4 грудня); в дезорганізації фронту; в роззброєнні радянських частин; у підтримці антибільшовицьких військ генерала Каледіна тощо. Закінчувався цей документ погрозою, що у випадку неприйняття зазначених вимог протягом двох діб, Совнарком буде вважати Центральну Раду в стані війни проти більшовицької влади в Росії та Україні. В ультиматумі ставився ряд вимог, які завчасно не могли бути виконані і носили характер втручання у внутрішні справи України. Тому Генеральний секретаріат відкинув необґрунтовані і провокаційні вимоги більшовиків.
9 грудня перші російські ешелони прибули до Харкова. Це місто стало їхнім форпостом. Туди ж із Києва переїхали більшовицькі делегати Всеукраїнського З’їзду Рад і, об'єднавшись з делегатами III з’їзду Рад Донецького й Криворізького басейнів, провели 11–12 грудня 1917 р. під охороною росіян свій “всеукраїнський” більшовицький з’їзд Рад, що не мав всеукраїнського представництва.
Цей з’їзд схвалив переворот у Петрограді та проголосив в Україні більшовицьку владу, обрав Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі з Є.Медвєдєвим. 17 грудня більшовики сформували уряд – Народний секретаріат, який відразу ж оголосив про поширення в Україні декретів Петроградського Совнаркома і скасував усі закони і розпорядження УЦР, тобто повністю підпорядкував Україну новій російській адміністрації.
25 грудня за наказом В.Антонова-Овсієнка розпочався наступ російських військ. Протягом січня більшовицькі війська під керівництвом колишнього царського полковника М.Муравйова зайняли майже все Лівобережжя і підійшли до Києва. У боях за Київ 29 січня 1918 р. під станцією Крути загинуло близько 300 курсантів, студентів, гімназистів та учнів старших класів київських шкіл.
Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю київські більшовики підняли на збройне повстання робітників заводу “Арсенал”. Повстання було жорстоко придушене, але втримати столицю в своїх руках Центральній Раді не вдалося.
Переговори у Бресті. Невдачі на фронті змусили УЦР активізувати пошуки взаємовідносин із державами Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). У середині грудня 1917 р. ці країни погодилися на участь делегації УНР у мирних переговорах, що проводилися у Бресті-Литовському. Українські дипломати на чолі з В.Голубовичем, хоч і не мали досвіду ведення міжнародних переговорів і відповідного державно-політичного статусу, виявили велику активність, захищаючи національні інтереси. Українська делегація, проявляючи гнучкість і принциповість, домоглася визнання її повноправною політичною стороною. Це підтвердили як представники Четверного Союзу, так і керівник російської делегації Л.Троцький. Однак переговори затягувалися.
Складність переговорного процесу у Бресті, обстріл столиці солдатами Муравйова, більшовицький заколот на “Арсеналі” змусили УЦР зробити рішучі кроки і проголосити на засіданні Малої Ради 9 (22) січня 1918 р. IV Універсал – віховий документ в історії українського народу. УНР визнавалася “самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”.
УЦР змушена була йти на переговори з Німеччиною і її союзниками, які, у свою чергу, відчували гостру потребу у замиренні на сході та у забезпеченні продовольчими товарами. На цій підставі між урядом Центральної Ради і Четвертним союзом 27 січня, або 9 лютого 1918 р. за новим стилем, був підписаний Брестський мир. Це був перший мирний договір від початку І Світової війни і вперше УНР здобула міжнародне визнання.
У лютому – березні 1918 р. війська Німеччини, а згодом і Австро-Угорщини, вступили на територію України. Разом із ними до Києва повернулась Центральна Рада. Та союз з німцями і їх прихід в Україну створили складну політичну ситуацію, викликавши розчарування в усіх верствах населення.
Останній період діяльності Центральної Ради пройшов в умовах грубого втручання німців у внутрішні справи України. Чимала частина населення уже не сприймала демократичних перетворень і прагнула утвердження сильної влади. Цього ж хотіли німці та австрійці, які, опираючись на Українську народну громаду (великі землевласники, російська бюрократія) та на військових на чолі з П.Скоропадським, здійснили 29 квітня 1918 р., у день, коли ЦР ухвалила проект Конституції УНР, державний переворот.
2. Українська держава П.Скоропадського
У ніч на 30 квітня 1918 р. під контроль гетьмана перейшли всі найважливіші урядові інституції. Тоді ж П.Скоропадський підписав “Грамоту до всього українського народу”. Нею ліквідовувалася Центральна Рада, її уряд, земельні комітети. УНР перейменовувалася на “Українську державу”. В “Грамоті” було зазначено необхідність побудови нової за формою української держави, яка встановить стабільний політичний лад на засадах приватної власності і зуміє забезпечити національне відродження.
Уся законодавча й виконавча влада до скликання Сейму мала належати Гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в “Законі про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман призначав Отамана (Голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником. Він мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Це свідчило, що на зміну демократичній формі управління прийшла авторитарна.
Гетьману вдалося сформувати дієздатний Кабінет міністрів на чолі з Федором Лизогубом; міністром закордонних справ став Д.Дорошенко, освіти та мистецтва – М.Василенко, юстиції –М.Чубинський.
Було стабілізовано економічне життя на основі приватної власності; налагоджено фінансову систему; створено державний бюджет; розв’язано проблему залізничного транспорту. У грошовий обіг запроваджено гривню та засновано низку українських банків. Посилено дисципліну на виробництві, скасовано 8-годинний робочий день. Для вирішення земельного питання створено Вищу земельну комісію.
Розгорнулося військове будівництво. Було сформовано 60-тисячну регулярну армію з Генеральним штабом, офіцерським корпусом і навчальними закладами. Найбоєздатнішими стали окрема Запорізька і Сердюцька дивізії, полк Січових Стрільців, дивізія сірожупанників, також продовжувалася організація загонів Вільного козацтва. Було реорганізовано і зміцнено військовий флот.
Проводилася активна зовнішньополітична діяльність: із 12 країнами встановлено дипломатичні відносини; розв’язувалося питання Криму; відбувалася демаркація українсько-російського кордону тощо. Уряд П.Скоропадського розширив міжнародні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Францією, Англією, Росією.
Значних успіхів було досягнуто у сфері культури та освіти: функціонувало понад 150 українських шкіл; створено українські університети у Києві і Кам’янець-Подільському (ректором останнього став І.Огієнко); відкрито Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, театр драми й опери та ін. 14 листопада відбулася урочиста церемонія відкриття Української академії наук, президентом якої став В.Вернадський. Було також проголошено закон про Українську автокефальну православну церкву.
Водночас розпочався наступ на революційну демократію, а консервативна аграрна реформа була зорієнтована на великих землевласників і буржуазію. Це відштовхнуло від влади селян, національну інтелігенцію, робітників, які розпочали активну боротьбу як проти німців, так і проти П.Скоропадського.
В опозиції до гетьмана виступили дві основні сили: більшовики під прапором відновлення Рад та національна демократія, головним чином соціалістичного спрямування, яка прагнула відродження УНР. Терористичну діяльність розгорнули ліві есери. Від їх рук в Україні загинув німецький фельдмаршал Ейхгорн.
Повстанські загони очолювали представники різних політичних сил: у Київській губернії – лівий есер М.Шинкар, у Чернігівській – більшовик М.Кропив’янський, у Катеринославській, в районі Гуляй-Поля – анархіст “батько” Махно.
У складних внутрішньо – і зовнішньополітичних обставинах гетьман 14 листопада 1918 р. опублікував Грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Для виконання цього завдання було створено уряд проросійської орієнтації. Подібні дії ще більше загострили ситуацію в Україні і привели до краху Гетьманщини у грудні 1918 р.
3. Директорія УНР. Західноукраїнська Народна республіка (1918–1919 рр.)
13-14 листопада 1918 р. у Києві на базі Українського національного союзу була утворена Директорія УНР (В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський). Вона звернулася до населення із відозвою підніматися на боротьбу проти режиму П.Скоропадського.
15 листопада Директорія розпочала збройне повстання. Заручившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових Стрільців на чолі з Є.Коновальцем, війська Директорії 18 листопада 1918 р. в бою під Мотовилівкою (за 30 км від Києва) завдали поразки гетьманським частинам.
На початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. 14 грудня 1918 р. вона вступила до Києва. Наступного дня Рада Міністрів Української держави відмовилася від влади на користь Директорії.
26 грудня 1918 р. Директорія ухвалила Декларацію, в якій проголосила себе тимчасовою революційною верховною владою. Згідно з декларацією розпускались органи місцевого самоврядування, скасовувалися всі закони і постанови Гетьмана. Відновилася республіканська форма правління, була призначена Рада Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом В.Чехівським (згодом уряди очолювали С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Прокопович).
Політичні розбіжності, що мали місце у Директорії, особливо між її лідерами В.Винниченком і С.Петлюрою, відсутність єдності між політичними партіями, а також національний і соціальний максималізм зумовили значні труднощі і проблеми у житті країни.
Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР). Скориставшись розпадом Австро-Угорської імперії, галичани у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. у Львові організували революційне повстання, а через декілька днів офіційно проголосили ЗУНР.
13 листопада 1918 р. було ухвалено Тимчасовий закон про державну самостійність західноукраїнських земель та сформовано склад уряду – Державного секретаріату на чолі з К.Левицьким. Визначено символіку: герб – золотий лев на синьому тлі; прапор – блакитно–жовтий. Голова Народної Ради Є.Петрушевич згодом став фактично Президентом ЗУНР. Була сформована Українська галицька армія (УГА).
Не маючи змоги довго утримувати Львів, українці залишили його і відступили через Тернопіль до Станіслава (тепер Івано-Фран-ківськ). В українсько–польській війні перевага була на боці поляків, яким надали допомогу країни Антанти.
Злука УНР та ЗУНР. Складне становище обох держав спонукало їх до пошуку шляхів порозуміння і взаємодопомоги. 1 грудня 1918 р. у Фастові Директорія та ЗУНР підписали т. зв. Передвступний договір, в якому висловили бажання “злучитися в одно державне тіло”. З січня 1919 р. Українська національна рада в Станіславові ратифікувала фастівську угоду і урочисто проголосила про з'єднання ЗУНР і УНР “в одну суверенну Народну Республіку”.
22 січня 1919 р. у Києві на Софіївському майдані було урочисто проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Вперше Наддніпрянська Україна об’єдналася з Західною Україною у єдиній національній державі. ЗУНР тимчасово передала законодавчу і виконавчу владу Директорії, ставши Західною областю УНР (ЗО УНР). Але, на жаль, ця історична подія мала символічний характер і реального об’єднання у той складний період не відбулося. Згодом ідею соборності українських земель використали більшовики, приєднавши Східну Галичину і Західну Волинь до складу СРСР внаслідок злочинного пакту Молотова – Ріббентропа 1939 р.
Загрозливе становище Директорії фактично від самого початку визначалося відсутністю єдності як у проводі, так і у суспільстві. Та найголовніше – Україна знаходилася у вогняному кільці фронтів: на заході стояли польські війська; на сході і півночі – російські більшовицькі; на південному сході – російські білогвардійські (Денікін та ін.); на півдні, в районі Одеси, Миколаєва, Херсона – війська Антанти і Румунії.
Спираючись на проросійський “Тимчасовий робітничо-селянський уряд”, більшовицька Росія заявила, що не визнає УНР як суверенну незалежну державу, і розпочала проти неї військові дії. 6 січня 1919 р. більшовики проголосили Українську соціалістичну радянську республіку (УСРР) зі столицею у Харкові. Український більшовицький уряд – Рада народних комісарів (РНК) на чолі з болгарином Х.Раковським – відразу задекларував необхідність об'єднання УСРР і РСФРР на засадах “соціалістичної федерації”. Федеративне об’єднання радянських держав партія більшови-ків розглядала як одну з перехідних форм на шляху до повної єд-ності.
5 лютого 1919 р. Червона армія вдруге заволоділа Києвом. На захопленій території більшовики розпочали державне будівництво радянського типу, що його здійснювали на місцях революційні комітети (ревкоми) і комітети бідноти (комбіди) під партійним контролем і при допомозі чекістів (“меч революції”). Більшовики запровадили політику “воєнного комунізму”, націоналізували підприємства, для селян встановили продрозверстку і комуни. У березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було затверджено Конституцію УСРР.
Весною і влітку 1919 р. в Україні розгорнувся сильний повстанський рух проти комун і продрозкладки (отамани Зелений, Григор’єв та ін.). Цілу “революційно-повстанську армію України” створив Нестор Махно, який воював на різних фронтах, але не хотів визнавати жодної влади, крім своєї.
Рівненський період Директорії. Заколот В.Оскілка. Спроба налагодити стосунки з країнами Антанти і отримати від них допомогу у боротьбі з більшовиками була безрезультатною. У таких умовах українська справа заходила все більше у глухий кут. Оточена ворогами з усіх боків, без жодного союзника, Україна втрачала позиції. Виїхали за кордон В.Винниченко, М.Грушевський та багато інших відомих діячів. Наодинці з проблемами залишився лише С.Петлюра, який очолив Директорію, а щоб не ускладнювати відносин з Антантою, вийшов з лав УСДРП. Симон Петлюра став символом боротьби за збереження Української держави.
Але сили Директорії танули, зростало дезертирство, занепадала дисципліна. Більшовики відкинули Директорію аж на Волинь, де дуже швидко з’явилися і польські війська. Зупинившись у Рівному, С.Петлюра реорганізував Директорію. 9 квітня 1919 р. було сформовано новий уряд під керівництвом Бориса Мартоса. Це була не тільки зміна влади, а відчутна зміна політичного курсу. Б.Мартос відмовився від допомоги Антанти і звернувся з декларацією до українського народу стати на захист рідної землі від російських зазіхань. Але 29 квітня 1919 р. організатор Північної групи військ УНР Володимир Оскілко та його оточення стягнули до міста війська і підняли заколот. Заколот був безкровно ліквідований, отаман виїхав до Польщі, а Директорія із Рівного евакуювалася до Здолбунова, згодом - до Радивилова.
У “трикутнику смерті”. Влітку 1919 р. галичани відступили під ударами поляків на територію УНР. У серпні 1919 р. об'єднані війська УНР та УГА розпочали успішний наступ на Київ; 30 серпня 1919 р. Київ було визволено. Але наступного дня до столиці зі сходу підійшли білогвардійські загони Денікіна. Щоб не загострювати ситуацію і уникнути кровопролиття, українські війська покинули Київ, сподіваючись на спільну з Денікіним боротьбу проти більшовиків.
У вересні 1919 р. білогвардійці відмовилися від наступу на Москву та розпочали війну проти УНР. Українці опинилися у складному становищі між трьома силами – більшовиками, денікінцями і поляками. Четвертою загрозою для них стала епідемія тифу.
І-й “Зимовий похід” (грудень 1919 р. – весна 1920 р.). У цій скрутній ситуації С.Петлюра призначив командувачем армії генерала М.Омеляновича-Павленка, а сам розпочав у Варшаві переговори з поляками. 6 грудня 1919 р. у Новій Чорториї було вирішено розпочати партизанські походи по тилах ворога, які увійшли в історію під назвою “Зимового походу”. Це був героїчний партизанський рейд. Його метою було підтримати бойовий дух українців і продовжити збройний опір. Рейд проходив і по території теперішньої Рівненщини, через Костопіль, Сарни та інші міста і села. Зимовий Похід закінчився на початку травня 1920 р.
Варшавський і Ризький договори. Поки відбувався “Зимовий похід”, С.Петлюра заручився підтримкою Польщі у боротьбі проти більшовиків. У квітні 1920 р. було підписано Варшавський договір, згідно з яким поляки визнавали незалежність УНР і Директорію на чолі з С.Петлюрою та зобов’язались не заключати ніяких угод з третіми країнами, вороже налаштованими до України. В свою чергу, Україна погоджувалася з включенням до складу Польщі Східної Галичини, Холмщини, а також 7 повітів Західної Волині. Уряд І.Мазепи сприйняв це негативно і подав у відставку. Його замінив В.Прокопович. Вкрай незадоволеними договором були галичани.
Угода дозволила армії УНР у травні–червні 1920 р. на короткий період повернутися до Києва внаслідок наступу поляків проти більшовицької Росії. Але стримати наступ Першої кінної армії червоноармійців об'єднані польсько-українські сили не змогли. Ініціатива перейшла до більшовиків, які витіснили війська УНР й Польщі з України. Уряд УНР на чолі з А.Левицьким залишив українські землі, переїхавши у Тарнув (Польща).
Радянсько-польська війна закінчилася Ризьким мирним договором (березень 1921 р.). Цей договір, завершив діяльність Директорії УНР на матірних землях. Радянсько-польський кордон встановлювався по р. Збруч; відповідно, до Польщі відходили Західна Волинь і Східна Галичина.
ІІ Зимовий Похід. Повстанський рух. У листопаді 1921 р. невелика частина військ УНР (близько 1,5 тис. бійців) під проводом генерала Ю.Тютюнника вирушила в Україну, але під Базаром (суч. Житомирщина) повстанці зазнали поразки.
Протягом першої половини 1920-х рр. український народ продовжував збройну боротьбу проти російських більшовицьких окупантів. На території радянської України діяли численні повстанські загони та з’єднання загальною чисельністю до 100 тис. осіб, що завдавали відчутних втрат ворогові. Найактивнішими були повстанські групи Холодноярської республіки (сучасна Черкаська обл.) під командуванням братів Чучупаків; загони отаманів А.Гулого-Гуленка, Ананія Волинця, Данила Терпила (Зеленого), Марусі Соколовської та ін. Останній судовий процес над керівником українського повстанського руху того часу відбувся у 1929 р. у Черкасах. Тоді більшовицький суд виніс вирок смерті отаману Мамаю, колишньому професору гімназії Якову Щириці, який успішно діяв у 1920-х роках проти підрозділів Червоної армії у Наддніпрянщині.
Що стосується армії Н.Махна, то вона після того, як восени 1920 р. “батько” допоміг більшовикам здолати Врангеля, була оголошена Москвою “поза законом”. У серпні 1921 р. Н.Махно змушений був перейти кордон з Румунією, згодом емігрував до Польщі, далі – до Німеччини і Франції. В УСРР Махно був оголошений бандитом, а боротьба Радянської влади із “махновщиною” продовжувалася ще й у наступні роки.
Причини поразки та значення української революції. Серед основних внутрішніх причин треба вказати на: 1) слабкість соціальної бази – опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію (національна еліта становила лише 2–3% населення); недостатня підтримка з боку міського пролетаріату (серед промислових робітників українці складали лише 35%) та великих землевласників; 2) відсутність сильної української національно-демократичної партії, яка б об’єднала окремі політичні потоки в єдиному державнотворчому процесі; брак достатнього досвіду у керівників, їх протистояння та соціалістична і переважно проросійська орієнтація; 3) відсутність добре організованої, регулярної армії.
Разом з тим, самовіддана боротьба українського народу за створення власної, ні від кого незалежної держави, не пропала марно. З політичної карти було стерто назавжди назву “Південно-Західний край Росії”, натомість з’явилася нова національна держава – Українська Народна Республіка. Революція фактично і юридично леґітимізувала державно-політичні прагнення українського народу бути модерною нацією. У цьому полягає велика історична заслуга провідних діячів революції та всіх її рядових учасників. У ході змагань 1917–1921 рр. українці вибороли право на створення суверенної держави.
Тема 7. Україна у 1920–1930-х роках. ІІ Світова війна
1. Утвердження сталінського режиму у Радянській Україні.
Трагедія голодомору і розстріляного відродження.
2. Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії та
Чехословаччини.
3. Україна у ІІ Світовій війні (1939–1945 рр.).
Джерела і література: 5, 9, 12, 18, 20, 24, 28, 38
Захоплена більшовиками, Україна перебувала у надзвичайно важкому соціально-економічному становищі, спричиненому наслідками багаторічних війн і розорень. Характерними ознаками суспільного життя було згортання промислового виробництва, безробіття, падіння врожайності, нестача палива, харчів, одягу, взуття тощо. Влітку 1921 р. південь України охопила засуха. Від голоду 1921–1923 рр. померли близько 1,5 млн. селян.
Загроза політичного та економічного краху змусила більшовиків перейти у 1921 р. до “нової економічної політики” (НЕП) з частковою денаціоналізацією та поверненням до капіталістичної ринкової системи і товарно-грошових відносин, але військова промисловість, транспорт, банки, зовнішня торгівля залишались у руках держави. Набули розвитку кооперація, госпрозрахунок, матеріальна зацікавленість, заміна продрозверстки продподатком і т. п.; у 1922–1924 рр. була проведена фінансова реформа, у рамках якої запроваджено тверду валюту – червонець.
НЕП дозволила швидко відбудувати зруйноване господарство, значно збільшивши виробництво промислової та сільськогосподарської продукції. У 1927 р. українські селяни обробляли на 10% більше землі, ніж в 1913 р. Сягнуло довоєнного рівня виробництво предметів споживання, підвищився рівень життя людей.
Утворення СРСР. Українізація. Курс більшовиків на об’єднання з Російською Федерацією проявився, насамперед, у військовій сфері: у 1919 р. було розформовано Український фронт та сформовано воєнно-політичний союз двох радянських республік. До 1920 р. були об'єднані наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфу, а також Вищі Ради народного господарства обох республік.
Протягом 1921–1922 рр. на території республіки набули чинності чимало законодавчих актів Росії, хоч УСРР все ще залишалася суб’єктом міжнародної політики. У лютому 1921 р. її повноважні представники підписали перший мирний договір з Литвою, згодом було встановлено дипломатичні стосунки з Латвією та Естонією. У 1922 р. було підписано договір про дружбу й братерство з Туреччиною.
30 грудня 1922 р. більшовики проголосили створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) як федеративної держави, яка згодом переросла фактично в унітарну імперію. Будучи наркомом у справах національностей, Сталін ініціював т. зв. “план автономізації” – входження республік на правах автономії до складу Російської Федерації. Українські керівники (Х.Раковсь-кий та ін.) відстоювали ідею федерації або конфедерації.
З утвердженням жорсткого централізму і сталінської одноосібної влади, Україна перетворилася в звичайну провінцію, підпорядковану московському центру з його грубим диктатом і дріб'язковою опікою. Українці змушені були заплатити страхітливу ціну за комуністичні експерименти, які в кінцевому підсумку відкинули СРСР на узбіччя цивілізованого світу.
У 1923 р. РКП(б) ухвалила програму коренізації, що ставила своєю метою зняти зростаючі суперечності між національними окраїнами і центром, народними масами і партійно-радянським державним апаратом. Більшовики змушені були шукати опори у національних республіках та формувати вірнопіддані місцеві кадри.
Крім підготовки, виховання та висування кадрів корінної нації та врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату, політика коренізації передбачала створення закладів освіти і культури та видання газет, журналів, книг мовами корінних націй; вивчення національної історії; відродження і розвиток національних традицій і культури тощо. В Україні ця політика отримала назву “українізації”, але через опір партійного керівництва республіки активно почала втілюватися у життя лише із 1925 р. і тривала до початку 1930-х рр.
Внаслідок “українізації”, по-перше, значно розширилося вживання української мови у діловодстві, освіті, видавничій справі. Так, у 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, а у 1927 р. ─ 70%. Понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% ВНЗ проводили навчання українською мовою. Українська мова була впроваджена у військових школах. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27% книжок, близько 10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули 50 і більше відсотків (газети – приблизно 90 %).
По-друге, зросла частка українців в урядових, партійних та ін. установах, серед міського населення. Якщо у 1923 р. українці складали лише 35% службовців, то у 1927 р. ─ 54%. У 1923 р. у Харкові українці складали 38%, а у 1933 р. – 50%; у Луганську – відповідно 7 і 31%; у Дніпропетровську – 16 і 48%.
По-третє, бурхливого розвитку набули гуманітарні науки, література, мистецтво, театр, церква і т. п. Виникло багато письменницьких організацій: “Плуг”, “Гарт”, “Молодняк”, “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ, що її у 1925 р. створив і очолив М.Хвильовий) та ін.; проводилися літературні дискусії тощо. Плідно функціонувала Українська Академія Наук; протягом 1921–1930 рр. діяла Українська автокефальна православна церква. В УСРР повернулися із еміграції та переїхали із Західної України відомі діячі (наприклад, М.Грушевський з родиною, родина Крушельницьких та ін.).
По-четверте, значно зріс рівень писемності. Число письменних збільшилося у містах з 40 до 70%, у селах з 15 до 50%. Діяли 1,5 тис. польських, німецьких, єврейських та ін. шкіл.
Успіхи у проведенні політики “українізації” дають підставу називати цей період українським ренесансом, або відродженням (у 1930-х рр. – розстріляне відродження).
Політика “українізації” спричинила посилення позицій прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв та ін.), які прагнули до розширення самостійності УСРР і намагались поєднати програму комуністичного будівництва із національними завданнями. Москва розпочала проти цих та інших “контрреволюційних” ворожих “ухилів” рішучий наступ. З 1926 р. розпочалася кампанія цькування і “класової” боротьби з “націонал-ухильництвом” – “шумськизмом”, “хвильовизмом”, “волобуєвщиною” тощо. Вістря цієї боротьби спрямовувалися проти еліти нації.
У 1929–1930 рр. відбувся один із перших показових судових процесів над українською інтелігенцією вигаданої “Спілки визволення України”; із 45 заарештованих було 2 академіки (С.Єфремов, М.Слабченко), 11 професорів, письменники, науковці, викладачі, студенти та ін.
Розпочалося згортання політики “українізації” (зменшення кількості українських шкіл, періодичних видань, закриття українських наукових програм, установ, кафедр, театрів тощо, набрали обертів репресії та переслідування за український “буржуазний націоналізм” і т. п.). Відомі діячі М.Скрипник та М.Хвильовий у 1933 р. покінчили життя самогубством.
Після 1933 р. партія більшовиків провела цілий ряд перетворень у сфері освіти, науки, культури, спрямованих на уніфікацію національно-державного будівництва у всіх республіках. У 1938 р. запроваджено обов’язкове вивчення російської мови в усіх школах.
Індустріалізація та її особливості в Україні. Наприкінці 1920-х рр. сталінське керівництво відійшло від НЕП і розпочало наступ соціалізму по всьому фронту, керуючись гаслами індустріалізації, колективізації та культурної революції.
В економічній сфері партія взяла курс на відмову від ринкових відносин та запровадження командно-адміністративних методів господарювання, за яких встановлювалося централізоване бюрократичне управління зверху донизу, а ефективність економіки визначалася ідеологічними установками та партійними директивами.
Індустріалізація передбачала модернізацію виробництва і створення матеріально-технічної бази соціалізму. Курс на індустріалізацію було проголошено ще у 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б), але основні зрушення відбулися у 1930-х рр. у роки перших п'ятирічок
Особливості індустріалізації в Україні: значний обсяг капіталовкладень (за роки І-ї п’ятирічки – понад 20% союзного бюджету); зосередження уваги на крупних промислових об’єктах (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, ХТЗ та ін.); нерівномірність розміщення промислових об'єктів у регіонах республіки (Донбас та Придніпров'я помітно випереджали Правобережжя); створення нових галузей виробництва, особливо у важкій промисловості; відставання модернізації легкої та харчової промисловості; витіснення приватника з виробництва йшло швидшими темпами, ніж в цілому по СРСР; порушення екологічної безпеки та охорони навколишнього середовища та ін.
Модернізація промисловості перетворила Україну із аграрної в індустріально-аграрну державу із значною кількістю робітників та науково-технічної інтелігенції. Протягом першої (1928–1933 рр.) та другої (1932–1937 рр.) п’ятирічок в Україні до ладу стало 1500 об’єктів (в СРСР – 6000). Промислове виробництво республіки зросло у 7 разів порівняно з 1913 р. Україна вийшла на 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну; на 3-тє місце (після Німеччини і Англії) за виробництвом сталі; на 4-те місце в світі за видобутком вугілля.
Але треба відзначити, що понад 90% промисловості складали видобувні галузі та важка промисловість. Урбанізація міст (чисельність їх зросла у 2 рази) ускладнила житлову, продовольчу, екологічну та інші проблеми.
Колективізація. Голодомор 1932–1933 рр. Для сталінського керівництва колгоспи були необхідні як зручна форма експлуатації та викачування коштів з села, фактично пограбування селян.
Курс на “суцільну колективізацію” та “ліквідацію куркульства як класу” проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). Наприкінці 1932 р. в УСРР налічувалось 70% колективних господарств, що становили понад 80% посівних площ. Було розкуркулено понад 200 тис. селянських сімей.
У 1932–1933 рр. більшовицька партія організувала терор голодом. Апогей голодомору припав на весну й літо 1933 року. Кількість жертв голодомору становила щонайменше 3,5–5 млн. чол. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, становлять близько 10 млн. осіб. Традиційне українське село зі своїми звичаями, устроєм перестало існувати, селяни втратили власність, опинились у становищі кріпаків. Колективізація й голодомор стали однією з найжахливіших подій в українській історії.
Крім страшного голокосту, колективізація призвела до знесилення продуктивних сил села; знищення підприємливих заможних селян (куркулів); падіння урожайності і зменшення валових зборів зернових; зменшення поголів'я худоби тощо. Було остаточно зламано опір селян радянській владі, а оскільки селянство становило основу українського національного руху, то колективізацію і голодомор можна розглядати і як прагнення більшовицької влади назавжди покінчити із небезпекою “українського націоналізму”.
Протягом довготривалого періоду Радянська влада заперечувала сам факт голоду. Його намагалися викреслити з історичної пам’яті та суспільної свідомості. У 1930-х роках замовчувалася ця трагедія й на Заході. Західній спільноті важко було повірити, що у державі, яка експортує зерно і відмовляється від допомоги, може лютувати такий страшний голодомор. Дезінформували громадськість з цього питання й виступи багатьох представників західноєвропейської культури (Бернард Шоу та ін.), які “вивчали” становище з голодом в СРСР за ретельно підготовленими чекістськими сценаріями.
Утвердження сталінського тоталітарного режиму. Масові репресії. Більшовицький тоталітаризм означав партійно-державну монополію на владу та істину в усіх сферах суспільно-політичного, господарського і духовного життя, встановлення безмежного контролю над армією та іншими силовими структурами, над профспілками і громадськими організаціями, над засобами масової інформації, освітою, церквою тощо.
За масштабами діяльності і за розмахом знищення населення власної країни сталінський тоталітарний режим не має рівних у світовій історії, а Україна зазнала чи не найбільших втрат з усіх радянських республік.
Розпочинаючи із вигаданої “справи СВУ” 1929–1930 рр. та арештів початку 1930-х рр., тобто ще задовго до вбивства у Ленінграді С.Кірова (1 грудня 1934 р.), в УСРР відбувалося справжнє гоніння на інтелігенцію – еліту народу. Жертвами репресій стали С.Єфре-мов, В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Зеров, М.Хвильо-вий, Л.Курбас та сотні інших. В Україні протягом 1930-х років було розкрито до 100 “ворожих” організацій, “центрів”, “блоків”. Масштаби політичних репресій не можуть не вражати.
Так, в Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 чол., із них 19 академіків. Розгромлено Спілку письменників: 89 чол. розстріляно, 64 заслано, а 83 змушені були емігрувати. У 1933 р. за політичними мотивами було звільнено близько 200 працівників Наркомату освіти УРСР, всіх керівників обласних, 90% керівників районних відділів та кожного десятого вчителя.
Руйнівний смерч пронісся у збройних силах, органах держбезпеки і навіть у правлячій партії. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КПУ та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали в 1933 р., було репресовано 100. Жертвами чисток стали 170 тис. (37%) членів КП(б)У, було знищено весь уряд, ЦК комсомолу і т.д. Під репресії потрапили Ю.Коцюбинський, С.Косіор, П.Постишев, Й.Якір, І.Дубовий, П.Любченко та багато інших.
Із прийняттям 5 грудня 1936 р. сталінської Конституції – конституції “переможного соціалізму” (в УРСР – 30 січня 1937 р.) в країні утвердилися єдина комуністична ідеологія (у Конституції було закріплено положення про керівну роль ВКП(б). Надмірно зміцнився адміністративний апарат: кількість службовців в СРСР з 1928 по 1940 р. зросла майже у 4 рази.
Сформульована Сталіним теорія загострення класової боротьби у ході соціалістичного будівництва призвела до безпідставних репресій безневинних людей. Чим більшими були здобутки соціалізму – тим більше з’являлось “ворогів народу”. В свою чергу, масові репресії забезпечували насадження у суспільстві почуття страху, як основного стимулу до праці і послуху, а також дармову робочу силу для великих будов через табірну систему.
Територія західноукраїнських земель, де проживало близько 7 млн. українців, входила до різних держав: Східна Галичина і Західна Волинь перебувала під владою Польщі; Північна Буковина і придунайські землі – Румунії; Закарпаття – Чехословаччини.
У складі Польщі українські землі утворювали чотири воєводства: Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське, що становило приблизно 25% території всієї польської держави. Тут проживало приблизно 28% населення Польщі (5,6 млн українців і 2,2 млн поляків за даними перепису 1931 р). Українське населення “східних кресів” називали “русинами”, а саму територію – Східною Малопольщею. Польську мову було проголошено державною. Українські школи закривалися.
Поляки посідали панівне становище в усіх сферах суспільно-політичного, господарського і духовного життя. Для Польщі ці землі стали сировинно-аграрним придатком, т.зв. “Польщею – Б”. Протягом 1920–1938 рр. були надані землі бл. 200 тис. польським “осадникам”, котрі мали сприяти асиміляції українців та проводили на місцях офіційну політику польського уряду.
Польща прагнула відновити свою могутність “від моря до моря”, а це вимагало стабілізації внутрішнього становища. Тому поряд із репресивною політикою, набула поширення ідея державної асиміляції національних меншин. Українці отримали представництво у польському Сеймі й Сенаті.
Серед українських політичних партій та організацій найбільшим і найвпливовішим було ліберально-демократичне Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), засноване у 1925 р. у Львові. У 1935 р. партія проголосила курс на “нормалізацію” польсько-українських відносин. Тодішній лідер УНДО В.Мудрий був обраний одним із п’яти віце-маршалків польського сейму.
Трагічно склалася доля Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), лідери якої виступали за об’єднання Західної України із УСРР. Але у 1930-х рр. усі її члени були репресовані як “фашистські агенти” за звинуваченням радянських керівників.
Ідею незалежної соборної України відстоювали націоналістичні організації, найвідомішими серед яких були Українська військова організація (УВО) та Організація українських націоналістів (ОУН).
УВО була заснована у 1920 р. колишніми членами УГА у Празі з метою боротьби за незалежну Україну. Лідером згодом став Є.Коновалець. Члени УВО здійснили низку замахів на польських діячів, у т. ч. на Ю.Пілсудського (С.Федак у 1921 р.).
ОУН розпочала свою діяльність наприкінці січня 1929 р. на з’їзді у Відні. Протягом 1929–1938 рр. ОУН очолював Є.Конова-лець. Після його загибелі у 1938 р. відбувся розкол на ОУН(М) на чолі з А.Мельником та ОУН(Б), або ОУН(Р) на чолі з С.Бандерою. У 1930-х рр. головним засобом досягнення самостійної України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного” (“інтегрального”) націоналізму. Значною мірою спиралася на студентство і діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на польських та радянських урядовців. Провідним ідеологом ОУН став Д.Донцов, який проголошував націю абсолютною цінністю та проповідував культ самовідданої боротьби за українську державу.
Існувало багато інших партійних, громадських, церковних об’єднань. На Волині відомим було Волинське українське об’єднання (ВУО), одним із керівників якого був Степан Скрипник (згодом – патріарх УАПЦ Мстислав).
У духовній сфері панівне становище займала греко-католицька церква на чолі з митрополитом А.Шептицьким. У Галичині і Закарпатті налічувалося понад 4 млн. віруючих цієї церкви, діяло понад 3 тис. парафій з понад 4 тис. церквами. Існувала широка мережа церковно-громадських об’єднань та видань. Сильним був кооперативний рух.
Головним центром національної культури стало Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Воно об’єднувало понад 200 науковців (М.Возняк, Ф.Колесса, І.Крип’якевич, Я.Пастернак, К.Студинський, С.Томашівський та багато ін.). У Львові протягом 1921-1925 рр. діяв таємний (“катакомбний”) Український університет з 3 факультетами (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедрами.
У 1930 р. відбулося понад 3 тис. антипольських виступів, з них 160 супроводжувалися сутичками із владою і поліцією. Польський уряд вдався до кампанії “пацифікації”, тобто, умиротворення, придушення українців за допомогою військ та поліції. Тоді було зруйновано й частково спалено близько 800 українських сіл, закатовано сотні людей, понад 1700 чол. заарештовано. Найстрашніша в’язниця – концтабір Береза-Картузька (суч. Білорусь) – була переповнена українцями, насамперед, членами підпілля УВО-ОУН, КПЗУ та ін.
У відповідь активізувала революційну діяльність ОУН, яка здійснила на хвилі “революційного терору” понад 60 замахів та вбивств, сотні актів саботажу і експропріацій державних фондів. Терористичні акції почастішали, коли у 1933 р. Степан Бандера став крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях. Найвідомішими акціями стали вбивство у 1933 р. працівника радянського консульства у Львові Майлова, у 1934 р. – польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького, на якого поклали відповідальність за проведення політики “пацифікації” та ін.
У складі Румунії проживало бл. 800 тис. етнічних українців Північної Буковини та Бессарабії, що становило бл. 5% усього населення держави. У Румунії до 1928 р. діяв воєнний стан, а у 1938 р. була встановлена військова диктатура.
У 1919 та у 1924 рр. у Бессарабії відбулися два великі повстання – Хотинське і Татарбунарське. У ході придушення “Хотинської директорії” понад 15 тис. селян було розстріляно або замордовано. Над учасниками Татарбунарського повстання було організовано “процес 500”, що привернув увагу світової громадськості.
Найбільших утисків з боку румунської влади зазнавали буковинські українці. Їх не визнавали окремою національністю, а лише “румунами за походженням, що забули рідну мову”. До 1927 р. всі українські школи та церкви були закриті або румунізовані. Була заборонена українська преса, ліквідовано українські кафедри у Чернівецькому університеті.
У 1929–1934 рр. діяла легальна партія “Визволення”, що закликала до боротьби за “радянську червону Буковину” та її приєднання до УСРР. Ця партія була філіалом Комуністичної партії Буковини, яка, у свою чергу, входила з 1926 р. до складу Компартії Румунії. Лідери комуністів – С.Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк та ін.
Національний рух у товариствах “Мазепа”, “Залізняк” та ін. очолювали І.Григорович, О.Зибачинський, Д.Квітковський. Видавали часописи “Самостійна думка” і “Самостійність”. У 1937 р. над націоналістами відбулося два судові політичні процеси.
У складі Чехословаччини до 1939 р. перебувало Закарпаття. У “Підкарпатській Русі” (з 1928 р. – Підкарпатський край) проживало бл. 500 тис. русинів. Територія краю становила 5% усієї Чехословаччини, тут проживало 9% населення, але було розміщено лише 0,07% усіх виробничих потужностей (у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії). Це був найвідсталіший в усій Європі регіон, що зупинився у своєму розвитку десь на рівні ХVІІІ ст.
Зате у суспільно-політичному та культурному житті становище закарпатців було значно кращим, ніж у Польщі і Румунії. Це визначалося особливостями демократичного режиму Чехословаччини, а також симпатіями її довголітнього (1918–1935 рр.) президента Т.Масарика до українського визвольного руху.
Кількість початкових шкіл у Закарпатті з 1924 по 1938 р. зросла з 525 до 851, а гімназій – з 3 до 11. Можна було вільно обирати мову навчання, без суттєвих перешкод діяли “Просвіта”, “Асоціація українських учителів”, “Пласт” та ін.
У 1930-х рр. налічувалося майже 30 політичних партій. Дуже впливовими були мадярофільська течія “карпаторосів” (“мадярони”) і русофільська, “русинська” (напр., “Общество Духновича” та ін.). Комуністи Закарпаття входили до складу Компартії Чехословаччини.
Переломним моментом у розвитку національно-визвольного руху українців Закарпаття стала Мюнхенська угода 30 вересня 1938 р., за якою значна частина території Чехословаччини відійшла до гітлерівської Німеччини. 11 жовтня 1938 р. було затверджено перший уряд Карпатської України у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду спочатку став А.Бродій, згодом – Августин Волошин. Однак 2 листопада 1938 р на Віденському арбітражі було ухвалено рішення передати значну частину Закарпаття з містами Ужгород, Берегове та Мукачеве Угорщині. Відтепер столиця Карпатської України була перенесена до Хуста.
Протягом декількох місяців (до березня 1939 р.) тривала державотворча діяльність автономного уряду. Зокрема, створювалися загони національної оборони “Карпатська Січ” на чолі з членами ОУН М.Колодзінським, Р.Шухевичем, З.Коссаком.
У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. розпочалась угорська агресія. 15 березня 1939 р. сейм у Хусті проголосив повну державну самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де визначались назва держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державна мова (українська), герб, прапор і гімн (“Ще не вмерла Україна”).
Президентом Карпатської України було обрано А.Волошина, який звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат. Німецький уряд дав негативну відповідь і рекомендував не чинити опору угорським військам, а бійцям Карпатської Січі негайно капітулювати.
Після запеклих боїв і значних втрат, угорські війська 16 березня 1939 р. захопили Хуст, а згодом і решту територію Карпатської України. У гірських районах загони “Карпатської Січі” продовжували вести нерівну боротьбу з ворогом ще до кінця травня 1939 р. Президент республіки А.Волошин разом з урядом емігрував за кордон і поселився у Празі. У травні 1945 р. був заарештований радянськими спецслужбами, загинув у московській тюрмі.
За волю і державність у боях полягло близько 5000 закарпатців, кілька сотень галичан і волинян, які прийшли їм на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Михайло Колодзінський та Зенон Коссак.
Підписаний 23 серпня 1939 р. пакт Молотова–Ріббентропа з таємним протоколом був актом свавільного поділу Європи на сфери впливів двох тоталітарних держав і розв’язував руки Гітлеру та Сталіну для втілення в життя їхніх загарбницьких планів.
1 вересня 1939 року нацисти напали на Польщу, що визначило початок ІІ Світової війни. 17 вересня радянські війська перейшли польський кордон, вдаривши у спину полякам, які вели оборонні бої з німцями. До речі, у складі польської армії воювало чимало західних українців.
Після перемоги над Польщею, СРСР та Німеччина підписали 28 вересня 1939 р. Договір про дружбу й кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по т. зв. “лінії Керзона”, що була визнана ще у 1919–1920 рр., як східний кордон Польської держави Відповідно Східна Галичина і Західна Волинь увійшли до складу СРСР. Згодом тут були створені Волинська, Дрогобицька, Львівська, Ровенська, Станіславська і Тернопільська області.
У червні 1940 р. Червона армія вийшла на узгоджені рубежі вздовж Пруту і Дунаю у Бессарабії та у Північній Буковині. Відповідно у складі УРСР з’явилися Акерманська (Ізмаїльська) і Чернівецька області. Тоді ж було створено Молдавську союзну республіку.
Всього внаслідок приєднання Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення УРСР зросло на 8,1 млн. чол. На середину 1941 р. населення УРСР становило 41657 тис. чол, а територія – 565 тис. кв. км.
На приєднаних землях сталінський режим розпочав здійснювати звичну політику “радянізації”: на місцях було встановлено радянські органи влади, включаючи карально-репресивні; націоналізовано банки і промислові підприємства, експропрійовано понад 2200 фабрик і заводів; розпочато проведення колективізації та індустріалізації; закрито і ліквідовано усі ідеологічно “ворожі” і “шкідливі” організації та установи (партійні, громадські, церковні, культурно-освітні тощо); проведено численні арешти серед інтелігенції; депортовано значну частину населення і т. п.
Так, лише протягом 1940 року радянська влада провела три етапи масових депортацій західноукраїнського населення, охопивши майже 800 тис. чол. Ще близько 300 тисяч було депортовано під час четвертого етапу у 1941 р. За іншими даними, із Західної України і Західної Білорусії органами держбезпеки було депортовано приблизно 10% населення – 1173170 чол. (318 тис. сімей).
Головний удар спрямовувався проти еліти краю та створеної нею у попередній період політичної, економічної і культурної інфраструктури. Масових втрат від радянської окупації Західної України і Західної Білорусії у 1939–1941 рр. зазнали також поляки (“катинська трагедія” та ін.). За приблизними порівняльними підрахунками західних дослідників, кількість депортованих, ув’язнених та вбитих радянською владою у 1939–1941 рр. громадян колишньої Речі Посполитої у 3–4 рази перевищувала кількість репресованих у німецькій зоні окупації Польщі.
Щоб забезпечити собі масову підтримку особливо соціальних низів, радянська влада “подбала” про запровадження таких господарських і соціальних нововведень, як передача селянам поміщицької землі, дешеві кредити і позички, звільнення найбідніших господарств від податків і підвищення їх життєвого рівня, безплатні освіта і медицина тощо.
Напад нацистської Німеччини на СРСР. За підписаним 18 грудня 1940 р. планом “Барбаросса”, німці залучили для його виконання 5,5 млн. солдатів, 47260 гармат і важких мінометів, близько 4,3 тисяч танків і 4950 літаків.
22 червня 1941 р. на територію України почали наступ 57 дивізій і 13 корпусів групи армій “Південь”. Їм протистояли 80 радянських дивізій Київського та Одеського військових округів. Радянське військо на західних кордонах кількісно переважало німецьку армію, але було заскочене зненацька і поступалося за багатьма якісними показниками.
За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію СРСР місцями від 300 до 600 км. Червона армія чинила завзятий, хоч і неорганізований опір. Наприклад, танкова битва в районі Броди - Дубно – Луцьк – Рівне (червень), згодом - оборона Києва і Одеси (липень – вересень 1941 р.) та ін., допомогли частково стабілізувати ситуацію, завдаючи значних втрат німецькій армії. До 26 серпня 1941 р. німці втратили 94 тис. убитими і 440 тис. пораненими.
Людські втрати з радянського боку були значно більшими. Тільки до німецького полону до кінця 1941 р. потрапило 3,8 млн. радянських солдатів та офіцерів. Перед відступом радянські спецслужби знищили у в’язницях Західної та Центральної України десятки тисяч в’язнів.
Через 13 місяців після початку війни, у липні 1942 р. вся територія України, включаючи й Крим, була окупована нацистами. Понад 8 місяців тривала оборона Севастополя, під час якої нацисти втратили майже 300 тис. чол. – більше, ніж у всіх бойових діях у Європі, Африці та Атлантиці від початку ІІ Світової війни і до нападу на СРСР.
Німецький окупаційний режим. Протягом літа─осені 1941 р. захоплена німцями територія України була поділена на такі зони окупації: Буковина і Бессарабія разом з Одесою (“Трансністрія”) відійшли до Румунії; “Дистрикт Галичина” приєднувався до утвореного на польській території Генерального губернаторства; на Правобережжі було створено Рейхскомісаріат “Україна” з центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська області та Крим входили до прифронтової зони, перебуваючи під владою військових.
Завданням нацистської влади, за словами рейхскомісара України Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, а українці мусили “працювати, працювати і ще раз працювати”. Виходячи з цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і народовбивства. Частими були масові розстріли заручників чи в’язнів; вивезення молоді, навіть дітей, до Німеччини на невільницьку працю. Всього за роки війни із України нацисти вивезли 2,4 млн. чол.
Було створено потужний адміністративно-каральний апарат влади, який опирався на державну таємну поліцію (гестапо), озброєні охоронні загони (СС), службу безпеки (СД). Запроваджувалася сувора регламентація всіх сторін життя населення, аж до оголошення в газетах про дозвіл на шлюб, встановлено: жорсткий паспортний режим; 12 годинний робочий день; трудова повинність з 14 до 65 років; грошові і натуральні податки. Окупанти зберегли колгоспи як зручний засіб викачування хліба з країни. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концтаборів, таких, наприклад, як Янівський у Львові, Бабин Яр у Києві та ін.
Український самостійницький рух. За згоди німецького командування бандерівці сформували батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" як ядро майбутньої армії, а після захоплення німцями Львова, 30 червня 1941 р. проголосили Акт створення Української держави і сформували уряд на чолі з Ярославом Стецьком. У відповідь нацисти заарештували Я.Стецька та С.Бандеру і відправили їх у Берлін, згодом у концтабір Заксенхаузен. Багато членів ОУН(б) було вбито і замордовано у нацистських катівнях, подібно як чимало з них загинули від рук радянських і польських спецслужб та у братовбивчому протистоянні різних політичних угруповань.
Обидві фракції ОУН – бандерівці і мельниківці – формували і засилали в Україну т. зв. "похідні групи" (їх чисельність становила бл. 2000 чол.). ОУН(м) створила у Києві Українську Національну Раду на чолі з М.Величківським (діяла до грудня 1941 р.) та організувала видання газети “Українське слово” за редакцією Івана Рогача і часопису “Литаври” за редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання були заборонені, а їх редактори ув’язнені і розстріляні нацистами у Бабиному Яру, оскільки німці за жодних обставин не хотіли допустити посилення самостійницького руху. Всього нацисти знищили понад 40 найактивніших членів Національної Ради, зокрема, у 1944 р. ними був закатований Олег Ольжич – Голова Проводу ОУН(м) на українських землях.
У 1941 р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи під проводом Тараса Бульби–Боровця, які отримали назву “Поліська Січ”.
Поступово формуються загони Української Повстанської армії, перший штаб якої знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Одними з перших командирів УПА були Василь Івахів, Дмитро Клячківський (Клим Савур) та ін. Днем створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р.
У 1943 р. відбулася реорганізація загонів УПА під керівництвом ОУН(б) з поділом її на УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Схід і УПА-Південь. Найактивнішу діяльність розгорнули загони УПА-Північ і УПА-Захід. Головнокомандувачем УПА став Роман Шухевич (Тарас Чупринка), а Дмитро Клячківський очолював до своєї загибелі у 1944 р. загони УПА-Північ. УПА нараховувала до 100 тис. вояків. Вони вели партизанську боротьбу проводили військові дії проти всіх ворожих сил, налагодили розвідувальну й агітаційно-пропагандистську роботу і т. п.
Українські повстанці змушені були протистояти як німецькій окупаційній владі, так і більшовицьким і польським збройним формуванням. Зокрема, польська Армія Крайова намагалася контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої звільненої Польщі. Звідси – численні трагедії і втрати, що їх зазнало українське і польське населення, зокрема на території Холмщини та Волині.
Радянський підпільний і партизанський рух. У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, який займався координацією дій партизанських загонів, засилав у ворожий тил диверсантів, постачав радянським партизанам зброю та амуніцію. У 60 з’єднаннях і майже 2 тисячах партизанських загонів і груп радянського спрямування налічувалося до 200 тис. бійців.
Червоні партизани здійснили близько 5 тис. великих операцій і безліч дрібних диверсій. За радянською інформацією, вони підірвали майже 5000 залізничних ешелонів, понад 1560 танків і бронемашин, знищили понад 200 літаків, майже 1000 складів, 250 вузлів зв'язку і т. п. Відомими є рейди великих загонів і з’єднань С.Ковпака у Карпати, О.Сабурова – на Житомирщину, О.Федорова – на Волинь. У 1944 р. радянське керівництво сформувало Першу Українську партизанську дивізію, яка під командуванням П.Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу.
Дивізія СС “Галичина”. У 1943 р. українські діячі у Галичині і фракція ОУН(м) створили українську дивізію, яка увійшла до складу німецьких охоронних відділів СС і отримала назву “Галичина”. Дивізія брала участь в боях із Червоною Армією і була розбита у липні 1944 р. під Бродами.
Як відомо, німці дозволяли створювати національні підрозділи лише у підпорядкуванні СС з метою кращого їх контролю. Нацисти не брали на себе жодних політичних зобов’язань, а створені військові одиниці мали назву охоронних. Їх бійці не були членами СС, оскільки в цю структуру представники поневолених народів не приймалися.
Історія цієї дивізії ще раз доводить, що бездержавний народ часто змушений іти на поступки своїм ворогам чи співпрацювати з ними з тактичних міркувань. Але не завжди така співпраця була виправдана і приносила перемоги.
Завершення і підсумки війни. 18 грудня 1942 р. у ході Сталінградської битви радянські війська вибили німців із першого населеного пункту Луганської області (с. Півнівка). Після Курської битви влітку 1943 р. розпочався форсований наступ на добре укріплену нацистами оборонну лінію на Дніпрі. Ціною надзвичайно великих жертв вдалося увійти до Києва до річниці “Великого Жовтня” – 6 листопада 1943 р. До речі, 20% усіх Героїв Радянського Союзу (багато посмертно) були удостоєні цього звання саме за битву за Дніпро.
Протягом 1943–1944 рр. радянське командування провело декілька великих військових операцій на території України. Однією з найбільших була Корсунь-Шевченківська на початку 1944 р., у результаті якої понад 10 фашистських дивізій потрапили в оточення. Остаточне звільнення від нацистів військами Радянської армії відбулося 28 жовтня 1944 р. (с. Лавочне Львівської області). У наступальних операціях на обширній території від Полісся і до Чорного моря брали участь війська 4-х Українських фронтів. 1-й Український фронт також брав участь у штурмі Берліна, українські бійці першими встановили прапор над Рейхстагом. Нацистська Німеччина капітулювала 8 травня 1945 р. В СРСР День перемоги у “Великій Вітчизняній війні” встановлено 9 травня (з 1965 р. – вихідний).
Друга світова війна закінчилася пізніше – 2 вересня 1945 р. після капітуляції Японії. Натомість у західних областях УРСР і далі продовжувалася збройна боротьба, що її проводили бійці ОУН-УПА проти радянської окупації.
У ході війни Україна втратила понад 8 млн. чоловік (загальні втрати понад 14 млн.), що є одним із найбільших показників втрат серед інших народів. УРСР зазнала надзвичайно великих господарських втрат : було знищено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 29 тис. колгоспів і радгоспів. На Україну припадало 42% усіх матеріальних втрат СРСР.
Тема 8. Україна у 1940-х – 1980-х рр. Проголошення державного суверенітету.
у 1970-х –1980-х рр. Наростання застійних явищ
суверенітету.
Джерела і література: 4-5, 9, 12, 28, 38
1. Україна у післявоєнний період
У воєнні та у перші післявоєнні роки відбулися важливі зміни у міжнародному становищі України. У 1945 р. Україна стала членом-співзасновником ООН. Це рішення було викликане, з одного боку, визнанням ролі і значення України у розгромі фашизму, а з іншого – наслідком боротьби за голоси і вплив у післявоєнному світі між СРСР та західними державами.
З проголошенням 24 жовтня 1945 р. ООН, Україну обрано до складу Економічної й Соціальної Ради; протягом 1948–1949 рр. вона була постійним членом Ради Безпеки ООН, пізніше входила до Всесвітньої Ради Миру, з 1954 р. – до ЮНЕСКО та ін. УРСР брала участь у Паризькій мирній конференції 1946 р., у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією.
Але діяльність УРСР на міжнародній арені носила обмежений, декларативний характер і повністю залежала від московського центру. Як і СРСР у цілому, Україна у післявоєнний період була втягнута у вир “холодної війни”.
Переселення і депортації. До складу УРСР у 1945 р. було включено Закарпаття, згодом були підписані відповідні договори з Чехословаччиною та Угорщиною.
Найскладнішим було визначення українсько-польського кордону; внаслідок перекроювання політичної карти такі українські етнічні землі, як Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (т.зв.“3акерзоння”) із містами Холм, Ярослав, Перемишль, Сянок та ін. визнавалися польською територією.
Протягом 1944–1946 рр. відбувалося добровільно-примусове переселення українців (всього бл. 480 тис.) з етнічних земель Закерзоння до УРСР; відповідно поляки (бл. 810 тис.) виїхали з України до Польщі.
Операція ”Вісла”. У квітні–серпні 1947 р. польський уряд під приводом ліквідації загонів УПА здійснив насильницьке переселення понад 140 тис. українців із Закерзоння у північно-західні воєводства Польщі. Розселені окремими сім’ями поміж поляками, українці були приречені на денаціоналізацію й спольщення.
Ця злочинна акція була узгоджена і підтримана військовими силами СРСР і Чехословаччини. У концтаборі Явожно поблизу Кракова, на території філіалу колишньої фашистської катівні Освенціму, поляки ув’язнили близько 4 тис. українців.
На початку 1990-х років Сенат Польської Республіки спеціальною ухвалою засудив акцію “Вісла” як злочинну проти українського народу.
Відбудова народного господарства. У роки ІV п’ятирічки (1946–1950 рр.) завдяки трудовому героїзму вдалося на 15% перевищити довоєнне промислове виробництво. Перевага надавалася галузям важкої промисловості, вугільно-металургійному та оборонному комплексам. Натомість валова продукція легкої промисловості на 1950 рік становила лише 79% довоєнного рівня, повільно відбудовувалося сільське господарство.
Відбудова проходила в умовах “холодної війни”. До того ж СРСР та країни соціалістичного табору відмовилися від американської програми фінансової допомоги (“план Маршалла”).
Голод 1946–1947 рр. Важке становище склалося у сільському господарстві, ресурси й можливості якого різко зменшилися. До цього додалася посуха 1946 р., що супроводжувалася надмірно високими й нереальними планами хлібозаготівель та занадто великими обсягами експорту хліба й продуктів тваринництва за кордон. В результаті від голоду у східно-південних областях УРСР померло щонайменше 300–500 тис. чол., траплялися випадки людоїдства. Водночас із СРСР у країни соціалістичного табору було безкоштовно вивезено близько 1,7 млн. пудів хліба.
Наступ на інтелігенцію. Протягом 1946–1951 рр. вийшло 12 постанов ЦК ВКП(б) із політико-ідеологічної роботи. Її основними напрямками визначалися поетапно боротьба проти націоналізму, космополітизму й низькопоклонства перед Заходом. Головним “ідеологом” в СРСР був А. Жданов, а в Україні знову “вславився” Л.Каганович, який з березня по грудень 1947 р. очолював ЦК КП(б)У.
У післявоєнні роки переслідувань і публічного цькування зазнали О. Довженко (за кіносценарій “Україна в огні”), М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, Ю.Смолич, В.Сосюра (за вірш “Любіть Україну”), К.Данькевич (за оперу “Богдан Хмельницький”) та багато інших визначних літераторів, митців та науковців.
Розгорнуті наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. всесоюзні “дискусії” із питань мовознавства, філософії та політичної економії остаточно встановлювали партійну монополію у науці, ідеологічний диктат і контроль у всіх сферах суспільно-політичного й духовного життя.
Великої шкода біологічній науці і сільському господарству завдала “лисенківщина”. Її жертвами в Україні стали відомі генетики М.Гришко, С.Гершензон, Л.Делонс, І.Поляков та інші.
В цілому розвиток наукових досліджень був спрямований на виконання “плану перетворення природи”, що його висунув Сталін у 1948 р. Розпочалося будівництво багатьох гідроелектростанцій, водосховищ, каналів, були намагання акліматизувати субтропічні культури тощо.
У 1948–1950 рр. в Україні було виготовлено першу в Європі цифрову ЕОМ, одержано важкий азот, розроблено теорію розділення ізотопів, методів концентрування важкої води. Активно проводилися дослідження у галузі фізики атомного ядра та атомної енергетики, авіації, порошкової металургії, електрозварювання, освоєно технологію отримання надміцного чавуну, у 1953 р. збудовано найбільший на той час (понад 1,5 км) суцільнозварний міст через Дніпро у Києві та ін.
“Радянізація” у західних областях. Паралельно з відбудовчими роботами у західних областях прискореними темпами здійснювалися індустріалізація, колективізація, т. зв. “культурна революція” і “радянізація”. Спосіб життя західних українців необхідно було у найкоротші строки привести у відповідність із Наддніпрянською Україною.
За темпами промислового розвитку західні області випереджали загальнореспубліканські показники. Обсяг валової промислової продукції тут зріс більше, ніж втричі, з'явилися нові галузі виробництва (машинобудування і приладобудівництво, металообробна, хімічна та ін.), розроблялися нові родовища корисних копалин (Бориславське нафтове родовище, Львівсько-Волинський вугільний басейн, Роздольське родовище сірки та ін.). Було збудовано найпотужніший на той час у Європі газопровід Дашава – Київ.
Однак промислове зростання краю мало як позитивні, так і негативні наслідки: безгосподарність, розкрадання й винищення природних ресурсів (особливо Карпат), відставання галузей харчової й легкої промисловості, порушення екології тощо.
До початку 1950-х рр. у західних областях була завершена суцільна колективізація сільського господарства. Вона здійснювалася у звичних для командно-адміністративної системи умовах примусу, репресій і терору, із порушенням принципів добровільності й поступовості.
У соціально-культурній сфері інтенсивно ліквідовувалася неграмотність, зростала мережа шкіл, училищ, ВНЗ, технікумів, закладів культури й охорони здоров’я. Так, порівняно з довоєнним періодом кількість учителів зросла майже у 6, а кількість студентів майже у 10 разів, тут було створено 22 ВНЗ.
Водночас швидкими темпами викорінювалося усе, що було пов’язано з попереднім способом життєдіяльності. Зі Сходу прибуло близько 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників та спеціалістів різних галузей народного господарства і соціально-культурної сфери. Приїзджі кадри становили близько 90 % керівників різного рангу, вони ж складали основне ядро партійних організацій. Утвердження радянського способу життя супроводжувалося збройною боротьбою, численними зловживаннями, порушеннями норм законності, ігноруванням місцевих особливостей.
Ліквідація греко-католицької церкви. До приходу Радянської влади греко-католиками були близько 5 млн. західних українців на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Після його смерті у 1944 р. греко-католицьку церкву очолив Й.Сліпий. Тоді ж розпочалася ліквідація цієї церкви: розроблявся сценарій, створювалася “ініціативна група”, заарештовувалися й переслідувалися священики.
У березні 1946 р. у Львові був скликаний і проведений під контролем НКВС церковний Собор. “Ініціативну групу” очолив Г.Костельник (у 1948 р. вбитий). І хоч рішення Собору не були канонічними, але офіційно Українська греко-католицька церква у Галичині перестала існувати (з 1949 р. також у Закарпатті). Її віруючі насильно переводилися до Руської (Російської) Православної церкви. Понад 1400 священиків та 800 монахів і монахинь були заслані у Сибір, 200 розстріляні.
Збройна боротьба ОУН–УПА. Військова сила і репресивно-каральні органи були вирішальним фактором “радянізації” західних областей УРСР. Наприкінці війни та у перші повоєнні роки сталінське керівництво зосередило тут велику кількість армійських та спеціальних підрозділів НКВС–НКДБ. З лютого 1944 р. до пізньої осені 1945 р. вони здійснили 27 тис. бойових операцій проти ОУН–УПА.
Загони повстанців, за офіційними даними, протягом 1944–1945 рр. провели близько 6 тис. бойових операцій проти радянських військових частин і 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, у ході яких загинуло бл. З0 тис. осіб.
Втрати ОУН-УПА тільки протягом 1944–1946 рр. становили 56,6 тис. убитими та 108,5 тис. полоненими. Ще 48,3 тис. бандерівців добровільно склали зброю. Відомо багато фактів страшного насильства, свавілля й беззаконності, що їх чинили спеціальні підрозділи і виконавці.
Щоб позбавити повстанців підтримки, уряд вдався до масових депортацій. У період з 1944 по 1947 р. кількома етапами було відправлено у північно-східні райони СРСР понад 100 тис. членів ОУН–УПА та їх родин. Вивозили також за відмову вступати до колгоспу та за будь-які інші “націоналістичні” і “контрреволюційні” дії. Серед виселених було багато жінок, дітей і престарілих. Усього з 1944 по 1952 рр., за офіційними даними, із Західної України було виселено понад 200 тис. чол., за неофіційними – від 300 до 800 тис. чол.
Гонінням і депортаціям піддавалися усі підозрілі для режиму громадяни. В СРСР відстоювання ідеї незалежності України вважалося одним із найбільших злочинів, за який стратили не одну тисячу патріотів.
Наприкінці 1940-х рр. збройний опір бандерівців почав слабнути, хоча окремі загони діяли до середини 1950-х рр. 5 березня 1950 р. під Львовом у сутичці з енкаведистами загинув крайовий провідник ОУН і головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його наступником став Василь Кук, але результат боротьби був уже визначений.
2. Лібералізація тоталітарної системи у 1950-х – 1960-х рр.
Невдовзі після смерті Сталіна у 1953 р. в СРСР наступив період т.зв. хрущовської “відлиги” (1953–1964 рр.). Головними змінами у суспільно-політичному житті стали: припинення масових репресій; ліквідація сталінських органів терору; зміни у карно-процесуальних кодексах; часткова реабілітація й звільнення репресованих і депортованих; розвінчання культу особи Сталіна і т. п. Часткова децентралізація й лібералізація командної системи привела до надання республікам та регіонам більшої самостійності; позитивні зрушення відбулися у соціально-побутовій сфері і культурі.
В Україні припинилися масові кампанії боротьби проти “українського буржуазного націоналізму”, дещо сповільнилися темпи зросійщення. Вперше КПУ очолив українець Олексій Кириченко (1953–1957 рр.); після нього Першими секретарями були Микола Підгорний (1957–1963 рр.) та Петро Шелест (1963–1972 рр.), якого згодом було звинувачено у нелояльності до московського центру.
Українці становили більшість у виборних радянських органах, у партійно-державних і громадських структурах. У республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій, бюджет УРСР зріс у 2,5 разів.
У 1954 р., з нагоди 300-річчя Переяславської Ради, Україні була передана Кримська область. Одночасно у сумнозвісних “Тезах” і Постанові про 300-річчя возз’єднання України з Росією фальшувалося історичне минуле українського народу, щоб назавжди позбавити його перспектив самостійного державного існування.
Хрущовські економічні реформи і “надпрограми”. У республіці, як і в СРСР в цілому, здійснювалося реформування сільськогосподарського виробництва: зростала матеріальна зацікавленість і самостійність господарств, поліпшився якісний склад керівництва, селяни отримали паспорти.
Однак, після 1958 р. темпи зростання сільськогосподарського виробництва різко зменшилися. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства УРСР збільшився на 65%, то у період з 1958 по 1964 р. – лише на 3%. Обмежувалися присадибні господарства колгоспників. З 1963 р. СРСР змушений був вдатися до імпорту зерна з-за кордону.
Серед причин такого становища було здійснення грандіозних “надпрограм”: освоєння цілини (з 1954 р.); надмірне розширення посівних площ під кукурудзу; намагання наздогнати й перегнати США по виробництву м'яса, масла й молока. Ці проекти поглинали колосальні матеріальні та людські резерви, консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства, а головне – зберігалася безперспективна у нових умовах командно-адміністративна система управління, планування й розподілу.
Програма комуністичного будівництва (1961 р.). Із утвердженням соціалізму “повністю і остаточно” (1959 р.) Хрущов вважав за можливе здійснити в СРСР форсований комуністичний ривок. Третя програма КПРС, прийнята у 1961 р., для будівництва “світлого майбутнього” визначала 20-річний період. Передбачалося добитися щонайменше подвійного зростання виробництва й продуктивності праці, створення потужної матеріально-технічної бази, формування нових суспільних відносин і моралі тощо. Це була наукоподібна утопія, чергова “надпрограма” державної партії, яка спекулювала на народному ентузіазмі.
У 1963 р. у газеті “Правда” було видруковано новаторську статтю харківського професора О.Лібермана про необхідність розширення в СРСР ринкових відносин. Розпочалися цікаві дискусії й підготовка економічної реформи, але після усунення Хрущова (1964 р.) командно-адміністративні системі уже ніщо не загрожувало.
Зміни у соціальній сфері. У період “великого десятиріччя” (1953–1963 рр.) поліпшилися умови праці радянських людей, зросли їх доходи, скорочено робочий день, запроваджено 5-ти-денний робочий тиждень, значних розмірів набуло житлове будівництво, у побуті з’явилися телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.
Але вже з початку 1960-х років періодично почали виникати дефіцити найнеобхідніших товарів, у т.ч. навіть хліба, зросли роздрібні ціни на м'ясо й масло, траплялися випадки замороження заробітної плати. У 1963 р. у Кривому Розі та Одесі відбулися робітничі страйки та заворушення.
Прорив у Космос. Досягнення науки. Грандіозні задуми Хрущова вимагали істотних зрушень у галузі освіти, науки, фундаментальних розробок, винаходів і відкриттів. Протягом 1956–1965 рр. кількість осіб з вищою й середньою спеціальною освітою, а також учених зросли в Україні приблизно у 2,5 разів.
Українські вчені багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях;, вони брали найактивнішу участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі (1957 р.), польоту у Космос першої у світі людини – Ю.Гагаріна (1961 р.) та ін. З 1956 р. Генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.П.Корольов. У 1964 р. у Харкові було споруджено найбільший у світі прискорювач електронів. В.М.Глушков став фундатором першого у Союзі Інституту кібернетики. Важливі винаходи було здійснено Інститутом електрозварювання ім. Є.О.Патона. У медицині вславився хірург М.Амосов. Значного розвитку набули теоретичні й практичні напрямки математичних, хіміко-біологічних, фізичних, геологічних, сільськогосподарських та інших наук.
Важливі науково-освітні й культурні центри створювалися у західних областях. Так, з 1959 р. у Рівному розпочав роботу Український інститут інженерів водного господарства (УІІВГ), тепер – НУВГП.
Культурне життя. “Шістдесятники”. Лібералізація була схвально сприйнята інтелігенцією. В Україні розпочалися кампанії за реабілітацію й поверненні читачам творчої спадщини відомих письменників та митців (В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, Л.Курбас, О.Досвітний, Г.Косинка, М.Ірчан, М.Куліш, Г.Хоткевич, Б.Антоненко-Давидович та багато інших), а також партійних, державних та військових діячів.
З’явилися нові періодичні видання (“Знання та праця”, “Український історичний журнал” та ін.), відновився вихід часопису “Всесвіт”, була створена “Українська Радянська Енциклопедія”, розпочалося видання багатотомного “Словника української мови”. У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури. У Москві споруджено пам’ятник Великому Кобзареві, у Львові – І.Франку.
На початку 1963 р. у Києві відбулася надзвичайно представницька конференція (понад 800 учасників) із питань культури української мови. Ставилося завдання поширити українську мову у всіх сферах державно-політичного й громадського життя, насамперед у галузях освіти та виховання. Це було актуально, бо за освітньою реформою 1958 р. батькам дозволялося вибирати мову навчання для своїх дітей, відповідно українська мова не була обов’язковою для вивчення.
На хвилі національно-культурного відродження з’явилося нове покоління талановитих письменників, поетів, літературних критиків та митців, що увійшли в історію як “шістдесятники” – Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Стус, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Т.Яблонська, В.Зарецький, А.Горська та багато інших. У Києві, Львові та деяких інших містах виникли клуби творчої молоді (КТМ). “Шістдесятники” прагнули зламати існуючі догми й стереотипи у літературі та мистецтві, знайти нові форми й методи відображення дійсності. Але після того, як Хрущов у 1962 р. різко розкритикував виставку модерністського мистецтва у Москві, на “шістдесятників” розпочалися гоніння й переслідування, їх звинуватили у “формалізмі”, “космополітизмі”, відході від марксизму-ленінізму тощо. “Шістдесятники” стали основною силою дисидентського руху в СРСР.
Початок політичного дисидентства. Десталінізація і лібералізація радянської системи не була послідовною і завершеною. У критичних ситуаціях уряд вдавався до військової сили (придушення революції в Угорщині у 1956 р., робітничого виступу у Новочеркаську у 1962 р. та ін.). Тривали переслідування за “антирадянську агітацію й пропаганду”, не були реабілітовані усі жертви сталінського режиму, а тим, хто повертався із заслання, не довіряли й чинили усілякі перешкоди.
Протягом 1954–1959 рр. в УРСР за антирадянську діяльність було притягнуто до відповідальності близько 3,5 тис. чоловік. У 1956 р. вдруге був заарештований і засуджений до 10 років позбавлення волі Юрій Литвин, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації. У 1957 р. за протест проти введення радянських військ в Угорщину був засуджений на 7 років тюрми і 5 років позбавлення громадських прав Олекса Тихий – один із перших українських правозахисників.
З 1958 року розпочалася антицерковна кампанія, у ході якої в УРСР були закриті тисячі церков і молитовних будинків, а з 32 монастирів залишилося діючими тільки 9.
У республіці особлива увага приділялася боротьбі з націоналізмом. У 1958 р. в Івано-Франківську викрито групу “Об’єднана партія визволення України”; у 1961 р. у Львові засуджено організацію “Український національний комітет”. Підпільні групи, продовжуючи традиції ОУН–УПА, існували у Тернополі, Ходорові, Коломиї, Стрию та ін.
Найвідомішою опозиційною групою стала “Українська робітничо-селянська спілка” (1959–1961 рр.) на чолі з Левком Лук’яненком. Її учасники (І.Кандиба, С.Вірун та ін.) уперше у післявоєнній історії орієнтувалися на мирні методи боротьби, зокрема, мали намір пропагувати ідею конституційного виходу України зі складу СРСР.
3. Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х – 1980-х рр. Наростання застійних явищ
У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула М.Хрущова від влади. Новим лідером СРСР майже на 20-річний період (1964–1982 рр.) став Леонід Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, відомий своїми консервативними поглядами. За його правління у суспільно-політичному житті країни відбувся тихий поворот до неосталінізму.
У господарській сфері після короткотривалого піднесення у період 8-ї п’ятирічки (1966–1970 рр.), що була найкращою за всю історію СРСР, наступив етап сповільненого, затухаючого економічного розвитку.
В УРСР такі найважливіші показники, як середньорічний приріст валового суспільного продукту, темпи зростання продуктивності праці і приросту реальних доходів на душу населення, знизилися більше, ніж вдвічі. В цілому за темпами зростання промислової і аграрної продукції та національного доходу, як і за темпами зростання основних виробничих фондів, Україна займала останні місця в СРСР.
Серед обставин об’єктивного характеру, що визначали масштабність застійних і кризових явищ у 1970–1880-х рр., треба, по-перше, відзначити однобокість і непропорційність радянської економіки, у якій на долю важкої промисловості припадало майже 90% виробничих фондів країни. Гонка озброєнь штовхала країну в економічну безодню. Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній сфері. При цьому витрачалися величезні кошти на підтримку закордонних прорадянських сил і т. зв. “соціалістичних революцій”.
По-друге, командно-адміністративна система безнадійно відставала від вимог науково-технічної революції: незадовільно й неякісно вирішувались питання автоматизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо. Відбулося падіння продуктивності праці більше, ніж вдвоє.
По-третє, загострилася демографічна ситуація: природній приріст населення перестав забезпечувати просте відтворення поколінь, а освіта, медицина і культура переводилися на залишковий принцип фінансування.
Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла система прикривала надмірною експлуатацією видобувних галузей, експортом сировини і “нафтодоларами”. СРСР щорічно закупляв за кордоном зернових на суму 40–50 млрд. крб.
Завдяки брежнєвському “стабілізаційному” курсу, в СРСР законсервувалися екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології, неефективне використання природних і людських ресурсів, висока частка важкої ручної і жіночої праці, диктат партійних і відомчих інстанцій, низький рівень культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних товарів, загострення житлової, продовольчої проблеми тощо. У 1977 р. СРСР за рівнем споживання продовольства посідав 77-е місце у світі, а за дитячою смертністю – 50-е.
За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними державами постійно збільшувався. Однак це не завадило радянському керівництву у 1967 р. зробити висновок про побудову в СРСР “розвинутого соціалізму”. У 1977 р. була прийнята чергова (четверта за рахунком) Конституція СРСР, у якій юридично закріплювалася державно-партійна монополія КПРС як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства.
Надзвичайно зміцнився бюрократично-управлінський апарат (18 млн. чол.), який щороку видавав величезну кількість наказів, інструкцій та розпоряджень. Натомість скорочувалась гласність, ігнорувалися права людини, повсюдно панував культ “сірості”, лицемірства, кар’єризму й пристосуванства.
Партійно-державна номенклатура, підтримувана органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв. Руйнувалися основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі комітети, громадські організації та об’єднання відігравали лише декларативну й декоративну роль.
Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нової радянське керівництво не спромоглося створити.
Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими нагородами, загальне кризове становище спробував врятувати Юрій Андропов (1982–1984 рр.), у минулому Голова КДБ. Він рішуче вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією та недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець брежнєвської команди Костянтин Черненко (1984–1985 рр.) усе повернув на свої місця.
За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів Радянського Союзу, однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т. зв. “базові галузі”: вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила 2,7% території та 18% населення СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося і вироблялося понад 40% залізної руди, чавуну, сталі, прокату, труб, майже 30% вугілля, машин і устаткування, понад 50% – цукру й олії. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства.
У республіці різко погіршилася екологічна ситуація: у багатьох місцях виникли зони екологічної небезпеки, особливо потерпало населення крупних міських центрів. 53% працюючих було зайнято у галузях із шкідливими для здоров’я умовами праці.
Надзвичайно високою була частка старих підприємств та основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості зріс до 43%, середній вік устаткування становив 28 років, модернізація проводилась дуже повільно.
Негативні процеси відбувалися в аграрному секторі. Україна забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 44% – соняшника, 36% – плодів та ягід, 30% – овочів, понад 20% – масла, м’яса, сиру тощо. Але динаміка росту була невтішною. Капіталовкладення в агрокомплекс зросли втричі, а середньорічний приріст аграрної продукції зменшився до 1,5–0,5%. Присадибні ділянки селян, займаючи всього лише 5–6% сільськогосподарських угідь, давали приблизно 30% м’яса, 25% молока, майже 40% картоплі.
16 млрд. крб. вклали у меліорацію земель та разом із позитивними, отримали і негативні результати: ґрунти засолонювались, знижувався рівень вод, поширювалися ерозійні процеси і втрачалися родючі ґрунти. Загинули придніпровські чорноземи, посівні площі скоротилися на 1,1 млн. га.
До 1985 р. природний газ отримали тільки 5% сільських населених пунктів. Понад 4,5 млн. селян виїхали до міста, із карти України зникло більше 1,5 тис. т.зв. “неперспективних” сіл.
В Україні інтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3 від усієї кількості); відповідно у містах постійно зростала черга на житло, рівень забезпечення товарами й послугами та споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким.
Протягом 1960–1970-х рр. у результаті дії багатьох факторів у 4 рази знизилась народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980 р. на 1000 чол. населення) і майже у 2 рази зросла смертність (відповідно 6,9 і 11,4 чол.). У двох областях – Чернігівській й Сумській – кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. Населення республіки старіло, зменшувалась середня тривалість життя (з 70 до 68 років). Особливою складністю відзначалася демографічна ситуація в селах, де практично кожний третій житель був непрацездатного віку.
Стан освіти та науки. Протягом 1966–1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов’язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів зросла кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні досліджен-ня з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики, ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, сільськогосподарських наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів. Однак наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними. Знижувалася престижність інтелектуальної праці.
У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959–1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 р. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол.
За правління Володимира Щербицького (1972–1989 рр.), який був прихильником повного підпорядкування України московському центру, інтенсивно відбувалася новітня русифікація, активно пропагувалася брежнєвсько-сусловська теорія “злиття націй” і формування єдиного “радянського народу”. В Україні термін “український народ” майже не вживався, натомість говорили й писали “народ України”, “трудящі УРСР” тощо.
Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. – лише 21,4%. На кіностудії ім. О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Зрештою, радянська політика “інтернаціоналізму” призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р.
Політична й духовна опозиція. Близько 1000 людей (80% із них представляли інтелігенцію) брали участь у різних формах дисидентського руху. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики.
У 1965–1966 рр. пройшла перша хвиля арештів (І.Світличний, Микола і Богдан Горині, В.Мороз, М.Косів та ін.). Восени 1965 р. на прем’єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова “Тіні забутих предків” із протестом виступили І.Дзюба та В.Стус. Незабаром І.Дзюба написав працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у “самвидаві” з’явилися актуальні публіцистичні дослідження В.Чорновола (“Лихо з розуму”), Є.Сверстюка (“Собор у риштованні”) та ін.
Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва. У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали М.Вінграновський, І.Дзюба, І.Драч, Ліна Костенко, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус, В.Шевчук та інші, всього 139 чол. На знак протесту проти придушення радянськими танками “Празької весни” 1968 р., а також підневільного становища України у складі СРСР колишній воїн УПА і в’язень таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення.
Тоді ж голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями як “ідейно-шкідливий пасквільний твір” роман О.Гончара “Собор”. На його захист виступила творча молодь м. Дніпропетровська; організаторів протесту засудили до 2–5 років ув’язнення у таборах суворого режиму.
З 1970 р. у “самвидаві” почав виходити підпільний “Український вісник” (гол. ред. В.Чорновіл). За написання “самвидавчих” статей і книг їх авторів жорстоко карали. Наприклад, історик В.Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання. У 1970 р. трагічно загинула при нез’ясованих обставинах талановита художниця А.Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер–майор Г.Алтунян та кібернетик Л.Плющ увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини.
У 1972–1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів – близько 100 чоловік, у т. ч. подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов та ін. У республіці розпочалася так звана “ера маланчукізму” – доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972 р. В.Маланчук-Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології).
Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, Ф.Шевченко, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук, С.Шурат, письменники О.Бердник, Ю.Мушкетик, В.Некрасов, Г.Снєгірьов, Б.Харчук та ін. Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману “Маруся Чурай” відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка “Лебеді материнства” – на 10 років.
Імена багатьох українських діячів та чимало найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати, безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно-патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П.Шелеста “Україна наша Радянська”, брошури М.Киценка “Хортиця у героїці й легендах”, роману І.Білика “Меч Арея”, закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін.
У 1976 р. виникла Українська гельсінгська група (УГГ) на чолі з письменником М.Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал Павло Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися такі основоположні міжнародні документи, як Декларація прав людини (1948 р.) та матеріали Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.). Учасники групи добивалися, щоб права людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР отримала повноцінний державний статус.
Незважаючи на арешти, переслідування та еміграцію за кордон декількох учасників, УГГ продовжувала свою діяльність аж до періоду горбачовської перебудови. Вона залишилася єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск. У 1988 р. на її базі виникла Українська Гельсінська Спілка, а у 1990 р. – Українська Республіканська партія.
Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У 1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв’язень польських та радянських тюрем, що виступив проти русифікації українського народу та “проти російської окупації на Україні”. У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора В.Івасюка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Р.Братунь був звільнений з посади.
Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. у суспільно-культурному житті наступили деякі полегшення, але принципової зміни у проведенні партійно-ідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із посади головного редактора журналу “Всесвіт” був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності. Протягом 1984–1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях О.Тихий, В.Марченко, Ю.Литвин та В.Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави.
4. “Перебудова” та проголошення державного суверенітету
У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова, який проголосив курс на “перебудову” (“перестройку”) з метою побудови “гуманного демократичного соціалізму”. Головними складовими нового курсу стали: “прискорення” і реформування економіки; нове політичне мислення та міжнародне співробітництво; гласність, демократизація, виникнення багатопартійної системи і т. п. Проте перебудова як “революція згори”, не досягла поставлених цілей. Натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”, який призвів до знищення тоталітарної системи. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України.
Значним поштовхом до пробудження суспільства спричинилася аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р., яка мала катастрофічні екологічні й економічні наслідки. Катастрофа відкрила очі мільйонам людей на напівколоніальне становище України.
Найперше виступила інтелігенція, невдоволена повільними темпами перебудови у республіці. Виник конфлікт між консерваторами з оточення В.Щербицького і групою письменників (О.Гончар, І.Драч, Д.Павличко та ін.), котрі виступили з різкою критикою мовної та екологічної ситуації у республіці.
Чільне місце серед політичних організацій належало Українській Гельсінській Спілці, яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. Оприлюднена у 1988 р., “Декларація принципів” засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на “типово політичну” організацію. Вона першою в Україні заявила про необхідність побудови самостійної незалежної держави.
У лютому 1989 р. у Літературній Україні був опублікований проект програми Народного руху України за перебудову і тоді ж при СПУ було утворено Товариство української мови ім. Т.Шевченка (ТУМ) на чолі з Д.Павличком.
Навесні 1989 р. вперше в радянській історії відбулися вибори народних депутатів СРСР на альтернативній основі. Незважаючи на обмеженість виборчого закону та опір властей, народними депутатами від України було обрано багатьох прихильників радикальних реформ.
Пожвавилася діяльність неформальних організацій (Товариство Лева, Зелений світ, “Меморіал”,ТУМ та ін.). Вони оприлюднювали інформацію з болючих проблем сучасності та відчутно опонували Комуністичній партії.
У вересні 1989 р. виник Народний Рух України (НРУ) – перша масова політична організація, яку очолив І.Драч і яка фактично перебувала в опозиції до КПРС. За ухваленим у жовтні 1989 р. “Законом про мови в Українській РСР” українська мова отримала статус державної.
У січні 1990 р. до дня соборності українських земель опозиційними силами був організований “живий ланцюг” від Івано-Фран-ківська через Львів до Києва.
У березні-травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та до місцевих Рад. На цей раз Закон про вибори був значно демократичнішим. Депутати обиралися прямим таємним голосуванням з альтернативних кандидатур. І хоча обрання народних депутатів відбувалося в умовах однопартійної системи й монополії КПУ на засоби масової інформації, з 442 депутатів 111 користувалися підтримкою Демократичного блоку, який утворився напередодні виборів з ініціативи РУХу та близьких до нього організацій. Демократи перемогли у 5-ти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській. Але в цілому в Україні КПУ зберегла свої позиції. Більшість депутатів Верховної Ради залишилися прихильниками компартійного курсу. У березні 1990 р. М.Горбачова було обрано Президентом СРСР.
Вибори до місцевих Рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку у Галичині, менш переконливу – у Києві та Харкові. Вперше у трьох західних областях компартія змушена була перейти в опозицію. Хоча вибори 1990 р. не привели до повної перемоги демократії, вони мали величезне значення для України. Похитнулася монополія Компартії на владу. Уперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент. Над будинками міських Рад Стрия, Львова та ін. вперше за радянський період замайоріли синьо-жовті національні прапори. Подібно вперше в Україні 26 квітня офіційно вшановано як день Чорнобильської трагедії.
Влітку 1990 р. новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М.Горбачов запропонував укласти новий союзний договір, що передбачав збереження єдиної держави. Народна Рада на чолі з І.Юхновським, що організувалася у Верховній Раді УРСР як опозиційна вимагала рішуче декларувати намір України до незалежності.
16 липня 1990 р. Верховна Рада 12-го скликання ухвалила історичний документ - “Декларацію про державний суверенітет України”. Проголошувалися самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність у зовнішніх зносинах; верховенство Конституції та законів республіки; виключне право народу України на володіння, користування й розпорядження національним багатством республіки; право на власні збройні сили тощо. У Декларації зазначалося, що “громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило на території республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Декларувався намір України бути нейтральною державою і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Стосовно громадянства, було ухвалене компромісне формулювання: “Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР”.
Внаслідок протидії комуністичної більшості, Верховна Рада відхилила пропозицію демократичного крила надати Декларації силу конституційного закону.
23 липня 1990 р. Головою Верховної Ради було обрано Леоніда Кравчука. Відтепер найважливішим завданням було реалізувати основні положення Декларації. Зокрема, 3 серпня було ухвалено Закон “Про економічну самостійність Української РСР”.
Прикметно, що проголошення державного суверенітету збіглося із відзначенням 500-річчя українського козацтва.
Тема 9. Україна – суверенна держава
Джерела і література: 5, 9, 12, 18-19, 25, 28, 37-38
1. Утвердження незалежності
Проголошуючи суверенітет, Україна формально мала непогані стартові умови для незалежного державного існування. Однак на межі 1980–1990-х рр. республіка опинилася у стані глибокої економічної та політичної кризи.
Кризове становище України, як і загалом Союзу, було логічним наслідком згубної практики господарювання радянського керівництва, за якою беззастережна перевага надавалася виробництву засобів виробництва. З УРСР були “викачані” майже всі її природні багатства – нафта, ліс, руда, значна частина вугілля. Україна мала найвищий у світі рівень розораності с/г угідь – 82% (у США – 16%, у Європі – 30%, в СРСР загалом – 37%).
Протягом 1980–1990 рр. природний приріст населення знизився майже у 5 разів. За народжуваністю республіка у 1990 р. посіла останнє в СРСР 15-е місце. Удвічі вищим, ніж у державах Заходу, був рівень дитячої смертності. Кожен третій вмирав, не доживши до пенсійного віку.
Економічна криза, викликана об’єктивними і суб’єктивними факторами, призвела до політичної кризи восени 1990 р. У вирішальний момент у боротьбу включилася нова політична сила – студентство. На початку жовтня студенти у центрі Києва розпочали голодування і висунули кілька важливих вимог. Серед них: відставка голови Ради Міністрів В.Масола, призначення нових виборів на багатопартійній основі, прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС, відмова від підписання союзного договору, повернення в Україну всіх її громадян, що проходять строкову військову службу за межами республіки. Верховна Рада частково задовільнила основні вимоги студентів, зокрема, про відставку Голови уряду.
На початку 1991 р. активізувалися сепаратистські сили у Криму, Донбасі, Закарпатті. 12 лютого 1991 р. було ухвалено Закон “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Республіки”, а у березні проведено Всесоюзний референдум щодо збереження СРСР. Радянські керівники узгодили текст союзного договору. Його попереднє підписання було призначено на 20 серпня. Проте український парламент відклав розгляд проекту договору на осінь. А події, що відбулися в серпні, корінним чином змінили ситуацію.
19–21 серпня 1991 р. керівники СРСР під час відпустки М.Горбачова зробили останню спробу врятувати імперію шляхом державного перевороту. Утворений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) заборонив діяльність небажаних режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів, мітингів, демонстрацій і страйків, запровадив комендантську годину та обшук громадян, встановив контроль над засобами масової інформації. У Москву було введено війська. Однак, завдяки опору демократичних сил, серед яких помітне місце належить українцям, путч провалився, а його організаторів було заарештовано. Прихильники тоталітарного режиму були остаточно скомпрометовані.
20 серпня Президія ВР УРСР визнала рішення ДКНС такими, що “не мають юридичної сили на території України”, а Народна Рада створила коаліцію “Незалежна демократична Україна” із 27 партій і рухів та заявила, що переворот є антиконституційним, а арешт Президента СРСР злочинним. За даними соціологічного опитування переважна більшість громадян України не підтримала ДКНС. Зате Секретаріат ЦК КПУ зобов’язав партійні комітети керуватися документами “путчистів”. Контрольовані Компартією облвиконкоми Дніпропетровської, Житомирської, Миколаївської, Одеської областей, а також Кримська АРСР визнали рішення ДКНС.
24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховної Ради України були ухвалені Постанова та Акт проголошення незалежності України. Цим фактично і юридично було припинено існування УРСР та проголошено створення нової суверенної держави під назвою Україна.
26 серпня Президія ВР тимчасово припинила, а 30 серпня Л.Кравчук підписав указ “Про заборону діяльності Компартії України” (у грудні 2001 р. Конституційний суд України визнав це рішення неконституційним).
Надзвичайно важливою для українського керівництва була реакція Росії на проголошення незалежності України. Між сторонами існував договір від 19 листопада 1990 р. про неприпустимість перегляду кордонів, але у нових умовах це рішення необхідно було підтвердити. 28 серпня 1991 р. до Києва прибула делегація Росії. У результаті дводенних переговорів сторони підтвердили територіальну цілісність обох держав.
Протягом трьох місяців (вересень–листопад) в Україні йшла велика підготовча робота до проведення референдуму та розбудова державних структур. Було створено Службу безпеки (СБУ); прийнято Закони про Національну гвардію, Державний кордон і Прикордонні війська, а також визначено “Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності”. 4 вересня над будинком ВР піднято синьо-жовтий прапор.
8 жовтня Верховна Рада схвалила закон “Про громадянство України”. Україна надала громадянство усім, хто на момент набуття чинності закону проживав на її території незалежно від походження, стану, національності тощо. Норму про подвійне громадянство було скасовано.
24 жовтня Верховна Рада ухвалила Заяву про без’ядерний статус України, а 1 листопада - Декларацію прав національностей України.
Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. З 32 млн. громадян, що прийшли на виборчі дільниці, майже 29 млн. (90,35 %) підтвердили Акт проголошення незалежності. Того ж дня було обрано Президента України. Ним став Леонід Кравчук. 5 грудня він склав присягу народу України, а Головою Верховної Ради було обрано Івана Плюща.
6 грудня був підписаний Указ Президента про створення Збройних сил України. Першим Міністром оборони суверенної України став Костянтин Морозов.
Утворення СНД. 7–8 грудня 1991 р. керівники Білорусії, Росії та України (С.Шушкевич, Б.Єльцин та Л.Кравчук) підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алма-Аті керівники 11 незалежних держав СРСР (крім Грузії та країн Балтії) ухвалили Декларацію держав–учасниць СНД. 25 грудня Президент СРСР М.Горбачов подав у відставку. СРСР припинив існування як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність.
Міжнародне визнання України. У грудні розпочалося міжнародне визнання незалежності України. Першими незалежність України визнали 2 грудня Польща і Канада, у наступні дні – Угорщина, Литва, Латвія, Росія і Болгарія. 19 грудня суверенітет України підтвердила Швеція, 24 грудня – Норвегія, 25 грудня – США. Всього протягом грудня Україну як незалежну державу визнали 57 держав світу, а до березня 1992 р. – понад 100 країн, протягом першого року – більше 130 країн. Із 110 із них було встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі. На початку 2001 р. наша держава підтримувала дипломатичні відносини із понад 150 країнами світу.
Проблема ядерного роззброєння. Після розпаду СРСР Україна володіла 15% його ядерного потенціалу, знаходячись на третьому місці після США та Росії, і випереджаючи арсенали Великобританії, Франції і Китаю, разом узятих. Виконуючи задеклароване ще у 1990 р. рішення про набуття статусу неядерної держави, Україна до 6 травня 1992 р. вивезла у Росію усі тактичні ракети, на жаль, без належної фінансової компенсації та міжнародних гарантій безпеки.
Протягом 1992–1994 рр. було досягнуто ряду міжнародних угод про скорочення стратегічних наступальних озброєнь Після складних і довготривалих переговорів, 14 січня 1994 р. президенти США, Росії та України підписали у Москві тристоронню заяву про ядерне роззброєння України з компенсацією за високозбагачений уран, що містився у ядерних боєзарядах, та наданням необхідної фінансової і технічної допомоги для демонтажу цієї небезпечної зброї. Тристороння угода була ратифікована українським парламентом.
16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, як держави, що не володіє нею, за умови надання міжнародних гарантій безпеки. Незабаром Україна отримала такі гарантії від держав, що володіють ядерною зброєю – Росії, США. Великої Британії, Франції та Китаю.
У 1996 р. Україна завершила процес свого ядерного роззброєння, ставши першою країною світу, яка добровільно позбулася ядерного арсеналу.
Державна атрибутика. У протистоянні національно-демокра-тичних і прокомуністичних сил перевагу здобула національна традиція. 15 січня 1992 р. була затверджена музична редакція Державного гімну “Ще не вмерла Україна” (композитор М.Вербицький); 28 січня 1992 р. – синьо-жовтий Державний прапор, 19 лютого того ж року – Тризуб як малий Герб України. У 2003 р. було схвалено текст Державного гімну на слова П.Чубинського “Ще не вмерла Україна” із незначними змінами.
2. Соціально-економічний і політичний розвиток
Спад виробництва у 1991–1992 рр. набув загрозливих масштабів. Так, національний дохід в 1991 р. знизився на 10 %, а наступного року на 14 %. Валова продукція промисловості зменшилася на 13,4 %, а сільського господарства – на 18 %. У листопаді 1992 р. інфляція перейшла рубіж 50 %. Значною мірою це зумовлювалось тим, що Росія розпочала ринкові реформи з лібералізації цін, що призвело до значного зростання цін в Україні на газ та нафту (відповідно в 100 та 300 разів). Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. За 1992 р. гроші знецінились в 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалось в цей час у жодній країні світу. Зросла заборгованість іншим державам.
Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася у 1990–1994 рр. вчетверо, а чисельність науковців – утричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу. Внаслідок міграції Україна втрачала щороку до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Понад 20% науковців перейшли працювати у комерційні структури.
Економічна криза ставила під сумнів державну незалежність. Активізувалися сили, які виступали за відродження Радянського Союзу, приєднання до Росії і т. п. Особливої загрози такі тенденції набули у зрусифікованих областях Сходу й Півдня. Жителі регіонів з високим рівнем індустріалізації найбільше відчули на собі вплив економічної кризи, що найдошкульніше зачепила великі підприємства. Обмежені й обережні спроби уряду ввести в дію закон 1989 р. про державний статус української мови, викликав серед них хвилю обурення й страху перед наступом “українського націоналізму”. Лавиноподібний характер економічної кризи породив прогноз про неминучість в Україні громадянської війни між українцями й росіянами, Сходом і Заходом. На щастя, цей прогноз не справдився.
Як не дивно, але якою б не була ситуація в Україні, вона мала окремі позитивні моменти. Якщо населення Польщі, Росії та інших сусідів України, що вступили на шлях радикальних економічних перетворень, пережило “шокову терапію” і було втомлене реформами, то українці потерпали власне від їх відсутності. З іншого боку, мовно-культурна роз’єднаність та відмінності у політичних орієнтаціях мешканців Сходу й Заходу робили неможливою появу єдиної “червоно-коричневої” опозиції, на зразок антиреформаторського блоку комуністів і націоналістів Росії.
Ці дві обставини створювали сприятливі обставини для перемоги колишнього прем’єр-міністра Леоніда Кучми на президентських виборах улітку 1994 р. Він пішов значно далі передвиборних обіцянок навести порядок адміністративними методами й запропонував масштабну програму радикальних економічних і соціальних перетворень: звільнення цін, обмеження дефіциту держбюджету, запровадження вільної внутрішньої й зовнішньої торгівлі, масову приватизацію великих підприємств, проведення земельної реформи і т. п.
Команді Л.Кучми вдалося досягли певних успіхів у проведенні економічних реформ. Рівень інфляції знизився із 72 % у листопаді 1994 р. до 4,6% у травні 1995 р., зросла середня зарплата, з’явились умови для системних перетворень у промисловості і сільському господарстві.
Поряд із кризовими зародилися та набрали силу певні позитивні тенденції та процеси на основі нових форм власності. Загалом за роки економічної кризи (1991–1999 рр.) валовий внутрішній продукт України скоротився в 2,5 рази, обсяги промислової продукції – майже у 1,9, сільського господарства – у 2,1 разів.
Важлива роль у стабілізації економічного і політичного становища належала конституційній і грошовій реформам Ухвалення 28 червня 1996 р. Основного закону держави – Конституції та введення у вересні 1996 р. національної валюти – гривні стали вагомим підсумком п’ятирічного утвердження державної незалежності України.
На виборах Президента України у 1999 р. у 2-му турі повторно був обраний Л.Кучма, набравши 56,3 % (понад 15 млн.) голосів. За лідера Комуністичної партії П.Симоненка проголосувало 37,8 % (понад 10 млн.) виборців.
Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр. Україна була шокована цілим рядом резонансних вбивств (зокрема, першого Голови Національного банку України В.Гетьмана у 1998 р., лідера Народного Руху В.Чорновола у 1999 р., журналіста Ґ.Ґонґадзе у 2000 р. та ін.). У 2000 р. розгорнувся “касетний скандал”, пов’язаний із озвученням таємних записів розмов у президентському кабінеті.
Посилилося протистояння між Президентом і парламентом, внаслідок чого у січні–лютому 2000 р. у Верховній Раді вперше була створена некомуністична більшість. Це породило сподівання на якісно новий етап розвитку українського парламентаризму і української державності загалом. Та насправді, формування більшості не зняло, а лише на деякий час приглушило протиріччя, пов’язані з боротьбою різних політичних сил за владу і розподіл сфер впливу.
У 2000 р. вперше відбулося реальне зростання ВВП (на 5,8%), виробництво промислової продукції зросло на 12,9%, а сільськогосподарської – на 9,2%. Досить високі темпи приросту як у промисловості, так і в аграрному секторі, спостерігалися і в наступні роки. На початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. В аграрному секторі важливою подією стало ухвалення у жовтні 2001 р. Земельного кодексу.
3. Зовнішньополітична діяльність
Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності та недоторканості кордонів; входження національної економіки до світової економічної системи; захист прав та інтересів громадян України, що перебувають за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями тощо.
В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію “мосту між Заходом і Сходом”. Пріоритетними напрямками були визнані: розширення участі у європейському співробітництві; активна участь в діяльності ООН; співпраця з державами Європейського Союзу, НАТО та СНД.
Європейський та американський напрямок. За роки незалежності зроблено чимало для того, щоб органічно інтегруватися до європейської міжнародної спільноти. Україна першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Євросоюзом, стала повноцінним членом Ради Європи (з 1995 р.), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала ряд документів про співробітництво і партнерство з НАТО та західноєвропейськими країнами. Особливе значення мала підписана у 1997 р. Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО. Важливою в цьому документі є теза про те, що “НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів”. Тоді ж було підписано Договір про дружбу і партнерство з Румунією, яка висувала до України ряд територіальних претензій.
Наша держава співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції члена Ради Безпеки ООН, що означає підвищення її відповідальності та ролі у збереженні миру на нашій планеті. Українські військовослужбовці брали участь у миротворчих операціях ООН у колишній Югославії, Сьєра-Леоне, Анголі та інших країнах. На початку ХХІ ст. у миротворчих місіях ООН брали участь близько 1600 українських військових фахівців.
Україна офіційно проголосила курс на вступ до Європейського Союзу. У 2002 р. Президент Л.Кучма навіть конкретизував (очевидно, лицемірно) дату вступу України до ЄС – 2011 рік, за умови досягнення нашою державою європейських стандартів рівня життя. Також неодноразово заявлялося про намір вступити до НАТО, але офіційних документів за президентства Кучми так і не було оформлено. Більше того, внаслідок численних корупційних і скандальних справ ("касетна", "кольчужна" та ін.) значно було підірвано довір’я Заходу до українського керівництва.
Характерною рисою процесу інтеграції України до європейських структур є, з одного боку, надзвичайно обережна позиція Євросоюзу, а з іншого – недостатній розвиток політичних, соціально-економічних, культурних та інших взаємовигідних зв’язків. Серед чинників, котрі перешкоджають активізації інтеграційних процесів, найчастіше називаються такі, як низький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвиненість громадянського суспільства, відсутність реформ у судовій гілці влади тощо. Ці та інші суспільно-політичні та економічні негаразди і проблеми спричиняють гостру критику України з боку Ради Європи.
Для налагодження плідних стосунків із Заходом особливо важливе значення мав візит до Києва і Львова у червні 2001 р. Папи Римського Івана-Павла ІІ. Глава держави Ватикан підкреслив “виразне європейське покликання “ України і закликав її громадян, особливо молодь, сповідувати високі духовні цінності.
Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двохсторонніх стосунків з європейськими державами. Чільне місце тут посідає Німеччина, котра за обсягом прямих інвестицій займає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. Активізувалися контакти з Великобританією, Францією, Австрією, Італією та ін.
Європейська інтеграція України передбачає налагодження добрих відносин з сусідніми державами – Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Болгарією та ін. Найактивніші контакти розвиваються з Польщею, яка потужно сприяє реалізації прагнень України інтегруватися в європейські структури. Із вступом наших сусідів до європейської співдружності, Україна отримала статус країни, яка має спільні кордони із Європейським Союзом.
Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, Україна брала і продовжує брати активну участь у програмі “Партнерство заради миру”, у т. ч. спільних військових навчаннях. Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, у яких з липня 1992 р. було задіяно близько 10 тис. українських військовослужбовців.
Протягом усього періоду незалежності динамічно розвивалися відносини на одному з магістральних напрямків української зовнішньої політики – американському. Внаслідок геополітичних перемін у 90-х рр., уряд США від блокування перейшов до політики “стратегічного партнерства”, яка передбачає тісну взаємодію у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі, інвестицій тощо. У вересні 1996 р. Конгрес і Сенат США ухвалили спеціальні резолюції щодо України на підтримку її незалежності. Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя. Тому США неодноразово заявляли свою підтримку процесам демократизації українського суспільства, прискоренню радикальних політичних та економічних перетворень.
Українсько-російські відносини. Від самого початку української незалежності виникли проблеми у стосунках з Росією, керівництво якої вбачало в СНД зародок нового Союзу під своєю егідою. Москва прагнула перетворити співдружність у наддержавну організацію, яка б давала змогу контролювати економічну, політичну та військову діяльність держав-учасниць. У зв’язку з цим, Україна не підписала ряд угод, зокрема, договорів про колективну безпеку (травень 1992 р.) та про створення Економічного Союзу (вересень 1993 р.). У 1994 р. Україна приєдналася до Економічного союзу на правах асоційованого члена.
Існували проблеми щодо недоторканості кордонів. В діях російського парламенту проявились претензії стосовно Криму, пізніше – Севастополя. Найбільшим каменем спотикання в українсько-російських взаєминах став розподіл Чорноморського флоту, на який претендували обидві держави.
У травні 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації виступила проти рішень радянських органів влади від 1954 р. про передачу Кримської області Українській РСР, а згодом, незважаючи на угоду про недоторканість кордонів, висунула претензії щодо Севастополя, як міста “російської слави” і “головної бази єдиного Чорноморського флоту”. Такі ухвали не мали жодної юридичної сили, що констатувала також Рада Безпеки ООН. Однак, для України ситуація ускладнилася ще й активізацією діяльності проросійських сепаратистських сил на Кримському півострові.
Кримську автономну республіку у складі УРСР було встановлено 12 лютого 1991 р. Після провалу серпневого путчу проросійські сили півострова згуртувалися у Республіканському русі Криму (згодом – Республіканської партії Криму) під керівництвом Юрія Мєшкова. Весною 1992 р. Верховна рада Кримської АРСР встановила нову офіційну назву – Автономна Республіка Крим. 5 травня 1992 р. була проголошена її державна самостійність, а 6 травня ухвалена Конституція, також було призначено загальнокримський референдум про незалежність. Верховна рада України ці рішення скасувала, але “війна указів” між Києвом і Сімферополем затяглася на декілька років, набравши особливої гостроти після перемоги Ю.Мєшкова на президентських виборах у Криму у січні 1994 р. 17 березня 1995 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про Автономну Республіку Крим”, скасувала кримську конституцію та окремі закони АРК, зокрема про її Президента та Конституційний суд. Конституцію автономії поступово було узгоджено із українським законодавством.
Росія прагнула утвердити своє монопольне право на Чорноморський флот, заявляючи, що він “був, є і буде російським”. У 1992 р. було досягнуто угоди про те, що флот має бути розділений порівну, але у вересні 1993 р. у Масандрі Л.Кравчук підписав протокол про підготовку російсько-української угоди, за якою фактично увесь Чорноморський флот разом з усією його інфраструктурою переходив до Росії за відповідну компенсацію Україні. Таке рішення викликало обурення в Україні, а Л.Кравчука демократична опозиція звинуватила у зраді національних інтересів.
У 1994 р було досягнуто домовленості, що за Україною залишаються 15–20% кораблів ЧФ, а решту вона продасть Росії. Проте не вдалося домовитися про місця базування у Криму двох чорноморських флотів – російського та українського, що викликало нову хвилю протистояння. 23 жовтня 1996 р. Державна дума Росії ухвалила рішення про припинення поділу флоту і поновила територіальні претензії до України. Також Рада Федерації Росії з ініціативи мера Москви Ю.Лужкова знову вернулася до питання про статус Севастополя.
На сьогоднішній день відносини між двома сусідніми державами – “стратегічними партнерами” – закріплені у т. зв. “великому” Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство, підписаному президентами у Києві 31 травня 1997 р. У ньому були підтверджені територіальна цілісність держав та непорушність кордонів. Щодо Чорноморського флоту, то Україні залишалося 18% кораблів, а решту викупила Росія. Севастополь визнавався українським містом, але Росія отримала право на 20-річну оренду тут своєї військово-морської бази. Викупні платежі і вартість оренди покривалися боргом України за енергоносії.
Проте і після підписання договору російсько-українські відносини залишаються напруженими. Час від часу великодержавні, проімперські устремління політичної еліти Росії даються взнаки. Яскравим прикладом такої поведінки є будівництво росіянами на Таманському півострові дамби у напрямку українського острова Тузла (2003 р.); намагання скористатися ситуацією в Україні щодо нафти і газу, використання мовного і національно-релігійного факторів тощо.
У квітні 2004 р. ВР України ратифікувала угоди про українсько-російський кордон та про співробітництво обох країн у використанні Азовського моря і Керченської протоки.
Практика “особливих” відносин України з Росією протягом минулих років наглядно продемонструвала необхідність зближення та активізації співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією.
4. "Помаранчева революція" та її наслідки
Восени–весною 2000–2001 рр. в Україні активізувалася правоцентристська опозиція (Форум національного порятунку, Громадський комітет опору “За правду!” та ін.); спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді. У центрі Києва 15–26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів на зразок студентської акції 1990 р. Акція “Україна без Кучми” сколихнула суспільство. Серйозним випробуванням як для влади, так і для опозиції стали події 9 березня 2001 року, які вилилися у масові сутички з міліцією.
Загострення політичної ситуації посилило протистояння між Президентом і Верховною Радою. У квітні 2001 р. був відправлений у відставку уряд В.Ющенка.
На виборах 2002 р. до Верховної Ради пройшло 6 партійних блоків і партій. Перемогу здобув блок Віктора Ющенка “Наша Україна” (23,5%); крім нього до парламенту увійшли Комуністична партія (20%), пропрезидентський блок “За єдину Україну” (11,9%), Блок Юлії Тимошенко (7,21%), Соціалістична партія (6,9%) і Соціал-демократична (об’єднана) партія (6,2%). Половина народних депутатів, тобто 225 чоловік, балотувались за партійними списками. Згодом, внаслідок політичних маніпуляцій, Головою ВР обрано лідера блоку “За єдину Україну” В.М.Литвина.
Протягом 2002-го і наступних років опозиційні до чинної влади блоки і партії (“Наша Україна” на чолі з В.Ющенком, блок Юлії Тимошенко, Комуністична, Соціалістична та ін.) провели серію політичних акцій, спрямованих на дострокову відставку Президента Л.Кучми.
Переломними подіями у політичному протистоянні влади та опозиції стали революційні події листопада – грудня 2004 р., пов’язані із черговими виборами Президента України. Діюча влада зробила все можливе для фальсифікації результатів виборів, висунувши своїм кандидатом Прем’єр-міністра Віктора Януковича. Однак, завдяки масовій народній підтримці у ході “помаранчевої революції”, перемогу здобув Віктор Ющенко.
23 січня 2005 р. В.Ющенко склав присягу “народного” Президента у Верховній Раді та на київському Майдані. Сформований на початку лютого 2005 р. уряд на чолі із Юлією Тимошенко розпочав реалізацію обіцянок, що були дані на Майдані. Програму уряду підтримала більшість депутатів Верховної Ради. Серед ключових завдань визначалися: 1) наповнення держбюджету за рахунок ліквідації пільг в оподаткуванні, вільних економічних зон і всіляких тіньових схем отримання доходів; 2) реприватизація незаконно приватизованої власності; 3) значне підвищення доходів громадян за рахунок збільшення заробітної плати, пенсій, розширення соціальних виплат, зокрема, при народженні дітей тощо. Відбувалися значні кадрові зміни, що привели до заміни понад 13 тис. посадовців різних ланок. Планувалося здійснити адміністративну реформу тощо.
Але реалізація такого курсу викликала значні розбіжності й протиріччя. Починаючи з весни 2005 року, стрімко зросли ціни на м’ясо, нафтопродукти, згодом на цукор, і як наслідок – зростання інфляції. Невдоволення політикою уряду почали висловлювати середні та дрібні підприємці, котрі були активними учасниками Майдану. Посилилися конфлікти всередині урядової команди, близько 80 % якої не були однодумцями прем’єра. Особливо загострилося протистояння між секретарем РНБО (Рада Національної Безпеки й Оборони) П.Порошенком і Ю.Тимошенко. Конфлікт вибухнув 5 вересня, коли кілька посадовців із найближчого оточення В.Ющенка були звинувачені у корупції. Таким чином, у команді Президента відбувся розкол, який призвів до відставки уряду.
Водночас відбулася консолідація антипомаранчевих сил. Після перших місяців розгубленості вони почали активно заявляти про себе, використовуючи помилки влади. Але найбільший “подарунок” опозиції зробив сам В.Ющенко, який, в обмін на підтримку у парламенті кандидатури Ю.Єханурова на посаду прем’єр-міністра, фактично зняв усі звинувачення з команди В.Януковича у причетності до фальсифікацій на виборах 2004 р. Така політика призвела до того, що Партія регіонів стала набирати популярності.
Ще одним провалом “помаранчевих” стали переговори з Росією наприкінці 2005 – на початку 2006 р. щодо постачання газу, ціна на який зросла майже удвічі, а сама схема постачання була заплутаною і непрозорою.
Як у 2005 р., так і тепер суспільство незадоволене, у першу чергу, “внутрішнім розбратом” серед помаранчевої команди та невиконанням передвиборчих гасел, на кшталт “бандитам – тюрми!”, відсутністю видимих результатів боротьби з корупцією, тінізацією економіки тощо. Не проведено системних реформ в податковій системі та оплаті праці, в енергетичному секторі, у відносинах між центром і регіонами, загальмувалися соціальні програми і т. п.
По–друге, викликає заперечення кадрова політика, за якою першорядне значення має приналежність до певної команди, особиста відданість і родинні зв’язки, а не професійні якості й ділові риси. При такій схемі марно очікувати притоку нових особистостей, а отже, й нових ідей, нового розуміння перспектив розвитку. Для політичної еліти наступив період кардинальної, а не номінальної ротації.
Як наслідок, значна частина громадян, які були активними учасниками “помаранчевих” подій і вважали, що вони “виграли” відразу після перемоги розчарувалися, їхні завищені очікування стали крахом надій.
У той же час слід зазначити позитивні зміни в країні. Головним надбанням нової влади є демократизація суспільства, значне розширення рамок свободи слова, демократичний підхід влади до засобів масової інформації, регулярні зустрічі керівників держави з представниками ЗМІ, прес-конференції тощо.
У виборах 26 березня 2006 року 3%–й бар’єр подолали 5 партій і блоків. Найбільше голосів набрала Партія регіонів – понад 32% (186 депутатських мандатів); БЮТ – понад 22% і 129 мандатів; НСНУ – трохи менше 14% і 81 мандати, СПУ – менше 6% і 33 мандати; КПУ –3,6% і 21 мандати. Вибори 2006 р. вперше відбулися за пропорційною системою. Проте головну роль у виборі людей відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. Парламентська кампанія стала фактично продовженням президентських виборів; відносна перемога Партії регіонів розглядалася як реванш за попередню поразку. Проте набраної кількості голосів “регіоналам” навіть у союзі з комуністами було недостатньо для формування парламентської більшості. “Помаранчеві” мали у сукупності більше голосів. Така ситуація зумовила тривалий переговорний процес і жорстку боротьбу.
У липні 2006 р., завдяки переходу соціалістів до стану антипомаранчевих сил, було створено т. зв. Антикризову коаліцію, а Олександр Мороз вдруге став Головою ВР (вперше у 1994–1998 рр.). До того ж стали чинними поправки до Конституції, які значно зменшували повноваження Президента.
В.Ющенко прагнув виправити становище шляхом підписання всіма політичними силами Універсалу національної єдності, але цей документ, хоч і був підписаний влітку 2006 р., не отримав ніякої юридичної сили.
В умовах, коли популярність пропрезидентських сил стрімко падала, В.Ющенко не наважився на розпуск Парламенту і подав до ВР кандидатуру В.Януковича на посаду Прем’єр-міністра. У новий уряд увійшло декілька представників від “Нашої України”. Проте спільної роботи не вийшло: міністри–“нашоукраїнці” були по черзі звільнені. Почалася боротьба за повноваження Президента, які не були чітко визначені внаслідок змін до Коституції. Крім того, частина депутатів “Нашої України” та “Блоку Юлії Тимошенко” перейшла до складу Антикризової коаліції. Виникла загроза створення у Парламенті конституційної більшості (300 депутатів) під керівництвом Партії регіонів, яка б остаточно нівелювала волевиявлення виборців, значна частина яких голосувала за “помаранчеві” сили та могла у будь-який момент змінити Основний Закон України.
У такій ситуації В.Ющенко 2 квітня 2007 р. видав Указ про дострокове припинення повноважень ВР і призначення нових виборів. Більшість депутатів ВР не визнали Указу Президента, вважаючи його неконституційним. Їх підтримав Прем’єр В.Янукович та члени Кабінету Міністрів. В країні розгорнулася політична криза, яка супроводжувалася протистоянням демонстрантів на вулицях Києва, боротьбою в Конституційному суді та Генеральній прокуратурі, новими Указами Президента та Постановами ВР. Зрештою, 27 травня, коли обидві сторони усвідомили, що подальша ескалація конфлікту є безперспективною й навіть небезпечною, у результаті переговорів було досягнуто політичних домовленостей. Четвертим Указом Президента було призначено дострокові вибори до ВР на 30 вересня 2007 року.
На позачергових виборах до Парламенту пройшли знову 5 партій і блоків: Партія регіонів (34,37 %), Блок Юлії Тимошенко (30,71 %), Блок “Наша Україна–Народна самооборона” (14,15%), КПУ (5,39%), Блок Литвина (3,96%). Соціалістична партія, набравши 2,86%, до ВР не потрапила.
У новому складі ВР БЮТ і НУНС утворили парламентську більшість із 227 депутатів. Головою ВР було обрано Арсенія Яценюка, а прем’єр-міністром – Юлію Тимошенко. Але “запас” у два голоси створював проблеми для коаліції навіть при простому голосуванні, коли потрібно набрати щонайменше 225 голосів. Цим сповна скористалися опоненти.
Перші місяці 2008 року Парламент не спромігся працювати в нормальному режимі, оскільки представники Партії регіонів блокували трибуну й крісло спікера. Головною причиною таких дій вони визнали спільну Заяву Президента, Прем’єра і Голови ВР про приєднання до плану дій щодо членства у НАТО (т. зв. ПДЧ), хоча такий план є лише ключем до дверей цієї організації. Значна частина суспільства через брак інформації про НАТО та стереотипи радянської пропаганди не підтримує північноатлантичного напрямку дій керівників держави.
Водночас, можна вважати успіхом прийняття України у 2008 р. до Світової Організації Торгівлі (СОТ). У підсумковій декларації Бухарестського самміту лідерів 26 країн вперше щодо Грузії та України вжито формулу, що ці країни будуть прийняті до НАТО.
Багато у чому унікальний шанс наша держава отримала внаслідок рішення УЕФА про проведення чемпіонату Європи з футболу 2012 р. у Польщі та Україні, що дає сподівання на значні інвестиції в розвиток економіки, шляхів сполучення, спортивних і готельних комплексів, сфери послуг тощо.
У 2008 р. уряд Ю.Тимошенко розпочав виплату заощаджень (до 1000 гр.) колишнім клієнтам Ощадбанку СРСР. Значно збільшилися суми виплат сім’ям при народжені дитини. Одночасно зросла інфляція, яка вже у попередньому 2007 році становила понад 16% (найвищий показник із 2000 року). Значно погіршилася соціально – економічна ситуація восени 2008 року у зв’язку із світовою кризою, до якої Україна виявилася абсолютно не готовою. Особливо небезпечним стало становище у банківській сфері, відбулося значне падіння гривні по відношенню до американської та європейської валюти. Але навіть криза не привела до злагодженої роботи усіх гілок влади в Україні. Навпаки, ще більше загострилися відносини між президентом В.Ющенком та прем’єр-міністром Ю.Тимошенко.
Україні бракує стабільності. Але обраний шлях національно-державного самовизначення залишається незмінним. Українці мають усі шанси стати громадянами “єдиної, великої і сильної держави” (М.Грушевський).
Плани семінарських занять
Модуль І. Історія України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.
Тема 1. Давні народи і держави на території України
Література: 3, 5, 7, 13, 22, 40
Тема 2. Київська Русь у ІХ – ХІІ ст.
Література: 3, 5, 13, 27, 36, 40
Тема 3. Русь-Україна у ХІІ – ХVІ ст. Формування козацтва
та Запорозької Січі
Література: 1, 5, 21, 32, 40
Тема 4. Національно-визвольна боротьба у ХVІ – ХVІІ ст.
Держава Богдана Хмельницького
Література: 1, 5, 8, 23, 32, 34, 39-40
Тема 5. Козацько-гетьманська держава у 2-й половині
ХVІІ – ХVІІІ ст.
Література: 1, 5, 8, 11, 23, 34, 39-40
Модуль ІІ. Україна у ХІХ – на початку ХХІ ст.
Тема 6. Україна під владою Росії та Австрії. Національне
відродження у ХІХ – на початку ХХ ст.
Література: 5, 9, 12, 18, 28, 30, 33
Тема 7. Національна революція та боротьба за українську
державу у 1917 – 1921 рр.
Література: 5, 9, 12, 18, 28, 31, 38
Тема 8. Україна у 1920-х – 1930-х рр. Друга світова війна
Література: 5, 9, 12, 18, 20, 24, 28, 38
Тема 9. Україна у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.:
утвердження державного суверенітету
Література: 4-5, 9, 12, 18-19, 25, 28, 37-38
Тестові завдання для підготовки до змістових і підсумкового модулів
Змістовий модуль І. Історія України від найдавніших
часів до кінця ХVІІІ ст.
Змістовий модуль ІІ. Україна у ХІХ – на початку ХХІ ст.
Термінологічний словник
Автокефалія – церковне самоврядування.
Автономія – форма самоуправління.
Агресія – напад, загарбання території.
Анексія – насильницьке приєднання території.
Антанта – військово-політичний союз між Великобританією,
Францією та Росією.
Анти – назва східнослов’янського союзу племен.
Антисемітизм - вороже ставлення до євреїв.
Артіль – одна з форм кооперативного об’єднання.
Асиміляція – розчинення народу в іншому етносі.
Бароко (химерний, чудернацький) – мистецький стиль.
Береза Картузька – концтабір.
Бессарабія – землі Чернівецької і Одеської областей України та
частково Республіки Молдова.
Білі хорвати – слов’янські племена у Прикарпатті, Верхньому
Подністров’ї, Закарпатті і на Балканах.
Бойки – етнограф. група українців у гірських районах Карпат.
Борисфен – грецька назва р. Дніпра.
Боспорська держава – держава на Керченському й
Таманському півостровах.
Бояри – воїни, служилі люди у Русі та у Литві.
Братства – національно-релігійні об’єднання.
Брацлавщина – Східне Поділля у XIV—XVIII ст.
Будителі – просвітителі у Закарпатті.
Бужани – східні племена у басейні Південного Бугу.
Буковина Північна – українські землі на пограниччі з
Молдовою та Румунією (Чернівецька область).
Булава – символ найвищої влади гетьмана.
Бунчук – один із символів гетьманської влади.
Бунчукові товариші – назва козацької старшини.
Валахія (Волощина) – держава на території суч. Румунії.
Варшавський Договір – військово–політичний союз країн
соціалістичного табору на чолі з СРСР.
Васалітет – форма підлеглості на основі договору.
Велике Князівство Руське – назва козацької України за
Гадяцькою угодою 1658 р.
Велике переселення народів – міграційні процеси у Європі
у ІІ–VІІ ст. н. е.
Великий Луг – назва плавнів у пониззі Дніпра.
Великий перелом – радикальний наступ соціалізму в СРСР у
1929–1930 рр.
Венеди – об’єднання слов’ян у басейнах Прип’яті та Вісли.
Відродження (ренесанс) – назва культурної епохи.
Візантія – середньовічна держава.
Військо Запорозьке – назва козацького війська (низового і
реєстрового) та козацько-гетьманської держави.
Військові товариші – козацька старшина.
Війт – особа, яка очолювала місцеве управління.
Вільне козацтво – військові формування у 1917–1918 рр.
Вісла акція – депортація українців у Польщі у 1947 р.
Віче – народні збори.
Воєнний комунізм – політика більшовиків 1918–1921 рр.
Волинь – первісно територія у басейні Прип’яті і Зах. Бугу.
Вотчина – форма феодального землеволодіння.
Гайдамаки – назва повстанців на Правобережжі у ХVІІІ ст. та
військових формувань в Україні у 1917–1918 рр.
Галичина Східна – українські етнічні землі у Прикарпатті.
Галичина дивізія – військове формування українських
добровольців у складі нацистських військ 1943–1944 рр.
Галичини і Лодомерії королівство – назва провінції у складі
Австрійської (Австро-Угорської) імперії.
Генерал-губернаторство – військово–адміністративна і
територіальна структура.
Генеральна військова канцелярія – вища установа у
козацько–гетьманській державі.
Генеральна старшина – найвищі урядники у козацькій державі
(бунчужний, обозний, осавул, писар, суддя, хорунжий та ін.).
Генеральний Секретаріат –уряд Центральної Ради.
Геноцид – масові переслідування, знищення.
Гетьман – головнокомандувач, керівник.
Гетьманщина – назва козацької території і держави.
Головна Руська Рада – політична організація українців
Галичини у 1848–1851 рр.
Голодомор – штучно організований голод.
Городові козаки – козаки, які проживали на волостях, або у
містах під владою місцевої адміністрації.
Ґоти – ґерманські племена.
Гривня – 1) вагова, лічильна й монетна одиниця Русі;
2) грошова одиниця УНР та України.
Громади – культурно–просвітницькі організації у ХІХ ст.
Гуни – кочові тюркомовні народи.
Декабристи – учасники таємних організацій у Росії.
Депортація – примусове виселення, вигнання.
Дике поле – незаселені степові землі в Україні.
Директорія УНР – орган державної влади УНР.
Дисидентство – інакомислення, опозиція.
Дистрикт “Галичина” – адміністративна одиниця.
Діаспора (розсіяння) – розселення.
Дніпровська лінія – укріплення у Подніпров’ї.
Древляни – східні слов’яни у басейнах Прип’яті і Тетерева.
Дружина – збройні загони у Київській державі.
Дуліби – об’єднання слов’ян Волині і Прикарпаття.
Евекта – митний податок за вивіз товарів із Гетьманщини.
Емський указ 1876 – таємний царський указ про заборону
українського культурного руху.
Енеоліт – мідно-кам’яний вік
Етногенез – походження народу.
Закарпаття – землі на схилах Карпат у басейні р. Тиса.
Закупи – категорія залежних селян.
Запорозька Січ ("Запорожжя") – центральне укріплення та
територія козацьких володінь.
Зелений Клин – регіон компактного проживання українців
на Далекому Сході.
Земства – органи місцевого самоврядування у Росії.
Зимівник – козацьке житло (хутір) на Запоріжжі.
Змієві вали – легендарна назва оборонних валів.
Значкові товариші – козацька старшина невисокого рангу.
Індукта – мито за ввіз товарів до Гетьманщини.
Індустріалізація – створення великого машинного
виробництва та перехід до індустріального суспільства.
Інкорпорація – включення, поглинання.
Інтеграція (поповнення) – зближення, об’єднання.
Карпатська Січ – напіввійськові організації у Закарпатті.
Керзона лінія – умовна назва східного кордону Польщі.
Кіммерійці – іраномовний народ у Причорномор’ї.
Кіш – орган управління Запорозької Січі.
Козацтво – суспільний стан в Україні.
Колабораціонізм – співпраця з окупантами.
Колективізація – запровадження колективних господарств.
Коліївщина – назва народних виступів.
Колонізація – заселення і господарське освоєння земель.
Комітети бідноти (комбіди); Комітети незаможних селян
(комнезами) – селянські більшовицькі організації.
Компанійці – наймані кіннотні (“охочекомонні”) полки.
Коренізація – назва політичного курсу в СРСР у 1920-х рр.
Культ особи – поклоніння правителю, земному “божеству”.
Курінь – 1) житло козаків; 2) військова одиниця.
Латифундія – велике приватне землеволодіння.
Литовська Метрика – документи канцелярії ВКЛ.
Литовські Статути – збірки правових кодексів.
Люстрації – описи державних маєтків.
Магдебурзьке право – право міст на самоврядування.
Магістрати – органи управління у містах.
Малоросія – у XVII–XVIIІ ст. офіційна назва України у складі
Московської держави.
Малиновий Клин – регіон компактного проживання українців
на Кубані.
Малоросійська колегія – орган влади в Україні у XVIIІ ст.
Масони, масонство (вільномулярство) – таємний
наднаціональний громадський рух.
Москвофіли, москвофільство – суспільно-політичний рух
у західноукраїнських землях у ХІХ–ХХ ст.
Народний Секретаріат – перший більшовицький уряд.
Народництво – напрям революційного руху у Росії.
Народовство, народовці – культурно-політичний рух у
західноукраїнських землях.
Неоліт – новий кам’яний вік (VІ–ІІІ тис. до н. е.).
Неолітична революція – перехід до відтворюючих форм
господарства.
Нереєстрові козаки – козаки поза реєстром.
Нова економічна політика (НЕП) – система господарських
реформ більшовиків у 1920-х рр.
Нова Сербія – військово–територіальний округ на
запорізьких землях (згодом – Новоросійська губернія).
Новоросія – російська назва південних земель.
Нормани (варяги) – скандинавські племена.
Община – територіальне об’єднання.
Опозиція (протиставлення) – протидія, опір.
Ординація – ухвала сейму Речі Посполитої.
Осадники – назва польських колоністів.
Османська імперія – офіційна назва Туреччини до 1922 р.
Остарбайтери – у нацистській Німеччині назва робітників
зі східних територій.
Паланка – адм.-територ. одиниця на Запоріжжі у ХVІІІ ст.
Палеоліт – давній кам’яний вік.
Панщина – примусова праця селян.
Парцеляція – поділ землі на дрібні ділянки (парцели).
Пацифікація – каральні акції польської окупаційної влади по
придушенню (умиротворенню) українського руху.
Печеніги – племена кочових тюркомовних народів.
Підляшшя –землі у теперішніх Білостоцькому,
Люблінському та Варшавському воєводствах Польщі.
Повість временних літ –літопис Київської Русі.
Повіт – адміністративно–територіальна одиниця.
Погост – округа; місце торгів та збору данини.
Подимне – податок ("дим" – одиниця оподаткування).
Поділля – область у межиріччі Південного Бугу і Дністра.
Покуття – півд.–східна частина теп. Івано-Франківщини.
Полісся – територія у басейні Прип’яті, Дніпра й Десни.
Поліська Січ – військова формація на Волині у 1941 р.
Половці – тюркомовні племена на півдні Русі.
Поляни – східнослов’янські племена у Подніпров’ї.
Понт Евксинський – грецька назва Чорного моря.
Посадник — намісник князя.
Посполиті – назва некозацьких верств населення.
Правління гетьманського уряду – орган управління
Гетьманщиною у ХVІІІ ст.
Привілей – грамота, право на пільги.
Прикарпаття –землі в передгір’ях Карпат.
Приписні селяни – селяни, приписані до державних та
приватних підприємств.
Просвіти – національно-культурні товариства.
Протекторат – форма залежності.
Рада Європи – міжнародна організація ( з 1949 р.).
Рада Міністрів – назва урядів України у ХХ ст.
Рада Народних Комісарів (РНК) – назва більшовицьких
урядів (до 1946 р.).
Раднаргоспи (Ради народного господарства) – органи
управління промисловістю у добу хрущовської "відлиги".
Революція – докорінна зміна, формування нової якості.
Резидент – представник держави.
Реєстрові козаки – козаки, записані у "реєстр".
Референдум – волевиявлення громадян голосуванням.
Реформація – ідеологічний та релігійний рух.
Річ Посполита – польсько-литовська держава.
Русини – назва населення Галичини, Буковини й
Закарпаття, витіснена у ХХ ст. етнонімом українці.
Русь – назва східнослов’янських земель та держави із
столицею у Києві (згодом – також Московської держави).
Руська правда – 1) збірник законів Київської Русі з ХІ ст.;
2) програма Південного товариства декабристів ХІХ ст.
Руська Трійця – просвітницький гурток у Галичині.
Руське воєводство – адм.-територ. одиниця у Галичині у
ХV–ХVІІІ ст.
Сармати – іраномовні племена.
Священна Ліга – антитурецька коаліція.
Сейм – орган влади.
Сердюки – наймані піхотні козацькі полки.
Сіверщина – територія у басейнах річок Десна, Сейм, Сож.
Сіверяни – східнослов’янські племена у Чернігівщині.
Сірий Клин (Сіра Україна) – регіон проживання українців у
півд.-західному Сибіру та у північному Казахстані.
Січ – адм.-військовий центр запорозького козацтва.
Скіфи – іраномовні кочові народи.
Склавини (склавени) – грецька назва слов’ян VІ ст. н. е.
Слобідська Україна (Слобожанщина) – територія східної
України, а також суміжних областей Росії.
Слободи – поселення селян, вільних від кріпацтва.
Слов’яни – група індоєвропейських народів.
Слов’яносербія – адм.-територіальна область на півдні
України у 2-й пол. ХVІІІ ст.
Смерди – вільні селяни-общинники у Русі.
Соборність – об’єднання етнічних та історичних земель.
Ставропігія – підпорядкування владі патріарха.
Статті – назва договорів гетьманів із Росією.
Суверенітет (верховна влада) – незалежність.
Схизматики – зневажлива назва православних.
Сюзеренітет – верховенство.
Тиверці – східні слов'яни між Дністром і Дунаєм.
Таврія – середньовічна назва Кримського півострова.
Татари кримські – корінний етнос Криму.
Тиверці – східні слов’яни між Дністром, Прутом і Дунаєм.
Титул – спадкове або надане звання.
Тіун – помічник посадника.
Тмутаракань – князівство на Таманському півострові.
Торки – тюркомовні кочові племена Х–ХІІ ст.
Тоталітаризм – всеохоплюючий контроль держави над
суспільством та особистістю.
Трансільванія (Семигород) – історична область на
території суч. Румунії та Угорщини.
Трансністрія – адміністративна одиниця на півдні України
у період ІІ Світової війни.
Тризуб – основний елемент герба України.
Тріумвірат – співуправління трьох осіб.
Трудовий конгрес (Конгрес трудового народу України) –
представницький форум за часів Директорії.
Українізація – назва політики в УСРР у 1920-х рр.
Українська лінія – оборонна система у ХVІІІ ст.
Уличі – східні слов’яни у басейнах р. Дністер та Дунай.
Універсал – урочиста грамота, декларація, розпорядження.
Унія – об'єднання, союз.
Уряд, ранг – посада.
Устава на волоки – аграрна реформа у Литві.
Федерація – союзна держава.
Феодал – землевласник.
Фільварок – багатогалузеве господарство.
Хан (хакан, хаган, каган) – володар, правитель.
Хлопоманство – культурно-національний рух у ХІХ ст.
Ходіння в народ – агітаційно-пропагандистські акції
народників у Росії.
Хозари – тюркомовні племена.
Холмщина – українські землі на лівому березі р. Зах. Буг.
Холоп – підневільна особа.
Цех – форма організації ремісничого виробництва.
Чинш – податок за користування землею.
Челядь – раби, полонені, безправні особи.
Чорна рада – загальна козацька рада.
Чорний шлях – шлях нападу кримських татар.
Чорні клобуки – тюркомовні племена.
Чумаки, чумацтво – назва торгово-візницького промислу.
Шарварки – додаткові феодальні повинності.
Шестидесятники – учасники дисидентського руху.
Шлях із варягів у греки – торгівельний шлях по Дніпру.
Шляхта – дворянський стан, землевласники.
Юрисдикція – підпорядкування.
Язичництво – дохристиянські релігійні вірування.
Ясир – захоплені в полон мирні жителі.
Рекомендована література