Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
66
|
ВСТУП |
3 |
|
РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ |
5 |
|
1.1. Історіографія та джерельна база дослідження |
5 |
|
1.2. Методи дослідження процесу розвитку системи військового виховання |
11 |
|
РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ВІЙСЬКОВОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ЗАСАДИ РОЗВИТКУ |
18 |
|
2.1. Передумови становлення системи військового виховання в незалежній Україні |
18 |
|
2.2. Засади розвитку системи військового виховання |
27 |
|
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ВІЙСЬКОВО- СЛУЖБОВЦІВ |
36 |
|
3.1. Політична соціалізація як основна складова життя особистості |
36 |
|
3.2. Аналіз процесу соціалізації військовослужбовців |
46 |
|
ВИСНОВКИ |
57 |
|
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ |
61 |
ВСТУП
У сучасних умовах розвитку воєнної організації держави важливого значення набуває висвітлення історії розвитку системи військового виховання в Україні, узагальнення й аналізу досвіду формування її структурних компонентів на тлі ґрунтовних змін у соціально-політичній та економічній обстановці суспільства.
Історія розвитку системи військового виховання сягає в далеку давнину. Існує значна кількість наукових праць, у яких розглядається проблематика військового виховання. Разом із тим дослідження безпосередньо історії розвитку системи військового виховання та її значущість у політичній соціалізації військовослужбовців недостатньо вивчені.
Актуальність теми визначається необхідністю врахування уроків історії на етапі пошуку шляхів ефективного вирішення завдань удосконалення системи військового виховання в умовах реалізації Концепції реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року, а також недостатнім рівнем висвітлення в наукових працях думок сучасних вчених, що і зумовило напрям наукового пошуку.
Науковий аналіз організаційно-управлінських рішень, які були прийняті органами державного і військового управління за роки незалежності України, дозволяє виявити як позитивний, так і негативний досвід розвитку системи військового виховання в державі.
Таким чином, сутність наукового завдання дослідження полягає у визначенні історичних умов, засад, ролі, місця, характерних рис, особливостей розвитку системи військового виховання в Україні і розробці рекомендацій щодо використання політичної соціалізації військовослужбовців на практиці.
Мета і завдання дослідження. На основі аналізу наявних нормативно-правових документів, що приймались органами держаного і військового управління, та статистичних відомостей, праць попередників стосовно історії розвитку системи військового виховання, узагальнити досвід розвитку й становлення системи військового виховання, запропонувати практичні рекомендації удосконалення системи військового виховання і визначити її роль у політичній соціалізації військовослужбовців.
Визначена мета передбачає виконання таких завдань.
1. Здійснити аналіз джерельної бази та історіографії за темою кваліфікаційної роботи.
2. Охарактеризувати історичні передумови та виявити основні засади розвитку системи військового виховання.
3. Розкрити роль системи військового виховання в політичній соціалізації військовослужбовців.
Об'єкт дослідження – військове виховання.
Предмет дослідження – розвиток системи військового виховання в політичній соціалізації військовослужбовців.
Методи дослідження. Для досягнення мети й завдань дослідження використовувались як методи воєнно-історичної науки, так і загальнонаукові методи.
Завдяки застосуванню історико-хронологічного методу дослідження вдалось визначити етапи розвитку системи військового виховання в незалежній Україні. Завдяки використанню логічного методу виявлено та розкрито фактори, які впливали на структуру системи військового виховання.
Також у роботі використовувались загальнонаукові методи, такі як аналіз і синтез, порівняння, узагальнення. Вивчення, аналіз та порівняння документальної та історіографічної бази забезпечили вірогідність дослідження.
Розділ 1
СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ,
ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
Історія розвитку системи військового виховання в стародавній період і період козаччини в певній мірі розкривається в роботах М. Андрусика, М. Антоновича, В. Антоновича, О. Апанович, І. Крип‘якевича, В. Голобуцького,М. Грушевського, Ю. Фігурного.
Істориками наводяться факти, що в ці періоди Україна має декілька прикладів існування комплексних систем виховання, основні принципи яких ґрунтувалися на засадах відповідності концепції державного будівництва, пануючому у певний період релігійному вченні, світогляді народних мас та історичних вимогах часу.
Яскравими прикладами цього були системи виховання дохристиянської (докняжої) доби та часів Київської Русі. В першому випадку, за умов розвиненого родового устрою і влади найстаршого роду, суворий обов'язок навчати молодь хліборобському ремеслу та військовій справі для потреб та інтересів роду чи племені повністю покладався на батьків. З розвитком Київської Русі на виховну політику держави, як підтверджують історики, суттєво вплинуло прийняття християнства й зростання ролі Церкви. На сталі виховні традиції зростає вплив візантійської виховної системи, що їх вводить Церква. Далекосяжна й передбачлива політика князя Володимира та князя Ярослава Мудрого прищеплює та закріплює силою влади своєї ("вогнем і мечем", як читаємо в літописі) нові виховні ідеї. Виховними принципами проголошуються добро держави та її розвиток. Відповідно у вихованні значно зростає роль державних та церковних інститутів.
Основою козацької системи виховання, за свідченням істориків, була певна система передачі життєвого досвіду, знань, умінь, накопичених поколіннями, а також славних народних традицій, шанобливого ставлення до Бога, до старших, до батьків, до керівної верхівки Січі.[1,с.236]
Історію українського козацтва, а відповідно й елементи козацької національної системи військового виховання, вивчала значна кількість, істориків. Особливої уваги заслуговують роботи Гійом Левассер де Біплана [5], І. Крип‘якевича [16], Д. Яворницького [26]. Саме через відомості, які висвітлюються в працях цих вчених, ми дізнаємося, що козацька доба в історії України принесла як самій Україні, так і світу нову, виключно ефективну, багаторівневу систему загального, військового і патріотичного виховання. Гасло, яким визначалися вища мета буття та головне призначення українського козака – " Воля. Віра. Україна." – є основа ідея системи українського виховання. У реалізації цієї ідеї козацтво утворило потужний соціальний організм з військово - демократичним устроєм, який здатний був збройно захистити власні політичні та соціально-економічні інтереси. Процес виховання мав вигляд постійно діючого вишколу, до якого були залучені усі представники козацької громади і в першу чергу молодь.
Україна тривалий час була у складі Російської імперії, тому заслуговують на увагу відомості про систематизацію військового виховання епохи царизму. Їх ми знаходимо у роботах російських авторів, що досліджували систему військового виховання, як педагогічне явище. Розвиток теорії та практики військового виховання в Російській імперії щільно пов’язаний з іменами видатних полководців, багато з яких були не лише визначними стратегами, справжніми майстрами воєнного мистецтва, але й талановитими військовими педагогами. Теоретичні праці, практична діяльність О.В. Суворова ,М.І. Драгомирова та багатьох інших воєначальників минулого мали провідне значення для розвитку теорії та практики військового виховання взагалі. Вони визначали певний напрям розвитку системи військового виховання й в Україні.
Певний внесок у розвиток теоретичних положень щодо системи військового виховання зробив генерал-фельдмаршал П.О. Румянцев (1725–1796) – видатний російський полководець і військовий теоретик. Військово-педагогічні погляди та педагогічна практика Румянцева знайшли відображення в його роботах "Обряд служби ", "Думка", в розроблених ним наказах, реляціях, інструкціях тощо. За його вказівкою та при його безпосередній участі було створено чимало керівних військово-педагогічних документів, в тому числі "Інструкція піхотного полку полковнику", "Правила навчання єгерям", "Настанова батарейним командирам". Виховання військовослужбовців він поділяв на моральне та фізичне. Провідними завданнями морального виховання, на його думку, було формування у солдатів любові до Вітчизни, працелюбності, сміливості, дисциплінованості, безперечної ретельності, поваги до начальників. Фізичне виховання повинно було бути спрямоване на розвиток витривалості, сили, зміцнення здоров'я. Особливу увагу у вихованні він приділяв формуванню у солдатів поважного, гуманного ставлення до мирного населення держави ворога.
Окремого ставлення заслуговує система військового виховання, яку сповідував О.В.Суворов (1730 – 1800 рр.) – російський полководець, один із засновників російського воєнного мистецтва, автор воєнно-теоретичних робіт: "Полковое учереждение" та "Наука побеждать" [23]. Він створив прогресивну систему поглядів на способи навчання та виховання військ.
Важливо зазначити, що існуюча й теоретично підкріплена на той час система військового виховання слугувала інтересам суто російського самодержавства.
Детальний історичний аналіз проблем, що пов‘язані з військовим вихованням у Росії цього періоду та періоду Радянського Союзу ми знаходимо в роботах сучасних воєнних істориків (як українських, так і закордонних). Знайомство з їх науковими працями дозволяє дослідити сутність, тенденції, особливості військового виховання в Україні у період занепаду української державності.
Розвиток системи військового виховання в Україні неможливо розглядати без аналізу історії розвитку української загальної педагогічної системи. В роботах М. Грушевського [13] та багатьох інших істориків показано роль освітньої системи та її щільний зв‘язок із системою національного виховання. Приводяться факти, коли військові діячі у період Київської Русі й Козацької доби, брали безпосередню участь і підтримували розвиток національної системи освіти в Україні й на цій основі будували систему військового виховання (Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Костянтин Острозький, Петро Сагайдачний, Петро Могила).
Заслуговують особливої уваги роботи вітчизняних педагогів О. Духновича, Г. Ващенка [7], які доклали немало зусиль у розвиток теорії про українські педагогічні системи на певних етапах державотворення. Дослідження їх наукових поглядів дозволяє побачити і розвиток національної системи виховання в Україні та її вплив на військове виховання.
Духнович О.В. – один з найбільш визначних представників культурно-освітнього руху українців Закарпаття середини ХІХ століття, відомий не лише як поет, прозаїк, драматург і публіцист, але й як педагог, автор шкільних підручників і педагогічних творів, визначний діяч української освіти. У 1857 році вийшла з друку найголовніша праця Духновича О. В. "Народна педагогія". Це був перший посібник з педагогіки не лише на Закарпатті, але й в Україні, який відіграв певну роль у розвитку національної системи виховання.
Суспільну діяльність, активну працю на користь свого народу
О. Духнович розглядає як найблагородніше покликання людини, ˮбо не для самої себе живе людина. Половина життя нашого належить Вітчизні, половина ж – людствуˮ, стверджує О. Духнович. Такий підхід щодо формування провідної мети виховання за умов її досягнення у практичній виховній діяльності створював сприятливі умови щодо військового виховання.
Проблеми виховання займали значне місце і серед інтересів
Г. Ващенка. Беручи все найкраще з минулого, він створив яскравий образ виховного ідеалу, щоб Україна мала свідомих патріотів своєї землі і нації, що є передумовою сили і могутності української держави.
Виховання, як зазначив Г. Ващенко, розпочинається з перших днів життя дитини. Початковий етап соціалізації особистості відбувається саме в сім’ї. Тут дитина отримує перші знання і враження про життя та навколишній світ. Для забезпечення належної якості родинного виховання Г. Ващенко ставить перед батьками дві основні вимоги. Першою є усвідомлення важливості і відповідальності ролі батька і матері як вихователів власних дітей. Другою – наявність єдиних підходів у вихованні [7, С. 32 -34]. Саме ця теза має провідне значення щодо розвитку форм, методів та технологій військового виховання на сімейно-побутовому рівні. Невід’ємною умовою соціалізації виховного обєкта, за думкою Ващенка Г. Г. є товариство, його соціальне значення разом з іншими об‘єктами виховного впливу: “Товариство є само по собі дуже важливим чинником у вихованні дітей. Товариші – це твої близькі люди. Любов до них поширюється потім на всю націю”[7,С.32].
У педагогічній спадщині І. Огієнка виразно простежується думка вченого про те, що “власна духовність – то моральна атмосфера народу, яка оточує й виховує його”. Усі компоненти духовності становлять національні цінності, що, в свою чергу, є основою освіти і соціального виховання. “Ми зобов’язані конче берегти все своє, рідне, не поривати звичаєвих і духовних зв’язків зі своєю Батьківщиною, зі власною родиною. Людина втягає в себе все, що складає душу її народу, славу його перемоги, сором його поразок, гіркоту його рабства, скорботу і радість усіх попередніх поколінь. Мова, релігія, обряди, епос, народні пісні, мудрість попередніх віків, легенди, казки, повір’я, – усе це склало людину, у нас – українця. Це її рідна стихія, її рідна кров” [18, С. 62].
У пошуках оновлення сутності навчально-виховного процесу І. Огієнко приходить до висновку, що провідним у вихованні є вірне визначення його соціальної спрямованості: необхідно вчити дітей, як доцільно поводитись у своїй родині, поєднуючи особисті потреби з суспільними інтересами та інтегруючи у вихованні кращі загальнолюдські якості з національними.
Основними факторами, які на думку І. Огієнка мають вирішальне значення у процесі формування особистості, є: природні задатки; звички, набуті в ранньому дитинстві; система виховних впливів під час навчання в школі; виховні засоби щодо покращення навколишнього середовища.
Одним із провідних принципів виховання (поряд з народністю, природозгідністю, демократизацією, інтегрованістю, індивідуалізацією, етнізацією та безперервністю) І. Огієнко називає гуманізацію виховання, в основі якої лежать повага до особистості, створення умов для формування бажаних якостей та розвиток здібностей вихованців, а також гуманізація взаємин між вихователями і вихованцями. Особистісно орієнтоване виховання в позашкільних закладах, вважав Огієнко І. І., набуде певного довершення за умови свідомого використання національної спадщини, залучення до співпраці батьків, учителів, духовенства. Позашкільне виховання він пов’язував з традиційною культурою українців, їх етнічною історією, самосвідомістю та менталітетом. Провідного значення в процесі соціального становлення особистості Огієнко І. І. відводив родині. Родина була і повинна залишатися атмосферою тепла, любові і довіри, зосередженням духовного і душевного світу дитини, найпершим і найближчим оточенням, в якому вона день за днем вбирає і активно переусвідомлює людські цінності.
Окремої уваги заслуговують наукові роботи в яких аналізується досвід військового виховання доби української державності (1917 – 1920 рр.). Стан українського суспільства напередодні Української Революції 1917 р., становлення системи військово-патріотичного виховання в Україні на різних етапах її діяльності в своїй роботі розглядає О. М. Даценко. Можна погодитись з автором, що історичний досвід військового вишколу та національно-патріотичного виховання в період визвольної боротьби сприяв продовженню національно-визвольної боротьби українського народу [18, С. 45 - 48]. Становлення системи військової підготовки та виховання в українській армії на різних етапах її діяльності у 1917–1920 рр. розглядає в своїй роботі Л. П. Кривизюк. Автор приділяє увагу роботі вищих державних і військових структур щодо налагодження формування національних військових кадрів та їх ідейно-патріотичного виховання. Разом з тим, на нашу думку, в роботі бракує глибокого аналізу чинників, що не дали в повному обсязі досягти ефективності діяльності вищих державних і військових структур у забезпеченні цілісності системи військового виховання у той період.
Проблеми розвитку системи військового виховання в Україні після 1991 року досліджувались в роботах таких авторів, як Абрамов В.І. Андресюк Б. П., Афонін Е. А., Безбах В. Г., Гречко С. М., Івашковський В. В., Катковський А. В., Нещадим М.І., Олещук В. В., Зубалій М. Д.
1.2. Методи дослідження процесу розвитку системи військового виховання
Для досягнення мети i виконання завдань наукового дослідження використано сукупність методів (способів наукового дослідження), якi дозволили вивчити історію розвитку системи військового виховання, узагальнити та класифікувати історичні факти для того, щоб реально відобразити вплив тих чи інших подій, процесів та явищ на структуризацію військового виховання в Україні.
Методологічною основою бакалаврської роботи обрано: принципи науковості, об’єктивності й історизму; філософські категорії загального й одиничного, причини і наслідки, форми і змісту, системи, структури й елементу, цілого і частини. Робота над бакалаврським дослідженням здійснювалася в декілька етапів.
На першому етапі здійснювався збір наукових фактів. Тобто було проведено роботу щодо їх виявлення та накопичення, дослідження джерельної бази кваліфікаційної роботи. Характерним є те, що відомості про розвиток системи військового виховання в науковій літературі представлені фрагментарно.
На другому етапі було проведено опис, який складався із фіксації фактів з метою найбільшого розкриття сутності досліджуваного предмета. Важливу роль в історичній науці взагалі i в кваліфікаційної роботі зокрема відіграє історичний метод дослідження. Його роль полягає в тому, щоб вивести дійсне із минулого, послідовно й детально відтворити весь процес виникнення i розвитку даного явища з урахуванням конкретних умов обстановки.
Накопичення фактів про предмет дослідження дозволило відтворити істотність i особливості організації військового виховання, загальне в явищах, подіях, закономірних та випадкових та дало змогу здійснити науковий опис процесу структуризації військового виховання в державі з проникненням у його сутність. Іншими словами, історичний метод сприяв аналізу історії предмета. На його основі було здійснено дослідження витоків та сутності розвитку системи військового виховання в державі.
Поряд з історичним методом у дослідженні широко використовувався логічний метод за допомогою якого відтворена картина розвитку об’єкта, який існував упродовж відповідного часу, коли сформувались необхідні умови його подальшого існування як стійкого системного утворення. Основна увага при цьому зверталася не на окремі особливості, а на загальне й істотне в явищі, що досліджувалось.
На відміну від історичного, логічний метод надає можливість розвивати теорію предмета.
Третій етап роботи над роботою нерозривно пов’язаний з попередніми. Кожен історичний факт, явище може бути зрозумілим лише за умов, якщо його розглядати як ланку системних подій, під час яких окремі факти, явища розглядаються діалектично в об’єктивних зв’язках з іншими історичними явищами. Подальше вивчення базувалося на основі використання системного підходу. При цьому кожен історичний період розглядався у вигляді форми наповненої певним сенсом, яка складалась з структурних елементів, що утворювали відповідну цілісність, тобто систему.
На різних історичних етапах розвитку військових формувань утворювалась і функціонувала певна система впливу на свідомість та психіку військовослужбовця, військові колективи, збройні сили та громадянське суспільство, в якому виховувались майбутні воїни.
Здійснений науковий аналіз показує, що в різні історичні періоди систематизація військового виховання мала місце і здійснювалась за ініціативою суб’єктів виховної діяльності. Сучасна військово-історична наука на підставі аналізу історичного досвіду приходить до висновку, що успіх у військовому вихованні досягається лише в разі наявності цілісної, функціональної системи. Наявність системи військового виховання можлива в разі певної організаційної діяльності.
Термін організація (від латинського organizo – надаю стрункий вигляд, влаштовую) трактується як: 1) упорядкування, налагодження, приведення в систему певного матеріального чи духовного об’єкта; 2) розташування, співвідношення якого-небудь цілого, його побудова, взаємозв’язок [17, С. 7].
Досліджуючи питання організації військового виховання в суверенній Україні, можна стверджувати, що в ході розбудови та реформування ЗС України ці питання набували особливого значення. В державі з 1991 р. було визначено органи державного управління, на які покладалась відповідальність за організацією системи військового виховання та управління процесом її функціонування. Ця діяльність здійснювалась у складній політичній та соціальній ситуації шляхом трансформації та реформування попередньої радянської системи військового виховання.
Під час вирішення питань кваліфікаційної роботи широко використовувались загальнонаукові методи дослідження: аналіз, синтез, індукція, дедукція, класифікація. Їх використання допомогло шляхом аналізу значної кількості джерел дійти до цілої низки висновків стосовно характерних особливостей розвитку системи військового виховання, визначити причини, від яких залежить ефективність системи.
Метод аналізу дав змогу поділити предмет дослідження на складові частини й здійснити теоретичні міркування стосовно причинно-наслідкового зв‘язку між ними, який стимулював прогресивний розвиток системи військового виховання. Аналіз наявної нормативно-правової бази, що регламентував розвиток виховної системи показав, що нормативні документи, завдяки яким здійснювалась спроба систематизувати військове виховання в суверенній державі, в своїй більшості створювались безсистемно.
Незважаючи на те, що питання розвитку системи військового виховання завжди викликали зацікавленість у державних органах управління, необхідного рівня наукового обґрунтування прийнятих рішень не спостерігалось. Як наслідок, у період, що розглядається, так і не було прийнято чітких управлінських рішень щодо систематизації військового виховання на загальнодержавному рівні.
Аналіз засвідчив, що необхідність відновлення й реформування системи військового виховання після проголошення державної незалежності України була очевидною й викликалась перш за все абсолютно новими соціально-політичними умовами. Почалась розбудова нової ідеологічної платформи державної виховної системи, що ґрунтувалась на національній ідеї. Але так сталось, що процес побудови цієї платформи затягнувся. Становлення системи військового виховання почалось без чітко окресленої й визнаної суспільством ідеї. На державному рівні все частіше почали лунати заяви, що національна ідея не спрацювала. Це в свою чергу негативно впливало на формування моральних засад загальнодержавної системи виховання, зменшувало роль родинного виховання, громадського виховання, військового виховання, як найважливіших елементів формування патріотизму захисників Батьківщини.
Перші кроки щодо формування оновленої військової системи держави, а разом з нею й системи військового виховання були пов‘язані з розробленням концептуальних положень щодо оборони та будівництва ЗСУ,але вони так і не були прийняті на початковому етапі розбудови нашої держави, що негативно впливало на формування змістовного компонента системи військового виховання.
Важливим у процесі становлення системи військового виховання на етапі, що аналізувався, є те, що були визначені органи військового управління, на які покладена повна відповідальність за реформаторські рішення в усіх галузях військового будівництва і розвитку, в тому числі й у сфері систематизації військового виховання в державі.
Під час дослідження використовувався метод синтезу – логічний метод, який допоміг здійснити умовне об’єднання розділених i досліджених частин, елементів, ознак розвитку системи військового виховання в Україні. За допомогою синтезу формувались узагальнення, встановлювались закономірності й тенденції розвитку системи. На цій основі ґрунтуватись теоретичні положення та практичні рекомендації щодо удосконалення системи військового виховання в державі.
Як аналіз, так i синтез тісно пов’язані з іншими процесами мислення, зокрема індукцією, дедукцією, узагальненням. Дедуктивний метод наукового пізнання дозволив здійснити перехід від загальних положень відповідного факту до окремих його частин (аспектів). За допомогою дедукції здійснювалось застосування будь-якого положення до окремого факту. Наприклад, можна висунути гіпотезу, що перехід до загальнодержавної системи військового виховання потребує значного перегляду нормативно-правової бази з питань організації військового виховання. Ця гіпотеза підтвердилась фактом існуючих нині проблем у практичній діяльності щодо систематизації військового виховання в Україні.
Індуктивний метод – логічний прийом виведення загальних суджень на основі низки фактів дозволив наводити рiзноманiтнi судження, гіпотези, припущення, якi в подальшому повинні перевірятись i обґрунтовуватись. Наприклад, про те, що процес пошуку оптимальної системи організації військового виховання виявився непростим, суперечливим, свідчить хоча б той факт, що за роки існування суверенної України неодноразово змінювалися назва, структура та чисельність органів, які займалися систематизацією військового виховання.
Індуктивний метод у більшості випадків використовувався під час накопичення матеріалу, а дедуктивний – під час його дослідження.
Узагальнення – один із методів дослідження, дозволив подумки виділити ознаки (властивості) явищ i об’єднати їх на основі єдності істотних рис.
Узагальнення – логічний процес від одиничного до загального. У процесі дослідження виникали випадки, в яких аналізувалась організація військового виховання в різні історичні періоди. Наприклад, питання організації військового виховання та досвід функціонування системи в історії українських військових формувань були надзвичайно важливими. Про важливість систематизації військового виховання свідчить і досвід розвинутих країн світу, де така систематизація має чітко виражений характер і проводиться на підставі фундаментальних наукових досліджень.
Фактами підтверджено як загальні риси, так і особливості цього процесу. Застосування методу узагальнення дозволило зробити висновок, що практично в кожному історичному періоді розвитку України існувала система військового виховання, відповідно подібні системи функціонували в кожній державі, що мали власні збройні сили.
Під час дослідження застосовувались загальнонаукові та спеціальні методи наукового дослідження, на основі яких були підтверджені чи відхилені наукові гіпотези, встановлені закономірності організації військового виховання в державі.
РОЗДІЛ 2
СИСТЕМА ВІЙСЬКОВОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ:
ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ЗАСАДИ РОЗВИТКУ
2.1. Передумови становлення системи військового виховання в Україні
Досліджуючи розвиток системи військового виховання в Україні, необхідно брати до уваги внесок українців у світове військове мистецтво. Доцільно відразу зазначити, що мілітарна українська культурна традиція з’явилася не в XV–XVII ст. (українське козацтво) і навіть не в IX–XI сторіччі (Київська Русь – Україна). Її витоки та коріння сягають у V–I тис. до н. е. [2, С. 58 - 62].
В I тис. до н. е. проукраїнські племена були напередодні створення власної державності. Хоча скіфська експансія VI–IV ст. до н.е. і зупинила цей процес [2, С. 86]. Незважаючи на це, у перших століттях нашої доби була створена антська державність, яка розвивалась, і в кінці V – середині VI ст. н. е. ця держава та її міліарні підрозділи набули характеру стійкої військової організації.
Хоча антська держава була знищена аварським каганатом, але її військова культура і бойове мистецтво не загинули і стали засадами для формування князівського війська й розвитку системи військового виховання Київської Русі – України.[17]
У VI–VIII ст. н. е. корінні мешканці України поступово гуртуються в союзи слов’янських племен, які стають державними об’єднаннями – князівствами. Вони й послужили основою для створення великої ранньофеодальної слов’янської держави – Київської Русі, на кордонах якої постійно існувала зовнішня загроза, спершу від хозар і печенігів, а згодом від половців. Могутнім супротивником молодої держави була також Візантія. Постійна збройна боротьба вимагала чималих зусиль і наявності сильної воєнної організації.
Перші згадки про військову організацію, яка існувала на території, де розташована сучасна Україна, ми можемо знайти в найдавніших літописах, що подають нам імена київських князів. Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав – це ті могутні постаті, які водили свої полки на Кавказ і Каспій, до Дунаю й Балканських гір і, по суті, з пливкої маси слов‘ян вояків-завойовників створили першу справжню армію. Ядром їх війська були скандинавські варяги, лицарі, заковані в залізо, з двосічними мечами, пов‘язані воєнним братерством, відважні й на все готові. Вони дали нам перший зразок війська, що знало сувору дисципліну, найважливішу з військових чеснот. За їх прикладом почала творитись княжа дружина, лицарське прибічне військо князів, воєнна сила, яка мала служити потребам громадянства, боронити торгівлю, протидіяти експансії сусідів, слугувати інтересам держави [2, С. 45]. Саме в цей час почали формуватись основні завдання військового виховання, які безпосередньо стосувались завдань, що поставали перед державою та її військовою організацією. З удосконаленням воєнної організації відповідно формувалась і розвивалась система військового виховання.
До початку X століття військове виховання носило мало керований характер і здебільшого було родинним. Батьки були носіями традиційних життєвих правил, звичаїв, обрядів і через їх впровадження формували певну мотивацію у своїх дітей. Військово-патріотична свідомість хлопців формувалась у сім’ї або ж опосередковано через сім’ю всією громадою. З появою елементів державності почали формуватись державницькі компоненти системи військового виховання. Коли українська держава вже сконсолідувалась, в часи Володимира Великого, Ярослава Мудрого, наше військо на декілька століть прийняло постійні організаційні форми й мало певну, на той час досить ефективну, систему військового виховання, яка формувала розуміння у місцевих людей потреб своєї Батьківщини й бажання їй служити.
Таким чином, з появою ознак державності починається формування державної системи військового виховання. Провідним фактором, що обумовлював її розвиток у той стародавній час, став процес створення держави – Київська Русь. Військо княжих часів було тісно зв‘язане з державою. Як довго існувала держава, так тривалий час існувала й функціонувала державна система військового виховання.
Могутність держави безпосередньо залежала від того, наскільки вона відповідала громадським інтересам. Історично так склалось, що на території, де зараз знаходиться сучасна Україна і проживали наші пращури, роль громади у державотворенні була особливою. Всі важливі справи вирішували на віче, особливо коли доводилось вести війну або укладати мир. "У слов’ян і антів", писав грецький історик Прокопій у VI віці, "панує не одна людина, але з давніх-давен вони живуть так, що всім порядкує громада, – всі справи, щасливі чи погані, йдуть до громади" [3, С. 154 - 165].
Після занепаду Київської Русі, а потім Галицько-Волинської держави, фактично зникає й державна система військового виховання українського населення. Поступово литовські князі відбирали владу з рук українських князів, а згодом, коли великі литовські князі стали водночас польськими королями, почалась експансія Польщі на Україну, що призвело до втрати незалежності й негативних наслідків у розвитку національної системи військового виховання в Україні.
Коли пасивні верстви українського народу почали підпадати під польський вплив, ініціатива в національному житті перейшла знову до низів (громади). З‘являється таке явище, як козаччина, яка по суті через деякий час стає новою організаційною формою в пошуках української державності [14, С. 432]. Джерелом козацтва було місцеве подніпровське населення, яке мешкало на території південної України і середнього Подніпров‘я. Крім того, втікачі з Галичини, західного Поділля, Волині, рятуючись від закріпачення, тікали в ці малозаселені вільні землі. Кожен втікач вважався вільним, мав рівні з усіма права, брав участь у самоврядуванні, користувався господарськими угіддями. Кожен був зобов’язаний охороняти поселення і брати участь у воєнних походах. Усе козацтво поділялось на полки по 500 чоловік у кожному, тобто мало чітку військову організацію.
Розвиток козацького війська в значному ступені залежав від наявності талановитих організаторів і полководців. Так, наприклад, провідною історичною постаттю, що відіграла дуже важливу роль у формуванні козацької воєнної організації, був князь Дмитро Вишневецький [3, С. 165], оснівник Запорізької Січі (1553 р.). Тринадцять років (1550 – 1563 рр.) він займався організацією козацького війська. Естафету підхопили інші талановиті організатори Богдан Ружинський, Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко й, нарешті, Богдан Хмельницький.
В часи гетьманства Богдана Хмельницького козацьке військо дійшло до найвищого рівня свого розвитку, тому що підтримувалось широкими верствами населення. Але як тільки не стало авторитетних, певного рівня організаторів і полководців, які б мали підтримку народу, військова організація відразу почала розпадатись.
Існування й занепад козацької воєнної організації обумовлювало існування й занепад системи козацького військового виховання, впровадженням якої опікувались в першу чергу козацькі ватажки. Саме ті з них, що переймались підтримкою народних мас, турбувались про дисципліну, порядок і військову готовність, понад усе активно шукали шляхи зростання свідомості козаків. Для цього використовувались специфічні методи, форми й засоби виховного впливу, формувалась особлива система козацького військового виховання.
Формуються елементи козацької системи військового виховання такі як: "величання" козаччини з боку ново посвячених українських владик; ритуали ініціації та прийняття присяги, проведення прилюдних військових рад [3, С. 166 - 170]; численні пісні, в яких оспівуються "славні хлопці-запорожці"; розповсюдження спогадів й оповідань про лицарів запорожців; особистий приклад самовідданого служіння козацьких ватажків козацькій спільноті.
Ці форми і методи виховного впливу та провідна ідея національно-визвольної боротьби створювали неймовірну мотивацію, піднімали моральний дух козаків, допомагали їм якісно робити свою військову справу. З часом Україна потрапляла в державну залежність від Литви, Польщі, Росії. Її військова організація поступово занепадала і в решті-решт припинила своє існування з ліквідацією традиційного військового устрою і появою перших рекрутських наборів з козаків. В цей період (1727–1797 рр.) військове виховання серед українського населення почало здійснюватись за російськими стандартами в інтересах Російської держави.
Незважаючи на те, що досить тривалий час Україна знаходилась у складі Російської імперії, система військового виховання продовжувала розвиватись. Фактично вона розвивалась доти, доки існували національні військові формування. Після Лютневої революції 1917 р. в Росії розпочався новий етап у розвитку української військової організації, а також системи військового виховання. Він проходив у дуже складних умовах. Єдиної загальнодержавної політики щодо військового будівництва не було. Ідею створення власної армії відстоювали національно-патріотичні сили під керівництвом поручика М. І. Міхновського. Їх зусилля спрямовувались, перш за все, на те, щоб стихійному військовому руху фронтовиків, солдатів українців надати чітких організаційних форм. Разом з тим серед української інтелігенції панували соціалістичні догми про те, що існування постійної армії небажане. Більшість членів Центральної Ради пішли не за
М. І. Міхновським та С. В. Петлюрою, а схилялись до думки
М. С. Грушевського та В. К. Винниченка, які були категорично проти формування й утримання власної регулярної армії. Вони вважали, що міліційних воєнізованих формувань цілком досить, щоб підтримувати внутрішній порядок. Це суттєво гальмувало розвиток українського військового руху, системи військового виховання.
Вже у квітні 1917 року на Україні була перша спроба утворити військову організацію для захисту державної незалежності. Близько 3 тисяч солдатів самочинно спробували створити Український полк імені Богдана Хмельницького, що покликаний був започаткувати відродження українського війська. Військові історики зазначають, що у кінці 1917 р. Центральна Рада мала більше 100 тис. солдатів у тилових гарнізонах і ще більше в українізованих частинах діючої армії. Звичайним явищем стало дезертирство. У військах уже не існувало таких понять, як дисципліна, честь, військовий обов‘язок. Позиція, яку зайняла Центральна Рада, значно шкодила відновленню національної системи військового виховання в Україні.
Відомий український дослідник професор В. Ф. Солдатенков, аналізуючи цей історичний період, зробив дуже цікавий висновок: якщо за дев‘ять з лишком місяців боротьби за національну державність дійшло до того, що не було інших сил для оборони, крім тих, що сконцентрувались під Крутами (Студентський курінь, сформований 1918 р. у Києві), то доля цієї державності, її близький крах були вирішені, невідворотні [8, С. 101 - 102].
Подальші події розгортались таким чином, що Україна не змогла вибороти свою свободу й подолати загрози, що існували на той час з боку більшовицької Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Польщі, Антанти. Сили й енергія українців витрачались на боротьбу між собою за владу. Ідеологічні позиції Української Центральної Ради, Центрального виконавчого комітету обраного I Загальноукраїнським з‘їздом Рад у Харкові (11–12 грудня 1917 р.), а потім Центрального виконавчого комітету, обраного II Всеукраїнським з‘їздом Рад у Катеринославі (17–19 березня 1918 р.), Центральним військово-революційним комітетом, що був створений на підставі рішення І з‘їзду Комуністичної партії (більшовиків) України у Москві (5–12 липня 1918 р.), Гетьманатом Скоропадського, Директорією УНР, Українською народною Радою Західноукраїнської Народної Республіки, призводили до того, що населення України в цьому протистоянні дало можливість встановитись радянській владі.
На уламках Російської імперії утворилась нова "Радянська імперія", в якій почала формуватись радянська система військового виховання. Її розвиток здійснювався паралельно з укріпленням державності Радянського Союзу, в якому державний терор та ідея світового панування з гаслом: "комунізм – світле майбутнє всього людства!" були основою внутрішньої та зовнішньої політики.
Існування в 1918 – 1919 рр. окремих неорганізованих, напівпартизанських, позбавлених чітких політичних орієнтацій українських формувань у складі Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА) (бігунців, таращанців, григор‘євців, махновців), які не стали опорою радянської влади, змусило партію більшовиків спочатку їх ліквідувати (останні були перетворені на номерні частини та розпорошені по різних фронтах Червоної армії), а потім все ж таки декларувати свою прихильність щодо створення в майбутньому Української червоної армії. Цей факт яскраво свідчив про те, що більшовицька Росія розуміла вагомість і глибинну значимість національного фактора при формуванні воєнної організації. Разом з тим це були тільки декларації й намагання організувати противагу військам урядів УНР (Центральної Ради, Директорії) і прагненням розширити ареал радянської влади.[14]
До 1928 року ця система військового виховання мала певну ефективність, але вже з кінця року вона почала знижуватись, а морально-психологічний стан військ, зокрема розташованих на території України, вкрай погіршувався внаслідок запровадження сталінським керівництвом радикальних аграрних заходів. Усього в РСЧА за "контрреволюційну агітацію" в 1928 – 1929 рр. було засуджено 10 197 чоловік. Значний рівень нелояльності радянській владі демонстрували саме територіальні війська.[31]
Внаслідок Мюнхенської угоди (1938 р.) нацистська Німеччина анексувала чеські провінції Богемію та Моравію. Рештки Чехословаччини перетворились на федеративну республіку, до якої крім самої Чехії увійшли Словаччина та Підкарпатська Русь. Остання отримала довгоочікувану автономію. Вже 26 жовтня 1938 р. автономію було перейменовано на Карпатську Україну, а 15 березня 1939 р. була проголошена незалежність Карпатської України. Українська мова на цих теренах стала офіційною, запроваджувалась українська національна символіка, розбудовувалось українське військо (Карпатська Січ), яке в березні 1939 р. було вимушено вступити в боротьбу з угорськими загарбниками. Українське військо активно впроваджувало національну систему військового виховання й мало свої підходи військового виховання, яке складалась з системи командного і політичного вишколу; системи звичайного вишколу; системи культурно-освітньої роботи.[12]
В цей же час формувалась система військового виховання на території УРСР. Основним суб‘єктом творення радянської системи військового виховання в республіці була Комуністична партія УРСР. Об‘єктом виховного впливу системи військового виховання було все населення республіки. Безпосередньо організовували військове виховання військові відділи при обкомах Комуністичної партії . В процесі військового виховання активну участь брали партійні, комсомольські й громадські організації республіки. Фактично в постановах центральних партійних органів були визначені основні напрями військового виховання, які являли собою важливий компонент системи військового виховання. В першу чергу до них можна віднести такі напрями, як:
підготовка кадрів оборонного активу, здібного успішно справлятись із завданнями військового виховання трудящих і в першу чергу, підростаючого покоління;
залучення до військового виховання (через збільшення кількості творів на військово-патріотичні теми) українських письменників, поетів, драматургів;
збільшення накладу художньої літератури на військово-патріотичні теми (так, з 1936 по 1937 рр. на 16,4% );
розвиток вітчизняного кінематографу на засадах героїчного минулого і патріотичного виховання трудящих республіки (1933 р. – 3944000 чол., 1936 р. – 11310254 чол., 6 місяців 1940 р. – 100000000 чол. відвідало кінотеатри і клуби й переглянуло кінофільми);
розвиток пісенної творчості, монументальної пропаганди (встановлення пам‘ятників в історичних місцях);
організація шефської роботи (до 20-річчя ЧА театральна спільнота України створила 10 театральних бригад, що безкоштовно виступали у військових частинах) [21, С. 17];
проведення початкової військової підготовки ( 2 години на тиждень в 5–7 класах шкіл) і допризовної підготовки (у 8–10 класах загальноосвітніх шкіл, технікумах і вищих навчальних закладах) [21, С. 17].
В часи Другої світової та Великої Вітчизняної війни українцями здійснювались спроби утворення національних військових формувань як на території Радянського Союзу, так і за його межами, але ці спроби жорстко контролювались відповідними політичними силами, щоб унеможливити отримання українцями державної незалежності, заради чого по суті й утворювались українські національні військові формування (ОУН, УПА). Ось яку присягу давали представники 2-ї Української дивізії (фактично полку) у березні 1945 р.: "Я присягаю Господу Богу на святому Євангелії та Хресті, що, не дбаючи про своє життя та здоров‘я, завжди і всюди буду боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ та мою Батьківщину – Україну ".[4]
Цей фактор по суті і змусив радянське керівництво прийняти політичне рішення щодо створення українського наркомату військових справ. Відтворення українського наркомату військових справ мало б спростувати тези ідеологів українських націоналістів про відсутність будь-яких реальних ознак державного статусу радянської України у складі СРСР.
Практичні кроки щодо розмежування управлінських функцій НКО УРСР та КВО, що здійснювались українською стороною в Москві підтримки не отримали. Короткотермінова історія зі створенням українського республіканського військового відомства ще раз продемонструвала невідповідність декларацій і практичних дій союзного керівництва в національному питанні – зокрема у військовій сфері. [10]
2.2. Засади розвитку системи військового виховання
Вчення про структуру, закони, закономірності й принципи побудови, логічну організацію, методи і засоби діяльності щодо управління процесом функціонування системи, – ось сфера питань, які в першу чергу заслуговують на увагу під час пошуку методологічних засад розвитку системи військового виховання в Україні .
Розгляд розвитку системи військового виховання дає можливість визначити прояв методологічних засад у практиці військового виховання й на цьому ґрунті показати умови їх використання. Концентрований вираз засад військового виховання, зазначай, проявляється в наукових працях вчених, що займаються цією проблематикою, а також в керівних документах органів державного й військового управління.
Термін "виховання" в історії людства мав різні прояви і тлумачення. В українській мові виховання є похідним від слова ховати, вирощувати. В педагогіці воно спочатку застосовувалось у значенні "оберігати (ховати) дитя від небезпеки", а згодом почало означати "вирощувати дітей, навчати правил бажаної поведінки". Пізніше його стали тісно пов`язувати з поняттям навчати і часто використовували як рівнозначні. Ототожнення процесів навчання і виховання призвело з часом до дублювання понять "освіченість" і "вихованість". Нерідко вихованою людиною вважали людину освічену, що по суті неправильно [15, С. 21 - 22].
Виховання в широкому значенні розглядається як процес та результат засвоєння й активного відтворення соціальними суб’єктами суспільного досвіду, який охоплює їх широку, багатосторонню взаємодію між собою, з соціальним середовищем і навколишньою природою. Його суть проявляється як процес цілеспрямованої організаційно оформленої взаємодії всіх його учасників, що забезпечує їх гармонійний розвиток та ефективне вирішення соціально значимих завдань. У вузькому значенні виховання – це процес цілеспрямованого й систематичного впливу суб’єкта виховання на об'єкт в інтересах прищеплювання останньому якостей, що відповідають виховним цілям і завданням. Він охоплює діяльність, вихователів, що здійснюють систему педагогічних впливів на розум, почуття, волю тих, кого виховують, активно реагуючих на ці впливи під тиском власних потреб, мотивів, життєвого досвіду, переконань та інших факторів [22, С. 4].
Таким чином, військове виховання – це процес цілеспрямованого й систематичного впливу на людину в інтересах прищеплювання їй якостей, що відповідають виховним цілям і завданням, таким як забезпечення позитивного ставлення до збройних сил і військової служби, безпосередньої підготовки до військової служби та підготовки до виконання завдань військової служби.
Актуальним у розвитку системи військового виховання завжди було питання обґрунтування зв’язків і залежностей між структурними елементами системи, наприклад, закономірностями та системою принципів військового виховання, тому що закони, закономірності та принципи знаходяться у безпосередньому взаємозв’язку: із законів військового виховання випливають закономірності військового виховання і відповідно із закономірностей – принципи.[32]
Категорія "система", є філософською категорією, відбиває не щось окреме і неподільне, а суперечливу єдність багатьох і цілого. Кожна система, в тому числі й система військового виховання, має свою певну структуру, яка по суті виступає в ролі найбільш сталої, основної частини системи. Філософський словник тлумачить категорію структура (від лат. structura – побудова) як побудову і внутрішню форму організації системи, яка виступає як єдність сталих взаємозв’язків між її елементами, а також законів цих взаємозв'язків . Тобто структура є невід'ємним атрибутом всіх реально існуючих систем і саме з цієї точки зору ми розглядаємо цю категорію .
Система – множина закономірно пов‘язаних один з одним елементів (тіл, процесів, явищ, поглядів), структурованих певним чином у ціле утворення, а також порядок, обумовлений планомірним розміщенням частин у повному взаємозв‘язку і визначеній послідовності дій проблеми військового виховання обумовлювали розгляд цього процесу як системи, тобто як обмеженої множини взаємовпливових елементів. Дослідження системи військового виховання здійснювалось шляхом визначення складу, структури й організації її елементів і частин, виявлення провідних зв'язків між ними; виявлення зовнішніх зв'язків, виділення з них визначних.
Одним з важливих питань в методології щодо утворення системи військового виховання було з'ясовування сутності процесу, що об'єднує множину в одну цілісність. Дійсно, українських вчених у певному ступені цікавили питання: як утворюються, існують, функціонують, розвиваються системи, як вони зберігають свою цілісність, структуру, форму, ту особливість, що дозволяє відрізнити одну систему від іншої. Тут проглядалось два напрями пошуків відповіді на це питання. Перше полягало в тому, що досліджувались особливості, специфіка, характер системо утворюючих чинників. Інший напрям характеризувався спробами виявити за специфікою, унікальністю, одиничністю конкретних системо утворюючих чинників закономірність, що властива усім системам без винятку, яка проявляється по різному в системах різного рівня.
Практика розвитку системи військового виховання показала, що одним із важливих зовнішніх системо утворюючих чинників є час, точніше не та його частина, що пройшла, а частина яку ми називаємо "майбутнє". Майбутнє може виступати як мета об'єднання. Поняття "заради майбутнього" може бути застосоване до процесів створення будь-яких систем.
Якщо Україна у майбутньому збирається мати дієвий інструмент державної політики й спроможність надійно захищати себе від будь-яких зовнішніх загроз і викликів, саме заради цього необхідно створювати ефективну державну систему військового виховання. Поява нового і є виникнення, а нове зароджується в надрах минулого досвіду на його базі. В повній мірі це стосується і системи військового виховання. З утворенням такого інституту держави, як Збройні Сили незалежної України, закономірно почала формуватись оновлена система військового виховання.
Процес оновлення системи ділився на два етапи – прихований, коли з'являлись нові елементи і відбувалося їх кількісне зростання і явний, коли нові елементи утворювали нову структуру. У цьому випадку йшлося вже не про оновлення, а про створення. [27]
На початку зв'язок елементів системи військового виховання в державі носив несталий характер, тобто нова система знаходилась на меті переходу з можливості в дійсність. Інакше кажучи, нова якість системи повинна була ще затвердитися, проявитися, стати сталою, тобто нова система, виникнувши, повинна була встановитись.
Таким чином, процес утворення системи передбачав певну тривалість, а це в свою чергу залежало від зовнішніх умов. Саме довготривалість формування й розвитку, – характерна ознака системи військового виховання в Україні в силу тривалої боротьби українського народу за державну незалежність.
Система військового виховання могла існувати, функціонувати лише в тому середовищі, у якому сформувалася. Будь-який перехід зрілої системи в інше середовище неминуче викликає її перетворення. Так, простий перехід системи військового виховання з умов радянського суспільства до сучасних умов суспільства незалежної держави Україна обумовлював обов`язкову зміну, перегрупування системи відповідно до нових вимог. Але навіть при сприятливих зовнішніх умовах внутрішні протиріччя в системі вивели її з досягнутого на визначеному етапі стану рівноваги, таким чином, система неминуче вступила в період перетворення.
Як при утворенні системи, так і при її перетворенні або зміні існують внутрішні і зовнішні причини, що виявляються з більшою або меншою силою в різноманітних системах.
До зовнішніх причини можна віднести зміну зовнішнього середовища, що викликає функціональну зміну елементів. Будь-яка зміна як би повільно і непомітно вона не відбувалась, неминуче призводить до якісної зміни системи. Причому зміна зовнішнього середовища може відбуватися як незалежно від системи, так і під впливом самої системи.. Прикладом може служити діяльність людського суспільства, що сприяє зміні навколишнього середовища не тільки на користь, але і на шкоду (забруднення водойм, атмосфери, вихолощування наукової думки з повсякденної практики життя і. т. ін.).
Будь-яка система може розвиватись, а може і загинути. За умов припинення зростання і відтворення складових елементів системи вона гине. Перетворення системи на якісно інший, але нижчий за рівнем організованості стан, це шлях до загибелі. Перетворення системи в якісно інше, але вище за рівнем організації пов'язане із прогресивним, поступальним розвитком системи.
Отже, перетворення – неминучий етап у розвитку системи військового виховання. Воно починається в силу зростаючих протиріч між новим і застарілим, між функціями елементів, що змінюються, і характером зв'язку між ними. Перетворення може відбивати як завершальний кінцевий етап у розвитку системи, так і перехід систем-стадій одна в одну.
Перетворення є періодом дезорганізації системи, коли існуючи зв'язки між елементами порушуються, а нові ще лише створюються. Перетворення може означати і реорганізацію системи, а також перетворення системи як цілого на елемент іншої, вищої системи.
Виходячи з викладеного можна дати стисле визначення поняття система військового виховання.
Система військового виховання – це упорядкована множина взаємопов'язаних елементів, які мають власну структуру і організацію.
Вже це коротке визначення показує, що поняття системи військового виховання передбачає такі поняття, як елемент і структура.
Елемент – це неподільний в контексті конкретної системи і конкретного її розгляду та аналізу компонент системи.
Структура – це відносно сталий спосіб (закон) зв'язку елементів того чи іншого складного цілого. Структура відбиває упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта, що забезпечують його сталість, стабільність, якісну визначеність. Структурні зв'язки різного роду пронизують всі процеси, які відбуваються у системних об'єктах.
Об'єкт є системою, якщо його можна розбити на взаємопов'язані і взаємодіючі частини чи елементи. Ці частини, зазвичай, мають власну структуру, а тому можуть бути представлені як підсистеми вихідної, більшої системи. Виділені таким чином підсистеми, в свою чергу, можуть бути розведені на взаємопов'язані підсистеми другого і наступних рівнів.
Як системний може розглядатися будь-який об'єкт. Але не до всіх об'єктів доцільно застосовувати принципи і методи системного підходу. Їх використання є необхідним у тих випадках, коли системні "ефекти" виражені досить інтенсивно.
З цієї точки зору всі комплекси чи сукупності, що існують у світі, можна розподілити на такі, у яких слабко виражені риси внутрішньої організації, а зв'язки частин носять зовнішній, випадковий, нестабільний характер, і такі, у яких явно виражені системні зв'язки.
Об'єкти першого типу умовно називають неорганізованими сукупностями (набір схоластичних теорій, набір технологій та методик тощо). Входячи до складу такої сукупності або виходячи з неї, елементи не зазнають будь-яких значних змін. Властивості сукупності в цілому майже збігаються із сумою властивостей частин. Така сукупність або повністю позбавлена системно-структурного характеру, або він слабко виражений і ним можна знехтувати.
Системні об'єкти мають цілісну, стійку структуру. Для них характерні системні ефекти – поява нових властивостей, які виникають в наслідок взаємодії елементів у темах цілого. Для системних об'єктів типовою є ієрархічність побудови – послідовне включення систем більш низького рівня до систем більш високого рівня. Системою, таким чином, називають не довільно вибрану множину предметів і зв'язків між ними, а упорядковану певним чином цілісну структуру, єдиний складний об'єкт.
Необхідність існування системи військового виховання була обумовлена наявністю в Україні певних конституційно закріплених військових структур державного рівня, перед якими поставлені конкретні завдання заради досягнення певної мети. Практично кожна людина в Україні в тій чи в іншій мірі має стосунок до військових структур безпосередньо чи опосередковано, тому потрапляє у сферу впливу існуючої державної системи виховання і відповідно системи військового виховання, яка виступає підсистемою загальної системи виховання.
Принцип системності і пов'язаний з ним системний підхід є важливим методологічним напрямом у сучасній військовій науці і практиці, який втілив у собі цілий комплекс ідей теорії діалектики.
Кожна система може регулюватись. Процес регулювання багаторівневої ієрархії будь-якої системи, забезпечення зв’язку між її різними рівнями виступає як процес управління. Цим терміном називають різноманітні за жорсткістю і формами способи зв'язку рівнів, які забезпечують нормальне функціонування і розвиток складних систем.
При дослідженні систем, у яких є власні органи управління, розглядаються також цілі та доцільний характер їх поведінки. Суттєва риса цілої низки системних об'єктів полягає в тому, що вони є не просто системами, а виступають системами, що самоорганізуються з доцільним характером поведінки. У цьому випадку джерело перетворення системи або її функцій зазвичай міститься у самій системі.
Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню системи народної педагогіки на вищий щабель її розвитку. Адже в центрі виховної практики вже в античні часи стає проблема формування духовних якостей особистості.
Сформувати моральні риси людини, які б регулювали її вчинки, нелегко. Одна річ, додержуючись споконвічного звичаю, порівну ділити їжу між членами роду, а інша систематично застосовувати засоби впливу на особу, щоб виробити в неї звичку віддавати кращу їжу слабкому чи малому. Система виховних дій народної педагогіки на кожному з етапів її розвитку стає дедалі стрункішою, багатшою, дієвою.
Як свідчить досвід військове виховання громадянина держави відіграє визначальну роль у забезпеченні його самовідданого й компетентного виконання обов'язку перед державою, в якій він проживає. Тому і повинна існувати певна система військового виховання, що сформована на підставі загальних законів створення й функціонування соціальних систем.
Розвиток системи військового виховання, оптимальної її моделі, обрання алгоритму й технології виховної діяльності обумовлені потребою реального життя. Ця потреба може бути задоволена через вирішення протиріч соціально-політичного, економічного, правового, морального, психолого-педагогічного, етнопсихологічного, етнопедагогічного характеру.
Для розвитку системи військового виховання, виявлення її оптимальної моделі, алгоритму й технології виховної діяльності дуже важливо: по-перше, визначити її закономірності, принципи й визначальні ознаки; по-друге, відповідно до них доцільно безпосередньо виявити оптимальний склад моделі, алгоритму й технології виховної діяльності у конкретних вимірах.
Використання системно-цілісного підходу дає можливість синтезувати найбільш продуктивні підходи й на такій інтегрованій основі створювати оптимальну систему військового виховання.
Системний характер військового виховання проявляється як цілеспрямована, організаційно оформлена взаємодія всіх суб’єктів виховного процесу, що регулюється діючим законодавством, педагогічними принципами й спрямовується на забезпечення успішного вирішення завдань воєнної організації й формування у громадян держави патріотизму в певному рівні військових якостей, а також гармонічно розвинутих особистісних якостей .
Військове виховання як система являє собою сукупність взаємопов‘язаних елементів, які об‘єднані для досягнення виховних мети і завдань. У цій сукупності можна виділити найважливіші – модель, алгоритм і технологію, які створюються відповідно до закономірностей і принципів виховання.
Цілі військового виховання мають конкретно-історичний характер. Вони завжди специфічні не лише для певної епохи, але й для конкретних соціальних систем або інститутів держави. Основна мета й завдання військового виховання в Україні визначаються в законодавчих актах й конкретизуються в керівних документах органів військового управління.
Провідна мета військового виховання в сучасних умовах полягає у формуванні у свідомості громадян України наукового світогляду цілісного комплексу соціально-ціннісних якостей і на цих засадах – досягнення бажаного рівня морально-психологічного стану суспільства, згуртованості перед загрозою агресії, здатності успішно вирішувати практичні завдання.
Крім того, на підставі аналізу практики розвитку системи військового виховання в Україні необхідно виділити найважливіші закони й закономірності цього процесу.
Закони: закон соціальної обумовленості, визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів системи військового виховання; закон єдності навчання й виховання; закон обумовленості функціонування системи характером діяльності об’єктів виховного впливу; закон цілісності системи військового виховання; закон єдності і взаємозв’язку теоретичного й практичного компонентів системи.
Закономірності: обумовленість цілей і завдань системи військового виховання конституційним, доктринальним, світоглядним, морально-етичним орієнтирам і позиціям суспільства, правовим межах військової служби; відповідність моделі системи військового виховання вимогам нормативних документів, обґрунтованим науково-методичним рекомендаціям, призначенню ЗСУ та прийнятій системі формування й підтримки обороноздатності й бойової готовності; зростання значення цивілізаційно-технологічного компоненту в процесі функціонування суб’єктів і об’єктів системи військового виховання; вплив системи на формування й виявлення сутності озброєного захисника держави на результат його самоствердження в житті й у військовій справі – у військово-професійній діяльності, особистісному розвитку й повсякденних взаєминах стосунках; залежність ефективності системи військового виховання від ефективності функціонування систем матеріально-технічного забезпечення.
Отже, Система виховання у Збройних Силах України являє собою комплекс організаційних, морально-психологічних, інформаційних, педагогічних, правових, культурно-просвітницьких та військово-соціальних заходів, спрямованих на формування і розвиток у воїнів професійно необхідних психологічних якостей, моральної самосвідомості, що має забезпечити високу бойову та мобілізаційну готовність, зміцнення військової дисципліни та правопорядку, згуртування військових колективів.
Розділ 3
Політична соціалізація військовослужбовців
3.1. Політична соціалізація як основна складова життя особистості
Політичне життя можна сприймати як театр, тоді стане очевидним той факт, що поряд з провідними дійовими особами в політичних виставах бере участь масовка — окремі особи. Визначаючи сутність людини, Аристотель назвав її "політичною істотою", оскільки тільки людина "здатна до чуттєвого сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість тощо. А сукупність всього цього і створює основу сім’ї і держави". В політиці індивід виступає в якості громадянина. Стати ним він може тільки в процесі спілкування з іншими людьми, політичними і неполітичними інститутами, з суспільством в цілому. Кожне нове покоління сприймає світ таким, яким його створили батьки. Для забезпечення безперервності політичного розвитку і збереження цілісності суспільства при зміні поколінь доцільно зрозуміти, як здійснюється передача політичних цінностей і стандартів політичного життя від одного покоління до іншого, як відбувається становлення політичного суб’єкта. Американський політолог Парсонс зазначає, що прихід кожного нового покоління можна порівняти з нашестям варварів, і лише процес соціалізації може забезпечити засвоєння норм співіснування цими пришельцями.
Політична соціалізація – процес залучення особи до участі у виробленні політики. Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики проходить певні вікові стадії. Воно починається вже у віці 3 - 4 років, коли через родину, ЗМІ, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. На етапі первісної соціалізації діти набувають різних уявлень щодо правильної або неправильної поведінки, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім’ї, часто закладаються політичні норми і цінності на все життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні перетворення соціальних і політичних ставлень у суспільстві потребують певних змін і в моделі сімейних взаємостосунків.
Політичне виховання і навчання певною мірою відбувається в школі, період перебування в якій становить вторинну політичну соціалізацію. За цей час дитина пізнає основні, загальновизнані в суспільстві цінності і погляди, набуває початкового досвіду соціальної практики, особливо через участь в діяльності дитячих організацій.
Наступний етап політичної соціалізації доцільно пов’язувати з періодом життя від 16 - 18 до 40 років. У 16-річному віці люди одержують паспорт, і 18-річному віці — юридичне право на участь у політичній діяльності. Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню і роботі.
Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40 - 60 років) на їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи у власні політичні погляди і поведінку.
На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники: війни, революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і значні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уявлення про суспільство, які набувають стійкого характеру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають значну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів і цінностей, не мають можливості навчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде без правил, що порушує його інтеграцію і стабільність. У випадку неспроможності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соціально-політичної та культурної діяльності, які впливають на процес політичної соціалізації.
Політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політичного розвитку суспільства. Вона сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує стосунки між громадянином та державою. Як висновок – гарантується відносна стабільність політичного режиму. Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в політичному просторі, брати участь у політичній взаємодії. Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння особистістю інформації та вимог з боку політичної системи, та формування лояльності до режиму. В сучасних умовах цей процес повинен втілювати самостійну оцінку особистістю традицій та переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки. Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події. Завдяки цим інститутам здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культури. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних інститутів політичної соціалізації може істотно відрізнятися. Політична соціалізація має два якісні стани – первісний та вторинний. Різниця між ними – в залежності від віку людини, конкретного політичного досвіду та рівня самостійності політичної поведінки та дії.
Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з 3 - 5 років) сприйняття людиною політичних категорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуального ставлення людини до явищ політичного життя. Американські вчені Д. Істон та І. Деніс розрізнюють такі основні складові цього стану:це безпосереднє сприйняття політичного життя, інформацію, яку дитина отримує через стосунки та оцінки батьків. Поступово у неї здійснюється персоналізація політики.
Ті чи інші особи, пов’язані з владою, постають для неї як образи контакту з політичною системою. Такими особами можуть стати, наприклад, президент країни, народний депутат. На ґрунті оцінки їх дії дитина засвоює ту чи іншу модель поведінки стосовно до влади. Таким чином, навчаючись позитивно або негативно сприймати різні політичні образи, дитина ідеалізує політику. З переходом до над особистого бачення політики, цей етап політичної соціалізації постає як інституалізація її якостей та властивостей.
Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації, а також оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідомості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також може мати різні рівні. В неї найбільш важливим є здібність людини до самостійної розробки різного роду цінностей, уявлень, переваг.
Політична соціалізація передбачає формування певної політичної думки індивіда, сюди входять її емоційне ставлення до постійних явищ, системи політичних цінностей: схильність до політичної діяльності.
Політична соціалізація в сучасних умовах, як і колись залежить від місця особи в соціальній структурі, від рівня загальної культури та традицій. Значну роль в процесі політичної соціалізації відіграє психологічний стан людини. Ця проблема в наш час є дуже актуальною, оскільки нестабільність в особистому житті, складні умови існування справляють значний вплив на психіку людини.[23]
Великий вплив на політичну соціалізацію особи здійснює політична система, яка діє в державі. Цей вплив втілюється двома способами. Насамперед, безпосередньо через пропаганду певних відомостей, які несуть пізнавальне та емоційне навантаження, порушують ті чи інші взірці політичної поведінки особи. Також вплив на політичну соціалізацію особи здійснюється опосередковано, шляхом створення умов діяльності, які спонукають діяти певним чином. У зв‘язку з цим дуже важливо забезпечити відповідність вербальної сутності соціалізуючого впливу інформації, невербальному змісту, який застосовується індивідом внаслідок накопичення соціального та політичного досвіду. Конфлікти, які виникають на цьому ґрунті приводять до порушення процесу політичної соціалізації особи.
Взагалі участь особистості у формуванні державної політики має бути органічно пов’язана із становленням громадського суспільства – системи суспільних і незалежних від державно-громадських інститутів і між особистісних відносин.
Виходячи з вище зазначеного можна зробити висновок, що особа стає суб‘єктом політичної влади лише тоді, коли, включившись до державного управління, вона здобуває – при вирішенні державних загальногосподарських справ – здатність до неї і навпаки, якщо особистість позбавлена такої здатності, вона перестає бути суб’єктом політичної влади.
Політична соціалізація індивідів є одним із напрямків діяльності спеціальних інститутів, що діють у межах політичної організації, громадсько-політичні організації та політичні партії, які значною мірою впливають на формування політичних поглядів та позицій особи в сучасному політичному житті.[51]
Активному включенню особи до політичного процес передує низка факторів, які можна поділити на групи:
Крім того, політичну участь особи, ту чи іншу форму цієї участі обумовлюють: політична система, соціальне середовище, політичні і неполітичні чинники процесу політичної соціалізації. Але обмежитись лише цим не можна. Виходячи з того, що людина взагалі – істота біосоціальна і що відповідно у структурі особистості відрізняють соціальний та природний компоненти, доцільно зазначити, що на діяльність конкретної особи в політиці взагалі та її політичну поведінку впливають світогляд, політична свідомість і політична культура особи, її власні цілі, цінності, стереотипи, постанови, мотиви, інтереси й потреби.
Відчуження – соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу, панівну над людиною, ворожу їй. Відчуження може бути наслідком впливу об‘єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов‘язане зі структурними відносинами панування та підкорення, присвоєння та експлуатації, влади і контролю в суспільстві. Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до самовідгородження від політики. Відчуження є повною протилежністю до процесу соціалізації суспільства.[29]
У демократичному суспільстві політика здійснюється для людей і через людей. Тому активна участь особи в політичному житті, роль людини, як суб‘єкта політики має впливове значення. У наш час політична активність людей є досить високого рівня. Люди мають можливість вільно висловлювати свої думки та погляди стосовно існуючої влади в державі. Таким чином влада значною мірою залежить від народу, який при бажанні і при потребі може впливати на формування владних стосунків у суспільстві та державі в цілому і люди використовують таку можливість (особливо в сучасних умовах) проводячи різноманітні збори, мітинги, референдуми, граничного характеру акції протесту і тому подібні заходи. Такі дії не завжди приводять до бажаних наслідків, але все ж не є безрезультатними.
Політична соціалізація є невід'ємним складником процесу життєдіяльності військовослужбовців, яка забезпечує спадковість передавання і розвиток політичного досвіду, культури, політичних цінностей і традицій — менталітету суб'єктів політики загалом.
Поняття "політична соціалізація" почали активно використовувати останнім часом для характеристики політичного життя військовослужбовців та формування їх політичних знань, норм і цінностей в суспільстві. Це поняття є похідним від — суспільний. Уперше в науковий обіг поняття "соціалізація" ввели американський соціолог Ф. Гіддінгс і французькі соціопсихологи ще наприкінці ХІХ ст. Вони трактували соціалізацію як процес розвитку соціальної природи людини. І в сучасній науковій літературі ця категорія використовується для характеристики формування людини під впливом соціального середовища, хоч природа і вплив цього середовища на людину визначаються по-різному. Соціалізацію розглядають як процес розвитку людської спільності та окремого індивіда (військовослужбовця). Сюди відносять соціальне становлення індивіда, його включення до різноманітних соціальних стосунків, засвоєння соціального досвіду, виконання людиною певних соціальних ролей, що зумовлюються суспільством, розвиток соціальної активності тощо.
В останні роки проблема соціалізації привертає до себе увагу дослідників різних наукових та ідеологічних течій. Збагачується уявлення про сутність, зміст, завдання і функції соціалізації. Складнішим уявляється і процес політичної соціалізації. Так, сучасне визначення соціалізації характеризується як процес операційного оволодіння сукупністю програм діяльності та поведінки, характерної для тієї чи іншої культурної традиції, а також як процес інтеріоризації індивідом знань, цінностей і норм, які її характеризують. Політична соціалізація аналізується як складник соціалізаційного процесу військовослужбовця й уявляється як безперервний процес активного набування людиною політичних якостей, політичних знань, умінь, навичок і спадщини набутої політичної культури.[56]
Дослідження політичної соціалізації створює позитивну перспективу для нових концептуальних досліджень цих процесів. Проблема "політика — військовослужбовець" є складником взаємовідносин "влада — суспільство — військовослужбовець", і цим визначається різноплановість і різноманітність питань, які охоплюються ними. Тому необхідно розглядати ці процеси крізь призму суспільних відносин, оскільки лише аналіз їх дає змогу виявити місце військовослужбовця в політичній системі суспільства, його основні функції як суб'єкта й об'єкта політики держави.
Розвиток Збройних Сил України — це розвиток певних стосунків, у яких перебувають військовослужбовці і які визначають можливості розвитку кожного з них як особистості. Водночас у межах загальних суспільних умов військовослужбовець здатний певною мірою розвиватись автономно, обирати власний життєвий шлях, реалізувати власну життєву позицію. У свою чергу, розвиток суспільних стосунків залежить врешті-решт від умов, способу діяльності і соціального стану військовослужбовця, від рівня його соціальних потреб загалом.
Вирішальну роль у визначенні людських взаємин відіграє саме культура, яку засвоює індивід на різних етапах його соціалізації. І від того, наскільки особа втілює в собі всі кращі людські якості, які виробилися протягом існування цивілізації, залежить і універсальність розвитку людської особистості. Людина є суб'єктом і об'єктом різних соціальних стосунків. При цьому її соціальний статус залежить від того, як реалізуються індивідуальні творчі можливості в системі суспільних взаємин. Тут однаково важливі й умови для реалізації творчих можливостей особистості, і розвиток політичної свідомості, і формування соціальної активності.[58]
Розглядаючи взаємовідносини військовослужбовців і політики, треба виходити з того, що політичні відносини суспільства складаються з певних дій конкретних осіб або груп людей. Сукупність дій, в яких реалізуються політичні інтереси громадян, складають зміст політичного життя суспільства й існуючих стосунків суб'єктів політики.
Характер взаємовідносин військовослужбовців і політики значною мірою залежить від організації державної влади, яка може функціонувати по-різному:
У науковій літературі соціалізація розглядається як процес і наслідок засвоєння й активного відтворювання індивідом соціального досвіду, що здійснюється в спілкуванні й діяльності. До політичної соціалізації відносять усю сукупність процесів становлення політичної свідомості і поведінки людей, прийняття і виконання політичних ролей, вияви політичної активності. Зміст і характер політичної соціалізації детерміновані соціально-економічними та політичними відносинами, рівнем культури, історичними традиціями і багатьма іншими чинниками.
Завдяки включенню до системи політичних відносин особа засвоює політичні цінності, набуває досвіду політичної діяльності, реалізує свої можливості в політичному житті суспільства. Цей процес триває протягом усього життя людини.[15]
У процесі сімейного й шкільного виховання, спілкування з друзями, в різних неформальних молодіжних об'єднаннях, а пізніше й через діяльність у громадських, партійних і державних структурах здійснюється об'єктивізація індивідуальних можливостей людини. Тому провідними суб'єктами політичної соціалізації особи, що впливають на процес її соціалізації, є сім'я, школа, молодіжні, громадсько-політичні організації, політичні партії та державні структури.
Політична соціалізація особистості відбувається під значним впливом засобів масової інформації, літератури і мистецтва, культури суспільства загалом. Політична соціалізація особи в умовах становлення Української держави Демократизація суспільного життя в Україні посилила інтерес громадян до політики і політичних процесів, прискорила процес політичної соціалізації особи. До політичного життя включилися нові соціальні групи і верстви, зросла увага громадян до історичного минулого країни, до питань національних відносин, розбудови Української держави. Усе це актуалізує потребу досліджувати проблеми політичної соціалізації особи.[14]
Загальні умови політичної соціалізації особи визначаються тим, що в Україні відбувається процес державотворення, реформування всіх сфер суспільного життя на засадах демократії і ринкової економіки. Триває пошук оптимальних варіантів політичного й економічного механізмів управління суспільством. Сучасна життєдіяльність людини дедалі більше ускладнюється і потребує більше повного використання культурного надбання суспільства. Тому політика може реалізувати свої функції, лише спираючись на соціально-культурні чинники розвитку особистості.[35]
Взаємовідносини людини і політики визначаються значною мірою спрямуванням самої політики, наскільки вона здатна відображати і захищати політичні права і свободи громадян. З огляду на це стає зрозумілим широкий діапазон вияву людського ставлення до політичного життя — від активної, свідомої і цілеспрямованої діяльності до повної індиферентності і навіть до протистояння політичним процесам.
Політичні партії не справляють значного впливу на процес політичної соціалізації значних верств населення, їм довіряє незначна частина суспільства. Соціологічні дослідження свідчать, що значну увагу політиці в передачах телебачення приділяють 32 %, а читають про політику в газетах менше ніж половина опитаних, часто відвідують збори політичних партій лише 7 %, беруть участь у політичних мітингах 5 %, у суспільно-політичній діяльності — 4% громадян. Тому реформування політичної системи, створення громадянського суспільства, забезпечення дійового контролю громадян за діяльністю всіх систем соціального управління, всебічна демократизація суспільного життя — важливі умови підвищення соціальної активності особи. [57]
Отже, дослідження сутності та змісту процесу соціалізації вітчизняними і зарубіжними філософами та політологами дають уявлення про складність, багатогранність і багатофакторність взаємовідносин людини і суспільства. Соціалізація розглядається як процес засвоєння й активного відтворення індивідом соціального досвіду, що здійснюється в різних видах діяльності і спілкування.
3.2. Аналіз процесу соціалізації військовослужбовців
Кардинальні зміни у системі суспільних цінностей, переорієнтація на пріоритет людини у державі, трансформація соціальної структури суспільства актуалізували дослідження проблем соціалізації особистості у філософській (В. Москаленко), соціологічній (М. Лукашевич, Є. Якуба), психологічній (Я. Коломенський, І. Кон, А. Реан), політологічній, культурологічній (О. Заболотна) галузях науки.
Аналіз робіт демонструє їхню спрямованість на дослідження процесу розвитку особистості в умовах певних соціальних інститутів, особливостей процесу соціалізації щодо різних вікових і професійних категорій людей: дітей (І. Звєрєва, О. Карпенко), школярів (В. Іванов, Л. Мельник,
І. Шоробура), студентів (О. Вишневська, Ю. Загородній, О. Межерицький,
С. Савченко, Н. Самохіна), педагогів (О. Гура), працівників правоохоронних органів (В. Отрешко, В. Тюріна). За межами соціально-педагогічних досліджень залишається військове середовище та особистість військовослужбовця.
Вивчення проблеми соціальних зв’язків особистості і військового середовища дозволило дійти висновку, що у дорадянський (М.Драгомиров), у радянський періоди (О. Барабанщиков, А. Глоточкін, М. Феденко, В. Шеляг, Я. Подоляк) був накопичений значний теоретичний матеріал і практичний досвід щодо формування, військового виховання особистості військовослужбовця.
Вивчення праць сучасних військових учених дозволяє стверджувати про відносно незначну кількість вітчизняних наукових робіт, що розглядають соціалізацію особистості військовослужбовців у різних аспектах: соціально-філософському (О. Дзьобань), педагогічному (В. Ягупов, В. Тюріна), соціологічному (Є. Афонін, О. Тарська). Переважно розглядається соціалізація особистості у процесі безпосереднього проходження військової служби. Досліджень, які б розглядали соціалізацію військовослужбовців строкової служби як специфічну ланку в безперервному процесі соціального розвитку людини, досі бракує.
Поняття соціалізація є центральною категорією у дослідженні процесів соціального розвитку особистості, хоча має багато визначень, що відбиває багатоаспектність даного процесу. Вчені звертають увагу на "політичну", "сімейну", "статево-рольову", "літературну", "моральну" та іншу спрямованість соціалізації. Недостатня дослідженість проблеми соціального становлення особистості у військовому середовищі відбилася на відсутності терміну військова соціалізація.
Процес взаємодії особистості та військового середовища можливо досліджувати як процес військової соціалізації, та дозволяє визначити її як процес засвоєння, відтворення та розвитку особистістю військово-соціального досвіду, норм, традицій і ритуалів, військової культури і здатність до усвідомлення свого місця і ролі у військово-соціальному середовищі.[43]
Аналіз факторів соціалізації військовослужбовців дозволив визначити найбільш впливові. По-перше, військове середовище як сукупність різноманітних умов, що характеризуються вищезгаданими особливостями. Саме через специфіку армійських умов, процесу повсякденного навчання й служби, у подоланні труднощів бойової підготовки затверджуються моральні норми, глибоко усвідомлюється військовий обов’язок, формуються взаємини військовослужбовців. По-друге, сім’я, що характеризується складом родини (відсутність одного з батьків або обох, наявність вітчима або мачухи, наявність братів і сестер, чисельність родини); психологічним кліматом у родині (алкоголізм батьків, інвалідність чи важка хвороба, смерть батьків чи близьких родичів, конфлікти в родині, судимість родичів); рівнем участі батьків у розвитку особистості їхньої дитини (яку увагу приділяли розумовому і фізичному розвитку сина, які норми і цінності набуті у сім’ї). По-третє, військовослужбовець строкової служби з його здатністю до усвідомлення свого місця й ролі у військовому середовищі, певними психологічними та фізіологічними особливостями. Вплив факторів військово-соціального середовища на особистість військовослужбовця опосередковано механізмами соціалізації, які розуміються нами як процес поєднання особистісних та соціальних факторів.[45]
На ґрунті виявлених А. Мудриком соціально-педагогічних механізмів соціалізації особистості з’ясовано особливості їх функціонування у військовому середовищі, зокрема: традиційний механізм соціалізації особистості військовослужбовців характеризується обмеженою стихійністю та колом суворо визначених агентів соціалізації у військовому середовищі; інституціональний механізм соціалізації обумовлюється та характеризується значимістю та специфічними правилами та нормами, визначеними Статутами Збройних Сил України, а саме, обов’язковістю та імперативністю, наявністю певних методів переконання та примусу. На основі теоретичного дослідження особливостей, факторів, соціально-педагогічних механізмів соціалізації військовослужбовців, відповідно до трьох впливових факторів, можна визначити сукупність педагогічних умов: 1) демократизація військового середовища та гуманізація міжособистісних взаємин військовослужбовців; 2) узгоджений педагогічний вплив соціальних інститутів, батьків, командирів, вихователів (та інших референтних осіб);
3) глибоке вивчення та врахування індивідуально-психологічних особливостей з метою активізації процесу самовиховання військовослужбовців, усвідомлення воїном своєї ролі у військовому середовищі.
Теоретичне обґрунтування сукупності педагогічних умов соціалізації військовослужбовців набуває практичного значення за умов відповідної дослідно-експериментальної перевірки.
Аналіз наукової літератури з проблематики соціалізації особистості щодо складових цього процесу дозволив визначити основні критерії ефективності соціалізації військовослужбовців строкової служби: 1) психо-адаптивний, який пов’язаний зі спроможністю особистості в обмежений термін пристосуватися до умов військового соціуму та стійко переносити його негативний вплив; 2) морально-нормативний, що відображає наявність у військовослужбовців бажаних моральних якостей та їх відповідність нормам військового соціуму; 3) комунікативний, що характеризує активність військовослужбовців строкової служби.[53]
На основі аналізу існуючих рівнів соціалізації (В. Іванов, І. Шоробура) визначено рівні соціалізації військовослужбовців строкової служби: низький, середній та високий, що відповідає трьом визначальним відміткам строкової служби: перша – призив, друга – півроку служби, третя – звільнення зі Збройних Сил України.
Для оцінки впливу сукупності педагогічних умов на військовослужбовців у контрольних та експериментальних підрозділах застосовується комплекс емпіричних методів у контексті педагогічного експерименту: педагогічне спостереження, аналіз документів, анкетування, експертна оцінка. Використання цих методів має свої особливості, які обумовлені характерними ознаками військового середовища.[50]
За результатами констатувального етапу експерименту можна отримати дані, що дозволять визначити рівні соціалізації військовослужбовців строкової служби за кожним з критеріїв.
З метою врахування особливостей об’єкту соціально-педагогічного впливу було здійснено діагностування довійськової соціалізації армійської молоді. Діагностика соціалізації призовної молоді передбачає певний напрям діяльності, який дозволяє глибше та повніше оцінити процес військової соціалізації, спрогнозувати перспективи індивідуального розвитку військовослужбовця. В основу прогностичної діяльності покладено виявлення індивідуальних особливостей та соціальних якостей молодого воїна, які сформувалися у до призовний період соціалізації юнака, призваного з певного регіону. [46]
Аналіз досліджень свідчить про перевагу низьких якісних характеристик армійської молоді, що негативно впливає на рівень соціалізації військовослужбовців строкової служби та зумовлює необхідність вдосконалення соціально-педагогічної роботи командирів та вихователів щодо реалізації адекватних педагогічних умов.
З метою перевірки ефективності сукупності педагогічних умов соціалізації військовослужбовців строкової служби проводять формувальний етап експерименту. У відповідності з метою та завданнями дослідження розроблено та апробовано напрями соціально-педагогічної діяльності.[43]
Перший напрям – педагогізація військового соціуму. Складові: активна педагогічна взаємодія особового складу військової частини з педагогічними колективами дитячих садків, загальноосвітніх шкіл та вищих навчальних закладів; взаємодія з державними, громадськими та релігійними організаціями: участь державних і громадських організацій у контролі за діяльністю Збройних Сил, допомога релігійних діячів у задоволенні релігійних потреб військовослужбовців строкової служби. Соціально-педагогічна освіта командирів та вихователів передбачає набуття знань та досвіду соціально-педагогічної роботи військових керівників, досягнення необхідного рівня педагогічної компетентності, вміння практичного застосування отриманих знань у конкретній соціально-педагогічній ситуації.[38]
Другий напрям – соціально-педагогічна робота з референтними особами та організаціями. Складові: робота з сім’ями військовослужбовців – соціально-профілактична робота щодо запобігання сімейних негараздів, конфліктів, розлучень; соціально-педагогічна допомога сім’ям військовослужбовців строкової служби передбачає надання військовослужбовцям та їхнім сім’ям соціально-педагогічних консультацій та послуг (інформаційних, консультативних, посередницьких) в умовах конкретного соціуму (гарнізону, частини тощо) щодо вирішення конкретних складних ситуацій; соціальна реабілітація спрямована на надання допомоги сім’ї військовослужбовця у подоланні труднощів, що виникають у процесі життєдіяльності сім’ї внаслідок втрат рідних та близьких, важких захворювань, тим, хто опинився в стані безпорадності чи самотності.[57]
Третій напрям – соціально-педагогічна робота з військовослужбовцем строкової служби. Складові: індивідуально-виховна робота як комплекс аналітичних, психологічних, педагогічних заходів стосовно конкретної особистості, спрямованих на вивчення психофізичних особливостей військовослужбовця та їх урахування у процесі соціально-педагогічної діяльності. Психолого-педагогічна просвіта передбачає проведення комплексу бесід та занять для підвищення рівня психолого-педагогічних знань військовослужбовців строкової служби. Правова просвіта – це комплекс заходів правового напряму з метою формування правової свідомості військовослужбовця строкової служби.[36]
Соціальна робота у військовому середовищі включає: шефську роботу військовослужбовців у школах, дитячих садках, спільне проведення концертів, конкурсів, екскурсій школярів та студентів до військових частини, "Дні відкритих дверей", "День батьків" у частинах, індивідуальні бесіди та листування з батьками військовослужбовців, тематичні виступи батьків перед військовослужбовцями, участь представників місцевого самоврядування та церкви у проведенні виховних та святкових заходів: Військова присяга, вшанування воїнів, які звільняються у запас, державні та релігійні свята, повідомлення до місцевих органів влади про успіхи воїнів з певного регіону, вечори запитань та відповідей, консультації військових юристів "Воїн і закон", "Закон у дії" та інше.[33]
Зважаючи на те, що результатом соціалізації військовослужбовців строкової служби є соціалізованість (певний рівень військової соціалізації, що визначається експертною оцінкою) для перевірки адекватності даних, отриманих експертами, використовують багаторівневий особистісний опитувальник "Адаптивність" А. Маклакова і С. Чермянінова, який призначений для оцінки адаптивних можливостей особистості. Математична перевірка адекватності між даними, отриманими у контрольних та експериментальних підрозділах, та між даними експертної оцінки та методики "Адаптивність" була проведена за допомогою критерію Фішера.
Співставлення даних констатувального та формувального етапів експерименту демонструє позитивну динаміку зміни рівнів соціалізації військовослужбовцями строкової служби, підтверджує необхідність застосування певної сукупності педагогічних умов у процесі соціалізації військовослужбовців строкової служби. [58]
Проблема соціалізації особистості військовослужбовця лише в останні роки потрапила до центру уваги військових вчених: філософів, психологів, соціологів та педагогів, які зазначають, що "проблема соціалізації в трудовій, політичній, правовій, культурній та інших сферах досить повно відображені у вітчизняній науковій літературі, у той час, коли цей процес стосовно Зборйних Сил досліджений недостатньо" [11, С. 37]. Дійсно, аналіз цієї проблеми показав відсутність дійових способів і методів впливу, а також регуляції цього процесу, недостатність розробок педагогічних механізмів та врахування особливостей педагогічних умов соціалізації особистості військовослужбовця.
У пошуках вирішення вищевказаних проблем на наш погляд необхідно визначитись з сутністю поняття "соціалізація", яке у сучасній українській педагогічній науковій літературі трактується як "процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення і розвитку як цілісної особистості" [19, С. 88 - 90]. При цьому значну роль грає соціальне оточення у взаємодії з яким людина набуває певних соціальних рис та якостей, активно засвоює та відтворює систему суспільних зв'язків. У цьому випадку ми маємо справу з соціальним або громадським вихованням, яке є об'єктом вивчення соціальної педагогіки. Саме соціальна педагогіка розглядає питання, як, та які соціальні обставини впливають на виховання людини, яке значення у процесі виховання мають засоби масової інформації, сім'я, суспільні інститути та організації, серед яких Збройні Сили займають далеко не останнє місце.
Ще в 1991 році відомий військовий педагог А. В. Барабанщиков зазначав: "Дуже важливим уявляється дослідження військової частини (полку, корабля) як соціуму життєдіяльності змінного (солдати, сержанти) і постійного (прапорщики, мічмани, офіцери та члени їх сімей) складу, механізмів комплексування усіх факторів формування особистості та її розвитку в армійських умовах. З'явилась необхідність у виокремленні військової соціальної педагогіки" [25, С. 454 - 456].
Але, на жаль, цей напрямок досліджень, у соціально - педагогічному аспекті, не отримав належного розвитку, хоча у військах виникла найгостріша проблема методологічного та практичного плану, яка укладається в необхідності врахування педагогічних умов, керуванні обставинами, які прямо або опосередковано діють на військовослужбовців, організація цих обставин в оптимальну систему, що забезпечує необхідний вихований ефект.[51[]]
При вирішенні фахових завдань військовим педагогам усіх рівнів необхідно більше спиратись на досвід історії педагогіки (яка вивчає розвиток педагогічних ідей та теорій), історі виховання (як складалась практика виховання на різних етапах розвитку людства), а найважливіше звернутись до педагогічної спадщини відомих вітчизняних педагогів, зокрема А.С. Макаренка. Саме він дає нам змістовну відповідь, чому протягом десятьох останніх років остаточно не вирішено "завдання щодо створення оптимальної системи виховання військовослужбовців" [9, С. 358 - 359]. А.С. Макаренко зауважує: "практики-педагоги губляться серед багатьох емпіричних прийомів, які не пов'язані у струнку виховну систему. Кращі наші вчителі знають надзвичайно цінні прийоми виховання волі, опрацювання внутрішнього кодексу поведінки .., пропонують у цій області своєрідні винаходи, цікаві починання. Але таке дослідництво слабо заохочується органами народної освіти та вкрай недостатньо вивчається" [6, С. 67 - 71]. Крім того, А.С.Макаренко вказує ще на цілу низку причин які є перепоною на створенні необхідної виховної системи: розпиленість педагогічних сил, уникнення сміливого почину, невизначеність виховного процесу.
Наступною педагогічною проблемою у військовому середовищі є проблема військової дисципліни, особливо порушень правил взаємин між військовослужбовцями. "Скільки існують нестатутні взаємостосункіи, стільки ведеться з ними боротьба. Для цього запроваджуються нові форми і методи вирішення цієї проблеми… . Була розроблена методика поетапної профілактики "дідівщини", встановлені "телефони довіри", ввели новий порядок комплектації підрозділів…. Не допомогла практика запровадження обов’язкового чергування офіцерів у нічний час в казармах. Пошук ефективних методів наведення порядку триває й сьогодні" [7, С. 47]. Цей пошук на наш погляд буде тривати надзвичайно довго, якщо ми не звернемось до поняття "дисципліни", яке дає А.С.Макаренко: "Дисципліна – це насамперед не засіб виховання, а результат, а потім вона стає засобом" [26, С.27 - 36]. Видатний педагог далі наполягає: "… дисципліна…повинна супроводжуватись усвідомленням, повним розумінням того, що таке дисципліна, та для чого вона потрібна" [26, С.112].
Не менш актуальнішою проблемою є проблема колективізму у військових підрозділах. Соціально – економічна трансформація українського суспільства викликає зміну ціннісних орієнтацій у свідомості військовослужбовців. Диференціюючи фактори соціальної дійсності, переважають інтегруючі, що призводить до переваги егоїстичних тенденцій у поведінці армійської молоді. На наш погляд, це є негативним фактором, який справляє негативний вплив на дружбу та військове товариство. Маючи на увазі колективний тип військової праці, яка інтегрована у понятті "колективна зброя", теза А.С.Макаренка набуває особливої актуальності: "Колектив об’єднує людей не лише через загальну мету та спільну працю, але через загальну організацію цієї праці. Загальна мета – не випадковий збіг особистих цілей, а саме мета всього колективу. Співвідношення суспільної та приватної мети у нас не є співвідношення протилежностей, а лише відношення суспільного до приватного, яке залишаючись тільки моїм, буде здійснювати внесок у загальне в особистому порядку" [22, С. 4].
Актуальність педагогічної спадщини А.С. Макаренка особливо проявляється в умовах розбудови Збройних Сил України, пошуку та розробки найоптимальнішої педагогічної системи виховання військовослужбовців, дослідженні педагогічних умов соціалізації особистості військовослужбовця. На наш погляд, у процесі вирішенні вище вказаних проблем та завдань кожному військовому науково-педагогічному працівнику доцільно завжди пам’ятати слова А.С. Макаренка: "Моя педагогічна віра: педагогіка – річ насамперед діалектична – не може бути встановлено ніяких абсолютно правильних педагогічних мір та систем. Усяке догматичне положення, яке не виходить з обставин та вимог даної хвилини, даного етапу, завжди буде порочним" [26, С. 125].
Отже, соціалізація – це життєво важливий процес як для суспільства загалом, так і для окремих його громадян, завдяки якому в неструктуризовану природу індивіда вносяться існуючі соціальні форми, певні культурні цінності й норми, що спрямовують потенціальну активність особи в соціально визначеному напрямі. Якщо визнати справедливим твердження, що жодна з форм соціальної поведінки не є природною для людини, то суспільство можна уявити як велику „навчальну систему”. І цей процес „навчання” – це і є соціалізація. Ще дитиною людина повинна навчитися зав’язувати шнурівки, регулювати задоволення своїх потреб у їжі й відпочинку, засвоїти, як і над чим можна жартувати, з яких причин плакати, сердитись, що цінувати й кому довіряти. Ці навички, з’явившись одного разу, потім підсилюються як самою людиною, так і впливом ззовні, з боку тих інституціональних стосунків, в яких людині доведеться жити. [42]
Таким чином, соціалізацію можна визначити як процес, завдяки якому люди навчаються думати і поводитися соціально припустимим чином.
Вона є процесом і результатом засвоєння і активного відтворення індивідом соціального досвіду, що відбувається в умовах спілкування з іншими людьми і в різноманітних сферах діяльності. Поведінка людини у сфері політичного спілкування і політичної діяльності значною мірою є результатом політичної соціалізації.
. Аналіз досліджень свідчить про перевагу низьких якісних характеристик політичної соціалізації армійської молоді, що негативно впливає на загальний рівень соціалізації військовослужбовців строкової служби та зумовлює необхідність вдосконалення соціально-педагогічної роботи командирів та вихователів щодо реалізації адекватних педагогічних умов.[39]
ВИСНОВКИ
Історичні передумови розвитку системи військового виховання в Україні характеризуються тим, що система військового виховання України має глибоке історичне коріння. Дослідження військової історії України, відповідних науково історичних праць показало, що періоди формування й розвитку системи військового виховання обумовлюються існуванням відповідних державних формацій.
Після розвалу СРСР було зруйновано ідеологічну платформу радянської системи військового виховання. Система військового виховання в державі починала розвиватись в умовах пошуку нових соціально-моральних цінностей, які добирались із загальнолюдських і національних цінностей та суспільної моралі. Саме вони визначали напрямок розвитку системи військового виховання.
Досвід структуризації системи військового виховання показує, що важливими факторами впливу на процес структуризації системи військового виховання в період, що розглядається, були активна, але безсистемна діяльність органів державного і військового управління щодо нормативно-правового забезпечення військового виховання та відсутність науково обґрунтованих, методологічних підходів, детально продуманих кроків у організації військового виховання в державі. Не зважаючи на це були визначені основні суб‘єкти, що несли відповідальність за розвиток системи військового виховання, сфера функціонування системи, об‘єкти впливу, завдання і напрямки розвитку системи військового виховання.]
Особливості розвитку системи військового виховання полягають в тому, що цей процес проходив у складних умовах формування офіційної державної ідеології й майже повної відсутності фінансування прийнятих держаних програм будівництва, розвитку й реформування ЗС України. Багатовекторність ідеологічних концепцій, відсутність достатнього фінансового забезпечення – це фактори, що негативно вплинули на розвиток системи військового виховання.
Одним із провідних факторів, що сприяв розвитку системи військового виховання, було не переборне прагнення українського народу мати свою незалежну державу й власні збройні сили. Саме традиції військового виховання, як елемент культури, відігравали в житті суспільства важливу функцію. Мілітарна сфера була підґрунтям на якому виростала система певних правил i норм, завдяки яким здійснювалась правно-регулятивна функція культури. Це підґрунтя сприяло розвитку системи військового виховання. Особливість і неповторність національної системи військового виховання проявлялась перш за все в її культурній самобутності.
Військове виховання має стосуватись всіх сфер особистості вихованця (громадянина): інтелектуальних, емоційно-почуттєвих, вольових, мотиваційних, фізичних, психофізіологічних тощо.
З розвитком українського суспільства і його соціальних систем, наприклад такої, як система військового виховання, із зростанням його інтелектуальної й матеріальної могутності безпосередній вплив на сьогоденний стан системи військового виховання починають здійснювати майбутні перспективи розвитку військової організації. У процесі розвитку системи військового виховання роль минулого теж зростає.
Для того, щоб завершити становлення системи військового виховання в суверенній Україні, було б доцільно досягти структурної й організаційної тотожності частин і цілого, підсистем і систем. Як тільки частини і ціле національної системи військового виховання стануть структурно тотожними, процес її становлення скінчиться.
Очевидно, що необхідна систематизація військового виховання на державному рівні та широка популяризація й упровадження перспективних ідей, технологій, цілісних моделей військового виховання, які існують у розвинутих державах.
Отже на основі проведеного аналізу,згідно мети та завдань даного дослідження можемо зробити наступні висновки:
По-перше:на основі аналізу джерельної бази дослідження та історіографії можна зазначити,що практично у кожному історичному періоді становлення нашої держави існувала система військового виховання в різних формах,сучасна система військового виховання почала формуватися на початку XX століття;
По-друге: основними передумовами функціонування системи військового виховання є – чітка організація збройних сил,наявність нормативно-правової бази,що відповідає вимогам часу та пов'язана із суспільно-політичним життям держави,а також відсутність наукового підходу;
По-третє: Політична соціалізація є невід'ємним складником процесу життєдіяльності військовослужбовців, яка забезпечує спадковість передавання і розвиток політичного досвіду, культури, політичних цінностей і традицій — менталітету суб'єктів політики загалом. Розглядаючи взаємини військовослужбовців і політики, треба виходити з того, що політичні відносини суспільства складаються з певних дій конкретних осіб або груп людей. Сукупність дій, в яких реалізуються політичні інтереси громадян, складають зміст політичного життя суспільства й існуючих відносин суб'єктів політики.
[]
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ