Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Вступ
Значну роль у здійсненні політики та функціонуванні політичної системи відіграє партійна система. В політології саме поняття партійна система трактується по-різному. Загалом це сукупність діючих в країні політичних партій і відносин між ними проте таке означення не повне. Сьогодні найбільш вживаним трактуванням партійної системи є таке – сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, що складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення1. (1 – Шляхтун П.П. Політологія. С. 286).
На сьогодні склались різні партійні системи: багатопартійна (Швейцарія, Бельгія, Італія), двопартійна (США, Велика Британія), однопартійна (КНДР, Куба). Політичні партії зазвичай є тими структурами, які, беручи участь у виборах, формують органи влади.
Виборча система – це встановлений законодавством спосіб голосування, визначення його результатів та розподілу мандатів у виборних органах2. (там само С.293) Основними є три виборчих системи: мажоритарна, пропорційна та змішана. Виборча система має значний вплив на формування партійної системи, парламенту та уряду.
Бельгія є прикладом країни, що поєднує демократичні конституційні засади в парламентській монархії, яка функціонує за принципом представницької демократії. Протягом 1970 – 1993 рр. пройшло перетворення Бельгії з унітарної на
федеральну державу. Реформування адміністративно-територіального устрою відбувалося шляхом поділу на географічні та мовно-культурні спільноти. Усі зміни зафіксовано в новій Конституції Бельгії від 17 лютого 1994 р. Тому нині федеральна держава складається зі спільнот і регіонів. До її компетенції належать усі сфери національних інтересів: оборона, закордонні справи, соціальна безпека, значна частина сфери податків, економіка, телекомунікації. На рівні федеральної держави законодавча влада належить федеральному парламенту. Держава розподілена з одного боку на три Спільноти за мовою, культурою і територіальному устрою теж на три Регіони. Ці Регіони і Спільноти наділені великою автономією та чітко визначеними повноваженнями. У кожної з них є свої парламенти і уряди. Уряд кожної Спільноти (французької, фламандської і німецькомовної) відповідальний за культуру і освіту, допомогу громадянам. Регіональні уряди (фламандський, валлонський і брюсельский) займаються територіальними і економічними проблемами своїх регіонів. (Ворона П.В. ДОСВІД ФОРМУВАННЯ ТА РОБОТИ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ БЕЛЬГІЇ. С. 1)
У світовій виборчій практиці електоральна пропорційна виборча система вперше була використана якраз у Бельгії в 1889 р.
При формуванні партійних списків з 2001 р. дотримуються принципу рівного представництва жінок
(гендерного квотування), особливо в першій частині списку. Але загалом у провінційній Раді Ено жінок
близько третини її складу. У Бельгії самостійно запроваджені певні квоти для представництва жінок у
парламентських партіях: Соціалістична партія Фландрії – 25 % (у перспективі всі 50 %), партія зелених (з
1995 р. дві верхні позиції в партійному списку діляться між представниками різних статей), Фламандські
зелені (з 2000 р. квоти установлені вже й для місцевих виборів), Фламандські регіонали, Фламандські
ліберали (з 2000 р. принцип “чоловік – жінка – чоловік” використовується для формування списків на
місцевих і провінційних виборах), Фламандські соціал-демократи (з 1999 р. один представник кожної статі
серед перших трьох позицій в списку; рівна кількість чоловіків і жінок серед перших 10 позицій списків на
місцевих чи провінційних виборах) [11, с. 136]. На останніх виборах до бельгійського парламенту (2007 р.)
жінки отримали 36,7 % місць [Там же, с. 142].
У країні на законодавчому рівні не визначено процедуру реєстрації політичних партій. Свою діяльність
партії проводять через неприбуткові публічні організації чи їх асоціації. Відповідно до Закону “Про
обмеження і контроль над виборчими витратами, ініційованими для виборів федеральних палат, для
фінансування і обліку політичних партій”, політичними партіями не дозволяється отримувати фінансову
допомогу від корпорацій. А допомога від фізичних осіб не повинна перевищувати 500 євро в рік на одну
людину для однієї і ті їж партії. Інші джерела фінансування політичної партії включають у себе державне
фінансування, членські внески, прибуток від нерухомості та інші джерела. Партії, де є хоча б один
представник у парламенті, має право на державне фінансування розміром у 125 тис. євро щорічно і 1,25 євро
за кожен отриманий голос на останніх загальнодержавних виборах. Період проведення виборчої агітації
складає, відповідно до законодавства, три місяці, а на її проведення партія має право витратити не більше 1
млн євро. Вибори до парламенту теж проводяться на основі пропорційної виборчої системи в 11 округах,
кордони яких співпадають з кордонами Брюсселя і 11 провінцій. Партії висувають партійні списки з певною
черговістю кандидатів у списку. Кожен виборець може голосувати або за список партії в цілому, або за конкретного кандидата в списку. Голос за кандидата вважається голосом відданим і за партію. Для
порівняння – в Україні на парламентських виборах кожна партія формує один закритий виборчий список
для понад 35 млн виборців.
За 30 днів до виборів виборчі списки вже не можна змінювати, принцип заміщення вибулих депутатів
іде по черговості розміщення у списку. Позбавити депутатського мандата може лише суд, рішення якого
зачитується на засіданні провінційної Ради. Після законодавчих змін 2006 р., депутат, що вийшов з партії, за
списками якої обраний, позбавляється депутатського мандата. Найбільш впливовими є ліберальна,
соціалістична та екологічна партії регіонів. Політичні партії Бельгії носять регіональний характер,
поділяючись на валлійські та фландрійські. Серед інших Фламандські Ліберали та Демократи (VLD),
Соціал-Християнська Партія (CVP), Демократичний Фронт Франкофонів (FDF), Реформаторська та
Ліберальна Партія (PRL), Соціалістична Партія (SP).
Місцеві вибори проводяться в другу неділю жовтня на шостий рік повноважень ради провінції на
принципах: таємності, рівності, обов’язковості участі у голосуванні. Причиною неявки на вибори може
бути: відсутність в країні чи за межами провінції, хвороба, робота, що не дає можливість відлучитися.
Перший штраф за неявку на вибори 200 – 250 євро. Якщо на вибори без поважної причини не прийшов
працівник органів місцевого самоврядування, то на шість років він позбавляється права на підвищення по
службі. 44 % бельгійців на останніх виборах скористалися правом електронного голосування за участі в
голосуванні 91 % населення при наявності штрафних санкцій за неявку на вибори.
У бельгійському законодавстві є два види голосування: за весь список партії, або за окремого чи
кількох кандидатів у списку однієї партії. Кількість радників у Раді визначається залежно від кількості
населення. У провінціях з кількістю населення менш ніж 250 тис. обирається 47 радників, від 255 тис. до 500
тис. – 56, від 500 тис. до 750 тис. – 76, мільйон і більше – 84 члени регіональної ради. Радники обираються
по дистриктах (виборчих округах), за виборчими партійними списками, а кількість депутатів визначається
пропорційно кількості виборців у окрузі. У середньому по шість депутатів з округу. Розподілення кількості
обраних депутатів за списками кандидатів проводиться за методом d’Hondt.
У 2002 р. в Бельгії була проведена реформа виборчої системи і внесені суттєві зміни у Виборчий
кодекс, а саме:
– було зменшено кількість виборчих округів, котрі нині співпадають з провінціями в Бельгії;
– було встановлено прохідний бар’єр 5 % для представництва партії у парламенті;
– установлено обов’язок для політичних партій щодо забезпечення кількісної гендерної рівності
представництва у виборчих списках. Відповідно до Конституції Бельгії, щоб бути обраним до парламенту
необхідно: бути бельгійцем, користуватися громадянськими і політичними правами; досягти 25-річного віку;
проживати в Бельгії [11, с. 137].
З другої половини 2004 р. розпочався новий етап реформування федеративного устрою Бельгії.
Основний напрям реформ – подальша децентралізація державного управління, передача до повноважень
регіонів таких питань відання :
– законодавче визначення засад місцевого самоврядування та політики в галузях сільського
господарства і зовнішньоекономічної діяльності;
– суттєве розширення податкової самостійності регіонів;
– перехід на нові принципи фінансування мовно-культурних спільнот країни.
Ці реформи є кроком до конфедералізації, що підтверджує тезу про “відцентровий характер”
бельгійського федералізму” [9, с. 206].
З початком процесу федералізації правлячі ма сові партії поділилися за регіональною та лінгвіс тичною ознаками. Соціально-християнська партія (СХП) стала виключно франкомовною. Фламанд ське її крило перетворилось на Християнську на родну партію (ХНП). За чисельністю та за підтрим кою виборців вона виявилася сильнішою СХП. В 70-і – 90-і роки саме ХНП стала відігравати про відну роль у політиці Фландрії та на державному рівні. Ліберальна партія, також розділившись, збе регла найбільший вплив у франкомовній частині Бельгії, тобто у Валлонії та Брюсселі. Франкомовні та фламандські крила соціалістичної партії найдовше підтримували формальну єдність, зберігаючи спільні органи керівництва.
Однак і вона розпалась остаточно через від мову фламандських соціалістів у жовтні 1978 р. проголосувати в парламенті за надання Брюсселю статусу самостійного регіону нарівні з Валлоні єю й Фландрією. Поява нових регіональних пар тій («Валлонський союз», «Демократичний фронт франкофонів») у Брюсселі, підвищення впливу на ціоналістичної партії «Народний союз» («Фольксю ні») та її наступниць у Фландрії показали потужне зрушення в масовій свідомості та у настроях насе лення країни на користь національних і регіональ них інтересів [14].
Парламентські вибори другої половини 60-х – 70-х років показали, що у Валлонії, Фландрії та Брюсселі рядовий виборець голосує відповід но як валлон, фламандець або житель столи ці. Разом з тим, вони продемонстрували значну підтримку регіональних партій, які стали по вноправними членами урядових коаліцій [10].
Поява цих партій змінила не лише партійну систему Бельгії, але й характер міжпартійної бо ротьби. Вона стала менш ідеологізованою, політич но конкретнішою та прагматичнішою. Регіональні партії зуміли відібрати у традиційних партій значну частину виборців, захоплених національними ідеями. У розробці та реалізації урядових рішень 70-х – 80-х років нові партії зіграли роль каталіза торів. Зокрема це проявилося в посиленні процесу федералізації та розподілу повноважень центру на користь регіонів [16, 18-19]. (Мишляєв Т.Ю.
ПЕРЕДУМОВИ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ В БЕЛЬГІЇ: ІСТОРІЯ КОНФЛІКТІВ І КОМПРОМІСІВ. С.32)
Сама партийная система существует благодаря коалиционному взаимодействию партий и формированию
партийных коалиций. Изучение партийных коалиций в парламенте как субъекта законодательной власти,
позволит получить знания о партиях, понять их роль в процессе принятия решений и определить их
влияние на политическую систему в целом.
Поскольку Бельгия – государство федеративное (формально с января 1989 г.), то и его регионы
(Фландрия, Валлония, Брюссель) обладают территориально-экономической автономией. Это значит, что
часть вопросов в области экономики, культуры и образования они могут решать самостоятельно. При
этом особенности федеративного устройства Бельгии заключаются в параллельном функционировании
двух видов субъектов федерации – регионов и сообществ. Представительская система включает Совет
фламандского сообщества (124 члена), Совет валлонского сообщества (75 членов), Брюссельский
региональный совет (75 членов), Совет франкоязычного сообщества (75 членов из Валлонии, 19 из
Брюсселя), Совет фламандского сообщества (который объединился с фламандским региональным
советом), Совет германоязычного сообщества (25 членов) и комиссии фламандского сообщества,
французского сообщества и Объединенную комиссию Брюссельского региона. Все советы и комиссии
избираются путем всеобщего голосования на пятилетний срок [2].(Васильєва ПАРЛАМЕНТСКИЕ КОАЛИЦИИ В ПОЛИТИЧЕСКОЙ СИСТЕМЕ БЕЛЬГИИ:
ОСОБЕННОСТИ ФОРМИРОВАНИЯ с.177)
Исполнительная власть осуществляется королем и правительством, которое несет ответственность
перед палатой представителей. Король назначает премьер-министра как главу правительства, семь
министров, говорящих по-французски, и семь министров, говорящих на нидерландском языке, и ряд
государственных секретарей, представляющих политические партии в правящей коалиции. За
министрами закрепляются конкретные функции или руководство управлениями и отделами
правительства. Члены парламента, которые становятся членами правительства, утрачивают статус
депутата вплоть до очередных выборов.
Министры правительства руководят своими ведомствами, набирают в штат личных помощников.
Кроме того, в каждом министерстве существует постоянный штат государственных служащих. Хотя их
назначение и продвижение по службе регулируются законами, при этом также учитывается их
политическая принадлежность, владение как французским, так и нидерландским языками, и, конечно,
квалификация.
Законодательная власть осуществляется королем и парламентом. Бельгийский парламент
двухпалатный, избирается сроком на 4 года. Сенат состоит из 71 сенатора: 40 избираются прямым
всеобщим голосованием (25 от фламандского населения и 15 – от валлонского), 21 сенатор (10 от
фламандского населения, 10 – от валлонского и 1 от немецкоязычного) делегируется советами
сообществ. Эти две группы кооптируют еще 10 членов Сената (6 нидерландоязычных, 4
франкоязычных). Помимо вышеперечисленных лиц, членами Сената, согласно Конституции, имеют
право стать достигшие совершеннолетия дети короля. Палата представителей состоит из 150 депутатов,
избираемых прямым, всеобщим тайным голосованием на основе пропорционального представительства.
Один депутат избирается примерно от каждых 68 тыс. человек. Каждая партия получает число мест,
пропорциональное числу поданных за нее голосов: ее представители отбираются в порядке,
зафиксированном в партийных списках. Участие в голосовании обязательно, уклоняющимся грозит
штраф [2].
Что же касается местного самоуправления, то следует отметить, что все 596 коммун (входящих в
состав 10-ти провинций) практически автономны и наделены широкими полномочиями. Коммунальные
советы избираются путем всеобщего голосования на основе пропорционального представительства и
состоят из 50–90 членов. Это законодательный орган. Коммунальные советы назначают главу правления
совета, работающего вместе с бургомистром, который управляет городскими делами. Бургомистр,
обычно член совета, выдвигается коммуной и назначается центральным правительством; он может быть
также членом парламента и часто является крупной политической фигурой [2].
Общественно-политическая структура и избирательная система Бельгии характеризуются рядом
особенностей. Прежде всего, в стране существует весьма характерный европейский набор политических
партий (христианские демократы, социал-демократы, либеральные демократы и «зеленые»), но проблема
состоит в том, что действует большое число и нетрадиционных партий, многие из которых не представлены в законодательных органах, поскольку не смогли преодолеть 5%-го барьера необходимого
числа набранных голосов избирателей. Более того, и традиционные партии оказались слишком
небольшими, чтобы обеспечить солидное представительство.
после региональных выборов 13 июня 2010 года, по итогам которых на
очередной 5-летний период были сформированы парламенты и правительства регионов и сообществ, в
Бельгии сложилась следующая политическая ситуация.
Палата
представителей
Сенат
Новый фламандский альянс 27 9
Христианские демократы и фламандцы 17 4
Социалистическая партия (фламандская) 13 4
Открытые фламандские либералы и демократы 13 4
Фламандский интерес 12 3
Зелёные! 5 1
Фламандские
партии
Список Дедекера 1 0
Социалистическая партия – Иные (валлонская) 26 7
Реформаторское движение 18 4
Гуманистический демократический центр 9 2
Эколо 8 2
Валлонские
партии
Либерально-демократическое движение 1 0
Всі пропорційні виборчі системи, які застосовуються у 18 країнах ЄС,
можна класифікувати за декількома критеріями:
1) за величиною виборчих округів – у більшості країн ЄС депутати
парламенту (нижніх палат) обираються в декількох багатомандатних
виборчих округах, і лише у Словаччині та Нідерландах вибори проводяться у
загальнодержавному багатомандатному окрузі;
2) за ступенем «персоніфікованості» пропорційної системи – а) на
пропорційні виборчі системи з преференційним голосуванням – розподіл
мандатів між кандидатами від партій здійснюється не в порядку черговості,
визначеної списком, а залежно від того, скільки голосів на свою підтримку
отримав кожний кандидат від партії (Бельгія, Греція, Естонія, Латвія,Люксембург, Кіпр, Нідерланди, Польща, Словенія, Фінляндія, Швеція); б) на
пропорційні системи, за яких партії самі визначають, чи варто надавати
виборцям право визначати порядок проходження кандидатів (ця система
виборів застосовується лише у Данії, її особливості описано в Таблиці 1); в)
на пропорційні виборчі системи з голосуванням переважно за закриті
списки – надані виборцями преференції окремим кандидатам можуть
змінити визначений порядок проходження кандидатів лише у випадку, якщо
рівень підтримки кандидата є досить високим – 10% голосів за партію
(Словаччина і Чехія); г) на пропорційні виборчі системи з голосуванням за
закриті списки; виборці не впливають на визначений партійним списком
порядок проходження кандидатів до парламенту або палати (Австрія,
Іспанія, Італія, Португалія);
3) за рівнем (стадіями) розподілу мандатів між партіями: а) на
пропорційні системи з розподілом мандатів безпосередньо в округах, в яких
проводились вибори (Бельгія, Естонія, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург,
Нідерланди, Польща, Португалія, Словаччина, Фінляндія, Чехія); б) на
пропорційні системи з розподілом нерозподілених мандатів (у тому числі
«компенсаційних», «вирівнювальних» мандатів, які компенсують диспропор_
ційність системи у невеликих округах) на вищому – регіональному та/або
загальнодержавному – рівні (Австрія, Греція, Данія, Словенія, Швеція);
4) за способами розподілу нерозподілених мандатів між партіями: а) з
розподілом нерозподілених мандатів на основі методу д’Ондта – шляхом
ділення невикористаних голосів кожної партії на послідовний ряд чисел – 1;
2; 3; 4 і т.д., і передачі мандатів тим партіям, які в результаті ділення
отримали найбільші залишки (Австрія, Греція, Естонія, Іспанія, Люксембург,
Нідерланди, Польща, Португалія, Словенія, Фінляндія (особливості засто_
сування методу д’Ондта в Фінляндії розкрито в Таблиці 1), Чехія); б) з роз_
поділом нерозподілених мандатів на основі методу Сен_Лагю – шляхом
ділення невикористаних голосів кожної партії на послідовний ряд непарних
чисел – 1; 3; 5; 7 і т.д., і передачі мандатів тим партіям, які в результаті
ділення отримали найбільші залишки (на етапі розподілу мандатів між окру_
гами – Данія, Латвія, Литва (в пропорційній складовій змішаної системи); в)
з розподілом нерозподілених мандатів на основі модифікованого методу
Сен_Лагю – шляхом ділення невикористаних голосів кожної партії на
послідовний ряд непарних чисел, однак поділ починається не з одиниці, а з
1,4; 3; 5; 7 і т.д., і передачі мандатів тим партіям, які в результаті ділення
отримали найбільші залишки (Швеція); г) з розподілом мандатів на основі
«датського методу» – шляхом ділення невикористаних голосів на такі
дільники: 1, 4, 7, 10, 13, 16 і т.д. (цей метод застосовується на завершаль_
ному етапі поділу нерозподілених мандатів в Данії) ; д) з розподілом вільних
мандатів за методом найбільших залишків (Італія, Кіпр, Словаччина);
5) за способом визначення партій, які допускаються до участі у розподілі
мандатів в округах: а) до участі у розподілі мандатів допускаються партії, які
отримали на свою підтримку кількість голосів, яка дорівнює виборчій квоті
Т.Хера – кількості голосів за всі партії, поділену на кількість мандатів (Австрія
– на етапі розподілу мандатів в регіонах; Греція – на проміжному та
остаточному етапах розподілу мандатів; Естонія – на першому етапі
розподілу мандатів; Кіпр – на першому етапі розподілу місць в парламенті;
Нідерланди); б) до участі у розподілі мандатів допускаються партії, які
отримали на свою підтримку кількість голосів, яка дорівнює виборчій квоті
Друпа – кількості голосів за всі партії, поділену на кількість мандатів плюс
один (Греція – на першому етапі перерозподілу мандатів; Люксембург); в)
до участі у розподілі мандатів допускаються партії, які отримали
встановлений відсоток голосів виборців на свою підтримку (Австрія, 4% –
розподіл 25 загальнодержавних мандатів на третьому рівні перерозподілу,
Бельгія – 5%, Данія – 2% або еквівалент 3 місць в парламенті – на етапі
розподілу компенсаційних мандатів, Естонія – 5% – розподіл компенсацій_
них мандатів; Іспанія – 3%; Італія – 4% для партій, 10% – для блоків, 2% для
партій, що входять до складу блоку; Кіпр – 1,8% дійсних голосів і не менше
3,6% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні – для розподілу
нерозподілених в округах мандатів; Латвія – 5%; Литва – 5% для партій і 7%
для блоків – за пропорційною складовою системи; Німеччина – 5% або 3
місця – розподіл компенсаційних мандатів; Польща – 3% для партій і 5% для
блоків; Словаччина – 5%; Словенія – 4%, Чехія – 5 % для партій і 5%,
помножених на кількість партій, що входять до складу блоку – для блоків;
Швеція – 4% на загальнонаціональному рівні або 12% в окрузі). (виборча система в країнахєс)
БЕЛЬГІЯ
1. Склад парламенту: двопалатний парламент, нижня палата – Палата
представників (150 членів), верхня палата – Сенат (74 члени, склад змінний).
2. Строк повноважень палат парламенту: 4 роки.
3. Порядок формування верхньої палати парламенту: 40 сенаторів
обирається прямими виборами, 21 член Сенату обирається непрямими виборами
від колегій виборців, 10 членів палати кооптується, 3 члени королівської родини є
сенаторами за правом. Для проведення виборів до верхньої палати парламенту
Бельгія поділяється на дві колегії – французьку (яка включає виборців Валлонії і
франкомовних мешканців регіону Брюссель_Хале_Вільворде), яка обирає 15
сенаторів з_поміж списків кандидатів, що належать до франкомовної національної
меншини; фламандську (яка включає виборців Фландрії і представників голланд_
ської меншини, які проживають в межах регіону Брюссель_Хале_Вільворде), яка
обирає 25 сенаторів з_поміж списків кандидатів, які належать до голландської
меншини.
4. Порядок формування нижньої палати парламенту: вибори до нижньої
палати проводяться за пропорційною виборчою системою у 11 багатомандатних
виборчих округах, межі яких збігаються з межами Брюсселя і 10 провінцій. Партії
висувають списки кандидатів з визначеною черговістю кандидатів у списку. Кожен
виборець має один голос і може проголосувати або за список партії в цілому, або
за окремого кандидата у списку (голос на підтримку кандидата вважається голосом на підтримку партії в цілому). До участі в розподілі мандатів допускаються партії,
які отримали в окрузі не менше 5% голосів на свою підтримку. Кількість голосів,
отриманих кожним із висунутих списків і кожним з кандидатів від списку (до голосів
за список додаються всі преференції, надані кандидатам від списку), ділиться на
квоту Т.Хера. Після визначення кількості місць, які отримує партія, визначаються
кандидати, які отримують місця в нижній палаті парламенту. В першочерговому
порядку мандат отримує той кандидат від партії, який отримає кількість голосів,
яка перевищує встановлену квоту. Ця квота вираховується шляхом ділення
кількості голосів, поданих за партію, на суму кількості місць, які отримує партія, та
одиниці. Розподіл місць між іншими кандидатами списку здійснюється таким
чином: до кількості голосів, отриманих вищим номером у списку, додаються
голоси, подані за партію, в кількості, яка необхідна для досягнення вищезгаданої
квоти (відповідно, кількість голосів, які можуть додаватись до голосів за кандидатів
під нижчими номерами у списку, зменшується). Ця процедура застосовується
доти, доки голоси, подані за партію, не будуть вичерпані повністю для розподілу
місць між кандидатами.
Виконавчу владу в Бельгії здійснює король і федеральний уряд. Щодо уряду, то Конституція закріплює максимальну чисельність Ради міністрів – не більше 15 членів. З урахуванням особли-востей структури бельгійської федерації закріплено принцип паритетного представництва під час формування уряду. У ньому має бути 50 % фламандців та 50 % валлонів. При цьому уряд повинен мати довіру більшості в кожній з частин країни – у Фландрії й у Валлонії. Конституція не визначає процедури формування уряду, вона лише вказує, що міністрів і державних секретарів призначає та звільняє король. Для Бельгії характерна наявність інституту форматора, заснованого 1981 р. Фор-матора призначаєт король зі складу однієї з фламандських партій, яка перемогла на парламентських виборах. Він веде переговори між представниками партій, які пройшли до парламенту, щодо складу майбутнього уряду та згодом стає прем’єр-міністром [2]. (Т. Ю. Мишляєв – аспірант Волинського національного університету імені Лесі Українки
Особливості становлення федеративного устрою Бельгії)