Тема 4 Соціальна складова нової парадигми регіонального розвитку

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Тема 4. Соціальна складова нової парадигми  регіонального розвитку.

План.

1.Соціальна складова нової парадигми регіонального розвитку.

2.Основні напрями соціального розвитку регіонів.

3. Удосконалення  соціально-трудових відносин.

4.Управління міграційними процесами.

5.Регіональні аспекти управління соціальним захистом населення.

6.Управління соціальною інфраструктурою регіонів.

Соціальні передумови економічного зростання

  Визначення статтею 1 Конституції України як соціальної держави потребує формування нових стратегічних цілей, одними з найголовніших серед яких є стале соціально орієнтоване економічне зростання й економічно орієнтований соціальний розвиток.

Посилення соціальної орієнтації економіки набуло важливого значення для політики реформ, оскільки стабілізація економічного розвитку неможлива без формування соціально благополучного суспільства.

Поєднання проблем розвитку ринкових відносин із посиленням уваги до соціальних питань створює необхідні передумови для економічного оздоровлення, стабільного становища людини впродовж усієї трудової діяльності та після її завершення, адже економічне зростання і підвищення народного добробуту — взаємопов'язані процеси.

Як писав один із класиків західної економічної теорії англійський учений А. Маршалл «Виробництво багатства — це лише засіб для підтримки життя людини, для задоволення її потреб і розвитку її сил — фізичних, розумових, моральних. Що ж до самої особи, то вона — головний засіб виробництва цього багатства і водночас є кінцевою метою багатства» [219].

Не менш переконливо про саме такий зміст системних перетворень писав і великий украшський учений-економіст М.І. Туган-Барановський.

Зокрема, він відзначав, що «...господарство є сукупність дій
людини, спрямованих на зовнішню природу і маючи за мету не
насолоду самої діяльності, а створення матеріальної передумови,
пі хідної для падоволення наших потреб» [358].

Під соціальною політикою традиційно розуміють політику держави, що має безпосереднє відношення до добробуту людей, задоволення їхніх матеріальних, соціальних і духовних потреб. Будучи конкретною формою ішяву політики взагалі, соціальна політика має свої специфічні особливості, що визначаються сутністю цього виду політики; до таких особливостей, зокрема, належить її гуманістична спрямованість, орієнтованість на розвиток людини. При цьому складність людської природи зумовлює складність взаємодії соціальної політики з іншими видами державної політики, а в кінцевому підсумку — складну діалектику взаємозв'язку цілей і засобів у соціальній політиці.

Кабінетом Міністрів України щорічно розроблюються та затверджуються заходи щодо реалізації основних напрямів соціальної політики.

В основних напрямах визначено курс розвитку соціальної сфери на середньострокову перспективу, в основі яких — органічне поєднання політики економічного зростання з активною соціальною політикою. При цьому державна участь має бути основоположною для розроблення та реалізації національної соціальної програми.

Зміст і цілі функцій держави зводяться до визначення пріоритетів у соціальній сфері, відповідальності за встановлення та дотримання мінімальних соціальних гарантій, поєднання загальнодержавних механізмів із розвитком ініціативи місцевих органів влади та створення єдиного соціального простору, забезпечення реалізації прав громадян у соціальній сфері, зафіксованих у Конституції України, законодавчих і нормативних актах.

Соціальна держава — це високорозвинена, правова, демократична держава з розвиненим громадянським суспільством, що забезпечує соціальний устрій, який дає громадянам права та свободи, гідні умови існування, безпеку, можливості для само-реалізації шляхом соціальної орієнтації економіки, проведення активної соціальної політики, ґрунтується на принципах соціальної рівності, справедливості, загальної солідарності та взаємної відповідальності.

Принципи соціальної держави є основою конструювання дій держави щодо регулювання суспільних відносин. Зміст принципів соціальної держави деталізується у національних нормах соціального права, відображається в міжнародних правових актах, ратифікованих Україною, відповідних статтях Конституції України та положеннях законодавчих і нормативно-правових актів соціальної спрямованості.

Принцип соціальної рівності передбачає гарантування економічної свободи людини, реалізацію права вільного вибору будь-якого виду діяльності у сфері найманої праці та підприємництва незалежно від соціального статусу, забезпечення тендерної рівності чоловіків і жінок.

Принцип соціальної справедливості забезпечується шляхом рівного доступу громадян до всіх видів ресурсів, економічного

перерозподілу доходів у суспільстві та піклування про непрацездатних його членів.

Принцип соціальної безпеки реалізується через запобігання виникненню та розвитку соціальних ризиків, соціальних загроз особі, суспільству, державі шляхом забезпечення скоординованості системи національної безпеки та соціальної політики, розвитку систем соціального страхування, соціального самозахисту людини, інтеграції з міжнародними системами соціального розвитку.

Принцип загальної солідарності визначає забезпечення: солідарності між різними соціальними групами суспільства та поколіннями; розвитку соціального партнерства; залучення громадян до участі в управлінні державою; створення умов саморегуляції соціальних процесів індивідами та їх громадськими об'єднаннями.

Принцип взаємної відповідальності передбачає чітке визначення та розподіл сфер соціальної відповідальності всіх рівнів влади й управління, соціальних партнерів, суспільства та кожного громадянина.

При цьому відповідальність держави й органів державної влади поширюється на прийняття та реалізацію законів, законодавчих і нормативних актів, дотримання конституційних прав і свобод громадян, витрачання бюджетних коштів тощо.

Відповідальність громадян перед суспільством (дотримання законів та інших правових і моральних норм, екологічна етичність, передача частки власності у вигляді податків на суспільні та соціальні потреби тощо) і близькими (посильна турбота за добробут родини, забезпечення сприятливого психологічного клімату в родині, сприяння моральному вихованню дітей і солідарній відповідальності поколінь);

Відповідальність об'єднань громадян полягає в захисті прав та інтересів членів суспільства, яких вони об'єднують, ефективній взаємодії з органами державної влади та бізнесом з метою розвитку соціального партнерства для реалізації їх статутних завдань у практичній діяльності.

Відповідальність суб'єктів бізнесу реалізується через задоволення соціальних потреб і реалізацію інтересів усіх верств суспільства, збереження, ефективне використання та розвиток трудового потенціалу, охорону довкілля.

Необхідність пошуку нових соціальних пріоритетів і стандартів

За всієї важливості базисних потреб — в їжі, одязі, житлі, безпеці тощо, соціальна політика не може бути обмежена, а тим більше вичерпана лише турботою про їх задоволення. «Вищі потреби» — у справедливості, добрі, красі, істині — також необхідні людині. Незадоволеність вирішенням цих потреб також викликає різні соціальні аномалії та патології. Приниження моральних критеріїв або відмова від них у діяльності працівників соціальної сфери сприяє її дегуманізації.

Модель ефективної соціальної політики має інтегрувати та реінтрегувати суспільні громадські зв'язки та відносини, формувати нові соціальні спільності, забезпечувати реалізацію соціальних потреб. Соціальна політика, яка здійснюється в рамках такої моделі, забезпечує необхідні гарантії гідного рівня життя громадян і лише в такій ситуації може бути адекватним управлінням громадським вибором за умов різних інтереси? представники* різних соціальних груп з метою гармонізації цих інтереси* і досягнення суспільної злагоди.

Правовими передумовами розбудови соціальної держави в Україні є конституційне закріплення основних соціальних прав людини та зобов'язань держави щодо їх реалізації.

Головною метою соціальної держави є створення умов для реалізації конституційних прав і свобод, забезпечення гідного існування та вільного розвитку особистості і гармонійного розвитку суспільства.

Соціальна держава створює стимули для вирішення громадянами власних проблем, зокрема через механізми самоврядування та громадські організації, визначає обов'язкові мінімальні соціальні гарантії та забезпечує їх дотримання. Головною умовою реалізації цих гарантій є подолання соціально-економічної кризи, ефективний розвиток усього господарського комплексу України, успішне здійснення реформ, передусім соціальних: системи освіти, охорони здоров'я, пенсійної та інших, спрямованих на захист інтересів людини, особистості, громадянина.

Основними функціями соціальної держави є:

1) захисні (компенсаційні):

створення механізму захисту людини від реальних, потенційних ризиків і їх наслідків, від наявних і можливих порушень прав і свобод особистості; від злочинних посягань на життя, здоров'я, власність, честь і гідність людини;

здійснення державної соціальної політики через реалізацію державних соціальних гарантій, стандартів і нормативів;

гарантування соціально-економічної безпеки особи та суспільства через запобігання соціальним загрозам і їх усунення, формування гнучкої системи соціального захисту, розширення та поглиблення його соціально-економічної бази та вдосконалення соціально-правового поля;

забезпечення соціальної підтримки населення, передусім, вразливих верств, через систему соціальної допомоги, соціальної роботи;

забезпечення соціальної компенсації економічного потенціалу громадян на підставі податкових і фінансових механізмів відшкодування збитків;

забезпечення суспільної злагоди в державі на основі соціального миру та соціального партнерства;

2) стимулюючі:

забезпечення вільного розвитку та соціальної орієнтації ринкової економіки, за якої економічна свобода спрямовується на створення умов для високої якості трудового життя та людського розвитку;

створення умов для заохочення до продуктивної зайнятості через підвищення соціально-економічної активності населення, якісне формування й ефективну реалізацію трудового та підприємницького потенціалу, в тому числі шляхом стимулювання розвитку власних можливостей населення;

3) інвестиційна:

• розвиток соціальної інфраструктури, модернізація невиробничих галузей (культури, освіти та науки, охорони здоров'я, навколишнього середовища) інфраструктури громадянського суспільства;

органи місцевої виконавчої влади та місцевого самоврядування;

суб'єкти господарювання різних форм власності. Пріоритети соціальної держави будуються на підставі окремих

підсистем державного управління, які регулюються соціальною й економічною політикою і обумовлюються вимогами національної безпеки. Пріоритетні соціальні інтереси, визначені пріоритетними національними інтересами, мають враховуватися під час формування пріоритетів соціальної держави. Законодавство України з національної безпеки серед пріоритетних національних інтересів має визначати такі пріоритетні соціальні інтереси:

гарантування конституційних прав і свобод людини та громадянина; розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів; зміцнення політичної та соціальної стабільності в суспільстві; створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійно зростаючого рівня життя та добробуту населення;

розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації, створення умов для розширеного відтворення населення. Пріоритети соціальної політики в соціальній державі мають

бути гнучкими та відтворювати етапи соціального розвитку України. У довгостроковій перспективі пріоритети соціальної держави частково збігаються з відповідними в соціальній політиці, але водночас виходять за її межі, оскільки зливаються з економічною, політичною, екологічною, науково-технологічною та іншими сферами життєдіяльності суспільства.

Соціальна держава визначає пріоритети соціальної політики, а соціальна політика обумовлює можливості їх досягнення.

Під час конструювання пріоритетів соціальної держави, що містять і першочергові напрями соціальної політики, слід дотримуватися таких вимог: забезпечення відповідності пріоритетним національним інтересам і змісту моделі соціальної держави; запобігання виникненню та подолання загроз національній безпеці в соціальній сфері; відповідність соціальним потребам та інтересам населення України, цілям розвитку України відповідно до європейських стандартів соціального розвитку.

Пріоритетами соціальної політики є:

розвиток трудового потенціалу, ннродон\ середньою класу, недопущення надмірно\ лення за рівнем доходів; \

проведення пенсійної реформи, надання ад| незахищеним верствам населення;

усебічний розвиток освіти, культури;

поліпшення охорони здоров'я населення.

Юридична база соціальної політики Класифікація нормативно-правових актів

Нормативно-правові акти можна класифікувати за такими критеріями:

За юридичною силою:

закони (акти вищої юридичної сили, що ухвалюються органами законодавчої влади);

підзаконні акти (акти, що ухвалюються відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування).

За суб'єктом ухвалення:

акти глави держави (укази, розпорядження);

акти законодавчого органу (закони, постанови);

акти уряду (постанови, розпорядження);

акти інших органів виконавчої влади (накази, інструкції, постанови, вказівки тощо);

акти органів місцевого самоврядування (постанови, рішення). За сферою дії:

загальнообов'язкові;

спеціальні;

локальні.

За рівнем загальності правових норм:

загальні;

конкретизаційні.

За часом

визначено-строкові;

невизначено-строкові.

Чинність нормативно-правових актів означає їх фактичний вплив на суспільні відносини й обмежена трьома параметрами: 1) терміном чинності (часом, протягом якого нормативно-правовий акт діє);

простором (тобто територією, на яку поширюється дія нормативно-правового акта);

колом суб'єктів чи осіб, які підпадають під вплив нормативно-правового акту та на його основі набувають юридичних прав та обов'язків [149, 39-40].

Державну соціальну політику та її реалізацію в Україні визначають такі групи документів:

Конституція України;

Декларації, хартії, конвенції та інші міжнародні угоди стосовно прав людини;

Міжнародні та міжурядові угоди;

Документи, що визначають напрями державної політики; Законодавство;

Документи, що регламентують реалізацію державної політики в певній сфері або галузі щодо окремої групи громадян або певної проблеми;

Угоди між окремими юрисдикціями про фінансування або проведення певної політики та програм [149, 40-42].

Інституційна база соціальної політики

Можна виділити декілька підходів до класифікації інституцій, які мають відношення до формування та реалізації соціальної політики.

шституції можна поділити за масштабом діяльності. Це можуть бути організації, що діють у міжнародному просторі (Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я, Дитячий фонд СОН), та вплив яких поширюється на невеликий район міста (територіальні центри з обслуговування непрацездатних громадян похилого віку, районні центри зайнятості населення тощо). Крім цього, діяльність інституцій відбувається на різних організаційних рівнях.

Організаційні рівні інституцій

Усі інституції, залучені до формування та реалізації соціальної політики, можна поділити на п'ять рівнів залежно від їх функціональних обов'язків.

1. Рівень визначення політики та планування. Утворює рамки, в яких існують служби. До цього рівня належать: •   Верховна Рада України (виконує законодавчу функцію, визначає засади політики, затверджує загальнонаціональні програми, в т. ч. соціального, економічного, культурного розвитку, затверджує державний бюджет, виконує функцію контролю за дотриманням Конституції та законів України, прав і свобод людини та громадянина);

місцеві ради депутатів (визначають економічний, соціальний, культурний розвиток відповідної адміністративно-територіальної одиниці, встановлюють місцеві податки та збори, затверджують місцеві бюджети).

Кабінет Міністрів України (виконує функцію практичної реалізації державної політики, виконання Конституції і законів, розробки та здійснення загальнодержавних програм, у т. ч. соціального, економічного розвитку, виконує організаційну функцію, яка полягає у спрямуванні та координації роботи міністерств та інших органів виконавчої влади).

2. Рівень забезпечення реалізації політики в певній галузі,
сфері та при виконанні особливих повноважень. Створення
організаційних механізмів реалізації політики, здійснення
виконавчо-розпорядчої функції:

Міністерства (центральні органи виконавчої влади, які реалізують політику у відповідній галузі, беруть участь у підготовці проектів державних програм соціального розвитку України, Державного бюджету України, затверджують галузеві стандарти, норми та нормативи, виконують у межах повноважень, визначених законодавством функції управління майном підприємств, що належать до сфери їх управління);

Державні комітети (центральні органи виконавчої влади, які вносять пропозиції щодо формування державної політики та забезпечують її реалізацію у визначеній сфері діяльності, сприяють іншим органам виконавчої влади у здійсненні їхніх повноважень);

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (реалізують особливі завдання та повноваження, наприклад, Державний департамент України з питань виконання покарань).

3. Рівень реалізації політики щодо певної проблеми або групи
населення, на якому утворюють систему служб, управляють
цією системою, займаються методичним забезпеченням її діяль-
ності, працюють з колом проблем, а не окремим випадком (Державна служба зайнятості, Державний центр соціальних служб для молоді).

Регіональний рівень, безпосереднього обслуговування клієнтів (організаційні структури — центри соціальних служб для молоді, лікарні, територіальні центри з обслуговування самотніх непрацездатних громадян і громадян похилого віку, центри зайнятості тощо. Виконавці — лікарі, соціальні працівники, працівники соціальних служб і центрів зайнятості тощо).

Рівень реалізації індивідуальних вимог. На цьому рівні працюють інформаційні, консультативні служби, які визначають суть проблеми та спрямовують клієнтів до відповідних служб або спеціалістів.

Інституційна основа соціальної політики в Україні

Соціальна політика спрямована на вирішення багатьох проблем у різних сферах соціального життя. Це зумовлює розгалужену мережу закладів та установ, залучених до розв'язання цих проблем і задоволення потреб різних груп населення. Нижче наводимо перелік таких закладів, згрупованих за відомчою ознакою.

Міністерство праці та соціальної політики України

Державна служба зайнятості.

Обласні управління праці та соціального захисту населення.

Дитячі будинки-інтернати.

Геріатричні пансіонати для громадян похилого віку.

Спеціальні будинки-інтернати.

Психоневрологічні інтернати.

Заклади освіти.

Протезно-ортопедичні підприємства.

Центри соціально-трудової та професійної реабілітації інвалідів.

Пенсійний фонд України

• Управління Пенсійного фонду України в областях, районах і містах обласного підпорядкування.

Міністерство охорони здоров'я України

• Обласні управління охорони здоров'я.

Заклади охорони здоров'я (лікарняні, амбулаторно-поліклінічні заклади, станції швидкої допомоги, санаторно-курортні, аптечні, санітарно-профілактичні заклади).

Медичні заклади освіти.

Будинки дитини (для дітей до трьох років).

Центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх (лікування від наркоманії, токсикоманії, алкоголізму, психо-соціальна реабілітація та корекція).

Хоспіси.

Міністерство освіти і науки України

Обласні управління освіти і науки.

Дошкільні заклади освіти.

Середні заклади освіти.

Дитячі оздоровчі табори.

Школи-інтернати для дітей-сиріт (7-17 років).

Спеціалізовані школи-інтернати (для дітей 7-15 років з різними видам захворювань та дітей, які мають складнощі в навчанні).

Дитячі будинки змішаного типу (для дітей 3-17 років).

Дитячі будинки сімейного типу.

Професійно-технічні заклади освіти.

Вищі заклади освіти різних видів акредитації.

Школи соціальної реабілітації неповнолітніх.

Професійні училища соціальної реабілітації неповнолітніх.

Вища атестаційна комісія України. Міністерство України у справах молоді та спорту

Обласні управління у справах молоді та спорту.

Український державний центр соціальних служб для молоді.

Республіканський (АР Крим), обласні, районні, міські, районні у містах, центри соціальних служб для молоді.

Центр з усиновлення дітей.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи

Обласні управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Міністерство культури та туризму

Обласні, управління культури та туризму. Міністерство внутрішніх справ України

Кримінальна міліція у справах неповнолітніх.

Приймальники-розподільники для неповнолітніх. Державний  департамент  України  з  питань  виконання

покарань

Виховно-трудові колонії. Місцеві державні адміністрації

Мережа обласних, міських і районних управлінь праці та соціального захисту населення, охорони здоров'я, освіти, культури та туризму, молоді та спорту.

Територіальні центри з обслуговування самотніх непрацездатних громадян і громадян похилого віку (стаціонарні відділення для тимчасового перебування одиноких непрацездатних громадян і громадян похилого віку; відділення соціальної допомоги, відділення натуральної допомоги).

Центри медико-соціальної реабілітації дітей — інвалідів і неповнолітніх (лікування інвалідності, від наркоманії, токсикоманії, алкоголізму, психо-соціальна реабілітація та корекція).

Органи опіки та піклування.

Служба у справах неповнолітніх: (притулки для неповнолітніх; кімнати тимчасового перебування неповнолітніх тощо).

Центри соціальних служб для молоді.

Відомча мережа соціальних об'єктів підприємств, установ та організацій.

Відомчі лікарні, санаторно-курортні заклади, заклади культури, фізичної культури та спорту, пансіонати для ветеранів тощо.

Мережа інформаційних, консультативних та інших структур громадських і бюджетних та господарюючих організацій.

Консалтингові, інформаційні, консультативні, структури соціального та реабілітаційного спрямування [149, с. 43-46].

Джерела фінансування соціальної політики

Існують такі основні джерела фінансування заходів соціальної політики:

• Загальні доходи державного бюджету.

Доходи місцевих бюджетів.

Внески фондів соціального страхування.

Кошти підприємств та громадян.

2.Основні напрями соціального розвитку регіонів

Пріоритети регіональної соціальної політики

У загальнення результатів аналізу теоретико-методологіч-них напрацювань вітчизняних і зарубіжних дослідників проблем сучасної соціальної політики, її змістовних моделей і практики їх реалізації в розвинених країнах із ринковою економікою дозволяє окреслити сутність поняття «соціальна політика» як систему об'єктивно зумовлених цілей і завдань державних органів, що реалізуються на основі програм соціального розвитку та соціального захисту населення за допомогою засобів і механізмів перерозподілу доходів, наявних ресурсів і послуг на принципах соціальної справедливості та суспільної солідарності.

З урахуванням необхідності дотримання вимог основних законів соціального розвитку, а також принципів системного підходу до аналізу соціальної політики визначено, що реалізація її головної мети потребує розв'язання таких завдань соціального розвитку як створення умов для відтворення та розвитку трудового потенціалу, забезпечення раціональної зайнятості населення; вдосконалення системи оплати праці як основи її продуктивної мотивації, розвиток системи соціального партнерства; забезпечення розвитку народонаселення, соціальна інтеграція й утвердження суспільної солідарності. Водночас, до завдань політики соціального захисту можуть бути віднесені: подолання бідності та зменшення нерівності в суспільстві, уникнення економічної та соціальної маргіналізацїї непрацездатних громадян, забезпечення справедливості в розподілі доходів, ресурсів і послуг, а також зниження ризиків соціальної безпеки громадян (подолання насильства, злочинності, майнових зловживань тощо).

Комплексна реалізація зазначених завдань соціальної політики забезпечується дотриманням принципів системного підходу, насамперед, принципів цілісності, рівноваги та ієрархічності. Щодо системи соціальної політики, принцип цілісності, зокрема, зумовлює комплексний характер її впливу на соціальні процеси за всіма напрямами зв'язків між суб'єктами й об'єктами соціальної політики, органічну єдність завдань соціального розвитку та соціального захисту. Згідно з принципом рівноваги, система соціальної політики має орієнтуватися на вирівнювання соціального розвитку її різноманітних об'єктів — окремих індивідів, соціальних груп і верств населення, соціальних спільнот, у тому числі регіональних. Нарешті, відповідно до принципу ієрархічності, соціальна політика за необхідності передбачає визначення пріоритетів соціальних проблем і концентрації ресурсів на їх розв'язанні.

Необхідною умовою формування в Україні нової моделі соціальної політики на зразок тих, що реалізуються в розвинених країнах із ринковою економікою, є перерозподіл ролі держави та місцевого самоврядування на користь останнього, оскільки в найдосконаліших моделях центрами практичної соціальної політики стають саме території, у той час як центральні органи влади виступають у ролі гаранта, координатора й арбітра соціальної практики. Звідси випливає особлива роль регіональної соціальної політики, з ефективною організацією якої пов'язана сама можливість створення в суспільстві системи самоврядування. З іншого боку, регіональна соціальна політика покликана сприяти мобілізації усіх ресурсів на розв'язання соціальних проблем регіону для усунення регіональних диспропорцій і забезпечення динамічного, збалансованого соціального розвитку регіонів у контексті реалізації єдиної державної стратегії соціальної політики.

З-поміж існуючих, здебільшого фрагментарних і безпідставно спрощених тлумачень сутності регіональної соціальної політики, в яких артикулюються, насамперед, її економічні чинники або окремі складові соціальної політики, найбільш адекватним видається визначення, запропоноване У.Я. Садовою. Розглядаючи регіональну соціальну політику як діяльність її суб'єктів (органів державної влади, територіального управління та структур громадянського суспільства), спрямовану «на осмислення та організаційне впорядкування складного комплексу регіональних соціальних відносин» [312], які виникають з приводу задоволення соціальних потреб населення регіону у відповідних умовах життя, праці, відпочинку, духовному й інтелектуальному розвитку, автор розкриває сутність регіональної соціальної політики як взаємодію її суб'єкта й об'єкта з метою впорядкування останнього, інакше кажучи — в організаційному аспекті.

Загальновідомо, що в межах регіону відбуваються різноманітні соціальні процеси: як характерні для держави загалом, так і специфічно регіональні. Тому в структурі регіональної соціальної політики прийнято виділяти три підсистеми: політику, спрямовану на реалізацію в регіоні загальнодержавних соціальних цілей і завдань; власне регіональну політику, спрямовану на реалізацію соціальних цілей регіону; політику, спрямовану на регулювання соціального розвитку окремих частин регіону (районів, міст області) з метою забезпечення певних пропорцій їх розвитку. Зрештою ситуація в соціальній сфері регіону є результатом функціонування всіх трьох підсистем. Польський дослідник проблем регіональної політики Роман Федан (Fedan, Roman) розрізняє два види регіональної політики: інтеррегіональну, суб'єктом якої є уряд та інші центральні органи, та інтрарегіональну, суб'єктом якої є місцеве самоврядування.

Із урахуванням необхідності створення єдиної цілісної системи регулювання регіональних соціальних процесів необхідно визнати, що й на регіональному рівні соціальна політика являє собою, насамперед, систему цілей і завдань центральних та регіональних органів державної влади та структур громадянського суспільства (суб'єктів регіональної соціальної політики) з управління соціальним розвитком регіону. Оскільки соціальний розвиток є динамічною формою соціальних відносин, такі відносини, що складаються між окремими індивідами, соціальними групами в межах регіональної спільноти, а також зв'язки останньої із суспільством загалом, разом із носіями таких відносин, утворюють об'єкт регіональної соціальної політики.

Якщо державна соціальна політика спрямована на забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів, реалізацію встановлених соціальних гарантій, дотримання соціальних прав громадян, закріплених Конституцією України (незалежно від можливостей регіонів), то регіональна соціальна політика здійснює вибірковий вплив на розвиток регіонально опосередкованих соціальних процесів із метою вирівнювання умов соціального розвитку всіх територій. За умов, коли в регіоні складається критична ситуація в соціальній сфері (стає неможливою реалізація державних соціальних гарантій, порушуються конституційні права та свободи громадян тощо) і відсутні або недостатні засоби самостійного подолання негативних тенденцій, регіональним органам влади має надаватися державна підтримка. Коли ж ні, локальні кризові явища можуть стати джерелами наростання соціальної напруги в масштабах усієї країни.

Таким чином, будучи підпорядкованою стратегічній меті соціальної політики — формуванню суспільства рівних можливостей, регіональна соціальна політика покликана забезпечити досягнення цієї мети на регіональному рівні шляхом усунення регіональних диспропорцій, вирівнювання умов і забезпечення динамічного, збалансованого соціального розвитку територій.

Регіональна соціальна політика має бути орієнтованою на максимальне врахування специфічних регіональних факторів перебігу соціальних процесів, а тому передбачає коригування основних напрямів державної соціальної політики з урахуванням регіональних особливостей, установлення (за наявних можливостей) додаткових регіональних соціальних гарантій, які розширюють обсяг загальнодержавних.

Розроблення змістовної моделі регіональної соціальної політики передбачає наявність тих самих складових, що й соціальної політики загалом: визначаються цілі та завдання, обґрунтовуються принципи й основні напрями, розроблюються механізми реалізації.

Модель регіональної соціальної політики будується на основі з'ясування регіональних інтересів, отже відповідність її структурних елементів інтересам населення регіону є головним критерієм оцінки її ефективності. Саме тому для розроблення концепції регіонального розвитку принципове значення має аналіз ситуації, що склалась у соціальній сфері, виявлення кризових точок і проблемних зон, діагностика й аналіз причин їх виникнення.

Як один із провідних напрямів загальнонаціональної соціальної політики (елементів системи соціальної політики), регіональна соціальна політика орієнтована на досягнення стратегічної мети соціальної політики — формування суспільства рівних можливостей — і головних соціальних цілей — соціального розвитку суспільства й особистості та надійного соціального захисту тих, хто його потребує. Водночас, вона враховує особливості соціальних потреб населення конкретного регіону, необхідність їх гармонізації з потребами суспільства загалом, що зумовлює певні відмінності у завданнях і пріоритетах регіональної соціальної політики щодо різних регіонів України.

Основні напрями регіональної соціальної політики сконцентровані, насамперед, на вирівнюванні соціального розвитку регіонів шляхом перерозподілу повноважень між центром і регіонами; запровадженні механізмів стимулювання соціального й економічного розвитку депресивних регіонів; передачі регіонам значної частини управлінських функцій щодо розв'язання проблем соціальної політики; запровадженні єдиних мінімальних соціальних стандартів соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів; поєднанні регіональних соціальних програм і цільових державних програм підтримки регіонів.

Важливим напрямом також визначено вдосконалення організаційних і нормативно-правових засад регіональної соціальної політики: формування стратегії регіональної соціальної політики за результатами соціального моніторингу, соціальних прогнозів і соціальних програм, а також покращення законодавчої та нормативно-правової бази територіального управління соціальним розвитком регіонів, сприяння формуванню адекватної й ефективної структури соціального управління на регіональному рівні.

Зазначені напрями вдосконалення регіональної соціальної політики покликані забезпечити розв'язання на рівні регіонів головних завдань державної соціальної політики: створення умов життєзабезпечення та життєдіяльності для соціального відтворення населення та трудового потенціалу регіону; забезпечення зайнятості й ефективного використання трудового потенціалу регіону; розвиток соціальної інфраструктури, яка б дозволяла оптимально задовольнити потреби населення регіону; забезпечення соціального захисту вразливих верств населення регіону.

Для того, щоб досягнути прогнозованих показників соціального розвитку регіону, а отже — певного стану соціальних відносин, необхідно здійснити відповідний вплив на соціальні процеси. З цією метою розробляється механізм реалізації основних напрямів соціальної політики, що відображає тактичні підходи до її реалізації. У межах кожного напряму розробляється система заходів, спрямованих на регулювання соціальних процесів з метою забезпечення необхідної зміни соціальних відносин.

Основними напрямами соціальної політики на рівні держави визначено:

1. Забезпечення розвитку народонаселення:

Демографічна політика;

Формування державної політики щодо сім'ї, жінок, дітей і молоді;

Створення сприятливих житлових і соціально-побутових умов.

2. Удосконалення трудових відносин:

Розвиток ринку праці та зайнятість населення;

Регулювання міграційних процесів;

Політика щодо доходів населення та вдосконалення оплати праці;

Охорона праці та безпечна життєдіяльність;

Захист трудових прав громадян;

Розвиток соціального партнерства.

3. Реформування системи соціального забезпечення:

Реформування системи соціального страхування;

Реформування у сфері пенсійного забезпечення;

Реформування системи соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги;

Реформування системи соціального обслуговування;

Удосконалення системи соціального захисту інвалідів, ветеранів війни та праці;

Соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;

Соціальна підтримка громадян, звільнених у запас або у відставку з військової служби, служби в органах внутрішніх справ, установ кримінально-виконавчої системи, членів їх сімей.

За кожним із зазначених напрямів урядовими документами визначено конкретні завдання, що зумовлюють головну мету політики держави та Уряду. Досягнення цих завдань забезпечується безперервним процесом, спрямованим на постійне поліпшення ситуації в соціальній сфері.

Конкретизація основних напрямів соціальної політики на рівні держави та, для прикладу, на рівні Чернігівської області буде мати такий вигляд:

Демографічна політика

Державна політика в цій сфері спрямовується, насамперед, на реалізацію Концепції державної сімейної політики та відповідних нормативних документів, програм профілактики та лікування окремих захворювань та інших програм.

Комплекс заходів щодо забезпечення відтворення населення враховує такі напрями:

стимулювання народжуваності дітей, забезпечення підтримки сімей з дітьми;

посилення соціального захисту материнства та дитинства, сприяння формуванню та розвитку сім'ї;

створення сприятливих умов для поєднання жінками професійної зайнятості з материнством;

поліпшення умов праці жінок шляхом звільнення їх від роботи на виробництвах із важкими та шкідливими умовами праці, надання можливості роботи з гнучким графіком;

поліпшення стану здоров'я та зниження рівня смертності в усіх вікових групах населення, особливо дитячої та в працездатному віці, підвищення тривалості життя;

запровадження системи загальнообов'язкового державного медичного страхування.

Цілі та завдання демографічної політики

Цілями та завданнями демографічної політики є подолання впродовж 2004-2015 рр. наслідків негативних тенденцій відтворення населення (табл. 1.1). Основною складовою демографічної політики має бути збереження та поліпшення здоров'я населення як одного з найважливіших пріоритетів нації, що дбає про своє сучасне та майбутнє. Це сприятиме не лише зниженню смертності та відповідному пом'якшенню депопуляції, але й загальному добробуту суспільства, гуманізації його розвитку.

«Наріжним каменем» пріоритетів конкретних інструментів реалізації стратегії демографічної політики має стати державна підтримка сім'ї, для якої характерний весь спектр демографічних процесів. Тому саме сімейна політика є тим системофор-муючим ядром, яке об'єднує всю систему заходів демографічної політики в єдине ціле. Йдеться про забезпечення зростання народжуваності, зниження смертності, формування дбайливого ставлення людей до власного здоров'я та працевлаштування, поліпшення рівня та доступності медичного обслуговування, пом'якшення негативних наслідків старіння населення, поліпшення якості освіти тощо. Лише за спрямування конкретних важелів демографічної політики на сім'ю зазначені напрями взаємно доповнюватимуть і підсилюватимуть дію один одного.

Таблиця 1.1

Прогноз відтворення населення

	2004 р.	2007 р.	2011 р.	2015 р.
Сумарний коефіцієнт народжуваності	1,1	1,2	1,3	1,4
Смертність немовлят, %о	9,0	8,8	8,4	8,1
Середня очікувана тривалість життя під час народження, років: жінки чоловіки	74,65 64,00	75,18 64,98	76,10 66,74	77,06 68,26
Загальна кількість населення, тис. осіб	47 945	47 060	46199	45428
Питома вага осіб у віці 60 років і старше, %	20,8	20,5	21,5	22,8

Джерело: Стратегія розвитку України на період до 2015 року. Основні параметри демографічного розвитку України (на початок року)

Основні важелі демографічної політики

•   Підвищення рівня народжуваності до 1,3 дитини в розрахунку на 1 жінку шляхом:

в   пропаганди серед населення моделі дводітної сім'ї;

и поступове підвищення розмірів допомоги сім'ям на дітей до рівня мінімальної заробітної плати;

■ запровадження комплексу заходів, спрямованих на збереження репродуктивного здоров'я населення, проведення спеціальних програм статевого виховання в межах шкільної освіти, розширення мережі медичних закладів, консультаційних і діагностичних кабінетів із проблем планування сім'ї та лікування безпліддя;

розвиток системи надання житлових і споживчих кредитів молодим сім'ям із частковим їх погашенням після народження дитини;

допомога сімейному бізнесу (грошова, лізинг чи оренда на пільгових умовах устаткування, приміщення тощо);

сприяння розвитку на якісно новому рівні системи дитячого дошкільного виховання та ранньої освіти дітей, підвищенню якості обслуговування, використанню нових форм організації роботи на засадах різних форм власності.

• Зростання середньої очікуваної тривалості життя до 68 років для чоловіків і 76 — для жінок через:

■ пропаганду здорового способу життя та «вітальної поведінки», розвиток мережі закладів фізичної культури та спорту;

н забезпечення доступності кваліфікованої медичної допомоги, передусім первинної медико-санітарної;

в розвиток технологій лікування поза стаціонаром, а також профілактику інфекційних захворювань, особливо серед дітей і підлітків, забезпечення повної й ефективної їх імунізації;

в відновлення практики обов'язкових періодичних медичних обстежень на базі безкоштовної медицини, а також масової санітарно-гігієнічної освіти населення;

■ забезпечення всього населення країни незалежно від місця проживання якісною питною водою;

в створення дієвих механізмів, які б істотно обмежили можливості надходження до торговельної мережі та підприємств громадського харчування неякісних продуктів і їх реалізації з порушенням правил;

и посилення контролю за дотриманням норм охорони та безпеки праці, запровадження механізму заохочення підприємців до скорочення зайнятості у шкідливих і небезпечних умовах праці.

• Оптимізація міграційних процесів і мінімізація міграційних втрат (перехід сучасного стихійного процесу інтеграції України в світовий ринок праці на врегульовану основу, посилення соціальної захищеності українських громадян за кордоном і забезпечення вільного переміщення населення в межах країни):

в сприяння репатріації етнічних українців і депортованих народів;

в   інтеграція біженців в українське суспільство;

в скорочення масштабів нелегальної трудової міграції населення за межі країни шляхом створення механізмів легального працевлаштування громадян України за кордоном на основі системи міждержавних договорів про взаємне працевлаштування громадян і їхній соціальний захист, приєднання до конвенцій МОП щодо захисту прав працівників-мігрантів, статей Європейської Соціальної Хартії (оновленої) та ратифікація цього документа, посилення контролю за діяльністю організацій — вербувальників вітчизняної робочої сили для роботи за кордоном і підвищення ефективності дій силових структур щодо виявлення та припинення діяльності фірм, що незаконно займаються працевлаштуванням громадян України за кордоном;

■ створення ефективних механізмів усунення масштабної трудової міграції населення за межі країни передусім шляхом випереджувального зниження безробіття серед молоді завдяки впровадженню комплексу спеціальних програм щодо посилення професійно-освітньої підготовки, підвищення кваліфікації, перекваліфікації, стимулювання само-зайнятості та мікропідприємництва, орієнтованих саме на молодь;

в формування в суспільстві толерантного ставлення до мігрантів;

■ забезпечення реалізації прав громадян України на вільний вибір місця проживання в межах країни шляхом наповнення фактичним змістом проголошеної ліквідації інституту прописки (процедура реєстрації населення за місцем фактичного проживання має бути максимально спрощена та не мати дозволу), введення персональних карток соціального страхування.

-проблем старіння населення через:

ш максимально повне використання життєвого досвіду літніх людей, створення гідних для життя умов;

■ залучення засобів масової інформації до подолання стереотипу літньої людини як безпорадного, нездібного до творчого процесу споживача суспільних ресурсів, створення та підтримка в суспільстві іміджу літньої людини як творчого носія потужного інтелектуального та духовного потенціалу;

а реформування пенсійної системи, сприяння створенню професійних пенсійних фондів і перенесенню на них обов'язків фінансування дострокових пенсій, підставою для яких є праця у шкідливих і небезпечних умовах, передбачення можливості захисту права на працю пенсіонерів;

н створення належної системи соціального обслуговування осіб похилого віку та забезпечення його доступності незалежно від місця проживання;

■ сприяння підтримці здоров'я у старості, забезпечення доступності якісної діагностики та лікування;

ш підготовки фахівців із геронтології та запровадження відповідних посад у лікувальних закладах.

Очікувана тривалість життя під час народження в Чернігівській області за оптимістичним варіантом прогнозу в 2015 р. становитиме 66,1 для чоловіків і 76,8 року — для жінок. Песимістичний варіант прогнозу передбачає стабілізацію інтенсивності смертності на сучасному рівні, дещо повільніше зростання народжуваності, сумарний коефіцієнт останньої на кінець прогнозного періоду (2015 р.) набуде значення 1,24. Це позначиться на очікуваній тривалості життя під час народження на рівні 62,4 для чоловіків і 74,1 року — для жінок на кінець прогнозного періоду.

Управління процесами зайнятості населення

Забезпечення виконання завдань щодо поліпшення ситуації у сфері зайнятості населення здійснюється шляхом удосконалення нормативно-правової бази в цій сфері, проведення роботи з підвищення якості й ефективності використання робочої сили, заходів щодо запобігання масовому безробіттю, посиленню соціального захисту безробітних громадян.

Упродовж майже всього періоду незалежності України спостерігається скорочення зайнятості населення (табл. 1.2). Загалом рівень безробіття в Україні у 2002 р. становив 13,9% та істотно перевищував аналогічні показники в економічно розвинених країнах (в середньому у країнах ЄС — 7,8%), але приблизно відповідав країнам із перехідною економікою: в Польщі — 19,9%, у Словаччині — 18,6%, у Чехії — 7,3, в Угорщині — 5,9%.

Із метою регулювання ринку праці в області щорічно розроблюються та реалізуються обласна та регіональні програми зайнятості, які базуються на основних положеннях загальнодержавної політики зайнятості щодо підвищення життєвого рівня населення, подолання бідності, забезпечення продуктивної зайнятості, зниження рівня та тривалості безробіття.

Характеризуючи стан ринку праці, слід відзначити, що за рахунок налагодження системної роботи спільними зусиллями органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та служби зайнятості, на тлі закріплення позитивних процесів в економіці області, протягом останніх років вдалося зберегти стабілізаційні тенденції у сфері зайнятості, підвищити економічну активність населення.

За даними обстежень домогосподарств області з питань економічної активності населення за методологією Міжнародної організації праці (МОП) в 2003 р. на 30,1 тис. осіб або на 5,9% збільшилася кількість зайнятого населення проти минулого року, і склала 539,6 тис. осіб.

Із 56,5% до 59,9% підвищився рівень зайнятості населення віком 15-70 років. Це зумовило зменшення рівня безробіття, визначеного за методологією МОП, з 11,9% до 10,2%.

Зменшуються обсяги вимушеної неповної зайнятості на підприємствах і в організаціях.

Виконуються завдання Уряду з розширення сфери застосування праці за рахунок створення нових робочих місць, кількість яких у Чернігівській області щороку динамічно зростає.

Упродовж 2003 р. за рахунок усіх джерел фінансування введено в дію 13,9 тис. нових робочих місць, що на 9,3% більше, ніж у 2002 р., з них на малий бізнес припадає 78,8%. Завдання програми зайнятості на 2003 р. виконано на 102,4%.

Розширюються заходи активної політики зайнятості, спрямовані на збільшення обсягів і підвищення якості надання соціальних послуг безробітним з метою повернення їх до продуктивної праці.

У результаті в 2003 р. загалом у області працевлаштовано на вільні та новостворені робочі місця за сприяння державної служби зайнятості 27,5% тис. осіб (на 1,5% більше, ніж у 2002 р.), до участі в оплачуваних громадських роботах залучено 12,0 тис. осіб (на 8,4% більше, ніж у 2002 р.), пройшли професійне навчання за професіями та спеціальностями, які користуються попитом на ринку праці, з метою подальшого працевлаштування 4,8 тис. безробітних.

Це сприяло зменшенню навантаження на одне вільне робоче місце з 13 осіб у 2002 р. до 11 в 2003 р., а середньої тривалості безробіття — відповідно з 9,3 до 8,7 місяців.

Серед нових видів підтримки безробітних у напрямі працевлаштування прогресивного розвитку набувають одноразова виплата допомоги з безробіття для зайняття підприємницькою діяльністю та дотації роботодавцям на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних, особливо з-поміж неконкурентоспроможних на ринку праці та довготривалих, що стало можливим із прийняттям Закону України «Про загальнообов'язкове державне страхування на випадок безробіття» з 1 січня 2001 р.

Для поліпшення матеріального забезпечення безробітних збільшено мінімальний розмір допомоги з безробіття — з 74 грн станом на 1 січня 2003 р. до 80 грн, починаючи з 1 лютого 2003 р. Для окремих верств безробітних громадян встановлено підвищений мінімальний розмір допомоги з безробіття: з 1 лютого 2003 р. — 90 грн, з 1 грудня 2003 р. — 100 грн.

Разом із тим у сфері зайнятості населення Чернігівщини нині існує низка проблем, найгострішою серед яких є проблема підвищення якості й ефективності використання робочої сили, посилення мотивації до праці. її гострота зумовлена ще значною кількістю працівників, які перебувають у відпустках без збереження заробітної плати за ініціативи адміністрації та працюють на умовах неповного робочого часу (дня або тижня), великими у зв'язку з цим втратами робочого часу, недостатнім рівнем кваліфікації робочої сили та відносно невисоким рівнем реальної заробітної плати, значними обсягами звільнення працівників із підприємств, установ та організацій, процесами відтоку найбільш кваліфікованої робочої сили до м. Києва та країн СНД.

Потребує також нагального втручання ситуація на ринку праці сільської місцевості, де банкрутство сільськогосподарських підприємств, зменшення кількості працюючих на них за законодавчого невизначення механізмів, які б забезпечували збереження робочих місць і профілю виробництва під час передачі землі в оренду інвесторам, вирішували б питання пільгового кредитування та стимулюючого оподаткування для сільськогосподарських виробників, призвело до зростання кількості селян на зареєстрованому ринку праці.

Тому необхідно посилення впливу місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та служби зайнятості на стан розроблення та реалізацію регіональних програм зайнятості — основного інструмента регулювання регіонального ринку праці, спрямованого на підвищення мотивації безробітних до праці, рівня працевлаштування соціально незахищених категорій населення на заброньовані робочі місця, запровадження принципово нових методів співпраці з роботодавцями та прискорення розв'язання існуючих проблем на ринку праці.

Цілі та механізми реалізації політики зайнятості на рівні держави

На етапі економічного зростання набуває особливої значущості здійснення регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття, проведення політики забезпечення повної продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної влади і, насамперед, Уряду мають концентруватися на запровадженні дієвих стимулів створення нових робочих місць, забезпеченні гарантій зайнятості під час приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва та самозайнятості населення, розширенні практики громадських робіт, підвищенні гнучкості ринку праці.

У сфері продуктивної зайнятості завдання полягає у прискоренні адаптації населення до ринкових вимог із урахуванням європейських і євразійських іш«ітжційних процесів розвитку інфраструктури ринку праці, підготовки кадрів. На перший план висуваються завдання вдосконалення структури зайнятості й оптимізації структури робочих місць, удосконалення цільових програм з точки зору їх впливу на умови зайнятості в галузях і регіонах.

Мета державної політики щодо неформального сектору та натурального господарства полягає в поступовому переведенні зайнятого там населення до вищого рівня організації шляхом сприяння повній, продуктивній, вільно обраній зайнятості та поліпшення соціального захисту вразливих верств населення.

Мікробізнес є дуже нестійким і вразливим видом підприємництва, тому потребує додаткових заходів сприяння на місцевому рівні.

З метою заохочення легалізації підприємницької діяльності для підприємців, які реєструються, слід передбачити:

організацію короткострокових безкоштовних курсів, семінарів із правових основ підприємництва, бухгалтерського та податкового обліку;

забезпечення консультаційного, інформаційно-рекламного обслуговування новостворених підприємницьких структур, зокрема включення до місцевих рекламно-інформаційних довідників безкоштовних юридичних консультацій, інформації про державні та громадські установи, які працюють з підприємцями;

сприяння об'єднанню підприємців у громадські організації, спілки для захисту своїх інтересів.

Особливої уваги потребує розв'язання проблем зайнятості сільського населення.

Державна політика зайнятості в сільській місцевості передбачає такі основні напрями:

стимулювання розвитку фермерських господарств та інших підприємств, які займатимуться сільським господарством на професійній основі та з використанням сучасних індустріальних технологій;

диверсифікація зайнятості сільського населення, розвиток переробної промисловості та інших галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери;

законодавче врегулювання статусу та діяльності особистих селянських господарств, в основу визначення яких має закладатися не лише розмір, а й переважний напрям використання землі; права членів домогосподарств на державний соціальний захист і допомогу, в т. ч. допомогу з безробіття, мають визначатися з урахуванням демографічного складу сім'ї (кількість працездатних осіб, дітей, людей похилого віку) й об'єктивних можливостей здачі земельної ділянки в оренду (наявність підприємств, готових взяти землю в оренду, розмір орендної плати).

Розв'язання всіх цих завдань на рівні області потребує уваги місцевих органів виконавчої шіади на таких стратегічних напрямах:

нормалізація процесів відтворення робочої сили відповідно до цільових орієнтирів соціально-економічного розвитку регіону;

створення умов для забезпечення кількісної та якісної відповідності робочих місць і кадрів;

сприяння поверненню населення до легальної трудової діяльності, запобігання формуванню осередків посиленої соціальної напруги на ринку праці забруднених територій;

реорганізація сфери застосування праці в сільській місцевості, створення гнучкої та багатогалузевої системи робочих місць відповідно до пріоритетів розвитку агропромислової штеграції, розширення діапазону неаграрних видів діяльності різних соціально-демографічних груп сільського населення;

професійна орієнтація, підготовка та перепідготовка тимчасово незайнятого населення;

організація громадських робіт;

сприяння розвитку сфери підприємництва, гнучких форм зайнятості, створенню нових робочих місць на забруднених територіях і в районах компактного проживання населення;

створення сприятливих умов праці зайнятих на підприємствах і в організаціях, розташованих на забруднених територіях, забезпечення додаткових гарантій зайнятості для окремих категорій громадян;

розширення сфери нетрадиційних видів зайнятості;

формування гнучкої системи робочих місць, яка б відповідала потребам економіки регіонів.

Для забезпечення активної державної політики на регіональному ринку праці необхідно вжити таких заходів:

• 3 метою підтримки розвитку підприємницької діяльності та розширення гнучких форм зайнятості:

в запровадити режим найбільшого сприяння створенню малих і середніх підприємств як джерела нових робочих місць, насамперед у сільськогосподарських галузях, а також у галузях спеціалізації території — лісовій, деревообробній, целюлозно-паперовій промисловості, у промисловості будівельних матеріалів, легкій і харчовій промисловості;

н упровадити систему навчання та фінансової підтримки безробітних, які бажають займатися мікро- та сімейним бізнесом;

в сприяти залученню іноземних інвестицій для розвитку підприємництва у виробничій сфері;

и створити сприятливі податкові, швестиційні, фінансово-кредитні та інші умови суб'єктам господарювання, які активно розвивають виробництво на основі новітніх технологій, диверсифікуючи його на користь споживчого ринку регіону, зберігаючи сталою чисельність кадрів і забезпечуючи високий рівень їх професійно-кваліфікаційної підготовки;

■ визначити перелік підприємств та організацій, що перебувають під загрозою банкрутства, оцінити реальну можливість їх перепрофілювання або реконструкції; в разі спроможності таких структур вийти на рівень ефективного господарювання — активно сприяти їх фінансово-економічному оздоровленню;

н визначити з урахуванням місцевих особливостей можливості самозайнятості громадян, переселених із зони відчуження та розробити механізм стимулювання самозайнятості, а також пріоритетні напрями професійної підготовки осіб, що виявляють бажання займатися індивідуальною трудовою діяльністю;

в сприяти залученню громадян до самозайнятості та підприємницької діяльності, активізувати підтримку органами виконавчої влади та місцевого самоврядування створення умов для самозайнятості: 33,7 тис. — у 2005 р.; 33,0 тис. — у 2010 р. та 30,0 тис. осіб у 2015 р.

Сприяти зайнятості громадян, які проживають у сільській місцевості, за рахунок створення нових робочих місць на підприємствах із переробки сільськогосподарської сировини, підсобних виробництвах, об'єктах соціальної інфраструктури. Запровадити пільговий режим інвестування та кредитування створення нових робочих місць за рахунок державного та місцевого бюджетів у районах із підвищеною загрозою безробіття, де пропозиція робочої сили значно перевищує попит на неї.

Необхідно сприяти створенню та розвитку в сільській місцевості підсобних цехів, у тому числі на основі кооперації з промисловими підприємствами області. Визначити перелік трудо-надлишкових територій (населених пунктів) для віднесення їх до територій пріоритетного розвитку, в межах яких державою заохочується розвиток нових робочих місць і залучення громадян до активної трудової діяльності на цих територіях.

Здійснювати професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації осіб відповідно до потреби в робочій силі: 5,7 тис. — у 2005 р.; 5,9 тис.— у 2010 р. та 6,0 тис. осіб — у 2015 р. До громадських робіт залучати щорічно протягом 2005-2015 рр. 10,0-11,0 тис. осіб. Щорічно бронювати на підприємствах і в організаціях області не менше 2,5 тис. робочих місць для соціально вразливих категорій населення.

 .2.3.

Політика щодо доходів населення та вдосконалення оплати праці

*7 вересні 2000 р. 189 країн — членів СОН визначили ключові цілі та завдання розвитку світової цивілізації, відомі як ♦ Цілі Розвитку Тисячоліття». Адаптація глобальних світових орієнтирів до національних умов забезпечує принципову можливість їхнього використання в Стратегії економічного та соціального розвитку України до 2015 р.

При цьому цілі, які визначаються запропонованою стратегією, — більш амбітні. Вони визначають вищі орієнтири розвитку, досягнення яких дозволить нашій державі якнайшвидше інтегруватись у світові глобальні процеси. Вихід української економіки на траєкторію сталого зростання створює необхідні матеріальні передумови для використання результатів стабілізації та зростання задля забезпечення відчутних змін у задоволенні життєвих потреб населення.

Упродовж 2004-2015 рр. має бути досягнуто послідовне та стійке зростання показників, що характеризують рівень споживання населення, забезпечення можливості надання соціально важливих послуг, здійснено реформування найважливіших секторів соціальної сфери та на основі цього створені сприятливі умови для поліпшення демографічної ситуації та тендерних відносин, підвищення якості людського потенціалу.

Реалізація цих завдань потребує невідкладної перебудови соціальної сфери. Якщо чинна модель економічної політики зорієнтована переважно на захист соціально вразливих верств населення, то логіка нової стратегії передбачає принципову корекцію політики доходів — перенесення основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючу частину населення.

Нинішнє заниження вартості робочої сили, як і недостатній рівень соціальних витрат, відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Майже повністю втрачено стимулюючу7 функцію заробітної плати, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес. Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення робочої сили. За таких умов стримується й розвиток житово-комунальної та соціальної сфер, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення й освіти.

У реалізації політики доходів першорядного значення набуває державне стимулювання випереджального (порівняно з темпами ВВП) зростання заробітної плати (табл. 1.4). Відповідно до позиції МОП, ціна праці в сучасних ринкових відносинах не може залежати лише від попиту та пропозиції. Істотне значення має соціальний фактор. Тому найважливішим пріоритетом є розроблення ефективних механізмів, що містять елементи державного регулювання з урахуванням взаємодії соціальних партнерів і стану на ринку праці. Сфера державного впливу має охоплювати, крім забезпечення мінімальних соціальних гарантій в оплаті праці, та регулювання заробітної плати в бюджетній сфері, а також тарифне регулювання через механізм соціального партнерства, вдосконалення системи соціальних податків і внесків.

Принципи структурної побудови системи оплати праці в кожному підприємстві, незалежно від організаційних засад господарювання та форми власності, мають базуватися на загальнодержавних засадах, в основі яких має бути реальна на даний момент вартість робочої сили та її поетапне підвищення.

Базою для визначення цієї реальної вартості має бути фізіологічна норма споживання, яка не лише забезпечує засоби до існування, а водночас і стимулює підвищення продуктивності праці. Запровадження державно регульованої, обов'язкової для всіх галузей економіки мінімальної погодинної оплати праці найманих працівників дозволяє прискорити динаміку зростання через такий механізм регулювання.

Відсутність зазначених державних регуляторів заробітної плати в сфері матеріального виробництва зумовлює велику строкатість її розмірів у регіонах України, які залежать від галузевої структури економіки. Водночас місцеві органи влади позбавлені можливості впливати на ці процеси, оскільки не наділені відповідними повноваженнями, що є

Керуючись загальнодержавною стратегією побудови соціально орієнтованої економіки, слід передусім забезпечити підвищення рівня життя основної маси населення країни.

Виходячи з того, що основною складовою грошових доходів населення є все-таки заробітна плата

Життєво важливою справою є забезпечення випереджального розвитку соціальних інститутів (освіти, медицини, культури) та відповідного зростання соціальних інвестицій, безпосередньо спрямованих на розвиток людини. Найближчими роками необхідно посилити адресну підтримку малозабезпечених сімей, яка замінить нинішню соціально несправедливу і вкрай неефективну систему пільг, субсидій і компенсацій. Адресність соціальної допомоги має стати важливим інструментом скорочення рівня бідності. Дієвим важелем у цьому може стати і система обов'язкового соціального страхування, зокрема пенсійного.

Справа значної політичної, економічної та соціальної ваги — зміцнення позицій середнього класу, питома вага якого в майбутньому має скласти не менше 45-50% від загальної кількості населення. Водночас має скоротитися частка людей, що має доходи, нижчі за прожитковий мінімум.

Становлення середнього класу передбачає перехід до нової моделі споживання, тобто до таких стандартів, які забезпечуватимуть гідний рівень життя та стимулюватимуть розвиток внутрішнього ринку, трудової та підприємницької активності населення. Це, зокрема, якісне житло, висока забезпеченість товарами тривалого користування, доступність якісних медичних, побутових, освітніх послуг тощо.

Становлення середнього класу відбуватиметься за рахунок збільшення стійкого прошарку власників нерухомого майна, земельних ділянок та акцій, прискореного розвитку малого та середнього бізнесу, фермерських господарств, посилення законодавчого захисту інтелектуальної власності та зміцнення на цій основі соціальних позицій і доходів представників науково-технічної інтелігенції, діячів культури й освіти, фахівців середньої ланки управління, фінансистів і менеджерів.

У межах удосконалення політики доходів стратегічним завданням держави є поетапне підвищення частки оплати праці у структурі ВВП, випереджальне зростання реальної заробітної плати порівняно з іншими складовими доходів населення. Ці завдання досягатимуться за допомогою таких інструментів, як забезпечення державного регульованого мінімального (заснованого на прожитковому мінімумі) рівня заробітної плати, застосування тарифного регулювання оплати праці, впорядкування системи оплати праці в бюджетних галузях на основі Єдиної тарифної сітки тощо.

Нагальним завданням формування та реалізації політики заробітної плати є підвищення рівня самоорганізації та консолідації роботодавців, посилення дієздатності системи соціального партнерства, розширення діалогу влади та бізнесу. У цьому контексті вирішуватиметься питання реформування структури органів соціального партнерства, зокрема на галузевому та регіональному рівнях, створення єдиного реєстру роботодавців.

Механізми, орієнтовані на підвищення заробітної плати та доповнені реформуванням системи соціального страхування, сприятимуть підвищенню частки оплати праці у структурі ВВП до 50-51% (до 2011 р.). При цьому Україна може за цим показником наблизитися до розвинених країн, зокрема стандартів ЄС.

• Удосконалення податкового законодавства з метою зменшення податкового навантаження як на фонд оплати праці, так і на доходи громадян.

Важливою передумовою збільшення реальної заробітної плати є вдосконалення податкової системи щодо збільшення неоподаткованого розміру.

З 1 січня 2004 р. набрав чинності Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. № 889 IV. Він змінив основи оподаткування доходів громадян порівняно з чинним раніше порядком. Замість п'яти ставок оподаткування на перехідний період запроваджується єдина ставка оподаткування доходів — 13%, надалі — 15%. Новим Законом запроваджено новий механізм надання соціальних пільг для малозабезпечених верств населення та скасовано пільги за професійними ознаками.

• Розроблення нового соціального стандарту — регульованої державою мінімальної погодинної заробітної плати (обов'язкової для всіх секторів економіки) з поступовим запровадженням погодинної оплати праці.

Законом України «Про оплату праці» визначено, що мінімальна заробітна плата може встановлюватися в місячному або погодинному обчисленні. Саме погодинна мінімальна заробітна плата (методичні рекомендації із застосування якої затверджені Міністерством праці та соціальної політики України 16 квітня 1999 р.), найповніше (порівняно з місячною мінімальною заробітною платою) виконує економічну стимулюючу роль.

Міністерством праці та соціальної політики України разом із НДІ соціально-трудових відносин розроблено проект «Рекомендацій щодо тарифного регулювання оплати праці на всіх рівнях соціального партнерства». Рекомендації передбачають систему послідовних, пов'язаних між собою заходів щодо тарифного регулювання оплати праці, а також визначають мінімально необхідне коло питань з тарифної оплати праці, які мають входити до угод і договорів на різних рівнях соціального партнерства.

• Забезпечення реалізації державних гарантій щодо індексації заробітної плати для підтримання її стабільного реального рівня.

Індексація — це встановлений законами та іншими правовими нормативними актами України механізм підвищення грошових доходів населення, який дозволяє частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Правові, економічні й організаційні основи індексації грошових доходів населення України визначаються Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» від 3 липня 1991 р. № 1282-ХІІ та Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення"» від 6 лютого 2003 р. № 491-ІУ, Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1078.

• Запровадження дієвих механізмів погашення заборгованості з виплати заробітної плати, посилення відповідальності керівників і власників підприємств за порушення законодавства про працю.

Зроблено реальні кроки в розв'язанні проблеми погашення заборгованості із заробітної плати, яка накопичувалася роками.

У програмних документах усіх складів Уряду забезпечення своєчасної виплати заробітної плати та погашення заборгованості з неї визначається як пріоритетний напрям діяльності.

Ця проблема та шляхи її розв'язання є однією з основних домовленостей сторін соціального партнерства при укладанні Генеральної, галузевих угод та колективних договорів.

Важливу роль у розв'язанні зазначеної проблеми відіграють територіальна державна інспекція праці в області й обласна комісія з питань забезпечення своєчасності та повноти сплати податків, погашення заборгованості із заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат.

Відпрацьовано систему жорсткого контролю за станом ліквідації боргів із заробітної плати, яка враховує з одного боку — моніторинг і комплексний аналіз відповідних статистичних даних у розрізі районів, міст, галузей та окремих підприємств-борж-ників, з другого — форми та методи впливу на ситуацію в цій сфері, зокрема централізований контроль за станом виконання розроблених графіків погашення заборгованості із заробітної плати, системне впровадження на місцях практики створення робочих груп щодо надання практичної допомоги підприємствам і закріплення відповідальних працівників за кожним конкретним під-приємством-боржником, ліквідації ними заборгованої заробітної плати шляхом проведення аукціонів щодо реалізації обладнання та іншого майна, незадіяного у виробничому процесі (внаслідок чого ціна реалізації значно збільшується), ініціювання процедур санації, ліквідації та банкрутства щодо підприємств, неспроможних виконати зобов'язання з виплати заробітної плати, посилення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю із залученням правоохоронних органів.

Починаючи з 1999 р., тобто з моменту, коли було зафіксовано найвищий рівень заборгованості (178,7 млн. грн. станом на 10 січня 1999 р.) в області існує щорічна позитивна динаміка погашення боргів, але це не є приводом для самозаспокоєння, оскільки станом на 1 жовтня 2004 р. 13,5 тис. працівників (4,8% від загальної кількості працюючих) своєчасно не отримали заробітну плату на загальну суму 9,8 млн грн .

 

1.2.4.

Напрями реформування пенсійної системи

м етою реформування пенсійної системи є забезпечення належного рівня життя людей похилого віку на засадах соціальної справедливості, гармонізації відносин між поколіннями і сприяння економічному зростанню.

Пенсійна реформа має здійснюватися на системних засадах, перевірених досвідом інших країн та адаптованих до українських умов, а саме:

соціальної справедливості, прийнятності, розуміння та підтримки реформи широкими верствами населення;

свободи вибору, підвищення зацікавленості та відповідальності громадян за свій добробут у старості;

економічної обґрунтованості та фінансової спроможності і стійкості пенсійної системи;

сприяння зростанню національних заощаджень та економічному розвитку країни;

захищеності від політичних ризиків.

Для України найприйнятнішою є багаторівнева пенсійна система. З урахуванням цього пенсійна реформа проводиться за трьома напрямами: реформування солідарної системи, створення обов'язкової накопичувальної системи та розвиток добровільної накопичувальної системи.

Солідарна система має запобігати бідності серед осіб похилого віку через перерозподіл частини коштів Пенсійного фонду в інтересах громадян, які одержували низькі доходи.

Основною метою запровадження накопичувальної пенсійної системи є підвищення розміру пенсій за рахунок доходу, отриманого від інвестування частини пенсійних внесків громадян. При цьому пенсійні кошти мають накопичуватися як шляхом обов'язкового пенсійного страхування, так і створенням додаткових (добровільних) пенсійних заощаджень.

На початкових етапах реформи пенсійне забезпечення осіб, які не братимуть участі в обов'язковій накопичувальній системі, здійснюватиметься за рахунок коштів солідарної системи.

Успішне реформування пенсійної системи вимагає створення економічних передумов, а саме:

зростання виробництва, зміцнення фінансового стану підприємств і відповідне нарощування фінансових можливостей пенсійної системи;

розширення продуктивної зайнятості населення, мінімізація прихованого безробіття, тіньової зайнятості, захист трудових і соціальних інтересів громадян України на іноземних ринках праці;

погашення заборгованості із заробітної плати, підвищення її розміру та збільшення питомої ваги у валовому внутрішньому продукті;

розширення бази сплати пенсійних внесків за рахунок охоплення пенсійним страхуванням усіх категорій юридичних і фізичних осіб;

припинення практики списання та реструктуризації заборгованості перед Пенсійним фондом;

скасування пільг у сплаті пенсійних внесків і заборону запровадження нових пільг у виплаті пенсій без визначення джерел їх фінансування;

переведення фінансування виплат пенсій сільським пенсіонерам і пільговим категоріям їх одержувачів із Пенсійного фонду на Державний бюджет, корпоративні та професійні пенсійні фонди.

Так сталося, що Україна серед країн із перехідною економікою має найбільшу частку населення в пенсійному віці відносно працюючого населення.

необхідність саме такого кроку свідчить також те, що середньомісячний розмір пенсій в Україні, за оцінками відомого українського вченого-економіста A.C. Гальчинського, не перевищує третини від середньомісячної заробітної плати, тоді як за світовими стандартами цей показник має бути вищим за 70%.

Реформування солідарної системи

Сутність реформування солідарної системи полягає в забез-
печенні, з одного боку, базових принципів соціальної рівності,
однакового для всіх захисту від бідності в похилому віці, посту-
пового підвищення розмірів пенсій відповідно до державних
соціальних гарантій, а з другого — в ліквідації соціальних від-
мінностей, пільг і привілеїв. За таких умов солідарна система
зможе забезпечити мінімальний достаток на старість усім, хто
працював. Обов'язковою умовою гарантованого й ефективного вико-
нання солідарною системою своїх функцій є усунення об'єктив-
них і суб'єктивних чинників, накопичених за час її існування.
З цією метою необхідно: 

Забезпечити обов'язковість державного пенсійного страхування всіх без винятку працюючих громадян і поступово перейти до паритетної сплати пенсійних внесків — порівну роботодавцями та найманими працівниками. За тих, хто не працює з поважних причин (здійснює догляд за малолітніми дітьми, інвалідами, проходить військову службу), внески мають сплачуватися з коштів Державного бюджету.

Установити порядок визначення пенсій виключно на основі персоніфікованого обліку пенсійних внесків. До стажу, що дає право на пенсію, мають зараховуватися лише ті періоди, за які сплачено обов'язкові пенсійні внески. Трудовий внесок і пенсія громадян мають обчислюватися на основі персоніфікованого обліку за весь період трудової діяльності. Для осіб, які не працювали і не сплачували пенсійних внесків, слід зберегти соціальні виплати з коштів Державного та місцевих бюджетів, а не за рахунок пенсійних заощаджень працюючих громадян.

Пенсії мають обчислюватися лише з тієї суми доходу, з якої сплачені внески. Обмеження максимальної суми доходу, з якої сплачуються внески, необхідно щорічно коригувати з урахуванням динаміки середньої заробітної плати.

Удосконалити механізм фінансування дострокових пенсій і їх призначення. Дострокові пенсії мають фінансуватися за рахунок роботодавців, що заохочуватиме їх до запровадження нових технологій, поліпшення умов та охорони праці, зменшення кількості працюючих у шкідливих умовах.

Запровадити сплату єдиного страхового внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, доручивши це Пенсійному фонду. У результаті можна буде уникнути зростання навантаження на фонд заробітної плати, дублювання функцій різними фондами соціального страхування та зменшити адміністративні видатки.

Передбачити економічні стимули для пізнішого виходу людей на пенсію шляхом прогресивного підвищення розміру пенсії за кожний рік роботи після досягнення пенсійного віку.

Запровадження обов'язкової накопичувальної системи

Забезпечення соціальної справедливості, економічної обґрунтованості та фінансової стабільності пенсійної системи настійно вимагає запровадження накопичувальної її складової (другий рівень). Це означає, що всі працівники зобов'язані відкладати частину зароблених коштів на старість і вносити її в Накопичувальний пенсійний фонд. А отже, після досягнення пенсійного віку кожен буде одержувати додатково до виплат за солідарною системою пенсію з обов'язкової накопичувальної системи.

Ця система передбачає більшу, ніж солідарна, свободу вибору й одночасно відповідальність працівника.

Основні завдання запровадження обов'язкової накопичувальної системи:

підвищення рівня пенсій за рахунок отримання інвестиційного доходу;

посилення залежності розміру пенсії від пенсійних внесків роботодавців і найманих працівників;

забезпечення права успадкування коштів пенсійних внесків спадкоємцями у разі передчасної смерті застрахованої особи;

формування на основі пенсійних внесків інвестиційного капіталу;

розосередження ризиків фінансування виплати пенсій між солідарною й обов'язковою накопичувальною системами;

удосконалення управління системою пенсійного забезпечення за рахунок передачі недержавним компаніям функції управління активами Накопичувального пенсійного фонду;

створення дієвих механізмів захисту майнових прав та інтересів застрахованих осіб.

Важливою умовою запровадження обов'язкової накопичувальної системи є правильний вибір Урядом моделі її адміністрування (централізованої, децентралізованої чи іншої), використання переваг різних моделей, світового досвіду, а також урахування особливостей внутрішньої соціально-економічної ситуації. Це ж стосується і питання вибору банківської чи небанківської фінансової установи або мережі таких установ, які мають обслуговувати накопичувальну пенсійну систему.

Запровадження добровільної (додаткової) накопичувальної системи

Добровільна (додаткова) накопичувальна система (третій рівень) розрахована на людей, які хочуть і можуть створити більші заощадження на старість. У рамках такої системи фінансуються і дострокові пенсії. Кожен громадянин повинен мати можливість обрати ту форму заощаджень, якій він довіряє найбільше.

 Тому право здійснення добровільного пенсійного забезпечення необхідно надавати не лише пенсійним фондам, а й банкам і небанківським фінансовим установам.

Основні завдання запровадження добровільної (додаткової) накопичувальної системи:

формування законодавчої та нормативної бази для створення та функціонування недержавних пенсійних фондів;

залучення до створення пенсійних фондів банків і небанків-ських фінансових установ;

сприяння накопиченню добровільних пенсійних заощаджень громадян у банках і небанківських фінансових установах;

створення професійних і корпоративних пенсійних фондів, які акумулювали б кошти для виплати пільгових пенсій;

запровадження обов'язкової сплати додаткових пенсійних внесків за рахунок коштів роботодавців на підприємствах зі шкідливими умовами праці;

визначення пенсій залежно від накопиченої суми пенсійних внесків та інвестиційного доходу;

чітке визначення вимог і критеріїв, пов'язаних із заснуванням недержавних пенсійних фондів, управлінням ними та їхніми активами;

розмежування пенсійних коштів та інших активів банків небанківських фінансових установ, які обслуговують пенсійні програми;

заборона виконання однією юридичною особою функцій накопичення та зберігання пенсійних активів та управління ними;

забезпечення інформаційної відкритості для вкладників пенсійних коштів діяльності недержавних пенсійних фондів, банків і небанківських фінансових установ, які обслуговують пенсійні програми.

Реформування пенсійної системи — складний, багатогранний і комплексний процес, який має істотно змінити баланс політичних, економічних і соціальних інтересів населення, систему державних фінансів, функціонування ринків праці та капіталу. Відповідний успіх цієї справи значною мірою залежатиме від узгодженості дій у суміжних напрямах ринкового трансформування економіки.

Важливою умовою функціонування накопичувальної пенсійної системи є створення інфраструктури та механізмів ефективного інвестування пенсійних коштів, надійного їх захисту від ризиків втрати та знецінення. З цією метою необхідно:

визначити перелік фінансових інструментів, дозволених для інвестування пенсійних коштів, які б забезпечували збалансування можливих ризиків та очікуваних доходів;

встановити правила інвестування пенсійних коштів, які б мінімізували ризики та гарантували дохід;

розробити програму розвитку ринку середньо- та довгострокових державних боргових зобов'язань як одного з важливих інструментів інвестування пенсійних коштів і механізми гарантування виконання державою своїх боргових зобов'язань;

сприяти розвитку небанківського фінансового посередництва, вітчизняних фінансових інституцій, а також формуванню інвестиційної культури;

створити систему та механізми надійного зберігання та накопичення пенсійних коштів, захисту їх від ризиків, а також прозорого ціноутворення на ринку корпоративних цінних паперів та обслуговування пенсійних коштів;

сприяти розвитку ринку іпотечних фінансових інструментів, становленню інвестиційних фондів, вкладенню в них пенсійних коштів і подальшому використанню під час кредитування будівництва та придбання житла;

розробити механізми участі пенсійних фондів в управлінні емітентами акцій (корпоративними правами), в які вкладені пенсійні активи, й інвестування пенсійних коштів в іноземні фінансові проекти згідно з вимогами законодавства;

розробити механізми взаємодії застрахованих осіб (учасників пенсійних фондів), банків і небанківських фінансових установ, що їх обслуговують, і держави в частині здійснення інвестиційної політики щодо пенсійних коштів;

установити процедуру відбору банків і небанківських фінансових установ для інвестування пенсійних коштів і визначити вимоги до компаній, що здійснюють управління ними й адміністрування пенсійними фондами;

забезпечити пріоритетність економічних інтересів вкладників пенсійних фондів у процесі інвестування пенсійних коштів на засадах безпечності, довгостроковості та зворотності вкладення коштів, недопущення прямого їх вкладення в комерційні проекти;

<?%> Розділ 1 <зі<?

створити умови для участі в управлінні накопичувальною пенсійною системою представників застрахованих осіб і роботодавців;

запровадити обов'язкове ліцензування юридичних осіб, які здійснюють управління пенсійними коштами.

Створення ефективної системи інвестування пенсійних коштів сприятиме прискореному розвитку інвестиційних процесів, піднесенню економіки, фінансовому зміцненню накопичувальної пенсійної системи та забезпеченню її стійкості. Реформування пенсійної системи має бути підкріплене адекватними змінами в оподаткуванні, які заохочували б роботодавців і найманих працівників до накопичення й інвестування пенсійних заощаджень. З цією метою необхідно:

знизити ставки оподаткування доходів фізичних осіб, що сприятиме підвищенню доходів населення та їх легалізації і збільшенню пенсійних внесків;

звільнити від оподаткування частину доходів фізичних і юридичних осіб, яка спрямовуватиметься в накопичувальну пенсійну систему;

звільнити від податку на прибуток інвестиційні доходи, одержані від вкладених пенсійних коштів;

включити до системи оподаткування доходів фізичних осіб виплати з накопичувальної пенсійної системи;

звільнити суб'єктів господарювання, які управляють пенсійними коштами, від податку на додану вартість послуг з обслуговування пенсійних активів, оскільки це призводить до адекватного зменшення пенсійних виплат;

розробити правовий та економічний механізми залучення доходів, одержаних від легалізації та податкової амністії до пенсійних фондів.

Пенсійна реформа здійснюється у три етапи. Перший етап (2004-2005 рр.) — реформування солідарної системи пенсійного забезпечення та запровадження добровільної системи пенсійного страхування. Другий етап (2005-2006 рр.) — створення економічних передумов та шформаційно-технічної бази для запровадження обов'язкової накопичувальної системи пенсійного страхування. Третій етап (2007-2011 рр.) — запровадження обов'язкової накопичувальної системи пенсійного страхування. Позитивним наслідком пенсійного реформування має стати підвищення ниж

ньої та верхньої межі коефіцієнта заміщення (співвідношення середньої пенсії та заробітної плати) відповідно до 40 і 60% заробітку, що істотно зменшить частку домогосподарств із рівнем споживання нижче прожиткового мінімуму.

1.2.5.

Управління регіональним розвитком гуманітарної сфери

Підвищення якості освіти

Заходи, спрямовані на підвищення рівня охоплення освітою населення України, дозволять загалом в 2015 р. досягнути рівня освіти в Україні, відповідного рівня країн Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).

Стратегія розвитку освіти в Україні визначає завдання щодо підвищення рівня та якості освіти, впровадження державних стандартів, що відповідають вимогам Європейської спільноти (табл. 1.9).

Таблиця 1.9

Стандарти освіти в Україні (у%)

	2003 р.	2004 р.	2007 р.	2011 р.	2015 р.
Чистий показник охоплення освітою дітей віком 3-4 роки в дошкільних навчальних закладах	55,6	57	60	63	65
Чистий показник охоплення освітою дітей віком 5 років у дошкільних навчальних закладах	50,5	53	55	57	60
Чистий показник охоплення початковою освітою дітей віком 6-9 років	99,2	99,3	99,5	99,8	100
Чистий показник охоплення дітей повною освітою	90	92	95	97	99
Чистий показник охоплення вищою освітою осіб віком 18-22 (НУ рівні)	57,5	60	63	65	67
Чистий показник охоплення вищою освітою ІП-ІУ рівнів акредитації	42,2	45	49	51	65

Модернізацію системи освіти слід спрямувати на забезпечення її якості відповідно до новітніх досягнень науки, культури та соціальної практики. У Національній доктрині розвитку освіти, затвердженій у квітні 2002 р. Указом Президента України, головною метою державної політики щодо розвитку освіти визначено створення умов для розвитку особистості та творчої самореалі-зації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати та навчатися протягом життя, оберігати та примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати та зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну і правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти.

Структурні завдання

створення надійного механізму щодо втілення та контролю за виконанням положень Національної доктрини розвитку освіти та інших законодавчих і нормативних актів України в галузі освіти.

завершення формування державних стандартів інфраструк-турного забезпечення закладів освіти, забезпечення доступності та безоплатності дошкільної та середньої освіти;

надання допомоги малозабезпеченим сім'ям для оплати навчання.

відновлення кількісних і якісних параметрів для нормування бюджетних коштів, упровадження ефективних схем недержавного фінансування освіти.

Для виконання визначених завдань, які стосуються підвищення рівня охоплення освітою, наближення рівня освітнього потенціалу населення України до рівня країн ЄС і підвищення якості освіти, необхідно здійснити низку відповідних заходів, ключовими серед яких слід визначити такі:

Заходи щодо підвищення рівня охоплення освітою:

• на законодавчому рівні — підготовка та прийняття Закону України «Про післядипломну освіту», нормативно-правових актів, що випливають із прийнятого в січні 2002 р. Закону України «Про вищу освіту», Положення про дошкільні навчальні заклади, постанови Кабінету Міністрів України «Про розвиток системи дистанційного навчання в Україні на 2003-2005 роки», Концепції розвитку професійно-технічної освіти, Положення про забезпечення професійного навчання інвалідів у професійно-технічних навчальних закладах, Державної

програми сприяння підприємствам у забезпеченні професійного навчання персоналу, розроблення проекту постанови Кабінету Міністрів України щодо спеціалізації та перепро-філювання професійно-технічних навчальних закладів;

оптимізація мережі навчальних закладів збільшення обсягів фінансування освіти;

виконання загальнодержавних програм «Шкільний автобус» «Вчитель»;

надання адресної державної підтримки учням і студентам з числа сиріт, інвалідів, малозабезпечених сімей та обдарованої молоді.

Заходи щодо підвищення якості освіти:

гармонізація діючої нормативно-правової бази України в галузі освіти із законодавством країн ЄС;

поглиблення інтеграційних процесів, розвиток партнерства та співробітництва між Україною та ЄС у галузі освіти;

забезпечення розширення співпраці з міжнародними організаціями, фондами, виконавцями програм і проектів з метою залучення фінансової, технічної та гуманітарної допомоги (зокрема з ЄС, Радою Європи, ЮНЕСКО, СОН, Світовим банком тощо);

завершення розробки державних стандартів базової та повної середньої освіти, державних стандартів спеціальної середньої освіти дітей з особливими потребами;

на законодавчому рівні — підготовка проекту Закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні»;

упровадження сучасних інформаційних технологій, у т. ч. Інтернет, особливо в сільській місцевості; застосування комп'ютерних технологій під час оцінювання знань учнів і студентів, удосконалення підготовки педагогічних працівників для системи професійно-технічної освіти;

забезпечення підвищення якості підготовки кандидатів і докторів наук у провідних вищих навчальних закладах і наукових установах;

заохочення роботодавців до участі в забезпеченні функціонування та розвитку професійно-технічної освіти, до працевлаштування випускників професійно-технічних і вищих навчальних закладів.

9% Розділ 1

Заходи щодо покращення функціонування системи освіти в Чернігівській області спрямовані на забезпечення її випереджувального розвитку на основі поліпшення фінансового, матеріально-технічного, кадрового та методичного забезпечення з одночасним підвищенням економічної ефективності використання затрачених ресурсів, і передбачають:

забезпечення безперервності та наступності на всіх рівнях освіти, взаємодії науки та практики в освітньому процесі;

збереження та розвиток мережі державних загальноосвітніх закладів, приведення її у відповідність до потреб регіону, створення приватних закладів;

збереження та розширення діючої системи професійно-технічної та вищої освіти;

подолання вузькопрофільності та дублювання під час підготовки працівників і фахівців;

якісне поліпшення матеріально-технічної бази освітніх закладів;

підвищення якості навчального процесу шляхом упровадження нових навчальних програм, розширення застосування технічних засобів у навчальному процесі.

Пріоритети реформування системи охорони здоров'я

Основна мета глибоких перетворень у сфері охорони здоров'я полягає в поліпшенні стану здоров'я населення на основі забезпечення доступності якісної медичної допомоги, створення правових, економічних та організаційних умов надання медичних послуг, переорієнтації державної служби охорони здоров'я на запобігання захворюванням, насамперед інфекційним, зниження ризиків, пов'язаних із забрудненням і шкідливим впливом довкілля, у т. ч. внаслідок Чорнобильської катастрофи.

На часі вироблення та запровадження механізмів багатока-нальності фінансування медичної галузі, забезпечення керованого розвитку платних медичних послуг і введення державного соціального медичного страхування, оптимального співвідношення між наданням медичних послуг і свободою їх вибору. Водночас необхідно забезпечити доступність медичної допомоги для соціально незахищених верств населення через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування.

Структурні завдання

У сфері зниження захворюваності населення:

зниження в період 2004-2015 рр. смертності немовлят до загальноєвропейського рівня, тобто до 9,5 на 1000 народжених живими;

зменшення рівня материнської смертності на 17%;

доведення показників захворюваності та смертності від хвороб системи кровообігу до середнього рівня східноєвропейських держав. Зокрема досягнення зниження захворюваності на хвороби системи кровообігу у працездатному віці — на 30%;

зниження рівня канцерогенності довкілля, доведення ранньої діагностики онкологічних хвороб до 50% випадків раку І і II стадії та подовження тривалості життя онкологічно хворих на 30%;

зниження на 30% захворюваності на бронхіальну астму та хронічні неспецифічні хвороби легенів, доведення показників смертності від хвороб органів дихання серед населення працездатного віку до східноєвропейського рівня (1,9-2,0%о);

зниження захворюваності на інфекційні хвороби на 50%; приборкання епідемії туберкульозу, доведення захворюваності на цю хворобу до рівня східноєвропейських держав, тобто зниження її на 42%. Поліпшення лікування хворих на туберкульоз і зниження смертності від нього у 8 разів;

зменшення темпів поширення ВІЛ-інфекції / СНІДу на 13%. У сфері поліпшення фінансування системи охорони здоров'я:

завершити перехід до системи обов'язкового медико-соціаль-ного страхування, забезпечити ефективність управління її коштами;

здійснити перехід фінансування закладів охорони здоров'я залежно від обсягу та якості медичних послуг, що надаються населенню;

забезпечити на програмній основі покриття витрат на профілактику та лікування соціально значущих хвороб, дорогих видів медичної допомоги, придбання особливо дорогого обладнання, будівництво нових об'єктів охорони здоров'я;

здійснити перехід від оплати фактичних обсягів медичної допомоги до оплати її планованих обсягів за окремими видами, які визначаються на основі замовлення медичними організаціями.

<й> Розділ 1

У сфері поліпшення медикаментозного та матеріально-технічного забезпечення охорони здоров'я:

створити систему гарантування якості вітчизняного виробництва ліків із урахуванням міжнародних вимог і контролю за якістю лікарських засобів;

забезпечувати розробку, виробництво та впровадження нової медичної техніки та виробів медичного призначення, доведення їх до рівня сучасних світових стандартів;

забезпечувати розробку, виробництво та впровадження нових лікарських засобів відповідно до потреб охорони здоров'я.

У сфері раціоналізації системи надання медичної допомоги та розвитку інституту сімейної медицини:

розробити та впровадити систему освітніх стандартів для підготовки фахівців загальної практики сімейної медицини;

реорганізувати заклади охорони здоров'я відповідно до етапів впровадження сімейної медицини та пристосування приміщень існуючих амбулаторно-поліклінічних закладів для потреб і функціонування сімейної медицини;

упровадити диференційований розподіл бюджетних коштів за рівнями надання медичної допомоги з урахуванням потреб первинної медико-санітарної допомога на засадах сімейної медицини;

опрацювати та затвердити в установленому порядку типові угоди, що регулюють порядок взаємодії між лікарями загальної практики / сімейними лікарями, іншими закладами охорони здоров'я та населенням.

У сфері підвищення ефективності державної політики щодо формування здорового способу життя:

розробити та впровадити комплекс економічних, правових та адміністративних заходів, спрямованих на скорочення споживання населенням алкогольних напоїв, тютюну та тютюнових виробів; здійснювати контроль за якістю цих виробів; створити ефективну систему протидії їх незаконному обігу;

розробити та запровадити заходи щодо економічного стимулювання підприємств, установ та організацій усіх форм власності, які здійснюють фізкультурно-оздоровчу та спортивну діяльність, сприяють розвитку самодіяльного масового спорту;

забезпечити оснащеність навчальних закладів і закладів фізичної культури та спорту необхідним фізкультурно-спортивним інвентарем та обладнанням згідно з розробленими нормативами.

Стратегічним завданням розвитку системи охорони здоров'я області на довгострокову перспективу є забезпечення населення належним медичним обслуговуванням на рівні науково обґрунтованих стандартів. Це планується досягти шляхом:

постійного вдосконалення системи медичної допомоги, зокрема розвитку стаціонарзамінюючих форм медичної допомоги, розширення обстеження хворих на догоспітальному етапі та завершення їх лікування в поліклініках, удосконалення та скорочення тривалості лікувального процесу, розвитку мережі амбулаторно-поліклінічних закладів та оснащення їх сучасною медичною апаратурою;

пропаганди здорового способу життя, надання населенню через засоби масової інформації рекомендацій щодо проведення профілактичних заходів;

виконання державних і національних програм, пов'язаних із профілактикою та лікуванням соціально значущих хвороб (туберкульозу, інфекційних, онкологічних і серцево-судинних захворювань), розширення медичної допомоги матері та дитині, розвитку служб збереження генофонду та захисту імунної системи організму;

сприяння розвитку страхової та приватної медицини;

• посилення контролю за якістю медичних послуг. Виконання зазначених пріоритетів передбачає реалізацію таких заходів:

упровадження бюджетно-страхової медицини, розвиток обов'язкового та добровільного медичного страхування;

проведення акредитації лікувально-профілактичних закладів;

упровадження медико-економічних стандартів обстеження та лікування хворих;

приведення ліжкового фонду у відповідність до структури захворюваності населення та потребами в спеціалізованій медичній допомозі, подальше розширення мережі денних стаціонарів, стаціонарів удома, широке впровадження засад сімейної медицини;

зниження середніх термінів перебування хворих у стаціонарі за рахунок інтенсифікації лікувально-діагностичного процесу;

—■

поліпшення медичної допомоги та підвищення якості обслуговування сільського населення, соціально незахищених верств громадян, інвалідів і ветеранів Великої Вітчизняної війни;

організацію обласних центрів спеціалізованої медичної допомоги;

удосконалення медичної допомоги дітям, розвиток служби дитячої та підліткової гінекології, оснащення її сучасним обладнанням, удосконалення системи подання допомоги вагітним, роділлям і породіллям шляхом створення обласного перинатального центру;

подальше проведення профілактичної роботи з метою запобігання поширенню захворюваності на ВІЛ/СНІД;

поліпшення первинної медичної допомоги з метою профілактики та лікування артеріальної гіпертензії, цукрового діабету, туберкульозу та запобігання їх ускладненням;

удосконалення імунопрофілактичної роботи серед населення для забезпечення епідеміологічного благополуччя.

Напрями стабілізації роботи закладів культури, фізичної культури та спорту

Пріоритетними напрямами в галузі культури мають бути:

приведення в належний стан мережі об'єктів культури, зокрема бібліотек, клубних закладів нового типу, шкіл естетичного виховання тощо, підвищення рівня забезпечення культурно-освітніх закладів технічними засобами й обладнанням;

здійснення структурної перебудови галузі кінематографії з урахуванням умов ринкової економіки, сприяння становленню недержавної ринкової інфраструктури вітчизняної кінематографії;

• зміцнення матеріально-технічної бази музеїв, заповідників, бібліотек, архівів і забезпечення виконання комплексних програм збереження пам'яток історії та культури. Виникає гостра потреба у зміні пріоритетних напрямів розвитку фізичного виховання, фізичної культури та спорту. Зміст цієї роботи слід спрямувати на:

• зміцнення наявної матеріально-технічної бази та розвиток фізкультурно-спортивного руху з урахуванням змін у всіх сферах суспільного життя;

.-Ф.- -•і',-

створення умов для задоволення потреб кожного громадянина України, насамперед молоді, у зміцненні здоров'я, фізичному та духовному розвитку;

пропаганда та здійснення комплексу фізкультурно-оздоровчих і спортивних заходів із урахуванням традицій, інтересів, специфіки виробництва, а також дефіциту вільного часу працюючих;

наполеглива робота зі створення резерву до національної збірної команди та досягнення максимальних результатів у міжнародних спортивних змаганнях;

створення належних умов для поліпшення фізкультурно-оздоровчої, реабілітаційної та спортивно-масової роботи серед інвалідів.

Конт|н>льігі запитання для самоперевірки й аудиту знань

Назвіть основні напрями соціальної політики держави.

Назвіть структурні складові соціальної політики в регіоні.

У чому полягають завдання соціальної політики в регіоні?

Які основні важелі демографічної політики держави?

Які цілі регулювання оплати праці?

Розкрийте суть пенсійної реформи.

Яка стратегія підвищення якості освіти?

Наведіть основні заходи щодо підвищення рівня охоплення освітою в Україні.

Сформулюйте основні структурні завдання в сфері охорони здоров'я.

Які пріоритети визначені у галузі культури?

Сформулюйте основні напрями розвитку фізичної культури та спорту в Україні.

Проблемні й аіггивізуючі питаним

Які завдання демографічної політики необхідно вирішити на регіональному рівні?

Сформулюйте механізми реалізації політики зайнятості в регіоні.

Розробіть модель вирішення проблем зайнятості в сільській місцевості.

Базуючись на регіональних особливостях, спрогаозуйте які економічні та сощальні наслідки буде мати для регіону запровадження нового соціального стандарту-мінімальної погодинної заробітної плати.

Виходячи з конкретних регіональних показників, розрахуйте рівень індексації заробітної плати за минулий рік.

Яка сутність реформування солідарної пенсійної системи?

Що необхідно здійснити для запровадження добровільної накопичувальної системи?

1. Версии предательства Иуды
2. Тема 25 Раздел- Особенности психического развития на разных возрастных этапах
3. По теме- Теория мотивации и принципы ее воздействия на людей
4. Менеджмент МЕТОДИЧЕСКИЕ УКАЗАНИЯ к выполнению контрольной работы.
5. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
6. х годов плана создания единой европейской валюты евро стало предметом ожесточенных столкновений мнений инт
7. Концепция построения моделей композитного документооборота
8. Тема 14 Договор аренды и другие виды договоров в сфере коммерческой деятельности
9. Статья- Теория рыночного социализма
10. Менеджмент СПЕЦІАЛЬНОСТІ 7
11. Семейное право 1
12. много ела и мало двигалась
13. Информационные технологии Отчёт о выполнении лабораторной работы 3 М
14.  Влажность ~ содержание в грунте того или иного количества воды отношение массы воды содержащейся в г
15. Введение 2
16. Разработка интерактивной среды обучения работе
17. Полы в промышленных зданиях
18. Принципы и методы оценки эффективности системы управления торговым предприятием
19. Учетная политика предприятия
20. Назначение и классификация приспособления

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе