Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ
Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ
Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін ННІ права
лекція
з дисципліни «Релігієзнавство»
Законодавство України про релігійні організації. Релігія в Україні
(2 години)
Для студентів
Дніпропетровськ – 2013
Лекцію підготовлено доцентом кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ Л. С. Тутік.
РЕЦЕНЗЕНТИ:
Бобильова С.Й., Директор центру україно-німецьких досліджень при Дніпропетровському національному університеті ім.. О. Гончара, кандидат історичних наук, професор.
Прошин Д.В., доцент кафедри соціальних і політичних наук Дніпропетровського університету ім. А. Нобеля, кандидат історичних наук.
Лекція обговорена та схвалена
на засіданні кафедри соціально-гуманітарних дисциплін
30 серпня 2013 р., протокол № 2
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
Мета лекції:
познайомити з законодавством України про свободу совісті та релігійні організації. Особлива увага приділена релігії і церкві в сучасній Україні.
Залежно від типу взаємин між державою і церквою у світовій історії є багато моделей державно-церковних відносин, тому питання моделі державно-церковних відносин в Україні є актуальним і передбачає декілька важливих принципів: віротерпимість, свобода віросповідань (при якій всі релігії рівні між собою, а людина вільна у виборі конфесій і відправленні релігійного культу), свобода совісті (яка дає змогу особі вільно обирати будь-яку релігію або бути невіруючим).
Із проголошенням у 1991 р. незалежності Україні релігійне життя в державі значно активізувалося, набуло якісно нових вимірів. Поступово вивільняючись від впливу чужих політичних та релігійних центрів більшість релігійних організацій стала на шлях вдосконалення своїх національних форм. Щороку з’являються нові культові споруди, відкриваються нові монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи, виходять у світ нові періодичні видання. При всій строкатості релігійної карти сучасної України більшість її релігійних громад перебуває у межах різних напрямів християнства. Тому вивчення даної теми набуває особливої актуальності.
1. Законодавство України про свободи совісті та релігійні організації
Гарантоване Конституцією України та відповід ними законами право на свободу совісті можливе лише за умови чинності юридичних норм, які га рантують необхідні права та свободи релігійним організаціям і віруючим і накладають на них ок ремі обов'язки. Такі норми об'єднуються понят тям "законодавство про свободу совісті та релігійні організації".
Законодавство про свободу совісті та релігійні організації в загальному обсязі можна визначити як сукупність таких правових норм, котрі регулю ють соціальні відносини, що виникають у зв'язку з реалізацією права на свободу совісті. Власне, це — міжгалузевий інститут, оскільки об'єднує норми, що належать до різних галузей права. При чиною для появи такого інституту в системі права є наявність специфічного предмета правового регу лювання.
“Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації".
У 1991 р. в нашій країні вперше було прийнято Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації". Відзначаючи характерні риси цього Закону, слід наголосити: - чинний закон стверджує Українську державу безрелігійною, але не антирелігійною, тобто дер-жава не допускає у свою політичну структуру церкву як державний інститут, але не визнає за собою права вести боротьбу проти релігії, відмовилася встановлювати обов'язкові переконання чи світогляд;
закон надає громадянам право на свободу совісті, що криє в собі право не лише сповідувати релігію, відправляти релігійні культи, а й зміню вати свої переконання, вільно їх розповсюджува ти, навіть якщо вони релігійні;
закон більшою мірою відповідає змістові й ви могам міжнародних правових актів про політичні та громадянські права;
закон більше скерований на позитивні настано ви і дозвіл, аніж на заборону тих чи інших дій, як це мало місце в минулому.
Чинне законодавство про свободу совісті та релігійні організації конкретніше визначає пра вові основи утворення й діяльності релігійних ор ганізацій в Україні.
Відомо, що релігійна організація — це вид об'єднання громадян, передовсім віруючих. Цій організації віруючих, на відміну від простої їх спільності, властиві визначені правові ознаки: 1) це — об'єднання громадян, засноване на їхніх індивідуальних потребах та інтересах; 2) воно має виключно добровільний характер, його утворення залежить від волі бажаючих об'єднатися, участь у його діяльності також добровільна; 3) це — само врядне об'єднання: його члени створюють органи управління, що підзвітні їм; 4) члени об'єднання беруть участь у створенні фондів, необхідних для їхньої діяльності; 5) релігійна організація забезпе чує внутрішню дисципліну та правила поведінки членів засобами переважно морального впливу; 6) вона має на меті задоволення релігійних потреб своїх членів і рівночасно задовольняє релігійні по треби інших одновірців; 7) законами держави ви значено окремі права та обов'язки релігійних ор ганізацій; 8) вона може мати свій статут або поло ження, постійне місце проведення зібрань.
У Законі визначено, що релігійні організації в /країні утворюються для задоволення релігійних Іотреб громадян, їхніх намірів сповідувати й по-пирювати віру і діють відповідно до їхньої єрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і змінюють персонал згідно з їхніми тату тами (положеннями).
Релігійними організаціями в Україні є: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релі-ійні братства, місіонерські товариства (міси), ду-:овні навчальні заклади, а також об'єднання, що кладаються з вищезазначених релігійних ор-анізацій.
На інші організації, утворені за релігійною оз-:акою, дія цього Закону не поширюється.
У Законі подано також конкретні визначення знуючих релігійних організацій.
Стаття 8 дає таке визначення релігійної грома ду вона є місцевою релігійною організацією іруючих громадян того самого культу, віроспові-ання, напрямку, течії або толку, які добровільно б'єдналися з метою спільного задоволення релі-Ійних потреб. , <
У Законі відзначено, що "держава визнає право елігійної громади на її підлеглість у канонічних організаційних питаннях..." діючим релігійним ентрам (управлінням) як в Україні, так і поза її ежами, а також зміну цієї підлеглості.
Важливо наголосити, що підлеглість релігій-их громад у канонічних та організаційних питан-ях центрам (управлінням) не тотожна безпосе-гдній залежності громад від центрів (управлінь), складі яких знаходяться професійні служителі ульту, духовенство, богослови та ін. Це повністю дповідає праву на свободу совісті, позбавляє ду-звенство можливості монопольне впливати на штя віруючих та їхніх громад, установлювати їм особливі, специфічні порядки тощо. Іншими словами, служителі культу не мають права само чинно здійснювати адміністративне керівництво релігійними громадами. Відповідальність перед державою, як і саму підлеглість центрам (управ лінням), вирішують на загальних зборах самі віру ючі, які заснували релігійну громаду, а також їхні вибрані органи самоуправління. Водночас самі священнослужителі мають право входити до скла ду релігійних громад, бути членом групи ("десят ки") віруючих — засновників релігійної громади. У Законі відзначено також, що релігійні уп равління і центри діють на підставі їхніх статутів (положень). Вони мають право відповідно до цих зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські това риства (місії), духовні навчальні заклади, які діють на підставі своїх статутів (положень).
Відповідно до цивільного законодавства право здатність релігійних організацій визначає їхній (їхнє) статут (положення), що підлягає реєстрації. Статут (положення) приймається на загальних зборах віруючих або на релігійних з'їздах, конфе ренціях. Він (воно) має містити відомості про вид релігійної організації, її віросповідну належність, майновий стан і місце релігійної організації в ор ганізаційній структурі релігійного об'єднання, права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних за кладів та ін.
Релігійна організація визначається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення) і користується правами та несе обов'язки відпо відно до чинного законодавства та свого статуту (положення).
Стаття 14 Закону регламентує реєстрацію ста тутів (положень) релігійної організації. Для одер жання релігійною громадою правоздатності юри-
дичної особи громадяни в кількості не менш як 10 осіб, які утворили її та досягли 18-річного віку, подають заяву і статут на реєстрацію до обласної. Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій (у Криму — до уряду Автономної Республіки Крим).
Релігійні центри управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні за клади подають на реєстрацію статут (положення) до Міністерства юстиції. Механізм реєстрації ви значає ст. 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".
Відмова в реєстрації статуту (положення) релі гійної організації можлива лише за умови їхньої суперечності чинному законодавству. Рішення про відмову може бути оскаржено до суду (ст. 15). Відповідно до Цивільного процесуального кодексу України (гл. 31 -Б "Скарги на рішення, прийняті відносно релігійних організацій". Статті 24811'1? 348) релігійні організації можуть оскаржити рішення державних органів, якщо: 1) перевищено встановлений законом строк винесення рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних ор ганізацій; 2) відмовлено в реєстрації статутів (по ложень) релігійних організацій. Скаргу можуть подати до суду громадяни -засновники релігійної організації ("десятка") у разі відмови в її реєстрації. Скарги на рішення місцевих держав них органів подаються до обласного, Київського міського суду, а на рішення Міністерства юс тиції — до Верховного Суду України.
Припинення діяльності релігійної організації може бути наслідком її реорганізації (поділу, злит тя, приєднання) або ліквідації. Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. У разі порушен ня релігійною організацією, що є юридичною осо бою, чинного законодавства України її діяльність може бути припинена також за рішенням суду (ст. 16).
У судовому порядку діяльність релігійної ор ганізації припиняється лише у випадках:
припиняє свою діяльність.
Відповідно до розд. IV чинного Закону релігійні ганізації, що є юридичною особою, та громадяни римують визначені права в царині свободи віро-овідання. Для проведення богослужіння, релі-аних обрядів, церемоній та процесій релігійні танізації мають право:
засновувати й утримувати місця богослужінь о релігійних зібрань із вільним доступом, а також місця, шановані в тій чи тій релігії (місця паломництва);
безперешкодно проводити їх у культових будівлях і на прилеглій території, у місцях палом-Іцтва, установах релігійних організацій, на кла-шищах, у місцях поховань і крематоріях, квар-Ірах та будинках громадян;
за ініціативою трудових колективів і згодою адміністрації проводити богослужіння, релігійні «ряди тощо в установах, організаціях і на під-шємствах
проводити богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, шпиталях, будинках для престарілих та валідів, місцях попереднього ув'язнення і відбу-Іння покарання, на прохання громадян, які пере-гвають у них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ грияє цьому, бере участь у визначенні часу та :ших умов проведення богослужінь; обряду або церемонії;
— відповідно до релігійних потреб військовослуж бовців командування військових частин надає їм можливість брати участь у богослужіннях і вико нанні релігійних обрядів.
У Законі визначено, що в інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, цере монії та процесії проводяться щоразу з дозволу ор ганів місцевого самоврядування чи органів вико навчої влади. Клопотання про видачу вказаного дозволу подається завчасно (згідно зі ст. 39 Кон ституції України) до призначеного строку прове дення богослужіння, обряду, церемонії чи про цесії, крім випадків, які не терплять зволікань.
Для ширшого здійснення права на свободу совісті, а також відповідного функціонування релігійних організацій, останнім і безпосередньо віруючим надано й такі права:
право на придбання, володіння й використання релігійної літератури мовою на свій вибір, а також інших предметів і матеріалів релігійного призна чення;
право виготовляти, експортувати, імпортувати й розповсюджувати предмети релігійного призна чення, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту. Релігійним органі заціям надано виключне право заснування під приємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення;
право засновувати товариства, братства, асоціації, інші об'єднання громадян для здійснен ня благодійництва, вивчення й розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності. Релігійні організації мають право здійснювати благодійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через благодійницькі організації. Загальні засади благодійництва визначає Законодавство та релігійні організації та віруючі, одноосібне або разом з іншими, мають право встановлювати й підтримувати міжнародні зв'язки та прямі осо бисті контакти, в тому числі виїзд за кордон для паломництва, участі у зборах і релігійних заходах. Учасники цих контактів і заходів можуть у поряд ку, встановленому чинним законодавством, набу вати, одержувати і везти з собою релігійну літера-гуру та інші інформаційні матеріали релігійного змісту
мають право відправляти громадян за кордон цля навчання в духовних навчальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян. В останні роки релігійні організації та конфесії в Україні встановили досить близькі взаємини з зарубіжними релігійними організаціями. На їх за прошення в Україну приїжджає чимало відомих священнослужителів і релігійних проповідників. Водночас багато місіонерів прибуває в країну з ме-гою проповідування свого віровчення, утворення громад своїх конфесій. Це інколи викликає при- ' г родне обурення у віруючих громадян нашої рес публіки. Тому Законом установлено-певні обмеження на діяльність зарубіжних проповідників. У ст. 24 Закону наголошено, що священнослужи-гелі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іно земними громадянами, проводять богослужіння і І лише в тих громадах, за запрошенням яких вони прибули.
Діяльність релігійних організацій як юридич них осіб передбачає право релігійних організацій на володіння майном, предметами культового при значення, а також безпосередньо виробництвом І предметів релігійного призначення тому для них важливим питанням діяльності е володіння й користування власністю. Відповідно до законодавства України релігійним організаціям надано право володіння власністю, а також право на землеко ристування, що здійснюються в порядку, встанов леному відповідними законодавчими актами Ук раїни (див. Закони України "Про власність", "Про землю").
Що ж до користування майном, яке є влас ністю держави, громадських організацій або гро мадян, то релігійні організації мають право вико ристовувати для своїх потреб будівлі та майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.
Культові будівлі й майно, що становлять дер жавну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне ко ристування або повертаються у власність релігій них організацій безоплатно за рішенням обласних чи міських адміністрацій, Уряду Автономної Рес публіки Крим. Відповідно до Указу Президента України від 22 червня 1994 р. місцеві органи дер жавної виконавчої влади мали забезпечити до 1 грудня 1997 р. передачу або повернення безоплат но у власність релігійних організацій культових будівель і майна, що перебувають у державній власності та використовуються не за призначен ням. При цьому культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватись у по-чергове користування двом чи більше релігійним громадам за їхньою взаємною згодою. За відсут ності такої згоди державний орган визначає поря док користування культовою будівлею і майном через укладання з кожною громадою окремого до говору (ч. Зет. 17).
За повернення у власність чи передачі в безоп латне користування релігійним громадам культо вих будівель і майна слід зважати на: 1) права релігійних громад, яким належали ці будівлі та майно на момент їх переходу у власність держави; 2) права релігійних громад, які користуються цими будівлями й майном у встановленому законом порядку; 3) вкладення коштів релігійними грома дами у спорудження, переобладнання культової будівлі й тривалість користування нею; 4) на явність у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використовування | релігійними громадами відповідних віровизнань; б) інші суттєві обставини в їхній сукупності. | Рішення відповідного державного органу має бути І мотивованим. (Див. Постанову Верховної Ради Ук раїни від 23 грудня 1993 р. № 3796-ХП).
Культова будівля та інше майно, що становлять Історичну, художню або іншу культурну цінність, І передаються релігійним організаціям із додержан-і; ням установлених правил охорони і використання ^пам'яток історії та культури. У Законі зазначено, що самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового ? майна не допускається. Спори з питань щодо во-[лодіння й користування культовими будівлями і майном вирішуються обласними та місцевими ор ганами управління.
, На жаль, в Україні мають місце як самовільне захоплення культових будівель, так і суперечки між конфесіями з питань щодо володіння й корис тування культовими будівлями і майном. Так, протягом 1990—1993 рр. у м. Самборі Львівської області прихильники православ'я і греко-католи ки вели суперечку, конфліктували за право во лодіння церквою Різдва Богородиці, вдаючись до силових методів і самовільного захоплення куль тової споруди. Подібний характер мали події 1992 р. в селах Баранівка та Куропатники Бере жанського району Тернопільської області, в селі Підпечери Івано-Франківської області 1994 р. то що. Конфлікти довкола неподілених храмів в окремих областях тліють і досі.
Конфлікти між віруючими за право володіння культовими спорудами та церковним майном час то супроводжуються порушенням громадського порядку. Це призводить до того, що для підтри мання громадського порядку в ці райони вводять ся підрозділи ОВС, які через це відволікаються від виконання свого основного обов'язку — боротьби зі злочинцями (наприклад, у село Підпечери було введено 630 співробітників ОВС, витрачено з місцевого бюджету значні кошти).
Право власності надає релігійним організаціям можливість володіти, користуватись і розпоря джатися таким майном — будівлями, предметами культу, об'єктами виробничого, соціального та добродійного призначення, транспортом, коштами та іншим майном, необхідним для забезпечення їхньої діяльності. Це майно може бути придбане або створене ними за рахунок власних коштів, по жертвуване громадянами, організаціями або пере дане державою, а також придбане на інших підста вах, передбачених законом. У власності релігійних організацій може бути також майно, що знахо диться за межами України (ст. 18).
Закон надає релігійним організаціям право звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями і одержувати їх. При мусове обкладання віруючих заборонено. Фінан сові та майнові пожертвування громадян і ор ганізацій, як і доходи релігійних організацій від продажу культової атрибутики, не оподатковують ся. (Частина 6 ст. 18 розгляданого Закону втрати ла чинність на підставі Законів України №498/95-ВР від 22.12.1995 р. та № 608/96-ВР від 17.12.1996р.).
Закон також визначає, що після припинення діяльності релігійних організацій майно, надане їм у користування державними, громадськими ор ганізаціями або громадянами» повертається його
колишньому власникові. У власність держави пе реходить також майно в разі відсутності правона ступників. З припиненням діяльності релігійних організа цій через порушення законодавства України май но, що перебуває в їхній власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у влас ність держави. Культове майно передається іншим релігійним організаціям.
Закон регулює також виробничу й господар ську діяльність релігійних організацій. Вони мають право задля виконання своїх статутних завдань засновувати виробничі, поліграфічні, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), що мають права юридичної особи.
Прибуток від виробничої діяльності та інші до ходи підприємств релігійних організацій оподат ковуються відповідно до чинного законодавства в порядку та розмірах, установлених для під приємств громадських організацій.
Будівництво культових та інших будівель релігійними організаціями здійснюється в поряд ку, встановленому чинним законодавством для об'єктів цивільного призначення. Реставрація й ремонт культових будівель — пам'яток історії та культури здійснюється з додержанням установле них правил охорони та використання пам'яток історії та культури.
Відповідно до права релігійних організацій на трудове наймання Закон установлює відповідні норми, що регулюють трудову діяльність у цих ор ганізаціях і на їхніх підприємствах (див. розд. V).
Трудові правовідносини в релігійних організа ціях регулюються в такому порядку: вони мають право приймати на роботу громадян; умови праці визначаються трудовим договором, що укла-
дається в письмовій формі, а також реєструється в установленому порядку.
У такому ж порядку реєструються документи, що визначають умови оплати праці священнослу жителів, церковнослужителів та осіб, які пра цюють у релігійних організаціях на виборних засадах.
Трудові права громадян, які ^працюють у релігійних організаціях за трудовим договором, регулюються законодавством про працю нарівні з працівниками державних і громадських під приємств, установ та організацій. Оподаткування одержуваних доходів громадян, у тому числі свя щеннослужителів, церковнослужителів та інших осіб, які працюють у релігійних організаціях на виборних засадах, здійснюється за ставками, вста новленими для працівників державних підпри ємств, установ та організацій (ст. 26).
. На громадян, які працюють на всіх підприєм ствах, заснованих релігійними організаціями, а також у створених ними добродійних закладах, поширюються законодавство про працю, порядок оподаткування, соціального страхування і соціаль ного забезпечення працівників державних і гро мадських підприємств, установ та організацій.
Всі громадяни без винятку, які працюють у релігійних організаціях, підлягають соціальному забезпеченню і соціальному страхуванню нарівні з працівниками державних і громадських підпри ємств, установ та організацій, їм також призначає ться і виплачується державна пенсія на загальних підставах відповідно до чинного законодавства.
З цією метою, як відзначає ст. 28 Закону, релігійні організації, їхні підприємства й заклади вносять до Фонду державного соціального страху вання і Пенсійного фонду відрахування в порядку і розмірах, що встановлюються для громадських організацій, їхніх підприємств та установ.
Контроль і відповідальність за порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації.
Важливою умовою здійснення права на свободу совісті є контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації, за ви конанням нормативних настанов у сфері держав но-церковних відносин. Такий контроль — одна з головних гарантій забезпечення всім громадянам права на свободу совісті.
Відповідно до ст. 29 Закону державний конт роль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві ради народних депутатів та їхні виконавчі комітети, а також, згідно з законодавством Ук раїни, інші державні органи, що на них покладено обов'язки контролю за дотриманням чинного зако нодавства.
Так, у Законі України "Про місцеві ради народ них депутатів України та місцеве самоуправління" визначено, що сільські, селищні, міські ради на родних депутатів контролюють дотримання зако нодавства про свободу совісті та релігійні об'єднан ня (ч. 4 ст. ЗО). У Законі України "Про прокурату ру" наголошено, що вищий нагляд за додержан ням і правильним застосуванням законів Кабіне том Міністрів України, міністерствами, державни ми комітетами, відомствами, іншими органами державного й господарського управління та конт ролю, Урядом Республіки Крим, місцевими рада ми народних депутатів, їхніми виконавчими і роз порядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організа ціями, масовими рухами, підприємствами, устано вами та організаціями незалежно від форм влас ності, підпорядкованості й належності, посадовими особами та громадянами здійснюється Гене ральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами (ст. 1).
Тепер зупинімося на відповідальності за пору шення законодавства про свободу совісті та релі гійні організації. Зазначимо, що у правовій сис темі Української держави відсутні поняття релігійних правопорушень у тому значенні, якого їм надавали юридичні акти в дореволюційний час, а також закріплені в нормативних актах окремих сучасних зарубіжних країн. Відповідні правові норми (скажімо, в Російській імперії) передбачали санкції за такі релігійні злочини: богохульство, образа релігії, прилюдні антирелігійні висловлю вання та ін.
У нашій державі до прийняття Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в юридичній практиці використовувалося поняття "правопорушення законодавства про релігійні культи", а у відповідних законодавчих актах було встановлено норми, що передбачали санкцію за по рушення законодавства про культи (кримінальну, дисциплінарну, адміністративну).
Зараз в Україні за порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації вста новлено дисциплінарну (несуть відповідальність посадові особи), кримінальну * адміністративнії та цивільно-правову відповідальність.
Кримінальну відповідальність установлено статтями 161, 178, 179, 180, 181 Кримінального кодексу Ук раїни.
Стаття 161 (віднесена до злочинів проти дер жави і має кваліфікацію "особливо небезпечні зло чини проти держави") встановлює відповідаль ність за порушення рівноправності громадян за лежно від їхньої расової, національної належності ,чи ставлення до релігії. Зміст ст. 161 такий: "Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та нена висті, на приниження національної честі і гідноеті5 або образа почуттів громадян у зв'язку з їх релігійними переконаннями, а так само пряме чи непряме обмеження прав або встановлення пря мих чи непрямих переваг громадян залежно від їх расової, національної приналежності або ставлен ня до релігії" с Встановлено санкцію за ці порушен ня: позбавлення волі, виправні роботи або штраф.
Ті ж дії, поєднані з насильством чи погрозами, а так само вчинені службовою особою, посилюють санкцію. Відповідно посилюють санкцію дії, що були вчинені групою осіб або спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки.
Згідно з проблематикою нашого підручника зазначимо, що об'єктивна сторона злочитту поля гає в активних діях, які можуть мати такі форми: 1) розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті; 2) образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями; 3) встанов лення прямих і непрямих переваг громадян за лежно від їхнього ставлення до релігії. Перші дві форми злочинної діяльності полягають у явно ви раженому (словесно, письмово чи за допомогою технічних засобів) неприязному ставленні до іншої особи (нації, раси) з метою створити релігійну во рожнечу і ненависть. До складу цього злочину вхо дять не тільки твердження, що спотворюють риси іншої людини, нації, а й глум (пошкодження, на руга) над культовими пам'ятниками або священ ними предметами чи місцями паломництва, паплюження релігії» Слід зазначити, що, вчиняючи цей злочин у формі образи почуття громадянина в зв'язку з його національністю чи релігійними по чуттями, винний має на меті в такий спосіб при низити націю в цілому. Прояв лише особистої не приязні до представника іншої нації, уаси, віро визнання (небажання поріднитися чи подружитися через відмінність віросповідання, прийняття обряду іншої конфесії) не утворює складу злочину, передбаченого ст. 161. Третя форма вчинення дано го злочину виражається у встановленні (позбав ленні) привілеїв щодо громадян певної конфесії чи релігії (під час вибору роботи, зайняття посади, вступу до навчальних закладів тощо). Злочин відносять до категорії тяжких, якщо його вчинено з насильством, обманом чи погрозами, а також службовою особою (ч. 2 ст. 161), групою осіб або як що злочинні дії потягли за собою загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. З ст. 161). Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умис лом і мотивом неприязні на релігійному грунті. За наявності умислу, що призвело до смерті по терпілого, вчинене кваліфікується за статтями 161, 93, 94 Кримінального кодексу України. Суб'єкт злочину — особа, якій виповнилося 16 років.
Стаття 180 (віднесена до злочинів проти політичних І трудових прав громадян) "Перешкоджання відправленню релігійних обрядів" встановлює санкцію (виправні роботи або громадська догана) за "перешкодження відправленню релігій них обрядів, оскільки вони не порушують громад ського порядку і не супроводжуються замахом на права громадян".
Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації визнає й гарантує громадя нам право відправляти релігійні культи (обряди, ритуали тощо). Однією з гарантій вільного від правлення релігійних культів є встановлення кри мінальної відповідальності за перешкодження їх відправленню. Об'єктивна сторона злочину — це різного роду дії, що перешкоджають відправленню релігійних обрядів. Це може бути будь-яке приму шення особи до сповідання чи відмови від сповідання релігії, до участі чи неучасті в бого служіннях, релігійних обрядах і церемоніях; установлення будь-яких переваг чи обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших; заборона релігійній організації вико ристовувати для богослужіння засоби масової інформації; заборона парафіянинові чи служите леві культу здійснити релігійний обряд відповідно до встановленого законодавством порядку тощо. Злочин уважається закінченим од моменту вчи нення дії, яка перешкоджає відправленню релігій них обрядів. Якщо при цьому віруючому або цер ковнослужителю було заподіяно тілесне ушко дження, відповідальність настає за ст. 180 та стат тями про злочини проти життя, здоров'я, волі та гідності особи (гл. З Кримінального кодексу Ук раїни). Відповідальність за цей злочин настає ли ше в тому разі, якщо відправлення релігійного об ряду: 1) не порушує громадського порядку і 2) не супроводжується замахом на права громадян. По рушення громадського порядку означає проведен ня публічних релігійних заходів (богослужінь, об рядів, походів тощо), які заважають нормальній роботі підприємств, організацій, установ або транспорту чи пов'язані з посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних ор ганізацій. Замах на права громадян означає поєднання релігійно-обрядової чи проповідниць кої діяльності зі спонуканням громадян до невико нання ними своїх конституційних обов'язків або до посягання на життя, здоров'я, свободу і гідність особи. Суб'єктивна сторона злочину характери зується умислом. Суб'єктом злочину може бути як службова, так і неслужбова особа, якій виповнило ся 16 років.
Стаття 181 (віднесена до злочинів проти гро мадської безпеки, громадського порядку та народ ного здоров'я) "Посягання на здоров'я громадян під приводом виконання релігійних обрядів" вста новлює санкцію (позбавлення волі на строк до 5 років) за "організацію або керівництво групою, діяльність якої, що здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконан ня релігійних обрядів, поєднана з заподіянням шко ди здоров'ю громадян або статевою розпустою".
Наведена стаття призначена для боротьби з суспільне небезпечними формами використання релігійних почуттів віруючих, здійснюваного в рамках групової діяльності й пов'язаного з за подіянням шкоди здоров'ю громадян або статевою розпустою. Застосовуючи цю статтю, слід виходи ти з характеру і спрямованості діяльності групи, а не з кількості її членів, або з того, чи зареєстрова на вона в установленому порядку, виконуються об ряди в молитовному домі чи на приватній квар тирі. Головне, що діяльність групи поєднана з по сяганням на здоров'я громадян або на громадську мораль і здійснюється під приводом проповідуван ня релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів» Заподіяння шкоди здоров'ю означає за подіяння смерті, тілесних ушкоджень, спричинен ня самогубства тощо. Шкода здоров'ю може діста вати вияв як у всіляких фізичних недугах, так і в розладі психіки внаслідок релігійного бузувірства, тобто жорстокості на грунті релігійного фанатиз му. Якщо спричинення шкоди здоров'ю чи гро мадській моралі за ступенем або характером суспільної небезпеки само по собі є діянням тяж чим, ніж передбачене ст, 181, вчинене за наявності всіх підстав, то його слід кваліфікувати також за статтями 93, 94, 98, 101, 105 чи 120 Кримінально го кодексу України, Коли винний підмовляє кон кретних осіб до вчинення діянь, що являють собою будь-який злочин проти особи, так само як і інший злочин, він має нести відповідальність за співу часть у злочині або за готування до його вчинення (за невдалого підмовляння). Під статевою розпус тою розуміється участь членів групи в безладних
статевих зносинах, інших видах розпусти. Органі зація групи — це будь-яка організаторська діяль ність, спрямована на її створення. Керівництво групою полягає в діяльності осіб, які її очолюють, спрямованій на забезпечення функціонування гру пи. Злочин уважається закінченим од моменту вчинення вказаних у ст. 181 дій незалежно від то го, чи було створено групу, чи заподіяно конкрет ної шкоди здоров'ю. Суб'єктивна сторона злочину характеризується умисною виною1.
Упродовж довгого часу в Кримінальному ко дексі України передбачалася кримінальна відповідальність за відмову від чергового призову на дійсну військову службу за релігійними моти вами (частини 1 і 2 ст. 72 Кримінального кодексу УРСР). Постановою Верховної Ради України від 11 березня 1992 р. відповідно до Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу" та ст. 35 Конституції України громадянам України . дозволено проходити альтернативну службу замість військової, якщо релігійні переконання не дозволяють їм брати до рук зброю. Такі громадяни ятп тткиятоться від кримінальної відповідальності; відтак вищезгадана ст. 72 втратила чинність.
Відповідно до цього Закону альтернативна служба є державною службою поза збройними си лами чи іншими військовими формуваннями, що запроваджується замість проходження військової служби. Право на альтернативну (невійськову) службу, як вид виконання загального військового обов'язку, мають за наявності справжніх релігій них переконань громадяни України, які належать до діючих згідно з законодавством релігійних ор ганізацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах, В Україні такі релігійні організації, що діють згідно з законодавством, визначаються Кабінетом Міністрів і наводяться у спеціальному переліку» Рішення про проходження громадянином альтернативної служби виноситься комісією у справах альтернативної служби за наявності справжніх релігійних переконань. Строк альтернативної служби переви щує строк дійсної строкової військової служби двічі.
У минулому ст. 138 також установлювала кри-сінальну відповідальність за порушення законо-;авства про відокремлення церкви від держави та Іколи від церкви. Законом України від 15 червня 1992 р. ст. 138, а також відповідну їй ст. 212 Адміністративного кодексу України (порушення законодавства про релігійні культи) було скасовано.
Завдання правоохоронних органів із дотримання законодавства про свободу совісті та релігійні організації
Законами України "Про прокуратуру" 1991 р,), "Про міліцію" (1991 р.), "Про Службу Іезпеки України" (1992 р.) та іншими, що визна-Іають правоохоронну діяльність, установлено, що цяльність правоохоронців будується на принци-Іах законності, гуманізму, поваги до особи, юціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й насе-Іенням. Тому вся їхня діяльність стосовно до нруючих має бути підпорядкована суворому до триманню законності, тобто всі рішення й дії повинні точно відповідати вимогам законів, зокрема Законові України "Про свободу совісті та релігійні організації", бути об'єктивними, коректними, за початкованими на засадах поважного ставлення до віруючих будь-яких конфесій, особистому при кладі дотримання законів і норм моралі. принцип соціальної справедливості вимагає, щоб працівни ки правоохоронних органів захищали права та інтереси всіх громадян незалежно від їхнього по ходження, соціального і майнового стану, націо нальності, мови, віросповідання чи ставлення до релігії, політичних і світоглядних переконань та інших обставин, щоб вони чітко враховували особ ливості канонів, традицій і звичаїв будь-яких кон фесій, релігійну самобутність усіх національних меншин. Врешті, як державні органи вони по винні взаємодіяти на відповідних засадах і з релі гійними організаціями, оскільки останні є части ною громадських організацій.
Одне з головних завдань діяльності правоохоронців — гарантування особистої безпеки грома дян, захист їхніх прав і свобод, законних інтере сів. Тому важливим напрямком їхньої роботи є та кож забезпечення і захист прав і свобод, що надаю ться віруючим і релігійним організаціям законо давством про свободу совісті, їхніх законних інте ресів у різноманітних сферах суспільного життя.
Відповідно до Законів про правоохоронні орга ни, вони .мають право вимагати від громадян і службових осіб, які посягають на права і свободи людини або порушують громадський порядок, припинення протиправних дій, а також уживати з цією метою передбачені законом заходи примусу. Надане відповідне право дозволяє їм також припи няти правопорушення з боку віруючих і релігій них організацій у сфері здійснення свободи віро сповідання, культової діяльності, а також вико ристовувати заходи примусу для протиправних дій — як з боку віруючих, так І Інших громадян або посадових осіб щодо релігійних орга нізацій.
В окремих випадках правоохоронні органи, зокрема міліція, тимчасово, в межах чинного за конодавства, мають право обмежити свободу совісті громадян, діяльність релігійних громад то що, якщо без цього не можуть бути виконані по кладені на них обов'язки, і зобов'язані дати їм по яснення з цього приводу. Такі умисні дії прово дяться з метою гарантування громадської безпеки під час, скажімо, міжконфесійних конфліктів, су перечок між релігійними громадами, а також із метою запобігання злочинові з боку релігійних фа натиків і екстремістів, виявлення й затримання їх у разі вчинення злочину.
Захист прав, свобод та інтересів кожної люди ни, зокрема права на свободу віросповідання гро мадян та інтересів релігійних організацій в умовах поліконфесійної країни, є важливою умовою ство рення в Україні демократичного суспільства, фор мування правової держави.
ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ:
Правове регулювання відносин держави і церкви здійснюється згідно із Законом «Про свободу совісті та релігійні організації в Україні». Закон визначає статус релігійних організацій в Україні, сфери та напрямки реалізації державно-церковної політики, форми та можливості вирішення міжконфесійних та між церковних конфліктів, отже в Україні свобода совісті є конституційним принципом й нормою державного права. З одного боку, цекуляризовано державно-правові відносини, а з іншого – окремі сфери суспільного життя повністю перебувають у віддані держави.
2. Релігія і церква в сучасній Україні
Україна — поліконфесійна держава, що зумов лено поліетнічним складом населення. Існуюче різноманіття конфесій у сучасних її кордонах можна умовно розділити на традиційні, що скла лись у процесі етноісторичного формування країни, та нетрадиційні релігії, які виникли у XX ст. на засадах традиційних і поширились ос таннім часом в Україні. Наявні релігійні ор ганізації можна також умовно розділити на грома ди національної церкви, конфесії національних меншин, церкви (громади) східних віросповідань. Можливий поділ конфесій за іншими критеріями,
Найбільшою за кількістю релігійних громад, масовим впливом на національне-духовні процеси в Україні є православна церква, прихильниками якої є українці, росіяни, білоруси, румуни, молдо вани, болгари, албанці, греки, гагаузи, представ ники інших етнічних груп, її громади, організації та об'єднання рівномірно розташовані на всій те риторії держави. Православна церква в умовах поліконфесійного суспільства не є одноманітною. Вона, як зазначалося вище, складається з таких основних утворень: Українська православна церк ва — Київський патріархат, Українська право славна церква Московського патріархату, Ук раїнська автокефальна православна церква, які разом з іншими православними громадами об'єд нують понад 9,5 тис. організацій, що становить майже; 53% всієї релігійної мережі України. Таке різноманіття православних утворень обумовлено процесом національного державотворення, полі тичними чинниками, наявністю представників різноманітних етнічних груп, які традиційно на лежали до певних православних релігійних гро мад, та ін.
Хоч окремі православні утворення виникли на межі 80—90-х рр. XX ст,, історично існування православ'я в Україні було започатковано ще за часів Київської Русі, з прийняттям християнства та утворенням Київської митрополії під .юрис дикцією Константинопольської патріархії. Згодом українське православ'я було приєднане до Російської православної церкви, яка визначала до лю православних громад на теренах України. Після утворення суверенної Української держави, широкої демократизації суспільства і значного поліпшення державно-церковних стосунків в Ук раїні сталися зміни в монопольному становищі російського православ'я. На національно-тери торіальних засадах відновила діяльність УАПЦ, а з часом завдяки об'єднанню частини релігійних громад і духовенства УПЦ МП та УАПЦ утвори лась УПЦ—КП. Управління церквою здійснює Ви ща церковна рада на чолі з патріархом київським і всієї Русі-України.
У стосунках між трьома гілками православ'я загалом спостерігаються напруженість і часті су перечки, що інколи призводять до міжцерковних конф.ліктів. Власне, розпад православ'я на три са мостійні, недружні церкви, які претендують на монопольну презентацію всього православ'я в Ук раїні, є виявом небувалої в історії нашої країни кризи православ'я. До того ж цю кризу поглиблює грубе втручання у внутрішньоцерковні справи представників політичних партій та рухів, а також сприяння конфліктній ситуації з боку окремих за рубіжних релігійних центрів, які виборюють "свої канонічні українські території".
Українська греко-католииька иерква започат кована Берестейською (1596) та Ужгородською (1649) уніями. З моменту легалізації (1989 р.) УГКЦ відновила свою структуру, а за кількістю громад (3200) посідає нині друге місце після пра вослав'я в Україні. Переважна більшість парафій (97%) знаходиться в західних областях України. До цієї церкви належать і 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори. Очо лює церкву (опріч Мукачівської єпархії, безпосе редньо підпорядкованої Ватикану) верховний архієпископ.
Хоча процес відбудови УГКЦ перебігає ста більно, ця церква втягнута у складні та гострі про тиріччя з православ'ям. Історично склалося так, що територією сучасної України пролягала межа між зонами домінування православ'я і католициз му. На цій межі й точилася боротьба за вплив на громади УГКЦ. Греко-католики боронили свою не залежність і від православних, і від католиків, що обумовило сучасні конфліктні ситуації.
Загалом УГКЦ активно впливає на національне відродження, розвиток національної свідомості й культури народу. Важливою ознакою суспільної діяльності УГКЦ є зусилля з подолання застарілої міжконфесійної ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними поступово налагоджую ться нормальні цивілізовані контакти, їхні ієрар хи беруть участь у спільних заходах (церемоніях і святах), висловлюють прагнення до християнської єдності, створюють в окремих областях Еку менічні ради для погодження міжконфесійних і міжцерковних непорозумінь (Івано-Франківськ, 1997 р.) за участю представників облдержадміні страцій тощо.
Римсько-католицька церква існує на території України з XIV ст. внаслідок утворення Католиць кої митрополії та поширення католицизму в XVI ст. переселенцями з Польщі. РКЦ практично закінчила свою розбудову, утворивши Львівську архідієцезію як її духовний центр, відповідні уп равлінські та духовно-навчальні структури. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Украї ні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті — Закарпатська апостольська адміністрація Рим сько-католицької церкви. Нині більш як 700 като лицьких громад діють у всіх областях України.
Основні зусилля церкви на сучасному етапі спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католициз му в Україні — у XVIII—XIX ст. Водночас като лицькі громади беруть активну участь у розбудові національної державності, духовного відродження народу, в подоланні міжконфесійної ворожнечі, яку постійно роздмухували всі попередні режими. РКЦ стає, зрештою, повноправним членом нашого церковно-громадського життя, її ієрархи та вищі духовні особи беруть участь у роботі Всеук раїнської ради церков і релігійних організацій, які е прообразом майбутнього єднання віруючих різ них конфесій.
Іслам — одна з конфесій національних мен шин, представники яких на теренах України з'явилися ще за часів формування етнічної групи кримських татар, які прийняли мусульманську віру. Згодом громади послідовників ісламу були утворені переселенцями з Поволжя (татари), Се редньої Азії (узбеки, туркмени, казахи тощо), Кавказу (азербайджанці, чеченці тощо). Кількість му сульманських громад в Україні зросла до 200, про те єдиної церковної структури ця конфесія не на була. Нині офіційно діють три зареєстровані са мостійні центри у Києві, Донецьку, Криму. Ство рено мусульманську політичну партію.
Мусульмани України активно підтримують політику національного державотворення, беруть участь у збереженні культурної самобутності національних меншин. Проте певна напруженість У мусульманському середовищі характерна для Криму, де зосереджено основну масу прихиль ників цієї конфесії. В основному загострює її відсутність достатньої кількості кваліфікованих служителів культу і відповідних культових спо руд, що обумовлено, насамперед, тимчасовими складнощами в облаштуванні кримських татар.
Церкви окремих національних меншин в Ук раїні представлені такими релігійними кон фесіями:
Закарпатська реформатська церква (угор ська) має своїх послідовників серед угорців (ма дярів), які проживають головно в Закарпатській області. Реформатське віровчення близьке до дог матів ортодоксального кальвінізму, започаткова ного у 20-х рр. XVI ст. в період Реформації. Послідовники реформатського віровчення з'яви лися на теренах України внаслідок угорської ко лонізації Закарпаття, що мала місце в період за гарбання Угорщини Оттоманською імперією, та витіснення звідти українського населення. Слід зазначити, що частину послідовників реформат ської церкви складають чехи, а певна частина угорців є послідовниками католицизму. Взагалі, протестантські течії, що набули поширення в Ук раїні, беруть активну участь у суспільному житті, відродженні української духовності та держави.
ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ:
Україна – багатоконфесійна країна, де успішно функціонують громади понад сотні конфесій, напрямів і течій. Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є православ’я. Неорелігійні рухи в Україні, на відміну від Заходу, наповнювалися переважно невіруючими, колишніми атеїстами, тобто тими, хто не має відповідної віросповідної підготовки. Це спричинило 2 наслідки. Перший – позитивний: відсутність попереднього містичного досвіду робить віру щирішою, а, отже, й чистішою. Другий – негативний: колишня атеїзація позбавила досвіду духовних пошуків, духовних переживань, що нині сприяє переважанню зовнішніх виявів релігійності.
висновки З ТЕМИ:
Для України характерна модель відокремлення церкви і держави, тобто модель таких державно-церковних відносин. Яка базується на невтручанні держави у справи церкви, а церкви – у справи держави.
Це забезпечує максимальну свободу релігії та режим толерантності в Україні.
Правове регулювання відносин держави і церкви здійснюється згідно із Законом «Про свободу совісті та релігійні організації в Україні». Закон визначає статус релігійних організацій в Україні, сфери та напрямки реалізації державно-церковної політики, форми та можливості вирішення міжконфесійних та між церковних конфліктів, отже в Україні свобода совісті є конституційним принципом й нормою державного права. З одного боку, цекуляризовано державно-правові відносини, а з іншого – окремі сфери суспільного життя повністю перебувають у віддані держави.
Україна – багатоконфесійна країна, де успішно функціонують громади понад сотні конфесій, напрямів і течій. Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є православ’я. Неорелігійні рухи в Україні, на відміну від Заходу, наповнювалися переважно невіруючими, колишніми атеїстами, тобто тими, хто не має відповідної віросповідної підготовки. Це спричинило 2 наслідки. Перший – позитивний: відсутність попереднього містичного досвіду робить віру щирішою, а, отже, й чистішою. Другий – негативний: колишня атеїзація позбавила досвіду духовних пошуків, духовних переживань, що нині сприяє переважанню зовнішніх виявів релігійності.
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДАНОЇ ТЕМИ
При вивченні даної теми звернути особливу увагу на правове регулювання відносин держави і церкви в Україні. Законодавство чітко формулює права та обов’язки релігійних організацій, з урахуванням того, що релігія є особистою справою. Сучасна українська модель державно-церковних відносин є виваженою та послідовно демократичною. Вона відображає правове забезпечення в Україні свободи совісті як віруючих, так і невіруючих і повною мірою узгоджується з основними міжнародними правовими актами, учасником яких є Україна.