Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1
Тема 4
ДЕРЖАВА ЯК СУВЕРЕННИЙ СУБ’ЄКТ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА. ПРАВОНАСТУПНИЦТВО ДЕРЖАВ
Структура теми:
1. СУВЕРЕНІТЕТ І МІЖНАРОДНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ ДЕРЖАВИ
1.1. Суверенітет держави
Теорія держави і права, як і теорія міжнародного права дають безліч визначень інституту держави. На нашу думку найоптимальніше співвідношення компактності й змістовної повноти такого визначення пропонує І.І. Лукашук: «Держава – це історично обумовлена форма організації населення, наділена необхідною повнотою влади для представництва його інтересів у міжнародному співтоваристві». Але таке розуміння інституту держави також є продуктом історичного розвитку, як і сам цей інститут.
Будь-яка інституціалізована (тобто досить усталена) форма суспільного життя, не тільки, подібно до організму, має народитися і досягти своєї зрілості, але й бути усвідомлена суспільством, як ефективна, правильна і бажана. Тоді вона включається в «систему очікувань» широких мас і стає, таким чином частиною суспільної правосвідомості, без якої жоден соціальний інститут не буди життєздатним. Отже «зрілість» держави, як соціального інституту, пов’язана з науковим і суспільним усвідомленням її основних істотних характеристик. Суспільство «ніби зі сторони» повинно проаналізувати через науковців це явище в його різноманітних історико-географічних проявах і сформувати ідеал держави: як вона повинна, умовно кажучи, «працювати з найбільшою користю» – для свого народу і людства в цілому. Але для такого усвідомлення і суспільство повинно бути досить зрілим, зокрема мати такі соціальні інститути як наука і освіта.
Сучасне визначення держави обов’язково виходить з того, що це соціально-політична організація населення, наділеного суверенною владою над територією, яку воно населяє. Тобто, принаймні з юридичної точки зору, джерелом суверенної влади є народ, який делегує владні повноваження інститутам держави і місцевого самоврядування, а при неналежному їх функціонуванні може правомірно змінювати як окремих посадовців, так і структуру самої влади. Такі повноваження народу пов’язані, в свою чергу, з ідеалом «громадянського суспільства» – суспільства рівних перед законом громадян, наділених належними (і незалежними) механізмами зворотного зв’язку між ними і органами влади.
Громадянське суспільство є ідеалом Нового часу, разом з іншими явищами цього «перманентно перехідного» періоду, такими як: буржуазні революції, принцип верховенства права, ідея держави як суспільного договору і як держави-нації, парламентаризм (як формальне право податного стану, тобто платників податків через представницький орган визначати і контролювати долю своїх відрахувань у державну скарбницю), принцип стримування і противаг, інституціалізована наука і освіта тощо.
Сучасна держава є основною «дійовою особою», тобто суверенним суб’єктом сучасних міжнародних відносин і міжнародного права. Юридична енциклопедія визначає суверенітет – як невідчужувану юридичну властивість незалежної держави, що втілює її політико-правову самостійність, вищу відповідальність і цінність її як первинного суб’єкта міжнародного права.
Суверенітет (з франц. «верховна влада») є основою міжнародної правосуб’єктності держави, і означає виняткове верховенство влади держави в межах її території й непідвладність держави будь-якій іншій державі (чи державам). Отже суверенітет має «внутрішній» (територіальне повновладдя, тобто юрисдикцію) і «зовнішній» (непідвладність волі будь-яких інших суб’єктів міжнародного права, тобто міжнародна правосуб’єктність) аспекти.
Як і держава, політико-правова категорія «суверенітет» лише недавно досяг своєї «зрілості», без чого було б неможливим і формування зрілої держави і зрілого міжнародного правопорядку, створеного суверенними юридично рівними державами. Три стадії розвитку категорії «суверенітет» як елемента західної політичної думки, пов’язані з трьома відомими мислителями-юристами:
Жан Боден (друга половина ХVІ ст.) – увів поняття «суверенітет» у політико-юридичну доктрину як комплекс «прерогатив» монарха – тобто кола питань публічного права, в які «Святий Престол», пануючий на той час над державами Європи, не мав права втручатися і в вирішенні яких світський володар не підпорядковувався ні йому, ні будь-кому іншому.
Гуго Гроцій (початок ХVІІ ст.) – розвинув концепцію суверенітету – як головної ознаки міжнародної правосуб’єктності самоврядної нації, організованої в державу, незалежно ні від її форми правління (абсолютна чи конституційна монархія, республіка), ні від її офіційної релігії (католицька чи протестантська);
Жан Жак Руссо (друга половина ХVІІІ ст.) – завершив розвиток концепції «суверенітету», охарактеризувавши його як делеговане уряду волею всього народу державне повновладдя, яке при некомпетентності уряду може бути в нього (народом же) і відібране.
Отже в сучасному праві джерелом суверенітету формально виступає народ, а носієм суверенітету є держава, яка представляє інтереси свого народу на міждержавному рівні, діючи через свої органи й офіційних представників. На міжнародному рівні держава разом з іншими державами виключно на добровільній основі (як суверен) здійснює дипломатичні зносини, укладає міжнародні договори, в яких кодифікує правила міжнародної поведінки, створює міжнародні організації, які забезпечують виконання рішень, зафіксованих в договорах, а при конфлікті інтересів вирішує їх мирними засобами, відповідно до цілей і принципів Статуту ООН.
Правова основа цих та інших міждержавних відносин – принцип суверенної рівності держав – закріплено (кодифіковано) у п. 1. ст. 2. Статуту ООН. Відповідно до цього та інших основних принципів міжнародного права, міжнародна правосуб’єктність держав є суверенною, отже однаковою – в силу того, що всі держави визнано суверенами – носіями вищої влади на своїй території та в міждержавних відносинах.
В теорії держави і права часто говорять про внутрішній і зовнішній аспекти суверенітету. Внутрішній аспект суверенітету втілюється через юрисдикцію держави – тобто через повновладдя держави над своєю територією, а також над особами, майном чи юридичними фактами (в тому числі й актами) в її межах, а в деяких випадках і над особами, майном чи юридичними документами, які мають з державою тісний юридичний зв'язок, але знаходяться за її межами (детальніше про це далі в підрозділі 4). Зовнішній же аспект суверенітету втілюється через міжнародну правосуб’єктність держави, яка для кожної з держав як суверена є рівною з міжнародною правосуб’єктністю інших держав і первинною.
Зауважимо, що несуверенні суб’єкти міжнародного права, якими є міжнародні міжурядові організації, мають правосуб’єктність похідну, тобто делеговану державами-засновницями: кожна міжнародна організація наділяється такою правосуб’єктністю, яка необхідна для виконання мети, з якою цю організацію створено. Отже правосуб’єктність міжнародних організацій є похідною, функціональною (функціонально обумовленою) і для кожної міжнародної організації унікальною, виходячи з необхідного для її діяльності обсягу прав і обов’язків, якими вона наділяється державами засновницями.
Над будь-якою державою, як сувереном, не може бути ніякої влади, крім волевиявлення її народу, але кожна держава зобов’язана добровільно й добросовісно підпорядковуватися приписам міжнародного права, які утворюються й закріплюються спільним волевиявленням держав – на основі і для захисту загальнолюдських цінностей.
У різних авторів бачимо різний перелік ознак, елементів, характеристик, які так чи інакше розкривають зміст категорії суверенітет. Найкоротшою характеристикою суверенітету обмежився МС ООН, у справі про пароплав «Уїмблдон»: «Право укладати міжнародні угоди – є ознакою суверенітету держави».
Лукашук І.І. вказує на такі найважливіші риси суверенітету:
1. Територіальне верховенство (на території держави діють лише закони цієї держави). 2. Територіальна цілісність (територія Д. не може бути змінена інакше, ніж за згодою вищого органу влади або і всього народу – в залежності від Конституції самої держави2). 3. Формальна незалежність від б-яких інших суб’єктів МП.
Конференція Американських держав 1933 року в Монтевідео (Уругвай), охарактеризувала суверенітет класичними чотирма основними елементами: наявність території; організоване населення; легітимна влада і міжнародне визнання. Якщо перші три категорії є категоріями внутрішнього втілення волі населення і його державної влади, то визнання реалізується через міжнародні відносини, тобто дипломатичні (в широкому розумінні) зносини з державою, встановлення яких з боку інших держав і є юридичним актом визнання міжнародної правосуб’єктності цієї держави.
1.2. Міжнародна правосуб’єктність держави
Правосуб’єктність в юриспруденції розглядається як властивість бути самостійним суб’єктом правовідносин. Це включає, з одного боку потенційну наявність у суб’єкта комплексу природних, захищених об’єктивним правом прав і обов’язків, а з іншого – здатність своїми діями набувати права й користуватися ними та створювати обов’язки й виконувати їх, несучи відповідальність за невиконання. Перша властивість визначається як правоздатність, друга – як дієздатність. При цьому з дієздатності іноді виокремлюють здатність нести відповідальність за вчинену шкоду (деліктоздатність), здатність юридично оформлювати у відповідних актах своє волевиявлення (тестаментоздатність).
В силу суверенітету держави, її правосуб’єктність відрізняється від правосуб’єктності всіх інших суб’єктів – як міжнародного публічного, так і міжнародного приватного права.
Міжнародна правосуб’єктність держави виникає внаслідок самого факту утворення держави, в ідеалі державу створює народ (нація) на чолі зі своєю елітою: «виникнення держави – це юридичний факт, який започатковує її правосуб’єктність», тому правосуб’єктність держави називають «фактичною».
Держави правомочні створювати інші суб’єкти міжнародного права – міжнародні організації – шляхом укладання міжнародних угод, які або повністю присвячені новоутвореній МО або укладаються для регулювання певної групи міжнародних відносин, в одному договорі створюючи як правила регулювання (матеріальні договірні норми) так і інститути, що забезпечуватимуть їх виконання (міжнародні установи). Завдяки властивості створювати міжнародні організації правосуб’єктність держав ще називають, як зазначалося вище, первинною, на відміну від вторинної (похідної і функціональної) правосуб’єктності міжнародних організацій.
Відповідно до принципу суверенної рівності держав, суверенні права кожної держави обмежені лише рівними з нею суверенними правами інших держав, що є основою сучасного міжнародного права. Тож держави підпорядковуються лише і безпосередньо МП. Але реалізація норм міжнародного права здійснюється державами, які вводять (імплементують) міжнародні норми в національне право. Крім того, більшість рішень, в яких містяться міжнародні норми, так чи інакше стосується питань, що перебувають під юрисдикціями держав, які приймають ці рішення, тобто, зрештою, є предметом регулювання національними актами. Особливо це стосується регулювання відносин, де стороною є особа, оскільки ці відносини обов’язково підпорядковуються національним правопорядкам (про що детальніше йтиметься далі). Відповідно, держави мають забезпечити взяті на себе міжнародні зобов’язання через своє законодавство, діяльність відповідних органів влади тощо. Це забезпечення зазвичай розглядається як імплементація.
Імплементація норм міжнародного права в національне законодавство
Імплементація – це є юрисдикційні повноваження держави з введення в національне «правове поле» норм міжнародного права. Процес імплементації є визначальним чинником формування сучасного міжнародного правопорядку через узгодження норм політико-правового життя держав з їх рішеннями і очікуваннями їх поведінки на рівні міжнародних домовленостей.
Імплементація як цілісний і багатоваріантний процес залучення правових норм у національне законодавство, загалом поділяється на дві категорії: загальна й спеціальна (індивідуальна) імплементація.
Загальна імплементація – це видання державою національної норми, яка весь масив норм міжнародного права, обов’язковість яких держава визнала тим чи іншим способом, проголошує частиною національного права. Прикладом такої імплементації може слугувати ст. 9 Конституції України, де зазначено, що належним чином ратифіковані міжнародні угоди, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Індивідуальна (часткова, спеціальна) імплементація являє собою видання для кожного конкретного випадку національного нормативно-правового акта, яким вводиться в національне правове поле міжнародно-правові норми, що містяться у міжнародно-правовому акті. «Конкретний випадок» може полягати і в ратифікації окремої міжнародної угоди і в створенні закону (кодексу), в якому будуть імплементовані норми багатьох міжнародно-правових актів (наприклад, Митний кодекс України 2012 р. містить значний обсяг положень більшості догорів Маракеського пакету, Конвенції про гармонізовану систему кодифікації і класифікації товарів, низку інших митних конвенції тощо).
Поділ на загальну й індивідуальну імплементацію пов’язаний з відповідними способами її здійснення. Загальна теоретично передбачає надалі «автоматичне» введення в національне законодавство норм міжнародного права, хоча насправді такий «автоматизм» в романо-германській правовій сім’ї є неможливим, оскільки держава кожного разу приймає закон про ратифікацію чи інші акти про надання згоди на обов’язковість того чи іншого міжнародного документу: загальна імплементація створює лише основу для індивідуальної, без якої норма міжнародного права в національні правопорядки романо-германської сім’ї – не потрапить.
Спеціальна імплементація здійснюється через «пряму» й «опосередковану» імплементацію міжнародно-правових норм.
Пряма імплементація (або інкорпорація – від лат. incorporare – втілювати) передбачає введення в національне правове поле міжнародного акту без будь-яких його змін – шляхом видання коротенького національного акту, яким «воля Законодавця» санкціонує таке введення. Найбільш очевидним прикладом такої інкорпорації є закони про приєднання чи закони про ратифікацію – в залежності від того, яку процедуру вимагає набуття членства в тій чи іншій міжнародній угоді і (або) міжнародній організації.
Опосередкована імплементація (трансформація) – це введення норм міжнародного права у власній редакції Законодавця – шляхом видання новоствореної системи норм, які за змістом і призначенням є втіленням норм міжнародного акту (чи кількох актів), що імплементуються, але за формою є власним витвором національної юридичної думки – переважно законом (кодексом). Зазвичай до опосередкованої імплементації застосовують поняття «трансформація». Митний кодекс, зазначений вище є якраз прикладом такої трансформації. В праві ЄС, де поточна нормотворчість покладена передовсім на Європейську комісію, дві найбільш поширені форми нормотворчості – регламенти і директиви призначені, відповідно, до прямої й опосередкованої імплементації, як це було закріплено в установчих договорах (первинному праві) ЄС: регламенти мають пряму дію в усіх двадцяти семи державах-членах ЄС (інкорпорація), директиви ж мають імплементуватися окремими національними актами держав-членів ЄС, відповідно до їх законодавства (трансформація).
2. ЮРИСДИКЦІЯ ЯК ВНУТРІШНІ АСПЕКТ СУВЕРЕНІТЕТУ, НАДАННЯ ІМУНІТЕТУ ВІД ЮРИСДИКЦІЇ
Юрисдикція держави
Юрисдикція – це влада держави законодавствувати, судити й офіційно забезпечувати виконання й дотримання виданих приписів через свої органи влади. Походить термін «юрисдикція» від jus – право, dico – говорити, виголошувати, приписувати, наказувати, часто перекладається як «судочинство» (судоговоріння).
Історично юрисдикція мала і має донині кілька значень, які однак є не стільки суперечливими, скільки взаємодоповнюючими. Зокрема поняття «юрисдикція» застосовується у таких значеннях:
3. Процес відправлення правосуддя, та інша діяльність державних органів з розгляду справ і застосування санкцій (наприклад. відповідно до ст. 124. Розділу VIII Конституції України: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються).
Розвиток усвідомлення природи юрисдикції певною мірою висвітлює розбіжність поглядів двох юристів міжнародників: за М. Ейкхерстом термін юрисдикція застосовується для характеристики державної влади над людьми, власністю і подіями, чому, цілком слушно, заперечує Черніченко О.С. «право регулює відносини між людьми, а не між людьми і речами: неможливо регулювати події, як і регулювати відносини між людьми і речами – тільки між людьми з приводу речей чи подій»3. Додамо: також між іншими суб’єктами права з приводу речей і подій.
Отже можемо підвести підсумок: юрисдикція здійснюється через повноваження державних органів всіх трьох гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової) – з приводу регулювання: статусу осіб, речей (включаючи територію держави і всі речові права, зв’язані з нею) та юридичних актів, що здійснюються під її дією.
Територіальна й екстериторіальна юрисдикція
Територіальна юрисдикція держави є повною або абсолютною: це означає, що держава на своїй території здійснює всю повноту влади всіма законними й доступними їх засобами.
Екстериторіальна юрисдикція держави є переважно особистою, тобто поширюється на певні категорії осіб (фізичних і юридичних), вона також поширюється на транспортні засоби, інші речі, майнові права, що перебувають за межами території держави, але з якими держава зберігає правовий зв’язок. Екстериторіальна юрисдикція є обмеженою, оскільки діє за межами території держави: за винятком суб’єктів і об’єктів, наділених повним (наприклад, дипломатичним) імунітетом, держава може приписувати певну поведінку суб’єкта, з якими вона зберігає правовий зв’язок, але не має повноти влади, необхідної для забезпечення їх виконання. В будь-якому разі екстериторіальна юрисдикція держави, з якою зберігається правовий зв'язок, є наслідком доброї волі держави, на території якої такий зв'язок зберігається.
Екстериторіальна юрисдикція – є похідною від міжнародної правосуб’єктності держави, оскільки зберігається на території інших держав в силу певних міжнародних звичаїв чи домовленостей між державами: екстериторіальна юрисдикція «Держави А» можлива настільки, наскільки «Держава Б» дозволяє на своїй території діяти юрисдикції «Держави А».
Здійснення екстериторіальної юрисдикції «Держави А» пов’язане по-перше з колізійними нормами міжнародного приватного права, які «Держава Б» вводить своїм законом про міжнародне приватне право, дозволяючи іноземним нормам (зокрема «держави А») діяти на своїй території, і по-друге – в силу визнання імунітету «Держави А», що також закріплюється відповідним законодавством «Держави Б».
3.4. Імунітет держави, її представників і державного майна
Імунітет в міжнародному праві – це принцип, відповідно до якого суверенна держава не підпорядковується органам влади інших держав, а її офіційні представники і державне майно за кордоном вилучається з-під законодавчої, виконавчої й судової юрисдикції держави їх перебування. Звичайно сама держава правомірним чином ніколи не опиниться на території іншої держави, за винятком певної юридичної фікції, відповідно до якої на державні судна, космічні об’єкти, морські платформи й дипломатичні представництва на територіях інших держав поширюється статус території держави, з якою юридично пов’язані ці об’єкти. Тож імунітет держави реально втілюється через все, що представляє її за кордоном як суверена: посадових осіб, державне майно, державні транспортні засоби, державні активи та інші об’єкти держави за її межами.
Отже імунітет держав, як суб’єктів міжнародного права, та їхніх офіційних представників є одним з напрямків реалізації принципу суверенної рівності держав, який, в свою чергу, походить від «загального принципу», відомого з римського права: «Par in parem imperium non habet» (рівний над рівним влади не має).
Слід окремо зважити на імунітет, що надається міжнародним організаціям та їхнім представникам і який, загалом, прирівнюється до імунітету держав і їхніх дипломатичних представників. За взірець при цьому слугують положення двох міжнародних договорів: Конвенції про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р. та Конвенції про привілеї й імунітети спеціалізованих установ ООН від 21 листопада 1947 р.: установчі документи міжнародних організацій, зазвичай наділяють своїх представників необхідними привілеями й імунітетами, посилаючись на ці конвенції. Є й окремі угоди про привілеї й імунітети представників тієї чи іншої МО, наприклад Угода про привілеї й імунітети Комісії із захисту Чорного моря від забруднення від 2000 р.
Отже сутність поняття «імунітет» розкриває наступне визначення: Імунітет – це міжнародний звичай (частково закріплений у договорах), що полягає у вилученні офіційних представників (з їхніми сім’ями) іноземної держави чи міжнародної організації, їх майна, архівів і пошти – з-під юрисдикції держави на території якої вони перебувають.
Сфери поширення імунітету:
Теорії абсолютного й функціонального імунітету
Абсолютний імунітет є, скоріше, теоретичною або історично обмеженою концепцією, яка виходить з того, що у міжнародних відносинах держава діє виключно як суб’єкт публічного права: абсолютний імунітет розглядається як беззастережне виключення представників і майна іноземної держави з-під юрисдикції держави перебування – у повному обсязі перерахованих вище напрямків поширення імунітету, включаючи й комерційні угоди, де стороною є держава. Ця концепція найдовше утримувалася в СРСР, КНР та інших «опозиційних» неоліберальному міжнародному режиму державах.
Функціональний – обмежений імунітет, який будується на точному визначенні характеру відносин, де стороною виступає держава, розмежовуючи як альтернативні: режим, коли держава діє як носій «публічної влади» (jure imperii) і режим, коли вона виступає носієм «приватних прав» (jure gestionis).
Концепцію функціонального імунітету добре ілюструє рішення Конституційного федерального суду ФРН (1963 р.): «…надання імунітету має залежати від того, чи діє держава в порядку здійснення своєї суверенної влади чи як приватна особа».
Отже, виходячи з концепції функціонального імунітету, імунітет надається лише у тих міжнародних зносинах, де держава є носієм публічної влади. Але держава не може посилатися на свій імунітет для захисту від позовів з приводу невиконання нею зобов’язань з комерційних контрактів.
Для сучасних міжнародних відносин характерними є так звані змішані міжнародні зносини, в яких однією зі сторін виступає держава як контрагент у комерційних угодах, чи будучи позичальником у приватних осіб-інвесторів. Для цих відносин добровільна відмова держави від імунітету є нормою, яка захищає права приватних осіб і заохочує їх до зносин з державами. Ці відмови переважно фіксуються у двосторонніх угодах у вигляді «стабілізаційної клаузули», або шляхом «інтернаціоналізації контракту». Але започаткована і практика відмови держави від посилання на імунітет у приватно-правових відносинах шляхом підписання багатосторонніх угод. Такою, перш за все, є регіональна Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав 1972 р. (розроблена Радою Європи). Крім того на універсальному рівні у 2004 року ГА ООН прийняла Конвенцію ООН про юрисдикційний імунітет держав і їх власності.
3. ІСТОРИЧНІСТЬ ФОРМ ДЕРЖАВИ
2.1. Поняття зрілості держави, права і цивілізації
Теорією держави і права часто достатньою мірою не усвідомлюється історичність інститутів Держави і Права та взаємозв’язок зрілості їхніх внутрішніх і зовнішніх (міжнародних) характеристик. Відносно недавнє закріплення юридичної основи міжнародного статусу держави – принципу суверенної рівності держав – забезпечило лише передумови подолання реальної різниці у «ступені зрілості» держав і правових систем сучасності, яка, насправді є разючою.
«Ступінь зрілості» держави з функціональної точки зору обумовлена, перш за все, тим, наскільки діяльність владних установ держави, які утримуються за рахунок податків і суспільної активності населення, відповідає основному призначенню держави – забезпечувати безпеку й добробут цього населення, захищати його законні інтереси на національному й міжнародному рівнях, виходячи з принципів і норм права і соціальної справедливості.
Зрілість інститутів Держави і Права є взаємообумовленою і, в свою чергу, похідною від зрілості загальнолюдської Цивілізації, яка тільки в сучасну епоху перетворюється з «віртуально очікуваної» на реальну. В літературі поняття «цивілізація» застосовується загалом у двох значеннях – абстрактному й конкретному. У абстрактному значенні «Цивілізація» – це глобальна стадія розвитку Людства, що як наступниця «Варварства» зародилася близько 4-го тисячоліття до Р.Х., але інституціалізується – тобто набуває суспільно усвідомленої, «глобально відчутної» реальності – лише на межі ХХ-ХХІ століть, тобто в сучасну епоху. Конкретними ж в історії становлення загальнолюдської цивілізації були лише регіональні цивілізації – суспільства регіонального масштабу, наділені власним історичним ім’ям: Шумерська, Єгипетська, Давньокитайська, Еллінська, Індуська, Андська, Ранньохристиянська, Ісламська, Західно-християнська та ін. Розвиваючись спочатку як локальні осередки з-поміж варварських суспільств, вони своїм більш чи менш тривалим життям і поширенням свого «культурного поля» надавали феномену цивілізації загальнолюдського значення.
Слід також враховувати й те, що спільна історія Цивілізації, Держави і Права, насправді була і є історією взаємодії «цивілізованих» і «варварських» народів, внаслідок чого й утворилося «три покоління» регіональних цивілізацій, кожна з яких мала власний «набір» специфічних для неї «квазідержавних» і «квазіправових» інституцій: останні, маючи різну ступінь зрілості, лише частково відповідали характеристикам сучасних інститутів Держави і Права.
Початок взаємодії Варварства і Цивілізації закладено ще в Неолітичну революцію (бл. V тис. р. до Р.Х.) – взаємодією між громадами мирних стаціонарних поселень землеробів (окремі з яких, власне, і стали осередками майбутніх регіональних цивілізацій) і племенами пастухів і мисливців, які в різний час то здійснювали обмін і співробітництво, то грабували, а потім і стаціонарно експлуатували мирних землеробів. Далі весь період Цивілізації – від IV тис. до н.е. до кінця ІІ тисячоліття нашої ери визначальною ознакою суспільних відносин стала експлуатація людини людиною, на яку спиралися всі публічні, а часто й приватні соціальні інститути. Не будучи засобом створення благ, експлуатація стала основним засобом їх здобуття й накопичення, що й обумовило конфліктність всієї зазначеної епохи – як «війни всіх проти всіх», для стримування якої й формувалися механізми, згодом розвинені у інститути Держави і Права.
Шляхом «проб і помилок» Людство лише в останні століття почало усвідомлювати, що головною функцією Держави має бути забезпечення суспільного ладу й безпеки, а функцією Права – забезпечення справедливості, і що без належних механізмів справедливості неможлива й ефективна дія механізмів захисту порядку й безпеки. Водночас поширюється і все глибше усвідомлюється в якості «норми-цілі» загальнолюдською розвитку і соціальної норми вищого порядку – максима І. Канта «Людина не повинна бути засобом, лише метою», висловлена в ним кінці XVIII ст., згодом запозичена марксизмом і солідаризмом. На початку ХХІ ст. ця ідея може повернути Людству загальновизнану усвідомлену мотиваційну єдність як у нормах приватного суспільного життя, так і в формуванні зрілих (тобто ефективних соціально орієнтованих) публічних інститутів різного рівня від місцевого самоврядування до міжнародного правопорядку.
1.2. Зв’язок форми держави зі стадійністю розвитку РЦ
На загальний поступ розвитку інститутів Держави і Права в напрямку «зрілості» впродовж всієї історії «визрівання» загальнолюдської цивілізації накладається ще одна важлива закономірність, пов’язана не з поступальним, а з «флуктуаційним» (діалектичним) характером історії, відповідно до якого кожна з регіональних цивілізацій на початковій і завершальній стадіях свого розвитку має дві принципово різні форми держави. При цьому всі регіональні цивілізації мають подібні форми держав (держави-громади) на першій стадії свого розвитку, а ті, які дожили (не були поглинуті іншими регіональними цивілізаціями) до третьої стадії свого розвитку – ще більшу подібність форми держави (держава-імперія) на цій третій стадії. Пояснимо це твердження.
Кожна з регіональних цивілізацій за А. Тойнбі проходила у своєму розвитку однакову діалектичну послідовність стадій, яку узагальнено можна визначити як тезу, антитезу й синтез4, що є проявом відомого закону діалектики «заперечення заперечення».
На стадії «тези» кожна цивілізація переживала бурхливий
(за Л.М. Гумільвовим «пасіонарний») початковий розвиток і в її межах формувалося багато споріднених між собою невеликих самоврядних держав-громад, об’єднаних єдиним культурним полем, зокрема подібністю політико-правових механізмів регулювання суспільних відносин: торгуючи, конкуруючи, воюючи між собою, ці держави-громади не втрачали відчуття «внутрішньоцивілізаційної» солідарності як стимулу до розвитку, який і забезпечували їм перевагу над відцентровими процесами розпаду.
На стадії «антитези» (за А. Тойнбі – лихоліття) регіональної цивілізації відбувається розпад її суспільства і втрата ним здатності не лише до розвитку, але й до опору навколишнім народам: політичні утворення і навіть недовговічні держави варварів «в тілі» цивілізації розвиваються не як її складові, а як елементи чужого геосоціального середовища. Проте, якщо цивілізація мала життєздатну культуру, та і в період «лихоліття» зберігається «на елементарних рівнях» – тобто в пам’яті і поведінці населення – як автохтонного, так і прийшлого.
На третій стадії «синтезу» регіональної цивілізації вона відроджується у вигляді «Світової держави» – імперії. Держава-імперія відрізняється від держав-громад періоду «тези» своїм призначенням: держави-громади виникають як форми політичної самоорганізації, похідні від загальнокультурних цінностей суспільства на стадії його початкового розвитку, тоді як держава-імперія сама стає військово-політичною основою для культурного відродження зруйнованої (під час лихоліття) регіональної цивілізації. Як зазначає А. Тойнбі, створює імперію досить сильний і культурний для цієї місії народ з периферії колишньої цивілізації. Світова держава – імперія, виконуючи свою місію відродження, стає не просто поліетнічною, але й здатною акумулювати різні культурні надбання – як відродженої нею цивілізації, так і інших етносів і цивілізацій, переростаючи за своїми розмірами території їх поширення. Імперія, однак, є системою несамодостатньою й залежною: під загрозою нестачі матеріальних і духовних ресурсів вона змушена здійснювати постійну експансію, перебуваючи у стані перманентної нерівноваги. При цьому вона може пережити кілька відроджень і занепадів, чимдалі, тим більше «живлячись» іншими народами, їх завзятістю й культурою, доки не вичерпає повністю доступний їй внутрішній і зовнішній потенціал.
Отже всі регіональні цивілізації мають дві подібні «стадійні» форми держави: невеликі «держави-громади», єдність яких підтримується спільним культурним походженням, і світові «держави-імперії», зведені військово-політичною могутністю, на основі культурної спадщини «першого життя» регіональної цивілізації.
Проте для наймолодшої з регіональних цивілізацій – Західно-християнської5 – Т. Себайн і К. Торсон, виділяють не дві, а три стадії розвитку форм держави в контексті її діалектичного розвитку: держава-громада; світова держава-імперія і держава-нація. Держава-нація, що формується після розпаду імперій, розглядається авторами як найбільш усталена й зріла форма політико-правової організації поліетнічного, але політично консолідованого населення: вона має стабільні кордони, відносно рівну правосуб’єктність кожної з територіально-адміністративних одиниць, механізми ефективного взаємоконтролю трьох складових держави (при домінанті їх солідарності): населення, органів місцевого самоврядування та державної влади. Становлення форми держави-нації пов’язане з інституціалізацією форм соціальної активності населення, характерних для останніх трьох століть: парламентаризму, громадянського суспільства, конституційних принципів, виборчого права, місцевого самоврядування і прав територіальних громад, стандартів захисту прав людини і основних свобод та ін. Зазначені інститути є складовою політико-правової культури населення і чиновників, що з нього виходять, і є необхідним гарантом того, що влада найефективнішим чином буде забезпечувати інтереси саме населення – тобто платника податків, виключно на які (і в межах яких) повинна існувати влада.
Держава-нація як зріла форма держави, характерна для Нового часу, має стати й основою сучасного міжнародного правопорядку. Саме таку державу можна розглядати як «активно лояльного» суб’єкта міжнародного права, члена міжнародного співтовариства, щиро зацікавленого у моделі ненасильницького й не експлуататорського світового ладу, організованого міжнародним правом на засадах гуманності й справедливості.
4. СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ДЕРЖАВИ, ІНСТИТУТ ВИЗНАННЯ
2.1. Загальна характеристика елементів держави
Теорія права значну увагу приділяє необхідним матеріальним складовим держави, без яких вона не може здійснювати свої внутрішні функції і відбутися як геополітичне явище, реалізуючи всю повноту своєї міжнародної правосуб’єктності. Конференція Американських держав у Монтевідео (Уругвай) у 1933 р. прийняла концепцію суверенітету, побудовану на наявності у держави 4-х основних її складових елементів:
В доктрині і з боку міжнародного співтовариства не викликає сумнівів необхідність для матеріального розвитку держави і повноти її правосуб’єктності трьох перших з зазначених елементів: території; населення і легітимної (тобто ефективно підтримуваної населенням) влади.
Це невід’ємний атрибут держави, її матеріальна основа, простір існування держави і джерело основного обсягу її ресурсів. Державна територія – це не лише суходіл, але простір всіх стихій під юрисдикцією держави, включаючи: води, надра й повітря. Як член міжнародного співтовариства кожна держава має права на діяльність в межах просторів (територій) за межами поширення її територіальної юрисдикції (детальній характеристиці інституту території в міжнародному праві присвячено наступну тему).
В доктрині теорії держави і права характеристики держави, пов’язані з її територією є найдавнішими і найбільш розробленими з юридичної точки зору. Зокрема за територіальним устроєм (формою державного устрою) держави поділяються на дві великі групи: унітарні держави й федерації, що вносить певні особливості і в їх міжнародно-правові характеристики.
Унітарна держава – форма державного устрою, при якому його територіальні одиниці не мають ознак державного утворення, діють єдині для всієї країни найвищі органи державної влади, єдине громадянство, єдина правова система. Більшість сучасних суверенних держав є унітарними. Зараз у світі налічується 168 унітарних держав. Але за площею загальна їх кількість не набагато перевищує загальну площу федерацій, яких у сучасному світі налічується 25 (див. далі) – оскілки до федеративного устрою, зазвичай, вдаються держави, значні за своєю площею. Основними ознаками унітарної держави є:
Види унітарних держав
Унітарні держави можуть бути децентралізованими і централізованими. У децентралізованих унітарних державах (наприклад Іспанії) місцеві органи державної влади обираються населенням і користуються значною самостійністю у вирішенні питань місцевого життя. У централізованих унітарних державах (наприклад Туркменістані) місцеві органи державної влади очолюють призначені з центру чиновники, яким підпорядковані місцеві органи самоврядування. Більшість унітарних держав (як і Україна) поєднують і розмежовують повноваження місцевих органів держави і органів місцевого самоврядування, тобто ознаки централізації і децентралізації. Виділяють також унітарні держави з автономіями (наприклад, Україна з автономною республікою Крим); з кількома автономіями (наприклад, Іспанія з автономними областями); а також держави з автономіями різного рівня (наприклад, Китайська Народна Республіка з автономними округами, автономними повітами, автономними районами і особливими адміністративними районами).
Федерація6 (лат. foederatio – об’єднання, союз) – форма державного устрою, при якій частини федеральної держави – суб’єкти федерації розглядаються як державні утворення, за якими юридично закріплена певна політична самостійність, але основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють федеральні органи, які офіційно представляють федерацію в міждержавних відносинах. Суб’єкти федерації можуть мати різні найменування, які визначаються історичними або правовими чинниками: штати, провінції, республіки, землі або федеральні землі (Німеччина й Австрія) тощо.
У федеральній державі, на відміну від унітарної, є дві системи вищих органів влади (федеральні і суб’єктів федерації). Обов’язковою ознакою федеральної форми вважається двопалатна структура союзного парламенту. Одна палата розглядається як орган загальносоюзного представництва, депутати в неї обираються зі всієї країни. Друга палата покликана представляти інтереси членів федерації. У відповідності до федеральної конституції, суб’єкти федерації мають право приймати свої нормативні правові акти конституційного характеру (конституції, статути, основні закони), наділені правом ухвалювати свої регіональні закони.
У суб’єктів федерації, як правило, є власне громадянство, столиця, герб та інші елементи конституційно-правового статусу держави, за винятком державного суверенітету. Суб’єкт федерації не має права сецесії, тобто виходу із складу федерації (у вигляді ординарної конституційно закріпленої процедури) і, як правило, не може бути суб’єктом міжнародних відносин. Проте, відповідно до висновку Комісії з міжнародного права ООН, члени федерацій можуть укладати міжнародні угоди, якщо це передбачено федеральним конституційним законодавством і у межах, визначених ним.
Теорія виділяє так звані «м’які федерації» – федерації, суб’єкти якої мають право сецесії. Російські міжнародники висловлюють міркування, що таким стане в майбутньому нині конфедеративний Союз Росії і Білорусії. Формально «м’якою федерацією» був Союз Радянських Соціалістичних Республік. Право на вихід з федерації мають суб’єкти таких федеральних держав як Канада і Сент-Кітс і Невіс. Передбачається, що «оновлений» Союз Суверенних Держав буде також «м’якою федерацією».
За співвідношенням конституційно-правового статусу окремих суб’єктів федерації розрізняють симетричні й асиметричні федерації. В симетричній федерації суб’єкти володіють однаковим конституційно-правовим статусом (Федеральна Демократична Республіка Ефіопія, Сполучені Штати Америки). В асиметричних федераціях (Російська Федерація, Республіка Індія, Федеральна Республіка Бразилія) конституційно-правовий статус різних суб’єктів федерації різний.
Отже з точки зору міжнародного права основна різниця між унітарною державою і федерацією зводиться до специфічних рис в межах національного права, яке з-поміж іншого може надавати суб’єктам федерації автономні зовнішньополітичні повноваження, але і унітарна і федеративна держави мають єдину міжнародну правосуб’єктність, хоча суб’єкти федерації можуть за національним (федеральним) законодавством отримувати право укладати окремі види міжнародних договорів.
Федерацію слід відрізняти від конфедерації, яка є міжнародно-правовим союзом суверенних держав. Проте на практиці розрізнити правову природу тих або інших утворень буває досить непросто: наприклад, в доктрині немає єдиного підходу щодо Європейського союзу7. Стосовно конфедерацій, які досить часто згадуються як форми держави, слід зазначити що вони як і унії (які за своєю природою також є конфедераціями) – зазвичай нетривалі утворення, що мають переважно історично тимчасовий характер. На відміну від федерації, що виступає у міжнародних відносинах як єдиний суб’єкт міжнародного права від імені усіх суб’єктів федерації, кожен суб’єкт конфедерації є окремим суб’єктом міжнародного права.
Деякі автори виділяють також імперії – як окрему категорію держав в класифікації їх за формою державного (територіального) устрою. Проте характеристика держави як імперії, на нашу думку, не підпадає під класифікацію, що в ідеалі має характеризувати територіальну організацію здійснення державної влади. Імперія є відображенням реального, скоріше невпорядкованого й нестабільного стану, а не ідеалізованої теоретичної форми, якими є категорії «унітарна держава» і «федерація».
Населення є «душею», основою держави, оскільки держава є одним із видів родової категорії під назвою «політична організація населення». Останнє поняття, крім держав, включає й інші різноманітні види організованих спільнот – як без території, так і з підпорядкованими їм територіями (етно-політично організовані номади, військово-політично організовані орди, піратські флотилії, релігійні конфесії тощо).
Інститут населення в якості розділу міжнародного публічного права традиційно охоплює питання громадянства, як сталого юридичного зв’язку держави і особи. Крім того він включаючи питання біпатризму (подвійного громадянства), статус іноземних громадян і осіб без громадянства (апатридів), відношення держави до біженців та інших специфічних категорій негромадян. Традиційно розглядаються в розділі про населення також питання надання притулку і екстрадиції.
Але, як бачимо комплекс питань, пов’язаних з інститутом населення підпорядкований загальному питанню співвідношення особи й держави.
З одного боку, виходячи з концепції «держави як суспільного договору» Т. Гоббса, а також з концепції «народного суверенітету» Ж.Ж. Руссо, цей зв’язок є предметом волевиявлення самого населення, що у практиці більшості держав знаходить вияв у інституті прямого народного волевиявлення і певною мірою – у виборчому праві.
З іншого боку, виходячи з позицій позитивізму, цей зв’язок є предметом регулювання держави, в силу її суверенітету, що втілюється у повноті територіальної юрисдикції держави над усіма суб’єктами, що перебувають в межах її території, а також в інституті громадянства, імунітетах та ін. інститутах, пов’язаних з екстериторіальною юрисдикцією держави над різними категоріями осіб.
Міжнародне право як система спільних рішень суверенних держав, в питаннях, спрямованих на покращення загальних стандартів життя населення всіх держав міжнародного співтовариства впливає на реалізацію цих рішень лише через національні законодавства держав, стимулюючи чи прямо зобов’язуючи їх видавати закони, спрямовані на підвищення рівня добробуту й захисту прав населення. Це пов’язано з тим, що приватно-правові відносини (тобто відносини, де стороною є фізична и юридична особа) підпорядковуються не безпосередньо міжнародному праву, а юрисдикції держави. Якщо приватно-правові відносини обтяжені «іноземним елементом» – то юрисдикції більш ніж однієї держави (в останньому випадку їх мають розмежувати колізійні норми). У широкому тлумаченні міжнародно-правові аспекти зв’язку держави і населення охоплюють всі комплекси норм і принципів, які так чи інакше стосуються міжнародно-правового регулювання нормотворчості й організаційної діяльності держави з дотримання нею стандартів публічного захисту, державного регулювання діяльності і публічних форм відповідальності фізичних осіб.
В зв’язку з цим слід зазначити, що найбільш комплексно питання такого зв’язку кодифіковано в Кодексі Бустаменте 1928 року, який вважається класичним взірцем міжнародного приватного права. Зазначимо, що Кодексі крім приватно-правових (цивільних) відносин з іноземним елементом, окремою книгою виділено Міжнародне кримінальне право (Книга ІІІ) і Міжнародний процес (Книга IV), що включає процесуальні питання в сфері цивільних, адміністративного і кримінальних відносин, обтяжених «іноземним елементом».
В сучасному міжнародному праві однак немає галузі яка б повністю охоплювала регулювання зв’язку особи і держави. Ці відносини систематизується, стандартизується й кодифікується принаймні в трьох напрямках:
Розглянемо коротко ці три напрямки (детальна їх характеристика дається у відповідних розділах):
1. У вітчизняних теоріях міжнародного права, можливо через жорсткий поділ публічного й приватного міжнародного права – донині відсутня узагальнююча систематизована концепція міжнародних стандартів державного регулювання діяльності фізичних і юридичних осіб під юрисдикцією держави. Це істотний недолік, оскільки більшість міждержавних домовленостей в сфері економічного, соціального й гуманітарного співробітництва стосуються саме таких стандартів. Ці стандарти походять з двох джерел досить різної природи: морально-правих ідей природного права і прагматичних міждержавних домовленостей в конкретних сферах співробітництва – з іншого. До останніх, перш за все, можна віднести потужний масив багатосторонніх домовленостей з уніфікації й кодифікації джерел міжнародного приватного права, укладених між суверенними державами, для регулювання «приватноправових відносин з іноземним елементом».
Навіть серед міжнародних договорів, предметом яких є міждержавні зносини, значний масив положень може бути спрямований на регулювання приватно-правових відносин, або на визначення статусу правового режиму діяльності приватних осіб – «економічних операторів» або «дестинаторів» цих норм. Такі положення містить, зокрема, Маракеський пакет домовленостей в системі СОТ (режим найбільш сприятливої нації, національний режим, заходи проти демпінгованого, субсидованого і масованого імпорту, уніфікація й транспарентність митних формальностей тощо), Вашингтонська і Сеульська угоди з захисту прав інвесторів та інші міжнародні багатосторонні угоди.
2. Міжнародне гуманітарне право все впевненіше розглядається в доктрині у широкому сенсі – як всі стандарти захисту прав людини. В цій потужній системі норм і принципів, в свою чергу, можна виділити такі напрями:
3. Міжнародне кримінальне право – це система міжнародних стандартів (принципів і норм) встановлення вини, притягнення до відповідальності і покарання фізичних осіб за міжнародні злочини й транснаціональну злочинну діяльність. Міжнародні злочини характеризуються особливою тяжкістю й системністю: це злочини, які хоч і здійснювалися окремими фізичними особами, але безпосередньо в процесі реалізації злочинної політики держави, уряду чи політичного режиму. Остання (хоч і не остаточна) уніфікація й кодифікація міжнародних злочинів відбулася у Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1998 р. (набув чинності 2002 р.). Транснаціональні злочини кодифіковано в безлічі спеціальних конвенцій, тому вони іноді називаються «конвенційними».
3) Легітимна влада
Питання легітимності влади, владних повноважень держави, структури і процедур формування органів влади та інші питання в цій сфері в основі своїй мають такі категорії, як суверенітет і міжнародна правосуб’єктність держави, охарактеризовані вище, а також поняття «юрисдикція» і «імунітет», характеристику надано вище.
Н.К. Дінь і співавтори в зв’язку з поняттям суверенітет характеризують наступні «свободи» держави у міждержавних відносинах:
Як суверенні суб’єкти міжнародного права держави, захищаючи інтереси свого населення і формуючи міжнародний правопорядок, здійснюють три послідовні функції, які, з одного боку, визначають три паралельні напрями їх діяльності, а з іншого – три ступені поглиблення відносин між ними: здійснюють зовнішні зносини, зокрема збираються на міжнародні конференції; як наслідок багатьох конференцій – укладають міжнародні угоди; а на їх підставі чи для реалізації положень більшості з них – утворюють міжнародні організації – для реалізації завдань, визначених у процесі здійснення зовнішніх зносин, і за правилами, зафіксованими (кодифікованими) у міждержавних угодах. Якщо ж між державами виникають конфліктні ситуації чи їх загроза, держави зобов’язані докласти всіх зусиль для їх врегулювання, керуючись принципом мирного врегулювання спорів між державами та іншими основними принципами і нормами міжнародного права. Отже сучасне міжнародне право, що лише після другої світової війни набуває ознак зрілості, є продуктом політичної і правової культури населення, що сформувалася за кілька століть розвитку громадянських суспільств в межах зрілих форм держав-націй в практиці діяльності їх зрілих соціально-орієнтованих інститутів.
Більш глибокі питання формування владних інститутів мають теоретично бути пов’язані з певними міжнародними стандартами делегування населенням своїх повноважень державі чи її окремим органам, зокрема в сфері громадянських і поличних прав. Проте ці питання зосереджуються на правах і свободах особи в межах гуманітарного права. Стосовно ж конституційних засад максимально ефективного захисту інтересів населення через оптимально пристосовані для цього владні інститути, є лише окремі фрагментарні міждержавні домовленості. До них можна віднести Хартію місцевого самоврядування Ради Європи, окремі міждержавні домовленості в сфері міжнародного приватного права, кодекси поведінки окремих представників державної влади тощо. Концепція «заповідних сфер» забезпечує, з одного боку, певний «конституційний суверенітет» державної політики і основ національного законодавства, але, з іншого боку, блокує використання можливостей міжнародного права ефективно знайомити населення і політичні еліти держав з перевагами чи недоліками тих чи інших політичних інститутів через норми м’якого права, зокрема через резолюції ГА ООН. Проте сучасна концепція міжнародного інформаційного громадянського суспільства викладена зокрема в Окинавська Хартія глобального інформаційного суспільства від 22 липня 2000 р. і декларація принципів «Розбудова інформаційного суспільства – глобальне завдання в новому тисячолітті» від 12 грудня 2003 року – окреслює перспективи широкого міжнародного навчання населення планети – через інформаційні мережі – формувати дійсно легітимну владу, а також ефективно контролювати й активно підтримувати її легітимність.
4) Інститут визнання
Стосовно залежності суверенітету й міжнародної правосуб’єктності держави від її визнання іншими державами є дві протилежні точки зору: конститутивна (атрибутивна), яка інститут визнання вважає обов’язково необхідними для суверенітету й правосуб’єктності держави, і декларативна, відповідно до якої акт визнання є не суттєвим для суверенітету й правосуб’єктності держави.
Прибічники конститутивної теорії (Тріппель, Еллінек, Кавальєрі) виходили з того, що лише міжнародне визнання перетворює фактичну правосуб’єктність в юридичну, необхідну для міжнародних відносин і міжнародного права як правил їх здійснення. Цю концепцію, на думку багатьох авторів, ілюструє доктрина Тобара, сформульована на Конференції 5-ти центральноамериканських держав у 1907 році: «Уряди високих договірних сторін не визнають уряду, що прийшов до влади внаслідок державного перевороту або революції, доки… вільно обране народне представництво не реорганізує країну в конституційних формах». Визнання тут розглядається як необхідна передумова для налагодження міждержавних відносин і визначається основна вимога, щоб таке визнання відбулося.
В розвиток цієї «доктрини» Нгуєн Коук Дінь і співавтори називають також позиції Бетанкура, Вільсона і Стімпсона. Так у «доктрині Стімпсона» сформульовано обов’язок держав не визнавати держави, що утворюються внаслідок незаконного застосування сили, і, відповідно, урядів, що ці держави очолюють. На цю доктрину спиралося рішення Ліги Націй від 01.03.1932 р. з приводу незаконності утворення держав Манчжур Го та Італійської Імперії: «Члени Ліги Націй не повинні визнавати ситуацію, договори чи домовленості досягнуті засобами, що суперечать Пакту Ліги Націй». Отже визнання тут несе додаткове навантаження, яке можна розглядати як вплив (певною мірою навіть тиск) на державу яка виступає як «об’єкт визнання», доки, в силу визнання, не стане правосуб’єктною.
Декларативна теорія визнання виходить з того, що держава отримує правосуб’єктність в силу самого факту свого утворення, незалежно від визнання її іншими державами. Вперше ця теорія отримала офіційну редакцію в рішенні арбітражної змішаної комісії з Польщі у 1919 р., де було вказано: «Відповідно до переконання більшості спеціалістів з міжнародного права визнання держави носить не конституційний а декларативний характер».
Найбільш різкий варіант тлумачення декларативної теорії містить відома Заява міністра іноземних справ Мексики Естради, зроблена ним у 1930 році:
«Мексика не виступає з питань оголошення визнання, Мексика вважає, що така практика є образливою: крім того, що вона порушує суверенітет інших держав, внаслідок такої практики внутрішні справи таких держав можуть стати предметом оцінки ... з боку інших урядів».
Отже визнання – це односторонній акт держави, яким вона визнає факт утворення іншої нової держави і, тим самим, її міжнародну правосуб’єктність. В силу міжнародної ввічливості, сучасні держави віддають перевагу «мовчазному» здійсненню визнання шляхом встановлення дипломатичних зносин.
Визнання є основною умовою міжнародних правовідносин: якщо учасники не визнають правосуб’єктності одна одної, правовідносини між ними неможливі. Як зазначено в ст. 13. Конференції в Буенос-Айресі 1967 р. (нова редакція Боготської хартії 1948 р.): «Визнання означає прийняття державою, що робить про це заяву, всієї повноти правосуб’єктності нововизнаної держави з усіма правами й обов’язками, встановленими стосовно неї міжнародним правом».
Кожна держава робить визнання індивідуально. Визнання держави означає й визнання її уряду. Проблема виникає, якщо на одну державу виявляється більше ніж один уряд. Тоді виникає потреба у визнанні уряду: визнання в такому випадку означає, що саме цей уряд розглядається як законний і єдино легітимний з точки зору держави, що визнає.
Як загальна норма – визнання має бути повним і остаточним. Таке визнання супроводжується відкриттям дипломатичних і консульських представництв, місій і, незалежно від того, супроводжується ця акція відповідною заявою (нотою) держави чи ні – визначається як «визнання де юре», тобто не має значення – чи акт оформлено документарно, чи держава, що визнає, лише надсилає своїх представників до визнаної держави (звичайно, супроводжуючи їх таким документами як вірча грамота чи консульський патент).
Історично також відомий поділ на «офіційне» й «неофіційне» визнання. Останнє в сучасному міжнародному праві розглядається як визнання де факто, коли між державами встановлюються економічні, але не дипломатичні зносини, або як визнання ad hoc (ад хок – для випадку), яке застосовується при необхідності здійснювати «від випадку до випадку» акції з надання допомоги, усунення наслідків стихійних чи антропогенних лих – на територіях, підконтрольних режимам, які не було визнано офіційно.
Визнання не може бути обумовленим якимись зустрічними вимогами з боку держави, що визнає. Визнання не може бути відізване. Однак, процес визнання може бути розтягнутим в силу суб’єктивних чи об’єктивних причин, тоді має місце зазначене вище визнання де факто. Наприклад Литва і Латвія визнані «де факто» ще у 1918 р., «де юре» отримали визнання лише у 1922 році.
Доктрина також розрізняє визнання: традиційне, що стосується визнання держав і урядів і поспішне (попереднє) – яке полягає у визнанні національно-визвольних рухів. Останні буває важливо визнати «стороною що воює», для поширення на підконтрольні їм території міжнародних норм захисту прав людини під час збройних конфліктів і тих заходів, що передбачає під час збройних конфліктів міжнародне гуманітарне право. При цьому доктрина й Женевські конвенції 1949 р. та протоколи до них висувають до сторони, яка має бути визнана воюючою, три умови попереднього визнання: реальний контроль над значною територією; ефективна влада на цій території; дотримання норм міжнародного (перш за все гуманітарного) права н підконтрольних територіях.
5. ПРАВОНАСТУПНИЦТВО ДЕРЖАВ
Правонаступництво – це правові відносини в часі між державою-попередницею і державою, що змінила її на певній території, юридичний зміст яких полягає у визначенні комплексу прав і обов’язків, що переходять від держави-попередниці до держави-правонаступниці. Основною умовою правонаступництва є наявність істотних змін території, з якою, власне і пов’язана більшість прав і обов’язків, що переходять. Без таких істотних територіальних змін має місце лише зміна назви чи (і) політичного ладу.
На універсальному рівні відносини правонаступництва врегульовані у двох конвенціях: Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. (набула чинності у 1996 р.) і Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. (чинності не набула). Однак, зазвичай, остаточне врегулювання питань правонаступництва здійснюється на рівні двосторонніх угод з державами, яких це правонаступництво стосується. Для питань власності, архівів і боргів двосторонні домовленості є необхідною умовою врегулювання питань правонаступництва.
4.1. Правонаступництво стосовно договорів
Основні питання правонаступництва держав стосовно договорів, в яких держава попередниця мала членство, врегульовано у Віденській конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.
Основні положення Конвенції:
Правонаступництво держав не повинно порушувати права третіх країн, які мають з ними договірні стосунки.
Зокрема, факт правонаступництво держав ніяк не торкається кордонів і договірних прав та зобов’язань щодо їх режимів: встановлені в договірному порядку державні кордони при правонаступництві держав можуть бути переглянуті лише за згодою зацікавлених сторін (т.. 11).
Правонаступництво держав не зачіпає зобов’язань та прав третіх держав щодо використання території, як є об’єктом правонаступництва (т.. 12). Таке використання може бути пов’язане з міжнародним сервітутом (наприклад право на вихід до моря через територію що стала предметом правонаступництва, держави що не має такого виходу), з демілітаризацією території (тут зобов’язання утримуватися від використання), орендовані території. Однак, норма дотримувати зобов’язання держави-попередниці перед «третіми сторонами» не застосовуються до договорів держави-попередниці, пов’язаних з розташування іноземних військових баз на території, які є об’єктом правонаступництва держав (п. 3 ст. 12).
Ніщо в Конвенції не зачіпає й принципів міжнародного права, що стверджують суверенітет кожного народу і кожної держави над їхніми природними багатствами і ресурсами (т.. 13).
Згідно з нормами міжнародного звичаєвого права правонаступництво держав не поширюється автоматично на договори, які мають переважно чи цілком політичний характер (союзницькі договори, договори про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, договори про нейтралітет).
При переході частини території від однієї держави до іншої (т.. 15 Конвенції), договірні зобов’язання стосовно цієї частини держави попередниці втрачають силу, і набувають чинності нові договірні зобов’язання держави-правонаступниці – за винятком випадків, в яких застосування цих нових угод щодо переданої території, було б несумісним з об’єктом і метою такої угоди або докорінно б змінило умови її дії.
При об’єднанні держав їх угоди зберігають чинність, але застосовуються лише відносно тієї частини території держави-наступниці, щодо якої вони мали чинність на момент правонаступництва. Дія багатосторонньої угоди може бути поширена на всю територію держави-наступниці, якщо вона зробить повідомлення про це і якщо для цього не потрібно буде згоди всіх його учасників.
При відділенні частини або частин території держави й утворенні однієї або кількох держав, будь-який договір, що був чинним на момент правонаступництва держав стосовно всієї території держави-попередниці, продовжує зберігати чинність відносно кожної держави-наступниці, яка утворилася в такий спосіб.
4.2.Правонаступництво стосовно державної власності, боргів і архівів
Норми правонаступництва стосовно державної власності, архівів і боргів кодифіковані Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Основним засобом регулювання проблем правонаступництва між сторонами згідно з Конвенцією є угода між ними. І лише у випадку, коли така угода відсутня, застосовуються правила Конвенції.
Державна власність держави-попередниці – це майно, права й інтереси, що на момент правонаступництва держав належали їй, відповідно до внутрішнього права держави-попередниці. Міжнародне право не визначає обсяг такої власності, це внутрішня компетенція конкретної держави. конвенція встановлює лише загальне правило (з якого може бути винятки): власність, що перебувала на території, яка стала предметом правонаступництва, передається державі-правонаступниці.
Якщо сторони не домовилися про інше, перехід державної власності здійснюється без компенсації. У разі об’єднання держав їх власність переходить до об’єднаної держави.
У випадку відділення частини або частин території держави може поставити питання про справедливу компенсацію між сторонами або це питання регулюється так само як і у разі передання території.
При розділенні держави й утворенні на її території двох або більше держав-наступниць нерухома і рухома державна власність держави-попередниці переходить до держави-наступниці, на території якої вона знаходиться, а нерухома і рухома державна власність держави-попередниці, що знаходиться за кордоном переходить до держав-наступниць у справедливих частках. Передбачається можливість справедливої компенсації. Тісно пов’язане з питаннями державної власності питання державних боргів.
Державний борг означає будь-яке фінансове зобов’язання держави-попередниці, яке виникло відповідно до міжнародного права. стосовно третіх держав, міжнародних організацій, інших суб’єктів.
Конвенція закріплює принцип відсутності наслідків правонаступництва держав для кредиторів (вони не повинні зазнавати збитків).
При розділенні держав, передачі частини території або відділенні частини території держави і утворенні нових держав, державний борг держави-попередниці переходить до держави-наступниці в справедливій частині з урахуванням, зокрема, майна, прав і інтересів, що переходять до держави-наступниці у зв’язку із зазначеним державним боргом.
При об’єднанні двох і більше держав, державний борг переходить до держави-наступниці у повному обсязі.
Особливий режим мають нові незалежні держави – борг держави-попередниці не переходить до нової держави. У разі укладання угоди між державою-кредитором і новою незалежною державою має бути враховано зв’язок між державним боргом держави-попередниці, пов’язаним з її діяльністю на території, що є об’єктом правонаступництва держав, і майном, правами та інтересами, що переходять до нової незалежної держави. Така угода не повинна шкодити принципу невід’ємного суверенітету кожного народу над його багатствами і природними ресурсами. Здійснення такої угоди не може підривати основи економічного добробуту нової незалежної держави.
Віденська конвенція 1983 року визначає, що державні архіви держави-попередниці є сукупністю розроблених або придбаних державою-попередницею впродовж всієї її діяльності документів будь-якої давнини й різновиду, які на момент правонаступництва держав належали державі-попередниці відповідно до її внутрішнього права і зберігалися нею безпосередньо або під її контролем у якості архівів з будь-якою метою. Загальні правила правонаступництва державних архівів такі:
– перехід державних архівів відповідно до територіального принципу (передається з територією, де архіви мали місце зберігання);
– перехід державних архівів відбувається без компенсації;
– правонаступництво держав не торкається архівів третіх держав, які знаходилися на території держави-попередниці;
– обов’язок держави попередниці забезпечити цілість і неушкодженість державних архівів.
При розділенні держави, відділенні або переданні частини території держави іншій державі, частина державних архівів держави-попередниці, необхідних для нормального управління цією територією, або яка стосується виключно або головним чином такої території, переходить до держави-наступниці. На прохання держави-наступниці і за рахунок останньої вона може одержати додаткові, пов’язані з інтересами переданої території, державні архівні документи. При об’єднанні держав архіви переходять до новоствореної держави-наступниці.
4.3. Правонаступництво нових незалежних держав
Нова незалежна держава – це держава-наступниця, територія якої безпосередньо перед моментом правонаступництва була залежною територією (колонією), за міжнародні відношення якої відповідала, як метрополія, держава-попередниця. До таких держав діє принцип звичаєвого міжнародного права “tabula rasa” (від лат. «чиста дошка»), який означає, що нова незалежна держава не пов’язана договорами, укладеними державою-метрополією: вона не зв’язана будь-яким договором і не зобов’язана ставати його учасником виключно тому, що в момент правонаступництва держави цей договір був чинним щодо території, яка є об’єктом правонаступництва держави. Добровільне правонаступництво нових незалежних держав щодо багатосторонніх угод може здійснюватись шляхом повідомлення про статус цієї держави у якості учасника будь-якого багатостороннього договору, який у момент правонаступництва держав був чинним на території, яка є об’єктом правонаступництва. Якщо в договорі існують умови про необхідність згоди всіх інших держав на приєднання нової держави, то така згода необхідна.
Правонаступництво щодо двосторонніх угод має погоджувальний характер, адже двосторонній договір вважається чинним між новою незалежною державою й іншою державою-учасницею у тому випадку, якщо вони чітко про це домовилися або висловили мовчазну згоду.
Відповідно до чинного Закону України Про правонаступництво України від 12.09.91 р. Україна підтвердила такі свої міжнародні зобов’язання:
Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України (ст. 3);
Державний кордон СРСР що відмежовує територію України від інших держав, а також кордони між УРСР, БРСР, РСФСР, Республікою Молдова – станом на 16 липня 1990 р. є державним кордоном України (ст. 5);
Україна підтверджує свої зобов’язання з міжнародних угод, укладених УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6);
Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України і інтересам республіки (ст. 7);
Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР станом на 19 липня 1990 р., в частині яка визначається окремою міждержавною угодою. Україна не несе зобов’язань по кредитним договорам і угодам СРСР. Укладеним після 1 липня 1991 р. без згоди України (ст. 8).
На міжнародному рівні процес правонаступництва врегульовано низкою міжнародних договорів між державами-правонаступницями. На основі Мінської угоди про створення СНД 1991 р. яка проголосила, що СРСР «як суб’єкт міжнародного права більше не існує», Алма-Атинська Декларація країн СНД 1991 р. визначила, що держави-учасниці СНД гарантують «виконання міжнародних зобов’язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР». Постанова Ради голів держав СНД 1991 р. визначає, що Росія продовжить членство в ООН СРСР, включаючи постійне членство в Раді Безпеки, а також в інших міжнародних організаціях. Республіка Бєларусь, Російська Федерація, Україна як члени ООН підтримають інші держави СНД у вирішенні питання їх членства в ООН та інших міжнародних організаціях.
У 1992 році було прийнято Меморандум про порозуміння з питань правонаступництва стосовно договорів колишнього Союзу РСР, де вирішено питання правонаступництва щодо договорів колишнього Союзу РСР, які мають взаємний інтерес. Питання про участь у цих договорах вирішується відповідно до принципів і норм міжнародного права кожною державою-учасницею самостійно. Меморандум встановив, що держави-наступниці СРСР підтвердили свою участь у договорах колишнього Союзу РСР, які стосуються інтересів двох і більше держав-учасниць Співдружності щодо їх території з урахуванням їх національних інтересів. Такими договорами є договори про нерозповсюдження різних видів озброєнь, договори щодо роззброєння та стосовно кордонів. Україна вирішила питання кордонів згідно з нормами міжнародного права і визнала державним кордоном України кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською і Білоруською РСР, РФ, Республікою Молдова.
При вирішенні питання про правонаступництво щодо двосторонніх міжнародних договорів в результаті обміну нотами було укладено угоду між Україною і США 1995 р., в якій йдеться про те, що у всьому, що стосується двосторонніх угод, укладених між ними, «відправною точкою» є стаття 34 Віденської конвенції 1978 р. У результаті договірного розгляду цього питання двома сторонами було вирішено, що деякі договори застаріли, інші не можуть бути застосовні, а треті, зазначені у Додатку до ноти, розглядаються як чинні.
У 1991 р. країни СНД уклали багатосторонню Угоду про майно колишнього Союзу РСР за кордоном. У 1992 р. набула чинності Угода між Україною та РФ про подальший розвиток міждержавних відносин, у ст. 13 якої передбачено передати Україні у власність частину майна колишнього СРСР за кордоном для дипломатичних та консульських потреб. У 1992 р. країнами-учасницями СНД підписано Угоду про розподіл усієї власності Союзу РСР закордоном, де у ст. 1 підтверджено зафіксовані в Угоді 1991 р. частки країн СНД. Відповідно до ст. 2 Угоди 1992 р. кожна сторона-учасник має право на самостійне володіння, користування і розпорядження належною, фіксованою часткою, яка відійшла до неї від усієї власності колишнього СРСР, а також правом її виділення в натурі.
У 1992 р. набрала чинності Угода між Урядом України та Урядом РФ про реалізацію права на закордонну власність колишнього СРСР, у якій ще раз було закріплено право власності України на частку нерухомого майна обсягом 16,37 %, а також визначені механізми і поетапність її передачі.
У Договорі про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів Союзу РСР 1991 р. держави-наступниці СРСР домовилися про те, що частка кожної з них у загальній сумі боргу та активів визначається з урахуванням виробленого національного прибутку, експорту, імпорту та чисельності населення.
У березні 1992 р. створено, а в жовтні того ж року зупинено роботу Комісії у розгляді комплексу питань, пов’язаних з правонаступництвом щодо боргів та активів колишнього Союзу РСР, в установчих документах якої передбачалося, що питання, пов’язані з правонаступництвом стосовно боргів і активів колишнього СРСР будуть вирішуватись на двосторонніх засадах.
Всі попередні зусилля були зведені фактично нанівець новим підходом.
У 1994 р. підписано Угоду між Україною й Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього боргу й активів колишнього Союзу РСР за схемою «нульового варіанту». У ст. 3 Угоди зазначалося, що «Україна передає, а Російська Федерація приймає на себе зобов’язання з виплати частки України в зовнішньому державному боргу колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р.». Ст. 4 визначала, що «для виплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Україною, Україна передає, а Російська Федерація приймає частку України в активах колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р.». Верховна Рада України не ратифікувала Угоду у зв’язку з тим, що Російською стороною не надано повної інформації стосовно боргів та активів колишнього СРСР, що не дозволяє визначити реальну частку активів та боргів, які б мали належати Україні згідно з досягнутими домовленостями.
Правонаступництво країн СНД стосовно державних архівів СРСР відбувалося відповідно до норм міжнародного звичаєвого права і ст. 31 Віденської конвенції 1983 р. Це відображено в положеннях Угоди про правонаступництво щодо державних архівів колишнього Союзу РСР 1992 р. Сторони визнали цілість і неподільність архівів Російської Імперії і СРСР, що знаходяться за межами їх територій. Учасники взаємно визнали перехід під їх юрисдикцію архівів СРСР, які знаходяться на їх території. Учасники Угоди зобов’язалися забезпечувати згідно зі своїм законодавством доступ дослідників до архівів і визнавати на своїх територіях юридичну силу довідок, виданих державними архівними закладами країн СНД.
Висновки до розділу Держава як суверенний суб’єкт МП
Держава є історично обумовленою формою організації населення для представництва його інтересів у міжнародному співтоваристві. Держава і Право й донині знаходяться в процесі становлення, лише в наш час набуваючи загальнопоширених ознак зрілості разом зі становленням загальнолюдської цивілізації.
Суверенітет і міжнародна правосуб’єктність держави тісно взаємопов’язані. Суверенітет означає верховенство влади держави на її території (внутрішній аспект, що реалізується через юрисдикцію держави) і непідпорядкованість жодній владі у зовнішніх зносинах (зовнішній аспект, що реалізується через міжнародну правосуб’єктність, зокрема принцип суверенної рівності держав, який є основою сучасного міжнародного права й міжнародного правопорядку).
Міжнародна правосуб’єктність держави, як головного суб’єкта МП, означає повноту її повноважень разом з іншими державами – такими ж суверенними й юридично рівними – формувати правила міжнародного життя і утворювати похідні суб’єкти міжнародного права – міжнародні організації (МО). Держави – в силу принципу їх суверенної рівності – наділені первинною і рівною для них усіх правосуб’єктністю, міжнародні організації – в силу утворення їх для певних цілей – похідну і функціональну (специфічну для кожної МО) правосуб’єктність. Атрибутом суверенітету і певною мірою формою реалізації міжнародної правосуб’єктності держави є її юрисдикція.
Імплементація норм міжнародного права у національне правове поле є важливим чинником формування міжнародного правопорядку і формою здійснення юрисдикційних повноважень держави. Має дві основні форми: інкорпорація (пряма імплементація, наприклад закон про ратифікацію міжнародної угоди) і трансформація (видання національного акту, де держава у власній редакції викладає норми одного чи багатьох м/н док-тів).
Юрисдикція держави – це повновладдя законодавствувати, судити і офіційно забезпечувати реалізацію власних рішень і дотримання власних приписів. Територіальна юрисдикція держави є повною (абсолютною): держава здійснює на своїй території всю повноту влади законним і доступними їй способами. Екстериторіальна юрисдикція – поширення юрисдикції держави за межі її території: вона стосується транспортних засобів і громадян, що перебувають за кордоном, меншою мірою інших осіб, що зберігають зв’язок з державою за межами її території. Обмеженість екстериторіальної юрисдикції обумовлена тим, що вона здійснюється переважно на територіях інших держав, що можливо лише при добровільному обмеженні повноти територіальної юрисдикції держави перебування – зазвичай на підставі міжнародної ввічливості чи на основі міжнародних домовленостей. З добровільним обмеженням державою перебування свого тер. повновладдя пов'язана й реалізація імунітету.
Імунітет – це міжнародний звичай, частково закріплений у договорах, який полягає у вилученні офіційних представників іноземної держави чи міжнародної організації (включаючи членів їх сімей) їх майна, архівів і пошти – з-під юрисдикції держави перебування. Державою перебування імунітет надається, перш за все, дипломатам та іншим офіційним представникам іноземної держави – так що вони залишаються підпорядкованими екстериторіальній юрисдикції своєї держави. З поширенням таких суб’єктів міжнародного права як МО імунітет надається представникам цих МО, а також представникам держав у МО.
В розвитку кожної РЦ утворювалися (на першій і третій) стадіях дві принципово відмінні форми держави: держава-громада, характерна для «тези» розвитку РЦ, коли таких держав багато і вони конкурують, не втрачаючи ознак цивілізаційної спорідненості, і держава-імперія, характерна для стадії «синтезу» РЦ, коли єдина така держава охоплює військово-політичним контролем території поширення як своєї, так і інших культурних традицій, поглинаючи їх чи нівелюючи. З поширенням у новий час ідей держави як суспільного договору і громадянського суспільства, формується третя модель держави – держава-нація, яка розглядається як найбільш зріла форма держави, органічно пов’язана з реально діючими інститутами народовладдя, гармонією центральної влади й місцевого самоврядування, зі зрілістю національного й міжнародного права, а також з побудованим на праві міжнародним порядком. Всі ці явища спонтанно поширюються у сучасному світі, але перебувають в стані становлення, потенційно залишаючись здатними слугувати як за, так і проти принципів гуманізму. Орієнтиром для цих принципів може слугувати максима І.Канта: «Людина не повинна бути знаряддям – лише метою».
Держава має загальновизнані ознаки: вона наділена територією, на якій постійно проживає населення, зусиллями й коштами якого підтримується легітимна влада, що служить цьому населенню, виконуючи внутрішні й зовнішні функції з забезпечення його безпеки і добробуту. Територія, населення й легітимна влада є трьома загальновизнаними ознаками держави.
Визнання держави з боку інших держав – як обов’язкова четверта ознака держави – є предметом дискусії. Конститутивна теорія виходить з того, що визнання необхідне для повноти міжнародної правосуб’єктності держави. Декларативна теорія виходить з того, що держава отримує правосуб’єктність в силу самого факту свого утворення, незалежно від її визнання іншими державами.
В динамічній характеристиці держави особливе місце займає категорія правонаступництва, яка характеризує перехід прав, пов’язаних з територіальними змінами до новоутвореної держави. Правонаступництво врегульовано двома міжнародними угодами: стосовно міжнародних договорів (1978 р. чинна) і стосовно державної власності архівів і боргів (1983 р., не набула чинності). Останній блок питань регулюється, таким чином, на рівні регіональних і двосторонніх домовленостей.
2 За ст. 73 Конституції України територіальні зміни можливі лише на підставі референдуму.
3 Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом. – Харків: Консум, 20. С. 163-165
4 Автор називає цю послідовність «діалектична тріада розвитку», алгоритмізувавши послідовність виведену А.Тойнбі. Детальніше див. Радзівілл О.А. Історія держави і права ранніх цивілізацій. К. КИМу. С. 63-67
5 Можливо, це лише суб’єктивний наслідок недостатнього знання «неєвропейських» цивілізацій.
6 25 сучасних федеративних держав розподілені так: Європа: Австрійська Республіка; Боснія і Герцеговина (з 2006 р.); Королівство Бельгія; Російська Федерація; Федеральна Республіка Німеччина; Швейцарська Конфедерація; Азія: Ісламська Республіка Пакистан; Малайзія; Об'єднані Арабські Емірати; Непал; Республіка Індія; Республіка Ірак; Африка: Республіка Судан; Союз Комори; Федеральна Демократична Республіка Ефіопія; Федеральна Республіка Нігерія; Америка: Аргентинська Республіка; Боліваріанськая Республіка Венесуела; Канада; Мексиканські Сполучені Штати; Сполучені Штати Америки; Федеральна Республіка Бразилія; Федерація Сент-Крістофер і Невіс; Австралія й Океанія: Австралійський Союз; Федеральні Штати Мікронезії.
7 Найбільш історично відомі конфедерації: Швейцарія (з 1292 р. до 1848 р.); Річ Посполита Корони Польської й Великого Князівства Литовського (1569-1795 рр.); США (1776-1787 рр.), КША (1861-1865 рр.); Шведсько-Норвезька унія (1814-1905 рр.); Германський союз (1815-1866 рр.); Австро-Угорщина (1867-1918 рр.); Арабська федерація (Іран-Йорданія, 1958 р.); Федерація Арабських Республік (1971-1977 рр., Єгипет, Лівія, Сирія); Боснія й Герцеговина (з 14.12.95 р.); Європейський союз (у 1990 р., назвав конфедерацією Ф. Міттеран); Союзна держава Росії й Білорусі (з 02.04.1997 р.); Сербія й Чорногорія (2003-2006 рр.).
8 Детальніше про це див. Перевезенцев О.Ю. Міжнародно-правове регулювання інституту правонаступництва держав щодо міжнародних договорів. – К.: Знання, 2007. – С. 83-103