Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT1
Тема: ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ТА СЛУЖБА В ОРГАНАХ
МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ
ПЛАН
1. ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ЯК РІЗНОВИД ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ
Служба є одним із напрямів діяльності людства, важливим видом суспільно-корисної праці (до інших її видів належить виробництво матеріальних та нематеріальних цінностей, навчан ня, домашнє господарювання, громадська діяльність, підпри ємництво тощо). Служба як робота, як діяльність завжди пов’язана з такими категоріями, як адміністрування, керівництво, контроль, нагляд тощо. У правовій літературі зазначається, що служба в суспільстві поділяється відповідно до існування державних та недержавних організацій (громадських, корпо ративних та самоврядних) на державну та недержавну. Існує також поділ служби в суспільстві на публічну та цивільну. До цивільної служби належить служба в недержавних організаціях і установах, громадських та політичних об’єднаннях, а також в державних організаціях, службовці яких не мають статусу публічної служби. До публічної служби відносять державну службу та службу в органах місцевого самоврядування. Визна чення публічної служби на законодавчому рівні міститься в КАС.
Публічна служба — діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автоном ної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Отже, логічним є розуміння державної служби як складової частини, виду публічної служби. В науці адміністративного права вироблені різні підходи до поняття державної служби. Традиційно розглядають її у 3 аспектах — соціальному (здій снення завдань та функцій держави в суспільстві), політич ному (формування державної влади) та правовому (передбачає її правове регулювання).
Державна служба — професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують за це за робітну плату за рахунок державних коштів.
Саме це визначення закріплено на законодавчому рівні та зумовлює відповідні ознаки державної служби:
Загальноприйнятим визнається поділ державної служби на цивільну (іноді її визначають як загальнофункціональну) та мілітаризовану. Цивільна державна служба пов’язується з вико нанням однотипних функцій загального, галузевого та міжгалу зевого характеру без виділення принципової специфіки (пере важно це служба в апараті органів виконавчої влади). Мілі таризована державна служба має багато особливостей, які відображені в нормативно-правових актах, що визначають статус відповідного державного органу (служба в органах внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, податкових, митних органах та органах, які здійснюють охорону кордонів, тощо). До мілітаризованої служби також відносять службу в інших органах виконавчої влади, де встановлені спеціальні звання: Міністерстві інфраструктури України, Дер жавній казначейській службі України, Антимонопольному комітеті України тощо.
У світі існують різні моделі державної служби. Наприклад, існуючі системи державної служби умовно поділяють на закриті та відкриті. Для закритої системи (європейської) притаманним є обмежений доступ до державної служби та низька мобільність службовців у межах міжвідомчих переміщень, а також їх політична нейтральність. Прикладами такого підходу є Франція, Японія, частково Великобританія, Італія, Німеччина, Фінлян дія тощо. Типовим представником відкритої системи державної служби є США та Швеція. Ця модель передбачає відсутність елітних спеціалізованих закладів для підготовки керівного персоналу, є більш мобільною та спрощеною у сфері вступу на державну службу, отже, має більш демократичний характер, окрім того, така система більш лояльна до політичної діяль ності державних службовців.
У новітній науковій та навчальній правовій літературі виділя ють також систему кар’єри та систему посад, систему заслуг та систему "здобичі".
В України на конституційному рівні закріплено право рівного доступу громадян до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Законом "Про державну службу" встановлено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів та релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту, професійну підготовку та про йшли конкурсний відбір чи за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.
Державна служба в Україні ґрунтується на таких основних принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обов’язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального само врядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян. Перелічені принципи належать до групи так званих загальних принципів державної служби, закріплені у Законі "Про державну службу", і є вихідними, основними, керів ними положеннями, правилами, на яких базується система державної служби, їх практична значущість полягає у втіленні цих засад як важливих елементів професійної свідомості дер жавних службовців в їх щоденній діяльності.
До організаційно-функціональних принципів належать такі: єдність системи державної служби (єдина державна політика, єдина законодавча база, єдина централізована система у цій сфері); принцип політичної нейтральності (участь у політичній та громадській діяльності лише поза межами службових обов’яз ків та робочого часу); принцип рівності доступу до державної служби; принцип ієрархічності системи державної служби (чітко встановлена підлеглість нижчих органів та посад державної влади вищим, виконавча дисципліна); принцип стабільності кадрів державної служби (зміна керівника не може бути підставою для припинення державної служби, крім державних службов ців патронатної служби); принцип системи заслуг (прийняття на службу та її проходження здійснюється на підставі ділових та особистих якостей, компетентності та кваліфікації).
Правове регулювання вітчизняної системи державної служби відбувалося на всіх етапах її історії. У розвиненому вигляді офіційну професійну державну службу започатковано в Європі та США у середині XIX ст., а наприкінці того ж століття скла лася концепція державної служби сучасного типу. В незалежній Україні процеси реформування інституту державної служби на підставі якісно нового підходу розпочалися в 1993 р. Однією з перших на пострадянському просторі наша країна законодавчо врегулювала організаційно-правові питання функціонування державної служби шляхом прийняття Закону "Про державну службу". Важливу роль у становленні державної служби набули відповідні укази Президента України та нормативні акти Кабінету Міністрів України. Фундаментальними для розвитку державної служби стали норми, закладені Конституцією.
В цілому оцінюючи чинний Закон "Про державну службу" як прогресивний та корисний для свого часу, слід визнати, що його положеннями охоплені не всі проблеми державної служби, фактично він прямо стосується лише служби в органах вико навчої влади. Нині тривають процеси реформування інституту державної служби, важливу роль у яких відіграє вдосконалення відповідної системи законодавства. Основні напрями реформу вання державної служби закладені в інших нормативно-правових актах. У вітчизняній адміністративно-правовій науці обґрунто вується пропозиція розгляду відповідної сукупності правових норм як підгалузі адміністративного права — службове право (наприклад, точка зору Р. Мельника).
Державна політика у сфері державної служби визначається Верховною Радою України. Основними напрямами державної політики у сфері державної служби є визначення основних цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби, забезпечення ефективної роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції.
Для проведення єдиної державної політики та функціональ ного адміністрування державною службою утворюється Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України. Питання функціонування державної служби в інших державних органах, правове становище яких регулюється спеціальними законами України, вирішуються цими органами.
З метою визначення шляхів, засобів і форм реалізації ос новних напрямів державної політики у сфері державної служби, об’єднання усіх зусиль державних органів щодо підвищення ефективності державної служби створюється міжвідомчий дорадчий орган — Координаційна рада з питань державної служби в державних органах. Положення про Координаційну раду з питань державної служби в державних органах затверджується Кабінетом Міністрів України. У 2011 р. підготовлено і подано на розгляд Верховної Ради так званий "Президентський" проект закоту Про державну службу".
2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ
Поняття "державний службовець" відповідно до Закону "Про державну службу" є похідним від поняття державної служби. Державний службовець — це особа, яка обіймає певну посаду в державних органах або їх апараті, здійснює на професійній основі діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави, наділена у зв’язку з цим відповідними службовими повноваженнями і одержує за це заробітну плату за рахунок державних коштів. Поділ державних службовців здійснюється за різними критеріями, залежно від яких виділяють наступні види державних службовців:
а) за характером праці, обсягом та характером їх службових повноважень:
б) за характером і обсягом владних повноважень:
в) за видами служби, на якій особи перебувають:
г) за розподілом державної влади:
В навчальній та науковій літературі пропонуються й інші варіанти поділу державних службовців. Найбільшу практичну значущість має класифікація за характером і обсягом наданих повноважень, причому найбільші труднощі викликає розмежу вання понять "посадова особа" і "представник влади". До посадо вих осіб належать керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законо давчими актами покладено здійснення організаційно-розпоряд чих та консультативно-дорадчих функцій. Посадові особи мають право здійснювати в межах своєї компетенції владні дії, які призводять до виникнення юридичних наслідків.
Представники влади – це державні службовці, які мають право ставити юридично-владні вимоги, давати вказівки, робити приписи та застосовувати заходи адміністративного впливу щодо органів та осіб, які не пов’язані з ними службовими відносинами і не знаходяться в їх підпорядкуванні, тобто щодо "третіх осіб" (наприклад, працівники міліції під час виконання своїх службових обов’язків, податкової служби, прокуратури, фінан сової інспекції тощо).
До функціонального (оперативного) складу належать державні службовці — спеціалісти, характер роботи яких зумовлений завданнями державного органу, в якому вони працюють. Вони особисто здійснюють функції, заради яких створено цей орган. Такі посади не пов’язані з керівною, організаційною діяльністю, а отже, дії службовців лише як виняток можуть тягти юридичні наслідки. В свою чергу, адміністративно-допоміжний персонал складається із службовців, службова діяльність яких не перед бачає дій, що призводять до настання юридичних наслідків, які впливають на зміст рішень органу. Ця категорія службов ців, виконуючи дії матеріально-технічного характеру, готує умови для здійснення юридично значущих дій. До цієї категорії відносять секретарів, діловодів, архіваріусів тощо.
Правовий статус службовця нерозривно пов’язаний із понят тям посади, яка визначає такі його аспекти: соціальний (гори зонтальні та вертикальні відносини); організаційний (місце посади в структурі органу); правовий (коло повноважень, функції, права, обов’язки, відповідальність). Посада — це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено вста новлене нормативними актами коло службових повноважень. Штат — це постійний, встановлений склад співробітників певної юридичної особи, які перебувають в організаційно-правовому зв’язку і забезпечують виконання покладених на них функцій та завдань. Посада є частиною структури органу, виявом його компетенції як сукупності встановлених в офіційній формі прав і обов’язків, тобто повноважень будь-якого органу або його посадових осіб, які визначають їх можливості прий маки обов’язкові для виконання рішення, організовувати та контролювати їх виконання, вживати у необхідних випадках заходи відповідальності.
Посади державних службовців класифікуються з урахуванням організаційно-правового рівня органу, обсягу й характеру повноважень особи на певній посаді, ролі й місця посади у структурі державного органу. Останнім часом актуальним є питання класифікації державних посад (ця категорія ширше, ніж посада державної служби), в основу якої покладено поділ посад на політичні та посади державної служби. В органах державної влади виокремлюються такі 3 типи посад: політичні (посади, які не належать до посад державних службовців, заміщуються, як правило, особою, що безпосередньо обрана народом на певний строк, це, наприклад, посади Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, міністрів); адміністра тивні (посади перших заступників міністрів, державних секре тарів міністерств, керівників, заступників керівників та спе ціалістів, окрім політичних та патронатних); патронатні (посади радників, консультантів, помічників, прес-секретарів та інші посади, передбачені штатним розкладом для організаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності Президента України, Голови Верховної Ради України, членів Кабінету Міністрів України, глав місцевих державних адміністрацій, які самостійно здійснюють добір на зазначені посади).
Регулювання державної служби базується на положеннях Конституції, Закону "Про державну службу" та цілого ряду нормативно-правових актів. Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступ ників, народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та суддів Консти туційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів вищого спеціалізованого суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулю ється Конституцією та спеціальними законами України. Регу лювання правового становища державних службовців, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, Служби безпеки, внутрішніх справ тощо здійснюється відповідно до Закону "Про державну службу", якщо інше не передбачено законами України.
Традиційно до статусу державного службовця включаються наступні елементи: права, обов’язки, обмеження, заохочення та гарантії, відповідальність, які органічно поєднуються між собою. Розглянемо окремі аспекти статусу державного службовця, починаючи з наданих йому прав. Законодавством наданий широкий обсяг прав державних службовців:
Основними обов’язками державних службовців є:
Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов’язаний невідкладно м письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні — повідомити вищу за посадою особу.
Важливого значення набуває закріплення на законодавчому рівні етичних вимог до діяльності державного службовця. Згідно зі ст. 5 Закону "Про державну службу" державний службовець повинен:
Правове регулювання питань професійної етики державних службовців сьогодні є актуальним та потребує вдосконалення. Зазначене питання регулюється переважно підзаконними акта ми, що приймаються щодо окремих професійних груп (подат кової служби, суддів, прокуратури тощо) на локальному рівні. Ще у 2000 р. фахівцями було розроблено проект Кодексу етики державного службовця, який після прийняття став частиною, черговим етапом кодифікації, адміністративного права. Важливе значення має також запропонований до обговорення проект Кодексу доброчесної поведінки осіб, уповноважених на вико нання функції держави, розроблений Міністерством юстиції України. Ці проекти досі не реалізовано.
Конкретні обов’язки та права державних службовців визна чаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.
Особливість правового статусу зумовлюють визначені щодо державних службовців певні обмеження загального та спеціаль ного характеру:
Більшість таких обмежень, як і ряд етичних вимог, мають на меті запобігання корупції в органах публічної адміністрації. Антикорупційну спрямованість має встановлення вимоги декла рування доходів державних службовців. Відповідно до Закону "Про державну службу" особа, яка претендує на зайняття поса ди державного службовця 3—7 категорій, передбачених ст. 25 означеного Закону, подає за місцем майбутньої служби відо мості про доходи та зобов’язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї. Особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця 1 і 2 категорій, передбачених ст. 25 Закону, повинна подати також відомості про належні їй та членам її сім’ї нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери.
Зазначені відомості подаються державним службовцем що річно. Порядок подання, зберігання і використання цих відомостей встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Особливий правовий статус державних службовців зумовлює специфіку їх соціального забезпечення, тобто систему держав ного забезпечення та обслуговування державних службовців. Оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов’язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.
Заробітна плата державних службовців складається з поса дових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок. Державним служ бовцям можуть встановлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов’язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Мі ністрів України.
За сумлінну безперервну працю в державних органах, зраз кове виконання трудових обов’язків державним службовцям видається грошова винагорода в розмірі та порядку, що вста новлюються Кабінетом Міністрів України. За особливі трудові заслуги державні службовці представляються до державних на город та присвоєння почесних звань.
Законом "Про державну службу" регулюються також питання надання щорічних та додаткових відпусток, соціально-побутового забезпечення державних службовців, пенсійного забезпе чення і грошової допомоги.
3. ПРАВОВІ ПИТАННЯ ПРОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ (СЛУЖБОВА КАР’ЄРА)
Правове регулювання проходження державної служби здій снюється в частині організації добору кадрів, просування (пе реміщення) по службі та умов припинення державної служби. Проходження державної служби — це сукупність юридичних фактів, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням державно-службових відносин, а саме з прийняттям на дер жавну посаду, службовою кар’єрою та припиненням служби. Цей процес триває постійно і має стадійний характер. Тради ційно виділяють наступні стадії (або етапи):
Це найпростіший варіант класифікації стадій, які обов’язко во проходить працівник під час проходження державної служби. В юридичній літературі виділяють також факультативні (не обов’язкові) стадії — переведення на іншу посаду, притягнення до відповідальності, позачергове присвоєння рангу тощо.
Проходження державної служби завжди починається із вступу на державну службу. Розрізняють загальні та спеціальні вимоги, дотримання яких є необхідним для вступу на державну службу та її проходження.
Загальні вимоги пов’язані передусім із правовим статусом осіб, зокрема із громадянством України. Крім того, згідно зі ст. 12 Закону "Про державну службу" не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апа раті особи, які визнані у встановленому порядку недієздатними, мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади, у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками, в інших випадках, встановлених законами України.
Спеціальні вимоги висуваються до особи залежно від сфери державної служби та конкретного виду посади, на яку вона претендує. Такі вимоги стосуються рівня освіти, кваліфікації, фахової підготовки, стану здоров’я, проходження стажування або випробувального терміну, необхідності перевірки на допуск до державної служби, стажу роботи, наявності наукових ступенів та вчених звань тощо.
Із прийняттям на державну службу пов’язана категорія заміщення посади, яке здійснюється шляхом призначення, конкурсу або за контрактом. Найбільш поширеним способом в сучасних умовах є конкурсний відбір. Законодавством вста новлена вимога щодо необхідності здійснення конкурсного відбору при прийнятті на державну службу на посади 3—7 категорії, а це більш ніж 95% працівників органів виконавчої влади. Порядок проведення конкурсу для вступу, на державну службу регулюється Положенням, що затверджується Кабі нетом Міністрів України. Дані про вакансії посад державних службовців підлягають публікації та поширенню через засоби масової інформації не пізніше як за 1 місяць до проведення конкурсу.
В основу інституту конкурсного прийому громадян на державну службу покладено ідею об’єктивної оцінки ділових якостей працівника, принципи рівноправності, відповідності здібностей та професійного рівня вимогам конкретного виду діяльності в системі державної служби, гласності та прозорості. Рішення про проведення конкурсу в окремому державному органі приймається керівником органу за наявності вакантної посади державного службовця. Особи, які подали необхідні документи до державного органу для участі у конкурсі, є кандидатами на зайняття вакантної посади державного службовця. Конкурсна процедура включає наступні етапи:
Антикорупційним законодавством передбачається проведення спеціальної перевірки осіб, які претендують на заміщення вакантних посад, шляхом подання документів для участі у конкурсі.
Переведення на рівнозначну або нижчу посаду в одному державному органі, а також просування по службі державних службовців, які зараховані до кадрового резерву або пройшли стажування у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів Ук раїни, може здійснюватися без конкурсного відбору.
З метою набуття практичного досвіду та перевірки профе сійної підготовки і ділових якостей особи може проводитися стажування терміном до 2 місяців із збереженням заробітної плати за основним місцем роботи. Стажування можуть прохо дити як особи, що вперше претендують на посаду державного службовця, так і державні службовці, які бажають зайняти більш високу посаду. При прийнятті на державну службу може вста новлюватися додаткова умова — випробування терміном до 6 місяців. Це рішення керівник може прийняти за наслідками конкурсу, стажування, просування по службі. Випробування застосовується з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Громадяни, які вперше зарахо вуються на державну службу, приймають Присягу, текст якої підписується і зберігається за місцем роботи.
Наступною та найбільш тривалою стадією проходження служ би є просування по державній службі. Взагалі переміщення державного службовця по службі може здійснюватися: на вищу посаду з метою просування особи по службі, на рівнозначну посаду з метою доцільнішого використання ділових якостей службовця, на нижчу посаду у випадках скорочення штату, за станом здоров’я, за власним бажанням, за результатами прове дення атестації.
Поняття "просування по службі" певною мірою збігається із категорією "службова кар’єра". Взагалі світова практика право вого інституту державної служби розвивається у 2 напрямах: кар’єрному та посадовому. За кар’єрної системи (притаманна для континентальної правової системи) особа вступає на дер жавну службу на весь час своєї професійної діяльності. В процесі служби вона послідовно отримує посадове підвищення, тобто "робить кар’єру", просувається по службі. За посадової схеми вона укладає контракт щодо виконання певних функцій на відповідній посаді в державному апараті протягом певного часу. У такому разі просування по службі відсутнє. Посадова державна служба притаманна для англосаксонської правової системи. Державна служба в Україні є кар’єрною з окремими інститу тами посадової державної служби. Вважається, що кар’єра є індивідуально усвідомленою позицією та поведінкою, пов’яза ною з трудовим досвідом і трудовою діяльністю. Розрізняють 2 види кар’єри — професійно-посадову (посади, які обіймає людина протягом свого життя) та внутрішньо-організаційну (охоплює послідовність посад, які обіймає працівник у межах однієї організації).
Щодо державних службовців термін "кар’єра" дістав своє закріплення у Законі "Про державну службу". Службова кар'є ра — це просування по службі державного службовця шляхом зайняття ним більш високої посади на конкурсній основі або шляхом присвоєння йому більш високого рангу. Відповідно до ст. 27 Закону "Про державну службу" переважне право на про сування по службі мають державні службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність, постійно підвищують свій професійний рівень та зараховані до кадрового резерву.
Прийняття і просування по службі особи здійснюється від повідно до категорій посад службовців, а також згідно з рангами, які їм присвоюються. Законом "Про державну службу" вста новлено 7 категорій посад державних службовців й 15 рангів. При прийнятті на державну службу особі присвоюється ранг у межах конкретної категорії згідно з посадою, рівнем професійної підготовки та результатами роботи особи. Для присвоєння черго вого рангу у межах категорії державний службовець повинен успішно пропрацювати на займаній посаді 2 роки. Іноді його присвоюють достроково за виконання особливо відповідальних завдань. За добросовісну працю ранг може бути присвоєний за межами відповідної категорії. Ранг залишається за особою і у випадку, коли вона перейшла на посаду нижчої категорії або залишила службу, а потім повернулася. Позбавлення рангу можливе лише за вироком суду. Положення про ранги служ бовців затверджується Кабінетом Міністрів України.
З метою заміщення посад та просування по службі державних службовців у державних органах створюється кадровий резерв, зарахування до якого проводиться керівником державного органу за пропозиціями керівників його структурних підрозділів. На кожну посаду формується кадровий резерв у кількості не менше 2 працівників. Кадровий резерв формується із спеціалістів місцевого та регіонального самоврядування, виробничої, со ціально-культурної, наукової та інших сфер, а також випуск ників навчальних закладів відповідного профілю, державних службовців, які підвищили кваліфікацію або пройшли стажу вання та рекомендовані для просування на більш високі посади. Порядок формування і організація роботи з кадровим резервом регулюються Положенням про кадровий резерв державної служби, яке затверджується Кабінетом Міністрів України. У перспективному законодавстві пропонується відмовитися від інституту кадрового резерву.
Одним із важливих чинників формування дієвого кадрового резерву та заходом запобігання проявам корупції серед державних службовців є ротація кадрів, тобто горизонтальне та верти кальне переміщення державних службовців на посадах у струк турних підрозділах, в яких вони працюють, та інших органах з метою набуття ними нових знань, умінь, професійних навичок, необхідних для подальшого просування по службі.
Важливим елементом інституту державної служби є оціню вання професійної діяльності державних службовців. Ефектив ність діяльності державного апарату залежить від результатів діяльності кожного державного службовця. Система оцінювання в галузі публічного адміністрування вперше виникла у 60-х рр. XX ст. у СШЛ, а у Німеччині та Франції — у 70-х рр. XX ст. В Україні нині тільки розробляються відповідні теорії, методики оцінки результатів діяльності державних службовців. З метою підвищення ефективності діяльності державних службовців, визначення їх відповідності займаній посаді проводиться атес тація, тобто оцінювання кваліфікації службовця. Атестації, яка проводиться раз на 3 роки, підлягають державні службовці всіх рівнів, крім патронатної служби, а також особи, які пере бувають на займаній посаді менше одного року. Для проведення атестації на кожного працівника складається службова характе ристика, створюється атестаційна комісія, яка за встановленою процедурою виявляє ступінь відповідності працівника посаді, яку він обіймає. Результатами атестації є висновки та рекомен дації щодо відповідності працівника займаній посаді. В період між атестаціями керівниками структурних підрозділів прово диться щорічна оцінка діяльності державних службовців.
Важливою ланкою кадрової роботи є підвищення кваліфікації державних службовців. Результати навчання і підвищення кваліфікації є однією з підстав для просування по службі. Державним службовцям створюються умови для навчання і підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах (на факультетах) та шляхом самоосвіти. Підвищення кваліфікації державних службовців відбувається постійно, але не рідше одного разу на 5 років.
Статус державного службовця втрачається з моменту припи нення державно-службових відносин, що може статися на підставах, визначених трудовим законодавством, зокрема ст. 36 Кодексу законів про працю України (КЗпП), та за умов, встановлених законодавством про державну службу. Відповідно до ст. 30 Закону "Про державну службу" такими умовами є:
1) порушення умов реалізації права на державну службу;
2) недотримання пов’язаних із проходженням державної слуджби вимог, передбачених ст. 16 зазначеного Закону;
3) досягнення граничного віку проходження державної служби (60 років для чоловіків і 55 років для жінок, але передбачається у майбутньому збільшення граничного віку);
4) відставка державних службовців 1 й 2 категорії;
5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню службовця на державній службі;
6) відмова службовця від прийняття або порушення Присяги;
7) неподання або подання службовцем неправдивих відомостей щодо його доходів;
8) смерть особи.
Гарантією стабільності кадрового складу державної служби є законодавче положення про те, що зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім державних службовців патронатної служби.
Слід розрізняти поняття "припинення державної служби" та "відставка державного службовця", які співвідносяться як ціле та частина. Власне, припинення державної служби може відбуватися або шляхом звільнення (за наявності вищезазначених підстав), або у зв’язку з відставкою. Відставкою є припинення державної служби службовцем, який обіймає посаду 1 або 2 категорії, за його письмовою заявою, за наявності таких підстав:
1) принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи;
2) етичні перешкоди для перебування на державній службі;
3) примушування державного службовця до виконання рішення державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об’єднанням громадян, громадянину;
4) стан здоров’я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).
Відставка приймається або у ній дається мотивована відмова державним органом або посадовою особою, які призначили державного службовця на цю посаду. Рішення про прийняття відставки або відмову в ній приймається у місячний термін. У разі відмови у відставці державний службовець повинен про довжувати виконання службових обов’язків і має право на звіль нення в порядку, передбаченому КЗпП.
Отже, державно-службові відносини припиняються шляхом видання уповноваженим органом чи посадовою особою адмі ністративного акту про звільнення державного службовця від посади чи його відставку. Рішення про припинення державної служби може бути оскаржено державним службовцем безпосе редньо до суду.
4. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СЛУЖБИ В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Служба в органах місцевого самоврядування — окремий вид публічної служби, що підтверджується чинним законодавством, і вона не ототожнюється ані з державною службою, ані зі служ бою у недержавній сфері. Іноді щодо її позначення використо вується термін муніципальна служба, що, на думку більшості вчених-адміністративістів, і з ними слід погодитися, є певною мірою необгрунтованим та передчасним. Служба в органах місцевого самоврядування має багато чого спільного у право вому регулюванні із державною службою, що дозволило сфор муватися в адміністративно-правовій науці позиції про віднесення служби в органах місцевого самоврядування до різновидів державної служби, і на теоретичному рівні це питання залишається й досі дискусійним. Службу в органах місцевого самоврядування можна розглядати як різновид публічної служби.
Місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішува ти питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Служба в органах місцевого самоврядування — це професійна, ми постійній основі діяльність громадян України, які обіймають посади із органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої мчали, наданих законом. Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування визначаються Законом України від 7 червня 2001 р. "Про службу в органах місцевого самоврядування".
Згідно з положеннями згаданого Закону служба в органах місцевого самоврядування базується на таких основних прин ципах: служіння територіальній громаді; поєднання місцевих і державних інтересів; верховенства права, демократизму і за конності; гуманізму і соціальної справедливості; гласності; пріоритету прав та свобод людини і громадянина; рівних можливостей доступу громадян до служби в органах місцевого самоврядування з урахуванням їх ділових якостей та професійної підготовки; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; підконтрольності, підзвітності, персональної відповідальності за порушення дисципліни і належне виконання службових обов’язків; дотримання прав місцевого самоврядування, правової і соціальної захищеності посадових осіб місцевого самоврядування; захисту інтересів відповідної територіальної громади; фінансового та матеріально-технічного забезпечення служби за рахунок коштів місцевого бюджету; самостійності кадрової політики в територіальній громаді.
Право на службу її органах місцевого самоврядування мають громадяни України незалежно під раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території. На посаду можуть бути призначені особи, які мають відповідну освіту і професійну підготовку, володіють державною мовою в обсягах, достатніх для вико наним службових обов’язків. Обмеження щодо перебування на службі в органах місцевого самоврядування є традиційними та встановлюються ст.ст. 12, 13 Закону "Про службу в органах місцевого самоврядування".
Певні особливості має регулювання правового статусу посадових осіб місцевого самоврядування, яке, окрім Конституції та зазначеного Закону, доповнюється також Законом "Про місцеве самоврядування в Україні", законами України від 11 липня 2002 р. "Про статус депутатів місцевих рад", від 10 липня 2010 р. "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Рес публіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" та іншими законодавчими актами. В органах місцевого самоврядування встановлені наступні види посад:
Законом "Про службу в органах місцевого самоврядування" регулюється порядок прийняття на службу в органи місцевого самоврядування, наводиться класифікація категорій посад в органах місцевого самоврядування (всього встановлено 7 кате горій), встановлюються відповідні ранги посадових осіб (їх 15), формування кадрового резерву, порядок проведення атестації посадових осіб місцевого самоврядування (здійснюється один раз на 4 роки), підстави припинення служби в органах місце вого самоврядування. Граничний вік перебування на службі в органах місцевого самоврядування становить 60 років для чоло віків і 55 років для жінок (у майбутньому передбачається збіль шення граничного віку). Ці обмеження не поширюються на посадових осіб місцевого самоврядування, які обираються на виборні посади. Законом передбачена можливість продовження терміну перебування на службі в органах місцевого самовряду вання за рішенням сільського, селищного, міського голови, голови районної, районної у місті, обласної ради, але не більш як на 5 років.
5. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ
Юридична відповідальність державних службовців — це вре гульовані нормами права відносини між державою, в особі її компетентних органів і посадових осіб, та державними службов цями, що виникають на підставі вчинених ними службових правопорушень і дістають вияв у застосуванні до винних осіб заходів державного примусу, а також характеризуються засудженням правопорушника та протиправного діяння з боку держави та суспільства з метою запобігання та недопущення в майбутньому інших правопорушень.
За порушення правових норм державні службовці несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність.
Невиконання службових обов’язків, що призвело до людських жертв або заподіяло значної матеріальної чи моральної шкоди громадянину, державі, підприємству, установі, організації чи об’єднанню громадян, є підставою для відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою із збереженням заробітної плати. Рішення про відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою приймається керівником державного органу, в якому працює пси службовець. Тривалість відсторонення від виконання повноважень за посадою не повинна перевищувати часу службового розслідування. Службове розслідування проводиться терміном до
2 місяців у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Якщо правомірність рішення про відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою не підтверджується результатами службового розслідування, це рішення скасовується.
Дисциплінарна відповідальність настає при порушенні державним службовцем обов’язків додержання дисципліни праці, правил внутрішнього розпорядку органу державної влади, за невиконання або недостатнє виконання службових обов’язків.
Дисциплінарна відповідальність державних службовців передбачена КЗпП, Законом "Про державну службу", статутами про дисципліну або спеціальними положеннями, чинними у ряді галузей адміністрування і в деяких сферах державної діяльності.
Дисциплінарна відповідальність дістає вияв у застосуванні дисциплінарної санкції – стягнення. Особливість дисциплінарної відповідальності державних службовців полягає у тому, що, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу:
Законодавчими актами можуть бути передбачені інші види дисциплінарних стягнень для державних службовців окремих галузей і сфер публічного адміністрування.
Розрізняють 3 види дисциплінарної відповідальності: загальну, спеціальну та для керівних і виборних працівників.
Загальна дисциплінарна відповідальність передбачає дисциплінарні стягнення, які за своїм змістом можна поділити таким чином:
Цивільно-правова відповідальність — це передбачені законо давством засоби примусового впливу на порушника цивільних прав і обов’язків шляхом застосування до нього цивільно-правових санкцій, які тягнуть невигідні майнові наслідки, що дістають вияв у позбавленні його певних прав або покладенні на нього додаткових обов’язків.
Правовою базою цивільної відповідальності державних служ бовців є КЗпП, положення про матеріальну відповідальність.
Відповідальність за шкоду, завдану діями посадової особи в галузі виконавчо-розпорядчої діяльності, полягає в обов’язко вому відшкодуванні збитків, спричинених неправомірними службовими діями (бездіяльністю) посадових осіб у галузі публічного адміністрування, органом державної влади від імені, за дорученням якого посадова особа вчиняє службові дії в межах своєї компетенції.
Важливим є те, що відповідальність за шкоду, завдану поса довою особою, повинен нести орган державної влади, якщо такі юридично значущі дії пов’язані зі службовою діяльністю його посадової особи в рамках наданої йому компетенції. Коли шкода завдана посадовою особою внаслідок дій, які не пов’язані з виконанням службових обов’язків, навіть в робочий час, вона відшкодовується безпосередньо винною особою. Орган держав ної влади, який відшкодував збитки потерпілій особі, має право звернутися до суду з регресним позовом до службової особи, яка є винною в заподіяній шкоді.
Цивільно-правова відповідальність може застосовуватися незалежно від притягнення службовця до дисциплінарної, адмі ністративної або кримінальної відповідальності за те саме по рушення.
Адміністративна відповідальність настає при порушенні відпо відних правил і норм. Суть адміністративної відповідальності полягає у тому, що вона застосовується органами і посадовими особами, з якими особа, що вчинила правопорушення, не пере буває у службових відносинах.
Основним джерелом норм, які встановлюють адміністра тивну відповідальність державних службовців, є КпАП та антикорупційне законодавство.
Суб’єктами адміністративної відповідальності є не всі дер жавні службовці, а лише посадові особи. В адміністративно-правовій науці вони розглядаються як суб’єкти і підлягають адміністративній відповідальності тільки за правопорушення, пов’язані з недотриманням правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків. Зокрема, посадові особи несуть адміністративну відповідальність за адміністра тивні порушення: в галузі охорони праці і здоров’я населення; що посягають на власність; у галузі охорони природи, вико ристання природних ресурсів, охорони пам’яток історії і куль тури; у промисловості, будівництві і в галузі використання електричної і теплової енергії; сільському господарстві; за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень. Відпо відне законодавство містить основні положення, які визначають підстави притягнення винних до відповідальності за вчинення корупційних діянь, із акцентом на те, що є корупційним діян ням, хто може бути таким суб’єктом (перелік істотно розширено порівняно із раніше чинним законодавством), подано систему суб’єктів протидії корупції та процесуальні аспекти притягнення винних до відповідальності, заходи адміністративно-правового реагування на вчинення такого роду протиправних діянь.
Згідно із КпАП до державних службовців, які вчинили адмі ністративні правопорушення, застосовуються 2 види стягнен ня — попередження і штраф.
Проблема юридичної відповідальності державних службов ців тісно пов’язана з проблемою протидії корупції. Основні засади запобігання та протидії корупції визначені у Законі України від 7 квітня 2011 р. "Про засади запобігання і протидії корупції", який набув чинності з 1 липня 2011 р. Саме цим документом визначено, що корупція — це використання особою, визначеною у цьому акті, наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей з метою одержання непра вомірної вигоди або прийняття обіцянки (пропозиції) такої вигоди для себе чи інших осіб або, відповідно, обіцянка (про позиція) чи надання неправомірної вигоди особі, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей (ст. 1). Від повідно, корупційним правопорушенням вважається умисне діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою — суб’єктом відповідальності, за яке законодавством установлено кримі нальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність.
Основні принципи запобігання та протидії корупції: верхо венства права; законності; комплексного здійснення правових, політичних, соціально-економічних, інформаційних та інших заходів; пріоритетності запобіжних заходів; невідворотності відповідальності за вчинення корупційних правопорушень; відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування; участі громадськості у заходах щодо запобігання і протидії корупції, державного захисту осіб, які надають допомогу у провадженні таких заходів; забезпечення відновлення порушених прав і законних інтересів, відшкоду вання збитків, шкоди, завданої корупційним правопорушенням.
Суб’єктами відповідальності за корупційні діяння є:
а) Президент України, Голова Верховної Ради України, його Перший заступник та заступник, Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри України, міністри, інші керівники центральних органів вико навчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, та їх заступники, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор України, Голова Національного банку України, Голова Рахункової палати, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Верховної Ради Авто номної Республіки Крим, Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Авто номної Республіки Крим, депутати місцевих рад;
в) державні службовці, посадові особи місцевого самовряду вання;
г) військові посадові особи Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань;
ґ) судді Конституційного Суду України, інші професійні судді, Голова, члени, дисциплінарні інспектори Вищої кваліфі каційної комісії суддів України, службові особи секретаріату цієї Комісії, Голова, заступник Голови, секретарі секцій Вищої ради юстиції, а також інші члени Вищої ради юстиції, народні засідателі і присяжні (під час виконання ними цих функцій);
д) особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, державної кримінально-виконавчої служби, органів та підрозділів цивільного захисту, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, особи начальницького складу податкової міліції;
е) посадові та службові особи органів прокуратури, Служби безпеки України, дипломатичної служби, митної служби, дер жавної податкової служби;
є) члени Центральної виборчої комісії;
ж) посадові та службові особи інших органів державної влади;
а) посадові особи юридичних осіб публічного права, які не зазначені в п. 1 наведеного переліку, але одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету;
б) особи, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, оцінювачі, а також експерти, арбітражні керуючі, незалежні посередники, члени трудового арбітражу, третейські судді під час виконання ними цих функцій, інші особи в установлених законом випадках);
в) посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іно земної держави, в тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), а також іноземні третейські судді, особи, які уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному до судового;
г) посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжна родних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів;
3) особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адмі ністративно-господарських обов’язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, відповідно до закону;
Суб'єктами, що здійснюють заходи запобігання та протидії корупції, є:
1. Президент України, Верховна Рада України, органи проку ратури України, які здійснюють заходи щодо запобігання і проти дії корупції в межах повноважень, визначених Конституцією.
Спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції є органи прокуратури, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, податкової міліції, по боротьбі з корупцією та органі зованою злочинністю Служби безпеки України, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, якщо інше не передбачено законом.
Координацію діяльності правоохоронних органів з питань протидії корупції здійснюють у межах наданих повноважень, визначених законами, Генеральний прокурор України та під порядковані йому прокурори.
Саме Законом "Про засади запобігання і протидії корупції" визначено певні заходи, спрямовані на запобігання і протидію корупції, й до числа таких віднесено: обмеження щодо вико ристання службового становища, обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, обмеження щодо одержання подарунків (пожертв), обмеження щодо роботи близьких осіб, обмеження щодо осіб, які звільнилися з посади або припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування, спеціальні перевірки щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконан ням функцій держави або місцевого самоврядування, фінан совий контроль щодо потенційних суб’єктів відповідальності за корупційні діяння, антикорупційна експертиза проектів нормативно-правових актів, вимоги щодо прозорості інформа ції тощо.
Істотно розширено засади участі громадськості у запобіганні та протидії корупції (участь громадськості в заходах запобіган ня та протидії корупції, інформування громадськості про від повідні заходи, державний захист осіб, які надають допомогу в запобіганні і протидії корупції.
За вчинення корупційних діянь передбачена кримінальна, адміністративна, цивільно-правова та дисциплінарна відпові дальність, а також передбачено усунення наслідків корупційних правопорушень. Окрім того, положеннями Закону передбачені контроль і нагляд за виконанням законів у сфері запобігання та протидії корупції.
Кримінальна відповідальність державних службовців, посадо вих осіб органів місцевого самоврядування, інших службових осіб настає за вчинення суспільно небезпечних, винних діянь, які дістали вияв у зловживанні владою або службовим стано вищем, невиконанні або неналежному виконанні службових обов’язків, тобто за злочини у сфері службової діяльності. Такі злочини можна поділити на 3 види:
а) порушення повноважень: невиконання (неналежне вико нання) повноважень (недбалість, бездіяльність);
б) перевищення повноважень: вчинення службовою особою акту, на який вона не мала законної влади, вихід за межі такої або недотримання відомих форм, процедур (одноосібне вирішен ня справи, яка повинна вирішуватися колегіально, або вчинення дій, які ніхто не має права здійснювати чи дозволяти, тощо);
в) вчинення акту, що входить до повноважень, але з метою, яку не передбачає закон (зловживання владою або службовим становищем, хабарництво, службове підроблення).
Притягнення до кримінальної відповідальності державних службовців здійснюється на підставі Кримінального кодексу України (КК).
6. ПАТРОНАТНА СЛУЖБА ТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ
З прийняттям Закону "Про державну службу" у практику державного будівництва України був запроваджений інститут патронатної служби.
Патронатними службовцями є помічники, консультанти, радники, керівники прес-служб, яких мають право самостійно добирати та приймати на посади Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Кабінету Міністрів України та голови місцевих державних адміністрацій. Порядок перебуван ня на державній службі таких осіб встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 р. № 851 "Про затвердження Порядку перебування на державній службі працівників патронатної служби членів Кабінету Міністрів України та голів місцевих державних адміністрацій".
Прийняття на патронатну службу здійснюється без прове дення конкурсу. Разом з тим посади патронатної служби у встановленому порядку віднесені до відповідних категорій посад державного службовця. У разі необхідності може встановлюва тися випробовування під час прийняття на державну службу, проводитися стажування державних службовців з метою набуття практичного досвіду, перевірки професійного рівня та ділових якостей.
Державні службовці патронатної служби виконують дорадчі функції, які визначаються згідно із завданнями, обов’язками та повноваженнями, що полягають у підготовці пропозицій, прогнозів, порад, рекомендацій, а також необхідних матеріалів для керівництва, організації контактів із громадськістю та засобами масової інформації. Конкретний перелік обов’язків та прав працівників патронатної служби визначається у посадо вих положеннях та інструкціях, що затверджуються посадовою особою, при якій утворена служба.
Характерною особливістю цього виду посад є те, що зміна керівників чи складу державних органів тягне припинення службовцями патронатної служби державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників.
Попри законодавчо закріплений статус працівників патронат ної служби як державних службовців, серед вчених-адміністративістів існують різні погляди з приводу надання працівникам патронатної служби такого статусу. Зокрема, Ю. Битяк вважає, що посади патронатних службовців не повинні відноситись (прирівнюватись) до категорій певних посад державної служби, а їх працівники — до державних службовців з присвоєнням рангів. Обґрунтовуючи свою думку, Ю. Битяк зупиняється на правовому статусі осіб патронатної служби. Як відомо, патронатні служби мають лише особи, що за своїм правовим статусом належать до політиків. Серед таких службовців можуть бути іноземці, які відповідно до чинного законодавства України про державну службу не можуть перебувати на державній службі в Україні, а відтак, не можуть складати Присягу державного служ бовця. Патронаті службовці обслуговують діяльність відповідного політичного діяча (посадовця), надають йому технічну, інформаційну допомогу, виступають радниками, експертами тощо. Це, однак, не дає змоги стверджувати, що вони, як всі інші державні службовці, виконують функції та реалізують повноваження відповідного органу. Відповідальність за свою діяльність такі особи несуть перед "патроном" — політичним діячем, а не перед державою. Сам політик визначає обсяг їх повноважень і відповідальності, функції. Тому доцільно, щоб відносини службовців патронатної служби, які вперше зараховані на службу до державних органів чи їх апарату, регулювалися трудовим законодавством, щоб вони виконували свої повнова ження на основі трудового договору (контракту).
7. ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА ТА ЇЇ СПЕЦИФІКА
Дипломатична служба України — це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зов нішньої політики України, захист національних інтересів Ук раїни у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.
Дипломатичний працівник є державним службовцем, який виконує дипломатичні або консульські функції в Україні чи за кордоном та має відповідний дипломатичний ранг.
Відносини, що виникають у зв’язку з проходженням дипло ма нічної служби, регулюються Конституцією, законами "Про дипломатичну службу", "Про державну службу", КЗпП, Кон сульським статутом України, затв. Указом Президента України від 2 квітня 1994 р. № 127/94, та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Основними завданнями дипломатичної служби є:
Система органів дипломатичної служби:
У системі органів дипломатичної служби України можуть утворюватися спеціальні місії, а також делегації на сесії між народних організацій, статус, завдання та функції яких залежно від рівня місії визначаються Президентом України або Міністром закордонних справ України.
Дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державною та іноземни ми мовами і за станом здоров’я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.
Прийняття на дипломатичну службу здійснюється на кон курсній основі, крім випадків, коли призначення на диплома тичні посади здійснює Президент України. Президент України призначає: Міністра закордонних справ України (за поданням Прем’єр-міністра України) та Надзвичайного і Повноважного Посла України, Постійного представника України при міжна родній організації, Представника України при міжнародній орга нізації (за поданням Міністра закордонних справ України). Призначення на інші дипломатичні посади та звільнення з цих посад здійснюються відповідно до законодавства. Порядок проведення конкурсу для прийняття на дипломатичну службу визначається Кабінетом Міністрів України.
При прийнятті на дипломатичну службу може встановлю ватися строк випробування до 6 місяців для перевірки профе сійного рівня і ділових якостей особи. З метою набуття прак тичного досвіду, перевірки професійного рівня і ділових якостей осіб, які претендують на посаду в системі органів диплома тичної служби, може проводитися стажування терміном до 2 місяців із збереженням заробітної плати за основним місцем роботи.
Для дипломатичних працівників, які працюють у закордон них дипломатичних установах України, встановлюються такі посади: Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постій ний представник України при міжнародній організації, Пред ставник України при міжнародній організації, Генеральний консул України, Радник-посланник, заступник Постійного представника України при міжнародній організації, заступник Представника України при міжнародній організації, Генераль ний консул України — завідувач консульського відділу, радник, консул, перший секретар, віце-консул, другий секретар, третій секретар, аташе.
Однією із особливостей проходження дипломатичної служби є ротація дипломатичних працівників.
Ротація — це планове заміщення працівників дипломатич ної служби у закордонних дипломатичних установах України в порядку, визначеному Міністерством закордонних справ України.
Працівники дипломатичної служби підлягають ротації і направляються у довготермінове відрядження з урахуванням їхньої професійної підготовки, спеціалізації та досвіду роботи, а також службової необхідності. Перед направленням у довго термінове відрядження працівники дипломатичної служби проходять необхідне стажування. Довготермінове відрядження дипломатичних працівників триває, як правило, до 4 років у державах з нормальними кліматичними умовами та стабільною політичною ситуацією і до 3 років у державах з важкими кліматичними умовами або складною політичною ситуацією. Працівники дипломатичної служби після закінчення поперед нього довготермінового відрядження направляються у наступне довготермінове відрядження, як правило не раніше ніж через 2 роки.
Після закінчення довготермінового відрядження працівни кам дипломатичної служби надається попередня посада або посада не нижча тієї, яку обіймав працівник у довготермі новому відрядженні, а в разі неможливості надання такої по сади — рівноцінна їй посада в системі органів дипломатичної служби.
Ключові терміни
Атестація; відставка; військова служба; випробування; дер жавна служба; довготермінове відрядження; кадровий резерв; державний службовець; дипломатична служба; категорія; керів ник; конкурс; контракт; корупційне діяння; корупція; міліта ризована служба; патронатна служба; підвищення кваліфікації; переведення; політична посада; помічник, радник; посада; поса дова особа; правовий статус державного службовця; представник влади; присяга; працівники дипломатичної служби; публічна служба; ранг; ротація; служба в органах місцевого самовряду вання; службова кар’єра; службова посада; службове розсліду вання; стажування; цивільна служба; чин.
Питання для самоконтролю
Тести-тренінги
Б) підвищення кваліфікації;
Г) тимчасове виконання повноважень керівника.
Б) 5 років;
Г) кожного року.
Б) відкриття кримінальної справи;
Г) відсторонення від виконання повноважень за посадою.
Б) 2 місяці;
Г) 2 тижні;
Д) на розсуд керівника.
Б) Президент України;
Г) голови обласних рад.
Б) принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи;
Г) стан здоров’я, що перешкоджає виконанню службових повноважень;
Д) державні службовці 1 та 2 категорії мають право подавати у відставку, не мотивуючи своє рішення.
Б) 2 років;
Г) цей термін залежить від категорії посади, однак не менше 2 років;
Д) законодавством не встановлено.
Б) сувора догана;
Г) попередження про неповну службову відповідність;
Д) тимчасове відсторонення від займаної посади;
Е) затримання до одного року у присвоєнні чергового рангу чи у призначенні на вищу посаду.
Б) 6 категорій посад державних службовців та 12 рангів;
Г) правильної відповіді немає.
Б) невиконання службових обов’язків, що заподіяло значної матеріальної шкоди державі;
Г) невиконання службових обов’язків, що призвело до людських жертв;
Д) правильним є все наведене.
Б) виборні посади, на які обираються відповідною радою;
Г) посади, на які призначаються на конкурсній основі;
Д) вірним є все наведене.
А) територіальною громадою;
Б) відповідною радою;
В) сільським, селищим, міським головою;
Г) головою обласної, районної, районної у місті ради;
Д) Президентом України.
13. Атестації не підлягають посадові особи органів місцевого самоврядування, які:
Б) і працівниками патронатної служби;
Г) особи, яким залишилось 3 роки до досягнення граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування;
Д) молоді спеціалісти.
Б) 2 роки;
Г) 5 років;
Д) законодавством не встановлено.
Б) неподання відомостей посадовою особою місцевого само врядування щодо її доходів;
Г) досягнення граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування;
Д) відставка.
Б) працівник дипломатичної служби;
Г) почесний консул;
Д) вірним є все наведене.
Б) тільки громадяни України, які постійно проживають на Україні;
Г) особи без громадянства;
Д) біженці.
Б) 1 рік;
Г) 2 роки;
Д) 2,5 роки.
19. Стажування працівників дипломатичної служби проводиться з метою підвищення їхнього професійного рівня терміном до:
Б) 2 місяців;
Г) 6 місяців;
Д) 1 року.
20. Планове заміщення працівників дипломатичної служби у закордонних дипломатичних установах України — це:
А) переведення;
Б) тимчасове заміщення;
В) службова кар’єра;
Г) ротація;
Д) тимчасове відсторонення.
Завдання на перерахування
Завдання на порівняння
Продовжіть думку:
Ситуаційні завдання
Завдання 1.
Начальник управління охорони здоров’я обласної державної адміністрації громадянин К., маючи вік 60 років і стаж дер жавної служби 25 років та медичний висновок про незадо вільний стан здоров’я, що перешкоджає виконанню службових повноважень, подав письмову заяву про відставку.
Надайте правову оцінку цій ситуації. Обґрунтуйте відповідь, посилаючись на норми чинного законодавства.
Завдання 2.
Громадянин Б. подав документи до конкурсної комісії для участі у конкурсі на заміщення вакантної посади консультанта Секретаріату Верховної Ради України. Конкурсна комісія від мовила громадянину Б., мотивуючи своє рішення тим, що громадянин Б. не подав відомості про доходи і зобов’язання фінансового характеру, про нерухоме та цінне рухоме майно, а також про вклади в банках, що належать йому та членам його родини.
Надайте оцінку законності цього рішення. Обґрунтуйте від повідь, посилаючись на норми чинного законодавства.
Завдання 3.
До голови правління Пенсійного фонду України громадя нина Д. надійшла скарга на неналежне виконання начальником відділу по контролю за надходженням коштів та погашенням заборгованості з платників Пенсійного фонду України — гро мадянином В. своїх посадових обов’язків. Зміст скарги було доведено до відома останнього. Громадянин В. почав вимагати проведення службового розслідування з метою зняття безпід ставних, на його думку звинувачень щодо нього, у чому йому було відмовлено у зв’язку з тим, що скарга не містить відомостей про автора, а щодо анонімних скарг службове розслідування не проводиться.
Надайте правову оцінку цій ситуації. Обґрунтуйте відповідь, посилаючись на норми чинного законодавства.
Завдання 4.
Громадянин Б., який протягом 3 років займав посаду віце-консула при генеральному консульстві України у Санкт-Петербурзі, був достроково відкликаний до України. Це рішення було аргументовано тим, що він вступив у шлюбні відносини із громадянкою Російської Федерації.
Надайте оцінку законності цього рішення. Обґрунтуйте від повідь, посилаючись на норми чинного законодавства. В яких випадках працівник дипломатичної служби, направлений у довго термінове відрядження, може бути достроково відкликаний до України?
Завдання 5.
Громадянці Г, яка працювала на посаді спеціаліста управ ління освіти міської ради, через 6 місяців після її виходу із декретної відпустки було призначено атестацію. В результаті проведеної атестації атестаційна комісія зробила висновок що громадянка Г. не відповідає займаній посаді і запропоновано звільнити її. Спираючись на рекомендацію атестаційної комісії, міський голова звільнив громадянку Г. з посади.
Надайте оцінку законності цього рішення. Обґрунтуйте від повідь, посилаючись на норми чинного законодавства. Чи є резуль тати атестації та висновок атестаційної комісії обов’язковими до виконання головою відповідної ради?