Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Ранні національні релігії.
Ранні національні релігії — це такі релігійш вірування, що охоплювали своїм впливом верхні й середні шари населення у межах однієї національної держави. До ранніх національних релігій відносять усі релігії, які в літе ратурі позначають за допомогою префіксів "старо-", "давньо-": староєгипетську, староіндійську, старо грецьку, староперсидську, староримську та інші.
Історичним підґрунтям виникнення та існуван ня ранніх національних релігій був рабовласниць кий лад. Ці релігії існували в умовах, коли була можливість тримати найбільш пригнічені шари су спільства (рабів) у покорі завдяки лише грубому насильству. Зазначимо такі основні риси ранніх національних релігій.
1. Відсторонення від офіційного культу низів суспільства. У всіх цих релігіях до культових від правлень не допускалися раби, а в окремих випад ках — і частина сільської бідноти. Таке відсторонення низів від офіційного культу в староіндійській релігії, наприклад, наочно ілюструвалося термінами "різно-народжені" і "двічінароджені". Раби і сільська бід нота, які належали до нижчих шарів (каст), вважалися "різнонародженими". їх породила мати. "Двічінарод-женими" вважалися ті люди, яких, по-перше, наро дила мати, а по-друге, вони пройшли через обряд по свячення богам, тобто "друге народження".
2. Порівняна маложивучість.
Мається на увазі та обставина, що давні на ціональні релігії існували тільки в межах рабовлас ницького суспільства. Як тільки рабовласницьке суспільство вичерпувало себе, на зміну їм приходили або пізні національні, або світові релігії.
3. Суворий політеїзм. Усі ранні національні релігії були політеїстичними (від грецьк. роїу — багато, Оіеоз — бог), тобто багатобожні.
Серед багатьох богів, як правило, виділялася не велика група головних, а серед них — верховний бог. Останнього шанували як царя богів і людей, установ ника і охоронника законів. Інші головні боги вважа лися його помічниками, які відповідали за окремі Ділянки земного і "потойбічного" життя.
4. Зародження вчення про загробну (посмертну) віддяку, тобто наявність причинного зв'язку між по ведінкою людини в земному житті і її долею у за гробному житті. Це вчення визнає посмертну винаго роду для одних людей (праведників) і посмертну кару для інших (грішників).
У ранніх національних релігіях вчення про по тойбічну (загробну) віддяку існує поки що в нерозви-неному вигляді: віддяка пропагується не всіма ре лігіями, не всіма течіями всередині цих релігій і не на всіх етапах їхнього розвитку. До того ж ранні національні релігії навіть у тих випадках, коли вони викликали і пропагували загробні віддяки, не обіцяли .небесної винагороди найбільш пригнобленому шарові населення — рабам.
5. Обов'язковість і складність жертвоприношень. В жертву богам приносили: пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучу траву, дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків, собак, коней.
Чимало національних релігій знали і людські жертвоприношення. За повідомленням Плутарха (46— 125 рр.), жителі Карфагена, які були прихильниками давньофінікійської релігії, в жертву богу війни Моло ху приносиш!, наприклад, не тільки військовополо нених, а й власних дітей-первістків.
Є також: відомості про людські жертвоприношен ня у, давньовавилонській, давньоєгипетській, давньо грецькій, давньомексиканській та ряді інших ранніх національних релігій.
Релігії Стародавнього Єпшту. Наприкінці IV тис. до ;н. е. невеликі племінні, державні утворення в долині річки Ніл — номи — об'єднуються під вла дою єдиного царя — фараона. Так виникла Старо давня єгипетська держава, яка нараховувала ЗО ди настій фараонів і проіснувала до 332 р. до н. е., ко ли була завойована А. Македонським (336—323 рр, до н. е.).
Релігійні уявлення Стародавнього Єгипту склали ся ще в ноліах, де в культах номових богів переважа ли тотемізм і магія. Пережитки тотемізму залишилися і у загальноєгипетській релігії, яка склалася внаслідок державного об'єднання номів. До числа найбільш ав торитетних тварин, що обожнювалися, відносилися бик Апіс, корова Ісіда, баран Хнум, крокодил Себек, кішка Баст, шакал Анубіс, соколи Гор, Ібіс, Тот. Піз ніше єгипетські божества стали набувати антропо морфних рис, але зооморфізм не був повністю від кинутий і, наприклад, богиня Баст зображувалася у вигляді жінки з головою кішки, а бог Тот — у ви гляді чоловіка з головою Ібіса.
Піднесення того чи іншого політичного і релігій ного центрів, в результаті приходу до влади різних династій фараонів, супроводжувалося набуттям за-гальноєгипетського значення місцевих культів. Так, під час правління V династії загальноєгипетського значення набуло геліопольське божество Ра (бог сон ця). В епоху середнього царства домінує інший бог сонця — Амон. Осиріс як бог мертвих витісняє з кінця III тис. до н. е. іншого покровителя помер лих — Анубіса. Саме Осиріс перебував у витоків ви никнення в Єгипті культу вмираючого і воскресаю чого бога, якого вбив його брат Сет, бог скотарства, і воскресив син, бог Гор.
Крім землеробських, чільне місце у дав ньоєгипетській релігії належало і культам космічних сил. Вони представлені богом землі Гебом, богинею неба Нут, яку підняв і підтримує бог повітря Шу. Від Геба і Нут народжуються Ісида та Нефтида, Осиріс і Сет. Крім них, у створенні світу беруть участь бог сонця Амон і богиня вологи Тефнут. Таким чином, створюється один з найстаріших пантеонів дав ньоєгипетських богів, так звана еннеада, яка панує у всьому Єгипті і незмінно присутня у релігійних тек стах.
З космічними культами тісно пов'язані солярні релігійні уявлення. Сонячні боги — Ра і Амон ведуть боротьбу зі злом, що ототожнюється з чудовиськами, особливо із зміями. Вони також відповідають за зміну пір року. Періодично Тефнут, дочка Ра, вступає в з Щу, що знаменувало собою припинення посухи д народження природою нових багатих плодів. Свято повернення коханої дочки Ра відмічалося в Єгипті і в історичний період. В календарях воно зва лося "днем виноградної лози і повноти Нілу".
Релігія Стародавнього Єгипту мала розвинуту міфологію, включаючи поклоніння численним фети шам, велику роль у ній відігравала магія. Так, на по чатку першого місяця весни проходили численні містерії Осиріса. У спеціальному приміщенні храму розміщувалась зроблена з глини фігура бога, засіяна зерном. До початку свят його зображення вкривалося зеленими паростками, що символізувало воскресіння. Жриці в образі Ісиди і Нефвдци через магічні заклинан ня зображували пошуки, оплакування і поховання бога.
Створення інституту жрецтва сприяло виникнен ню у Стародавньому Єгипті храмової організації. Як особлива соціальна група, жрецтво сконцентрувало у своїх руках велику владу і було досить впливове. Воно брало участь у керівництві державою, входило до поч ту фараона, приводило до влади одні фараонські ди настії й скидало інші. Жреці внесли помітний вклад у накопичення астрономічних, математичних і медич них знань. За цих часів будувалися величні храми, зводилися статуї богів, розроблялися складні й уро чисті релігійні церемонії, пишні ритуали.
Один з них — культ померлих — демонструє спе цифічні уявлення єгиптян про потойбічне життя. По мерла людина вважалася сплячою і тому потребувала їжі, домашнього начиння. Звідси виникає ідея збере ження тіла і мистецтво муміфікації. Для найбільш впливових осіб споруджуються грандіозні гробниці — піраміди. Найвідомішою серед них є піраміда фарао на IV династії Хеопса. Вона займає площу понад 5 га і сягає висоти 146,5 м. її складено з 2300 тис. від шліфованих кам'яних брил, вагою 2,5 т кожна. В цих культових спорудах вражають не лише розміри, а й якість роботи. Настінні розписи високого художнього рівня реалістично зображували земне буття померло го, який потребував уваги до себе і після смерті. Релігійний культ померлих, як бачимо, продовжував вікові традиції єгиптян, підтримання яких було по всякденною потребою.
Лише після завоювання Єгипту персами (525 р. до н. е.) та А. Македонським релігії Стародавнього Єгипту поступаються місцем спочатку елліністичним куль там, а потім — християнству та ісламу.
Релігії народів Дворіччя. Цивілізація народів Дво річчя сформувалась приблизно в середині IV тис. до н. е. Вона знала різні царства, що розквітали і зане падали, різні династії і столиці — Шумер, Аккад, Ур, Ларс і, нарешті, Вавилон та Ассирію.
В шумеро-аккадський період релігійні уявлення мали політеїстичний характер. Пантеон антропо морфних богів очолював бог неба Ан. Величне небо, що оточувало людину з усіх боків, сприймалося як щось священне, яке потребувало вільного, зумовле ного бажаннями власної душі, підпорядкування. Ен-ліль — друге божество — вважалося богом грому і повітря. Енкі — володар підземних вод і світового океану, пізніше набуває статусу божества мудрості. Набуває поширення в цей час культ богині-матері. Як активний початок в народженні, плодючості, по стійному оновленні рослинності, проростанні зерна, збільшення кількості домашнього скота і продовженні людського роду, вона — Нінмах, Нінту, Мамо, Ма мі — "велика цариця", "цариця богів", сила землі, мудрість. З появою семітів кількість богів у цьому регіоні значно збільшується. Дослідники нараховують до 3 000 імен богів, серед яких помітна певна ієрар хія. Слідів тотемізму в шумерській релігійності прак тично немає. Про його залишки свідчить невелика кількість знахідок зображень людиноголового бика, крилатих левів, орла з лев'ячою головою.
На початку другого тисячоліття у Дворіччі зростає роль Вавилону, який досягає небаченого розквіту за Царя Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.). Відповідно головну роль в релігійному пантеоні починає ві дігравати вавилонське божество — Мардук. Офіційне жрецтво, роль якого не була такою значною, як у Стародавньому Єгипті, займається виправданням величі Мардука, намагається показати його законним нащадком попередніх богів. До того ж Мардук стає спадкоємцем Енкі не тільки мирним шляхом, а й за правом найсильнішого. За легендою, богиня пітьми Тіамат вирішила згубити усіх богів. Ніхто не нава жувався боротися з нею. Лише Мардук взяв це на себе, але за умови, що посяде перше місце над всіма іншими богами. Він переміг Тіамат, розрубав її навпіл, створивши небо і землю, а сам став го ловним богом світу.
Крім Мардука, вавилонсько-ассирійська релігія дуже багато уваги приділяла розробці і поширенню культу вмираючого і воскресаючого бога Таммуза; поширенню міфу про першу людину — Дцама, втра тою ним безсмертя і гріхопадіння. Певну релігіє-знавчу цікавість викликає міф про потоп, від якого врятувався Ут-Напишім, улюблений жрець бога Енкі, що за порадою останнього побудував ковчег.
Релігійними центрами цивілізацій Дворіччя були храмові організації з численним обслуговуючим пер соналом — жрецями і жрицями. Жрецтво тримало в руках вавилонсько-ассирійську науку, техніку, куль туру, літературу і мистецтво, які справили значний вплив на подальший розвиток людства. Саме з вави лонсько-ассирійських релігійних уявлень багато чого запозичили наступні релігії.
Релігія Стародавньої Індії. Залишки культури Мо-хенджо-Даро у басейні ріки Інд засвідчують, що у цю епоху були культи первісного тотемізму. Люди покло нялися зооморфним істотам, існував культ дерев. Після вторгнення у середині II тис. до н. е. на старо-давньоіндійські землі арійських племен розпочинається інтенсивний розвиток нових суспільних відносин. В цей час утворюються касти. Релігійні уявлення старо давніх індійців дістали назву ведичних — від книг Вед (санскр. — "знання"). Стародавні ведичні вірування, брахманізм та індуїзм, що виникли пізніше, вважають Веди "священними" книгами. Початок їх створення сягає у період після вторгнення до країни арійських племен. Протягом наступних десяти століть усна ведична традиція видозмінюється і поповнюється. Запи сані Веди були лише в першій половині І тис. до н. е.
Об'ємна ведична література поділяється на чотири групи: Самхити, Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Та кий поділ відображує історичну послідовність розвит ку всієї цієї літератури. Кожна група ведичної літератури не є єдиним цілим. Самхити — це чотири збірки: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Найдавнішою за часом створення і найбільшою за обсягом (1018 гімнів і 1005 віршів) вважають Ригведу. Більшість гімнів присвячено прославлянню богів та сил природи, котрі розглядаються як могутні, мило сердні, мудрі божества. До них зверталися у прохан нях і молитвах, їм приносили жертви. Вважалося, що життя людини, її багатство, блаженство і спокій пов ною мірою залежать від цих жертв. Індійці вірили у багатьох богів: в одному місці Вед вказується, що їх 3399.
Найпоширенішим було поклоніння богові Агні, як першооснові всього існуючого, богові Сонця — Сур'ї і володарю земних і небесних вод, покровителю скотарств — Варуні. Широко визнавався і культ предків.
Інші збірники Самхити вміщують мелодії, які су проводжували культові дії, різні магічні заклинання.
Брахмани (тобто книги, написані брахманами і для брахманів) являють собою коментарі до Самхитів і мають в основному ритуальний характер. Вони спрямовані на зміцнення авторитету жреців і поглиб лення кастового поділу суспільства, їхня поява по в'язана зі зміною умов життя суспільства, з посилен ням соціальної нерівності, розвитком системи варн. Крім того, з часом деякі тексти стали незрозумілими, значно ускладнився і змінився релігійний культ. Ви конання обов'язків жреця стало професією і виникла потреба у відповідній літературі.
Пізніше були створені Аран'яки та Упанішади. Аран'яки (буквально — "лісні тексти") — це в основ ному правила для пустельників, старців, які намага ються сам на сам пізнати істину і її природу. Заключною частиною ведичної літератури є Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя з метою пізнання істини). Створення Упанішад пов'язують із 108 авто рами. Кожний з текстів являє собою короткий виклад релігійно-філософських роздумів того чи іншого ле гендарного або напівлегендарного мудреця. Ранні Упанішади посилено підкреслюють моністичні ідеї ведичної релігії. Водночас, на відміну від іншої ве дичної літератури, в Упанішадах центр уваги перено ситься з уявлень про зовнішній світ на внутрішній світ людини. Предметом шанування в таких творах стає те, що перебуває за явищем природи. Також ви водяться категорії "брахман" і "атман" як першоос нови буття. "Брахман" у багатьох текстах розгля дається як абсолютна субстанція, першооснова і пер шопричина всього існуючого, початок і кінець усіх істот; "атман" — це дихання або окрема людська душа.
На початку І тис. до н. е. у Стародавній Індії складається брахманізм: ведичні боги, які уособлюва ли природу, поступаються місцем кастовим богам. Існування каст (варн) поділяє людей на чотири групи: брахманів, тобто жрецтво; кшатріїв — воїнів; вайш'їв, до яких входило вільне населення, і шудрів — рабів. Кастова структура закріплялася законами Ману. Го ловним божеством стає Брахма. Поруч з ним існують верховні боги — Вішну, з дружиною Лакшмі, і Шіва, з богинею Парваті. Характерним для брахманізму в цей час було створення вчення про перевтілення душ, за яким характер переселення душі після смерті ма теріального тіла залежить від того, як померлий ви конував закони касти.
Ведична релігія і брахманізм дають змогу просте жити, як поступово увага стародавнього індійця пере носилася з явищ зовнішнього світу на людину, її пси хіку, мислення. Вони справили великий вплив на роз виток індуїзму, джайнізму і буддизму.
Давньогрецька релігія. Для релігії Стародавньої Греції характерним є політеїзм, з широкорозвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів. Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час боротьби з титанами. Стародавня грець ка міфологія вважала, що світ сам по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія поді ляється на доолімпійську і класичну олімпійську.
Пантеон давньогрецьких класичних богів очолює Зевс. В результаті боротьби з різного роду чудовись ками, перемоги над титанами, циклопами, гігантами і ув'язнення їх до Тартару, Зевс стає головним, вер ховним богом. Він народився на о. Кріт, де його ма ти, богиня Рея, врятувала від власного чоловіка Кро-носа. Здобувши Олімп, Зевс формує власне оточення. До нього входять богиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості Феміда, символ вічної юності — Ге-ба, Ганімед, мойри тощо.
Родина Зевса складалася з його дружини Гери, покровительки шлюбів, сім'ї і дітей; Аполлона — бога сонця і музики; Артеміди — богині полювання; Аф-родіти — богині краси і кохання; Афіни — богині мудрості; Гермеса — бога торгівлі. Крім них, до ро дини Зевса входили його брати: Посейдон — бог мо ря і Аїд — бог підземного царства.
Ієрархія олімпійців доповнюється богами, які не перебувають на Олімпі. Це покровитель ковалів — Гефест, богиня землеробства Деметра, бог виноробст ва та рослинності Діоніс, бог пастухів Пан тощо. Важливе місце в стародавньогрецькому пантеоні богів займають боги-герої — Прометей і Геракл.
Перший є двоюрідним братом Зевса, за волею якого він створив людей з землі і води. Оскільки під час творіння люди вийшли беззахисними і менш при стосованими до життя, ніж тварини, Прометей дав людям знання, навчив користуватися вогнем, викори стовувати ремесла, за що Зевс покарав його, прику вавши ланцюгом до скель Кавказу.
Подвиги Геракла відомі як перемоги смертної людини над природою. Син Зевса і земної жінки, пе реможець над різними чудовиськами (немейським ле вом, лернейською гідрою, керінейською ланню, ері-манфським вепром, стимфалійськими птахами, мара фонським биком, кіньми Діомеда і стадами Геріона).
Йому також притаманні надлюдські якості, завдяки яким він вичистив авгієві конюшні, здобув пояс ама зонок, яблука, що дарують молодість, і вивів Кербера на поверхню.
Міфологічне тлумачення природи і людини, діяльність олімпійських богів у релігійних уявленнях стародавніх греків свідчили про практичний і твере зий характер обожнювання оточуючого світу. Давньо грецька релігія не приділяє особливої уваги мораль ним проблемам, потойбічної винагороди для неї не існує. Перебування у царстві Аїда жалюгідне.
Для давньогрецького релігійного культу є харак терним полісний культ. Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями, він був обов'язковим для усіх громадян. Виконавцями культу були як жреці, так і офіційні державні особи. Вели кого значення набули оракули. Храми вважалися житлом богів у буквальному розумінні і тому їх статуї визнавалися сповненими життя.
В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою християн ства релігія стародавніх греків остаточно відки дається.
Релігії Стародавнього Риму. Первісна релігія однієї з найбільших імперій світу склалася на основі релігій родових общин, а згодом запозичила релігійні віру вання стародавніх греків. Певну роль в ній відігра вали залишки тотемізму. Римляни вважали, що похо дять від вовчиці, котра вигодувала засновників Ри му — Ромула і Рема.
Значне місце в давньоримській релігії відігравало поклоніння домашнім духам: манам, пенатам і ларам. Досить велику розвинутість здобули землеробські культи.
Численний пантеон римської релігії очолював бог неба, грому і блискавки — Юпітер. Разом з ним до тріади богів входили бог війни Марс і бог господарст ва Квірін. Інші боги контролювали досить вузькі Ділянки реального життя. Так, зерно, посіяне у землі опікав Сатурн; колос, що виріс, — Церера; колос, який зацвів, — Флора; готовий до жнив — Коне, а зжатий — Опс. Кожний чоловік мав свого інди відуального бога-покровителя, так званого генія, а жінка — покровительку Юнону.
Спочатку римський культ був формальний, без всякої містики. Однак на зламі старої і нової ери в імперії набувають поширення марновірства, магія, мантика, східні культи. У боротьбі з ними офіційна влада намагалася встановити загальнодержавну моно теїстичну релігію, але успіху це не мало. Цю роль ви конало християнство, яке витіснило релігії Стародав нього Риму.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
БеленькийЛ. С. О мифологии й философии Библии. — М., 1977.
Библейский словарь / Зрик Нюстрем. — Торонто, 1985.
Гараджа В. Й. Протестантизм. — М., 1971.
Гелей Г. Біблійний довідник. — Торонто, 1985.
Тече Г. Библейские истории. — М., 1988.
Гордиенко Н. С. Современная православная церковь. — Л., 1986.
Горський В. Л. Адвентизм: історія і сучасність. — К., 1987.
Григулевт І. Р. Папство. Століття XX. — К., 1988.
Григулевич Й. Р. Инквизиция. — М., 1985.
Губман Б. Л. Современная католическая философия: чело-век й история. — М., 1988.
Дарманський П. Ф. Земні джерела "Святого письма". — К., 1985.
Енгельс Ф. Книга Одкровення // Маркс К., Енгельс Ф. Тво ри. - Т. 21.
Енгельс Ф. Селянська війна в Німеччині // Там само. — Т. 7.
Жизнь Будда, индийского Учителя Жизни. Пять лекций по буддизму. — Самара, 1998.
Ислам в истории народов Востока. — М., 1981.
Ислам. Религия. Общество. Государство. — М., 1984.
Ислам: Краткий справочник. — М., 1986.
Кааинин Ю, А. Модернизм русского православия. — К., 1988.
Каниткар В. П., Оузн К. У. Индуизм. — М., 1999.
Косидовский 3. Библейские сказання. — М., 1968.
Крывелев Й. А. Библия: историко-критический анализ. — М., 1983.
Кун Н. А. Легенды й мифы древней Греции. — М., 1989.
Лаоцзы. Обрести себя в Дао. — М., 1999.
Ленін В. І. Пробудження Азії // Повне зібр. творів. — Т. 23.
Маркс К. Об'яви війни. До історії виникнення східного пи тання // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 10.
Маркс К. Лютер як третейський суддя між Штраусом і Фейєрбахом // Там само. — Т. 1.
Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ // Там само. — Т. 1.
Максуд Р. Ислам. — М., 1999.
Мень А. История религии. Вторая книга. Пуги христианст-ва. - М., 1991.
Привалов К. Секты: досьє страха. — М., 1987. — С. 123.
Рижский М. Й. История переводов Библии в России. — Но-восибирск, 1978.
Рижский М. Й. Библейские пророки й библейские пророчества. — М., 1987.
Тантрический буддизм. — М., 1999.
Токарев С. А. Религия в истории народов мира. — М., 1982.
Толковая Библия, или Комментарии на все книги писання Ветхого й Нового завета. — Стокгольм, 1987. — Т. 1—3.
Фрезер Д. Д. Золотая ветвь. — М., 1980.
Фрезер Д. Д. Фольклор в Ветхом завете. — М., 1985.
Хоуп Дж., Лоон Б. В. Будда. — Ростов-на-Дону, 1997.
Шарден П. Т. де. Феномен человека. — М., 1987.
Шифман Й. Ш. Ветхий завет й его мир. — М., 1985.
Щекин Г. В. Религии мира. — К., 1995.