Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЛИСТИ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
|
Чернетка листа до редактора До Іллі Бердника До Андрія Махині До Анатолія Косматенка До Людмили Півторадні (у заміжжі - Симоненко) До Олексія Щербаня До Василя Діденка До Миколи Сома До Анатолія Перепаді До Мирослава Мицика До Надії Романюк До Євгена Дударя До Миколи Негоди До Івана Світличного До Бориса Антоненка-Давидовича До Григорія Кочура До Петра Ротача В президію правління Спілки письменників України |
[Чернетка листа до редактора]
Прошу вибачити мені, що цим листом завдав Вам зайвого клопоту і відберу якусь годину вільного Вашого часу. Я знаю, що, можливо, неприємно буде Вам читати мої вірші та й подібних листів одержуєте Ви, очевидно, немало. Тому буду Вам дуже зобов'язаний, якщо Ви їх все-таки прочитаєте і відповісте принаймні кількома словами, чи варто мені продовжувати, чи ні. Я майже не звертався зі своїми творами в редакції, бо сам відчуваю, що в них не все гаразд. Але мої друзі запевняють мене, що в них «щось є». Дуже прошу Вас написати, чи справді це так. Зрозуміло, що надсилаю Вам те, що, на мій погляд, найбільш вдалося.
Якщо відповідатимете, напишіть на адресу: Київ, університет, ф[акульте]т журналістики, Симоненку Василю А.
З глибокою повагою Симоненко.
[1956]
До Іллі Бердника
І тобі, Ілля, не соромно питати, чи забув я Бердника? Чесне слово, сто разів згадував і навіть ображався, що ти ані словом не обмовився про своє місцеперебування. Ти вже, певне, думаєш: падлюка, викручується, а в Боярку не приїхав. Але не спіши з висновками. З 2 жовтня я в Києві не був до цього часу. Твого листа випадково привіз мені Славко Буряченко, який разом зі мною проходив практику в «Черкаській правді». Тут я і зараз. Працюю літпрацівником у відділі культури і маю всі шанси тут залишитись. Так що можеш мене поздоровити: районка не загрожує.
І ще в мене є дві радості: по-перше, я по вуха закохався, а по-друге, мені скоро стукне 22, і нарешті за п'ять років я по-людськи відзначу свої іменини, бо маю за душею кілька копійок.
Іллюшо, я надряпав масу віршів, і вони, по-моєму, непогані, але для друку не годяться. Крім того, я скремсав маленьке оповідання-повістину «Апофеоз безумства». Читали її лише 4 особи. Без перебільшення скажу, що всі прийшли від неї в ажіотаж і захвалювали занадто... Але я бачу, що в ній є ще і недоліки. Жаль, що немає біля мене тверезої голови, яка б допомогла їх усунути...
Про літературну кар'єру не думаю. Але писати буду, поки здохну. Колись, можливо, зустрінемося, і тоді сам зможеш побачити мою роботу і оцінити її (якщо буде що цінити). Два роки тому я написав один вірш, відтоді постарів, але й зараз він хвилює мене, незважаючи на свою незграбність: <...>*.
* Цитується вірш «Вже два десятки стукнуло хлопчині...» (пізніші назви — «Собі самому» та «На честь свого двадцятиріччя»)-Відмінність у 2-му рядку (див. у Примітках). — Упоряд.
Добре, що ця одна і зараз є. Якщо обрид, пробач. Буду тобі страшенно зобов'язаний, якщо не погордуєш і не полінуєшся написати пару слів.
Твій Василь Симоненко.
2 7.XIІ. [ 19] 56
Черкаси,
«Черкаська правда »,
геру Симону.
До Андрія Махині
Добрий день, Андрію Федотовичу!
Я дуже задоволений Вашим листом і щиро вдячний Вам за нього. Викликає маленький подив тільки « Василь Андрійович», бо в мене такий титул асоціюється з солідністю та поважністю. А в мене і того й іншого ще надто
мало. Чомусь досі здається, що я ще школяр. Видно, з цим почуттям можна буде розлучитися лише після розлуки з університетом. Скільки дивлюся на світ, ніби все стоїть на місці, а тим часом наша маленька планета вже встигла 22 рази обернутися навколо сонця. Аж самому не віриться.
Київ за чотири роки, звичайно, змінився. Став ще кращим. Будується і росте. Я люблю його до безтями, але разом і боюся. Жити в місті, як Полтава або Черкаси, по-моєму, краще. Надто вже нагадують мурашок люди в такому котлі. Невільно звучать у вухах такі рядки: <...>*.
* Процитовано вірш «О, ці міста, мов електричні скати...». — У поряд.
Між іншим, як Вам ці вірші?
Потрапити додому найближчим часом не маю змоги. Зразу ж після екзаменів виїжджаю в Черкаси. Буду працювати і компонувати дипломну. Це не прихоть і не боязнь за кар'єру, але необхідність, викликана матеріальними причинами. Якщо будете писати мені, адресуйте на «Черкаську правду». Київ залишаю 19 лютого.
Наша система вищої освіти все-таки занадто далека від досконалості. У нас читається так багато зайвого і не менш обходиться вкрай необхідного. Ми знаємо старослов'янську мову та історичну граматику і не вміємо стенографувати і тримати в руках фотоапарат. Писати нас навіть і не пробували вчити (правда, цьому навчити, певне, не можна, але хоча б з основами редагування і правки познайомили). Абсолютно безцільна і не практична для газетяра і так звана «дипломна робота». Ми давно вимагаємо дипломної практики, але марно. Цей голос «знизу» не береться до уваги. Чому — Господь Бог знає. А втім, річ тут проста — догма. Не діловий підхід — всі пишуть, а журналісти хіба гірші за інших? От і морочать нам голову і собі теж.
Я зловживаю Вашим терпінням і прихильністю до мене. Але нам уже наболіла ця «комашина в оці».
Буду кінчати, бо лист уже непристойно ДОВГИЙ І до того ж, мабуть, водянистий.
Бажаю всього найкращого.
Щиро Ваш Василь Симоненко.
15.11.[19]57
До Анатолія*
* Напевне, Косматенка. Див. коментар у Примітках. — Упоряд.
Здрастуйте, Анатолій!
Дякую за «Ровесників». Кажуть, краще пізно, як ніколи. Шлю Вам два свої (їй-бо, сам написав) «смішні» вірші. Один з них майже байка. Подивіться на них. Коли безнадійні, хай Тамара дасть консультацію. Привіт їй.
Щиро Ваш В. Симоненко.
<...>*
* Процитовано вірш «На чорні скелі бризка снігом піна...» (пізніша назва «Пейзаж»), — Упоряд.
Р. S. Проти дрібних правок не заперечуватиму. Як писав нам один прозаїк: «Робіть з оповіданням, що хочете. Тільки прізвище моє залиште».
[Грудень 1958]
До Людмили Півторадні (у заміжжі — Симоненко)
[1]
Малюся!
З Черкас я поїхав ображений і злий. Чому ти не прийшла — таємниця. В міру наближення до Києва мій гнів вивітрювався. <...>.
Вчора цілий день мотався по Києву. Хотілося дуже спать, але я поклявся вгамуватися тільки після 11 ночі.
Тут дуже багато хороших дівчат, але, на жаль, жодної, схожої на тебе, не бачив.
Люсь! Мені охота подратувать тебе, але в черепі немає жодної хохми. Ти вредне дівча, і я всю надію покладаю на того собаку, що він збереже тебе від спокуси. Отого білявого, що випав на картах, ще не передбачається? Дивися.
Живу здорово. Тим більше, що мій закадичний Юрка одружився (а клявся, босяк, одружуватися після ЗО років).
Люся! Я вже встиг солідно скучити за тобою. Всі дівчата в темно-голубих пальтах здалеку чомусь дуже похожі на тебе, а зблизька — ні. Жаль. Люблю тебе дико. Ніколи ніхто так ще не морочив мені голови. На папері цілуватися не дуже смачно, але я цілую мою маленьку Люсю мільйон разів. Губи не заболять — не бійся.
Напиши пару рядків <...>. Жду.
Люблю. Скучаю. Цілую. Твій Вася.
21.1.[ 19]57, Київ
Р. S. Завтра починаються заліки. Мороки багато. Надіюся, що все буде гаразд. Думаю про тебе, Малюся!
Василь.
[2]
Цілую мою вредну Малюсю.
Я вже компоную, мабуть, четверте послання, а від тебе не одержав ще жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? А може, з'явився той білоголовий в'юноша, що випадав на картах? Зроду не вірив у забобони, а тут уже починаю побоюватися. Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина — ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Спочатку всі маленькі дівчата здалеку були чомусь похожі на тебе. Я навіть підозрівав, Що у мене щось із шариками не в порядку.
Зараз уже пройшло, але думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере — треба ж готуватися до екзаменів, а тут «світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні».
Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить <.„>.
Люблю дико. Цілую твої пальчики, щоб вони скоріще взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів.
Твій Вася.
ЗО.І.[19]57
[3]
Моя маленька дівчинко!
Якби ти знала, як я чекав від тебе хоч якої-небудь вісточки. Чесне слово, ходив як помішаний. Було обідно і боляче, що ти відносишся до всього з таким олімпійським спокоєм. Мовчиш, мов води в рот набрала. Через тебе ледве не завалив екзаменів. Вірю і знаю, що все це не випадково і не тимчасово. Бо такі дівчата, як ти, вдруге не зустрічаються. Аби тільки ти була розумною і не викидала ніяких коників — буде в нас все дуже гарно. Бо я люблю тебе. Може, тобі обридло це слухати, але це правда. Те, що Сашко пише тобі листи, то його справа. Хай собі пише на здоров'я. На те його й грамоті вчили.
Малюся! Я одержав твого скупого листа і, признатися, не все в ньому зрозумів. Загадкою лишилася, наприклад, така фраза: «Може, ти й справді знайшов, що шукав, але знай: ніколи не буде того, що ти думаєш». Не можу зрозуміти, що ти маєш на увазі. Багато в листі натяків і двозначних фраз. Але це, як кажуть, «дрібні причіпки», а я не хочу бути схоластом. Через шість днів після того, як опущу цей лист в ящик, в Черкаси власною персоною з'явлюся і я. І хоч на вокзалі мене не стрічатимуть з квітами і музикою, буду щасливий, бо побачу тебе. Це трапиться 20, а до того я рахуватиму дні і думатиму про тебе, мою єдину, мою крихітну Мал юс ю.
Шукав хороших відкриток з гарними квітами, щоб написати на них вірші, але нічого путнього не знайшов. А поганих відкриток послати тобі не можу. Краще вже написати їх на звичайному папері. Тільки ти не ображайся, якщо вірш не сподобається, я ж не Шевченко. Пишу, як умію.<...>*
* Наведено вірш «Малюсі». — Упоряд.
Мила моя дівчинко! Не будь дуже суворим критиком і не лай нещасного поета за незграбність. Я ж так старався. Я так люблю тебе, що навряд чи можна знайти повноцінні слова, щоб передати це.
16 числа до мого Юрки приїжджає дружина. Я на весіллі буду чимось на зразок боярина, буду репетувати «гірко» і дивитися, як інші цілуються. Сам собі не завидую. Ми з Юркою трохи гарикнулися, бо я мав необачність переконувати цього жонатого лобуря, що ти в сто разів краща від його дражайшої половини. А він обідився і сказав, що я просто-напросто «тронутий суб'єкт». Я відповів йому, що він також «тронулся» б, якби побачив тебе. Ця суперечка, правда, не мішає нам спати «валетом» і тинятися вдвох по місту. Але ця благодать закінчиться в ту хвилину, як його дружина (між іншим, теж Людмила) вигрузиться з вагона на Київському вокзалі. Мене зараз жахливо цікавить, чи ми й надалі залишимося такими ж закадичними. Чи не помішає нам його одруження?
Моя Малюсічка, чи не обрид я тобі своєю писаниною? «Не печалься и не хмурь бровей». Хотів написати такого листа, щоб багато-багато сказати тобі, а вийшло — мабуть, чепуха.
Чому ти цілуєш мене крапками? Соромишся? А я ні, і цілую мою одну-єдину, мою дорогу Малюсю мільйон разів. З голови до п'ят. Люблю. Рахую хвилини до зустрічі.
Твоя полтавська Галушка.
Р. S. Куди ти збираєшся працювати йти? Листів не пиши, а хоч пиши — не відправляй. Приїду — вручиш особисто. Готуй всі новини, які ти втаїла, «щоб не тривожити моє закохане серце».
До побачення.
Підожди. Цілую ще раз (тільки один раз). Не гнівайся і жди.
Твій Васька.
13.11.[19]57, Київ
[4]
Вітаю тебе, Люсю!
Здавалося мені, що нарешті знайшов ту дівчину, яку так довго шукав. Але твоє мовчання красномовно говорить про інше. Очевидно, мої листи були для тебе непотрібні і зайві, як непотрібний тобі й я. Що ж, в такому разі вибач за те, що потурбував тебе незграбними ніжностями. Я не збираюся вчиняти істерики, бо це не моє амплуа, та, зрештою, і не знаю достовірно, в чому справа.
Обидно тільки, що не можу забуть тебе. Влопався, як пацан. Але це вже не має ніякого відношення до листа. Поки не одержу від тебе якої-небудь звістки, писати не буду.
На цьому бувай здорова.
Василь.
[14.11.1957]
[5]
Здрастуй, Малюсю!
Через чотири дні останній, найважчий екзамен. Півсотні філософів із своїми хитромудрими концепціями жахливо переплуталися в моєму черепі. Я зараз їх ненавиджу. Здається, що вони жили і мудрствували тільки для того, щоб затримати мене в Києві на 5 зайвих днів без моєї дівчинки. Це просто свинство. Жаль, що вони всі давно стали трупами, а то б я з ними порахувався.
Люба Малюсю, ти, мабуть, про мене ніколи не думаєш, бо мені щось не ікається. Якщо ця прикмета вірна, то ти, певне, вважаєш мене своїм найлютішим ворогом. Тобі повинно ікаться з ранку до вечора, з вечора до ранку.
Бо ти завжди зі мною, бо «в душу світять сині-сині очі, мов фіалки перші навесні».
Твого єдиного листа вивчив, мов дипломатичну ноту. Але з тебе державного діяча, мабуть, не буде. Хоч у тебе і є все необхідне для цього. Ти вмієш говорити загадками, але державний діяч мусить вміти ще й давати обіцянки. А ти, мій маленький міністре, нічого не обіцяєш.
Я дуже побожна людина і вірю в забобони. Сьогодні так зване стрітення, а на вулиці дощ. Значить, зима буде довга, і скоро в свої права вступить твій надійний союзник — мороз. А взагалі мені везе, як утопленому. Поки був у Черкасах, було холодно, а приїхав у Київ — почалася «весна». Що я кому завинив — Бог знає.
Мабуть, пора закруглятися, бо ти ще назвеш мене свистуном. <.„>.
...Головне — люблю Малюсю і дуже скучив за нею. І, крім того, надіюся, що вона за мною теж скучила. Да ж?
Люблю. Цілую. Твій Василь.
15.11.1957
[6]
Люба Малюсю!
Сьогодні пишу тобі останнього листа і навіть не знаю, чи встигнеш ти його одержати до мого приїзду. Правда, це не дуже важливо. За ці три дні нічого не зміниться, хіба скучу за тобою ще більше. Нарешті ти, мабуть, зітхнеш з полегшенням — не буду обридати своєю писаниною.
Хочеться написати багатенько, але немає часу. Стоять хлопці над головою — пора їхати на весілля. Нап'юся, як сапожник. Буду пити, поки не побачу в стакані тебе.
Малюсик! Скучив за тобою жахливо. Жду — не діждуся, коли вже закінчаться екзамени і я побачу тебе, мою хорошу.
Цілую тільки один раз, але міцно-міцно. Люблю.
Твій В.
17.ІІ.[ 19]57
[7]
Люся!
Я пишу, бо як говоритиму, то обов'язково заплутаюся і намелю дурниць. І потім тобі не подобається моя звичка демонструвати свої коряві зуби.
Хочу сказати тобі ось що: будь я останньою людиною, якщо хоч думав тебе обдурити. Я втопився в твоїх синіх очах. Якби інша дівчина посміла про мене подумати так, як ти, запевняю тебе, що в кращому разі я ніколи з нею не розмовляв би навіть про погоду. Але на тебе я навіть образився не дуже, бо ніхто ще мені так не заморочував голови, бо немає такої хвилини, щоб я не думав про тебе, і немає такої ночі, щоб не снилася ти мені. Можеш не вірити, але щоб я здох на цьому слові, коли пишу неправду.
Тій дівчині, що листувався я з нею, відколи знаю тебе, не написав жодного рядка. Лише після того, як одержав її листа і фото, надіслав їй такого вірша: <...>*
* Процитовано дві останні строфи з вірша «Фіалки». — Упоряд.
Ти завжди вигадуєш про мене дивні речі: то я сміюся з тебе, то в мене дівчата якісь є, то говорю не так, як слід. Може, й справді я говорю препогано, але я люблю тебе і ні сміятися, ні обманювати ніколи не збирався.
Я вже не хлопчик і прекрасно розумію, як розумієш і ти, що коли на цьому все скінчиться, то, звичайно, згодом ти знайдеш іншого, а я іншу. Але — не знаю, як ти, — а я не бажаю іншої. Бо коли я цілуватиму її, буду бачити твої губи, а коли дивитимусь в очі, вони здаватимуться мені синіми, твоїми.
Отже, якщо я для тебе що-небудь значу, облиш усякі видумки і повір мені. Сьогодні друзі вітають мене і дарують різні речі. Але ці подарунки нічого не варті проти того, що можеш подарувати мені ти, — бо в твоїх руках моє щастя.
Зрозумій, що я говорю не компліменти — адже було б просто дико, щоб усе пішло догори дном тільки тому, що ти видумала якусь дівчину. Я вмію тримати себе в руках і зубоскалити, сидячи на гвіздках, зрештою, у мене є власна гордість. Коли ти після цього скажеш « ні», я любитиму тебе, може, навіть більше, ніж зараз, але ніколи не підійду до тебе і говоритиму тільки про службові справи.
Відповіді мені не треба — сьогодні о пів на восьму чекаю тебе біля Будинку культури. З'явишся ти чи ні — це і буде відповідь. Це все, що я мав сказати.
Василь.
Б/д
[8]
Кланяюся моїй маленькій господині!
Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив. Тимчасово на два дні зупинився в Юрки; завтра пошвендяю в гуртожиток.
Точно повідомити тобі, коли приїду, зараз не можу, бо ще не ясно, коли будемо підписувати призначення і коли засідатиме кафедра, де я захищатиму свою наукову працю, яку зараз, до речі, ще тільки доводжу до кондиції.
Уявляю, як ти радуєшся, що вередливий чоловік може зайвий день побути в Києві. Маленький тигре, якби міг, то сьогодні б не писав тобі цього непотрібного листа, а з'явився б власною персоною. Чесно кажучи, коли їхав від тебе, то побоювався, що по парубоцькій привичці ще буду кидати на дівчат ласі погляди, але боявся даремно. Тепер для мене існуєш тільки ти. От. Ясно, смугаста? Якщо не подобається тобі, то пожалійся в міліцію.
Одержав листа від матері. Вона проти тебе нічого не має, тільки цікавиться, хто ти за одна, та ще совітує мені взнать, чи ти не будеш єрепениться, якщо мати буде жити з нами. Можу процитувати маму дослівно: «Мені дуже бажається, щоб ти женився раз, а не так, як ото є, що тут оженився, а тут розходяться. Хай і вона знає, що в тебе є мати, щоб тоді не сказала, що, мов, твоя мати нам не нужна».
Я тут нічого не змінив, тільки розставив коми. В цьому питанні я з мамою згоден від першого до останнього слова, Малюсю. І раджу тобі краще привикати до думки, що будемо жити з матір'ю, а не вигадувати небилиць. Мати в мене одна, і я в неї один. Ти повинна її любить, бо вона ж мені й тобі зла не бажатиме. Ясно, Люсьок?
Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю і скучаю, і обнімаю, і цілую і... і... і...
Жди звісток.
Передавай привіти. Твій чолов'яга Васильок.
[Травень 1957]
[9]
Здрастуй, малеча!
Якби нас не переслідувала лиха доля, то зараз я б не шкрябав тобі листа, а просто сиділи б з тобою в хаті і цілувалися. Тепер уже майже точно можу сказати, що прибуду додому 16-го або 17-го. Раніше ніяк не виходить, бо тільки 15-го треба підписувати призначення. Отакі-то діла, не дуже втішні, як бачиш.
Настрій у мене такий поганий, що і писати немає особливого бажання. А за тобою так скучив, що аж самому страшно. Перспективи у мене дуже нерадісні. Точно поїдемо на цілий місяць у військові табори, а перед цим ще десять днів будемо загоряти на військовій кафедрі. Одним словом, моя голубко, дуже багато у нас буде розлук. Та ще й екзамени по-чортячому якось сплановані: перший — 1 червня, другий — 12. Після цього перерив до 25, а там заряджайся на цілих 40 днів. Отакі-то діла, Малюсю.
Ти не злися, що я мало писав тобі, — їй-богу, був страшно зайнятий, та й зараз роботи по вуха. Від тебе ж ні слуху ні духу. Ніколи чи лінь? Цікаво, чи поміняла ти вже паспорт? Дивися, чарівна дружинонько, щоб твій примхливий чоловік не надув свої гіркі від тютюну губи. Між іншим, вони зараз значно зменшились у розмірах, мабуть, одпухли.
Я дещо купив, але не напишу. Приїду — тоді подивишся. Добре?
Люсь! Бачиш, як я стараюся вгодити малечі — пишу такого довгого листа, що якби не тобі, певне, зроду б не витерпів. Я люблю мою маленьку грішницю. І дуже скучив за нею. От-от приїду. Жди дужче, то скоріше дома буду.
Цілую твої маленькі ручки, ті самі, якими ти рибу чистила <...>.
Ґуд бай, Люся.
Привіт рідні.
Твій Симон.
13.VI.[ 19] 57
[10]
Здрастуй, Кнопочко!
Твій нещасний муж добрався вчора цілком благополучно в Київ і був настільки вредний, що відразу ж не повідомив тебе про цю сумну подію. Ходив я вчора весь день напівсонний і навіть не замітив, що в Києві зараз цвітуть каштани і місто мов казкове. Просто аж дух захоплює. Вчора ж одержав призначення — можеш танцювати од радості — в Черкаси. Додому, мабуть, приїду днів на два пізніше, ніж збирався, бо роботи жахливо багато. Тобі зараз вільно дишеться — ревнивий і клятий чоловік у відлученні в поті лиця свого б'ється над дипломною, а ти рада, що повернулося дівування, да? Порося ти!
Відносно гардин консультувався з однією досить компетентною особою. Дані такі: перед травневими святами їх було з'явилося в неймовірно великій кількості, але тепер щезли. Мов корова язиком злизала. Наскільки точна ця інформація — Господь відає, бо по магазинах твій милий і коханий муж ще не ходив. Ноги болять, і бажання немає. Ледачий.
Спеціально, щоб розізлити Малюсю, пишу короткого листа. Свої гнівні вигуки шли на адресу: Київ, Держуніверситет, ф-т журналістики. Симоненко В. А.
Під кінець листа висловлю своє обурення з того приводу, що на конверті вимушений писати не Симоненко, а Півторадні Людмилі. Приїду — обов'язково вкушу за вухо. Відповідь шли обов'язково.
Цілую в носа.
Твій Симон, Синьйора.
Передавай привіти.
[16.VI.1957]
[И]
Здрастуй, малеча!
Писати багато ніколи і нічого — тільки прибули в чарівну курортну місцевість. Навіть після безсонної ночі в стомлені очі попадаються різні поетичні деталі — запросяться у вірш. Поскільки для вірша бракує натхнення і часу (я ж солдат), то просто цілую тебе і на цьому ставлю крапку. Твоїх ніжних послань чекаю на адресу, ретельно виведену на звороті. Передавай привіти.
Ґуд бай, Люсю.
Василь.
[Не пізніше 5.VII.1957]
[12]
Салют Малюсі!
В перших рядках мого коротенького письма дозволь передати свій чистосердечний привіт досвідченого солдата і побажати тобі хороших успіхів у твоєму молодому, багатобарвному одинокому житті. Повідомляю, що я живий, здоровий, молодий і красивий, чого й тобі бажаю від усього серця, що зворушливо тьохкає під екстравагантною військовою гімнастьоркою.
Сонлива дівчинко! Чи не нагадав тобі цей витіюватий початок про численні епістоли від колишніх твоїх поклонників, які марно намагалися придумати щось оригінальніше?
Я живу дуже добре. Навколо шумить і красується навдивовижу чудовий сосновий бір, який, звичайно, не вичерпує всього пейзажу. Його прикрашають білі палатки, щедро напоєні свіжим сосновим напоєм, чіткі шеренги воїнів та неймовірно ввічливі і люб'язні офіцери, яким треба вчитися граціозно віддавати честь. Інертні творчі сили, які спокійно дрімали в Черкасах, тут пробудилися від звуків сурми і перетворили мене з ледаря в напрочуд енергійну істоту. Солдати і особливо офіцери — люди з солідною ерудицією, і тому їх товариство приємне для кожної тямущої людини.
Думаю (і не без підстав), що через місяць буду «у ног твоих». Поскільки це не так швидко, то чекай листів ще, а зараз я обачно поставлю крапку.
Ґуд бай.
Вася Симон.
6.УІІ.[19]57
[13]
Добрий день, моя манюня мамо!
Днів два тому я написав тобі жахливого листа, а тепер бачу, що ти ні в чому не винувата. Ти тільки не дмися, дівчинко. Ти ж знаєш, який буває настрій, коли довго немає листів. Я ось ще й досі не одержав відповіді від мами, а твої каракулі прибули тільки сьогодні. Звичайно, я дуже хвилювався і сердився. Від тебе лист іде тільки два дні, а в Черкаси звідси чомусь блудить цілий тиждень. Видно, цензура занадто лінива і неповоротка, як верблюд.
Те, що ти мені написала, мене ніскільки не засмучує. Але, Малюсю, не будь дитиною і до вагітності постався серйозно. Я не прошу, а наказую тобі жити не самим зеленцем. Чесне слово, коли приїду, то годуватиму, мов гуску.
За те, що листи сухуваті, — не ображайся. Я солдат, і писати все, що в голову збреде, не можу. Устави забороняють. Скажу тобі щось таке секретне, аж гульк — ти виявишся агентом міжнародного імперіалізму. Правда, я зараз знаю стільки ж військових таємниць, як і 20 років тому, але мене однак зобов'язують їх оберігати. Для мене це не важко: не треба особливої пильності, щоб не видати те, чого не знаєш.
У господарських питаннях я, як відомо, неабиякий профан, тому командувати тут не хочу. Вважаю, що треба пошити тобі плаття, тільки хороше. Дивися сама, але, мабуть, краще було б, якби ти не зробила чого поспішно, жінко моя мила.
Час у мене обмежений, вибачай, що все так куцо і нудно. Ти ж знаєш, що я взагалі багато писати і говорити не люблю. Це тільки ради тебе так стараюся. Після таборів, напевне, затримаюся в університеті днів на два, поки одержу диплом і знімуся скрізь з обліку.
Скучив я за тобою, як завжди, більше, ніж ти за мною, хоч ти і дурненька. Але говорити про це не буду, щоб ти не задрала свого носика. Він у тебе й так вгору стоїть.
У військовій формі я дуже потішний. Завтра, очевидно, зніму з себе копію в фотоательє, і ти матимеш можливість нареготатися досхочу над своїм воякою. Курю жахливо, ще більше, ніж вдома. Якби ти була тут, мабуть, уже не раз би влаштувала з цього приводу сімейний скандал на півгодини.
На цьому ґуд бай.
Моя маленька вертихвістко, люблю тебе, тебе одну-єдину — маленьку, милу дівчинку мою.
Цілую.
Твій Вася.
[Середина липня 1957]
[14]
Люсьєн!
Набравши повні груди свіжого черкаського повітря (цигарку тільки що погасив), гукаю тобі з берегів синього моря: Драстуй! Привіт! Салют!
Я живий. Мати жива. Олесь живий. Сусіди живі. Усі знайомі й незнайомі теж живі, крім тих, хто необачно вмер.
Учора одержав твого листа. Сьогодні одержав перші після відпустки гроші. Спішу випити 100-грамівку за розквіт твоїх сил і здоровля. Другу стограмівку вип'ю за твою нев'янучу вроду. Будьмо!!
У Москву мене ще не дуже просять.
Новин немає і не передбачається.
Я саме пишаюся, мов індик, бо у московській «Литературной газете» про мене маститий критик сказав 10 рядків петитом. У тебе очі на лоба полізуть з подиву, коли ти вичитаєш там, що я «самостоятельний». Отаке-то.
Хіба у Ворзелі мало хвацьких парубків, що ти нудьгуєш і читаєш ідіотські детективи? Сеньйоро! Ми втратили 14 крб. за путівку не для того, щоб ти повернулася з Ворзеля черницею або баптисткою. Дерзай, дєтка, розбивай парубоцькі серця направо й наліво, розколюй їх, мов горіхи. Лушпиння тільки не привозь додому.
Ну, бувай!
Тут стоїть ціла черга твоєї і моєї рідні, а також з сотню твоїх поклонників. Кожен намагається поцілувати тебе. Перший у черзі Ігор. Поцілунки висилаю бандероллю.
Ґуд бай.
Твій кволий чоловічок.
[Між 6 і 17.ІХ.1962]
[15]
Драстуй!
Пишу тобі прощального листа. Більше не діждешся, бо поки я здумаю вдруге взятися за ручку, ти вже щебетатимеш біля мене, моя срібночола подруго. Гроші перешлю тобі телеграфом, бо вкладати їх до листа — справа ненадійна. Дуже радий, що тебе доправлятимуть до Черкас персональним поїздом. Боявся, що перешлють тебе доплатною бандероллю. Грошей у мене — кіт наплакав, а живіт працює на повну потужність. Іноді виникає запитання:
Кому б мені дулю дати,
Бо більше нема нічого?
В «Літ[ературній]. Україні» блиснуло повідомлення, що вийшла в світ книжка твого першого чоловіка*. У мене ще її немає. До Москви поїду аж у грудні, якщо на комісії не забракують. Кажуть, що тепер пасажирськими поїздами суворо заборонили перевозити кістки, отже, тобі доведеться відправляти мене товарняком. <...>.
* Тобто перша книжка твого чоловіка. — Прим. В. Симоненка. — У поряд.
Мати і Олесь поїхали в село у вівторок. Олесь був щасливий, як теля. Повертатися назад не збирається.
Тобі, видно, солодко живеться у Ворзелі, що не спішиш в обійми свого чарівного чоловіка, схожого на суху онучу, в яку замотано викопний скелет. Ну, нічого —
Настане суд! Заговорять І Дніпро, і гори, І потече сторіками Кров у синє море...
Підмости собі подушку до тієї частини тіла, якою зараз сидиш, бо битиму нещадно.
З комсомольським привітом мешканець холостяцької квартири № 129.
В. Симоненко.
[17.ІХ.1962]
До Олексія Щербаня
[1]
Величавий дипломанте!
Віншую тебе з висвяченням у служителі другої найдавнішої професії та зичу тобі кілька возів успіхів, добра й натхнення. Заздрю твоїй удайській ідилії. З насолодою занурив би своє нікчемне інтелігентське тіло в непорочно чисті води нашої благословенної ріки — чи не єдиної на нашій землі річечки, що не смердить одвійками цивілізації.
Напиши мені, коли ти виїздитимеш з села. Можливо, днів за два до вищезгаданої події я зумію проскочити до тебе в гості, бо зараз не маю змоги — треба перебороти лінь і вдавати з себе натхненного інформатора.
Вітай батька, матір, сестру, дружину. Благословен будь, лобуряко!
ЕУОЕ!
[Червень 1957]
[2]
Леонардо!
Я винен, заслуговую всілякої кари, каюся і т. д. Власне, винен не я, а моя лінь, що є майже національною хахлацькою рисою. О далекий отприск нашої стихії! Куди тебе занесла вража сила, та сама, що колись носила козацькі чайки під Стамбул? Якого біса ти поїхав іти в армію з тих лісових хащів? Чи не міг би ти перед такою ультраважливою подією вдосталь нализатися українського самогону із свіжої «свеклы»? Чи ти думаєш, що після північного спирту краще маршируватиметься? Даремно, колего.
Поскільки ти ось-ось одягнешся в казенну фактуру, боюся, що цей набір слів не застане тебе в потрібному місці. Тому не хочу тратити марне силу і обачно ставлю крапку.
При цьому надсилаю тобі свої силуети, зафіксовані фотоапаратом. На мій погляд, вони служили б непоганою ілюстрацією до вельми комічної брошури «Бравий зьольдат Швейк».
Низький уклін тобі, Олексо, від твого ледачого, але в принципі непоганого Симона.
Геть самокритику! Хай живе революція!
Симон.
З.ІХ.[19]57
[3]
Здоров!
Після твого блискавичного від'їзду ультра-швидкісним експресом Черкаси продовжують стояти на правому березі Дніпра. Неймовірно чарівна дочка Ізраїлю, яку ти так палко, але безрезультатно покохав, до цього часу лишається однією з найблискучіших зірок на нашому небосхилі.
Она сіяеть, і цвєтьоть, І песні грустные пойоть.
Так що ти не втрачай надії.
Обидва твої вірші під млосні зітхання черкасок з'явилися на шпальтах нашого часопису. Окремим конвертом пересилаю тобі ці видатні твори.
Моє життя настільки багате, що не знаходжу слів для його трансформації в цей лист. Олесь тебе ще пам'ятає. Принаймні кожного дня він проголошує:
— А в дяді Льоні є корова...
Люсьєн і мати живі, але не дуже здорові. Зате вони мають щастя кожного дня бачити мою натхненну пику. А це велике діло.
Замріяний, сонний і лінивий Кадет просить тебе: «Купи 20 моїх книжок і транспортуй їх в Черкаси». Він навіть бурмотів, що поверне тобі 6 (шість) крб. Але цю заяву можеш розцінювати, як демагогічну. Однак книжки купи.
Оце і все.
Бажаю тобі навчитися марширувати не гірше славного капітана Чередниченка (2 км, не згинати ніг).
Твій В. Симон.
ЗО.VIII. [ 19 ]60
[4]
Милий, любий, ненаглядний! Вітаю тебе, і бажаю тобі, і поздоровляю тебе.
Чому мовчиш, як німе кіно? Твоя граціозна Світлана зараз у Казахстані (у відпустці). Тому конверт з твоїми каракулями спокійно лежить у Люсиній кишені. Настрій у мене святковий, живу, мов при комунізмі.
Юначе, мені здається, що наше листування дуже нагадує листуваня І. Грозного з князем Курбським. Оні мужі спільними силами за 17 років написали 6 листів. Ми їх переплюнули. Сіяй від радості, мов нова люстра.
Пробач за багатослів'я.
Твій В. Симон.
Б/д
[5]
Здоров, молодий алкоголик!
Одержав твого листа з кровною образою, але, чарівний мій козаче, маєш втямити, що від мене там нічого не залежить. Просто в нашій газеті мізерний гонорар, комсомол тримається на ентузіазмі, а не на валюті. Ти це повинен і без мене знати. Оповідання свого чарівного Старостіна надсилай, але попередь його, що й надалі будемо платити копійки. На сто грам і досить, панове юнкери.
У мене новин особливих немає, якщо не брати до уваги, що місяць тому мене залишила Люся. Спочатку забрала й Олеся, але ось уже тиждень, як він повернувся до нас. Мене це цілком влаштовує. Правда, чарівна Люсьєн уже не проти розділити зі мною ложе, незважаючи на те, що півтора місяця тому це ложе здавалося їй надто твердим. Але в мене така перспектива не викликає особливого ентузіазму. «Іду на ви», тобто з нового року збираюся взяти розлучення.
Є клаптик надії, що в наступному році в Києві вийде друком збірка моїх віршів. Правда, ставлюся я до цього скептично, бо знаю, що мені не дуже «везе». Втішаю себе думкою, що коли моя збірка не вийде, то для могутньої української літератури це буде невелика втрата. Трауру ніхто не одягне.
Мама почуває себе непогано. Тільки їй до смерті обридли двоє придурків, тобто я і Люся.
Почуваю себе бадьоро: кинув пити горілку, тобто зловживати нею. Без оної рідини в голові ясніше. Надряпав п'ять поем, кілька десятків віршів.
Пробач, що лист друкую на машинці. Мене змусив зробити це Олесь, якому цокання цього агрегату заміняє колискову музику.
Ну, будь здоров. Пробач, що лист надто довгий.
Твій Симон.
[Осінь 1961 ]
[6]
Здоров!
Дякую за запрошення. Але, гер бомбардир, подумай сам: ви обвітрені порохом походів, відгодовані перловою кашею, у вас груди в два обхвати руками. Крім того, мужні лиця, орлині погляди, юнкерська грація. І поруч з цими геркулесами, з цими красенями я — квола кістлява істота, скелет, на якого з заздрістю поглядають археологи, за якими зітхають працівники музеїв анатомії. Ти впевнений, що по дорозі ви не сплавите мене якомусь любителю древностей, як мумію єгипетського фараона або мощі з Печерської лаври?
Крім того, влітку цього року, ходять чутки, буде три місяці — червень, липень і серпень. Профспілка уперто відмовляється надати мені відпустку на всі три місяці. Буду вільним лише в один з них. І чи співпадуть наші вакації?
Давай краще глянемо в ближче майбутнє: за прогнозом, 19 березня я виїжджаю до Львова. Мабуть, на тиждень. Чи будеш ти на цей час у Львові, чи продовжуватимеш свою бурхливу діяльність в Мукачеві? Пиши. Я хочу тебе побачить. Власне — задля цього і просився в редактора до Львова. Тепер повзти назад ніяк. З гріхом пополам зможу відтягнути від'їзд, може, на тиждень. Але й то навряд.
Словом, чекаю твоїх сигналів.
Твій В. Симон.
[Не пізніше 18.ІII.1962]
[7]
Агов, Льоняша!
Пишу ледве живий. Тільки приїхав з Києва, втомлений, немов молодожон після медового місяця. Витягали мене туди на обговорення в Спілку, трохи лаяли, трохи хвалили.
Оповідання Старостіна підготовлено до друку. Можливо, в червні вискочить на одну з сторінок газети. На мій погляд, попередні двоє були сильніші.
Милий Жуль Верн! Для чого фантазувати? У Черкасах зроду не видавалася художня література. Отож Старості-ну сюди й рипатися нічого. Адже моя збірка теж у Києві виходить. Єдине, що я зможу, — це прочитати рукопис перед тим, як він подасть його до видавництва.
Я вже бачив першу верстку своєї книжки. Вона середнього формату, чималенька. Дещо, мабуть, піде у висівки. Я за цим і не шкодую, але боюся, що, не доведи Господи, сіятимуть не крізь те сито.
До Львова обов'язково приїду. Відпустка в липні. Отоді й причалапаю.
Міцно тисну руку.
Пробач за безбарвність — я сонний.
Твій В. Симон.
Р. S. У шостому номері «Дніпра» читай добірку моїх віршів.
[Після 20..III.1962]
[8]
Здравія желаю!
Одержав твою писанину і був неймовірно вражений. Як це ти, стерво, нарешті зважився написати аж сторінку? О титан, о найплодовитіший писарчук серед письменних, о Геркулес пера! О! О! О! Я задихаюся від захоплення. Я непритомнію. Іди, дєтка, на грудь мою рахітичну, я тебе поцьомаю.
Я живу неймовірно весело, аж плакать хочеться. Збираюся купити гантелі з метою формування своїх кволих біцепсів. Запрошую тебе на товариську зустріч з боксу. Можеш приїхати під час зимових вакацій. Твоя фіолетова морда давно не з'являлася в нашому древньому граді. Кілька дівиць тебе охоче обвили б своїми ніжними і білосніжними передніми кінцівками. Серед туземок військові надто популярні.
Надсилаю тобі кілька вирізок з газет. Ці речі написані давно, але видрукувалися вже в цьому році. Читай. Книжка вийде, мабуть, у цьому році.
Ну, будь. Бо ще втомишся від моєї балакучості.
Ага, якщо бажаєш почитати більше мого писання, то зайди в редакцію « Жовтня » до Лучука. У нього лежить моя поема «Троянди в траурі» (про нашого прадіда Трохима) і штук вісім віршів. Звичайно, у поемі є домисел, але без нього ж не можна.
Ну, бувай.
Дзвінкий поцілунок.
Твій Симон.
І
[Квітень 1962]
І
[9]
Юначе!
Нарешті ти забалакав, немов старий репродуктор. Зараз я стою перед трьома дорогами: Львів, Київ, Москва. По першій підеш — юнкера зустрінеш, по другій — влучиш в обійми редактора збірки, по третій — на всесоюзну нараду жовторотих піїтів улучиш.
Дуже хочеться у Львів. Мов до чужої жінки. Але... якщо в травні не потраплю туди, то візит відкладеться аж до осені. Ти, певне, чуєш мої зітхання.
Перше травня зустрічав у Києві. Туди збіглися всі, кого 5 років тому разом зі мною виплюнув університет. Було багато сказано, а ще більше випито. Другого травня я вібрував, немов камертон. Зате зараз у кишені і голові свистить вітер, і я ходжу тверезий, як первісна людина. Хай живе тверезість! Ганьба алкоголікам!
Пришли мені рядків два по-німецьки, якщо твоя робота перекладацька просунулася вже так далеко. Ти хочеш віршів? На:
<...>*
* Процитовано вірш «Піч» із незначними відмінностями (див. коментар до нього в Примітках). — Упоряд.
Це про твою і мою матір. Закохуюся зараз я дуже рідко, бо заклопотаний, але іноді з-під мого пера виповзають ліричні байстрята:
Я дивлюся в твої перелякані очі,
Я тебе задавити, замучити хочу.
Тільки знаю: не треба! Не треба!
Міг раніше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло,
Все на світі було,
Лиш тебе не було.
А тепер —
Уже й світу, здається, нема,
Тільки ти залишилась сама.
Але я протестую,
Волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе*.
* Пізніша назва вірша — «Про тебе» (див. Примітки). У наведеному тут варіанті — відмінності в другому рядку та в ритмо-поділі деяких рядків на «щаблі». — Упоряд.
Взагалі такої каші наварив немало, але немає посуду, щоб всю її переслати тобі. Написав ще цикл «Мандрівки по цвинтарю», вірніше, пишу, бо маю намір його доповнювати й доповнювати. Але частина з написаного піде в книжку, якщо добродій цензор не викине. Це низка епітафій (сподіваюся, для тебе це слово — не шифрограма?). Ось дещиця, щоб мав уяву: <...>*
* Процитовано дві епітафії: «Заздрісникові» (відмінність у 2-му рядку, див. у Примітках) та «Брехунові». — Упоряд.
І т. д. і т. п.
Пардон за велеречивість. Більше не буду. Тисну твої клешні. Якщо шеф благословить вояж на Львів — сповіщу. Цілую в ліву ніздрю.
Василь.
9.V.[19]62
Р. S. Ага, вітаю з днем Перемоги, хоч ти й не зробив у неї свого внеску. Гітлер капут!
В. Симон.
[10]
Дон Кіхоте гордого атомного віку!
Б'є тобі чолом літературний Санчо Панса. Передай привіт мілітаристові і прозаїкові Старостіну, а також вручи йому це кастроване оповідання. Свої чисті, мов перли, сльози і брудні матюки за кастрацію нехай посилає на адресу міжнародного імперіалізму, який примушує нас бути пильними.
Мені хочеться, щоб у літературу можна було приходити отакечки:
— Смір-на! Ша-гом арш! Ать-тьва! Ить-тьва! Шірє шаг! Р-рьота, стуй!
Ми вже на Парнасі. Через годину приїдуть спекулянти з Кавказу, і наш товаріщь старшіна вручить нам лаврові вінки. Безсмертя, мов слухняний пес, облизує наші волохаті ноги. Музи (голенькі) витанцьовують модерний там-там, а охриплий Вакх ледве встигає розливати вино і нектар.
На жаль, до цього ще не додули, і на Парнас доводиться лізти рачки.
Чого ти здумав показувати зуби Сонцю? Виходить, ще не вмерла твоя Муза? Надішли, що ти там утнув.
Може, й видрукується. Для різноманітності кидаю в твій ясолоб навильник силосу:
<...>*
* Процитовано вірш «Може, так і треба неодмінно...» з певними відмінностями (див. у Примітках). — Упоряд
Нєх жиє праця, простота і щирість! Слава людині! І тобі слава, і мені трішечки!
Вперьод до сяючих вершин людської мислі і гідності.
Бувай здоровий.
Твій смертний Симон.
11.VI.1962
[11]
Голомозий заробітчанине!
Кілька місяців тому ти цвірінькав, що будеш вчитися в якійсь академії, чи що. Як це клеїться з твоїм від'їздом до Фадєєвої (не байстрючка відомого писателя часом?). До якого часу ти будеш у Львові?
Я, мабуть, дуже мудрий, бо страх течуть соплі. Просто впину немає.
В шостому номері журналу «Дніпро» намальована моя морда і видрукувано 6 віршів, деякі покалічені. Якщо цікавишся, можеш перегорнути журнал.
Зараз я лечу у відрядження, пишу похапцем. Оповідання Старостіна спробую надрукувати, власне, це скоріше етюд, ніж оповідання. Можеш його втішити тим, що це ще не Еверест його творчості. Хай не впадає у відчай — йому ще доведеться не одну тонну паперу зіпсувати, щоб з графом Толстим або Антоном Чеховим перейти на «ти».
Мамонтова теж намагатимуться втиснути в газету. Підбадьор його, скажи, що гонорар заплатимо добрячий — вистачить на повну склянку гарбузового насіння. Нехай і тобі дасть жменю за переклад.
Свої літературні потуги назвав я «Тиша і грім». Під Цим ім'ям вони й виприснуть у світ. Вчора книжку, мабуть, підписали до друку. Надсилаю тобі новелу, видрукувану в «Черкаській правді».
Пиши, що в голову влізе. Чекаю. Вип'ю за твоє здоров'я кухоль томатного соку <...>.
Ну, бувай здоровий.
Твій В. Симон.
[26.VI.1962]
[12]
Маестро!
Я хлипав рівно 2 години 13 7/6 секунди, коли вийняв з ящика твій товстий пакет. Зворушився так, що з очей потекли сльози, а з носа соплі. Думав, що твоє мовчання народить купу новин. Cip, мене вразила твоя теща. Я закоханий в її дулю (заочно).
Якщо зможеш, перешли мені фототелеграфом знімок цієї чарівної фігури.
Що в тебе 20 січня? Не весілля часом? В такому разі після 20-го бери на оберемок дівчину, з якої ти зробиш молодицю, і приземляйся в Черкасах. Духового оркестру не буде, але горілки в наших магазинах повно. Певна кількість пляшок негайно перекочує в наш хмародряп на 5-й поверх, кв. 129.
«Берег чекань» — то химера. Я написав перше, що спало на думку, щоб відстали від мене. Пардон, але для мене диво, що «Тиші й грому» немає у Львові. Сеї брошури не знайдеш ні в Києві, ні навіть в нетрях Африки. У мене теж немає.
У січні я буду хоч у Москві на нараді, хоч у війську. Зараз падаю навколішки перед усіма мілітерами, щоб відстрочили на місяць мобілізацію. Але мені радять на 60 днів сушити сухарі.
Я скоро репну від безсилої люті перед тупістю і безпросвітним ідіотизмом, з яким зіткнувся. Невже і ти коли-небудь станеш солдафоном, який не тямить нічого і не хоче тямити? Це жах! Чиновні кадри, з котрими я мав справу, ніяк не можуть вловити різниці між снігом і сажею. По-моєму, такі дубки тільки ганьблять армію.
Вітаю тебе, Олексо, з Новим роком, бажаю 7364589118891002,5 тонн щастя, 54977613423000555 лантухів радості, а також 1000000000000000000000 мільярдів кілометрів думок. Живи і процвітай.
Віват Старостіну, Мамонтову і всім твоїм колегам по службі. Хотів би побувати на вашій прес-конференції. Далі мої побажання переходять в натхненне бурмотіння, тому я кажу:
Бувай здоровий!
Тисну твою тендітну руцю.
В. Симон.
27.XII.[1962]
[13]
Грізний вояко!
Одержав твій ультиматум і згадав, що вже кілька місяців збираюся написати листа. До жартів нахилу саме не маю — моя чарівна супутниця видерлася на Еверест ревнощів і звідти метає на мене брили матюків та нищівні погляди. Все це, звісно, відскакує від моєї броньованої флегматичності, я тільки байдуже ворушу могутніми губами, видавлюючи з себе кволі і недоречні зауваження та коментарі. Наводжу типовий діалог:
— Доки ти, гаде смердючий, будеш мучити мене? Доки ти сосатимеш мою кров? Хоч би тебе трясця побила! Щоб ти борщем вдавився! і т. п.
— Мадам, світло від найближчої зірки йде до землі 4,5 року.
— Вдавися своєю зіркою!
— Світло від мене до тебе дійде через 8 р.
Мати з Олесем гостюють у селі, тож ніхто не порушує цієї ідилії. Клумба сімейного щастя пишно квітує.
Тов. курсанте, я не став професіоналом, бо підтяжки поспадають. Роблю кором «Робітничої газети» по Черкаській і Кіровоградській областях. Втішаю знедолених і рогоносців, оспівую любимчиків долі. Отаке-то.
Новин у літературі немає і не передбачається. Соц. реалізм, як і раніше, продовжує розквітати на ґрунті, угноєному трупами формалістів і демагогів. Я одержав кілька гарбузів від різних редакцій, хоч мені навіть божевільний не може інкримінувати формалізму. Якби я не був хохлом і філософом, то впав би у відчай. Я знаю, що А[натолій] Т[аран] їздив до Москви. Він пише гарні вірші (говорю про те, що читав).
Де ти проводитимеш вакації? У мене цього року відпустки не буде. Працюватиму в поті чола.
Сценарій зів'яв у зв'язку з кавалерійськими атаками гнівної дружини. Але я таки допишу його.
Закликаю тебе до оптимізму, вірю, що ти скоро зробиш мене дядьком. Розмноження — запорука безсмертя народу, тому я гаряче схвалюю твою діяльність на цій вдячній ниві.
Вітай свою чарівну дружину, бережи її від лихого ока.
Твій Симон.
7.VI.[ 19 ]63,
у Черкасах
[14]
Здоров, Олексо!
Знову пишу тобі лежачи, — кепські в мене справи, брате. Коли б не Люсьєн та мама, то, мабуть, вже й ноги відкидав би. Більше місяця минуло після операції, а я досі не встаю, і ніхто не скаже, коли я вже перебреду оцю калюжу анемії!
А жити, Льошо, хочеться страшно, бо ще ж мозок у мене світлий, і дещо Симон зробив би ще, аби тільки хоч трохи сил вернулося. Ну, нічого, будемо виглядати новин з хорошого краю.
Даруй мені, що так багато пишу про себе, але кому ж мені ще поскаржитися, як не тобі? Не думай тільки, що я розхникався і роблю з Комара Крамаря.
У нас саме в гостях Люба з Новаків. Якби ще й ти до неї, то разом поласували б хлібом і білим, і сірим. А чорного — кажуть, хоч греблю гати. Безкінечні черги за іншими продуктами — молоко, масло, крупи і т. п.
На свято в нас теж була химерна новина — різні написи на стінах і парканах.
Ніяких ліків не треба мені, а от якщо у вас є такі речі, як мандарини чи апельсини, то було б не зле одержати їх бодай кілька штук. Зможеш — пришли, тільки швидко. За гроші не турбуйся.
Як Вадим і дружина? Обнімаю їх. Мої домашні теж прилучаються до цього. Здається, все. Пробач хаос. Тисну клешні.
22.ХІ.[ 19]63
[15]
Дорогий Льоняшо!
Обнімаю Вас усіх трьох і вітаю, скільки красномовства маю. Хай живе Вадим!
Живіть і Ви, щасливі предки його! Дуже раді, що у вас все так гарно вийшло.
Я тяжко хворів — оперували нирку (запалення), досі кволий жахливо. Ледве пишу. Пробач, що так хаотично і некаліграфічно.
Я, Люсьєн, Олесь, мама обнімаємо Вас.
Оце такий зараз я, —
Симон.
[Після 22.ХІ.1963]
До Василя Діденка
[1]
Здоров, Васько!
Виконуючи твоє побажання, шлю не газету, а вирізку. У вірші змінений заголовок та босі ноги перетворилися в прудкі. Кажуть, що в семирічці босоногій малечі не надається громадянських прав. Хоч, відверто кажучи, така правка — просто перестраховка.
Я живий і здоровий. Син мій вже бігає. Оце і все.
Бувай здоров!
Привіт Сомові, Сингаю та ін.
Твій
В. Симон.
[21.II1.1959]
[2]
Здоров, Васько!
Вірша твого (див. 1 стор.) надруковано. Гонор[ар] розмічу твоєму батькові, раз тобі гроші непотрібні.
Ти написав би мені довжелезного листа про своє життя-буття. Я ж у Київ скоро, мабуть, не потраплю. А як заскочу, то чи ти ще подвизатимешся там — га?
Привіт Сомові, Сингаю.
Бувай здоров, друже.
Твій Симон.
Б/д
До Миколи Сома
[і]
Коля! Здоров!
Бу-га-га-га!
Твою ніжну записку одержав. Прочитав і пустив сльозу. Розчулений, дряпаю відповідь.
Мій безформний череп на диво порожній. Про що тобі написати? Живий, здоровий, чого й тобі бажаю, як висловлюються військовослужбовці.
Дуже тягне в Київ, але можливості потрапити туди не маю.
Коли тобі не лінь і маєш в кишені троячку, купи і вишли мені «День поезії». Я ще не бачив оного, бо до Черкас він не доповз. В бандероль поклади 2-3 пачки сигарет «Новинка» на предмет частування черкаських тубільців. Вони стануть тута сенсацією. Від М. П. [Стельмаха] я ще не одержав ні слова. Кланяйся Васькові Діденку, темнокароокій Ніні, Сингаю та іншим братам і посестрам.
Нехай живе! З приветом. Жду ответа, как салавєй лета. Цьомаю тебе в праву ніздрю.
В. Симон.
2 /хторого/ XII.1958. Черкаси
[2]
Чолом тобі, Миколо!
Обміркував твою пропозицію. Зараз ніяк не можу прийняти її. Треба протриматися тут хоч до 100-річчя Тарасового. Та й по його слідах ще не походив. Замкнутися ж у заводській тираженції — значить зректися найдорожчого для мене — деревні. Я таки селянин по крові.
Хоч і нудоти тут багато, хоч інколи вити на місяць хочеться від самотності, але без цього, мабуть, ще важче буде.
Ти тільки не ображайся за мою дурість.
Приїзди на травневі свята в гості з Ніною і Дідком*, якраз вони з паскою збігаються. Сходимо Богу помолимося в церкві, у гріхах сповідаємося. У мене ж церква під боком.
* Прізвисько В. Діденка. — Упоряд.
Коля, мені вже незручно тобі нагадувати про свою горе-збірку, але ти якось таки забери її в Михайла Панасовича та хоч мені поверни назад. Буду синові вірші читати. Я ж розумію, що в нього й без мене клопоту вистачає.
Вітаю щиро Ніну, Васька Діденка, Сингаївського та іншу нашу братію.
Бувай здоровий.
Твій Симон.
[Квітень 1959]
[3]
О найсоміший із Сомів!
Прийми сей скромний дар на слави своєї вівтар. У муках разом з гуртом черкаських парубків народив я оцей часопис. Умудрився просунути 2 твої вірші. Резерви мої вже вичерпалися: лишилося тільки твоє прізвище та ім'я. А віршів ніц. Якщо не жаль і не лінь, шли на адресу:
Черкас-град, парубоцька газетка «Молодь Черкащини». Там я дію на ниві пропаганди, літератури і культури. Завом. Тепер по чину належить мені вирікати тільки абсолютні істини. Але не завжди вдається.
Вітаю твою найкращу жінку Ніну. Чи не стали ви вже щасливими предками?
І, нарешті, може, ти зробиш ще одну невдалу спробу свиснути в Стельмах[а] мій рукопис? Бо відновити по пам'яті навряд чи я здатен, а домашні архіви постраждали від агресії юного Симона.
Бувай здоров.
В. Симоненко.
[Березень 1960]
[4]
Тов. Сом! Драстуйте!
Низький уклін Сомисі.
Коля, твоя балада «Людина і серце» майже схвалена до друку в нашому часописі. Вона вже стояла на шпальтах, але у шефа викликали жах два рядки:
Мені надоїло, як вони клеять Розколотий надвоє світ.
Власне, його не влаштовує слово «клеять», оскільки за ним можна підозрювати політичний компроміс соціалізму і гнилого капіталізму. Якщо тобі не лінь, виправ ці рядки — балада буде опублікована. Я не захотів без твого відома «переклеювать» баладу, оскільки вона в мене не викликала політичного жаху.
На цьому бувай здоров. Якщо згоден — можеш подзвонити і на слідуючу неділю вірш читатимуть з сльозами на усах земляки Тараса.
У мене новин нема. Мабуть, скоро загляну в Київ.
Привіт Діденку, вождю радянських немовлят.
Твій Симон.
Б/д
До Анатолія Перепаді
[і]
Джентльмен!
Ще перед одержанням твого занадто лаконічного і не дуже скромного послання мав намір опустити в поштову скриньку кілька листівок з тривожним текстом: «Де ти? Обізвися». Маршрути для них вибирав найрізноманітніші — у всі географічні пункти, де ти міг знаходитися. Але одного похмурого ранку мені принесли два конверти. Дуже мило з твого боку, що ти лінуєшся повністю писати моє прізвище. Може, навіть, оригінально. Але, якщо ти бажаєш, щоб твої листи були справді конфіденціальними і щоб я був їх першим читачем, то свої новаторства і ексцентричні витівки на конвертах облиш. Це — між іншим.
Особливої реакції в месьє Буряківського* цитата з твого листа не викликала. Черкаси войовничі люди, а Черкаси обивательське містечко, сер. Є достатні підстави вважати, що мої штанчата найвужчі на тутешньому Бродвеї. Це теж між іншим.
Буряківський помішався на кіно і вважає себе великим мистецтвознавцем. Розробляє свою теорію відповідно до свого революційного світогляду. Найоригінальніша думка з концепції цього вченого мужа: «Література повинна сприяти господарству». Детальніше познайомитися з його концепцією ти можеш дуже просто: прочитай першу-ліпшу передовицю.
Одержав з Тихого провулку (Запоріжжя) листа від Мефістофеля**. У нього своєрідна манія: уявив, що його хтось переслідує і репресує. Наляканий перспективою потрапити в район без брукованих вулиць: «грязно очень». Якщо вже почав говорити про нього, то маю тобі сказати ще одне. Думаю, що ти даремно доводиш його до білих чортиків. Навіщо тобі сумніватися в принадності його дружини? Тим більше вголос і привселюдно. В Києві він тебе ненавидів за це і спільно з Асистентом*** переконував мене в тому, що ти деградував, впав у дитинство і взагалі опустився до рівня ідіота. Хід його логічних умовиводів для мене невідомий, але причина цього ясна — лють. Не бачу потреби доводити цю ненависть до кульмінації. Зрештою, через півроку роз'їдемося і Бог зна, чи зустрінемося в майбутньому. Мені буде прикро, якщо дві людини, котрих більше всіх поважаю, будуть вовками дивитися одна на одну. Але, зрештою, це не моя справа, і не ображайся на мене за ці слова. Надіюся, ти ще не позбавив мене права говорити з тобою як з другом.
Під мухою я відправив тобі листа, здається, ідіотичного. Не звертай уваги на нього.
Деякі любовні неполадки порушили мою душевну рівновагу. Черкаська Люсі**** займає в моєму житті значно більше місця, ніж всі дівиці, що були до неї. Очевидно, вона замітила це і зараз почала трохи вибрикувати. Тільки моє вміння тримати себе в руках і реагувати на все з неймовірною байдужістю тримають її в покорі. Мене іноді розбирає сміх, коли бачу, як бажання поновити свій суверенітет бореться в ній з боязню втратити мене. Недавно, щоб виміряти мої емоції, Люсі репрезентувала мені епістолярну творчість одного поклонника
* Буряківський — наш однокурсник по факультету журналістики. — Тут і далі примітки А. Перепаді. — Упоряд.
** Мефістофель — прізвисько нашого спільного друга, письменника Юрія Ячейкіна, у якого, в бараці селища верстатозаводу, ми жили з Василем, коли нам відмовили на другому кур-сі у гуртожитку.
*** Асистент — сусід Ячейкіна, Володимир Андрійченко, кінооператор студії О.Довженка.
**** Люся — майбутня Василева дружина.
Стиль тодішніх листів Василя до мене, звертання «джентльмен», «сер», згадка про носіння штанів-дудочок свідчать про наше тодішнє захоплення Джеком Лондоном, американським джазом, хмарочосами, через що нас записали в «стиляги» (записало і переслідувало комсомольське бюро факультету).
[1.II.1997] А. Перепадя.
і його фото. Моя реакція викликала в ній шаленство. З безпосередністю педанта я виголосив: «Інтересний пацан, правда, пише не дуже грамотно. Але це вже вина вчителів. Недовчили».
Зараз у нас конфлікт на цьому ґрунті. Сьогодні ввечері будуть переговори про перемир'я.
На цьому дозволь поставити крапку.
Твій Симон.
4.ІІІ.[19]57,
Черкаси
[2]
Апиляція до споживача
Я народився звичайним способом, про що свідчать всі очевидці і офіційні документи, включаючи метричну довідку, яка констатувала цей факт тільки через 17 років. Перші мої кроки були сумними і трагічними. Утиски і несправедливість терпів навіть від рідних, які всіляко попирали мої громадянські права, їх зухвальство дійшло до того, що вони не дали мені права голосу навіть на тривалій нараді, де фактично визначалася моя доля. Василем назвали мене без моєї згоди, не запитали навіть для ввічливості. Між тим для мене це питання мало принципове значення. Я не бажав бути Василем, я хотів бути Тарасом і носити прізвище — Шевченко. А якби я був Тарасом Шевченком, то мав би «Кобзар» і не морочив би зараз голови над віршами. Тільки завдяки віроломності моїх предків ти, Анатоль, маєш насолоду читати цю римовну й неримовну писанину. Якщо колись я таким же чудернацьким способом потраплю в хрестоматію, то надіюсь, що мудрі нащадки наші тобі, одному з перших моїх читачів, будуть співчувати не менше, ніж ненавидіти мене. Ця вичерпуюча автобіографія написана спеціально для тебе і видана тиражем в 1 екземпляр.
Р. S. Можеш берегти як реліквію на заздрість всім букіністам і любителям диковинок.
Твій Симон.
Б/д
[3]
Бон жур, месьє Анатоль!
Дуже вдячний тобі за листа. Я одержую їх так рідко (не лише від тебе), що кожен з них ніби пучок світла в мою печеру. Звичайно, я зворушений твоїми запросинами до столиці, але про це годі й мріяти. Доживатиму я свій вік у провінції, бо не володію спритністю влаштовуватися, а на моїй тонкій шиї багато всіляких моральних та неморальних обов'язків.
Вдячний тобі та й Поповичу за увагу до моїх писань, а до того ж я згоден з основними вашими заввагами. Мабуть, тільки причину тих вад невірно розумієте ви. Справа не в провінції. Справа в тому, що зараз я переводжу свій поетичний тепловоз на рейки сюжетності. І відверто зізнаюся, що ще не вмію рухати події лаконічно. Може, й не зумію — адже одного хотіння тут замало. Окрім того, є товариші, яких можна «провести» тільки словесним туманом. Це, між іншим, зробив талановито Іван Драч у своєму «Ножі [у сонці]». Я зробив це в «Голодній симфонії» . Цю поему я дуже люблю, бо, можливо, нічого кращого й не напишу. Тож пробач мені чванство.
Протягом першої чверті року буду в Києві. Редагуватиму збірку. Мені телефонували, що вона вже затверджена в плані на 1962. Рецензував її Степан Крижанівський, але його оглядин мені досі не прислали. Оце тобі «переваги» провінції. Коли б я був столичним бебі, то познайомився з сентенціями доктора з місяць тому і принаймні знав би, чого від мене хочуть.
Досі шкодую, що ти не прибув на новорічні святки. Тепер це бажання (побачити і почути тебе) не так хутко здійсниться.
Тисну руку Поповичу — привіт. Бувай.
Василь.
[Січень 1962]
[4]
Толя!
Це знову я. Річ у тому, що заволоділо мною бажання похвалитися. Ів. Голубничий умудрився надрукувати «Червоні конвалії». Вирізку додаю до цієї петиції. В поемі є кілька змушених виправок, котрі, по-моєму, зайві. Але вони потрібні були для того, щоб поема все ж кліпнула віями в газеті.
Що ти робиш і як живеш? Напиши мені щось бодай у телеграмному стилі. Навколо мене тупцює нудьга. Виручай. Дуже хочу в Київ. Не можу. Чи працює ще Іван Драч у Літгазеті? Я хочу йому щось написати.
Привіт Поповичам, а при можливості і Ю. Ячейкіну.
Бувай.
Твій Василь Симоненко.
[Січень 1962]
[5]
Салют із Брно!
Мрію, що скоро почну такими словами один із своїх постулатів до тебе. Колись це повинно статися, бо земля крутиться.
А зараз — милі Черкаси, молочна мжичка і безтурботний духовний сон. Вечорами — рандеву з Марком Твеном, Блоком, Шевченком і... Л. Костенко.
Я марю
В озарінному морі ночей.
Іноді нудьгую в «пітьмі поганенького кіно», а вдень шукаю замовників на свою брошуру. Отці місцевої книготоргівлі розкошелилися на 3 тисячі примірників, половина з них піде в бібліотеки, решта — в роздрібну торгівлю. Вважають, що з 1000 істот одна може придбати книжку. Це наводить на цікаві роздуми: для кого, писати — для 999, яким чхать на мене, чи для 1 дивака, котрий хоч із звичайнісінької цікавості перегорне кілька сторінок моєї душі? Все ж хочеться писати для 999, хоч це й нескромно.
Геніальні прокльони знаю майже напам'ять. Дуже вдячний тобі за них.
Весну ненавиджу кожним своїм нервом. Завжди чекаєш від неї чогось великого, особливого і незвичайного. І завжди вона дурить мене. Але я ще не втомився їй вірити і тепер знову здригаюся від красивих передчуттів, хоч і знаю, що вони ефемерні.
Поповичу скажи, що Д. Мордовця кинувся я шукати запізно. Останній його двотомник забрав у мене з-під носа якийсь кістлявий бакаляр. Я намагався спокусити його Сар'яном, але даремно. Бакаляр вигукнув щось націоналістичне і втік.
У нас немає нічого цікавого. Живу і старію потроху. Алкоголю майже не вживаю. Пишу ганебно мало. Курю неймовірно багато.
Щиро вітай Поповичів та всіх твоїх і моїх однодумців.
Очевидно, скоро не втерплю і на день приїду в Київ.
Пробач за велеречивість.
Василь Симоненко.
22.ІІІ.[ 19J62
[6]
Агов, Толю!
Я живісінький. Нудота жахлива. Від «Зміни» досі не одержав ні гарбуза, ні підбадьорливих обіцянок. А втім, це не так уже й важливо.
Недавно я вичитав, що ваше видавництво проводить якийсь конкурс. Чи не зміг би ти дістати для мене аркуш з відбитками умов? Надішли мені — може, я щось устругну.
Нарешті двічі підряд прочитав «Вир». Я впізнав там своїх земляків — у нас на Лубенщині люди розмовляють так, як у «Вирі».
Мабуть, я за кілька тижнів буду в Києві.
Тисну правицю.
Приїзди в гості.
Василь Симоненко.
23.VI.[19]62
[7]
Толя!
Напевне, ти вже знову ореш на ниві письменства. Жаль, що не здійснив ти своїх замірів — залетіти до Черкас.
З оказією пересилаю тобі «Атомні прелюди», а також «Тишу і грім». На жаль, «Атомних прелюдів» мені вдалося роздобути лише два примірники. До Черкас їх доповзло мізерно мало. Напиши мені, чи розійдеться «Тиша і грім» у столиці.
На все добре.
Василь.
Р. S. «Кирпатий барометр» уже закінчив. Ще не читав нікому.
[Після 17.ІХ.1962]
[8]
Толя!
Дістав твого листа про «Лоскотона» вчора ввечері. Конкурс — то заманлива річ, але, наскільки пам'ятаю, його умови передбачають мобілізаційний характер творів. І до того ж вони повинні відображати цікаве життя піонерів — збір металобрухту, вирощування кролів і т. п. Я ще не почуваю за собою такої сили і хисту, щоб взятися за ці теми.
Але на всяк випадок пересилаю тобі нову казку, скомпоновану тижнів зо два тому. Коли вона підпадає параграфам турніру, передай її, кому слід. Я вже не пам'ятаю умов конкурсу, але, Толю, коли це зв'язано з якимись формальностями (скажімо, треба кілька екз.), то візьми, будь ласка, на себе витрати і клопіт. Я віддячу тобі. Якщо ж вона не входить у рамці турніру, то разом з привітом передай її Миколі Лисичу.
До Києва хочу, але не можу. Певне, що до свят не побуваю у вас. Муза моя дрімає, сердешна, але зрідка нашіптує мені всяку всячину. Зараз ми з нею сперечаємося про Герострата. Вона каже, що він покійник, а мені ввижається він майже з кожної трибуни.
До Черкас нарешті докотилася хвиля євтушенків-щини. 20-тонні молодиці за добу втрачають по центнеру ваги від суперечок. Начальники ховають «вкладиші» «Правды» в сейфи і мовчать.
Оце і всі новини.
Тисну правицю.
Василь Симоненко.
[Жовтень 1962]
[9]
Доброго здоров'я, Толю!
Гадаю, що зараз нема потреби пересилати книгу видавничим хлопцям. Сподіваюся незабаром хоч би на півдня прибути до столиці. Можеш втішити їх тим, що одержать вони її з рук самого автора. Крім того, мені страшенно обридло клеїти і перев'язувати пакунки. Це нудна і безбарвна праця. За Києвом занудьгував жахливо. Але поки що не бачу жодної щілини в своєму часі. Служба, служба, служба.
Чи одержав Попович дві бандеролі, які я відправляв йому? Нехай би сповістив листівкою чи переказав тобою.
Ти нічого не сказав про мою другу казку, а для мене ж твій присуд значно важливіший, ніж рецензійні силогізми патронеси дитячої літератури. Хоча з твого листа я зрозумів, що мені варто було б пишатися тим, що впав у вічі такої можновладиці. А втім, казку я писав майже граючись, і всі оці незграбні вимагання компліментів можеш просто ігнорувати.
Якщо побачиш Юрку — ти його назвав, здається, сноу-меном, передай йому привіт і скажи, що зовсім втратив його координати, а тому не знаю, як йому сигналізувати.
Бувай щасливий. Привіт.
Василь.
10.ХІ.[ 19J62
[10]
Толю!
Коли я буду в Києві — загадка. Ти нічого не чув про нараду? Скликатимуть її чи вже відмінили?
Ніяк не дочекаюся, коли нас розженуть. Вожді вагаються. Ніяких рішень і вказівок, а ми продовжуємо псувати папір.
Я в загальних рисах спланував сценарій, навіть чернетково дещо написав. Жаль, що нам ніяк засісти за нього.
Довідки в бухгалтерію перешлю пізніше, а може, й сам загляну.
Писати мені нічого, та й почуваю себе зле — якась кволість у членах і мозку.
14.11.[ 19]63
[И]
Агов, Толю!
Разом з цим листом пересилаю на твоє ім'я пакет з рецензіями. Передай їх отій милій жінці, що сидить у Лисичевій кімнаті. Я не знаю її прізвища, тому і обтяжую тебе.
Звісток ще нема ніяких, але, здається, газетка доживає останні дні. Тому пиши мені на домашню адресу.
Настрій у мене бадьорий, хоч підстав для цього замало.
У Черкасах були Вінграновський, Світличний, Сверстюк, Харчук та ін. Вечір в інституті видався не дуже цікавим, бо Миколу тубільці не сприймають. Мені влаштували овацію. Наступного дня приходили інститутки і нарікали на Миколу, що він занадто зухвалий і не поважає публіки.
Тисну руку. Після того, як одержу гроші за Лоскотона, мабуть, прибуду до Києва. Зараз у кишені — вітер.
Василь.
27.11.1963
[12]
Толю!
Чи не здається тобі пауза в нашому спілкуванні задовгою? Чому мовчиш? Весна, пташки, сонце, футбол, кохання? Я дрімаю в своєму лігві, як ведмідь, смокчу лапу Може, щось і висмокчу.
їхатимеш додому у відпустку, заглянь до Черкас. Потім разом здійснимо вояж до Олександрії — адже це моя парафія, а я там ще не бував.
На клечані свята був у Каневі. Через рік-два його не впізнаєш.
Вітай Поповича, Лисича та ін.
Василь.
5.VI.1963. Черкаси
До Мирослава Мицика
Шановний Мирославе!
Ви вже гаразд володієте технікою віршування. Мені здається, що зараз у Вас відповідальний момент — або почати справжні шукання нових образів, думок, емоцій, тем і відійти від газетних штампів, або просто кинути віршування. Зрозумійте, що «тріскуча» поезія вже зужита вщент і читач наш інтелектуально переріс її.
Хочу надіятися, що Ви підете першим шляхом. Бажаю успіхів.
Василь Симоненко.
[Травень 1962]
До Надії Романюк
[і]
Надіє! Я надсилаю Вам своє «Вино з троянд» з надією, що ви не вб'єте мене своїм презирством, покуштувавши його. Коли б Ви не нагадали мені про необачну обіцянку, навряд чи зважився б запакувати його в конверт і опустити в поштову скриньку, яких, між іншим, у Черкасах не так вже й багато.
Оповідання не з тих, від яких непритомніють. Але, хрест мене побий, я читав і гірші. Певен, що й Ви не уникли цієї гіркої долі.
БУДУ терпляче чекати вашого вироку. Але при цьому нагадаю, що є відповідна вказівка — проявляти чуйність і увагу до людей. Коли діятимете не в сліпучому сяйві цієї вказівки, я розглядатиму Ваші дії як пережиток часів культу. Врахуйте, що я член профспілки (№ квитка не пам'ятаю), яка захищає мої права денно і нощно. Як писав мій друг і поет В. Діденко:
Радянська Вітчизна — одна у нас мати, І всі ми у неї, мов квіт на гіллі.
На цьому я вичерпав весь запас провінційного гумору і редакційного чорнила, а тому змушений припинити цей яскравий монолог.
Отже, щиро тисну Вашу правицю і бажаю 6.783.421 тонну щастя.
Даруйте легковажність, але сьогодні в Черкасах сонячний день.
Василь Симоненко.
13.ХІІ.[19]62
[2]
Здрастуйте, Надіє!
Сподіваюся, що Ваша залікова книжка вже опухла від автографів ввічливих екзаменаторів, а Ви сама приступили до виконання службових обов'язків. Повертаю Вам новелу. Вона покалічена не більше, ніж мій Андрій.
Ми реорганізовуємося, тобто нашу прогресивну редакцію розганяють за дурість. Швидко стану безробітним чи киянином. Відповідайте за адресою: Шевченка, 337, кв. 129, Симоненко В. А., у Черкасах.
Лаконічні відповіді на Ваші запитання:
1) Що говорить мені прізвище Шлапак? Колись я влаштував йому обструкцію на захисті практики. За цей подвиг мене хотіли перевести з 5-го на 4-й курс.
2) Оповідання може піти в 4-й номер. Це непогано. Правда ж?
Еге ж.
3) Тепер на черзі вірші. Надішлете?
Ні. Занесу сам.
У нас йде сніг. Білий, мов сум. Не хотів би померти під такі морози — боюся, що поклонники відморозять вуха.
!Viva Куба і Надія Довгаленко!
Василь Симоненко.
Р. S. Не вірю, щоб чоловік закохався в горбату дівчину. Хіба ідіот в очах обивателя. Чоловіки, як правило, нікчемні і самовпевнені егоїсти. Жінка за своїм єством більше здатна на самопожертву. Якщо мужчина і закохається в жінку з фізичною вадою, то весь вік вимагатиме від неї вдячності та хизуватиметься перед знайомими своєю «великодушністю». Ніби для кохання можна знайти іншу вдячність, ніж взаємність.
Якщо Ви читали «Прекрасну свинарку» Марті Ларні, то знаєте, що впродовж останніх трьох тисяч років у жінок розвивався мозок, а в чоловіків — сідала. Нині цей процес набув особливої інтенсивності, особливо в селах, де все робиться тими руками, які повинні пестити дітей.
Даруйте, коли щось не так.
Василь.
[Не пізніше 26.1.1963]
До Євгена Дударя
[і]
5.11.1961*
* Василь на деяких листах дати написання ставив, на деяких — ні. Тому я брав їх із штампів на конвертах. — Прим, адресата. Дати з конвертів подаємо на початку листів. Інші коментарі Є. Дударя — у Примітках. — Упоряд.
Чарівний Женя!
Я, звичайно, паця, що досі не написав тобі. Нехай мене Бог за те покарає. Живеться мені ґут. Правда, усякої метушні до дідька. Ну, та нічого.
Твоє «Теля» втонуло у хвилях передсвяткового ентузіазму. Я планував його разів шість. Не втрачаю однак надії, що після свят воно промекає з сторінок нашої газети.
Вітаю тебе і бажаю всього найліпшого.
Жанна заграє до тебе з привітом.
Люся витає в хмарах від твоїх компліментів. Олесь росте.
Будь здоров, друже.
[2]
14.11.1961
Здрастуй, Женя!
Не писав тобі нічого довгого й ґрунтовного, бо хотів, аби разом з листом надіслати й газетку з твоєю гуморескою. Але сьогодні такої перспективи не бачу: пильний страж ідейної чистоти нашої літератури — редактор — остаточно забракував твої грішні писання. Впоперек нещасного «Телятки» навіть слова начертав: «Сповідь пошляка, фактично пропаганда його способу життя».
Мої намагання довести, що це не так, зазнали катастрофічної поразки. Спробую протиснути їх в «Черкаську правду». Можливо, там щось вийде. Нехай тебе, друже, не засмучує ця подія. Я в цій газеті працюю майже два роки і нічого навіть свого путнього не протиснув. З величавою байдужістю викидали в корзину і « Жорна », і «Дід умер» і т. д. Список був би, мабуть, на цілу сторінку. Отже, хоч на мене не поклади гніву.
З Держлітвидавом у мене налагодились (тьху! тьху! щоб собака не підслухав) ніби хороші стосунки. Одержав навіть дуже добрий відгук і цілком доброзичливі зауваження. Надія Павлівна запевняє, що у квітні наступного року матиму книжку. Буду сподіватися, що нарешті мені повезло.
Раз ти мені пропонуєш свою підмогу, то скористаюся цим. Надсилаю тобі «Троянду в траурі». Ти покажеш її Лучуку, і коли вона не влаштовує «Жовтень», то, будь ласка, повернеш рукопис мені. Не в службу, а в дружбу.
Бо мені передруковувати свої писання важко — немає власного ремінгтона. Як твої справи?
У нас все гаразд, звичайно, зовні, мир і тишина.
Є слабенька надія, що до кінця року вдасться мені прорватися до Львова. Побувати у вас — моя давня мрія.
Ну, будь здоровий і щасливий.
Твій Симоненко.
[3]
Дорогий канадський родичу!
Пробач, що дряпаю цього листа машинописно. Справа в тому, що недавно один приятель нагородив мене цією руїною, і зараз я переживаю з нею медовий місяць. Крім того, в мене дома немає ні чорнила, ні ручки.
Твого останнього листа одержав. Не писав, бо недавно вчинив набіг на Київ. Там у мене дещо ніби накльовується. «Голоднусимфонію» в «Літгазеті» зарізали, але я не розгубився і підсунув їм «Червоні конвалії». їх, мабуть, скоро теж заріжуть. А може, й ні.
Твої гуморески передав у партійну газету, але виразної відповіді ще не одержав. Отже, про це повідомлю додатково.
Новели, безперечно, надсилай мені. Зроблю все від мене залежне, аби вони з'явилися в нашій газетці. Не занепадай духом.
Написав би ти мені щось про себе. Як там живеш та що плануєш.
У мене справи не дуже веселі. Люся не витерпіла лихої долі і два тижні тому пішла до своєї матері. Досі сидить там, час від часу надсилаючи мені ультиматуми. Я вирішив чекати до нового року. Якщо не припинить свій безпідставний і явно контрреволюційний путч, стану парубкувати.
Ще, Євгене, прошу тебе дізнатися в Лучука, коли вони збираються викидати в корзину мою Троянду. Відгадавши цей намір, забери в нього рукопис і надішли мені. До речі: чому ти не написав мені свою думку про поему? Я не образився б, що б ти не сказав. Адже я тут в своїх Черкасах варюся у власному соку.
Ну, бувай здоровий, друже.
Писни що-небудь.
Василь Симоненко.
[Друга половина грудня 1961 ]
[4]
Здрастуй, Женя!
Надсилаю газету з новелою. Корективи внесені, мабуть, редактором — точно не знаю. Саме не був у редакції, коли готувався цей номер. Надсилай ще що-небудь.
Детальнішого листа напишу пізніше, бо зараз ніколи й трохи хворий.
Вітаю тебе, друже, з Новим роком і гаряче бажаю тобі всякого добра, успіхів.
Черкни що-небудь.
Бувай.
В. Симоненко.
Р. S. Зав. відділом культури партійної газети сьогодні говорив, що «Теля вобщим нічого» і, можливо, з'явиться в новорічному номері їхнього часопису. Будемо сподіватися на краще.
Жанна нав'язує тобі свій привіт.
[Кінець грудня 1961 ]
[5]
Агов, Євгене!
Одержав твого листа і привітання. Дякую. Не дуже болій за редакційні правки. Готуй себе до танталових мук, якщо вже за перо взявся. Без цього, мабуть, не можна.
У мене все гаразд. Люся визнала свою провину, попросила вибачити і повірити їй востаннє. Зараз веде себе чарівно і слухняно. Олесь неймовірно щасливий.
Від Лучука я нічого не одержував і не надсилав йому нічого, бо не знаю, які саме вірші вибрати. їх же в мене безліч (явне перебільшення!). Але скоро щось пришлю. Можливо, він написав би щось з приводу «Троянди в траурі». Коли там потрібні якісь незначні доробки на поліпшення, я міг би внести їх.
Зараз я пишу чимало. Майже кожного дня вірш народжую. Правда, не всі вони повноцінні, але що можу вдіяти, коли вони пишуться? Нехай пишуться.
До Львова, мабуть, таки заїду взимку. У всякому разі, редактор обіцяв відпустити. Чомусь я Львів люблю і поважаю, хоч і не був у ньому жодного разу.
Тисну твою чесну руку.
Бувай щасливий, Євгене!
[Початок січня 1962]
[6]
19.03.1962
Агов, Євгене!
Урочисте прибуття до Львова відкладається на квітень, бо оце тиждень був у Києві, редагував збірку. Редактор коситься, що я, мовляв, мандрувати полюбляю. А чого ж іще від чумацького внука чекати можна?
Збірка буде начебто в липні. Називається «Тиша і грім». Обіцяють чотири аркуші, тобто десь близько З тисяч рядків. Зараз я спустошений і нічого майже не пишу.
Більше новин у мене немає.
Зустрінемося, то буде про що говорити.
Тисну руку.
Василь Симоненко.
Р. S. Чи не бував ти часом у « Жовтні» ? Я надсилав Лучукові вже й вірші, але відповідає він мовчанням. Між іншим, «Троянди в траурі» йдуть у збірці, правда, з мізерними змінами. Ну, бувай.
В. С.
[7]
29.03.1962
Чолом тобі, Євгене!
Знову я, тобто В. Симоненко. У мене є до тебе невеличке прохання.
Зараз Держлітвидав розіслав анотації для замовлень на книги II—III кварталів. Серед них є і моя збірка. Оскільки вона позапланова, то замовлень на неї вид[авницт]во не має. Якщо для тебе це не складе труднощів, то зайди в Львівський облкниготорг і попроси їх, щоб замовили хоч кілька штук. Мені дуже хочеться, щоб львів'яни познайомилися з моїми писаннями.
Мені страшенно не везе. Зараз хочуть відрядити на цілий місяць на науку до Києва.
Коли я не відхрещуся від цього благодіяння, доведеться ставити хрест на візиті до Львова. А я цього ой як не хочу.
Зараз я парубкую. Люся чкурнула в будинок відпочинку. Мама хиріє, а Олесь нудьгує в комунальній клітці.
Від газети хочеться ригати. Думаю, куди б його втекти, але нічого ще не придумав.
Напиши мені що-небудь.
Щиро.
Василь Симоненко.
[8]
19.06.1962
Доброго здоров'я, Євгене!
Ні пуху тобі, ні пера! — це я кажу так, бо сьогодні ти востаннє мекатимеш перед високочолими екзаменаторами. Куди понесе тебе примхлива доля після п'яти університетських років? На якесь високе крісло чи прирече на літрабську працю в котромусь із наших високоідейних часописів? Поінформуй.
На жаль, до кінця червня не зможу прискакати до Львова. Треба стояти на трудовій вахті. Ось і зараз ладнаюся в Корсунь. Там колись Богдан побив шляхту, а мені треба потрусити єгомосців-магнатів од культури.
Тому пишу тобі по-рейтарськи, на повному галопі.
Лучукові більше кланятися не буду. Він хороший поет, але, мабуть, хаотична або ледача людина. Адже на носі річниця, як валяється в нього моя писанина. Господь йому судія.
Накресль мені кілька ієрогліфів.
Бувай здоровий.
Василь.
[9]
Доброго здоров'я, Євгене!
Я знаю, що моя пика в пір'ї, але спробую зробити дитячий вираз на оній і прикинутися «санта сімпліцітас». Кілька днів тому послав тобі свою брошуру, ти вже, мабуть, одержав її і навтішався, яко кіт мишею.
Не писав тобі нічого, бо жодної новини не мав за пазухою. Не маю такої і тепер. Живеться нудно, пишеться мляво, думається ліниво. Недавно разом з Вінграновським (!!) кочували по Криворіжжі і Кіровограді. Було досить цікаво. В Кіровограді кілька літературних пітекантропів звинувачували Миколу в тому, що він для них незрозумілий. Потім виявилося, що найвищий пік, на який вони піднімалися, це Micola Ssom. Біля ніг цього гіганта корчаться в судорогах Гомер, Байрон et cetera.
Дома в мене зовсім тихо. Немов перед грозою. Газета обридла до неможливості. Працюю, ледве стримуючи блювоту.
Тисну твою мужню правицю.
Василь Симоненко.
11 .Х.[ 19]62, у Черкасах
До Миколи Негоди
Добрий день, дорогий Миколо!
Спасибі тобі за листа, він вніс розраду в моє нудотне парубкування. Зараз усі мої роз'їхалися, і я став повноправним самодержавцем на 33 м2. Не вистачає скіпетра і корони. Трон я спорудив з подушок і, вилежуючись на ньому, керую своєю імперією. Порядок у мене не гірший, ніж у будь-якій солідній державі — уже тиждень не заміталося. Сьогодні, правда, має приїхати Люся, так що я знову стану сателітом.
Пишеться мені дуже важко, бо заїдає ота газетна текучка, яка легко робить людину автоматом. Будь вона неладна!
Можна порадіти за Колю Єременка — він одержав дуже втішну відповідь з видавництва. Наступного року якась його книжка таки виплюнеться з ротації. Але дивитися на нього мені боляче. А втім, на мене збоку теж, мабуть, не дуже приємно зиркати.
Галя збирається навідатися до тебе наступної неділі. Отже, хоч раз ти переночуєш по-людськи. Сперматозоїди хай тебе не бентежать. їхній бунт — це відрадне явище не тільки для тебе. Це — ознака живучості нашої нації. Доки в наших хлопців грають гормони, доти не переведеться наш козацький рід. Як кажуть в народі: «Якби не було Василів, не було б дітей на селі».
Ми народились в муках, щоб родити, Синами обезсмертити свій рід, Щоб квітував на диво всього світу Козацький геніальний родовід!
Дерзай, Колю, в світлі цієї цитати, яку я вишкріб із своєї писанини. Бо, незважаючи на те, що мене щоднини грабує газета, я таки примудрився вшкварити поганеньку поему.
Якщо побачиш Крижанівського, то, будь ласка, запитай у нього адресу. Я хотів би порадитися з ним в одному ділі. Це відносно аспірантури. Все-таки газета — це смерть, а мені не дуже хочеться побувати на своїх похоронах.
Малярійно комплектую другу збірку.
Що тобі ще написати? Хіба нову передачу вірменського радіо. Арменский радио получил вопрос: « Когда люди будут жить адной семьей?» Арменский радио атвечает: «Когда на земле астанется адин семья...». На жаль, цей хмурий гумор має ґрунт під собою.
Ну, бувай, Миколо.
Нехай тобі легко дишеться і легко пишеться.
Василь.
19.ІХ.[19]62
P.S. Чомусь твій лист дринзяв до мене аж п'ять днів. Я одержав його лише вчора. Ти там у столиці, то скажи міністрові зв'язку, що так не годиться.
До Івана Світличного
[і]
Доброго здоров'я, Іване!
За моїми підрахунками, твоя відпустка вже закінчилася, і тепер ти з новими силами заходився каркасувати наше світле майбутнє. Твій покірний слуга заступив на трудову вахту майже місяць тому. Отже, ми крокуємо пліч-о-пліч. Чому б нам не налагодити трудовий перегук?
Через кілька днів я, очевидячки, пришлю тобі свою брошуру — оперативна «Літературна Україна» вже сповістила про її вихід. Втішаюся думкою, що в моїй книжці ти знайдеш вдячний матеріал до твоєї войовничої статті, про яку ми говорили колись у тролейбусі № 17.
Іване, маю до тебе маленьке прохання. Дізнайся, будь ласка, які екзамени і в якому обсязі треба скласти, щоб доскочити звання аспіранта вашого інституту. У наступному році я хочу спробувати свої сили. Певна річ, мене штовхає на цей крок не жадоба знань чи патріотичне бажання безкорисливо і самовіддано прислужитися дмитеркознавству. Просто чую, як щоденно тупію і висихаю під гарячим черкаським сонцем. Душа міліє, а це вже являє певну небезпеку навіть для моєї поетичної довбанки.
Як ви провели свою відпустку? Чи задоволені мандрами по «нашій не своїй землі»?
Дуже мені хочеться вчинити набіг до Києва, але... на жаль, в українській мові ще зберігся цей капосний сполучник. Мабуть, наші мовознавці забулися, що ми живемо в епоху розгорнутого будівництва комунізму і змогли б прекрасно обходитися без усяких «але».
Ну, бувай здоровий, друже. Зичу тобі всякого добра і... трішки синців од критичних геркулесів.
Привіт Льолі.
Василь Симоненко.
ІЗ.ХІ.[19]62
[2]
Дорогий Іване!
Якби тебе зрідка не згадувала уважна «Літературна Україна», то можна було б подумати, що тебе вже вислали з Києва. Незрозумілим лишається і той обурливий факт, що естет-рецидивіст Ів. Дзюба досі не виключений з Спілки або спеціальним рішенням Президії не перейменований в Ів. Зуба. Це просто не вкладається у мій провінційно-лояльний мозочок. А як там Євг. Сверстюк: чи вже доскочив класового самоусвідомлення, чи ще досі хибно вважає, що Шевченко був українцем?
До речі, недавно був у Моринцях та Кирилівці. Обшарпані Моринці спішно припудрюють до 150-річчя Тараса, бо інакше туристам не буде що показувати. Оформляють державним (!) коштом центр села. Не вирішено тільки, кому біля клубу ставити монумент — незабутньому Потьомкіну чи Шевченкові. А люди кажуть приблизно таке:
— Що воно за людина отой Тарас?! Навіть мертвий добро нам робить.
Все це — між іншим. Загалом я живу тихо й одноманітно, як завжди. З «Літ[ературної] Укр[аїни]» видно, що пахне якимось «міроприємством по перевихованню» молодих критиканів і демагогів, до яких належиш і ти. Принаймні П'янов пропонував зробити вас семінаристами. Коли є якісь новини, то напиши, бо аз відірваний від світу. Блукаю в білих папоротниках ілюзій.
Вітаю Льолю і всіх друзів.
Василь.
Р. S. Чи здійсните свій древній намір загостити до нас у Черкаси?
5.УІ.[19]63
[3]
Любий Іване!
Твій лист був другою звісткою з волі у мою незаґратовану в'язницю. Кілька днів тому я видушив близько 30 слів з мовчазного лінгвіста А. Перепаді. Сей муж, як і ти, має якісь новини, та не хоче покладатися на «епістолярні випадковості». Я заінтригований, і до Києва хочеться, аж жижки трусяться. Можливо, десь під кінець місяця і вирвуся на день-другий.
Можливо, я не знаю ситуації, але твій оптимізм стосовно пагінців не здається мені реалістичним. Літо аж надто вже примхливе та холодне, хмари бігають по небу, мов дикі коні. У всякому разі, краще мати несподівану радість, аніж аналогічне розчарування. На тім стою і стоять буду. Щоб ти зрозумів мій настрій, перепишу тобі поганенького верлібра.
Я тікаю від себе, від муки і стоми,
Від крикливих окатих міст,
Я самотній бреду
В білу папороть снів.
Я зрікаюся всіх
І цураюся всього,
Бо хочу побути нічим.
Я, натомлений власною дурістю,
Хвалькуватістю власною вбитий, —
Я від себе втечу В білу папороть снів.
Там — у снах — ніжні тигри
Цілуватимуть губи мої пересохлі,
Леопарди чарівно зніматимуть шкіри
І мені даруватимуть щедро:
— Бери!.. Я візьму.
І забуду про все на світі,
Стану сном, сновидінням солодким,
Як добре, що я — це сон,
І як погано, що я проснуся,
А біла папороть зазеленіє...
Дійсно, коли прокинешся, то почуваєш, як твоїм вухам не вистарчає примітивних силогізмів Світличного, елементарно хибних есе Сверстюка, темпераментних абсурдів Дзюби, і німої іронії Перепаді, і засмученої жіночості портативної Ірини, і... і... але можна «ікати» ще цілу сторінку. Іноді хочеться перенести ще одну вівісекцію від скальпеля КостаЛіни.
Господи, нащо ти, створивши нас непорочними жовтенятами, створив і спокуси для нас?! (Риторичне запитання).
Гадаю, що в цьому хаосі ти зумієш розібратися, розставивши розділові знаки та лапки.
Ave, Іване.
Вітай Льолю, і магнітофонно знайому сестру, і всіх наших спільних знайомих та друзів.
Твій Василь.
Р. S. Коли здибаєшся з Кочуром, тактовно довідайся, будь ласка, чи він не прокляв мене за переклади. І ще одне: як там справи за ширмою? Уже ж повинно щось і у магазинах з'явитися, хоч цитати з роману.
В. Симоненко.
18.VI.[19]63
[4]
Слава Україні!
Дорогий Іване!
Чому цілісіньке літо не чути твоїх позивних? Чи ти втратив дар мови, чи вже забув про добродія Сімоньонкова, чи виснажився в мандрах, чи якась інша халепа сталася? Я не озивався, бо ж нікуди було адресувати свої вигуки — бозна, де тебе носило.
За все літо я бачив дуже мало живих людей, найяскравішими серед них були панянки Зубченко та Горська. В останню я майже закохався. Никаючи по Каневу, ми зголосилися на тому, що слід ввести таке вітання: — Слава Україні! — Навіки слава!
Агітую тебе приставати до нашого тріумвірату і пропагувати нові радянські обряди та звичаї.
За літо написав дуже мало через хронічну лінь та незвичайну фізичну і моральну кволість. Кореспондентська кар'єра моя вже видерлася на стрімку кручу і, очевидно, перегодом шелесне в прірву: маю попередження, що не можна так безбожно байдикувати і «розкачуватися». Але я продовжую гойдатися на рипучім гіллі газетного красномовства, як наші далекі предки гойдались на тропічних деревах. З них все-таки вийшли люди, то, може, й з мене щось вийде. Благословен, хто вірує!
Твої вуса скоро матимуть жалюгідний вигляд перед тією буйною рослинністю, що вишумовує над моїм ротом. Тепер мені є про що говорити навіть з тими людьми, які раніше в бесідах зі мною не заходили далі зворушливого «Здрастуй!» Вуса виявилися дуже хвилюючою темою, жаль, що про них уже написав безвусий Драч.
Коли б знав, що ти дома і не гніваєшся на мене, то написав би ще кілька афоризмів, а так змушений поставити греблю перед потоком словес, що пруть з мене.
Вітай Льолю і всіх, кому вітання моє буде не зайве.
Наслідуючи Фучика, кінчаю сей репортаж вигуком:
— Іване, я люблю тебе! Будь пильний!
Твій В. Симоненко.
27.VIII.[ 19 ]6 З
[5]
С. Іванові, вусатому естетові
Слава Україні!
Дорогий Іване!
Одержавши твою епістолію, я дивувався з швидкості листообігу. Але ще більше мене здивували твої безвідповідальні заяви, наприклад, про криве ружжо. Запорожці поєдинки на вогнепальній зброї зневажали, віддаючи перевагу чесній шаблі. А ти знаєш, що серед фехтувальників мені важко знайти рівного. Шаблею я володію ще спритніше, ніж пером. Так що краще не задирайся до мене.
Я теж хотів би побачити тебе, але зараз це — фата морґана. Проте, коли до тебе приїде Мамайсур, то, може, і я загляну на день. Тільки дзвони мені зранку (до 11 години) або ввечері після восьмої. У щілині між цими двома цифрами я, як правило, дома не буваю. А Мамайсура я цитував точно, тільки в редакції там переплутали. Та коли б вони переплутали тільки це, то ще півлиха, а вони ж, по суті, вихолостили суть. Так що ти знайомився з євнухом, який колись був людиною.
У мене є трішки новин, котрі, може, й тобі були б цікавими, та писати про це нудно. Колись ми таки зустрінемося й поговоримо.
Цікаво, де зараз наші хлопці і що вони роблять? Я нічогісінько не знаю, крім того, що був у парку Лесин вечір та що Вінгр[ановський] став щасливим татком. Знічев'я до цього листа додаю хуліганську «Іліяду», бо знаю, що вона не залишить тебе байдужим — викличе принаймні досаду. А мені ж так хочеться насолити тобі!
Вітай Льолю.
Простягаю руки для обіймів.
Твій В. Симоненко.
3.IX.[I9]63
Р. S. Дістав листа від Зілинського з Праги. Мої вирізки домандрували туди спокійно і сподобалися їм. Перекладає вірші Г. Врбова, котра й Ліну «очешила». Зілинський вимагає ще нових віршів, хоч би й недрукованих, та хто ж би вчинив таке неподобство?
Бувай.
Сіменами же злых дел суть злыя мысли.
Г. Сковорода
[6]
Безсовісному С. Іванові
Слава Україні!
Німий оракуле!
Не дочекавшися від тебе обіцяного листа, я пригадав, що в мене теж є авторучка і вирішив скористатися оною. Безсовісний ти, Іване, і якщо я буду в Києві, то або не зайду до тебе, або зайду і говоритиму тільки з Льолею, а на тебе не зважатиму зовсім.
Був тут Нечерда, котрий намагався вклонитися від твого імені. Я з ним пробув близько години на причалі, ні про що серйозно не говорили, але мене трішки здивувала плутанина в його побутових розповідях, котрі сей одесит виголошував цілком добровільно ще й на громадських засадах.
Коли б я не був таким ледацюгою, як ти, то прислав би тобі деякі нові речі, віршованою мовою писані.
На мене уперто наступає старість і ветхість — поначіплювалася сила-силенна різних старечих хвороб: від бронхіту до радикуліту, не вистачає лише повного маразму. Нову Заяву нашого уряду про китайців слухав з захопленням. Вона повністю відповідає всім нашим надіям.
А статтю Дзюби я досі не бачив, бо у всіх підшивках № газети з нею повидирали болільники.
Вітай Льолю, Сверстюка і всіх спільних знайомих.
Василь.
22.ІХ.[І9]63
До Бориса Антоненка-Давидовича
Дорогий Борисе Дмитровичу!
Нарешті Ваш роман доповз і до Черкас. Вчора, оббігавши півміста, я ледве придбав для себе одного примірника. Мені було дуже радісно, що книга, котру я так полюбив, зникає з книгарень майже блискавично.
Кажуть, що найсильніше перше враження. Але то, мабуть, правдиве тільки тоді, коли твір мілкуватий і тримається на зовнішніх оздобах. «За ширмою» я не перечитував, а читав захоплено, відкриваючи ті грані і вловлюючи нюанси, що при першому знайомстві лишилися чомусь поза увагою. Можливо, це сталося тому, що в журнальному варіанті не було останнього розділу. Прекрасного розділу!
Сердечно дякую Вам за чудову книгу, за ті години творчої і естетичної насолоди, котрі Ви подарували своїм твором і мені і багатьом-багатьом читачам. З синівською шанобою схиляю голову перед Вашим талантом і зичу Вам довгих і плідних років життя.
Щиро Ваш Василь Симоненко.
10 УIII.1963
До Григорія Кочура
[і]
Дорогий Григорію Порфировичу!
Щиро дякую Вам за Тувіма. Це для мене була справжня радість — і те, що Ви згадали мене, і те, що такий поет з'явився на українському небі. Коли б я не знав Вашої доброти, то був би певен, що Ви не раз згадували мене незлим тихим словом. Все ж Фельдека я переклав, хоча дуже боюся за ті переклади. Адже, якщо не зважати на кілька дилетантських препарацій над Блоком і деякими білорусами, то можна сказати, що я в цій справі іще навіть не допризовник. [...]
Я не прошу поблажливості, а хочу тільки, щоб Ви не втрачали в мене віри остаточно — можливо, я ще й зроблю щось путнє. Буду Вам дуже зобов'язаний, якщо Ви напишете кілька слів про те, чого варті мої переклади.
Я дістав листа від О. Зілинського з Праги. Прохає нових віршів для антології, котру вони компонують. Але Ви, мабуть, це знаєте.
Живу дуже тихо, без новин. Вітайте спільних знайомих і друзів, бо я саме нікому не пишу.
З пошаною В. Симоненко.
4.VI.[I9]63, Черкаси
[2]
Григорію Порфировичу!
Дякую вам за Зерова. Повертаю також аркуші з « Чистила мати картоплю» та «Рабіндранате-голубе!». Я обидва переписав собі. Дуже дякую. Решту поверну ближчим часом («Слово» Ніковського).
Василь Симоненко.
4.VI.[ 19]63, Черкаси.
[3]
Дорогий Григорію Порфировичу!
Пересилаю Вам переклад, котрий мені видається ліпшим від попередніх. Якщо ні, то розвійте мої ілюзії. А втім, знаючи Вашу зайнятість, не вимагаю від Вас листа.
Позавчора умовив діячів з Облкниготоргу замовити кілька примірників антології, пообіцявши, що сам придбаю 2 екз. Натхненних пропагандистів української літератури це підбадьорило, і вони на всю Черкащину збираються зажадати 10-15 штук.
Вітайте своїх рідних.
Ваш В. Симоненко.
18.VII.[19 ]63
[4]
Дорогий Григорію Порфировичу!
Дістав учора Вашого листа, котрий мене дуже порадував. «Іконоборська пісня» сподобалась страшенно, перекладав її (чесне слово) з натхненням. Надсилаю вам два варіанти — дивіться, котрий з них кращий. Якщо треба буде, то я готовий зробити ще десять варіантів, лиш би пісня пішла до антології.
Один з варіантів ритмічно ближчий до оригіналу, другий ніби трішки актуальніше звучить. Коли у Вас будуть завваги, то прошу надіслати той варіант, який Вас більше влаштовує, для доопрацювання. Час ще є. У «Спритного поета» вчитуюся. При всій зовнішній розхристаності це річ все-таки тонка.
Аби мені тільки збутись газетної роботи, то взявся б обов'язково за якусь мову. А так мене дуже шарпають, і я працюю на літературу, крадучи час у газети, за що, сподіваюся, мене колись і витурять звідти.
Ідеальною кінцівкою для «Іконоборської пісні» було б:
Віршарам за ці пісні Слід писати трудодні.
Відразу б графомани пішли в композитори, хоч, правда, і там їх вистачає. Даруйте мені велеречивість.
Уклін Вашій родині.
Щиро.
Василь Симоненко.
26.VII.[19 ]63
[5]
Дорогий Григорію Порфировичу!
Я завдав Вам стільки клопоту, що вже незручно і за ручку братися. Тим паче, що «моє ярмо» не таке солодке, як кусове. Через це і переклад Кайнера відправив Вам без жодного словесного ескорту.
Ваші зауваження до перекладу «Іконоборської пісні» сприйняв і врахував. Останню строфу переробив зовсім, щоб більше наблизити зміст до оригіналу.
Очевидно, в майбутньому значну частину своїх скромних сил і здібностей я віддаватиму перекладам. Якщо це не тимчасова хвороба, то хутко без них мені просто нудно житиметься, їй-богу! Спробую з осені засісти за чеську мову. Але Ви мені дали тільки півпоради, бо не сказали, де можна добути словник і граматику: в Черкасах — це химера.
Я послав О. Зілинському в Прагу близько 20 своїх віршів (вирізки з газет), але не знаю, чи він їх одержав, бо не озивався до мене. Про «молоду українську антологію» краєчком вуха чув.
Дійшли до нас чутки про «вшанування» Лесі в Києві, зокрема про вечір у парку з участю Дзюби, Драча, Вінграновського та Жиленко. Не знаю, чи англійці поводилися так зухвало в Індії, але після візиту до Одеси, після Львівської історії та після Лесиної вечірки я недогризки своїх ілюзій можу подарувати, кому завгодно.
Чи не доводилося Вам чути що-небудь про Світличного? Чи він у Києві чи в Карпатах? Щиро вітаю Вас і Вашу сім'ю.
Василь Симоненко.
2УІІІ.[19]63*
* Далі подано текст перекладу "Іконоборської пісні". Гаус-мана з двома варіантами закінчення. Див. у Примітках коментарі до перекладів. — Упоряд.
[6]
Дорогий Григорію Порфировичу!
Оце пишу Вам листа, та й сам не знаю, чи варто це робити. Як Ви, мабуть, знаєте, я вже 1,5 місяця в лікарні, підправляється здоров'я дуже туго. А тим часом друзі мої та знайомі чи зледачіли, чи забули про мене — хоч би хто словом обізвався.
Отож я нічогісінько не знаю про те, що здорові люди роблять зараз (хворі ковтають мікстури).
А більше всього турбує мене доля листа до Зілинського в Прагу. Я додатково посилав йому дещицю, а відповіді не дістав. Чи не чули Ви про це? І взагалі, як там справа з молодою антологією — це, коли Ви в курсі справи.
Якщо у Вас буде час і Ви напишете мені доброго листа про київські новини, то буду Вам безмірно вдячний.
Даруйте незграбність письма і думок, а також нав'язливість.
Вітаю Вашу родину.
Щиро Василь Симоненко.
17.XI. [ 19]63, Черкаси*
* Далі подано тексти віршів «Сумніви» та «Щоб полюбити, треба звикнути...». Див. у рубриці «Поезія». — Упоряд.
До Петра Ротача
Шановний Петре Петровичу!
Дякую Вам за увагу і перепрошую, що відгукнувся не зразу. Були різні причини, серед яких чи не найголовніша — безалаберність.
«Біографія» в мене куца: народився 8 січня 1935 р. в давньому козацькому селі Біївці на Лубенщині. За Удаєм, на якому стоїть село, починається Чернігівщина. У нас лісів теж чимало, тому знаменитих полтавських степів змалку я не бачив. Правда, зараз ліси хижо винищуються. Учився в Біївцях, потім у Єнківцях, а закінчив школу в Тарандинцях, Лазорківського району (якщо такий ще є). Після школи — університетська п'ятирічка (1952-1957 рр.). З того часу газетярую в Черкасах. Одружений. Член КПРС.
Вірші пишу, скільки себе пам'ятаю. Хоч друкувався рідко, але який твір і де саме вперше опублікував, не пригадую. Та й чи варте згадки дитяче бурмотіння?
Полтавщину згадую лише у вірші «Мій родовід». Але більшість віршів — «на матеріалі» полтавському визріли. Наприклад, баба Онися досі живе у нашому селі. І коли зустрічає мене, то розчулюється до сліз, бо я нібито схожий на її наймолодшого сина Василя, розстріляного в Лубенському гестапо. Моя сестра (нерідна) писала з села, що вірш бабу страшенно схвилював. Вона навіть запишалася була. Але все це — між іншим.
З нашого села вийшов також критик-літературознавець Прокіп Мисник, редактор журналу « Укр. літ. в школі». Можливо, це Ви знаєте й без мене, але казати не вадить.
«Тишу і грім», на жаль, зараз не можу надіслати, бо не маю жодного примірника. Але один книготорговець обіцяє дістати для мене кілька екз., якщо дістане, то один з них надішлю Вам.
Бажаю Вам добра і успіхів.
Щиро Василь Симоненко.
5.ІІІ.[19]63
В президію правління Спілки письменників України
Шановні товариші і старі друзі!
Звертаюся до Вас у трагічну хвилину свого життя.
Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім'ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи на це, змушена вдовольнитися роллю «утриманки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити цього, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра б гарантувала її від голодної смерті.
Всі авторські права на мої писання належать моїй сім'ї: дружині Людмилі Павлівні, синові Олесеві та матері Щербань Ганні Федорівні.
12.XI1.196З
Симоненко В. Вибрані твори\ Упорядник Анатолій Ткаченко, Дана Ткаченко. - К.: Смолоскип, 2010. - 852с., 16 іл. - ("Шістдесятники").
http://vk.com/vasyl_symonenko
http://facebook.com/symonenko.vasyl