Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. "Розстріляне Відродження" в історії української культури.
На початку 30-х років в Україні в цілому було подолано неписемність, широко здійснювалась підготока спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою. Але культурний розвиток проходив за умов повної ідеологізації всього суспільства, масових репресій, пе реслідувань інакомислячих, особливо інтелігенції. Політика українізації замінялася поверненням політики русифікації.Остаточний крах політики українізації стався у 1933 p., коли з посади наркома освіти було усунено Скрипника, який незабаром покінчив життя самогубством.
До України прибув П. Постишев разом з тисячами партійних функціонерів. Вони посіли всі керівні посади в республіці і почали виконувати завдання Сталіна. Було різко скорочено кількість українських шкіл. Відбулися зміни української абетки, граматики і словника (вони відтепер наближалися до російських), скорочувався відсоток українських учителів.
Багатьом ученим навішували ярлики «войовни чих фашистів», «махрових представників українсь кої націоналістичної контрреволюції». У 1931 р. було заарештовано М. Грушевського, а установи, якими він керував, — розігнано. Лідера українських істориків-марксистів М. Яворського було заслано на Соловки, де він загинув.
У листопаді 1933 р. П. Постишев похвалявся, що лише з Наркомату освіти «вичистили» біля 300 уче них і письменників. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник-новатор Микола Хвильовий.
У тому ж році за надуманими звинува ченнями було заарештовано Остапа Вишню, М. Ялово го, М. Ірчана та багатьох інших. Було припинено діяльність ряду науково-дослідних інститутів та уста нов. Протягом одного 1933 р. від наукової роботи було усунено 1649 осіб. У середині грудня 1934 р. у справі так званого «Ук раїнського центру білогвардійців-терористів» було засуд жено до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції, серед яких письменники М. Лебединець, 0. Близько, Г. Косинка, літературознавці Р. Шевченко,Терещенко та ін.
У 1935 р. були «викриті» «Всеук раїнський боротьбистський центр» та інші «антира-дянські організації». Жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Шдмогильний, В. Поліщук, Г. Бнік та багато інших діячів культури. Протягом 1934—1938 pp. було заарештовано понад половину чле нів та кандидатів-стажистів Спілки письменників Ук раїни (97 із 193). У цілому жертвами репресій стали біля 500 українських письменників.
Було знищено всесвітньовідому школу художника-монументаліста Михайла Бойчука (1937 p.), репресо вано акторів театру «Березіль» на чолі з Лесем Кур-басом. Не було галузі української культури, якої б не зачепили репресії.
Було перероблено український правопис, наближе но його до російського. Закрились також всі українські школи та видання за межами України. Фальсифіку валась історія України. У 1938 р. запроваджується обов'язкове вивчення російської мови в усіх школах України.
Митці, українські науковці, що залишилися в живих, змушені були мовчати і без найменшого на тяку на критику зображати минуле й сучасне, про славляти більшовицьку партію, Сталіна. За цих над звичайно складних соціально-політичних умов письмен ники республіки зберегли українське художнє слово, а також можливості для відродження української літе ратури в майбутньому.
2. Порівняйте специфічні особливості мистецтва бароко в Лівобережній Україні та на західноукраїнських землях.
В Україні мистецтво барокко роздвоїлося: в Західній Україні (Підляшшя, Галичина, Волинь, Поділля) воно зберегло форми єзуїтського барокко, що залишилося ближчим до свого першоджерела; в Центральній та Східній Україні (Слобожанщина та Чорномор'я) воно сильно модифікувалося й набрало зовсім оригінального забарвлення — т. зв. козацького бароко. Різниця між цими двома галузями в основі одного стилю особливо яскраво виявляється в архітектурі, менше — в скульптурі, хоч добре помітна в скульптурі декоративній; найменше її знати в малярстві.
Головним центром ремесла й мистецтва в добу бароко в Україні зоставався Львів.
Тоді у Львові увійшло до вжитку загальне бажання оздоблювати церкви вівтарями, зробленими скульпторами, так що й замість мальованих ікон між пишною скульптурною орнаментикою вставляються скульптурні чи рельєфні ікони.
Крім скульпторів, різьбярів каменю, працювали в Західній Україні також скульптори — конвісарі або людвісарі. Так називалися відливачі з металу.
На Східній чи в Центральній Україні, де скульптура набула дикого значення головним чином як декорація пишної архітектури козацького бароко, вона різниться більше матеріалом скульптури, ніж стилем виконання. Коли в Західній Україні скульптори різьби працювали головно в камені, майстри козацького бароко різа переважно з дерева. Різали цілі постаті й рельєфи, іноді складні композиції.
Ще більше, ніж фігуральна скульптура, в Центральній та Східній Україні розвинулася орнаментальна дерев'яна різьба: обрамлення ікон, вівтаря і навіть цілі іконостаси. Якраз у добу бароко іконостаси, що раніше в церквах були невисокі, розвинулися в цілу багатоярусну стінку, що перегороджувала церкву, підіймаючись вгору аж до висоти найвищої церковної бані. Барокові багатоярусні іконостаси іноді являли собою густо різьблені високі стіни, що складалися з колон, арок, архітравів, які разом із тим служили обрамуванням ікон, але при тому пишалися іноді тонкою вибагливою різьбою.
Самі іконостаси в добу бароко стали незвичайно вибагливими й фантастичними. Поділи на ряди чи яруси ікон ошатною різьбою часто проводилися не рівними поземними лініями, але зигзагуватими, що підіймалися та спускалися й виступали вперед та відступали назад, так що й сам іконостас одними частинами виступав на церкву, іншими — відступав у глибину до вівтаря. Різьба іконостасів часто бувала позолочена і справляла враження тонкої й вибагливої мистецької праці. Декораційна орнаментальна скульптура дуже пишно розвинулася на Україні в часах барокко й силою інерції трималася й далі, розвивалася ще на протязі майже цілого XVIII ст., коли важке й пишне барокко відступило перед новим легким та галантним стилем цього галантного віку.
3. Охарактеризуйте своєрідність українського бароко.
Наприкінці XVI ст. в Італії, в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури, на зміну стилю Відродження прийшов стиль бароко.
В Україні бароко набуло своєрідних особливостей, зокрема, у цей стиль були привнесені традиції народного мистецтва. Найбільш яскраво цей самобутній стиль проявився в архітектурі Лівобережжя і Слобожанщини, возз'єднаних із Росією (1648—1654 pp.).
На західних землях України, що залишилися під владою польських магнатів, архітектура розвивалася в іншому напрямку. Тут були замовники з іншими смаками й вимогами, іншими були й архітектори (частіше іноземці), іншими були традиційні прийоми будівництва й будівельні матеріали, до того ж на той момент посилювалася політика католицької експансії. Саме цією політикою пояснюється будівництво великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Поділлі й Правобережжі, на Волині.
Після возз'єднання України з Росією почався новий етап в історії української архітектури. На возз'єднаних землях активно зводилися міста, розвивалися ремесла, торгівля, формувався новий уклад життя. З Правобережної України, Що залишилася під владою Польщі, на Лівобережні землі потягнулися цілими селами й містами переселенці. Західні центри української культури — Львів, Луцьк, Острог поступово втрачають своє значення, поступаючись місцем Києву, Чернігову, Переяславу, Полтаві й новозбудованим містам — Харкову й Сумам.
Повсюдно починається будівництво церков, православних монастирів, будинків козацької старшини — тепер вони стають основними замовниками. Якщо раніше кам'яні будинки були поодинокими, то тепер їх зводять масово.
Однією з причин, що сприяла розвитку нового архітектурного стилю, стало те, що український народ зруйнував практично всі католицькі будівлі й палаци ненависних йому польських магнатів. Тому стає цілком зрозумілим, чому нові будівлі не повинні були повторювати або нагадувати католицьке бароко. У зв'язку з цим українське бароко швидко виробило свої стильові особливості, включаючи в себе деякі риси російської архітектури, що виразилися в характері декору.
Нові міста Наддніпрянщини й Лівобережжя, на відміну від європейських міст, які зберігали регулярність вулиць і тісне розташування будинків, мали садибний характер. У придніпровських містах був запроваджений принцип давньоруського планування — радіально-порядковий, що мав мальовничий характер.
Найбільш яскраво й самобутньо стиль українського бароко проявився в XVII — на початку XVIII ст. у культовому зодчестві. Майстри прагнуть створювати виразні, вражаючі образи. Будуються монастирські собори, що за типом ближчі до традицій давньоруської архітектури, інші церкви — до типу українських дерев'яних церков. До першого типу належать давньоруські святині: київський Софійський собор, собор Єлецького монастиря в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря, який здавна вважався найпопулярнішою будівлею на Русі. Усі ці споруди мали хрестокупольний тип, після відновлення (XVII ст.) вони були «прикрашені» бароковим «одягом»: фасади збагатилися декором, з'явилися прибудови, надбудувалися верхи. Одним із найстаріших зразків такого типу є собор Троїцького монастиря в Чернігові.
У зв’язку з тим, що і в Україні, й у Росії працювали україно-російські бригади будівельників, то в культовому зодчестві України присутні елементи пластики й декору російської архітектури, а в Росії композиційні риси української архітектури, яскравим прикладом чого є московська Надвратна церква Новодівочого монастиря.
У XVII ΧVΙΙΙ ст. у монументальному зодчестві Києва. Лівобережжя України яскраво проявитися риси українського бароко. Він знайшло прояв у конструктивних особливостях, декорі. Але головна особливість стилю це почуття пропорції, розкриття внутрішньою простору що не порушує зовнішніх форм.
У XVIII ст. в архітектурі Західної України продовжував розвиватися стиль бароко з рисами, характерними для пізнього бароко в архітектурі Італії Польщі й Австрії. До початку XVІІІ ст.. різко посилилася католицька експансія і українське духівництво прийняло унію.
4.Український літературний модерн
Літературний модерн в Україні як явище культури виник із протистояння двох поколінь батьків-синів, культурників-українофілів та бунтівників - модерністів. Ідейний конфлікт поколінь виявлявся у прихованій полеміці Івана Франка та Лесі Українки, відкритому протистоянні Сергія Єфремова та Ольги Кобилянської. Традиціоналісти, лідери реалістичного напряму, не сприймали нову естетику модерну та відмовлялися співпрацювати з представниками нової течії. Так, І.Нечуй-Левицький не підтримав проект М.Вороного, а Панас Мирний - М.Коцюбинського.
Важливою рисою літературного модерну в Україні як культурного явища було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гострице відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці XIX ст. постає ціла плеяда українських авторок: Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.
Першим з українських модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Як письменник він формувався під впливом українського реалізму (творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного) та французького натуралізму Гі де Мопассана. Для творчої манери М.Коцюбинського характерний був тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів. Його ранні твори "П'ятизлотник", "Ціпов'яз", "Дорогою ціною" присвячені зображенню життя малоземельного селянства. Поступово М.Коцюбинський позбавляється чужих впливів і знаходить свій власний шлях в літературі. Він відходить від реалізму та етнографізму письменників-традиціоналістів, його цікавлять не стільки подробиці, сюжет, деталі, скільки загальне враження, проникнення у внутрішній світ героя, психологію вчинків. Імпресіоністський характер мають різні твори письменника: "Сміх", "Intermezzo", "Коні не винні", "Хвала життю". В не закінченій повісті "Fata morgana" органічно поєднувалися риси реалістичного та імпресіоністського зображення соціальної дійсності. Імпресіонізм М.Коцюбинського виявлявся у поєднанні краси людини і природи, про що свідчить його поетична повість "Тіні забутих предків" (1911), написана на унікальному етнографічно-фольклорному матеріалі Гуцульщини.
Леся Українка виступає фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну. Філософічність, раціоналізм, висока абстрактність образів та символіка мови, психологізм, модерна лексика, якою вона збагачувала українську літературу, це неповні риси її творчої манери. Знання мов, обізнаність з новітньою європейською літературою обумовили ще одну рису її творчості - свідомий європеїзм. Творчою вершиною поетеси стала драма-феєрія "Лісова пісня", яка стверджує ідеали високої духовності, гармонії і краси, і лише той народ, який зберігає ці ідеали, може вижити.
Незважаючи на ідеологічні розходження, І.Франко в 1898 р. змушений був визнати, що "від часу шевченкового "Поховайте та вставайте...", Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова...!"
Буковинську письменницю Ольгу Кобилянську критик і опонент С.Єфремов визначав, як "символістку", яка "з усіх письменників нового часу найближча до модерністських європейських напрямів". Вирішальний вплив на формування творчої свідомості буковинської письменниці мав Ф. Ні шле, його філософія індивідуалізму з культом "надлюдини". В творах О.Кобилянської з'являються образи нової жінки з їх прагненням порвати з патріархальними путами, буденщиною, піднятися до висот духу (новели "Природа", "Меланхолійний вальс", "Некультурна").
На початку XX ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство "Молода муза" виникає у Львові в 1906 р., до якого увійшли письменники і поети М.Яцків, В.Пачовський, Б.Лепкий, П.Карманський, композитор СЛюдкевич, критик М.Євшан. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. "Українська муза" видавала свій журнал "Світ".В 1909 р. товариство "Молода муза" припинило існування. В 1909 р. в Києві був заснований перший журнал українського модерну "Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організаторами його став поет Микита Шаповал (літературний псевдонім - "Сріблянський").
5. Охарактеризуйте діяльність гетьмана Павла Скоропадського у сфері розвитку української культури.
Національно-культурна політика П. Скоропадського. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:
- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;
- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;
- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;
- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.
24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.
Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада.
За часів владування П. Скоропадського була створена мережа національної вищої школи. При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського виникла комісія у справі вищих шкіл та наукових інституцій.
Услід за відкриттям Київського і Кам'янець-Подільського державних українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкриття університету в Полтаві.
На час гетьманату припадає створення Української Академії наук.
Видатний вклад у справу створення Академії вніс академік В. І. Вернадський (1863—1945).
Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також національний архів України, національна галерея мистецтв, український історичний музей.
У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичний театр ім. М. Заньковецької, у творчому житті якого П. Саксаганський брав найактивнішу участь.
6.Укр. живопис доби модерну.
Модерн як новий культурно-історичний напрям в Європі виникає в середині 90-х рр. XIX ст. Основними його рисами були декоративність, опертя на культурну спадщину бароко, рококо тощо, втілення національного колориту і традицій народного мистецтва.
Основною причиною появи нового стилю був перехід від патріархально-аграрно-ремісничого до індустріально-урбаністичного суспільства. Розвиток промисловості сприяв виникненню нових технологій і матеріалів (бетону, залізобетонних конструкцій, використання металу в масовому житловому будівництві).
Важливу роль у формуванні нового стилю відіграв соціальний чинник, пов'язаний з динамічними процесами урбанізації. Відтік населення з сіл, зростання міст, інтенсивне житлове будівництво, забудівля великих міст, культ машин, техніцизм - усе це створювало передумови для виникнення нових форм мистецтва. На зміну аристократичної культури столичних центрів і панських маєтків ішла нова демократична культура міст. Салони як центри аристократичної культури поступаються демократичним клубам, народним домам, великим концертним залам. Мистецтво набуває серійного характеру та великих форм, організується за фабричними зразками.
Психологічні мотиви виникнення модерну пов'язували із руйнуванням традиційного аграрно-патріархального способу життя, патріархальних цінностей, кризою селянської свідомості, виникненням "розривів" у свідомості, що вело до протиставлення класичних традицій і модерних впливів в повсякденному житті, побуті, в настроях суспільства. Колективістська, патріархальна свідомість поступалася індивідуалізму, притаманному індустріальному суспільству.
Формуванню стилю архітектурного модерну в Україні сприяла діяльність великих архітектурно-будівельних фірм, які опановували нові інженерні рішення та модерні технології (В.Ніколаєва та В. Городець кого у Києві, О.Гінзбург, І. та С. Загос-кіних у Харкові, І.Левинського, Е.Жиховича у Львові).
Архітектурний модерн в Україні репрезентований чотирма основними тенденціями: І) декоративізм (модернізація архітектурної спадщини); 2) національний стиль; 3) раціоналізм; 4) стиль сецесії на західноукраїнських землях.
Класичним зразком українського архітектурного модерну став будинок "з химерами" архітектора В.Городецького по вул. Банковій. Збудований в 1901 - 1903 pp. в експресивному стилі неоромантизму, він являв собою перехідний тип між особняком та прибутковим будинком. Зовнішній вигляд будинку творив єдиний ансамбль з вишуканими модерними інтер'єрами. Фасад був прикрашений колонами, що увінчувалися пластичною композицією екзотичних звірів, які мали демонструвати переваги нових будівельних матеріалів та технологій.
До найвидатніших прикладів палацевої архітектури в Україні належать царський палац в Лівадії, збудований в 1910-1911 pp. в неоренесансному стилі архітектором М.Красновим. До кращих зразків архітектури модерну з неоренесансними рисами належить "Ластівчине гніздо", збудоване архітектором О.Шервудом у 1912 р.
Однією з найефектніших споруд у Києві в стилі модерн з елементами італійської неоготики став збудований в 1902-1905 pp. за проектом архітекторів О.Кобелєва та О.Вербицького Державний банк по вул. Інститутській. Будинок становив органічну єдність внутрішніх пишних інтер'єрів, прикрашених ліпниною й розписами, та зовнішньою архітектурою з використанням граніту і декоративної пластики.
У формах неокласицизму з впливом античних зразків в 1904-1906 pp. була збудована Міська бібліотека в Одесі за проектом архітектора Ф.Нестурха. Фасад будівлі прикрашений портиком з іонічними колонами, верхню частину вінчають шість каріатид в античному дусі з манускриптами, книжками та вінками в руках. Ці елементи класицизму вдало поєднувалися з модерністичними знахідками - вікна двох поверхів бібліотеки об'єднувалися спільними наличниками. В Києві неоампір був представлений спорудами Педагогічного музею (1909-1911 pp., архітектор П.Альошин) та Пасажу (1913-1914 pp., архітектор П.Андрєєв).
В традиціях пізнього неоренесансу збудований у 1913 р. за проектом архітектора В.Рикова комплекс приміщень Марийської громади сестер-жалібниць в Києві. Центральний портал прикрашений венеціанськими вікнами з колонами, між якими містяться античні статуї роботи скульптора Ф.Балавенського.
Важливим доробком українського модерну було створення національного стилю в архітектурі, в якому співіснували дві тенденції - стилізація під народну архітектуру та відродження традицій українського бароко.
Поштовх до формування національного стилю поклав конкурс проектів на приміщення земства, перемогу на якому серед визначних майстрів виборов молодий митець В.Кричевський. За його проектом у 1903- 1908 pp. збудований будинок Полтавського земства. Центром композиції є хол з парними сходами, оточеними колонадою другого поверху, та великий зал засідань, прикрашений орнаментами та живописом художників С.Васильківського і М.Самокиша. Виконані ними живописні полотна набувають патріотичного змісту та національного пафосу, проголошуючи ідеї демократичного самоврядування ("Вибори полковника Пушкаря"), захисту рідного краю ("Козак Голота"), економічних та торговельних зв'язків ("Чумацький Ромоданівський шлях"). На фасаді зображені шити з гербами козацьких полків Полтавщини, чудово різьблені двері оздоблені орнаментом на тему "Дерево життя". Ця пам'ятка українського модерну в національному стилі виступала зразком синтезу мистецтв, що відповідало давнім архітектурним традиціям українського народу.
У національному стилі збудовано в 1911 - 1913 рр. (архітектори К.Жуков та М.Пискунов) Харківське художнє училище, у 1916 - корпус водолікарні Миргородського курорту (архітектор В.Зуєв, художник О.Сластьон). Під впливом традицій козацької церковної архітектури в 1902-1906 рр. була збудована Покровська церква в с. Пліщивці на Полтавщині (архітектор Кузнецов), яка повторювала форми шедевра дерев'яної архітектури козацької доби - Троїцького собору в Новоселиці (нині Новомосковськ, Дніпропетровська обл.). Будинок лікарні Сольського у Львові, збудований за проектом архітектора ОЛушпинського, репрезентував модернізовані традиції гуцульської народної архітектури.
Третій напрям в архітектурі українського модерну - це раціоналістичний модерн. Для нього притаманними були стриманість, аскетизм, мінімізація щодо прикрас та оздоблення, переважно геометричні форми.
Видатним взірцем раціоналістичного модерну став збудований (архітектор Г.Гай) у 1908-1912 рр. Бессарабський ринок у Києві. Він став першим критим ринком в Україні, що відповідав модерним стандартам: оригінальна шарнірна конструкція, новітнє технологічне обладнання, що давало змогу зберігати продукти, подання води, вентиляція, опалення. Металеві арки-ферми, скло, великі вітрини, висота залу (по центру 32 м), простір вражали величчю і демонстрували нові матеріали та технології. В цій споруді поєднувалися модерні, раціоналістичні форми з національними мотивами. Так, фасад будівлі прикрашений великими вітринами традиційної та аркової форми, рельєфами скульпторів Т.Руденка та О.Теремця, кованими квітами, орнаментами з цегли. Вражає металопластика на ґратах воріт, де зображені зграї качок, над воротами - бичачі голови, що відбиває народні мотиви, які природно поєднувалися з модерно-раціоналістичною стилістикою.
Стиль сецесії, що виникає на західноукраїнських землях, поєднував елементи модерну та народної архітектури українського Заходу. Типовим варіантом української сецесії є приміщення банку "Дністер" у Львові, збудоване в 1905-1906 рр. (архітектор І Левинський та ін.). Силует його нагадує традиції народної архітектури Карпат, споруда оздоблена ліпниною та майолікою під впливом гуцульської кераміки. У формах сецесії витриманий особняк лікаря Панчищина у Львові. Збудований в 1915 р. (архітектор ОЛушпинський), він органічно поєднав модерн і традиції гуцульського різьблення.
Сецесія як національно орієнтований стиль в архітектурі свідчив про зростання національної свідомості українського населення в західноукраїнських землях на початку XX ст. внаслідок модернізації політичного життя та динаміки економічного зростання.
7. Охарактеризуйте украї́нський архітекту́рний модерн
УАМ — один з українських оригінальних архітектурних стилів. Виник на початку XX століття. Існував і розвивався протягом майже 40 років (з 1903 по 1941 роки). В основі УАМ лежать народні традиції хатнього і церковного будівництва і досягнення української професійної архітектури і перш за все барокової , вплив якої, починаючи з 1910 — го року було помітним і навіть зростаючим. Сильним був також вплив європейського модерну.
Етапи розвитку УАМ
В. Чепелик виділяє три етапи у розвитку українського архітектурного модерну
1.1903 — 1917 — період бурхливого розвитку УАМ. Два різновиди — народний стиль (романтизм) і раціоналістичний модернізм (більш стриманий). Декор у архітектурі будівель був інтенсивний, живописний, у ньому були розвинені народні теми, збагачені мотивами, що прийшли від європейської архітектурної традиції.
2.Постреволюційний час. Після окупації України більшовиками, багато-хто з діячів УАМ опинилися в еміграції. Багато-хто підпадав під арешти і цькування з політичними обвинуваченнями. Під загрозою розправи де-хто відмовлявся від своїх поглядів на УАМ. Магістральними напрямами розвитку архітектури 1920-1930-х pp. стають раціоналізм та конструктивізм. УАМ має значно менше поширення, але і в ньому на цей час триває велика робота з пошуку нових типів жител й громадських споруд.
3.1934 — 1941 роки. Певне пожвавлення у розвитку УАМ, але утиски продовжилися. Утиски стали одним з факторів, що припинили розвиток УАМ.
Після 1941–1945 років елементи УАМ використовувалися окремими архітекторами, але їхні роботи нечисленні і маловідомі.
Центри розвитку УАМ
Виділилося кілька центрів розвитку УАМ.
Київський центр
Першим будинком, спорудженим у Києві у стилі УАМ, стає дім І. І. Щітківського на вул. Полтавській, 4-а (1907–1908 pp.). Цей рядовий двоповерховий будинок був виконаний у дереві й обличкований цеглою, мав плаский фасад у сім вікон на поверх.
Саме у Києві було вперше побудовано споруду інженерного призначення у стилі УАМ — будинок міської очищувальної станції на Саперній слобідці (архітектор М. О. Даміловський).
Для архітектури Київського центру характерним є те, що тут більш розвинутий раціоналістичний напрям УАМ.
Львівський центр
Колишня клініка Солецького, в архітектурі якої використовувалися народні гуцульські та закопанські мотиви, архітектор Олександр Лушпинський
Докладніше: Гуцульська сецесія
Львівські архітектори вироблювали місцеві варіанти УАМ, в якому регіональні особливості передували тим, що долинали зі сходу України. Разом з тим досить красномовним стає бажання львівських митців хоча б частково підхопити та розвинути деякі характерні форми народностильової архітектури Наддніпрянщини зокрема трапеційні прорізи у порталах та вікнах, хоча ці теми в Галичині так і не стали настільки панівними, як це ми бачимо в Центральній та Східній Україні.
Найвідомішою спорудою в цьому стилі у Львові є будинок страхового товариства «Дністер» (вул. Руська, 20), споруджений за проектом архітектора Івана Левинського.
За роки розвитку УАМ було збудовано понад 500 об'єктів у цьому стилі. Спадщина УАМ зберіглася неповністтю. Багато чого знищено у роки Першої світової війни, війни УНР з більшовистською Росією і Польщею, Другої світової війни. Велику роль у недостатньому збереженні об'єктів УАМ відіграло відношення до них совєцької влади, в період якої багато з них або знищувались, або зазнавали неправильної реставрації. Імена багатьох архітекторів, що працювали у стилі УАМ, в совєцький час знаходились під забороною. Протягом десятиріч штучного забуття роботи і долі цих архітекторів були невідомі навіть фахівцям. У 1970 — х роках деякі історики архітектури і краєзнавці за власною ініціативою і без найменшого розголосу почали непомічений тоді владою пошук і вивчення пам'яток, доробку значних майстрів, навіть намагалися піднятись до певних узагальнень, публікувати свої роботи, де тільки щастило — від районних газет до збірників тез наукових конференцій в обласних центрах. Продуктивніше вивчення УАМ почалося лише у 1990—му році. Одним з найвідоміших дослідників УАМ є В. Чепелик
8.Літературна та просвітницька діяльність "Руськоъ трійці"
Маркіян ШАШКЕВИЧ, Іван ВАГИЛЕВИЧ, Яків ГОЛОВАЦЬКИЙ.
На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця". Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін "руська" для галичан означав українська).
Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиша-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени "Руської трійці" своє го-ловне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери ЇЇ вжитку і впливу, прагненні "підняти дух народний, просвітити народ", максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.
Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного "ходіння в народ" стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського на-роду під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патріоти шукали свій власний шлях допомоги пригніченому народові. Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але "Руська трійця" не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.
Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою "Син Русі" (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком "Руської трійці" став підготовлений До Друку збірник "Зоря" (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби Народу, оспівування козацьких ватажків - Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання цієї книжки було заборонене і віденською, І львівською цензурою. Перша намагалася придушити молоді паростки українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відображаючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступила не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книжки українською мовою посягала б на монополію та авторитет мови церковнослов'янської.
Для молодих авторів забороненої "Зорі" розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень уне-благонадійності. Принципове звинувачення було сформульоване директором львівської поліції: "Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність". Проте навіть у цих несприятливих умовах члени "Руської трійці" не припинили активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну традицію, що передбачала виголошення офіційних церковних промов латинською, польською чи німецькою мовами, водночас у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою. "Трійчани" енергійно виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували повернення рідної мови в побут національної інтелігенції. У 1836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів -"Читанку", написаний живою розмовною українською мовою (термін "читанка" належить самому М. Шашкевичу).
Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ "Русалка Дністровая". І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у "3орі", лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було конфісковано. Що ж злякало офіційну владу цього разу? Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, "гражданським" шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст "Русалки Дністрової" визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до ЇЇ поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків - борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.
Аналізуючи причини заборони збірки, І. Франко зазначав: "Русалка Дністровая", хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані - була свого часу явищем наскрізь революційним". Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів.
"Русалка Дністровая" стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності "Руської трійці". Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї "Руської трійці" Я. Головацький. Проте й він під впливом М. Погодіна приєднується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії.
Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об'єднання "Руська трійця". Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.
9.Проаналізуйте розвиток українського образотворчого мистецтва доби бароко
За тих часів бурхливо розвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком “Києво-Печерський патерик” із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко.
Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєріднепоєднанняіконописнихтрадиційізтогочаснимихудожнімидосягненнямиспостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби. Пензлю Рутковича належить частина ікон з іконостасів у селах Водиця-Деревянська, Воля-Висоцька та Потеличі (Львівська обл.), а також іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві. ЙовКондзелевич (1667-після 1740) — автор ікон із Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявськогоскиту.
Так, із прагненням бароко до універсальності, до охоплення й вираження не скінченності найтісніше пов'язана його динамічність, тяжіння до різких контрастів і антитез.
10. Соціалістичний реалізм і його наслідки для української культури
Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося з 1930 р. Розпочалася чорна доба "розстріляного відродження", кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932—1933 pp. Засобом нечуваного в історії на родючих землях голоду московські комуністи хотіли зламати традиційний уклад українського культурного життя, що за природою речей мав спротив комуністичній програмі колективізації і державного контролю над населенням.
Знищені були церковні хори, як і самі церкви.Сільські іконописці, котрі часто малювали не лише "образи", а й сюжети з української історії ("Козак Мамай") та замовні мальовидла, опинилися також поза "законом" комуністів. За кілька десятиліть під невсипущим оком "інтернаціоналізаторів" зникли іконописці, місцеві скрипалі, лірники-старці, бандуристи-коб-зарі, зникли так само і традиційні для селянської культури інструменти — скрипка, кобза, бандура, флейта; забулися відповідні тексти — християнські псалми, думи, балади, історико-місцеві імпровізації. Все це не могло не позначитися на природному побутуванні української мови, на її лексиці, фонетичних особливостях, милозвучності, природності. Українській культурі був завданий удар, який вона відчуває донині. Окремим його наслідком стала та мова, якою нині спілкується багато селян і яка називається "суржик".
11. Що Вам відомо про меценатську діяльність гетьмана 1. Мазепи в галузі української культури?
Коштом І.Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькiсть церковних споруд. Найвідомішими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральні собори у Києвi - Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi.
Крiм будiвництва нових або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них - iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.
Гетьман І.Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патріархатам, найбільш відомим є срiбна плащаниця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. Iншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних сiрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.
Загалом, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І.Мазепи, за 20 років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1 110 900 дукатів, 9 243 000 злотих та 186 000 імперіалів.
12. Як проявився класицизм в архітектурі та образотворчому мистецтві України?
Українське образотворче мистецтво та архітектура розвивалися наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. складно і суперечливо. Як і в інших європейських країнах, цей час став на українських землях періодом поширення стилю – класицизму. Одначе класицизм в Україні був дуже суперечливим за змістом.
З одного боку, він цілком відповідав імперській політиці, бо надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру, регламентував будівництво всіх споруд за єдиним зразком, створюючи враження усталеного порядку. Символічним актом у цьому стала заборона будувати в Наддніпрянській Україні храми в «малоросійському стилі», видана у 1801 р. Відтепер усе церковне будівництво здійснювалося за проектами, схваленими в імперських столицях. Аналогічний порядок існував у містобудуванні. Розпочата наприкінці XVIII ст. реконструкція українських міст за загальноімперськими канонами поступово знищила їхній національний вигляд. Комісія будівництва міст у Петербурзі докладала зусиль до викоренення будь-яких національних особливостей української архітектури, вбачаючи в них залишки «малоросійського сепаратизму».
З іншого боку, в межах цього стилю виявились історично-прогресивні будівельні тенденції часу. Чіткість задуму, притаманна спорудам тієї доби, переносилася на планування й забудову міст, де з’являлися прямі вулиці, прямокутні площі й квартали.
Перша половина ХІХ ст. була досить складним періодом у розвитку української скульптури. Славні традиції старого барочного скульптурного мистецтва поступово зникали і поступалися місцем класицизму. Негативну роль у цьому відігравало й те, що тоді на українських землях не існувало власних закладів мистецької освіти. Вимушена навчатися в імперських столицях, українська молодь приносила звідти на рідну землю чужі впливи.
В українському живописі того часу також поступово розвивалися елементи класицизму. Формувалися нові жанри живопису: пейзажний та побутовий. Найбільшого розвитку набув портретний жанр. В умовах імперської дійсності класицизм поступово втрачав свої позитивні риси, перероджуючись у холодний, відірваний від життя офіційний стиль.
Впливи західноєвропейського романтизму, пов’язані з новаторськими пошуками майстрів, сприяли розвиткові українського мистецтва. Внаслідок цього зросла зацікавленість до зображення народного життя, захиталися звичні уявлення про високі та низькі жанри у мистецтві. Новаторські тенденції романтизму сприяли становленню реалістичного напрямку. Ознакою нового періоду в розвиткові образотворчого мистецтва ХІХ ст. стало дедалі інтенсивніше розмежування світського та релігійного мистецтва.
Відсутність власної державності й перебування під імперською владою спричинили специфічний характер мистецьких досягнень цієї доби. До них належали твори українських митців, створені як на Батьківщині, так і поза її межами. Водночас свідченням розвитку українського мистецтва стали твори митців з інших країн, які працювали в той час на українських землях і залишили тут прекрасні пам’ятки свого хисту.
13. Охарактеризуйте діяльність київської «Громади»
Початок відродження українського руху був позначений тяжкою втратою – смертю Т.Шевченка. Похорон великого поета став поштовхом до масових українських маніфестацій. Домовину з його тілом відправили з Петербурга через Москву в Україну, щоби згідно з його поетичним заповітом поховати тіло поета над Дніпром. Жалобний похід українськими землями супроводжувався масовими зборами тих, хто хотів віддати шану національному мученикові. Найбільш масовими були маніфестації в Києві, організовані за участю київської громади. Місце поховання Т.Шевченка в Каневі стало місцем паломництва українських патріотів. У 1861 р. колишні діячі гуртка хлопоманів разом із викладачами та студентами Київського університету утворили нове товариство – Українську громаду. На 1862 р. вона налічувала близько 200 членів. Діяльність громади була легальною і культурницькою. Київська громада і всі наступні, що виникли, об’єднували людей з різноманітними політичними поглядами і переконаннями, але всіх їх об’єднувало прагнення зробити щось корисне для власного народу.
Жандармський рапорт про діяльність Київської громади (1861 р.) В Росії існує особливе товариство малоросів, прийнятих духом якогось патріотизму, товариство це має скрізь своїх послідовників, і університети, Київський і Харківський, служать головними провідниками і поширювачами ідеї про можливості відновлення Малоросії. Так, у Київському університеті виникло товариство малоросів під назвою «Українська громада». Це молоді та пристрасні вільнодумці, які докладають усіх зусиль для здійснення пестуваної ними думки про свободу Малоросії та прагнуть зблизитися з простим народом, навчити його грамоті й поступово навести його на думку про колишню славу Малоросії та принади свободи з тією саме метою, щоб згодом, коли уми простого народу підкоряться їхньому впливу, діяти на шкоду монархії. З цією метою видається малоросійський журнал «Основа», розсилаються пропаганди малоросійською мовою, пишеться історія України та існує в Київському університеті щоденна народна школа, і з цією ж метою виїжджають молоді люди в різні місця Малоросії та України».
14. Що Вам відомо про національно-культурний рух у Галичині в другій половині XIX ст.
Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 pp.); другий — організаційний (1848-1860 pp.); третій — політичний (1861-1918 pp.).
В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-като-лицьке духовенство. Досліджуючи історію Греко-католицької церкви в Україні, М.Грушевський наголошував, що ця церква "...стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна".
Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Анге-ловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Перемиської єпархії налічувалося понад 380 таких шкіл. Навчання у школах велося польською мовою. Це викликало протест греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити навчання українською мрвою.
Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. І.Могильницький (1777— 1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики української мови. У науковій розвідці "Відомості о руськом язиці" (1829 р.) він висловив думку стосовно української мови як народної, що має право на самостійне існування у сім'ї братніх слов'янських мов, а також про єдність галицьких і "малоросійських" українців. І.Могильницький прагнув "оживити пам'ять про руський народ", існування і колишня самостійність якого має такі самі історичні та політичні засади, як чеський й угорський народи. З ініціативи І.Могильницького було створене товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 p.). Воно мало на меті розповсюдження книжок, що слугували б душпастирям для "навчання вірних", а парафіянам — для "духовної поживи". Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання — важливого елемента питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І.Франко, назвавши його "зірницею відродження в Галичині".
15. Охарактеризуйте регіональні варіанти розвитку барокового мистецтва в Україні.
Барокко на Україні ніколи не було за своїми художніми засобами автономним, самобутнім напрямом. Полістилістика, яка взагалі була його специфічною ознакою, посилювалась на Україні різнотипністю культурних систем, що були втягнені у розвиток української цивілізації в епоху барокко. Тут вже можна говорити не просто про поєднання впливів пізнього Ренесансу, ранього Просвітництва та зрілих реформаційних течій, а й про системну взаємодію в епоху Гетьманської держави спадщини Київської Русі, греко-православної та греко-католичної культури, фольклорних традицій українського етносу, культурних надбань сxіднослов’янськиx народів та протестантського світу. Отже до особливостей українського барокко слід віднести не тільки своєрідність його менталітету, а й ту обставину, що культурний контекст його розвитку далеко виходив за межі ідейного грунту бароккової свідомості Західної Европи.
Звідси не випливає, що українське барокко було механічним конгломератом різних культур. Культурна універсальність барокко в Україні означає лише те, що воно не було "чистим" культурним напрямом. Інакше кажучи, українське барокко - це не просто специфічна стильова система західноєвропейського зразка. Воно являє, як це довів Д.Чижевський, культурний вираз цілої історичної епохи, що був запліднений барочною свідомістю, але не вичерпувався нею.
3 цією свідомістю українське барокко споріднюють риси страсності та контрастності, риторичної декларативності та декоративності, візуалізації та варіації, імпровізації та театралізації, символічної алегоричності та спраги вічності, метаморфози та метафори, тощо. Проте водночас воно характеризується і героїко-стоїстичним пафосом, поєднанням гуманістичної концепції людини з просвітницькою ідеєю розуму, ідеалами мудрості, софійності та символічного антропоцентризму. В такий багатоіпостасності українське барокко і входить у світову культуру як яскраве національно-своєрідно явище.
16. Охарактеризуйте розвиток українського кіномистецтва у 60-80-х рр. XX століття.
Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.
У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків»Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).
Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.
Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).
Радянське кіно України 1970-80-х років
Іван Миколайчук
У роки «застою» у СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів (див. Дисидентський рух). Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).
Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні „старики“» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу.
Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловский), «Чародії» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).
17.Охарактеризуйте провідні художні напрями української культури другої половини 18-19ст.
АРХІТЕКТУРА:
-панування класичного стилю.
-планова забудова губернських центрів (Полтави,Києва,Харкова).
-відомі пам’ятки тогочасної архітектури-будинок театру в Одесі (архітектор Тома де Томсон),дзвіниця Успенського собору в Харкові(С.Васильєв),Старий театр у Львові (А.Пихля,ЯЗальцман).
-розвиток палацово-паркової архітектури (палаци К.Розумовського у Батурині,маєток Галаганів у Сокирцях на Чернігівщині).
-створення декоративно-пейзажних парків («софіївка» в Умані,»Олександрія» у Білій Церкві,Стрийський парк у Львові).
ЖИВОПИС:
-розиток портретного жанру (В.Боровиковський,В.Тропінін,Т.Шевченко)
-Пейзажний живопис (І.Сорошенко,Т.Шевченко).
-Розвиток графіки (Т.Шевченко,серія офортів «Живописна Україна»).
МУЗИКА:
-розвиток музичного фольклору (колядки,щедрівки,народні пісні й танці.)Поширеними були народні ансамблі-троїсті музики (скрипка,цимбали,бубон).
-кобзарське мистецтво;найвідоміший кобзар-Остап Вересай.
-зародження української симфонічної музики(симфонія М.Овсянико-Куликовського на основі українських пісень.)
- С.Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».
ТЕАТР:
-поява перших стаціонарних професійних театрів у Харкові та Полтаві,де ставили українські п’єси «Наталка-Полтавка»,»Москаль-чарівник» І.Котляревського»,Сватання на гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка,а також п’єси Шекспіра,Пушкіна,Грибоєдова.Директором,режисером театру у Харкові був Грегорій Квітка-Основ’яненко,Полтавського-І.Котляревський.
-діяли аматорські театри,поміщицькі театри,де грали селяни кріпаки.
-видатні актори першої половини 19 ст.-М.Щепкін,К.Соленик.
ЛІТЕРАТУРА І МОВОЗНАВСТВО:
-українські автори писали як українською так і російською,польською,німецькою мовами.
-Першу в Галичині граматику української мови підготував І Могильницький.
-Професор Львівського університету І.Лавринський уклав 6-томний україно-польсько-німецький словник.
-Початок і становлення української поезій та прози; І.Котляревський(«Енеїда»,«Наталка-полтавка», «Москаль-чарівник».),Г.Квітки-Основ’яненко («Маруся»,»Конотопська відьма»,і т.д.)
-Найвидатнішіавтори:-П.Гулак-Артемовський,Є.Гребінка,М.Гоголь,Т.Шевченко,П.Куліш.
18. Що було притаманне культурному життюУкраїни в 60-х рр. ХХст.
Атмосфера кінця 50-х років сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність.
"Шістдесятники" представлені письменниками Л. Костенко, В. Симо-ненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув'язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.
Ця група української творчої інтелігенції в умовах "відлиги" виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовираження на основі осмислення національного досвіду. В них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури минулого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і все бічніше пізнавати національну духовну спадщину. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних та естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.
У період хрущовської "відлиги" спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.
Певні позитивні, але повільні зрушення були й у системі гуманітарних наук: зокрема, спостерігалось піднесення українознавчих дисциплін. Багато важила в цьому контексті українофільська орієнтація секретаря ЦК КПУ тих років П. Шелеста, який певним чином скеровував лівацькі прояви комуністичної ідеології.
19.Охарактеризуйте розвиток класицизму в українській культурі.
Класицизм в Україні, на відміну від інших національних літератур, народився та існував без боротьби з барок-ковою літературою. У другій половині XVIII століття, коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Академію), барокко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда» Івана Котляревського, травестійній оді «Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін. Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. Архітектуракласицизму в Україні розповсюджується від 70-х рр ХУІІІ ст. Зразками є храми (Спасо-Преображенський собор у Новгороді –Сіверському, дзвіниця Успенського собору в Харкові), палаци козацької старшини (Палац К. Розумовського в Батурині, Почепі, Яготині, Глухові, палац Завадовського в Ляличах, палац і церква Кочубеїв у Диканьці), будівля Київського університету. Розповсюджується на початку ХІХ ст. класицистичний стиль ампір – монументальні форми римського взірця – Контрактовий дім, театр в Одесі, собор Різдва на Подолі. В класицистичному стилі побудована Набережно-Микільськацерква на Подолі, ротонда фонтану “Самсон”, багато будівель ХУІІІ-ХІХ ст. Львова, Чернівців, інших українських міст.
Скульптура класицизму представлена в пам’ятнику Ришельє в Одесі та надгробку К. Розумовському в Батурині (І. Мартос). У Львові класицистичні зразки представлені у надгробках Личаківського цвинтаря роботами Б. Торвальдсена (надгробок Борковської). Автором чотирьох фонтанів на площі Ринок є австрієць Г. Вітвер, представник віденського класицизму.
Живопис українського класицизму представляють А. Лосенко, В. Боровиковський. Д. Левицький, пізніше І. Сошенко, на заході – І. Барановський, Л. Долинський (автор “Пророків” у соборі св. Юра).
Український класицизм залишив високі зразки в музиці, яка будучи українською за своїм духом, служила інтересам російської імперії. Серед найяскравіших композиторів Максим Березовський, Артем Ведель і особливо Дмитро Бортнянський. Вони створили і розвинули новий жанр духовного хорового циклічного концерту.
20. Що вам відомо про національно-культурний рух шістдесятників?
Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).
У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади.
Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.
Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими.
Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.
21. Визначити характерні риси бароко в українській архітектурі.
Бароко – це мистецтво, збудоване на контрастах, асиметрії. Стиль виявляється у житловій, громадській, культові й забудовах,яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в план і храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев’яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко. Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею СлобідськійУкраїнівироблявсьоригінальнийваріантбароковоїархітектури, який називають українським, або "козацьким" бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766р.).Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало "загальноєвропейське" бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.).
22. Охарактеризуйте романтизм як напрямок української культури ХІХ ст..
Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичної драм. Свої ми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибокусвоєрідність і самостійністьукраїнськоїмови й українськоїнародноїпоезії
23. Особливості розвитку українського образотворчого мистецтва другої половини ХУІІ-ХУІІІ столітть.
Навідміну від інших видів мистецтва, що у XVII—XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські малярище довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм.
Це виявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке формувалося у протиборстві двох тенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати "по-грецькому". Вірність старовині значною мірою зумовлювалась полемікою з католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши ставила за мету надійно захистити його від різних іконографієновов ведень . Все ж ламання старих традицій було неминучим. Характерне одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи сталося рідне малярство. Народ завжди дуже безпосередньо сприймав в релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву) розлогого циклу христологічних сюжетів — Христовістрасті. Страждання безвинного викликало серд ечнийщем, тому й передавало образах експресивних і драматичних.
У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Українї був особливого змісту. У козаччину Божа Матір перестає бути страктною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному. Щодо самого малярства, то суто бароковими рисами є майстерне я користання в моделюванні форм гри та контрастів світла й тіней приділення великої уваги антуражу, зокрема пейзажному. Українськийживописепохибарокозалишаєтьсяпокищонедостатньовивченим, про його професій нихтворців ми також знає моне багато. Одним з перших провідних майстрів нового стилю у Львові 60-х років був Микола Петрахнович, творчість якого досліджена досі мало. Його живописна спадщина пов'язана з львівською Успенською церквою, де поки що реставровані лише його сцени "Страстей Христових". М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністю зрілості, діяльної доброти, наприклад, приваблює образ, створений Петрахновичем в іконі "Одигітрія". Можна вважати, щосамейого твори зафіксували етнопсихологічний портрет українців того часу.
Одним з найяскравіших представникі в бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII століть був Іван Рутковичі з Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-х років, відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П'ятдесятниці. Вони урочисті і водночас заземлені і конкретні. Першорядний майстер-колорист, гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою червоного у різних градаціях, досяг тут величної і життє радісної симфонії. Взагалі ж творчість І. Рутковичазумовленанасампередестетичнимсвітовідчуттямукраїнськогоміщанськогосередовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст. Так склалося, що пам'ятки старого українського живопису залишися лише на Галичині та Волині. На Лівобережжі і в центральних районах України вони здебільшого не вціліли. Хоча, безперечне, і часи значна роль як київського, так і загально українського іконоспису належала малярській школі Києво-Печерської лаври.
Окреме місце в українськомубароковомуживописуСхідноїУкраїниналежитьіконостасуСпасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 p. Гетьманом Данилом Апостолом.
Сорочинський іконостас — цілий художній комплекс-більше сотні різних ікон. То яскраві, то глибоко притамовані сере дїї пишної різьби й позолоти створюють живу кольорову симфонію. А образи правого і лівого бічних вівтарів — "Введення Храму", "Зішестя до пекла" за своїм характером є раніше написаними картинами. Вони вражають експресією, енергійними ракурсами, внутрішньою напруженістю.
У розглядуваний період набуває розвитку український портретний живопис. Портрет, поруч з гербом, став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхів ще у Польсько-Литовській державі, до якої досить довго входили українські землі. Ця ж традиція збереглася у наступні XVII і XVIII століття, коли Україна пережила своє визволення і нове поневолення Росією.
В основі портретного образу, як і в західноєвропейському бароко, була висока станова свідомість феодалів.
Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, — це, передусім, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що, однак, поєднується з гуманістичним уявленням про гідність людини. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозького, Яна Гербурта, Яна Замойського, Анни Гойської. Особлива увага художника до обличчя, виявлення характеру, вдачі. Портрети позначені лаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоцій. Спочатку на портретах герби зустрічаються зрідка, так само, як різні ознаки та регалії влади, панегіричні тексти. Урочиста поза, жести, що підкреслюють гідність та амбіцію (рука на ефесі шаблі тощо), зустрічаються лише в поодиноких творах.
Пізніше — у другій половині XVII ст. — спостерігаємо тенденцію до підкреслення репрезентативності. Такими є зображення Олександра Острозького, Криштофа Збаразького, Кароля та Олександра Корняктів, Юрія Мнішека. Власне, саме в цей час витворюється та ком¬позиційна схема, яка існуватиме до кінця XVIII ст.
Дещо пізнішим різновидом такого портрета стає домовинний — наприклад, портрет Костянтина Корнякта з братської Успенської церкви у Львові. На звороті — довгий латинський текст з основними біографічними відомостями про небіжчика. У портреті Корнякта — купця, що став жити на шляхетський взірець — все ж не відчувається тієї підкресленої чи прихованої гонористої самовпевненості, "шляхетського жесту", який властивий магнатському портрету.
Про ранній наддніпрянський портрет збереглися скупі відомості від часів народно-визвольної війни. Взагалі то лишилося дуже обмаль пам'яток. Та й позувати козацькій старшині не було часу. Іконграфією образу Богдана Хмельницького, наприклад, українська культура завдячує знаменитій гравюрі роботи гданського гравера Вегельма Гондіуса. Саме вона стала основою майже всіх відомих зображень.
Портретне малярство на Наддніпрянщині представлене найбільш епітафіальними — тобто посмертними зображеннями. Портрет Адама Кисіля з Максаківського монастиря на Чернігівщині, портрети Федора та Єви Домашевських з храму Почаївського монастиря, фундаторами якого вони були та ряд інших. Однак з друї половини XVII ст. портрет на Лівобережжі стає явищем розповсдженим. До найдавніших з відомих старшинських портретів належи зображення полковника Івана Гуляницького, що збереглося. Портрет поясний, простої і чіткої композиції. Подібно галицьким магнатам полковник в одній руці тримає булаву, другою спирається на ефес шаблі. На столику бачимо також давню приналежність таких зображень — шапку з аграфом і перами.
Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонристість. Як молода еліта, старшинство зберігає ще багато народна і в побуті, і в зовнішньому вигляді. Тому й в образі Гуляницького вгадується аристократ — це вчорашня звичайна людина.
З другої половини XVII ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Гравери (більшість з яких навчалась у Західній Європі вміли оздоблювати книги в різноманітних гравюрах на міді, офорт. Друкували також тематичні аркуші —так звані "тези", дарчі адреси, гравійовані панегірики.
Велике художнє значення мають, зокрема, ілюстрації до "Києво-Печерського патерика" майстра Іллі, твори гравера Федора до Євангелія. Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов'язаний з творчістю О. та Л. Тарасевичів. Так, "Патерик",що йшов 1702 р. у Києві, став видатним явищем української культури саме завдяки гравюрам Л. Тарасовича, його анатомічно бездоганному малюнку людської постаті, прозорому, легкому ландшафту, в якому майстерно вкомпоновані люди, та вмілому використанню світлотіні.
Майстром різноманітних за жанрами гравюр, особливо панвіричних "тез", був І. Щирський. Заслужили визнання і панегірі гравюри І. Мігури — серед них найвідоміші конклюзії на честь Івана Мазепи і Варлаама Ясинського. Всі види мистецтва го часу споріднює спільне прагнення до декоративності, пишності репрезентативності, та в графіці є ще й інтимність, лірика.
Скульптуру, яка була елементом монументально-декоративі композицій іконостасів і декорув архітектурі, відзначають теж фос і рух. Найвідоміший майстер цієї доби — Пінзель, скульптурі:
ми роботами якого прикрашені собор Юра у Львові, ратуша в Бучачі. У кінній статуї Георгія-Змієборця на соборі все пройняте стрімким рухом — і кінь, що скаче з розвіяною по вітру гривою, і плащ вераника, і фантастичний змій, що кільцями звивається під ратицям коня. Ратуша в Бучачі демонструє інтерес майстра до античної символіки — прекрасні і монументальні Геракл, Нептун та інші персонажі давньогрецького фольклору. Задумана як апофеоз роду великих феодалів Потоцьких, скульптура ратуші славить людський героїзм, протистояння злу.
24. Розвиток реалізму в укр. Культурі
Реалізм (лат. realis - - речовий, дійсний) — напрям у літературі і мистецтві, який полягає у правдивому, об'єктивному і всебічному відображенні. В епоху середньовіччя реалізмом називали один із напрямів середньовічної філософії, який приписував абстрактним поняттям реальне існування. У XVIII ст. під реалізмом розуміли тип мислення і поведінки (практичний), який відрізняється від типу мрійника, "ідеаліста". Реалістами називали людей, які ставили перед собою таку мету, яку можна було досягти.
Визначальні риси реалізму
•раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
•правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
•принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
•характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
•конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
•вільна побудова творів;
•превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
•розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
Термін "критичний реалізм", що увійшов у літературу з "легкої" руки М. Горького, не відображає усієї складності напряму, бо не у всіх творах є лише критичний елемент. До речі, критичний пафос властивий творам різних епох.
Суть реалізму добре розкрив один із найвидатніших його представників І. Нечуй-Левицький: "Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт".
В 50—60-ті роки XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури 30—40-х років. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором.
Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Реалістичноої поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.
В Радянській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва.
Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федькович а ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту.
Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.
25. Заходи, які здійснив російський царизм стосовно нищення здобутків української культури протягом ХУІІІ-ХІХ століть.
Культура українського народу в складі Російської імперії кінця XVIII – початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків. Після ліквідації Гетьманщини (1764) і зруйнування Запорозької Січі (1775), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) і Литовського статуту (1840) на Правобережжі Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської імперії – Малоросію
У складі Російської імперії перебувало близько 80% українських етнічних територій. Із зростанням освіченості росіян посилюється політика обмеження доступу українців до управління різними сферами життєдіяльності. Навіть в українських губерніях частина українців серед правлячого апарату впродовж ХІХ ст. зменшилась з 50% (1800) до 13 % (1914), натомість зростає частина росіян – з 33% до 63 %.
Стосовно освіти, то, якщо в XVIII ст. її загальний рівень, особливо на Лівобережжі, був доволі високим, то в першій половині XIX ст. він різко знизився. До цього спричинили кріпосне право та незацікавленість уряду і поміщиків в освіті селян-кріпаків.
У кінці 1850-х – на початку 1860-х рр. інтелігенція почала засновувати так звані недільні школи. Однак царський уряд у 1892 р. закрив їх.
На початку 1860-х рр. Російська імперія стояла на порозі кардинальних змін в освітній сфері. З одного боку, самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним управляти, з іншого – розпочата модернізація суспільства зумовлювала гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках.
У 1914 р. на українських землях, що входили до складу Російської імперії, функціонувало 27 вищих навчальних закладів, уяких навчалося 25 тис. студентів. Однак до 1917 р. не було жодної школи чи вищого навчального закладу з українською мовою викладання.
Не останню роль відіграли загальновідомі рішення: циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва від 18 липня 1863 р., який призупинив офіційне використання та друк на українській мові книг; Емський указ імператора Олександра ІІ від 18 травня 1876, в доповнення до циркуляру заборонив ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, ставити театральні вистави і проводити публічні читання.
У 1881 р. було пом’якшено умови Емського указу, а саме уряд уповноважив губернаторів забороняти чи дозволяти «малоросійські» п’єси. Цим досить вдало скористався М. Кропивницький (1840–1910). У 1882 р. він у Єлисаветграді з учасників аматорських гуртків створив професійну театральну трупу.
26. Що Вам відомо про культурно-національну діяльність Галийько-Руської матиці.?
Члени-засновники “Галицько-руської матиці” бачили головним завданням товариства поширення просвіти серед народу, яке мало відбуватися через видання і розповсюдження відповідної літератури.Ця ідея була належно відображена у статутах “Матиці”. Так, у першому статуті зазначалося, про поширення писемності у місті Львів. Тут зазначалось, що Галицько-Руська матиця буде старатись друкувати і продавати книги за найменшою ціною, для розвитку красномовства, красно писання, господарства і педагогіки, чи виховання.
“Галицько-руська матиця” вважала себе товариством “кърозмноженіюписьмърускихъ” у 1848 р.21, “къпросвѣщенію народному” на початку 1850-х років22, літературним товариством.
На загальних зборах «Матиці» (липень 1864р.) частина галицьких русинів вірила, що ці збори вирішать хоч кілька дуже важливих, стратегічних питань, передовсім щодо загальноприйнятої літературної мови та правопису, а також щодо концепції видань для інтеліґенції і простолюду.
Позаяк видавнича діяльність “Галицько-руської матиці” у 1865–1870 рр. обмежувалася головно до “Наукового / Литературногосборника”, то важливу роль грав редакційний комітет цього періодичного видання.
Фактично “Галицько-руська матиця” у другій половині 60-х рр. ХІХ ст. перетворилася на такий собі напівзакритий клуб, який зовсім не був представником галицької руської інтеліґенції, на що всерйоз розраховували у 1848–1849 рр. і сподівалися ще навіть у 1864–1865 рр.Керівники товариства, які звикли діяти в умовах закритого, малоактивного та строго ієрархічного суспільства, не вважали необхідним пояснити свою позицію (тобто офіційну позицію “Матиці”) публічно, не пропагували активно своє товариство, не намагалися зацікавити громадськість. Показовим є той факт, що протягом 50–60-х рр. ХІХ ст. у галицьких руських часописах з’явилася аж одна стаття, яка виходила від виділу “Матиці” і пояснювала його дії, та й та була відповіддю на критику товариства71. Виглядало так, що керівники товариства вважали це зайвим, ніби для галицьких русинів мало вистачати самого факту існування цієї руської громадської організації, яка, як офіційно стверджувалося, всі свої зусилля докладає для піднесення просвіти народу, та високого соціального статусу її представників. Цей статус (“повага”)крилошан та професорів не дозволяли консервативним галицьким русинам відверто критикувати “Матицю” та її керівників (народовці тут були винятком, але після подій 1865 р. вони швидко втратили інтерес до “Матиці”), однак вони могли виразити своє ставлення пасивно, не беручи участі в загальних зборах товариства, не вступаючи до нього та не купуючи його видань.
Отже, “Галицько-руська матиця” була товариством інтеліґенції. Серед її членів переважали священики (70–75 %), причому їх частка залишалася практично незмінною протягом досліджуваного періоду. Частка чиновників (урядників) найбільшою була у 1848 р., а потім помалу зменшувалася, стабілізувавшись у 1860-х рр. на рівні 9 %. Частка вчителів, навпаки, зростала. Міщан, як і представників вільних професій, у “Матиці” 50–60 х рр. ХІХ ст. було мало.
Організація та завдання “Галицько-руської матиці” залишалися в основному незмінними протягом досліджуваного періоду, тобто “Матиця”, породжена подіями 1848 р. і поколінням 1848 р., залишалася майже такою ж і через 20 і більше років. У ній фактично було формалізовано культурно-просвітницьку програму Головної Руської Ради. Це було важливим та актуальним для періоду межі 40–50 х рр. ХІХ ст., але вже було анахронізмом у60-х і, тим більше, у 70-х рр. ХІХ ст.
Основною проблемою “Матиці” були навіть не недосконала структура чи нереальні завдання, записані у статуті. Тут якраз вона цілком відповідала своєму часу (тобто часу її створення), хоча, скажімо, відсутність філій у структурі товариства не дозволила по-справжньому опанувати провінцію та була однією з причин, чому “Матиця” не реалізувала більшої частини свого потенціалу75. Проблемою товариства було те, що воно фактично перебувало під контролем групи діячів, які не були налаштовані на інтенсивну та креативну літературно-просвітницьку працю для такої великої та різнорідної спільноти реципієнтів, як цілий народ. Деякі з керівників “Матиці” щиро вважали, що справою товариства є передовсім шкільні підручники, молитвослови і житія святих, бо саме цього потребує народ і на цьому має базуватися його просвіта, інші, йдучи за власними уподобаннями, бачили в “Матиці” спонсора публікацій їх наукових праць, дехто просто заступав посаду члена виділу, аби потішити своє самолюбство та підтвердити репутацію патріота.
27. Проаналізуйте розвиток романтизму в історії української культури.
Романтизм – ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів - балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.
Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі "Грамматикамалороссийскогонаречия" О. Павловського і збірка М. Цертелева "Опытсобраниястаринных, малороссийскихпесен" з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії.
До виявів українського перед-романтизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник "Малороссийскиепесни" М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського ("Твардовський" і "Рибалка", 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків - з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах.
Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів - українських народних пісень М. Максимовича, історичних пісень і дум І. Срезневського, народної усної творчості П. Лукашевича (1836).
Основоположницею розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками - першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського , та другим, що діяв у середині 1830-х p. також під проводом І. Срезневського. До гуртків були причетні: Л. Боровиковський, А. Метлинський (псевдонім - Амвросій Могила), М. Костомаров, О. Корсун, М. Петренко та інші. Програмними для діяльності цих гуртків були збірки "Украинский альманах" (1831) та "Запорожская старина".
Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила "Руська трійця" з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмною "Русалка Дністрова" (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Послідовниками "Руської трійці" в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.
Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830-40-х p. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року "Кобзаря", і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим.
Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи:
"Киевлянин" (1840, 1841, 1850) М. Максимовича;
"Ластівка" (1841) Є. Гребінки;
"Сніп" (1841) О. Корсуна;
"Молодик" (1843, 1844) І. Бецького;
"Южно-Русскийсборник" (1848) А. Метлинського.
Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу "Основа" (1861-62) письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману "Чорна Рада" П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі подражаній пророкам і поем "Юродивий" і "Неофіти". До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів другої половині XIX століття.
В цілому,у поетичній творчості українського романтизму помітні дві течії- національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний.
Ідеї, теми й сюжети як і мистецькі засоби романтизму мали великий вплив на образотворче мистецтво кінця XVIII і початку XIX століть Західної Європи і сусідніх з Україною слов'янських народів, зокрема тих митців, що були народжені або жили в Україні: В. Тропінін, І. Айвазовський, Ю. Коссак та інші. Елементи романтизму наявні в ранніх творах Т. Шевченка і К. Трутовського, у творчості І. Сошенка, А. Мокрицького…
В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків.
Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери "Запорожець за Дунаєм" (1863) С. Гулака-Артемовського, "Різдвяна ніч" (1874), "Утоплена" (1883-84), "Тарас Бульба" (1890) М. Лисенка.
28. Чим постмодернізм відрізняється від модернізму?
Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
Поняття «постмодернізм» у сучасному значенні охоплює передовсім тенденції або явища у мистецтві, які з’явилися в останній третині XX ст. і на початку XXI ст. Тобто у самій назві терміна підкреслюється, що постмодернізм з’являється після модернізму. Однак точніше було б сказати, не після модернізму, а він просто не такий, як модернізм.
Риси постмодернізму:
1) втрата віри у вищий сенс людського існування;
2) заперечення пізнавальності світу, релятивізм(відносність);
3) розгубленість індивіда перед власною екзистенцією;
4) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду;
5) орієнтація на ідеологічну незаангажованість;
7) іронічність та самоіронічність;
8) епатажність ..
Для постмодернізму характерне поєднання, гібридизація різних стилів (класичного, сентиментального, натуралістичного, гумористичного).
Модернізм спадкує традиції Просвітництва й романтизму, постмодернізм сприймається як двоїстий термін, який визначає як подовження, так і подолання модернізму.
Постмодернізм відрізняється від інших естетичних течій і художніх стилів не тільки хронологічно (після чогось), але й еволюційно (феномен розвивається та перетворюється на дещо інше з утриманням характеристик попереднього періоду, але в новій формі).
Постмодернізм постає як своєрідна мутація модернізму, яка замінює модерністську форму, намір, проект, ієрархію постмодерністською анти формою, грою, випадковістю, анархією. Естетика в цьому контексті постає як деяка суміш, з якої формується нове ігрове поле та ігровий простір.
29. - Проаналізуйте розвиток українського музичного мистецтва у другій половині 19 ст.
Найбільші міста України - Київ, Харків, Одеса, Полтава, Львів - мали свої музичні традиції. У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. При харківському вузі були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові була відкрита консерваторія, і цей факт яскраво позначився на розвитку музичного життя міста.
У галузі оперної музики та музики до драматичних п'єс відомим сучасником Гулака-Артемовського був Петро Ніщинський. Насамперед, він - автор музики до Шевченкового "Назара Стодоля", а також найвідомішого свого твору - "Вечорниці", який є дивертисментом (частиною) "Назара Стодолі". "Вечорниці" складається з низки вокальних номерів у супроводі невеликого оркестру. Майже вся музика побудована на матеріалі народних пісень і танців.
Як і більшість композиторів того часу, Ц. Ніщинський не займався композиторською діяльністю як професіонал. Переважно його творчість не виходила за межі домашнього музикування. Основною ж діяльністю П.Ніщинського було викладання грецької, мови в гімназіях та перекладницька робота. Як знавцю класичної літератури йому належать перші українські переклади "Одісеї", "Іліади" Гомера та "Антігони" Софокла.
В історії української музики другої половини XIX ст. певну роль відіграв ще один композитор-аматор (аматор - у перекладі з французької "любитель") Микола Аркас (1853-1909). Як і Ц. Ніщинський, М. Аркас не отримав спеціальної фахової композиторської підготовки. Коло його діяльності було надзвичайно різноманітним. Досить сказати, що він є автором популярної "Історії України". Але вроджена музикальність і творчий талант зумовили появу його музичних опусів (опус у перекладі з латинської - "твір"). В історії музики М. Аркас відомий як автор опери "Катерина", написаної за однойменною поемою Т. Шевченка.
30. Національна культура часів незалежності: здобутки та проблеми.
зміни, які проходили в сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямків,що склалися в період "перебудови", доповнились широкими напрямками мистецтва, альтернативними соціалістичному реалізму. Складається нова соціальна і культурна ситуація, породжуючи нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є те,що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування.
В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В мистецькому процесі дедалі активніше утверджується плюралізм, що передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі соцреалістичного відтворення життя.
Плюралізм - багатогранне художнє осмислення світу неможливе без визнання новаторських течій у мистецтві, в тому числі авангардистських.
Помітним явищем у культурному житті стало проведення культурних заходів загальноукраїнського масштабу. Незважаючи на економічну скруту, справжнє піднесення переживає театральне мистецтво. Високим залишався рівень вітчизняної кінодокументалістики.
Позитивні зрушення в сфері культури стримує зростаюча комерціалізація мистецтва, внаслідок якої на екранах кінотеатрів і на телебаченні нерідко демонструють фільми, що пропагують насильство, духовне зубожіння людини. Це негативно впливає на формування світогляду громадян, передусім молоді.
Спостерігається гостра криза національного книгодруку. Потужними темпами іде русифікація українського книжкового ринку.
31. Модернізм в укр.образотв.мистецтві
У культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції — збереження української національно-культурної ідентичності та перенесення на місцевий ґрунт європейських новацій художнього самовиразу
До Першої світової війни в європейському образотворчому мистецтві панував реалізм. Поряд із ним виник модернізм, як розрив з ідейними та художніми принципами класичного мистецтва. Обидва напрямки були притаманні тогочасному українському мистецтву
Український модернізм сформувався як національна самобутня течія на основі власної мистецької традиції і розвивався паралельно з європейськими
Своєрідність українського модернізму полягала в тому, що він з естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації • Український модернізм вважається відображенням переходу українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі.
32. Охарактеризуйте значення руху шістдесятників в національно-культурному житті України.
Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, МиколаВінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало.Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурнийп люралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими.
Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.
Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів.
33. Внесок гетьмана Мазепи в розбудову укр.культури Гетьманщини.
Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рiдкими рукописами.
Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української лiтератури, зокрема творiв Афанасiя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.
Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII – на початку XVIII ст. унiкального стилю – “мазепинського барокко”. Крім того, целеспрямована політика І.Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитковi усiх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук.
Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рiдкими рукописами.
Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української лiтератури, зокрема творiв Афанасiя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.
Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII – на початку XVIII ст. унiкального стилю – “мазепинського барокко”. Крім того, целеспрямована політика І.Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитковi усiх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук
34. - Охарактеризуйте розвиток української культури в діаспорі у післявоєнний період.
Незважаючи на великий моральний стимул, який надала більшовикам перемога у другій світовій війні, влада була переконана, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Найбільше занепокоєння режиму викликало те, що близько 70 млн. радянських людей, тих, що жили у зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах і потрапили в полон, зазнали впливів західного способу життя. Крім того, шляхом анексії до складу СРСР було включено мільйони людей, які ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного порядку вороже чи, принаймні, скептично.
Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому помічникові А. Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної цивілізації. Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув цю ідею раніше, супроти кожного видатного західного автора виставлявся "кращий" за нього російський тощо.)
Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ідеологічними ініціативами радянського уряду в особливо вразливому становищі. Через деякий час, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний поет-гуморист — наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град звинувачень в "ідеологічній розхлябаності". Нещадні напади були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький" критикували за те, що росіянам у ній відведено недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на "вузьких" українських темах.
У міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку нової кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити вибачення. Схоже, українська інтелігенція надовго засвоїла урок 30-х років, тобто: краще відступити сьогодні, якщо хочеш жити й писати завтра. Але якраз коли всі збиралися з силами, щоб пережити наступну чистку, помер "вождь народов'' Й. Сталін. Україна стала чекати нових змін.
35.Проаналізуйте розвиток українського театру кін.ХІХ-поч.ХХ ст.
Важливим явищем для України був розвиток драматургії, що відображала об´єктивні потреби розвитку театрального мистецтва і насамперед - створення професійного українського театру.
Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький (1838-1918, "Маруся Богуславка"), Марко Кропивницький (1841-1910, "Дай серцю волю, заведе в неволю"), Михайло Старицький (1840— 1904 , "За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Різдв´яна ніч"), Іван Карпенко-Карий (1845-1907´, "Наймичка", "Безталанна", "Сто тисяч", "Мартин Боруля"). Значним був драматургійний доробок П. Мирного ("Лимерівна", "Повія"), І. Франка ("Украдене щастя", "Учитель", "Кам´яна душа"), Б. Грінченка ("Степовий гість", "Ясні зорі"), Л. Українки ("Лісова пісня", "Бояриня").
Починаючи з першої аматорської трупи у 60-хроках в Єлисаветграді, українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими - майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань; торувати нові шляхи сценічного мистецтва.
У 1864 р. у Львові було засновано український театр "Руська бесіда", який очолив О. Бачинський. Його репертуар, що ставився в містах Східної Галичини та Північної Буковини, складався з творів наддніпрянських та західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Однак постійні зміни керівництва театру, гостре суперництво між москвофілами та народовцями за вплив на нього призвели до його занепаду. Вагома роль у його піднесенні належить М. Кропивницькому, який працював тут за запрошенням у середині 70-х років XIX ст. Саме тоді галицькі глядачі ознайомилися з новими п´єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори - І. Гриневицький, М. Романович та ін. Цей театр був єдиним українським професійним колективом у західноукраїнських землях протягом 50 років.
Український театр кінця XIX - початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв´язок з народною культурою робили його дуже популярним. Академік М. Грушевський так оцінив значення українського театру на межі століть: "Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і не вважаючи на убогість репертуару і не високі прикмети більшості п´єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам´ять народного слова і любов до нього винародовленої міської людності".
Залишаючись побутово-етнографічним за змістом, романтично-сентиментальним та водевільно-розважальним за формами, український театр на початку XX ст. переживав стагнацію. Модерні течії у мистецтві відбивали здебільше російські театри, як, наприклад, театр М. Соловцова, організований для стаціонарних вистав у Києві в 1891 р. Тому для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори В. Винниченка (1880-1951, "Дисгармонія", "Закон", "Великий молох" та ін.) з їх високою культурою белетризування, актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відбиття внутрішніх переживань героїв.
З драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов´язували надію на вихід українського театру на європейську сцену. Проте його твори, як і драматургійні етюди О.Олеся (1878-1944), за висловом Д. Антоновича, "не могли увійти до театрального репертуару, бо були не під силу для виконання українським побутовим акторам". Професійні актори віддавали перевагу традиційно визнаним творам української класики - так було в трупі М. Старицького і в театрі М. Садовського. Молоді ж театральні сили, що об´єдналися в "Молодому театрі" (пізніше "Березіль") навколо Леся Курбаса (1881-1937) та Миколи Куліша (1892-1937), стали відігравати помітну роль у театральному мистецтві в роки Української революції та доби українського національного відродження.
Крім драматичних, в Україні в цей період засновуються музично-драматичні установи (М. Лисенко, М. Садовський) та оперні театри - у Києві, Львові, Одесі. Проте операм українських композиторів тут практично не було місця (популярності тоді набули твори П. Чайковського, О. Римського-Корсакова, Р. Вагнера та ін.). Такою була доля всієї музично-театральної спадщини С. Гулака-Артемовського (1813-1873), Миколи Лисенка (1842-1912), Петра Сокальського (1803-1887), Миколи Аркаса (1852-1909) та ін. Лише з 1907 p., коли М. Садовський заснував перший стаціонарний музично-драматичний театр у Києві в Троїцькому будинку (нині - Національна опера), широка українська публіка почула "Запорожця за Дунаєм", "Різдвяну ніч", "Енеїду", "Наталку Полтавку", "Катерину" та інші українські опери.
Україна завжди славилася виконавцями вокального мистецтва. Проте найталановитіші з них - С. Крушельницька (1872-1952) А. Нежданова, (1853-1922) О. Мишуга (1873-1950), аби мати можливість повністю розвинути свій талант, ішли прославляти сцени кращих театрів Росії (Санкт-Петербург, Москва), Італії (Мілан), Франції (Париж) та інших країн, де досягли визнання в мистецькому світі. При цьому видатні виконавці ніколи не припиняли зв´язків з Україною.
36. Охарактеризуйте розвиток української культури у 1917-1921 рр.
Поразка національних сил у державницьких змаганнях 1917—1921 рр. на Наддніпрянщині призвела до ліквідації незалежної Української Народної Республіки і встановлення радянської влади в маріонетковій Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР), яка формально була проголошена 10 березня 1919 р. на ІІІ- му Всеукраїнському з’їзді рад. Більшовики, здобувши перемогу, опинилися сам на сам з суспільством, яке являло собою не найкращий матеріал для побудови комунізму. Завершення воєнних дій та початок мирного будівництва радянської влади ускладнили відносини між партійно-радянським керівництвом та мистецькою, науковою і освітянською елітою. їхній певний світоглядний та естетичний плюралізм викликав особливе занепокоєння нової влади, яка прагнула встановити командні механізми управління в усіх сферах життя суспільства. Оскільки культура вважалася простором ідеології, тому й методи боротьби проти «ворожих впливів» були такими ж, як і в ідеологічній боротьбі - переслідування, цензура, репресії тощо. Це обмежувало свободу творчості й викликало незадоволення серед освітян, науковців, літераторів, театралів, художників та ін.
Почала домінувати позиція, згідно з якою все українське асоціювалось з націоналізмом, петлюрівщиною та контрреволюцією. Питання про українську інтелігенцію розглядалося в партійних колах лише в контексті ставлення до буржуазних і дрібнобуржуазних партій. Давалося взнаки і те, що на початок 1920-х рр. серед членів Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) українці становили тільки 24 % загальної чисельності республіканської парторганізації.
На цьому тлі, ті, хто зовсім не сприймали нової влади, емігрували за кордон: Олександр Олесь, С. Черкасенко, В. Самійленко, В. Винниченко, Д. Дорошенко, І. Огієнко та інші. Були такі, що виїхали, а пізніше повернулись: М. Грушевський, М. Садовський та інші.
Багато митців, вбачаючи в діях більшовиків ворожість до всього українського, тимчасово відійшли від творчої діяльності (літератори Г. Григоренко, О. Пчілка, композитор М. Радзієвський та інші).
Втім більшість представників науки, освіти та мистецтва з довірою поставилася до ідеологічних постулатів більшовиків і з великою надією на відродження національної культури сприйняли встановлення радянської влади. Були і такі, що погодилися на співробітництво, але вважали це тимчасовим, вимушеним заходом. Серед них літератори В. Поліщук, М. Семенко, П. Тичина, Остап Вишня; художники М. Бойчук, М. Бурачек, Федір та Володимир Кричевські; театральні діячі Лесь Курбас, Г. Юра, Ф. Левицький та інші. Однак, як показав час, не всі з них йшли на повний конформізм і в результаті стали об’єктом терору, фізичних і моральних репресій.
Культуру більшовики розглядали як один з інструментів ідеологічного перевиховання мас у комуністичному дусі. Для цього необхідно було створити нову культуру, основою якої повинен стати марксизм у світогляді, диктатура в політиці, колективізм в етиці. Тому проблема залучення української інтелігенції до формування так званої соціалістичної культури набула першочергового значення для партійно-радянських органів.
З огляду на це, інтелігенція зазнавала особливих переслідувань через притаманний їй дух опозиції. У 1921 р. за участь у повстанській боротьбі було розстріляно поета Г. Чупринку. Того ж року підступно вбили видатного українського композитора М. Леонтовича. Переслідування з боку нової влади призвело до передчасної смерті композиторів Я. Степового (1921 р.) та К. Стеценка (1922 р.).
Хоча загальна ситуація вимагала від партійного керівництва йти на компроміс для того, щоб остаточне встановлення більшовицької влади в Україні не виглядало в очах українського народу черговою окупацією. Для далекоглядного партійного керівництва компроміс розглядався не як відступ, а як стратегічний крок, який невдовзі міг би забезпечити ширший фронт наступу. Якщо в народному господарстві таким компромісом стало проголошення в березні
1921 р. «Нової економічної політики» (НЕП), то в сфері культури в квітні 1923 р. політики «коренізації», яка в Україні отримала назву «українізації». Адже утворення 30 грудня 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік, однією з яких стала УСРР, не применшило гостроти національного питання, оскільки українці в союзі відігравали особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українське населення становило 31 млн. (44 %).
Важливим кроком для проведення українізації стало усунення від влади відвертих російських шовіністів. Серед них, перший секретар КП(б)У Емануїл Квірінг (1921-1925) та другий секретар Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до політики українізації. Д. Лебедь навесні 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була революційною, прогресивною і міською, а українська - контрреволюційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі належало відступити і загинути.
Цю теорію засудило центральне керівництво як прояв російського шовінізму. Д. Лебедя разом з іншими вороже налаштованими до українізації високопоставленими партійними чиновниками в 1924 р. відкликали з України. Його заступив виходець з української селянської сім’ї І. Клименко. У квітні 1925 р. на посаду першого секретаря КП(б)У призначили Лазаря Кагановича (1893-1991). Як дисциплінований виконавець розпоряджень Й. Сталіна Л. Каганович, перебуваючи на посаді до 1928 р., твердо повів лінію на «українізацію» партійно-державного апарату та встановлення повного контролю над нею
37.Охарактеризуйте розвиток освіти в Україні доби барокко.
Українське бароко XVII-XVIII ст. - це духовний образ нації, втілений у її матеріальних і духовних надбаннях. XVII-XVIII ст. в Україні знаменувалися підйомом національного інтелекту, що був спричинений насамперед досягненнями в розвитку національної системи освіти. Вона складалася з початкової, середньої та вищої ланки. Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких канцеляріях) шкіл. За свідченнями чужоземних мандрівників, усі діти, навіть сироти, навчалися грамоті, були писемними.
Середня ланка освітніх закладів була представлена народними училищами, семінаріями, колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Усі типи навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення. За неповними даними, у Слобідській Україні в 1732 р. діяло 129 шкіл, у 1740-1748 pp. у семи з десяти полків Гетьманщини налічувалося 866 шкіл.
У західноукраїнських землях через зменшення чисельності православної шляхти та втрату міщанством свого соціально-економічного значення православні братські школи, що виникли при церквах у ХІ-ХП ст., занепадають. На їх місці створюються уніатські школи, підпорядковані ордену Василіан. Однак за своїм характером вони відрізнялися від братських. У XVII ст. василіанські школи були призначені лише для шляхетської молоді й виховували її в католицькому дусі.
На Лівобережжі, Слобожанщині та в Києві існували тільки православні школи. Перші спроби запровадити в Україні обов´язкову початкову освіту було здійснено в Гетьманщині. У 1760-1762 pp. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням усіх козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних, у літах перерослих навчати військовій справі. Проте початкові школи в Україні не здобули сталої організації і з кінця XVIII ст. початкова сільська освіта почала занепадати, що насамперед було пов´язано з закріпаченням селян та ворожим ставленням влади до заснованих не нею навчальних закладів.
Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (1596-1647). У 1633 р. дістала назву Києво-Могилянська колегія.За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років і поділявся на вісім класів. Вищим ступенем навчання були "школи риторики і поетики" (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна "школа філософії" (гуманітарні й природничі науки), чотирирічна "школа богослов´я". В академії навчали граматиці, риториці, філософії й богослов´ю; мовам - слов´яно-руській (тодішній українській літературній), грецькій, латині, польській; літературі - класичній грецькій і римській, частково - середньовічній; поетичному і риторичному мистецтву; історії, географії. Лекції викладалися переважно латиною. З першої половини XVIII ст. в Києво-Могилянській академії систематично викладалися лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків з Західною Європою виникла потреба вивчати німецьку, французьку, староєврейську мови, і академія достойно виконала це завдання.
Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори не обмежувались викладанням загальноприйнятих теоретичних курсів, а самостійно розробляли проблеми логіки, семіотики, психології та інших наук.Велика увага в академії приділялась вихованню студентів на принципах гуманізму і рівності. Це сприяло розвиткові демократичних ідеалів, плеканню у вихованців почуття гідності й взаємної поваги.
Велике значення для забезпечення високого рівня навчального процесу в Києво-Могилянській академії мала бібліотека, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Лейпціга, Амстердама, Кракова, Відня та інших книго-видавничих центрів Європи.У XVIII ст. налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів, що визначало її як важливий науковий осередок. Однак до нашого часу вона не збереглася. Пожежі 1780 р. і 1811 р. знищили унікальні джерела з історії та культури України.
Києво-Могилянська академія - заклад європейського рівня. їй належить визначне місце в історії культурних зв´язків України із слов´янськими народами.
Академія заснувала колегіуми в Ніжині, Білгороді, Вінниці, Гощі, Кременці, Чернігові, Переяславі і постійно допомагала їм. У1727 р. єпископ Є. Тихорський заснував Харківський колегіум, що став центром освіти Слобідської України.У 1779 р. в Полтаві відкрилась слов´янська семінарія (1786 р. переведена до Катеринослава), в 1780-1789 pp. у Полтавській семінарії навчався І. Котляревський. Тут розпочав свою педагогічну діяльність Г. Сковорода. У колегіумах, крім слов´янських, вивчали французьку, німецьку та італійську мови, історію, географію, малювання. Після закінчення колегіуму студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії та навчальних закладах Росії.
У Правобережній Україні та в західноукраїнських землях національна освіта була на значно нижчому рівні, ніж у Східній. Саме в цей час припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призводить до занепаду шкільництва. Після шкільної реформи 1776-1783 pp. у західноукраїнських землях були організовані початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчання велося німецькою мовою.
На Правобережжі більшістю колегіумів - Львівським, Кам´янським, Луцьким, Перемишльським, Ужгородським - керував єзуїтський орден. Львівському колегіуму польський король у II половині XVII ст. надав права академії. Після скасування в 1773 р. єзуїтського ордену частина його шкіл перейшла до членів чернечого чину св. Василія - василіян, які раніше мали кілька колегіумів у Володимирі, Барі, Умані. Крім колегіумів, при монастирях діяли внутрішні школи (студії). У більшості василіянських шкіл вищим курсом вважались риторика і лише в деяких викладалась і філософія.
38.Проаналізуйте культурні процеси в Радянській Україні 20х років 20 ст.
Культурному піднесенню в Україні сприяла загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв'язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії — хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).
У січні — квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 році організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У 1922 році в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей — піонерську.
На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину — українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90—100 відсотків українське.
Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 року називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині).
Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 року перемагає чисто українська.
Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим учбовим закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 році митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.
У 1921 ж році почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після другої світової війни перейшов до Мюнхена). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.
Освіта. У січні – квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство «Геть неписьменність». У 1922 р. в УРСР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей – піонерську.
У 1921 ж р. почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після другої світової війни перейшов до Мюнхену). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.
Перед революцією 1917 року діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних, – таких, як типографії С. Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушнірьова та К.Є. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлєва, перша артіль друкарської справи та ін. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видання з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням НЕПу справи поліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встановлена, надзвичайно обмежувала книгодрукування – як певною мірою, естетичне мистецтво, – воно досягло доволі високого рівня. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.
Література і театр. На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців «Молодої України» та художніх шукань «молодомузівців» і «хатян» в Україні після 1917 року з’явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками(Плуг, Гарт,). Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов’язане і з проблемою «вростання» інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.
39. Український бароковий театр.
Театр досягнув за часів бароко великого розвитку. На Україні театр з’явився в ці часи під впливом польського та латинського театру. Український театр цілком походить з барокової драми. Великою мірою - з театру єзуїтських шкіл, що досягнув чималої мистецької височини; але не треба забувати й про можливі впливи театру протестантського, бо й протестанти мали шкільний театр та писали численні п’єси.Драма та початки комедії належать до найтиповіших ґатунків української барокової літератури. В цій галузі автори працювали за чужими зразками, але працювали самостійно. Мало того - український бароковий театр мав чималий вплив поза межами України: в Москві та на Балканах.Перші спроби українського театру могли бути латинськії та польські, та до того призначені для вузьких рамок шкільної вистави. Але незабаром театр переріс межі школи та тісного кола учнів, учителів та батьків. Перші друки маємо з початку 17-го століття. Це вірші Памви Беринди з 1616 р. Але це лише діалог про Різдво Христове, лише декламація, власне, без дії. Другий друк «Христос пасхон» 1630 р. подає вже зародкову п’єсу, з дійовими біблійними особами, що хоча й декламують, але декламація їх уже досить суб’єктивно забарвлена. Додано до цієї пасійної зародкової п’єси ще нетеатральний діалог на Воскресіння Христове. Але справжньою п’єсою є вже «Розмишлянне о муці Христа» Й. Вовковича, видрукувана 1631 р. Хоча дія проходить за сценою та про неї розповідають «вісники», але на сцені перебувають «побожні душі», що жваво реагують на оповідання вісників; побожні душі навіть почасти схарактеризовані індивідуально.
40. Охарактеризуйте Т.Г. Шевченка як митця та громадського діяча.
Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям. Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки. В останні роки свого життя він бере активну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду. Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а й для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках та російських і закордонних виданнях (празьке видання "Кобзаря" 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу.
Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед подальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес.