Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Політична економія в Англії у ХІХ ст
Розділ: Історія економічних вчень
Політична економія в Англії у ХІХ ст
Англійська політична економія початку XIX ст. характеризува лась відносною сталістю поглядів, використанням абстрактних ме тодів досліджень. Однак саме тоді завершується промисловий пере ворот і ряд нових проблем, що стають його наслідком, потребують теоретичного пояснення.
Водночас полеміка з основних теоретичних питань політичної економії, що постійно велася між представниками класичної школи, мала своїм наслідком посилення уваги до економічних досліджень. Навколо Рікардо групувались найкваліфікованіші тогочасні еконо місти, що визнавали існування рікардіанської системи, але одні ко ментували її, деталізували та намагались уточнити окремі положен ня, а інші піддавали критиці окремі її сторони.
З Рікардо полемізували видатні вчені, серед них — англійці Томас Мальтус і Нассау Сеніор. Вони не намагались спростувати кла сичне вчення, а зробили спробу з інших вихідних позицій довести життєздатність та висвітлити механізми саморегулювання економі чної системи капіталізму.
Найортодоксальнішими послідовниками Рікардо були Джеймс Мілль та Джон Мак-Куллох, які не лише сприйняли його ідеї, а й застосовували їх для аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.
Мало того, без Джеймса Мілля був би неможливим вихід у світ основної книжки Рікардо «Основи політичної економії». Джон С. Мілль писав згодом, що книжку Рікардо «ніколи б не було вида но або написано без прохань та міцної підтримки мого батька». Ви давцем та редактором збірки праць Рікардо (1852) був Мак-Куллох. Саме завдяки тому, що вони так успішно пропагували його систему, економічна думка ще довго не сприймала інших методів аналізу.
Джеймс Мілль (1773—1836) отримав теологічну освіту в Един бурзькому університеті. 1802 p. переїздить у Лондон, де знайомить ся з Рікардо, Мальтусом, Мак-Куллохом та іншими видатними еко номістами і філософами. Він приділяв багато уваги самоосвіті і досяг значних успіхів у галузі філософії, економіки, соціології. Як філософ-позитивіст уважав, що наука має бути утилітарною (корис ною), відштовхуватись від потреб дійсності, базуватись на фактах. Він поділяє погляди Юма та Бентама, котрі в центрі економічного розвитку ставили інтереси окремої особи (індивідуалізм) і вважали, що економічні закони торують собі шлях через зіткнення інтересів. Мілль — один із лідерів радикалізму, що позначилося на його тео рії. З його ім'ям зв'язано багато культурних та наукових починань того часу.
Найбільш відомі фундаментальні праці Джеймса Мілля, в яких знайшли відображення його економічні погляди, — «Історія Бри танської Індії» (1817), після виходу якої в світ Мілль отримав при значення в Ост-Індську компанію, та задумана як навчальний посіб ник книжка «Елементи політичної економії» (1821). Якщо в першій міститься глибокий конкретно-економічний аналіз основ капіталіс тичного господарювання, то друга популяризує вчення Рікардо.
Мілль суворо дотримувався доктрини Рікардо, навіть, коменту ючи її, намагався «обійти» слабкі місця. Однак певні доповнення до теорії Рікардо він усе-таки вніс.
Теорія вартості. Повністю погоджуючись з тезою Рікардо про трудове походження вартості, Мілль намагається роз'яснити це по ложення. Він, як і Рікардо, не бачить різниці між вартістю та ціною виробництва, а тому опиняється перед складною проблемою — ви значення місця основного капіталу (речові фактори виробництва) як чинника вартості товару. Зазначаючи, що праця та капітал є різнорід ними учасниками виробничого процесу, оскільки капітал — це ко лишня нагромаджена (уречевлена в засобах виробництва) праця, Мілль робить висновок, що, як будь-яка праця, капітал також є дже релом вартості, створює вартість.
Мальтус, критикуючи Рікардо, писав, що трудове походження вартості можна поставити під сумнів уже тому, що за обміну праці на капітал більша кількість праці обмінюється на меншу, а це не відповідає вимогам закону вартості щодо еквівалентного обміну. Заперечуючи Мальтусу, Мілль пояснював, що насправді відбуваєть ся не обмін праці на капітал, а товару на товар. На думку Мілля, ро бітник та капіталіст спочатку виступають як співвласники майбут нього, іще не створеного товару. Одна його частина належить капіталістові, який вкладає у виробництво нагромаджену раніше працю у вигляді основного капіталу, а інша — робітнику, що аван сує власну, живу працю. Саме цю живу працю робітник продає під приємцеві за заробітну плату, тобто за грошовий еквівалент, що бу де відшкодований капіталістом після реалізації частини товару, створеного живою працею.
Мілль намагається вирішити проблему вартості тієї частини то вару, що належить робітникові. Він указує на те, що заробітна плата не є еквівалентом цієї частини вартості, а під впливом співвідно шення попиту та пропозиції лише наближається до неї.
Заробітна плата. Мілль є прихильником теорії фонду заробіт ної плати. Він уважав, що формується цей фонд за рахунок авансо ваної частки капіталу, яка призначена для придбання «праці», тому середня заробітна плата залежить лише від розмірів цієї частки та кількості зайнятих. Низький рівень заробітної плати зумовлюється швидким зростанням робочого населення та сталістю фонду. Збіль шення фонду заробітної плати він зв'язує з дією об'єктивних чин ників, що з них головними є зростання капіталу та прибутків, як ос нови розвитку виробництва, а не споживання.
Прибуток. У процесі розподілу другу частину вартості товару отримує капіталіст у вигляді доходу, що містить у собі прибуток — продукт функціонування капіталу. Розміри прибутку перебувають в оберненій залежності від розміру заробітної плати.
Прибуток та заробітна плата у Мілля протистоять одне одному як результати двох форм праці і виконують різні функції: прибуток використовується для відтворення уречевленої, а заробітна плата — живої праці.
Рента. Важливим доповненням доктрини Рікардо було поло ження Мілля про природу ренти. Висновки, які він зробив, виходячи з рікардіанської теорії ренти, радикальні за своєю суттю. Він ува жав, що рента виступає антагоністом прибутку, оскільки формуєть ся за його рахунок.
Той факт, що рента виникає без будь-якої участі землевласника, глибоко вражав Мілля, бо виявлялося, що землевласник протистоїть іншим класам суспільства, оскільки бере участь у розподілі суспіль ного продукту, не маючи жодного відношення до його створення, тобто паразитуючи на суспільстві. Землевласника Мілль розглядав як пасивного учасника розподілу: він не впливає на розміри ренти, а має її, сказати б, автоматично, як наслідок ціноутворення, причому не несе відповідальності за ті суспільні негаразди, до яких вона при зводить.
Мілль доводить, що клас землевласників не заінтересований у прогресивному розвиткові землеробства, оскільки зростання проду ктивності праці, котре протистоїть закону-тенденції спадної родю чості грунтів, спричиняє зниження цін на сільськогосподарську продукцію, а отже, зменшення ренти. Він виходить із тези Рікардо, що рента тим вища, чим більше перешкод існує на шляху до обробі тку земель, і вказує, що землевласнику вигідно створювати ці пере шкоди. Найголовнішою перешкодою Мілль уважає самого земле власника. З іншого боку, зазначає Мілль, кожний окремий земле власник заінтересований, щоб продуктивність праці саме на його ділянці була вищою, ніж на інших, оскільки надлишок продукту по зитивно позначатиметься на розмірі ренти.
Для обмеження можливостей отримання дармового доходу зем левласниками він пропонує встановити для них конфіскаційний рі вень державних податків, що призвело б до скасування земельної власності, фактичної націоналізації землі.
Антагонізм між рентою та прибутком, на думку Мілля, є не лише породженням форми власності на землю, котра стає на заваді про никненню капіталістичних відносин у сільське господарство, а й на слідком протекціоністської політики держави, завдяки якій земле власник утримує таке винятково вигідне становище. Мілль уважає, що свобода торгівлі сприятиме припливу товарів із-за кордону, зві льнятиме від необхідності обробітку гірших земель, знижуючи по пит на землю, а отже, і ренту.
Теорія грошей. Цікавими є думки Мілля стосовно кількісної тео рії грошей Рікардо. Він не включав монетарної теорії в економічний аналіз, тому не ставив питання про чинники вартості грошей, проте стверджував, що кількість грошей у обігу має важливе значення для стабільності економічного розвитку. Він указував на закономірні наслідки збільшення кількості грошей у обігу — зростання цін, па діння вартості паперових грошей, дестабілізація виробництва. Хоч ця проблема тоді ще не була дуже актуальною, Мілль передбачив і описав згубні для виробництва наслідки інфляції. Він поширив свої висновки й на сферу формування міжнародного рівня цін, зазначи вши, що закони грошового обігу діють на всьому ринковому прос торі однаково, а інфляція в одній країні може спровокувати інфля ційні процеси в інших.
Слід також сказати, що він погоджувався із теорією народонасе лення Мальтуса і віддавав належне його внеску в теорію ренти.
Джон Рамсей Мак-Куллох (1789—1836), філософ та економіст, відомий книговидавець і неперевершений редактор, ортодоксальний прихильник Рікардо, друг та найкращий популяризатор його праць. Він близько знав також Мальтуса і Мілля, поділяв їхні погляди на проблему народонаселення, ренту.
Перу Мак-Куллоха належить надзвичайно багато праць з філо софії, соціології, політичної економії, але основною, що дає найточ ніше уявлення про суть розуміння ним системи Рікардо, є «Основи політичної економії» (1825). У ній він робить спробу викласти в до ступному вигляді основи рікардіанського вчення і, за визначенням Сеніора, спрощує його до такої міри, що стає більшим рікардіанцем, ніж сам Рікардо.
Догматизм Мак-Куллоха був настільки абсолютним, що він не дозволяв собі взяти під сумнів хоча б один з висновків класика та все ж таки, під впливом Джеймса Мілля, він дещо уточнив теорію вартості в тій частині, що стосувалась визначення її субстанції. Якщо Мілль дотримувався думки, що у створенні вартості бере участь уречевлена праця, то Мак-Куллох доповнює це положення й відносить до чинників вартості всі сили (машини, природу, тварин), які, хоч і своєрідно, але «працюють». Як йому здається, це ніскільки не суперечить теорії Рікардо, а навпаки, доводить, що всі складові виробництва можна розглядати крізь призму праці. Таким чином, Мак-Куллох впритул підійшов до визначення вартості через факто ри виробництва, хоч саме за це критикував Сея.
Прибуток він розглядає як породження уречевленої праці, землі та інших дармових сил. Тому Мак-Куллох уважає за неможливе включення прибутку (поряд із заробітною платою) у витрати вироб ництва. І це (фактично єдине) розходження з доктриною Рікардо, він гаряче обстоював у своїй з ним полеміці, не розуміючи, що під риває тим самим найголовніші засади трудової теорії вартості.
Цікаво, що особливо старанно захищав Мак-Куллох слабкі сто рони рікардіанської доктрини. Він обстоював тезу про неможли вість криз надвиробництва, теорію реалізації, кількісну теорію грошей, теорію ренти, що була більш слабкою, ніж у Мальтуса. Його докази були настільки переконливими, що навіть помилки Рікардо ще довго сприймались як відправна точка досліджень економічної дійсності.
Сучасна західна економічна література оцінює Джеймса Мілля та Джона Мак-Куллоха як економістів, що догматично сприйняли теорію Рікардо, обстоювали, абсолютизували й досить уміло попу ляризували її, відтак сприяючи її вульгаризації та однобічному роз виткові економічної думки.
Томас Роберт Мальтус (1766—1834) навчався у коледжі при Кембріджському університеті. Після закінчення був сільським свя щеником, а з 1793 p. і викладачем у згаданому коледжі. Там прояви вся його інтерес до філософії та політекономії. 1798 p. він анонімно публікує свій памфлет «Нарис про закон народонаселення у зв'язку з майбутнім удосконаленням суспільства», де викладає деякі свої погляди на закономірності і взаємозалежності економічного та де мографічного процесів. Саме ця праця, що кілька разів перевидава лась, сприяла перетворенню Мальтуса на одіозну постать, об'єкт найжорстокішої критики.
Поза увагою багатьох істориків-економістів залишились досяг нення Мальтуса в економічній теорії, його твори «Дослідження про наслідки хлібних законів» (1814), «Теоретичні основи політики об меження ввезення іноземного хліба» (1815), «Дослідження про при роду і зростання ренти» (1815), «Принципи політичної економії» (1820), «Поняття політичної економії» (1827), що в них він демонст рує глибоке розуміння економічної теорії та практики.
Мальтус був прихильником класичної течії в політичній еконо мії, другом Рікардо, поділяв його погляди, погляди Адама Сміта, водночас критично їх переосмислюючи. Він був одним із піонерів викладання політичної економії в Англії, з 1805 р. по 1834 p. завіду вав кафедрою сучасної історії та політичної економії коледжу Ост-Індської компанії.
Його працю «Нарис про закон народонаселення...» було присвя чено критиці теорій Годвіна та Кондорсе, які обстоювали можли вість побудови суспільства ідеальної рівності за умови державного втручання у сферу розподілу суспільних доходів. Мальтус уважав, що будь-яка спроба побудувати таке суспільство зазнає краху вна слідок збільшення населення понад можливу пропозицію продуктів споживання. Крім того, втручання держави зруйнує основи саморе гулювання економічних та демографічних процесів.
Теорія народонаселення Мальтуса привертала увагу не стільки постановкою суто демографічних проблем, скільки тим, що вона спростовувала уявлення про можливість удосконалення суспільства з допомогою соціального законодавства та державного регулюючо го впливу. Вона створила передумови для розробки цілої низки еко номічних та соціальних доктрин.
У повторних виданнях «Нарису про закон народонаселення» та інших працях питання впливу демографічних зрушень на стабіль ність суспільного розвитку Мальтус зв'язав із проблемами взаємо залежності економічних та природних факторів. Якщо А. Сміт у своєму дослідженні абстрагувався від зовнішніх, позаекономічних чинників, то Мальтус визнав, що останні значною мірою обумов люють суспільне відтворення, впливають на економічну рівновагу. До таких чинників Мальтус відносив і народонаселення, розглядаю чи його, як один із природних ресурсів—факторів розвитку.
Виходячи з кількісних характеристик, Мальтус намагається по казати, як процес відтворення населення впливає на економічні процеси в суспільстві. На його думку, суспільство перебуває в стані рівноваги, коли кількість споживацьких благ відповідає кількості населення. За відхилення від рівноваги починають діяти сили, котрі цю рівновагу відновлюють.
Петті, а за ним і Сміт у численному працездатному населенні ба чили передумову багатства країни. Мальтус показав і зворотний бік цього процесу. Він не заперечує, що численне населення — одна з умов багатства: «Я готовий визнати, слідом за мудрецями древності, що могутність держави має вимірюватися не розміром її територій, а кількістю населення. Я розходжусь з цими авторами тільки стосо вно питання про те, як отримати численне, і при тім сильне і здоро ве населення» .
Причину, що перешкоджає нормальному відтворенню здорового, працездатного населення, він убачає в природному законі народона селення, згідно з яким існує «постійне прагнення, притаманне всім живим істотам, плодитися швидше, ніж це допускає кількість хар чів, що є в їхньому розпорядженні»2. Жорстка залежність суспільст ва від продовольчих ресурсів, вичерпність засобів існування є фак торами, які, на його думку, стримують можливість вільного зрос тання населення.
Мальтус доводить, що приріст населення саморегулюється пере довсім обмеженістю засобів існування. Щойно кількість цих засобів зросте — зросте й населення, якщо цьому не заважатимуть якісь надзвичайні перешкоди. Надзвичайними він називає моральні пере пони, пороки та нещастя, які не мають об'єктивно-економічної при роди, але котрі, у свою чергу, можуть бути наслідком надмірного зростання населення.
Процес саморегулювання приросту населення Мальтус ілюструє з допомогою прикладу, який має свідчити про об'єктивність тенден ції, за якої зростання населення відбувається у геометричній прогре сії, а засобів існування — в арифметичній. Він робить висновок, що коли населення буде подвоюватись кожні 25 років (і зростати в гео метричній прогресії— 1,2,4,8,16,32,64...), а засоби існування за найсприятливіших умов зростатимуть в арифметичній прогресії (1,2,3,4,5,6,7 ...), то вже через два століття кількість населення буде відноситись до засобів існування як 256 до 9, а через три століття — як 4096 до 13. Але природа сама регулює пропорції відтворення на селення: надлишок населення об'єктивно приречений на злидні, го лод та вимирання.
Мальтус уважає, що суспільство, знаючи наслідки процесу зрос тання народонаселення, може й мусить втручатись і регулювати цей процес, оскільки воно не здатне забезпечити безмежного приросту засобів існування, у збільшенні яких бере участь і природа.
Ігнорування дії об'єктивного закону народонаселення призведе до катастрофічних наслідків, і жодні соціальне спрямовані заходи не поліпшать ситуації. Держава, на думку Мальтуса, повинна втру чатись у процес відтворення народонаселення, використовуючи як економічні важелі, спрямовані на стримування його зростання, так і різноманітні превентивні заходи.
Визнаючи, що людські ресурси є одним з найважливіших факто рів економічного розвитку, Мальтус указує на необхідність їх якіс ного відтворення і у зв'язку з цим різко засуджує державні програми підтримки бідних: «Я заперечую право бідних на утримання за су спільний рахунок», тому що злидні, на його думку, породжують злидні. Будь-яка державна чи приватна благодійницька допомога стає на заваді саморегулюванню, тобто природноекономічному обмеженню зростання населення. Крім того, ця допомога підриває дію стимулів у економічній сфері.
Усі наступні, присвячені суто економічним проблемам, праці Мальтуса так чи інакше є лише дальшим розвитком положень, ви кладених ним у «Нарисі про закон народонаселення». Він доводить, що нерегульоване зростання населення завдає шкоди суспільству й економіці: провокує війни за додаткові території і додаткові блага;
скупченість населення сприяє виникненню епідемій; надлишок пра цездатного населення породжує безробіття та падіння заробітної плати, а отже, життєвого рівня.
Теорія народонаселення породила небезпідставні звинувачуван ня Мальтуса в зайвому песимізмі, але для нього самого вона стала поштовхом для ґрунтовного дослідження економічних проблем, що мали підтверджувати його доктрину. Він упритул підійшов до від криття кількох класичних законів політекономії, таких, наприклад, як закон граничної корисності, земельної ренти, фонду заробітної плати, що їх згодом сформулюють представники неокласичного на прямку, чи ефективного попиту, відкритого Кейнсом. Мальтус роз глядає питання про ренту, заробітну плату, прибуток у контексті їх виробництва й розподілу, але в іншому, ніж Рікардо, аспекті, поза теорією створення вартості.
Економічна доктрина Мальтуса, що прямо зв'язана із його тео рією народонаселення, має багато спільних рис із теорією Рікардо, але дещо під іншим кутом зору характеризує основи суспільного розвитку. По-перше, Мальтус намагається дати загальну картину розвитку суспільства; по-друге, його цікавлять передумови економі чного росту та фактори, що цьому сприяють; по-третє, він визнає можливість криз надвиробництва і намагається визначити природні економічні сили, що протидіють кризам.
Мальтус зробив значний внесок у дослідження проблеми циклічнос ті економічного розвитку. Причини цього явища він убачав передовсім у способах розподілу суспільного продукту, що, на його погляд, визна чає обсяги виробництва та розміри попиту на вироблену продукцію.
Економічні цикли. Мальтус, по суті, був одним із перших еко номістів, який визнав існування проблеми циклічності розвитку. Він критикував Сея, який теоретично доводив неможливість криз, тобто неможливість надвиробництва товарів понад ту кількість, що може бути спожитою, а труднощі реалізації зв'язував із недостатнім роз витком системи торгівлі. За Мальтусом, криза надвиробництва мож лива, вона зв'язана з реалізацією виготовленого продукту. У «Прин ципах політичної економії» він аналізує причини, що зумовлюють проблему реалізації, і серед них називає недостатній платоспро можний попит на вироблені товари.
Мальтус зазначає, що зростання населення само собою не забез печує зростання попиту. Він не ототожнює платоспроможного по питу та попиту, що спричиняється зростанням потреб, і намагається дати відповідь на питання: чи впливає розподіл на споживання й попит, чи існує зв'язок між попитом та доходами, між попитом і споживанням та заощадженням.
Теорія розподілу. На думку Мальтуса, основна проблема еконо мічної теорії полягає у визначенні законів раціонального розподілу доходів. У центрі теорії розподілу Мальтуса лежить вартість ство реного продукту, що її, як і Сміт, він визначав через кількість праці, котру можна придбати за даний товар. Але Мальтус уточнював по ложення Сміта, зазначаючи, що праця, яку купують за товар, дорів нює праці, витраченій на його виробництво. Кількість праці, що мі ститься у товарі, вимірюється витратами виробництва, до яких він відносить витрати живої та уречевленої праці і прибуток на авансо ваний капітал.
Поділяючи працю на продуктивну, що створює вартості, та не продуктивну (послуги, що споживаються), а капітал на постійний (машини) та змінний (заробітна плата), він доводить, що основи до ходів формуються у виробництві, спосіб їх розподілу також визна чається виробництвом. Після відшкодування витрат на постійний капітал робітник отримує свою частку створеного продукту у вигля ді заробітної плати, яка дорівнює затраченій праці.
Дохід капіталіста виступає у формі прибутку, тобто (за Мальтусом) як надлишок понад працю, витрачену на виробництво товару. Він бачить його як породження витрат виробництва, результат про дуктивної здатності авансованого капіталу. Капіталіст привласнює прибуток як плату за свій внесок у виробництво.
У суспільстві відбувається еквівалентний обмін вартостями і проблема розподілу зводиться до того, щоб цей обмін відбувся. Процес обміну вартостями є процесом їх реалізації.
Проблема реалізації. Проблема реалізації створеного продукту аналізувалась Мальтусом з кількох сторін: він намагався показати, як продукт розподіляється між класами і як реалізується його вар тість; як цей розподіл впливає на дальше виробництво, його струк туру і його обсяги; як зростання народонаселення позначається на розвитку виробництва та зайнятості; що спричиняє кризи надвироб ництва за тенденції до зростання населення і які існують механізми запобігання кризам; в якому співвідношенні перебувають різні фор ми доходів і як це співвідношення впливає на дальший економічний розвиток. У зв'язку з цим Мальтус аналізує різні форми доходів (ренту, прибуток, заробітну плату), оскільки, на його думку, саме в момент розподілу вартості на доходи формуються передумови криз надвиробництва.
Заробітну плату Мальтус розглядає як частку авансованого капі талу, яку заздалегідь визначено. Оскільки наймані робітники на за робітну плату можуть придбати лише частину виробленого продук ту, яка залежить від розміру заробітної плати, то реалізація решти продукту зв'язується з використанням доходів капіталістами та зем левласниками.
Капіталісту належить прибуток, -який міститься у вартості у ви гляді надлишку. Перш ніж привласнити цей надлишок капіталіст повинен його реалізувати. Для реалізації надлишку необхідний пла тоспроможний споживач. У ролі такого споживача виступає пере довсім сам капіталіст, але розміри непродуктивного споживання обмежені прагненням капіталіста до нагромадження, розширення виробництва. З приводу іншої частини прибутку капіталіст вступає у відносини з іншими класами.
Проблему реалізації надлишку, на думку Мальтуса, вирішують «треті особи», до яких він відносить споживачів, котрі не беруть участі у виробництві товарів, але отримують доходи, наприклад зе млевласники, що мають ренту. Непродуктивне споживання «третім» класом суспільства, котрий нічого не виробляє, на його думку, є ос новою забезпечення еластичності попиту, отже, стабільності еконо мічного розвитку.
Теорія ефективного попиту. Розподіл суспільного продукту на доходи — це лише перший крок на шляху до забезпечення економі чної рівноваги. Другим, і, на думку Мальтуса, надзвичайно важли вим — є способи використання прибутку. Нагадаємо, що він роз глядав прибуток як основний чинник розвитку. Мальтус зазначає, що товар не будуть виробляти доти, доки «внутрішня мінова вар тість», тобто те, у що його оцінює суспільство, не покриє всіх затрат праці на його виробництво з додатком такої кількості праці, яка до рівнюватиме прибутку.
Мальтус розвиває цю тезу, наголошуючи, що функції прибутку не обмежуються використанням його для задоволення особистих потреб капіталіста: прибуток є основою розширення виробництва засобів існування для населення, кількість якого збільшується, та визначальним чинником урівноважування сукупного попиту і про позиції, досягнення суспільно-економічної рівноваги.
Отже, прибуток є мотивом капіталістичного виробництва, джерелом його розвитку й запорукою врівноважування економіки.
Досліджуючи проблему оптимального співвідношення попиту та пропозиції, як основи стабільного поступального економічного роз витку, Мальтус дійшов висновку, що класична політекономія зали шає поза увагою механізм розподілу чистого доходу капіталіста на споживання та нагромадження, тоді як отриманий прибуток капіта ліст розподіляє на дві частини — ту, що є основою дальшого роз ширення виробництва (заощадження), і ту, що призначається для особистого споживання.
Без такого розподілу зростання обсягів виробництва неможливе:
«Жодне значне і тривале зростання неможливе без такого рівня бе режливості, який щорічно нагромаджує частину прибутку і створює надлишок продукту над споживанням... Якщо споживання є біль шим за виробництво, то капітал в масштабах всієї країни зменшує ться і її багатство поступово руйнується внаслідок недостатньої зда тності виробляти; якщо виробництво є більшим за споживання, то не спрацьовує стимул до нагромадження та виробництва внаслідок недостатнього ефективного попиту тих, хто має основну частину купівельних засобів. Дві крайності очевидні, отже, існує й середина, хоча, можливо, логічний апарат політичної економії не в змозі її ви значити, тобто існує стан, за якого, ураховуючи виробничі можли вості і споживацькі переваги, стимули до зростання багатства бу дуть найліпшими».' Кейнс пізніше зазначив, що існування проблеми оптимального співвідношення заощаджень та інвестицій у цій тезі Мальтус розкрив повністю.
Ця теза одночасно характеризує й механізм самоврівноваження економіки: фонд нагромадження динамічно змінюється залежно від рівня прибутковості виробництва.
Основним стимулом до нагромадження (інвестування) Мальтус називав природне тяжіння капіталіста до збільшення прибутку. Зро стання прибутку відбуватиметься, якщо зростатиме попит на товари. Високий попит гарантує отримання прибутку і стимулює виробничу діяльність, а отже, зумовлює попит на інвестиції. Сподіваючись на високі прибутки, капіталісти використовують заощадження для розширення виробництва.
У свою чергу, умовою зростання попиту є високий рівень спо живання, що забезпечується за рахунок зростання зайнятості на селення, зростання заробітної плати та інших доходів, тобто платоспроможності населення.
Мальтус розглядає взаємодію цих чинників і вплив кожного на забезпечення економічної рівноваги. Він вказує на те, що, перебу ваючи у взаємозалежності, взаємозумовленості, кожен із цих чин ників виключає динаміку іншого. Тобто зв'язок між ними має обер нений характер.
Наприклад, позитивним наслідком нагромадження він уважає зростання суспільного продукту, обсягів пропозиції товарів, попиту на робочу силу, рівня споживання. Однак, як наслідок дії цих чин ників, відбувається «перенагромадження», ринок переповнюється товарами, відносно спадає попит на них. Ціни на товари знижують ся, зменшується прибуток, а тому зупиняється виробництво, падає зайнятість і заробітна плата. З іншого боку, зростання заробітної плати призводить до зменшення частки прибутку, що є основою ін вестицій, до обмеження їх обсягів, тобто обсягів виробництва, до зростання безробіття, спадання попиту тощо. Усе це спричиняє цик лічність економічного розвитку.
Основний висновок Мальтуса полягає в тім, що для забезпечення рівномірного розвитку виробництва необхідна стабілізація одного з його чинників, тобто попиту. Попит забезпечується за рахунок за робітної плати, ренти, частини прибутку, що йде на задоволення індивідуальних потреб капіталіста, а також частини заоща джень, котрі не знайшли об 'єкта застосування.
Заробітна плата потрапляє в центр уваги Мальтуса в ході ана лізу попиту як одного зі складових рівноваги. Зазначаючи, що всі інші види доходів впливають лише на еластичність попиту, він ука зує на тісний зворотний зв'язок заробітної плати із розмірами при бутку, отже, з інвестиціями. Одночасне їх зростання, таке, що не призвело б до спаду виробництва, можливе лише за певних умов.
Мальтус розрізняє номінальну (грошову) та реальну заробітну плату, вказуючи, що сукупність необхідних засобів існування, які ро бітник може придбати на свою заробітну плату, визначає її реальну величину, а номінальна заробітна плата — це сума отриманих робіт ником грошей; вона менше зв'язана з обсягом життєвих засобів, є відносно самостійною і змінюється під впливом кількох чинників.
Підвищення ставки реальної заробітної плати передбачає змен шення норми прибутку, капіталіст втрачає стимули до нагрома дження, починається спад виробництва, зайнятості й попиту. Відтак Мальтус робить висновок, що заробітна плата має відповідати кільком вимогам: не перешкоджати нагромадженню, забезпечувати реа лізацію тієї частини суспільного продукту, що є необхідною для відтворення певної, визначеної обсягами виробництва, кількості ро бочої сили, сприяти стабілізації відтворювального процесу.
На його думку, сталість процесу зростання попиту можна забез печити за рахунок стабілізації номінальної заробітної плати, тобто заморожування фонду заробітної плати на «природному рівні». Це дасть змогу стабілізувати інвестиційний процес, який орієнтувати меться на певний фонд заробітної плати. Природний рівень фонду заробітної плати, на думку Мальтуса, визначається обсягами ви робництва, він є сталим для певного проміжку часу, а коливання за робітної плати зв'язані лише з динамікою зайнятості.
За зростання обсягів інвестованого капіталу зростає й попит на робочу силу. Але Мальтус зростання зайнятості не розглядає як чинник збільшення фонду заробітної плати. Зв'язок між ними елас тичний. За Мальтусом, збільшення фонду відбувається тоді, коли пропозиція товарів збільшується. При цьому, за відносно сталих розмірів номінальної заробітної плати, реальна заробітна плата зро сте, оскільки у грошовому вираженні ціни на товари знизяться. Тобто зміни відбудуться в межах фонду заробітної плати, і не спри чинятимуть скорочення виробництва з усіма його негативними на слідками.
Зазначивши, що існує об'єктивно зумовлений фонд заробітної плати, який тісно зв'язаний з обсягами виробництва, з визначеною кількістю засобів існування, що зростають повільніше, ніж населен ня, Мальтус формулює закон спадання рівня заробітної плати, згід но з яким перенаселення спричиняє зниження заробітної плати до прожиткового мінімуму. Тобто заробітну плату Мальтус розглядає як економічний чинник, що сприяє обмеженню приросту населення.
На думку Мальтуса, зафіксований фонд заробітної плати визна чального впливу на виробництво не матиме, але виступатиме як один із факторів зростання попиту на інвестиції. Він доводить, що рівень зайнятості за умов спаду виробництва не можна регулювати з допомогою заробітної плати (скажімо, знизивши заробітну плату нижче за реально необхідний рівень, забезпечити тим самим зрос тання попиту на робочу силу в межах фонду), оскільки зменшується не лише постійний капітал, а й фонд заробітної плати разом із ним. З іншого боку, зменшення фонду номінальної заробітної плати, яке завжди супроводжується падінням реальної, призводить до звужен ня сукупного попиту.
Отже, на думку Мальтуса, стабільне тривале зростання виробни цтва можна забезпечити, створивши умови для постійного збіль шення нагромаджень, що досягається стабілізацією платоспромож ного попиту (сталим фондом номінальної заробітної плати).
Причинами зростання і стабілізації попиту Мальтус уважає та кож зростання доходів непродуктивних класів, тобто зайнятих у сфері послуг, і землевласників, що беруть участь у перерозподілі суспільного продукту.
Водночас Мальтус доходить висновку, що вирішення проблеми попиту забезпечується як раціональним розподілом доходів, так і розвитком галузей, що надають послуги, а також розвитком внутрі шньої та міжнародної торгівлі.
Міжнародна торгівля. Мальтус, як і всі тогочасні економісти, приділяв увагу проблемі впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний -розвиток. На його думку, тільки міжнародна торгівля створює умови для вдосконалення структури попиту й розширює можливості виробництва та межі застосування капіталів. Але, об стоюючи право на вільне підприємництво як основну умову саморе гулювання економіки, Мальтус разом з тим був прихильником втру чання держави у сферу міжнародної торгівлі. Зокрема він пропонує прийняти обмежувальні закони на ввезення продуктів харчування, пояснюючи це негативним впливом конкуренції іноземних вироб ників на ціни та заробітну плату, якщо витрати виробництва за кор доном нижчі, чи родючість землі більша. Крім того, він убачає за грозу для усталеної дії механізмів саморегулювання інвестиційних процесів, оскільки приплив товарів негативно впливає на прибутко вість національних галузей. Мальтус пропонує контролювати рух товарів між країнами, забезпечуючи розвиток власної економіки, але не стримувати міграції капіталів.
Мальтусу належить заслуга ґрунтовної розробки теорії ренти, яка впритул підводить його до започаткування основ теорії спадної віддачі факторів виробництва.
Земельна рента. У центрі теорії народонаселення Мальтуса бу ла проблема обмежених ресурсів землі. І цілком логічно те, що у зв'язку з вирішенням цієї проблеми він формулює тезу про спадну віддачу цих ресурсів відносно потреб населення, що зростає, та за кон спадної родючості грунтів. Саме такий підхід став основою для пояснення Мальтусом природи земельної ренти.
Закон спадної родючості грунтів він формулює в нових видан нях «Нарису про закон народонаселення» та в працях «Дослідження про природу та зростання ренти», «Принципи політичної економії». Суть його полягає в тім, що основою виробництва продуктів спожи вання для населення, що збільшується, є наявність земельних ресур сів, родючість землі та продуктивність праці в сільському господар стві. Оскільки кількість земельних ділянок з достатнім рівнем родючості грунту є обмеженою, то через збільшення кількості наро донаселення в господарський оборот вимушено включають землі з низьким рівнем віддачі.
Витрати капіталу на обробіток таких земель є менш продуктив ними, ніж ті, що зв'язані з обробітком родючих земель, а послідовні додаткові витрати капіталу призводять до зменшення їхньої віддачі, тобто відбувається відносне зниження продуктивності: кожна на ступна витрата капіталу в землеробстві буде менш продуктивною, ніж попередня. Отже, на думку Мальтуса, продуктивність праці в сільському господарстві має не тільки фізичні межі (закладений в землі потенціал), а також і економічні. Це призводить до зростання цін на сільськогосподарську продукцію.
Різниця в прибутках, коли за неоднакової родючості земель вкладено однакові капітали, але отримано неоднакову кількість про дукту, і є основою ренти на користь власника більш родючої землі. Отже, Мальтус теорію диференційної ренти формулював на підставі тверджень, що рента виникає тільки у зв'язку з переходом до обро бітку гірших земель, який є наслідком зростання народонаселення.
Досліджуючи природу ренти, Мальтус звернув увагу на пробле му ефективності використання капіталів у землеробстві. Він зазна чає, що за додаткових капіталовкладень з метою штучного поліп шення якості грунтів також існує різниця в розмірах отриманого продукту, а отже, рента. Але цей вид ренти зв'язаний з економічною діяльністю, залежить від ефективності додаткових капіталовкла день, яка також має межу, адже будь-яке наступне вкладення капі талу дає меншу віддачу, ніж попереднє, приріст родючості грунтів відносно приросту інвестицій знижується. Ця рента є певним стиму лом до інвестування капіталів, але таким, що має обмежену дію.
По-різному відбувається привласнення ренти: у першому випад ку вона належить власникові землі, у другому — власнику капіталу. Крім того, землевласник отримує плату за використання землі — ренту, яка, на погляд Мальтуса, відрізняється за природою від рен ти, що є похідною від родючості (плати за якість). Аналізуючи умо ви формування ренти, Мальтус підійшов упритул до визначення аб солютної ренти, яка формується навіть на найгірших грунтах і є похідною права власності на землю.
У дальших дослідженнях Мальтус використає свої підходи до розуміння природи^ренти для вирішення проблеми реалізації суспі льного продукту. Його теорія розподілу суспільного продукту по ставила землевласника в опозицію до всіх інших класів, які не ма ють таких виняткових умов для привласнювання частки не створю ваних ними продуктів.
Визначення ренти через закон спадної родючості грунтів започат кувало основи теорії граничної продуктивності ресурсів і прямо зв'язане з теорією ефективного попиту.
Отже, Мальтус збагатив політичну економію новими підходами до теоретичного вирішення економічних проблем. Визнаючи об'єктивний характер впливу економічних законів на розвиток суспільст ва та його стабільність, Мальтус указує на необхідність урахування дестабілізуючого впливу природних та економічних факторів. І хоч докази його не завжди переконливі чи достатньо обгрунтовані, не завжди підтверджуються практикою чи статистикою, однак його те орії сприяли збільшенню популярності політичної економії, оскіль ки він спромігся вдало поєднати абстрактність її висновків з реаль ною економічною практикою.
У сучасній західній економічній літературі Мальтуса називають ученим, який на століття раніше за Кейнса відкрив закон ефектив ного попиту, спираючись на визнання обмеженості ресурсів у суспі льстві та їх спадну віддачу, ученим, який передбачав можливість криз надвиробництва. «Коли б Мальтус, а не Рікардо, був основопо ложником політичної економії XIX століття, — писав Кейнс, — на скільки мудрішим та багатшим був би зараз світ».
Нассау Вільям Сеніор (1790—1864) народився в англійській сім'ї іспанського походження, здобув освіту в Оксфорді, став ба калавром та магістром права. Кар'єру адвоката з причин інвалід ності полишає і починає вивчати політичну економію. З організа цією кафедри політичної економії в Оксфорді 1825 p. Сеніор був обраний на посаду професора. Його праці було присвячено проб лемам грошового обігу та методології політичної економії. Пев ний час він працював чиновником канцлерського суду, займався проблемами законодавства. Сеніор багато подорожував і спілку вався майже з усіма видатними людьми тієї доби. Сучасникам він був відомий скоріше як реформатор, ніж як економіст-теоретик, за вдяки чому склалося враження про особливу класову спрямованість його теорій.
З розвитком капіталізму все більше виникає потреба узгодження абстракцій політичної економії з проблемами економічної практики, тобто набуття політекономією практичної функції з метою пояснити природу економічних явищ, дати практичні рекомендації для подо лання суперечностей, що притаманні капіталізму й загострюються з його розвитком.
Тому для цього періоду розвитку економічної теорії характерним є спрощення та перегляд висновків політекономії Сміта і Рікардо.
Сеніор підтримував класичну традицію і водночас мав власний погляд на природу деяких економічних явищ. На відміну від Сміта він не ставив перед собою завдання побудови повної соціальної фі лософії, а обмежував предмет політичної економії як науки вивчен ням природи виробництва та розподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та Мальтуса.
Теорію політичної економії викладено, головне, у його книжці «Політична економія» (1850), яка спочатку (в 1836 p.) була видана у вигляді статей в енциклопедії.
Теорія вартості. Об'єктом дослідження політекономії, на по гляд Сеніора, є багатство, що виступає у вигляді речей, які можуть обмінюватись, або мають вартість. На його думку, обмінюватись або передаватись з рук у руки можуть речі, які є в обмеженій кіль кості (до них не належать, наприклад, сонце, повітря тощо), і мають властивість бути корисними, тобто «властивість прямо чи побічно давати задоволення чи тамувати біль»'.
Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність та обсяг пропозиції. За відповідних обставин кожна з цих властиво стей відіграє власну роль, по-різному впливаючи на процес обміну, але в сукупності вони визначають цінність багатства.
Визначенню поняття граничної (спадної") корисності у праці Се ніора належить значне місце. Він зазначає: «Існує межа задоволення потреб, що її може забезпечити товар відповідного типу, і, більше того, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі. Два предмети одного типу рідко дають удвічі більше задово лення, ніж один, і ще рідше десять дадуть уп'ятеро більше задово лення, ніж два. Отже, за наявності достатньої кількості відповідних товарів великою буде й кількість людей, що забезпечені ними, і які не бажають або виявляють лише слабке бажання збільшувати свої запаси цього товару; для них додаткова пропозиція втрачає всю, або майже всю свою корисність»2.
Формулюючи теорію вартості, Сеніор великого значення надає корисності, але його не можна вважати засновником суб'єктивної теорії вартості. Він окреслює проблему в цілому, не вдаючись до детального аналізу.
Отже, першим чинником вартості (цінності) він уважає корис ність, тобто попит. Другим чинником вартості, за Сеніором, є рівень доступності блага, його пропозиція: «порівняльне обмеження про позиції або... порівняльна недоступність, хоча сама по собі й недо статня для формування вартості, є її дуже важливим елементом; ко рисність, або, інакше кажучи, попит, залежить від неї». Рівень доступності блага визначається, на його думку, витратами виробни цтва. Він пише, що «пропозиція обмежується витратами на вироб ництво».
Сеніор критикує обмежене визначення вартості Смітом та Рікар до, які зводять фактори вартості лише до витрат праці. Сеніор уважає, що трудова теорія вартості звужує можливості пояснення бага тьох економічних явищ (наприклад, чому недоступність благ робить їх ціннішими і под.).
Витрати виробництва, які, на думку Сеніора, включають два елементи — працю та капітал, є першим кроком до кількісного прояву вартості у процесі обміну, хоча недоступність і корисність блага суттєво впливають на його оцінку. Вартість формується під впливом витрат виробництва, які включають прибуток, процент та заробітну плату і є факторами ціни.
Однак, на відміну від Рікардо, що зводить витрати виробництва до нагромадженої праці, Сеніор визначає їх через суб'єктивну кате горію утримання, тобто «жертовності» обох суб'єктів виробницт ва — капіталіста та найманого робітника.
Праця — це пожертва робітника, який втрачає свій час та спокій, а капітал — це пожертва капіталіста, котрий відмовляє собі в радо щах споживання й перетворює частину свого особистого доходу на капітал. Утримання само по собі не створює багатства, але дає право на винагороду як капіталісту, так і робітникам. Ця винагорода набу ває форми заробітної плати та прибутку. Очевидно, що вартість у Сеніора — це синтез категорій мінової вартості та ціни.
Ціноутворення. Щоб з'ясувати міру утримання, Сеніору до водиться показати, як відбувається реалізація товару, формується його ціна.
З одного боку, на думку Сеніора, витрати на виробництво є ре гулятором ціноутворення, але таким, що лише окреслює приблиз ну ціну, а не визначає її. На відміну від Рікардо, він уважає, що ці на товару дорівнює сумі утримання капіталіста та робітника, це сума капіталу та праці, або сума заробітних плат та прибутків капіталіста, які треба сплатити, щоб виробники продовжували свою діяльність.
З іншого боку, сума заробітних плат та прибутків у нього за лежить від цін, що визначаються співвідношенням попиту та про позиції.
Теорія Сеніора зводить витрати виробництва до грошового ви раження і робить їх у такий спосіб порівнянними. Він стверджує, що витрати виробництва є пише «регулятором» цін, а остаточне визначення їх залежить від попиту та пропозиції.
Отже, ціноутворення, за Сеніором, є водночас і процесом оціню вання вартості, тобто розміру пожертв капіталіста й робітника.
Відтак дослідженню закономірностей ціноутворення в доктрині Сеніора належить значне місце.
У зв'язку з цим, він зробив ще одне відкриття, задовго до того, як воно стало актуальним: підкреслюючи визначальну роль факторів попиту й корисності для фіксування ціни порівняно з таким чинником, як витрати виробництва, він звертає увагу на те, що ці чинники діють лише за умов вільної конкуренції. Монополізація виробницт ва нівелює їхню дію.
Монополізація виробництва і ціноутворення. Рівень монополі зації виробництва, на думку Сеніора, визначає, який із трьох факто рів (витрати, попит чи пропозиція) більше впливає на ціну. Він ви окремлює п'ять різних умов виробництва, що визначають ступінь їхнього впливу: 1) брак будь-якої монополії; 2) монополія, за якої монополіст не є єдиним виробником на ринку, але має якісь винят кові умови виробництва, що забезпечують збільшення або стабіль ність прибутків; 3) монополія, за якої монополіст є єдиним вироб ником, але не може збільшувати обсягів виробництва; 4) монополіст є єдиним виробником і може нарощувати обсяги виробництва без межно і з однаковою віддачею; 5) монополіст не є єдиним виробни ком, але має особливі переваги, які зменшуються або зникають за нарощування обсягів виробництва'.
Усі ці випадки Сеніор ілюструє співвідношенням вартості й ви трат виробництва. Оскільки у випадках 2,3,4 не існує верхньої межі ціни, то витрати виробництва будуть нижньою її межею. У випадку 5 виробництво може відбуватися за умов обмеженої пропозиції фак торів, а отже, і монополія буде обмеженою, а витрати зростатимуть пропорційно збільшенню обсягів виробництва й зумовлюватимуть таку саму ціну, як і в першому випадку. Будь-який виробник з мен шими витратами отримає надприбуток, або ренту.
Визначена під впливом конкуренції між виробниками ціна, на його думку, є базовою на ринку. Але в результаті протистояння ви робника і споживача ціна зафіксується на рівні вартості, чи, як ро зуміє її Сеніор, на рівні витрат виробництва. Як бачимо, Сеніор впритул підійшов до визначення вартості через витрати виробницт ва, які фіксуються в ціні завдяки зіткненню двох суб'єктивних оці нок величини утримання з боку споживача та виробника.
Зрозуміло, що він не зовсім точно розрізняв категорії вартості (поняття про яку запозичив у Сміта та Рікардо, точно наслідуючи їх щодо цього), пропозиції та граничної корисності, а також не робив чіткої різниці між ціною та вартістю. Але в його теорії наявні еле менти майбутньої доктрини граничної корисності, факторів вироб ництва та інших основ неокласичного аналізу.
Капітал. Теорія вартості (ціни) у Сеніора була похідною від йо го теорії утримання. Людську працю та природні ресурси (землю та ін.) він розглядав як первинні фактори виробництва, третім (вто ринним) фактором, є, на його погляд, утримання. Двох перших не достатньо для виробництва, третя чинна сила — «поведінка людини, що утримується від невиробничого використання того, що є в її розпорядженні, свідомо віддаючи перевагу виробництву, яке має віддалені, а не негайні результати. ...Цей фактор, що відрізняється від праці і природних ресурсів, є необхідним для існування капіталу і перебуває в такому самому відношенні до прибутку, як праця до заробітної плати»'.
Капітал у Сеніора — це поєднання трьох факторів: землі, праці та утримання. Природні ресурси — це матеріальне його на повнення, а утримання — це відмова від його невиробничого вико ристання, праця ж — спосіб його зберігання і формування.
Доходи. Визначивши капітал як єдність трьох факторів, Сеніор сформулював підходи до аналізу суті доходів.
Основним напрямком політекономічного дослідження Сеніора була проблема розподілу суспільного багатства. Він, як і інші того часні економісти, вирішував її з допомогою теоретичних обгрунту вань правомірності тих чи інших видів доходу: заробітної плати, прибутку, ренти, процента. Ця складова його теорії була найбільш слабкою і зумовила критичне ставлення до його вчення в цілому.
До Сеніора з усіх категорій доходу дохід на капітал був наймен ше обгрунтованим. Рікардо розглядав його лише як залишок після вилучення величини заробітної плати з ціни товару. Адже капітал трактували як продукт землі та праці, а не як самостійний фактор. Сеніор побачив підстави для особливої винагороди капіталіста — винагороди за утримання від споживання капіталу в розрахунку на майбутнє. Хто утримується, зазначає він, «той і є капіталістом, і ви нагородою за його дії є прибуток» .
Але капіталіст не лише утримується від споживання, а й пра цює, організовує підприємство, керує ним. Отже, прибуток вклю чає два види винагороди, і Сеніор розрізняє два види доходу капіта ліста— підприємницький дохід ( плата за працю ) і процент (плата за капітал).
З цієї позиції легко було пояснити природу процента на позичко вий капітал. Та природу ренти пояснити було важче. З одного боку, не можна було залишити поза увагою роль землі як фактора вироб ництва, з іншого — її не можна було віднести й до витрат виробни цтва, розмежувати роль капіталу і землі в цьому процесі.
Сеніор указував на те, що капітал втрачає свої властивості, коли його вкладають у нерухомість, а земля від інших факторів саме й відрізняється своєю нерухомістю. Іншим ресурсам притаманна об меженість пропозиції, обмінюваність, що зумовлює їхню товарність і участь у виробництві у якості витрат. Землю з цієї позиції охарактеризувати важко. Тому землю як об'єкт власності він відносить до капіталу, що потребує особливого виду утримання, зв'язаного з мо нополією на володіння землею.
Монополія у Сеніора, поряд з утриманням, є основою для пояс нення цілої низки економічних явищ. Коли виникають труднощі з визначенням їх природи, він використовує цю категорію. Так, Сені ор зазначає, що монопольне володіння передовими досягненнями у виробництві зумовлює існування надприбутку, як тимчасового яви ща. Існує монопольне володіння привілеями, що дає можливість отримувати прибуток, коли утримання здійснювалось іншою осо бою (прибуток на успадкований капітал).
Виходячи з монополії земельної власності, він і пояснює приро ду ренти. Оскільки Сеніор не розглядає землю як окремий фактор виробництва, він уважає, що рента, яка не належить до витрат, не може впливати на ціну. Рента — залишок, різниця між ціною і вар тістю виробництва, яка привласнюється завдяки повній або частко вій монополії, і вона не зв'язана з «жертовністю», тобто із власними зусиллями.
Прибуток, процент і заробітна плата, на думку Сеніора, за всіма параметрами відрізняються від ренти.
Теорія прибутку й процента не була достатньо обгрунтованою. Ні в «Політичній економії», ні в Оксфордських лекціях 1847—1852 pp. Сеніор не спиняється на поясненні принципів і шляхів форму вання прибутку та його розмірів, ставки процента, джерел їхнього забезпечення, мотивів утримання.
Він обмежується визначенням похідної природи прибутку на ка пітал як плати за підприємництво та утримання від негайного спо живання грошей.
Але в теорії Сеніора уже містяться положення, що в них висвіт люються взаємозв'язки прибутку, процента й заробітної плати. Він указує на те, що основою зростання виробництва є прибуток, який перетворюється на заощадження, а згодом — на витрати виро бництва. Тому зростання прибутку й заробітної плати залежить від утримання капіталіста.
Заробітна плата. Стверджуючи, що ціна товару є сукупністю кількості праці і утримання, необхідного для продовження вироб ництва, Сеніор робить висновок, що зростання (спадання) ціни має супроводжуватись зростанням (спаданням) заробітної плати. З ча сом ціни зафіксуються на рівні витрат виробництва, отже заробітна плата відповідатиме витратам праці.
Він бачив різницю між реальною та номінальною заробітною платою, але ще не спромігся співвіднести теорію заробітної плати (яку він зв'язував з продуктивністю праці) та теорію продуктивності капіталу. Формування ставки заробітної плати ставилося в повну залежність від утримання капіталіста (розмірів прибутку), а не від утримання робітника.
Теорія розподілу Сеніора не раз зазнавала критики за її бездока зовість. Однак терміном «утримання» інші автори також користува лися досить інтенсивно, особливо коли вони не могли пояснити природи доходів.
У теорії Сеніора значне місце відведено також і характеристиці інших аспектів доходів. Він доводить, що додатково залучена праця в сільському господарстві створює прибуток, який має тенденцію до зниження; що зростання населення обмежується дефіцитністю ма теріальних багатств; що кожен індивід намагається отримати більше багатств за найменших витрат, але поєднання цих намагань урівнює засоби з витратами тощо.
Для ілюстрації своїх теорій Сеніор часто користується математи чним апаратом.
Ортодоксальне розуміння трудової теорії вартості зумовило коло проблем, що були розглянуті Сеніором. Поза його увагою не зали шились питання грошей та грошового обігу, а також міжнародної торгівлі.
Теорія грошей. Сеніор критично аналізує кількісну теорію грошей Торренса, Рікардо і Джеймса Мілля. За вихідне він бере положення про те, що гроші є товаром, який набрав особливої форми в процесі еволюції обміну. Пройшовши шлях від бартеру, де гроші виступали в натуральному вигляді, до сучасної універсальної форми, вони стали виконувати цілий ряд функцій. Але основне їхнє призначення, на ду мку Сеніора, — обслуговувати кредит, оскільки гроші є виразником вартості, універсальним засобом обміну, універсальним вимірювачем вартості, що робить можливим майбутні платежі.
Ідеальні властивості товару, який претендує на роль грошей, — це спроможність задовольняти будь-які потреби, обмежена кіль кість, однорідність. Важливі й деякі фізичні якості: висока вартість у малій кількості, легка подільність, довговічність, сталість вартос ті. Тільки золото та срібло відповідають цим вимогам.
Цей підхід до характеристики грошей як особливого товару від повідає класичним позиціям. Але Сеніор вимагає відносного обме ження кількості цього товару в обігу, а отже, виходить з теорій про позиції, сформульованої ще меркантилістами, не враховуючи існування об'єктивного попиту на гроші.
Практичні рекомендації Сеніора щодо державного регулювання пропозиції грошової маси не втратили значення і тепер. Він уважав, що лише держава має здійснювати емісію, що однією з умов конт ролю за незмінною вартістю паперових грошей є формування розум ної податкової системи, підтримування постійного співвідношення з міжнародними обмінними курсами.
Основна помилка Джеймса Мілля полягала, на погляд Сеніора, у тім, що, розглядаючи проблему грошей, Мілль не включав монетар ної теорії в економічний аналіз, не аналізував факторів, що вплива ють на величину вартості цього товару, а оскільки вартість грошей зумовлюється тими самими чинниками, що й вартість інших това рів, то з позицій кількісної теорії грошей неможливо пояснити заса ди формування рівня цін (особливо міжнародного). Сам Сеніор не досліджував проблеми порівняльних витрат, як це робили економіс ти починаючи від Сміта, і дещо перебільшував роль витрат у ство ренні вартості грошей.
Внесок Сеніора в економічну теорію різні автори оцінюють по-різному: від повного замовчування до критики його теорій в цілому. Очевидним наміром Сеніора був синтез теорій Рікардо, Мальтуса та Сея, і в цьому він домігся значного успіху. Але багато його власних ідей мають самостійну цінність. Сеніора можна вважати одним із засновників теорій відносної та граничної корисності, попиту і про позиції. Він правильно розумів економічну сутність капіталу, про цента, факторів виробництва, виробничих витрат. Хоча ці ідеї були не досить обгрунтованими, але згодом знайшли визнання в економі стів неокласичного спрямування і були ними розвинуті далі.
Намагання Сеніора звільнити політекономію від будь-якого ком промісу із соціальними системами та реформами, звести її до обме женої кількості основних принципів, придатних для пояснення різноманітних економічних явищ, дає підстави вважати його засно вником політекономії як прикладної науки.
Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джон Стюарт Мілль (1806 — 1873). Книжка Мілля «Принципи політич ної економії» (1848) протягом другої половини XIX ст. була основ ним навчальним посібником для економістів. Її успіх зумовлювався вдалим поєднанням класичного та інших напрямків, стрункою й ви тонченою філософською картиною економічного устрою суспільст ва, майстерним викладом основного змісту теорії Рікардо та не менш майстерною спробою «примирити» Рікардо та його критиків. Лише після опублікування відомого трактату Маршалла й розвитку граничного аналізу праця Мілля втратила своє значення.
Походження та освіта Джона Стюарта Мілля, викладацька робо та в багатьох університетах визначили напрями його діяльності. Ба тько Джона Стюарта Мілля, Джеймс Мілль, особисто займався ви хованням свого сина. Уже в три роки молодший Мілль вивчає грецьку мову, у вісім — латинь, читає грецьких класиків, книги з історії, літератури, вивчає математику, в одинадцять — коригує гранки найвідомішої праці батька «Історія Британської Індії», а в тринадцять — нарівні з дорослими бере участь в обговоренні прин ципових політекономічних проблем.
У чотирнадцять років він провів рік у Франції, де зустрічався з економістом Ж. Б. Сеєм та філософом С. Бентамом. Після повер нення в Англію протягом двох років серйозно займався вивченням історії, філософії, права. Незабаром він починає працювати в управ лінні Ост-Індською компанією, де робить успішну кар'єру. Уже 1822 p. Мілль публікує свої перші праці з політекономії—дві статті з теорії вартості.
Мілль багато працює над філософськими проблемами, з 30-х ро ків видає філософський журнал, а 1843 p. публікує серйозну філо софську працю — «Система логіки». Вона стала методологічною основою для наступної публікації — «Нариси про деякі невирішені питання політичної економії» (1844). Через чотири роки вийшла йо го книжка «Принципи політичної економії», яка перевидавалась ба гато разів за його життя, а вже після його смерті її було перекладено багатьма мовами.
Після завершення служби в Ост-Індській компанії Мілль присвя тив своє життя науковим дослідженням та політичній діяльності в парламенті, де як ліберал розвивав ідеї буржуазної демократії. Після повернення до влади консерваторів не був переобраний, після чого оселився у Франції, де помер 1873 p.
Наукові праці забезпечили йому визнання як філософу, економі сту, політичному діячеві ліберального спрямування [крім уже на званих можна згадати ще такі, як «Про свободу» (1859); «Дисертації та обговорення: політичні, філософські та історичні» (1859—1875) —
4 томи; «Роздуми про представницький уряд» (1861); «Пригноблен ня жінок» (1869); «Три нариси про релігію» (1874) та ін.].
Основну працю Мілля «Принципи політичної економії» (1848) було написано з метою висвітлити економічні явища у зв'язку із за гальною філософією суспільства XIX ст., як це зробив Адам Сміт у XVIII ст. «Принципи» Мілля були своєрідним підсумком розвитку політичної економії першої половини XIX ст.
Виходячи з цього, неважко пояснити його еклектизм. Він з гото вністю сприймав усе найліпше, на його погляд, у політичній еконо мії, тому й не зміг уникнути суперечностей. Він твердо вірив у капі талізм, але не відкидав і реформ соціалістичного спрямування, дотримувався принципів вільної конкуренції та особистої свободи, але написав, однак, 1852 p. таке: «Якби довелося вибирати між ко мунізмом з усіма його наслідками і сьогочасним станом суспільства з усіма його стражданнями та несправедливістю, коли приватна вла сність сама собою обов'язково зумовлює те, що результати праці розподіляються так, як ми тепер бачимо, майже в оберненій залеж ності від кількості праці: найбільша частка тим, хто взагалі ніколи не працював, трохи менша тим, чия робота є суто номінальною, і так далі, у все менших масштабах ... аж до того, що найважча й найвиснажливіша праця не забезпечує достатніх навіть для найнеобхіднішого засобів, якби вибір став між цим і комунізмом, то всі труд нощі, великі й малі, зв'язані з комунізмом, були б дрібницями порі вняно з цим».
Та справді геніальною здогадкою Мілля була не критика капіта лізму, а те, що Мілль бачив можливість його самовдосконалення, еволюційного переростання в систему, яку нині економісти назива ють соціальне орієнтованою економікою.
Праця Мілля «Принципи політичної економії» складається з пяти книг: «Виробництво», «Розподіл», «Обмін», «Вплив суспільно го прогресу на виробництво та розподіл», «Вплив уряду». Аналіз су спільно-економічних процесів підпорядковано принципам, сформу льованим Міллем в його «Нарисах про деякі невирішені питання політичної економії», де він визначає політичну економію як науку, «котра досліджує закони тих суспільних явищ, що є результатом спільних дій людства зі створення багатства, у тій мірі, у котрій ці явища не спотворюються домаганням іншої мети».
Теорія вартості, головна у Сміта та Рікардо, не стала, однак, цен тральною проблемою книжки Мілля. Питання вартісних відносин він розглядає у зв'язку з проблемами обміну товарів. На його по гляд, важливіше значення має співвідношення факторів виробництва.
Аналіз процесу виробництва він починає з характеристики двох його компонентів — праці та природних ресурсів. Праця і природа об'єднуються у виробництві товарів, жодна з них не може бути єди ним джерелом виробництва. Але в процесі виробництва частина праці застосовується прямо, а частина побічно. Праця буває фізич ною та розумовою і може давати трояку користь: відчутну, що її ві дображено в продуктах; відчутну, відображену в удосконаленні лю дини як фахівця, що в кінцевому підсумку також проявляється в продуктах праці; не відчутну, не відображену предметно, тобто по слугу (музиканта, актора, законодавця і т. ін.).
Він розрізняє продуктивну працю, якою створюється багатство, й непродуктивну — таку, що не робить світ багатшим у матеріально му плані, а навпаки, збіднює його на величину споживання матері альних благ тими, хто зайнятий цією працею. Таке обмежене розу міння Міллем суспільного багатства призвело до багатьох неточ ностей його теорії.
Третім фактором виробництва Мілль уважає капітал, який на зиває раніше нагромадженим матеріалізованим продуктом праці. Гроші не є капіталом і не виконують, на думку Мілля, жодної функ ції капіталу. Відтак він робить висновок, що гроші є лише відображенням реального капіталу, а отже, заробітна плата виплачується з капіталу, з капіталу авансуються робітники. Капітал, за Міллем, авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили.
Важливу роль капіталу для суспільного відтворення Мілль дово дить у підрозділі «Основні закони, що стосуються капіталу». З цього приводу він формулює кілька теорем.
Перша теорема Мілля декларує залежність економічного розвитку від наявності капіталу. Тимчасово неінвестований капітал стримує роз виток, а додатково залучений сприяє створенню додаткових робочих місць, тобто забезпечує додаткову робочу силу заробітною платою.
Друга теорема Мілля полягає в тім, що капітал формується за рахунок заощаджень: вони перетворюються на капітал у процесі ви робничого споживання.
Третя теорема: відкладене майбутнє споживання забезпечуєть ся продуктивним виробничим споживанням і відбуватиметься на розширеній основі лише завдяки виробничому споживанню.
Четверта теорема стверджує, що капітал — це засоби, витра чені на організацію й підтримування продуктивної праці. Попит на товари визначає, «в якій конкретній галузі виробництва буде вико ристано працю та капітал, ... попит на працю відображається у ви гляді заробітних плат, що передують виробництву...»'.
Отже, Мілль розглядає капітал як основну умову виробництва, що передує йому, і формування капіталу узалежнює від заоща джень. Він також уважає, що попит на товари надає руху капіталам, тому капітал є основою врівноважування попиту і пропозиції, його обсяги скорочуються, коли зникає необхідність у товарах даного виду, і зростають, коли попит на товари спадає.
Він розрізняє основний та оборотний капітал і вважає, що їх ра ціональне поєднання визначається рівнем розвитку виробництва. Однак робоча сила страждатиме за зростання основного капіталу, бо в процесі механізації праці вивільнятиметься зі сфери виробництва.
Мілль досліджує природу факторів економічного зростання. Най важливішим з них, таким, що надає руху всім іншим, він уважає капі тал. Капітал у нього — результат заощаджень, утримання від спожи вання. Він залежить від обсягів фондів, з яких формуються заощад ження, та від дійовості причин, через які здійснюються заощадження.
За зростання обсягів капіталу й інвестицій виробництво може зростати необмежене. (Щоправда, дещо інше становище складаєть ся, на його думку, в сільському господарстві, де, по-перше, форма власності на землю послаблює стимули його розвитку, тобто рента зменшує частку прибутку, а по-друге, існує природна та економічна межа віддачі капіталу.) Але є чинники, що стримують цей процес.
Заробітна плата. Розміри заробітної плати впливають на обся ги прибутку, а відтак і інвестицій, тому важливо, щоб вона форму валася відповідно до потреб виробництва. З цього приводу він за проваджує категорію сукупних фондів.
Сукупні фонди, за Міллем, — це частина виробничого капіталу, що йде на виплату заробітних плат, авансом, на рівні з фізичним ка піталом. На розмір фонду впливають ті самі чинники, що сприяють зростанню постійного капіталу. Вони формуються на ринку під впливом попиту і пропозиції, де пропозиція — кількість капіталу, призначеного для утримування робітників, а попит — кількість ро бітників, що шукають застосування для своєї праці. Межа зростання сукупних фондів — це потреби виробництва й об'єктивне опти мальне співвідношення між названими факторами виробництва.
Природна, або необхідна, заробітна плата, за Міллем, визначає ться вартістю життя робітника. Ринкова заробітна плата та «сукупні фонди» орієнтуються на цей рівень. Мілль поділяє погляди Мальту са на проблему народонаселення і його висновки, що зі зростанням населення, індивідуальна заробітна плата має тенденцію до знижен ня. Чинники, які сприяють поліпшенню цієї ситуації, — це зростан ня розмірів капіталу та стримування народжуваності.
Цю доктрину могли б використати підприємці як аргумент у бо ротьбі проти підвищення заробітної плати, але Мілль у пізніших ви даннях уточнює цю тезу, зазначаючи, що кількість ресурсів, призна чених для виплати заробітної плати, залежить від загальних розмірів капіталу, який зростає, і заперечує думку, що він нібито підтримує теорію обмеження фондів заробітної плати, пояснюючи, що він ли ше вказує на реальну тенденцію.
Хоч теорія фондів заробітної плати була критично сприйнята економічною наукою, але ідея щодо співвідношення попиту на пра цю і її пропозиції була достатньо цікавою і набула розвитку пізніше.
Розглядаючи капітал як результат утримання капіталіста від не продуктивного споживання, Мілль логічно мав перейти до розгляду питання про ціну цієї пожертви. Саме цій проблемі присвячено дру гу книжку праці Мілля.
Прибуток капіталіста Мілль трактує так само, як Сеніор: це ви нагорода за утримання від споживання. Постає питання про розміри цієї винагороди, про чинники, що зумовлюють її. Мілль уважає, що одним із них є корисність продукту праці. Товар можна продати до рожче чи дешевше залежно від попиту на нього. Однак залишається незрозумілим, чому спостерігається тенденція тяжіння прибутків у суспільстві до єдиного, середнього рівня.
Оскільки це важко пояснити з позиції корисності, Мілль змуше ний був повернутися до аналізу фактора іншого порядку. Він пише: «Норма прибутку звичайно перевищує норму корисності», і досягається цей результат за рахунок того, що важливим його чинником є «продуктивна праця, яка виробляє більше ніж потрібно для підтри мки її функціонування»', тобто розміри прибутку він узалежнює від праці, але пояснює цю залежність так, як пояснював її Рікардо: міра зростання прибутку залежить від розмірів заробітної плати, прибу ток зростає тоді, коли зменшується вартість праці, і навпаки. Вар тість праці відображається в заробітній платі і залежить, на його думку, від усіх тих елементів, які роблять працю ефективною.
Мілль уважає, що низький рівень прибутків може бути також зу мовлений (навіть за низької заробітної плати) неефективним вироб ництвом: малопродуктивна праця впливає на обсяги прибутків та їхню норму. Він указує, що зв'язок між заробітною платою та при бутками є дуже виразним, але не вивчає цієї проблеми грунтовно.
Основний висновок Мілля полягає в тім, що від розмірів прибут ку залежать заощадження, а відтак і розміри капіталів.
Теорію вартості Мілль викладає в третій книзі «Обмін», де аналізує цю проблему поряд з категоріями ціни, грошей, кредиту, регулювання валют та ін. На його думку, тему вартості вичерпано, вона вже не має важливого значення, і лише інколи можна скорис татися з неї для пояснення окремих положень щодо цін та грошей.
Якщо класики, починаючи з Петті, уважали, що основою мінової вартості й цін є витрати праці, а дія всіх інших факторів спричиняє лише деяке відхилення цін від цієї основи, то Мілль фактично ігно рує це положення класиків. Він усі проблеми політекономії зв'язує з рухом цін. Тому саме цей об'єкт висувається на чільне місце в його вченні.
Ціна. Передовсім Мілль визначає зміст категорії. Він стверджує, що ціна може означати як корисність, так і купівельну спромож ність, тобто ціну користування й ціну обміну. Його ціна — це зав жди ціна обміну, вона не є синонімом вартості, а визначає тільки вартість речей щодо грошей: кількість грошей, які можна обміняти на річ, або її вартість у грошовому вираженні. Ціна, як у пізніших працях уточнює Мілль, визначається витратами виробництва. Това ри обмінюються один на одний «відповідно до порівняльної кілько сті заробітних плат, що мають бути виплачені за їх виробництво, і порівняльної кількості прибутків, що мають бути отримані капіталі стами, які виплачують цю заробітну плату»2.
За Міллем, цінність, або обмінна ціна речі, — це її властивість задовольняти потреби й бути рідкісною. Усе це — проблеми пропо зиції. Якщо речі рідкісні, наприклад твори мистецтва, то пропозиція є наперед відрегульованою. Але, указував він, є речі, пропозиція яких може безмежно зростати без зростання вартості, а цінність їх буде спадати. Співвідношення попиту та пропозиції забезпечить ко ливання ціни навколо вартості. Ціна змінюється в прямому відно шенні до попиту і в оберненому до пропозиції.
Мінова вартість (у Мілля — ціна товару) визначається в точці врівноваження попиту і пропозиції, а витрати виробництва є тим фактором, що регулює пропозицію. Якщо вони не покриваються в процесі обміну тривалий час, то інвестування у виробництво припи няється, пропозиція скорочується.
Для ціноутворення має значення й конкурентна боротьба, яка в кінцевому рахунку, впливає на пропозицію та ступінь покриття ви трат виробництва.
Отже, класична теорія вартості в Мілля поєднується із суб'єк тивною теорією обміну. Ціна в нього часто трактується як вартість або мінова вартість, а вартість визначається через витрати. Тобто, Мілль, як і багато інших економістів, не надавав особливого зна чення розмежуванню категорій вартості та ціни, оскільки вважав, що суттєвою є форма, в якій виступає вартість — ціна, що основою розвитку є реалізована вартість, відображена в доходах. Обмін від бувається згідно з цінами, а ціни формуються під впливом пропози ції та попиту.
Міжнародна торгівля. Проблема обміну в теоретичних побудо вах Мілля w завершується аналізом ціноутворення на внутрішньо му ринку. Його внесок в теорію міжнародної торгівлі є досить знач ним. Він не тільки розвинув оригінальну теорію Сміта та Рікардо, а й пішов далі (ця проблема розглядалася ним і раніше — у «Нарисах про деякі невирішені питання політичної економії»). Висновки його дослідження про вирівнювання міжнародного попиту не відповіда ють принципам торгівлі, визначеним у політичній економії його по передників.
Передовсім він заперечує тезу, що закони обміну, які діють в межах однієї країни, чинні у міжнародних відносинах, а гроші віді грають ту саму роль у міжнародному обміні, котру виконують у ме жах власної країни. Однак він погоджується з тим, що наслідки дії економічних законів можуть поширюватися на сферу міжнародної торгівлі.
Мілль стверджував, що переваги обміну між націями означають можливість отримувати більшу кількість товарів за незмінної кіль кості праці та капіталу, тобто кожен виграє, коли за таких самих ви трат можна придбати більшу кількість товарів, ніж виробити у влас ній країні.
Основна теза Мілля полягає в тім, що не можна орієнтуватись на показник переваги обсягу ввезення над вивезенням, чи навпаки, а треба порівнювати віддачу, тобто зважати на те, наскільки експорт чи імпорт сприяє економії витрат праці та капіталу для того, щоб ця економія була реалізована в галузях, які забезпечують переваги в продуктивності порівняно з іншими країнами.
Ціноутворення в міжнародному обміні, на погляд Мілля, не ба зується на врахуванні витрат виробника, а є результатом порівню вання попиту і пропозиції та граничної корисності за вільної конку ренції між державами. Однак протекціоністська політика держави спотворює дію цих чинників. Проте Мілль, хоч як був відданий тео рії вільної торгівлі, визнавав необхідність протегування «молодих» галузей, з метою забезпечення їхньої конкурентоспроможності в майбутньому.
Мілль уважав, що конкуренція між країнами на тому самому ринку, або комерційне суперництво, веде до зниження цін. Якщо держава не бачить способу забезпечити продаж власних товарів — вона створює перешкоди для імпорту, бо основним законом міжна родної торгівлі є бартер і тенденція до врівноважування експорту— імпорту, у результаті чого можливий занепад цілих галузей або «вте ча» капіталів за кордон, що також завдає шкоди власній економіці.
Штучне завоювання іноземного ринку з допомогою демпінгових цін, на думку Мілля, призводить до того, що імпорт у цьому разі стає порівняно дорожчим і тягар втрат в експортній торгівлі лягає на тих, хто споживає імпортні товари.
Теорія міжнародної торгівлі Мілля е прогресивнішою від теорії Рікардо, бо грунтується на конкретному ситуаційному аналізі, ви значає межі втручання держави в економіку.
Показники суспільного прогресу. Безумовно, недостатньо оціне ним внеском Мілля в розвиток економічної теорії є його аналіз впливу економічного прогресу суспільства на виробництво й розпо діл. Передовсім це стосується його теорії суспільної статики та ди наміки, відповідно до якої прогресивне (динамічне) цивілізоване су спільство відрізняється від інших якісною зміною засобів виробництва, зростанням суспільного продукту, обсягів виробницт ва, населення, владою людини над природою, знанням законів при роди та суспільства й умінням їх використовувати, а також мірою захищеності особи і власності.
Суттєвим показником динаміки розвитку Мілль уважав також зростання ділової активності основної маси населення, створення умов для спільних дій (кооперації), що веде до виникнення акціоне рних компаній та асоціацій, а відтак до процесу усуспільнення ви робництва та споживання. Прогрес суспільного виробництва, на його думку, забезпечує соціальне самовдосконалення, в якому бра тимуть участь усі суспільні верстви: система найманої праці припи нить своє існування, наймані робітники перетворяться на виробників, котрі самі розподіляють прибутки, «колективними зусиллями створюють капітал ...і працюють під керівництвом менеджерів, яких самі ж призначають та звільняють»'.
Мілль аналізує вплив кожного з цих факторів на прогрес суспі льства й на основні економічні явища, зокрема на заробітну плату, ренту, прибуток. Саме у зв'язку з теорією прогресу він формулює закон-тенденцію норми прибутку до спадання і закон-тенденцію до зростання заробітної плати, особливо — ренти.
Мілль стверджує, що основою прогресу суспільства є зростання діючого капіталу, яке не стримується тяжінням до заощаджень через низьку норму прибутків, а стимулює вкладання грошей у виробниц тво. За розвиненої системи доходів можна бути гарантованим відно сно постійного зростання вкладання коштів у виробництво. Цей процес регулюється нормою прибутку: мінімальна його норма буде стримувати зростання капіталів та поступальний розвиток суспільс тва і штовхати до пошуку шляхів підвищення норми прибутків, а отже, до динамічних змін.
Підходи, застосовані Міллем для аналізу факторів динамічного розвитку суспільства, дають підстави вважати його одним з заснов ників теорії економічного зростання. Він визначив основні пробле ми, вказав на умови та наслідки прогресивного розвитку суспільства.
Роль держави. Розглядаючи проблеми впливу держави на про грес суспільства, Мілль виділяє обов'язкові та необов'язкові її фун кції, зробивши багато винятків із принципу невтручання держави в економіку.
Основним економічним важелем впливу держави на процеси ви робництва та розподілу Мілль уважає податки. Визначивши раніше диференційну ренту як незароблений наддохід, отриманий в резуль таті перерозподілу частки прибутків та заробітної плати на користь землевласника через особливості ціноутворення в сільському госпо дарстві, він пропонує частину цього доходу оподатковувати спеці альним податком. Мілль у цьому питанні фактично поділяє погляди свого батька і вважає, що абсолютна рента, як дохід землевласників, має привласнюватися державою, тобто пропонує, по суті, націоналі зацію землі.
Податкова система, на думку Мілля, — це єдиний економічний важіль впливу держави на економіку. Використовуючи його, держа ва повинна провадити політику, яка не шкодила б підприємництву та сприяла б прогресу нових галузей, а також забезпечувала конку рентоспроможність товарів на світовому ринку.
Водночас Мілль рішуче заперечує втручання держави в економі чні процеси, якщо необхідність цього не доведено у кожному окремому випадку. Він посилається на великий об'єктивний закон — за кон особистої заінтересованості (гедоністичний принцип), згідно з яким усе раціональне через зіткнення інтересів торує собі шлях. Різ ниця інтересів — це і є свобода, що стає гарантом інших свобод:
конкуренції, праці, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, норми про цента, банківської діяльності. Саме індивідуалізм протидіє будь-якому втручанню держави в економічну сферу.
Джон Стюарт Мілль був переконаним послідовником Рікардо, але його теорія в багатьох аспектах відхиляється від класичних тра дицій. Його можна вважати засновником теорій економічного зрос тання, попиту та пропозиції, теорії корисності, автором оригіналь ного трактування суті капіталу та процента. Він зробив значний внесок у розвиток економічного аналізу, теорії ренти та теорії утри мання Сеніора. Ліберальні погляди Д. С. Мілля на економічне зрос тання, заробітну плату, майбутнє робітничого класу, місце та функ ції держави були підхоплені й розвинуті далі послідовниками не самої тільки класичної школи.