Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
27
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА
МАНДЗЯК ВІКТОР ПЕТРОВИЧ
УДК 930.1(477.83/.86)”18/19”
Історіографія українського національного руху в Галичині
ХІХ –початку ХХ ст.
Спеціальність 07.00.06. –історіографія, джерелознавство
та спеціальні історичні дисципліни
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
ЛЬВІВ –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України
|
Науковий керівник: |
доктор історичних наук, професор Кондратюк Костянтин Костянтинович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри новітньої історії України |
|
Офіційні опоненти: |
доктор історичних наук, професор Крупський Іван Васильович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри радіомовлення і телебачення
кандидат історичних наук, доцент Марущенко Олександр Володимирович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри історіографії та джерелознавства |
|
Провідна установа: |
Інститут історії України НАН України, м. Київ |
Захист відбудеться 30 січня 2007 року о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська,1, ауд. 220.
З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.
Автореферат розісланий “29” грудня 2006 р.
Учений секретар
спеціалізованої Вченої ради,
доктор історичних наук, професор Сухий О.М.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. На сучасному етапі становлення української нації та держави історіографія відіграє важливу роль в процесі формування національної свідомості суспільства, переосмисленні місця і ролі України в світовій історії. Особливо актуальною постає проблема утвердження історіографії українського національного руху ХІХ –початку ХХ ст. –рушійного механізму феномену національного відродження, ключовою функцією якого було поширення сучасної національної свідомості серед українського населення.
Важливою частиною даної проблеми стали здобутки історичної науки про розвиток українського руху в Галичині, яка перебувала у складі монархії Габсбургів. Без критичного оцінювання цього явища спроби формулювання сучасних концепцій історії України видаються проблематичними, натомість постання цілісної історіографії про національний рух галицьких українців ХІХ –початку ХХ ст. полегшить і прискорить даний процес.
Важливим завданням сучасної історіографії є подолання одновимірності методологій і стереотипів, які характеризують історіографічні праці минулого, формування ідеологічно неупередженого наукового пізнання української історії.
Таким чином, актуальність теми дослідження обумовлюється об’єктивною необхідністю підбиття підсумків розвитку історіографії українського національного руху в Галичині ХІХ –початку ХХ ст. Це активізує науково-теоретичні зусилля істориків у процесі поглибленого дослідження українського національного відродження, стимулює пошуки конструктивних підходів у вирішенні проблем, що вимагають залучення нових джерел і здійснення аналітичних узагальнень.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до науково-дослідної програми кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім. І.Франка “Західноукраїнські землі у ХІХ –ХХ століттях: політичний і соціально-економічний аспект”.
Метою дослідження є вивчення тенденцій розвитку історіографії українського руху в Галичині ХІХ –початку ХХ ст., узагальнення досягнень, дискусійних і малодосліджених питань. З’ясування поставленої мети передбачає вирішити ряд завдань, а саме встановити:
Об’єкт дослідження –українська та зарубіжна історична наукова література, яка присвячена українському рухові в Галичині ХІХ –початку ХХ ст. та розкриває його окремі аспекти.
Предмет дисертаційної роботи –історичні знання і концептуальні засади, наукові зацікавлення та історіографічні напрями дослідження національного руху галицьких українців ХІХ –початку ХХ ст.
Методологія дослідження ґрунтується на принципах об’єктивності, світоглядного плюралізму та фахової відповідальності. При розв’язанні поставлених завдань використовується комплекс спеціальних методів дослідження. Метод історіографічного аналізу і синтезу дає змогу проаналізувати і систематизувати історіографічне надбання, виявити наявність певних концепцій і напрямів в трактуванні українського національного руху в Галичині ХІХ –початку ХХ ст. Метод актуалізації допомагає визначити новизну історичних знань, окреслити коло малодосліджених і невисвітлених питань, виділити перспективні теми для подальших наукових розробок. Порівняльно-історичний метод дозволяє не тільки розгорнути і поглибити панораму наукового бачення істориків певного періоду щодо розуміння процесів українського національного руху в Галичині ХІХ –початку ХХ ст., але й виявити міру тотожності й розбіжності в їх пошуках і підходах у вивченні даного явища, виявити дискусійні питання, розкрити особливості їх ідей та концепцій. Проблемно-хронологічний метод сприяє з’ясуванню взаємозв’язків в історіографічному процесі, що дозволяє вичленити основні етапи розвитку наукової літератури з історії національного руху галицьких українців ХІХ –початку ХХ ст., з’ясувати появу в ній якісно нових концептуальних змін.
Хронологічні межі роботи охоплюють період від кінця ХІХ до початку ХХІ ст., тобто період від часу виходу перших історичних праць до появи останніх наукових досліджень, в яких аналізується український рух в підавстрійській Східній Галичині.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській історіографії було проведено комплексний аналіз опублікованої літератури, з’ясовано концептуальні та методологічні принципи історичних досліджень, проаналізовано внесок українських і зарубіжних вчених у вивчення історії національного руху українців Галичини ХІХ –початку ХХ ст. Це сприяє поглибленню вивчення малодосліджених і дискусійних питань з даної тематики.
Науково-практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що положення і висновки можуть бути використані для з’ясування основних тенденцій розвитку української та зарубіжної історичної науки. Запропонований в дисертаційній роботі аналіз історичних концепцій доцільно застосовувати у викладанні загальних та спеціальних курсів української історіографії, при підготовці навчальних посібників.
Результати дисертації апробовані у чотирьох фахових статтях, виступах на Міжнародних наукових конференціях “Розвиток історичної науки в Україні (до 10-річчя незалежності України)” (Київ, 18 травня 2001 р.), “Українська історіографія на рубежі століть” (Кам’янець-Подільський, 25-26 жовтня 2001 р.), VII Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 17-18 травня 2002 р.), XVI конференції Наукового товариства ім. Т.Шевченка (Львів, 17-19 березня 2005 р.), XVIІ конференції Наукового товариства ім. Т.Шевченка (Львів, 16 березня 2006 р.).
Структура дисертації обумовлена специфікою наукової літератури з історії українського національного руху в Галичині ХІХ –початку ХХ ст., а також метою і завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних історіографічних джерел. Її обсяг становить 203 сторінки основного тексту та 55 сторінок бібліографії (538 позицій).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено його мету і завдання, об’єкт і предмет, окреслено джерельну базу, методологічні засади та наслідки апробації результатів дисертації. Розглянуто стан наукової розробки теми.
Історики УРСР2 головну увагу звертали на критику концепцій народницького і державницького напрямів, які визнавались ненауковими. Гострій критиці піддавались тези, що лягли в основу концепції національного відродження М.Грушевського: “винятковість” українського народу, “відрубність” його історії від російської, “безбуржуазність” українського суспільства, “єдиний потік” в розвитку української культури. Критикувалася також “теорія П’ємонту України”, тобто Галичини, яка стала центром українського соборницького руху.
Діаспорний вчений Б.Крупницький3 дав побіжний аналіз української радянської історіографії в галузі дослідження становища західноукраїнських земель в складі імперії Габсбургів. Історик наголосив на її провідній тезі: підкреслення загальної відсталості Галичини від Наддніпрянщини, щоб, таким чином, заперечити твердження про неї як “П’ємонт України”. Викликає інтерес спроба С.Єкельчика4 подати різні концептуальні підходи вітчизняних і діаспорних істориків в дослідженні українського руху ХІХ –початку ХХ ст. Вчений вказує на термінологічну відмінність між поняттями національне відродження і національний рух, так як перше поняття часто несе культурне, а друге –соціальне навантаження.
Важливими, у контексті дослідження, є історіографічні праці теоретичного характеру сучасних українських вчених В.Сарбея5, Л.Зашкільняка6, В.Кравченка7, Я.Дашкевича8, в яких простежено розвиток історичної науки впродовж ХІХ –ХХ ст.
Цінним історіографічним фактом стала монографія К.Кондратюка9, в якій аналізується доробок українських істориків романтичного, народницького і державницького напрямів. Як зазначає вчений, такий поділ істориків за напрямами є доволі умовним –він відображає, насамперед еволюцію методологічних принципів національної історіографії ХІХ –початку ХХ ст., що пройшла етап свого ідейно-концептуального та організаційного становлення.
Загальні тенденції розвитку історіографії даної теми представлені у праці І.Колесник10, яка з’ясовує зміст українського національного відродження в трактуванні народницького, державницького, неонародницького і модерністського напрямів, відповідно: як процес зближення української інтелігенції із власним народом, що є носієм національного елементу; як ідейний рух, представником якого виступає панівна верства; як процес перетворення етнолінгвічної спільноти у свідому політико-культурну спільноту; як процес самоусвідомлення етносу як нації. З цього переліку випала радянська історіографія, для якої, на думку вченої, дана тема була ідеологічним табу і політично небезпечною проблемою.
Стан і перспективи сучасних наукових розробок з історії України ХІХ –початку ХХ ст. розкриваються в публікаціях О.Реєнта11. Історик аналізує внесок діаспорних і вітчизняних вчених, передусім науковців Інституту історії України НАН України, у формування науково-теоретичних концепцій і вивчення важливих аспектів національного відродження, звертає увагу на дискусійні питання, які існують в українській історіографії національного руху ХІХ –початку ХХ ст. О.Реєнт виокремлює в сучасній вітчизняній історіографії два погляди на сутність українського руху: перший, який адаптовує колишні радянські методологічні підходи до сучасних методів наукового пізнання, та другий, який розробляє нові концепції на основі застосування цікавих ідей та використання нових документальних матеріалів.
Певне зацікавлення викликають статті сучасних українських вчених, в яких висвітлюються історіографічні здобутки окремих проблем українського руху в Галичині ХІХ –початку ХХ ст.12 І.Чорновол вказує на зародження наукового інтересу до теми українського парламентаризму в підавстрійській Галичині, спричиненої пропагандою ідей демократії в Україні. О.Аркуша проаналізувала внесок сучасної польської історіографії в дослідження діяльності Галицького сейму, зокрема у вивчення історико-правових засад і етапів його функціонування, ідеологічно-політичних позицій польських угруповань, причин польсько-українського конфлікту на фоні роботи сейму. Здобуткам сучасної історіографії в дослідженні національно-політичних орієнтацій галицьких українців (австрофільство, полонофільство, русофільство, народовство) присвячені публікації М.Мудрого. Вчений наголошує на ключових моментах для подальшого вивчення цих орієнтацій і робить висновок, що українська історіографія повинна звільнитися від політичної кон’юнктури, відмовитися від пошуків єдиноправильного історичного розвитку української нації.
Таким чином, огляд стану наукової розробки теми показує, що вона перебуває у центрі уваги багатьох дослідників, однак не знайшла свого достатнього і всестороннього опрацювання.
В першому розділі “Український національний рух в Галичині ХІХ –початку ХХ століть в західноукраїнській історіографії першої половини ХХ століття” проаналізовано праці галицьких істориків українофільського та русофільського спрямування. Характерними рисами тогочасної історіографії було панування позитивістського методу досліджень, прімордіалістської концепції утворення нації (звідти використання термінів відродження або пробудження), існування народницького і державницького напрямів, а також значна заідеологізованість історіографічної думки.
Чільним представником народницького напряму був М.Грушевський, що розглядав національне відродження як процес зближення української інтелігенції з власним народом. Розвиток національного руху в Галичині подавався істориком хвилеподібно: діяльність Перемишльського товариства священиків і “Руської трійці” –спад 1840-х рр. –революція 1848 р. і політика Головної руської ради –занепад 1850-х рр. –активізація українофільського руху в другій половині ХІХ –початку ХХ ст. М.Грушевський відзначав вагомий вплив зовнішніх чинників: слов’янського відродження, польської революційності, наддніпрянського культурного життя. На думку вченого, напередодні Першої світової війни Галичина втратила першість в українському русі на користь Наддніпрянщини, де політико-культурна ситуація стала більш сприятливою.
Серед плеяди істориків Львівської школи –учнів М.Грушевського –слід виокремити І.Крип’якевича, який відійшов від народницьких позицій свого вчителя і розробив державницьку концепцію, в основі якої була не тільки історія народу, але й боротьба народу під проводом провідної верстви за власну національну незалежність. Історик виділив два етапи українського руху в Галичині: культурно-освітній (до 1848 р.) і громадсько-політичний (1848-1914 рр.). І.Крип’якевич вказав на поступове розширення його соціальної бази: спочатку головну роль відігравало духовенство (до середини ХІХ ст.), пізніше –світська інтелігенція, а від 1880 р. –народні маси, передусім селянство. Вчений твердив, що під дією зовнішніх чинників та завдяки внутрішній консолідації національних сил Галичина на початку ХХ ст. вийшла на чільне місце в історії України.
Історики першої половини ХХ ст. започаткували дослідження проблем соціальної, військової і політичної історії Галичини, пов’язаної з революційними подіями 1848-1849 рр.13, вивчення москвофільської14 та радикальної течій15, висвітлення боротьби за український університет16, діяльності українських послів17, культурних взаємин між галицькими і наддніпрянськими діячами18.
Характерною ознакою історіографії першої половини ХХ ст. було існування значної кількості історико-літературознавчих досліджень, виконаних групою вчених, об’єднаних навколо НТШ (О.Терлецький, І.Франко, І.Свенцицький, М.Тершаковець, В.Щурат, М.Возняк), які вивчали національне відродження в контексті літературно-культурного розвитку Галичини.
Окрім фахових досліджень, історіографія була представлена рядом науково-популярних праць, виданих в роки Першої світової війни. Їх автори (В.Гнатюк, М.Лозинський) наголошували, що завдяки австрійському конституційному ладові галицьким українцям вдалося перетворитися з етнографічної маси в повноцінну націю, незважаючи на домінування польських політичних сил.
Поряд з історіографією українофільського спрямування існувала також русофільська історіографія, представники якої групувалися навколо Ставропігійського інституту. Відомим істориком цього спрямування був Ф.Свистун. У своїх роботах19 він наголошував на тезі, що галицькі русини належали до складу “общерусского” народу, процес їх національного пробудження був органічно пов’язаний саме з відродженням “общерусскої” свідомості. Національні інтереси галицьких русинів представляло тільки старорусинство, якому протистояли штучно створені австрійцями й поляками народовці, що прагнули прищепити українофільську свідомість.
У другому розділі “Суспільно-політичне життя в Галичині ХІХ –початку ХХ століть в оцінках істориків УРСР” аналізуються публікації, які віддзеркалюють радянську концепцію національного руху галицьких українців, що була єдиною без будь-яких альтернативних проявів. Радянська історіографія користувалася методом історичного матеріалізму і при такій методології національні рухи втрачали першість у формуванні націй.
Існував жорсткий цензурний контроль, особливо в історичній науці, що мала виконувати більшою мірою виховно-пропагандистську, а не науково-пізнавальну функцію, тобто історики вимушено чи з переконань використовували ідеологічні штампи та ярлики стосовно певних явищ, процесів, або персоналій, вивищували роль російського культурного і політичного чинника в розвитку українського руху в Галичині.
Радянська концепція була однією з модерністських версій націотворення, згідно з якою нація утворилася в середині ХІХ ст. внаслідок розвитку капіталістичних відносин, а не завдяки поширенню національної свідомості. Національний рух в радянській історіографії поступався на користь соціально-економічного і революційного рухів, та був підмінений терміном суспільно-політичний рух. Його розвиток у Галичині ХІХ –початку ХХ ст. розкривався з точки зору класового антагонізму, коли в суспільстві виділялися два протилежні класи –“експлуататорів” і “трудящих народних мас”, між якими співпраця не могла існувати в принципі і своїх союзників вони шукали в тотожних класах інших націй, насамперед галицьких поляків. Відповідно в радянській історіографії постала апологетика інтернаціональних відносин.
Український рух в Галичині ХІХ –початку ХХ ст. в радянський час не став самостійним об’єктом вивчення істориків, а був складовою частиною планових тем дослідників, які займалися вивченням тодішньої суспільно-політичної думки, громадсько-політичного життя, етносоціальних і міжнаціональних відносин. Об’єктами наукових зацікавлень вчених 1950-1980-х рр. стали теми, пов’язані з діяльністю “Руської трійці” та культурно-освітніх діячів першої половини ХІХ ст.20, революційними подіями 1848-1849 рр. у Галичині21, розвитком суспільно-політичного руху в другій половині ХІХ –на початку ХХ ст.22, діяльністю Галицького сейму23, зародженням москвофільства24 і радикальної течії25.
Цілісну картину розвитку українського руху в Галичині ХІХ –початку ХХ ст. було розкрито лише в окремих розділах синтетичних “Історій Української РСР”, а також колективної монографії “Торжество історичної справедливості”26. Згідно з радянською концепцією, він розвивався поступально: від культурно-освітньої діяльності окремих представників нижчого духовенства та світської інтелігенції до масового політичного руху трудящих мас, головною метою якого стала боротьба проти соціального і національного гніту. Істориками наголошувалося, що всередині українського національного табору відбувалося протистояння між реакційними (вище духовенство, народовці і москвофіли) та прогресивними силами (трудящі маси на чолі з революціонер-демократами).
Третій розділ “Діаспорна та зарубіжна історіографія українського національного руху в підавстрійській Східній Галичині” містить аналіз праць істориків діаспори та зарубіжжя.
Діаспорним дослідженням середини ХХ ст. притаманний був державницький напрям, що ґрунтувався на методологічних засадах позитивізму. Характерними рисами методології державницької історіографії на еміграції стали: панування прімордіалістської концепції націотворення, наголос на провідній ролі культурних і політичних еліт у процесі здобуття незалежності та поширенні національної свідомості, оперування терміном національне відродження щодо періоду від скасування Гетьманщини до початку Першої світової війни, головною метою якого було відновлення втраченої державності.
Для робіт діаспорної історіографії останньої чверті ХХ –початку ХХІ ст.27 характерним є панування модерністської концепції націотворення, наголос на економічній та соціальній складових цього процесу, трактування національного відродження як процесу поширення національної свідомості, розгортання національної інтеграції, кінцевою метою якого було створення сучасної української нації.
Діаспорна історіографія розглядала український рух в Галичині як сукупність культурно-політичних конфронтацій (українсько-польської, народовсько-русофільської, консервативно-радикальної) та як процес, що перебував під впливом зовнішніх факторів, які сприяли перетворенню краю на “П’ємонт України”.
З конкретної проблематики діаспорна історіографія краще розкрила аспекти, пов’язані з участю галицького селянства і греко-католицької церкви в процесі національного відродження, формуванням радикальної течії, виникненням кооперативного руху, що став фінансовою опорою українського руху в Галичині напередодні війни. Заслуговують на увагу висновки І.-П.Химки щодо основних причин інтеграції селянства в українську націю та перетворення його на головну опору національного руху: трансформація соціальних конфліктів на селі у соціонаціональні; участь селян у виборчих кампаніях; проведення масових віч, відкриття національних установ і поширення газет; активна діяльність провінційної інтелігенції –посередника між селянами і керівництвом національного руху28.
Сучасні діаспорні історики розглядають всі національно-політичні орієнтації елементами національного руху галицьких українців, що аналізується в контексті боротьби між народовською і русофільською течіями. Наприклад, П.-Р.Магочі наголошує на протистоянні українофілів (представників “взаємовиключених свідомостей”) з двома варіантами “ієрархії численних лояльностей” (старорусинами і русофілами)29, а І.-П.Химка вказує на поділ інтелігенції між двома “конструкціями” –українською і всеросійською, які мали свої версії мови та історії, громадські організації та періодичні видання30.
Діаспорна історична наука характеризується наявністю певних розбіжностей. По-перше, це бачення головної мети національного руху в ідеї проголошення самостійності України або в поширенні національної свідомості. По-друге, це неоднозначне ставлення до духовенства, що проявилося в оцінці його як національної еліти або верстви, яка не мала національних ідеалів, особливо в першій половині ХІХ ст. По-третє, це двояке ставлення до русофільства, трактування його як антиукраїнського руху або консервативної течії національного руху.
Важливим внеском діаспорної історіографії стали наукові розробки з питань періодизації та термінології українського руху, що були пов’язані з потребою “вписати” історію України в загальноєвропейський контекст, показати загальну типовість її розвитку, яка була притаманна для аналогічних рухів народів Східної Європи ХІХ –початку ХХ ст.
Польська історіографія часто розглядала український рух в Галичині в рамках вивчення “польського питання” в Габсбурзькій імперії. Для історіографії початку ХХ ст. характерним було проголошення українського руху витвором ворогів польської державності. Натомість історики міжвоєнної доби наголошували на позитивних сторонах польсько-української співпраці, підкреслювали спільні традиції обох народів31.
Сучасна польська історична наука трактує український рух як самостійне національне явище, дослідники намагаються схвалювати спроби співпраці та критикувати прояви конфронтації між обома націями в підавстрійській Галичині. Більше уваги приділяється вивченню процесів зародження українського руху в Галичині, аналізу ролі русофільства і полонофільства в націотворчих процесах, дослідженню українсько-польських відносин у крайовому сеймі та в контексті урядової політики на зламі ХІХ –ХХ ст.32
В польській історіографії надалі залишаються дискусійні моменти. Зокрема, це проявляється в трактуванні українського руху в Галичині як інтриги російської чи австрійської політики, або самостійного фактору в процесі національного відродження; наголошення на зовнішніх чинниках його розвитку або підкреслення його внутрішніх трансформацій; використанні термінів “русофільство” або “москвофільство” на означення консервативної течії в українському русі; в різних підходах щодо розуміння урядового австрійського фактору в польсько-українських стосунках.
Український рух в підавстрійській Галичині привертав увагу російських істориків. Традиції історичної науки імперської доби продовжила російська історіографія на еміграції33. У ній переважало шовіністичне ставлення до українофільського руху, що зображався проявом сепаратизму, штучно створеного ворогами “єдиної Росії”. Справжнім національним рухом проголошувалося русофільство –течія російського національного відродження в Галичині.
В сучасній російській історіографії оформилося два погляди на сутність українського руху в Галичині: перший34 трактує його в контексті розвитку русофільства –“русского движения” в краю, а другий35 наголошує на альтернативності двох національних орієнтацій –української та російської, які були “імпортовані” з території Російської імперії в 1830-1840-х рр.
Чеські, німецькі та австрійські історики проаналізували окремі проблеми українського руху в Галичині: чесько-українські зв’язки під час “весни народів”36, розвиток русофільства37, діяльність представництв галицьких партій в імперському парламенті38. Цінними для дослідження національних рухів недержавних народів стали висновки М.Гроха39, що виділив три його фази: академічну, культурницьку і політичну. А.Каппелер40 на основі цієї типології порівняв український рух в Галичині та Наддніпрянщині. Він вказав, що Галичина, єдина з усіх регіонів України, вступила до політичної фази і така несинхронність змусила українців обох частин вести об’єднавчу політику.
У четвертому розділі “Український національний рух в Галичині ХІХ –початку ХХ століть в інтерпретації сучасних українських істориків” наголошено, що в умовах незалежності історична наука поступово позбавилася провінціалізму, притаманного їй у радянську добу. Розширилася джерельна база сучасних досліджень, стали доступними праці зарубіжних науковців і вчених діаспори, налагодилася міжнародна наукова співпраця. Дослідження з історії українського руху в Галичині стали складовими частинами планових тем наукових установ, що стосуються культурно-політичних і соціально-економічних аспектів розвитку західноукраїнських земель впродовж ХІХ –ХХ ст. Серед наукових установ потрібно виділити Львівський національний університет ім. І.Франка, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, Прикарпатський університет ім. В.Стефаника, Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Вони видають ряд періодичних видань, в яких публікуються нові розвідки з питань національного руху галицьких українців австрійського періоду.
Йде процес формування концепції національного відродження, де пануючими виступають два погляди, представлені у наукових працях В.Сарбея та Я.Грицака41. Обидва історики є прихильниками модерністської теорії націотворення, згідно з якою сучасна українська нація зароджується наприкінці XVIII ст. на основі домодерного українського народу і формується впродовж ХІХ –початку ХХ ст. Вчені вважають, що український рух пройшов три етапи свого розвитку: кінець XVIII ст. –середина 40-х рр. ХІХ ст., середина 1840-х –-ті рр., 1890-ті рр. –/1917 р. Вони відрізнялися між собою соціальним складом учасників, супроводжувалися поступовим поширенням національної свідомості на нижчі верстви суспільства, еволюцією державницьких ідей від автономізму до самостійності. Відмінності у поглядах істориків полягають у різних баченнях першопричин націотворення (соціально-економічні чи культурно-політичні), оцінюваннях діяльності галицьких народовців і москвофілів, відзначенні популярності радикальної чи націонал-демократичної партій серед галицьких українців. Слід відзначити суперечність у розумінні закінчення періоду національного відродження: якщо Я.Грицак вважає, що він закінчився початком Першої світової війни, коли нація сформувалася лише в Галичині, то В.Сарбей вказував на 1917 р., коли розпочалася національно-демократична революція.
У сучасній українській історіографії поглиблюються дослідження окремих аспектів українського руху в Галичині. Вивчається діяльність членів “Руської трійці”42, сутність основних течій національного руху43, функціонування громадських організацій національного спрямування44, соціальний аспект національного руху через висвітлення ролі духовенства, студенства, світської інтелігенції та селянства в цьому процесі45. Істориками переосмислюється роль основних течій в процесі формування національної ідентичності галицьких українців: австрорусинство показується течією, що виражала ідеалізоване ставлення до Відня; полонофільство –течією, що намагалася реалізувати ідею польсько-української національної єдності; русофільство –виявом династично-підданського світогляду з орієнтацією на “панруський” національний простір; народовство –творцем нової українофільської політичної культури і національної ідеї.
Сучасна історична наука підняла вивчення нових проблем. Насамперед, це стосується досліджень діяльності Перемишльського товариства священиків, яка започаткувала процес національного відродження в Галичині46, аналіз правового та економічного становища, внутрішньої структури, ідеологічної платформи й організаційної діяльності Ставропігійського інституту47, висвітлення польсько-українських стосунків на початку ХХ ст.48, вивчення процесів зародження українського парламентаризму49 та формування українських політичних партій в Галичині50. Зокрема, українські науковці спростовують усталений погляд на Галицький сейм як знаряддя польської чи австрійської політики, розглядають його як арену “перманентної конфліктності”, коли конфлікти врівноважувалися угодовими акціями між обома сторонами. Особлива роль відводиться “новій ері”, що сприяла організаційному зміцненню національного руху, допомогла сформувати ідею “українського П’ємонту”.
У висновках дисертації зроблено узагальнення з головних проблем дослідження, подано пропозиції та рекомендації щодо подальшого вивчення теми.
Відзначено, що західноукраїнська історіографія першої половини ХХ ст. запровадила термін національне відродження, з яким ототожнювала національний рух, заклала основи його періодизації та започаткувала дослідження окремих його проблем.
Підкреслено, що прикладом впливу ідеологічнних догм на наукове пізнання історії національного руху була українська радянська історіографія. Термін національний рух підмінявся поняттям суспільно-політичний рух і не ототожнювався з явищем національного відродження. Радянські історики вважали австрофільство, полонофільство, москвофільство та народовство реакційними течіями, що протистояли революційно-демократичному таборові.
Стверджується, що діаспорні історики розглядали український рух частиною ширшого явища –національного відродження, під час якого відбувався процес самоусвідомлення українців від етнолінгвічної спільноти до політичної нації. Діаспорна історіографія включила до українського руху в Галичині всі наявні національно-політичні орієнтації як прояви різних націотворчих альтернатив.
Вказано, що польська історіографія розглядала український рух в Галичині в контексті міжнаціональних відносин та як складову частину ширшого “польського питання” в Габсбурзькій імперії. Вона поступово прийшла до розуміння національного руху галицьких українців не як штучного явища, інспірованого ворогами польської державності, а як результату його внутрішнього органічного розвитку, на який значний вплив мали зовнішні чинники. Характерною рисою сучасної польської історіографії є позитивне оцінювання спроб співпраці обох національних рухів і критика проявів міжнаціональної конфронтації.
Зазначено, що російська емігрантська історіографія зображувала українофільський рух виявом штучно створеного ворогами Росії “українського сепаратизму”, а справжнім національним рухом в Галичині проголошувала русофільство. Сучасна російська історіографія розглядає національний рух або в контексті розвитку русофільства –“русского движения” в краю, або вказує на альтернативність української та російської національних орієнтацій в Галичині.
З’ясовано, що найбільш об’єктивними у висновках і найменш підданими впливам політико-ідеологічної кон’юнктури є праці чеських, німецьких та австрійських істориків. Однак вони є малочисельними і не розкривають загального розвитку українського руху в Галичині, хоча містять цінні висновки стосовно окремих його проблем.
Констатується, що для досліджень сучасної української історіографії характерним є розкутість думок і суджень, об’єктивність у висновках, оригінальність наукових підходів у методології. В інтерпретації сучасних істориків український рух в Галичині ХІХ –початку ХХ ст. пройшов три етапи розвитку, які відрізнялися між собою соціальним складом його учасників, супроводжувалися поступовим поширенням національної свідомості та еволюцією державницьких ідей від автономізму до самостійності.
Аналіз наукової літератури українського руху в Галичині ХІХ –початку ХХ ст. засвідчив, що історіографія має здобутки в дослідженні окремих його проблем. Насамперед, це стосується розробки періодизації, що характеризується наявністю плюралізму думок в історичній науці. Детально проаналізовано політико-ідеологічний та інформаційно-організаційний розвиток русофільства і народовства. Працями про перші просвітницькі об’єднання, громадські організації, формування українського парламентаризму і партійної системи розкрито інституційну базу національного руху. Соціальна основа досліджується через вивчення механізмів включення духовенства, селянства, інтелігенції та студентства в націотворчі процеси в Галичині. Необхідно відзначити внесок історичних досліджень про участь галицьких українців у революції 1848 р., що визнається ключовою подією в розвитку українського руху в краю. Розробленою тематикою постає вивчення польсько-українських взаємин, аналіз впливів австрійської та російської політики на розвиток внутрішніх національних процесів у Галичині.
Автором виділено коло проблем, які вимагають подальших досліджень в історичній науці. Серед них –вивчення впливу українського середовища у Відні на розвиток національного руху в краю, аналіз полонофільства й австрорусинства, дослідження механізмів трансформації модерної української ідеї та соціально-економічних змін, вивчення діяльності протопартійних утворень в Галичині.
Визначено, що важливими дискусійними питаннями в історіографії залишилися наступні: відмінності у поглядах щодо хронологічних рамок і періодизації українського відродження в Галичині; дискусії навколо першопричин виникнення українського руху в Галичині; суперечки щодо оцінювання впливу на нього політики імперії Габсбургів та Росії; неоднозначне ставлення до духовенства як рушійної чи гальмівної сили в українському русі; дискусії про походження і сутність русофільства й австрорусинства; дискусії навколо проблеми: яким чином впливали різні національно-політичні орієнтації на формування сучасної української ідентичності; полеміка щодо питання: кого вважати репрезентантом національного руху галицьких українців: русофільство чи українофільство; роздвоєння в оцінюванні спроб польсько-української співпраці в краю; визнання першості в українському русі в Галичині на зламі ХІХ –ХХ ст. за народовською або радикальною течією; полеміка навколо феномену Галичини як “П’ємонту України”. Головною дискусійною проблемою залишається також кардинальне питання: чи була сформована сучасна українська нація на початку ХХ століття? Майбутні дослідження, сподіваємось, дадуть відповіді на всі ці складні запитання.
Основний зміст дисертації відображений автором у таких наукових публікаціях:
АНОТАЦІЯ
Мандзяк В. П. Історіографія українського національного руху в Галичині ХІХ –початку ХХ ст. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 –історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. –Львівський національний університет імені Івана Франка. –Львів, 2006.
Дисертація присвячена дослідженню історіографії українського національного руху в Галичині ХІХ –початку ХХ ст. Виявлено й охарактеризовано методологічні та концептуальні засади наукових досліджень, показано вплив ідеологічних догм і стереотипів на наукове знання з історії національного руху галицьких українців. Українська та зарубіжна історіографія розкрила не тільки цілісну картину розвитку українського руху в підавстрійській Східній Галичині, але й дослідила окремі його аспекти: діяльність перших просвітницьких гуртків і громадських організацій, розвиток галицького русофільства і народовства, виникнення політичних партій і традицій парламентаризму, участь духовенства, селянства, студентства й інтелігенції в національному русі. В історичній науці залишається коло наукових проблем, які потребують подальшого дослідження та інтерпретації, а саме: вплив українського середовища у Відні на розвиток національного руху в краю, походження і сутність полонофільської й австрорусинської течій, трансформація модерної української ідеї, діяльність протопартійних організацій в Галичині. Проведений аналіз праць українських та зарубіжних вчених виявив дискусійні питання, які залишаються актуальними для історіографії українського руху в Галичині ХІХ –початку ХХ ст.: хронологічні рамки та періодизація національного відродження, походження і сутність галицького русофільства та австрорусинства, роль греко-католицького духовенства в національному русі, феномен Галичини як “П’ємонту України”.
Ключові слова: історіографія, український рух, національне відродження, підавстрійська Східна Галичина.
АННОТАЦИЯ
Мандзяк В. П. Историография украинского национального движения в Галичине ХІХ –начала ХХ в. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 –историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. –Львовский национальный университет имени Ивана Франко. –Львов, 2006.
Диссертация посвящена исследованию историографии украинского национального движения в Галичине ХІХ –начала ХХ в. В диссертации обобщен процесс научной разработки истории национального движения, проанализирован вклад украинских и зарубежных исследователей в изучение проблемы.
Диссертационная работа базируется на двух фундаментальных принципах исторических исследований: научной объективности и мировозренческого плюрализма. Автором был использован комплекс специальных методов исследования: исторического анализа и синтеза, сравнительно-исторический, проблемно-хронологический.
Анализируя историографические источники, автор стремился определить основные достижения и аспекты, требуещие дальнейших научных поисков, выделить дискуссионные вопросы, которые остаются актуальными для историографии.
Отмечено, что западноукраинские историки первой половины ХХ в. ассоциировали национальное движение с национальным возрождением, положили основание его периодизации. Необходимо подчеркнуть наличие двух направлений в историографии того времени: украинофильской и русофильской.
Примером влияния идеологических догм на развитие научного познания истории национального движения была украинская советская историография, в концепции которой преобладала теория исторического материализма. Соответственно национальное движение анализировалось в контексте борьбы двух классов и двух культур: с одной стороны, народных масс и интеллигенции, а с другой –греко-католического клира и буржуазии.
Диаспорные историки рассматривали украинское движение в подавстрийской Восточной Галичине частью национального возрождения, во время которого произошел процесс самосознания галицких украинцев от этнолингвической общности к политико-культурной нации.
Польская историография рассматривала украинское движение в Галичине в контексте польско-украинских отношений и как составительную часть “польського вопроса” в Габсбургской монархии. Положительной стороной польской исторической науки стало отсутствие сильного идеологического давления, а отрицательной –отсутствие разработки украинских источников и историографии.
Российская эммигрантская историография не лишена национальных стереотипов мышления в исследовании украинского движения в Галичине, когда она изображает народовство явлением исскуственно созданого врагами России “украинского сепаратизма”, а настоящим национальным движением провозглашает русофильство. В современной российской историографии формируется взгляд на русофильство и народовство как две альтернативные национальные ориентации.
Работы ческих, немецких, австрийских исследователей являются наиболее объективными в научных выводах. Однако, они немногочисленны и раскрывают только отдельные стороны развития национального движения галицких украинцев австрийского периода.
Для работ современной украинской историографии отличительной чертой является плюрализм мысли, суждений и методологии. В интерпретации современных украинских историков национальное движение галицких украинцев прошло три этапа своего развития, которые отличались между собой социальным составом его представителей, сопровождались разширением национального сознания, эволюцией идей от автономии к независимости.
Отмечено, что в историографии украинского движения в Галичине ХІХ –начала ХХ в. имеются достижения не только в раскрытии цельной картины, но также некоторых аспектов его развития: деятельность первых просвитительских кружков и общественных организаций, созданных позднее; изучение русофильского и народовского течений, политических партий и парламентаризма; исследование участия духовентсва, крестьянства, студенчества и интеллигенции в национальном движении.
Подчеркивается, что в историографии существуют недостаточно изученые проблемы, среди которых: влияние украинской среды в Вене на развитие национального движения в Галичине, происхождение и сущность галицкого полонофильства и австрорусинства, трансформация современной украинской идеи от автономизма к независимости, деятельность протопартийных организаций в Галичине.
Проведенный анализ работ украинских и зарубежных исследователей обнаруживает дискуссионные вопросы, которые остаются актуальными для историографии украинского национального движения в Галичине ХІХ –начала ХХ в.: хронологические рамки и периодизация национального возрождения, происхождение и сущность галицкого русофильства и австрорусинства, роль греко-католического духовенства в национальном движении, феномен Галиции как “Пьемонта Украины”.
Ключевые слова: историография, украинское движение, национальное возрождение, подавстрийская Восточная Галичина.
ANNOTATION
Mandzyak V. P. Historiography of the Ukrainian National Movement in Galicia ХІХ – the beginning ХХ Century. –Manuscript.
The dissertation towards the degree of the Candidate of Historical Sciences, speciality 07.00.06 –historiography, source studies and special historical disciplines. –Ivan Franko National University. –Lviv, 2006.
The thesis is devoted to the research of historiography of the Ukrainian national movement in Galicia ХІХ –the beginning ХХ century. It was disclosed, characterized methodological and conceptual principles of research of the national movement in Galician Ukrainians. It was shown the influence of the ideological dogmas and stereotypes on the scientific knowledge of the history of the national movement in Austrian Eastern Galicia. It was marked, that in historiography of the Ukrainian movement in Galicia ХІХ –the beginning ХХ century are available achievements not only in disclosing an integral picture, but also some aspects of its development: activity first enlightment groups and public organizations; study of the Galician Russophiles and Ukrainophiles, political parties and parliamentarism; research of participation clergy, peasantry, students and intelligency in national movement. It was emphasized on some scientific problems, which need further research and interpretation in historical science: influence of Ukrainian environment in Vienna on development of national movement in Galicia, origin and essence of the Galician Polonophiles and Ruthenians, transformation of modern Ukrainian idea, activity protoparties in Galicia. Analysis of works of the Ukrainian and foreign researchers finds out debatable questions, which remain actual for the modern historiography of the Ukrainian national movement in Galicia ХІХ – beginning ХХ century: chronological frameworks and periodization of national revival, origin and essence Galician Russophiles and Ruthenians, role of Greec-Catholic clergy in national movement, Galicia’s phenomenon as “Piemont of Ukraine”.
Key words: historiogaphy, Ukrainian movement, national revival, Austrian Eastern Galicia.
Підписано до друку 26.12.06 р.
Формат 60х90/16. Папір офсетний.
Ум. друк. арк. 0,9. Замов. № 117. Наклад 100 прим.
Друк ПП Марусич М.М.
м.Львів, пл. Осмомисла, 5/11
тел.:
0032) 297-81-31
2 Дядиченко В., Лось Ф., Сарбей В. Развитие исторической науки в УССР (1945-1970). – Київ, 1970; Санцевич А. Українська радянська історіографія (1945-1982). – Київ, 1984.
3 Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920-1950 рр.). – Мюнхен, 1957.
4 Єкельчик С. Пробудження нації: до концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст. – Мельбурн, 1994.
5 Сарбей В. Дещо про історіографію і концепцію українського відродження // Сарбей В. Національне відродження України. – Київ, 1999. – С. 17-28.
6 Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. – Львів, 1999.
7 Кравченко В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина ХІХ ст.). – Харків, 1996.
8 Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // М.Грушевський і українська історична наука. Збірник матеріалів конференцій. – Львів, 1999. – С. 65-85.
9 Кондратюк К. Українська історіографія ХІХ – початку ХХ століть: основні напрями і концепції. – Львів, 2002.
10 Колесник І. Українська історіографія (XVIII – початок ХХ століття). – Київ, 2000.
11 Реєнт О. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: стан і перспективи наукової розробки // Реєнт О. Перечитуючи написане. – Київ, 2005. – С. 80-119; Його ж. Ідея соборності України і спроби її реалізації в ХІХ – ХХ ст. // Реєнт О. Перечитуючи написане. – Київ, 2005. – С. 227-239.
12 Чорновол І. Українці в Галицькому сеймі: історіографічні, методологічні й політичні аспекти дослідження // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, духовність. – 2000. – Вип. 7. – С. 160-165; Аркуша О. Галицький сейм у висвітленні сучасної польської історіографії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2001. – Вип. 9. – С. 339-369; Мудрий М. Національно-політичні орієнтації в українському суспільстві Галичини австрійського періоду у висвітленні сучасної історіографії // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2002. – Вип. 37. – Ч. 1. – С. 465-500.
13 Кревецький І. Помічні днї. Причини до історії панщини в Галичині в ХІХ ст. // Записки історико-фільологічної секції Наукового товариства імені Шевченка. – 1907. – Т. LXXVІ. – С. 143-155; Його ж. Батальйон руських гірських стрільців. 1849-1850 // Записки історико-фільологічної секції Наукового товариства імені Шевченка. – 1912. – Т. CVII. – С. 52-73; Його ж. Проби організовання руських національних гвардій в Галичині 1848-1849 // Записки історико-фільологічної секції Наукового товариства імені Шевченка. – 1913. – Т. СХІІІ. – С. 77-146; Голубець М. Полум’яний 1848 рік. – Львів, 1929.
14 Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. – Львів, 1935; Тишинська Є. Погодін і Зубрицький // Записки історико-фільологічної секції Наукового товариства імені Шевченка. – 1912. – Т. CХ. – С. 101-122.
15 Студинський К. Іван Франко і товариші в соціалістичнім процесі 1878 р. // Записки історико-фільософської секції Наукового товариства імені Шевченка. – Б. М. В., Б. Р. В. – С. 56-114.
16 Мудрий В. Боротьба за огнище української культури в Західних землях України // Мудрий В. Змагання за українські університети в Галичині. – Львів-Нью-Йорк: Наукове товариство імені Шевченка, 1999. – С. 19-122.
17 Левицький К. Українські політики: Сильвети наших давніх послів і діячів. – Львів, 1936. – Ч. І; 1937. – Ч. ІІ.
18 Дорошенко В. Галичина й Велика Україна. Зв’язки й зносини наддніпрянських українців із наддністрянськими та участь їх у культурнім і громадськім життю Галичини (Короткий історичний огляд) // На вигнанні: Альманах. – 1925. – С. 5-23; Його ж. Взаємини Наддніпрянщини і Наддністрянщини // Альманах “Нового часу” на рік 1938. – Львів, 1937. – С. 37-46.
19 Свистунъ Ф. Гр. Агеноръ Голуховскій и Галицкая Русь въ 1848-1859 гг. – Львовъ, 1901; Его же. Прикарпатская Русь подъ владђніемъ Австріи (1850-1896). – Б. М. В., 1970.
20 Гербільський Г. Передова суспільна думка в Галичині (30-і – середина 40-х років ХІХ ст.). – Львів, 1959; Його ж. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині ХІХ століття. – Львів, 1964.
21 Косачевская Е. Восточная Галиция накануне и в период революции 1848 г. – Львов, 1965; Стеблій Ф. Революції 1848-1849 рр. у Європі і Україна. – Київ, 1973.
22 Довгаль І. Вплив російської революції 1905 року на розвиток революційного руху в Галичині. – Київ, 1952; Осечинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. – Львів, 1954; Компанієць І. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку ХХ ст. (1900-1919 роки). – Київ, 1960; Трусевич С. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х роках ХІХ ст. – Київ, 1978; Макарчук С. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. – Львов, 1983.
23 Кульчицкий В. Галицкий сейм в системе колониального аппарата Австро-Венгрии: Автореф. дисс. ... канд. ист. наук. – Москва, 1953; Его же. Политический аппарат колониального управления Восточной Галицией (вторая половина ХІХ – начало ХХ в.): Автореф. дисс. ... доктора ист. наук. – Киев, 1970.
24 Малкин В. Русская литература в Галиции. – Львов, 1957; Макарчук С. Галицьке москвофільство в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – 1990. – Вип. 16. – С. 101-107.
25 Кугутяк М. Радикальна партія в Східній Галичині // Український історичний журнал. – 1990. – № 10. – С. 55-63.
26 Торжество історичної справедливості. Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській радянській державі. – Львів, 1968.
27 Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2-х томах. Т. 1. – Київ: Основи, 1994. – С. 413-444; Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. – 1991. – № 3. – С. 97-107; Субтельний О. Україна: історія. – Київ, 1992; Химка Д. П. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860-1890). – Київ, 2002. – 328 с.; Himka J.-P. Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century. – Edmonton,-London- New York, 1988; Ejusd. Religion and Nationality in Western Ukraine. The Greek Catholic Church and the Ruthenian Movement in Galicia, 1867-1900. – Montreal-Kingston-Ontario-London-Ithaca, 1999.
28 Himka J.-P. Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century. – Edmonton-London, 1988.
29 Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. – 1991. – № 3. – С. 97-107.
30 Himka J.-P. The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Directions // Inelectuals and the Articulation of the Nation. – Ann Arbor, Mich., 1999. – P. 109-164.
31 Василевський Л. Україна та її проблеми. – Аделаїда, 1988.
32 Buszko J. Sejmowa reforma wyborcza w Galicji 1905-1914. – Warszawa, 1956; Kozik J. Ukraiсski ruch narodowy w Galicji w latach 1830-1848. – Krakуw, 1973; Ejusd. Miкdzy reakcj№ a rewoluci№. Studia z dziejуw ukraiсskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848-1849. – Warszawa-Krakуw, 1975; Serczyk W. Historia Ukrainy. – Wrocіaw-Warszawa-Krakуw-Gdaсsk, 1979; Gruchaіa J. Rz№d austriacki i polskie stronnictwa polityczne w Galicji wobec kwestii ukraiсskiej (1890-1914). – Katowice, 1988; Wereszycki H. Historia polityczna Polski 1864-1918. – Wrocіaw-Warszawa-Krakуw-Gdaсsk-Јodџ, 1990; Ziкba A. Gente Rutheni, natione Poloni. Z problematyki ksztaіtowania siк ukraiсskiej њwiadomoњci narodowej w Galicji // Prace Komisji Wschodnioeuropejskej. – Krakуw, 1995. – T. II. – S. 61-77; Partacz Cz. Od Badeniego do Potockiego: Stosunki Polsko-Ukraiсskie w Galicji w latach 1888-1908. – Toruс, 1996; Moklak J. Moskwofilstwo (moskalofilstwo) i rusofilstwo. Uwagi o terminologii. W zwi№zku z artykulem Andrzeja A. Ziкmby // Studia Historyczne. – 2000. – Т. XLIII. – Zesz. 4 (171). – S. 701-712.
33 Ульянов Н. Украинский сепаратизм. – Москва, 2004.
34 Пашаева Н. Очерки истории русского движения в Галичине ХІХ – ХХ вв. – Москва, 2001.
35 Миллер А. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). – СПб., 2000.
36 Hostiиka V. Spoluprбce Иechu a haliиskэch Ukrajincuv letech 1848-1849. – Praha, 1965.
37 Wendland А. V. Die Russophilen in Galizien. Ukrainische Konservative zwischen Цsterreich und RuЯland 1848-1915. – Wien, 2001.
38 Binder H. Galizien in Wien: Parteien, Wahlen, Fraktionen und Abgeordnete in Ьbergang zur Massepolitik. – Wien, 2005.
39 Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe. A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups among the Smaller Nations. – Cambridge, 1985.
40 Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 1992. – Вип. 1. – С. 104-119.
41 Сарбей В. Національне відродження України. – Київ, 1999; Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.: Навчальний посібник. – Київ, 2000.
42 Шашкевичіана: Маркіян Шашкевич і українське національне відродження. – Львів, 1993; Шашкевичіана. – Львів-Броди-Вінніпег, 1996. – Вип. 1-2; Шашкевичіана. – Львів-Вінніпег, 2000. – Вип. 3-4.
43 Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 1999. – Вип. 34. – С. 231-268; Мудрий М. Австрорусинство в Галичині: спроба окреслення проблеми // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2000. – Вип. 35-36. – С. 571-604; Його ж. Юліан Лаврівський (1821-1873): портрет галицького полонофіла // Lwуw: miasto-spoіeczeсstwo-kultura. – Krakуw, 2005. – T. V. – S. 37-65; Середа О. Формування національної ідентичності: ранні народовці у підавстрійській Східній Галичині (1860-1873): Автореф. дис. ... доктора філософії зі спеціальності історія, подготований для переатестації на наук. ступінь канд. іст. наук. – Львів, 2006; Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ столітті). – Львів, 2003.
44 Андрухів І. Українські молодіжні товариства і духовне відродження краю (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Івано-Франківськ, 1992; Пашук В. Товариство “Просвіта” крізь призму “Слова”. – Львів, 1999; Савчук Б. Просвітницька та соціально-економічна діяльність українських громадських товариств у Галичині (остання третина ХІХ ст. – кінець 30-х років ХХ ст.) – Івано-Франківськ, 1999; Трофим’як Б. Гімнастично-спортивні організації в національно-визвольному русі Галичини (друга половина ХІХ ст. – перша половина ХХ ст.). – Тернопіль, 2001.
45 Турій О. Греко-католицька церква в суспільно-політичному житті Галичини, 1848-1867 рр.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 1994; Качмар В. За український університет у Львові. Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Львів, 1999; Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях ХІХ – ХХ ст. – Львів, 2001; Мисак Н. Українська інтелігенція Галичини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.: соціально-професійний аспект: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 2005.
46 Стеблій Ф. Предтеча “Руської Трійці”: Перемишльський культурно-освітній осередок першої половини ХІХ ст. – Львів, 2003.
47 Орлевич І. Ставропігійський інститут у Львові (кінець XVIII – 60-і рр. ХІХ ст.). – Львів, 2000; Киричук О. Львівський Ставропігійський інститут у громадському житті Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Львів, 2001.
48 Михальський Ю. Польські політичні партії та українське питання в Галичині на початку ХХ ст. (1902-1914). – Львів, 2002.
49 Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. – Львів, 1996; Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894 рр. – Львів, 2000; Його ж. Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901 (нарис з історії українського парламентаризму). – Львів, 2002.
50 Шкраб’юк П. Михайло Павлик і радикальна партія: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 1994; Расевич В. Українська національно-демократична партія (1899-1918 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 1996; Жерноклеєв О. Українська соціал-демократична партія (1899-1918). – Івано-Франківськ, 1997; Сухий О. Національна ідея в програмах та діяльності українських політичних партій Галичини (кінець ХІХ – початку ХХ ст.). – Львів, 1998; Павко А. Політичні партії та організації в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть: методологія, історіографія проблеми, перспективні напрямки наукових досліджень. – Київ, 2001.