Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
34
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
УДК 947.04 (Укр.)
ГУРЖІЙ Олександр Іванович
ГЕТЬМАНСЬКА ВЛАДА
В УКРАЇНСЬКІЙ КОЗАЦЬКІЙ ДЕРЖАВІ
ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХVІІІ ст.
(на прикладі діяльності І. Скоропадського)
07.00.01 — історія України
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Київ — 1999
Дисертацією є рукопис
Робота виконана у відділі історії України середніх віків Інституту історії України НАН України
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Борисенко Володимир Йосипович, завіду-
вач кафедри історії України Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова
доктор історичних наук, професор Мицик Юрій Андрійович, завідувач кафедри історії та політології Національної академії “Університет Києво-Могилянська Академія”
доктор історичних наук, професор Путро Олексій Іванович, завідувач відділу країнознавства Київського інституту “Слов’янський університет”
Провідна установа: Національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра давньої та нової
історії України
Захист відбудеться “ 28 ” травня 1999 р. о 14 годині
на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії
України НАН України (252001, Київ, вул. М. Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії
України НАН України (252001, Київ, вул. М. Грушевського, 4).
Автореферат розісланий “ 21 ” квітня 1999 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат історичних наук Матях В.М.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. В сучасних умовах економічних складностей і загостреності суспільно-політичних колізій у країні, матеріальних негараздів у сферах науки і культури перед українським народом стоїть вкрай важливе завдання — подолати труднощі й зберегти національний суверенітет власної держави. Незалежність України вже не раз у минулому прагнули відстояти по-своєму її правителі — князі, гетьмани, кошові отамани, президенти... Тому правильне розуміння історичних закономірностей і процесів становлення Української держави, врахування набутого досвіду має велике значення не лише для нинішніх науковців, а й урядовців. У цьому аспекті, на наш погляд, принципового значення набуває аналіз діяльності володаря булави початку ХVІІІ ст. Івана Ілліча Скоропадського (1646—1722), за правління якого практично припинилося державотворення в автономному утворенні — Гетьманщині й розпочався швидкий занепад самобутнього козацького устрою, створеного гетьманом Б. Хмельницьким (1595—1657). У намаганнях І. Скоропадського зберегти в основі національні органи влади, територію, фінансову систему, збройні сили, піднести міжнародний авторитет країни тощо, безперечно, вбачається історичний зв’язок епох, бо саме зараз мусимо вирішувати схожі проблеми.
У свій час відомий український історик, правознавець, археограф, етнограф і белетрист, академік О. Левицький (1866—1922), вивчаючи документальні матеріали про одного з попередників Скоропадського — гетьмана Івана Самойловича, категорично заявив: “В історії всіх країн і народів навряд чи можна відшукати правителів, власна доля яких була б такою зрадливою та мінливою, насиченою всілякими нещастями й катастрофами, як доля малоросійських гетьманів”2.
У радянській історіографії персоналіям останніх приділялось невиправдано мало уваги. Її “офіційні” представники з різних причин не випустили в світ жодної монографії, спеціально присвяченої комусь з володарів булави України, окрім хіба що Б. Хмельницькому, авторитет і заслуги якого тоді були вже загальновизнаними. За умов панування марксистсько-ленінської методології, з її гаслом про провідну роль народних мас в історії, в працях суспільствознавців простежувалася певна недооцінка діяльності багатьох непересічних осіб, особливо коли вони належали до середньовічної соціальної еліти, тобто були гнобителями простих трударів. Видатних діячів давнього минулого зображували, як правило, лише у великих справах, у неординарних моментах їх життя. Образно кажучи, з них робили монументи. Тоді як об’єктивність та історична справедливість вимагали іншого для них — правдивої біографії з характерними рисами й індивідуальними моральними якостями. Ще в кінці 50-х років нашого століття Ф. Шевченко в одній з своїх статей закликав вітчизняних науковців покінчити з “схематизмом” і подавати в студіях кожну видатну особу в нерозривній єдності з подіями певного часу3. Незабаром ця праця зазнала гострої критики з боку вищих партійних керівників. В дисертації ж всебічно висвітлена діяльність одного з провідних гетьманів на тлі суспільно-політичного життя й економічного становища Української козацької держави першої чверті XVIII ст.
Наукова новизна досліждення. Постать І. Скоропадського донині залишалася у вітчизняній та зарубіжній історіографії маловиразною й майже не дослідженою. В наукових і науково-популярних студіях привалювали здебільшого уривчасті характеристики та суб’єктивно-негативні оцінки його державницької й військової діяльності. Зокрема він нерідко “традиційно” протиставлявся І. Мазепі й зображувався як космополіт, котрий втратив усяку гідність і плазував перед російським царем і вищими сановниками, як такий, що повністю занедбав економіку, культуру та козацькій устрій на Лівобережжі. Питання про формування суспільно-політичних поглядів і наявність у І. Скоропадського державницької ідеї взагалі спеціально не ставилися. Окремі вчені заперечували проведення ним будь-якої міжнародної політики. Багато біографічних помилок і неточностей щодо нього міститься на сторінках деяких видань, у тому числі й енциклопедичних.
Тому в дисертації здійснена спроба дати неупереджену характеристику гетьманської влади на грунті більш широкого залучення та глибокого аналізу тогочасних джерел, а також вивчення внутрішньої ситуації в країні через призму зовнішніх факторів, що обумовлювали її функціонування. Вперше розглянуто питання про формування державної ідеї вищої за рангом особи в Гетьманщині початку XVIII ст. Всебічно показано якими методами І.Скоропадський прагнув відстояти автономію великого регіону та зберегти його цілісність у територіальному відношенні. В праці детально аналізується зовнішня політика українського володаря булави за тяжких тоталітарних умов царату, що дозволяє певною мірою по-новому висвітлювати аспект тогочасних взаємин урядів Росії, “Малоросії” та багатьох зарубіжних країн.
Питома увага на сторінках рукопису зосереджена на ролі гетьмана у війнах і походах, як керівника козацьких полків у боях проти вояків Польщі, Туреччини, Кримського ханства та Швеції, а також на трагічних обставинах у стосунках Петра І, І. Скоропадського та запорожців. (Ці аспекти до останнього залишались поза науковими інтересами істориків). Описано ставлення володаря булави до низовиків, які перебували за межами Української держави, зокрема старшинських груп на чолі з К. Гордієнком, П. Орликом і т. д. Проводиться думка певної деструктивної ролі Запорозької Січі в державотворчих процесах в Україні в першій чверті XVIII ст.
Зрозуміло, що всебічна характеристика гетьманування І. Скоропадського тематично передбачає з’ясування соціальної структури населення, законодавчо підпорядкованого йому, прав і обов’язків окремих станів чи суспільних груп. Так, у дисертації спеціально розглянуто питання про значущість володаря булави на чолі національного судочинства, визначені основні види й розміри поборів у регіоні, в тому чилі й запроваджені безпосередньо ним.
Вивчення системи оподаткування основних виробників та розвитку (або згортання) української торгівлі у зазначений період, встановлення монополії царатом на продаж багатьох стратегічно важливих товарів, дозволяє провести інтересні аналогії з сучасним економічним становищем в Україні й за її межами, зробити загальні висновки щодо деякої циклічності в процесах XVIII і XX ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною наукових планів відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України.
Предметом дисертаційного дослідження стали повноваження гетьмана І. Скоропадського і, в першу чергу, ті з них, які були спрямовані на збереження надбань українського народу в процесі державотворення в країні. Це передбачає комплексний аналіз етапів формування суспільно-політичних поглядів володаря булави, оцінку його як державного й військового діяча, характеристику оточення і взаємин з правителями сусідніх країн, з’ясування причин ліквідації вищої влади царатом.
Хронологічні рамки дисертації обумовлені роками життя та гетьманування І.Скоропадського, періодом, за який сталися разючі зміни в статусі й устрої Української козацької держави.
Метою дослідження є об’єктивне висвітлення безпосередніх заходів І. Скоропадського в спробі мирного вирішення проблем збереження української автономії на початку XVIII ст. і визначення місця гетьмана в позиції соціальної еліти Лівобережної України до уряду Російської держави.
Для досягнення поставленої мети автор передбачав вирішити такі завдання:
— дослідити основні етапи життя й формування суспільно-політичних поглядів І. Скоропадського;
— схарактеризувати найбільш типові державницькі устремління вищої за рангом особи в країні в порівнянні з поглядами інших представників соціальної еліти;
— розкрити зміст найважливіших економічних і соціальних заходів гетьмана;
— з’ясувати персональну значимість володаря булави, як військового діяча;
— висвітлити взаємини гетьманської влади і керівництва Запорозької Січі й показати їх вплив на загальну ситуацію на Лівобережжі;
— виявити основні тенденції в стосунках І. Скоропадського з Петром І, царськими сановниками, старшинською верхівкою;
— показати засади зовнішньої політики гетьманської влади;
— визначити конкретні ознаки й головні напрямки звуження функціонування української автономії;
— порушити питання про можливу альтернативу політичного розвитку Гетьманщини;
— встановити наслідки правління І. Скоропадського для України.
Методологічною основою є принципи діалектики та матеріалістичного розуміння суспільних явищ і певних осіб — історизму, наукової об’єктивності і плюралізму. Застосовані методи: хронологічний, проблемно-тематичний та комплексного аналізу подій, фактів, джерел.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що матеріали, вміщені в ній, принципові положення та висновки коригують, а то й вимагають по-новому розглядати широке коло питань історії України першої чверті XVIII ст. Авторські біографічні уточнення й оцінки щодо життя та діяльності І. Скоропадського, здійснені на грунті аналізу першоджерел, дозволять у майбутньому уникнути важливих помилок у спеціальних студіях, підручниках, енциклопедичних виданнях тощо.
Апробація результатів дослідження. Рукопис праці було обговорено на засіданні відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України. Основні положення та висновки її обстоювались на двох міжнародних наукових конференціях “Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості” (Київ-Запоріжжя, 1997) і “Визвольна війна українського народу середини XVII ст.” (Київ, 1998), а також республіканських “Гетьманських читаннях” (Київ, 1996), симпозіумі “Українська державна ідея: історія та сучасність” (Черкаси, 1998) і Четвертій Академії пам’яті В. Б. Антоновича (1834—1908). 90-річчя від дня смерті” (Київ, 1998).
Публікації. Зміст дисертації повністю розкрито в опублікованих монографіях “Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право” (К., 1996. — 224 с.), “Гетьман Іван Скоропадський” (К., 1998 — 207 с.) і 20 наукових статтях, вміщених у наукових виданнях (14) і журналах (6).
Структура дисертації обумовлена метою, завданнями і характером дослідження. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, поділених на 16 параграфів, висновків, списку використаних джерел та литератури, а також двох додатків.
Дисертацію викладено на 391 сторінці машинописного тексту, в тому числі два додатки займають 9 сторінок (с. 383—391). Список використаних джерел та літератури налічує 179 найменувань (202 назви архівних справ, опрацьованих дисертантом, подано під порядковими номерами відповідних їм фондів).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, визначені предмет, хронологічні межі, наукова новизна та практичне значення дисертації. Сформульовані мета і завдання роботи, а також схарактеризовані її апробація та впроваждення конкретних результатів.
У першому розділі — “Історіографія питання та огляд джерел” — розглянуто стан наукової розробки проблеми в цілому й проведено аналіз використаної автором документальної бази для її вивчення. Насамперед зазначено, що ставши володарем булави — вищої ознаки влади в Україні “обох боків Дніпра” — після І. Мазепи і діючи фактично водночас з “гетьманом в еміграції”, одним з авторів першого національного конституційного акта П. Орликом, І. Скоропадський, можна сказати, виявився приреченим на непопулярність серед більшості істориків майбутніх поколінь. Якщо двом першим з цих діячів присвячено сотні спеціальних праць (у тому числі монографії) як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії (Росії, США, Канаді, Польщі, Швеції, Франції, ФРН і т. д.), то про життя й діяльність останнього маємо лише кілька невеликих студій переважно загального характеру. Найчастіше в науковій літературі про нього йшлося побіжно: тоді, коли розглядалися такі постаті, як Петро І, О. Меншиков та їхнє ставлення до українців, або ж при висвітленні аспектів суспільно-політичного устрою Гетьманщини кінця XVII — першої чверті XVIII ст.
Одним з перших, хто безпосередньо присвятив студію родині Скоропадських став український історик О. Лазаревський (1834—1902). В ній вчений, зокрема, наголосив, що чотирнадцятирічне правління І. Скоропадського було чи не найсумнішим періодом в існуванні Гетьманщини4. В двох інших своїх працях він доводив, що через безхарактерність володаря булави на діяльність тогочасної адміністрації могли помітно впливати навіть управителі гетьманським господарством, а свавілля старшини досягло найбільшого “розвитку”5. Историко-юридический очерк. — К., 1908. — С. 65; Його ж. Замечания на исторические монографии Д.П. Миллера о малорусском дворянстве и о статутовых судах. — Харьков, 1898. — с.37.). На нашу думку, такі принципові положення залишилися недостатньо аргументованими, а тому певною мірою є суб’єктивістськими.
На противагу багатьом ученим і письменникам, патріотично настроєний анонімний автор “Исторіи Русов или Малой Росіи” (кінець XVIII — початок ХІХ ст.) вважав, що І. Скоропадський в окремих випадках міг рішуче протестувати проти рішень Петра І щодо України, як “вольной страны, бывшею только в протекціи Россійской, и имевшей свои права и договоры с царями”6.
Історик і археограф Д. Бантиш-Каменський (1788—1850) у своїй “Истории Малой России”, перше видання якої побачило світ у 1822 р. у Москві, а останнє (здійснене за нашої ініціативи) в Києві 1993 р., подав І. Скоропадського як вірнопідданого цареві. На думку вченого, Петро І вже на час обрання його володарем булави хотів, коли б на те склалися відповідні обставини, знищити інститут гетьманства та ліквідувати автономію лівобережного регіону України. Він дещо перебільшував, коли писав, що власне постійні зради й зловживання козацької верхівки створили грунт для “падіння” давніх народних прав, а гетьман “слабым, безпечным нравом не только ускорил свою кончину, но и лишил вверенных попечению его сограждан драгоценнейшаго для них достояния”. Разом з тим Д.Бантиш-Каменський зазначив й таке: багато в чому завдячуючи організаційній діяльності І.Скоропадського, в кінці 1708—1709 рр. помітно посилився опір українців іноземним нападникам7.
Глибоко вивчаючи історію запорозьких козаків, значну увагу І. Скоропадському як державному та військовому діячеві приділив Д. Яворницький (1855—1940). Безпосередньо в 3-му томі “Історії запорозьких козаків” (праця витримала кілька видань) він детально схарактеризував заходи гетьмана спрямовані на поліпшення взаємин з низовиками, а також перманентне загострення стосунків з ними через антиукраїнську політику царату.
Д. Багалій (1857—1932) в одній з праць назвав гетьманування І. Скоропадського “слабим”8, а в іншій — виділив його серед деяких видатних діячів “малоросійського управління”: Марковича, Розумовського, Румянцева-Задунайського та деяких інших9.
Авторитетна дослідниця історії українського народу О. Єфименко (1848—1918) доводила, що гетьман був зовсім “непридатним” для самостійної й відповідальної діяльності, а тому країною правила його дружина Настя. Правда, одночасно вона твердила й таке: Мазепа, Скоропадський, Апостол були правителями, які знали становище своєї батьківщини, цінували її інтереси і захищали їх в міру власних сил і розуміння10. В праці “Історія України та її народу” вчена дещо категорично зазначила, що “слабодухий” І.Скоропадський ніяк не міг протидіяти владному цареві Петру11.
Соціальну політику гетьмана щодо посполитих в загальних рисах висвітлив В.Барвінський (1855—1940) у монографії, присвяченої становищу селянства Лівобережної України XVII—XVIII ст. Період правління І. Скоропадського він переконливо визначив як вирішальний в процесі формування великої земельної власності12.
1911 р. на сторінках часопису “Исторический Вестник” (№8) статтю про дружину гетьмана Анастасію Марківну, уроджену Маркович, опублікувала М. Марина. Дослідниця була переконана, що правила замість І. Скоропадського його дружина, а перетворення Петра І тоді в Україні мали на меті, насамперед, підпорядкування місцевого управління верховній владі Росії та “придушення” самобутності корінного населення13.
Загалом негативна оцінка державницької діяльності володаря булави міститься на сторінках праць М. Грушевського (1866—1934)14. Схоже писав І. Джиджора, глибоко вивчаючи економічну політику російського уряду супроти Лівобережної України в 1710—1730 рр.15
Т. Коструба, навпаки, вважав, що правління І. Скоропадського в цілому мало велике значення для країни, бо той прагнув зупинити “розгін” антиукраїнської політики Петра І і врятувати в автономії козацький устрій16. Подібну думку висловив Д. Дорошенко (1882—1951) на сторінках “Нарису історії України”. Конкретно він зазначив, що на долю гетьмана випало тяжке завдання — рятувати, що можна було з автономії Гетьманщини, яку Петро І по полтавській катастрофі намірився звести нанівець17.
Одним з активних співучасників Мазепених планів І. Скоропадського вважав І. Крип’якевич (1886—1967), хоча докладно й не обгрунтував таке принципове твердження18.
В. Дядиченко (1909—1973) певною мірою описав взаємини володаря булави з урядом Російської держави, персонально Петром І, з підлеглими старшинами, показав процес поступового обмеження автономії України. На його думку, під впливом реформувань сюзерена гетьман робив спроби перетворити південну частину Лівобережжя в район високоякісного тютюнництва, також відіграв значну роль у справі обмеження селянських переходів19.
Такі відомі вчені, як В. Антонович, В. Бец, М. Костомаров, а також сучасна дослідниця О.Апанович і деякі інші взагалі оминули постать І. Скоропадського у своїх студіях, спеціально присвячених гетьманам України і кошовим отаманам Запорозької Січі. Поява в 1997 р. оригінальної праці В. Смолія й В. Степанкова “Українська державна ідея: проблеми формування, еволюції, реалізації” констатувала про незадовільний стан розробки аспекту “гетьман І. Скоропадський як політичний діяч”.
Значний фактичний матеріал і важливі спостереження про соціально-економічну й політичну діяльність І. Скоропадського містяться в грунтовних студіях сучасних науковців В. Панашенко, В. Горобця, Л. Мельника, В. Кривошея та деяких інших20. У них, зокрема, розглянуті питання, пов’язані з наступом царизму на автономію Гетьманщини, політичною владою, становищем війська, фінансами, грошовим обігом у регіоні тощо.
У процесі написання дисертації безпосередньо враховані концептуальні положення монографічних досліджень В. Борисенка, А. Мицика, О. Путра21, а також окремих історичних розвідок В. Станіславського, О. Струкевича, Т. Чухліба22 та деяких інших вчених, які хронологічно й тематично змикаються з обраною нами проблемою.
Серед істориків далекого зарубіжжя, які в тій чи іншій мірі приділили увагу (хоча і в загальних рисах) характеристеці гетьманської влади в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст. слід назвати, насамперед, Кларенса Меннінга, Костянтина Кононенка, Ніколса (Миколу) Чировського, Зенона Когута, Джорджа Гаєцького23. Основна ідея, притаманна працям названих вчених, така, що царизм проводив політику спрямовану на подолання місцевого сепаратизму і хотів при цьому взяти якомога більше від економіки і людських ресурсів Лівобережжя.
Отже, історіографічний огляд переконливо доводить, що обрана дисертантом наукова проблема висвітлювалася попередніми дослідниками лише фрагментарно і не стала предметом спеціальної праці (с. 15-30).
У першому розділі також зазначено, що серед використаних неопублікованих джерел, переважну більшість яких автор дисертації вперше ввів у науковий обіг, найчисельнішими є матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Безпосередньо тут опрацьовані такі фонди: 51 — Генеральна військова канцелярія (1656—1765), 52 — Генеральна скарбова канцелярія (1723—1781), 53 — Перша малоросійська колегія (1722—1727), 54 — Друга малоросійська колегія (1764—1786), 57 — Генеральний (Румянцевський) опис Лівобережної України (1765—1769), 59 — Київська губернська канцелярія (1708—1782), 220 — Колекція документів Київської археографічної комісії, 1219 — Особистий фонд старшинсько-дворянського роду Скоропадських (1760—1917), а також Колекції мікрофільмів (7, 9, 15) — перезняті документи і матеріали з історії України, що зберігаються в Російському державному архіві давніх актів (м. Москва), рукописних відділах Санкт-Петербурзького відділу Академії наук Росії та бібліотек Республіки Польща. В справах названих фондів є оригінали, “листи” полковників, розпорядження й визначення різних канцелярій стосовно внутрішнього управління Лівобережної України в першій чверті XVIII cт. Десятки джерел подають унікальні біографічні відомості про родину Скоропадських, їх стосунки з різними особами, соціальний статус і майнове забезпечення.
Значна кількість матеріалів з проблеми дослідження вивчена в Російському державному архіві давніх актів, а саме: фонди 13 — Справи про Україну, 124 — Посольський приказ. Малоросійські справи, 248 — Сенат і його установи. Малоросійська експедиція Сенату (опис 29). В них дисертантом проаналізовані головним чином царські укази стосовно Гетьманщини, а також листування І. Скоропадського з вищими російськими сановниками Б. Щереметєвим, Ф. Протасьєвим та іншими офіційними особами з приводу внутрішнього устрою регіону.
Цінний фактичний матеріал з історії Української козацької держави знаходиться в Інституті рукописів при Науковій бібліотеці України ім. В. І. Вернадського. Зокрема у фондах 1 — Збірка документів О. Лазаревського та 2 — Історичні матеріали. Збірка В. Модзалевського — зберігаються універсали І. Скоропадського, видані на маєтки, права цехам і міщанам, із зобов’язанням посполитих неодмінно виконувати “послушенство” і забороною їм писатися в козаки тощо. До “Зібрання університету св. Володимира” (фонд 8) ввійшли гетьманські універсали різного часу, укази Петра І про зраду І. Мазепи й виборинового володаря булави, листування Скоропадського з російськими урядовцями Голіциним, Головкіним і кошовими отаманами стосовно внутрішнього становища лівобережного регіону, про події в Туреччині, Кримському ханстві і т.д.
Порівняно менше справ залучено з фонду 159 — Зібрання І. Лукашевича та М. Маркевича відділу рукописів у Російській державній бібліотеці (м. Москва). Переважно це листи офіційних осіб до І. Скоропадського, відомості про збирання податків в Українській козацькій державі, описи маєтків сановників Росії на Лівобережжі.
Всього ж у дисертації використано понад 200 архівних справ 25 фондів.
Серед опублікованих джерел найважливішими для розкриття досліджуваної проблеми стали законодавчі акти, видані верховними органами влади. Основні юридичні документи царського уряду вміщено в “Полном собрании законов Российской империи”. Дисертантом опрацьовано їх перше видання, здійснене в Санкт-Петербурзі протягом 1830 р. Зокрема томи 4-7 охопили період з 1700 р. по 1727 р. Закони, розміщені в них у хронологічному порядку, частково стосуються соціально-економічного й культурного розвитку України, її міжнародного становища. В законах чітко простежується загальна тенденція звуження повноважень гетьманського управління й зміцнення влади в Українській козацькій державі чиновників з Росії, поступове встановлення з царської волі монополії в національній торгівлі й підпорядкування регіональної економіки інтересам абсолютиської монархії.
Гетьманські універсали, “листи” полковників, розпорядження Генеральної військової канцелярії й інші урядові акти свого часу було опубліковано на сторінках “Генерального слідства про маєтності” 1729—1730 рр., у збірці документів “Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.” (К., 1993), а також різних виданнях старшинських родових архівів24. Такого роду джерела охопили фактично всі сторони життя українців.
При розгляді теми дисертації принципове значення має епістолярна спадщина гетьмана. Частково вона видрукована М. Судієнком у т. 1 і 2 “Материалов для отечественной истории” (К., 1853; 1855) і на сторінках періодики, зокрема “Киевской Старины”. Листи офіційного й приватного характеру багато в чому пояснюють дії гетьмана за різних обставин, дають змогу краще зрозуміти ті чи інші вчинки та рішення.
Помітно розширити обрії наукового пошуку дозволили тогочасні мемуари та історична література. Серед їх авторів упершу чергу слід назвати генерального підскарбія Я.Марковича, генерального канцеляриста в уряді І. Скоропадського М. Ханенка, козацьких старшин-літописців С. Величка, Г. Граб’янку, Самовидця. В своїх працях у більшості випадків управління Гетьманщини ними характеризується як демократичне, загальнонародне. Дії царазму ж, які зачіпали станові й економічні інтереси місцевої державної еліти в основному оцінені негативно. Навіть загострення соціального протесту вони часто пов’язували переважно з втручаннями чиновників Росії у внутрішні справи Малоросії.
Унікальною, на наш погляд, є збірка Д. Бантиш-Каменського “Источники малороссийской истории” в 2-х частинах (М., 1858; 1859). Переважну кількість, вміщених до неї джерел, становлять ті, які розшукав історик і археограф у колишньому Головному архіві міністерства іноземних справ Російської імперії в Москві. Хронологічно вони охоплюють 1654—1722 рр., а тематично — суспільно-політичні й економічні аспекти історії України.
Окремо слід сказати про багатотомну працю В. Модзалевського “Малороссийский родословник”, яка за своїм характером наближається до першоджерела, бо містить добір матеріалів майже про всі лівобережні старшинські (дворянські) родини. В основу видання покладені приватні архивні зібрання, контрі в своїй більшості не збереглися.
Таким чином, через брак спеціальної літератури, лише названі вище архівні матеріали й опубліковані джерела дозволили глибоко вивчити та вперше науково висвітлити тему про гетьманську владу в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст.(на прикладі діяльності І.Скоропадського).
У другому розділі — “Основні етапи життя й формування суспільно-політичних поглядів І.Скоропадського” — висвітлені історичні умови становлення цієї особи як державного і військового діяча та схарактеризована безпосередня служба в старшинській адміністрації до обрання володарем булави. Широко дискутується питання про національне та соціальне походження родини Скоропадських, зроблені важливі уточнення щодо біографії гетьмана. Зокрема на підставі джерел з’ясовано, що він народився 1646 р. у м. Умані в сім’ї козацького старшини. Його дід Федір брав участь у Визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького і загинув під час Жовтоводської битви 1648 р. У 1674 р. унаслідок нападу татар І. Скоропадський був змушений переселитися разом з братом Василем (другий брат Павло надовго потрапив у турецький полон) на Лівобережну Україну, де поступив на службу до гетьмана І. Самойловича. Почавши з посади військового канцеляриста (з 1675), він згодом обіймав посади чернігівського полкового писаря (1680—1694), генерального бунчужного (з 1694), генерального осавула (з 1701), стародубського полковника (з 1706). І. Скоропадський брав участь у так званих Чигиринських (1676—1678) і Кримських (1687 і 1689) походах проти турецьких і татарських можновладців. Після переходу І.Мазепи у протекцію до шведського короля Карла XII, його 6 листопада 1708 р. на старшинській раді в Глухові обрано гетьманом. Своєрідності цієї елекції приділено особливу увагу, визначені її прерогативи.
Біографію володаря булави розглянуто на широкому тлі внутрішнього життя населення лівобережного регіону та міжнародних подій, що мали пряме відношення до Української козацької держави.
Залучений фактичний матеріал переконливо засвідчив, що обставини і загальна атмосфера в яких довелося діяти І. Скоропадському, ще до отримання ним вищого рангу в країні, помітно вплинули на формування його суспільно-політичних поглядів, певною мірою викрісталізували ідею необхідності збереження національної автономії та державного самоврядування. Окрім іншого, на цьому позначилися постійні обговорення серед старшинських кіл діяльності непересічних осіб Визвольної війни українського народу середини XVII ст., насамперед, Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Брюховецького, П.Дорошенка. Також неабияке значення мав фактор існування в гетьманському управлінні старшин невдоволених існуючими порядками, обумовленими перебуванням Лівобережжя в складі Російської держави (с. 45-73).
В розділі обгрунтовується теза про те, що становлення І. Скоропадського було досить типовим для більшості представників тодішньої соціальної еліти. Воно пройшло кілька поступових етапів і відбулося під безпосереднім впливом керманичів Української козацької держави І. Самойловича та І. Мазепи. Перебуваючи в їх оточенні, І. Скоропадський подолав довгу і складну дистанцію від звичайного виконавця (щоправда, досить умілого) чужої волі до першої особи в Гетьманщині. В його конкретних заходах вже як володаря булави “обох боків Дніпра”, як би те не заперечували деякі дослідники (О. Єфименко, М. Грушевський, Д.Мордовцев, І. Джиджора), чітко простежувалося наполегливе, хоча й не в радикальній формі, намагання зберегти традиційний суспільно-політичний устрій, встановлений ще в період Хмельниччини. Він неодноразово, відстоюючи перед царатом “давні” права і вольності українців, покликався саме на нормативні акти, вироблені Б. Хмельницьким, а потім підтверджені того наступниками.
Безперечно слід враховувати і той могутній, переважно негативний, тиск, що чинили весь час на І. Скоропадського російський монарх та царські поплічники. На наш погляд, не мають достатніх підстав ті історики, які пояснюють усі негаразди в країні за його правління лише особистими вадами гетьмана. Адже з джерел XVIII ст. відомо: навіть через багато поколінь у свідомості та вчинках козацьких старшин давалися взнаки наслідки тоталітарного й репресивного режиму Петра І.
Факти незаперечно свідчать, що здобувши вищу владу в Гетьманщині в 62 роки, І.Скоропадський мав уже цілком визначені державницькі устремління, етико-культурні уподобання й ціннісні орієнтації. Про окремі з них можна отримати уяву на підставі його листа — відповіді І. Мазепі, який перед тим запропонував приєднатися до нього і Карла XII, щоб виступити спільно проти “ворожої здавна потенції Московської” (8 грудня 1708 р.). В ньому тільки-но обраний володар булави засудив спробу свого попередника стати “самовластцем” над українським народом і перейти під нестерпне польське ярмо, позитивно оцінив заходи Б. Хмельницького, спрямовані на розрив з Річчю Посполитою та спілку з Росією. (Сучасні дослідники В. Шевчук, О.Путро та деякі інші схильні оцінювати відмову І. Скоропадського підтримати виступ І. Мазепи як зраду “свого” гетьмана). Вже тоді він добре усвідомлював, що на підвладній йому території встановився своєрідний “порядок козацький”, який помітно відрізнявся від того, що існував у сусідніх державах.
Не тільки в цьому листі, а й багатьох документах 1708—1709 рр., що вийшли з-під руки І.Скоропадського, І. Виговського, П. Тетерю як і І. Мазепу (із зрозумілих причин), названо зрадниками. Проте чим далі в часі, це “тавро” у нього поступово зникає із застосування. Пізніше він, коли в своїх діях виходив з традицій, то пояснював справедливість (законність) їх так: бо схоже чинили попередники — всі без винятку. Гетьман вважав за першочерговий обов’язок українців одностайно відстоювати православну віру, захищати монастирі й батьківщину, не виступати проти царської величності, яку нерідко ототожнював з усім близьким російським народом. Протистояння монархові, на його думку, неодмінно призвело б Військо Запорозьке і Малоросію до остаточної руїни (с.80-96).
З метою всебічного відображення доби, в якій жив і діяв І. Скоропадський, детально розглянуто аспект про гетьманське оточення і спадкоємців. Наприклад, названо найбільш впливових представників його адміністрації. На той час вже оформилися цілі родинні клани, які посіли певні ранги. Деякі з старшин — родичів не без протекції володаря булави позаймали керівні посади в одному полку чи сотні, інші — в різних. Судячи з прізвищ, правління Української козацької держави першої чверті XVIII ст. головним чином становили українці (понад 90%).
Поза межами Гетьманщини І. Скоропадський мав стосунки з провідними сенаторами, міністрами, генералами Росії та Речі Посполитої, архієпископами Великого Новгорода Ф.Яновським і псковським, нарвським та ізборським Ф. Прокоповичем і т.д.
Користуючись ситуацією, привілейоване становище в регіоні мали рідні та близькі гетьманові люди. Наприклад, широковідомою не тільки на Лівобережжі, а й далеко за його межами, зокрема Слобожанщині, Запорожжі, в Москві та Санкт-Петербурзі, стала дружина Івана Ілліча — Анастасія, яку в народі здебільшого називали Настя-гетьманиха. Нерідко в гетьманському будинку в Глухові (резиденції володаря булави) вона приймала поважних персон з Росії, досить активно втручалася в урядові справи. Займалася Анастасія й благодійністю, зокрема, матеріально підтримувала православні монастирі. Залишившись без чоловіка вона офіційно втратила й політичну владу. Проте набуті свого часу зв’язки давали їй можливість утримуватися на поверхні суспільного життя в країні, та й не тільки тут. Вона особисто, її рідні й близькі продовжували постійно навідуватися до Москви, бувати при царському дворі. Завдячуючи цьому, гетьманша вважала себе недоторканою для місцевих можновладців і навіть відмовлялася підпорядковуватися юрисдикції Генеральної військової канцелярії (с. 108—126).
Найбільш відомими спадкоємцями гетьмана стали Михайло Васильович — зять Д.Апостола, генеральний підскарбій, який 1744 р. від імені всієї козацької верхівки в Глухові вітав імператрицю Елизавету, а в 1751 р. — гетьмана К. Розумовського. Син того Іван Михайлович відмовився підписувати петицію старшин про затвердження за Розумовським спадкового права на володіння булавою, а 1767 р. став депутатом Катерининської комісії для складання “Нового уложення”. Російський полководець, дипломат і державний діяч П.О.Румянцев-Задунайський сказав про нього Катерині ІІ так: “При всех науках... остался казаком”. Він виношував мрію здобути собі колись гетьманство. Павло Петрович Скоропадський став у 1918 р. гетьманом України.
Виявлені в процесі написання дисертації першоджерела другої половини XVII — першої половини XIX ст., не підтвердили твердження окремих істориків про нібито польсько-шляхетське походження роду Скоропадських25. Тому найвірогіднішим, на наш погляд, слід вважати перших з відомих його представників українцями. За півтора століття, починаючи від Хмельниччини, Скоропадські стали не лише свідками, а й активними учасниками виникнення, розвитку та поступового занепаду Української козацької держави.
У третьому розділі — “Політична і військова діяльність. Обмеження гетьманських функцій царатом” — наголошено на тому, що становище Української козацької держави значно відрізнялося в політичному аспекті від більшості європейських країн. Як складова частина Російської держави, а потім імперії, вона юридично обмежувалась у зовнішніх зносинах з сусідами. Певне відображення це знайшло ще в 7-му пункті “Коломацьких статей” 1687 р. — угоді царського й гетьманського урядів. Правда, сам Петро І відступав через різні обставини від такого роду постанов і дозволяв володарю булави час від часу вести більш-менш самостійну зовнішню політику, але під контролем з свого боку. Про що, наприклад, свідчили приїзди до гетьмана іноземних гінців.
Формальне обрання І. Скоропадського гетьманом, а фактично призначення царем, далеко не повною мірою визначили правовий статус керманича в Україні. Адже тоді між ним і царем не була підписана жодна угода відповідного рівня. У виданому 1 листопада 1708 р. “Манифесте всей старшине и войску, съехавшимся в Глухове для избрания вольными голосами нового гетьмана”, монарх тільки пообіцяв надати всі вольності, права і правілеї згідно з договором 1654 р., укладеним Олексієм Михайловичем і Богданом Хмельницьким. Однак вже під час елекції старшини обговорювали з уповноваженими від Москви проблему відновлення української державності в такому вигляді, який вона мала в середині XVII ст., тобто від самого початку, незважаючи на її обмеження царатом від І. Виговського до І.Мазепи включно. Виразно говорилося про необхідність цілісності “Отчизны Малороссійской” як козацької автономїї в складі Російської держави. Безпосередньо володар булави неодноразово доводив, що народ підпорядкований йому є осібний, такий, котрий має власні державні кордони (с. 131-137).
Реальним заходом на досягнення законодавчого підтвердження царем гетьманського бачення статусу регіону, стала подача І. Скоропадським сюзеренові 17 липня 1709 р. відповідного змісту “статей”. Проте Петро І на більшість пунктів у них не дав відповіді, отже не санкціонував.
Тим часом кожний наступний рік приносив якесь нове обмеження гетьманської влади, автономії України. Гетьманщину чиновники з Росії дедалі частіше визначали вже навіть не як “Малоросію”, а “Малоросійський край”.
Та й за тих складних умов, під постійним наглядом і тиском з боку царату І.Скоропадський прагнув проводити зовнішню політику в інтересах українського народу. Зокрема, він як досвідчений державний діяч, неодноразово виступав за об’єднання Правобережжя та Лівобережжя під єдиною булавою, хотів підпорядкувати Слобожанщину, що номінально перебувала під керівництвом царських воєвод. Відомі історичні факти, коли гетьман наполегливо відстоював кожне місто чи містечко, котрі якимсь чином прагнули відібрати з-під його юрисдикції (с. 145-152).
Найсильнішого руйнівного удару гетьманській владі було завдано Петром І в травні 1722 р. заснуванням у Глухові так званої Малоросійської колегії — вищої касаційної й фінансової установи, до складу якої мали входити лише російські чиновники, призначені імператором або Сенатом. Офіційним приводом для такого законодавчого акту стали нібито зловживання в українських судах, незаконне відібрання угідь у козаків, селян і міщан, примушення їх до виконання всіляких “роботизн”, покріпачення тощо. На справді ж заснування колегії, як зазначив В. Горобець, було не самоціллю царського уряду, а передумовою ліквідації політичної автономії Гетьманщини, її асиміляції та наступного поглинання українських земель імперією. З такою оцінкою важко не погодитися.
Виходячи з наявного документального матеріалу, можна констатувати, що І.Скоропадський, на відміну від І. Мазепи, П. Орлика та їх прибічників був типовим представником поміркованої щодо проросійської політики частини державницької еліти України. Власними переконаннями, так би мовити, парламентськими методами він прагнув відстояти автономність Гетьманщини, хоча і не бачив її поза складу Російської держави. В його зовнішній політиці, безперечно, простежуються тенденції, започатковані Б.Хмельницьким. Однак через як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори гетьман не зміг до кінця проявити себе належним чином як політичний діяч колись могутньої й великої козацької держави.
Слід зазначити, що особливе місце в політиці І. Скоропадського займали запорожці та кримське питання. На початку XVIII ст. Запорозька Січ, ця “мала Українська держава, що спиралася на військову організацію” (О. Терлецький), дедалі частіше ставала в опозицію до гетьманської влади. Замість того, щоб діяти в єдиному руслі суспільно-політичного згуртування україців у справі розбудови національної автономії, “низове товариство”, відстоюючи власні “давні” права і привілеї, своїми нерідко непродуманими заходами провакувало уряди Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Швеції та Росії активізувати застосування різноманітних санкцій, спрямованих проти “малоросійської” державності.
Існувало й об’єктивне протиріччя : “хліборобській” частині населення Гетьманщини були вкрай необхідні стабільні мирні умови життя для розвитку господарства. Січ же внаслідок своєї соціально-економічної й політичної суті являла собою певною мірою демократичну інституцію з анархічними тенденціями і нагальною потребою періодичних військових походів (посезонні промисли низовиків, до того ж не всіх, зрозуміло, не могли повністю забезпечити повноцінне матеріальне їхнє існування).
Через самодержавну політику Петра І стосунки володаря булави з низовиками складалися особливо негативно. На Січі без ентузіазму сприйняли звістку про обрання нового гетьмана. Певною мірою запорожців образив той факт, що іхніх представників не запросили на елекцію до Глухова. Одну з причин руйнації в Україні вони вбачали у властолюбстві й продажності лівобережних старшин, їхньому непатріотизмі. Офіційно ж влада І. Скоропадського поширювалася і на Запорожжя. В основному він прагнув використовувати запорожців як в інтересах Української козацької держави, так і Росії. Неможливість здійснення цієї мети обумовила ліквідація в травні 1709 р. Чартомлицької (або Старої чи Базавлуцької) Січі за наказом манарха. Її землі приписали до Миргородського полку, а маса запорожців зазнала репресій, багато з них було страчено. Відбулася іміграція останніх на територію володінь кримського хана (с. 163-170).
Ці акти на початку правління І. Скоропадського ще раз яскраво засвідчили нетерпиме ставлення царя і його оточення до самобутності українців, зокрема їхніх своєрідних збройних сил. Одночасно ці події в свідомості волелюбних представників корінного етносу не могли не викликати негативні асоціації стосовно і гетьманської діяльності.
Аналіз джерел того часу дозволяє з певністю твердити: низовики цілком усвідомлювали, що політика Петра І зводить нанівець “вольності” українців і не без участі володаря булави. Протистояти цьому, на їх думку, могла тільки Січ, опираючись на політику попередніх гетьманів, зокрема Б. Хмельницького та І. Мазепи, зорієнтовану на спілку з королем шведським і панством кримським. Козаки добре розуміли “неприродність” свого становища в Російській державі, заперечували доцільність підпорядкування України уряду в Москві. Зрештою “низове товариство” 1711 р. розмістилося в урочищі Олешки біля Кардашинського лиману, на південь від впадіння Інгулу в Дніпро (на території сучасного м. Цюрупинська Херсонської області). Розпочалося їх багаторічне протистояння в союзі з турецькими та кримськими можновладцями гетьманській і царській владі, що час від часу супроводжувалося кривавими нападами на українські землі. Це, правда, не виключало періодичних пошуків запорожців мирного шляху для відновлення функціонування Старої Січі.
В історії взаємин гетьмана — царя — низовиків помітну роль відіграли П. Орлик і кошовий отаман К. Гордієнко. Наприклад, перший відстоював козацькі інтереси перед монархами Швеції, Туреччини, Німеччини, Речі Посполитої. Єдиною його вимогою було лише те, щоб запорожці ніколи не корилися і не приставали на пропозиції нестерпного йому російського уряду (с. 175-182).
На початку 20-х років стосунки січовиків з ханською владою вкрай загострилися. Зважаючи на це, Ібрагім-паша під час російсько-турецьких переговорів 1722 р. порушив питання про можливість повернення козаків у межі Гетьманщини. Однак тоді воно так і залишилося невирішеним.
Особливу увагу в розділі приділено військовій діяльності гетьмана. Коли про військовий талант І. Мазепи сучасники, а за ними й історики висловлювалися по-різному: від визнання за ним геніальності в цьому аспекті діяльності до повного заперечення фаху26, то про І. Скоропадського ні в джерелах, ні в історіографії не існує більш-менш повних і виважених характеристик. Найчастіше можна знайти лише невиразні згадки про його участь у тому чи іншому поході проти ворога. Однак, будучи поряд з І. Мазепою на вістрі політичного життя країни, беручи безпосередню участь у воєнних кампаніях кінця XVII — початку XVIIІ ст. супроти вояків Кримського ханства, Туреччини, Речі Посполитої, Швеції й т.д. він, безперечно, знав про кращих не тільки українських і російських полководців того часу, а й іноземних. Доведено, що І. Скоропадський був добре обізнаний з сучасними йому методами ведення бою. Джерела зафіксували і неабияку винахідливість останнього у застосуванні військових заходів. Так, 1708 р. армія Карла XII широким фронтом несподівано наблизилася до кордонів Гетьманщини. В ході її наступу на Стародубський полк, який тоді очолював І. Скоропадський і мав важливе стратегічне значення, стався цікавий випадок. Місцевий селянин, спеціально підісланий до ворожого табору полковником, пообіцяв провести шведський загін на чолі з Лагеркроном до Стародуба найкоротшим шляхом, а завів зовсім не туди. Завдяки чому до міста встигли підійти російські війська й вдало відбити напад ворога. Схожий вчинок, добре відомий з історії, здійснив герой національно-визвольної боротьби російського народу проти польської та шведської інтервенції початку XVII ст. селянин І. Сусанін (с. 183-190).
Будучи гетьманом, І. Скоропадський часто обговорював питання військової тактики і стратегії зі своїми генеральними страшинами та полковниками, учасниками Північної війни 1700—1721 рр. генерал-фельдмаршалом Б.Шереметєвим, одним з найближчих до Петра І, керівником Посольського приказу, державним канцлером Г. Головкіним, а також генерал-майором Г. Волконським, московським комендантом, полковником М. Гагаріним. Внаслідок спільних нападів володаря булави та драгунських загонів генерала Ренне напередодні битви під Полтавою окремі шведські частини змушені були відступити з свого табору під с. Жуки.
Проте слід констатувати: після подій 1708—1709 рр., через недовіру сюзерена українським козакам, військова діяльність І. Скоропадського стає менш виразною, епізодичною. Правда, гетьман і надалі “насмілюється” радити цареві та його деяким міністрам, як краще було б чинити з супротивником у межах України, а ті, траплялося, приймали такі пропозиції “за благо”. Він знав про всі військові дії, що мали хоч якесь відношення до Гетьманщини, і коли дозволяли обставини, в силу своїх можливостей керівника держави, коригував на користь українців (191-195).
Четвертий розділ — “Гетьманські заходи в галузі економіки” — містить детальний аналіз внутрішньої політики вищої влади стосовно народного господарства на Лівобережжі. В першу чергу розглянуті проблеми, які існували в першій чверті XVIII ст. у торгівлі. Відомо, що купівля і продаж предметів широкого вжитку та користування відігравали чи не найважливішу роль у поповненні державного бюджету Гетьманщини, забезпечували значні постійні надходження з неї до московської казни. Великі кошти з прибутків від торгівлі йшли на утримання власних адміністрації та війська, витрачалися на господарські потреби міст, розкватрировані на території регіону російські армії, сановників тощо. Поступово номінальні гроші набували першочергового значення при всіляких розрахунках, витісняючи різного роду “натуральні дачі” й побори. Потреби в них невпинно зростали, особиво під час довготривалих війн. Оскільки деякі грошові одиниці були в постійному обігу козацької держави, корінні жителі нерідко називали їх “українськими” або “черкаської лічби”.
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у торгівлі регіону спостерігалися досить своєрідні, неоднозначні явища. Одні з них переконливо свідчили про її неухильний розвиток, незважаючи на певні труднощі в народному господарстві (зруйновані населені пункти під час військових походів, загибель людей, періодичні неврожаї тощо), інші — про згортання деяких її напрямів. Доказом першому були, наприклад, активізація діяльності й розширення кола осіб, “бавячихся купеческим промыслом”, і тих, хто мав сталий “торг”, а також збільшення кількості торговельних осередків. Якщо в 1665 р. останніх налічувалося трохи більше 40, то в період, що досліджується їх функціонувало вже понад 100. За обсягами торговельних операцій особливо виділялися серед таких центрів Київ, Ніжин, Стародуб, Чернігів, Переяслав, Почеп, Кролевець, Прилуки. В Стародубському полку, який протягом кількох років очолював І. Скоропадський, домінувала купля-продаж прядива, худоби, шкіри, меду і т.д. З багатьох міст Гетьманщини товар везли до Москви. Сума від його реалізації там становила 20 і більше тис. крб. Поглиблювався зв’язок торговельного капіталу з виробництвом.
У далекосяжні плани Петра І входило запровадження в усій Російській державі монопольного права на продаж спиртного і тютюну. Значення такої торгівлі (тільки для національних потреб) добре розумів і уряд І. Скоропадського. Гетьман особисто видав десятки універсалів приватним особам і православним монастирям з привілеями на виготовлення та реалізацію спиртних напоїв в окремих районах. А деякі можновладці самі привласнювали їх собі (полковники гадяцький М. Милорадович, полтавський І. Черняк, чернігівський П. Полуботок та інші).
Із втягненням місцевої торгівлі у всеросійський ринок неабияк зріс податковий тиск на неї митних чиновників з Росії. Ще за гетьманування І. Мазепи місцеві купці сплачували чітко встановлені податки за вільну торгівлю як на території Української козацької держави, так і за її межами — так звані евекту й індукту. Вони в основному становили 2% від вартості товару. В Речі Посполитій збиралися також гроші за транзит. Відразу після подій, пов’язаних з переходом Мазепи на бік шведів, обставини в цій сфері радикально змінилися, причому на гірше для українців. Безпосередньо індукту з лівобережних полків цар віддав на відкуп чужій інтересам Гетьманщини людині — відомому на той час “фінансистові” С. Рагузинському. Він особисто керував збиранням коштів за вивіз товарів за кордон, кладучи чималі суми у власну кишеню. Певну ж частину зібраних податків Рагузинського зобов’язували щорічно сплачувати в скарбницю держави. Офіційно він вважався підпорядкованим гетьманату, а законодавчо його статус визначили царський указ та відповідний універсал І.Скоропадського.
Стан зовнішньої торгівлі цікавив володаря булави не лише як державного діяча, а й як людину, що безпосередньо нею займалася. Так, через свого економа — управителя він організував по всьому Стародубському полку скуповування прядива, яке потім вивозили за кордон.
Наявний фактичний матеріал переконливо свідчить про те, що від початку і до кінця свого правління І. Скоропадський особисто та через високих російських сановників намагався відстояти інтереси українських купців на всіх географічних напрямках їхньої діяльності: в Польщі, Балтиці, Валахії, Молдові, Криму, Слобожанщині і т.д. Особливо наполегливо він прагнув поліпшити умови для них на території Речі Посполитої, де вони чи не найбільше потерпали від постійних зловживань і репресивних заходів. Навіть Д. Апостол, який дещо суб’єктивно ставився до свого попередника, був змушений визначити 1729 р., що той неодноразово звертався з цього приводу в Колегію іноземних справ і очікував звідти відповідного рішення, а від царя — указу (с. 198-220).
Загалом українська економіка, зокрема її торговельна сфера, з початку XVIII ст. і приблизно до 1714 р. мала більш-менш сприятливі умови. Однак потому, внаслідок запроваждення царатом монополії на продаж понад десяти товарів, обмеження для козацької держави зовнішньої торгівлі, суцільне порушення прав і вигод місцевого купецтва, періодичні пограбування його московськими та польськими чиновниками, вільному економічному існуванню Гетьманщини було покладено край. Постійні ж намагання І.Скоропадського поліпшити стан справ у цій сфері якщо й давали позитивні наслідки, то лише на короткий час. До того ж нерідко вони мали локальний характер.
І все ж, зважаючи на складні обставини, за яких довелося діяти володарю булави, насамперед через великодержавну та репресивну політику Петра І, думаємо, правильним буде твердження: І. Скоропадський, порівняно зі своїми попередниками, проводив чи не найактивнішу діяльність щодо захисту національної торгівлі (принаймні за кількістю різного роду відповідних заходів, скарг, “прошеній” тощо).
В першій чверті XVIII ст. Гетьманщина продовжувала залишатися регіоном, що значною мірою залежав від стану справ у сільському господарстві. Мануфактурне виробництво тільки-но починало набирати темпи. З погляду американського професора економіки М. Чировського, існували дві причини переважання саме сільського господарства в економіці краю — географічне середовище й іноземна агресія. По-перше, вигідності аграрного сектора сприяли особлива родючість землі та сприятливий клімат. По-друге, величезний промисловий “потенціал мінералів, енергії й праці” в Україні не міг розвиватися внаслідок зовнішнього втручання та через воєнні фактори.
Великі непередбачені витрати з Військового скарбу йшли на ліквідацію наслідків стихійних лих, неврожаїв, пожеж, епідемій тощо. Заходи, які стосувалися боротьби з ними, так чи інакше входили до компетенції гетьманського правління. Володар булави давав щодо цього безпосередні вказівки відповідальним особам, сповіщав у Москву або Санкт-Петербург і отримував звідти різні розпорядження. Так, 1710—1711 рр. І.Скоропадський був змушений вжити всіляких заходів для того, щоб локалізувати територію поширення епідемії “морової язви” в Києві, Чернігові, Переяславі, Сосниці та багатьох інших населених пунктах, а також забезпечити постачання хліба в райони, котрі постраждали від недороду. При цьому слід зазначити, що проблеми, пов’язані з такими й подібними лихами, вирішувалися на “всеросійському” рівні. У столицях ретельно стежили за тим, щоб пошесті не перетинали кордони Української козацької держави (с. 224-227).
Багато сил та енергії, коштів витрачав І. Скоропадський на благоустрій міст і містечок, впорядкування шляхів і пошти тощо. А до всього цього додавалися ще й клопоти, пов’язані з відправкою на вимогу царя та його сановників висококваліфікованих майстрів і працівників до Росії на будівництво та інші роботи. Протягом усього правління гетьман опікувався ремісницькими цехами, боронив їх у разі потреби від сваволі державців. Також постійно цікавився прибутками міських органів управління, особливо Київського магістрату, з приводу надходжень “до скрині” якого він видав навіть окремий універсал полковій і сотенній страшині.
Господарська діяльність І. Скоропадського мала безпосереднє відношення до історії розвитку поштової справи в Україні. Він займався налагодженням трактів, забезпечував функціонування спеціально збудованих для цього станцій, призначав поштмейстрів. У Гетьманщині при Генеральній військовій та полкових канцеляріях утримували окремих розвізників державної кореспонденції й посилок, яких вибирали з-поміж козаків-підпомічників. Поштові відділки існували на багатьох шляхах, що в різних напрямках розбігалися від резиденції в Глухові: на Польщу, в Крим, Слобожанщину, Росію і т.д. За І. Скоропадського склалися й нові напрямки, по яких пішла кореспонденція. Наприклад, відомий такий факт. Наприкінці 1708 р. Петро І перебував у Полтаві. Проте незабаром монарх планував перевести всю свою армію до Сум, де хотів розмістити штаб. Отож новообраному володареві булави довелося зайнятися налаштуванням пошти між цими містами належного рівня. Траплялося, гетьман зобов’язував місцевих державців і духовенство сплачувати певну суму грошей на утримання пошти.
Велику увагу приділяв І. Скоропадський збереженню національних збройних сил, які були не лише важливою ознакою державності, але й певним гарантом незалежності Гетьманщини. Через безперервні війни, що їх вела Росія, та нехтування Петра І життям козаків постала пряма загроза існуванню українського війська. Коли врахувати той факт, що кожного разу у віськовому поході чи на будівництві каналів гинуло в середньому 30 відсотків, а то й більше боєздатних вояків, відбувалося фактичне розорення їхніх учасників, масові падежі коней і волів, то можна твердити не тільки про цілеспрямований підрив царатом економічного потенціалу країни, а й про здійснення ним геноциду щодо місцевого населення. Поряд з козаками від хвороб і каліцтв часто вмирали й посполиті, котрих залучали до таких заходів як допоміжну робочу силу, використовували як погоничів і т.д. Під кінець правління гетьман розробив цілу програму, щоб українське військо уникло остаточної руйнації й передав її на розгляд до Сенату. Проте після його смерті становище в цьому аспекті не змінилося на краще (с. 231-234).
Вкрай негативні наслідки для господарства України мало постійне перебування тут великої кількості царських військ. Витрати, пов’язані з розквартируванням і утриманням їх, природно, лягли на посполитих і рядових козаків. Нерідко це призводило до непорозумінь і сутичок між військовими та жителями. Перманентні звертання гетьмана ослабити тягар перебування військ з Росії не знайшли підтримки в московського уряду (нібито через складну загальну ситуацію в державі). Значну проблему становило й забезпечення ратних людей підводами. Їх нерідко не повертали, а це ускладнювало ведення народного господарства.
1719 р. гетьман, генеральні старшини та полковники рішуче виступили проти заходів всевладного царського фаворита О. Меншикова, спрямованих на те, щоб усі українці, включаючи й соціальну еліту, повністю взяли на себе забезпечення російської армії на території регіону. В першу чергу, зрозуміло, відстоювалися попередні привілеї державців. Однак і надалі мало що змінилося: перебування чужих військ у Гетьманщині супроводжувалося насильствами і зловживаннями російського офіцерства, генералітету та сановників. Розміщені по хатах, останні, як правило, вимагали додатково від селян і рядових козаків свічок, одягу, харчів, а коням — сіна та вівса, і це ще більше розорювало господарів. Щоправда, починаючи з 20-х років ситема утримання “консистентів” тут набула більш усталених форм (235-240).
На той час Петра І захопила ідея перетворення Лівобережжя та Слобожанщини на регіони масового розведення овець. Він мав особисту розмову з цього приводу з володарем булави, під час якої дав різні вказівки, як це, на його розсуд, краще зробити. На гетьмана покладалася відповідальність за розшук людей здатних забезпечити функціонування вівчарних “заводів”. Справа ця, звичайно, була багато в чому корисною, однак її реалізація передбачала перетворення українських земель на придаток Росії по розвитку вівчарства, головним чином, грубововного. Схоже мали на меті й заходи царського уряду, спрямовані на збільшення виробництва прядива в Гетьманщині, що здійснювалися у відповідності з указом від 27 серпня 1721 р. “О размножении в Малой России доброй пеньки”. І.Скоропадський для цього мав призначити спеціальних уповноважених з полкової чи городової старшини.
До компетенції вищої за рангом особи в регіоні входили питання господарської діяльності не лише українців, а й усіх іноземців, які тут проживали. Наприклад, велика увага у цьому плані приділялась грекам, вірменам, полякам та іншим. Окремим з них надавалися значні персональні пільги.
Як свідчать джерела, з метою більшого використання надходжень до Військового скарбу на потреби народного господарства, І. Скоропадський вдавався навіть до певного приховування від московських чиновників розмірів прибутків. Проте не варто й перебільшувати його заслуги в економічному розвитку країни. Реально (на цьому треба наголосити) через різні об’єктивні й суб’єктивні фактори йому вдалося здійснити не так уже багато, та й то здебільшого в інтересах державницької еліти Гетьманщини.
Значне місце в розділі відведено аналізу одному з найважливіших тогочасних питань у житті населення Української козацької держави — вищої влади і поземельних відносин. Зокрема докладно обгрунтовується положення про те, що період гетьманства І.Скоропадського став своєрідним етапом у перерозподілі земельної власності. Його аграрна політика помітно сприяла процесу нагромадження земельних багатств у формі спадкової власності за рахунок скорочення маєтків, що надавалися в тимчасове держання. Набагато частіше, ніж його попередники, він, нерідко супроти власного бажання, жалував сановників з Росії та іноземців. Фактично за нього було “розпорошено” основний земельний фонд Гетьманщини, а рангове володіння, в тому числі й “гетьманського достоїнства”, почало активно зникати. Шляхом роздачі козацької землі І. Скоропадський одним з перших володарів булави обумовив перетворення представників порівняно вільного військового стану на залежних посполитих (у майбутньому кріпосних). Незважаючи на те, що він у своїх універсалах продовжував покликатися на звичаї в царині поземельних відносин, застосовував Литовський Статут, норми Магдебургії, “давнє природнє право”, все очевидніше в законодавчих актах автономії виявлявся вплив російських законів. Частіше, ніж до цього, юридичні акти почали підміняти прямі вказівки чи побажання сюзерена та сановників з Росії, чим порушувалися, а то й руйнувалися традиції поземельних стосунків на території Лівобережжя, що оформилися ще за часів Національної революції й Визвольної війни середини XVII ст. (с. 262-266).
У п’ятому розділі — “Зміни в соціальних відносинах” — схарактеризована внутрішня політика І. Скоропадського стосовно станів, з яких складалося суспільство Української козацької держави першої чверті XVIII ст. Зокрема встановлено, що за його правління на території регіону “послушенство” на окремих осіб або державу в цілому виконували посполиті фактично всіх категорій (в другій половині XVII ст. їх було значно менше). Новим явищем стало масове залучення до нього козаків, які юридично вважалися вільними людьми. Обсяг і форми ренти здебільшого не були сталими: гетьман скасовував її одні види або впроваджував нові. Розміри та характер поборів багато в чому визначали місцеві природні умови, потенційні можливості безпосередніх виробників, які потрапили в особисту чи поземельну залежність. В останні роки життя та діяльності І.Скоропадського натуральну й відробіткову ренту почали поступово “витісняти” (замінювати) грошові збори, що обумовлювали відповідні соціально-економічні зрушення в країні.
Найбільш експлуатованою частиною посполитих були селяни та міщани приватних, монастирських і рангових маєтностей. Мешканці магістратських, ратушних, вільних військових володінь, а також на слободах юридично не належали приватним особам, тому-то виконували повинності дещо в менших обсягах, мали більше можливостей для переходів на нові місця мешкання. Проте стосовно посполитих усіх категорій гетьман проводив політику, спрямовану на поступове прикріплення їх до землі можновладців. Особливо це проявилося на початку 20-х років (с. 276-288).
Залучений фактичний матеріал дозволяє констатувати: з самого початку правління І.Скоропадський домагався значної незалежності старшин у військових справах від російських воєвод і генералів. Хотів, щоб козаків, крім їхнього безпосереднього обов’язку — служби, ні в які приватні “услуги” ніхто не примушував. Ще 1709 р. він виступив за “козацьку вольність”. Саме тоді володар булави наважився захищати своїх підлеглих навіть перед вищими сановниками Росії. Так, опікуючись роменськими старшинами, він примусив кн. Д. Голіцина офіційно вибачитися за утиски над тими (1710). Гетьманськими універсалами в категоричній формі заборонялося будь-кому зі старшинської адміністрації чи приватних осіб втручатися у внутрішні справи державця на території його маєтка, “чинити перешкоди, перепони и трудности”. Істотним становим привілеєм старшин і шляхтичів, які становили десь усього 1% від населення, було їхнє повне звільнення від державних повинностей і поборів. Вони мали широкі можливості в промисловій і торговельній діяльності. Шляхтичів і старшин суворо заборонялося “порабощать” і переводити на статус залежних посполитих. Особливо пильно І. Скоропадський стежив за дотриманням законності в поземельних справах між можновладцями, хоч сам її нерідко порушував у своїх інтересах (с. 290-297).
Часто гетьман брав у свою особливу “оборону” й протекцію певних осіб, навіть тих з них, хто скоїв злочин. Тому ті ставали не підвладними для суддів. У випадках, коли старшина відмовлявся виконувати рішення суду, то знову втручався він, як людина, що оусоблювала вищу владу.
За рядовими козаками, як старшинами і шляхтичами, законодавчо були закріплені права на спадкове землеволодіння, вільний продаж-купівлю ділянок, декларативно проголошувалась станова незалежність (на відміну від посполитих). Правда, їхні законні привілеї, як вже зазначалося вище, можновладці постійно порушували. Незважаючи на підтвердження в “статтях” 1722 р. “давнього” юридичного статусу козацтва, практичне становище його більшості мало чим різнилося від селянського чи міщанського. Так, 1717 р. І.Скоропадський зобов’язав козаків Мринської сотні виконувати 1/3 частину “послушенства” тамтешніх підданих. Тобто мова вже йшла лише про менший обсяг повинностей, аж ніяк не про соціальні привілеї.
На початку 20-х років (напередодні сметрі володаря булави) Петро І, зацікавлений в максимальному використанні майже дармової військової сили українського козацтва, доручив президенту Малоросійської колегії С. Вельямінову дещо поліпшити його становище. Крім того, він вимагав від старшин і російських поміщиків неодмінно повідомляти про “закріпачених” ними козаків і звільняти останніх. Проте змін на краще в цьому аспекті не сталося.
Принципово слід зазначити, що гетьманство І. Скоропадського стало своєрідним “піком” збагачення та могутності для українських православних монастирів. Після нього почалися значні обмеження привілеїв духовенства та секуляризація земель місцевої церкви.
Новим у вітчизняній історіографії є погляд на реформування І. Скоропадського в галузі національного судочинства. Український правник О. Кістяківський, готуючи до видання рукопис видатної юридичної пам’ятки “Права, по которым судится малороссийский народ...” (1879), спробував обгрунтувати тезу, ніби перші наміри скласти збірник норм поведінки для населення Гетьманщини та його переклад на “великоросійську” мову слід віднести до гетьманування Д.Апостола та царювання Петра ІІ. Схожу думку згодом підтримали й інші дослідники. Вона фактично стала загальновизнаною. Тільки О.Лазаревський заперечив: переклад, коли і не зводу законів, то прав малоросійських почато за ініціативи І. Скоропадського за рік до його смерті. Положення про значну роль останього в цьому аспекті й обгрунтовано на сторінках дисертації. Зокрема доведено, що необхідність перекладу збірника нормативних актів для широкого застосування серед місцевого населення у володаря булави не викликала сумнівів. Він вважав цю справу своєю прерогативою.
“Згорнув” діяльність національного судочинства, зрозуміло, Петро І. Спочатку той послав 14 листопада 1721 р. гетьману “грамоту” щодо заснування в Глухові підпорядкованим російським сановникам військової й судової канцелярій. А 29 квітня 1722 р., звинувативши всіх суддів Гетьманщини у зловживаннях, підготував грунт для ще більшої їхньої залежності від волі Москви. Незабаром головним суддею в Українську козацьку державу призначено С.Вельямінова (с. 310-313).
Одним з важливих аспектів для дослідження стала узгодженість гетьманської влади і функціональних повноважень Генеральної військової канцелярії — вищої адміністративної установи з часу утворення Української козацької держави. Генеральна військова канцелярія, так само як і резиденція володаря булави, змінила кілька міст: Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. У ній було зосереджено всі важелі не лише управління обширного регіону, а й судочинства. Однак вона значною мірою залежала від волі гетьмана й ні перед ким не звітувала за свою діяльність, окрім нього. Коли ж керманич був відсутній, наприклад, у військовому поході, її вищі урядовці правили від його імені. Правда, в судових справах остаточне рішенння, як правило, належало генеральному судді (здебільшого він не запрошувався на засідання канцелярії, а діяв автономно). Гетьман нерідко особисто визначав, кому з генеральних старшин необхідно прибути на чергові збори членів цієї установи. Виняток становив лише генеральний писар, присутність якого була обов’язковою.
Загалом до компетенції установи входили державні й військові справи, а також усякого роду “чолобитні”, що стосувалися головно Гетьманщини або населення суміжних з нею територій. Генеральний писар мав відразу сповістити про них керманича, а той — накласти відповідну резолюцію щодо їхнього розгляду й вирішення. Коли до канцелярії надходили “чисто” судові заяви, то з наказу гетьмана вони пересилалися до суду належної категорії (в залежності від значущості) — генерального, полкового чи сотенного.
Реформи Петра І щодо Лівобережжя на початку 20-х років перетворили Генеральну військову канцелярію на орган дуже “пасивної” форми управління. А після І.Скоропадського від неї відібрано фінансову й судову функції.
Ще більш вразливим уряд І. Скоропадського, а ситуацію на підпорядкованій йому території нестабільнішою, робили різні прояви масових протестів. Це давало зайвий привід вищим сановникам Росії для перманентного втручання у внутрішні справи Гетьманщини.
За нашим переконанням, для глибшого усвідомлення й повнішого висвітлення теми, визначеної в дисертації, доцільно було також розглянути (відповідно до конкретних завдань, сформульованих автором на початку дослідження) аспекти, пов’язані з суспільно-політичним розвитком Гетьманщини в другій половині 20-х — 60-х роках XVIII ст. Такий підхід, думається, дозволив зробити значно ширші узагальнення, а також відповісти на принципові питання: поперше, наскільки діяльність І. Скоропадського вклалася в основні тенденції всієї еволюції національної влади в межах Російської держави, починаючи від Б.Хмельницького і кінчаючи К. Розумовським; по-друге, чи знайшли його ідеї та концепції щодо управління краєм певне втілення в заходах наступних володарів булави.
Аналіз конкретного фактичного матеріалу дозволяє констатувати, що в першій чверті, так само як і середині XVIII ст., існували і вимагали свого вирішення схожі проблеми в плані суспільно-політичного устрою Лівобережної України. К. Розумовському вдалося на деякий час відновити до певної міри політичний статус у регіоні, що існував напередодні виборів володарем булави І. Скоропадського. Проте, не викликає сумніву, що жодний з трьох останніх гетьманів вже не міг протидіяти антиукраїнській політиці абсолютистської монархії в Росії, змінити загальний хід еволюції (зникнення) державної влади в Гетьманщини (с. 324-334)..
У висновках підсумовані результати дослідження, сформулювані положення, які винесені на захист:
— гетьманська влада на початку правління І. Скоропадського мала досить широкі політико-адміністративні й економічні повноваження, які свідчили про наявність українського автономного утворення у складі Російської держави;
— всупереч багатьом негативним оцінкам, що мають місце на сторінках праць окремих істориків щодо діяльності І. Скоропадського, відстоюється принципова характеристика його як непересічної особи в історії українського народу;
— обґрунтовується думка про те, що формування суспільно-політичних поглядів І.Скоропадського пройшло кілька етапів і сталося під прямим впливом керманичів Лівобережної Гетьманщини І. Самойловича та І. Мазепи. Разом з тим у своїй практичній діяльності в ранзі володаря булави він, відстоюючи “давні” права і вольності українців, посилався на нормативні акти, прийняті Б. Хмельницьким;
— методи гетьмана в справі збереження державності мали головно пасивні формі: письмові чи усні протести та прохання. Він особисто, на відміну від Б. Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І. Мазепи та деяких інших українських політиків другої половини XVII—XVIII ст., не бачив можливості існування Гетьманщини поза складу Російської держави;
— І. Скоропадський виступав як принциповий противник будь-яких територіальних відчужень від Лівобережної України разом з Києвом і Київщиною, прагнув їх об’єднання з усім Правобережжям і встановлення чітких державних кордонів;
— незважаючи на антиукраїнську політику царського уряду, гетьман проводив (хоча і досить обмежену із зрозумілих причин) постійну зовнішню політику, в якій, безперечно, до певної міри простежувалися тенденції, започатковані Б. Хмельницьким;
— він визначився як вмілий воєначальник, добре обізнаний з сучасними йому методами і тактикою ведення бою. Фактично всі зовнішні фактори за умов війн чи походів, що мали безпосереднє чи опосередковане відношення до Гетьманщини, І. Скоропадський прагнув повернути на користь своєї країни;
— в політиці володаря булави яскраво проявилися намагання примирити різні, часом опозиційні, групи державницької еліти, Запорожжя з Глуховим і Москвою, що за тих об’єктивних і суб’єктивних обставин здійснити було неможливо;
— незважаючи на поступове обмеження політичної влади з боку царату, внутрішня діяльність І. Скоропадського охоплювала всі сфери народного господарства Української козацької держави. Отримуючи великі прибуткі до Військового скарбу, він значні кошти вкладав на розбудову країни (благоустрій міст, будівництво шляхів і монастирів, розвиток пошти тощо). І. Скоропадський, як ніхто з лівобережних гетьманів, прагнув відстояти місцеві збройні сили та фінансову систему, сприяв розвиткові місцевої торгівлі;
— в історії Гетьманщини І. Скоропадський перший вжив заходів, спрямовані на підготовку збірки законодавчих актів для широкої судової практики, зобов’язав відповідних чиновників організувати переклад прав з польської на українську мову;
— в першій чверті XVIII ст. подальший розвиток товарно-грошових відносин і посилення соціального визиску, на які помітно впливала кріпосницька політика російської монархії, значно прискорили зростання великої земельної власності — основи тодішніх виробничих взаємин. 1708—1722 рр. стали особливим і переломним етапом у її перерозподілі;
— виступаючи за збереження козацького устрою, гетьман разом з тим став першим з керманичів Лівобережжя, хто офіційно почав перетворювати представників порівняно вільного військового стану на залежних посполитих;
— на гетьманування І. Скоропадського припав “пік” у збагаченні й могутності українських православних монастирів, за яким розпочалися поступова секуляризація церковної земельної власності й послаблення влади духовенства;
— офіційна ліквідація гетьманської влади в Українській козацькій державі Петром І переважно мала суб’єктивний характер і не була обумовлена внутрішнім соціально-економічним розвитком регіону. Цей акт не скасував повністю ознаки державності в Лівобережній Україні.
В додатках визначені найважливіші дати в житті та діяльності І. Скоропадського (із зазначенням сумнівних, таких, що потребують уточнення і встановлених безпосередньо автором), а також основні населенні пункти та час перебування в них гетьмана.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ НАУКОВИХ ПРАЦЬ
1. Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст.: кордони, населення, право. — К.: Основи, 1996. — 224 с.
2. Гетьман Іван Скоропадський. — К.: Інститут історії України НАН України, 1998. — 207 с.
3. Класи — стани та їх еволюція на Лівобережній Україні в період пізнього феодалізму // Український історичний журнал, 1985. — №3. — С. 71-80.
4. Основні закономірності розвитку торгівлі і місцевих ринків на Україні у XVIII ст. // Український історичний журнал, 1986. — №8. — С. 17-18.
5. До питання про утворення національної території України (XVIII ст.) // Народна творчість та етнографія, 1988. — №1. — С. 28-38.
6. Зміни в соціальній структурі селянства Лівобережної й Слобідської України у XVIII ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. — К., 1989. — Вип. 15. — С. 70-76.
7. Дальший розвиток української народності і поступове переростання її у буржуазну націю (друга половина XVII—XVIII ст.) // Радянська школа, 1990. — №1. — С. 22-26.
8. Розвиток елементів капіталізму в сільському господарстві, аграрних відносинах і промисловості та їх вплив на економічну спільність народності // Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. — К.: Наукова думка, 1990. — С. 165-176.
9. Формування національної території у XVIII ст. Зміни в народонаселенні // Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. — С. 98-109.
10. Зміцнення економічних зв’язків — важлива умова переростання народності в буржуазну націю // Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. — С. 176-189.
11. Іван Скоропадський // Історія України в особах IX—XVIII ст. — К.: Україна, 1993. — С. 359-365.
12. Право в Українській козацькій державі (друга половина XVII—XVIII ст.) — К.: Інститут історії України НАН України, 1994. — 48 с.
13 Іван Скоропадський // Володарі гетьманської булави. — К.: Варта, 1994. — С. 403-417.
14. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної та Слобідської України (друга половина XVII—XVIII ст.). — К.: Інститут історії України НАН України, 1994. — 107 с.
15. Державні кордони України та їх поступова ліквідація наприкінці XVII—XVIII ст. // Історія українського середньовіччя: козацька доба. Зб. наук. праць: У 2-х ч. — К., 1995. — Ч. 1. — С. 50-71.
16. Здобутки і втрати союзу з царями // Історія України: нове бачення: У 2-х т. — К.: Україна, 1995. — Т. 1. — С. 219-244.
17. Гетьман Іван Скоропадський і запорожці (1708—1722 рр.) // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. Мат-ли міжн. наук. конф. — Київ — Запоріжжя, 1997. — С. 87-102.
18. Ліквідація козацької державності // Історія України. — К.: Альтернативи, 1997. — С. 114-125.
19. Як запорожці в Петра І “вольності” виборювали // Київська Старина, 1997. — №5. — С. 12-23.
20. Олешківська Січ (1711—1728 рр.) // Козацькі Січі (нариси з історії українського козацтва XVI—XIX ст.). — Київ — Запоріжжя, 1998. — С. 132-148.
21. Політичний портрет гетьмана Івана Скоропадського // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. — К.: Геназа, 1998. — С. 161-175.
22. Військова діяльність гетьмана І. Скоропадського (1708—1722 рр.) // Сторінки воєнної історії України. Зб. наук. статей. — Вип. 2. — К.: Інститут істрії України НАН України, 1998. С. 77-102.
23.Гетьман Іван Скоропадський // Український історичний журнал, 1998. — №6. — С. 77-102.
24. Основні етапи життя і формування суспільно-політичних поглядів Івана Скоропадського // Історія України, 1999. — №7 (119). — С. 5.
25. Гетьман І. Скоропадський — політичний діяч // Історія України, 1999. — №12 (124). — С. 1-3.
АНОТАЦІЇ
Гуржій О. І. Гетьманська влада в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст. (на прикладі діяльності І. Скоропадського). — Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 — історія України. — Інститут історії України Національної Академії наук України. — Київ, 1999.
Дисертація є першим у вітчизняній історіографії дослідженням функцій гетьманської влади на території українських земель, що входили до складу Російської держави за царювання Петра І. У праці висвітлено питання про формування державницької ідеї вищої за рангом особи в Гетьманщині. З’ясовано якими методами володар булави прагнув зберегти автономію великого регіону та його цілісність у територіальному відношенні. Характеризується внутрішня та зовнішня політика гетьмана І. Скоропадського за тяжких тоталітарних умов російської монархії, його участь у війнах і походах на чолі козацьких полків проти можновладців Польщі, Туреччини, Кримського ханства та Швеції. Запропонована нова концепція оцінки постаті І. Скоропадського як державного і війського діяча в історії України.
Ключові слова: Українська козацька держава, гетьман, політична влада, соціальна еліта, суспільні стани, автономія.
Hurzhiy O. I. Hetman authority in Ukrainian Cossack State in the first quarter of XVIII century (on the example of I. Skoropads’kyj activity). — Manuscript.
Thesis for Doctor’s of History Degree on speciality 07.00.01 — History of Ukraine. — Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine. — Kyiv, 1999.
The thesis is the first, in domestic historiography, investigation of the Hetman authority functions on the territory of Ukrainian lands, which were in the structure of Russian state in reign of Peter I. The problems of forming the public idea of supreme official person in Hetman orb are elucidated in the paper. It is cleared up the methods by means of which the Master of mace aspired to preserve the autonomy and territorial integrity of the vast region. The domestic and foreign policy of Hetman I. Skoropads’kyj in severe totalitarian conditions of Russian monarchies, his participation in wars and campaigns at the head of Cossack regiments against magnates of Poland, Turkey, Crimean Khanate and Sweden is characterized. A new conception for the appreciation of I.Skoropads’kyj’s personality as a politician and military man in the history of Ukraine is suggested.
Key words: Ukrainian Cossack State, Hetman, Political Autority, Soсial Elite, Public Estate, Autonomy.
Гуржий А. И. Гетманская власть в Украинском казацком государстве первой четверти XVIII в. (на примере деятельноcти И. Скоропадского). — Рукопись.
Дисcертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 — история Украины. — Институт истории Украины Национальной Академии наук Украины. — Киев, 1999.
Личность гетмана И. Скоропадского до настоящего времени оставалась недостаточно исследована в отечественной и зарубежной историографии. В ней преобладали субъективно-негативные оценки его общественно-политической деятельности. В работе же впервые осуществлена всесторонняя характеристика правления обладателя булавы Украины на основании глубокого анализа документов того периода, а также изучения внутренней ситуации в стране сквозь призму внешних факторов, которые ее обуславливали. Специально освещен аспект о формировании государственной идеи высшей по рангу персоны в Гетманщине. Показано какими методами И. Скоропадский стремился сохранить автономию большого региона и его целостность в территориальном отношении. Анализируется международная деятельность гетмана в тяжелых тоталитарных условиях царизма, участие в войнах и походах во главе казацких полков против вельмож Польши, Турции, Крымского ханства и Швеции. Освещены трагические страницы взаимоотношений И. Скоропадского, Петра І и запорожцев.
Установлено, что в государственной деятельности обладателя булавы четко прослеживались такие главные тенденции, направленные прежде всего на, во-первых, сохранение в своей основе казацкого устройства; во-вторых, защиту национальных интересов в економической сфере; в-третьих, прекращение разрушения вооруженных сил. А это предусматривало ослабление политической власти самодержавия в пределах Украинского казацкого государства.
Выяснено, что на правление И. Скоропадского пришлась некоторая стабилизация (по сравнению с предыдущим историческим периодом, так называемой Руиной) в народном хозяйстве, которая способствовала значительному развитию товарно-денежных отношений. Однако установление Петром І (приблизительно с 1714 г.) монополии на продажу многих товаров первой необходимости, ограничение им прав и выгод украинского купечества привели к сворачиванию относительно независимой торговли населения Левобережья, Слобожанщины и Запорожья. Настойчивое противодействие этому гетмана в тех политических условиях не дали заметных положительных результатов.
В области поземельных отношений И. Скоропадский проявил себя типичным представителем современной ему социальной элиты. При нем произошло “разбазаривание” основного земельного фонда Гетманщины.
Конкретные исторические материалы позволили сделать много принципиальных уточнений относительно биографии обладателя булавы, определить этапы формирования его общественно-политических взглядов.
Ключевые слова: Украинское казацкое государство, гетман, политическая власть, социальная элита, общественные сословия, автономия.
2 Наукова бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Інститут рукописів, ф. 1, спр. 3893, арк. 1-2.
3 Шевченко Ф. П. Про роль народних мас в історії // Наукові записки Інституту історії АН Української РСР. — К., 1957. — №9. — С. 24.
4 Лазаревский А. М. Люди Старой Малороссии. 1. Семья Скоропадских (1674—1758 г.) // Исторический Вестник, 1880. — №8. — С. 713.
5 Лазаревский А. М. Малороссийские посполитые крестьяне (1648—1783 гг.
6 Исторія Русов или Малой Росіи. Сочіненіе Георгія Конискаго, архіепископа белорусскаго. — М., 1846. — Ч. 2. — С. 25.
7 Батыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. — К., 1993. — С. 400, 405, 420, 426.
8 Багалей Д. И. Новый историк Малороссии: Рец. на книгу А. М. Лазаревского “Описание Старой Малороссии. — Т. 1. Стародубский полк”. — Спб., 1891. — с.112.
9 Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — Харків, 1990. — С. 43.
10 Ефименко А. Я. История украинского народа. — К., 1990. — С. 300, 301, 321.
11 Єфименко О. Я. Історія України та її народу. — К., 1992. — С. 136.
12 Барвинский В. А. Крестьяне в Левобережной Украине в XVII—XVIII вв. — Харьков, 1909.
13 Марина М. М. Гетманша Скоропадская, урожденная Анастасия Марковна Маркович (1667—1729) // Исторический Вестник, 1911. — №8. — С. 534-550.
14 Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. — К., 1990. — С. 381-392; Його ж. Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх. — К., 1991. — С. 166.
15 Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки. — К., 1930. — С. 1, 2, 57, 131.
16 Коструба Т. Гетьман Іван Скоропадський (1708—1722). — Львів, 1932.
17 Дорошенко Д. І. Нарис історії України. — Львів, 1991. — С. 391.
18 Крип’якевич І.П. Історія України. — Львів, 1990. — С. 220.
19 Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С. 18, 22, 39, 88.
20 Панашенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII — XVIII ст.). — К., 1995; Її ж. Полкове управління в Україні (середина XVII —XVIII ст.). — К., 1997; Горобець В. М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII — першої чверті XVIIІ ст. — К., 1995; Його ж. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. — К., 1998; Мельник Л. Г. Політична історія Гетьманщини XVIII cт. у документах і матеріалах: Навч. посібник. — К., 1997; Його ж. Гетьманщина першої чверті XVIII століття: Навч. посібник. — К., 1997; Кривошея В. В. Українська козацька страшина. К., 1997. — Ч. 1. Урядники гетьманської адміністрації.
21 Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. — К., 1986; Його ж. Курс української історії. — К., 1996; Його ж. Еволюція соціальної структури Гетьманщини. К., 1997; Мицик Ю.А. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. — Дніпропетровськ, 1996; Його ж. Козацький край. — Дніпропетровськ, 1997; Путро А. И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века. Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-политического развития. — К., 1988.
22 Станіславський В.В. Політичні відносини Запорозької Січі і Кримського ханства в кінці XVII — на початку XVIII ст. — Автореф. дис... канд. істор. наук. — К., 1996; Струкевич О.К. Україна — Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-80-х рр. XVIII століття (політико-адміністративний аспект проблеми). — К., 1996; Чухліб Т. В. Козацькій устрій Правобережної України (остання чверть XVII cт.). — К., 1996.
23 Mannig C. The story of the Ukraine. — New York, 1947; Kononenko K. Ukraine and Russia. A history of the economic relations between Ukraine and Russia (1654—1917). — Milwaukee-Wisconsin, 1958; Chirovsry N. Old Ukraine: It’s sotio-economic history prior to 1781. — Madison (New Jersey),1963; Kohut Z. Russian centralism and ukrainian autonomy. Іmperial absorption of the Hetmanate 1760 s — 1830 s. — Cambridge, 1988; Gajecky G. The Cossack administration of the Hetmanate. — Cambride, 1978. Vol. 1; Vol. 2.
24 Галагановский фамильный архив // Киевская Старина, 1883. — №11. — С. 452—469; Мотыжинский архив. Акты Переяславского полка. XVII—XVIII вв. — К., 1890; Стороженки. Фамильный архив. — К., 1902. — Т. 1; Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей, XVII—XVIII вв. — К., 1884.
25 Русская родословная книга. — Спб., 1873. — Т. 1. — С. 294; Русский биографический словарь. — Спб., 1905. — Т. Сабанеев-Смыслов. — С. 610.
26 Як, скажімо, на думку Д. Бантиша-Каменського,— “быв дурным воином, Мазепа был искусным министром, умел давать советы, полезные государству и стране, им управляемой”.