Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
31
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Притика Юрій Дмитрович
УДК 347.122 : 447.918
ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН В ТРЕТЕЙСЬКОМУ СУДІ
Спеціальність: 12.00.03 –цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук
КИЇВ - 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Науковий консультант:
доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України
Кузнєцова Наталія Семенівна,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка, професор кафедри цивільного права
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор
Кисіль Василь Іванович,
Інститут міжнародних відносин
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка, професор кафедри
міжнародного приватного і митного права
доктор юридичних наук, професор
Жилінкова Ірина Володимирівна,
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого (м. Харків),
професор кафедри цивільного права
доктор юридичних наук, ст. науковий співробітник,
Кучеренко Ірина Миколаївна,
Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України
провідний науковий співробітник
Провідна установа: Одеська національна юридична академія МОН України (м. Одеса)
Захист відбудеться “20” червня 2006 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 60, ауд.253).
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.12).
Автореферат розісланий “13” травня 2006р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Т.В. Боднар
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Становлення приватноправової автономії особистості, інтенсифікація комерційних зв’язків, стрімкий розвиток підприємництва, виробничої кооперації, а також процеси інтеграції України в світове співтовариство, які безперечно потребують вдосконалення економіко-правового базису функціонування суспільства, зумовили відродження основних правових інститутів та запровадження державою широкого спектру правових гарантій захисту прав та інтересів. Формування відповідної системи захисту прав та інтересів особи зумовлює впровадження та створення адекватного правового механізму регулювання інститутів альтернативного вирішення приватно-правових спорів, який забезпечуватиме оперативне, об’єктивне та компетентне вирішення суперечок і розбіжностей, що виникають в динаміці приватно-правових відносин.
Принцип приватноправової автономії особистості, що є наріжним каменем побудови цивільно-правового регулювання, передбачає надання широких прав учасникам правовідносин, у тому числі і права вільного обрання способів захисту своїх прав та законних інтересів.
На сьогоднішній день система захисту цивільних прав та інтересів формується за рахунок як юрисдикційних органів вирішення спорів, так і за рахунок створеної можливості реалізації права на звернення до альтернативних способів вирішення приватно-правових конфліктів. Найбільш вдалим прикладом реалізації права на альтернативні процесуальні способи захисту, який будується на приватноправовій автономії особистості та принципах самоорганізації соціальних спільнот на протязі багатьох сторіч є третейській суд.
З здобуттям Україною незалежності та початком розбудови самостійної правової держави виникла потреба у вдосконаленні системи третейського вирішення спору. Нажаль прийняття 24 лютого 1994 року Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” не вирішило всього спектру проблем, пов’язаних з забезпеченням діяльності третейського судочинства в України, оскільки його положення врегульовували лише відносини щодо вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, а питання сучасного законодавчого забезпечення внутрішнього арбітражу (третейського суду) залишалися не вирішеними.
Становлення інституту третейського розгляду в сучасному вигляді, що давно і широко застосовується у багатьох країнах світу, на теренах сучасної незалежної Української держави бере свій початок з прийняття 11 травня 2004 року Закону України “Про третейські суди”, яким було створено належну правову основу для формування та діяльності третейського суду в Україні, як внутрішньо національної інституції. Закладення законодавчого підґрунтя порівняно нового методу вирішення приватно-правових спорів обумовило виникнення до нього інтересу вчених-правознавців, які тривалий час не звертали уваги на теоретичні аспекти заснування цього інституту та зумовило активне впровадження останнього в сучасну вітчизняну систему вирішення спорів.
Питома вага наукових досліджень правової природи третейського суду та практичних засад його впровадження належить як радянським вченим, так і вченим пострадянського періоду, переважно іноземним. Однак відсутні вітчизняні монографічні праці із загальнотеоретичних і прикладних проблем третейського розгляду, які б базувались на український нормативно –правовій базі та практиці.
Відтак важливість проблеми третейського розгляду для суспільного життя, вкрай недостатній ступень її дослідження і виникнення нової правової ситуації в зв’язку з прийняттям Закону України „ Про третейські суди” обумовили необхідність комплексного дослідження зазначеної проблеми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дослідження виконувалось відповідно до бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Формування механізму реалізації та захисту прав та свобод громадян України” (номер теми 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 019 U007725).
Об’єктом дослідження є загальнотеоретичні аспекти організації та функціонування третейського суду як складного механізму захисту цивільних прав та інтересів, особливості міжнародного комерційного арбітражу як складової цього механізму.
Предметом дослідження виступає система нормативних актів, що утворюють третейське законодавство України, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела як прояв доктринальних положень та юридична практика.
Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає у здійсненні системного наукового аналізу функціонування третейського суду, визначенні ефективності правового регулювання цього способу вирішення приватно-правових спорів та розробці пропозицій і рекомендацій щодо подальшого вдосконалення і правильного застосування норм третейського (арбітражного) законодавства.
З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:
визначити поняття захисту цивільних прав та інтересів, поняття та правову природу третейського суду як особливого механізму захисту прав, визначити місце третейського суду серед інших альтернативних способів вирішення спорів;
визначити місце інституту третейського розгляду в вітчизняній правовій системі;
дослідити правові засади організації та діяльності третейських судів, окреслити їх повноваження та з’ясувати підстави виникнення компетенції третейського суду;
дослідити процесуальний механізм розгляду та вирішення спорів в третейському суді та визначити стадії третейського процесу;
з’ясувати співвідношення інститутів третейського суду та міжнародного комерційного арбітражу та встановити деякі особливості останнього.
Методологічну основу дослідження складають як загальнонаукові методи (діалектичний, поєднання аналізу та синтезу, системний та структурно-функціональний), так і спеціальні наукові методи, найбільш ефективні для пізнання правової сфери, зокрема історичний, порівняльно-правовий тощо. Використання діалектичного методу дало можливість дослідити процес становлення та розвитку третейського суду як специфічного юрисдикційного органу та значного глибше осягнути суть діяльності третейських судів, спрямовану на подолання юридичних конфліктів. Аналіз поняття третейського суду, визначення його правової природи, аналіз різних методів вирішення приватно-правових спорів, які функціонують поза системи державної юрисдикції, здійснювався з використанням аналітико-синтетичного методу, що дало змогу подати двох аспектний погляд на проблему. Використання системного методу дало змогу визначити, що інститут третейського розгляду уявляє собою комплексну спільність полі системного характеру. Органічне використання спеціальних наукових методів дало змогу реалізувати такі постулати наукового дослідження, як повнота, логічна несперечливість та об’єктивність. Зокрема, порівняльно-правовий метод використано для порівняння та аналізу норм сучасного третейського законодавства України з нормами законодавства Російської імперії та законодавства СРСР, а також з відповідними законодавчими актами деяких пострадянських держав –Російської Федерації, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Республіки Грузія тощо, та положень арбітражного законодавства країн континентальної (Франція, Німеччина, Нідерланди) та англосаксонської (США, Англія тощо) систем права.
Теоретичну основу дисертаційного дослідження склали праці вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців в галузі теорії держави та права, цивільного права та процесу, міжнародного приватного права та господарського процесу: Алексєєва С.С., Анурова В.М., Абової Т.Є., Баронова О.В., Басіна Ю.Г., Богуславського М.М., Брунцевої О.В., Вершиніна О.П., Виноградової О.А., Віцина О.І., Воліна О.А., Гурвіча М.А., Дзери О.В., Дмітрієвої Г.К., Завадської Л. М., Зайцева О.І., Захарченко Т.Г., Золопупа С.В., Іоффе О.С., Каллістратової Р.Ф., Карабєльнікова Б.Р., Клєандрова М.І., Комарова О.С., Комарова В.В., Копилова В.О., Кузьміної М.М., Курочкина С.А., Лєбєдєва К.К., Лунца Л.А., Мамницького В.Ю., Мусіна В.А., Нікіфорова В.А., Носирєвої О.І., Побірченка І.Г., Попова М.А., Скворцова О.Ю., Суханова Є.О., Тарасова В.М., Трєушникова М.К., Федорова О.Г., Хейфеца Б.С., Циганкової О.М., Цірата Г.А., Чечіної Н.О., Чечота Д.М., Штефана М.Й., Яркова В.В.
Нормативно-фактологічну (емпіричну) основу дослідження склали цивільне, цивільно-процесуальне, господарсько-процесуальне, арбітражне законодавство України, що регулює організацію та діяльність третейських судів (міжнародного комерційного арбітражу), практика його застосування, законодавство іноземних країн, міжнародно-правові акти (Конвенції, Типові закони ЮНСІТРАЛ тощо), які регулюють виконання іноземних арбітражних рішень, міжнародну примирну процедуру тощо.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація являє собою перше всебічне та комплексне дослідження теоретичних та прикладних проблем третейського способу вирішення приватноправових спорів як складової частини механізму захисту прав учасників цивільних правовідносин.
Здійснення в роботі аналізу правової природи третейського суду, принципів його організації та діяльності, визначення місця третейського розгляду як інституту права України, розробка теорії третейської угоди та основ третейського процесу спрямоване на подальший розвиток теоретичних засад цивільного, цивільного та господарського процесуального права, міжнародного комерційного арбітражу та формулювання науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення третейського (арбітражного) законодавства України.
Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в наступних положеннях:
Вперше:
- обґрунтовано висновок про те, що спрощення та прискорення процесуальних способів захисту цивільних прав повинно відбуватися за допомогою, з одного боку спеціалізації та диференціації судового захисту в межах єдиної судової системи, вдосконалення та деталізації процесуального законодавства (запровадження спрощених проваджень), а з іншого, - запровадження розгалуженої системи альтернативних способів вирішення спорів, головним в якій, на даному етапі, повинні стати третейські суди;
- обґрунтовано положення про необхідність розвитку в Україні системи альтернативних способів вирішення спорів, яка викликана потребою полегшення доступу до правосуддя та підтверджується розширенням практики застосуванні позасудових процедур, тенденціями розвитку процесуального законодавства, ступенем заінтересованості юридичної спільноти і станом теоретичних наробок в цій сфері та запропоновано загальні напрямки такого розвитку;
- на підставі аналізу підходів різних авторів, який свідчить про те, що поняття третейського суду в науці визначають за допомогою трьох категорій: “третейський суд –це особа (особи), що вирішують спір”; “третейський суд –це спосіб вирішення спору”; “третейський суд –це юрисдикційний орган” зроблено висновок про те, що найбільш точним з правової точки зору є підхід, за яким третейський суд розглядається, як орган, який вирішує підвідомчі йому спори, оскільки такий підхід дозволяє найбільш юридично коректно та логічно послідовно розкрити це явище, відмежувати його від суміжних категорій, виокремити специфіку, встановити зв'язки з іншими дефініціями у категорійному апараті;
- встановлюється правова природа третейського суду як складного комбінованого явища, з огляду на яку розгляд справ у третейському суді уявляє собою: а) окрему специфічну групу правовідносин, що регулюються самостійним, комплексним міждисциплінарним інститутом права; б) гарантію забезпечення правопорядку у державі, засіб підвищення ефективності правової системи, її зваженості, гармонійності, цілісності; в) засіб забезпечення законних прав та інтересів осіб у ефективному, швидкому розв'язанні правового конфлікту обраному за особистим волевиявленням; г) юридичну процедуру, опосередковану у процесуальних правовідносинах, якій притаманні відповідні стадії, етапи, строки; д) специфічний вид управлінської діяльності, що будується на синергетичних засадах автономності приватних інтересів особи, самоврядності функціонування третейських інституцій; е) вид юридичної практики і форми правозастосування спеціально-уповноважених органів;
- обґрунтовано висновок, що правові норми, які регулюють третейський розгляд можуть бути згруповані в єдину спільність, яка характеризується як комплексний міжгалузевий правовий інститут особливого виду (sui generis), що має чітко визначені параметри взаємодії з основним галузями права, внаслідок чого відображає в собі загально правові тенденції розвитку правової системи України в цілому;
- визначено зміст принципу диспозитивності третейського розгляду, який включає: а) добровільність звернення сторін до третейського суду; б) добровільність обрання сторонами на свій розсуд третейських суддів; в) не пов'язаності третейського суду правилами державної процесуальної процедури та можливість сторін встановлювати або змінювати процедурні правила; г) компромісність, тобто вирішення третейським судом спорів з врахуванням особливих умов договорів і на підставі торгівельних звичаїв, які до них застосовуються; д) наявність засад посередництва та сприяння у залагоджені правового конфлікту на взаємоприйнятному підґрунті та запропоновано закріпити його Законі України “Про третейські суди”;
- визначені критерії підвідомчості справ третейським судам: а) характер спірного право відношення, який визначає, що третейському суду підвідомчі справи із цивільних та господарських правовідносин; б) суб’єктний склад сторін спору, який дозволяє чітко розмежувати підвідомчість з міжнародним комерційним арбітражем та виключити з юрисдикції третейських судів спори за участю держави; в) наявність угоди між сторонами спору, який спрямований на розмежування підвідомчості між судами загальної юрисдикції, в тому числі спеціалізованими господарськими, та третейськими судами. При цьому третейська угода є підставою для розмежування підвідомчості між державним та третейським судом лише в разі наявності одночасно трьох умов: 1) спір повинен випливати із цивільних та господарських правовідносин; 2) спір повинен одночасно бути підвідомчим державному суду; 3) угода про передачу спору на вирішення третейського суду повинна бути укладена до прийняття рішення державним судом, тобто до вирішення справи по суті;
- обґрунтовано висновок про те, що важливим аспектом компетенції третейських судів є те, що третейський суд вправі самостійно вирішувати питання про наявність або відсутність у нього компетенції вирішувати переданий на його розгляд спір, в тому числі і у випадках, коли одна із сторін заперечує проти третейського розгляду з мотивів відсутності або недійсності третейської угоди;
- обґрунтовано висновок, що за своєю правовою природою третейська угода носить синтетичний характер у якій приватно-правові елементи є детермінантою настання публічних –процесуально - правових наслідків;
- доведено, що умови дійсності третейської угоди обумовлені правовою природою третейського суду як складного явища, правовий режим якого визначається як матеріальним так і процесуальним правом, а тому поряд з такими загальними умовами дійсності будь якого цивільного правочину як законність змісту, належний обсяг дієздатності сторін, відповідність волі вільному волевиявленню учасника правочину, дотримання форми, спрямованості на реальне настання правових наслідків, третейська угода повинна відповідати такій особливій умові як допустимість (арбітрабільність);
- здійснено в залежності від змісту поділ правовідносин, які виникають з моменту укладення третейської угоди і припиняються у разі виконання третейського рішення, на чотири групи: а) третейські зобов’язальні правовідносини, які мають матеріально-правовий характер та виникають між рівними суб’єктами з приводу укладення угоди про передачу спору на розгляд третейського суду; б) третейські процесуальні правовідносини, які виникають під час розгляду та вирішення справи третейським судом; в) третейські організаційні правовідносини, які виникають між рівними суб’єктами та засновані на координації, пов’язані з організацією діяльності третейського суду, формуванням третейського суду, погодженням кандидатур та вибором арбітрів, визначенням їх гонорару і таке інше; г) цивільно - процесуальні та господарсько - процесуальні правовідносини, що виникають в зв’язку з оспорюванням та примусовим виконанням рішення третейського суду;
- обґрунтовано положення про те, що третейське вирішення спорів пов’язано не лише з вирішенням спору по суті, що безпосередньо і охоплюється поняттям “розгляд”, а й включає в себе вирішення кола інших питань, що виходять за рамки безпосереднього розгляду спорів, а отже, сукупність заходів, що знаходять своє відображення в процесуальних діях та стадіях охоплюються таким поняттям як “третейський процес”;
- визначені наступні ознаки третейського процесу, які полягають у тому, що: а) регулювання третейського розгляду здійснюється законодавством про третейські суди, умовами третейської угоди або іншої угоди сторін в процесі розгляду та правилами (регламентами, положеннями, статутами) постійно діючих третейських судів; б) законодавчо закріплюється майже необмежене право сторін щодо встановлення процедури вирішення спору (диспозитивність третейського розгляду); в) існує специфіка принципів третейського розгляду; г) йому притаманна спрощеність процедури розгляду; д) існуванні особливостей правового статусу учасників третейського розгляду;
- запропоновано визначення рішення третейського суду як процесуального правозастосовчого акту, в якому визнається існування чи відсутність між сторонами певних правовідносин, який приймається недержавним юрисдикційним органом, є обов'язковим для сторін спору та виконання якого може бути забезпечене примусовою силою держави;
- виділено наступні ознаки рішення третейського суду: імперативність, формалізованість, законність та обґрунтованість, підконтрольність, пов’язаність з третейською угодою, остаточність, обов’язковість, виключність, відносна преюдиційність та розкрито їх зміст;
- запропоновано розглядати виконання рішень третейського суду як правове явище в трьох аспектах: а) як гарантію реального захисту порушених, оспорюваних чи невизнаних суб'єктивних прав, оскільки лише за умови повного, своєчасного та ефективного їх виконання ми можемо стверджувати про реальне забезпечення прав і свобод людини; б) як окрему стадію третейського процесу, яка знаходиться в нерозривному поєднанні з процедурою самого вирішення спорів в третейському суді, а також логічно завершує цю процедуру; в) як, з одного боку, окремий під інститут законодавства про третейські суди, який в контексті загальної законодавчої спільності врегульовує специфічний вид суспільних правовідносин, а з іншого - інститут виконавчого законодавства;
- визначені та обґрунтовані наступні критерії розмежування міжнародного комерційного арбітражу та третейського суду: а) суб’єктний склад сторін арбітражної угоди і, відповідно, сторін спірних правовідносин; б) характер спірних правовідносин (мають вони внутрішньогосподарський чи зовнішньоторговельний характер); в) можливість або неможливість застосування в процесі розгляду спору іноземного закону для визначення прав і обов’язків сторін і вирішення спору; д) різний правовий режим виконання арбітражних ( третейських) рішень;
- виділено тенденцію до все більшого визнання значущості іноземного імперативного законодавства під час вирішення спорів в міжнародному комерційному арбітражі;
- здійснено аналіз практики компетентних судів держав-учасниць Нью-Йоркської конвенції про визнання та звернення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958, який дав змогу узагальнити випадки обмежень застосування положень Конвенції, зокрема, обмеженнями у застосуванні Конвенції є судова практика, яка пішла шляхом визнання права сторін виключити можливість застосування її положень та використання доктрини forum non convensis (не належний орган для розгляду, не підсудність справи певному суду);
- обґрунтовано та сформульовано пропозиції та рекомендації, спрямовані на удосконалення чинного законодавства про третейські суди.
Удосконалено:
- визначення поняття захисту цивільних прав, який уявляє собою систему передбачених законом матеріально-правових та процесуально-правових способів та заходів охорони цивільних прав у випадку їх порушення чи реальної загрози такого порушення, заперечення, оспорювання та невизнання;
- визначення поняття медіації (посередництва), яка уявляє собою переговори між двома конфліктуючими сторонами за участю посередника, що має необхідні навички, досвід, освіту для того, щоб допомогти сторонам дійти згоди у врегулюванні їхнього спору;
- класифікацію посередницьких (медіаційних) процедур в залежності від етапу розвитку спору на:
а) комерційне посередництво, що здійснюється незалежними посередниками до звернення учасників спору до державних судових органів, яке також, в свою чергу, за критерієм наявності іноземного елементу поділяється на міжнародне і внутрішнє;
б) посередництво в межах державної судової процедури як різновид судової правозастосовчої діяльності.
- визначення поняття третейського суду у вузькому розумінні як недержавного незалежного органу, який покликаний вирішувати передані на його розгляд за згодою сторін спори в порядку, визначеному сторонами і законом та правомочний винести обов’язкове для сторін рішення.
- класифікацію принципів організації та діяльності третейських судів: 1) за сферою дії - на загально правові, міжгалузеві та власне третейського розгляду; 2) за функціональною ознакою –на організаційні та третейського провадження.
- визначення поняття встановлення обсягу (сфери дії) третейської угоди як встановлення відповідності спору, переданого сторонами третейської угоди на вирішення його третейським судом, категорії спорів, що визначена сторонами в їх третейській угоді;
- визначення третейських процесуальних правовідносини як врегульованих третейським законодавством відносини між третейським судом та учасниками третейського розгляду з приводу вирішення конкретного спору;
- коло критеріїв, які визначають можливість застосування арбітрами іноземної імперативної норми, до яких належать: а) над імперативний характер норми; б) мета та законодавча політика, на досягнення якої спрямована норма; в) екстериторіальний характер дії норми; г) наслідки застосування норми; д) ефективність ухваленого арбітражного рішення.
Дістало подальший розвиток:
- положення про те, що альтернативне вирішення спорів як елемент правової системи виникло і розвивається двома шляхами: в межах державної судової системи та поза нею, а отже існують публічні та приватні альтернативні способи вирішення спорів;
- положення про те, що дослідження співвідношення принципів цивільного-процесу та третейського розгляду визначає, що вони, з одного боку, мають спільну генезу формування, а, з іншого, будучи екстрапольованими на сферу третейського розгляду набули своєрідного юридичного забарвлення;
- положення про те, що компетенція третейських суддів, тобто їх правомочність щодо вирішення спору, прямо залежить від визначення сторонами третейської угоди кола спорів, щодо яких можливий третейський розгляд (обсягу третейської угоди);
- аналіз особливостей третейських процесуальних відносин, якими є те що: а) вони складаються між юридично нерівними суб’єктами в процесі здійснення третейським судом юрисдикційної діяльності та мають відносно владний характер; б) виникають між суб’єктами, одним з яких обов’язково повинен бути третейський суд; в) юридично оформлюють діяльність уповноваженого та зобов’язаного суб’єктів третейського розгляду та існують в третейській процесуальній формі; г) знаходяться у постійній взаємодії та розвитку;
- визначення та аналіз ознак забезпечувальних заходів в третейському процесі, до яких належать: 1) ці заходи є тимчасовими за своєю природою і не можуть замінити процесуальних форм захисту порушених прав; 2) заходи обмежені предметом юридичного спору про який йде мова;
- положення про те, що процедура оспорювання рішень третейських судів власне виходить поза межі законодавства про третейські суди, а отже, з точки зору юридичної техніки виникає необхідність врегулювання оспорювання рішень третейського суду та примусового виконання рішень третейських судів в межах регламентування діяльності державних судів, на які у визначених межах покладено контроль за діяльністю третейських судів, а також санкціонування примусового виконання рішень, що приймаються третейськими судами;
- аналіз основних функцій рішення третейського суду, до яких належать: правоохоронна (охоронна) функція, яка спрямована на захист порушених права та охоронюваних законом інтересів, функція індивідуального регулювання поведінки, що характеризує останнє з позицій регулятивного акту, та виховна функція;
- положення про те, визнання та виконання рішень арбітражу з застосуванням положень Нью-Йоркської конвенції 1958 року, повинно базуватися на паритетних засадах співвідношення положень останньої та положень національного законодавства з урахуванням принципу, відповідно до якого до іноземних арбітражних рішень не повинні застосовуватись суттєво більш обтяжливі умови, ніж умови, що повинні бути виконані для приведення до виконання “внутрішніх” арбітражних рішень.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що його висновки, по-перше, розвивають теорії третейського (арбітражного) процесу, по-друге, можуть бути використані в подальших теоретичних дослідженнях в цій сфері. Запропоновано шляхи вдосконалення чинного цивільного процесуального, господарського процесуального законодавств, законодавства про третейські суди, його гармонізації з міжнародно-правовими стандартами. Результати дослідження можуть також бути використані в правозастосовчій практиці з метою забезпечення одноманітності застосування правових норм, зокрема, при підготовці постанови Пленуму Верховного Суду України з питань застосування Закону України “Про третейські суди”. Результати дослідження можуть бути використані у навчальному процесі при викладенні таких курсів та спецкурсів як “Цивільний-процес”, “Міжнародне приватне право”, “Міжнародний комерційний арбітраж”, “Альтернативні способи вирішення спорів”, “Третейський суд”, а також при підготовці підручників та посібників з цих дисциплін.
Апробація та впровадження результатів дослідження. Дисертація обговорювалась та її основні положення були схвалені на засіданні кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Окремі положення дослідження використовуються дисертантом при читанні курсу “Міжнародне приватне право” та спецкурсу “Міжнародний комерційний арбітраж” на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Результати дисертаційного дослідження доповідались на Науково-практичній конференції “Актуальні проблеми цивільного права в Україні”, (м. Хмельницький, 29 - 30 квітня 2002 р.); на Науково-практичній конференції “Методологія приватного права” (м. Київ, 30 травня 2003 р.); на Науково - практичному семінарі “Концепція розвитку системи правосуддя в контексті судової реформи в Україні” (м. Київ, 25 лютого 2004 р.); на Міжнародній науковій конференції “Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії та практики” (м. Київ, 29-30 квітня 2004 р.); на Першій міжнародній науково - практичній конференції “Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства” (м. Хмельницький, 11 - 12 березня 2005 р.); на VIII міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта 2005” (м. Дніпропетровськ, 7 - 21 лютого 2005 р.); на Науково - практичній конференції “Вдосконалення судочинства при здійсненні касаційної перевірки ухвал, рішень та постанов місцевих та апеляційних господарських судів щодо застосування податкового законодавства та державного регулювання господарських правовідносин” (м. Хмельницький, 20 - 21 квітня 2005 р.); на Міжнародній науковій конференції “Формування правової системи в Україні на сучасному етапі” (м. Київ, 21 - 22 квітня 2005 р.); на Міжнародній конференції “Альтернативні методи вирішення спорів: можливості запровадження в Україні” (м. Київ, 20 травня 2005); на Круглому столі “Третейське судочинство: перспективи розвитку” (м. Київ, 28 квітня 2005); на Круглому столі “Третейське самоврядування: проблеми становлення” (м. Київ, 5 квітня 2000 р.); на Всеукраїнській науковій конференції студентів та молодих вчених “Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки” (м. Чернігів, 19 травня 2005 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ , 20 - 21 квітня 2006 р.) на Засіданні Вченої ради юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 28 березня 2005 р.); на спільному засіданні відділення цивільних наук АПрН України та Вченої ради Інституту приватного права та підприємництва ( м. Київ, 22 березня 2006 р.).
Публікації. Основні положення, висновки та пропозиції дисертаційного дослідження викладені у двох монографіях “Міжнародний комерційний арбітраж: питання теорії та практики” (Київ, Видавничий дім “Ін Юре”, 2005), “Проблеми захисту цивільних прав та інтересів в третейському суді” (Київ, Видавничий дім “Ін Юре”, 2006), 23 наукових статтях у фахових виданнях, а також тезах конференцій. Окремі положення дисертації використані в Науково - практичному коментарі Закону України “Про третейські суди” (Київ, Видавничий дім “Ін Юре”, 2005), автором якого є дисертант.
Структура роботи визначається об’єктом, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, які охоплюють 15 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи складає 632 сторінки, з них 602 основного тексту. Список використаних джерел включає 373 найменування на 29 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У Вступі розкривається сутність і стан розробленості проблеми захисту цивільних прав і інтересів у третейському суді, обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його об’єкт та предмет, мета та основні завдання, сформульовані основні положення, що відображають наукову новизну одержаних результатів та ступінь їх новизни, висвітлюються практичне значення і апробація результатів дослідження.
Розділ 1 „ Загальні проблеми захисту цивільних прав та інтересів третейськими судами” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 Поняття, способи та форми захисту цивільних прав та інтересів” автор зазначає, що захист цивільних прав являє собою систему передбачених законом матеріально-правових та процесуально-правових способів та заходів охорони цивільних прав у випадку їх порушення чи реальної загрози такого порушення, заперечення, оспорювання та невизнання. При цьому захист цивільних прав припускає можливість охорони прав не тільки від діянь активного, але і пасивного характеру та може не залежати від суб'єктивної сторони правопорушення (вини порушника), зокрема, коли особа вчиняє самостійні дії по захисту своїх прав у стані самозахисту.
Звертається увага на те, що заходи захисту цивільних прав та інтересів містять у собі цивільно-правові санкції, а ті, у свою чергу, містять у собі міри відповідальності. При цьому, всі правоохоронні заходи охоплюються широкою категорією захисту права, а більш вузьке поняття - санкції складається з відповідальності й оперативних санкцій. Правові категорії захисту, відповідальності та санкцій співвідносяться між собою в такий спосіб: заходи захисту складаються з організаційно-превентивних заходів і цивільно-правових санкцій.
Суб’єктивне право на захист визначається автором як міра дозволеної поведінки уповноваженої особи, що знаходить своє відображення в можливості самостійно чи опосередковано через юрисдикційні органи застосувати щодо зобов’язаної особи заходи державно-примусового характеру з метою усунення перешкод у здійсненні суб’єктивного права чи відновлення його попереднього стану.
Оскільки поняття способу захисту цивільних прав та інтересів не має визначення, закріпленого в діючому цивільному законодавстві, то таке визначення автор пропонує зробити за допомогою використання та співставлення таких категорій як „діяльність” та „захист прав”. Отже, способи захисту є матеріально-правовими та процесуальними діями, які здійснюються уповноваженими суб’єктами матеріально-правових або процесуальних відносин та спрямовані на усунення перешкод на шляху здійснення суб’єктами своїх прав ( інтересів) або на припинення правопорушення та відновлення становища, що існувало. При цьому способи захисту цивільних прав за своєю природою є або матеріально-правовими або процесуальними.
У підрозділі 1.2. ”Альтернативні способи вирішення спорів” аналізуються основні методи розв’язання правових конфліктів.
Застосування альтернативних способів вирішення спорів обумовлено об’єктивними факторами, серед яких, необхідність спрощення процедури вирішення спорів, застосування примирних методів подолання юридичних конфліктів, потреба у звільненні державних судів від великої кількості цивільно-правових спорів.
Альтернативні способи вирішення спорів уявляють собою сукупність різноманітних процедур, які спрямовані на подолання юридичного конфлікту, здійснюються, як правило, недержавним органом чи приватною особою виходячи з принципів добровільності, нейтральності, конфіденційності, диспозитивності, рівноправності.
Альтернативне вирішення спорів як елемент правової системи виникло і розвивається двома шляхами : в межах судової системи та поза нею.
Дисертант пропонує поділ альтернативних способів вирішення спорів на основні та комбіновані. До основних належать: переговори, посередництво, третейський суд. Критеріями для такого розподілу є участь у врегулюванні розбіжностей третьої особи та її повноваження. Компоненти цих основних видів змішуючись утворюють комбіновані методи, до яких, зокрема, можна віднести посередництво - третейський суд.
Крім того за критерієм належності до певної сфери правового регулювання альтернативні способи можуть бути поділені на публічні та приватні. До приватних належать методи, що застосовуються виключно на основі добровільного волевиявлення сторін та які є незалежними у своєму регулюванні та існування від державної судової системи.
Одним із способів, що активно розвиваються є медіація (посередництво), переваги якої полягають в наступному: сторони безпосередньо беруть участь в процесі врегулювання спору; посередник, як нейтральна третя особа, може розглянути спір об’єктивно і може допомогти сторонам у визначені способів вирішення, які вони, можливо, не застосували самостійно; оскільки посередництво може бути застосовано на ранній стадії спору, врегулювання його може відбутися значно швидкіше ніж в третейському чи державному суді; скорочення витрат сторін відбувається за рахунок відсутності необхідності нести арбітражні та судові витрати; збільшується можливість збереження партнерських стосунків між сторонами після розв’язання суперечки. Виділяються наступні стадії медіації : вступне слово посередника; виклад проблеми; обговорення проблеми сторонами; формулювання порядку переговорів; висування альтернативних рішень; підготовка до досягнення угоди; досягнення угоди; вихід з медіації; постконфліктна.
На підставі здійсненого автором аналізу ступеню розвитку основних альтернативних способів вирішення спорів у вітчизняній правовій системі пропонуються наступні загальні напрямки їх запровадження та удосконалення: подальший розвиток претензійного порядку врегулювання спорів як різновиду переговорів; санкціонування на рівні законодавства можливості застосування інституту посередництва (прийняття Закону України „Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру” ( розробленого на базі типового Закону ЮНСІТРАЛ для комерційного посередництва); розробка і прийняття процедурних правил примирення інституціями, зацікавленими в запроваджені цього методу( центри медіації, постійно діючи третейські суди, юридичні асоціації); забезпечення конфіденційності альтернативних способів; розробка теорії переговорів; запровадження в учбових закладах для студентів відповідних навчальних курсів, наприклад „ Третейські суди”, „ Альтернативні способи вирішення спорів”.
Стосовно можливості запровадження альтернативних процедур в межах судового процесу пропонується запровадження посередництва як самостійної стадії, що передує судовому розгляду шляхом включення відповідного розділу або глави „ Врегулювання спору в порядку посередництва” до ГПК та ЦПК України, встановлення матеріальної зацікавленості для сторін у мирному врегулюванні їх спору ( повернення мита).
У підрозділі 1.3. „Поняття, правова природа та види третейських судів” досліджується зміст поняття третейського суду, юридична природа та видова класифікація цього явища.
Проблематика третейського способу вирішення спорів до певної міри є полі функціональною і у загальнотеоретичному розумінні синтезує у собі здобутки філософії права, соціології права, теорії правовідносин, юридичної психології, конфліктології, конкретно-правових досліджень різного галузевого спрямування –цивілістики, процесуальної науки, теорії конституціоналізму, міжнародного приватного права.
Як юридична категорія, термін “третейський суд” вживається та застосовується як: по-перше, один із засобів захисту цивільних прав, що має по відношенню до органів державної влади альтернативний характер та як альтернативний засіб розв'язання правових конфліктів; по-друге, як орган, суспільна інституція, що організовує третейський розгляд спорів; по-третє, під терміном “третейський суд” розуміється іноді третейський склад або одноособовий третейський суддя (арбітр), що розглядають спір.
На думку автора найбільш точним є підхід, за яким третейський суд розглядається, як орган, оскільки такий підхід в юридичному сенсі дозволяє найбільш юридично коректно та логічно послідовно розкрити це явище, відмежувати його від тотожних категорій, виокремити специфіку, встановити зв'язки з іншими дефініціями у категорійному апараті. Виходячи з зазначеного підходу, третейський суд у вузькому розуміння уявляє собою недержавний незалежний орган, покликаний вирішувати передані на його розгляд за згодою сторін спори в порядку, визначеному сторонами та правомочний винести обов’язкове для сторін рішення.
Юридична доктрина розробила чотири основних теорії, які пояснюють юридичну природу третейського суду: договірна, процесуальна, змішана та автономна. Автор поділяє змішану теорію походження третейського суду. Разом з цим, із самої постановки проблеми про правову природу третейського суду наочно стає зрозумілим, що такий предмет дослідження є комплексним, що інтегрує у собі цілу низку спеціально-правових досліджень, кожне з яких варте самостійного глибокого опрацювання, осмислення та розробки. З огляду на наведене, з юридичної точки зору розгляд справ у третейському суді уявляє собою: по-перше, окрему специфічну групу правовідносин, що регулюються самостійним, комплексним міждисциплінарним інститутом права; по-друге, гарантію забезпечення правопорядку у державі, засіб підвищення ефективності правової системи, її зваженості, гармонійності, цілісності; по-третє, засіб забезпечення законних прав та інтересів осіб у ефективному, швидкому розв'язанні правового конфлікту обраному за особистим волевиявленням; по-четверте, юридичну процедуру, опосередковану у процесуальних правовідносинах, якій притаманні відповідні стадії, етапи, строки; по-п’яте, специфічний вид управлінської діяльності, що будується на синергетичних засадах автономності приватних інтересів особи, самоврядності функціонування третейських інституцій; по-шосте, вид юридичної практики і форми правозастосування спеціально-уповноважених органів.
Третейський суд як юрисдикційний орган не входить до судової системи, яка покликана здійснювати правосуддя в Україні, розглядає спори, що виникають між суб’єктами цивільних та господарських правовідносин виключно за наявності їх згоди, що об’єктивується в третейській угоді.
Конституційним підґрунтям здійснення третейського розгляду є положення ст.55 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Саме в цивільно-правових відносинах громадяни та юридичні особи часто використовують право на захист, не звертаючись до примусової сили держави та не звертаючись до правосуддя, зокрема в порядку самозахисту. Звернення до третейського суду не є для громадян та юридичних осіб реалізацією їх права на судовий захист прав та свобод, а є реалізацією права на вибір засобів захисту своїх прав.
Класифікацію третейських судів не можливо вибудувати виходячи з якоїсь однієї універсальної підстави класифікації, покладаючи у її основу будь-яку одну ознаку, оскільки, таким чином, вона перетвориться у простий перелік, що не дозволить зробити глибинні наукові та практичні висновки.
Аналіз чинного законодавства, міжнародних угод, спеціальної літератури дозволив дисертанту запропонувати наступний поділ третейських судів: а) в залежності від строків функціонуванні та наявності адмініструючого органу на: третейські суди ad hoc та постійно діючі третейські суди; б) за сферою діяльності на : внутрішні та зовнішні ( міжнародні); в) за способом створення на: створені вольовим розпорядженням засновників як структурний підрозділ та створені як самостійні самоврядні установи; г) за статусом сторін третейського розгляду на: третейські суди, що розглядають спори між фізичними особами, комерційні ( економічні) третейські суди, що розглядають спори, що виникають між юридичними особами або підприємцями та змішані третейські суди; д) за характером спорів, що розглядаються на: загальної юрисдикції, спеціальної юрисдикції та корпоративні третейські суди. Останні в свою чергу можливо поділити на закриті та відкриті.
У підрозділі 1.4. „Проблеми визначення місця інституту третейського розгляду в вітчизняній системі права” на підставі аналізу категорій структура права, система права, норма права, правовий інститут, галузь встановлюється правова природа норм, якими регулюється третейський розгляд та визначається їх місце в правовій системі.
На підставі проведеного дослідження автор проходить до висновку про те, що правові норми, які регулюють третейський розгляд можуть бути згруповані в єдину комплексну спільність, яка характеризується як правовий інститут. При цьому внаслідок цієї комплексності питання про галузеву належність даного правового інституту є доволі складним, оскільки він вміщує в собі як норми, що носять матеріальний характер, так і процесуальні (процедурні) норми. Все це дає можливість визнати за даним комплексним правовим інститутом правову природу структурного підрозділу особливого виду (sui generis). Окрім цього, зазначений правовий комплексний інститут має чітко визначені параметри взаємодії з основним галузями права, внаслідок чого відображає в собі загально правові тенденції розвитку правової системи України в цілому.
В дисертації сформульовано з’ясовано наступні сучасні тенденції розвитку третейського законодавства:
а) глобалізація, яка полягає у запозичені певних норм, конструкцій та інститутів, які не є притаманним нашій правовій системі але існують в багатьох правових системах;
б) гармонізація правового регулювання в напрямку пристосування (адаптації) внутрішнього законодавства до стандартів наддержавних утворень (Європейського Союзу, СНД) та в напрямку усунення правових колізій між внутрішніми нормативними актами;
г) уніфікація шляхом встановлення одноманітного регулювання в межах інституту третейського розгляду, на сам перед, внутрішнього і зовнішнього арбітражу;
в) гуманізація чинного законодавства.
Розділ 2 „Проблеми організації третейських судів та наділення їх компетенцією” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. „Принципи організації та діяльності третейських судів” розглядаються наступні основні засади побудови та функціонування третейських судів: принципи диспозитивності, законності, незалежності третейських суддів та підкорення їх лише закону, рівності всіх учасників третейського розгляду перед законом та судом, змагальності сторін, свободи в наданні ними третейському суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, обов’язковості для сторін рішень третейського суду, арбітрування, самоврядування третейських судів, всебічності, повноти та об’єктивності вирішення спорів, сприяння сторонам у досягненні ними мирової угоди на будь-якій стадії третейського розгляду, конфіденційності, гласності, автономності третейської угоди, компетенції компетенції.
Принципи третейського розгляду віддзеркалюють його специфіку і зміст та визначають якісні особливості. Охоплюючи зміст третейського розгляду, принципи визначають його мету та методи її досягнення, характер і зміст діяльності суб’єктів розгляду цивільних та господарських справ на стадіях розвитку третейського розгляду. Принципи сприяють правильному пізнанню та застосуванню правових норм, виступають основою для законодавчої практики, підготовки, розробки і прийняття відповідних їм за змістом правових норм та подальшого їх вдосконалення.
Принципи третейського розгляду є певним, специфічним проявом: а) частини загально соціальних принципів; б) правових принципів - частини загально соціальних принципів, які набули свого юридичного, правового, нормативного закріплення у правовій системі. Принципи третейського розгляду вже з моменту виникнення функціонують поруч із загально соціальними принципами як модифіковані, пристосовані та діалектично поєднані у відповідній правовій системі правові принципи, які стосуються даної галузі права. Принципи організації та діяльності третейського суду знаходяться між собою в певному зв’язку, який обумовлений різними факторами об’єктивного порядку. Між різними принципами існує тісний взаємозв’язок, який забезпечує стійкість системи третейського розгляду. В деяких випадках взаємодія різних принципів забезпечується єдиними процесуальними конструкціями. Таким чином, принципи організації та діяльності утворюють систему, яка створює каркас судочинства, що здійснюється третейськими судами. Система принципів –це сукупність всіх принципів організації та діяльності третейських судів у їх взаємозв’язку та взаємообумовленості.
Використовуючи найбільш відомі в юридичній літературі критерії можна запропонувати наступну класифікацію принципів організації та діяльності третейських судів: 1) за сферою дії - на загальноправові, міжгалузеві та власне третейського розгляду; 2) за функціональною ознакою –на організаційні та третейського провадження.
В дисертації обґрунтовується доцільність закріплення в Законі України „Про третейські суди” принципу диспозитивності, який уявляю собою одну із головних засад третейського розгляду. Зміст принципу диспозитивності полягає у добровільності звернення сторін до третейської інстанції; добровільності обрання сторонами на свій розсуд третейських суддів ; не пов'язаності третейського суду правилами державної-процесуальної процедури; компромісності (розв'язанні третейським судом спорів з врахуванням особливих умов договорів і на ґрунті торгівельних звичаїв, які до них застосовуються); наявності засад посередництва (сприяння у залагоджені правового конфлікту на взаємоприйнятному підґрунті).
На підставі узагальнення теоретичних висновків обґрунтовано пропозиції щодо корегування наступних положень Закону України „Про третейські суди”:
а) про необхідність доповнення переліку принципів організації і діяльності третейського суду, передбаченому ст. 4 Закону, принципами диспозитивності, автономності третейської угоди, „компетенції-компетенції”, конфіденційності та текстуальної формалізації змісту всіх принципів;
б) про виключення ст.29 Закону „Гласність третейського розгляду” та доповнення ст. 32 „Конфіденційність” через суперечність цього принципу правовій природі третейського розгляду, однією із головних ознак та переваг якого, є конфіденційність –антитеза відкритості, публічності.
У підрозділі 2.2.” Порядок створення третейських судів” визначається механізм і етапи утворення інституційних третейських судів та третейських судів ad hoc та розкривається їх зміст.
Процес створення третейського суду обумовлений не лише правовою природою останнього, а і його видовою характеристикою. Отже, відповідна видова класифікація породжує певні відмінності в механізмі створення третейського суду, оскільки інституційний третейський суд, як арбітражна установа, функціонує на постійній основі, має власні внутрішні положення та регламент, що розраховані на застосування при вирішенні невизначеного кола правових спорів, має сформований список третейських суддів та відповідну організаційно-функціональну структуру. Третейський суд ad hoc, створюється для вирішення конкретного спору, а тому не потребує такої складної організації, на відміну від інституційних третейських судів.
Механізм утворення постійно діючого третейського суду характеризується наявністю декількох етапів. Перший етап відзначається утворенням третейського суду як інституційного органу. На цьому етапі вирішуються питання щодо прийняття відповідним компетентним органом засновника рішення про створення третейського суду, розробка і затвердження положення про постійно діючий третейський суд та регламенту третейського суду, вирішення в разі необхідності інших питань організаційного характеру. Другий етап створення третейського суду охоплює порядок визначення персонального складу (так би мовити “суддівського корпусу”) третейського суду, тобто формування та затвердження списку третейських суддів. На останньому, третьому етапі утворення третейського суду, відбувається його державна реєстрація.
На погляд дисертанта не виправданим є положення ст. 8 Закону України „ Про третейські суди”, відповідно до якого лише всеукраїнські громадські об’єднання можуть утворювати постійно діючи суди, а тому вноситься пропозиція доповнити перелік організацій при яких можуть діяти постійно діючі третейські суди місцевими об’єднаннями громадян.
За правовою природою положення та регламенти постійно діючого третейського суду, як документи, що містять відповідні правила поведінки, мають власні специфічні ознаки та не є актами корпоративного характеру.
Розглядаючи питання утворення разового третейського суду ad hoc дисертант зазначає, що моменти створення самого суду як органу і формування персонального складу суду збігаються в часі. Процес утворення безпосередньо такого виду третейського суду пов'язаний із волевиявленням сторін. Можна виокремити наступні етапи створення: 1) вибір виду суду (арбітражу) в третейській угоді; 2) обрання (формування) правил провадження; 3) вибір (призначення) суддів.
У підрозділі 2.3. „Підвідомчість справ та компетенція третейських судів” аналізуються проблеми визначення юрисдикції третейських судів, розглядається можливість та визначаються особливості вирішення спорів, пов’язаних з наданням медичних послуг, спорів, що виникають у галузі охорони та використання природних ресурсів, спорів, пов’язаних з банкрутством, спорів про визнання права власності.
Дисертант визначає підвідомчості справ третейському суду як сукупність спорів, які на підставі закону відносяться до юрисдикції третейського суду. При цьому підвідомчість спорів третейським судам є завжди множинною та договірною, оскільки спори із цивільних та господарських правовідносин можуть розглядатися як загальними, так і третейськими судами, а останніми виключно при наявності відповідної угоди про вирішення спору в порядку третейського розгляду.
Аналіз діючого законодавства та спеціальної літератури дозволив виділити наступні віднесення справ до підвідомчості третейським судам, до яких належать: а) характер спірного правовідношення; б) суб’єктний склад сторін спору; в) наявність угоди між сторонами спору, та розкривається їх зміст.
Компетенція третейського суду визначається автором як сукупність повноважень (юридично значимих прав та обов’язків), пов’язаних з вирішенням справи, якими держава, відповідно до закону, його наділяє та встановлюється її співвідношення з категоріями підвідомчості ( розмежування компетенції по захисту суб’єктивних прав та інтересів) та юрисдикції ( правомочність на вирішення підвідомчих третейському суду справ).Важливим аспектом компетенції третейських судів є те, що третейський суд вправі самостійно вирішувати питання про наявність або відсутність у нього компетенції розглядати переданий на його розгляд спір, в тому числі і у випадках, коли одна із сторін заперечує проти третейського розгляду з мотивів відсутності або недійсності третейської угоди. Вітчизняне третейське законодавство закріплює принцип „компетенція компетенції”.
Некомпетентність державного суду розглядати спір, стосовно якого передбачений третейський розгляд, може бути відносною - коли необхідна заява про відвід державного суду і абсолютною - якщо для визнання судом своєї некомпетентності досить наявності третейської угоди.
В дисертації обґрунтовується можливість та визначаються межі розгляду третейським судом спорів, які в тій чи іншій ступені обтяжені публічно-правовим елементом (спори із земельних правовідносин, спори про визнання права власності, спори, пов’язані з банкрутством).
У підрозділі 2.4 „Третейська угода як підстава виникнення компетенції третейського суду” досліджуються питання поняття третейської угоди, її правової природи, визначається її зміст, класифікація та умови дійсності, обсягу третейської угоди, правонаступництва сторін третейської угоди, розглядається доктрина автономності третейської угоди та досліджується співвідношення понять ”арбітрабільності” та „встановлення сфери дії третейської угоди”.
Автор звертає увагу на те, що третейська угода виступає парадигмою осмислення усіх інститутів і категорій теорії третейського розгляду і виступає наріжним каменем побудови усієї теорії третейського розгляду. Підходи до розуміння третейської угоди визначають сутність системи третейського суду, третейська угода віддзеркалює правову природу третейського суду, визначає його статус, роль у суспільстві та правовій системі, напрямки діяльності, мету та завдання, особливості формування складу третейського суду, його компетенцію та порядок розгляду справ. Саме у третейській угоді проявляється походження приватного права –права вільних та рівних особистостей, які керуючись доброю волею та взаємоповагою погоджують передати правовий конфлікт на вирішення незалежних арбітрів.
Дисертантом з’ясовано правову природу третейської угоди як правового явища синтетичного характеру, у якому приватноправові елементи поєднуються з процесуальними та детермінують настання публічних –процесуально - правових наслідків.
На підставі аналізу практичного матеріалу третейські угоди поділяються: а) за формулюванням обсягу компетенції на „широкі” та „ вузькі”; б) за способом текстуалізації на третейські застереження та третейський запис; в) за природою створення на типові, нетипові, патологічні. Обґрунтовується принцип рівного законодавчого регулювання різних видів третейських угод.
Специфіка умов дійсності третейської угоди обумовлюється правовою природою третейського суду як складного явища, правовий режим якого визначається як матеріальним так і процесуальним правом. В дисертації зазначається, що поряд з такими загальними умовами дійсності будь якого цивільного правочину як законність змісту, належний обсяг дієздатності сторін, відповідність волі вільному волевиявленню учасника правочину, дотримання форми, спрямованість на реальне настання правових наслідків, третейська угода повинна бути укладена щодо спорів, які законодавство дозволяє передавати на розгляд до третейського суду (допустимість (арбітрабільність) третейської угоди).
Розглядаючи співвідношення поняття „допустимість” „арбітрабільність” та „ встановлення сфери дії третейської угоди” автор визначає останнє як встановлення відповідності спору, переданого сторонами третейської угоди на вирішення його третейським судом, категорії спорів, що визначена сторонами в їх третейській угоді. Арбітрабельність або допустимість третейської угоди –це відповідність спору, що виник між сторонами, категорії спорів, які можуть бути предметом третейського розгляду на підставі права, яке застосовується при вирішенні спору. Категорія арбітрабельності не повинна розглядатися як статичне правове утворення, що включає в себе вичерпний перелік правовідносин, як зведення абсолютних правил, що гарантують третейському суду правильність визначення вище зазначеної ознаки спору. Навпаки, запропонований критерій встановлює жорстку залежність між визначенням арбітрабельності спору та фактичними обставинами, які стали відомі третейському суду під час третейського розгляду. Ефективність правил арбітрабельності виявляється на стадії скасування рішення третейського суду або визнання та виконання останнього, коли державний суд переглядає прийняте третейським судом рішення.
Автономності третейської угоди теоретично обґрунтовується автором через концепцію, яка її розглядає як позитивну правову норму вітчизняного законодавства. Автономність означає підпорядкування третейської угоди особливому режиму регулювання, який базується на наступних основних елементах: третейський суд наділений компетенцією на розгляд тих спорів, які сторони зобов’язались передати на його вирішення, в тому числі спорів щодо недійсності основного договору, частиною якого є арбітражне застереження; визнання третейським судом основного договору недійсним уявляє собою рішення по суті майнового спору сторін, а не з приводу компетенції; недійсність основного договору (або окремих його положень), в якому мітиться третейське застереження, не тягне за собою (автоматично) недійсність такого третейського застереження. Слід зважати на те, що автономність третейської угоди не повинна абсолютизуватись, а має свої межі, зокрема вона не поширюється на випадки зміни сторін у зобов’язанні, яке виникло на підставі договору, частиною якого третейське застереження.
Розділ 3 „Теоретико-методологічні засади третейського процесу” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. „Правовий статус суб’єктів третейського розгляду” визначається склад учасників третейського розгляду, висвітлюється питання статусу третейського судді та кваліфікаційних вимог до нього, питання правового статусу сторін в третейському розгляді, процесуального правонаступництва, представництва в третейському суді, участь адвоката в третейському процесі, статус третіх осіб.
Правовідносини, які виникають з моменту укладення третейської угоди і закінчуються у разі виконання третейського рішення, в залежності від їх змісту дисертант пропонує поділяти на чотири групи: третейські зобов’язальні правовідносини, які мають матеріально-правовий характер та виникають між рівними суб’єктами з приводу укладення угоди про передачу спору на розгляд третейського суду ; третейські процесуальні правовідносини, які виникають під час розгляду та вирішення справи третейським судом; третейські організаційні правовідносини, які виникають між рівними суб’єктами та засновані на координації, пов’язані з організацією діяльності третейського суду, формуванням третейського суду, погодженням кандидатур та вибором арбітрів, визначенням їх гонорару і таке інше; цивільно-процесуальні та господарсько-процесуальні та правовідносини, що виникають в зв’язку з примусовим виконанням рішення третейського суду.
Третейські процесуальні правовідносини можуть бути визначені як врегульовані третейським законодавством відносини між третейським судом та учасниками третейського розгляду з приводу вирішення конкретного спору. Особливостями третейських процесуальних відносин є те, що, вони по-перше, складаються між юридично нерівними суб’єктами в процесі здійснення третейським судом юрисдикційної діяльності та мають відносно владний характер; по-друге, виникають між суб’єктами, одним з яких обов’язково повинен бути третейський суд; по-третє, юридично оформлюють діяльність уповноваженого та зобов’язаного суб’єктів третейського розгляду та існують в третейській процесуальній формі; по-четверте, знаходяться у постійній взаємодії та розвитку.
Визначення складу учасників третейського розгляду здійснюється через порівняння суб’єктного складу третейських процесуальних правовідносин з суб’єктним складом третейських зобов’язальних правовідносин та організаційно-функціональних правовідносин. Отже, до складу учасників третейського розгляду входять: а) третейський суд ( третейський склад); б) особи, що беруть участь у процесі для захисту своїх суб’єктивних прав ( сторони, їх представники, треті особи); в) особи, що залучаються до розгляду з метою сприяння його здійсненню ( свідки, експерти, перекладачі).
Аналіз законодавства, регламентів третейських судів та практики свідчить про наявність двох способів формування складу третейського суду: обрання та призначення третейських суддів. При цьому можуть використовуватися декілька порядків призначення (обрання) суддів. Серед них виділяють такі основні: а) призначення (обрання) третейських суддів сторонами, б) іншими суддями, в) певними компетентними органами, г) національними державними судами. Критеріями, які використовуються при визначені кількісного складу третейського суду є, зокрема, складність спору та ціна позову, яка визначає можливість оплати гонорарів третейських суддів.
Третейські судді повинні відповідати кваліфікаційним та іншим вимогам, що висуваються особам для обрання їх третейськими суддями, до яких належать досягнення повноліття, відсутність судимості, повна дієздатність та кваліфікаційні вимоги визначені сторонами або регламентами, зокрема, юридична освіта. Крім того, сторони зобов’язані дотримуватись законодавчо визначених вимог до третейських суддів в процесі вирішення спору, головними з яких є їх незалежність та неупередженість.
Сторонами в третейському розгляді є особи, що беруть участь у справі, матеріально-правовий спір яких третейський суд повинен розглянути та вирішити. На думку дисертанта до ознак сторін третейського розгляду належать: наявність у сторін матеріально-правових інтересів; наявність у сторін процесуально-правових інтересів; ведення сторонами процесу від свого імені; офіційно спірний характер відносин сторін; поширення сили рішення третейського суду на сторони; покладання на сторони витрат, пов'язаних з вирішенням спору.
Труднощі, які виникають у зв’язку з участю третіх осіб в третейському розгляді уявляють собою істотній недолік третейського способу захисту порушених та оспорюваних прав. Питання щодо участі третіх осіб та їх процесуальні права у третейському розгляді вирішуються третейським судом відповідно з регламентом третейського суду або угоди сторін у третейському суді для вирішення конкретного спору.
У підрозділі 3.2. „Порядок розгляду спорів в третейському суді” головна увага приділяється дослідженню загальних положень третейського процесу, зокрема щодо його стадій, мови та місця третейського розгляду, аналізуються стадія порушення провадження, межах якої окрема увага приділена питанням забезпечення позову та зустрічний позову, стадії розгляду справи, винесення рішення, оспорювання рішення.
Аналіз та співставлення понять „третейський розгляд”, „третейське судочинство”, „третейський процес” дозволяє зробити висновок, що саме останнє найбільш точно і вдало характеризує всі стадії третейського способу вирішення спору з врахуванням специфічної правової природи третейського суду. Третейський процес уявляє собою систему врегульованих третейським законодавством та третейською угодою процесуальних дій, що здійснюються третейським судом та іншими учасниками третейського розгляду та спрямовані на порушення провадження, підготовку справи до розгляду, розгляд та вирішення справи, а також виконання рішень третейських судів. Третейський процес характеризується рядом особливих ознак.
Дисертант пропонує розрізняти наступні стадії третейського процесу: порушення провадження по справі, підготовка справи до розгляду, власне розгляд справи третейським судом і вирішення спору по суті винесенням рішення або припиненням провадження, оспорювання рішення третейського суду, виконання рішення третейського суду.
Системний аналіз третейського законодавства та положень арбітражних регламентів дозволяють зробити висновок про те, що порушення третейського провадження починається надсиланням повідомлення (прохання, заяви) про арбітраж або позовної заяви на адресу постійно діючого третейського суду або відповідача.
Підготовка справи до розгляду забезпечує своєчасний та правильний розгляд та вирішення справи. Значення підготовки полягає в сприянні охороні прав та законних інтересів осіб шляхом створення умов для забезпечення правильного вирішення справи та винесення, за результатом її розгляду законного і обґрунтованого рішення з найменшими витратами коштів та часу.
Доказами в третейському процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких третейський суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Кожен доказ повинен відповідати принципам допустимості, належності, істотності та значущості. Засобами доказування у третейському процесі є: пояснення сторін і третіх осіб; покази свідків; письмові докази; речові докази ; висновок експерта.
Ухвалення третейським судом по справі являє собою процес, у ході якого суд повинен визначити свою позицію з цілого комплексу взаємозалежних між собою питань. На цьому етапі третейський суд: а) оцінює представлені сторонами докази, виходячи з того, чи має кожне з них відношення до предмету спору і чи допускається підтвердження обставин справи саме в такий спосіб; б) визначає, які обставини, що мають значення для справи, можна вважати встановленими, які –ні; в) вирішує, які законодавчі і нормативно-правові акти, на які послалися сторони, не повинні застосовуватися в даному випадку, а які з них варто застосувати; г) встановлює права й обов'язки сторін, що беруть участь у справі; д) робить висновок про можливість чи неможливість задоволення позову.
Прийняття в ході процедури оспорювання державним судом рішення про скасування рішення суду третейського, тягне певні юридично значимі наслідки для сторін третейської угоди. Ці наслідки мають як матеріально-правовий характер (неможливість реалізувати суб’єктивне цивільне право, спонукати протилежну сторону до вчинення юридично значимих дій), так і процесуальний характер (неможливість звернутися до процедур примусового виконання рішення за допомогою державного примусу, а також виникнення процесуальних прав –наприклад, розпочати новий процес в третейському суді).
Для третейських рішень не передбачена можливість їх апеляційного або касаційного оскарження та перегляду за ново виявленими обставинами. В цьому аспекті заслуговує на серйозну критику термінологія, яка використовується в ст. 51 Закону України „Про третейські суди”, а саме термін “оскарження рішення третейського суду”. Застосування цього терміну стосовно третейського рішення є вкрай невірним, оскільки існує суттєва різниця між інститутами оскарження і оспорювання. Виходячи з цього, в назві та тексті ст. 51 Закону України “Про третейські суди” варто застосовувати термін „оспорювання”.
Аналіз норм процесуального законодавства України дозволяє зробити висновок про відсутність норм щодо порядку оспорювання рішень третейських судів. Отже, пропонується включити до ГПК України та ЦПК України окрему главу (розділ) „Провадження по справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду”, в якій врегулювати наступні питання: загальні положення оспорювання рішень третейських судів; вимоги до заяви про скасування рішення третейського суду; порядок розгляду цієї заяви; підстави для скасування; вимоги до ухвали, яка виноситься за результатами розгляду справи щодо оскарження рішення третейського суду; розгляд заяви з приводу компетенції третейського суду; загальні положення видачі виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду; вимоги до заяви на видачу виконавчого документу; порядок розгляду заяви; підстави відмови; вимоги до ухвали та наслідки її прийняття для сторін третейської угоди. На період до прийняття відповідних змін до процесуального законодавства України зазначені вище процедурні питання можливо було регламентувати на рівні Постанови Пленуму Верховного Суду “Про деякі питання практики застосування судами Закону України “Про третейські суди”.
У підрозділі 3.3. „Юридична природа рішення третейського суду” дисертант визначає поняття рішення третейського суду, з’ясовує його юридичну природу, виявляє ознаки та функції третейського рішення, здійснює класифікацію рішень.
Автор пропонує визначати рішення третейського суду як процесуальний правозастосовчий акт, прийнятий недержавним юрисдикційним органом, що є обов’язковим виключно для сторін спору, який може бути забезпечений примусовою силою держави і в якому визнається наявність чи відсутність між сторонами певних правовідносин.
Приватноправовий характер діяльності третейського суду приводить до неможливості йому давати обов'язкові вказівки особам, які не були учасниками третейського розгляду. Оскільки рішення третейського суду є рішенням компетентного юрисдикційного органу, то воно призводить до зміни цивільних правовідносин, визнанню їх наявності, дійсності. Рішення третейського суду є правопідтверджуючим, а іноді і правоперетворюючим актом, що повинен враховуватися всіма суб'єктами права, але є обов’язковим лише для сторін третейської угоди - учасників третейського розгляду.
Аналізуючи доктринальні підходи щодо юридичної природи рішення третейського суду, на наш погляд, слід зробити висновок про те, що юридична природа рішення третейського суду має, все ж таки, змішаний характер, оскільки йому притаманні як договірний, так і юрисдикційний характер.
В дисертації визначені наступні ознаки рішення третейського суду та розкрито їх зміст: імперативність, формалізованість, законність та обґрунтованість, підконтрольність, пов’язаність з третейською угодою, остаточність, обов’язковість, виключність, відносна преюдиційність.
Особливості імперативності рішення третейського суду полягають у тому, що: третейське рішення стосується конкретних правовідносин та містить приписи, що адресовані певним особам; рішення чітко визначає межу можливої та необхідної поведінки учасників спірних правовідносин; третейське рішення втілює в собі волю третейського суду як особливого соціального утворення, яке функціонує на підставі закону та угоди сторін; рішення спрямовано на владну реалізацію правових норм та під нормативне, індивідуальне регулювання правовідносин; рішення третейського суду є способом примусу, який характеризується поєднанням публічних та приватно-правових елементів. Рішення третейського суду з конкретного спору має на меті шляхом вирішення спору забезпечити здійснення суб'єктивних прав учасників цивільного обігу.
Метою рішення третейського суду є, по-перше, реалізація загальних функцій третейського розгляду, по-друге, вирішення конкретного приватноправового спору. Виходячи з критерію досягнення мети, рішення третейського суду необхідно відрізняти від наказів або розпоряджень - документів, які стосуються окремих процесуальних питань, таких як: організація третейського провадження, порядок і строки надання доказів тощо.
У підрозділі 3.4. „Виконання рішень третейського суду” автор вказує на те, що реального захисту суб’єктивного права у третейському суді може бути досягнуто лише тоді, коли постановлене в межах компетенції рішення третейського суду належним чином виконано. Виконання рішення третейського суду є важливою і заключною стадією третейського процесу, адже помилки та недоліки у даній стадії можуть повністю знівелювати усю попередню діяльність третейського суду, що спрямована на встановлення справедливості і досягнення компромісного та законного рішення по спірному предмету розгляду.
Виконання рішень третейського суду як правове явище пропонується розглядати в трьох аспектах : а) як гарантію реального захисту порушених, оспорених чи невизнаних суб'єктивних прав, оскільки лише за умови повного, своєчасного та ефективного їх виконання ми можемо стверджувати про реальне ствердження і забезпечення прав і свобод людини; б) як окрему стадію третейського процесу, яка знаходиться в нерозривному поєднанні з процедурою самого вирішення спорів в третейському суді, а також логічно завершує цю процедуру; в) як, з одного боку, окремий підінститут законодавства про третейські суди, який в контексті загальної законодавчої спільності врегульовує специфічний вид суспільних правовідносин, а, з іншого, –інститут виконавчого законодавства.
В дисертації зазначається, що виконання рішень третейського суду здійснюється на принципах добровільності, своєчасності та адекватності способу виконання та розкривається їх зміст.
Порівняльний аналіз законодавства різних країн, яке регулює процедуру виконання третейського рішення, дає можливість зробити висновок про те, що правова природа рішень третейського суду передбачає, насамперед, добровільний порядок виконання, оскільки відповідає сутності самого третейського розгляду.
Підставою примусового виконання рішень третейського суду є лише відмова від добровільного виконання. На нашу думку, уповноважена особа все ж таки може ставити вимогу про примусове виконання рішення третейського суду перед органами державної виконавчої служби також і у випадку несвоєчасного чи такого, що суперечить встановленому в рішенні порядку його виконання.
Дослідження іноземного законодавства про третейські суди свідчить про те, що існує чотири основні моделі виконання: а) депонування чи реєстрація рішення в суді або іншому державному органі, після чого воно може бути виконане, так, як би воно було рішенням місцевого суду; б) виконання рішення третейського суду безпосередньо без його депонування чи реєстрації (однак в цьому випадку може бути витребуваний дозвіл суду на його виконання); в) звернення до суду з проханням про визнання та виконання рішення, так звана екзекватура; г) пред'явлення до суду позову на підставі рішення третейського суду, як свідчення наявності боргового зобов'язання, яке належить судовому захисту. Найбільш оптимальною моделлю примусового виконання третейського рішення для України є процедура ексекватурування, яка закріплена вітчизняним законодавством.
Певна суперечливість положень ст. 55 та 57 Закону „ Про третейські суди” вимагає внесення наступних змін:
) виключити частину 3 ст. 55 Закону „ Про третейські суди”;
2) поміняти місцями ст. 56 та 57 закону та викласти статтю 57 в наступній редакції „Стаття 57. Примусове виконання рішення третейського суду.
Рішення третейського суду, яке не виконано добровільно, підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому Законом України „Про виконавче провадження” на підставі виданого компетентним судом виконавчого документа.
Виконання рішення третейського суду, якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа.
Виконавчий документ, виданий на підставі рішення третейського суду, може бути пред’явлений до примусового виконання в строки, встановлені Законом України „Про виконавче провадження”;
) визначити компетентний суд за місцем знаходження боржника.
Розділ 4 „Особливості захисту прав учасників цивільних правовідносин в міжнародному комерційному арбітражі” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 4.1. „Співвідношення інститутів міжнародного комерційного арбітражу і третейського суду” визначаються критерії розмежування цих інститутів, аналізується поняття „міжнародний”, досліджуються особливості колізійного регулювання арбітражної угоди, особливості застосування забезпечувальних заходів та виконання арбітражних рішень.
В роботі зазначається, що у юридичній теорії поняття міжнародного комерційного арбітражу вживається в двох значеннях: 1) як процедура вирішення спору; 2) як орган по розв'язанню відповідного спору. Таке положення справедливе і для внутрішніх третейських судів, але специфікою міжнародного комерційного арбітражу, як інституту на відміну від внутрішніх арбітражів є те, що більшість джерел його правового регулювання є рецепцією міжнародних актів.
Міжнародний комерційний арбітраж має таку ж юридичну природу, що і внутрішні третейські суди і з онтологічної точки зору виступає одним з видів третейського суду (арбітражу), який виділяється за критеріями національної належності сторін, місця проведення арбітражу, міжнародного характеру спору, особливою правосуб'єктністю сторін, які приймають участь у розгляді.
Запропонований підхід, відповідно до якого Закон України “Про третейські суди” не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж, є не можна визнати виправданим, оскільки такий підхід вносить штучний розрив між національною третейською процедурою та міжнародним комерційним арбітражем. Адже при усій специфіці та відмінностях, які існують між національною третейською процедурою та міжнародним комерційним арбітражем дані інституції генетично пов’язані, мають спільну основу правового регулювання і будуються на спільних принципах. Більш правильним було б поширення дії Закону України “Про третейські суди” на міжнародний комерційний арбітраж із встановленням правила, за яким до третейських судів в разі здійснення ними розгляду спорів з іноземним елементом застосовувалися б спеціальні положення законодавства про міжнародний комерційний арбітраж, на сам перед, Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж".
Колізійне регулювання арбітражної угоди виникає майже на всіх стадіях арбітражного вирішення спору та є тим особливим, що відрізняє її від „внутрішньої” третейської угоди. Колізійне регулювання виникає у зв’язку з двома групами відносин. По-перше, це відносини щодо встановлення дійсності арбітражної угоди, куди входять питання форми арбітражної угоди, її змісту, право-дієздатності сторін угоди. До другої групи відносини належать ті правовідносини, що виникають безпосередньо на підставі відповідної арбітражної угоди –арбітражний розгляд, прийняття і виконання рішень та інше.
Забезпечувальні заходи в міжнародному комерційному арбітражі уявляють собою тимчасові специфічні способи юридичного захисту, якого потребують сторони арбітражного провадження і які обмежені сферою предмета спору. В міжнародному комерційному арбітражі використовуються наступні спеціальні забезпечувальні заходи : судова заборона (Injunction), мораторій майна (Freezing injunction; призначення утримувача (appointment of a Receiver); збереження, арешт, затримання майна (Preservation, custody or detention of the property); арешт корабля (Arrest of ship); обшук (Search orders) .
В зв’язку з прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України з 06.09.2005 року втратив чинність Закон України „ Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів”, який передбачав також порядок виконання іноземних арбітражних рішень. Нажаль норми розділу VIII „ Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні” не містять прямої вказівки на те, що його положення застосовуються до визнання та виконання рішень іноземних арбітражів, а тому можуть застосовуватись лише в порядку аналогії. Виходячи з цього автор пропонує поширити дію ЦПК Україна на іноземні арбітражні рішення та внести відповідні зміни до ст. 82 Закону України „ Про міжнародне приватне право”.
У підрозділі 4.2. „Особливості застосування норм міжнародним комерційним арбітражем” визначаються основні методи подолання арбітрами проблеми обрання права, яке буде застосовуватись: а) встановлення застосовної матеріально-правової норми шляхом застосування колізійних норм місця знаходження арбітражу; б) застосування колізійної норми, яку арбітр визнає такою, що підлягає застосуванню; в) кумулятивне застосування колізійних норм пов’язаних з правовідносинами правових систем; г) застосування арбітром загальних принципів права ( своєрідна автономна кваліфікація); д) безпосереднє застосування матеріально-правових норм без використання колізійного методу.
Правова природа публічного порядку залежить тільки від його функціонального призначення, але й від змісту даної категорії. Оскільки зміст публічного порядку становить сукупність вихідних засад та принципів, на яких ґрунтується певна правова система (lex fori) та суспільно-економічна організація, то і рішення третейських судів мають враховувати не тільки інтереси сторін, але й існуючі традиції і принципи правозастосування у державі, де має виконуватись арбітражне рішення. Питання про співвідношення публічного порядку та приватно-правової автономії арбітражу може розглядатись крізь призму співвідношення публічного та приватного права у нормах про арбітраж, а точніше –у контексті впливу публічного права на арбітражний розгляд. Наявність можливостей третейського суду впливати на сферу публічно-правових відносин і обумовлює закріплення у законодавстві про арбітраж положень відповідно до яких держава (уособлена компетентним судом) може втручатись у діяльність арбітражу шляхом застосування механізмів “публічного порядку”.
В дисертації автор виявив тенденцію до обмеження арбітрами автономії волі на користь застосування іноземного імперативного законодавства та основних критеріїв визначення застосовності іноземних імперативних норм.
У підрозділі 4.3. „Особливості примусового виконання іноземних арбітражних рішень за Нью-Йоркською конвенцією 1958 року” проаналізовано підстави відмови у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення, передбачені ст. V згаданої Конвенції.
Характеризуючи ст. V Конвенції автор зазначає, що підстави відмови у визнанні та виконанні відповідних арбітражних рішень, які закріплені п. 1 ст. V, сформульовані достатньо вузько. Це пояснюється реалізацією одного з механізмів Конвенції, який спрямований на максимальне обмеження можливості перешкоджати виконанню арбітражного рішення, що прийняте компетентними арбітрами за результатами провадження, яке було проведене відповідно до процедури, обраної сторонами в процесі фіксації арбітражної угоди. Саме за допомогою такого механізму обмежується можливість державного суду, що приводить арбітражне рішення до виконання, втручатись у спір, який вже був розглянутий арбітрами, і переглядати арбітражні рішення по суті. Проарбітражний характер Конвенції знаходить свій прояв також і у тому, що тягар доведення наявності підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражних рішень покладено на сторону, яка заперечує виконання такого рішення. Перелік підстав відмови характеризується також вичерпністю, при цьому також виключається перегляд арбітражного рішення по суті.
Підстави для відмови у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення ніякою мірою не передбачають і не тягнуть за собою перегляд арбітражного рішення по суті і покладають тягар доведення їх наявності на відповідача.
На підставі аналізу та узагальнення практики застосування та тлумачення положень Конвенції автор виділяє випадки розширеного тлумачення компетентними судами її положень. Це, зокрема, тлумачення поняття „остаточного арбітражного рішення”, поняття „сторін” арбітражного розгляду. Крім того, компетентні суди можливість за власним розсудом визнати та звернути до виконання арбітражне рішення навіть при наявності підстав для відмови, передбачених Нью-Йоркською Конвенцією 1958 року. Така можливість обґрунтовується теорією „розсуду суду” та теорією „відмови від права”.
ВИСНОВКИ
У висновках за результатами дослідження викладені найбільш важливі наукові і практичні результати, отримані в дисертації, сформульовані конкретні пропозиції з вдосконалення регулювання третейського суду та внесення змін до законодавства України. Зокрема, такими теоретичними узагальненнями та новими підходами у вирішенні наукової проблеми є положення щодо:
- необхідності спрощення та прискорення процесуальних способів захисту, зокрема запровадження та розвитку системи альтернативних способів вирішення спорів;
- удосконалення поняття третейського суду та з’ясування правової природи цього складного комбінованого явища;
- визначення місця та природи інституту третейського суду у вітчизняній правовій системі;
- формулювання критеріїв підвідомчості справ третейському суду;
- обумовленості умов дійсності третейської угоди правовою природою її як синтетичного явища;
- здійснення за змістом поділу правовідносин, які виникають з моменту укладення третейської угоди і припиняються у разі виконання третейського рішення на певні групи;
- встановлення ознак та стадій третейського процесу;
- рішення третейського суду як особливого процесуального правозастосовчого акту із специфічними ознаками;
- критеріїв розмежування міжнародного комерційного арбітражу та третейського суду;
- наявності тенденції до врахування положень іноземного імперативного законодавства при вирішенні спорів в міжнародному комерційному арбітражі.
СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографії, підручники, коментарі:
1. Міжнародний комерційний арбітраж: Питання теорії та практики: Монографія. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2005. –с. (24,2 д.а.).
. Проблеми захисту цивільних прав та інтересів у третейському суді: Монографія. –К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2006. –с. (34,16 д.а.).
. Закон України “Про третейські суди”: Науково-практичний коментар. –К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005. –с. (12,3 д.а.).
. Глава 17 Правові засади формування і функціонування міжнародного комерційного арбітражу // Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми / за ред. проф. А. Довгерта - К.: Український центр правничих студій. –.- С. 261-289.
Статті у наукових фахових виданнях:
1. Притика Ю.Д. Третейський розгляд господарських спорів: сучасність та перспективи розвитку // Вісник Вищого Арбітражного суду України. –. –№2 (10). –С. 167 –( 0,3 д.а.).
. Притика Ю.Д. Правові засади формування і функціонування третейських судів в Україні // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. –. - №2. –С. 232 –( 0,42 д.а.).
. Притика Ю.Д. Арбітражна угода: теоретичні та практичні аспекти // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. –. - №3. –С. 67 - 72 (у співавторстві з Куфтирєвим П.В) - (0,6 д.а.) (особистий внесок полягає у визначенні поняття та основних ознак арбітражної угоди –обсяг 0,3 д.а.).
. Притика Ю.Д. Зміст арбітражної угоди // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. –. - №4. –С. 76 - 81 (у співавторстві з Куфтирєвим П.В) - (0,7 д.а.) (особистий внесок полягає у визначенні кваліфікаційних вимог до арбітрів, права, що буде застосовуватись до арбітражної угоди та інших умов змісту –обсяг 0,4 д.а.).
. Притика Ю.Д. Види та класифікація третейських судів // Вісник господарського судочинства. - 2003. - №4. - С. 175 –.
. Притика Ю.Д. Арбітраж у Франції: історія та сучасність // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - №9. - С. 47 - 50 ( 0,45 д.а.).
. Притика Ю.Д. Генеза становлення та розвитку третейських судів у західній правовій традиції // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2003. - №2(6). - С. 161 –( 0,65 д.а.).
. Притика Ю.Д. Законодавчі перспективи регламентації відправлення третейського судочинства в Україні // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2003. - №3-4 (7 - 8). - С. 316 –( 0,54 д.а.).
. Притика Ю.Д. Принципи третейського розгляду: поняття, генеза, формування, значення // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - Д 36. - Випуск 22. - С. 240 –( 1 д.а.).
. Притика Ю.Д. Система принципів третейського розгляду // Право України. - №1. - 2004. - С. 11 –( 0,63 д.а.).
. Притика Ю.Д. Принцип диспозитивності третейського розгляду // Вісник господарського судочинства. - 2004. - №1. - С. 326 - 331( 0,5 д.а.).
. Притика Ю.Д. Правова природа забезпечувальних заходів в міжнародному комерційному арбітражу // Бюлетень Міністерства Юстиції України. - 2004. - №2 – 3 (28 - 29). - С. 71 –( 0,53 д.а.).
. Притика Ю.Д. Становлення та розвиток третейських інституцій на теренах вітчизняної правової системи // Вісник Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка. –. –Випуск 56 - 59 –С. 73 - 77( 0,74 д.а.).
. Притика Ю.Д. Поняття і диференціація способів захисту цивільних прав та інтересів // Вісник Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка. –. –Випуск 60 - 62 –С. 16 - 19( 0,62 д.а.).
. Притика Ю.Д. Сучасні тенденції розвитку третейських судів у зарубіжних країнах // Вісник Вищого господарського суду України .- 2004. - № 2 –С. 192 - 199( 0,73 д.а.).
. Притика Ю.Д. Актуальні проблеми застосування забезпечувальних заходів в Міжнародному Комерційному Арбітражу //Підприємництво, господарство і право. –. - №8 –С. 16 –( 0,55 д.а.).
. Притика Ю.Д. Питання компетенції третейського суду та підвідомчості справ //Бюлетень Міністерства юстиції України. –. - №8 (34) –С. 21 - 33( 0,68 д.а.).
. Притика Ю.Д. Підвідомчість справ третейському суду // Право України. –. - №7 –С. 51- 54( 0,42 д.а.).
. Притика Ю.Д. Юридична природа рішення третейського суду // Право України. –. - № 4. –С. 47 - 50( 0,38 д.а.).
. Притика Ю.Д. Посередництво як нова форма вирішення приватно-правових спорів // Вісник Вищого господарського суду України. 2005. - №1 –С. 231 - 237( 0,55 д.а.).
. Притика Ю.Д. Рішення третейського суду (ознаки, функції, види) // Вісник Вищого господарського суду України. 2005. - №2. –С. 180 –( 0,69 д.а.).
. Притика Ю.Д. Виконання рішень третейського суду // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2005. - №2 (40).- С. 53 - 64( 0,61 д.а.).
. Притика Ю.Д. Проблеми визначення місця інституту третейського розгляду в системі українського права // Право України. - №3. - 2006. - С. 16 - 34( 0,43 д.а.).
Тези наукових доповідей і повідомлень:
1. Поняття та правова природа третейського суду // Матеріали VIII Міжнародної науково-практичної конференції „Наука і освіта 2005”. Том 48. Право –Дніпропетровськ: Наука і освіта 2005”. - С. 65 - 68 (0,3 д.а.).
. Альтернативні способи вирішення цивільних спорів // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Спецвипуск. –К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2005. –Т.1. - С. 510 - 515 (0,5 д.а.).
. Третейський суд як спосіб вирішення цивільно-правових спорів // Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки: Збірн. матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції до Дня науки, Чернігів: Чернігівські обереги, 2005. –С. 56 - 58 (0,19 д.а.).
. Проблеми оскарження рішень третейських судів // Вдосконалення судочинства при здійсненні касаційної перевірки ухвал, рішень та постанов місцевих та апеляційних господарських судів щодо застосування податкового законодавства та державного регулювання господарських правовідносин. Матеріали науково-практичної конференції 20 - 21 квітня 2005р. –Хмельницький, 2005.- С. 55 - 58 (0,3 д.а.)
АНОТАЦІЇ
Притика Ю.Д. Теоретичні проблеми захисту прав учасників цивільних правовідносин у третейському суді. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 –цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2006.
Дисертація присвячена дослідженню третейського суду як одного із альтернативних процесуальних способів захисту прав учасників цивільних правовідносин. В роботі здійснено аналіз загальнотеоретичних і практичних проблем третейського розгляду, досліджено поняття способів та форм захисту цивільних прав та інтересів, поняття третейського суду, визначено місце третейського суду в системі альтернативних способів вирішення спорів та місце інституту третейського розгляду в правовій системі.
Досліджено принципи організації та діяльності третейських судів, окреслено підвідомчість справ третейським судам, третейську угоду як підставу виникнення компетенції третейського суду, визначені та проаналізовані теоретико-методологічні засади третейського процесу, з’ясовані деякі особливості міжнародного комерційного арбітражу як підвиду третейського суду. Розроблені конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства, що регулює третейський розгляд спорів.
Ключові слова: захист прав, альтернативні способи вирішення спорів, третейський суд, третейська угода, третейський процес, міжнародний комерційний арбітраж.
Притыка Ю.Д. Теоретические проблемы защиты прав участников гражданских правоотношений в третейском суде. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.03 –гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. –Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2006.
Диссертация содержит комплексный анализ общетеоретических практических проблем защиты гражданских прав и интересов в третейском суде, анализ эффективности правового регулирования отношений, связанных с рассмотрением споров в третейском суде.
В работе исследовано понятие и способы защиты гражданских прав и интересов, степень регламентации и направления развития альтернативных способов разрешения споров. Определено понятие третейского суда, раскрыто его правовую природу, проведено классификацию третейских судов и установлено место института третейского производства в правовой системе.
В диссертации определено содержание принципов организации и деятельности третейских судов, рассмотрен порядок создания третейских судов, исследовано содержание и установлено соотношение компетенции третейского суда и подведомственности ему дел.
Уделено внимание понятию, правовой природе содержанию и видам третейского соглашения, рассмотрены вопросы автономии и арбитрабильности третейского соглашения.
Исследованы стадии третейского процесса, определен статус участников третейского разбирательства ( третейских судей, сторон, третьих лиц, представителей), определена юридическая природа третейского решения и рассмотрены вопросы исполнения решений третейского суда.
Установлены критерии соотношения международного коммерческого арбитража и третейского суда, проанализированы некоторые особенности международного коммерческого арбитража, связанные с коллизионным регулированием арбитражного соглашения, применением обеспечительных мер.
Определены особенности применения норм международным коммерческим арбитражем и специфика принудительного исполнения иностранных арбитражных решений.
Предложены направления усовершенствования третейского законодательства и конкретные практические рекомендации по применению его норм.
Ключевые слова: защита прав, альтернативные способы разрешения споров, третейский суд, третейское соглашение, третейский процесс, международный коммерческий арбитраж.
Prytyka Yuriy D. Theoretical problems of protecting rights of participants in civil legal relations at the court of arbitration. –Manuscript.
A dissertation for the scientific degree of Doctor of Law in specialty 12.00.03 Civil Law and Civil process; Family Law; International Private Law. –Kyiv Taras Shevchenko National University, Kyiv, 2006.
This dissertation is devoted to a study of the court of arbitration as one of the alternative procedural means of protecting rights of participants in civil legal relations. The work analyses general theoretical and practical problems of arbitration, researches into a notion of means and forms of protecting civil rights and interests, a notion of the court of arbitration, and determines the place of the court of arbitration in the system of alternative means of dispute settlement as well as the place of the institution of the court of arbitration in the legal system.
The work researches into the principles of organization and activities of arbitrators, outlines the jurisdiction of courts of arbitration, an arbitration agreement as grounds for competence of the court of arbitration. The work provides a definition and an analysis of theoretical and methodological bases of the arbitration process and reveals some peculiarities of the international commercial arbitration as a type of arbitration. The work contains specific suggestions concerning the improvement of the legislation governing the arbitral examination of disputes.
Key words: protection of rights, alternative dispute resolution, court of arbitration, arbitration agreement, arbitration process, international commercial arbitration.