Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
47
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА
АНТОФІЙЧУК Володимир Іванович
УДК: 821.161.2.09 "19"
СВОЄРІДНІСТЬ ТРАНСФОРМАЦІЇ
ЄВАНГЕЛЬСЬКОГО СЮЖЕТНО-ОБРАЗНОГО
МАТЕРІАЛУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
XX СТОЛІТТЯ
10.01.01 - українська література
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Київ - 2002
Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано на кафедрі української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та в науково-дослідному центрі "Біблія і культура".
Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор Нямцу Анатолій Євгенович, завідувач кафедри слов'янської філології та порівняльного літературознавства Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Офіційні опоненти – доктор філологічних наук Мороз Лариса Захарівна, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.
– доктор філологічних наук, професор Астаф'єв Олександр Григорович, професор Інституту філології при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.
–доктор філологічних наук, професор Погребенник Володимир Федорович, професор кафедри української літератури Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова.
Провідна установа – Львівський національний університет ім. Івана Франка, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України.
Захист відбудеться "2" квітня 2002 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради
Д 26.178.01 при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, Київ-1,
вул. Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.
Автореферат розісланий "2" березня 2002 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради М. М. Сулима
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Сучасна епоха характеризується складністю взаємодії численних буттєвих і ціннісних концепцій, докорінними змінами в розстановці соціально-ідеологічних акцентів у розвитку світової цивілізації. Тому відчувається гостра потреба нових орієнтирів і критеріїв аналізу суперечливого минулого, що вимагає вироблення методології об’єктивних підходів при дослідженні та оцінці нашої духовної спадщини. Крім того, драматична історія української нації вступила в особливо важливий період, який, зрозуміло, потребує як діалектичного осмислення минулого і сучасного, так і побудови принципово нових соціокультурних моделей майбутнього.
Звільнення національної свідомості від стереотипів і догм тоталітарного режиму передбачає, окрім багатьох інших аспектів, дослідження тих проблем, які ще недавно були небажаними чи взагалі забороненими. У зв’язку з цим надзвичайно актуальною видається проблема функціонування біблійних образів і мотивів в українській літературі, що зумовлювалося соціально-ідеологічними та філософсько-психологічними факторами певної культурно-історичної епохи. У різні часи –тривожні, трагічні, відносно благополучні –українські письменники та діячі культури постійно зверталися і звертаються до загальнолюдських ідей та уявлень, в яких вони відкривали джерело гуманізму та обгрунтування надії на здійснення віковічних прагнень народу.
У сьогоднішніх воістину глобальних подіях (сказане стосується не тільки України та її культури) виняткову роль покликана відігравати віра в Ідеал, Абсолют, Вічне, роль яких особливо гостро усвідомлюється на тлі двотисячолітньої історії Нового Завіту. Надзвичайно важливе значення християнського вчення у становленні й розвитку української літератури та культури загалом важко переоцінити, однак комплексне дослідження цього феномена з цілком відомих причин раніше було неможливе. Тепер, коли гостро постало питання про духовне відродження української нації, проблема “Новий Завіт і українська література” набуває особливого значення і звучання, тому що її дослідження потребує розробки численних аспектів взаємодії конкретної національної літератури зі світовою.
Як важливе джерело духовності, християнство мало, безперечно, величезний вплив на розвиток української літератури. Особливо це помітно відчувається з плацдарму десятилітньої історії незалежної України, коли з’явилася низка оригінальних творів на біблійну тематику, а також опубліковано частину штучно вилучених з літературного обігу художніх зразків минулих століть.
Історія української літератури кінця ХІХ –ХХ ст. являє розмаїту художню картину, в якій поєднується високотрагічне і знижене, гуманне і людиноненависницьке, духовні злети і пристосуванство до жорстоких реалій повсякдення. Звісно, це не могло не стати одним із визначальних факторів духовної еволюції українства. У контексті цих драматичних умов звернення українських письменників до світлих максим Нового Завіту сприймається як логічна, певною мірою “абсолютна” закономірність. Інакше кажучи, українська література цього періоду допомагала і допомагає зберегти живу українську душу. Тому дослідження звернень української літератури до євангельського сюжетно-образного матеріалу має безперечну актуальність і наукову перспективність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми “Актуальні питання української літератури ХІХ –ХХ століть і літературний та фольклорний процес на Буковині”, яка розробляється колективом кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та науково-дослідним центром “Біблія і культура”.
Мета роботи полягає у розгляді закономірностей і своєрідності рецепції ідей та образів Нового Завіту українською літературою ХХ ст.
Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:
Об’єктом дослідження є твори українських письменників (у тому числі й авторів з української діаспори), в яких тією чи іншою мірою використовуються євангельські ідеї, образи та мотиви, здійснюється їх “канонічна” розробка або оригінально-авторська трансформація.
Наукова новизна роботи визначається такими моментами. У вітчизняному літературознавстві ХХ ст. (до уваги взято й дослідження зарубіжних учених) нема комплексних досліджень впливу євангельської традиції на українську літературу ХХ ст. Поодинокі праці концентрують увагу переважно на конкретних версіях або проблемно-тематичних аспектах. Це не дає загальної уяви про цілісну картину українського літературного процесу зазначеного періоду з погляду рецепції євангельського сюжетно-образного матеріалу. Крім того, окремі роботи, як правило, вимагають методолого-методичних коректив, що зумовлено якісними зрушеннями в духовному житті сучасної України. Потреба в таких корективах спричинена також спалахом інтересу, як об’єктивного, так і кон’юнктурного характеру до біблійної тематики. 2000-літній ювілей християнства, з одного боку, пожвавив звернення літературознавства та культурології до проблеми “Біблія і література”, а з другого, –привів до деякої деформації відповідних методик і методологій. Проблема “Новий Завіт і українська література ХХ ст.” ще не знайшла відповідного осмислення в науці і потребує всебічного розгляду як у теоретичному, так і в історико-літературному планах.
Теоретико-методологічною основою дисертації є системний підхід до розгляду визначених проблем. При цьому узагальнюються фундаментальні теоретико-літературні дослідження вітчизняних і зарубіжних науковців, які передбачають комплексний аналіз конкретного явища національної літератури в контексті західноєвропейської. В дисертації розробляється оригінальна методика дослідження, яка може використовуватися при розгляді подібних явищ у слов’янських та в інших літературах. Це зумовлює і концептуальне значення дисертаційного дослідження. У роботі застосовуються порівняльно-історичний, контактний та типологічний методи дослідження, що в сукупності дозволяє системно вивчати одну із найскладніших і найактуальніших проблем сучасного літературознавства.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріалами дисертації можуть послугуватися літературознавці, культурологи, філософи, психологи, народознавці, фахівці з етики й естетики, а також спеціалісти, що вивчають історію національної культури в контексті світової, взаємодію гуманітарних наук з теологічними. Матеріали дослідження знадобляться при підготовці підручників, навчальних посібників, методичної літератури, при написанні курсу історії української літератури, побудованому на нових методологічних засадах і фактичних даних. Окремі результати дослідження можуть стати органічною частинкою сучасної історії й теорії літератури і культури загалом. Теоретична основа роботи необхідна для подальшої розробки методології сучасної компаративістики, яка останнім часом переживає бурхливий розвиток.
Матеріали, які склали основу дисертації, використовуються у курсах історії української літератури, спецкурсах “Біблія як видатна пам’ятка світової культури” та “Євангельські мотиви й образи в українській літературі ХХ ст.”, що впродовж останнього десятиліття читаються автором у Чернівецькому національному університеті.
Особистий внесок здобувача. У дисертації враховуються досягнення науковців як минулого, так і сучасності. Водночас усі ідеї роботи, висновки та сформульовані концепції належать її авторові. Будь-які форми використання досліджень інших літературознавців оформлені відповідними посиланнями.
Апробація роботи. Окремі розділи дисертації та дослідження в повному обсязі обговорювалися на засіданнях кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Концепція роботи неодноразово викладалася та обговорювалася на різних наукових форумах: міжнародному науковому симпозіумі “1000 років християнства в Україні: історія, культура, духовність” (Варшава, 2000), міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000), міжнародних наукових конференціях “Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції” (Чернівці, 1997), “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 1998), “Мова і культура” (Київ, 1999), “Біблія і світова література” (Чернівці, 1999), “Християнство та слов’янські культури” (Київ, 2000), “Міф і легенда у світовій літературі” (Чернівці, 2000), “Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 2001), а також на всеукраїнських наукових конференціях “Спадщина Осипа Маковея в контексті української ідеї” (Івано-Франківськ, 1992), “Духовне відродження слов’ян у контексті європейської та світової культури” (Чернівці, 1992), “Сатира і гумор в українській літературній традиції” (Чернівці, 1994), “Українська мова на Буковині: минуле і сучасне” (Чернівці, 1998), “Ольга Кобилянська: погляд на життя і творчість з кінця ХХ ст.” (Чернівці, 1998), “Шевченко і Поділля” (Кам’янець-Подільський, 1999), “Руська Трійця і християнська традиція в духовному житті України” (Трускавець, 2000), “Розвиток української філології на Буковині у загальноєвропейських культурно-наукових зв’язках ХІХ –ХХ ст.” (Чернівці, 2000), “Роль християнства в утвердженні освіти, науки та мистецтва: історія, уроки, перспективи” (Рівне, 2000) та ін. За матеріалами дисертації видано 3 монографії, 2 брошури, більше тридцяти наукових статей.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (343 позиції). Обсяг роботи без списку літератури –с., повний обсяг –с.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету дослідження, окреслено ряд завдань, спрямованих на її реалізацію, розкрито наукову новизну, викладено принципи добору і методи аналізу літературного матеріалу, практичне значення дисертації, етапи апробації результатів дослідження.
У першому розділі –“Євангельська традиція в українській літературі (жанрово-тематичні та морально-психологічні аспекти трансформації)” –аналізується стан вивчення проблеми, розглядається форма “літературного євангелія" в сучасній українській прозі, досліджуються особливості функціонування образів головних персонажів Нового Завіту в українській літературі ХХ ст.
У підрозділі“Проблема “Новий Завіт і література” в сучасних літературознавчих дослідженнях” з’ясовується рівень вивчення питання. Відзначається, щофункціонування євангельського, як і загалом біблійного сюжетно-образного матеріалу в українській та світовій літературі –одна із пріоритетних проблем сучасного порівняльного літературознавства. При зверненні до новозавітних колізій та ідей література шукає в них абсолютний імператив, котрий допоміг би осмислити як конкретно-національні, так і загальнолюдські процеси. Загальновідомість Біблії забезпечує в структурі літературного твору впізнаваність, тому зображуванев художньому реалістично-життєподібному контексті вимагає зіставлення, порівняння конкретного, звичайного з універсальним, сакральним.
Українська література завжди, навіть в найтрагічніші моменти історії, зберігала і розвивала християнський підтекст (період насильного тотального атеїзму не є винятком, хоч тоді цей процес розвивався завуальовано). Зараз перед вітчизняним літературознавством постала проблема аналізу цих процесів з погляду того нового ідеологічного контексту, який поступово формується в суспільній свідомості. Тому дослідження процесів сюжетоскладання, соціально-ідеологічних факторів, які зумовили той чи інший характер трансформації новозавітного матеріалу, не є самодостатнім. Крім нових методик (герменевтики, психоаналізу, культурологічногоритуально-міфологічного аналізів і т. п.), необхідне багатопланове осмислення морально-психологічних факторів, які зумовили характер рецепції канону. Саме тому сучасна література, як правило, підходить диференційовано до використання євангельських структур.
На різних етапах свого розвитку українська література прагне осмислити історію і духовність народу в контексті світової історії, виявити загальні тенденції власної еволюції. Слід підкреслити, що звернення української літератури до євангельського сюжетно-образного матеріалу загалом співзвучне із закономірностями функціонування Нового Завіту в світовій літературі. Водночас необхідно враховувати і специфіку національної історії, яка не могла не вплинути на характер рецепції загальнокультурних зразків. Проблема ця дуже складна, вона неодноразово привертала увагу дослідників багатьох поколінь. Однак треба визнати, що значна кількість праць минулих років з цілком відомих причин потребує суттєвої корекції, тому що до недавна аналіз конкретного літературного матеріалу здійснювався переважно на застарілих ідеологічних засадах.
Автор дослідження не погоджується з окремими критиками і літературознавцями, які часто не враховують того факту, що до XX ст. було майже немислиме творче ставлення до канонічних новозавітних структур (цьому перешкоджали багатовікові традиції їх рецепції літературою і, головне, тотальний вплив церкви на всі сфери суспільного та індивідуального буття). Кінець XIX –початок XX ст. засвідчив початок кризи позитивізму і формування модерністської поетики, яка не відзначалася “законопослушністю” до літературної класики загалом і Біблії в тому числі. Крім того, злами століть завжди активізують у духовному житті ідеологію катастрофізму, побудовану на гранично напружених стосунках між традицією (каноном) і новоявленим світоглядом, який перебуває в стані формування. Тому всілякі спроби формальної класифікації літературних версій, створених на основі євангельського сюжетно-образного матеріалу, за принципом “відповідає канону –суперечить канону”, на нашпогляд, недоречні і науково безперспективні. Відзначимо один досить важливий момент, якого не “помічають” дослідники: письменники, звертаючись до новозавітного матеріалу, не ставлять перед собою мети зруйнувати (знизити, принизити і т.п.) канон. Вони використовують новозавітні колізії, орієнтуючись на етику, психологію і естетику принципово нового світогляду, який висунуло XX ст.
Протягом останнього десятиліття з'явилася низка досліджень, в яких проблема рецепції Біблії в українській та світовій літературі розглядається із врахуванням сучасних естетичних критеріїв та світоглядних орієнтирів. Це стосується, зокрема, праць М. Жулинського, О. Мишанича, А. Нямцу, І. Бетко, Л. Голомб, В. Мокрого, Л. Мороз, Я. Розумного, Л. Рудницького, Т. Салиги, Г. Сивоконя,В. Сулими, М. Яценка та ін., в яких розглядаються здебільшого питання функціонування біблійних образів та мотивів у творчості українських письменників давньої та нової доби, а також досліджуються закономірності й своєрідність трансформації новозавітногосюжетно-образного матеріалу в світовій літературі. Характерною ознакою досліджень названих вище авторів стало те, що в них переглянуто ставлення до християнства та його основної книги, яке нав’язувалося в часи тоталітарно-атеїстичного тиску.
У різні культурно-історичні епохи по-своєму виявлявся зв’язок новозавітного сюжетно-образного матеріалу з українською літературою, демонструвалися різні форми і способи його трансформації. Принагідні міркування про це висловлювали у своїх працях Н. Алєксєєнко, О. Засько, С. Кирилюк, Ю. Клим’юк, В. Косяченко, Б. Криса, М. Кудрявцев, О. Матушек, Б. Мельничук, Г. Нога, О. Новик, Ю. Пелешенко, Т. Рязанцева, В. Саєнко, Е. Соловей, М. Сулима, А. Ткаченко, Л. Ушкалов, Г. Штонь та ін. Їхні наукові розвідки присвячені розгляду конкретних аспектів проблеми, яка висвітлюється в дисертації. Вони демонструють пожвавлення процесу накопичення історико-літературного матеріалу.
Окремо в дисертації виділено дослідження І. Бетко, В. Сулими, А. Нямцу, присвячені теоретичним та історико-літературним питанням з означеної проблеми.
Своєрідним авторським підсумком досліджень І. Бетко стала монографія “Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ –початку ХХ століття” (1999), яка увібрала в себе основні аспекти, викладені в статтях і кандидатській дисертації та доповнені рядом нових перспективних дослідницьких напрямків. Концептуально книга І. Бетко розподіляє матеріал у двох розділах. Якщо перший присвячено осмисленню проблемно-тематичної своєрідності функціонування Біблії в українській літературі ХІХ –початку ХХ ст., то в другому увага концентрується на проблемах поетики і жанрових особливостях аналізованого явища. Позитивним моментом книги є те, що її автор певною мірою залучає матеріал і західноєвропейських літератур, тобто мова не обмежується суто українським матеріалом, а частково враховується і суперечливий загальнокультурний контекст.
Одним із перших фундаментальних досліджень впливу Біблії на українську літературу стала книга В. Сулими “Біблія і українська література” (1998), яка складається із кількох проблемно-тематичних розділів, що створюють цілісну картину основного змісту усіх книг Старого і Нового Завітів, засвоєння їх українською християнською та культурно-літературною традиціями. Свої спостереження В. Сулима будує на основі величезного фактичного матеріалу, який охоплює тисячолітній здобуток української літератури в галузі художнього освоєння Біблії. Однак навіть солідний обсяг книги не дозволив залучити до аналізу ще багато творів на біблійну тематику бодай найвідоміших письменників ХХ ст.
Особливо важливе методологічне і теоретичне значення для дослідження проблеми “Новий Завіт і література” мають монографії (“Новый Завет и мировая литература”, 1993; “Мир Нового Завета в литературе”, 1998; “Идеи и образы Нового Завета в мировой литературе. Часть I”, 1999; “Поэтика традиционных сюжетов”, 1999; “Традиція у слов’янських та західноєвропейських літературах: проблеми теорії”, 2001; та ін.)численні статті та навчальні посібники А. Нямцу. Цю проблему вчений розглядає в контексті вивчення закономірностей функціонування загальнокультурних традицій у світовій літературі. Актуальність праць А. Нямцу полягає насамперед у тому, що вони ставлять і вирішують ряд принципово важливих методологічних і методичних проблем дослідження світового літературного процесу. У них осмислюються суттєві закономірності міжлітературних взаємозв’язків і взаємодій. У зв’язку з глобальними геополітичними і духовними змінами на значних територіях загальнолюдської цивілізації постала гостра необхідність не тільки в осмисленні реалій сьогоднішнього дня, але й у виробленні нових підходів до духовних цінностей класичного і недавнього минулого. Особливе значення і звучання мають ті аспекти традиції і культурної спадщини, які допомагають осмислити глибинні витоки сучасних конфліктів і суперечностей. Легендарно-міфологічний матеріал зафіксував і художньо осмислив ряд універсальних станів і колізій колективного та індивідуально-особистісного буття, які зберігали значимість протягом багатьох століть і в останні десятиліття активно сприяють виробленню нового світосприйняття, здатного забезпечити стабільне існування людства. У працях А. Нямцу розробляється теорія рецепції класичних зразків у літературі і культурі XX ст., осмислюються закономірності їх впливу на морально-психологічну еволюцію цивілізації. Крім того, досліджуються теоретичні та історико-літературні аспекти функціонування традиційних сюжетів, образів і мотивів різних генетичних груп, здебільшого легендарно-міфологічних і легендарно-церковних.
У дисертації характеризується значення праць літературознавців Чернівецького національного університету, роль відкритого тут у 1999 р. науково-дослідного центру “Біблія і культура”, який покликаний об’єднати пошуки вчених України і зарубіжних країн у дослідженні однієї з найактуальніших проблем сучасної гуманітарної науки.
Відзначаючи перші вагомі здобутки і добрі перспективи для подальших наукових розробок з проблеми “Біблія і культура”, автор дослідження підкреслює, що українське літературознавство тільки починає комплексне наукове осмислення проблеми “Біблія і українська література”. Адже незважаючи на формальне розмаїття і чисельність праць, практично нема жодного фундаментального дослідження, в якому на порівняльно-історичному, типологічному та контактному рівнях вивчалася б історія функціонування біблійного матеріалу в українській літературі.
У другому підрозділі розглядаються “літературні євангелія” як форма емоційно-психологічної та предметно-побутової “реконструкції” новозавітних подій у сучасній українській прозі. При цьому автор дослідження виходить з того, що протягом тривалого часу в українській літературі оформлявся свій “варіант” Біблії, змістове ядро якого склали численні обробки того сюжетно-образного матеріалу першоджерела, які, з одного боку, найбільше відповідали загальнонаціональним проблемам (наприклад, мотив єгипетського та вавилонського полонів, вихід із неволі, потреба пророка як організатора народу в його державницьких змаганнях, трагізм нерішучості й інертності особистості у відповідальні історичні моменти), а з іншого –стосувалися загальноприйнятих біблійно-християнських ідеалів як культурно-історичної основи та життєво-практичних критеріїв буття. Ідеї Біблії, її пафос і поетика використовувалися і використовуються українською літературою для проголошення та осмислення суперечливих концепцій національної історії та політико-ідеологічних орієнтирів.
У XX ст. досить широкого розповсюдження набув жанр “літературних євангелій” (термін А. Нямцу), що пояснюється не тільки процесами секуляризації індивідуальної та масової свідомості, але й прагненням осмислити новозавітні події з погляду альтернативних концепцій і розповідних планів (“П'яте євангеліє” М. Поміліо, “Життя Ісуса Христа” А. Дідона, “Євангеліє від Іуди” Г. Панаса, “Нове Євангеліє” П. Бертоле, “П’яте євангеліє” Ф. Хассанаіна, “Христос приземлився в Городні. Євангеліє від Іуди” В. Короткевича, “Євангеліє від Матфея” Т. Брингсвера, “Євангеліє від Марка” і “Фрагменти апокрифічного євангелія” Х. Борхеса та ін.). Змістова поліфункціональність прийому зміщення розповідного центру зумовлює, як правило, багатоплановість викладеного матеріалу, своєрідність сюжетно-композиційної організації твору, тенденційність (суб’єктивність) погляду на загальновідомий контекст.
До таких творів належить і роман Р. Іваничука “Євангеліє від Томи” (1993 –), жанровий підзаголовок якого (“апокрифічний”) декларує принципово оригінальну семантико-естетичну сутність авторського задуму. У своєрідному “заспіві” роману, побудованому на часовій інверсії, письменник стверджує змістову домінанту своєї концепції, зорієнтованої на заперечення канонічних євангелій, які, на думку заголовного персонажа, спотворюють істину. Зауважимо також, що прийом розповідної переакцентуації активно використовується світовою літературою і щодо багатьох легендарно-міфологічних структур і змістово спрямований на зруйнування стереотипів сприйняття загальнокультурного матеріалу (“Загадка Прометея” Л. Мештерхазі, “Орфей і…” Г. Носсака, “Жертвоприношення Гелени” В. Хільдесхаймера, “Рука Касандри” З. Юр’єва та ін.).
Для розуміння концепції роману важливий прийом ретроспективної розповіді, який дозволяє письменникові поєднувати, “спресовувати” численні часові контексти, актуалізувати події майже двотисячолітньої давнини з погляду сучасних національно-ідеологічних процесів. Авторське трактування історичних та євангельських подій підкреслено зідеологізоване, більше того, письменник свідомо “націоналізує” історію багатьох великих цивілізацій минулого. Створюється враження, що власне євангельський матеріал потрібний авторові як привід для реалізації свого задуму. Формально об’єктивна авторська розповідь постійно корегується роздумами та оцінками Томи, які поступово формують специфічний ідеологічний підтекст розповіді.
У романі досліджується чи згадується доля багатьох євангельських персонажів та історичних осіб, і в кожному конкретному випадку письменник створює досить складну систему мотивувань чи своєрідних “ілюстрацій”, які пояснюють або все життя новозавітних героїв, або їх конкретні, найбільш важливі діяння. В сукупності всі ці історії “реконструюють” суперечливу картину євангельської епохи з її трагічними злетами й падіннями. Головна ж думка, яка організовує весь матеріал в єдине змістове ціле, полягає в утвердженні любові та милосердя як основоположних характеристик не тільки християнського вчення, а й того нового світу, народження якого почалося з приходом до людей Боголюдини.
У контексті розмови про роман Р. Іваничука “Євангеліє від Томи” розглядається повість письменника українського зарубіжжя Р. Володимира (літературний псевдонім Романа Кухаря) “Андрій Первозванний” (1984) та роман Н. Дзюбенко “Андрій Первозванний” (1999), які побудовані на аналогічних формально-змістових прийомах та проблемно-тематичних рівнях.
У дисертації висловлюється незгода з версією О. Бердника, який у книжці “Тайна Христа” (1996), де один з центральних розділів складає так зване “Євангеліє від Андрія”, намагається представити новозавітні події від імені першопокликаного апостола. Загальна концепція названого твору досить суперечлива і сумнівна; вона не підтверджується жодними авторитетними чи достовірними фактами. Складається враження, що в своїй розповіді автор спирався виключно на власну фантазію, немов боячись відступити від властивого йому творчого амплуа письменника-фантаста. За версією О. Бердника, Марія Богородиця, Святий Йосип, Ісус Христос, Андрій Первозванний та інші євангельські особи походять з України. Вони долають складний і небезпечний шлях до Іудеї, щоби там поринути у вир подій, про які розповідає новозавітна історія.
На основі аналізу творів Р. Іваничука, Р. Володимира, Н. Дзюбенко та ін. автор дослідження доходить висновку, що одним із функціонально значимих прийомів переосмислення новозавітного матеріалу в літературі ХХ ст. виступає зміна оповідного центру, при якому нейтральність, відсторонення оповіді замінюється активною світоглядною позицією оповідача. З погляду канону подібна трансформація євангельського тексту неправомірна і навіть дещо “єретична”. Водночас вона дозволяє якісно підсилити емоційно-психологічний підтекст загальновідомих подій або зображуваних авторською уявою ситуацій.
Інша точка зору на загальновідомі колізії передбачає створення складних художніх моделей, які орієнтуються не стільки на оповідну стилістику (тобто здійснюється багатоаспектна розробка подієвого плану), скільки на поглиблене осмислення і реконструкцію найбільш очевидних недомовок. У світлі сказаного слід відзначити апокрифічні євангелія, відхилені церквою, а також різноманітні художні твори, які за формально-змістовими характеристикамипродовжують намічену давніми текстами традицію.
У контексті порушуваної проблеми досить цікавими видаються новели С. Грабара, що входять до циклу із промовистою назвою “Від першої особи”. З одного боку, автор підкреслено орієнтується на класичні формально-змістові традиції жанру, а з другого, –здійснює художню реконструкцію євангельських мікросвітів, кожен з яких будується на домінантній характеристиці або емоційно-психологічному стані. Завдяки цьому численні мікроструктурні компоненти оповіді (образи-деталі, образи-подробиці) отримують складне асоціативно-символічне звучання. Спогади-роздуми Ірода, вигнаного із храму торговця, Симона Киринеянина, розбійника, Петра, Іуди та інших євангельських персонажів, незважаючи на їх деяку, як може видатися, мозаїчність, фрагментарність, поглиблюють тільки намічені авторами Нового Завіту колізії. Оповідальне “Я” новел С. Грабара набуває таким чином аксіологічної самостійності, яка виявляється в різних аспектах: дається власна оцінка загальновідомої ситуації, повідомляється про індивідуальні переживання з приводу того, що бачить оповідач, нарешті, з’ясовується власна позиція всередині світу і пристрастей Ісуса Христа.
Переважна більшість новел циклу С. Грабара має конструктивний аксіологічний характер: учасники новозавітних подій уже зрозуміли весь жах здійсненого. Тому в окремих новелах виразно відчуваються виправдувальні інтонації, оповідачі прагнуть повідомити тільки їм відому суть їх позиції.
Новели С. Грабара відкривають новий аспект звернення сучасної української літератури до загальновідомого матеріалу. Правомірність такого підходу не потребує доведення, цілком очевидна і їх художня вартість. Врешті, “фрагменти” подій, які моделюються в конкретному тексті, помітно оживлюють євангельські схеми. Кожен із оповідачів посідає певне місце в новозавітній картині світу. Їх художнє осмислення в циклі С. Грабара орієнтується на створення драматично складного і суперечливого образу Людини, яка наполегливо шукає відповіді на питання: “Що є істина?”.
У підсумку до другого підрозділу констатується, що значна частина творів української літератури другої половини XX ст., особливо останнього десятиліття (наприклад, романи Р. Іваничука, Н. Дзюбенко, повість Р. Володимира та ін.) при зверненні до матеріалу, прямо чи дотично пов’язаного з християнським контекстом, орієнтується на різні форми втілення національної ідеї. Саме тому українські письменники найчастіше звертаються до найменше розробленої світовою літературою апостольської тематики, особливо в тій її частині, яка має або очевидні, або гіпотетичні виходи на часопростір сучасної України. Звичайно, ті чи інші трактування заслуговують на різні оцінки, але не варто забувати про те, що література і загалом культура нації, яка прагне до самоідентифікації, завжди намагаються виявити й осмислити онтологічні і духовні корені власної історії.
Третій підрозділ–“Образи головних персонажів Нового Завіту і проблема традиції та новаторства в літературі” –присвячений своєрідності трансформації образів Ісуса Христа і Марії Богородиці в українській літературі ХХ ст. Автор дисертації підкреслює, що у проблемі дослідження трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі вирізняється один аспект, що завжди викликає найбільшу полеміку читачів і критиків, які орієнтуються на догматичні підходи. Це стосується проблеми зображення Ісуса Христа в художній літературі, яка з точки зору об’єктивних і суб’єктивних факторів зорієнтована на однозначне тлумачення загальнолюдського євангельського персонажа. Якщо при використанні письменниками образів Іуди, Пілата, Варавви на перший план висувається розробка подієвого плану та створення осучасненої системи поведінкових і морально-психологічних мотивувань, то стосовно образу Ісуса Христа такий підхід дуже рідко дає позитивні з точки зору загальнокультурної традиції наслідки. Адже оточення Месії характеризується передовсім дією(вчинком), тоді як “інструментом” впливу Боголюдини на навколишній світ виступає слово. У світовій літературі мають місце приклади апокрифічних тлумачень образу Месії, але це швидше винятки, ніж загальнокультурна норма (“Остання спокуса Христа” Н. Казандзакіса, “Євангеліє від Ісуса” Ж. Сарамаго, “Євангеліє від Сина Божого” Н. Мейлера та ін.).
Протягом другого тисячоліття світова культура сформувала ряд усталених напрямків звернення до Нового Завіту, які беруть початок у фольклорній стихії, трансформуються художньою літературою, піддаються численним теологічним тлумаченням. Здається, що вже нічого нового створити або придумати неможливо, однак час від часу з’являються концепції, які тією чи іншою мірою порушують загальноприйняті уявлення про канонічний матеріал. Осмислення сутності подібних тлумачень, як правило, відбувається в контексті аналізу коренів тих чи інших традицій, виявляє ті онтологічні основи, які ніколи не втрачають своєї актуальності.
З цього погляду рецепція образу Ісуса Христа українською літературою у своїх основних напрямках відображає тенденції звернення світової культури до євангельського матеріалу. У найбільш загальній формі чітко простежуються своєрідні етапи трансформації основного персонажа Нового Завіту. Це стосується фольклоризації, створення легенд та апокрифів, орієнтації літератури на канон, творчого переосмислення загальновідомих вчинків, ситуацій, мотивувань. Цілком зрозуміло, що при цьому досить суттєву роль відіграє національна специфіка літератури, яка використовує цей матеріал.
Характерно, що ці та інші версії певною мірою орієнтуються на традиції жанру так званих “народних утопій”, які не тільки популяризували канонічний матеріал, але й, що важливіше, виступали своєрідною формою “компенсації” того, що народ не мав і не міг мати в певний період свого існування (“Зворушливе чудо” Е. де Кейроша, “Бланка, Клара та Кандида” Ш. де Костера, “Христос-сіяч” Г. Данилевського, “Христос в гостях у мужика” М. Лєскова, “Як пан собі біди шукав” І. Франка, “Перекази про Христа” С. Лагерлеф та багато інших). Слід також відзначити, що саме ці простонародні трактування Месії суттєво вплинули на літературну трансформацію образу Ісуса Христа в українській літературі кінця ХІХ –ХХ ст. Інакше кажучи, фольклоризація розповіді про Ісуса Христа та його оточення (учнів, антагоністів) орієнтується передусім на зближення Месії із світом звичайних людей, своєрідне “олюднення” його божественної іпостасі. В українській літературі ця тенденція особливо чітко простежується в кінці XIX –на початкуXXст. і в різних варіантах продовжує розвиватися в наступні десятиліття: “Христос на Олімпі” (1898) С. Яричевського, “Легенди і оповідання” (1906) та “По дорозі в Сихем” (1923) К. Гриневичевої, “Сумний Христос” (1928), “Христос і поет” (1928), “Великодня легенда” (1931) О. Дучимінської, “Во дні они...” (1935) та “Подорожній” (1953) Н. Королевої, “Жертва на Голгофті” (1939?) Р. Кедро, “Христос” (1949) В. Сосюри, “Гарфа Леїлі” (1953) К. Малицької, “Хрест” (1976) М. Руденка та ін.
Етап фольклоризації Нового Завіту та створення легенд базувався на принципах народної етики та з активним використанням фольклорної поетики. Певне спрощення євангельських подій і мотивувань полегшувало сприйняття і розповсюдження канонічного матеріалу. Що ж стосується літературних трактувань образу Месії, то українські автори різних часів і особливо у ХХ ст. тісно пов’язують євангельські оповіді та їх аксіологію з драматичними процесами певного періоду, тобто періоду створення тієї чи іншої версії. Однак подібна “націоналізація” аж ніяк не збіднює загальновідомий матеріал. Вона, як правило, здійснюється з урахуванням закономірностей і своєрідності звернення світової літератури до образу Боголюдини.
У різні епохи українська література активно і багатопланово використовувала образ Божої Матері, культ якої склався в Україні відразу ж після прийняття християнства. В різні культурно-історичні епохи українські автори акцентували увагу як на загальноважливих, так і конкретно-національних домінантах цього образу (наприклад, Матір-Україна та ін.). Ця проблема розробляється у таких творах, як “Марія” Т. Шевченка, “Сікстинська Мадонна” й “Коляда” І. Франка, “Прокляття Рахілі” Лесі Українки, “Мати Божа” і “Віщуни” О. Кобилянської, “Скорбна мати” П. Тичини, “Мати Божа у Пілата” Ю. Шкрумеляка, “Молебень до Богородиці” В. Вовк, “Божа Матір” Юрія Клена, “Чорнобильська Мадонна” І. Драча та багато інших.
Образ Богородиці в українській літературі зазнав глибокого переосмислення. Перед читачем постає насамперед образ Скорбної Матері, через який, з одного боку, передаються страждання Божої Матері, а з іншого, –трагізм земних матерів усіх часів. Окрім того, створюються і глибоко сакральні за своїм змістом твори на честь Богородиці.
Окреслені в цьому розділі тенденції і напрямки використання українською літературою новозавітного матеріалу розвиваються і всебічно аналізуються в наступних. Такий розподіл матеріалу, з одного боку, додатково аргументує структурне його розмежування, а з іншого, –надає можливість сконцентрувати увагу на конкретних літературних тлумаченнях, надзвичайно складних і суперечливих колізіях. Подібна структуралізація не руйнує євангельський світ у всіх його божественних і людських виявах.
У другому розділі–“Образ Іуди Іскаріота: своєрідність функціонування євангельського архетипу зради в українському та загальнокультурному контексті” –розглядаються найбільш характерні і змістово значущі трактування образу Іуди Іскаріота, які в багатьох відношеннях систематизують і узагальнюють досить широкий український фольклорний і літературний матеріал. При цьому залучаються трактування образу Іуди Іскаріота в слов’янських, західноєвропейських та інших літературах.
Багатопланове звернення української літератури до євангельського сюжетно-образного матеріалу відзначається складністю концептуальних моделей, які не тільки репродукують древні події, але й, що особливо важливо, прагнуть на цій основі пояснити світогляд і психологію людини ХХ століття. Цілком очевидно, що серед євангельських персонажів найбільший простір для постановки глобальних онтологічних і ціннісних проблем надає образ Іуди Іскаріота. Постать євангельського зрадника давно сприймається світовою культурою в якості загальнолюдського архетипу для моделювання самого феномена зради. Різні культурно-історичні епохи демонструють специфічне ставлення до цього образу –від догматичного до відверто єретичного.
За цей час була розроблена складна і суперечлива система мотивувань зрадництва, створено своєрідний загальнолюдський “портрет” антагоніста Ісуса.Ці пояснення здебільшого орієнтувалися на концепцію “заземлення” персонажа. Вони відзначаються спробами пояснити євангельську ситуацію за допомогою близьких і зрозумілих пересічній свідомості соціально-політичних, ідеологічних і морально-психологічних реалій. Ледь окреслена в оповідях євангелістів колізія накладається на реальний предметно-почуттєвий і тому добре зрозумілий звичайній людині світ. Таємничо-похмурий новозавітний образ розпочинає “повноцінне” літературне життя, заповнене трагічними суперечностями, любов’ю й ненавистю, великодушністю і заздрістю, відданістю і зреченням.
У першому підрозділіаналізуються канонічні, апокрифічні й легендарні версії поведінки Іуди Іскаріота в контексті української народної творчості та літератури. Численні легенди, зорієнтовані на канон або принципово апокрифічні версії, створювалися передусім з метою пропаганди християнських постулатів, а також для здійснення своєрідної системи заборон у поведінці окремої людини і маси. Суть змістовоїдомінанти легенд про Іуду полягає в тому, щоби на рівні народного сприйняття компенсувати лакуни євангельських текстів і показати закономірність зради Іуди. Інакше кажучи, Іуда зрадив Христа не тільки тому, що в цьому полягало його призначення, а й тому, що він з дитинства був мерзотником. У слов’янському фольклорі, на відміну від західноєвропейського, ці легенди носили менш жорсткий, визначально засуджуючий характер. Ця “м’якість” виявилася передусім у широкій національно-побутовій деталізації оповіді.При цьому цілком відчутна дія загальнонаціональної слов’янської психології (на відміну від католицизму і протестантизму, православ’я при всіх недоліках його запровадження в масову свідомість було милосерднішим). Сказане досить об’єктивно пояснює характер функціонування християнських легенд в українській літературі різних епох. Особливістю цього функціонування стало активне використання письменниками фольклорної поетики, обробка різноманітного арсеналу її художніх засобів.
Крім того, відзначається й інша загальнокультурна традиція, яка має місце в слов’янському фольклорі. В епоху Середньовіччя християнська церква намагалася активно впливати на спадщину античної культури. Цей вплив здійснювався в двох напрямках: з одного боку, багато пам’яток античної культури заборонялися або знищувалися, з іншого, –античні тексти відверто пристосувалися для потреб християнської ідеології. Саме цим пояснюється виразна в окремих легендах і відповідних літературних обробках контамінація християнського й античного міфологічних начал. Мова йде про спроби фольклорної свідомості змістовно поєднати древньогрецький міф про Едіпа і євангельські оповідання про Іуду Іскаріота. При цьому антична міфологічна структура набувала чітко виражених негативних звучань. На долю міфологічного персонажа проектувалася семантика євангельського зрадника. Виниклий у результаті цього християнізований варіант едіпівського комплексу характеризувався посиленням психологічного начала і був покликаний відобразити “родовід” Іуди Іскаріота. Даний аспект набуває особливого звучання в контексті тієї уваги, яка приділяється психоаналізу в ХХ ст.
Другий підрозділ присвячено драматичній поемі Лесі Українки “На полі крові”, яка розглядається в контексті української літератури та загальнокультурної традиції. У світовій літературі чітко визначилися основні розробки системи мотивувань найстрашнішої зради в історії людства (жадібність, користолюбство, прагнення соціально вивищитися, відданість національно-визвольній ідеї, обраність Христом, почуття ревнощів тощо). Версії євангельського зрадника в українській літературі ХХ ст. загалом співзвучні провідним тенденціям його переосмислення в світовому художньому контексті, а також відзначаються певними змістово-подієвими та мотиваційними новаціями, про що йде мова в другому розділі роботи. При цьому основна увага відводиться не констатації формальної оригінальності в плані подій, а дослідженню тих онтологічних, поведінкових і аксіологічних аспектів, які визначають розробку екзистенційних домінант характеру новозавітного зрадника.
В українській літературі ХХ ст. образ Іуди посідає принципово важливе місце, що, очевидно, пояснюється комплексом трагічних обставин, які характеризують історію нашого народу.
Однією з перших спроб оригінальної трансформації образу Іуди в українській літературі можемо вважати вірш О. Романової “Юда” (1897), в якому передано складний внутрішньо-психологічний стан Іскаріота після скоєного ним злочину. Поетеса дописує євангельську сцену каяття Іуди.
Сповідь Іуди –досить поширений прийом у світовій літературі. Зокрема, герой роману Г. Панаса “Євангеліє від Іуди” створює і записує власну версію подій Нового Завіту, згідно з якою зради взагалі не було: Іуда стверджує, що виконав бажання Месії, який таким чином хотів зберегти правду про події. Сповідальний прийом використовується і в “Улюбленому учневі” О. Нагібіна, “Євангелії від Сина Божого” Н. Мейлера, “Безіменній могилі” С. Ердега та ін. Семантичним лініям вірша О. Романової він надає напруженого інтимно-драматичного звучання. Основне для поетеси –не бажання засудити вчинок Юди, а прагнення зрозуміти і пояснити його зраду, передати стан євангельського персонажа, який усвідомив жах та масштабність наслідків скоєного. Саме цим пояснюється його звернення до смерті, щирість якого не викликає сумнівів. Подібним чином євангельська колізія трактується і в поемі П. Штокалка “Голгофта” (1904), змістова структура якої зорієнтована здебільшого на моделювання психології зрадника, який покаявся у сподіяному і усвідомив загальнолюдський жах свого злочину.
Особливий характер переосмислення євангельського сюжетно-образного матеріалу спостерігаємо в драматичній поемі Лесі Українки “На полі крові” (1909). Трансформація новозавітних образів і колізій тут суперечлива й складна. У творі досліджуються філософсько-психологічні домінанти Іуди Іскаріота, який, за авторським задумом, не наклав на себе рук, а залишився жити.
Продовження загальновідомої ситуації вимагало від поетеси створення подієвого плану, а також системи складних поведінково-ціннісних мотивувань, які б, з одного боку, не суперечили канонічним текстам, а з другого –давали б можливість розглянути загальновідому ситуацію з погляду нової сучасності. У дисертації відзначається, що в підтексті твору відчувається знання і врахування письменницею численних трактувань образу Іскаріота, які були створені світовою літературою ХІХ –початку ХХ ст.: “Ісус та Іуда” (1881) Ф. Голендера, “Іскаріот” (1905) К. Кюхлера, “Іуда” К. Гауптмана, а особливо “Іуда” (1897) Т. Гедберга та “Іуда Іскаріот” (1907) Л. Андреєва.
Звертається увага на ту полеміку, що виникла довкола окремих творів на тему євангельської зради авторів різних національних літератур початку ХХ ст. Її особливістю стало те, що вона спричинилася, передовсім, публікацією повісті Л. Андреєва “Іуда Іскаріот”. У роботі відзначається, що спроби окремих критиків звинуватити Л. Андреєва в ревізії новозавітного канону текстуально не підтверджуються і мають відверто позалітературний характер. Враховуючи цю обставину, можна цілком об’єктивно стверджувати, що версії українських авторів не ставлять перед собою завдання “спростувати” трактування російського письменника, вони цілком оригінальні й змістово перспективні.
Незвичайність розробленого Лесею Українкою сюжетного ходу полягає, насамперед, у тому, що Юда не тільки залишається жити, а й за отримані від первосвящеників гроші купує ділянку землі. Своєрідною змістовою антиномією версії української письменниці є повість С. Ердега “Безіменна могила”, в якій євангельський мотив землі відіграє надзвичайно складну, провокативну роль, руйнуючи усталені стереотипи сприйняття образу Іуди Іскаріота. Інакше кажучи, в підтексті твору Лесі Українки виникає питання: “А що ж насправді дала Юді його зрада?” Такий подієвий розвиток євангельської колізії зустрічається в світовій літературі, можливо, вперше.Основну увагу поетеса зосереджує на дослідженні складної, суперечливої і водночас логічної системи мотивувань, яка привела Ісуса Христа на Голгофу. Це пояснюється, насамперед, тією обставиною, що на початку ХХ ст. сама проблема зради в зв’язку з певними об’єктивними та суб’єктивними причинами була вельми актуальною (Азеф, Гапон та ін.).
Леся Українка, безперечно, враховувала соціально-ідеологічні катаклізми 1900 –рр.; не слід забувати й про суперечливе ставлення самої письменниці до християнства (насамперед, треба мати на увазі його зовнішній бік, тобто церкву). Саме тому Леся Українка позбавляє деякі євангельські колізії надприродного звучання і значення. Вона орієнтується лише на дослідження суперечностей обмеженої буденної свідомості, а також наголошує, що нездатність оточення Христа сприйняти справжній сенс проповідей Месії призвела до загальновідомої вимоги натовпу: “Розіпни Його!” Виходячи з цих аргументів, письменниця й будує драматичну дію поеми, враховуючи як суперечності канонічних текстів, так і реалії початку ХХ ст. Її Юда розчарувався в ученні Христа, він заздрить улюбленим учням Месії, відчуває власну обділеність увагою Учителя (пор.: “Іуда Іскаріот” Л. Андреєва).
Первісною причиною зради Юди стало його бажання хоча б частково повернути собі те майно, яким він пожертвував. З погляду обивательської психології, Юда мав право на претензії до Учителя, бо, повіривши проповідям, роздав усе добро бідним, тобто власними руками зруйнував своє забезпечене майбутнє. У багатьох монологах Юди звучить відверта образа на Месію за свою обділеність увагою, людським теплом, любов’ю. Зауважується, що мотив нерівності учнів Ісуса доволі часто зустрічається в літературних версіях образу євангельського зрадника й виступає одним із провокуючих факторів його розмови з первосвящениками. Крім того, в поемі Лесі Українки Юда, розмовляючи з Прочанином, наголошує, що на зраду його спровокував сам Месія.
У третьому підрозділіаналізується філософія і психологія образу євангельського зрадника в драмі С. Черкасенка “Ціна крові” та українській літературі першої половини ХХ ст. (“Юда” О. Кобилянської, “Голгота” Г. Лужницького, “Іуда Скаріотський” А. Кримського, “Апостоли” В. Петрова).
Духовна еволюція людства та розвиток світової культури переконливо довели, що євангельська колізія зради Месії Іудою Іскаріотом має не конкретно-особистісний характер, а є універсальним конфліктом, який, на жаль, був і залишається сучасним. Інакше кажучи, образ Іуди Іскаріота, який сконцентрував у собі в найбільш загальному вигляді мотивування зради однієї людини іншою, набув у світовій літературі акцентовано архетипового звучання і значення. Актуалізація даної євангельської ситуації чітко простежується в періоди глобальних зрушень в історії як окремих народів, так і всієї цивілізації. З цього погляду в XX ст. особливого значення набуває євангельська традиція і матеріал легендарно-міфологічного походження, котрі ніби увібрали в себе всі екзистенційні суперечності минулих епох.
Характерний приклад –драма С. Черкасенка “Ціна крові” (1930), яка з одного боку, своєрідно продовжує деякі сюжетні ходи драматичної поеми Лесі Українки “На полі крові”, а з іншого –є цілком оригінальною і, головне, концептуально значущою спробою осмислити окремі суттєві аспекти загальнолюдського буття з урахуванням тих змін в онтології та аксіології цивілізації, які сформувалися на початку століття й отримали свій трагічний розвиток у подальшій соціальній практиці. На відміну від багатьох попередніх авторів, С. Черкасенко прагнув ускладнити євангельську колізію численними національно-історичними і духовно-моральними мотивуваннями, які або вже розроблялися літературою, або стали оригінальними трактуваннями автора. С. Черкасенко виключає зі змістового плану драми традиційне, тобто євангельське, тлумачення зради Іуди, який, за версією українського драматурга, отримує гроші від Іоанни (пор.: драматичний етюд Лесі Українки “Йоганна, жінка Хусова”).
У драмі С. Черкасенка Юда реалізовує свої плани завдяки чудовому знанню психології натовпу, збудженого розмовами про грядущу появу Месії і тому готового повірити в богообраність Ісуса. Крім того, він спритно використовує невігластво і фанатизм окремих Ісусових учнів, поширюючи чутки про свідому участь Христа в містифікації воскресіння Лазаря. Однак поступово Іскаріот, бачачи нерішучість інепослідовність у діях Ісуса, усвідомлює, що його розрахунок на Христа-вождя та борця приречений на провал через принципову етичну позицію самого Учителя (див.: “Апостоли” В. Петрова, “Сад Гетсиманський”І. Багряного). Сила Юди і в тому, що учні також, не вірячи в месіанство Христа, або свідомо допомагають Іскаріотові творити міф про Учителя, або ж не заважають очевидному обманові. Цим пояснюється той факт, що Юді вдається ввести в оману не тільки тих легковірних обивателів, які прагнули дива, а й самого Христа (подібним чином до проблеми вождя та чудес ставляться герої “На полі крові” Лесі Українки, “Іскаріота” М. Голованова, “Христос приземлився в Городні (Євангеліє від Іуди)” В. Короткевича, “Ісуса” В. Піньєри, “Євангелія від Іуди” Г.Панаса та ін.). Звернімо увагу на той факт, що в літературі другої половини ХХ ст. моделюються надзвичайно різні трактування мотивів зради Іуди, які фактично балансують на межі апокрифів, єресі, фантастики (наприклад, “Тайна Христа” О. Бердника).
У деяких творах відбувається накладення семантики євангельського образу на життєподібні ситуації та колізії (“Юда” О. Кобилянської, “Іскаріот” В. Дрозда, “Сповідь Юди” С. Галябарди), має місце традиційна інтерпретація поведінки Іуди Іскаріота (“Голгота” Г. Лужницького), образ христопродавця розробляється в контексті класичного “любовного трикутника”, який часто використовується письменниками різних національних літератур у ролі домінантного мотивування загальновідомої ситуації (наприклад, “Іуда Скаріотський” А. Кримського), розробляється ситуація колективної відповідальності за Голгофу і кров Месії (“Апостоли” В. Петрова).
У четвертому підрозділі –“Легендарно-літературна традиція переосмислення образу Іуди в контексті соціально-духовних катаклізмів ХХ століття” –розглядається роман І. Багряного “Сад Гетсиманський” (1950). При цьому відзначається, що у всі культурно-історичні епохи, а особливо в їх найбільш драматичні періоди, євангельський матеріал використовувався в якості своєрідно абсолютизованої системи онтологічних та аксіологічних координат, крізь призму яких оцінювався загальнолюдський зміст реальних трагічних подій. Надзвичайно показові з цього погляду твори, реалістично-життєподібний план яких побудований на матеріалі історії Радянського Союзу 30-х –початку 50-х років. У центрі подієво-семантичної структури “Саду Гетсиманського” –дослідження ціннісних основ боротьби людини з тотальним страхом, який вичавлює з неї все людське, вбиває душу, спонукає відмовитися від істини і йти на зраду.
Продуктивним, на думку дисертанта, є розгляд роману І. Багряного “Сад Гетсиманський” (1950) у контексті “табірної прози”, яка в різних аспектах досліджує вплив тоталітарної ідеології на буття і свідомість окремих людей і всього народу, осмислює протистояння особистості антигуманній системі. В таких версіях традиційний матеріал часто використовується за принципом антитези, виконуючи при цьому функцію морально-естетичного каталізатора: конкретно-історична дійсність розглядається й оцінюється з точки зору вселюдського милосердя євангельських постулатів.
У п’ятому підрозділі аналізуються євангельські колізії зради в творчості Р. Іваничука –романах “Орда”, “Євангеліє від Томи”, повісті “Смерть Юди”. Основна увага приділяється повісті “Смерть Юди” –оригінальному варіанту трактування євангельської аксіології, яка постає в творі у двох планах: канонічному (догматичному) та оригінально-авторському. Якщо домінанти першого плану не потребують коментарів, то другий представляє собою складну модель, у якій новозавітні онтологічні універсалії змістово перетинаються зі складним комплексом поведінкових констант, багатошаровим контекстом, сформованим сукупністю елементів міфологічної, легендарно-фольклорної і культурологічної традицій. Весь цей матеріал залучається автором для осмислення трагічних подій, що передували початку другої світової війни, крізь призму незвичайної творчої особистості.
У світовій літературі образ Іуди функціонує переважно в двох іпостасях: як конкретний євангельський персонаж і як образ-символ, що концентрує в собі характеристики наймерзеннішої людської вади. У повісті Р. Іваничука Іуда трактується як трагічний символ епохи протистояння двох світових соціально-політичних систем та ідеологій.
Смерть Юди в розумінні персонажів це, по-перше, подолання старозавітного фаталізму і впевненість в остаточній перемозі олюдненого майбутнього; по-друге, відмова від лицемірства і конформізму в стосунках зі світом людей; по-третє, ствердження самоцінності людського буття, побудованого на євангельських принципах милосердя й гуманізму. Така символіканазви повісті Р. Іваничука –оригінальної версії новозавітних максим, своєрідного “підсумку” пошуків українською літературою в галузі осмислення універсальної проблеми всіх часів і народів, яку можна сформулювати як “філософія і психологія злочину з погляду олюдненої Вічності”.
Шостий підрозділ–“Функціонально-семантичні аспекти використання євангельського матеріалу українською літературою”. Тут аналізуються легенда К. Малицької “Трепета”, оповідання В. Дрозда “Іскаріот” та А. Курдидика “Найстрашніший злочин”, поема Б. Олійника “Таємна вечеря” та ін., які загалом збагачують євангельський універсум української літератури досліджуваного періоду. Констатується, що жанрово-тематична різноманітність рецепції євангельського матеріалу українською літературою в окремих випадках не піддається чіткій формалізації тенденцій переосмислення канонічних структур. Чимало творів, побудованих на новозавітних колізіях, поєднують у собі декілька аспектів, які в сукупності демонструють досить широкий інтерпретаційний діапазон.
Літературне функціонування євангельських образів і мотивів характеризується складністю форм та засобів їхньої трансформації, що, як правило, орієнтуються на створення складних моделей світобачення. Автори подібних версій намагаються шляхом побутового опредмечення та об’єктивізації загальновідомих подій дослідити універсальні колізії, про які йдеться в новому Завіті. Так, незвичайна контамінація реалістичного та євангельського планів відбувається в оповіданні В. Дрозда “Іскаріот” (1972, вперше опубліковано 1990 р.), де поведінкові й мотиваційні детермінанти новозавітного образу піддаються істотній трансформації. Своєрідність його змістової переакцентуації виявляється, насамперед, в онтологічній множинності акту зради, що невідворотно повторюється в різні часові епохи. Версія В. Дрозда побудована на мотиві постійного воскресіння Іуди, який ніби мандрує в часі та просторі й змушений попри свою волю та бажання, вершити євангельські діяння. На противагу більшості літературних інтерпретацій, в яких увага акцентується на посиленні мотиву кари і страшних страждань євангельського зрадника (в оповіданні М. Салтикова-Щедріна “Христова ніч” Месія воскрешає Іуду для наступного засудження і вічних страждань; у творі “Стезею Каїна” Ст. Пшибишевського душа Іскаріота покарана самотніми вічними скитаннями тощо), український автор розробляє мотив воскресіння Іуди принципово по-новому.
В українській літературі ХХ ст. образ євангельського зрадника активно функціонує в ліричних жанрах переважно як універсальний символ (архетип, знак, модель, емблема), який за всієї багатоваріантності тлумачення має чітку аксіологічну орієнтацію на світову загальнокультурну традицію. Легендарний мотив множинності зла отримав у літературі численні тлумачення та метафоричні втілення. Він був поширеним у міфології і, поступово трансформуючись, став змістовим літературним прийомом, що дає змогу авторам моделювати процеси персоніфікації зла в його конкретно-чуттєвих виявах. Загальновідоме негативне морально-психологічне навантаження несе вираз “поцілунок Іуди”, який виконує функцію цілком визначеної дії (див., наприклад, “В Гетсемані” П. Карманського, “Гетсиманський сад” Г. Мазуренко, “Гетсиман” Б. Рубчака, “Рай Іуди” М. Воробйова, “Остання притча” Т. Майданович, “Ноктюрн” Н. Шейко-Медведєвої, “Іудине поле”Л. Кульбак, “Генерал Юда” С. Жадана та багато інших). Підкреслено напружений драматизм використання даної формули властивий, зокрема, віршеві С. Галябарди “Сповідь Іуди”.
Аналіз закономірностей і своєрідності рецепції сюжетно-образного матеріалу про євангельського зрадника переконує в тому, що твори українських письменників концентрують у своїй змістовій структурі найвагоміші онтологічні та філософсько-психологічні аспекти трансформації образу Іуди Іскаріота, які активно розробляються в ХХ ст. світовою літературою. Сказане не слід сприймати як констатацію “вторинності” трактувань, які тут розглядаються. Подібність переосмислення євангельського зрадника і, передусім, прагнення пояснити сам факт зради свідчать про те, що існує певна мотиваційна амплітуда євангельських колізій, яка при збереженні канонічної логіки не може розширюватися безмежно. Очевидно, це зумовлено тим, що морально-психологічні спонукання окремої людини також мають свої межі (прагнення до влади, жадоба збагачення, любов, ненависть, патріотизм тощо). Водночас розглянутий матеріал дає підстави стверджувати, що йдеться не про якесь “механічне” запозичення інонаціональних ходів і мотивувань. Трактування євангельського сюжетно-образного матеріалу наочно демонструє глибину проникнення українських авторів у психологію найбільшого зрадника за всю історію людства.
Найприкметніші риси трансформації Іуди Іскаріота нашою літературою виявляються у філософічності й психологізмі, підкресленій орієнтації на провідні тенденції світового духовного контексту. Звичайно, не всі трактування рівноцінні з художньо-естетичного погляду; деяким версіям властиві ілюстративність та поверховість. Проте цілком очевидно, що переважна більшість творів українських авторів, у яких розглядається образ Іуди Іскаріота, заслужено входить до числа значних пам’яток світової літератури, присвячених осмисленню євангельського сюжетно-образного матеріалу.
Літературний Іуда, створений українською культурою, характеризується складною моделлю онтологічних, аксіологічних та поведінкових орієнтирів, які відображають національне, активно орієнтують його в план загальнолюдського. Крім того, Іуда вітчизняних письменників –своєрідний вираз завжди негативного ставлення української національної свідомості до феномена зради.
У третьому розділі–“Людський світ Нового Завіту: онтологічні, аксіологічні та поведінкові аспекти літературної трансформації” –досліджується своєрідність трансформації євангельських образів Понтія Пілата та оточення Ісуса Христа в українській літературі ХХ ст.
У першому підрозділі характеризуються онтологічні, поведінкові та аксіологічні домінанти образу Пілата, які розроблялися українською літературою.
Євангельський світ людей складний, суперечливий і драматичний. До якого персонажа Нового Завіту не зверталася б література, вона неодмінно повинна враховувати сакральний та аксіологічний контексти першоджерела. Багатовікова історія використання євангельських структур як універсальних морально-психологічних моделей індивідуального та колективного буття характеризується різнополярністю інтерпретацій загальновідомих конфліктів, колізій та ситуацій. Головну характерологічну домінанту більшості літературних версій становить своєрідне розгадування “загадки Пілата” (А. Нямцу). Загальновідомість цього новозавітного персонажа зумовлена його трагічною роллю в земному житті Ісуса Христа.
Змістовий діапазон інтерпретації образу римського прокуратора Понтія Пілата в світовій літературі досить широкий і багатоплановий, що особливо характерно для XX ст. Коментатори Біблії, а вслід за ними й письменники, прагнули наповнити відповідні євангельські формулювання конкретним політико-ідеологічним і морально-психологічним змістом, реконструювати емоційні домінанти стану Пілата до Голгофи та після неї, нарешті, намагалися дослідити можливі варіанти його подальшої долі (відсутність достовірних свідчень про завершальний етап життя прокуратора зумовила появу в епоху Середньовіччя численних легенд про нього).
У роботі розглядаються канонічні, численні апокрифічні та легендарні версії образу Понтія Пілата, вказується на їх зв’язок з українською народною творчістю та літературою. Цей матеріал дозволяє зробити деякі принципово важливі висновки щодо розуміння характеру загальнокультурного функціонування євангельського образу Понтія Пілата. Передусім слід відзначити, що різнопланова фольклорна традиція суттєво вплинула на форму трансформації канонічного образу в культурі загалом і літературі зокрема. Первинні версії трактування образу в легендах і апокрифах несуть на собі відбиток ідеології раннього християнства, тому творці фольклорних текстів значною мірою орієнтувалися на цей аспект. При цьому оригінальні тексти ускладнюються елементами міфологічного походження і підкреслено спрямовуються на своєрідну “догматизацію” новозавітного підходу до зображення і осмисленняданого персонажа. Суть цієї “догматизації” полягає в безумовному засудженні народною свідомістю одного з головних винуватців трагедії на Голгофі.
Фольклорна поетика, яка себе активно виявляє при цьому, дозволяє “знизити” високий контекст оповідей євангелістів до рівня буденного мислення. Водночас наявні численні розбіжності в аксіологічних оцінках поведінки Понтія Пілата своєрідно “програмують” подальшу багатоваріантність осмислення образу в літературі. Відзначені тенденції переконливо підтверджуються історико-літературним процесом нового часу і особливо характером використання євангельського персонажа в літературі ХХ ст.
Літературні трактування поведінки Понтія Пілата здебільшого орієнтуються на тлумачення Е. Ренана, автора знаменитої книги “Життя Ісуса”, яка, незважаючи на певні прорахунки, давно зажила слави класичного “першоджерела” у зверненнях багатьох письменників до євангельської тематики. Тому характеристика Пілата і його дій, дана французьким автором, повинна, на наш погляд, обов'язково враховуватися при аналізі усіх, пов’язаних з образом римського прокуратора, літературних версій.
Внаслідок тривалої трансформації образ Понтія Пілата почав сприйматися як символ боязливого конформізму і відступу від істини задля егоїстичних інтересів і міркувань. По-іншому цю проблему можна сформулювати як “матеріалізація” ситуації взаємодії Особистості і Влади. У світовій літературі ставлення до даного персонажа неоднозначне. До XX ст. доля римського прокуратора після розп'яття, як правило, не цікавила письменників, оскільки його роль жорстко обмежувалася канонічними текстами і фактично зводилася до затвердження вироку Синедріону (середньовічні християнські легенди про Пілата об’єднувалися прагненням показати страшну долю прокуратора як розплату за його боягузтво).
У процесі літературного функціонування образ Понтія Пілата поступово втрачає свою канонічну однозначність, його функція стає суперечливою, а саме ім’я сприймається в якості знака, символу не просто якогось конкретного діяння, а специфічного світобачення. Наприкінці ХІХ –ХХ ст. простежується наростання уваги письменників до внутрішнього світу героя та його подальшої долі (“Прокуратор Іудеї” А. Франса, “Терновий вінок” О. Маковея, “Кохання Понтія Пілата” М. Лаврентена, “Останні роки життя Пілата” С. Вестдейка, “Майстер і Маргарита” М. Булгакова, “Пілат” Ф. Чокора, “Що є істина?” Н. Королевої, “Антихрист” В. Ілляшенка та ін). При цьому активно переосмислюються численні середньовічні легенди про євангельського персонажа, аксіологічні домінанти яких пристосовуються до популярних теологічних і наукових концепцій (Е. Ренан, Ф. Фаррар та ін.).
У найбільш важливих трактуваннях образу поступливість прокуратора до вимог первосвящеників і натовпу подається як зрада Істини, зіткнення прагматичних інтересів влади з духовним світом виняткової особи, як, зрештою, відмова людини від пізнання Абсолюту (“Майстер і Маргарита” М. Булгакова, “Храм Істини” А. Григоренка).
В українській літературі образ Пілата трактується досить оригінально: він використовується в якості традиційного образу-символу; лаконічні свідчення євангелістів дописуються й продовжуються, при цьому євангельський контекст наповнюється численними соціально-історичними та предметно-побутовими реаліями епохи. Нарешті, в ряді інтерпретацій письменники реконструюють внутрішній світ персонажа, зосереджуючи основну увагу на тій жахливій духовній катастрофі, яка сталася в житті Пілата після розп’яття Христа. Такі висновки робляться на основі аналізу “Легенди про Пілата” І. Франка, “Тернового вінка” О. Маковея, “Храму Істини” А. Григоренка, “Антихриста” В. Ілляшенка та ін. На думку автора дисертації, найбільш глибоко і всебічно образ римського прокуратора переосмислюється у повісті Н. Королевої “Що є істина?”.
Трактування письменницею образу Пілата, в якому цілком очевидна гуманізація як власне євангельського персонажа, так і його легендарних версій, менше всього зорієнтована на спрощено-звинувачувальну розробку його характерологічних антиномій. Навпаки, тактовне проникнення в глибини людської індивідуальності Понтія Пілата дозволило їй створити трагічний портрет неординарної особистості, яка в ситуації екзистенційного вибору не знайшла в собі сил захистити свої переконання, а потім, після болісного прозріння, відновила зруйновані зв’язки із світом людей.
У другому підрозділі звертається увага на літературні образи оточення Ісуса Христа, аналізуються їх морально-психологічні аспекти. Відзначається, що в українській літературі чітко простежується й інша тенденція використання євангельського сюжетно-образного матеріалу, суть якої полягає в трансформації здебільшого головних персонажів Нового Завіту. Якщо, наприклад, у зарубіжних літературах, крім образів Ісуса Христа, Іуди Іскаріота, Понтія Пілата, активно використовується матеріал, пов’язаний з Вараввою, Марією Магдалиною та ін., то українські письменники з різних причин обходять увагою цих персонажів.
Відзначена тенденція певною мірою пояснюється, на нашу думку, специфікою національної духовної свідомості, зумовленою почуттям пригніченості, знедоленості і приниження української нації. Такий духовний контекст складався протягом тривалого історико-культурного періоду і вимагав, так би мовити, певної компенсації у свідомості народу. Мабуть, саме тому українська література використовувала ті євангельські образи, колізії і ситуації, які дозволяли конкретно і водночас універсально відобразити і осмислити трагедію українського народу, який ніколи не втрачав надії на здобуття національної незалежності і державності. Тому “другорядні” персонажі Нового Завіту не привертали творчої уваги в силу своєї “неважливості” для осмислення перманентного катастрофічного стану української національної свідомості. І тільки література ХХ ст. починає демонструвати значно більшу в порівнянні з попередніми епохами мотиваційно-культурологічну свободу, яка пояснюється передовсім глобальністю неоміфологічного мислення. У зв’язку з цим відзначимо вірш Г. Гордасевич “Варрава” (1997), своєрідним лейтмотивом якого виступає питання: “А як жилося тому Варраві?”, яке не тільки акцентує морально-психологічні домінанти євангельського розбійника після голгофських подій, але й, що найважливіше, створює в уяві реципієнта всечасовий тип незаслужено прощеного злочинця. Вірш Г. Гордасевич “Варрава” –чи не єдиний в українській літературі текст, змістовим центром якого виступає аксіологія образу євангельського розбійника (пор. трансформацію образу Варавви у творах зарубіжних авторів: “Варавва” М.Кореллі, “Варавва” М. де Гельдерода, “Варавва” П. Лагерквіста та ін.).
Подібна ситуація має місце в українській літературі і стосовно образу Марії Магдалини, хоч цей персонаж з цілком зрозумілих причин трансплантується в контекст національної культури значно легше (насамперед тому, що на цей образ легко накладається семантика багатьох євангельських жінок).
У роботі звертається увага на те, що канонічні тексти свідчать про неоднозначне і досить суперечливе ставлення до Месії з боку учнів, простого люду і прямих антагоністів (наприклад, Ірода, Понтія Пілата та ін.). Неадекватність поведінки оточення Христа, на що вказують євангелісти, спровокувала появу літературних версій, у яких цей аспект посідає центральне місце. Тобто письменники концентрують увагу на тих емоційно-психологічних і, головне, світоглядних мометах, які визначили той духовний контекст, який характеризується своєрідною поліфонією оповідей. Євангельські персонажі акцентують увагу на чудесах Ісуса Христа, у яких чітко проявляється божественна природа Месії, або на тих, що справляли надзвичайно сильне враження на випадкових людей і підтверджували всемогутність Боголюдини. Таких оповідань у світовій літературі дуже багато. Вони, як і деякі інші жанри, свідомо орієнтуються на пропагандистсько-дидактичні завдання. У їх контексті розглядаються оповідання Н. Королевої із збірки“Во дні они…” (1935), які, як правило, будуються на якихось дуже стислих свідченнях євангелістів, історичних фактах або є виявом оригінально-авторського сюжетоскладання. Стилістична простота цих оповідей –свідома авторська установка, яка визначається завданнями, що їх ставлять перед собою письменники: просто і дохідливо розповісти про метафоричне з Нового Завіту.
Збірка оповідань Н. Королевої “Во дні они” –це художня інтерпретація євангельських оповідей з виразним морально-психологічним підтекстом. На основі новозавітних тем письменниця виводить цілий світ неповторних людських індивідуальностей. Перед читачем у всій своїй життєвій виразності постають апостоли, Понтій Пілат, Йосиф Аримафейський, Ірод, Іуда, Марія Магдалина. Авторка звертається до загальновідомих євангельських колізій і конфліктів, на основі чого створює своєрідні художні моделі, якими передає складний і суперечливий морально-психологічний світ оточення Христа, доводить його до увиразнення і відповідного сприйняття нашим сучасником. У контексті творчості Н. Королевої важливу роль відіграє образ Марії Магдалини. У повісті “Що є істина?” він практично позбавлений традиційної в обивательській свідомості репутації гріховності.
У дисертації не розглядаються численні літературні трактування образів учнів Ісуса і сцени суду над ним, оскільки при всій різноманітності окремих “новацій” вони загалом зорієнтовані на новозавітний матеріал у його канонічній інтерпретації (сказане не враховує “Діяння апостолів”, тому що розповідь у них ведеться про події після Голгофи).
Більшість трактувань єдині в головному: практично в усіх випадках акцентується фанатичне розлючення натовпу і досліджуються причини поведінки учнів, які не зуміли захистити свого Вчителя. В учнях, як правило, підкреслюється боягузтво, користолюбство, обмеженість світогляду, невігластво, спотворене розуміння вчення Месії, заздрість, прагнення бути першим в оточенні Христа. Виняток складають, мабуть, тільки жінки, з-поміж яких особливо виділяється Марія Магдалина. Тому домінування інтонації осуду в літературних версіях образів учнів Ісуса Христа має реальний канонічний підтекст, побудований на повідомленнях самих євангелістів.
Численні євангельські деталі (суперечливе ставлення учнів до вчинків Христа, їх сон у Гефсиманському саду, втеча після арешту Вчителя) вказують на трагічну самотність Ісуса Христа, яка підсилює мотив попередньої визначеності його Долі. Майже всі автори, що тією чи іншою мірою торкаються даного аспекту, не знаходять виправдальних аргументів, які б пояснили поведінку учнів після Гефсиману. Так, ставши апостолами, учні Ісуса Христа спокутували свою провину перед Учителем, але все це сталося вже після воскресіння Месії.
Четвертий розділ –“Християнство і людський світ: морально-психологічні аспекти взаємодії (на матеріалі творчості Лесі Українки)” –присвячено аналізу творів великої письменниці, в яких моделюються складні і суперечливі версії сприйняття вчення Ісуса Христа з боку соціуму, розробляються художні типи індивідів, які сприймають ці ідеї одержимо, саможертовно, окремі з них відкидають деякі його доктрини, а то й не погоджуються з ними взагалі. При цьому мотивація такої поведінки зазнає конкретних і виразних характеристик.
Драматична історія раннього християнства здавна приваблювала письменників, які прагнули створити художні моделі екзистенційного зіткнення язичницького світобачення і християнських постулатів, дослідити вплив ідей Месії на долі конкретних людей і соціуму. Ці мотиви набули широкого розповсюдження в світовій літературі різних культурно-історичних епох (“Неофіти” Т. Шевченка, “Християнка” С. Надсона, “Таїс” А. Франса, “Quo vadis?” (“Камо грядеши?”) Г. Сенкевича, “Спогади Андріана” М. Юрсенар, “Кесарі міжчасся” Ф. Чокора, “Андрокл і лев” Б. Шоу, “Заповіт Луція Евріна” Г. Носсака та ін.). При цьому авторів цікавлять не стільки питання релігії, скільки дослідження драматичних зіткнень двох світоглядів і епох, а також виникаючі при цьому паралелі між історією Римської імперії в період її деградації і розпаду з певними епохами в житті загальнолюдської цивілізації. Особливого значення набувають ті проблеми, що постають в особистому житті персонажів, які так чи інакше прилучилися до нового світогляду, його етичних постулатів. Подібні проблеми були свого часу гостро поставлені і досить глибоко аргументовані в художніх версіях Лесі Українки.
Автор дисертаційної роботи констатує, що в літературознавстві минулих десятиліть склалася традиція акцентування атеїстичного підтексту “християнських” творів Лесі Українки, побудована на факторах об’єктивного та суб’єктивного порядку. З одного боку, догматичні стереотипи радянської епохи в принципі виключали об’єктивний літературознавчий аналіз подібних творів і вимагали послідовно критичної оцінки християнських мотивів; з другого –у ряді випадків сама Леся Українка з різних причин давала привід своїми листами і коментарями до творів гіперболізувати антихристиянський характер її світогляду. Леся Українка цілком однозначно відкидала релігійний фанатизм, показне лицемірство та інші церковні догмати, що цілком виразно відобразилося в її драматургічній творчості. Водночас її постійно приваблювали моральні аспекти християнства, його вплив на психологію індивідуума і натовпу.
Звернення Лесі Українки до біблійно-християнських джерел характеризується розмаїттям форм та засобів їх трансформації: орієнтація на протосюжет та полеміка з ним, продовження або дописування сюжетних схем, принципове осучаснення надчасових характеристик, включення національно-побутового матеріалу, вільний переказ та ін. Слід зауважити, що ставлення Лесі Українки до християнства не завжди було однозначним, не позбавлене воно протиріч і сумнівів, але сповнене постійних пошуків істини, котра народжувалася у гарячих дискусіях і гострій полеміці митця із власним “Я” аналітика, а інколи й у неприйнятті уже готових висновків. Невипадково у творах Лесі Українки, де порушуються проблеми християнства, домінує дискусійне начало, боротьба полярних світоглядів, одверте декларування позицій персонажів.
Використання загальновідомого для реципієнта матеріалу допомагало письменниці осмислювати не тільки загальнолюдські проблеми, але й, головне, досліджувати актуальні для свого часу тенденції і процеси. Саме тому в її християнських версіях так багатопланово розглядаються проблеми міжособистісних взаємостосунків та індивідуальної психології в екзистенційних ситуаціях і станах: “віра і невіра”, “щире служіння Богові й фанатизм”, “особистість і натовп”, “моральне вчення і його соціально-ідеологічна реалізація”, “етичний релятивізм і його переростання в онтологічний нігілізм”.
У роботі свідомо порушується хронологічний принцип аналізу творів, оскільки саме це дозволяє розглянути їх у послідовності подій, осмислити рухому картину зародження, становлення й утвердження християнства як специфічної системи світосприйняття, а пізніше –релігії. З погляду цього “християнські” версії Лесі Українки можна розмежувати на кілька груп. У першій письменниця, використовуючи канонічні ситуації й образи, осмислює діяння Христа й етапи його трагедійного шляху (“Одержима”, “Що дасть нам силу?”); друга присвячена дослідженню еволюції чи доль учасників євангельської трагедії та людей, які знали Ісуса (“На полі крові”, “Йоганна, жінка Хусова”); нарешті, в третій групі досліджується сприйняття власне християнських ідей (“В катакомбах”, “Руфін і Прісцілла”, “Адвокат Мартін”). Звичайно, ця класифікація досить умовна, оскільки в одному й тому ж творі часто переплітаються декілька аспектів і проблем, які в сукупності створюють драматичну картину загальновідомих подій.
У роботі робиться висновок про те, що погляди Лесі Українки на християнство були суперечливими і не склалися в цілісну і завершену світоглядну концепцію.
ВИСНОВКИ
Своєрідні євангельські картини, створені кількома поколіннями українських письменників, стали складовою частиною світової літератури, для якої новозавітний сюжетно-образний матеріал є невичерпним джерелом ідей, образів та уявлень. Літературні міфи, розроблені письменниками на основі легендарно-церковного матеріалу, демонструють прагнення до предметно-побутової та морально-психологічної конкретизації.
При цьому провідною тенденцією залишається прагнення авторів до практичної гуманізації євангельських максим, осучаснення та “опредмечення” їх глобально позачасової онтології, актуалізації планів подій сучасними реаліями, філософсько-етичними концепціями. Цей процес ускладнюється і тією обставиною, що євангельські персонажі за своєю змістовою суттю є своєрідними морально-психологічними і художніми концентратами суттєвих аспектів людського буття в його індивідуальному та колективному виявах.
Морально-психологічний об’єм пам’яті цих образів у силу своєї багатопланової універсальності має виняткову пристосованість до запитів різних духовних континуумів, що створює продуктивні можливості для їх активного функціонування в різних національних літературах.
Колосальний заряд моральності, який міститься в Новому Завіті, не тільки не виснажується під впливом глобальних катаклізмів і повсякденного “виживання” та спотворення, а навпаки, постійно розширюється й закріплюється за рахунок процесів духовного зближення народів світу.
В усі періоди свого становлення, утвердження і розвитку українська література підкреслено орієнтувалася на Біблію, яка сприймалася не тільки як джерело образів, але й як основа духовного буття нації. Cаме тому біблійна парадигма стала домінантною в українській художній словесності. Ми розглянули дещо вузький, проте, зрозуміло, дуже важливий період історії української літератури, який акумулював у собі досягнення національних мислителів, письменників, теоретиків і практиків літературного процесу у зв’язку з тим колосальним біблійним контекстом, на якому будується національна література.
Кінець ХІХ –ХХ ст. характеризується складністю духовних пошуків, зумовлених драматичною історією нації, яка майже ніколи не мала свободи, голос якої постійно піддавався ідеологічним перекрученням, художність якої намагалися силоміць втиснути в прокрустове ложе накинутих зверху теорій і концепцій. Ці сформульовані в найзагальнішому вигляді фактори здебільшого пояснюють своєрідність звернення української літератури до євангельського сюжетно-образного матеріалу. Необхідно враховувати і складність літературного процесу епохи, яка обумовлювалася модерністськими пошуками, тиском соцреалізму, нарешті, завуальованими постмодерністськими спробами піддати сумніву саму загальнокультурну традицію.
Для художніх версій євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі кінця ХІХ –ХХ ст. характерне активне звернення до тих мотивів і колізій, які визначають трагічний підтекст новозавітних оповідей. Це передусім комплекс ідей, пов’язаних з образами Іуди Іскаріота, Понтія Пілата, оточенням Ісуса Христа. У цих випадках авторів цікавлять здебільшого ті поведінкові та морально-психологічні домінанти, які визначають сюжетний розвиток творів, а також своєрідність морально-психологічних мотивувань того, що відбувається. Художні моделі українських письменників, як правило, поєднують у собі найбільш актуальні з погляду окремої людини і нації загалом онтологічні та ціннісні проблеми, які набували принципового значення і звучання в різні культурно-історичні періоди буття українського народу.
Принциповою своєрідністю трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі цього періоду є більш-менш виражена розробка національно-патріотичних ідей. Універсальність євангельського сюжетно-образного матеріалу дозволяла в таких випадках надавати конкретним проблемам всезагального звучання, а також своєрідно маскувати (з огляду на цензуру) цю національну конкретику.
Трансформація євангельських колізій в українській літературі характеризується як оригінальним їх осмисленням, так і орієнтацією на найбільш значущі версії, розроблювані світовою літературою ХХ ст. Досить різноманітні також форми і способи опрацювання євангельського матеріалу: продовження, дописування, обробки, численні прийоми осучаснення євангельського хронотопу, створення багатосюжетного контексту, який вбирає в себе дуже різні, інколи полярні ідеї і концепції. Цілісна історія кожного євангельського персонажа (мова йде про певну змістово єдину кількість літературних версій) характеризується розробкою як їх онтологічних статусів, так і, головне, художньою реконструкцією морально-поведінкових аспектів. Цілком зрозуміло, що ці історії не піддаються однозначно жорсткій класифікації, оскільки будь-яка схематизація, зумовлена формальним аналізом, певною мірою руйнуватиме те багатоманіття авторських концепцій, які визначають національну своєрідність “українського” євангельського світу. Водночас у літературному житті кожного євангельського персонажа можна визначити ряд закономірностей, що характеризують художню оригінальність і філософську глибину їх осмислення українськими письменниками. Цілком очевидно, що домінантою трактувань матеріалу є його підкреслене або завуальоване осучаснення, зумовлене універсальністю і загальновідомістю євангельських сюжетів і образів, прагненням осмислити сучасне конкретно-національне з погляду всечасового, вселюдського.
Аналіз поставлених у роботі проблем переконливо доводить, що українська література різних культурно-історичних епох завжди активно використовувала численні загальнокультурні традиції, серед яких першорядне місце посідають євангельські сюжети, образи і мотиви. Застосування загальновідомого матеріалу допомагало активізувати процеси національної самоідентифікації, осмислювати сьогодення з погляду загальнолюдських уявлень, формувати ті духовні основи, які врешті-решт визначили новітній період української духовної історії.
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ
ВІДОБРАЖЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:
1. Євангельські образи в українській літературі ХХ століття. –Чернівці: Рута, 2001. –с. (18, 3 др. арк.).
2. Євангельські мотиви в українській літературі кінця ХІХ –ХХ ст. –Чернівці: Рута, 1996. – 208 с. (У співавторстві з А. Є. Нямцу; здобувачеві належить матеріал на с. 47 –; 8, 6 др. арк.).
3. Проблеми традиції та новаторства у світовій літературі. –Чернівці: Рута, 1998. –с. (У співавторстві з А. Є. Нямцу; здобувачеві належить матеріал на с. 112 – 196; 4, 6 др. арк.).
. Образ Іуди Іскаріота в українській літературі. –Чернівці: Рута, 1999. –с. (5, 6 др. арк.).
. Образ Понтія Пілата в українській літературі: онтологічні, поведінкові та аксіологічні домінанти. –Чернівці: Рута, 1999. –с. (2, 4 др. арк.).
. Євангельські мотиви в українській літературі і сучасний загальнокультурний контекст // Гуманітарна освіта: фактор світової інтегра- ції. –Ч. ІІ. –Чернівці, 1997. –С. 66 – 71 (0, 5 др. арк.).
. Своєрідність трансформації образу Пілата в повісті Наталени Королевої “Що є істина?” // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. –Вип. 13. Слов’янська філологія. –Чернівці, ЧДУ, 1997. –С. 49 – 52 (0, 5 др. арк.).
. Євангельський сюжетно-образний матеріал у поемі Володимира Сосюри “Христос” // Буковинський журнал. –. –Ч. 2. –С. 158 –(0, 5 др. арк.).
. Поема Володимира Сосюри “Мойсей”: два варіанти твору // Буковинський журнал. –. –Ч. –С. 90 – 95 (0, 5 др. арк.).
. Трансформація архетипу зради в драматичній поемі Лесі Українки “На полі крові” // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. –Вип. 34. Слов’янська філологія. –Чернівці: Рута, 1998. ––(0, 5 др. арк.).
. Легенди про Христа Костянтини Малицької // Буковинський журнал. –. –Ч. 2. –С. 91 – 94 (0, 4 др. арк.).
. Євангельські оповідання Наталени Королевої // Буковинський журнал. –. –Ч. 1 – 2. –С. 95 – 98 (0, 4 др. арк.).
. Поема Миколи Руденка “Хрест” у контексті переосмислення євангельського матеріалу літературою ХХ ст. // Науковий вісник Чернівець- кого університету: Збірник наукових праць. –Вип. 52 – 53. Слов’янська філологія. –Чернівці: Рута, 1999. –С. 36 – 41 (0, 5 др. арк.).
. Оповідання О. Кобилянської “Юда” в контексті переосмислення образу євангельського зрадника українською літературою кінця ХІХ –ХХ ст. // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. –Вип. 58 – 59. Слов’янська філологія. –Чернівці: Рута, 1999. –С. 74 – 79 (0, 5 др. арк.).
. Аксіологічна своєрідність образу євангельського зрадника в оповіданні В. Дрозда “Іскаріот” // Вісник Дніпропетровського університету: Літературознавство. Журналістика. –Вип. 3. –Т. 1. –. –С. 67–(0, 5 др. арк.).
. Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ ст. // Українська філологія: школи, постаті, проблеми. –Ч. 1. –Львів: Світ, 1999. –С. 544 – 550 (0, 6 др. арк.).
. Сучасність і Вічність у поемі Анатолія Григоренка “Храм Істини” // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. –Вип. 81. Слов’янська філологія. –Чернівці: Рута, 1999. –С. 16 – 22 (0, 6 др. арк.).
. Своєрідність трансформації образу Іуди Іскаріота в легендарно- апокрифічних оповідях // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. –Вип. 64. Філософія. –Чернівці: Рута, 1999. –С. 54 – 57 (0, 4 др. арк.).
. Євангельський контекст у творчості Наталени Королевої // Слово і час. – 2000. –№ 8. –С. 36 – 44 (0, 75 др. арк.).
. “Літературні євангелія” як форма емоційно-психологічної та предметно- побутової “реконструкції” новозавітних подій (на матеріалі роману Р. Іваничука “Євангеліє від Томи”) // Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру. Наукові студії. –К., 2000. –С. 6 –(0, 75 др. арк.).
. Євангельський архетип зради в драмі С. Черкасенка “Ціна крові” //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. –Вип. 87. Слов’янська філологія. –Чернівці: Рута, 2000. –С. 17 – 25 (0, 75 др. арк.).
. Закономірності переосмислення сюжетів та образів Нового Завіту в українській літературі ХХ століття // Біблія і культура: Збірник наукових статей. –Вип. 1. –Чернівці: Рута, 2000. –С. 26 – 33 (0, 7 др. арк.).
. Євангельський контекст у творчості Романа Іваничука // Біблія і культура: Збірник наукових статей. –Вип. 2. –Чернівці: Рута, 2000. –С. 63 –(0, 6 др. арк.).
. Трансформація канонічного оповідного центру в сучасній українській новелістиці // Науковий вісник Чернівецького університету: збірник наукових праць. –Вип. 83. Слов’янська філологія. –Чернівці: Рута, 2000. –С. 15 – 20 (0, 5 др. арк.).
. Своєрідність переосмислення євангельського канону в новелах Сергія Грабара // Роль християнства в утвердженні освіти, науки та мистецтва: історія, уроки, перспективи. Науковий збірник. –Рівне, 2000. –С. 152 –(0, 4 др. арк.).
. Трансформація євангельських мотивів у драматичній поемі Лесі Українки “Одержима” // Актуальні проблеми літературознавства. –Т. 8: Збірник наукових праць. –Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2000. –С. 21 – 28 (0, 75 др. арк.).
. Своєрідність переосмислення образу Богородиці в поемі Т. Шевченка “Марія” // Вісник Прикарпатського університету. –Вип. V. –Івано- Франківськ, 2000. –С. 78 –(0, 4 др. арк.).
. Образ Ісуса Христа в українській літературі ХХ ст. (до постановки проблеми). –Вісник Київського інституту “Слов’янський університет”: Філологія. –№ 9. –С. 332 – (0, 6 др. арк.).
29. Трансформація образу Іуди Іскаріота в українській літературі ХХ ст. // Слово і час. –. –№ 2. –С. 52 – 58 (0, 6 др. арк.).
. Проблема “Новий Завіт і література” та її дослідження в Чернівецькому університеті // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. –Вип. 106. Слов’янська філологія. –Чернівці: Рута, 2001. –С. 37 – 48 (0, 8 др. арк.).
. Своєрідність трансформації християнської традиції в повісті Василя Ілля- шенка “Антихрист” // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. –Вип. 108. Слов’янська філологія. –Черніці: Рута, 2001. –С. 13 –(0, 5 др. арк.).
. Закономірності переосмислення сюжетів та образів Нового Завіту в українській літературі ХХ століття // Наш голос: Літературно-культурний журнал українських письменників Румунії. –. –Ч. 53 –. –С. 7 –(0, 5 др. арк.).
. Трансформація євангельських мотивів у повісті Романа Іваничука “Смерть Юди” // Проблеми сучасного літературознавства: Збірник наукових праць. –Вип. 7. –Одеса: Маяк, 2001. –С. 268 –(0, 7 др. арк.).
. Євангельські мотиви в українській літературі ХХ ст. // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. –Т. 11 –. –Warszawa, 2001. –С. 249 –(0, 75 др. арк.).
. “Літературні євангелія” в сучасній українській прозі // Біблія і культура: Збірник наукових статей. –Вип. 3. –С. 136 –(1, 25 др. арк.).
АНОТАЦІЯ
Антофійчук В.І. Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ століття. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук із спеціальності 10.01.01 –українська література. –Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ, 2002.
Дисертацію присвячено дослідженню своєрідності функціонування євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ ст. Уперше в українському літературознавстві розглянуто соціально-ідеологічні, філософські, морально-психологічні та літературознавчі аспекти трансформації євангельських колізій в українській літературі. Аналізується система мотивувань євангельського матеріалу в контексті функціонування загальнокультурних традицій в українській літературі. З’ясовуються форми та способи трансформації євангельських структур в українській літературі з урахуванням трагічних процесів еволюції національної духовності. Досліджуються продовження, дописування, обробки, перекази та процеси апокрифізації й філософсько-естетичного моделювання в українській літературі. Основна увага концентрується на аналізі онтологічних та аксіологічних домінант образів Ісуса Христа, Іуди Іскаріота, Понтія Пілата. Основні результати дослідження використані в курсах історії української літератури, спецкурсах “Біблія як видатна пам’ятка світової культури”, “Євангельські мотиви й образи в українській літературі ХХ ст.”, які читаються у Чернівецькому університеті.
Ключові слова: трансформація, архетип, міф, легенда, релігійно-філософська проблематика, євангельські сюжети, образи і мотиви.
АННОТАЦИЯ
Антофийчук В.И. Своеобразие трансформации евангельского сюжетно-образного материала в украинской литературе ХХ века. –Рукопись.
Дисертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 –украинская литература. –Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины, Киев, 2002.
В диссертации впервые в украинском литературоведении на основе сравнительно-исторического, контактного и типологического методов рассматриваются социально-идеологические, философские, морально-психологические и литературоведческие аспекты трансформации евангельских коллизий в украинской литературе. Сложные системы мотиворовок новозаветного материала анализируются в контексте функционирования общекультурных традиций в мировой литературе в целом и украинской в частности. С учетом трагических процессов эволюции национальной духовности рассматриваются формы и способы трансформации евангельских структур. Исследуются продолжения, дописывания, обработки, пересказы, процессы апокрифизации и философско-эстетического моделирования в украинской литературе. Разрабатываемая национальными писателями сложная система поведенческих доминант омысливается с учетом составных аспектов мировой литературы. Основное внимание работы концентрируется на рассмотрении онтологических и аксиологических доминант образов Иисуса Христа, Иуды Искариота, Понтия Пилата.
Для художественных версий евангельского сюжетно-образного материала характерно обращение к тем темам и коллизиям, которые предопределяют трагический подтекст новозаветных сказаний. Это прежде всего комплекс идей, связанный с образами Иуды Искариота, Понтия Пилата и окружения Иисуса Христа. Художественные модели украинских писателей, как правило, совмещают наиболее актуальные с точки зрения отдельного человека и нации в целом онтологические и ценностные проблемы, которые обретали принципиальное значение и звучание в разные культурно-исторические периоды бытия украинского народа. Важной особенностью переосмысления евангельского материала в литературе этого периода является разработка национально-патриотических идей. Доминантными направлениями интерпретации новозаветных структур являются обращение к образу Иисуса Христа как общечеловескому символу милосердия и сознательной жертвенности, рассмотрение чрезвычайно противоречивых бытийных и мировоззренческих мотивов предательства Иуды Искариота, анализ произведений, в которых моделируются трагические процессы столкновения языческих и христианских идеологий. Важной особенностью литературной трактовки материала является подчеркнутое или завуалированное осовременивание, обусловленное универсальностью и общеизвестностью евангельского сюжетно-образного материала, стремление осмыслить конкретно-национальное с точки зрения всевременного, общечеловеческого. Основные результаты исследования используются в курсе истории украинской литературы, спецкурсах “Библия как выдающийся памятник мировой культуры”и “Евангельские образы и мотивы в украинской литературе ХХ в.”, которые читаются в Черновицком университете.
Ключевые слова: трансформация, архетип, миф, легенда, религиозно-философская проблематика, евангельские сюжеты, образы и мотивы.
SUMMARY
Antofiychuk V. I. A distinguishing feature of the transformation of evangelist topical imagery material in the Ukrainian literature of the th century. - A manuscript.
The doctorate thesis for the scientific degree of Doctor of Philology, speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. - Institute of Literature named after T. H. Shevchenko NAS of Ukraine, Kyiv, 2002.
The thesis is devoted to the investigation of peculiarities of functioning of evangelist topical imagery material in the 20th century Ukrainian literature. It is for the first time that in Ukrainian literary studies the most serious and reliable attempt to analyze socio-ideological, philosophical, moral psychologic and literary aspects of the transformation of evangelist collisions in Ukrainian literature has been undertaken. The system of motivations of evangelist materials in the context of functioning of comprehensive cultural tendencies in Ukrainian literature has been, in particular, analyzed here. Much heed has been paid to the problem of specifying the forms and means of transformation of evangelist structures in Ukrainian literature taken into consideration some tragic processes of evolution in national spirituality. We also study some continuations, additions, processings, renderings and processes of apocryphalizing and philosophical aesthetic modelling in Ukrainian literature. The prevailing accent is concentrated upon the analysis of ontological axiological dominance in the images of Jesus Christ, Judas Iscariot, Pontius Pilate. The main results of the investigation have been widely used in the courses of History of Ukrainian literature, special courses “The Bible as an outstanding creation in world culture”, “Evangelist motives and images in the 20thcentury Ukrainian literature” which are being delivered in the National University of Chernivtsi.
Key words: transformation, archetype, myth, legend, set of religious philosophical problems, evangelist plots, images and motives.