Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ
У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не ос новним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 ти сяч) з'явився попит на медичну допо могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, ча стіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.
У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.
Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих кня жих дворах, у великих містах практи кували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними метода ми своїх країн і в свою чергу запозича
ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.
Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона засну вала в Києві лікарні, а догляд за хво рими доручила жінкам. Князь Володи мир Великий у 996 p. та князь Ярослав Мудрий у 1096 p. закріпили право ліку вати за монастирями.
За грецькими зразками при монас тирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаш товуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.
"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.
Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 p., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедич ну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус-пшіно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським царевичем у 1152 p. вона продовжувала свою медичну освіту, навчаючись у най кращих лікарів Візантійської імперії. Свій досвід і знання Євпраксія викла ла у науковому трактаті "Мазі" та пер шій в Русі науковій праці, написаній українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань. Тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії.
У часи розквіту в Київській Русі були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про ліку вання хвороб, виходячи як з багатові кового емпіричного досвіду нашого на роду, так і з писемних джерел старо давніх учених, які потрапляли до нас з інших країн.
Найдавнішим випадком хірургічно го лікування, що згадується у писем них джерелах, є "рєзаньє желве", тоб то вирізування пухлини, зроблене у 1076 p. Святославу Ярославичу.
У 1237—1243 pp. усі землі Київсь кої Русі опинилися в тяжкій татаро-мон-гольській неволі. Глибокий занепад економічного і культурного життя на роду не сприяв розвитку лікувальної справи в ті часи. Найменше потерпіли від кочівників західні українські землі — Волинь і Галичина.
Під час навали кочівників кількість покалічених, хворих, тих, хто потре бував опіки й хірургічної допомоги, значно збільшилася. Але глибокий за гальний занепад економічного і куль турного життя народу гальмував роз виток лікувальної справи. Припиня ються також зв'язки з Візантією, південними і західними слов'янськи ми народами.
У XIII ст. у Львові, який не був оку пований татаро-монголами, медицина розвивалася далі, організувалися перші громадські лікарні.
У XIV ст. в Русі склалися відносно сприятливі умови для розвитку меди цини.
yXVcr. починають готувати лікарів у Краківському університеті, а пізніше — в Замойській академії (в м. Замос-гі побли зу Львова). При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія про існувала 190 років.
Незважаючи на скромні можливос ті медичних факультетів Кракова і За-мостя, вони відіграли позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення наших земель. Кількість випускників цих шкіл, особ ливо українців і білорусів, була неве ликою. Окремі з них, отримавши зван ня ліценціатів медицини, продовжува ли своє навчання в університетах Італії, де здобули вчений ступінь док тора медицини. Серед них Юрій Ко-термак-Дрогобич, Георгій Франціско Скорина, Пилип Ляшковський.
У 1445 p. у Львові було обладнано першу в Україні аптеку. У XVII ст. такі аптеки відкрито в Чигирині, Києві, Ніжині.
Першим вищим навчальним закла дом в Україні була Києво-Могилянська колегія, яку заснував у 1671 p. Петро Могила шляхом об'єднання школи Київського братства зі школою/Києво-Печерської лаври.
У 1701 p. вона стала Київською ака демією. Багато ії вихованців були відо мими вченими, засновниками медици ни, зокрема Нестор Максимович-Амбо-дик, Андрієвський, Шумлянський. Збільшується кількість шпиталів та ліка рень, відкриваються урядовий військо- . вий шпиталь у Києві, державні лікарні в Кременчуці, Полтаві, Ромнах, Лубнах.
У королівській Польщі і підлеглих їй українських землях лікарська справа була поза увагою і контролем державної вла ди. Широкі маси населення обслугову вали не дипломовані лікарі, а лікуваль ники-ремісники, відомі під назваю цирульників.
У Київському центральному архіві зберігається копія статуту цеху цируль ників XVIII ст. У ньому обсяг їх діяль ності окреслювався так: "Оное мастер-ство цирульников имеет стоять в том:
бреить, кров жилную й зашкурную пус кать, рани гоить рубание й стреляньїе, а особенно в вириваний зуба й в изле-чении французской й шолудной болез-ней, в поставке крастером й шлифова-нии бритов". Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкір них хвороб, захворювання зубів були в компетенції цирульників.
Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи тієї при чини не входили. Називали їх "партача ми" (приватниками). Між цими група ми постійно велася боротьба.
Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населен ню була зосереджена в земських упра вах, де керівна роль належала поміщи кам-дворянам. В Україні земство спо чатку було введене на лівобережжі і тільки в 1905 p. — на правобережжі.
Значне поширення в селах різних епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, змусили новостворені земські управи звернути увагу на медичну справу. Для обслуговування сільського населення стали запрошувати лікарів. Вони по винні були подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини, в тому числі й хірургії. Лікарі ці пізніше сфор мувалися у таких видатних хірургів, як О. Богаєвський, Б. Козловський, Л-Малинівський.
Земська хірургія сприяла проник ненню хірургічної допомоги в широкі маси населення. У невеликих земських лікарнях формувалися видатні хірурги, які проводили складні операції.
У 1805 p. Східна Україна дочекалася свого власного університету, який від крили в Харкові. До його складу вхо див медичний факультет. У 1834 p. відкрито університет у Києві. Тут у 1844 p. організовано перші терапевтич но-хірургічні клініки.
У складі професорів медичного фа культету Харківського університету в першій половині XIX ст. було мало ви датних фахівців. Більшість із них були посередніми викладачами, які обмежу валися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювався багато років, дисципліни викладались лише теоретич но. Ще у 1850—1855 pp. патологію, хірургію викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння цих дис циплін студентами. Такі лекції вони мало відвідували. У лекційному журналі викладача патології і терапії професора Ї. Рейпольського є такий запис: "Лек ція відбулася, але слухачів не було".
У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних університетів Харкова і Києва стають справжніми осередками хірургічної науки і практики в Україні. Викладання хірургії тут пов'язане з іме нами таких відомих учених, як В. Гру бе, В. Караваєв (мал.4), Ю.Шима-новський, М.Волкович (мал.5) та ін.
У 1865 p. відкрито університет в Одесі.
Через шість років після заснування у Київському університеті було відкри то медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новостворе-ного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факульте ту очолили видатні вчені.
Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київ ському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв.
У співдружності з В.Караваєвим пра цював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хі рургічну анатомію і оперативну хірургію.
Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного то вариства.
Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-нова тор Аполінарій Підріз. Він був піоне ром хірургії серця. А.Підріза слід вва жати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики.
На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Ли-сенков, К. Сапєжко, А. Щоголів.
Після 1917 p. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і про філактичних закладів. Після закінчен ня громадянської війни особливу увагу було звернено на організацію хірургіч ного обслуговування шахтарів Донбасу, працівників у галузі важкої промисловості Дніпропетровщини, Кривого Рогу і насамперед — на організацію травма тологічної допомоги. Щодо цього про відна роль належить Харківському ортопедо-травматологічному інститу тові. Він на тривалий час стає мето дичним центром з організації травма тологічної допомоги в Україні.
Значну роботу проведено в країні з організації невідкладної медичної допо моги, зокрема при хірургічним захво
рюваннях. Уже в 30-х роках ця справа у великих містах і промислових центрах була на високому рівні. У повоєнні роки особливу увагу приділено органі зації такої допомоги в районах. Тут створено хірургічні відділення на чолі з кваліфікованими хірургами. У разі складного щодо діагностики чи опера тивного лікування захворювання ра йонний хірург мав можливість через санітарну авіацію запросити консуль танта з обласного центру чи відправити хворого у спеціалізований заклад.
У 1930 p. у Харкові, а в 1934 р. у Києві було організовано інститути переливання крові. У них розроблялися проблеми консервування крові, вивча лися терміни життєздатності еритро цитів, лейкоцитів, уперше встановле но важливість визначення резистент ності еритроцитів як біологічного кри терію збереження консервованої крові.
У країні організовуються нові хірур гічні школи, пов'язані з іменами таких видатних хірургів, як М. Волкович, О. Кримов (мал.6), 0.0. Вишневсь-кий, Б.В. Петровський, І. Їщенко, М. Коломийченко та ін.
Українські хірурги поряд із хірурга ми інших національностей брали актив ну участь у героїчній боротьбі нашого народу з фашистською Німеччиною. Завдяки їхній самовідданій праці 72 % поранених вдалося повернути в ряди бійців. Організація медичної допомо ги проводилася на фронтах за етапним принципом, уперше розробленим в період першої світової війни професо ром військово-медичної академії у Ле нінграді В. Оппелем.
У роки Великої Вітчизняної війни ви датну роль у керівництві хірургічною ро ботою відіграли головний хірург Радян ської Армії М.Бурденко, Радянського флоту — Ю. Джанелідзе, фронтів і армій — М. Єланський, П. Купріянов, М. Ахутін, С. Банайтіс, І.М. Їщен ко. Проте основний тягар праці винес ли на своїх плечах тисячі рядових ме диків, які під обстрілом ворога вико нували складні хірургічні операції. Сотні тисяч поранених зобов'язані своїм життям саме цим мужнім людям.
Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації ліку вання та обслуговування поранених відіграли радянські жінки (40% фрон тових лікарів, 43% фельдшерів, 40% санінструкторів та санітарів).
Було нагромаджено великий досвід у різних галузях воєнної медицини.
Після війни в Україні сформувало ся багато наукових шкіл, які внесли значний вклад не лише у вітчизняну, але й у світову медицину. Все це сприяло розвитку хірургічної техні ки, розширенню діапазону оператив них втручань.
У1957р. видатним хірургом М.М. Амосовим було створено у Києві перше відділення серцевої хі рургії, у 1983 p. — організовано НДІ серцево-судинної хірургії. Операції на серці почали виконувати в Киї вському НДІ клінічної і експеримен тальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медичного інсти туту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клі ніці Донецького медінституту.
М.М. Амосов вніс великий вклад і у розвиток легеневої хірургії в Укра їні, організувавши у 1952 p. в Києві спеціалізовані відділення, а в 1955 p. — першу в Україні кафедру тора кальної хірургії. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії стала кафедра пульмонології Київсь кого інституту вдосконалення лікарів.
У 50-х роках починається форму вання анестезіологічної служби в Україні. При провідних хірургічних клініках організовуються анестезіо логічні центри. У 1957 p. кафедру то ракальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і ане стезіології Київського інституту вдо сконалення лікарів, яку очолив про фесор A.I. Трещинський.
Удосконалились за останні десяти річчя діагностика та хірургічні мето ди лікування захворювань органів че ревної порожнини.
Велику роль щодо цього відіграв Київський інститут експерименталь ної і клінічної хірургії, очолюваний академіком 0.0. Шалімовим.
У 1965 p. було організовано ЦЯДР захворювання нирок і сечовивідних шляхів (урології), який став науково-організаційним центром урологічної допомоги в республіці. Його очолює академік О.Ф. Возіанов, президент Академії медичних наук України.
Поліпшення нейрохірургічної до помоги населенню стало можливим тільки зі створенням у Києві в 1950 p. Українського НДІ нейрохірургії на чолі з видатним нейрохірургом 0.1. Арутюновим, а пізніше — акаде міком А.П. Ромодановим.
У останні десятиріччя набула роз витку спеціалізована допомога при захворюваннях органів слуху та вер хніх дихальних шляхів. Значний вклад у розвиток цієї галузі вніс професор 0.1. Коломійченко та його школа.
Важливу роль у розвитку онко логічної допомоги відіграє у пово єнні роки Український рентгеноло гічний інститут у Харкові і Київсь кий науково-дослідний інститут он кології та радіології.
Велика заслуга в розвитку онко логічної допомоги в Україні нале жить академіку Р.Є. Кавецькому, який з 1960 p. і до кінця свого життя очолював створений ним Інститут експериментальної і клінічної
проблем онкології AH УРСР. Сьогодні цей інститут носить його ім'я.
Після війни розвиток хірургічної оф тальмологічної допомоги пов'язаний з ім'ям академіка В.П. Філатова — дирек тора Українського НДЇ очних хвороб і тка нинної терапії. В. Філатов був не лише видатним вченим, але й прекрасним клініцистом-хірургом і педагогом. Ним запропоновано метод пересадки шкіри за допомогою мігруючого шкірного клаптя на живильній ніжці, який широко ви користовується в хірургічній практиці.
Гнійна хірургія знайшла розвиток у роботах відомого вченого В.Ф. Войно-Ясенецького. Поряд із хірургічною діяль ністю, велику увагу він приділяв духов ному наставництву. У 1921 p. ставши архієпископом Сімферопольським і Тав рійським, він продовжує багато оперу вати, консультує і навчає лікарів. Крім того, сумлінно виконує свої обов'язки як архієпископ. Його роботи внесли ба гато нового в проблему гнійної хірургії.
За релігійні переконання вчений був переслідуваний радянською владою, неодноразово арештовувався, сидів у тюрмі, був у засланні. Помер архієпис коп Лука у 1961 p. на 85-му році жит тя. Похований в Сімферополі на міському кладовищі.
У повоєнний період було накресле но плани щодо зміцнення охорони здо ров'я населення, оздоровлення зовні шнього середовища, запобігання за хворюванням, збільшення тривалості життя людини, розширення мережі лікувальних закладів, поліпшення до слідницької роботи з боротьби зі зло якісними пухлинами, розвитку грудної, пластичної, відновної хірургії, випус ку нових фармакологічних препаратів і медичної апаратури. У той час здава лося, що є всі умови для здійснення цих планів. І лише сьогодні ми усві домлюємо, як мало зроблено в цьому напрямку, скільки невикористаних можливостей і резервів є ще стосовно цих питань. Мало того, багато в чому ми не лише не досягли прогресу, а, навпаки, зробили значний крок назад. Тоталітарна адміністративна система, що склалася в СРСР, вичерпала себе і увійшла в суперечність із вимогами сус пільства. Із середини 70-х років поча лося зниження темпів економічного зро стання, стали помітні явища стагнації. Це позначилося на всіх галузях народ ного господарства, в тому числі й на системі охорони здоров'я, фінансуван ня якої проводилося за залишковим принципом. Бюджетні видатки на охо рону здоров'я неухильно зменшувалися. Так, у 1960 p. вони дорівнювали 6,6 % від загального бюджету, у 1985 p. — 4,6 %, а у 1990 p. — лише близько 3 %.
У останнє десятиріччя у колишньо му Радянському Союзі сталася низка великих катастроф. Найтяжчою з них з далекосяжними, важко передбачувани ми наслідками для населення стала ава рія на Чорнобильській атомній елект ростанції (1986), коли, за офіційними даними, у повітря потрапило понад 50 млн кюрі радіоактивних речовин. В Україні найбільшого радіоактивного забруднення зазнали райони Київської та Житомирської областей.
Все вищесказане призвело до того, що за чверть сторіччя в країні збільши лася вдвічі кількість дітей з вадами роз витку. Дитяча смертність у 2—2,5 разу перевищує показники розвинених країн. Частота захворювання на рак за період з 1930 по 1975 p. потроїлася, а до 1987 p. збільшилася ще у 1,5 разу. Тривалість життя зменшилася порівня но з показниками 1985 p. і становить 69,6 року. Про екологічне становище в країні не доводиться й говорити. Є відставання з багатьох клінічних дис циплін, у тому числі й хірургії. І пояс нюється воно не тим, що у нас немає кваліфікованих фахівців. За хірургічною майстерністю українські хірурги не по ступаються зарубіжним. Відсутність на лежного устаткування, сучасної діагно стичної і лікувальної апаратури, меди каментозних засобів не дає можливості їм проявити себе. Не треба, однак, дра матизувати ситуацію, яка склалася. Слід тверезо її оцінити, подивитися правді у вічі і докласти всіх зусиль, аби поступо во виправити становище і піднести українську медицину, в тому числі й хі рургію, до рівня світових стандартів.