Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
РОБОЧА ПРОГРАМА
Анотація
Мета: розглянути специфіку філософського світогляду та основні віровчення світових релігій. Проаналізувати спільність філософії та науки, та ознайомитися, який вплив мають релігійні погляди на діяльність людини та суспільства
Завдання: знати та вміти розв’язати філософські проблеми наукових досліджень, на практиці використовувати знання основних законів діалектики, що допоможе різноманітніше осмислити світ. Вміти проаналізувати основні догмати світових релігій, знати основні релігійні конфесії та на практиці використовувати отримані знання, що до спілкування з людьми будь-яких релігійних поглядів
Предмет: загальне в системі «світ – людина», система поглядів на світ у цілому і на ставлення людини до цього світу.
Зміст дисципліни розкривається в темах:
1. Філософія та релігія в системі культури
2. Світові релігії: буддизм
3. Світові релігії: християнство
4. Світові релігії: іслам
5. Специфіка філософського світогляду
6. Соціально-історичні типи філософії
7. Соціально-історичні типи філософії: сучасна західна філософія та вітчизняна філософія
8. Вчення про буття
9. Вчення про пізнання
10. Вчення про розвиток
11. Суспільство. Людина.
12. Культура та цивілізація. Глобальні проблеми сучасності
Тема 1. Філософія та релігія в системі культури
Світогляд: сутність, основні риси. Структура світогляду: пізнавальний та аксіологічний аспекти; знання та оцінка; об’єктивне та суб’єктивне в характері світогляду; чуттєвий, раціональний та вольовий елементи світогляду. Значення світогляду в житті особи, соціальної групи, суспільства. Типологія світогляду. Життєво-практична та теоретична форми світогляду. Соціально-історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія. Спільні та відмінні риси міфології, релігії й філософії в сутнісному, структурному та функціональному аспектах. Філософія та інші форми духовної культури: наука, мораль, право, політика, мистецтво, релігія, міфологія. Релігієзнавство, етика, естетика, логіка.
Поняття релігієзнавства. Підходи до дослідження релігії. Значення релігійного світогляду в життєдіяльності людини та суспільства. Структура сучасних релігій. Соціокультурні функції релігії. Передумови виникнення релігії. Гносеологічні чинники виникнення та еволюції релігії. Первісні форми релігійних вірувань. Національні релігії.
Тема 2. Світові релігії: буддизм
Загальна характеристика світових релігій. Специфіка їх виникнення, віровчення, культу та організації. Буддизм. Передумови виникнення буддизму. Легенди про життєвий шлях та вчення Будди. Етико-практична спрямованість буддизму. Вчення про чотири шляхетні істини. Шлях подолання страждання. Вчення про нірвану. Основні напрямки буддизму. Хінаяна та махаяна, особливості їх віровчення та культу. Ваджраяна (тантризм) як напрямок буддизму. Дзен-буддизм: специфіка, історія та сучасність. Ламаїзм: виникнення, еволюція, сучасність.
Тема 3. Світові релігії: християнство
Походження християнства. Історичні передумови, ідейно-філософські та релігійні джерела виникнення християнства. Формування християнського віровчення і культу. Перші християнські общини. Новий заповіт: загальна характеристика історії створення та структури. Розкол християнства та утворення православної та римо-католицької церкви. Основні напрями християнства. Православ’я. Структура, «символ віри» та догматика, культ православ’я. Католицизм – особливості віровчення та культу. Організація католицизму. Реформація та утворення протестантських церков. Протестантизм як напрямок християнства. Ранній протестантизм: лютеранство, кальвінізм, англіканство. Пізній протестантизм. Релігія в Україні.
Тема 4. Світові релігії: іслам
Виникнення ісламу. Історичні причини, ідейні та релігійні джерела ісламу. Канонічна література: Коран, Сунна. Особливості віровчення, культу та організації ісламу. Культ Кааби. Життя та вчення Мухаммеда. Трансформація ісламу в світову релігію. Космологія, антропологія й есхатологія в ісламі. Етично-правова система ісламу. Основні напрямки ісламу. Суннізм: віровчення, культ, організація. Шиїзм: віровчення, культ, організація. Ваххабізм як ортодоксальна течія в ісламі. Суфізм як напрямок ісламу. Іслам в Україні. Іслам у сучасному світі
Тема 5. Специфіка філософського світогляду
Поняття філософії. Характерні риси філософії. Чинники виникнення філософського світогляду. Порівняльний аналіз філософії та науки. Основні проблеми філософії: онтологічна, гносеологічна, методологічна, аксіологічна, праксеологічна. Онтологія, її типи: матеріалізм та ідеалізм; монізм, дуалізм, плюралізм. Гносеологія: визнання пізнавальності світу та агностицизм. Методологія: діалектика та метафізика. Аксіологія як філософське вчення про цінності. Праксеологія як філософська теорія практичної діяльності. Філософія і сучасна інтелектуальна творча особистість.
Тема 6. Соціально-історичні типи філософії
Філософія античності. Соціокультурні чинники виникнення, загальні риси та головні проблеми. Космоцентризм. Гілозоїзм. Діалектика. Стихійність, Наївність. Споглядальність та прояви антропоцентризму. Періодизація античної філософії. Рання антична філософія: акцент на онтологічній проблематиці. Класична антична філософія: проблема суспільства і людини в філософії Сократа, софістів, Платона, Аристотеля. Елліністична філософія: вчення киренаїків, стоїцизму, скептицизму, кінізму, епікуреїзму. Неоплатонізм як завершальна школа античної філософії. Філософія середньовіччя: витоки та загальні риси. Орієнтація на релігію. Теоцентризм. Креаціонізм. Ревеляціонізм. Патристика. Схоластика та містика. Типологія схоластики і містики. Основні проблеми: Бог і світ, Бог і людина, душа і тіло, знання і віра, воля і розум, божественне провидіння і свобода волі людини, проблема універсалій. Августин Блаженний і Фома Аквінський як видатні мислителі середньовіччя. Філософія доби Відродження: виникнення, загальні риси. Орієнтація на мистецтво, Гуманізм. Антропоцентризм. Пантеїзм. Діалектика. Нове розуміння людини (Л. Валла, П. Мірандола, М. Кузанський). Натурфілософія (М. Фічіно, Б. Телезіо, Парацельс, Л. Вінчі, Дж. Бруно, М. Копернік, Г. Галілей). Гуманістичні ідеї північного Відродження. Філософія Нового часу: виникнення. Основні риси. Орієнтація на науку. Акцент на гносеологічній та методологічній проблематиці. Соціальна філософія та антропологічні ідеї. Ф. Бекон: «знання – сила». Емпіризм (Т. Гоббс, Дж. Локк) та раціоналізм (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц). Суб’єктивний ідеалізм Дж. Берклі, суб’єктивний ідеалізм та агностицизм Д. Юма. Філософія Просвітництва (Ж.-Ж. Руссо, Ф.М. Вольтер). Деїзм. Метафізичний, механістичний матеріалізм та атеїзм французьких філософів ХVІІІ ст. (Д. Дідро, П. Гольбах, Гельвецій, Ламетрі). Німецька класична філософія. Суб’єктивний ідеалізм, апріоризм, агностицизм І. Канта. І.Г. Фіхте. Ф.В.Й. Шелінг. Об’єктивний ідеалізм, панлогізм, діалектика, універсалізм Г. Гегеля. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха. Діалектичний та історичний матеріалізм К. Маркса та Ф. Енгельса.
Тема 7. Соціально-історичні типи філософії: сучасна західна філософія та вітчизняна філософія
Сучасна західна філософія: загальні риси. Плюралізм. Раціоналізм та ірраціоналізм. Сцієнтизм та антисцієнтизм. Технократизм та технофобія. Персоноцентризм. Футурологіям. Розмаїття проблематики. Позитивізм: загальні риси, історичні форми. Орієнтація на науку, акцент на логіко-гносеологічні та методологічні проблеми, на аналіз мови, сцієнтизм. Перший позитивізм (О. Конт, Г. Спенсер, Д.С. Мілль), емпіріокритицизм (Е. Мах, Р. Авенаріус), неопозитивізм (М. Шлік, Р. Карнап, О. Нейман, Л. Вітгенштейн), постпозитивізм (К. Поппер, І. Лакатос, Т. Кун, С. Тулмін, П. Фейєрабенд). Екзистенціальна філософія: загальні риси. типологія. Орієнтація на проблеми життєвого світу особистості, персоноцентризм, антисцієнтизм, ірраціоналізм. «Філософія життя» (Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер). Гуманістична проблематика в філософії екзистенціалізму (С. К’єркегор, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Гайдеггер). Прагматизм як філософія ділового успіху (Ч.С. Пірс, У. Джемс, Д. Д’юї). Фрейдизм та неофрейдизм: акцент на ролі підсвідомого та несвідомого в житті особи, в культурі (З. Фройд, К.Г. Юнг, А. Адлер, Е. Фром). Феноменологія (Е. Гуссерль). Герменевтика (Г. Гадамер). Постмодернізм (Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж.-Ф. Ліотар, Р. Рорті). Сучасні феміністичні та гендерні дослідження. Сучасна релігійна філософія (неоправослав’я, неотомізм, неопротестантизм). Вітчизняна філософія: витоки, загальні риси. Орієнтація на проблеми людини, екзистенційний характер, антеїзм, тенденція до інтегральної пізнавальної методології. Становлення вітчизняної філософії в добу Київської Русі: християнсько-релігійна орієнтація, творче запозичення традицій візантійської філософії (Іларіон Київський, К. Туровський, К. Смолятич). Гуманістично-ренесансні та реформаційні впливи на традиції християнської філософії ХV-XVII ст. (І. Вишенський, Клірик Острозький, К.-Т. Ставровецький, К. Сакович, С. Зизаній, Л. Зизаній). Ідеї просвітницької філософії у вченнях професорів Києво-Могилянської академії (П. Могила, Т. Прокопович, І. Гізель). Г.С. Сковорода як найвидатніший український філософ, фундатор української класичної філософії: вчення про «три світи», «дві натури», шляхи досягнення щастя людини. Філософія Просвітництва. «Філософія серця» П. Юркевича. Розробка «української ідеї» в філософії ХІХ-ХХ ст. (М. Костомаров, М. Драгоманов, Т. Шевченко, Л. Українка, М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Чижевський). Філософія І. Франко. Космізм В. Вернадського. Філософія України ХХ-ХХІ ст.
Тема 8. Вчення про буття
Категорія буття. Буття та небуття (ніщо): основні підходи до розуміння сутності та співвідношення. Проблема субстанції: монізм, дуалізм, плюралізм. Основні форми буття. Проблема співвідношення об’єктивної та суб’єктивної реальності: матеріалізм та ідеалізм. Категорія матерії в історії філософії. Філософська категорія матерії та сучасні конкретно-наукові уявлення про властивості матеріальних систем. Рух як спосіб буття матерії. Час і простір як форми буття матерії. Еволюція уявлень про час і простір: субстанційна та реляційна концепції. Філософські дискусії щодо проблем матерії, руху, часу і простору: матеріалізм та ідеалізм, діалектика та метафізика. Теорія відносності та філософські проблеми матерії, руху, часу й простору. Категорія «свідомість» в історії філософії. Сутність і основні властивості свідомості. Основні підходи до розуміння свідомості. Проблема генезису свідомості. Сучасна антропологія про генезис свідомості. Основні чинники виникнення свідомості. Структура свідомості: свідоме й несвідоме; розум, почуття, воля; самосвідомість. Форми суспільної свідомості: політика, право, мораль, наука, мистецтво, релігія, філософія. Свідомість та буття людини.
Тема 9. Вчення про пізнання
Сутність пізнання. Проблема пізнавальності світу: визнання пізнавальності та агностицизм. Структура пізнавальної діяльності: суб’єкт та об’єкт пізнання. Чуттєве й раціональне пізнання, їх форми. Ірраціональне у пізнанні: роль несвідомого, інтуїції тощо. Динаміка пізнання. Пізнання й творчість. Пізнання й практика. Агностицизм: сутність, основні чинники виникнення та еволюція, історичні форми (скептицизм, юмізм, кантіанство) та сучасність. Проблема істини. Поняття істини. Істина й заблудження (омана). Об’єктивне та суб’єктивне, абсолютне та відносне в істині. Критерії істини. Специфіка наукового пізнання. Структура наукового пізнання: основи, рівні, методи, форми. Структура основ наукового пізнання: (1) ідеали та норми наукової діяльності; (2) наукова картина світу; (3) філософсько-культурні засади науки. Рівні наукового пізнання: емпіричний та теоретичний, їх особливості та взаємозв’язок. Загальнонаукові методи пізнання: (1) методи емпіричного пізнання (спостереження, експеримент тощо); (2) методи теоретичного дослідження (абстрагування, ідеалізація, формалізація, моделювання, математизація тощо); (3) методи, що застосовуються на обох рівнях наукового пізнання (аналіз та синтез, індукція та дедукція тощо). Форми наукового пізнання: факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, ідея. Наука й культура. Наука й суспільство.
Тема 10. Вчення про розвиток
Рух та розвиток. Альтернативні концепції розвитку: діалектика та метафізика. Історичні типи діалектики: антична, ідеалістична, матеріалістична, «негативна» тощо. Типологія метафізики: догматизм та релятивізм, софістика, еклектика, нігілізм, скептицизм тощо. Діалектика як теоретична система принципів, законів, категорій. Принцип універсального зв’язку. Принцип розвитку. Розвиток: прогрес та регрес. Основні закони діалектики. Закон єдності та боротьби протилежностей. Протиріччя як універсальна основа розвитку. Закон взаємозв’язку кількісних та якісних змін. Якість, кількість, міра, стрибок. Закон заперечення заперечення. Логічна структура діалектичного заперечення та заперечення заперечення. Єдність зворотності та незворотності у спрямованості розвитку. Категорії діалектики: одиничне та загальне, зміст та форма, сутність та явище, причина та наслідок, необхідність та випадковість, можливість та дійсність. Діалектика як методологія пізнання: принципи системності, детермінізму, конкретності, історизму. Обмеженість метафізичного способу мислення. Діалектика й культура мислення.
Тема 11. Суспільство. Людина
Сутність суспільства. Генезис суспільства. Структура суспільства: матеріальна та духовна. Основні філософські підходи до розуміння суспільства: матеріалізм та ідеалізм, спіритуалізм та натуралізм. Філософсько-соціологічні підходи до аналізу суспільства: формаційний, цивілізаційний, стадіальний. Структура та динаміка суспільства. Основні сфери суспільства: економічна, соціальна, політична, духовна. Економічна сфера суспільства. Матеріальне виробництво та його роль у суспільному житті. Спосіб виробництва, його структура. Техніка та технологія. Форми власності. Роль економіки в житті суспільства. Соціальна структура суспільства: генезис, еволюція, перспективи. Суб’єкти та рушійні сили історичного прогресу. Соціальна стратифікація та соціальна мобільність. Касти, верстви, класи, страти. Соціально-етнічні спільноти людей: рід, плем’я, нація. Маси та особа. Політична сфера суспільства. Сутність політики. Політична система, структура, організація. Держава: сутність, структура, форми. Роль політики у суспільстві. Духовна сфера суспільства: її структура та значення в житті суспільства.
Сутність і генезис людини: плюралізм принципів філософського осягнення. Походження людини: природне чи надприродне (божественне), земне чи позаземне. Сутність людини: біологічна, соціальна чи соціально-біологічна; матеріальна, духовна чи духовно-матеріальна. Поняття людини, індивіду, індивідуальності, особистості. Особистість як суб’єкт історії. Особистість в суспільстві: соціальний статус, соціальні ролі, авторитет, престиж, вплив. Соціальні основи становлення особистості, її самореалізація, самовдосконалення. Свобода особистості та соціальні закономірності: свобода та необхідність, свобода та свавілля, свобода та відповідальність. Діалектичне розуміння співвідношення свободи та необхідності та його метафізичні тлумачення (волюнтаризм, фаталізм). Проблема смерті та безсмертя людини. Сенс життя. Щастя. Творчість. Любов. Багатство. Влада. Честь. Роль особистості в суспільному житті. Видатна особистість. Талант. Геній. Особистість і культура.
Тема 12. Культура та цивілізація. Глобальні проблеми сучасності
Сутність культури: плюралізм принципів філософського осмислення. Культура і спосіб діяльності. Культура і продукти діяльності. Культура і комунікація. Цивілізація: сутність, генезис, еволюція. Культура й цивілізація: спільне та відмінне. Характер розвитку культури: універсальність та унікальність в історичних формах культури. Культурні традиції та інновації. Спрямованість у розвитку культури: хаотичність та телеономічність, циклічність та поступовість. Стадії розвитку історичних форм культур, генезис, розквіт, криза, деградація, зникнення. Проблема загальнолюдської культури і цивілізації та їх прогресу. Культура і особа. Сутність суспільного прогресу: основні філософські підходи до осягнення. Проблема критеріїв суспільного прогресу. Суперечності суспільного прогресу. Прогрес та регрес у суспільному розвитку. Форми прояву суспільного регресу: застій, стагнація, реставрація, реакція, занепад.
Глобальні проблеми сучасності і загроза існуванню людства. Системний характер глобальних проблем. Перспективи розв’язання глобальних проблем. Плюралізм футурологічних прогнозів: оптимізм та песимізм стосовно подальшої долі людства. Розвиток духовності, пріоритет загальнолюдських гуманістичних цінностей і перспективи сучасної цивілізації.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРІВ
Загальна підготовка до семінару з дисципліни «Філософія» складається з наступних елементів:
засвоєння конспекту лекції та відповідних розділів підручників;
ознайомлення з відповідними розділами підручників, навчальних посібників та іншої рекомендованої літератури, вибір оптимального навчального матеріалу та його засвоєння;
вияснення та запам’ятовування визначень основних понять та реальна проробка найважливіших положень теми семінару;
занотовування (в разі потреби) матеріалу для виступу на семінарі зі стислим повідомленням;
осмислення та формування висновків із власного аналізу та оцінки досліджуваним явищам.
Виконання запланованих модульних індивідуальних завдань передбачає більш ретельну підготовку до виступу з рефератом або фіксованою доповіддю, базованими на дослідженні додаткової, а саме наукової літератури з обраної проблеми.
ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ РЕФЕРАТУ
Обсяг – 20 сторінок.
На титульному аркуші – вказати тему про тему та виконувача.
На наступному аркуші – план реферату.
На останньому аркуші – усі вихідні дані використаної літератури.
Мінімум кількості використаних літературних джерел – три джерела без урахування підручників та додаткової літератури (тобто три джерела літератури виключно наукового та науково – популярного характеру).
Абсолютна необхідна наявність у кінці реферату висновків, які мають містити узагальнення розв’язання обраної проблеми, власний аналіз, коментарі та особисту оцінку існуючих тлумачень предмета дослідження.
ФІКСОВАНА ДОПОВІДЬ
За обсягом має складатися з 10 сторінок тексту, не передбачає зазначення плану питань, може ґрунтуватися на використанні одного джерела літератури наукового характеру, проте обов’язковим її елементом мають бути власні висновки.
Слід звернути особливу увагу на те, що однією з найважливіших вимог до усіх форм підготовки до семінару є виробка кожним студентом власних поглядів із досліджуваних проблем та їх обґрунтування.
Оптимальним вважається рівень підготовки до семінару, що забезпечує вільну орієнтацію в навчальному матеріалі та творчий підхід до його розуміння.
ПЛАНИ СЕМІНАРІВ
СЕМІНАР № 1
Тема 1. Філософія та релігія в системі культури
Теми рефератів
1. Типологія світогляду.
2. Міфологія як синкретичний тип світогляду.
3. Релігійний світогляд як продукт становлення цивілізації
4. Міфологія, релігія, філософія: порівняльний аналіз.
5. Гносеологічні чинники виникнення та еволюції релігії
6. Релігійний культ і релігійні організації.
7. Первісні форми релігійних вірувань: виникнення, еволюція, соціокультурне значення.
8. Релігійна свідомість і свідомість невіруючого: порівняльний
аналіз.
9. Характерні особливості національних вірувань.
11. Легенди про Будду
12. Буддизм і жінка.
13. Ваджраяна (тантризм) як напрям буддизму.
14. Дзен-буддизм: специфіка, історія та сучасність.
15. Ламаїзм: виникнення та еволюція.
СЕМІНАР № 2
Тема 2. Світові релігії: християнство, іслам
1. Соціально-історичні та ідейні передумови виникнення християнства.
2. Канонічна література християнства. Віровчення, культ та організації християнства.
3. Основні напрями християнства: католицизм, православ’я, протестантизм.
4. Виникнення ісламу. Канонічна література і основні віровчення ісламу.
5. Основні напрями ісламу: сунізм, шиїзм, суфізм. Іслам в Україні та сучасному світі
Теми рефератів
1. Біблія як Святе Письмо християн.
2. Релігійні та філософські джерела християнства.
3. Ісус Христос: Бог, людина чи боголюдина?
4. Моральне вчення християнства.
5. Православ’я: специфіка віровчення, культу, організації.
6. Католицизм: особливості віровчення, культу, організації.
7. Протестантизм: виникнення, віровчення, культ, організація.
8. Ранній протестантизм: лютеранство, кальвінізм,
англіканство.
9. Секти пізнього протестантизму.
10. Християнство в Україні: сучасний стан.
12. Коран як Святе Письмо ісламу.
13. Релігійні джерела віровчення ісламу.
14. Мухаммед як засновник ісламу.
15. Жінка і іслам.
16. Іслам в Україні та сучасному світі.
СЕМІНАР № 3
Тема 3. Специфіка філософського світогляду
1. Передумови виникнення філософії.
2. Характерні риси філософії.
3. Основні проблеми філософії.
4. Гуманістичний потенціал філософії.
Теми рефератів
1. Роль розуму та віри у філософському світогляді.
2. Значення філософії в системі культури.
3. Філософія і наука: порівняльний аналіз.
4. Онтологія як розділ філософії.
5. Гносеологія та методологія в системі філософського знання.
6. Проблема цінностей у філософському світогляді.
СЕМІНАР № 4
Тема 4. Соціально-історичні типи філософії
1. Філософія античності.
2. Філософія середньовіччя.
3. Філософія доби Відродження та Нового часу.
4. Сучасна світова філософія.
5. Вітчизняна філософія.
Теми рефератів
1. Космоцентризм античної філософії.
2. Людина та суспільство в філософії Платона і Аристотеля.
3. Елліністична філософія про шляхи досягнення щастя.
4. Середньовічна філософія: теоцентризм, креаціонізм
револяціонізм.
5. Августин Блаженний та Фома Аквінський про Бога, світ,
людину.
6. Вчення про людину, природу, суспільство в філософії Відродження.
7. Емпіризм та раціоналізм у філософії Нового часу.
8. Філософія Просвітництва.
9. Німецька класична філософія.
10. Позитивізм: історичні форми.
11. «Філософія життя»: філософська концепція Ф. Ніцше.
12. Екзистенціалізм: проблеми людського існування.
13. Фрейдизм та неофрейдизм про роль несвідомого в
культурі.
14. Філософський постмодернізм.
15. Філософія в Києво-Могилянській академії
16. Українська філософія в контексті сучасної світової
філософії.
СЕМІНАР № 5
Тема 5. Вчення про буття
1. Буття та небуття (ніщо). Матерія, рух, час, простір.
2. Свідомість: сутність, виникнення, структура.
Теми рефератів
1. Співвідношення понять «бутя» та «ніщо».
2. Матерія: сутність та основні властивості.
3. Основні підходи до розуміння руху.
4. Час і простір: еволюція філософських та конкретно-
наукових уявлень.
5. Свідомість: основні підходи до розуміння сутності.
6. Проблема виникнення свідомості.
7. Свідомість: загальні риси.
8. Структура свідомості.
9. З. Фрейд про роль несвідомого в житті особистості та
суспільства.
СЕМІНАР № 6
Тема 6. Вчення про пізнання
1. Пізнання: сутність, структура, динаміка.
2. Вчення про істину та її критерії.
3. Наукове пізнання: структура та динаміка.
Теми рефератів
форми.
2. Матеріалізм та ідеалізм про сутність пізнання.
3. Діалектика та метафізика про структуру та динаміку
пізнання.
4. Раціоналізм та емпіризм про співвідношення чуттєвого і
раціонального в пізнанні.
5. Істина: сутність, типологія, критерії.
6. Структура наукового пізнання: основи, рівні, методи,
форми.
7. Динаміка наукового пізнання.
СЕМІНАР № 7
Тема 7. Вчення про розвиток
1. Альтернативні концепції розвитку: діалектика і метафізика.
2. Принципи, закони та категорії діалектики.
Теми рефератів
1. Принципи діалектики. Зв’язок та розвиток.
2. Діалектика і метафізика: порівняльний аналіз.
3. Історичні форми діалектики.
4. Софістика: сутність, походження, форми прояву.
5. Різновиди метафізики та їх прояви в духовній культурі.
6. Закони діалектики: універсальність і специфіка дії в
неорганічній й живій природі та суспільстві.
7. Діалектика необхідності та випадковості в ринковій
економіці.
8. Діалектика сутності та явища в розвитку науки.
9. Діалектика загального та одиничного в розвитку духовної
культури суспільства.
СЕМІНАР № 8
Тема 8 Суспільство. Людина. Культура та цивілізація.
Глобальні проблеми сучасності
1. Суспільство: сутність, структура та динаміка.
2. Людина: сутність, походження. Існування людини: сенс буття, безсмертя, свобода, щастя.
3. Культура і цивілізація: сутність, динаміка, співвідношення.
4. Суспільний прогресс: основні підходи до визначення
сутності та критеріїв.
5. Глобальні проблеми сучасності: сутність, походження,
перспективи та шляхи вирішення.
Теми рефератів
сутності та її ролі в суспільному житті
сучасності.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
ДО КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ
Контрольну роботу доцільно виконувати у такій послідовності:
Слід мати на увазі, що контрольну роботу потрібно захистити на консультації викладача курсу, адже її успішний захист є неодмінною передумовою допуску до заліку.
Зміст (план питань) контрольних робіт у цілому збігається з переліком питань до іспиту, тому важливо взяти всі їх варіанти як орієнтир для підготовки до іспиту.
Особливу увагу слід звернути на засвоєння навчального матеріалу, який поданий у посібниках, перелік яких поданий нижче.
ВАРІАНТИ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ
Варіант І
Варіант 2
Варіант 3
Варіант 4
Варіант 5
Варіант 6
Варіант 7
Варіант 8
Варіант 9
Варіант 10
Варіант 11
Варіант 12
Варіант 13
Варіант 14
Варіант 15
Варіант 16
Варіант 17
Варіант 18
Варіант 19
Варіант 20
Варіант 21
Варіант 22
Варіант 23
Варіант 24
Варіант 25
ТЕМИ ЛЕКЦІЙ
Тема 1. Філософія та релігія в системі культури
1. Світогляд: сутність, структура, соціально-історичні типи.
2. Релігія як соціокультурний феномен: поняття та передумови виникнення релігії; основні елементи релігії; ранні форми релігійних вірувань; національні релігії.
Ключові слова: світогляд, міфологія, релігія, філософія, релігія, віровчення, культ, релігійна організація, церква, секта, вільнодумство, поняття: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм, іудаїзм, індуїзм, даосизм, конфуціанство
1. Особливим рівнем і особливою формою самосвідомості є світогляд.
На цьому рівні людина піднімається до з'ясування питання про сутність світу і власну сутність, граничних підстав свого відношення до світу, усвідомлення своїх докорінних інтересів, формування вищих цінностей життя, до вирішення питання про сенс життя.
Світогляд – цілісна сукупність гранично узагальнених уявлень про місце людини в світі, про підвалини людського ставлення до світу, необхідні людині для самоусвідомлення та свідомої орієнтації в світі.
На рівні світогляду формуються вищі, так називані «кінцеві» цілі, цілі-ідеали життєдіяльності людини, що виражають обраний взірець і принцип діяльності. Світогляд являє собою інтегровані знання, самосвідомість, оцінки і цілеспрямування на вищому рівні узагальнення. Це знаходить вираз у головному продукті світоглядної свідомості – в ідеях. Тому світоглядні ідеї відіграють роль найважливіших життєвих орієнтирів, вихідних принципів практичної і пізнавальної діяльності.
Внутрішню логічну структуру світогляду складає відношення людини до світу, суб'єкт-об'єктне відношення, отже. світогляду властивий суб'єктивно-об'єктивний характер. Це чітко відрізняє світогляд від наукового знання і від оцінки, узятих окремо, самі по собі (перше носить переважно об’єктивний характер, а друга – переважно суб'єктивний).
До складу світогляду включаються:
1) знання – повсякденні (життєво-практичні), професійні, наукові, як емпіричні, так і теоретичні;
2) цінності (уявлення про добро і зло, про прекрасне, корисне; визначені цілі і життєві програми).
Значення світогляду конкретизується у наступних основних соціокультурних функціях:
1) подання дійсності у її людських вимірах та виявленнях;
2) забезпечення інтеграції людини в світ;
3) надання людині найголовніших життєвих орієнтирів.
Складністю змісту та функцій світогляду обумовлена різноманітність його типів. Особливе значення має розрізнення світогляду на соціально-історичні його форми: міфологію, релігію, філософію.
Найбільш ранньою соціально-історичною формою світогляду є міфологія (від греч. mythos – міф, сказання, переказ; logos – слово, думка, учення, теорія, наука) – система переказів про ключові для людини природні й соціальні, життєві явища, що зводить їхні джерела і причини до надприродних сил (богів, героїв ).
Міфологія – первісна, чуттєво-образна, синкретична форма світогляду, в основі якої лежить персоніфікація, уособлення природних та соціальних сил як прояв переживання єдності людини зі світом та її залежності від нього.
Міфи звернені до почуттів, вірі людини, носять чуттєво-образний характер. У міфах світ постає як сфера діяльності зооморфних чи (пізніше) антропоморфних істот – особистостей (боги, герої), що володіють надлюдською і надприродною могутністю. Міф переносить на світ, природу характерні для раннього суспільства (первісної громади) форми організації соціальних процесів, а саме кревно-родинні зв'язки, біологічно-природні генетичні відносини породження, намагаючись у такий спосіб пояснити походження усіх, у тому числі космічних явищ. У міфі ще не розчленовані знання і віра, розум і почуття, образ і поняття, реальність і вимисел, фантазія, бажане і дійсне. Для міфу характерний синкретизм – злитість, нерозчленованість різнопланових ідеальних утворень, форм свідомості.
Своєрідність міфу виявлялася в тім, що думка виражалася в конкретних емоційних, поетичних образах і метафорах. У міфології зближалися явища природи і культури, людські риси переносилися на навколишній світ, уособлювалися, одушевлялися, олюднювалися космос і інші природні та соціальні сили. У міфології були відсутні виразні розмежування світу і людини, думки й емоцій, знань і художніх образів, ідеального і речовинного, об'єктивного і суб'єктивного. У міфології все це синкретично поєднане, не розчленоване. Близькою до міфології соціально-історичною формою світогляду є релігія.
Релігія (від лат. relіgіo – зв'язок, святиня, побожність) – система образно-раціональних уявлень про надприродного творця світу і людини, який особисто визначає виникнення і характер буття кожного явища (в тому числі і людини). Релігія – чуттєво-образна форма світогляду, в основі якої лежить подвоєння світу на природну і надприродну реальність, надання пріоритету (від лат. prior – перший старший; – першість, вищість), вищого статусу (від лат. status – стан, становище) надприродній реальності, визнання первинної спорідненості людини з нею та прагнення до піднесення та поєднання з нею.
Релігію багато чого споріднює з міфологією: віра в надприродну причину природних явищ; велика роль емоційно-почуттєвої сфери свідомості; антропоморфність і соціоморфність у характері ідеологічних побудов (проекція на надприродний світ властивостей і характеристик людини і суспільства). Разом з тим релігія відрізняється від міфології як більш зріла соціально-культурна форма світогляду. Це виявляється у значно більшій узагальненості, абстрактності образу божества: Бог розуміється як творець, що інтегрує в єдиній особі всі найважливіші функції колишніх багатьох богів міфології; він наділяється абсолютною, неперевершеною могутністю (здатністю створити світ із нічого). Відмінність релігії полягає й у підвищенні ролі розумного осмислення реальності (в ускладненні уявлень про світ і людину, що вимагає не тільки почуттєвого споглядання, але і раціональної обробки емпіричного (дослідного) матеріалу); в особистому авторстві релігійних концепцій (Ісус Христос, Мухаммед, Будда, Конфуцій, Лао-цзи); у більшій орієнтації на особистісне сприйняття і регулювання життєдіяльності внутрішнім світом (совістю) особистості.
Філософія виникає в історичну епоху розвитку соціально-диференційованих (рабовласницьких) суспільств (VІІ в. до н.е.) як істотно новий стосовно міфології і релігії тип світогляду.
Філософія (від греч. phіleo – люблю, sophіa – мудрість; любов до мудрості) – це теоретична (від греч. theoria – дослідження, розгляд) форма світогляду, у якій основними засобами духовного освоєння реальності виступають елементи раціонального осмислення – поняття й умовиводи.
Філософія – теоретична форма світогляду, у межах якої мислення усвідомлює себе у ставленні до дійсності, прагнучи осягти абсолютні засади духовної та життєво-практичної самореалізації людини. Філософія, на відміну від міфології і релігії, звертається до розуму, інтелекту людини, а не до її віри і почуттів (така її домінуюча спрямованість). Висунуті нею положення, елементи концепції реальності улаштовуються не за допомогою посилання на традиційність уявлень і їхнє загальне визнання (як у міфології), а за допомогою системи аргументів, доказів, що включають опору на дані органів почуттів (емпіричний матеріал), але далеко виходять за їхні межі до умоглядних раціональних концептуалізацій (від лат. соnсерtіo – поняття).
2. У процесі розвитку людства виникли різноманітні форми релігії. Для визначення сутності релігії необхідно виділити загальне у всіх її різновидів. З цією метою в духовній культурі сформувалася спеціальна галузь знань – релігієзнавство.
Релігієзнавство вивчає процес виникнення, функціонування і розвитку релігії, її структуру, елементи, її конкретні соціокультурні форми, роль у житті людини і суспільства, взаємозв'язок з іншими областями культури.
Релігієзнавство носить комплексний характер, воно сформувалося на основі досліджень представників богословсько-теологічної, філософської і наукової думки з їх різними методологічними підходами.
Історично першою формою релігієзнавства стала теологія (греч. Theos – бог, logos – вчення: – вчення про Бога) у католицькій і протестантській традиції і богослов'я – у православній. Богословсько-теологічний підхід до релігії прагне усвідомити її зсередини, з позицій самої релігії, на основі релігійної віри. Відповідно до цього підходу, тільки віруючій людині дано осягти сутність релігії, а релігія виступає як надприродне, надлюдське, надсуспільне явище.
Філософський і науковий підходи намагаються досліджувати релігію ззовні, ця методологія вимагає вийти за межі релігійного досвіду, що приймає віровчення як безперечну істину, і піддати релігію критичному вивченню з позицій розуму, логіко-теоретичних і емпірично-наукових критеріїв істини.
Філософії притаманний універсалізм і гранична узагальненість. У ній є різні напрямки, тому релігія досліджується або з близьких до неї позицій (що характерно для філософії релігії, що ґрунтується на теїзмі, деїзмі, пантеїзмі), або з опозиційної до неї точки зору (що особливо характерно для матеріалістичної філософії). Відповідно до останнього підходу, релігія з'являється як продукт життєдіяльності людини, як соціокультурне явище, що має як причину виникнення і розвитку цілий комплекс факторів. Виділяються три групи детермінант: соціальні, гносеологічні і психологічні.
До соціальної відносяться наступні:
1) безпорадність первісних людей перед переважними силами природи внаслідок примітивного розвитку знарядь праці;
2) безпорадність індивіда перед неконтрольованими соціальними силами.
До гносеологічних факторів можна віднести такі, як:
1) труднощі і протиріччя пізнання, величезна сфера непізнаного і таємничого;
2) розвиток здатності узагальнення й абстрактного мислення, що дозволяє вибудовувати релігійні віровчення, поняття надприродного;
3) розвиток уяви, фантазії, що дає можливість відриву від конкретної почуттєвої реальності.
У групу психологічних факторів входять:
1) страх перед таємничими і ворожими силами, особливо страх перед смертю,
2) негативний емоційний досвід: почуття розпачу, суму, самітності, безсилля перед соціальною несправедливістю, гнобленням, конфліктами, зрадництвом і т.д. ; 3) жагуче прагнення до абсолютного ідеалу: Добру, Красі, Істині і т.д.
Розвинуті релігії мають структуру, що включає три елементи:
1) релігійна свідомість,
2) релігійний культ,
3) релігійну організацію.
Релігійна свідомість має переважно чуттєво-образний характер, у її основі лежить подвоєння світу на природну і надприродну реальності і наділення пріоритетом останньої.
Її ядром виступає релігійна віра. Віра як емоційне, оцінювальне і вольове відношення людини впливає на її поводження. Предметом релігійної віри служить надприродне, тобто те, що не підкоряється законам сприйманого усіма світу, до якого незастосовні критерії логічної правильності і досвідної вірогідності.
Структура релігійної свідомості має два рівні: повсякденна і теоретична свідомість. Повсякденна релігійна свідомість – це уявлення, установки, настрої, почуття, переживання, звички, традиції, цей рівень нерідко називають релігійною психологією. Теоретична релігійна свідомість – це систематизовані віровчення, як правило побудовані на основі віроучительних книг, священних писань ( Біблії, Корані), затверджені релігійними організаціями у вигляді догматів (незмінних формул). Зміст віровчення осмислюється в богослов'ї, теології, метою яких є його розробка, захист і пропаганда, цей рівень називають релігійною ідеологією.
Релігійний культ – це соціальна форма об'єктивації релігійної свідомості, здійснення релігійної віри в специфічних діях релігійної групи, сукупність обрядів, стереотипних дій, що символізують ідеї, норми, ідеали.
Релігійна організація – це стійка форма упорядкування спільної релігійної діяльності, що функціонує на основі віровчення і культу, а також певних майнових засобів. Виділяються чотири типи релігійних організацій: церква, секта, деномінація, харизматичний культ.
У процесі розвитку суспільства еволюціонували і форми релігії. Їхнє різноманіття визначається різноманіттям соціокультурних умов.
Можна виділити соціально-історичні типи релігій:
1) ранні (первісні, архаїчні, примітивні),
2) національно-племінні,
3) світові,
4) сучасні нетрадиційні.
У самому загальному вигляді соціокультурні функції релігії можна об'єднати за впливом на соціальні відносини в дві групи:
1) фактор соціальної стабільності, стійкості соціальних відносин,
2) фактор соціальних змін.
Як соціальний стабілізатор релігія має функції:
1) світоглядної,
2) легітимізуючої,
3) інтегруючої,
4) регулюючої.
Як фактор соціальних змін релігія грає дезинтегруючу роль, функцію ініціювання соціальних конфліктів як між релігійними громадами (наприклад, між християнами і мусульманами), так і у їх середині (наприклад, між традиціоналістами і модерністами).
Узагалі соціокультурній ролі релігії дають різнопланову оцінку: позитивну, як гуманізуючого фактора, і негативну, як дегуманізуючого фактора.
Вільнодумство – це світоглядна позиція, що стверджує незалежність людини від релігії і церкви, що наполягає на пріоритеті земних цінностей і ідеалів.
Можна виділити історичні форми вільнодумства: богоборство, скептицизм, антиклерикалізм, релігійний індиферентизм, нігілізм, атеїзм. Найбільш послідовною і радикальною формою вільнодумства є атеїзм.
Вільнодумство в історії людства, як правило, грало гуманізуючу роль, мало значення звільняючого від негативного впливу релігії фактора.
Більшість релігієзнавців відносять до ранніх форм релігії фетишизм, тотемізм, магію, анімізм.
Фетишизм – це культ предметів, заснований на вірі в їхні надприродні властивості (допомагати, зціляти, оберігати від дурного впливу). Носіями цієї таємничої сили виступають фетиші (португальське fetіco – чарівний, чудодійний), до них відносяться ідоли (греч. eіdolon – образ, подоба), амулети (латин. аmuletum – від арабського слова, що означає оберіг, предмет, що охороняє від лих, хвороб, злих чарів), талісмани (франц. talіsman, від арабського слова, що позначає предмет, що приносить удачу, щастя). Фетишем може стати будь-який предмет як природного, так і штучного походження.
Тотемізм – це віра в існування родинного зв'язку етнічної групи з визначеним видом тварин, рослин, явищ природи. Тотем (мовою північноамериканського племені оджибве воно означає «його рід») сприймався як родоначальник соціальної спільноти, індивіди якої вважали його своїм родичем, вірячи, що після смерті вони втілюються в тотем, а своє народження вони сприймали як утілення тотема. Тотемізм був своєрідною формою вираження єдності первісної спільноти, відмінності її від інших і від природних явищ. Цілісність роду зміцнювали головні підвалини тотемізму: недоторканність життя родичів, неприступність тотемної обрядовості для інородців, правила статевої регламентації, спадкування тотема в чоловічій чи жіночій лінії.
Магія (грецьке mageіa – чаклунство, чарівництво) – це сукупність обрядів, в основі яких лежить віра в таємничі сили, за допомоги яких шляхом визначених символічних дій можна вплинути на хід подій у потрібному людині напрямку. Результативність магічних дій зв'язувалася індивідом не з реальними змінами, а зі схованим змістом, що приховується за ними. По цільовому призначенню можна виділити види магії:
– промислова: землеробська, мисливська, скотарська і т.д. ,
– військова: ритуальні танці перед битвою, зачаклування зброї,
– шкідлива: наведення псування на ворога,
– лікувальна: заклинання, зілля від хвороб,
– любовна: приворожування, відворожування за допомогою зіль, заклинань, маніпуляцій з визначеними предметами.
Анімізм – це віра в духів, переконання в тім, що всі предмети, крім видимої, мають і невидиму сторону, в основі якого лежить уособлення (уявне наділення безособового обличчям) сил природи, наділення їх психічними здібностями, властивими людині. Вищою формою анімізму є віра в існування самостійності душі, віра в богів.
З розвитком суспільства ранні форми релігії не зникли, а змінили форму свого існування.
З переростанням родів та племен у державні об'єднання на зміну раннім формам релігії приходять національні релігії.
Виділення вождів в особливу соціальну групу освячується спеціальними віруваннями й обрядами. Вожді стають об'єктами релігійного шанування при житті і після смерті. Раніше аморфні духи наділяються іменами і визначеними функціями, утворюється їхня ієрархія, поступово вони перетворюються в богів. Культова діяльність стає спеціалізованої, здійснюється особливою соціальною групою священнослужителів у визначених приміщеннях, вона істотно ускладнюється, залучається велика кількість культових атрибутів. Формуються релігійні організації, що не збігаються за чисельністю з усім населенням. Для цих релігій характерний політеїзм із тенденцією до монотеїзму. Національні релігії численні, оскільки численні державні утворення з їх специфічними соціокультурними умовами. Розглянемо деякі з них.
Релігія Древньої Індії. В середині ІІ тисячоріччя до н.е. на Індостан вдерлися арії і принесли із собою ведичну ( від назви священних книг Вед: санскритське веда означає знання) релігію, що заклала основу індуїзму. Веди – це 4 збірники релігійних гімнів, заклинань.
Ведична релігія політеїстична: шануються Індра – бог-воїн, бог блискавки і грому, Агні – бог вогню, Сур’я – бог сонця, Митра – сонячний бог і захисник людей. У першому тисячоріччі до н.е. індуїзм прибрав форму брахманізму із його ієрархією богів і трійцею найважливіших богів – тримурті: Брахмою, Шивою і Вішною. Основні ідеї: дхарма – борг, обов'язок кожного індивіда як представника касти (варни); сансара – колесо перетворень, переселення душ, вихід із неї можливий як з'єднання душі (Атмана) зі світовою душею (Брахмою), перевтілення душ регулюється світовим законом – кармою (сумою усіх учинків). Складний культ здійснювався тільки жерцями-брахманами. Усе підкорялося освяченню кастового ладу. Особливість індуїзму – йога, система фізичних вправ і медитації, що розвиває духовні і фізичні потенції людини для злиття з духовною основою світу.
Релігії Древнього Китаю. Головними релігіями є даосизм і конфуціанство. Даосизм виник у VІІ в. до н.е., його засновник – легендарний Лао-цзи, головні ідеї: вчення про загальний закон Дао, якому усе підкоряється, найважливіша чеснота – у-вей: недіяння, заперечення діяльності, невідповідної Дао; містицизм, тому що сутність Дао невимовна словами, тяжіння до парадоксів, споглядальне відношення до світу. Конфуціанство, засноване Конфуцієм біля V в. до н.е., розуміє основу світу як вічний початок, що упорядковує, високо цінує соціальну стабільність, людина не повинна порушувати світову гармонію і традиції. Цзюнь-цзи, шляхетний чоловік повинний мати гуманність, справедливістю, щирістю, сяо (синовою шанобливістю). Культ здійснюється не жерцями, а чиновниками і главами родин, величезне значення надається ритуалу.
Релігія древніх євреїв. Іудаїзм виник у Палестині біля XІІІ в. до н.е., його особливість – монотеїзм (єдинобожжя), шанування Яхве, віровчення викладене в Старому завіті (першої частини християнської Біблії), що містить оповідання про створення Богом усього видимого і невидимого світу з нічого, вигнанні перших людей Адама й Єви з раю через неслухняність Богу. Найбільш важливі догмати сконцентровані в 10 заповідях, даних Богом пророку Мойсею на горі Синай:
1) Нехай не буде в тебе інших богів ...
2) Не роби собі кумира...
3) Не вимовляй імені Господа Бога твого дарма.
4) Пам’ятай день суботній...
5) Шануй батька і матір твою.
6) Не убивай.
7) Не прелюбодій.
8) Не кради.
9) Не вимовляй помилкового свідчення на ближнього твого.
10) Не бажай будинку ближнього твого, ні дружини ближнього твого, ні раба його, і ні рабині його, ні осла, нічого, що є в ближнього твого.
Особливість іудаїзму – віра в пришестя месії (посланця Бога), покликаного врятувати віруючих, віра в посмертне воздаяння (перехід душі померлого в рай чи пекло), у наближення кінця світу, воскресіння мертвих і божий суд над ними, а також деталізована обрядовість, що регламентує всі сторони життя віруючих.
Тема 2. Світові релігії: буддизм
1. Поняття про світові релігії.
2. Буддизм: виникнення, віровчення і культ.
3. Дзен-буддизм і ламаїзм як основні напрямки буддизму.
Ключові поняття: буддизм, дзен-буддизм, ламаїзм, сансара, нірвана, карма, дхарма.
1. Світові релігії – буддизм, християнство й іслам – мають загальні риси. Їхнє виникнення здійснювалося в контексті значних зрушень у соціокультурній системі (економіці, соціальній, політичній і духовній сферах). У їхніх віровченнях центральне місце займає вчення про єдину духовну сутність світу, єдиного бога і духовно-етичні мотиви – обґрунтування шляху возз'єднання людини з божественною сутністю, способів порятунку людини від страждань, смерті, тому вони називаються монотеїстичними і «моральними» релігіями. Вони висувають ідею рівності всіх людей перед Богом незалежно від їхньої соціальної й етнічної приналежності, акцент на загальнолюдських моральних цінностях. Це звільняє їх від національної обмеженості і надає їм космополітичний, світовий характер. Більш половини населення планети є їх прихильниками, вони мають міжнародні організації віруючих, впливають на світові соціокультурні процеси.
2. Буддизм, найдавніша світова релігія, виник у VІ в. до н.е. в Індії і поширився в країнах Південної, Південно-Східної, Центральної Азії і Далекого Сходу; має близько 700 мільйонів послідовників. Його засновник – Сідхартха Гаутама назвав себе Буддою (освіченим, осіненим істиною). В Індії того часу кшатрії почали тіснити брахманів, зазіхаючи на роль політичних лідерів, загострювалися соціальні конфлікти, ширилося невдоволення знедолених соціальних низів кастовим ладом, соціальною нерівністю, що виявлялося й у сфері релігії (нижча каста, шудри, залишалися неохопленими обрядами брахманізму). Поширилися єретичні вчення, секти, аскетизм, бродяче чернецтво. Вчення Будди виявилося найбільш відповідним запитам широких шарів населення, тому воно згодом відтіснило брахманізм і зайняло місце спочатку державної релігії Індії, а потім і першої світової релігії.
Канонічна література буддизму представлена Трипітакой (три кошики закону, мудрості). Важливою ідеєю буддизму є вчення про тотожність буття і страждання: вчення брахманізму про сансару він перетворив так, що будь-яке перевтілення почало розумітися як страждання, і метою буддиста стало досягнення виходу з кола втілень, перехід у нірвану (небуття, угасання), у якій угасають усі прихильності, зникають усі реалії: світ, «я»; тому звільняє від усяких страждань, розцінюється як абсолютний спокій, блаженство, воля. Ядро вчення буддизму сфокусоване в «чотирьох шляхетних істинах»:
1) всяке існування є страждання;
2) причина страждання – це бажання, спрага життя, насолод, влади, багатства, прихильність до життя в будь-якій формі, тобто вона закладена в самій людині;
3) припинити страждання можливо: для цього необхідно звільнитися від спраги життя, придушити всі бажання, угасити всі сильні почуття;
4) існує «шляхетний серединний восьмеричний шлях» рятування від страждань: а) правильні погляди, б) правильна релігійність, готовність до подвигу, в) правильна мова, доброзичлива, правдива, г) правильне поводження, неспричинення зла, д) правильний спосіб життя, мирний, чесний, чистий, е) правильне зусилля, самовиховання і самовладання, ж) правильна увага, активна пильність свідомості, з) правильне зосередження, вірні методи споглядання, медитації.
Буддизм сприйняв вчення про карму брахманізму, але дав йому нове тлумачення: хоча усе в житті людини визначено його кармою, вона має певну свободу вибору у своїх учинках, у цій частковій свободі волі і закладений шлях до порятунку, а обряди відіграють другорядну роль. Буддизм розвив і своєрідне, відмінне від брахманізму вчення про дхарми, що розуміються як дрібні духовні частки, елементи світу, що складаються під чинністю закону карми у визначені комплекси індивідуальних свідомостей і навколишній світ як їхню функцію.
У первісному буддизмі, хінаяні (малій колісниці, вузькому шляху порятунку) знаходження нірвани вважалося можливим тільки для ченців, що цілком відмовилися від мирських прихильностей і дотримувалися численних суворих заборон, хоча і не впадали в крайній аскетизм. Культ обмежувався шануванням Будди як великого вчителя, а не бога, проповідями, поклонінням святим місцям, зв'язаним з життям Будди, і ступам – культовим спорудженням, де знаходяться буддійські реліквії. Правда, згодом у хінаяні розвився пишний культ.
Махаяна (велика колісниця, широкий шлях порятунку) допускає можливість знаходження нірвани і мирянами, завдяки дотриманню простих п'яти заповідей («панча-шила») помірності:
1) від убивства живих істот,
2) від злодійства,
3) від перелюбства,
4) від неправди,
5) від збудливих напоїв.
Будді тут поклоняються як богу. Значне місце займає інститут численних Будд і бодхісатв (тих, чия сутність – знання), святих подвижників, що одержали можливість стати Буддою і зануритися в нірвану, але подовжують земну діяльність для порятунку людей; вони можуть змінювати карму людей на більш сприятливу. Виникла практика поклоніння кам'яним зображенням, скульптурам бодхісатв, будівництва величезних храмів, ускладнення культу, створення пишного ритуалу.
3. Засновником дзен-буддизму вважають індійського ченця Бодхідхарму, що у VІ в. н.е. прибув у Китай і заснував школу буддизму. Так з'явився чань-буддизм: «чань» (японське «дзен») аналогічно індійському «дх’яна» – споглядання. У XІІ-XІІІ вв. дзен-буддизм поширюється в Японії і Кореї. Згідно дзен, істина може бути досягнута шляхом споглядання, що приводить до раптового просвітління (саторі), тому велика увага приділяється практиці самодисципліни і психічному тренінгу, а кращим шляхом вважається чернецтво, хоча б тимчасове. Основою функціонування дзен є монастирі, сеанси споглядання – стрижень регламентованого розпорядку життя. Саме саторі є головною метою дзен-буддизму, тоді як для раннього буддизму це було лише підготовкою до нірвани. У нечернечій формі дзен-буддизму саторі сприймається як засіб позбутися стресів, депресії, гармонізувати внутрішній світ, активізувати внутрішню творчу енергію.
Ламаїзм (тибетське лама – вищий, небесний – назва ченців, жерців) сформувався в VІІ-І вв. у Тибеті, у XVІ в. проникнув у Монголію, у XVІІІ в. – у Росію (буряти, тувинці, калмики), він є синтезом махаяни, тибетського буддизму (ваджраяни) і добуддійських архаїчних вірувань народів у регіонах поширення, зберігаючи основні догмати буддизму, але головну роль у порятунку віруючих відводить ламам, без їхньої допомоги мирянин не може досягти кращого переродження і нірвани, лама трактується як прямий представник Будди на землі. У центрі ламаїзму вчення про бурханів, богів і їхніх зображеннях, їх величезна безліч, вони розділяються на категорії. Вищий розряд складають Бурхани-Будди, які по черзі з’являються людям для порятунку; їх тисяча, п'ять уже були, самий шанований – Будда, Будда майбутнього – Майтрея (Майдарі), що створить царство справедливості, і властитель раю Будда Амітабха. Наступний розряд – бурхани-дакшити, захисники віри і бурхани-бодхісатви: Авалокітешвара, Ваджрапані, Манжушрі. Далі йдуть бурхани-сабдики (хазяї місцевостей) і бурхани-лами. Нововведення ламаїзму – вчення про рай і пекло, якого немає в буддизмі. Етика ламаїзму містить вчення про десять чорних гріхів і десять білих чеснот, що розділяються на три категорії:
1) тілесні.
2) мовні,
3) зв'язані зі свідомістю.
Центром релігійного життя виступають монастирі, дацани, у яких зосереджені ікони, реліквії, музичні інструменти, зображення божеств і лам; у них здійснюються богослужіння перед скульптурами й іконами богів, віруючі залишають милостині і в дворі обертають барабан з молитвами (хурде). У житлі ламаїстів є сімейний вівтар. Лама при народженні дитини робить обряди наречення імені, поховання, який супроводжується обрядом напуття.
Тема 3. Світові релігії: християнство
1. Виникнення християнства.
2. Основи віровчення, культу й організації раннього християнства.
3. Основні напрями християнства: православ'я. католицизм, протестантизм.
Ключові поняття: християнство, трійця, символ віри, догмат, таїнство, православ'я, католицизм, протестантизм.
1. Християнство – друга за часом виникнення світова релігія: воно виникло на рубежі старої і нової ери. Воно є найбільш масовою релігією, нараховується більш 1,5 мільярда послідовників. Для численних конфесій, що групуються в три основні напрямки (православ'я, католицизм і протестантизм), загальними є історичні корені, основи віросповідної і культової системи, образ Ісуса Христа, засновника цієї релігії. Відповідно до теології, християнство дане людям від Бога, провіщене боголюдиною Ісусом, посланим Богом у світ, щоб мученицькою смертю відпокутувати гріхи людства, примирити його з Богом. Священним писанням християн є Біблія, що складається зі Старого і Нового завітів. У філолофсько-науковому напрямку релігієзнавства аналізуються соціокультурні фактори виникнення християнства. Економічний спад, криза господарського укладу, заснованого на рабській праці; соціальна нестабільність, повстання рабів, сепаратистські тенденції в слабко інтегрованій Римській імперії, війни; політична нестабільність, що збільшується погрозою навали варварів; духовна криза, домінування настроїв тривоги, розпачу в соціальних низах і моральне розкладання в правлячій еліті, релігійна криза давньоримської релігії з її раціоналізмом у часи, коли поширювалися всякого роду містичні східні культи, процвітала магія, окультизм – усе це ознаки глибокої системної кризи духовно – матеріальних підвалин старого суспільства і необхідності істотних соціальних трансформацій як у матеріальній, так і в духовній сфері. Стрижнем зміни останньої і з'явилося християнство.
Головним релігійним джерелом християнства виступив іудаїзм. Ідеї месіанізму (пришестя рятівника), монотеїзму (єдинобожжя), створення світу і людини єдиним Богом склали основний зміст, запозичень християнством з іудаїзму в модифікованій формі.
Філософськими джерелами християнства стали вчення античної філософії, насамперед пізнього стоїцизму і платонізму в трактуванні єврейського мислителя Філона з Олександрії.
Відповідно до стоїцизму, єдиний загальний божественний Логос, тотожній світові й долі, діє у світі і керує ним. Особливий вплив на християнство зробила етика Сенеки: проповідь байдужності до природних і соціальних реалій, свободи від пристрастей, мудрість, безтурботності, непротивлення, покірності долі, релігійного космополітизму, обманливості почуттєвих задоволень, необхідності аскетизму.
За Філоном, що дав на основі ідей Платона, алегоричне тлумачення старозавітної картини світу, Бог як є поза часом і простором співвідноситься зі світом через посередника; Бог трактувалася як особистість, а не безособова духовна сутність. Бог створює світ у злагоді з Логосом, створеним їм духом, царством вічних довершених ідей.
Залишався один крок до ототожнення Логосу (Слова) із Христом, і він був зроблений у Євангелії від Іоанна.
Християнство синтезувало багато духовних досягнень, але в центр свого вчення висунуло образ Ісуса Христа, спасителя – боголюдину, що відкрило людям шлях до возз'єднання з Богом і безсмертя.
2. Християнство – принципово нова релігія, сутністю якої став моральний початок. Уявлення про світ подібно з тим, що є в іудаїзмі, але на місце єдиного Бога воно (як правило) ставить Святу трійцю, єдиносущого Бога в трьох іпостасях (обличчях): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого, триєдність Бога символізує духовну гармонію, божественну любов і всемогутність. Головне – переконання, що Бог дав свого сина, Ісуса Христа, аби возвістити про швидке встановлення царства божого, про порятунок людей від духовної смерті, про прилучення до божественного життя за допомогою воцаріння Бога в душах людей.
Шлях у царство боже відкриває віра в Ісуса Христа як сина Бога, прийняття морального ідеалу, вираженого в нагорній проповіді:
Блаженні злиденні духом, тому що їх є царство небесне.
Блаженні плачучі, тому що вони утішаться.
Блаженні лагідні, тому що вони успадковують землю.
Блаженні прагнучі і прагнучі правди, тому що вони наситяться.
Блаженні милостиві, тому що вони помилувані будуть.
Блаженні миротворці, тому що вони будуть наречені синами божими.
Блаженні вигнані за правду, тому що їх є царство небесне.
Зміст «заповідей блаженства» у звеличуванні значення духовних цінностей над всіма іншими. Основний напрямок у переосмислюванні християнством іудаїзму складається в поглибленні і збагаченні морального аспекту релігії: принцип любові, милосердя стає домінуючим, а моральне вчення – провідним, заповідь любові до Бога, до ближнього (навіть до ворога) – основою моральності.
Християнство наполягало на тому, що перед обличчям Бога всі народи, усі суспільні стани рівні, це сприяло перетворенню його у світову релігію. Однак зміст заповіді «віддай Богу – боже, а кесарю – кесареве» у превалюванні моральної справедливості над соціальною.
Ісус Христос стверджує не тільки свою особисту божественність, але і спільну для усіх людей здатність до обоження (теозису): кожна людина може досягти божественної висоти, волі в Бозі разом з безсмертям. Це була окриляюча обіцянка, що пробуджує найсміливіші мрії, що піднімає особистість над буденністю життя.
Основу християнства складає «Символ віри» – короткий звід догматів, прийнятий на перших двох всесвітніх соборах (Нікейському – у 325 р. І Константинопольському – у 381 р.). Він повинний бути прийнятий християнином на віру, без доказів, не розумом, а серцем. Символ віри містить у собі 12 положень, що містять формулювання про Бога як творця, про його утвір світу і людини, про триєдність Бога, про боговтілення, спокуту, воскресіння з мертвих, про роль церкви, що рятує.
Разом з розвитком догматики розвивався і християнський культ. З набуттям християнством статусу державної релігії почалося будівництво храмів, на них з'являються куполи і дзвіниці, на яких установлюються хрести, поступово виникають зображення Христа, Бога-Отця, Бога-Духа Святого, Богородиці, різних святих, біблійних сцен. Раннє християнство не знало поклоніння святим, поклонялися лише Ісусу Христу, згодом виникає культ святих: спочатку починають почитати богородицю, слідом за цим – апостолів, далі – мучеників, пізніше – святителів, сповідників, юродивих. Разом із шануванням святих виникає і культ їхніх мощів.
Розширюється коло християнських свят: святкування воскресіння доповнюється спочатку святом Великодня, потім – святами Різдва, Водохрещення, п'ятидесятниці, іншими, зв'язаними з епізодами з життя Ісуса Христа. Пізніше з'являються свята на честь Богородиці, ще пізніше – на честь святих. Серед обрядів раннього християнства найважливішими були молитва, водохрещення і причащання. Потім значну роль починають грати постування, періоди посилених молитов, покаяння і помірності в усьому з метою очищення від гріхів. За допомогою культу церква прагне охопити своїм впливом усе життя віруючого від народження до смерті.
Еволюціонувала й організація християнства: від нечисленних еклесій (зібрань віруючих) до церкви (ієрархічної організації). Спочатку нормотворча діяльність здійснюється на помісних (провінційних), а потім і на Всесвітніх соборах.
У громадах спочатку стали виділятися пророки, наділені благодаттю божою, потім – старійшини – пресвітери, називані також єпископами, і служителі нижчого рангу – диякони, помічники єпископів у господарських справах, далі – митрополити, з яких згодом виділилося п'ять головних: римський, константинопольський, олександрійський, антиохійський і єрусалимський. Римський одержує титул папи, інші – патріархів. Рим і Константинополь були столицями імперії, тому керівники організацій цих міст відігравали провідну роль.
Поступово з'являються розколи в християнській організації, найбільш значними стали поділ церкви на східну і західну (у 1054 р.), східне християнство називає себе православ'ям, а західне – католицизмом, а в XVІ в. у ході Реформації від католицизму відокремлюється протестантизм.
3. Основні напрями християнства: православ’я, католицизм, протестантизм
У православ'ї нема єдиного організаційного центра, у наш час визнані 15 автокефальних церков. Константинопольський патріарх вважається всесвітнім, як би першим серед рівних. Найбільш численна серед церков – Російська православна церква, більшість православних України багато століть перебувають у підпорядкуванні цієї церкви. Для всіх православних церков загальними є віровчення, культ і канонічна діяльність.
Основу православ'я складає Нікео-Константинопольський символ віри, що включає в себе 12 частин.
У 325 р. Всесвітній Нікейський собор прийняв формулу:
1. Віруємо в єдиного Бога Отця, Вседержителя.
2. Творця небу і землі, видимим же всім і невидимим.
3. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, іже від Отця породженого раніше усіх вік: Світла від Світла, Бога щира від Бога щира, породжена, несотворенна, єдиносущна Отцю.
4. Їм же вся биша.
5. Нас заради людей і нашого заради порятунку сшедшаго з небес і втіленого від Духа Святого і Марії Діви, і вочеловечшася.
6. Распятаго ж за ни за Понтійського Пілата, і страдавша, і похована.
7. І воскресшаго на третій день за Писанням. І взошедшаго на небеса, і седяща одесную Отця.
8. І паки грядущаго зі славою судити живим і мертвим, Його ж Царству не буде кінця.
У 381 р. ІІ Всесвітній собор додав наступні положення до нікейської формули:
9. І в Духа Святаго, Господа, животворящаго, іже від Отця ісходящаго, іже з Отцем і Сином спокланяєма і ссославіма, глаголавшего пророки.
10. В єдину святу соборну й Апостольську Церкву.
11. Сповідаю єдине водохрещення в залишення гріхів.
12. Чаю воскресіння мертвих. І життя будущаго віку. Амінь.
Символ віри використовується як офіційне сповідання віри під час водохрещення і при прийнятті в православ'я, виступає необхідною частиною літургії. Повторюючи його, кожен православний приймає й обновляє своє водохрещення і членство в церкві. Православ'я визнає істинність тільки тих положень, що були затверджені першими сьома Всесвітніми соборами.
Священним писанням православ'я є Біблія: 27 книг Нового завіту є загальновизнаними і канонічними для всіх християн і 39 книг Старого завіту (складових священного писання іудаїзму), вважаючи їх боговдохновенними, але також включає в нього ще 11 книг, що існують у тексті Септуагінти, але з приміткою про не канонічність цих доповнень. Священним переказом виступають постанови перших семи Всесвітніх соборів, помісних соборів православної церкви і твори «отців і вчителів церкви».
Центральне місце в православ'ї приділяється вірі в триєдиного Бога і в усі місії трьох його облич, в ангелів і чортів, у богородицю, святих, у безсмертя душі, у загробне життя, у воздаяння, у пекло і рай.
Основа культу складається з сімох головних обрядів – таїнств: водохрещення, миропомазання, причащання, покаяння, шлюб, священство, єлеосвященство. Велике значення надається відспівуванню і панахиді. Культ включає також молитви, поклоніння хресту, іконам, реліквіям, святим мощам.
Самим головним святом є Великдень, потім двонадесяті свята: Різдво христово, водохрещення господнє, стрітення, Благовіщення, переображення, Різдво богородиці, Успіня богородиці, спорудження хреста, вхід господинь у Єрусалим, піднесення, трійця. Потім випливають п'ять великих свят: обрізання господнє, Різдво Іоанна Предтечі, свято святих Петра і Павла, усікновення глави Іоанна Предтечі, покрив пресвятої богородиці. Інші свята називаються престольними.
Автокефальні церкви підрозділяються на екзархати, єпархії, благочинія і приходи. Вони очолюються патріархами (архієпископами, митрополитами). Духівництво поділяється на біле (одружене) і чорне (неодружене, чернецтво). Є чоловічі і жіночі монастирі. Підготовка священнослужителів і богословів здійснюється через мережу духовних семінарій і академій.
Католицизм є наймасовішим напрямком християнства, що нараховує більш 1 млрд. послідовників. Розповсюджений у Західній, Південно-Східній і Центральній Європі, у Латинській Америці (біля 90% населення), в Африці (біля третини нас.), у США.
Католицизм має загальні з православ'ям основні положення віровчення і культу: 12 догматів «Кредо» («Вірую») і 7 таїнств.
Є і відмінності від православ'я. Католицизм приймає рішення не тільки перших семи Всесвітніх соборів, але і наступних, у Священний переказ його входять постанови 21 собору, а також офіційні документи глави – Римського папи. Вже в 589 р. На Толедському соборі католицька церква вносить доповнення до символу віри у вигляді догмата про філіокве (від лат. – і від сина): Святий Дух виходить не тільки від Отця (як прийнято в православ'ї), але і від Сина. Вводиться і уявлення про чистилище (на Флорентійському соборі в 1439 р.), з яким зв'язане вчення про запас добрих справ: церква має у своєму розпорядженні цей запас за своїм розсудом. У середні віки на основі цього вчення поширення отримала практика продажу індульгенцій (від лат. – милість) священиками за відпущення гріхів. Для католицизму характерно піднесене шанування Богородиці. У 1854 р. Проголошений догмат про її непорочне зачаття, огородження з першої хвилини її зачаття від первородного гріха, у 1950 р. Затверджений догмат про її тілесне піднесення на небо після земного шляху, у 1954 р. було впроваджено свято на честь «королеви небес». Специфічною рисою католицизму є вчення про верховенство Римського папи над усіма християнами як намісника Христа на землі, спадкоємця апостола Петра, на І Ватиканському соборі в 1870 р. був прийнятий догмат про його непогрішність: виступаючи офіційно з питань віри і моралі, він непогрішний, його вустами говорить Бог. Починаючи з XІ в. діє положення про целібат (обов'язкову безшлюбність всього духівництва), усі священики належать до одного з чернечих орденів (їх близько 140, найбільш великими є ордена єзуїтів, францисканців, домініканців, капуцинів, християнських братів, бенедиктинців), зовні вони розрізняються одягом.
Своєрідність культу виявляється в здійсненні семи таїнств (наприклад, таїнство миропомазання називається конфірмацією і відбувається над дітьми 7-12 років). Розрізняються і богослужіння (меса носить більш пишний характер, звучить орган чи фісгармонія, віруючі сидять і тільки при співах певних молитов встають). У католицькому храмі переважають скульптурні зображення Христа, Богородиці, святих, але є 14 ікон, що зображують етапи «Хресного шляху Господня».
Католицизм об'єднаний у єдину централізовану організацію з міжнародним центром керування Ватиканом і з єдиним головою – Римським Папою. Кожна національна церква керується призначуваним Папою кардиналом, патріархом, митрополитом чи єпископом.
Католицизм вирізняється активною діяльністю по розширенню регіонів свого впливу.
Протестантизм за чисельністю прихильників є другим напрямком християнства (більш 400 тис. чоловік), а за роздробленістю займає перше місце: нараховується кілька десятків великих і малих протестантських об'єднань. Протестантизм з'явився в результаті Реформації (соціально-політичного і релігійного руху в Західній Європі ХVІ в., спрямованого проти католицизму), початок якого поклав німецький богослов Мартін Лютер, що обнародував анти папський документ «95 тез», що містить розгорнуту критику католицизму: заперечувалося вчення про рятівничість придбаних у церкви чужих заслуг (за допомогою покупки індульгенцій), про чистилище, про неможливість порятунку без сприяння священиків, висувалися вимоги про скасування католицької ієрархії, ліквідацію чернецтва, спрощення обрядовості, створення дешевої національної церкви, незалежної від Римського папи і такої, що спирається на національну владу. У 1529 р. від 5 німецьких князів і ряду імперських міст пішов протест проти постанови рейхстагу про скасування права князів обирати релігію для себе і своїх підданих. Від цього і пішов термін «протестантизм» (від лат. привселюдно доводити).
Реформаторський рух поширився за межами Німеччини, Французький богослов Жан Кальвін заснував кальвінізм, який найбільш радикально відрізняється від католицизму, він найбільш повно виразив інтереси буржуазії періоду первісного нагромадження капіталу.
На Британських островах цей рух очолив король Генріх VІІІ, який прагнув привласнити церковне і монастирське майно і підкорити церкву своїй владі. За рішенням парламенту в 1534 р. церква в Англії була оголошена незалежною від Римського папи, а її головою став англійський король. Католицьке віровчення, обрядовість і церковна ієрархія залишилися незмінними, але пізніше були проведені реформи вчення і культу, закріплені в прийнятому парламентом Символі віри. Так склалася англіканська церква, найменш протестантська з усіх реформаторських рухів.
Лютеранство, кальвінізм і англіканство склали течії раннього протестантизму, згодом від них відкололися об'єднання, що вносили зміни в вчення й обрядовість, їх прийнято називати сектами, хоча кожна з них іменує себе церквою.
Усі протестантські церкви визнають джерелом віровчення тільки Біблію, з неї виводять свої віросповідальні принципи, викладені в їхніх документах. Кожному віруючому надане право (і обов'язок) самостійно читати і тлумачити Біблію, вона переведена на національні мови. Відстоюється ідея загального священства, заперечується привілей духівництва бути посередником між Богом і людьми. Стверджується, що людину рятує особиста віра, а не добрі справи, санкціоновані церквою. Культ спрощений, богослужіння скорочені і відправляються на національних мовах.
Є в них і відмінності. Лютеранству притаманні всі перераховані риси. Із семи таїнств воно приймає тільки два: водохрещення і причащання, інші або скасовані (сповідь, соборування), або сприймаються як прості обряди (конфірмація, шлюб, священство), храми відрізняються строгістю форм. Скромністю внутрішнього оздоблення, однак збереглися вівтар, розп'яття, єпископат, органна музика, священикові одіяння. В основі кальвінізму – вчення Кальвіна про абсолютне приречення Богом людської долі, про неї можна лише здогадуватися за результатами діяльності людини: якщо вона успішна – вона визначена до порятунку, якщо невдала – до загибелі. Чернечому аскетизму протиставляється «мирський аскетизм»: діловий, підприємницький успіх розцінюється як діяльне служіння Богу. Храми позбавлені християнської атрибутики, богослужіння складається з проповіді, молитов і співу псалмів, єпископату нема, пастора обирають віруючі, священикових одягань вони не носять, церкви називаються реформаторськими (У Європі) чи пресвітеріанськими (в Англії, США).
В англіканстві догмат про «рятівну силу добрих справ» з'єднаний з положенням про «рятівничість особистої віри», богослужіння ведеться англійською мовою і Біблія читається в англійському перекладі, керує загально церковними справами архієпископ Кентерберійський.
До пізнього протестантизму відносяться секти: квакери, методисти, менноніти, баптисти, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники.
Тема 4. Світові релігії: іслам
1. Виникнення ісламу.
2. Основи віровчення і культу.
3. Основні напрямки ісламу.
Ключові поняття: іслам, Коран, шаріат, Кааба, суннізм, шиїзм, суфізм.
1. Іслам – найпізніша за часом виникнення і друга за чисельністю послідовників світова релігія. Іслам сповідають більш як 1 млрд. людей в 120 країнах світу, у 28 з них він визнаний державною чи офіційною релігією, розповсюджений у Західній, Південній, Південно-Східній Азії й у Північній Африці, а в Україні – в Автономній Республіці Крим.
Іслам (арабське – покірність) виник на початку VII в. н.е. на Аравійському півострові, у м. Мецці., його засновником став Мухаммед (біля 570-632 р.), що близько 610 р. оголосив себе пророком та виступив із проповіддю єдинобожжя.
Розпад родоплемінного укладу арабів, економічний занепад міст через труднощі у торгівлі у зв’язку з несприятливою міжнародною обстановкою підсилили тенденції до об'єднання безлічі племен, державотворенню, що припускало і єдину релігію замість безлічі племінних політеїстичних вірувань. Найбільш впливовим серед них був культ древнього святилища Кааби в Мецці, де поряд з головним богом племені курейшитов, згодом названого Аллахом (божеством), поклонялися і богам інших племен, цей культ став поступово витісняти інші. Монотеїстичні уявлення на той час уже поширювалися ханіфами, що виступали проти деяких пережитків первісного ладу (кровозмісними шлюбами). Крім того, серед торговців Мекки і Медини було чимало звернених в іудаїзм і християнство. Отже, релігійні системи цих двох монотеїстичних релігій послужили основою для утвердження ісламу як монотеїстичної релігії, що і відбулося завдяки діяльності Мухаммеда.
Мухаммед проголосив, що існує лише один Аллах, що усі повинні бути покірні його волі, служити йому в чеканні кінця світу, судного дня і встановлення царства справедливості на землі; висунув вимоги соціальної справедливості, братерства віруючих, добродійності, необхідності дотримання простих норм моральності. Змушений через переслідування бігти з Мекки в Медину, він стає там не тільки релігійним лідером, але і світським правителем, а пізніше починає завойовницькі походи, перетворює Мекку в центр ісламу. Під його керівництвом формується мусульманська феодально-теократична держава Арабський Халіфат, розширення якого, скорення багатьох народів і звертання їх в іслам продовжили спадкоємці Мухаммеда.
2. Джерелом віровчення ісламу є Коран (читання), складений після смерті Мухаммеда за його розповідями; у ньому легенди, міфи, персонажі зі Старого і Нового завітів переплелися з традиційними арабськими віруваннями. Іудеї й християни вважаються в ісламі «людьми писання», даного богом, але перекрученого ними. Адам, Ной (Нух), Авраам (Ібрагім), Мойсей (Мусу), Ісус (Іса) прийняті мусульманами як пророки, що передують Мухаммеду. У Коран увійшли змінені біблійні міфи про Адама й Єву, про створення світу і людини, про всесвітній потоп. Трактування фігури Мухаммеда нагадують розуміння значення Ісуса Христа.
Головне в Корані – іудео-християнські ідеї єдинобожжя, посередника між богом і людьми, боговдохновенності Священного писання, загробного воздаяння, кінця світу. З арабських вірувань іслам запозичив культ Кааби з «чорним каменем», шанування духів (джинів), деяких богів, перетворених ісламом у святих. Крім Корана до священних писань відносять іудаїстську Тору і християнські Євангелія. У Корані викладені основи віровчення, моральні і правові норми, обрядові наставляння. Коран включає 114 сур, розташованих за ступенем убування їхнього обсягу (крім першої). Моральне і правове вчення ісламу викладено також у Сунні, збірнику переказів (хадисов) про те, як пророк поводився і що він говорив у різних ситуаціях, вона є головним джерелом мусульманського права – шаріату (запропонований шлях).
Віровчення ісламу містить 6 основних положень:
1) віра в Аллаха,
2) віра в ангелів,
3) віра в Коран,
4) віра в пророків,
5) віра у воскресіння померлих і у воздаяння (останній суд) у загробному житті,
6) віра в приречення.
Аллах розглядається як всевідаючий, всемогутній, всеблагий і вічний творець світу, але, на відміну від християнства, як безособова істота. Вчення про ангелів відрізняється розгалуженістю. Коран розуміється як книга божественного одкровення, що існує вічно, що перебуває на сьомому небі, у ній записані всі події і долі. Пророків нараховується до двохсот тисяч, але головний – Мухаммед, шостий пророк, людина, обрана Богом, наділена надприродними властивостями: розмовляти з Богом і ангелами, передавати людям одкровення Аллаха. Акцентовано уявлення про божественне приречення.
Основні культові розпорядження ісламу сформульовані у виді 5 «стовпів віри» – «аркан-ад-дін»:
1) сповідання віри – повторення основної формули: «Немає бога, крім Аллаха, і Мухаммед – посланець його»,
2) п'ятикратна молитва – намаз,
3) постування в місяці рамазані (рамадані) як тілесна форма служіння богу – ураза,
4) обов'язкова милостиня – закят,
5) паломництво в Мекку – хадж.
Крім того, ще одним стовпом вважають джихад, «священну війну» проти невірних. Серед обрядів важливі: обрізання, шлюб, читання Корана, харчові заборони, похорон, заборона зображувати живих істот і Аллаха.
3. Уже в другій половині VІІ в. виникли два основні напрямки ісламу: суннізм і шиїзм. Підставою для цього послужила суперечка про принципи спадкування релігійної і світської влади. Суннізм (самий великий напрямок ісламу, близько 90% мусульман – його прихильники) думає, що влада повинна належати шановному мусульманину в силу особливого договору (мубайї) між релігійною громадою (умою) і майбутнім халіфом, що повинний мати звання богослова-законознавця вищого рангу, походити з племені курейшитов, бути справедливим, мудрим, фізично здоровим і піклуватися про благо підданих. Сунніти своє віровчення і культ засновують на Корані і Сунні.
Шиїзм (шиа – група, партія) наполягає на тому, що державна влада має божественну природу і повинна переходити в спадщину прямим спадкоємцям, найближчим родичам пророка Мухаммеда. У VІІ в. їм був Алі, двоюрідний брат і зять Мухаммеда. Він створив групу шиїтів, організував змову, був убитий халіф Осман, Алі був проголошений четвертим халіфом, але незабаром також був убитий супротивниками, від одного його сина халіф, що захопив владу, Муавія відкупився, а другий син Хусейн був убитий, потім оголошений шиїтами мучеником. Дню його загибелі (шахсей-вахсей, дні ашури) щорічно присвячуються урочисті процесії, учасники яких піддають себе самобичуванню. Шиїти вважають спадкоємцями Мухаммеда халіфа Алі і його прямих спадкоємців-імамів, вони визнають 12 імамів, дванадцятий імам, Мухаммед бек аль Хасан, таємниче зник і вважається мунтазаром (очікуваним), що повинний з'явитися перед страшним судом як месія (махді) для встановлення рівності і справедливості. Шиїти визнають лише ті хадіси, авторами яких є халіф Алі і його послідовників, вони мають священне писання – ахбари, що включає хадіси, зв'язані з творчістю Алі і його спадкоємців.
Містико-аскетичним напрямком ісламу є суфізм (суфі – вовна), що виник наприкінці VІІІ в. як єресь. Суфії вважають, що існує єдина божественна сутність, проявом якої виступає усе видиме різноманіття світу. Головна мета людини – злиття з нею. Спочатку суфії, тобто «одягнені у вовняний плащ», проповідували повне зречення від індивідуальної волі, потім вони розвили навчання про містичну любов. До різних суфійських орденів належали жебруючі ченці-дервіші (перське – жебрак), що ведуть аскетичний спосіб життя, що виступають із критикою офіційного духівництва, що відмовляються від виконання релігійних обрядів. Потім під впливом неортодоксальних сект буддизму і християнства зросла роль духовних наставників шейхів і значення споглядання, цей вплив помітно в трактуванні світу як еманації бога, у повному ототожненні того, хто пізнав істину, з божеством.
Тема 5. Специфіка філософського світогляду
1. Поняття філософії та передумови її виникнення
2. Специфіка, основні проблеми, соціокультурні функції.
Ключові слова: філософія, онтологія, гносеологія, методологія, аксіологія, праксеологія, матеріалізм, ідеалізм, агностицизм, діалектика, метафізика.
1. Філософія виникає в історичну епоху розвитку соціально-диференційованих (рабовласницьких) суспільств (VІІ в. до н.е.) як істотно новий стосовно міфології і релігії тип світогляду.
Філософія (від греч. phіleo – люблю, sophіa – мудрість; любов до мудрості) – це теоретична (від греч. theoria – дослідження, розгляд) форма світогляду, у якій основними засобами духовного освоєння реальності виступають елементи раціонального осмислення – поняття й умовиводи.
Філософія – теоретична форма світогляду, у межах якої мислення усвідомлює себе у ставленні до дійсності, прагнучи осягти абсолютні засади духовної та життєво-практичної самореалізації людини. Філософія, на відміну від міфології і релігії, звертається до розуму, інтелекту людини, а не до її віри і почуттів (така її домінуюча спрямованість). Висунуті нею положення, елементи концепції реальності улаштовуються не за допомогою посилання на традиційність уявлень і їхнє загальне визнання (як у міфології), а за допомогою системи аргументів, доказів, що включають опору на дані органів почуттів (емпіричний матеріал), але далеко виходять за їхні межі до умоглядних раціональних концептуалізацій (від лат. соnсерtіo – поняття).
2. Філософія зароджується як спроба вирішити основні світоглядні проблеми засобами розуму, мислення, що спирається на поняття і судження, логічні закони. На відміну від релігійного світогляду, філософія винесла на перший план інтелектуальні аспекти світогляду, відгукуючись на наростаючу в суспільстві потребу в розумінні світу і людини з позицій знання. Філософія – завжди теоретизування, завжди робота думки. Це свідомість теоретична, елітарна, що потребує високого професіоналізму. Філософія – система теоретичних поглядів на світ у цілому, на місце в ньому людини, з'ясування різних форм відношення людини до світу, людини до людини.
Специфіка філософії виявляється в тлумаченні світу як сфери дії безособових природних та соціальних, властивих самому світові закономірностей. Філософія виникає разом з науковою раціональністю як перша форма теоретичного осмислення дійсності, націленого на розуміння світу як єдиного у своїй основі. Світогляд у філософії виступає як систематизоване знання. З наукою філософію зближає прагнення обпертися на теоретичні методи дослідження, використовувати логічний інструментарій для обґрунтування своїх положень, виробити достовірні, загальнозначущі принципи і положення. Разом з тим для філософії характерно особисте авторство, прагнення витлумачити світ за власним особистим розумінням, самостійний, критичний, творчий підхід.
Специфіка філософії яскраво виявляється й у її основних проблемах: онтологічній, гносеологічній, методологічній, аксіологічній і праксеологічній.
Онтологічна (від греч. to on – буття, logos – вчення; вчення про буття) проблема – це питання про те, що первинно: матерія чи свідомість? Філософи давали різні відповіді на це питання. Матеріалісти (від латинського materіa – речовина) думали, що первинна матерія, ідеалісти (від греч. eіdos – безтілесний вид, образ) – свідомість. Оскільки вони висували в якості первинного один початок, їх вважають моністами (від греч. monos – один), але були філософи, які стверджували, що першооснов є дві, матерія і свідомість, вони є дуалістами (від латинського dualіs – двоїстий), а також і ті, котрі думали, що начал багато, що кожне явище має свій початок, їх називають плюралістами (від латинського pluralіs – множинний).
Гносеологічна (від греч. gnosіs – знання, logos – вчення; вчення про знання, теорія пізнання) проблема: чи пізнаваний світ людиною? В історії філософії відомі дві відповіді: більшість філософів відповідали позитивно, стверджували, що людина може пізнати світ, але деякі, навпроти, заперечували таку можливість, вважали, що людина не може пізнати світ, їхній напрямок одержав назву: агностицизм (від греч. а – не, gnosіs – знання; незнання, вчення про непізнаваність світу людиною).
Методологічна (від греч. methodos – шлях до чого-небудь, logos – вчення; вчення про спосіб, шлях пізнання) проблема містить два питання:
1) чи існує зв'язок між усіма явищами світу?
2) чи існує розвиток усіх явищ? Філософи дають дві відповіді: представники діалектики (від греч. dіalegomaі – мистецтво знаходити в суперечці, у протиріччях істину) відповідають позитивно на обидва питання, а представники метафізики (від греч. meta – після, понад, над; physіs – природа або вчення про природу; те, що йде після фізики) – заперечують існування зв'язку і розвитку всіх явищ.
Аксіологічна (від греч. axіa – цінність, logos – вчення; вчення про цінності) проблема: яка природа, походження цінностей (природне, надприродне чи суспільне)? Ідеалісти наполягали на надприродному і надсуспільному походженні цінностей, а матеріалісти – на приородному або суспільному.
Праксеологічна (від греч. praxіs – діяльність, logos – вчення; вчення про практику як матеріальну діяльність) проблема: яку роль у суспільному і людському житті грає практика? Послідовні матеріалісти стверджують, що практиці належить визначальна роль, а ідеалісти і непослідовні матеріалісти наполягають на вторинному значенні практики, похідному від духовних, ідеальних форм діяльності.
Тема 6. Соціально-історичні типи філософії
1. Філософія античності.
2. Філософія середньовіччя.
3. Філософія епохи Відродження і Нового часу.
Ключові слова: космоцентризм, теоцентризм, креаціонізм, ревеляціонізм, антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм, гносеологізм, методологізм, раціоналізм, емпіризм, сенсуалізм
1. Філософія античності існували з V1 століття до нашої ери до початок VІ століття нашої ери у формі численних систем. До ІV століття до нашої ери філософські знання були злиті зі знаннями про природу. Вихідний пункт розвитку – матеріалістична орієнтація, що виражає опозицію релігійно-міфологічному світогляду. Основна проблема: питання про першооснову світу, – вирішувалася більшістю філософів у відповідності до прагнення пояснити космос із нього самого, а не як продукт діяльності богів. Основа світу розумілася як матеріальне начало («вода» Фалеса, «повітря» Анаксимена, «вогонь» Геракліта, «земля» Ксенофана). Усі явища світу мислилися як виникаючі з першооснови, як такі, що складаються з неї і зникають у ній після свого існування. Космос, природа виступали відправним пунктом у розумінні будь-якого явища, у тому числі і людини, і суспільства. У цьому проявився космоцентризм античної філософії.
Найбільший розвиток матеріалістично орієнтованої філософії – це атомістична концепція Демокрита, відповідно до якої всі речі і нескінченне число світів виникли з атомів, непорушних часток, що рухаються в порожнечі і своїм поєднанням породжують всі тіла.
У VІ столітті до н. е. формується й ідеалістична орієнтація у філософії. Піфагор витлумачував душу як безсмертну і таку, що переселяється в різні тіла (хоча вона ще не розумілася як духовна, а розглядалася як частка ефіру). Ця орієнтація одержує розвиток у філософії софістів, Сократа, Платона і неоплатонізму.
Іншою важливою рисою філософії античності є її діалектичний характер: явища розглядаються в їхньому взаємному зв'язку і змінах. Її яскравими представниками були Геракліт, Сократ і Платон.
2. Основними рисами філософії середньовіччя (VІ-ХІ ст. н.е.) є: теоцентризм, креаціонізм, ревеляціонізм, метафізичність. Теоцентризм – вихідним пунктом філософствування виступає поняття про Бога як єдиного творця світу і людини. Креаціонізм – ідея створення світу Богом. Ревеляціонізм – ідея одкровення як головного шляху збагнення божественної істини, коли Бог по своїй волі відкриває її людині, що пізнає. Метафізичність – явища розглядаються як ізольовані одне від одного і як незмінні у своїй основі, позбавлені протиріч.
У картині світу відбулося різке зрушення: природа переміщається на найнижчу ступінь в ієрархії буття; людина трактується дуалістично: тіло належить до природної сутності, а душа – до духовної. Звідси широке поширення релігійного аскетизму.
Основними напрямками філософії середньовіччя були схоластика і містика. На відміну від містики схоластика бачила шлях збагнення Бога в логічних міркуваннях, а не у надрозумному спогляданні і почутті. У рамках схоластики виділилися дві течії: реалізм (Петро Доміані, Ансельм Кентерберійський, Гільом із Шампо) і номіналізм (Беренгар Турський, Росцелін, Абеляр). Представники реалізму думали, що первинним є загальне, а представники номіналізму – окреме. Представниками містики були Бернар Клервоський, Гуго і Рішар Сент-Вікторські, Олександр Гельський, Бонавентура.
Найвидатнішими представниками філософії середньовіччя були Августин Блаженний і Хома Аквінський.
3. Основними рисами філософії епохи Відродження (ХІ-ХVІ ст.) були: антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм і діалектика. Антропоцентризм – висування в центр світобудови і філософствування людини. Гуманізм – визнання людського (розуму, творчого потенціалу) вищою цінністю. Пантеїзм – ототожнення Бога з природою, обожнювання природи і людини. Діалектика – визнання взаємозв'язку і розвитку всіх явищ.
Найвидатнішими мислителями епохи Відродження були Н.Кузанський, Данте Аліг’єрі, П.Мірандола, Л.Валла, Леонардо да Вінчі, Еразм Ротердамський, Б. Телезіо, Дж. Бруно.
Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ - середина ХІХ ст.): гносеологізм, методологізм, антропологізм, соціологізм. Гносеологізм – ствердження важливого значення проблем пізнання істини в зв'язку з бурхливим розвитком науки. Методологізм – пильна увага до пошуку ефективної методології пізнання. Антропологізм – становлення філолофсько-наукового вчення про природу і сутність людини. Соціологізм – підвищений інтерес до проблем походження, розвитку і сутності суспільства.
У цей період істотно загострюється полеміка між матеріалізмом (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Гасенді, Д. Дідро, П. Гольбах, Л. Фейєрбах) і ідеалізмом (Дж. Берклі, Р. Декарт, Лейбніц, І. Кант, Гегель). Одержують розвиток дві форми ідеалізму: суб'єктивний (Дж. Берклі, І. Кант, Фіхте) і об'єктивний (Лейбніц, Шелінг, Гегель). Досягає зрілої форми агностицизм (Д. Юм, І. Кант). У рамках пошуку оптимальної методології ведеться суперечка між емпіризмом і сенсуалізмом (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Дідро), що віддають перевагу в збагненні істини почуттєвому досвіду, і раціоналізмом (Р. Декарт, Лейбніц, Спіноза, Гегель), що підкреслює винятковість повноважень розуму в пізнанні.
Тема 7. Соціально-історичні типи філософії: сучасна західна філософія та вітчизняна філософія
1. Сучасна західна філософія.
2. Вітчизняна філософія.
Ключові слова: сцієнтизм, технократизм, персоноцентризм, ірраціоналізм, екзистенціальність, антеїзм.
1. Основні риси сучасної західної філософії: плюралізм, сцієнтизм, технократизм, персоноцентризм, перехід від раціоналізму до ірраціоналізму. Плюралізм – розмаїтість методологічних основ течій і шкіл. Серед різноманіття шкіл можна умовно виділити позитивістську, соціально-практичну і екзистенціальну течії. Сцієнтизм – трактування науки як основи соціального буття і розвитку. Технократизм – розгляд техніки як ведучої сторони існування і розвитку суспільства. Персоноцентризм – визнання особистості, індивідуальності як основного пріоритету філософствування. Перехід від раціоналізму до ірраціоналізму – превалювання апеляції до позарозумових способів пізнання, до інтуїції, несвідомому; антиінтелектуалізм.
Позитивізм виник у 30-і роки Х1Х століття, заснований французьким філософом О.Контом. Стадії розвитку: позитивізм (О. Конт, Г. Спенсер, Д.С. Мілль), емпіріокритицизм (махізм) (Е. Мах, Р. Авенаріус), неопозитивізм (Б. Рассел, М. Шлік, Р. Карнап), постпозитивізм (К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд). Сутність позитивізму – заперечення можливості наукової філософії, визнання принципової відмінності науки від філософії, спроба звільнити науку від умоглядних філософських схем, розуміння філософських проблем (у тому числі і питання про відношення мислення до буття) як псевдопроблем. Методологія позитивізму тяжіє до емпіризму, до недооцінки теоретичних методів пізнання. Ця філософія орієнтована на природознавців, акцентує на науці як найважливішій сфері суспільства (сцієнтизм).
До соціально-практичної течії можна віднести марксизм, заснований К. Марксом і Ф. Енгельсом у 40-і роки ХІХ століття, що одержав розвиток у працях В.І. Леніна і неомарксистів. Головним напрямком їхньої філософії був пошук шляхів удосконалювання, гуманізації суспільства і звільнення людини, розкриття її творчих потенцій. Провідною сферою суспільства визнавалася економіка, у залежності від якої розвивалися соціальні, політичні і духовні процеси. Суспільство розглядалося як цілісна система, що закономірно розвивається, як суспільно-економічна формація; перехід до більш прогресивної формації здійснюється через класову боротьбу і революцію. Основою теорії пізнання виступає практика (матеріальна взаємодія людини з природою, соціально-практична діяльність), методологія ґрунтувалася на принципах матеріалізму і діалектики.
До екзистенціальної філософії можна віднести «філософію життя» (Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер), екзистенціалізм (К. Ясперс. М. Гайдеггер, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю), а також фрейдизм (З. Фрейд) і неофрейдизм (К. Юнг, А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм). Методологія «філософії життя» і екзистенціалізму – ірраціоналізм, оскільки визнавалося безсилля розуму і відповідних йому методів у пізнанні унікальності особистості людини і її життєвих проблем; як наслідок, на перший план висувалися несвідоме, інтуїція, переживання. У центрі уваги цих філософів – людина; їхня філософія орієнтована на творчу, а не науково-технічну інтелігенцію; звідси випливає негативна оцінка значення науки і техніки (антисцієнтизм, антитехнократизм). У філософії З. Фрейда улаштовується превалювання біологічних детермінант людського поводження, особливо несвідомого, інстинктів (сексуального й агресивного); культура розуміється як продукт діяльності несвідомого.
2. Українська філософія своїми коренями сягає міфології та релігії Київської Русі. Основні риси: антеїзм, екзистенціальність, синтетизм. Антеїзм (від імені давньогрецького героя Антея, що черпав силу в опорі на матір-землю) – любов до рідної природи, яка істотно визначає стиль філософствування. Екзистенціальність – основна увага приділяється конкретній людині і рішенню її життєвих проблем. Синтетизм – методологічна установка, що сполучає всі основні способи пізнання: розум, почуття, віру, інтуїцію.
Серед мислителів Київської Русі можна виділити Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Туровського, Данила Заточника, у творах яких оспівується мудрість як вища чеснота, вченість і справедливість поціновуються вище багатства, підкреслюється важливість благополуччя рідної держави і народу.
Для вітчизняної філософії періоду Ренесансу (ХV-ХVІІ століть) (Ю. Дрогобич, Р. Русин, С. Оріховський, І. Вишенський, С. Зизаній, З. Копистенський, Г. Смотрицький, К.-Т. Ставровецький, К. Сакович, діячі Києво-Могилянської академії: Й. Кононович-Горбатський, І. Гізель, С. Яворський, Ф. Прокопович) характерний поступовий перехід від релігійно-християнської тематики і методології до світського стилю філософствування, переміщення інтересу до вивчення природи, суспільства і людини.
Видатний вітчизняний філософ Г.С.Сковорода (1722 – 1794) висунув концепцію «трьох світів» і «двох натур»: уся дійсність – три світи: макрокосм – природа; мікрокосм – людин, суспільство; світ символів – Біблія; усе має дві сторони: матеріальну і духовну. У вченні про людину і суспільство він розробив оригінальну концепцію досягнення щастя через «споріднену працю»: людина повинна пізнати свою природу, свої здібності до певного виду діяльності й обрати його як своє поприще, що принесе їй щастя, а суспільству – користь.
Ідеї українського Просвітництва (І.П. Котляревський): критика віджилої феодальної культури, прославляння людського розуму й освіти, ствердження історичного оптимізму і гуманізму.
Традиції вітчизняної філософії, ідеї Сковороди розвивав П. Юркевич у своїй «філософії серця», стверджуючи пріоритет людини і людського почуття як головного шляху пізнання в системі всіх інших пізнавальних здібностей.
Чільними українськими мислителями ХІХ століття були Т.Г. Шевченко, Л. Українка, П. Грабовський, М.І. Костомаров, А.А. Потебня, М.П. Драгоманов, М.С. Грушевський, І.Я. Франко, у творах яких на основі прогресивної методології відстоювалися ідеї гуманізму, патріотизму, удосконалювання вітчизняної культури.
Тема 8. Вчення про буття
1. Буття. Матерія, рух, час, простір.
2. Свідомість: сутність, виникнення, структура.
Ключові слова: буття, небуття (ніщо), матерія, рух, час, простір, свідомість, відображення.
1. Поняття буття виступає основою онтології.
Буття – фундаментальна категорія, що фіксує абсолютне у відносному, стабільне в змінюваному, єдність у множинному, вічне в минущому, нескінченне в конечному. Буття виражає загальні характеристики всіх явищ світу. Протилежністю буття є небуття. Небуття (ніщо) – момент самозаперечення буття, у якому фіксується його мінливість. Буття – абсолютне, а небуття відносне: небуття відноситься не до світу в цілому, а до конкретних явищ; жодне явище ніколи не зникає цілком, воно лише змінює форму свого існуванні, тобто зникнення явища – це не перехід його в небуття, а перехід в інобуття, в інше буття.
Філософи виділяють дві основні форми буття: матеріальне буття (матерія) і духовне, ідеальне буття (свідомість). Постає питання (онтологічна проблема) про те, чи виступає одна з них як основа буття, чи вони рівноправні. Представники монізму беруть за основу буття одну з його форм: матеріалісти – матерію, ідеалісти – свідомість. Дуалізм розглядає обидві форми буття як рівнопорядкові. Плюралізм наполягає на тому, що основ буття багато, кожне явище має свою самостійну основу.
Матерія – філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, відбиваної свідомістю людини й існуючої незалежно від свідомості. Філософське поняття матерії відрізняється від конкретно-наукових уявлень про неї. Головні властивості матерії: бути об'єктивною реальністю, існувати поза і незалежно від людської свідомості; субстанціональність – матерія є основою всякого існування і руху, зв'язків явищ світу; активність – матерія виступає внутрішньою причиною всякого руху; нестворюваність і незнищеність – матерія не виникає з нічого і не зникає безвісти, вона ніколи не виникала і ніколи не зникне, а буде існувати вічно, виникають і зникають лише окремі матеріальні утворення шляхом взаємоперетворення, переходу в інші форми існування; структурність – єдність розділених і взаємозалежних частин матеріального світу і всіх явищ, незвідність до останніх елементів, невичерпність усякого явища; відображення – здатність матеріальних систем при взаємодії відтворювати в зміненій формі властивості об'єктів, що впливають на них.
Структура матерії: нежива, жива і соціально-організована матерія.
Рух – спосіб існування матерії, що охоплює всі процеси Всесвіту, усі зміни. З погляду ідеалістів, рух відірваний від матерії, є способом існування свідомості. Основні властивості руху: об'єктивність (незалежність від свідомості), незнищеність, загальність (усе знаходиться в русі), абсолютність (нерухомість, незмінність, спокій – тільки відносні), суперечливість (єдність мінливості і стійкості). Діалектика визнає існування різноманітних форм руху (механічної, фізичної, хімічної, біологічної, соціальної) і взаємозв'язок нижчих і вищих його форм: вища форма руху виникає на основі нижчої, але не зводиться до неї.
Рух матерії відбувається в часі і просторі. Час – загальна форма руху матерії, що виражає тривалість і послідовність існування всіх явищ. Простір – загальна форма буття матерії, що виражає довжину матеріальних утворень і їхнє розташування відносно інших. Діалектики визнають взаємозв'язок часу і простору, їх зв’язок із рухом, з матерією, а метафізики заперечують цей зв'язок. Матеріалісти визнають об'єктивність (незалежність від свідомості) часу і простору, а ідеалісти – заперечують це, наполягаючи на їхній суб'єктивності (залежності від свідомості). Час одновимірний, односпрямований (тече з минулого через сьогодення в майбутнє), незворотний. Простір трьохвимірний і відносно зворотний. Діалектики дотримуються релятивістської концепції часу і простору (їхньої співвідносності один з одним і з рухом матерії), а метафізики відстоюють субстанціальну концепцію (їхню незалежність один від одного і від руху матерії).
2. Свідомість – властивість високоорганізованої матерії (людського мозку); вища форма відображення дійсності, суб'єктивний образ об'єктивного світу, що формується в суспільної людини на основі її соціально-практичної діяльності (праці). Матеріалісти витлумачують свідомість не як самостійну субстанцію, а як властивість матерії, від неї залежну, нею обумовлену, як вищу у низці інших найважливіших її властивостей. Матерія виступає основою буття, яка на вищих ступінях свого розвитку породжує свідомість, тобто свідомість – вторинна щодо матерії. Ідеалісти трактують свідомість як самостійну, не залежну від матерії субстанцію, як ідеальну, духовну первинну сутність, яка породжує матеріальне буття.
Відображення властиве всієї матерії, його еволюційні форми визначаються еволюцією рівнів організації матерії (пасивне відображення в неживій природі, активне відображення в живій природі, творче відображення в соціальній природі).
Свідомість – властивість людського мозку відбивати, відтворювати в перетвореному вигляді явища в логічних, емоційних, психічних образах.
Питання про походження свідомості для ідеалістів не існує: свідомість для них виступає вічною сутністю. У багатьох матеріалістичних системах, особливо в античних, свідомість розуміється як властивість усіх матеріальних тіл, уся матерія є живою, має душу (гілозоїзм). Починаючи з ХVІІІ століття матеріалісти розвивають підхід, відповідно до якого свідомість є властивістю лише високоорганізованої матерії. В антропологічному матеріалізму Л.Фейєрбаха визнається, що для виникнення свідомості необхідні лише природні, біологічні передумови: наявність людської істоти з високорозвиненим мозком і органами почуттів, тобто свідомість розуміється як дарунок природи. У діалектико-матеріалістичній, марксистській філософії серед передумов виникнення свідомості виділяються як біологічні (вертикальна хода, диференціація функцій кінцівок, високорозвинені мозок і органи мови, стадний спосіб життя), так і соціальні – трудова діяльність (суспільно-історичний процес матеріальної діяльності людей по перетворенню предметів природи з метою задоволення людських потреб), соціальний спосіб життя і спілкування (наявність спільності людей, зв'язаних процесом взаємного обміну діяльністю), членороздільна мова (необхідне в праці і спілкуванні використання мови як системи матеріальних знаків особливого призначення: закріплювати, зберігати, накопичувати інформацію, транслювати, передавати її в комунікації).
Структура свідомості багатовимірна: в аспекті носіїв розрізняють суспільну й індивідуальну свідомість; в аспекті основних форм – політичну, правову, моральну, наукову, естетичну, філософську, релігійну форми суспільної свідомості; в аспекті рівнів відображення в суспільній свідомості – ідеологію (теоретичний рівень) і психологію (емпіричний рівень); в аспекті рівнів індивідуальної свідомості – усвідомлене і неусвідомлене (несвідоме). У психологічному аспекті свідомість містить у собі форми почуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення), форми раціонального пізнання (поняття, судження, умовиводу); психічні процеси (воля, пам'ять, увага); емоційну область (почуття, емоції, переживання, пристрасті, афекти, настрої).
Активність свідомості виявляється в її функціях: пізнавальній, регулятивній, конструктивній.
Тема 9. Вчення про пізнання
1. Пізнання: сутність, структура, динаміка, істинність.
2. Специфіка наукового пізнання: основи, рівні, методи, форми.
Ключові слова: пізнання, практика, істина, наукове пізнання, рівень пізнання, основа пізнання, метод пізнання, форма пізнання.
1. Гносеологія, теорія пізнання аналізує джерела, можливості і засоби пізнання людиною світу і себе, критерії істини.
Пізнання – це процес цілеспрямованого активного відображення об'єктивного світу у свідомості людей на основі суспільно-історичної практики людства. Більшість філософів визнають пізнаванність світу, а агностики – заперечують це. Історично першою формою агностицизму був скептицизм (Піррон, Енесидем, Карнеад, Агриппа, Секст Емпірик). Класичні представники агностицизму – Д. Юм і І. Кант.
Суб'єктом пізнання виступає людина, що включена в систему суспільних відносин. Об'єкт пізнання – частина світу, яка залучена до системи суспільно-історичної діяльності людей.
Структура пізнання складається з двох основних компонентів: почуттєве і раціональне пізнання. Формами почуттєвого пізнання є: відчуття (відображення окремих властивостей предметів світу, що безпосередньо впливають на органи почуттів), сприйняття (цілісний почуттєвий образ явищ, що безпосередньо діють на органи почуттів), уявлення (відтворення у свідомості явищ, що раніше діяли на органи почуттів). За допомогою почуттєвого пізнання можна установити факт існування явищ, їхні зовнішні властивості.
Розкрити внутрішню сутність предметів, закономірності їх існування та змін можна на рівні раціонального пізнання. Основні форми логічного, раціонального пізнання – поняття (логічна форма, що виражає істотні сторони явищ), судження (думка, що стверджує або заперечує що-небудь про явища), умовивід (форма логічного пізнання, при якій із двох чи декількох суджень, поставлених у визначений зв'язок, робиться висновок, що виражає нове знання).
Почуттєве і раціональне пізнання взаємозалежні, однак представники емпіризму і сенсуалізму перебільшують значення почуттєвого пізнання, представники раціоналізму – раціонального пізнання, а представники ірраціоналізму визнають основними формами пізнання позачуттєве і позарозумове: інтуїцію, чуття, інстинкт. Діалектичні матеріалісти визнають основою пізнання практику як чуттєво-предметну діяльність, спрямовану на зміну і пристосування природного і соціального середовища до потреб людей. У структурі практики виділяються три форми:
1) матеріально-виробнича діяльність людей;
2) суспільно-політична діяльність;
3) науковий експеримент.
Роль практики в пізнанні:
1) основа пізнання;
2) висування перед пізнанням цілей;
3) рушійна сила пізнання (надає наукове устаткування);
4) критерій істини.
Істина – відповідність, адекватність знань своєму об'єкту, підтверджене практикою відображення дійсності у свідомості людей. Істина є об'єктивною і конкретною, є діалектичною єдністю абсолютного і відносного в знанні.
Наукове пізнання – це процес досягнення систематизованого, аргументованого, обґрунтованого досвідом, об'єктивного і загальнозначущого достовірного знання.
У структуру основ наукового знання входять:
1) наукова картина світу;
2) ідеали і норми наукової діяльності;
3) філософські основи науки.
Наукове пізнання має два рівні: емпіричний (заснований на почуттєвому досвіді) і теоретичний (в основі якого лежать раціональні форми пізнання); вони розрізняються за методами і формами пізнання і взаємозалежні один з одним.
Методи наукового пізнання – система прийомів одержання достовірних знань. Методи – способи організації процесу наукової діяльності. Типологія методів: філософські, загальнонаукові і конкретно-наукові. До філософських методів відносяться діалектичний (його принципи: об'єктивність, всебічність, розвиток, детермінізм, протиріччя) і метафізичний (його принципи є протилежними щодо діалектичного). Загальнонаукові: емпіричні, теоретичні методи і методи, використовувані на обох рівнях.
До емпіричних методів відносяться: спостереження (виділення нових фактів шляхом цілеспрямованого систематичного безпосереднього споглядання і сприйняття), експеримент (спосіб вивчення об'єкта в умовах, що створюються дослідниками з заздалегідь поставленою метою і з застосуванням наукового устаткування).
До теоретичних методів відносяться: ідеалізація (уявне конструювання об'єктів, неіснуючих у дійсності), формалізація (представлення явищ у виді формальної системи, досліджуваної незалежно від змісту), математизація (використання математичного апарата), системний підхід (розгляд об'єктів як цілісної системи), метод сходження від абстрактного до конкретного, взаємозв'язок логічного й історичного методів.
Методи, використовувані на емпіричному і теоретичному рівнях: аналіз (розчленовування цілого на частині та їхнє вивчення), синтез (возз'єднання цілого), індукція (рух думки від часткового до загального), дедукція (рух думки від загального до частки), аналогія (умовивід на основі подібності об'єктів у деяких ознаках про їхню подібність в інших ознаках), моделювання (пізнання явища за допомогою спеціально створюваних моделей).
Форми наукового пізнання – способи організації результатів наукової діяльності. Основними формами є: факт (достовірне досвідне знання про одиничний об'єкт), проблема (знання про незнання), гіпотеза (імовірнісне теоретичне знання про систему об'єктів), теорія (достовірне знання про систему об'єктів).
Тема 10. Вчення про розвиток
1. Альтернативні концепції розвитку: діалектика і метафізика.
2. Принципи, закони та категорії діалектики.
Ключові слова: принцип, закон, категорія, догматизм, релятивізм, софістика, еклектика, зв’язок, розвиток, протиріччя, якість, кількість, міра, стрибок, заперечення, одиничне, загальне, сутність, явище, зміст, форма, причина, наслідок, необхідність, випадковість, можливість, дійсність.
1. У філософії існують дві концепції розвитку: діалектика і метафізика. Діалектика – вчення про загальний зв'язок і розвиток, а метафізика – вчення про відсутність загального зв'язку і розвитку. Основними історичними формами діалектики є: стихійна і наївна діалектика античних філософів (Геракліта, Сократа, Платона); ідеалістична діалектика німецьких філософів (Канта, Фіхте, Шелінга, Гегеля); марксистська матеріалістична діалектика (Маркса, Енгельса, Леніна); екзистенціалістська діалектика (Сартра, Камю). Основні історичні різновиди метафізики: догматизм (від греч. dogma – положення, прийняте на віру, без доказів як абсолютна істина; стиль мислення, що ігнорує мінливість і перебільшує момент стійкості у явищах); релятивізм (від латинського relatіvus – відносний; стиль мислення, що перебільшує момент мінливості явищ і ігнорує стійкість у явищах); софістика (від греч. sophіstеs – мудрець, майстер; стиль мислення, що абсолютизує момент гнучкості, умовності понять, їхньої відносної незалежності від об'єктів); еклектика (від греч. еklego – вибираю; стиль мислення, що безпринципово, механічно поєднує в цілісність різнорідні, суперечні один одному положення різних концепцій).
Діалектика і метафізика – це дві принципово відмінні концепції розвитку. Діалектика заснована на принципах загального зв'язку і розвитку, а метафізика – на принципах відсутності загального зв'язку і розвитку.
2. Принцип – це основна ідея теорії, що визначає характер та зв’язок усіх інших її положень (законів, категорій, понять).
Зв'язок – відношення між явищами, при якому існування і зміна одного є умовою існування і зміни іншого.
Зміна – найбільш загальна форма існування явищ; перехід з одного стану в інше; охоплює всякий рух і взаємодію.
Розвиток – це глибока якісна зміна явищ. Розвиток – це процес, що підкоряється діалектичним законам:
1) процес, що має внутрішні імпульси, в основі яких виступає протиріччя тенденцій;
2) процес виникнення нового через перерву поступовості, перехід кількісних, незначних змін у корінні, якісні;
3) процес, що як би повторює пройдені ступіні, але повторює їх інакше, на іншій основі, в іншій формі.
Розвиток – єдність прогресу (сходження до більш високих форм процесу) і регресу (процесу деградації, повернення до старих форм).
Діалектичні принципи конкретизуються в трьох основних законах діалектики, що фіксують різні сторони розвитку і відповідають на різні питання щодо нього. Закон – це загальний, внутрішній, суттєвий, необхідний зв’язок між явищами або їх сторонами, який визначає їх існування та розвиток.
Закон єдності протиріччя відповідає на запитання про джерело розвитку (яке джерело, причина розвитку, чому усе розвивається?): джерелом розвитку виступає протиріччя як єдність і взаємозаперечення протилежних сторін, тенденцій. Діалектика стверджує, що всі явища знаходяться в розвитку, унаслідок того, що всім явищам притаманні протиріччя як внутрішні, так і зовнішні. Метафізика це заперечує, не визнає цього закону, у результаті реальність розуміється односторонньо, реалії здобувають містифікований одновимірний вигляд як чисті, позбавлені протилежних визначень сутності, що застигли, не здатні до розвитку, зміни.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін відповідає на запитання про механізм розвитку (як, яким чином відбувається розвиток? Як з'являється нове?): розвиток відбувається так, що кількісні, непомітні зміни, поступово нагромаджуючись, приводять до корінних, якісних змін, до появи нового; цей перехід здійснюється в момент порушення міри, він відбувається у формі стрибка (перерви поступовості). Якість – внутрішня визначеність явищ, тотожна їхньому буттю, сукупність основних властивостей предмета. Властивість – окремий прояв якості предмета у певному відношенні, взаємодії. Кількість – визначеність предмета, що виражає ступінь виразності, інтенсивності певної властивості або якості, як правило, позначається числом. Закон виражає зв'язок якості і кількості. Розвиток – єдність кількісних і якісних змін; розвиток виступає або у вигляді еволюції (повільних, несуттєвих змін), або – революції (корінних, якісних змін). Метафізики, заперечуючи зв'язок між кількістю і якістю, визнають або кількісні зміни без якісних, або тільки якісні зміни без кількісних, у будь-якому випадку вони деформують, спотворюють уявлення про реальний розвиток.
Закон заперечення заперечення відповідає на запитання про спрямованість розвитку (яку форму, яку спрямованість має розвиток?): спрямованість розвитку являє собою діалектичну єдність протилежних тенденцій – поступальності, незворотності і відносної повторюваності, циклічності. Домінуючою тенденцією виступає поступальність, зв'язана з незворотністю часу. Геометричною моделлю такого розвитку може служити спіраль як єдність кола і прямої. Даний закон характеризує зв'язок нового зі старим: єдність заперечення, знищення і наступності, збереження. Метафізики односторонньо розуміють спрямованість змін: або як тільки повторюваний процес, або як винятково незворотний, поступальний процес, до того ж вони або заперечують появу нового в принципі, або стверджують, що нове виникає з нічого, без наявності якого-небудь старого, тобто розуміють розвиток хибно, помилково.
Категорії – це найбільш загальні поняття, що відображають універсальні зв'язки, відносини, сторони буття, що розвивається, пізнання, мислення.
Діалектичні категорії являють собою парні поняття, що фіксують взаємозалежні протилежні сторони розвитку, оскільки розвиток – це у всіх відносинах єдність протилежностей. Звідси випливає, що не існують один без одного наступні моменти буття: одиничне (своєрідні, неповторні риси явищ) і загальне (подібні, повторювані, тотожні риси); причина (те, що визначає виникнення іншого) і наслідок (те, чиє виникнення визначається іншим); зміст (сукупність елементів, що утворюють предмет) і форма (спосіб організації, упорядкування існування елементів предмета); сутність (сукупність глибинних зв'язків, внутрішніх законів, що визначають основні тенденції розвитку предмета) і явище (сукупність чуттєво-конкретних ознак предметів, їхня зовнішня сторона); необхідність (тип зв'язку явищ, обумовлений їхньою внутрішньою основою) і випадковість (тип зв'язку, обумовлений зовнішньою, несуттєвою стороною явищ); можливість (об'єктивно існуюча тенденція розвитку предмета) і дійсність (об'єктивно існуюча єдність закономірностей предмета і їхніх проявів). Метафізики розуміють усі ці категорії поза зв'язком, так що одна сторона явищ існує без іншої, приміром, одиничне не зв'язане з загальним, необхідне – з випадковим, можливе – з дійсним; через це розвиток стає неможливим, картина світу містифікується, розуміється ідеалістично.
Отже, рішення методологічної проблеми взаємозалежне з характером рішення онтологічної проблеми: послідовність у застосуванні діалектичного методу приводить до матеріалістичного світогляду, а метафізичного – до ідеалізму, і навпаки, послідовний матеріалізм стає діалектичним, а ідеалізм – метафізичним. Однак, ця закономірність виявляється лише в кінцевому рахунку, і це підтверджує закономірність зв'язку всіх елементів філософського світогляду.
Тема 11. Суспільство. Людина
1. Суспільство: сутність, структура, динаміка.
2. Людина: сутність, походження, проблеми існування.
Ключові слова: суспільство, людина, індивід, особистість.
1. Суспільство – сукупність людей, система відносин між ними, що складається на основі системи форм їхньої життєдіяльності. Матеріальна виробнича діяльність обумовила виникнення й існування суспільства, його виділення з природи. Природа в широкому змісті розуміється як весь Всесвіт, світ у нескінченному різноманітті, а у вузькому, – як середовище існування людей, що їх оточує, чи географічне середовище.
Існують різноманітні підходи до розуміння сутності суспільства, до його виникнення і розвитку. Можна запропонувати наступну типологію таких підходів. У залежності від того, чи вбачають основні фактори існування суспільства поза суспільством чи в ньому самому, можна виділити екстерналістський (екзогенний) і інтерналістський (ендогенний) підходи.
У екстерналістському підході розрізняються ідеалістичний, стверджуючий визначальну роль якогось духовного фактора, і натуралістичний, що відстоює основну роль природного фактора. До екстерналістських ідеалістичних підходів відносяться: філолофсько-теологічний (Бог є причиною виникнення суспільства; його представники: Августин Блаженний, Хома Аквінський), раціоналістичний (надприродне мислення, розум, дух є причиною існування суспільства; представники: Гегель, Шелінг), волюнтаристичний (надприродна воля; Шопенгауер), інтуїстичний (надприродний «життєвий порив»; А. Бергсон), віталістський (надсуспільне ідеальне начало – «життя»; Шпенглер). Екстерналістські натуралістичні підходи: космічний детермінізм (астрологія: зірки визначають долю суспільства і людей; солярний детермінізм: сонце, його активність є визначальним фактором; Чижевський, Л.Н. Гумільов), географічний детермінізм (географічне середовище (клімат, ландшафт); Монтеск'є, Бокль), демографічний детермінізм (процеси народонаселення; Мальтус), генетичний детермінізм (генна інженерія, расизм, націоналізм). Інтерналістські підходи: ідеалістичний і матеріалістичний. Ідеалістичний: об'єктивно-ідеалістичний і суб'єктивно-ідеалістичний. Об'єктивно-ідеалістичні (якась духовна сфера суспільства є визначальною): релігія (Фейєрбах), філософія (Сорокін), мистецтво, моральність (Достоєвський, Толстой), наука (сцієнтизм, технологічний детермінізм), право, політика. Суб'єктивно-ідеалістичні (якесь індивідуальне духовне, психічне начало є визначальним): індивідуальні міркування щодо досягнення користі (теорії суспільного договору), боротьба індивідуальних воль (волюнтаризм ніцшеанства, анархізм), колективне й індивідуальне несвідоме (Фрейд, Юнг), свідомість геніїв, творчої меншості (теорії генія і юрби, теорія творчих еліт Тойнбі, теорії еліт). Матеріалістичні підходи: марксизм (діалектичний і історичний матеріалізм: виробничо-економічна сфера суспільства є визначальною, але всі інші сфери впливають на неї), економічний детермінізм (економічна сфера однозначно, лінійно визначає всі процеси в суспільстві).
У соціальній філософії виділяють три підходи до розвитку, динаміки суспільства: формаційний (суспільство розглядається як суспільно-економічна формація, в основі якої лежить спосіб виробництва матеріальних благ, а суспільна динаміка розуміється як природничоісторичний процес переходу від нижчої формації до вищої; Маркс, Енгельс, Ленін), цивілізаційний (суспільство є системою, заснованою на типі культури, духовних цінностей; соціальна динаміка зумовлюється зміною типів культурних систем; Данилевський, Сорокін), стадійний (технологічний детермінізм: техніка і технологія є найважливішим фактором розвитку, їхня динаміка обумовлює соціальну; У. Ростоу, Д. Белл).
Структура суспільства містить у собі наступні основні сфери: економічну (продуктивні сили і виробничі відносини складають спосіб виробництва матеріальних благ, матеріальне буття суспільства), соціальну (соціальна структура суспільства: соціальні групи, етноси, народності, нації, касти, стани, класи, шари, страти і їхні взаємини), політичну (політична структура суспільства: держава, політичні партії, громадські організації і їхні взаємини), духовну (політична, правова, моральна, наукова, естетична, релігійна, філософська сфери суспільства).
2. Серед різних підходів до розуміння сутності людини можна виділити наступні: матеріалізм акцентує природно-матеріальні (натуралістичний і антропологічний підходи) або соціально-матеріальний (марксизм) аспекти сутності людини, а ідеалізм – духовний аспект (так, релігійно-ідеалістична концепція визнає надприродне, божественне походження людини). Існують спроби синтезу основних аспектів сутності людини, коли вона трактується як істота природна, діяльна, предметна, мисляча, соціальна. Часто людину розуміють як біосоціальну істоту, що виділяється з інших форм життя завдяки здатності робити знаряддя праці, мати членороздільну мову, свідомість. Серед основних факторів походження людини виділяють працю, спілкування, членороздільну мову. Серед основних визначень людини виділяють такі: відкритість, волю, творчість.
Людина розуміється як представник людського роду (індивід), як носій соціальних властивостей (особистість), як неповторний унікальний комплекс природно-соціальних властивостей (індивідуальність). Людина виступає суб'єктом історії, внесок кожної особистості в розвитку суспільства різний, тому виділяють звичайних людей, історичних особистостей, геніїв.
Основні екзистенціали (визначники) людського існування: воля, творчість, сенс життя, щастя, любов, прагнення до безсмертя.
Тема 12. Культура та цивілізація. Глобальні проблеми сучасності
1. Культура і цивілізація: сутність, динаміка, співвідношення.
2. Соціальний прогрес: основні підходи до визначення сутності і критеріїв.
3. Глобальні проблеми сучасності.
Ключові слова: культура, цивілізація, соціальний прогрес, глобальні проблеми сучасності.
1. Культура – це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у формах організації діяльності людей, у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.
Культура містить у собі: предметні результати діяльності людей (техніка, наукова продукція, норми моралі); способи і форми спілкування людей (обряди, традиції); людські сили і здібності, реалізовані в діяльності (знання, уміння, стиль мислення, естетичний смак).
Найбільш розповсюджені підходи до розуміння культури: технологічний (зводиться до способу створення матеріальних предметів і до сукупності матеріальних цінностей); гносеологічний (розуміється як результат пізнавально-предметної діяльності, як нагромадження і передача знань, методів і форм пізнання); аксіологічний (способи, форми творення духовних цінностей і їхня система).
Цивілізація – це система загальноприйнятих правил соціальної і предметно-практичної діяльності, яка зафіксована у формі законів і моральних норм. Культура задає вищі цінності, їй притаманна яскраво виражена духовно-гуманізуюча, творча й індивідуально-суб'єктивна спрямованість, а цивілізація характеризує засоби закріплення в соціуму, поширення, функціонування, реалізації культурних досягнень, фіксуючи аспект об’єктивування культури.
Виділяються два підходи до динаміки культури і цивілізації: концепція циклічності, замкнутості культур (Данилевський, Сорокін, Тойнбі, Шпенглер), концепція взаємозв'язку культур і їхнього прогресивного розвитку (марксизм, Тоффлер, Белл, Масуда).
2. Соціальний прогрес – єдиний процес поступального розвитку суспільства від нижчого стану до вищого.
Існує два підходи до розуміння проблеми соціального прогресу. Перший підхід розуміє історію як складну мозаїку співіснуючих і змінюючих одна одну цивілізацій, кожна з яких має свою історію, але усі вони неминуче зникають. Даному підходу властиве фіналістське розуміння історії, ідеї циклізму, заперечення соціального прогресу (Віко, Макіавеллі, Шпенглер, Сорокін). Другий підхід стверджує єдність історичного процесу, його закономірність, універсальність його ступіней, що їх проходить людство у прогресивному розвитку. У руслі другого підходу формуються теорії лінійного чи спіралеподібного розвитку суспільства, до яких відносяться концепції класичної філософії історії (Вольтер, Гердер, Гегель), історичного матеріалізму (Маркс), цивілізаційного підходу (Сен-Сімон, Спенсер, Дюркгейм, Белл, Тоффлер), стадій економічного росту (Ростоу).
Останнім часом поширився новий системно-циклічний підхід, що відстоює багатомірність, багатоваріантність, альтернативність, з одного боку, і незворотність еволюції, – з іншого. Він використовує досягнення синергетики, яка розглядає загальні закономірності становлення багатомірного і поліваріантного світу.
Існують різні концепції критеріїв соціального прогресу, які висувають у якості критеріїв такі суспільні процеси та явища: продуктивні сили; темп розвитку продуктивності; спосіб виробництва; розвиток розуму, освіта, науки, моральності, релігії, духовної культури. Однак важливо взяти до уваги таку тенденцію історичного розвитку, як дедалі більш повне задоволення матеріальних і духовних потреб особистості; це варто прийняти як головний критерій соціального прогресу.
3. Глобальні проблеми сучасності – це сукупність загальнопланетарних найгостріших соціальних проблем, від рішення яких залежить не лише подальший соціальний прогрес, а навіть саме виживання людства.
До глобальних проблем відносяться: запобігання світовій термоядерній війни, забезпечення ненасильницького миру; подолання розриву в рівні економічного і культурного розвитку між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, убогості; подолання дефіциту природних ресурсів (продовольчих ресурсів, сировини, джерел енергії); подолання екологічної кризи; упорядкування процесів народонаселення (демографічного вибуху і демографічної кризи).
Ці проблеми тісно взаємозалежні, їхнє ізольоване рішення практично неможливе. Існують різні версії вирішення глобальних проблем: самообмеження виробництва і споживання, прийняття ідеології «нового аскетизму»; у релігійній філософії як панацею висувають переорієнтацію людей з мирських цінностей на цінності релігійно-духовні, на ідею необхідності відновлення зв'язку людини з Богом; представники концепції антропологічної революції обґрунтовують необхідність корінної зміни в самій людині, переорієнтацію з прогресу виробництва і споживання матеріальних цінностей на духовне самовдосконалення.
Більшість сучасних філософів думають, що необхідно затвердити орієнтацію на цінності гуманізму на основі раціонального і соціально-відповідального управління науково-технічним прогресом.
Якщо вірно те, що науково-технічний прогрес став головним фактором виникнення глобальних проблем сучасності, то також вірно і те, що необхідні передумови для їхнього вирішення можуть бути створені тільки на основі науково-технічного прогресу при належному соціальному управлінні, при найвищій відповідальності за його наслідки всіх людей, насамперед, самих творців науково-технічного прогресу і політичної еліти людства.
СЛОВНИК ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ З ДИСЦИПЛІНИ
«РЕЛІГІЄЗНАВСТВО»
Аватара – в індуїзмі перевтілення головного божества в образи інших богів, людини або тварин. Наприклад, бог Вішну здійснює багато перетворень, основними з них вважають десять (вепр, людина-лев, риба, черепаха …)
Автокефалія – самоврядування, повна адміністративна незалежність помісних православних церков. Нині офіційно існує 15 автокефальних православних церков.
Автономія церковна – відносна самостійність православних церков в адміністративному управлінні.
Адам – первісна людина, створена згідно з Біблією Богом за його образом і подобою.
Аллах – найменування Бога в ісламі як єдиної іпостасі, що є творцем світу і господарем Судного Дня.
Амінь – буквально «Хай буде істинно, вірно»
Анафема – прокляття від імені Бога.
Ангели – надприродні безтілесні істоти, що створені Богом, через яких передається його воля людям. Запозичена з іудаїзму. Згідно з християнським віровченням існують три ранги ангелів: вищий (серафими, херувими, престоли); середній (ангели панування, сили і влади); нижчий (начала, ангели, архангели). Крім того, ангели є добрі і злі. Добрі – приставлені до кожного віруючого з дня його народження для допомоги і опіки; злі – слуги диявола, що спокушують людей. У християнстві це демони і чорти, в ісламі – джини тощо.
Антихрист – супротивник Ісуса Христа, який не визнає його божественності й заперечує його вчення.
Апокрифи – буквально «таємні», релігійні твори, які офіційно визнані християнською церквою неканонічними.
Армагеддон – назва місцевості біля підніжжя гори Кармел. В релігійній літературі використовується як символ «священної війни».
Богородиця – у християнстві Богиня-мати, діва Марія, мати Ісуса Христа, яка народила його від непорочного зачаття.
Богослужбові книги – книги, що містять правило та опис порядку богослужінь, а також тексти для них.
Богослужіння – відправлення певних релігійних обрядів.
Брахма – вищий Бог в пантеоні індуїзму, творець та охоронець загального порядку. У божественній троїці – «тримурті», Брахма виступав як творче начало.
Брахман – (неточно – брамін, браман) – жрець, представник вищої касти в Індії.
Брахманізм – стародавня індійська релігія, що виникла на початку І тис. до н.е.. Брахманізм, як релігія класового суспільства, освячувала царську владу, соціальну нерівність, поділ суспільства на варни і касти, які проголошувались божественним установленням.
Будда – у буддизмі (санскр. – просвітлений, той, що пізнав вищу істину) – істота, яка досягла внаслідок численних перевтілень абсолютної досконалості і яка може вказати іншим «істинний шлях до спасіння». Згідно з вченням буддизму, кожного разу, коли людство відхиляється від цього шляху, приходить новий Будда, щоб вказати людям істину. Інколи ім'ям Будди називають того, хто самостійно досяг «святості» і увійшов у нірвану.
Ватикан – центр католицизму, папська міні-держава, розташована на території Риму (площа 44 га), офіційна резиденція (з 1870 р.) римських пап. Має всі атрибути держави: уряд в особі курії, прапор, герб, пошту, телеграф, телецентр, армію, тюрму, валюту, банк, дипломатичні відносини з 100 країнами світу. Ватиканська держава була утворена в 1929 р., її глава – папа римський. Уряд (курію) очолює статс-секретар, він же міністр закордонних справ. При папі існує дорадчий орган – Синод, який вирішує церковні справи.
Відлучення – релігійне покарання, засіб дисциплінарного впливу на віруючих рішенням вищої церковної інстанції, що полягає у виключенні порушника з церкви чи релігійної громади.
Відспівування – (похоронна відправа) церковна служба над померлим
Відьма – зла чарівниця, служителька диявола, «нечистої сили».
Вішну – один з основних богів індуїстського пантеону.
Гріх — одна з основних християнських морально-етичних категорій, яка означає порушення волі Бога, падіння Адама і Єви, які, згідно з Біблією, скуштували плід забороненого дерева пізнання добра і зла.
Гугеноти – прибічники протестантсько-кальвіністської церкви у Франції (див. Варфоломіївська ніч).
Гурії – фантастичні прекрасні діви, які існують, згідно з ученням ісламу, для усолоджування праведників у раю. У Корані гурії визначаються як «чисті жінки», яких не торкались ні люди, ні джини.
Далай-Лама – титул глави ламаїстської церкви в Тибеті, якого шанують віруючі як «живого Бога» (бодхисатву) в образі людини.
Десятина – відрахування десятої частини всіх прибутків віруючого на користь церкви. В наш час зберігається в усіх християнських церквах і громадах. В ісламі різновидом десятини є закят.
Догмат – основне положення того чи іншого віровчення, що визначається абсолютною істиною, яка має силу непохитного авторитету та не підлягає критиці.
Друге пришестя – у християнському віровченні очікувана друга поява Христа на землі для посоромлення «нечестивців» і дарування «блаженства» віруючим.
Дух – у релігії та міфології безплотна, надприродна сутність, яка уособлює людське мислення, свідомість, психічні здібності,
Духовенство (духівництво) – служителі культу, які вважаються посередниками між Богом і людьми, що здійснюють культові дії – таїнства. У православ'ї духовенство поділяється на чорне (ченці) та біле (їм дозволяється одружуватись).
Едем – за біблійною легендою, земний рай, місце перебування люди ни до гріхопадіння
Єпархія – церковний адміністративний округ на чолі з архієреєм (єпископом).
Єпископ (інша назва – архієрей) – вищий ступінь священства у християнських церквах. У церкві є три основні ступені священства: диякон, ієрей (священик) та єпископ.
Єресь – релігійне вчення, що суперечить офіційно прийнятій доктрині, відступ від основних принципів віровчення і культу.
Жертвоприношення – один із стародавніх релігійних обрядів.
Закон Божий – обов'язковий навчальний предмет у початкових і середніх школах царської Росії, який містив вивчення молитов, катехізису, основ богослужіння, церковної історії.
Замова – словесні формули, заклинання, магічні молитви
Заповіді – релігійно-моральні настанови в іудейській релігії, які начебто власноручно написані богом Яхве на кам'яних плитах (екрижалях) і вручені Мойсею на горі Синай. З виникненням християнства ці заповіді були доповнені заповідями блаженства, проголошеними Ісусом Христом у Нагорній проповіді, і включені до християнського морального кодек су.
Зороастризм – релігія стародавніх народів Ірану, Середньої Азії, Азербайджану, засновником якої вважається міфічний пророк Заратуштра. Зороастризм як релігія виник у І тис. до н.е. Вчення зороастризму викладено у книзі Авеста. Для цієї релігії характерні: дуалізм (уявлення про наявність у світі двох божественних начал – добра і зла, що ведуть між собою непримиренну боротьбу); поклоніння вогню; засудження жертвоприношень; віра в пришестя месії суд; потойбічне життя.
Ідол – виготовлений предмет, що уособлює божество, якому вклонялися у глибоку давнину.
Ікона (зображення, образ) – живописне зображення богів, святих, різних надприродних істот, яке служить предметом релігійного поклоніння й вшанування.
Іконоборство – рух проти вшанування ікон, що тривав впродовж VIII – першої половини IX ст. у Візантії.
Індульгенція – папська грамота, що давала віруючим відпущення скоєних і не скоєних гріхів. Католицькі богослови обґрунтовували необхідність індульгенції тим, що церква володіє запасом (скарбничкою) добрих справ, зроблених Ісусом Христом, Богородицею та святими. Це дає змогу покривати гріхи інших людей.
Ініціації – обряди посвячення підлітків, молоді у повноправні члени племені. Вони полягали в суворих моральних і фізичних, іноді жорстоких випробуваннях: надрізи на шкірі, вибивання зубів, вищипування волосся, обрізання, обпалювання вогнем тощо.
Інквізиція – судова установа католицької церкви, створена у XIII ст. для боротьби з єретиками.
Іпостась – богословське поняття, що розкриває сутність кожної з трьох осіб християнської Трійці – Бога-отця, Бога-сина, Бога-святого Духа.
Кааба (буквально куб) – головна мечеть мусульман у місті Мекка, в якій міститься «чорний камінь», нібито посланий Аллахом з неба. Кааба є святилищем і місцем паломництва мільйонів мусульман арабського Сходу.
Калим – шлюбний викуп за наречену її батькам або родичам.
Канон – встановлене християнською церквою правило, яке не підлягає зміні і має сприйматись як Богом дана істина.
Канонізація – зарахування церквою до лику святих і введення культу нового святого
Карма – поняття, яким у брахманізмі, буддизмі та індуїзмі називають своєрідну містичну силу або автоматично діючий «закон відплати», згідно з яким поведінка людини в реальному житті зумовлює її нинішню долю і посмертний стан душі.
Клерикалізм – суспільно-політична течія, що домагається посилення ролі церкви і духовенства в усіх сферах суспільного життя.
Клір – узагальнена назва у християнстві священнослужителів.
Коляда – цикл стародавніх слов'янських новорічних дохристиянських свят, у період зимового сонцестояння, присвячених аграрному культу
Конфесія (віросповідання) – релігійний напрям, який має більш-менш чітку організаційну структуру, власне віровчення і культову практику, що відрізняє його від інших релігійних церков і організацій.
Коран (від араб, «аль куран» – те, що читають) – основна священна книга мусульман. Згідно з віровченням ісламу Коран існує вічно, оригінал зберігається в Аллаха, який частинами у формі віщих снів передав Мухаммеду через ангела Джебраїла. Коран – найбільший твір арабської прози VII ст., ділиться на 114 сур (розділів), кожна з них розподіляється на аяти (фрази) різної величини (від 286 до 3 аят). Коран був переданий пророку спочатку в Мецці, а потім у Медині. При житті Мухаммеда Коран існував в усній формі, а після його смерті оформлений як рукописна книга, що вважається основою віровчення. Містить релігійні настанови, повчання, правила, заборони, накази культового, юридичного і господарського характеру, вимоги морально-етичної поведінки.
Креаціонізм (від лат. – створюю) – релігійне вчення про створення світу Богом з нічого.
Кришна (з інд. санскр. – чорний, темний, Верховний) – в індуїстській міфології Бог-рятівник, одне з перевтілень верховного Бога Вішну.
Курія – назва уряду міні-держави Ватикану.
Лавра – назва великих і найбільш впливових православних чоловічих монастирів, що підпорядковані вищій церковній владі. Лавра користувалася особливими правами, мала самостійність в управлінні, кількість ченців у ній не обмежувалась. Руська православна церква має чотири лаври: Києво-Печерська (з 1182 р.) в Києві, Почаївська (ХШ ст.), що зараз знаходиться в Тернопільській області, Троїце-Сергієва (з 1744 р.) в Загорську, Олександро-Невська (з 1797 р.) в Санкт-Петербурзі.
Лама – буддистський монах у Монголії, Бурятії і Тибеті.
Люцифер (староєврейське – протидіяти) – диявол або сатана.
Магія (чаклунство) – сукупність релігійних уявлень та обрядів, з вірою у надприродну силу, яка нібито здатна чудодійно впливати на хід подій у житті людей, зумовлювати збіг сприятливих чи несприятливих обставин у їхній життєдіяльності.
Масляна – стародавнє слов'янське свято, приурочене проводам зими і зустрічі весни.
Мечеть – культова споруда, в якій моляться мусульмани. До мечеті звичайно прилягає відкритий двір з криницею, фонтаном чи басейном для ритуального омовіння. Над мечеттю здіймаються, як правило, одна або кілька чотирикутних мінаретів, з балконів яких муедзини п'ять разів на день закликають мусульман до молитви.
Миропомазання – таїнство в католицизмі і православ'ї. Як елемент релігійного культу символізує зміцнення духовних сил віруючого на шляху до спасіння.
Митрополит – 1. У Візантії єпископ митрополії, тобто головного міста області чи провінції. 2. Вищий духовний сан у православ'ї. 3. Другий після патріарха чин у церковній ієрархії.
Монастир – основна форма організації християнського чернецтва, яке об'єднане в громади на основі віровчення з єдиним статутом життя, спільно володіє житловими та богослужебними приміщеннями та іншою власністю.
Мулла – служитель культу в ісламі.
Назарет – місто в Палестині (Галілеї), де, за Євангелію, проживав Ісус Христос та його батьки – Йосип і Марія.
Намаз – мусульманська канонічна молитва, яку віруючі мають вико нувати п'ять разів на день. Молитву можна виконувати у будь-якому місці, але їй обов'язково повинно передувати ритуальне обливання.
Нетрадиційні релігії – реформовані різні східні релігійні вірування, перенесені на грунт західної цивілізації. Характерним для них є синкретизм, еклектичне поєднання різних релігійних вірувань, часто ідей християнства, поєднаних з принципами буддизму, індуїзму, різними містичними вченнями.
Откровения – богословський термін, яким позначається «усе те, що сам Бог відкрив людям про себе і про істинну віру в нього».
Оранта (від лат. та, що молиться) – образ Богоматері, яка молиться. На іконах вона зображена на повний зріст з піднятими на рівень обличчя руками та повернутими від себе долонями.
Панахида – 1. Християнська заупокійна відправа, може проводитись через значний проміжок часу після смерті того, кому вона присвячується – на 3, 9, 20 і 40 дні, а також у дні народження і смерті. 2. Громадянська панахида біля гробу чи урни з прахом, присвячена пам'яті покійного.
Паранджа – жіночий верхній одяг, який згідно з настановами шаріату носять дорослі мусульманки в прилюдних місцях. При одяганні паранджі обличчя та груди закривають густою сіткою з чорного кінського волосся.
Паства – віруючі (християни), які складають одну церковну парафію.
Пасха, Великдень – головне християнське свято, встановлене на честь «чудесного воскресіння» розп'ятого на хресті Ісуса Христа.
Патер – священик у католицькій церкві.
Патріарх – вищий духовний сан у православ'ї, глава автокефальної православної церкви у ряді країн.
Патріаршество – система управління помісними православними це рквами на чолі з патріархом.
Пацифізм релігійний (від лат. миротворчий) – рух, основним прин ципом якого є проповідь миру і засудження війни.
Піст – релігійна повна або часткова заборона на їжу взагалі чи на м'ясну, рибну, молочну, що встановлюється церквою на певний час.
Постриг – церковний обряд у християнстві, що здійснюється при посвяченні в духовне звання або в чернецтво. Обряд полягає в обрізанні волосся з голови на знак зречення від власної волі і повної згоди коритися волі Бога.
Причащання (євхаристія) – одне із семи християнських таїнств. У католицькій і православній церквах полягає у частуванні віруючих хлібом і вином після сповіді. Хліб символізує тіло, а вино – кров Ісуса Христа. їх споживання, за вченням церкви, очищає від гріхів. У протестантських церквах причащання називають хлібопреломленням і розглядається не як таїнство, а як звичайний символічний обряд.
Провидіння (промисел Божий) – за релігійним вченням, доцільна діяльність Бога, яка зумовлює хід подій у світі й веде до повного блага людини.
Проповідь – промова релігійного змісту, що виголошується священиком під час богослужіння.
Просвітництво – форма протистояння релігії, спроба замінити релігійні вірування науковими знаннями.
Протестантизм (буквально негідний, той, хто заперечує) – загальна назва одного із напрямів християнства, що об'єднує самостійні церкви і секти, які виникли в результаті антикатолицького руху в XII ст. в країнах Західної Європи. Протестантизм розрізняють ранній (лютеранство, кальвінізм, англіканство) і пізній (баптизм, адвентизм, єговізм, п'ятидесятництво та ін.). Більшість протестантських церков і сект дотримуються основних принципів християнського віровчення. Крім того, має власні принципи: 1) спасіння особистою вірою; 2) кожний віруючий може безпосередньо спілкуватись з Богом; 3) основою віровчення є Біблія, що втілює слово Господнє. За кількістю послідовників протестантизм посідає друге місце у світі після католицизму.
Псалом – релігійний гімн, пісня, що прославляє Бога.
Псалтир (книга псалмів) – збірник з 150 релігійних пісень, одна з книг Біблії (Старого Завіту).
П'ятидесятники – протестантська течія, що виникла на початку XX ст. у США. Основа віровчення виходить з біблійного міфа про «сходження святого Духа» на апостолів у 50-й день після воскресіння Ісуса Христа, внаслідок чого вони здобули дар пророцтва і почали проповідувати християнське віровчення на різних мовах серед різних народів. Вони об'єднані в 960 громад. Більшість з них (886) утворили Союз християн віри євангельської, що має церковну будову і центральне керівництво. Загальна кількість послідовників п'ятидесятників у світі – понад 50 млн. чоловік.
Рабин – священнослужитель в іудейській релігії, керівник іудейської громади
Рай і пекло – за релігійними уявленнями місце перебування у потойбічному світі душ померлих залежно від поведінки у земному житті. Рай – це винагорода за дотримання вимог церкви і духовенства, а пекло — покарання за порушення релігійних настанов.
Ритуал релігійний – сукупність правил, які визначають порядок обрядових дій, церемоній релігійного культу і виконання молитов.
Розп'яття – предмет релігійного поклоніння у православ'ї й католицизмі. За євангельською розповіддю на хресті був розп'ятий Ісус Христос, тому розп'яття стало релігійним символом. Протестанти розп'яття не вшановують.
Рун-віра («Рідна українська національна віра») – заснована у 60-ті роки вихідцем з України Левом Силенком (Орлигорою), який став організатором її громад (станиць) в місцях компактного проживання українців у США, Канаді, Австралії. Останнім часом виникли групи прихильників цього релігійного напряму і в Україні (Київ, Чернігів, Одеса). Основні положення віровчення і культова практика викладені Л. Силенком у книзі «Мага Віра» («Могутня Віра»). Хоча в ній автор протиставляє своє віровчення християнству, але деякі заповіді й молитви Рун-віри перекликаються за змістом і характером з християнськими.
Ряса – верхній повсякденний одяг православного і католицького духовенства..
Сакралізація – освячення, санкціонування з боку церкви різних предметів і явищ світської культури та людської діяльності.
Сатана (диявол, шайтан) – згідно з віровченням іудаїзму, християнства, ісламу – супротивник Бога, уособлення зла на землі, володар пекла.
Свідки Ієгови – протестантська течія, що виникла в США наприкінці XIX ст. і була зареєстрована як «Товариство дослідників Біблії» у 1884 р. Основним у віровченні є догмат про друге пришестя Ісуса Христа і встановлення царства Божого на Землі. Всесвітня історія зображується як боротьба Бога Ієгови і Сатани за панування над світом. Перемогу здобуде Ієгова через всесвітню війну Армагеддон, яка знищить «злу систему речей» і встановить Царство Боже. У проповідницькій діяльності свідки Ієгови акцентують увагу на глобальних проблемах сучасності, гострота яких асоціюється з наближенням кінця світу. Свідкі Ієгови відкидають догмат про Святу Трійцю, заперечують безсмертність душі, існування пекла, чистилища, раю, не визнають християнських традиційних обрядів і культу. Керівний центр свідків Ієгови знаходиться в Брукліні (США), в різних країнах світу діє 118 філій. В Україні єговістські громади з'явились на початку XX ст. У наш час зареєстровано 538 громад, що утворили Релігійну організацію свідків Ієгови України.
Святки – в християнстві період, що триває у православ'ї 12 днів (від 7 січня (25 грудня) до 19 січня (6 січня)) від Різдва Христового до Богоявления Господнього хрещення.
Священик – у християнстві сан служителя культу, який має право самостійно здійснювати богослужіння і таїнства (крім священства). Офіційна церковна назва – ієрей, пресвітер.
Секта релігійна – замкнута група віруючих, яка відкололася від основної і знаходиться в опозиції щодо неї. Для неї притаманне специфічне витлумачення традиційних релігійних догматів пануючої або найбільш поширеної релігії, характерна претензія на винятковість власної ролі у спасінні, релігійної доктрини, ідейних принципів, цінностей та настанов.
Секуляризація – процес звільнення рід впливу релігії різних сторін суспільного життя, охоплює суспільні відносини, особисте життя людей, їх діяльність і поведінку.
Синкретизм релігійний – злиття, еклектичне поєднання вірувань та обрядів різних релігій.
Сіон – гора в південно-західній частині Єрусалиму, де знаходиться храм Яхве, могила царя Давида та інших іудейських царів. Сіон має різне значення: 1. У Біблії – це дім бога Яхве, називають царством Божим на землі. 2. Священна гора, де за біблійною міфологією знаходилась резиденція царя Давида. 3. У православному культі срібна посудина, що призначена для зберігання просфор (освяченого хліба).
Служба Божа – основний елемент релігійного культу, що містить сукупність специфічних культових дій, обрядів і церемоній, які безпосередньо пов'язані з релігійними уявленнями та спрямовані на встановлення зв'язків з Богом. Включає читання священних текстів, проповідь, молитви, співи, поклони, цілування ікон, хрестів, запалення світок тощо. Служба Божа суворо регламентована релігійним каноном. У православ'ї вона поділяється на три кола: добове, тижневе і річне.
Смертні гріхи – за релігійним віровченням, порушення і відступ від християнських чеснот, до яких належать гординя, зажерливість, нечистота, заздрість, обжерливість, гнів і лінивство.
Сповідь (каяття) – таїнство в православ'ї та католицизмі, під час якого віруючий розповідає священику про скоєні ним гріхи, а священик від імені Бога дарує йому їх відпущення
Спокута (спокутування) – 1. Один з основних догматів християнства. Суть його полягає у тому, що Бог-отець приніс у жертву свого сина для спокутування гріхів людей, які тягарем лежали на них з часу. Цим самим було вказано людям шлях до спасіння через страждання і терпіння. 2. Жертвоприношення з метою умилостивления богів і здобуття прощення гріхів.
Страждання – релігійні уявлення та дії, основу яких становлять почуття, пов'язані з перенесенням болю, нестатків, тягот.
Стрітення Господнє – одне з двунадесятих свят у православ'ї. Відзначається 15 (2) лютого. В його основу покладено євангельську оповідь про зустріч праведника Симеона з немовлям Ісусом Христом на 40-й день після народження в Єрусалимі, який сповістив Ісусу про його спасительку місію.
Сунізм – один із напрямів ісламу поряд з шиїзмом. Його послідовники основою віровчення визнають Коран і Суну, вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка. Виник у другій половині VII ст. в Аравії і сформувався як панівна течія в ісламі в процесі релігійно-політичної боротьби в Халіфаті (XII ст.). Формальною приналежністю до сунізму є визнання авторитету Мухаммеда і халіфа Алі, а також перших чотирьох правовірних халіфів і святенність збірок хазисів.
Схизма – вид церковного розколу, відокремлення від раніше єдиної церкви частини, що водночас зберігає вірність основним церковним догматам.
Табу – релігійна заборона у первісних народів на речі або дії
Таїнства – у християнстві культові обряди, через які згідно з церковним віровченням віруючим передається благодать Божа як необхідна умова для спасіння. Католики та православні визнають сім таїнств: причастя, хрещення, миропомазання, священство, сповідь, соборування і шлюб. Більшість протестантських течій визнають лише хрещення (водне) і причастя.
Талмуд – збірка релігійних трактатів, у яких викладено ідеологічні, релігійно-етичні і філософські засади іудаїзму феодальної епохи.
Танатологія – вчення про смерть, філософська концепція смерті та безсмертя.
Тіара папська – потрійна корона папи римського, з хрестом угорі, прикрашена діамантами.
Упирі – перевертні в релігійних повір'ях.
Фанатизм релігійний (шалений, відчайдушний) – сліпа, доведена до крайньої міри відданість релігійним ідеалам, прагнення неухильно дотримуватись їх у практичному житті, нетерпимість до інших вірувань та іновірців.
Фаталізм – концепція, за якою все у світі наперед визначено і будь-яка випадковість виключена.
Фетишизм (зачарована річ) – віра в надприродні властивості різних предметів і поклоніння цим предметам; форма релігійних вірувань родоплемінного суспільства.
Фідеїзм – філософська концепція, що обґрунтовує пріоритет віри над розумом, доводить переваги релігії над наукою, заперечує світоглядне значення наукових знань і відводить вирішальну роль у розумінні світу релігійній вірі.
Філіокве (від лат. «і від сина») – додаток до християнського символу віри про те, що святий дух сходить не лише від Бога-отця, а й від Бога-сина, прийнятий на Толедському церковному соборі (589 р.). Православні вважають, що «святий дух сходить від Бога-отця», а католики твердять, що «святий дух сходить від Бога-отця і від Бога-сина».
Хадж – паломництво мусульман у Мекку до храму Кабби чи в Медину до гроба Мухаммеда, яке вважається подвигом благоче стя. Один з п'яти основних обов'язків мусульманина.
Хасидизм – релігійна течія серед євреїв Польщі та Росії, яка виникла на початку XVIII ст. Спочатку хасидизм відображав протест низів проти фінансової верхівки європейських громад і рабинів. Згодом хасидизм перетворився у містичну течію в іудаїзмі. Хасиди вчили, що людина має прагнути до повного злиття з Богом не поглибленням у «священні книги», як того вимагали рабини, а щирою молитвою та благочестям. Послідовник хасидизму – особа, віддалена від світських справ і духовно врівноважена, веде праведний спосіб життя, піклується про ближнього. Спокута гріхів – це не страждання, а радісний акт повернення до душевної гармонії. Хасидизм досить поширений у світі, в тому числі в Україні, де існує багато святих місць, які відвідуються євреями (Умань, Меджибіш, Бердичів, Тараща та ін.).
Храм – загальна назва культової споруди, призначеної для здійснення богослужінь і проведення релігійних обрядів. У православ'ї храмами називають церкви, в католицизмі – костьоли, в ісламі –мечеті, в іудаїзмі – синагоги.
Целібат – безшлюбність, обітниця, яку приймають католицькі свяще ники; впроваджений у XII ст. У православ'ї обітниця безшлюбності пов'язана з прийняттям чернецтва.
Чадра – різновидність покривала, яке згідно з вимогами шаріату зобов'язані носити жінки-мусульманки.
Чернець (монах, самітній, відлюдний) – особа, яка прийняла обряд постригу в чернецтво й дала обітницю вести аскетичний спосіб життя самостійно в скиті або в монастирі згідно з монастирським статусом.
Чистилище – проміжна сфера, де перебувають душі померлих протягом року після смерті і спокутують свої гріхи. Очищення душ, які не обтяжені смертними гріхами, здійснюється очищувальному вогні, що витлумачується богословами як муки совісті, каяття. Церква радить родичам і друзям покійного справляти в його пам'ять «добрі справи» – молитися за душу померлого, наймати служби і давати пожертвування на користь церкви, оскільки все це допоможе полегшити випробування душі.
Чудо – обов'язковий елемент будь-якої релігії. Це надприродна і незрозуміла подія, що виникає з волі Божої і порушує закони природи.
Шаманство – одна з первісних форм релігії, що ґрунтується на вірі у можливість спілкування людини з духами.
Шаріат – зведення законів, складених на основі Корану і Суни, в країнах поширення ісламу. Містить норми спадкового, кримінального, шлюбно-сімейного права, настанови про хадж і газават (священна війна проти невірних), регламентує молитву, піст та інші вчинки мусульманина.
Шахсей-Вахсей – кульмінаційний день трауру у мусульман-шиїтів, який супроводжується театралізованими процесіями, піснями, проповідями і самокатуванням віруючих в пам'ять мученика Хусейна, онука Мухаммеда. Проводиться на 10-й день першого місяця мусульманського місячного календаря.
Шиїзм – одна з течій ісламу, виникла в другій половині VII ст. як політична течія в Іраку. Засновником шиїзму вважається група прихильників Алі – двоюрідного брата Мухаммеда, який став халіфом. Шиїти визнають дванадцять імамів з числа прямих нащадків Алі. Дванадцятий імам, за віровченням, таємно зник після народження і по волі Аллаха з’явиться у ролі спасителя і тоді настане царство соціальної рівності і справедливості. Основою віровчення шиїтів вважається Коран, який доповнюється ахбаром – Святим Переказом про Таємного імама.
Юсмалос – одна з назв Великого Білого Братства, яке проголосило себе релігією майбутнього. Розшифровується як : Юс – Юоан Свамі (Іоанн Хреститель, з яким ототожнює себе Юрій Кривоногое – засновник братства); Ма – Марія Де-ві (Діва Марія, з якою ототожнює себе Марія Цвігун – лідер братства); лос – Логос (Ісус Христос – син Марії Де-ві). Під такою назвою Велике Біле Братство друкує свою газету.
Яхве (Ягве, Єгова) – верховний бог в іудаїзмі. У пантеоні богів він був висунутий на перше місце єврейськими племенами приблизно X ст. до н. е. З культом Яхве пов'язані виникнення і розвиток іудейського монотеїзму.
СЛОВНИК ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ З ДИСЦИПЛІНИ
«ФІЛОСОФІЯ»
Агностицизм – учення, яке заперечує повністю, або частково можливість пізнання світу.
Аксіологія – філософське дослідження природи цінностей. Існують три види теорій цінності: об'єктивно-ідеалістичні, які трактують цінність як трансцендентну сутність поза простором та часом (неокантіанство, феноменологія, неотомізм, інтуїтивізм); суб'єктивно-ідеалістичні, які розглядають цінність лише як явище свідомості (логічний позитивізм, емотивізм та інші) і натуралістичні теорії цінності (теорія інтересу, еволюційна етика).
Антропоцентризм – орієнтація на людину.
Апологетика – захист та виправдання віровчення за допомогою доказів, апелюючи до розуму.
Буття – філософське поняття, яке означає об'єктивну реальність, що є причиною самої себе, та є субстанцією всякого існування.
Гносеологія – теорія пізнання.
Гуманізм – сукупність поглядів, які висловлюють повагу до гідності й прав людини, її цінність як особистості, турботу про благо народу та ін.; як оформлений ідейний рух формується в епоху Відродження (15-16 століття).
Діалектика (мистецтво спору) – філософське вчення про цілісний, системний розвиток світу, та існування взаємозв’язку між подією та явищем.
Дуалізм – філософське учення, яке визнає, у протилежність до монізму, матеріальну й духовну субстанції рівноправними засадами. Дуалізм найвищою мірою характерний для філософії Декарта й Канта.
Екзистенціалізм – філософська течія XX ст., яка висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття. Його джерелом є вчення датського філософа XIX ст. Сьорена К'єркегора. Саме він уперше сформулював антитезу «екзистенції» та «системи», маючи на увазі систему Гегеля. На противагу панлогізму, який розчиняє буття в мисленні й упевнений, що буття до дрібних подробиць прозірне для думки, без залишку вкладається в поняття, К'єркегор стверджував, що екзистенція є те, що завжди вислизає від розуміння шляхом абстракцій. Звідси випливає теза про непристосованість наукового методу в самопізнанні людини.
Емпіризм – напрям у теорії пізнання, який стверджує, що усе знання обґрунтовується у досвіді та шляхом досвіду.
Ідеалізм – філософський напрям, протилежний матеріалізму в розв'язанні так званого основного питання філософії – питання про відношення свідомості до буття, духовного до матеріального. Ідеалізм виходить із первинності духовного, нематеріального, і вторинності матеріального. Об'єктивний ідеалізм приймає за основу дійсності особовий, або безособовий загальний дух, якусь надіндивідуальну свідомість. Суб'єктивний ідеалізм зводить знання про світ до змісту індивідуальної свідомості.
Ідеальне – суб'єктивний образ об'єктивної реальності, який виникає в процесі доцільної діяльності людини.
Ірраціоналізм – філософське вчення, яке наполягає на необмеженості пізнавальних можливостей розуму, мислення, та визнає основним родом пізнання інтуїцію, почуття, інстинкт і т. і.
Ісіхазм – молчальництво (течія у християнській релігії
Києво-Могилянська академія – вищий навчальний заклад, заснований у 1631 р. українським політичним і церковним діячем митрополитом Петром Могилою. Спочатку вона називалась колегією, а «академією стала згідно з указом Петра І у 1701 р.
Космоцентризм – орієнтація філософських думок на космос, як на природну упорядкованність.
Матеріалізм – філософський напрям, протилежний ідеалізму в рішенні основного питання філософії. Матеріалізм стверджує первинність матеріального та вторинність духовного, ідеального.
Матерія – філософське поняття, яке конкретизує поняття буття, охоплюючи безліч реально існуючих об'єктів і систем світу, яке є субстанційною основою різноманітних властивостей і форм руху. З точки зору матеріалізму, матерія ніколи не була створена, вічна у часі та нескінченна в просторі, нерозривно пов'язана з рухом, здібна до нескінченного саморозвитку, який за сприятливих обставин приводить до виникнення життя й мислячих істот.
Метафізика – термін «метафізика» виник у І ст. до н.е. як позначення частини філософської спадщини Арістотеля й буквально означає «те, що йде після фізики». Сам Арістотель називав цей важливий розділ свого філософського вчення «першою філософією», яка досліджує, на його думку, вищі, майже недоступні для органів чуттів розумоосяжні та незмінні принципи всього існуючого, обов'язкові для всіх наук. Традиційно використовується у значенні знання, рівнозначного філософському. Уперше термін «метафізика» у сенсі «анти діалектика» застосував Гегель. Так само цей термін використовувався марксизмом.
Методологія – 1) сукупність пізнавальних засобів, методів та заходів, які використовуються в будь-яких науках; 2) галузь знання, яка вивчає засоби, передумови та принципи організації пізнавальної та технічної діяльності.
Містика – безпосереднє «богоєднання» через осяяння, екстаз, прозріння.
Міфологія – фантастичне віддзеркалення дійсності в первісній свідомості, яке втілюється в міфах, тобто оповіданнях, фантастичні образи яких (боги, легендарні герої, події та таке інше) були спробою узагальнення та з'ясування різноманітних явищ природи й суспільства.
Мова – знакова система всякої фізичної природи, що виконує пізнавальну та комунікативну функції в процесі людської діяльності.
Монізм – філософське вчення, яке приймає за основу всього існуючого лише один принцип: або матерію(матеріалізм), або ідею (ідеалізм).
Неопозитивізм – один із найвпливовіших напрямів західної філософії XX ст., третя історична форма позитивізму. Знання про дійсність, згідно з неопозитивізмом, дається лише в повсякденному або конкретно-науковому мисленні, а філософія можлива тільки як діяльність з аналізу мови, у якій висловлюються наслідки цих видів мислення (аналітична філософія). Найбільш впливовим різновидом неопозитивізму був логічний позитивізм (Кант, Шлік, Нейрат). Найбільш авторитетними неопозитивістами були Бертран Рассел та Людвіг Вітгенштейн.
Номіналізм – напрям у філософії середньовіччя, який визнавав поняття лише іменами. На противагу реалізму, номіналісти стверджували, що реально існують тільки окремі речі з їхніми індивідуальними якостями. Загальні поняття, які створюються нашим мисленням про ці речі, не тільки не існують незалежно від речей, але навіть не віддзеркалюють їхніх властивостей та якостей. Видатними номіналістами були Росцелін, Оккам.
Онтологія – учення про буття.
Пантеїзм – філософське вчення, яке максимально зближує поняття «Бог» і «природа» із тенденцією подальшого їхнього ототожнювання.
Парадигма – приклад, зразок.
Позитивізм – напрям західної філософії, який вважає джерелом істинного знання лише конкретні природні та технічні науки, заперечує пізнавальну цінність філософії. Засновник – Огюст Конт (Франція), 30-роки XIX ст. В Англії послідовником Конта був Герберт Спенсер. Другою історичною формою позитивізму був емпіріокритицизм Ернста Маха та Рихарда Авенаріуса.
Постпозитивізм – загальна назва, яка використовується у філософії науки для позначення великої кількості методологічних концепцій, що отримали у спадщину деякі принципи методології логічного позитивізму. Постпозитивізм не являє собою особливого філософського напряму, течії чи школи, він є етапом у розвитку філософії як науки. Його наступ ознаменував вихід у 1959 році англомовного варіанту основної методологічної праці Карла Поппера «Логіка наукового відкриття», а також у 1963 р. книги Томаса Куна «Структура наукових революцій». Окрім фальсифікаціонізму Поппера та концепції «наукових революцій» Куна, стали відомими також «методологія науково-дослідницьких програм» Лакатоса, концепція «неявного знання» По-лані, концепції Тулміна, Агассі, Селларса та інші.
Прагматизм – філософська течія, яка виникла та набула найбільшого розповсюдження у США. Прагматизм запропонував новий тип філософського мислення, який виходив із своєрідного тлумачення людської дії, яка стала тією віссю, довкола якої обертаються та формуються всі філософські поняття й концепції. Засновник – Чарльз Пірс (1871р.). Він відмовився розглядати пізнавальну діяльність відносно до об'єктивної реальності, почав говорити не про знання, а про віру, яку тлумачив як готовність чи звичку діяти тим чи іншим чином.
Праксеологія – сфера соціальних досліджень праці, форм її організації, ефективності з метою розробки рекомендацій практичного характеру. Засновник – польський учений Т. Котарбинський.
Простір і час – із матеріалістичної точки зору, – основні форми існування матерії. З ідеалістичної точки зору, час і простір є чи то формами індивідуальної свідомості, чи то апріорними (до досвідними) формами почуттєвого споглядання (Кант), чи то категоріями абсолютного духу (Гегель).
Раціоналізм – учення в теорії пізнання, згідно з яким загальність та необхідність – логічні ознаки достовірності знання не можуть бути виведені з досвіду та його узагальнень, тому що вони притаманні самому розуму від народження (теорія «природжених ідей» Декарта).
Реалізм – напрям у філософії середньовіччя, який стверджував, що загальні поняття (універсали) мають реальне існування і передують існуванню одиничних речей. Реалізм продовжував лінію Платона у вирішенні питання про співвідношення поняття та об'єктивного світу, загального та одиничного. Видатними його представниками були Ансельм Кентерберійський та Гільом із Шампо, Фома Аквінський.
Рух – з точки зору матеріалізму, найважливіший атрибут, спосіб існування матерії.
Свідомість – із точки зору діалектичного матеріалізму, властивість високоорганізованої матерії, найвища форма віддзеркалювання об'єктивної дійсності.
Світогляд – система принципів, поглядів, цінностей, ідеалів та переконань, які визначають напрями діяльності та відношення до дійсності окремої людини, соціальної групи чи суспільства в цілому.
Субстанція – першооснова сутності, об'єктивна реальність в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку, усього різноманіття явищ природи й суспільства. Фундаментальна категорія наукового пізнання.
Схоластика – середньовічна «шкільна філософія», представники якої прагнули раціонально обґрунтувати й систематизувати християнське віровчення шляхом використання ідей Платона й Аристотеля.
Сцієнтизм і антисцієнтизм – протилежні філософсько-світоглядні орієнтації, притаманні суспільній свідомості у XX ст. Сцієнтизм виник у результаті НТР (науково-технічної революції) як некритична впевненість у здібностях науки вирішити всі соціальні проблеми, як ідеологія «чистої», ціннісно-нейтральної «великої науки». Теоретичний вираз сцієнтизму – технократичні концепції (Джон Гелбрейт, Денієл Белл) та неопозитивізм. Антисцієнтизм піддав критиці науку й техніку, ідею суспільного прогресу, поняття істини, раціональності, соціальної згоди, ціннісного універсалізму і т.і. Антисцієнтизм, який дістав вираження в екзистенціалізмі, теоріях Франкфуртської школи, контркультури та ідеології «зелених», вимагає обмежити соціальну експансію науки, зрівняти її з релігією, мистецтвом і навіть зовсім відмовитися від науки та техніки під гаслом повернення до традиційних цінностей та засобів діяльності.
Теоцентризм – орієнтація на Бога.
Технократизм – поняття, яке означає встановлення політичної влади технічних фахівців (Гелбрейт), різновид сцієнтизму.
Українське просвітництво – ідеологія періоду становлення капіталізму, яка була спрямована проти феодальних відносин (XVII XVIII ст.). Шлях установлення нового суспільного ладу Просвітництво вбачало в проведенні реформ в освіті, від поширення якої залежить суспільний прогрес. Важливу роль у цьому відіграла Києво-Могилянська академія.
Український Ренесанс – українське Відродження (друга половина XVI – початок XVII ст.) – період утвердження світського начала в духовній культурі, становлення й формування національної самосвідомості українського народу. Теоретичне осмислення реформаційних і ренесансно-гуманістичних процесів здійснювалось українськими книжниками, що об'єднувались навколо великих культурно-освітніх осередків, метою яких було збереження й розвиток вітчизняної культури, поширення освіти, захист своїх національних, релігійних і політичних інтересів.
«Філософія життя» – філософський напрям останньої третини XIX ст., який склався, головним чином, у Німеччині, Франції. її представниками були Ніцше, Дільтей, Зіммель, Бергсон, Шпенглер, Клагес та ін. Виникла як опозиція до класичного раціоналізму та як реакція на кризу механічного природознавства. «Філософія життя» звернулась до життя як до первинної реальності, цілісного органічного процесу, який передує розподілу матерії й духа, буття й пізнання. Саме поняття життя є багатозначним і невизначеним, дає простір різноманітним трактуванням: воно розуміється в біологічному (Ніцше, Клагес) і в космологічному (Бергсон), і в культурно-історичному планах (Дільтей, Зіммель, Шпенглер).
Філософія – наука про загальні закономірності, яким підпорядковані буття природи та суспільства, мислення, пізнання та життєдіяльність людини.
Фрейдизм – назва теорії й методу психоаналізу, названий на ім'я Зіґмунда Фрейда (1856-1939), австрійського лікаря-психіатра. Психіка розглядається Фрейдом як щось самостійне, яке існує паралельно матеріальним процесам, і кероване особливими, вічними психічними силами, які лежать поза межами свідомості. Душею людини володіють незмінні психічні конфлікти несвідомих прагнень до насолоди (лібідо) із «принципом реальності», до якого пристосовується свідомість. Психічний стан, усі дії людини, а потім і всі історичні події й суспільні явища Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомого і, насамперед, сексуального потягу. Сьогоденні прибічники Фрейда – неофрейдисти.
ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ
1. Релігія як соціокультурний феномен.
2. Структура та соціокультурні функції релігії.
3. Проблема виникнення релігії.
4. Первісні релігії.
5. Іудаїзм.
6. Індуїзм.
7. Конфуціанство.
8. Даосизм.
9. Синтоїзм.
10. Буддизм.
11. Національні релігії.
12. Виникнення християнства.
13. Біблія.
14. Православ’я.
15. Католицизм.
16. Протестантизм.
17. Секти у пізньому протестантизмі.
18. Основні напрями християнства.
19. Православ’я в Україні.
20. Українська греко-католицька церква /УГКЦ/.
21. Порівняльний аналіз культи в основних напрямах християнства.
22. Буддизм і християнство: порівняльний аналіз.
23. Віровчення буддизму і християнства.
24. Спільне та особливе у культурі буддизму та християнства.
25. Іслам.
26. Християнство і іслам: порівняльний аналіз.
27. Порівняльний аналіз віровчення ісламу і християнства.
28. Подібне і специфічне у культурі християнства і ісламу.
29. Містика і сучасні нетрадиційні релігії.
30. Вільнодумство як соціокультурний феномен.
31. Світогляд: сутність, структура, значення в житті особи та суспільства.
філософія.
33. Особливості філософії як типу світогляду: сутність, основні чинники виникнення, специфічні риси, основні розділи.
34. Основні проблеми філософії та головні напрямки в їх вирішенні.
35. Філософія античності: загальні риси, проблематика та основні течії й школи, представники.
36. Філософія середньовіччя: основні принципи, проблеми, течії, представники.
37. Філософія доби Відродження: характерні риси, ідеї, представники.
38. Філософія Нового часу: специфічні риси, проблеми, течії, представники.
39. Німецька класична філософія: І.Кант, Г.Гегель, Л.Фейєрбах, К.Маркс.
40. Позитивізм: основні риси, історичні форми.
41. Екзистенціальна філософія: „філософія життя”, екзистенціалізм, фрейдизм.
42. Вітчизняна філософія: характерні риси, історичні форми, видатні мислителі.
43. Буття та небуття (ніщо): основні підходи до розуміння сутності.
44. Матерія: сутність, загальні властивості, еволюція філософських та конкретно-наукових уявлень
45. Рух, час, простір: основні підходи до визначення сутності та загальних властивостей.
46. Свідомість: плюралізм підходів до визначення сутності, основних рис та походження.
47. Основні чинники виникнення свідомості в контексті філософсько-антропологічного підходу.
48. Пізнання: сутність, структура та динаміка.
49. Вчення про істину та її критерії.
50. Структура та динаміка наукового пізнання: основи, рівні, методи, форми та їх розвиток.
51. Альтернативні концепції розвитку: діалектика та метафізика, їх історичні форми й різновиди.
52. Основні принципи, закони і категорії діалектики.
53. Суспільство: соціальна філософія і філософія історії про його сутність та існування.
54. Основні сфери суспільства: економічна, соціальна, політична, духовна.
55. Людина: основні концепції стосовно її сутності та походження.
56. Суб’єкт історії: особа, соціальні групи, маси.
57. Існування людини: проблеми сенсу життя, смерті та безсмертя, свободи та самореалізації.
58. Культура і цивілізація: сутність, динаміка, співвідношення.
59. Суспільний прогрес: основні підходи до визначення сутності та критеріїв.
60. Глобальні проблеми сучасності: сутність, чинники виникнення та перспективи розв’язання.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Релігієзнавство
1. Васильев Л.С. История религий Востока: Учебн. пос. для студ. вузов. – М.: Центр, 1996. – 302 с.
2. Введение в общее религиоведение: Учебник / И.Н. Яблоков, Н.К. Дмитриева, А.И. Красников и др.; Под ред. И.Н. Яблокова – М.: Книжный Дом «Университет», 2001. – 576 с.
3. Ерышев А.А. Религиоведение: Учебн. пособ. – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: МАУП. 2001. – 276 с.
4. Калінін Ю.А. Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство. – К.: Наукова думка, 1997. – 252 с.
5. Кислюк К.В. Религиоведение: Учебн. пособ. для вузов / К.В. Кислюк, О.Н. Кучер. – 2-е изд., испр. и доп. – Ростов н/Д.: Феникс; Харьков: Торсинг, 2003. – 510 с.
6. Клецова С.Я. Религиоведение: Учебн. пособ. – Алчевск: ДГМИ, 1997. –128 с.
7. Костюкович П.И. Религиоведение: Учебн. пособ. для студ. вузов. – 2-е изд. – Минск: Новое знание, 2002. – 191 с.
8. Круглов А.А. Основы религиоведения. – Минск: Тетра-Системс, 2002. – 191 с.
9. Лубський В.І. та ін. Релігієзнавство: Підручник для студ. вищих навч. закл. / В.І. Лубський, В.І. Теремко, М.В. Лубська – К.: Академвидав, 2002. – 432 с.
10. Миркина З.А., Померанц Г.С. Великие религии мира. – М.: Рипол, 1995. – 400 с.
11. Настольная книга атеиста /Под общ. ред. С.Д. Сказкина. – 8-е изд., испр. и дополн. – М.: Политиздат, 1985. – 447 с.
12. Основы религиоведения: Учебн. / Ю.Ф. Борунков, И.Н. Яблоков, К.И. Никонов и др.; Под ред. И.Н. Яблокова. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Высш. шк., 2000. – 480 с.
13. Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігій. – К.: «АрТЕк», 1998. – 504 с.
14. Радугин А.А. Введение в религиоведение: Теория, история и современные религии: Курс лекций: Учебн. пособ. для студ. вузов. – М.: Центр, 1996. – 302 с.
15. Релігієзнавство: Навч. посібн. для студ. юрид. спец. вузів / В.М. Андріанов, С.А. Бублик, М.М. Ібрагімов, Б.Ф. Чміль; За ред. С.А. Бублика. – К.: Юрінком інтер, 2001. – 495 с.
16. Религиоведение: Учебн. пособ. для студ. вузов / М.Я. Ленсу, Я.С. Яскевич, В.В. Кудрявцева и др.; Под ред. М.Я, Ленсу и др. – Минск: Новое знание, 2003. – 445 с.
17. Религиоведение: Учебн. пособ. и учебн. словарь-минимум по религиоведению для студ. вузов / Под ред. И.Н. Яблокова – М.: Гардарики, 2002. – 536 с.
18. Самыгин С.И., Нечипуренко В.Н., Полонская Н.Н. Религиоведение: Социология и психология религии: Учебн. для студ. вузов. – Ростов н/Д.: Феникс, 1996. – 670 с.
19. Токарев С. А. Религия в истории народов мира. – 4-е изд., испр. и доп. – М.: Политиздат, 1986. – 575 с.
20. Токарев С.А. Ранние формы религии. – М.: Политиздат, 1990. – 621 с.
21. Угринович Д.М. Психология религии. – М.: Политиздат, 1986. – 350 с.
22. Форвард М. Религия: Пер. с англ. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2003. – 311 с.
23. Ходькова Л.П. Релігієзнавство: Навч. посібн. для студ. вузів. – Львів: Афіша, 2001. – 310 с.
24. Черній А.М. Релігієзнавство: Навч. посібн. – К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2002. – 288 с.
Філософія
1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К.: Генеза, 1996. – 369 с.
2. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. – К.: Либідь, 2001. – 408 с.
3. Буржуазная философия ХХ века. – М.: Политиздат, 1974. – 335 с.
4. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – 3-тє видання. – К.: Наукова думка, 1997. – 286 с.
5. Губин В. Д. Философия. Элементарный курс. Учебн. пособ. для студ. вузов. – М.: Гардарики, 2001. – 457 с.
6. Гуревич П.С. Основы философии: Учебн. пособие для студ. средних спец. учеб. заведений. – М.: Гардарики, 2002. – 438 с.
7. Ермакова Е.Е. Философия: Учебник для студ. техн. спец. вузов. – М.: Высш. шк., 2002. – 272 с.
8. История философии в кратком изложении. – М.: Мысль, 1991. – 590 с.
9. Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – 560 с.
10. Кальной И.И. Философия для аспирантов: Учеб. / И.И. Кальной, Ю.А. Сандулов; Под ред. И.И. Кального. – 3-е изд., стер. – СПб.: Лань, 2003. – 510 с.
11. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для студ. вузов. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Логос. 2002. – 343 с.
12. Клецова С.Я. Социальная философия: Учебное пособие. – Алчевск: ДГМИ, 2002. – 190 с.
13. Клецова С.Я. Философия: Учебное пособие: В 2 част. Часть 1. – Алчевск: ДГМИ, 1997. – 154 с.
14. Клецова С.Я., Лебедева Н.Г. Философия научно-технического прогресса: Учебное пособие. – Алчевск: ДГМИ, 1997. – 188 с.
15. Клецова С.Я., Лебедева Н.Г. Философия науки и техники: Учебное пособие. – Алчевск: ДонГТУ, 2005. – 261 с.
16. Кохановский В.П. Философия: Конспект лекций / В.П. Кохановский, Л.В. Жаров, В.П. Яковлев. – 2-е изд. – Ростов н/Д.: Феникс, 2003. – 192 с.
17. Лучшие рефераты по философии / Сост. Д.Н. Киричук. – Ростов н/Д: Феникс, 2002. – 316 с.
18. Мир философии: Кн. для чтения: [В 2 ч. / Сост. П.С. Гуревич, В.И. Столяров]. – М.: Политиздат, 1991. – 669 с.
19. Нарский И.С. Западно-европейская философия ХVП века. Учебн. пособие. – М.: Высш. школа, 1974. – 379 с.
20. Нарский И.С. Западно-европейская философия ХVШ века. Учебн. пособие. – М.: Высш. школа, 1973. – 302 с.
21. Невлева И.М. Философия: Учебн. пособие для студ. вузов. – М.: Изд-во РДЛ, 2002. – 445 с.
22. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посіб. – К.: Вища шк.: Т-во «Знання», КОО, 1999. – 543 с.
23. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. Посібник / За ред. М.Ф.Тарасенка. – К.: Либідь, 1997. – 328 с.
24. Основы современной философии: Учебник для вузов / М.Н.Росенко, А.С Колесников, В.А. Гречанова и др.; Отв. ред.: М.Н. Росенко. – 4-е изд. доп. – СПб.: Лань, 2002. – 384 с.
25. Патерыкина В.В. Философия: Учебное пособие: В 2 частях. Часть 2. – Алчевск: ДГМИ, 1997. – 139 с.
26. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації. 2-е видання, виправлене і доповнене. – К.: «Каравела»; Львів: «Новий світ-2000», 2002. – 544 с.
27. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 576 с.
28. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – издание 2-е, переб. и доп. – М.: «Центр», 1996. – 336 с.
29. Спиркин А.Г. Философия: сокращенный вариант: Учебн. для студ. втузов. – М.: Гардарики. 2003. – 367 с.
30. Спиркин А.Г. Философия: Учебн. для студ. вузов. – М.: Гардарики, 2002. – 815 с.
31. Философия: Конспект лекций. Словарь философских терминов. Вопросы для самоподготовки. Упражнения и задачи. Вопросы компьютерного контроля. Темы докладов и рефератов. Литература. Философские кроссворды / Под ред. В.В. Трушкова. – М.: Былина, 2001. – 256 с.
32. Философия: Справочник студента / Авт.–сост. Г.Г Кириленко, Е.Ф. Шевцов. – М.: АСТ; Слово, 1999. – 672 с.
33. Философия: Учебн. для студ. вузов / Г.И. Иконникова, В.Н. Лавриненко, В.П. Ратников, М.М. Сидоров., Под. ред. В.Н. Лавриненко. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Юристъ, 2002. – 516 с.
34. Философия: Учебн. пособие для студ. вузов / Под. ред. С.А. Хмелевской. – М.: Per Se, 2002. – 224 с.
35. Философия: Учебное пособие для высших учебных заведений (Издание четвертое). – Ростов н/Д: «Феникс», 2002. – 576 с.
36. Философский энциклопедический словарь / Ред.–сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Кораблева, В.А. Лутченко. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 576 с.
37. Філософія: Підручник / І.В. Бичко, І.В Бойченко, В.Г. Табачковський та ін. – К.: Либідь, 2001. – 408 с.
38. Хрестоматия по философии: Учебн. пособие для студ. нефилософ. факультетов вузов / Сост.: П.В. Алексеев, А.В. Панин. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Проспект, 2003. – 376 с.
ЗМІСТ
РОБОЧА ПРОГРАМА………………………………………………3
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРІВ………………..11
ПЛАНИ СЕМІНАРІВ……………………………………………….12
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО
КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ……………………………………………18
ВАРІАНТИ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ……………..……………….18
ТЕМИ ЛЕКЦІЙ……………..………………………………….……23
СЛОВНИК ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ З ДИСЦИПЛІНИ «РЕЛІГІЄЗНАВСТВО»……………………………………………..69
СЛОВНИК ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ З ДИСЦИПЛІНИ
«ФІЛОСОФІЯ»…………….………………………………………..82
ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ…………………………………..………..88
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА………………………….…....91
PAGE 95