Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Вступ
В 1990-ті роки склалися художні тенденції, для яких характерне виражене у полемічній формі протиставлення себе колишнім традиціям творчості, так само як навколишнім соціальним стереотипам у цілому. Вони отримали назву авангардизм.
Як і напрями модернізму, авангард був націлений на радикальне перетворення людської свідомості засобами мистецтва, на естетичну революцію, яка зруйнувала б духовну косність існуючого суспільства, при цьому його художньо-утопічні стратегії і тактика були набагато більш рішучими, анархічно-бунтарськими.
Не задовольняючись створенням вишуканих "вогнищ" краси і таємниці, що протистоять низинній матеріальності буття, авангард ввів у свої образи грубу матерію життя, "поетику вулиці", хаотичну ритміку сучасного міста, природу, наділену потужною творчо-руйнівною силою, він не раз декларативно підкреслював у своїх творах принцип "антимистецтва", відкидаючи тим самим не тільки колишні, більш традиційні стилі, але й усталене поняття мистецтва в цілому. Постійно вабили авангард "дивні світи" нової науки і техніки з них він брав не тільки сюжетно-символічні мотиви, але також багато конструкцій та прийомів. З іншого боку, у мистецтво дедалі активніше входила "варварська" архаїка, магія давнини, примітив і фольклор (у вигляді запозичень з мистецтва негрів Африки і народного лубка). Світовому діалогу культур авангард надав небачену гостроту.
Перетворення охопили усі види творчості, але ізомистецтво постійно виступало ініціатором нових рухів. Майстри постімпресіонізму зумовили найважливіші тенденції авангарду; його ранній фронт намітився груповими виступами представників фовізму і кубізму.
Кубізм - це модерністська течія в образотворчому мистецтві (переважно в живописі), зародився в першій чверті XX століття. Виникнення кубізму відносять до 1907, коли П. Пікассо написав картину "Авіньйонські дівиці" (у даний момент картина знаходиться в Музеї сучасного мистецтва, Нью-Йорк), незвичайну за своєю гострою гротескності: деформовані, огрубіння фігури зображені тут без будь-яких елементів світлотіні і перспективи, як комбінація розкладених на площині об’ємів. У 1908 в Парижі утворилася група "Батолавуар" ("Човен-плотомойня"), куди входили Пікассо, Ж. Брак, іспанець X. Гріс, письменники Г, Аполлінер. Г. Стайн та ін. У цій групі склалися і були послідовно виражені основні принципи кубізму. В іншу групу, що виникла в 1911 в Пюто під Парижем і оформився в 1912 на виставці "Сексьон д` ор "(" Золотий перетин "), увійшли популяризатори і виразник кубізму - О. Глеза, Ж. Метсенже, Ж. Віллон, А. Ле Фоконье і художники, лише частково зіткнувшись з кубізмом, - Ф. Леже, Р. Делоне, чех Ф. Купка. Слово "кубісти" вперше вжив у 1908 франц. критик Л. Восель як глузливе прізвисько художників, що зображують предметний світ у вигляді комбінацій правильних геометричних об'ємів (куба, кулі, циліндра, конуса).
1. Характерні риси кубізму
Кубізм, знаменував собою рішучий розрив з традиціями реалістичного мистецтва. Разом з тим творчість кубістів носило характер виклику стандартної красивості салонного мистецтва, туманним іносказання символізму, хиткість живопису пізнього імпресіонізму. Зводячи до мінімуму, а часто і прагнучи будувати свої твори з поєднання елементарних, "первинних" форм, представники кубізму звернулися до конструювання об'ємної форми на площині, розчленування реального обсягу на геометризований тіла, зрушені, що перетинають один одного, сприйняті з різних точок зору. Входячи в коло безлічі модерністських течій, кубізм виділявся серед них тяжінням до суворої аскетичності кольору, до простих, вагомим, відчутним формам, до елементарних мотивами (таким, як будинок, дерево, начиння та ін.) Це особливо характерно для раннього етапу кубізму, що склалася під впливом живопису П. Сезанна (його посмертна виставка відбулась у Парижі в 1907). До цього "сезанновскій" період кубізму (1907-09) геометризація форм підкреслює стійкість, предметність світу; потужні горіння обсяги як би щільно розкладаються на поверхні полотна, утворюючи подобу рельєфу; колір, виділяючи окремі грані предмета, одночасно і посилює, і дробить обсяг ( П. Пікассо, "Три жінки", 1909, Ж. Брак "Естак", 1908). У наступній, "аналітичної" стадії кубізму (1910 - 12) предмет розпадається, дробиться на дрібні межі, які чітко відокремлюються один від одного: предметна форма як би распластивается на полотні (П. Пікассо, "А. Воллар", 1910, Ж. Брак, "На честь І. С. Баха", 1912). В останній, "синтетичної" стадії (1912-14) перемагає декоративне початок, а картини перетворюються у барвисті площинні панно (П. Пікассо, "Гітара і скрипка", 1913; Ж. Брак, "Жінка з гітарою"); з'являється інтерес до всякого роду фактурним ефектів - наклейкам (колаж), присипки, об'ємним конструкціям на полотні, тобто відмова від зображення простору та об'єму як би компенсується рельєфними матеріальними побудовами в реальному просторі. Тоді ж з'явилася кубістичні скульптура з її геометризацією і зрушеннями форми, просторовими побудов на площині (неізобразітельние композиції та асамбляжі - скульптури з неоднорідних матеріалів Пікассо, твори О. Лорана, Р. Дюшан-Віллона, геометризований рельєфи і фігури О. Цадкін, Ж. Ліпшиця , увігнуті контррельєфи А. П. Архипенка). До 1914 кубізм почав поступатися місцем іншим течіям, але продовжував впливати не тільки на французьких художників, а й на італійських футуристів, росіян кубофутурист (К. С. Малевич, В. Є. Татлін), німецьких художників "Баугауза" (Л. Фейнінгер, О. Шлеммер). Пізній кубізм впритул наблизився до абстрактного мистецтва ("абстрактний кубізм" Р. Делоне), одночасно через захоплення кубізмом пройшли, подолавши його вплив, деякі великі майстри 20 в., Які прагнули до вироблення сучасного лаконічного експресивного художньої мови, - мексиканець Д. Рівера, чехи Б. Кубішта, Е Філла, італієць Р. Гуттузо, поляк Ю. Т. Маковський та ін..
2. Засновник кубізму Пабло Руїс Пікассо
Пабло Руїс Пікассо 1907 року став засновником кубізму, із середини 1910-х створював роботи в стилі неокласицизму, з початку 1920-х рр. став лідером сюрреалізму.
У 1930-х рр. створював скульптури з металу, ілюстрував книги, займався монументальним живописом ("Герніка", 1937, написана після бомбардування цивільних районів однойменного міста).
Експерти називають Пікассо найбільш "дорогим" художником в світі — в 2008 році обсяг тільки офіційних продаж його картин склав 262 млн. доларів. 4 травня 2010 року картину Пікассо "Оголена, зелене листя і бюст" було продано на аукціоні Christie's за 106,482 млн. доларів США, яка стала найбільш дорогим шедевром мистецтва коли-небудь проданим в світі.
Пабло Пікассо народився 25 жовтня 1881 року в місті Малага в іспанському регіоні Андалусія у родинній садибі небідного дона Руїса Бласко. Пабло малював змалку. 1889 року 8-річний хлопчик під враженням побаченої кориди і за наставництва батька олійними фарбами намалював першу картину — "Маленький пікадор" (El pequeño picador), від написання якої пізніше відхрещувався.
1891 року родина покинула Малагу, оскільки батько отримав посаду викладача інституту в місті Ла-Коруньї (Галісія, Іспанія). Там Пабло теж малював. Уже 10-річним він демонстрував сильну віру в свій талант і свої методи малювання. Його перші роботи були виразно реалістичними й ледь не суворими за правдивістю.
1895 рік став важливим у дитинстві Пабло Пікассо. У січні померла його сестра Консепсьйон, а у вересні сеньйор Руїс, батько Пабло, посів кафедру у Школі мистецтв і ремесел (т.зв. Лонжа, Lonja) в Барселоні. До цієї школи прийняли молодого Пабло. Тут він навчався два роки і тут же, у Барселоні, можливо, на догоду батькові, створив низку картин, переважно портретних, у академічному стилі. Чуттєвий академізм цих барселонських полотен Пікассо різнився від напрямку, в якому митець працював у Ла Коруньї
Навчаючись блискуче і старанно, 14-річний Пабло зумів скласти всі вступні іспити до Школи красних мистецтв Барселони (Лотжа/Llotja) за один день, що дозволило йому пропустити 2 перші класи. Згідно з популярною легендою про художника, його батько під враженням від екстраординарного таланту свого сина, побачивши вже його перші дитячі малюнки, передав йому всі свої пензлі та палітру й зарікся знову коли-небудь в житті малювати.
Ось як сам Пабло Пікассо згадував дитячі роки і перші кроки в образотворчому мистецтві:"
"На відміну від музики, немає дітей від природи геніальних у малюванні. Те, що люди сприймають за природне обдарування, зазвичай, здобуте в дитинстві. Це ніяк не зникає із дорослішанням. Можливо, що одного дня така дитина перетвориться на справжнього художника, а може, й великого митця. Але починати, все одно, варто від початку. Між тим, щодо мене, я аж ніяк не був генієм. Мої перші малюнки ніколи не виставлялися на експозиціях дитячих малюнків. Мені бракувало незнання дитини, дитячої безпосередньості. Я робив академічні малюнки у віці семи років із точністю, яка мене лякала."
Взимку 1895 року Пабло Пікассо написав перше велике академічне полотно — "Перше причастя" (ісп. La Primera Comunión). Це сталося в Барселоні — місті, в якому хлопець провів 9 років, за винятком вакацій і відвідин, більш-менш тривалих, Мадрида та Парижа.
1897 року Пікассо представив полотно "Наука і милосердя" (ісп. Ciencia y Caridad) на Виставці мистецтва у Мадриді. Влітку художник був на вакаціях у Малазі, де малював пейзажі та кориду.
У вересні Пікассо поїхав до Мадрида, щоб розпочати студії в Академії Сан Фернандо. У цей час він намагався наслідувати і популяризувати каталанський модернізм, заради чого 1901 року навіть заснував невеликий часопис "Молоде мистецтво" (ісп. Arte Joven), що, однак, проіснував зовсім недовго. Але доволі консервативна інтелектуальна атмосфера столиці, не готова до проявів цього руху, не надихала його, і Пікассо скоро залишив академію. Все ж Пабло не раз радо відвідував музей Прадо, щоб якнайкраще вивчити майстерність Ель Греко, якого наприкінці 19 століття обожнювали як професійні митці, так і аматори.
Від 1898 року Пабло Пікассо підписував свої роботи як Pablo Ruiz Picasso, потім як Pablo R. Picasso і лише від 1901 року — як Picasso. Ця зміна аж ніяк не означала відмову від батька, а радше наголошувала на зв'язку митця зі своїм "художнім корінням", з каталонськими друзями, які взяли собі за звичку називати Пабло його материнським прізвищем, менш поширеним, ніж батьківське Руїс.
У червні 1898 року Пабло Пікассо повернувся до Барселони. Потім, захворівши на скарлатину, він переїхав до садиби свого приятеля Мануела Паллареса (Manuel Pallarés) у Таррагоні. Там, одужуючи, молодий художник продовжував писати, звернувшись у своїй творчості до першооснов і природи — цей період вважається одним з перших примітивістських періодів у його кар'єрі. Відмовившись від ідеї жити в Мадриді та копіювати великих майстрів, в лютому 1899 року Пікассо знову переїхав до Барселони, де відвідував популярну в певних артистичних колах корчму "Чотири коти" (кат. Els Quatre Gats), завів знайомство з представниками барселонської богеми (Jaime Sabartés, Carlos Casagemas та іншими). Саме в кнайпі "Чотири коти" відбулася перша персональна виставка робіт Пікассо. Також саме в Барселоні Пікассо познайомився з популярним тоді у місті анархістським рухом. Панівна бідність у нижніх районах міста та хворі, скалічені солдати, що поверталися після розгромної для Іспанії Кубинської кампанії, створили соціальне напруження і відповідну культурну, політичну і суспільну атмосферу в місті. Це не могло не відбитися на чуттєвості полотен Пабло Пікассо, що, зокрема, видно в картинах 1897—1901 років: "Ув'язнений" (ісп. El prisionero), "Мітинг анархістів" (ісп. Un miting anarquista). У жовтні 1900 року Пабло Пікассо відвідав Всесвітню виставку в Парижі, де виставлялась і його картина "Останні миті" (ісп. Últimos momentos), доля якої нині невідома. На твори Пікассо цього періоду також впливала творчість каталонського художника Ісідре Нонеля (Isidre Nonell), відомого йому ще по "4 котах", і француза Тулуз-Лотрека, що відчутно з робіт "Очікування (Марґо)" (ісп. La espera (Margot)), "Балерина-карлиця" (ісп. Bailarina enana) і "Фінал [циркового] номеру" (ісп. El final del número), обидві останні 1901 року. Також відомо, що саме тоді вперше було куплено твори Пікассо — якийсь Пере Маньяч (Pere Mañach) заплатив 150 франків за увесь річний доробок митця, а також започатковано взаємини з галеристом Берте Вайлем (Berthe Weill). До Барселони Пабло Пікассо повернувся 20 грудня, а святкувати Новий рік вирушив до рідної Малаги. Період у творчості Пабло Пікассо між 1901 і 1904 роками відомий як "блакитний" (ісп. período azul): його назва походить від кольору, який домінує у полотнах митця. На такий вибір кольорової гами художника спонукало самогубство через нерозділене кохання його близького друга Карлоса Касахемаса 17 лютого 1901 року. Цій події художник, зокрема, присвятив полотно "Смерть Касахемаса" / ісп. La muerte de Casagema, яке стало "відправним пунктом" періоду. Мистецтвознавці вважають, що чуттєві картини митця "блакитного" періоду також створено під впливом творчості Гогена, Ван Гога та із застосуванням окремих прийомів Ель Греко (наприклад, видовження постатей).
Наприкінці квітня 1901 року Пікассо повернувся до Барселони, де на мистецькій виставці експонувалася його "Жінка в блакитному" (ісп. Mujer en azul), але вже в травні знову приїхав до Парижа і винайняв апартаменти № 130 на бульварі Кліші (Clichy), які правили померлому Касахемасу за майстерню. У червні—липні того ж року Пікассо та Франсіско Ітурріно (Francisco Iturrino) виставляли свої роботи у галереї Воллара (Vollard).
У червні того ж (1901) року Пабло Пікассо знайомиться з французьким поетом і художником Максом Жакобом, з яким підтримуватиме теплі і щирі стосунки до смерті останнього в 1944 році. Здобуваючи визнання оточення, однак, Пікассо в цей час відчуває брак коштів — створюючи по одній-дві картини щоночі, на ранок він продавав їх на вулиці Лаффіт (Rue Laffite) за 150 франків, а також співпрацював зі своїм першим покупцем п. Маньячем. Впродовж осені малює Los dos saltimbanquis (або Арлекін та його подруга), Arlequín apoyado і закінчує картину "Смерть Касахемаса". Взимку створює низку портретів переважно в блактиному кольорі — Жайме Сабартеса, Матеу Фернандеша і "блакитний автопортрет". "Рожевим" періодом у творчості Пабло Пікассо, коли саме рожева фарба домінувала у палітрі митця, прийнято вважати короткий період від осені 1904 до кінця 1905 року. До того ж він мав перехідні етапи (відповідно на початку — весна і літо 1904 року і на кінці — рік 1906-й). Цей час був надзвичайно плідним у доробку Пікассо, крім того, позначений першими серйозними особистими стосунками художника. Проживаючи переважно в Парижі протягом "рожевого" періоду, Пікассо водночас багато подорожував, заводив нові і підтримував старі знайомства, багато дізнався про світ мистецтва і цирку, успішно експонував і продавав свої твори. У квітні 1904 Пікассо облаштовується у Парижі в апартаментах (залишеній майстерні його друга скульптора Пако Дуррйо/Paco Durrio) у будинку Bateau-Lavoir, названим так поетом Жакобом через зовнішню подібність (з франц. дослівно "човен-приступ для полоскання/прання білизни"), розташованому в престижному і богемному міському кварталі Монмартр. Навколо Пікассо відразу ж групується ціле коло митців, зокрема тих, що приїхали з Іспанії та Каталонії, серед них і мешканці "Човника-приступу для полоскання" митець Рікардо Каналс (Ricardo Canals) з дружиною, який знайомить у вересні цього року Пікассо з технікою травлення; Мануель Уґе (Manuel Hugué) з дружиною, Рамон Пічот (Ramon Pichot) тощо. Впродовж літа Пікассо підтримує особисті стосунки з Мадлен — жінкою, яка в цей період з'являється на деяких малюнках митця і надихає на написання інших: "Жінка акробата" (ісп. La mujer del acróbata), "Родина Арлекіна" (ісп. Familia de Arlequín). У серпні 1904 року Пікассо знайомиться зі своїм першим серйозним коханням життя: "прекрасною Фернандою", як її називали, — 21-річною Фернандою Олівьє (Fernande Olivier; 1881-1966), моделлю-натурницею і подругою Бенедетти, дружини Каналса, що залишалась джерелом натхенння Пікассо до 1910 року (остаточно стосунки були розірвані лише через 2 роки, в 1912-му).
Картина "Родина вуличних циркачів"
В цей час Пікассо знайомиться з багатьма представниками богеми Парижа, зокрема у жовтні (1904) потоваришував з поетом Андре Салмоном (André Salmon) та письменником-предтечею сюрреалізму Ґійомом Аполлінером, та й сам стає частиною цього нестримного мистецького світу, будучи завсідником кабаре "Верткий кролик" (Lapin Agile) та Цирку Медрано (Cirque Medrano). Отаборившись на Монмартрі, Пікассо змінює тематику й палітру своїх робіт — блиск і вбогість артистів театру і митців, їхні творчі злети і життєві поразки привносять у його творчість незнаний досі ліризм, а рожеве бере гору над блакитним. "Рожевий" період — це м'які та теплі барви, легкі та делікатні обриси, з наголосом на лініях та малюнку, а не на кольоровому різнобарв'ї, фігури лишаються видовженими, нагадуючи Ель Греко: "Актор" (ісп. El actor), акварель "Божевільний" (ісп. El loco). Теми творів митця — меланхолійні за настроєм сценки з життя, переважно акторів цирку і вуличного театру (акробатів, арлекінів, клоунів, жонглерів), в т.ч. із зображенням тварин — "Акробат з м'ячем" або "Дівчина з м'ячем" (ісп. Acróbata con balón), "Родина вуличних циркачів" (ісп. La familia de saltimbanquis), "Акробатка і молодий арлекін" (ісп. Acróbata y joven arlequín), "Родина акробатів з мавпою" (ісп. Familia de acróbatas con mono) тощо.
У період від 25 лютого до 6 березня 1905 року Пікассо вперше демонструє на виставці в галереї Серюрьє (Sérurier) свої "рожеві" полотна, що спричиняє численні дискусії критиків з приводу яскравої трансформації таланту митця. Аполлінер пише в цей час у Revue immoraliste:" "Між показним і фальшивим блиском його фокусників відчувається справжнє співчуття до людей з народу — непостійних, заляканих, манерних, вбогих і фальшивих".
Важливе значення для Пікассо в цей період мало знайомство з Гертрудою Стайн (Gertrude Stein) та її братом Лео, які осіли в Парижі, організувавши салонний бізнес і присвятивши своє життя збиранню творів мистецтва. "Вийшовши" на Пікассо через посередника-торгівця на ім'я Кловіс Саґо (Clovis Sagot), брат і сестра Стайни вже при першій зустрічі з Пікассо накупили картин на 900 франків. Відтоді Гертруда Стайн стає надовго вірним меценатом Пікассо, а він — постійним відвідувачем її салону, а з часом і особистого паризького помешкання. Пікассо малює портрети Лео Стайна та його сина Майкла й починає тривалі сесії написання відомого портрета своєї благодійниці Гертруди Стайн. Гертруда, придбавши нещодавно "Жінку з капелюхом" Матісса, вирішує, що обидва митці конче мають зустрітися.
1906 року, по трьох місяцях роботи над портретом Гертруди Стайн, Пікассо робить перші накиди картини "Авіньйонські панянки" (Las señoritas de Aviñón), якій судилося стати непересічним витвором "перехідного" періоду, насправді ж передвісником кубізму. Разом з цим митець у ці дні продовжує свій "рожевий" творчий період — однак тематика полотен змінюється кардинально — на зміну арлекінам і акробатам приходять вершники та юнаки на тлі буколічних пейзажів. Пікассо перебуває в творчому пошуку — відвідує експозиції класичного і давнього мистецтва. Дослідники життя художника переконані, що він відвідав і перебував під враженням виставки доіспанського (іберійсього) примітивного мистецтва, організованої в Луврі в цей час.
Навесні 1906 року галерея Амбруаза Воллара придбала більшість "рожевих" творів Пікассо. Відтак, у травні він з Фернандою Олівьє виїздить до Барселони, щоб відпочити і представити свою пасію родичам і знайомим. Влітку Пабло і Фернанда в Леріді, споглядаючи на просте життя каталонців — художник пише сцени купальників і оголених все в тій же червонуватій кольоровій гамі, на думку мистецтвознавців, із застосуванням вражень від архаїчного примітивного народного мистецтва і вже в передочікуванні нової стилістики протокубізму, до якої остаточно звернеться наступного, 1907 року.
Перехідний або "африканський" період: протокубізм
Період від кінця 1906-го (1907) і до 1909 року в творчості Пабло Пікассо є перехідним — у мистецтвознавстві він також отримав різні іменування, на кшталт "чорний", "темний", "африканський", адже вважається, що митець творив у цей час не в останню чергу під упливом африканського мистецтва, зразки якого, в тому числі, міг бачити в Музеї етнографії у паризькому палаці Трокадеро, хоча сам художник силу цього впливу завжди відкидав. Безсумнівними фактами лишається те, що в цей час митець довів до кінця дещо із задуманого раніше, зокрема шедевральний твір "Авіньйонські панянки" (Las señoritas de Aviñón, 1907), портрет Г.Стайн тощо, а також те, що в ході інтенсивних творчих пошуків митець зрештою прийшов до кубізму.
Повернувшись із Каталонії в серпні 1906 року, Пікассо знову береться за написання портрету Гертруди Стайн, працюючи притому по пам'яті, адже вона в цей час перебувала в Італії. Збереглися свідчення, що про цей портрет митець казав так:"Хай весь світ гадає, що вона [Гертруда Стайн] не такий абсолют, як її портрет, та все одно, зрештою вона буде подобати на нього."
На практиці ж написання портрету стало таким виснажливим — Пікассо переписував його близько 80 разів, що насамкінець він з розпукою сказав так: "Я вже перестаю бачити її (Гертруду Стайн), коли дивлюсь на неї"
Така тривала праця Пікассо пояснювалась ще й безперервним творчим пошуком, вивченням співвідношення й взаємовпливів у мистецькому витворі змісту й форми, для чого митець не перестає досліджувати давнє мистецтво й сучасне йому, зокрема, Сезаннівське, що добре видно з автопортрету цього часу (т.зв. "Автопортрет з палітрою" / ісп. Autorretrato con paleta), картини, що виражає напівдикий архаїзм, увібравши в себе досвід Пікассо, набутий ще і перед 1905 роком.
На початку зими 1906-07 років Пікассо після перегляду осіннього паризького салону, що став переважно ретроспективою творів Гогена, написав "Дві оголені жінки" (ісп. Dos mujeres desnudas), а вже до кінця року малював лише ескізи і замальовки оголених жіночих тіл, щоб зрештою згодом "вибухнути" зі своїми "Авіньйонськими панянками".
Картина "Авіньйонські панянки"
Нарешті навесні 1907 року з'являються "Авіньйонські панянки" — картина, що писалась понад рік, — так довго і ретельно Пікассо досі не працював. Перша реакція критики і громадськості була справжнім шоком. Навіть колеги і друзі виявили неоднозначне ставлення. Матісс знавіснів, а більшість друзів не прийняли твір. Приміром, новий товариш Пікассо митець Жорж Брак, з яким він познайомився через Аполлінера тоді ж, навесні 1907 року (і приятелюватиме тривалий час), висловився так: "Відчуття таке, що нас хочуть нагодувати жолудями, а запи́ти пропонують нафтою"
А той же Аполлінер був менш різким і більш згодницьким: "чудова мова, яка непридатна для створення літератури, адже нею ще не створено слів для вираження понять". "Скандальна картина", як її нарік близький друг Пікассо поет Андре Салмон, насправді стала першим зразком кубізму, і, на думку багатьох мистецтвознавців, виявилась поворотним пунктом у розвитку сучасного мистецтва. Для самого Пікассо це було розірвання традиції й остаточний відхід від реалізму з його канонами перспективи й просторової глибини, так само як з існуючим ідеалом краси жіночого тіла, і все це на користь сукупності кутових планів без просторового обмеження; постаті "авіньйонських панянок" лишились видовженими, як це було звично для Пікассо, у кольоровому ж плані — в картині хоча й переважає вохра і рожеві тони, однак загальне забарвлення, на яке впливає і структура малюнку, є радше агресивним. Наприкінці літа 1907 року стосунки Пабло Пікассо з Фернандою зайшли в "глухий кут", і подружжя вирішило розійтися, хоча офіційно не розлучалися до кінця листопада. За відсутності Фернанди Макс Жакоб і Аполлінер переконали Пікассо спробувати курити опій — відтак, митець перебуває між наркотичними мареннями і страхом поринути в апатію до творчості. Палітра Пікассо набуває яскравих фарб: "Оголена жінка" (ісп. Mujer desnuda), "Танець вітрил" (ісп. La danza de los velos), "Квіти на столі" (ісп. Flores sobre una mesa)[38]. В цей час майстерня Пікассо обертається на справжній осередок дискусій і дебатів і не лише з приводу його творчості. Брак приносить туди свої роботи, а Матісс і Пікассо обмінюються картинами: Матіссова "Глечик, куля і лимон" на Пікассову "Портрет Марґеріт" (портрет дочки Матісса Марґеріт)[38]. Відносини двох великих митців, що являли взаємні кпини та негласне змагання, насправді ґрунтувалися на глибокому обопільному захваті один одним. Матісс казав, що ніхто інший не бачить його твори як Пікассо, а Пікассові ніхто не здатний побачити, як він, Матісс. Період кубізму в творчості Пікассо, одним із винахідників якого він власне і був, і який є одним з визначальних у доробку митця, охоплює, згідно з дослідженнями мистецтвознавців, доволі значний проміжок від 1908 або 1909 до 1917 року. Традиційно виокремлюють декілька етапів (іноді з підетапами) кубізму Пікассо, які втім не мають чітких розподілів у датах:
перший етап, т.зв. "сезанівський кубізм" — застосування в структурі малюнку простих геометричних форм (переважно трикутників), з яких формуються предмети, які виразно знаходять подібність із реально існуючими; у кольоровій гамі переважають також "сезанівські" тони, щоправда більш "розмиті" — зелений та його відтінки (від салатового до брунатного), коричневий (болотяний), ліловий;
другий етап, т.зв. "аналітичний кубізм" — предмети або особи поділяються на геометричні форми (зазвичай велике число маленьких, переважно тих же трикутників); межі і обриси предметів/осіб розмиті і нечіткі.
третій етап, т.зв. "синтетичний кубізм" — носить декоративний і контрастний характер, близький до символізму; переважно зображувані предмети (музичні інструменти, посуд, різні прилади та пристосування, напр. люльки для паління тощо) мають дещо спільне з реальними предметами, але водночас фактично є алегорією до якихось понять, настроїв, ситуацій тощо.
Еволюцію кубізму Пікассо видно з трьох його робіт:
"Жінка з віялом", 1909, зразок "сезанівського" кубізму
Портрет Канвайлера, 1910 зразок "аналітичного" кубізму
"Скрипка та гітара", 1913 зразок "синтетичного" кубізму
Маючи "Авіньйонських дівчат" як відправний пункт, Пікассо і Брак взялися розробляти кубізм як напрямок образотворчого мистецтва, закінчивши в основному цей процес у 1908 році. Кубізм мислився як відхід від "ілюзорності зображуваного", відкидання природного опису на користь абстрагування як композиції, так і струкутури, простору, зрештою змісту твору. Ця техніка, започаткована Пікассо і Браком, мала чимало послідовників, як з їхнього кола, так у подальшому в інших країнах.
У січні 1908 року Матісс відкрив свою школу, названу Академією його імені (фр. Ácademie Matisse), з іншого ж боку його непокоїли послідовники Пікассо (Брак, Дерен) та приязнь того до Гертруди Стайн, що зростала. На травневому "Салоні незалежних (митців)" демонструвались перші композиції в стилі кубізму пензля Андре Дерена та Жоржа Брака, що однак не викликало захоплення в критики, ані коментарів з боку Пікассо, творів якого, як ідейного натхненника нового стилю, не виставляли. По закриттю салона Брак виїздить у селище Л'єстак (L'Estaque) на Французькій Рів'єрі неподалік Марселя аж до вересня ц.р., де влітку створює пейзажі, кубістичні мотиви яких, зокрема, відсутність перспективи і геометричні форми є радше не винайденням митця, а механічним застосуванням прийомів, створених Сезанном. Сам же Пікассо в цей час переживає нелегкий психологічно період. Навесні від передозування суміші наркотиків у Bateau-Lavoir помер його друг, німецький художник Віґгельс (Wieghels), що спонукало Пікассо та Фернанду кинути вживати опій — вважається, що "Композиція з головою померлого" (ісп. Composición con cabeza de muerto), завершена наприкінці весни, могла бути саме своєрідним спомином-меморіалом на загибель Віґгельса. На літо Пікассо орендує садибу в 60 км північніше Парижа, де не стільки творить, як відновлюється після перенесеного нервового напруження. Таким чином, саме наприкінці весни — влітку Пікассо і Брак паралельно творять у новому стилі, спрощуючи, майже нівелюючі первинні форми предметів, граючись із перспективою, світлотінню, кольорами тощо. У палітрі Пікассо починають переважати гама коричнуватих, сірих і зелених кольорів.
Картина "Три жінки"
На вересневому Паризькому салоні літні пейзажі Брака журі на чолі з самим Матіссом відмітає. Вважається, що са́ме критикуючи ці роботи, Матісс уперше вжив терміни кубіст та кубізм — принаймні зі слів Аполлінера ця версія стає офіційною починаючи з 1912 року. Каталонський письменник Жозеп Палау-і-Фабр (Josep Palau i Fabre) стверджує, що від осені 1908 у творчості Пікассо починається т.зв. "зелений" період: натюрморти, переважно з їстівним, що він малює в цей час, демонструють формальну стилізацію, схожу на сезаннівську, де форми редукуються до конусів, циліндрів та сфер. Ця геометрична стилізація призводила до втрати повноти форми предметів. До кінця жовтня 1908 року Пікассо завершив картину "Три жінки", в якій впливи "африканського" періоду поєднуються з новою стилістикою кубізму.
На експозиції в галереї Даніеля-Генрі Канвайлера (Daniel-Henry Kahnweiler) наприкінці року кубістичні роботи Брака критики сприйняли вже тепліше. Тієї зими Брак і Пікассо майже щодня обмінювалися творчими ідеями, їхня дружба поновилася й зміцніла. Натюрморти з фруктами, майже за Сезанном, — ось тематика творів обох митців — Пікассові "Компотниця" (фр. Le compotier), "Натюрморт з рибинами і пляшками" (ісп. Naturaleza muerta con pescados y botellas). На початку 1909 року Пікассо закінчив полотно "Хлібини і фруктовниця з фруктами на столі" (фр. Pains et compotier aux fruits sur une table). В цей час Пікассо постійно спілкувався та обмінювався ідеями з митцями Андре Дереном і Анрі Руссо.
Попри нерозуміння більшістю людей картин Пікассо, купували їх добре, — митця заповажали колекціонери мистецтва, він — друг Стайнів (які і придбали його "Трьох жінок"), його клієнтами є також швейцарський колекціонер Герман Рупф (Hermann Rupf) і збирач мистецтва Дютільоль (Dutilleul, клієнт Ж.Брака) — таким чином, видається, період матеріальної скрути для Пабло Пікассо минувся безповоротно.
У березні 1909 року в Mercure de France у статті критика Шарля Моріса (Charles Morice) уперше з'явився новий термін кубізм.
У травні Пікассо та Фернанда вирушили до Барселони навідати родину й старих знайомих; тут же в майстерні барселонського друга Пікассо намалював портрет Мануела Паллареса. Потім вони переїхали до його садиби в Таррагоні (у селищі Орта де Ебро/Horta de Ebro) — Пікассо опинився у місці, яке свого часу, 11 років тому, дарувало йому творче натхнення. Тут він намалював чимало натюрмортів, численні портрети Фернанди, серед них Femme nue dans un fauteuil та Buste de femme (Fernande), багато пейзажів — Le réservoir (Horta d'Ebre), Briqueterie à Tortosa. Pressoir d'olive à Horta de Sant Joan (L'usine) і Maisons sur la colline (Horta de Ebro). Мистецтвознаці, зазвичай, вважають роботи цього періоду початком аналітичного кубізму. Сам Пікассо пізніше казав: "Я малював те, про що думав, а не те, що бачив".
У пейзажах Орта де Ебро пензля Пікассо — відхід від природних форм, простір є аморфним через відмову від традиційної перспективи, плани ламані за рахунок геометризації, гра світла є довільною.
У вересні 1909 року фінансово незалежний Пікассо поселяється в апартаментах № 11 на бульварі Кліші (Clichy) у престижному центрі Парижа. Привезені сюди роботи літнього доробку в новому стилі на виставці, організованій Волларом, критика та публіка сприйняли прохолодно, втім група обраних культуртрегерів на чолі з Г.Стайн і Щукіним і далі їх купують. Замкнувшись у своїй новій студії, Пікассо розробляє концепцію кубізму, який у цей час поділяє не лише з Браком, а й з групою митців з Монмартру — в першу чергу Дереном, також Фернаном Леже та іспанцем Хуаном Грісом (Juan Gris), а кубізм з конструктивізмом ширяться вже Європою (Казимір Малевич, Піт Мондріан тощо).
Вже 1909 року Пікассо створив низку портретів, в яких, з їхнім особливим розумінням простору, редукцією кольорової гами до сірих, зелених і вохритсих, проглядає концепція аналітичного кубізму, в якому Пікассо створив серію портретів у 1910 році — Амброїза Воллара, Вільгельма Уде (Wilhelm Uhde)[47], Даніеля-Генрі Канвайлера. Роботи ці, попри (а може завдяки) їх відірваності від натури, творилися довго, в числених сесіях з моделями.
Літо 1910 року Пікассо та Фернанда провели в Кадакесі (Жірона, Каталонія, Іспанія) в будинку біля самого моря, де їм компанію склали Дерен та його дружина. Після відпочинку Пікассо приїхав з купою незакінчених кубістичних робіт, які доводив уже до пуття в Парижі.
Взимку 1910—11 рр. тривали співпраця і взаємообмін ідеями між Пікассо та Браком, причому подеколи важко визначити, від кого виходили ідеї і навіть відрізнити роботи двох митців, які зрештою прийшли до синтетичного кубізму, який у своєму аналізі об'єктів так відривався від дійсності, що в принципі межував із власне мистецтвом, — митці стояли на порозі винайдення колажу.
У липні 1911 року Пікассо поїхав до Серета (Céret) в Північній (Французькій) Каталонії, а Фернанда Олівьє та Жорж Брак приєдналися до нього в серпні — обидва митці продовжили співпрацю над розробкою кубізму. До Парижа Пікассо повернувся 5 вересня. На паризькому осінньому салоні була представлена зала кубістів, однак робіт винахідників стилю — Пікассо та Брака там не було, що викликало хвилю обурення в критиків і світовій пресі.
Тієї осені 1911 року стались зміни в особистому житті Пабло Пікассо — його стосунки з Фернандою дали тріщину, натомість його подругою і "музою" стала Єва Ґюель (Eva Gouel, справжнє ім'я — Marsel Umber), жив митець у Сереті з наїздами до Парижа.
Перші колажі та перші компіляції Пікассо почав створювати у 1912 році: Nature morte à la chaise cannée, Guitare (s) en carton. 18 травня Пікассо залишив Серет і переїхав до Авіньйона, влаштувавшись у будинку в його передмісті в червні. 18 грудня 1912 року Пікассо та Канвайлер підписали лист-угоду. Знову до Серета Пікассо разом з Євою Ґюель приїхали 10 березня 1913 року.
Цей доволі значний, як на змінюваність у настроях і творчий пошук митця, період у творчості Пікассо став часом творення робіт-колажів у стилі синтетичного кубізму — художник навмисно не приділяє увагу кольору, натомість вільний у тематиці, особливо це унаочнюється на т.зв. "герметичному" етапі — відбувається прощання з натурою, незмінною в ранніших творах митця. Все це завершується "кришталевим" періодом, коли картини обертаються на гру кольорових форм у просторі і глузду геніального художника. Не варто забувати, що на митця не могла не вплинути загальна політична ситуація в Європі, а саме — Перша світова війна, що стала періодом розлучення з багатьма друзями і знайомими (в тому числі і близьким другом і колегою Жоржем Браком), а також особиста драма — тяжка хвороба і передчасна смерть коханки-музи Єви 14 грудня 1915 року.
Мандрівка до Італії, що збіглася в часі із закінченням війни, упродовж якої Пікассо знайомиться з італійським мистецтвом, від давнини, римської доби, Реніченцо і до сучасного йому, а також контракт з Російським балетом зумовили в творчості Пікассо період, який називається "класичним" — геніальний майстер довершеного малюнку приділяє найбільшу увагу людському обличчю з вираженими на ньому емоціями, лишивши все решта в затінку.
Під час Першої світової війни Пабло Пікассо мешкав у Римі (разом із Жаном Кокто) на вулиці Марґутта (іт. Via Margutta), аж до 17 лютого 1916 року; потім — у Парижі. Серед створених картин цього часу — El italiano, El arlequín і La mujer del collar.
На початку весни 1917 року Кокто, що співпрацював тоді з Російським балетом, представив Пікассо Сергієві Дягілєву. Са́ме останній запропонував Пікассо створити ескізи декорацій до майбутнього балету. Розпочавши працю над декораціями, Пабло Пікассо знайомиться з багатьма музикантами і театралами, зокрема з композитором і диригентом Ігорем Стравінським, учасниками трупи Дягілєва тощо. Пікассо закохався в балерину трупи Ольгу Хохлову й підтримував із нею романтичний зв'язок.
Наприкінці березня 1917 року Пікассо вирушив у творчу подорож до Неаполя і Помпеїв. Повернувся лише під кінець квітня. 18 травня відбулася прем'єра постановки Леоніда Мясіна балету "Парад" з декораціями авторства Пікассо. Також Пікассо створив ескізи декорацій Російського балету Дягілєва (на музику Еріка Саті). Пізніше, в червні 1917 року, Пікассо вирушив з трупою Дягілєва і Ольгою до Мадрида, а 12 липня на його честь влаштували бенкет у Барселоні.
Від 23 січня до 15 лютого 1918 року Пікассо та Матісс виставляли свої роботи в паризькій галереї Поля Ґійома (Paul Guillaume).
12 липня 1918 року Пабло Пікассо і Ольга Хохлова взяли шлюб з вінчанням у російській православній церкві в Парижі. Жан Кокто, Макс Жакоб і Ґійом Аполлінер виступили на весіллі митця як свідки.
Улітку 1918 року Пікассо відвідав Біарріц — так з'явилась картина "Купальниці" (Las bañistas).
У травні 1919 року Пікассо виїхав до Лондона, щоб працювати над декораціями до балету El Tricornio на музику Мануеля де Фальї (Manuel de Falla).
Улітку 1919 року Пікассо знову в Біарріці, згодом разом з Ольгою у Сен-Рафаелі на Лазурному узбережжі.
Створювані Пікассо в цей час картини є далекими від кубізму — вони мають прозорі обриси, легкі тони, правильні риси облич і фігур, через що зазначений період у творчості Пікассо називають "реалістичним" або "класичним/неокласичним". Митця страшенно критикують за зміну творчого стилю, як це було і з кубізмом. На всі закиди художник відповів у одному з тогочасних інтерв'ю: "Щоразу, коли я хочу щось сказати, я кажу це в той спосіб, який відповідає моїм відчуттям, як це слід сказати"
4 лютого 1921 року народився первісток Пабло й Ольги — також Пабло. Літо 1921 року Пікассо разом з Ольгою та немовлям провів у Фонтенбло. Тоді художник написав картини "Жінки біля джерела" (ісп. Las mujeres en la fuente) і "Троє музик" (ісп. Los tres músicos). У червні 1922 року під час відвідин Бретані митець створив одну з найвідоміших своїх тогочасних робіт "Дві жінки, що біжать пляжем" (ісп. Dos mujeres corriendo por la playa). У грудні того ж року намалював декорації до "Антіґони" Кокто. 1923 року літні вакації Пікассо провів на Лазурному березі, написавши картину "Флейта Пана" (La flauta de Pan); наступного, 1924-го влітку митець знову на півдні Франції — працював над своєю книгою Carnet de dessins abstraits, намалював картину Paul de arlequin. У атмосфері всенародного визнання і популярності, а також фінансової стабільності 1920-х років Пабло Пікассо створює картини, позначені поверненням до фігуризації та класицизму, власне неокласицизму (Tres mujeres en la fuente, 1921), та навіяні міфологічними сюжетами (La flauta de Pan, 1923). 1925 рік став роком радикальної зміни напрямку у творчості Пікассо. Митець починає малювати агресивні картини, майже брутальні, зображуючи деформовані тіла, постаті в конвульсивних позах, що згинаються під тиском сліпої люті та скаженої істерики (Mujer en un sillón, 1926; Bañista sentada, 1930). В дечому творчі пошуки Пікассо цього періоду (1925—36 рр.) відображають важкий період його сімейного життя й сигналізують про подальший розвиток особистості самого митця[54]. Безперечно, художник у цей час близький до сюрреалізму, але має свій власний неповторимий шлях, що є більш прагматичним і глибшим за "сновидіння на полотні", які намагалися втілити "чисті сюрреалісти".
"Танець", 1925
У червні-липні 1925 року Пікассо завершив роботу над картиною "Танець" (ісп. La danza) і намалював "Купальницю" (фр. Le Baiser). 14 листопада ц.р. він узяв участь у першій виставці сюрреалістів у Галереї П'єр (Galerie Pierre).
Наприкінці 1926 року митцем створена картина "Митець та його модель" (ісп. El pintor y su modelo), позначена, на думку мистецтвознавців, враженням від зустрічі з новою "музою" Пікассо Марі-Терезою Вальтер (Marie-Therese Walter)[55]. Під час першої зустрічі дівчині було лише 17 років, але саме їй судилося стати новим великим коханням художника. Для неї Пікассо згодом придбає замок Божело (Boaugeloo), де вона тривалий час існуватиме лише для нього, будучи його вірною подругою і моделлю, героїнею картин "Дзеркало", "Дівчина перед дзеркалом" (обидві — 1932), скульптури "Жінка з вазою" (нині розміщена на усипальниці художника). 1935 року Марі-Тереза дасть життя дочці Пікассо Майї, але вже напередодні 1936 року Пікассо покине пані Вальтер із немовлям, і це при тому, що офіційно митець лишатиметься нерозлученим з Ольгою Хохловою аж до її смерті 1955 року.
У січні 1928 року Пікассо виконав великий колаж "Мінотавр". Потребуючи технічної допомоги для створення скульптур із заліза, художник започаткував творчу співпрацю з каталонським скульптором Хуліо Гонсалесом (Julio González), знайомим йому ще за періодом барселонської кав'ярні "Чотири кота", що жив у Парижі, починаючи від 1900 року. Цей творчий союз, що тривав напротязі 1928 — липня 1932 років виявився доволі плідним: напр., скульптура "Жінка в саду" (ісп. La mujer en el jardín, весна 1929 року).
Літо 1929 року митець востаннє провів у Бретані. Пікассо намалював "Оголену в червоному фотелі" (фр. Grand nu au fauteuil rouge), а у лютому 1930 року картину "Розп'яття". У січні 1931 року створив полотно "Дві постаті на краю моря" (фр. Deux figures au bord de la mer), у березні — "Натюрморт на круглому столику" (фр. Nature morte sur un guéridon). У цьому році також було опубліковано дві важливі книжки, проілюстровані Пікассо: "Метаморфози" Овідія (Лозанна: Skira) та Le Chef d'œuvre inconnu Бальзака (Париж: Ambroise Vollard).
Влітку 1931 року Пабло Пікассо придбав замок Божело (80 км на північний схід від Парижа), і осів там з Марі-Терезою. На цей час припадають численні роботи митця, натхненні Вальтер, — зокрема, портретні картини ("Дівчина перед дзеркалом", "Жінка з квіткою" — обидві 1932 року) та скульптури голів Марі-Терези.
У цей же час, а саме наприкінці червня 1932 року демонструвалась ретроспектива картин Пікассо в паризькій Галереї Жорж Петі (Georges Petit), потім у виставковій залі в Цюриху (Швейцарія).
У 1932—1934 роках Пікассо, захопившись скульптурою, створив серію сюрреалістичних творів: "Жінка, що лежить" (1932), "Чоловік з букетом" (1934), а також продовжував створювати металічні конструкції за участю Х.Гонсалеса.
Від вересня 1933 року Пікассо знову звернувся до теми кориди (картина "Смерть тореро" / ісп. La muerte de un torero). Особливо був відданий їй у період від червня до вересня 1934 року — серія малюнків, картин і гравюр, що забражують биків. Натхненням до роботи була і поїздка в серпні 1934 року (разом з Ольгою та Пабло) до Іспанії, де відвідував бої биків у Бургосі та Мадриді, оглянув Музей каталанського мистецтва у Барселоні тощо. До цього часу належать також скульптури Femme au feuillage та Femme à l'orange.
У 1936 році, році початку Громадянської війни в Іспанії, Пікассо отримав посаду директора найбільшого в Іспанії мадридського художнього музею Прадо, але вже на початку серпня покинув Мадрид, виїхавши до Мужена. Тоді ж він зустрівся зі своєю новою "музою" — югославкою Дорою Маар (Dora Maar).
Від 1930-х років у творчості Пікассо з'являється його ключовий аспект і зображення — "бик, Мінотавр". Митець створив серію робіт із цим персонажем (цикл "Мінотавромахія", 1935), виклавши власну версію цього відомого міфу. Згідно з Пікассо, бик/Мінотавр уособлює вбивчу руйнівну силу, взагалі війну і смерть. Цей образ відтоді присутній у багатьох наступних творах митця.
Картина "Герніка" стала апогеєм творчості митця цього періоду й однією з найвідоміших у доробку художника. Твір є протестом проти фактично повної руйнації міста Герніка в Басконії (на півночі Іспанії) 26 квітня 1937 року під час його авіабомбардування союзниками генерала Франко — німецькими та італійськими фашистами в ході Громадянської війни в Іспанії. Це — велике (бл. 8 завдовжки і 3,5 метрів заввишки) монохромне (чорна, біла і сіра фарби) полотно виконано в характерній для Пікассо сюрреалістичній манері. Писати картину художник почав 1 травня 1937 року. Процес написання полотна, який розтягнувся до закінчення червня, доволі докладно зафіксувала на фотоплівці тогочасна пасія митця Дора Маар, яка, власне, і відома цим, в першу чергу. Полотно символізує жахіття війни, трагедію смертей тисяч ні в чому неповинних жертв військового протистояння. Саме його і виставили на Іспанському Республіканському павільйоні на Всесвітній виставці у Парижі того ж року.
Збереглась така байка-свідчення, пов'язана з картиною. Німецькі офіцери зробили обшук у помешканні Пікассо і, побачивши на столі світлину "Герніки", запитали: "Чи Ви зробили це?" На що Пікассо парирував: "Ні, не я. Це зробили ви".
Цього ж, 1937-го року, Пікассо створив низку естампів, проникнутих підтримкою республіканців і несприйняттям режиму Франко, серед яких осібне місце належить картині "Мрії і побрехеньки Франко" (ісп. Sueños y mentiras de Franco) — генерал-диктатор змальовується митцем як бездушна, підла і гротескно збільшена "машина вбивств і нещасть". У червні ц.р. Пікассо ілюстрував поему під тією ж назвою карикатурами на Франко.
Під час Другої світової війни Пабло Пікассо жив у різних місцях Франції. У цей час він підтримував Французький рух Опору, зокрема, поділяв погляди комуністів, навіть 1944 року долучився до лав Комуністичної партії Франції. Твори митця цього періоду (між 1942 і серединою 1944 років) — все ті ж голови биків, жахіття війни, біль і трагедії, які вона несе.
У травні 1943 року Пікассо познайомився з Франсузою Жільо (Francoise Gilot), яка стала черговим захопленням митця. Паризьке повстання у серпні 1944 року Пікассо пережив з Марі-Терезою Вальтер. У жовтні цього ж року на осінньому салоні демонструвалась ретроспектива картин Пікассо. Влітку 1945 року художник розстався з Дорою Маар, і вже у листопаді до нього жити переїхала Франсуаза.
По закінченні війни картини Пікассо стають більш оптимістичними, життєрадісними, як це видно навіть із назви циклу його робіт 1946 року "радість жити", власне яку і відчував митець. Зв'язки з комуністами позначились, меншою чи більшою мірою, на повоєнній творчості і доробку Пікассо (між 1946 і 1953 роками).
1946 року Пабло Пікассо створив монументальний ансамбль з 27 панелей і картин для замку Ґримальді в Антибі (згодом тут розміститься міський музей художника). Панель-триптих у першій залі має назву "Радість життя" (назву запозичено в "колеги по цеху" Матісса). Всі роботи циклу репрезентують гармонію природи та екзистенції: змальовані Пікассо фавни, русалки, кентаври, інші казкові та міфологічні створіння відбивають почуття задоволення життям художника.
У 1956 році Пікассо створив "Купальників" (ісп. Los Bañistas) — скульптури з дерева, які згодом вилив у бронзі. Також намалював "Майстерню "Каліфорнію" (ісп. El taller de la California).
2 березня 1961 року у Валлорісі 80-річний Пабло Пікассо взяв шлюб з 34-річною красунею Жаклін Рок. Вона стала його останнім "натхненням" до життя і творчості. Для себе і коханої митець придбав віллу Notre-Dame-de-Vie в Мужені біля Канн, де усамітнився й віддався творчості.
Автопортрет, 1965
У Мужені Пабло Пікассо продовжує створювати варіації на теми полотен відомих митців (Моне, Гойя, Веласкес) у властивій йомі вільній кубістичній манері, а також створює роботи: La Femme aux bras écartés, La silla, La mujer y los niños, Los Futbolistas тощо.
Для останнього періоду творчості художника (1960—1965 рр.) характерні жіночі портрети (портрети Жаклін Рок) та автопортрети. Жаклін залишалась останньою, до кінця вірною Пікассо жінкою. Вона турбувалась про художника, стежила за його самопочуттям, коли він хворів (наприкінці життя Пабло майже цілком осліп і перестав чути).
На схилі життя Пікассо так казав про смерть: "Я весь час розмірковую про смерть, це єдина жінка, яка була вірною мені протягом усього життя".
Пабло Пікассо, геніальний митець ХХ століття і мультимільйонер, помер 8 квітня 1973 року в Мужені у 92-річному віці. Його поховали біля власного замку Вовенарґ.
3. Кубізм Жоржа Брака
Кубізм оголосив, що мистецтво існує заради самого себе, а не для відтворення навколишнього середовища, а за словами Пабла Пікассо, художник має відображати на картині не те, що він бачить, а те, як він відчуває побачене. "Що мене дуже привабило і що стало головним напрямом кубізму – це матеріалізація того нового простору, який я відчув." Жорж Брак
Спочатку вони аналітично руйнували звичні образи предметів, "розбиваючи" їх на окремі форми і просторові структури. У 1912 році вони почали працювати в техніці колажу та аплікації і захопилися зворотнім процесом - синтезуванням об'єктів з різнорідних елементів. "Кубізм - найбільш повна і радикальна художня революція з часів Ренесансу". Дж. Голдінг. Одною із цікавих особливостей було те, що кубіст зображали на своїй картинах предмети із різних ракурсів, але Жорж Брак пішов далі і робив це ж, але із одним.
Жінка з гітарою.
За легендою назва течії пішла після того, як Андре Матіос, побачивши картину Брака "Дім в Естаці", сказав, що вона начебто зроблена із кубиків, тому і кубізм.
Під час війни Жорж мобілізували. На фронті він отримав поранення у голову і лише в 1917 році повернувся до живопису. У цей час художник поступово відходить від кубізму і шукає прийоми виразності за межами цього напрямку.
Дім в Естаці
Трубка та скрипка.
На цій картині трубку ми бачимо одразу, а от скрипку ще треба "пошукати". У верхній частині картини можна побачити початок скрипки, а ось далі вже має попрацювати ваша уява.
Глек та скрипка
Висновок
Перша світова війна поклала кінець творчості багатьох кубістів. Найбільш яскраві прихильники кубізму: Брак, Леже, Метсенже, Глеза, Війон і Лот були мобілізовані на фронт. Лафресне звільнений від військової повинності і Маркус поляк за походженням пішли на фронт добровольцями. Багато хто з них, звісно, невдовзі повернуться з фронту і продовжать працювати до кінця війни. У той же час нове покоління художників (Хайден Вальмье, Марія Бланшар) сприйме мова кубістів, але ніхто не повернеться до передвоєнної пори. Пікассо, Гріс і Делоне продовжать працювати в манері створеної раніше, але близько 1917 сам Пікассо покаже приклад невірності кубізму, коли він зробить декорації для балету "Парад" у "помпейському стилі". Багатьох це збентежило: новатор, спокусив стількох художників, повернувся до традицій. У пресі з'явилися критичні замітки про "художника-Хамелеон". Незабаром до фігуративні формам повернуться Метсенже Ербен і Лафресне а Джино Северин самий кубістичні серед футуристів публічно відречеться від кубізму видавши книгу "Від кубізму до класицизму" ("Du Cubisme au classicisme" J. Povolozky Paris, 1921) повну лютої критики сучасних живописних методів. Інші кубісти кинуться до різних напрямків: Дюшан і Пікабіа - до дадаїзм, Мондріан - до повної абстракції, Леже Маркус, Глеза Ле Фоконье і Війон - до більш індивідуальній манері. Лише Гріс залишиться абсолютно вірна кубізму і приведе його до завершення. Не буде перебільшенням сказати що після війни хоч і з'являлися окремі кубістичні твори кубізм як історичний феномен практично закінчився.
Список використаної літератури
1. Костеневіч А.Г. Від Моне до Пікассо, Аврора, Ленінград, 1989.
2. Нова Філософська Енциклопедія. Т. 1. М., Думка, 2000.
3. Велика Енциклопедія Кирила і Мефодія 2000. Електронна версія.
4. Пікассо: СБ статей про творчість. М., 1957.