Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Смертна кара: морально-правові аспекти застосування
В історії суспільства проблема смертної кари ніколи не отримувала однозначного рішення. У кого-то поєднання цих двох коротких слів викликало і викликає почуття жаху, у когось - рішучий протест. Для багатьох смертна кара як вид кримінального покарання асоціюється з офіційно узаконеним убивством. Але можна зустріти і міркування іншого, діаметрально протилежногохарактеру, суть яких зводиться до того, що страта необхідна, і її застосування до особливо небезпечних злочинців буде сприяти скороченню злочинності.
Смертна кара - дозволене законом позбавлення людини життя в якості покарання (звичайно за тяжкий кримінальний злочин). Згідно з доповіддю ООН, опублікованому в листопаді 2007 року, в світі 146 держав відмовилися від «узаконеного вбивства». У той же час у 51 країні страти продовжуються, а нерідко носять публічний характер. У 2006 році в світі були страчені, щонайменше, 5 тисяч 628 чоловік.
Незважаючи на те, що кількість держав, в яких допускається страта, становить значно менше половини загального числа країн світу, але лише 30% населення планетипроживає в тих країнах, в яких немає загрози смертної кари.
Найбільша кількість - 90% всіх смертних страт припадає на такі країни, як Іран, Ірак, Китай, Пакистан, США та Судан. У Китайській Народній Республіці, за оцінками, середньорічний показник страчених становить понад 1000 осіб (офіційна статистика відсутня). На другій позиції Іран, де цей показник коливається в межах від 100 до 150. На третьому місці - Саудівська Аравія - від 80 до 100 страчених. На наступній позиції - Сполучені Штати. Там на рік піддають кари в середньому 60 осіб. У Європі єдиною державою, яка застосовує смертну кару, залишається Білорусь. Усього ж у світі числиться приблизно 20 тис. ув'язнених, які очікують приведення у виконання смертного вироку.Правозахисні організації відзначають, що особливу стурбованість викликає той факт, що смертна кара все частіше застосовується для покарання злочинів, не пов'язаних з насильством, таких, наприклад, як гомосексуалізм в Саудівській Аравії, транспортування наркотиків в Південно-Східній Африці, перелюб у Нігерії та Судані, а також корупція в Китаї.
15 листопада 2007 ООН прийняла резолюцію, що закликає нації ввести мораторій на смертну кару. Пропозиція про введення мораторію підтримали 99 держав, "проти" проголосували 52 держави, 33 країн утрималися. Резолюція Генеральної асамблеї не має обов'язкової сили, проте є політичним сигналом для лідерів світу.
У світі є досить багато сучасних або успадкованих з минулого методів страти. Один з часто вживаних в історії людства методів страти - розстріл. Засудженого до смерті ставлять до стіни або прив'язують до стовпа. Часто йому зав'язують і очі, хоча нерідко нехтують цим. Як правило, розстріл здійснюють кілька людей, і щоб вони не дізналися, хтосаме з них привів вирок у виконання, зброя деяких з них таємно заряджають холостими кулями, а на смертника надягають спеціальний одяг, що утруднює стрільцям визначити результати свого пострілу. Розстріл як метод страти застосовують у Китаї, Сомалі, Тайвані, Білорусії, Узбекистані, В'єтнамі та ряді інших країн. У США розстріл зберігається в якості запасного методу кари в деяких штатах.
Пове шеніе - вид механічної асфіксії, який виникає при стисненні шиї петлею, тривалою під вагою тіла загиблого. Смерть настає через 4-5 хвилин після здавлювання шиї від паралічу дихального центру, серцева діяльність продовжується якийсь час після зупинки дихання. У список країн, які вдаються до страти через повішення, поряд з такимикраїнами, як Єгипет, Іран. Йорданія, Пакистан, Сінгапур, Ірак та інші, входить і високорозвинена Японія.
Один з існуючих ще в даний час методів страти - Електричний стілець був винайдений в США в XIX столітті, а перша сучасна модель з'явилася в 1960-і роки. Електрика пускають мінімум двома потоками. Перший - 2000 вольт, потім - менше, щоб уникнути опіків. Смерть настає від зупинки м'язів серця та інших органів. В останні десятиліття електричний стілець активно витіснявся іншими формами кари (наприклад, смертельною ін'єкцією) і зараз використовується досить рідко.
Метод введення голкою спеціального отрути (смертельна ін'єкція) набув поширення в 1980-і роки. Ін'єкції вважаються більш гуманним способом умертвіння, ніж повішення, приміщення в газову камеру, страта за допомогою електричного стільця або вогнепальної зброї. Зазвичай засудженому на смерть вколюють три препарати: перший являє собою анестезуючий засіб, другий паралізує м'язи, а третій призводить до зупинки серця. Існує спеціальна машина для введення препаратів, але в більшості штатів воліють вводити розчини вручну, вважаючи це більш надійним. У США такий вид страти застосовується в 37 штатах з 38, де дозволена смертна кара. Смертельна ін'єкція застосовується як метод страти також на Філіппінах.
Газова камера, як спосіб страти, на сьогоднішній день застосовується тільки в США. Вона являє собою невелику кімнату, вкриту у верхній частині склом, щоб була можливість спостерігати за виконанням покарання. Засудженого до смерті прив'язують в камері до стільця і пускають газ по спеціальних трубах. З пуском газу людина втрачаєсвідомість, і через 9 хвилин настає біологічна смерть. На сьогоднішній день цей спосіб допускається в штатах Арізона, Міссурі і Каліфорнія.
На Сході і в Азії ще застосовуються засоби кари, що використовуються з давніх часів, такі як побиття камінням. У наш час до такої форми покарання вдавалися в Ірані та Афганістані, вона також поширена в Судані та частині Нігерії. Для винесення такого вироку збирається група людей, які потім забивають жертву камінням. В Ірані, Іраку та Афганістані смертна кара цілком звичайна, і в XX столітті чимало керівників цих держав скінчив життя на шибениці, в тому числі Наджібулла (повішений талібами в 1996 році) і Саддам Хуссейн (повішений 30 грудня 2006 року).
Вперше поняття "смертна кара" з'являється на Русі в 1398 році в Двінській статутний грамоті. У часи Івана IV ця міра покарання використовувалася без обмежень: за деякими даними, було страчено близько 4 тисяч чоловік. Не улюблений народом Борис Годунов при сходженні на престол поклявся дотримуватися п'ятирічний мораторій на винесення і виконання смертних вироків і клятву дотримав. Але після закінчення обумовленого терміну повернувся до цього способу покарання, заповівши те ж саме і синові.Петро I зробив смертну кару покаранням за 123 складу злочину. Дочка імператора, Єлизавета, перша в Європі спробувала скасувати страту. Катерина II, хоча і вдавалася до цього заходу, вважала, що покарання злочинця повинно вести не до залякування, а "до виправлення і повернення на шлях істинний". У 1835 році в Зводі законів смертна кара вперше з'являється де-юре: покладалася вона за злочини державні, військові і в якості "карантинної заходи". Всього в 1805-1905 роках було страчено близько 300 осіб (з 1891 року вища міра не використовувалася жодного разу).
Минулий XX століття, особливо його перша половина, мабуть, як ніколи в історії Росії, відзначений масовим і далеко не завжди обгрунтовано з'ясовним застосуванням смертної кари. В останні два десятиліття XIX століття і на початку XX століття смертна кара в Росії застосовувалася на основі Положення про заходи до збереження державного порядку від 4 вересня 1881 Положення надавало право вищим адміністративним чинам передавати на розгляд військових судів для засудження за законами військового часу справи про збройному опорі владі, умисному підпалі, приведення в непридатність предметів військового спорядження і про деякі інші злочини. Після придушення революції 1905 року смертна кара застосовувалася в не бачених раніше розмірах. Масовим явищем стає позасудове застосування смертної кари за рішенням губернаторів і головнокомандуючих.Так, у січні 1905 року у Варшаві за розпорядженням генерал-губернатора за підозрою в антиурядовій пропаганді, за виготовлення бомб і замах на грабіж страчено 16 осіб, серед яких були неповнолітні. Число страчених без суду і за відсутності обвинувального вироку тільки в грудні 1905 року склало 376 чоловік, а в перші три місяці 1906 року - 6791. 19 червня 1906 на засіданні Першої Державної думи обговорювався проект закону про скасування смертної кари. Стаття I проекту був таким: "Смертна кара скасовується". Далі було записано таке: "У всіх випадках, в яких діючими законами встановлена смертна кара, вона замінюється безпосередньо наступним за тяжкості покаранням". Однак проект не було затверджено Державною Радою. Цей же проект про скасування смертної кари був схвалений і Другої Державною думою, але знову не затверджено Державною Радою.
Незважаючи на те, що Радянська держава формально завжди належало до смертної кари як до тимчасової і виняткової міри кримінального покарання, цей захід ні в 20-і, ні в 30-і роки скасована не була. Більше того, висунута Сталіним теорія посилення класової боротьби у міру просування до соціалізму спричиняла за собою посилення репресій. Вираз "ворог народу" набуває широкого поширення як в офіційних документах тих років, так і в теоретичних роботах. При цьому даний вираз тлумачиться вкрай широко. Згідно з постановою ЦВК і РНК від 7 серпня 1932 р. "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності", "... люди, що роблять замах на суспільну власність, повинні бути розглянуті як вороги народу". Розгул сталінського терору почався після вбивства С.М. Кірова. 1 грудня 1934 в день цього вбивства було прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР "Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальні кодекси союзних республік", в який 14 вересня 1937 р. були внесені деякі зміни. 5 листопада 1934 на підставі постанови ЦВК і РНК СРСР було створено Особливу нараду при НКВС СРСР, яким надавалося право застосовувати в позасудовому порядку до осіб, покликаним суспільно небезпечними, такі заходи кримінального покарання, як заслання, висилка і ув'язнення у таборах. У таборах ж створювалися умови, прирікають засуджених на повільну й болісну смерть, і лише трохи вдавалося чудом вижити. І хоча офіційно оголошувалося, що найціннішим капіталом в нашій країні є людина, людська особистість була знецінена. Ніхто не міг бути гарантований від несподіваної розправи і репресій. Намагаючись обгрунтувати жахливі репресії того періоду, А.Я.Вишинський доводив, що у справах про контрреволюційних злочинах визнання обвинуваченим своєї провини є царицею доказів, а тягар доведення невинності перелагаются на самого звинуваченого. Важко точно визначити кількість жертв сталінського режиму. За неповними даними кількість розстріляних та замордованих у таборах досягає 20 млн. чоловік. У 30-і і 40-і роки смертна кара за КК РРФСР 1926 р. передбачалася за 42 складу злочину. Після Вітчизняної війни Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 р. була проголошена скасування смертної кари. Цей Указ встановив, що за злочини, що караються за діючими законами смертної стратою, в мирний час застосовується ув'язнення у виправно-трудовому таборі строком на 25 років. Через три роки, 12 січня 1950 р., був прийнятий Указ Президії ВР СРСР "Про застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунам, підривників-диверсантів", а 30 квітня 1954 смертна кара була введена і за навмисне вбивство. Після смерті Сталіна були скасовані Особливі наради і всі позасудові форми розгляду кримінальних справ. Противники смертної кари говорять, що життя людське є благо порушувані і невідчужуване, тому смертна кара несправедлива. Уважна оцінка викладених доказів проти і за призводить до наступних висновків. Якщо вчення про непорушності життя людської не підтверджується ні минуле, ні справжньою життям народів, це ще не означає, щоб воно було огидно природі людини і, отже, нездійсненне. Навпаки, з тих пір, як воно з'явилося на світ Божий, воно має вже свою, хоч і мізерну, історію. Вище було сказано, що воно викликано було новими потребами, абсолютно противними тим, які підтримували таку низьку ціну на життя людське. З тих пір повагу до життя людської значно зросла, а разом з тим міцніє надія на можливість здійснення в системі покарань вчення про непорушності життя людського. Підтвердженням всього цього служить поступове вигнання протягом останніх півтораста років смертної кари з європейських і американських кодексів, величезне зменшення в дійсності кількості смертних екзекуцій в Європі та Америці, все більш і більш зростаюче неприхильність європейської людини до відібрання життя у злочинців. Якщо в житті народів є рух вперед, то немає сумніву, що, йдучи тим шляхом, яким вони досі йшли, вони дійдуть до повного вигнання смертної кари і разом з тим до визнання непорушності життя людської навіть в особі злочинця. Цього-то не хочуть помічати захисники смертної кари. З ними може трапитися те ж саме, що з їхніми супротивниками: ті, захопившись ідеалами майбутнього, забули все минуле і побудували будівлю з повітря; ці, спрямовуючи свої погляди тільки в минуле, можуть втратити під собою грунт сьогодення, що, що крок вперед, то надає більше поваги до життя людської. Порівняння суспільства, караючого стратою вбивцю, з чесною людиною, що вбиває того, який на нього нападає, є порівняння фальшиве, натягнуте і неправильне. Суспільство в відношенні до злочинця знаходиться зовсім в іншому становищі, ніж особа, що піддається нападу у відношенні до нападника. Якщо ця особа не вб'є свого супротивника, воно саме може позбутися життя, воно поставлено в таке круте становище, в якому вбивство є єдиний результат для збереження власного життя. Якщо б навіть був інший ідеальний результат, час так коротко, що зазнав нападу знаходиться в такому ненормальному положенні, що йому міркувати колись, і залишається єдиний порятунок - вбити свого супротивника. Не так поставлено сучасну державу до злочинця, і зокрема до вбивці. Злочинець, як би тяжко не було його злочин, дуже слабкий і нікчемний, своїм силам в порівнянні з державою; захоплений злочинець вже не небезпечний державі; самий злочин, як би тяжко воно не було, будучи винятковим явищем в нормального суспільного життя, не ставить у небезпека існування держави. Як вчинити з злочинцем, якими способами зробити його нешкідливим на майбутній час, - для вирішення цього питання держава має і час, і незалежність духу; абсолютно в його владі, не вдаючись до крайнього засобу - смертної кари, - обмежитися відібранням у злочинця свободи. Заперечення, що позбавлена свободи вбивця може втекти і здійснити нові вбивства, позбавлене серйозного підстави. Більшість самих тяжких злочинців, особливо вбивць, скоюють злочин не по ремеслу, а в хвилину даної налаштованості, під впливом відомих обставин, так що для здійснення нового подібного злочину слід припустити відновлення того й іншого, а це в більшості випадків річ неможлива; подібнізлочинці по скоєнні злочину нерідко приходять до свідомості тяжкості свого злочину. Притому, від держави залежить зробити тяжких злочинців абсолютно нешкідливими допомогою суворого утримання їх в таких в'язницях, з яких би вони не в змозі були піти.
Вважають смертну кару необхідною для захисту порядку морального. Але чому тільки смертна кара може захищати цей порядок, а не тяжкий тюремне ув'язнення? Очевидно, на це питання не може бути спеціального відповіді, а хіба загальні фрази або посилання на те, що так прийнято, так завжди вважалося. Якщо під моральним порядком розуміти відомий лад громадський, то очевидно, що покарання взагалі і без смертної кари, поряд з багатьма іншими громадськими установами, дійсно, сприяє захисту цього порядку. Але якщо під моральним порядком розуміти власне установи, ту внутрішню діяльність людини, яка незрима для очей, але яка становить джерело діяльності, то тут смертну кару і безсила, і не потрібна, і навіть небезпечна. Безсила як будь-яке грубе фізичне засіб, не здатне розвинути добрі думки і чесні спонукання; покарання тільки тоді може бути заходом, що сприяє утвердженню зазначеного морального порядку, коли в нього дійсно внесені відомі якості для досягнення цього, що і хочуть зробити з тюремного ув'язнення. Не потрібна, тому що головна моральна сила держави полягає в здорової частини суспільства, яка служить хранителем моральних переконань і головною опорою суспільного життя.Моральні переконання цієї частини суспільства живуть і міцніють крім не тільки жорстоких страт, а й усіляких покарань. Дивно будувати силу морального порядку на стратах і злочинців; на цьому фундаменті не може існувати жодне суспільство. Небезпечна смертна кара для захисту морального порядку, тому що для цієї мети небезпечно вживати взагалі покарання: чи не даремно сучасна наука права проводить тверду межу між правом і моральністю, займаючись виключно першим і надаючи другу на частку інших галузей суспільної діяльності. Отже, смертна кара не необхідна для безпеки держави. Але, може бути, страта злочинця корисна в тому відношенні, що вона стримує від злочинів інших, майбутніх злочинців; може бути, позбавлення життя одного винного зберігає життя багатьом невинним?
Противники смертної кари позитивно стверджують, що смертна кара не лякає і не утримує людей, схильних до тяжких злочинів.
Отже, смертна кара не тільки не сприяє громадської безпеки, не тільки не стримує від злочинів, але має погані сторони, які чужі всім іншим покаранням. Єдина перевага її в очах народів полягає в тому, що вона дуже просте, дешеве і не головоломні покарання. Щоб людину тримати у в'язниці, щоб переломити його порочну натуру і зробити його корисним або принаймні безпечним членом суспільства, для цього потрібні значні витрати, велике терпіння і справжнє громадянське мужність, не підкоряється впливу більш-менш тимчасових тривог, а вміє побороти душевну небезпека . Тоді як смертна кара, не вимагаючи ані довгого часу, ні витрат, ні особливих праць, одним разом і назавжди забирає у злочинця можливість завдавати шкоди і тим гарантує і егоїзм людський від уявних і дійсних небезпек. Захисники смертної кари старанно маскують зазначену причину прихильності народів до смертної кари, даючи їй більш піднесене пояснення. Але тим не менше ця причина багато сприяє збереженню смертної кари в числі покарань, що іноді більш відверті захисники її та висловлюють. Так, в 1864 році, в англійському парламенті відомий Робук відстоював смертну кару як більш дешевий засіб позбавити злочинця можливості шкодити суспільству. Наскільки законний, одобрітелен і стійкий подібний егоїзм - це інше питання.
Упродовж 1990–2000 років в Україні смертна кара існувала «як виняткова міра покарання» у вигляді розстрілу. Спочатку на виконання таких вироків було накладено мораторій. Смертна кара встановлювалася за особливо небезпечні злочини проти держави, проти життя, правосуддя, за воєнні злочини (в умовах воєнного стану чи бойової обстановки). Рішенням Конституційного Суду України № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року визнано, що смертна кара суперечить Конституції України [5]. Остаточно як вид покарання її скасовано у 2000 році. Кримінальним кодексом України 2001 року вже не передбачено смертної кари як виду покарання.
Природа подарувала право на життя кожному. Воно справді невід'ємне й абсолютне, а в Божих заповідях окреслене у формулі «Не убий». На переконання всіх коментаторів Святого Письма, ця заповідь адресована злочину, а не покаранню. Смертні вироки злочинцям у найжорстокішій формі передбачені Старим Заповітом, чим і користувалася християнська церква. Аналогічні приписи містяться і в божественному праві інших релігій.
Переглядаючи релігійні кодекси (Біблію, Коран, Талмуд), можна дійти висновку, що Бог не вважає смертну кару неправильним чи аморальним заходом. Навпаки, знаходимо чимало заповідей, у яких правопорушення, беззаконня є найтяжчим гріхом. Тому кожному пропонується поважати закон, не спілкуватися з правопорушниками та засуджувати їхні протизаконні вчинки.
По суті, закликами до законослухняності сповнені всі релігійні кодекси. Це їхня головна ідея. Стримати людину від протиправних дій, гріхопадіння – от у чому суть релігійних учень. Є й такі заповіді, які до профілактики правопорушень, правового виховання мають безпосередній стосунок: «Не заздри тим, хто робить беззаконня», «Кожний, хто вчиняє гріх, вчиняє і беззаконня». Є й категоричніші застереження на зразок, скажімо, такого: «Беззаконники всі будуть знищені».
Правовим змістом сповнені й такі рядки Святого Письма: «Будь-яке покарання в цей час здається не радістю, а смутком, проте потім навчені через нього дають мирний плід праведності». У Біблії засуджуються лицеміри, хто, «проповідуючи не красти, краде», «пишається законом, а порушенням закону безчестить Бога». У Псалтирі із занепокоєнням пишеться: «Невже не заспокояться ті, хто чинить беззаконня, з'їдає народ мій, як їдять хліб?». «Хто вдарить людину так, що вона помре, той також має вмерти» – сказано у Старому Заповіті. Потім Бог, відповідно до книги Буття, сказав: «Я стягну і вашу кров, у якій життя ваше, стягну її від усякого звіра, стягну також душу людини від руки людини, від руки брата його. Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини: бо людина створена за образом Божим». Таким поясненням була виправдана вища міра покарання для вбивць.
Чи означає це, що державі (її органам) дозволено позбавляти життя тих, хто є винним у тяжкому злочині? Позитивну відповідь на це запитання можна знайти у словах апостола Петра (4:15.). Він закликав братів: «Тільки б не постраждав хто із вас, як убивця, або крадій, або злодій, або той, хто посягає на чуже». Як бачимо, у застереженні «тільки б не постраждав хто із вас, як убивця» Петро не забороняв владі карати вбивць за їхні злочини. Навпаки, він указує, що вбивця може бути справедливо покараний.
Чи може бути таким покаранням смертна кара? Так. Це випливає зі слів Павла, якого євреї звинувачували в порушенні їхнього закону. Посилаючи в'язня Павла до римського правителя, воєначальник повідомив: «Знайшов, що його звинувачують у спірних думках, що стосуються закону їхнього, але що нема у ньому ніякої вини, гідної смерті або кайданів».
Так, людське життя – цінність абсолютна. Та чи всяке життя можна вважати такою цінністю? А якщо це життя недолюдка? Досить згадати тих самих «серійних» убивць. Є злочини, які позбавляють злочинця права зватися людиною, викреслюють його зі списку людей. Це стосується не лише масових убивств. Буває, що моральне право на життя втрачає і той, хто вбив лише одну людину. Але чи набувають ці недолюдки юридичне право на заслужену смерть? Що відчувають вони самі після скоєння найтяжчого злочину, позбавивши права на життя іншу людину, чи бажають власної смерті? Ні. І нелюди бояться власної смерті. Будь-який вирок, окрім смертного, стосовно недолюдків сприймається громадянами як нехтування елементарних людських почуттів.
Якщо особа, знаючи, що за умисне вбивство за обтяжувальних обставин, згідно з чинним законом може бути фізично знищена, але свідомо йде на цей злочин, вона, як і самогубець, незалежно від волі держави позбавляє себе такого права. Серійні вбивства, вбивства немовлят, убивства з особливою жорстокістю у народі й навіть у кримінальному світі сприймаються як вчинені не людьми, а нелюдами.
Ми – противники смертної кари. Справді, вона не є стовідсотковою гарантією запобігання умисним убивствам. Але те, що вона зберігає абсолютне право на життя значної кількості людей, є незаперечним. Дослідження американського вченого Ісака Ерліха спонукали його до висновку, що «одна додаткова страта на рік… могла дати такий результат, як зменшення кількості вбивств на 7–8 випадків» [1]. Інші дослідники підтвердили результати Ерліха. Зокрема, Ернест Ван ден Гааг у статті «На захист смертної кари: практичний і моральний аналіз» пише, що «смертної кари бояться найбільше від усіх покарань, бо вона: 1) не просто необоротна, як і більшість інших покарань, а остаточна; 2) прискорює подію, що, на відміну від болю, нужди та ушкоджень, унікальна в кожному житті і про неї ще ніхто не повідомляв. Смерть – це досвід, якого насправді не можна відчути і який кладе край усякому досвідові. Оскільки смерть не менш невідома, ніж певна, її бояться всі. Страх перед смертю часто пов'язують із покаранням, яке прискорює її, немов без того покарання смерть не прийшла б ніколи; 3) коли смерть призначають як навмисне покарання іншій людині, вона означає цілковиту втрату людської солідарності. Суспільство відкидає засудженого, вважає, що невигідно поділяти з ним своє життя. Таке цілковите відкидання посилює природний страх перед відлученням і страх перед знищенням. Маргінальний стримувальний ефект страт залежить саме від цих рис, і так само й моральне виправдання смертної кари, незважаючи на жодний стримувальний ефект» [2].
Отже, якби законодавець усвідомив свою «відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями» (преамбула Конституції України), він прийняв би виваженішу норму. Поки що цього, на жаль, не сталося.
Новообраний склад Верховної Ради України, на наш погляд, має переглянути межі кримінальної відповідальності за такі злочини, як умисне вбивство з корисливих мотивів; з хуліганських мотивів; двох або більше осіб; жінки, яка завідомо для винного була в стані вагітності; вбивство, вчинене з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох осіб; вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, а так само поєднане зі зґвалтуванням; учинене особливо небезпечним рецидивістом або особою, яка раніше скоїла умисне вбивство; вчинене за попередньою змовою групою осіб або організованою групою та згвалтування.
Призначення за ці злочини еквівалентного їм абсолютного покарання не суперечить жодному положенню Конституції України, нормам моралі і космічним закономірностям, встановленим Вищим розумом. Міркування про можливість судової помилки під час призначення смертної кари можуть бути слушними для дилетантів і філософів, але не для суддів. Справді, судова помилка не виключена. Але така логіка абсурдна, якщо взяти до уваги, що вбивство – не дрібний злочин. Убивство за обтяжувальних обставин якісно відрізняється від інших злочинів, а отже, заслуговує покарання, що якісно відмінне від решти покарань. То чому б не призначити найсуворіше покарання – смерть за найтяжчий злочин – безпричинне вбивство. Що ж до запобігання судовим помилкам, то в кримінальному судочинстві існують відповідні правові гарантії – презумпція невинуватості, право на захист, оскарження, помилування, принцип тлумачення сумнівів на користь обвинувачуваного тощо. Із судовими помилками, безперечно, потрібно боротися. Але вони не виправдовують скасування смертної кари.
Один із шляхів боротьби із судовими помилками під час призначення смертної кари широко застосовується в американській системі судочинства. Так, між призначенням вироку та приведенням його до виконання, є проміжок часу у 5-10 років, що дає можливість родичам та захисникам протягом цього періоду довести наявність судової помилки.
Насамкінець зазначимо, що смертна кара за тяжкі злочини перед людством і державою – це перевірений історією засіб самозахисту суспільства проти порушення умов його нормального існування.