Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Правове регулювання охорони здоров’я і медичної діяльності.
У сфері охорони здоров’я населення державне регулювання передбачає встанов-
лення загальних правил і порядку здійснення медичної діяльності, зокрема надання
медичної допомоги, відповідальності за дотримання цих правил, включає вплив дер-
жави та її органів на діяльність органів і закладів охорони здоров’я. Воно повинно ба-
зуватися на легітимно визначеній стратегії суспільного розвитку, державних медичних
програмах, медичних стандартах та механізмі обов’язкового їх виконання, державно-
му контролі та адміністративно-правовому примусі.
У сфері охорони здоров’я державно-правове регулювання
спрямоване на створення сприятливих організаційних і фінансових умов діяльності
закладів охорони здоров’я.
головною метою державно-правового регулювання відносин у сфе-
рі охорони здоров’я має бути зміцнення здоров’я людей, профілактика різноманітних
захворювань, надання висококваліфікованої медичної допомоги, поліпшення якості
життя і збереження генофонду українського народу.
завданнями державно-правового регу-
лювання відносин у цій сфері є:
— здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання на-
роджуваності і зниження смертності;
— забезпечення доступності медичної допомоги для населення;
— забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення;
— запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери
охорони здоров’я, поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здо-
ров’я;
— створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя;
— інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, в тому числі
медичного приладобудування, виробництва лікарських засобів та виробів медичного
призначення, здешевлення їх вартості та ін.
Об’єкти державно-правового регулювання можна розділити на матеріальні і нема-
теріальні. До матеріальних об’єктів відносяться заклади охорони здоров’я, їх медич-
ний персонал, лікарські засоби, основні фонди (будівлі, транспорт, медична апарату-
ра, засоби зв’язку та ін.), фінансові ресурси. Нематеріальними об’єктами є службові
зв’язки між суб’єктами вказаних відносин, відносини між пацієнтами і працівниками
охорони здоров’я, професійний рівень медичного персоналу та ін.
Головним і найважливішим об’єктом державно-правового регулювання є здоров’я
населення та його стан, на який можна впливати, поліпшуючи його. Важливим об’єк-
том регулювання є система охорони здоров’я, яка об’єднує численні заклади охорони
здоров’я всіх форм власності (об’єкти управління) і підпорядкування та органи ви-
конавчої влади й місцевого самоврядування (суб’єкти управління), які здійснюють
управління ними.
До суб’єктів державно-правового регулювання у сфері охорони здоров’я відно-
сять Верховну Раду України, Президента України як главу держави, Раду національної
безпеки і оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки
і оборони при Президентові України, центральні органи виконавчої влади, серед яких
і Міністерство охорони здоров’я України, а також місцеві органи виконавчої влади
та органи місцевого самоврядування.
Усі вказані суб’єкти, що здійснюють регулювання в цій сфері, можна розділити
на 4 групи:
— вищі органи державної влади;
— органи виконавчої влади загальної компетенції;
— органи виконавчої влади спеціальної (галузевої) компетенції;
— органи місцевого самоврядування.
Методи державного регулювання поділяються на імперативні (прямого впливу)
та диспозитивні (непрямого впливу). Як відомо, основним методом адміністративно-
правового регулювання є імперативний метод. Імперативний метод передбачає пря-
мий владний вплив на учасників суспільних відносин без права вибору їх поведінки.
Диспозитивний же метод, який застосовується, зокрема, у цивільному праві, навпаки,
передбачає варіанти поведінки учасників суспільних відносин як рівноправних сторін
Адміністративно-правове регулювання відносин у сфері охорони здоров’я включає
в себе сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає
на діяльність суб’єктів і об’єктів системи охорони здоров’я з метою створення нор-
мальних умов для функціонування системи надання медичної допомоги і охорони
здоров’я та вирішення завдань зміцнення та охорони індивідуального і громадського
здоров’я населення.
2. Правовідносини у сфері охорони здоров’я: поняття та склад.
Медичні правовідносини — це результат впливу норм медичного права на поведінку суб'єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають правові зв'язки.
Критеріями класифікації правових відносин у сфері охорони здоров'я є: а) співвідношення взаємних прав і обов'язків суб'єктів; б) напрями медичної діяльності; в) ступінь визначеності суб'єктного складу; г) характер дій зобов'язаного суб'єкта.
Залежно від співвідношення взаємних прав і обов'язків суб'єктів медичні правовідносини бувають:
— вертикальні, що характеризуються наявністю в однієї сторони державно-владних повноважень щодо другої сторони відносин (наприклад, відносини у сфері державного регулювання медичної діяльності);
— горизонтальні, що характеризуються рівністю сторін (наприклад, відносини між лікувальної установою з одного боку і громадянином з іншого).
За напрямами діяльності медичні правовідносини поділяються на правовідносини у сфері:
— проведення санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів;
— проведення заходів щодо профілактики виникнення особливо небезпечних інфекцій, проведення карантинних заходів тощо;
— надання безоплатної медичної допомоги;
— надання платних медичних послуг;
— здійснення заходів щодо програми добровільного медичного страхування;
— проведення медичних експертиз;
— здійсненні примусових заходів медичного характеру тощо.
За ступенем визначеності суб'єктного складу — медичні правовідносини можуть бути:
1. Абсолютно визначені - варіант правових відносин, коли носієві права кореспондує невизначена кількість пасивно зобов'язаних суб'єктів права.
2. Відносно визначені - варіант правових відносин, коли носієві права кореспондують певні суб'єкти права.
За характером дій зобов'язаного суб'єкта правові відносини поділяються на:
— активні, де змістом обов'язків є здійснення певних позитивних активних дій (виконання своїх обов'язків медичним персоналом тощо);
— пасивні, що передбачають утримання від вчинення певних дій (не розголошувати лікарську таємницю тощо).
Склад медичних правовідносин — це характеристика правовідносин з точки зору їх внутрішнього устрою і взаємозв'язку складових елементів: суб'єкти, об'єкт і зміст.
Суб'єктами права в теоретико-правовому викладі є учасники правовідносин, тобто носії суб'єктивних прав і обов'язків.
необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин:
1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу.(державні,комунальні,приватні)
2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу.(пацієнти)
3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).
(фінансово-економічні,кадрові,соціальні,юридичні служби,заклади охорони здоров*я)
Суб'єктом медичних правовідносин - пацієнтом - може вважатися особа за умови, що вона:
а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків); щодо особи, яка не досягла віку 14 років, а також особи, визнаної в установленому законом порядку недієздатною, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників;
б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків).
Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в установленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання щодо яких надають їх законні представники, ці законні представники, по суті, також є суб'єктами цих складних правовідносин.
Суб'єктом медичних правовідносин заклади охорони здоров'я стають за наявності:
а) укладеного з пацієнтом договору на надання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору);
б) організаційної єдності і відособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної допомоги;
в) державній реєстрації у встановленому законом порядку;
г) ліцензії на обраний вид діяльності;
д) положення в статутних документах і дозволу органу управління охорони здоров'я на здійснення цього виду лікування;
е) належної, підтвердженої документально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання.
Об'єктами медичних правовідносин – це ті реальні соціальні блага,що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб*єктами виникають ,змінюються чи припиняються суб*єктивні права та юридичні обов*язки.Їх поділяють на матеріальні й духовні,дії суб*єктів,правовідносини,результати їх діяльності.
Зміст медичних правовідносин складають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які реалізуються в поведінці суб'єктів медичних правовідносин.
Зміст суб*активного права включає можливост:
1)діяти відповідно до свого бажання та користуватись соціальним благом,на оволодіння яким спрямоване суб*активне право
2)вимагання певних дій від зобов*язаної сторони
3)звертатись до суду ,державного органу чи посадової особи щодо захисту свого права.
Змістом юридичних обов*язків є:
1)здійснення або нездійснення певних дій на вимогу уповноваженої сторони
2)юридична відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій
М.С. Малеїн і М.М. Малєїна виділяють три групи прав і обов'язків у правовідносинах з приводу надання медичної допомоги:
1. ті, що складають суть (основу) правовідносин(свідчить про право пацієнта на отримання медичної допомоги і обов'язок медичного працівника її надавати);
2. специфічні права і обов'язки, закріплені за окремими категоріями громадян(складають:
— право матері на перебування в стаціонарі з дитиною, що потребує догляду та обов'язок лікувальної установи забезпечити його реалізацію;
— право пацієнта на оплачувану відпустку й інші компенсаційні заходи у зв'язку з перенесеним захворюванням і необхідністю реабілітаційних заходів;
— право на проведення біомедичних досліджень за наявності певних умов та ін.);
3. додаткові права і обов'язки(будь-які умови, що відповідають двом критеріям:
Відповідність вимогам нормативно-правових актів.
Досягнення згоди з їх приводу між суб'єктами правовідносин).
3. Фізичні особи як суб’єкти правовідносин у сфері охорони здоров’я.
Фізична особа – це людина,яка повинна бути наділена правоздатністю (можливість мати права та обов*язки),дієздатністю(можливість набувати прав та обов*язків ; дієздатність є повна,часткова,неповна,обмежена,недієздатність)
Пацієнт- фізична особа,яка звернулась за наданням профілактичної, діагностичної,лікувальної чи реабілітаційно-відновної допомоги до закладу охорони здоров*я будь-якої форми власності чи медичного працівника індивідуальної практики незалежно від стану здоров*я або добровільно погодиласьна проведення медико-біологічного експерименту.
Права пацієнтів
Обов`язки пацієнтів
Медичні та фармацевтичні працівники мають право:
- на заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації;
- належні умови професійної діяльності;
- підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах;
- вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;
- безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків;
- обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством;
- соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків;
- встановлення у державних закладах охорони здоров’я посадових окладів (тарифних ставок) на рівні, не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості;
- скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;
- пільгові умови пенсійного забезпечення;
- пільгове надання житла та забезпечення телефоном;
- безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту в порядку, встановленому законом;
- першочергове одержання медичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами;
- створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій;
- судовий захист професійної честі та гідності;
- безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства у передбаченому законом порядку;
- додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю три календарних дні для лікарів дільничних лікарень та амбулаторій, розташованих у сільській місцевості, дільничних лікарів-терапевтів, лікарів-педіатрів та дільничних і т.д .за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад три роки. При цьому зберігаються права інших категорій медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах існуючих норм.
Професійні обов’язки медичних працівників
- сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу (ст. 78);
- безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (ст. 78);
- поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя (ст. 78);
- дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю (ст. 78);
- постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності (ст. 78);
- подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров’я (ст. 78);
- проводити своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта (ст. 34);
- подавати медичну допомогу в повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані (ст. 52);
- пояснювати пацієнтові в доступній формі стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров’я (ст. 39).
Згідно зі статтею 40 Основ законодавства про охорону здоров’я медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.
4. Юридичні особи як суб’єкти правовідносин у сфері охорони здоров’я.
Заклад охорони здоров'я — юридична особа зі статусом господарюючого чи не господарюючого суб'єкта будь-якої дозволеної законом форми власності та організаційно-правової форми, яка має відповідну ліцензію, і основним видом діяльності якої є подання населенню медичних чи інших послуг з охорони здоров'я;
Заклади охорони здоров'я поділяються залежно від форми власності, організаційно-правової форми, та виду медичної допомоги, що надається закладом.
В залежності від форми власності заклади охорони здоров'я створюються як державні, комунальні, приватні.
За організаційно-правовою формою заклади охорони здоров'я можуть бути створені як бюджетні установи, державні та комунальні некомерційні підприємства, господарські товариства, приватні підприємства, відокремлені підрозділи юридичних осіб, об'єднання підприємств тощо.
За видами медичної допомоги заклади охорони здоров'я поділяються на:
1) заклади охорони здоров'я із забезпечення надання первинної медичної допомоги, до яких належать центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, що забезпечують надання первинної медичної допомоги населенню в амбулаторних умовах.
До складу зазначених центрів можуть входити амбулаторії та медичні пункти, як структурні та відокремлені структурні підрозділи.
2) заклади охорони здоров'я із забезпечення стаціонарної та/або амбулаторної вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, до яких належать:
багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування – заклад охорони здоров'я, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги дорослим і дітям у гострому стані захворювання або із хронічними захворюваннями, що потребують інтенсивного лікування, з обов'язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;
лікарня планового лікування – заклад охорони здоров'я, що забезпечує надання дорослому населенню планової спеціалізованої консультативної та стаціонарної медичної допомоги, що не потребує інтенсивного лікування;
дитяча лікарня планового лікування – заклад охорони здоров'я, що забезпечує надання дитячому населенню планової спеціалізованої консультативної та стаціонарної медичної допомоги, що не потребує інтенсивного лікування;
консультативно-діагностичний центр – заклад охорони здоров'я, що забезпечує надання консультативно-діагностичної вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги населенню і створюється у складі багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування або як окрема юридична особа;
спеціалізований медичний центр (спеціалізована лікарня) – заклад охорони здоров'я, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги за одним профілем;
3) заклади охорони здоров'я із забезпечення третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги, до яких належать:
багатопрофільна обласна (республіканська для Автономної Республіки Крим, центральна міська для мм. Києва та Севастополя) лікарня (у тому числі клінічна лікарня) – заклад охорони здоров'я, що забезпечує надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги в умовах цілодобового стаціонару, денного стаціонару або амбулаторних умовах дорослим хворим у гострому стані або з хронічними захворюваннями, що потребують високоспеціалізованого медичного втручання, з обов'язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;
високоспеціалізований медичний центр (лікарня) – заклад охорони здоров'я, що забезпечує надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги за одним профілем;
4) заклади охорони здоров'я системи екстреної медичної допомоги, що діють відповідно до положень, визначених законом;
5) хоспіси – заклади охорони здоров'я, що забезпечують надання паліативної допомоги пацієнтам з невиліковно прогресуючим захворюванням та психологічної, соціальної і духовної підтримки пацієнтам та членам його родини.
6) заклади охорони здоров'я з медичної реабілітації, до яких належать лікарні відновного (реабілітаційного) лікування – заклади охорони здоров'я, що забезпечують надання
Юридична відповідальність - це застосування заходів державного примусу до особи, яка вчинила правопорушення, важливо зауважити, що цей підхід застосовується і до галузі, яка розглядається, - регламентації охорони здоров'я громадян.
Юридична відповідальність медичного працівника за професійне правопорушення — це застосування до особи, яка вчинила правопорушення при виконанні професійних обов'язків у сфері медичної діяльності, заходів державного примусу, передбачених правовими нормами, які супроводжуються необхідністю для винного зазнати певних втрат особистого, організаційного або майнового характеру.
5. Об’єкти правовідносин у сфері охорони здоров’я.
6. Джерела права, що регулюють правовідносини у сфері охорони здоров’я.
Під джерелом права (у теорії права нерідко нарівні з цим терміном уживається поняття "форма права") в загальнотеоретичному сенсі розуміють спосіб закріплення правових норм. Історично виділяють декілька джерел права. Це нормативно-правовий акт, правовий звичай, юридичний прецедент і нормативний договір. З позицій сучасного розвитку правової науки можна виділити такі особливості джерел медичного права:
наявність в Конституції України положень, присвячених загальним питанням регламентації медичної діяльності (ст. 49);
існування загального нормативно-правового акта у сфері медичної діяльності - Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 p.;
норми, що регулюють медичні правовідносини, нерідко розташовані в інших галузях права (кримінальне, цивільне, адміністративне й ін.), що пов'язане з розглянутою раніше комплексною природою медичного права.
Слід виділити чотири критерії для класифікації джерел медичного права:
Юридична сила.
Предмет регулювання.
Характер правового регулювання.
Сфера дії.
Відповідно до першого критерію (юридична сила) джерела медичного права діляться на закони і під законні акти. Закони у сфері медичного права - це нормативно-правові акти, що характеризуються вищою юридичною силою і що приймаються в установленому порядку по найбільш важливих питаннях медичної діяльності найвищим органом законодавчої влади України.
Підзаконні акти у сфері медичного права — це акти, що приймаються на основі й у виконання законів України Президентом України, різними державними органами і органами місцевого самоврядування (Кабінетом Міністрів України, Міністерством охорони здоров'я України, органами управління охорони здоров'я на місцях, обласними радами тощо). Наведено приклади підзаконних актів як джерела медичного права:
— Указ Президента України від 6 грудня 2005р. № 1694/2005 "Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення";
— Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 411 "Про затвердження Положення про Державний реєстр лікарських засобів";
Загальне правило в структурі джерел права, яке діє також і в системі медичного права, полягає в тому, що закон за юридичною силою завжди більш значущий, ніж підзаконний акт. У разі виникнення суперечностей між положеннями закону і підзаконного акта по одному і тому ж питанню - діє закон.
Залежно від предмету регулювання джерела медичного права можуть бути загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання достатньо широкий і охоплює як медичні правовідносини, так і правовідносини з інших галузей права. Це перш за все Конституція України, Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України тощо. У свою чергу спеціальні джерела медичного права - це нормативно-правові акти, присвячені виключно питанням регулювання суспільних відносин у сфері медичної діяльності.
За характером правового регулювання джерела медичного права можуть бути матеріальні і процесуальні. Нормативно-правові акти матеріального характеру переважно регулюють змістовну сторону медичних правовідносин, тобто права і обов'язки учасників. До такого роду джерел належать Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII. Якщо ж говорити про джерела медичного права переважно процесуального характеру, то це акти, які регулюють порядок діяльності зі здійснення і захисту норм матеріального права, тобто визначають порядок, процедури здійснення тих або інших значущих для медичної діяльності явищ. Як приклад джерела медичного права з переважно процесуальним характером можна навести Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва
І, нарешті, залежно від сфери дії джерела медичного права можуть бути:
— загальнодержавні (нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади тощо);
— республіканські (Автономна Республіка Крим);
— місцеві.
7. Державне управління у сфері охорони здоров’я.
Вплив держави, що реалізовується за допомогою органів управління охорони здоров'я, є необхідною умовою функціонування медицини в країні. Для здійснення державного управління у сфері охорони здоров'я громадян використовуються правові, адміністративні, економічні, соціально-психологічні методи.
Охорона здоров'я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.
Значну роль у практичній реалізації принципів відіграє система управління охорони здоров'я, яка складається з:
- Міністерства охорони здоров'я України;
- місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування;
- центральних органів виконавчої влади, яким підпорядковані заклади охорони здоров'я;
- Академії медичних наук України.
1. Міністерство охорони здоров'я України - це центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Важливе місце у процесі управління у сфері охорони здоров'я відіграють урядові органи державного управління у складі Міністерства охорони здоров'я України. Йдеться про:
а) Державну службу лікарських засобів і виробів медичного призначення;
б) Комітет з контролю за наркотиками.
2. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування здійснюють регулювання у сфері охорони здоров'я за рахунок наявності у їх структурі обласних та районних (міських у Києві та Севастополі) управлінь (відділів) охорони здоров'я та відповідних структур виконавчих комітетів рад. Слід підкреслити, що органи місцевого самоврядування здійснюють керівництво діяльністю комунальних закладів охорони здоров'я.
3. Центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані заклади охорони здоров'я (Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство транспорту та зв'язку України, Служба безпеки України тощо) разом з МОЗ України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі охорони здоров'я, за рахунок надання медичної допомоги категоріям громадян, котрі мають відношення до вказаних органів виконавчої влади, а також іноді і членам їх сімей. Наприклад, у системі Міністерства оборони України існують військові шпиталі, медичні служби військових частин. Керівництво всіма структурними підрозділами медичної служби здійснюють відповідні управлінські структури вказаного міністерства.
4. Академія медичних наук України - це державна наукова організація з проблем медицини та охорони здоров'я, заснована на державній власності, яка діє відповідно до законодавства України на самоврядній основі.
Розглядаючи управління у сфері медичної діяльності в країні, варто згадати про поділ всієї системи охорони здоров'я на три види:
1. державну;
2. комунальну;
3. приватну.
До державної системи охорони здоров'я належать: Міністерство охорони здоров'я України, Академія медичних наук, які в межах своєї компетенції планують і здійснюють заходи з реалізації державної політики України, виконання програм у галузі охорони здоров'я та у сфері розвитку медичної науки. До державної системи охорони здоров'я також належать лікувально-профілактичні і науково-дослідні установи, освітні установи, фармацевтичні підприємства і організації, аптечні установи, санітарно-профілактичні установи, установи судово-медичної експертизи, служби матеріально-технічного забезпечення, підприємства з виробництва медичних препаратів і медичної техніки та інші підприємства, установи та організації, що знаходяться в державній власності і підлеглі органам управління державної системи охорони здоров'я.
До комунальної системи охорони здоров'я належать: місцеві органи управління охорони здоров'я, а також лікувально-профілактичні і науково-дослідні установи, фармацевтичні підприємства і організації, аптечні установи, освітні установи комунальної власності.
Місцеві органи управління охорони здоров'я несуть відповідальність за санітарно-гігієнічне благополуччя населення, забезпечення доступності населенню гарантованого об'єму медико-соціальної допомоги, розвиток системи охорони здоров'я на підвідомчій території, здійснюють контроль за якістю надання медико-соціальної і лікарської допомоги підприємствами, установами і організаціями державної, комунальної, приватної систем охорони здоров'я, а також особами, що займаються приватною медичною практикою.
До приватної системи охорони здоров'я належать: лікувально-профілактичні і аптечні установи, майно яких знаходиться в приватній власності, а також особи, що займаються приватною медичною практикою і приватною фармацевтичною діяльністю. У приватну систему охорони здоров'я входять лікувально-профілактичні, аптечні, науково-дослідні установи, освітні установи, що створюються і фінансуються приватними підприємствами, установами і організаціями, суспільними об'єднаннями, а також фізичними особами.
8. Державна акредитація медичних установ та ліцензування медичної діяльності.
Відповідно до чинного законодавства України, процедура державної акредитації є обов’язковою для всіх закладів охорони здоров’я незалежно від їх відомчого підпорядкування, форми власності, профілю та рівня надання лікувально-профілактичної допомого чи лікувальних послуг.
Норми що регламентують обов’язковість, порядок, умови та строки проведення акредитації медичних закладів містяться в низці нормативних актів, зокрема:
Акредитація медичних закладів проводиться один раз в 3 роки. Причому перша акредитація проводиться не пізніше ніж через 2 роки від початку здійснення діяльності (функціонування) медичного закладу. В подальшому акредитація проводиться по закінченню дії акредитаційного сертифікату.
За сумою набраних при акредитаці балівї проводиться градація на категорії:
Відповідно до Порядку державної акредитації закладу охорони здоров'я, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997р., акредитація - це офіційне визнання статусу закладу охорони здоров'я, наявності в ньому умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження його відповідності встановленим критеріям та гарантіям високої якості професійної діяльності. Акредитації підлягають всі медичні заклади незалежно від форм власності. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р. визначено, що ліцензуванню підлягають всі суб'єкти господарювання, які мають намір здійснювати медичну практику. Здійснення медичної практики без отримання ліцензії забороняється; особи, які здійснюють медичну практику без ліцензії, притягуються до адміністративної, кримінальної відповідальності. За результатами розгляду заяви про видачу ліцензії Ліцензійна комісія МОЗ України приймає одне з трьох рішень, а саме:
Видачу ліцензії на здійснення медичної практики.
Залишення заяви без розгляду, якщо:
— заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень;
— документи оформлені з порушенням встановлених вимог.
Про відмову у видачі ліцензії на здійснення медичної практики, якщо є:
— недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;
— невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам провадження господарської діяльності з медичної практики.
У разі порушення ліцензійних умов ліцензія суб'єкта господарювання може бути анульована, зокрема за таких підстав:
— акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;
— неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності та інші.
9. Поняття медичної допомоги та її види за законодавством України.
Види лікувально-профілактичної допомоги населенню
Вданий час розрізняють такі види лікувально-профілактичної допомоги:
- первинна лікувально-профілактична допомога;
- вторинна лікувально-профілактична допомога;
- третинна лікувально-профілактична допомога.
Первинна лікувально-профілактична допомога є основною частиною медико-санітарної допомоги населенню і передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна лікувально-профілактична допомога надається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики.
Вторинна (спеціалізована) лікувально-профілактична допомога надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.
Третинна (високоспеціалізована) лікувально-профілактична допомога надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються (ст. 35 Основ законодавства України про охорону здоров'я).
Світовий досвід, узагальнений ВООЗ, свідчить, що розвиток первинної допомоги на засадах сімейної медицини є одним з найефективніших механізмів підвищення результативності роботи закладів охорони здоров'я, справедливого розподілу і раціонального використання ними коштів. У більшості країн Західної Європи структуру системи охорони здоров'я становлять первинна медико-санітарна допомога та спеціалізована допомога. При цьому заклади первинної медико-санітарної допомоги надають до 90 відсотків загального обсягу медичної допомоги. Кількість лікарів загальної практики - сімейної медицини становить від ЗО до 50 відсотків кількості усіх лікарів, що працюють в галузі охорони здоров'я.
Спеціалізована і високоспеціалізована лікувально-профілактична допомога. Цей вид медичної допомоги надається громадянам при захворюваннях, що вимагають спеціальних методів діагностики, лікування і використання складних медичних технологій.
Основним місцем надання таких видів медичної допомоги є однопрофільні та спеціалізовані лікарні (наприклад, інфекційні, наркологічні, онкологічні, офтальмологічні лікарні).
Важливість знання організаційно-правових особливостей надання спеціалізованої та високоспеціалізованої медичної допомоги в ракурсі медичного права пояснюється такими чинниками:
спеціалізована медична допомога надається переважно пацієнтам з важкими захворюваннями;
- спеціалізована медична допомога вимагає значної кількості матеріальних і кадрових витрат;
- найчастіше в лікарнях знаходяться клінічні бази медичних вузів, де здобувають освіту і удосконалюються медичні працівники;
- саме при наданні спеціалізованої медичної допомоги найбільш вірогідне виникнення порушень прав пацієнтів.
10Закріплене в ч. 1 статті 49 Конституції України право на медичну
допомогу є особистим немайновим правом фізичних осіб, що забезпечує їх
фізичне існування.
Реалізація даного права опосередковується вступом у відповідні
правовідносини. Відносини з приводу надання медичної допомоги
характеризуються специфічними рисами та особливостями, основними з яких
є підстави виникнення й правовий статус суб’єктів даних правовідносин. У
зв’язку з чим правовідносини з надання медичних послуг можна розділити
на публічно-правові та приватноправові.
Публічно-правові відносини виникають з прямої вказівки закону
(наприклад: пп. 15, 24 ч.1 ст. 10 Закону України “Про міліцію”, ч. 4 ст.
18 Закону України “Про пожежну безпеку”, ч.2 ст. 30 Закону України
“Основи законодавства України про охорону здоров’я), носять характер
підпорядкування одного суб’єкта іншому (пацієнта - лікарю) і є
реалізацією публічної функції по охороні здоров’я населення держави.
Сферу приватноправових складають всі інші правовідносини, яким
притаманні ознаки цивільних правовідносин, такі як:
• самостійність та незалежність суб’єктів;
• юридична рівність суб’єктів;
• диспозитивність у регулюванні таких відносин.
Під поняттям “медична допомога” слід розуміти комплекс заходів
медико-соціального характеру, що включає профілактичну, лікувальну,
діагностичну, реабілітаційну, протезно-ортопедичну і зубопротезну
допомогу, а також догляд та обслуговування дітей, хворих, непрацездатних
та інвалідів.
Надання кожного виду допомоги може бути врегульовано нормами цивільного
права, що регулюють зобов’язання підрядного типу або зобов’язання про
надання послуг.
Розмежування цих видів зобов’язань проводиться виходячи з того, що є
результатом. В зобов’язаннях підрядного типу результат в уречевленій
формі (створення індивідуально-визначених речей), в другому виді
зобов’язань - немає уречевленої форми та споживається в момент надання
послуги. Послуги носять нематеріальний характер і пов’язані з особою
виконавця договору
Для виокремлення тих послуг, що входять до зобов’язань підрядного типу,
від тих, що входять до зобов’язань про надання послуг, необхідно навести
їх дефініції.
Профілактика - система гігієнічних та медичних заходів, направлених на
забезпечення високого рівня здоров’я й попередження хвороб.
Термін терапія (від грецького therapeia - лікування) в сучасній медицині
вживається в двох значеннях, одне з який означає так звані консервативні
методи лікування, яке співіснує з поняттям “терапія” з первинним
змістом, який є більш ширшим і означає лікування взагалі.
Реабілітація в медицині - комплекс медичних, педагогічних, професійних
та юридичних заходів, направлений на відновлення (або компенсацію)
порушених функцій організму та працездатності хворих, інвалідів. Медичні
заходи (медична реабілітація), лікувальні заходи, направлені на
відновлення здоров’я.
Протезно-ортопедичну і зубопротезну допомогу об’єднує такий вид
тезну допомогу об’єднує такий вид
допомоги, як протезування. Протезування - вид лікувальної допомоги, що
забезпечує хворих, інвалідів різноманітними протезами та ортопедичними
виробами як для заповнення анатомічних дефектів (на останньому етапі
медико-соціальної реабілітації), так і з лікувальною метою (на етапах
відновлювального лікування).
Поєднання в одному договорі кількох видів медичних послуг є договором на
медичне обслуговування, тому догляд та обслуговування дітей, хворих,
непрацездатних та інвалідів є договором на медичне обслуговування.
З переліку допомог лише протезування має уречевлений результат, що дає
нам підстави констатувати віднесення протезно-ортопедичної та
зубопротезної допомоги до зобов’язань підрядного типу а всі інші - до
зобов’язань про надання послуг.
Даний договір слід також відмежовувати від договору про надання
ритуальних послуг. Договір про надання медичних послуг спрямований на
надання послуг, які задовольняють потребу в охороні здоров’я, лікуванні,
тобто підтриманні, відновленні здоров’я, в той час, як ритуальні послуги
надаються з метою поховання фізичної особи, яка померла.
Договір про надання медичних послуг є консенсуальним, двостороннім
(сторонами є замовник та виконавець), може бути оплатним чи безоплатним.
Проект Цивільного кодексу України відносить його до публічних договорів,
але такий висновок випливає з аналізу діючого законодавства (Закону
України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”). Спеціально
правового регулювання щодо форми договору немає. Практика свідчить, що
вона є як усна, так і письмова.
Отже, підсумовуючи вищевикладене, можемо дати визначення такого
договору.
Договір про надання медичних послуг - це договір, за яким одна сторона
(виконавець) зобов’язується за завданням іншої сторони надати послугу
профілактичного, лікувального, діагностичного, реабілітаційного
характеру, а замовник зобов’язується прийняти й оплатити зазначену
послугу.
ЛІЦЕНЗІЙНІ УМОВИ
провадження господарської діяльності з медичної практики
I. Загальні положення
1.1. Ці Ліцензійні умови розроблені відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я, Законів України "Про лікарські засоби", "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та встановлюють кваліфікаційні, організаційні та інші вимоги для провадження медичної практики.
1.2. Дія цих Ліцензійних умов поширюється на всіх суб'єктів господарювання, що зареєстровані в установленому порядку, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які провадять господарську діяльність з медичної практики.
1.3. Термін "медична практика" у цих Ліцензійних умовах має таке значення - вид господарської діяльності у сфері охорони здоров'я, який провадиться закладами охорони здоров'я та фізичними особами - підприємцями, які відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам, з метою надання видів медичної допомоги, визначених законом, та медичного обслуговування.
Інші терміни вживаються у значеннях, визначених Основами законодавства України про охорону здоров'я.
1.4. Суб'єкти господарювання для отримання ліцензії, переоформлення ліцензії, отримання копії ліцензії, анулювання ліцензії, отримання дубліката ліцензії та повідомлення про зміну даних у документах, які додавались до заяви про видачу ліцензії, подають до Міністерства охорони здоров'я України (далі - МОЗ України) документи, передбачені статтею 10 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", постановою Кабінету Міністрів України від 04 липня 2001 року N 756 "Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності" та додатками 1 - 7 до цих Ліцензійних умов.
11. Договір про надання платних медичних послуг: поняття, структура, особливості укладення
Основним документом, яким користуються при наданні платних медичних послуг, є Перелік платних
послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних закладах охорони здоров'я, вищих медичних
навчальних закладах та науково-дослідних установах, затверджений постановою КМУ від 17.09.96 р.
№ 1138 [4]. При цьому основним ключовим питанням є визначення ціни на медичну послугу, оскільки на
державному рівні порядок формування цін і тарифів на такі послуги не затверджено.
Закон України “Про ціни та ціноутворення” визначає, що державне регулювання цін і тарифів
здійснюється шляхом:
установлення державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних
відхилень від державних фіксованих цін і тарифів;
введення урядом України інших методів державного регулювання.
Ціни та тарифи закладів охорони здоров'я, які є бюджетними установами, регульовані (регулюються)
місцевими органами виконавчої влади.
Розмір плати за той чи інший вид послуги установлюється на підставі її ціни. На сьогодні базою для
визначення вартості медичних послуг є розрахунок валових витрат, пов'язаних з наданням послуг,
відповідно до ст. 5 Закону від 22.05.97 р. № 283/97-ВР “Про внесення змін до Закону України “Про
оподаткування прибутку підприємств”. Отже, розглянемо, які видатки мають включатися до складу ціни.
Надання платних медичних послуг має оформлятися договором , яким регламентуються умови і терміни отримання послуг , порядок розрахунків , права , обов'язки та відповідальність сторін .
На надання медичних послуг , передбачених договором , лікар повинен скласти кошторис (вартість) . Після того , як лікар узгодить кошторис з пацієнтом , вартість послуг фіксується в договорі або оформляється у вигляді додатку до договору.
Оплата за медичні послуги здійснюється в установах банків або в медичних установах. Медичні установи зобов'язані видати споживачеві касовий чек або копію бланка , що підтверджують прийом готівки.
Основні положення договорів на надання платних медичних послуг:
1 ) Інформація про наданої медичної послуги .
У договорі має бути прописана конкретно кожна медична послуга , згідно чинного федеральним класифікаторами .
Договір повинен містити достовірну інформацію про кожної медичної послугу, яка надається пацієнту . У договорі повинні бути прописані умови надання медичних послуг , технологічні особливості , планований ефект і можливі ускладнення.
2 ) Порядок оплати послуг.
Замовник зобов'язаний оплатити надані йому послуги у строки та в порядку , які зазначені в договорі.
Однією особливістю медичної допомоги є важка передбачуваність визначення всього обсягу робіт , необхідного для обстеження або лікування пацієнта , що може істотно позначитися на вартості надаваних послуг. Однак , медичний заклад не має права надавати такі послуги без згоди пацієнта.
3 ) Терміни надання медичної допомоги.
Медичний заклад зобов'язане надати послуги в строк, встановлений договором.
4 ) Порядок відшкодування шкоди.
Порядок відшкодування заподіяної пацієнтам шкоди регулюється цілою низкою законодавчих актів ( ст. 66 « Основ », ст. 1064-1101 ЦК України, ст . 14-15 ЗоЗПП і т.д.). Крім того , Кримінальним Кодексом встановлюється відповідальність медичних працівників за неналежне виконання своїх професійних обов'язків. Неякісне виконання послуги є підставою для пред'явлення пацієнтом до медичного закладу , вимог про відшкодування шкоди здоров'ю , компенсації за заподіяння моральної шкоди. Право вимагати відшкодування шкоди , заподіяної внаслідок нестачі послуги , визнається за кожним потерпілим незалежно від того , перебував він у договірних відносинах з виконавцем чи ні.
5 ) Порядок вирішення спорів з приводу якості наданих послуг .
Якість виконаної роботи при наданні платних послуг має відповідати умовам договору , а за відсутності чи неповноті умов договору - вимогам , що звичайно ставляться до робіт відповідного роду , а також обов'язковим вимогам, що пред'являються до надання медичної допомоги ( ст. 721 ГК РФ і ст. 4 ЗоЗПП ) .
6 ) Порядок зміни і розірвання договору .
Пацієнт має право розірвати договір у разі , якщо їм виявлено суттєві недоліки наданої послуги або інші істотні відхилення від умов договору ( ст. 29 ЗоЗПП ) .
Будь-які претензії і суперечки , що виникли між медичною організацією і пацієнтом при наданні медичних послуг , вирішуються за згодою сторін або в судовому порядку відповідно до законодавства РФ . Заплативши гроші лікарю , пацієнт має право розраховувати на якісну та кваліфіковану допомогу
Укладення договору , що відповідає всім вимогам цивільно -правового законодавства - спосіб убезпечити себе і своїх близьких.
Для спрощення договірної роботи більшість юристів-практиків користуються так званою блок-схемою, коли договір розподіляється на кілька основних блоків умов, наприклад, умовний (предмет, мета договору), ціновий, зобов’язальний. Після цього всі необхідні та важливі умови розподіляються та вносяться до такої схеми. Не буде винятком з цього правила і договір про надання платних медичних послуг. У такому договорі також можна виділити основні блоки:
1. В інформаційному блоці розміщується інформація про характеристики (властивості та ризики) медичної послугиі місце її здійснення, про особу виконавця.
Пильна увага до інформаційного блоку договору пояснюється вимогами чинного законодавства у сфері охорони здоров’я та захисту прав споживачів. Згідно зі статтею 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» лікар зобов’язаний пояснити пацієнтові в доступній формі відомості про стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень та лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, зокрема наявність ризиків для життя та здоров’я.
2. В умовному блоці договору розміщуються основні його положення:найменування та обсяг послуг, інформація про осіб, що залучаються до виконання послуг, про пацієнта чи замовника. Тобто інформація, яка зазвичай становить зміст предмета договору.
3. Визначення в договорі розміру плати за послуги та порядку розрахунків (ціна договору) є імперативною вимогою закону, тому ціновий блок буде одним з найважливіших у договорі. Оплата медичних послуг, як нематеріальних (які не мають речового результату), так і матеріальних (комплексних) послуг, пов’язується з певним кошторисом, яким по суті є план лікування. Замовник зобов’язаний сплатити надану виконавцем у повному обсязі послугу після її закінчення, якщо інше не встановлено законом, іншими правовими актами або договором. Медична послуга має вартісний вираз, що відрізняє її від медичної допомоги. Виконавець не може надавати послуги безоплатно, оскільки їх вартість відноситься на його збитки, а господарська діяльність задля збитків позбавлена доцільності.
4. У зобов’язальному блоці зазвичай закріплюються основні обов’язки сторін та відповідальність за їх невиконання. Чинне законодавство передбачає певний дисонанс в обсязі обов’язків виконавця та замовника (а особливо пацієнта). Обсяг обов’язків замовника та пацієнта фактично обмежується необхідністю сплатити за послуги виконавця, дотримуватися рекомендацій лікуючого лікаря та правил внутрішнього розпорядку медичного закладу. Однак ринкові відносини у сфері медицини внесли певні корективи і в договірні зобов’язання. Зараз нікого не здивуєш штрафами, що застосовуються до пацієнтів, які пропустили чи запізнилися на прийом до лікаря.
5. Для споживачів деяких медичних послуг велике значення мають умови, в яких здійснюються медичні втручання. Пацієнт або замовник готовий платити додаткові гроші за підвищений рівень комфорту. Сервісні (атрибутивні) складові медичного обслуговування також повинні бути окремо врегульовані в договорі, а саме в атрибутивному блоці. Тут може прописуватися не тільки кількість осіб у палаті, а й розмір екрана телевізора, наявність телефону, живих квітів, додаткове харчування тощо.
6. До інших необхідних і важливих умов належить строк дії договору. Він може визначатися за загальними правилами (датовано) або пов’язуватися зі змінами стану здоров’я, виконанням певних медичних робіт. Якщо послуга тривала, доцільно передбачати терміни виконання та плати за окремі її етапи. Особливо це стосується випадків, коли існує загроза, що пацієнт (замовник) відмовиться сплачувати за послуги. Наприклад, якщо основну роботу вже виконано або її результати вже «містяться в організмі пацієнта».
12. Гарантований державою мінімум безкоштовної медичної допомоги та її обсяг.
Медична допомога - це вид діяльності, який включає комплекс
заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у
стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров'ю і
працездатності та здійснюється професійно підготовленими
працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства.
2. Перелік видів безоплатної медичної допомоги
Державними та комунальними закладами охорони здоров'я
подається безоплатна медична допомога таких видів:
швидка та невідкладна - на догоспітальному етапі станціями
(відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної
медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини;
амбулаторно-поліклінічна;
стаціонарна - у разі гострого захворювання та в невідкладних
випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний
нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними
показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за
направленнями медико-соціальних експертних комісій,
лікарсько-консультативних комісій;
невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі -
дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які
мають дітей до 3 років);
долікарська медична допомога сільським жителям;
санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у
спеціалізованих та дитячих санаторіях;
утримання дітей у будинках дитини;
медико-соціальна експертиза втрати працездатності.
Безоплатна медична допомога перелічених видів подається
дозволеними до застосування в Україні методами діагностики та
лікування (відповідні протоколи, стандарти), включаючи лікарські
засоби, кров та її компоненти і препарати, апаратуру, лабораторні
та інші дослідження з використанням наявної матеріально-технічної
бази.
Держава гарантує подання медичної допомоги, передбаченої
державними цільовими програмами.
Нормативи фінансування охорони здоров'я на 1 жителя - це
показники, що визначають розміри коштів для компенсації витрат на
подання безоплатної медичної допомоги з розрахунку на 1 жителя
згідно з бюджетними асигнуваннями на охорону здоров'я, які щороку
затверджуються Верховною Радою України.
Нормативи фінансування на 1 жителя формуються органами
виконавчої влади на підставі визначених ними показників вартості
подання медичної допомоги за її видами згідно з методичними
рекомендаціями.
13. Права людини у сфері охорони здоров’я: національні та міжнародні стандарти.
Права людини у сфері медичної діяльності — це передбачені міжнародними і внутрішньодержавними нормативно-правовими актами положення, що гарантують людині охорону здоров'я і надання медичної допомоги при виникненні зах ворювання. Серед міжнародно-правових документів, що містять положення, присвячені правам громадян у сфері медичної діяльності, необхідно виділити Загальну декларацію прав людини ( прийняту на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюцією 217 А (III) 10 грудня 1948 p.), cm. 25 яка проголошує, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що необхідне для підтримки здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, настання старості або іншого випадку втрати коштів для існування від незалежних від неї обставин. Материнство і дитинство надають право на особливе піклування і допомогу. Усі діти, що народилися у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом.
Класифікація прав людини у сфері медичної діяльності. Класифікація, що найбільш задовольняє потреби медичного права, є такою:
І. Права людини у галузі охорони здоров*я
Право на охорону здоров'я.
Право на інформацію про фактори, що впливають на здоров'я.
Право на медико-санітарну допомогу.
ІІ. Права окремих груп населення у галузі охорони здоров'я
Права членів сім'ї.
Права вагітних жінок і матерів.
Права неповнолітніх.
Права військовослужбовців.
Права людей похилого віку.
Права інвалідів.
Права фізичних осіб, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, що проживають в екологічно несприятливих районах.
Права осіб, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, на одержання медичної допомоги.
ІІІ. Права пацієнтів
Загальні права пацієнтів.
Права пацієнтів в окремих напрямах медичної діяльності (трансплантологія, психіатрія, імунопрофілактика й ін).
14. Правовий статус пацієнта.
Права пацієнта — це права особи, що вступила у взаємовідносин! з медичним закладом, тобто особи, що звернулася за медичною допомогою.
Пацієнт- це особа,яка звернулась за наданням проф. діагностики, лікуванням чи реабілітаційно-відновною допомогою до закладу охорони здоровя, будь-якої форми власності мед. Працівника індивідуально, незалежно від стану здоровяабоо добровільно для участі в мед.-біо експерименті.
1)Невід’ємне право на життя. Право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань- ст.27 ку, ст.. 281 ЦКУ.
2)Повага до гідності людини. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню Ст. 28 , ст.. 279 ЦКУ.
3)Повна інформованість і добровільна згода на медико-біологічні експерименти. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідамСт. 28КУ, Основи-ст. 45
4) Особиста недоторканність (інформована згода на медичне втручання, відмова від медичного втручання, розпорядження щодо передачі після смерті органів та інших анатомічних матеріалів свого тіла науковим, медичним або навчальним закладам) ст. 29 КУ, ст. 42,43 основ, ст. 289ЦКУ
|
5)Достовірна і своєчасна інформація Про стан здоров’я, ознайомлення з Історією захворювання та іншими документами |
Ст. 32, 34 |
Ст. 6 п. «е», 39 |
Ст. 285, 302 ЦКУ |
|
Вільний вибір лікаря, методів лікування та медичного закладу, вимогу про заміну лікаря |
Ст. 34, 38 |
Ст. 284 ч. 2 ЦКУ |
|
|
Лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров’я України |
Ст. 36 |
||
|
Допуск інших медичних працівників, допуск членів сім’ї, опікуна, піклувальника, допуск нотаріуса та адвоката |
Ст. 6 п. «к» |
Ст. 287 ч. 1 ЦКУ |
|
|
Допуск до пацієнта священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду |
Ст. 6 п. «к» |
Ст. 287 ч. 2 ЦКУ |
|
|
Усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю |
Ст. 6 п. «в», «г» |
Ст. 282 ЦКУ |
|
|
Охорона здоров’я |
Ст. 49 |
Ст. 6 |
Ст. 283 ЦКУ |
|
Медична допомога |
Ст. 49 |
Ст. 6 п. «д»; 78 п. «а» |
Ст. 284 ЦКУ; п. 1 ч. 1 Клятви |
|
Таємниця про стан здоров’я (факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному обстеженні) |
Ст. 32, 34 |
Ст. 39-1, 40; ст. 78 п. «г» |
Ст. 286 ЦКУ; п. 3 ч. 1 Клятви |
|
Особисте життя та його таємницю. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя |
Ст. 32 |
Ст. 40 |
Ст. 291,301 ЦКУ |
|
Чуйне ставлення, на дії і помисли, що грунтуються на принципах загальнолюдської моралі, з боку медичних і фармацевтичних працівників |
Ст. 78 п. «г» |
П. 2ч. 1 Клятви |
|
|
Медичне страхування |
Ст. 49 |
||
|
Донорство крові та її компонентів |
Ст. 46 |
Ст. 290 ЦКУ; ЗУ від 23.06.1995 р. |
|
|
Трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів як на спеціальний метод лікування |
Ст. 47 |
ЗУ від 16.07.1999 р. |
|
|
Штучне запліднення та імплантацію ембріона |
Ст. 48 |
Ст. 281 п. 7 ЦКУ |
|
|
•Застосування методів стерилізації |
Ст. 49 |
Ст. 281 п. 5 ЦКУ |
|
|
’ Добровільне штучне переривання вагітності |
Ст. 50 |
Ст. 281 п. 6 ЦКУ |
|
|
•Зміна (корекція) статевої належності |
Ст. 51 |
||
|
Незалежна медична експертиза |
Ст. 6 п. «й»; розділ 9 |
||
|
Відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди |
Ст. 6 п. «і» |
||
|
Правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних зі станом здоров’я |
Ст. 6 п. «и» |
||
|
Оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я |
Ст. 40, 55,56 |
Ст. 6 п. «ї» |
|
|
Безпечне для життя і здоров’я довкілля |
Ст. 50 |
Ст. 26 |
Ст. 293 ЦКУ |
|
Повага до людини, яка померла |
Ст. 39,47 |
Ст. 298 ЦКУ |
|
|
Піклуватись про своє здоров’я та не шкодити здоров’ю інших |
Ст. 9, 10 |
||
|
Піклуватись про здоров’я дітей |
Ст. 51,52 |
Ст. 10, 59 |
|
|
У передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення |
Ст. 10,31, 66 |
||
|
Вести здоровий спосіб життя |
Ст. 32 |
||
|
Виконувати медичні приписи лікаря, своєчасно відвідувати у разі амбулаторного спостереження |
Ст. 34 |
||
|
Дотримувати правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я (при стаціонарному лікуванні) |
Ст. 34 |
||
|
Кожен зобов’язаний не завдавати шкоду природі |
Ст. 66 |
||
|
Виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я |
Ст. 10 |
||
|
КУ — Конституція України ЦКУ — Цивільний кодекс України «Основи» — «Основи законодавства України про охорону здоров’я» ЗУ «Про донорство крові та її компонентів» від 23.06.1995 р. ЗУ «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16.07.1999 р. |
15. Законні представники та члени родини пацієнта як суб’єкти медичних правовідносин.
До кола законних представників, згідно з національним законодавством, належать
батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники або представники тих установ і орга-
нізацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває фізична особа (п. 10 ст. 32
Кримінально-про це су ального кодексу України).
До цих можливостей належать:
• надання згоди на медичне втручання щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта) та пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним (ч. 3 ст. 284 Цивільно-го кодексу України (далі — ЦК України), ч. 1 ст. 43 Закону України «Основи
законодавства України про охорону здоров’я» (далі — Основи), п. 3.1 Наказу МОЗ України «Про затвердження Тимчасових стандартів надання медичної допомоги підліткам та молоді»);
• надання дозволу на медичні послуги неповнолітнім пацієнтам від 14 до 18 ро-
ків поряд з особистою згодою останніх (п. 3.1 Наказу МОЗ України «Про зат-
вердження Тимчасових стандартів на-дання медичної допомоги підліткам
та молоді»);
• відмова від медичного втручання щодо пацієнта, який не є повнолітнім чи дієз-
датним (ч. 4 ст. 284 ЦК України, ч. 4ст. 43 Основ);
• отримання медичної інформації про ди-тину або підопічного (ч. 2 ст. 285
ЦК України, ч. 2 ст. 39 Основ);
• присутність при дослідженні причин смерті та ознайомлення з висновками
щодо причин смерті, а також оскаржен-ня цих висновків до суду (ч. 4 ст. 285
ЦК України, ч. 5 ст. 39 Основ);
• свобода вибору в галузі охорони здоров’я щодо пацієнта віком до 14 років та паці-
єнта, визнаного в установленому зако-ном порядку недієздатним (ч. 2 ст. 284 ЦК України, п. «д» ст. 6, ст. 34, 36, 38 Основ), а саме: а) право на вільний вибір лікаря; б) право на вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря; в) право на вибір закладу охо-рони здоров’я; г) право на вимогу заміни лікаря; д) право на лікування за кор-доном у разі неможливості надання такої
допомоги у закладах охорони здоров’я України;
• відвідування пацієнтів, які перебувають на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я (ч. 1 ст. 287 ЦК Украї-ни, п. «к» ст. 6 Основ).Відповідно до національного законодавства, надання ме-дичноїдопомоги фізичній особі, яка досягла 14 років, провадиться за її згодою (ч. 3 ст. 284 ЦК України). Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює зна-чення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитись від лікування (ч. 4 ст. 284 ЦК України, ч. 4 ст. 43 Основ). Згідно з ч. 1 ст. 39 Основ, право на інформацію має пацієнт, що досяг повноліття, тобто 18 років (ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства»). До досягнення пацієнтом цього нормативно визначеного віку правом на медичну інформацію наділені батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник (ч. 2 ст. 285 ЦК України, ч. 2 ст. 39 Основ).
16. Правовий статус медичних працівників за законодавством України.
Статус-правова позиція громадянина або юридичної особи.
Право- встановлена державою та закріплена в законах і підзаконних актах міра можливої поведінки, що дає змоу кожному медичному та фарм. Працівнику обирати вид, форму і прийоми професійної діяльності при задоволеннііособистиз і сусп.. інтересів.
|
Медичні і фармацевтичні працівники мають право на: |
|
|
1 |
Заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації |
|
2 |
Належні умови професійної діяльності |
|
3 |
Підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах |
|
4 |
Вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики |
|
5 |
Безоплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною І медичною інформацією, потрібною для виконання професійних обо-і в’язків |
|
6 |
Обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здо-' ров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю у зв’язку з вико-нанням професійних обов’язків у випадках, передбачених законодав-і ством1 |
|
7 |
Соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з вико-?: нанням професійних обов’язків { |
|
8 |
Встановлення у державних закладах охорони здоров’я посадових * окладів (тарифних ставок) на основі Єдиної тарифної сітки у порядку, визначеному КМУ , |
|
9 |
Скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством |
|
10 |
Пільгові умови пенсійного забезпечення |
|
11 |
Пільгове надання житла та забезпечення телефоном |
|
12 |
Безоплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомото- транспорту. Пільги на безоплатне користування житлом з опаленням та освітленням надаються:
|
|
13 |
Першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами |
|
14 |
Створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій |
|
15 |
Судовий захист професійної честі та гідності |
|
16 |
Безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, розташованих на території відповідної ради, із земель сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, що приватизуються, або земель запасу чи резервного фонду, але не більше норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства. Дія пункту не поширюється на громадян, які раніше набули право на земельну частку (пай) та земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства, крім випадків успадкування права на земельну частку (пай), земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства відповідно до закону |
|
17 |
Лікарі дільничних лікарень та амбулаторій, розташованих у сільській місцевості, дільничні лікарі-терапевти, лікарі-педіатри та дільничні медсестри територіальних ділянок міських поліклінік, лікарі загальної практики (сімейні лікарі), завідувачі терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, лікарі (старші лікарі) та середній медичний персонал виїзних станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної авіації та відділень планової та екстреної консультативної допомоги за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад 3 роки мають право на додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю 3 календарних дні. При цьому зберігаються права інших категорій медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах чинних норм |
|
Медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані: |
|
|
1 |
Сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню й лікуванню захворювань, надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу |
|
2 |
Безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях |
|
3 |
Поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, зокрема і власним прикладом, здоровий спосіб життя |
|
4 |
Дотримувати вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікар- ; ську таємницю ? |
|
5 |
Постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності 11 |
|
6 |
Надавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров’я |
17. Правове регулювання трудової діяльності медичних працівників.
Трудове право— галузь права України, що регламентує трудові та Інші тісно з ними пов’язані суспільні відносини.
Предметом трудових правовідносин євідносини між працівником і віласником підприємства, закладу, організації, згідно з якими працівник, будучи членом трудового колективу, зобов’язується виконувати певного роду роботу з підкоренням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник зобов’язаний створювати сприятливі для праці умови Й оплачувати її.
Право громадян України на працю (тобто на одержання роботи з оплатоюпраці не нижче встановленого державою мінімального розміру), включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективноїзайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а за потреби забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.
Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України (КЗпП) та інших законодавчих актів України, прийнятих відповідно до нього.
Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України:
18. Трудовий договір та порядок його укладання.
Трудовий договір — це угода між працівником (робітником чи службовцем) і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою. Працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку. А власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язуються виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на кількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організація праці працівника, умови розірвання трудового договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Контракт укладається письмово у двох екземплярах і підписується сторонами, які його уклали.
Поняття трудового договору включає три складових, тісно пов'язаних між собою частини: - укладення трудового договору (прийом працівника на роботу);зміна трудового договору (переведення працівника на іншу роботу за його згодою); припинення трудового договору (звільнення працівника з роботи (посади).
Сторони трудового договору: працівник (робітник чи службовець) — одна сторона, роботодавець —власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа — інша. Представником власника, як правило, виступає керівник підприємства, установи, організації, який призначається або обирається.
Строки і форма трудового договору. Трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Додержання письмової форми є обов'язковим при організованому наборі працівників; при укладенні контрактуру випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі; при укладенні трудового договору з неповнолітніми та в інших випадках, передбачених законодавством України. Зміст трудового договору становлять його умови (права та обов'язки сторін).Умови поділяються на два види: умови, що визначаються угодою сторін, і умови, що встановлюються законодавством про працю. Умови трудового договору, які визначаються угодою сторін, поділяються на обов'язкові (необхідні) та факультативні (додаткові). Обов'язкові умови: про місце і рід роботи, про трудову функцію (діяльність); про строки дії трудового договору, про оплату праці тощо. Факультативні (додаткові) умови трудового договору — це всі інші умови, які визначаються угодою сторін і не суперечать законові. Наприклад, про поліпшення житлових умов працівника та його сім'ї, про надання місця дитині працівника в дитячому садку підприємства тощо. Порядок укладення трудового договору. При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, — і документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), документ про стан здоров'я тощо. При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, що поступають на роботу, відомості про їхню партійну та національну приналежність, походження, прописку та документи, надання яких не передбачено законодавством. При укладенні трудового договору угодою сторін може бути обумовлене випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування має бути передбачена у наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу..У разі укладення трудового договору між фізичною особою і працівником фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання.
19. Підстави та порядок припинення трудового договору.
Законодавство про працю України (ст. 36 КЗпП) встановлює такі підстави припинення трудового договору: - угода сторін; - закінчення строку трудового договору, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення; - призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу; - розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на підприємстві трудовим колективом органу; - переведення працівника за його згодою на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду; - відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці; - набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, що виключає можливість продовження даної роботи; - підстави, передбачені контрактом.
Припинення (розірвання) трудового договору може бути як з ініціативи працівника, так і з ініціативи власника або уповноваженого ним органу чи фізичної особи-роботодавця.
Розірвання трудового договору з ініціативи власника (керівника) (ст. 40 КЗпП України). Власник може розірвати трудовий договір лише у випадках:
1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; 2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи; 3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;4) прогулу (в тому числі у разі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;5) нез'явлення на роботу протягом більше чотирьох місяців внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах; 7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; 8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського стягнення.
Законодавством про працю (ст. 41 КЗпП України) передбачаються додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника-роботодавця з окремими категоріями працівників у випадках: 1) одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу); 2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (касири, завгоспи, кладовщики, продавці та ін.), якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи (вчителі, викладачі, вихователі та ін.). Законодавство про працю встановлює певний порядок звільнення працівників з ініціативи власника-роботодавця. Так, не допускається звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.. Власник-роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України). Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це керівника письмово за два тижні. Керівник повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник, у разі коли звільнення працівника зумовлене неможливістю продовжувати роботу: переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею 14-річного віку або за дитиною-інвалідом, догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або за інвалідом першої групи; вихід на пенсію; якщо особа прийнята на роботу за контрактом, а також з ряду інших причин. Якщо працівник після закінчення двотижневого строку після подання заяви про звільнення не залишив роботи, не вимагає розірвання договору, керівник не має права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Працівник також має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо керівник не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
20. Робочий час та його види. Правове регулювання часу відпочинку.
Робочий час - це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов’язки.
Тривалість робочого часу в нашій країні регулюється як в централізованому порядку законодавчими актами, так і колективними договорами та угодами на регіональному рівні, а також в індивідуальному порядку в рамках конкретного трудового договору. При цьому держава встановлює лише верхню межу тривалості робочого часу, яка не може бути перевищена. Розрізняють нормальний, скорочений і неповний робочий час. Норма робочого часу - це встановлена законом, колективним або трудовим договором для конкретного працівника тривалість його робочого часу за певний календарний період - день, тиждень, місяць. Нормальна тривалість робочого часу, відповідно до статті 50 КЗпП, не може перевищувати 40 годин на тиждень. І це правило поширюється на найманих працівників підприємств усіх форм власності. Але підприємствам і організаціям надано право при укладанні колективного договору встановлювати меншу тривалість робочого часу. В Україні звичайно застосовуються два види робочого тижня: п’ятиденний з двома вихідними днями і шестиденний з одним вихідним днем. Тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності з додержанням установленої тривалості робочого тижня. Але при шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин.
Скорочений робочий час встановлюється КЗпП та іншими нормативно- правовими актами для деяких категорій працюючих. Так, з метою охорони здоров'я скорочена тривалість робочого часу передбачена для неповнолітніх працівників: 36 годин на тиждень для працівників віком від 16 до 18 років; а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 години на тиждень.Скорочена тривалість робочого часу встановлюється і для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, - не більш 36 годин на тиждень. Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників, діяльність яких пов’язана з особливим характером праці (учителя, лікарі та інші) або станом здоров'я (деякі категорії інвалідів). Скорочується на одну годину тривалість роботи напередодні святкових і неробочих днів як при п’ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину.Неповний робочий час. За угодою між працівником і власником може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язані встановити їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цих випадках провадитися пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівника (тривалості щорічної відпустки, врахування трудового стажу, допомоги по соціальному страхуванню тощо).Конституція України (ст. 45) визначає: кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Трудове право України визначає такі види відпочинку: перерви протягом робочого дня (зміни); щоденний відпочинок після роботи; щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); щорічні (святкові) неробочі дні; щорічні відпустки та інші види відпусток.Перерви протягом робочого дня надаються працівникам для відпочинку і харчування (обідня перерва тривалістю не більше двох годин, як правило, через чотири години після початку роботи)..Щоденним відпочинком є перерва в роботі після закінчення робочого дня (зміни). Тривалість такого відпочинку залежить від конкретного режиму робочого часу. При семигодинному робочому дні і годинній обідній перерві (при поденному обліку робочого часу) міжденна перерва (щоденний відпочинок) у роботі становить 16 годин. Щотижневий відпочинок. Вихідні дні надаються всім працівникам. При 5-денному робочому тижні — два вихідні на тиждень, при 6-денному — один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий день при 5-денному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи організації, погодженим з профспілковим комітетом і, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем. Щорічні відпустки. Такі відпустки встановлюються відповідно до Закону України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. Право на відпустку мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Види щорічних відпусток: основна відпустка; додаткова відпустка за роботу з шкідливими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством. Тривалістю не менше як 24 календарних дні за робочий рік.
22)ПОНЯТТЯ І СУБ'ЄКТИ МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ
Медичне страхування — вид страхування, при якому його об'єктом є
витрати, зв'язані з наданням медичної допомоги і відновленням здоров'я.
У широкому змісті це нова форма економічних відносин у сфері охорони
здоров'я, що забезпечує відновлення здоров'я населення в умовах ринкових
відносин.
Медичне страхування є також формою соціального захисту інтересів
населення в охороні здоров'я.
Ціль медичного страхування — гарантувати громадянам при виникненні
страхового випадку одержання медичної допомоги за рахунок накопичених
засобів і фінансувати профілактичні заходи.
Об'єктом медичного страхування є страховий ризик, зв'язаний з витратами
на надання медичної допомоги при виникненні страхового випадку. При
цьому страховий ризик - це передбачувана подія, а страховий випадок —
подія, що виникла, передбаченими страховими випадками.
До суб'єктів медичного страхування відносяться владні структури, окремі
юридичні і фізичні особи, взаємодіючі в системі медичного страхування.
Умовно виділяють прямі і непрямі суб'єкти медичного страхування.
До групи прямих відносяться суб'єкти, що безпосередньо беруть участь в
організації і проведенні медичного страхування.
Як прямих суб'єктів медичного страхування виступають: громадянин,
страхувальник, страхова медична організація, медична установа. До групи
прямих суб'єктів медичного страхування також можна віднести фонди
обов'язкового медичного страхування.
ФІНАНСУВАННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я В УМОВАХ МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ
Необхідність упровадження медичного страхування в період переходу до
ринкової економіки багато в чому була визначена пошуком нових джерел
фінансування охорони здоров'я.
У порівнянні з існуючою державною системою охорони здоров'я, фінансуємою
з бюджету, до того ж по залишковому принципу, система медичного
страхування дозволяє використовувати додаткові джерела фінансування
охорони здоров'я з метою створення найбільш сприятливих умов для повної
реалізації Прав громадян на одержання кваліфікованої медичної допомоги.
У зв'язку з упровадженням принципів медичного страхування в країні була
практично переглянута система фінансування як галузі в цілому, так і
окремих медичних установ.
ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я В УМОВАХ МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ
У відповідності зі ст. 10 Закону «Про медичне страхування» джерелами
фінансових ресурсів системи охорони здоров'я є:
—засобу бюджету країни і місцевих бюджетів;
—засобу державних і громадських організацій (об'єднань), підприємств і
інших суб'єктів, що хазяюють;
—особисті засоби громадян;
—безоплатні і (чи) благодійні внески і пожертвування;
—доходи від цінних паперів;
—кредити банків і інших кредиторів;
-інші джерела, не заборонені законодавством. З цих джерел формуються:
фінансові засоби державної, муніципальний систем охорони здоров'я;
— фінансові засоби державної системи обов'язкового медичного
страхування.
Види медичного страхування:
▪ договори, що передбачають виплати, не пов’язані з вартістю лікування (страхування на випадок встановлення діагнозу захворювання, страхування на випадок захворювання у зв’язку із травмою, страхування добових виплат тощо)
▪ договори, які забезпечують компенсацію витрат на лікування (страхування витрат на перебування в лікарні, страхування хірургічних витрат, страхування витрат на післяопераційний догляд тощо)
Для застрахованих найбільший інтерес становлять види договорів, які гарантують не лише оплату, а й можливість отримати медичну допомогу.
Особливістю медичного страхування є наявність як довгострокових, так і короткострокових видів страхування.
▪ До довгострокових видів належить, наприклад, безперервне страхування здоров’я, договір про яке страхувальник може укласти на невизначений період і він не передбачає повернення страхувальникові внесених ним коштів по закінчені строку дії договору страхування.
▪ До короткострокового виду медичного страхування відносять, напр., страхування. здоров’я на випадок хвороби, медичне страхування туристів, що від’їжджають за кордон, страхування на період вагітності та пологів тощо. Цим видам страхування не характерна раптовість.
23
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
Стаття 269. Поняття особистого немайнового права
1. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.
2. Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту.
3. Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.
4. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.
Стаття 270. Види особистих немайнових прав
1. Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
2. Цим Кодексом та іншим законом можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права фізичної особи.
3. Перелік особистих немайнових прав, які встановлені Конституцією України, цим Кодексом та іншим законом, не є вичерпним.
Стаття 271. Зміст особистого немайнового права
1. Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.
Стаття 272. Здійснення особистих немайнових прав
1. Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.
2. Фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав.
Стаття 273. Забезпечення здійснення особистих немайнових прав
1. Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень забезпечують здійснення фізичною особою особистих немайнових прав.
2. Юридичні особи, їх працівники, окремі фізичні особи, професійні обов'язки яких стосуються особистих немайнових прав фізичної особи, зобов'язані утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені.
3. Діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права.
Стаття 274. Обмеження особистих немайнових прав
1. Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених Конституцією України , можливе лише у випадках, передбачених нею.
2. Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених цим Кодексом та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ними.
Стаття 275. Захист особистого немайнового права
1. Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу.
2. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.
Стаття 276. Поновлення порушеного особистого немайнового права
1. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення.
2. Якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.
Стаття 277. Спростування недостовірної інформації
1. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
2. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам.
3. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.
4. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.
Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.
Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.
5. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.
6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.
Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв'язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.
Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.
7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
Стаття 278. Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права
1. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації.
2. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.
Стаття 279. Правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права
1. Якщо особа, яку суд зобов'язав вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права, ухиляється від виконання судового рішення, на неї може бути накладено штраф відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.
2. Сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.
Стаття 280. Право фізичної особи, особисте немайнове право якої порушено, на відшкодування шкоди
1. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.
§ 1. Право на життя і медична діяльність: питання співвідношення.
§ 2. Виникнення права на життя людини.
§ 3. Правові проблеми аборту.
§ 4. Евтаназія.
Право на життя забезпечено низкою конституційних гарантій. Серед них однією з основних гарантій права на життя є система охорони здоров'я, її постійний розвиток, прогрес медичної науки, покращання медикаментозного забезпечення, удосконалення системи забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя. Життя людини - це фізіологічне і психологічне функціонування її організму як єдиного цілого. Людина має право на життя і при стійкому порушенні вказаних функцій (параліч, розлад психіки), причому, у цих випадках її життя у правовому відношенні не можна вважати менш цінним, ніж життя будь-якої іншої людини.
У той же час одним з ключових аспектів правового статусу особи можна вважати право людини на медичну допомогу. В межах медичного права обґрунтовано вивчення співвідношення права на життя і надання медичної допомоги.
Об'єм прав людини залежить від того, яка система цінностей і пріоритетів панує у суспільстві. Загальність цього права і його природний характер закріплюються у міжнародно-правових документах, які визнані всіма цивілізованими країнами світу (наприклад, у ст. З Загальної декларації прав людини, ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 2-1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод тощо). Уперше юридично право на життя було закріплено в Декларації незалежності США 1776 p., коли було проголошено "рівність усіх людей, право на життя, свободу, особисте щастя". Надалі, з огляду на різні національні особливості, це право набуло статусу норми права практично в усіх провідних державах світу. Вимоги міжнародно-правових актів повною мірою відображені в Основному Законі України, зокрема у Преамбулі Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а у ст. З Конституції закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Характер суспільного ладу в нашій країні передбачав, що в широкому розумінні право на життя наприкінці 70-х pp. XX ст. визначалося як передбачена і гарантована правовими нормами можливість звернення до держави з питань забезпечення громадянина необхідними матеріальними і культурними благами. Зараз, коли зміни в суспільстві торкнулися багатьох аспектів життя, коли права людини пріоритетні, а ст. 27 Основного Закону України проголошує, що кожна людина має невід'ємне право на життя, цей феномен має потребу в новому осмисленні з позицій медичної діяльності, з позицій медичного права.
Право на життя необхідно розглядати як сукупність таких елементів (можливостей):
1. право на збереження життя;
2. право на особисту недоторканність;
3. право вимагати від держави здійснення заходів, спрямованих на підтримку життя;
4. право розпоряджатися своїм життям;
5. право на охорону здоров'я і медичну допомогу.
Необхідність вивчення співвідношення права на життя і медичної діяльності продиктовано такими обставинами:
¾ проблеми збереження життя людей багато в чому пов'язані з медичною діяльністю, оскільки вони нерідко потребують медичної допомоги;
¾ стрімкий розвиток нових медичних технологій (трансплантологія, генетика, клонування, реаніматологія й ін.) часто входять у суперечність із забезпеченням права на життя людини;
¾ операції штучного переривання вагітності (аборт) ставлять питання пріоритету життя і здоров'я матері з життям ненародженої людини;
¾ складні соціально-економічні потрясіння останніх десятиліть, що торкнулися і сфери охорони здоров'я, обумовили різну доступність медичної допомоги, відповідно різний ступінь захисту права на життя;
¾ евтаназія як прояв "непрофільного" впливу медичного середовища на життя людини. Правомірність терміна "право на смерть";
¾ самогубство, що є одним з варіантів самостійного розпорядження життям, тощо.
Доцільно з погляду особливостей юридичної регламентації медичної допомоги та її взаємозв'язків із правом на життя окремо розглядати:
1. право людини на охорону здоров'я;
2. право на медичну допомогу.
Враховуючи мету і завдання співвідношення права на життя і медичної діяльності в сучасних умовах, виділяються такі структурні елементи права на охорону здоров'я:
¾ група соціально-правових прав (право на доступ до ресурсів охорони здоров'я, право на житло, освіту, соціальне забезпечення й ін.);
¾ група конституційно закріплених особистих немайнових прав (право на фізичну і психічну недоторканність, на недоторканність особистого життя);
¾ група прав, пов'язаних із забезпеченням сприятливого навколишнього середовища;
¾ група економічних прав (право на приватну власність, право на працю й ін.).
Таким чином, право на охорону здоров'я як приватний фактор взаємозв'язку і взаємозабезпеченості права на життя і медичної допомоги - комплексне утворення, що свідчить про необхідність створення у масштабах держави низки умов для його повноцінної реалізації. Здається, що реформування охорони здоров'я буде більш успішним, якщо воно ґрунтуватиметься на досягненнях медико-правової науки, теоретико-правових, а потім і галузевих досліджень.
Виділення самостійного напряму забезпечення права людини на життя - права на медичну допомогу - зумовлено багатьма чинниками, основними з яких є:
¾ відмінності правової природи права на охорону здоров'я і права на медичну допомогу;
¾ множинність проявів права на медичну допомогу;
¾ функціонування у нашій країні різних систем охорони здоров'я й ін.
Право на медичну допомогу як фактор реалізації права на життя — це можливість у разі необхідності (хвороба, патологічний стан і т.д.) скористатися ресурсами системи охорони здоров'я, тобто одержати допомогу від медичних працівників. При цьому сам факт одержання медичної допомоги буде доказом забезпечення суб'єктивного права людини,
25 До системи особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відносимо право жінки на проведення операції штучного переривання вагітності (аборту). Проблема правового регулювання штучного переривання вагітності у історично-правовому плані відзначається неоднозначністю підходів. Так в СРСР це питання регулювалось у різний час по-різному. 27 червня 1936 року була прийнята Постанова ВЦВК та РНК СРСР 'Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги вагітним, державної допомоги багатодітним сім'ям, про розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і садів, посилення покарання за невиплату аліментів, а також деяких змін у законодавстві щодо розлучень'. Аборти дозволялися лише у виняткових випадках, коли продовження вагітності загрожувало життю вагітної жінки або могло завдати шкоди її здоров'ю, а також у випадках захворювання батьків тяжкими спадковими хворобами.
23 листопада 1955 року був затверджений Указ Президії Верховної Ради СРСР 'Про відміну заборони абортів'. Цей указ мав на меті запобігти шкоді, завданій абортом, здійсненим за межами медичних закладів. Провадження абортів за діючими тоді правилами заборонялось лише у випадках, коли вагітність перевищувала 12 тижнів. 31 грудня 1987 року Міністерство охорони здоров'я СРСР затвердило 'Інструкцію про порядок провадження операції штучного переривання вагітності за немедичними показаннями'.
Сучасне загострення проблеми меж правового регулювання абортів зумовлене збільшенням кількості операцій штучного переривання вагітності. За даними Держкомстату України, усього в Україні лише у 2000 р. було проведено 434223 операції штучного переривання вагітності. Найбільша частка припадає на вікову групу жінок від 18 до 34 років включно - 346214. При цьому співвідношення кількості абортів до кількості дітей, народжених живими (на 100 дітей) становило 112,7%, тобто операцій штучного переривання вагітності на 12,7% було більше, ніж народжень дітей. Така ситуація впливає на демографічні показники у державі. За даними Держкомстату України, ситуація щодо народжуваності, смертності і природного приросту (скорочення) населення в Україні за 1990-2000 рр. виглядає так: природний приріст у 1990 р. - 27,6 тис. осіб; 1995 - -299,7 тис. осіб; у 1996 - -300,7 тис. осіб; у 1999 - -350,0 тис. осіб; у 2000 - -373,0 тис. осіб.[1] Ситуація, що склалась у демографічній сфері, офіційно визнана як демографічна криза.[2] Міністерство охорони здоров'я України у відповідь на подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 5 січня 2001 р. надало аналітичну інформацію, де зазначається, що в Україні продовжує залишатись незадовільною медико-демографічна ситуація, яка проявляється у низькій народжуваності і порівняно великій смертності, фактичній депопуляції, скороченні середньої тривалості життя.[3]
Проблемам правового регулювання права на проведення операції штучного поривання вагітності приділяють активну увагу вітчизняні та іноземні вчені-правознавці: Н.Б.Болотіна, З.В.Ромовська, О.В.Тіхомиров, М.М.Малеїна, І.І.Горелик, Т.Гурська.
Отже, необхідно погодитись з позицією вчених-правників, що вказують на неприпустимість ігнорування 'демографічною безпекою' як самостійним видом безпеки та чинника, що впливає на забезпечення національної безпеки. При конкуренції інтересів жінки та ненародженої дитини на боці останньої можна побачити інтереси 'виживання' та безпеки суспільства в цілому. У цьому випадку, крім суто емоційної, виникає і практична проблема. Вона пов'язана з необхідністю визначення кола суб'єктів, наділених 'правом голосу' у процесі ухвалення рішення щодо проведення операції штучного переривання вагітності. Відповідь на подібні питання повинні міститись у вітчизняному законодавстві. На жаль, сьогодні ситуація з приводу регулювання цих специфічних відносин не знаходить свого достатнього відображення у системі правових норм.
Так, операція по штучному перериванню вагітності може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує дванадцяти тижнів. Пункт другий ч.6 ст.281 ЦК України має відсильний характер, зазначаючи, що штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від 12 до 28 тижнів у випадках, встановлених законодавством. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законодавством. У ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я (добровільне штучне переривання вагітності) вказано право жінки за її бажанням провести операцію штучного переривання вагітності у акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше як 12 тижнів. У частині 2 цієї статті міститься також відсильна норма, за якою аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними та медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Отже, безпосередньо перелік уже згаданих медичних та соціальних показань, за наявності яких може бути проведено операцію штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів, визначено Постановою Кабінету Міністрів України 'Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів' від 12 листопада 1993 р. №926. Особливістю цієї постанови є те, що у підзаконному нормативно-правовому акті містяться правові норми, які відкривають шлях розширення переліку обставин, за якими дозволено проводити аборт.
Так, штучне переривання вагітності (як це зазначено у пункті 5 Постанови), може проводитись і за наявності у вагітної жінки інших захворювань, не зазначених у затвердженому постановою переліку, але за яких продовження вагітності та пологи становлять загрозу для здоров'я або життя вагітної, а також інших, не обумовлених переліком, соціальних показань, визнаних поважними для вагітної, на підставі дозволу постійно діючої комісії.
Штучне переривання вагітності відбувається лише у випадках надання згоди інформованого дієздатного пацієнта на таке медичне втручання (хоча підпункт 2 пункту 3 Постанови вказує на можливість у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворої жінки є наявною, проведення операції без згоди хворої або її законних представників). Хоча, на жаль подібне положення на рівні законодавчих актів відсутнє.
Зазначене положення не відповідає повною мірою змісту ч.6 ст.281 ЦК України, що визначає можливість визначення позиції щодо питання переривання вагітності лише за бажанням вагітної жінки. Крім того, є досить складним вирішення питання цивільно-правової відповідальності у випадках втрати репродуктивної функції в результаті проведення операції штучного переривання вагітності без згоди жінки або її законних представників. Так, у ч.3 ст.49 ЦК України зазначено, що підставою для відшкодування завданої позбавленням жінки можливості народити дитину моральної шкоди є позбавлення репродуктивної функції у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї. Отже, такої обставини, як проведення операції штучного переривання вагітності без згоди жінки або її законного представника у цій статті не передбачено. А тому доцільно доповнити диспозицію ч.3 ст.49 СК України після слів '...або в результаті протиправної поведінки щодо неї...' словами: '...а також у разі проведення у невідкладних випадках операції штучного переривання вагітності без отримання інформованої згоди жінки або її законних представників...'.
Отже, необхідність відшкодування завданої медичними працівниками шкоди повинна презюмуватись і не залежати від вини медичних працівників. У Основах законодавства України про охорону здоров'я стаття 50 також вказує на обов'язкову добровільність проведення такої операції, і в ній також не зазначено право медичних працівників провести аборт без згоди жінки або її законного представника. А тому єдиною підставою проведення медичного втручання з метою проведення аборту без згоди жінки є обставини, передбачені у ст.43 Основ, де ч.2 вказує, що у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законного представника на медичне втручання не потрібна.
З метою забезпечення однозначності у тлумаченні змісту правових норм вважаємо за необхідне доповнити ст.50 Основ частиною третьою, а також ч.6 ст.281 ЦК України пунктом 4 такого змісту: 'Операція штучного переривання вагітності може бути проведена у невідкладних випадках без згоди жінки або без згоди її законних представників, коли реальна загроза її життю є наявною та незворотною.'
Тобто у випадках необхідності прийняття рішення про доцільність проведення операції штучного переривання вагітності обмежено дієздатною та недієздатною особою права їхніх законних представників (батьків, опікунів, піклувальників, усиновителів) обмежені волевиявленням їхніх підопічних осіб. Неповнолітність особи взагалі не повинна впливати на можливість надання права на вирішення питання аборту будь-якій іншій особі, крім самої неповнолітньої вагітної. Рішення законного представника недієздатної та обмежено дієздатної особи про проведення аборту повинно бути підтверджено дозволом суду, що повинен бути наданий у розумний термін. При цьому право неповнолітньої вагітної самостійно вирішувати питання проведення операції штучного переривання вагітності не входить у суперечність з положенням законодавства щодо порядку надання медичної допомоги неповнолітній особі.
Ще одна проблема, яка потребує свого вирішення у сфері здійснення права на проведення аборту, пов'язана з юридичним значенням згоди або незгоди чоловіка дружини на проведення аборту, а також вирішення проблеми аборту у випадках імплантації зародка.
Міжнародно-правові акти у сімейно-правовій сфері акцентують свою увагу на спільній відповідальності чоловіка і жінки за свою репродуктивну поведінку. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок від 18 грудня 1979 року визначає, що жінки мають однакові права вільно і відповідально вирішувати питання про кількість дітей, щодо проміжків між їх народженням та повинні мати доступ до інформації, освіти, а також до засобів, які дають змогу здійснювати їм це право (ст.16 Конвенції). У цьому міжнародно-правовому акті також зазначено обов'язок держав-учасниць забезпечити на основі рівності чоловіків та жінок доступ до медичного обслуговування, зокрема до тих питань, що стосуються планування розміру сім'ї (ст.12 Конвенції). Крім того, вказано на необхідність вживати всіх заходів щодо правильного сімейного виховання, розуміння материнства як соціальної функції і визнання спільної відповідальності чоловіка і жінки за виховання і розвиток своїх дітей, притому пам'ятати, що в усіх випадках інтереси дітей є панівними (ст.5 Конвенції).[4]
26. Еутаназія: правовий та моральний аспект.
Еутанвазія – навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань.
Декларація про еутаназію (прийнята Всесвітньою медичною асамблеєю) визначає,що еутаназія, виконана навіть на прохання самого пацієнта або проханням його родичів, є неетичною. У нормативно-правовій базі деяких країн є норми, які дозволяють здійснення пасивної еутаназії (Нідерланди,Північна територія Австралії, втат Орегон США). В Україні законодавче положення щодо еутаназії сформульовано в Законі України «Основи законодавства України про охорону здоровя» ст..52. (Медичні працівники зобов’язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотня смерть. Медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії з метою припинення страждань хворого.)
Ч.4 ст.281 Цк – заборона еутаназії.
27. Лікарська таємниця: поняття, правовий супровід та відповідальність медичного працівника.
Під лікарською таємницею розуміють відомості про хворого двоякого роду:
Основні об’єкти лікарської таємниці: відомості про стан здоровя пацієнта (наявність у особи психічного розладу, лікування у психіатричному закладі), відомості про хворобу, діагноз, відомості одержані при медичному обстеженні, відомості про огляд та його результати, відомості про методи лікування, про інтимну і сімейну сторони життя пацієнта.(ст..40 «Основ законодавства України про охорону здоровя».) ст..145 ККУ «Незаконне розголошення лікарської таємниці» - суб’єктом злочину є медичні працівники та інші особи, у тому числі службові, яким відповідна інформація стала відома у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків.
Ст..39-1 «Основ законодавства України про охорону здоровя» - Право на таємницю про стан свого здоровя (Пацієнт має право на таємницю про стан свого здоровя, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержанні при його медичному обстеженні.)
Ст..39 «Основ законодавства України про охорону здоровя» - Обовязок надання медичної допомоги ( Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоровя або погіршити стан здоровя його батьків чи опікунів, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоровя пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремим медичними документами.)
28. Право людини на особисту недоторканість, свободу та гідність.
Гідність - це сукупність високих моральних, світоглядних, професійних якостей людини, які дають їй підстави для самоповаги, для усвідомлення своєї суспільної цінності.
Відповідно, змістом права на повагу до гідності людини є законодавче встановлена і гарантована державою сукупність норм, які надають кожній людині впевненість у своїй суспільній цінності, можливість усвідомлювати себе як особистість, поважати власні моральні принципи й етичні норми, наполягати на повазі до себе інших людей, державних органів та їх посадових і службових осіб, а також вимагати, щоби будь-які сумніви щодо її моральних якостей і етичних принципів були належним чином обґрунтовані.
Право на повагу до людської гідності встановлене ст. 28 Конституції України. Зазначене право не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Конституція України прямо забороняє:
-катування людини;
-жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження з людиною;
-застосування покарань, які є жорстокими, нелюдськими або такими, що принижують гідність людини;
-медичні, наукові чи інші досліди щодо людини без її вільної згоди.
Ст. 29 КУ. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.
Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
29. Інформована згода на медичне втручання.
Ст. 43 «Основ законодавства України про охорону здоровя» - Згода на медичне втручання (Згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. Згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об’єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.
30. Право на медичну допомогу.
Ст. 284 ЦКУ від 16.01.2003
1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря(ст..38 Основ законодавства) та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.
3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.(ст..43 Основ законодавства)
4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.(ст..43 Основ законодавства)
5. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.(ст..43 Основ законодавства)
6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.
Ст.49.Конституції України -Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
(Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.)
Право на інформацію щодо стану свого здоров’я
Право на медичну інформацію (ст.ст. 32, 34 КУ, ст. 285 ЦК, п. "е" ст. 6, 39 Основ), тобто на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, ознайомлення з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування;
Дуже цікавим міжнародно-правовим стандартом у сфері прав пацієнтів є Європейська хартія прав пацієнтів від 15 листопада 2002 p., яка закріплює чотирнадцять прав пацієнта, серед яких визначено право на інформацію тобто право на отримання будь-якої інформації про свій стан здоров'я, про медичні послуги і способи отримання цих послуг, а також про можливості, що виникають у результаті наукових досліджень і технічного прогресу. Ключовими міжнародними документами щодо прав пацієнтів є Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі (1994) та Лісабонська декларація про права пацієнта (1981, зміни і доповнення 1995)
Правове забезпечення охорони материнства та дитинства в Україні
Права вагітних жінок і матерів. Материнство в Україні охороняється і заохочується державою. Охорона здоров'я матері та дитини забезпечується організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та інших дитячих закладів; наданням жінці відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному страхуванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини; виплатою у встановленому порядку допомоги у зв'язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною; забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров'я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу із збереженням середнього заробітку; поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту; усуненням негативних екологічних факторів; державною і громадською допомогою сім'ї та іншими заходами у порядку, встановленому законодавством України. Заклади охорони здоров'я забезпечують кожній жінці кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності, стаціонарну медичну допомогу при пологах і лікувально- профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині. Окрім цього, гарантії передбачені й у Кодексі законів про працю України. У Кодексі регламентується праця жінок, зокрема визначено роботи, на яких забороняється застосування праці жінок; передбачено переведення вагітних жінок на підставі медичного висновку на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів; надання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, путівок до санаторіїв і будинків відпочинку. На підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана відпустка у зв'язку з вагітністю і пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів - 70) календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів. За бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги по державному соціальному страхуванню. У разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці в обов'язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку. У Сімейному кодексі України (ст. 49) закріплено положення, яке закріплює право вагітної жінки на створення умов для збереження її здоров'я та народження здорової дитини. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років.
Права неповнолітніх. Діти - наше майбутнє. Цей девіз ми часто чуємо з різних засобів масової інформації. Але варто задатися питанням, чи завжди в достатній кількості забезпечуються умови для повної реалізації дітьми своїх прав і законних інтересів, і насамперед прав у сфері охорони здоров'я.
Нормативно-правову базу охорони здоров'я неповнолітніх складають:
— Конституція України від 28 червня 1996 p.;
— Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 p.;
— Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 p.;
— Конвенція про захист прав людини й основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.) (зі змін, від 21 вересня 1970 р., 20 грудня 1971 p., 1 січня, 6 листопада 1990 p., 11 травня 1994 p.);
— Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 p.;
— Закон України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р.
Конституція України уст. 51 гарантує, що сім'я, материнство і батьківство охороняються державою. Медична діяльність, втручання з метою діагностики, лікування і профілактики захворювань і патологічних станів потенційно містять у собі можливість визначених порушень у реалізації дитиною своїх прав, у тому числі права на життя. На певному етапі розвитку суспільства виникла необхідність у розробці комплексного міжнародно- правового акта, що регулює питання правового статусу дітей. Таким документом стала Конвенція про права дитини, прийнята в Нью- Йорку 20 листопада 1989p., що у ст. 6 визначає, що кожна дитина має невід'ємне право на життя. При цьому держави-учасники визнають право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я і засобами лікування хвороб і відновлення здоров'я. Держави-учасники прагнуть забезпечити, щоб жодна дитина не була позбавлена свого права на доступ до схожих послуг системи охорони здоров'я і, зокрема, вживають необхідних заходів для:
а) зниження рівня смертності новонароджених і дитячої смертності;
б) забезпечення надання необхідної медичної допомоги й охорони здоров'я всіх дітей з наданням першочергової уваги розвитку первинної медико-санітарної допомоги;
в) боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі в рамках первинної медико-санітарної допомоги, шляхом, серед іншого, застосування легкодоступної технології і надання досить поживних продуктів і чистої питної води, враховуючи небезпеку і ризик забруднення навколишнього середовища;
г) надання матерям належних послуг з охорони здоров'я до і після пологів;
д) забезпечення поінформованості всіх верств населення, зокрема батьків і дітей, про здоров'я і харчування дітей, переваги грудного вигодовування, гігієну, санітарію середовища перебування дитини і попередження нещасних випадків, а також їхнього доступу до освіти та підтримки у використанні таких знань;
е) розвитку просвітницької роботи і послуг у галузі профілактичної медичної допомоги і планування сім'ї (ст. 24 Конвенції).
Закон України "Про охорону дитинства" уст. 6 закріплює право дитини на охорону здоров'я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я. Держава сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навиків здорового способу життя. Вітчизняний закон максимально повно врахував міжнародний стандарт у контексті закріплення заходів, які сприяють реалізації аналізованого права, деталізуючи, зокрема, таким заходом як пільгове забезпечення дітей ліками та харчуванням у порядку, встановленому законодавством.
Важливо зазначити, що при визначені розміру аліментів суд враховує у тому числі стан здоров'я дитини (ст. 182 СК України). Закріплено норму (ст. 185 СК України), згідно якої батьки зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами, наприклад, хворобою дитини, її каліцтвом.
Основи законодавства України про охорону здоров'я у ст. 60 закріплюють умови забезпечення дітей і підлітків медичною допомогою. Медична допомога дітям і підліткам забезпечується лікувально-профілактичними й оздоровчими закладами, дитячими поліклініками, відділеннями, диспансерами, лікарнями, санаторіями та іншими закладами охорони здоров'я. До державних дитячих санаторіїв путівки дітям надаються безплатно. Діти і підлітки перебувають під диспансерним наглядом. У Кодексі законів про працю України визначено умови праці молоді, зокрема вік, з якого допускається прийняття на роботу; медичні огляди осіб молодших вісімнадцяти років; роботи, на яких забороняється застосування праці осіб молодших вісімнадцяти років й інше. Всі ці норми спрямовані на охорону здоров'я осіб, що працюють.
Неповнолітні по досягненню 15 років мають право на добровільну інформовану згоду на медичне втручання.
Правове регулювання діяльності з планування сім’ї та репродукції людини в Україні. Сурогатне материнство.
Реалізації державної політики у сфері охорони репродуктивного здоров'я та планування сім'ї в умовах політичних і соціально-економічних перетворень також сприяють укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України. За період з 1991 року видано понад 100 указів та постанов, які стосувались нагальних питань охорони здоров'я населення. Серед них найвагомішими є укази Президента України "Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України" від 08.08.2000 p., "Про Концепцію розвитку охорони здоров'я України" від 07.12.2000 р. В обох документах зазначається необхідність поліпшення демографічної ситуації, пріоритетність охорони здоров'я жінок та дітей.
З урахуванням несприятливої демографічної ситуації Указом Президента України від 2002 р. затверджені "Заходи щодо заохочення народжуваності", а Розпорядженням Кабінету Міністрів України від. 01.07.2002 р. "Про затвердження комплексних заходів щодо заохочення народжуваності на 2002 - 2007 роки" регламентований план їх реалізації. Окрім цього, Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 08.10.2004 р. була схвалена "Концепція демографічного розвитку на 2005 - 2015 роки", яка визначає, що основною метою у сфері сімейної політики та народжуваності є формування системи особистих і суспільних цінностей, орієнтованих на створення сім'ї з двома дітьми, зміцнення і підвищення її виховного потенціалу як основного осередку відтворення населення.
Репродуктивні технології - це методи терапії безплідності, при яких окремі або всі етапи зачаття і раннього розвитку ембріонів здійснюються поза організмом. Особливе значення для медичного права мають два різновиди репродуктивних технології - штучне запліднення і сурогатне материнство.
У ст. 290 Цивільного кодексу України гарантовано право людини на донорство репродуктивних клітин і, зокрема, у п. 7 ст. 281 Цивільного кодексу України визначено право на такий його вид як штучне запліднення та перенесення зародка в організм жінки. Основи законодавства України про охорону здоров'я у ст. 48 визначають, що на прохання дієздатної жінки можуть бути застосовані методи штучного запліднення й імплантації ембріона. Умовами правомірності реалізації цих методів медичного втручання згідно законів є:
— суб'єкт реалізації права - повнолітня дієздатна жінка;
— письмова згода подружжя;
— забезпечення анонімності донора;
— збереження медичної таємниці.
Деталізує положення Основ законодавства України про охорону здоров'я щодо проведення допоміжних репродуктивних технологій Наказ МОЗ України "Про затвердження Умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення" від 4 лютого 1997 року. Відповідно до підзаконного акту, подружжя зобов'язане оформити заяву-зобов'язання, у якій додатково вказано на ті відомості, які має отримувати подружжя перед цим медичним втручанням, а саме щодо: використання дружиною призначених гормональних препаратів та інших медикаментів, проведення трансвагінальної пункції під ультразвуковим контролем з метою отримання одного або більшої кількості ооцитів у дружини, інсемінацію отриманих таким чином яйцеклітин спермою чоловіка (донора). Також інформують подружжя про утримання ембріона під контролем медичного персоналу до моменту перенесення їх дружині, про добір персоналом ембріона (ембріонів), які найбільш придатні для перенесення, а також про перенесення відібраного ембріона (ембріонів) дружині, про можливі ускладнення, що виникають при застосуванні методу, про додаткові оперативні заходи, у яких може виникнути потреба при виконанні процедур. Важливою є інформація про те, що діти, які народились шляхом екстракорпорального запліднення, можуть мати відхилення у розвитку так само часто, як і при природному заплідненні, а також те, що протягом вагітності можуть бути ускладнення, які характерні і для вагітності, яка настає природним шляхом. Окрім цього, зазначено, що батьки зобов'язуються не пред'являти претензій до лікарів та адміністрації закладу охорони здоров'я у разі відсутності ефекту від застосування даного методу. Також майбутні батьки беруть на себе рівні права та обов'язки по відношенню до майбутньої дитини щодо її виховання і утримання, а також зобов'язання не встановлювати особу донора (при використанні сперми донора).
Важливість знань у сфері правового регулювання репродуктивних технологій для осіб, що вивчають медичне право, визначається такими обставинами:
— негативні демографічні показники в нашій державі, що характеризуються високою смертністю і низькою народжуваністю;
— нерозробленість нормативно-правового регулювання багатьох напрямів репродуктивних технологій;
— проблеми рівного доступу до програм репродукції для чоловіків і жінок;
— невирішені питання правового статусу одностатевих шлюбів;
— збільшення кількості операцій, спрямованих на зміну (корекцію) статі;
— питання правомірності використання заморожених ембріонів та їх наступного використання;
— взаємини суб'єктів репродуктивних технологій (донор, реципієнт, сурогатна мати).
У медичній літературі панує думка, що контроль з боку держави за виконанням законодавства у сфері репродуктивного здоров'я та планування сім'ї, на жаль, є малоефективним, оскільки недостатнє і нестабільне фінансування заходів стримує досягнення бажаних результатів. Цю тезу можна доповнити тим, що проблема репродуктивного здоров'я криється не лише в недостатньому фінансуванні, але і в нечіткому законодавчому врегулюванні та відсутності механізмів реалізації суб'єктивних прав пацієнтів. Теоретичні розробки вітчизняних та закордонних дослідників медичного права, а також необхідність врегулювання відносин у суспільстві з приводу репродуктивного здоров'я населення стали підставою для розробки законопроектів "Про репродуктивні права та гарантії їх здійснення", "Про охорону репродуктивного здоров'я". Слід зазначити, що через слабку розробленість нормативно-правової бази застосування репродуктивних технологій при висвітленні цих питань у рамках навчальної дисципліни необхідно об'єктивно позначити існуючі проблемні питання. Завдання полягає у формуванні загального світогляду юристів і лікарів, у демонстрації позитивних і негативних аспектів того або іншого існуючого підходу в юридичній регламентації. Варто сподіватися, що особи, які вивчають медичне право зараз, у майбутньому будуть сприяти пошуку оптимальних рішень у галузі правового регулювання репродуктивних технологій.
Поряд з очевидною медичною користю репродуктивних технологій різко позначилися проблеми морально-етичного і правового обґрунтування їх проведення. Одним із проявів зазначеної тенденції стала поява терміна "репродуктивні права громадян". З погляду сучасного розвитку медико-правового напряму репродуктивне право людини — це право самостійного ухвалення рішення щодо кількості власних дітей, інтервалів між їхнім народженням, штучного переривання вагітності в законодавчо визначені терміни, використання допоміжних репродуктивних технологій у випадках неможливості мати дітей природнім способом.
Штучне запліднення (ШЗ). Такий варіант репродуктивних технологій полягає у штучному введені донорського матеріалу (сперми або яйцеклітини) у статеві шляхи жінки. Репродуктивна медицина розвивається швидко й інтенсивно. Лише трохи більше 20 років пройшло з дня успішно проведеного вперше в Україні запліднення жіночої яйцеклітини ін вітро (ЗО листопада 1984 року - Ф.В. Дахно). Перша в Україні дитина після запліднення ін вітро (ЗІВ) народилася 19 березня 1991 року. Перший киянин (хлопчик) після застосування ЗІВ народився 26 лютого 1992 року. Першою у світі дитиною "із пробірки ",яка з'явилася на світ у 19 78 р. у клініці Кембріджського університету, стала Луїза Браун. У Росії вперше така дитина з'явилася в 1986 р. у Науковому центрі акушерства, гінекології і перинатології Академії медичних наук. Не всіма дослідниками на сьогоднішній день підтримується і вважається оптимальним представлене в Основах законодавства України про охорону здоров'я формулювання про право кожної дієздатної жінки на штучне запліднення й імплантацію ембріона. Важливо передбачити правові гарантії можливості здійснення тих або інших репродуктивних технологій для людей, які дійсно потребують такого втручання за медичними показаннями. Так, професор М. Малеїна щодо штучного зародження дітей зазначає, що "здатній до природного народження дітей жінці (або подружжю) ця операція не проводиться. Це не прирівнюється до відмови в наданні медичної допомоги, оскільки жінка, здатна мати дітей, здорова і не має потреби в такій допомозі. Необґрунтоване збільшення кількості подібних операцій ускладнить надання медичної допомоги в інших, дійсно необхідних випадках, і призведе до зайвої витрати сил і засобів органів охорони здоров'я. Необмежене здійснення штучного запліднення здатне певною мірою знецінити соціальне значення родини, материнства, батьківства". Справді, в цьому питанні доцільно орієнтуватися на загальномедичні критерії, відповідно до яких повинні існувати визначені показання для того або іншого медичного втручання.
Аналіз вищезазначеного Наказу дає можливість визначити такі підстави правомірності застосування цих репродуктивних методів як:
Штучне запліднення здійснюється виключно в акредитованих для цього закладах охорони здоров'я за дозволеними МОЗ методами.
Реципієнтом може бути повнолітня дієздатна жінка, вік якої не перевищує 40 років.
Письмова згода подружжя.
Використання як сперми чоловіка, так і донора. Сперма донора використовується тільки кріоконсервована і не раніше 3-х місяців після забору і повторного обстеження крові донора на СНІД.
Донорами сперми можуть бути здорові чоловіки у віці 20-40 років, які відповідають чітко визначеним вимогам, зокрема: 1) пройшли повне обстеження; 2) мають фертильну сперму; 3) не є носіями ВІЛ-інфекції та вірусу гепатиту В; 4) не мали урологічних, венеричних, андрологічних і спадкових захворювань.
Згода бути донором сперми підтверджується заявою-зобов'язанням.
Врахування показань (з боку дружини, чоловіка, подружжя) для застосування методів штучного запліднення та імплантації ембріону (ембріонів) та протипоказань на використання цих методів реципієнту.
Принципами донорства таких репродуктивних клітин як сперми, яйцеклітин, ембріонів є:
1. збереження медичної таємниці, а саме забезпечується :
1.1- анонімність донора;
1.2 — конфіденційність інформації щодо проведення самої процедури запліднення. Слід зазначити, що у Наказі передбачено процедуру кодування і маркування сперми з метою забезпечення конфіденційності як донора, так і реципієнтів, але зазначено, що встановлений код заноситься в індивідуальну картку донора та в медичну картку амбулаторного хворого - реципієнта. Тоді постає питання: як забезпечити гарантований нормотворцем принцип збереження медичної таємниці у цьому контексті, оскільки не складно встановити тотожність кодів у вищезгаданих картках;
2. інформованості, тобто подружжя має право на інформацію, у тому числі медичну, про результати медико-генетичного обстеження донора, його зовнішні дані, національність (якщо для запліднення використовується сперма донора) тощо;
3. добровільності донора і реципієнта, тобто:
3.1 - до донорства залучаються чоловіки-добровольці;
3.2 - штучне запліднення проводиться на прохання жінки;
4. добору сперми для запліднення, а саме:
4.1- враховується побажання подружжя щодо національності донора, основних рис його зовнішності;
4.2 - враховується сумісність донора з реципієнткою за групою крові, резус-фактором, основні риси конституції донора.
Відповідно до ст. 155 Сімейного кодексу України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватись на повазі до прав дитини та її людської гідності. У ст. 123 Сімейного кодексу України визначено, що у разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано в організм його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. Оспорювання материнства у такому випадку не допускається. Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є батьком, а також особа, яка дала згоду на штучне запліднення своєї дружини. У даному випадку не виникає сумнівів походження дитини від осіб, які записані її батьками, але її біологічні дані, зокрема генетичне походження, буде іншим. Тут вбачається негативний правовий наслідок, що може виникнути у майбутньому - при укладенні шлюбу, адже можна резюмувати такий збіг обставин, при якому майбутнє подружжя матиме спільне біологічне походження. Стаття 39 Сімейного кодексу України закріплює, що шлюб зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою є недійсним. Анулювання актового запису провадиться за заявою заінтересованої особи. Цікаво, хто ж тоді за таких обставин буде заінтересованою особою, якщо інформація про походження особи становитиме медичну таємницю?
Всесвітня медична асоціація прийняла в 1987 р. Положення про запліднення in vitro і трансплантацію ембріонів (ВМА, 1987), у якому визначено, що запліднення in vitro і трансплантація ембріона є медичним методом, доступним у багатьох частинах світу, для лікування безпліддя. Цей метод може бути корисним як для окремих пацієнтів, так і суспільства у цілому, не лише регулюючи безпліддя, але і сприяючи зникненню генетичних захворювань і стимулюванню фундаментальних досліджень у галузі людської репродукції і контрацепції. Відповідно до міжнародного документа з етичної і наукової точок зору медична допомога людському відтворенню виправдана у всіх випадках безпліддя, яке не піддається класичному медикаментозному чи хірургічному лікуванню. Умовами правомірності згідно вказаного стандарту є, зокрема, такі:
5. Імунологічна несумісність;
6. Непереборна перешкода для контакту чоловічої і жіночої гамет;
7. Безпліддя невідомого походження.
Невирішеними проблемами правового регулювання штучного запліднення на сьогодні є:
— одержання інформації про донора, що надав матеріал для ШЗ;
— права, обов'язки і відповідальність донорів і реципієнтів;
— права дітей, що народилися у результаті ШЗ, на інформацію, що стосується "біологічного" батька;
— вікові критерії для всіх учасників процедури ШЗ;
— кримінально-правові аспекти правопорушень у сфері ШЗ.
Сурогатне материнство. Це штучне запліднення яйцеклітини з наступним поміщенням ембріона в порожнину матки іншої жінки (сурогатної матері). На думку представників Української асоціації репродуктивної медицини, сурогатне материнство - це метод лікування безпліддя, при якому ембріон, отриманий від генетичних батьків, переноситься в порожнину матки іншої жінки1. У вітчизняному законодавстві це питання недостатньо врегульовано. Відповідно до Положення про запліднення in vitro і трансплантацію ембріонів (ВМА, 1987) у випадку, якщо доросла жінка не має матки, може бути використаний метод так званого замісного, чи сурогатного, материнства, якщо це не заборонено відповідними законами чи етичними правилами Національної медичної асоціації чи інших відповідних медичних організацій. У міжнародному стандарті закріплено необхідність отримання добровільної інформованої згоди від сторін, які беруть участь у такому методі.
Основи регламентації цієї проблематики закладено у Сімейному кодексі України. Стаття 123 Кодексу передбачає, що у разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. Материнство за таких підстав оспорюванню не підлягає (п. 2 ст. 139 Сімейного кодексу України).
Правила реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджені Наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. (далі - Правила), містять положення, відповідно до якого реєстрація народження дитини провадиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові. Згідно п. 2.2 Правил реєстрація народження дитини жінкою (донором), провадиться за заявою подружжя, яке дало згоду на її запліднення. У цьому випадку одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається засвідчена нотаріусом письмова згода жінки (донора) на запис подружжя батьками дитини. При цьому в графі "Для відміток" робиться відповідний запис: "Матір'ю дитини згідно з медичним свідоцтвом про народження є громадянка (прізвище, ім'я, по батькові)".
Аналіз цих законодавчих положень свідчить про певну колізію: з однієї законодавчої позиції (Сімейного кодексу України) діє презумпція батьківства подружжя, з іншої (Правила) - спостерігається чітко виражений законодавчий захист сурогатної матері і діє презумпція її материнства. Незважаючи на загальнотеоретичні засади вирішення правових колізій (закон має більшу юридичну силу, ніж підзаконний акт), проблема все ж існує. Справді біологічним батькам, що надали ембріон для наступного поміщення у матку сурогатної матері, вкрай важко довести права на народжену дитину, з огляду на норми чинного законодавства та незначну практику використання цього медичного методу.
Вперше сурогатне материнство в Україні як метод лікування було використано у 1993 p., коли бабуся виносила свого онука, оскільки у її доньки була відсутня матка1. Цікавим є досвід СІЛА в правовому регулюванні сурогатного материнства. Про морально-етичні та юридичні ускладнення, що виникають, свідчить судова справа, що мала місце в 1987-1988 р. Незважаючи на укладений контракт, сурогатна мати Мері Уайтхед відмовилася віддати дитину подружжю Стернам (яйцеклітина належала Елизабет Стерн, а сперма - її чоловіку Вільяму Стерну). Перша судова інстанція позбавила М. Уайтхед материнства і передала батьківські права Стернам. Однак після 10 місяців Верховний суд штату Нью-Джерсі вирішив цю справу по-іншому: зберіг права Стернів на опікунство і наділив М. Уайтхед правами матері-візитера. Особливо варто підкреслити, що остаточним рішенням суду контракт із приводу сурогатного материнства був визнаний недійсним як такий, що суперечить законові та принижує людську гідність жінки.
Особлива увага повинна приділятися договірним відносинам у сфері сурогатного материнства. Оскільки у договорі максимально повно можна визначити усі питання, які пов'язані з цією репродуктивною технологією, але, звичайно, з дотриманням норм чинного законодавства. Найбільш оптимальним буде договір, сторонами якого є: 1) подружжя, яке бажає мати дитину; 2) сурогатна мати, яка виношує дитину; 3) лікувально-профілактичний заклад, який здійснює операцію щодо імплантації ембріона. Доцільно в такому договорі передбачити вирішення таких питань: правовий статус сторін та їх відповідальність за договором; форми компенсації сурогатній матері за використання у процедурі даної репродуктивної технології; особливості утримання сурогатної матері в до- і післяпологовому періоді; взаємини сторін після народження дитини і її передачі біологічним батькам та інше.
Правове регулювання трансплантації і донорства в Україні
Таким чином, питання трансплантації і, зокрема, її правового регулювання, на сьогоднішній день є найбільш актуальними. Це зумовлює необхідність пильної уваги до цих проблем з боку медичних працівників і юристів, що вивчають медичне право. Законодавча регламентація трансплантації, здійснювана Законом України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" від 16 липня 1999року № 1007-XIV, повністю не усунула наявні проблеми. Існує певна кількість невирішених питань, що негативно позначаються на юридичному забезпеченні. Міжнародні офіційні документи також містять положення, що забороняють комерціалізацію трансплантації. "Засуджується придбання і продаж людських органів для трансплантації" - проголошує Декларація щодо трансплантації людських органів, прийнята 39-ою Всесвітньою медичною асамблеєю 1987 p., Додатковий протокол до Конвенції про права людини та біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини, ETS № 186 від 24 січня 2002 року також забороняє отримання фінансової вигоди у процесі трансплантації: "Тіло людини і його частини не повинні використовуватися для отримання фінансової вигоди або отримання порівняльних переваг... Торгівля органами і тканинами заборонена".
Стосовно питання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини в даний час мають значення такі нормативні документи, які складають нормативно-правову базу трансплантології в Україні:
Законодавчі акти.
Підзаконні акти.
До першої групи належать:
— Конституція України 1996 року;
— Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992року № 2801 XII;
— Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" від 16 липня 1999 року № 1007-ХIV;
— Закон України "Про поховання та похоронну справу" від 10 липня 2003року № 1102 IV.
Другу групу нормативних документів складають накази Міністерства охорони здоров'я України, положення, інструкції тощо. У ракурсі цього підручника доцільно відобразити найбільш важливі підзаконні акти, розроблені з метою детальної регламентації процесу трансплантації. Серед них найбільшої значущості набувають:
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових документів з питань трансплантації" від 25 вересня 2000 № 226;
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових актів з питань трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 4 травня 2000 № 96;
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про регламентацію трансплантаційної служби України" від 24 травня 2004 М 261;
— Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Переліку державних та комунальних закладів охорони здоров'я і державних наукових установ, які мають право провадити діяльність, пов'язану з трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 24 квітня 2000 р. М 695;
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження Положення про Координаційний центр трансплантації органів, тканин і клітин" від 11 грудня 2006р. № 812;
— Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про схвалення Концепції Державної програми "Трансплантація" на 2006- 2010 роки" від 20 липня 2006 р. М 416-р.
Конституція України, як документ, що має вищу юридичну силу, в статті 49 передбачає: "Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування". Ця стаття проголошує обов'язок державних і комунальних закладів охорони здоров'я надавати безоплатну медичну допомогу за рахунок коштів відповідного бюджету, страхових внесків, інших надходжень. Будучи загальнообов'язковим нормативним актом, Конституція в даному випадку регулює загальні принципи надання медичної допомоги, що дає підстави вважати ці положення актуальними й у сфері трансплантології.
У 1992 році були прийняті Основи законодавства України про охорону здоров'я. За своєю суттю Основи є провідним нормативним актом у галузі медицини. Аналіз Основ законодавства України про охорону здоров'я громадян дозволяє вважати, що до питань трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини, крім загальних аспектів регулювання медичної діяльності, мають відношення наступні положення.
Стаття 39 Основ присвячена обов'язку надання медичної інформації: "Лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я. Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування".
Важливість цієї обставини в трансплантології очевидна, оскільки саме ця інформація є заставою інформованості згоди пацієнта на проведення пересадки. З цим кореспондує і проблема розробки медико-правових стандартів у трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини.
Стаття 43 Основ відображає права пацієнта відносно згоди на медичне втручання і відмови від нього. Оперативне втручання, спрямоване на пересадку трансплантанта, - це порушення тілесної недоторканності пацієнта. Звідси з метою дотримання основних прав і свобод людини, відображених у міжнародних правових актах, потрібне отримання згоди пацієнта на подібне медичне втручання. Відповідно і відмова від втручання - також законне право пацієнта. Особливої ролі це набуває у разі використання в якості трансплантантів органів або тканин від живих людей. Донор - людина, що не потребує медичної допомоги, здійснює гуманний вчинок у вигляді надання свого парного органу або тканини для подальшої пересадки, має право відмовитися від подібних дій у будь-який час, навіть безпосередньо перед операцією.
Найважливіше значення має стаття 52 Основ, котра регламентує надання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані: "Медичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог".
Важливість цієї статті, в контексті трансплантології, полягає в тому, що вона є своєрідною гарантією того, що незалежно від того, є пацієнт потенційним донором чи ні, до нього застосовуватимуся одні стандарти медичної допомоги. Тобто можлива трансплантація органів не є виправданням для послаблення надання медичної допомоги.
Особлива роль належить ст. 47, котра регламентує безпосередньо питання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини: "Застосування методу пересадки від донора до реципієнта органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному законодавством порядку при наявності їх згоди або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров'я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту".
Таким чином, Основи законодавства України про охорону здоров'я 1992 року, виконуючи роль своєрідного кодексу лікарської діяльності, містять норми, які регламентують процес здійснення трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини. Тут відображені основні права пацієнтів при проведенні трансплантації, наданні медичної допомоги хворому в критичному для життя стані, загальні підстави і умови здійснення трансплантації.
Наступним нормативним актом є Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини " від 16 липня 1999року. Цей Закон з урахуванням сучасного стану науки і рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я визначає умови і порядок застосування трансплантації як спеціального методу лікування, забезпечує додержання в Україні прав людини та захист людської гідності при застосуванні трансплантації та здійсненні іншої, пов'язаної з нею діяльності.
Закон структурно включає сім розділів:
— загальні положення (розділ І);
— умови та порядок застосування трансплантації. Діяльність, пов'язана з трансплантацією, і контроль за додержанням законодавства про трансплантацію (розділ II);
— умови та порядок взяття гомотрансплантатів у живих донорів (розділ III);
— взяття анатомічних матеріалів у померлих осіб (розділ IV);
— особливості отримання і використання деяких видів анатомічних матеріалів (розділ V);
— права, соціальний захист живого донора та відповідальність за порушення законодавства про трансплантацію (розділ VI);
— прикінцеві положення (розділ VII).
Доцільно освітити і проаналізувати ті положення даного нормативно-правового акту, які необхідні для якісного вивчення медичного права.
Згідно зі статті 1 Закону трансплантація - це спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини. При цьому під анатомічними матеріалами розуміються органи, тканини, анатомічні утворення, клітини людини або тварини.
Слід враховувати, що термін "трансплантація" означає повний процес взяття органу або іншого анатомічного матеріалу у однієї особи (тварини) і імплантацію цього органу або іншого анатомічного матеріалу іншій особі, включаючи всі процедури по підготовці, збереженню і зберіганню.
На сьогоднішній день трансплантація розвивається в трьох напрямках, які мають свої принципові особливості, як організаційного, так і медичного характеру - це трансплантація органів, тканин та клітин.
Застосування трансплантації, як методу лікування можливе за сукупності таких умов:
— наявність медичних показань, що встановлюється консиліумом лікарів відповідного закладу охорони здоров'я чи наукової установи;
— наявність згоди об'єктивно інформованого дієздатного реципієнта (особи, для лікування якої застосовується трансплантація). Коли реципієнт не досяг п'ятнадцятирічного віку чи визнаний судом недієздатним, трансплантація застосовується за згодою об'єктивно інформованих його батьків або інших законних представників. Щодо осіб віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаних судом обмежено дієздатними трансплантація застосовується за згодою об'єктивно інформованих реципієнтів, об'єктивно інформованих їх батьків або інших законних представників, але у невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю реципієнта, його згода або згода його законних представників для застосування трансплантації не потрібна;
— усунення небезпеки для життя або відновлення здоров'я реципієнта іншими методами лікування неможливе.
Треба враховувати, що медична сторона трансплантації характеризується високим ступенем ризику. Тому лікар, що пропонує хворому як вид лікування трансплантацію, зобов'язаний мати істотні гарантії на сприятливий результат пересадки, що базуються у тому числі і на визначенні початкового рівня здоров'я реципієнта. Ця обставина обумовлює ретельність підходів до визначення показань і протипоказань для пересадок.
Донор - це особа, у якої за життя або після її смерті взято анатомічні матеріали для трансплантації або для виготовлення біоімплантантів (засобів медичного призначення, виготовлених з анатомічних матеріалів померлих людей).
Таким чином, донорство поділяється на:
— донорство живих осіб;
— донорство померлих осіб (посмертне донорство).
Донорство живих осіб.
Живим донором може бути лише повнолітня дієздатна особа. Це положення спрямоване на захист неповнолітніх та інших "уразливих" категорій громадян від примусу стати донорами органів. Світова практика свідчить, що велика кількість дітей, котрі зникають в країнах, що розвиваються, частково пояснюється їх можливим використанням як джерела органів і тканин для трансплантації. Саме на попередження подібної негативної тенденції спрямований зміст вказаної норми.
Крім того, не допускається взяття анатомічних матеріалів у живих осіб, які:
— утримуються у місцях відбування покарань;
— страждають на тяжкі психічні розлади;
— мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров'ю;
— надали раніше орган або частину органа для трансплантації.
Взяття анатомічних матеріалів у живого донора для трансплантації допускається за дотримання таких умов:
— якщо донор попереджений про можливі ускладнення для його здоров'я у зв'язку з майбутнім оперативним втручанням по вилученню анатомічного матеріалу;
— якщо донор вільно і свідомо у письмовій формі висловив згоду на вилучення своїх органів та інших анатомічних матеріалів;
— якщо донор пройшов усестороннє медичне обстеження і є висновок консиліуму лікарів-фахівців про можливість вилучення у нього органів та інших анатомічних матеріалів для трансплантації;
— якщо завдана здоров'ю донора шкода буде меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнту.
У живого донора може бути взятий як гомотрансплантант (анатомічний матеріал людини, призначений для трансплантації), тобто лише один із парних органів або частина органа, або ж частина іншого анатомічного матеріалу.
Взяття гомотрансплантанта (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається тільки у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця).
Клінічні результати підтверджують, що при трансплантації з використанням як донора живого донора останньому завдається певна шкода здоров'ю. Але, на жаль, повністю відмовитися від використання живих донорів неможливо. Головних причини дві:
Відсутність достатньої кількості трупних трансплантантів.
Кращі медичні характеристики результатів трансплантацій при використанні органів і тканин від живих людей.
Тому слід обов'язково дотримуватися загального принципу, згідно якого при пересадці органів та інших анатомічних матеріалів від живих осіб повинна забезпечуватись оптимальна турбота про інтереси донора.
Вилучення анатомічного матеріалу у живого донора для трансплантації може здійснюватися тільки на користь здоров'я реципієнта й у разі відсутності придатних для трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів трупа або альтернативного методу лікування, ефективність якого можна порівняти з ефективністю трансплантації.
35.Правовий порядок застосування лікарських засобів.
У законодавстві про лікарські засоби терміни вживаються у такому значенні:
лікарські засоби - речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або зміни стану і функцій організму.
До лікарських засобів належать: діючі речовини (субстанції); готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти); гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлення збудників хвороб, а також боротьби із збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби та лікарські домішки до харчових продуктів;
готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти) - дозовані лікарські засоби в тому вигляді та стані, в якому їх застосовують;
діючі речовини (субстанції) - біологічно активні речовини, які можуть змінювати стан і функції організму або мають профілактичну, діагностичну чи лікувальну дію та використовуються для виробництва готових лікарських засобів;
допоміжні речовини - додаткові речовини, необхідні для виготовлення готових лікарських засобів;
наркотичні лікарські засоби - лікарські засоби, віднесені до наркотичних відповідно до законодавства;
отруйні лікарські засоби - лікарські засоби, віднесені до отруйних Міністерством охорони здоров'я України;
сильнодіючі лікарські засоби - лікарські засоби, віднесені до сильнодіючих Міністерством охорони здоров'я України;
радіоактивні лікарські засоби - лікарські засоби, які застосовуються в медичній практиці завдяки їх властивості до іонізуючого випромінювання;
Державний реєстр лікарських засобів України - нормативний документ, який містить відомості про лікарські засоби, дозволені для виробництва і застосування в медичній практиці;
фармакопейна стаття - нормативно-технічний документ, який встановлює вимоги до лікарського засобу, його упаковки, умов і терміну зберігання та методів контролю якості лікарського засобу;
технологічний регламент виготовлення лікарського засобу (далі
- технологічний регламент) - нормативний документ, в якому визначено технологічні методи, технічні засоби, норми та нормативи виготовлення лікарського засобу;
Державна Фармакопея України - правовий акт, який містить загальні вимоги до лікарських засобів, фармакопейні статті, а також методики контролю якості лікарських засобів;
якість лікарського засобу - сукупність властивостей, які надають лікарському засобу здатність задовольняти споживачів відповідно до свого призначення і відповідають вимогам, встановленим законодавством;
термін придатності лікарських засобів - час, протягом якого лікарський засіб не втрачає своєї якості за умови зберігання відповідно до вимог нормативно-технічної документації. Державна політика у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів спрямовується на підтримку наукових досліджень, створення та впровадження нових технологій, а також розвиток виробництва високоефективних та безпечних лікарських засобів, забезпечення потреб населення ліками належної якості та в необхідному асортименті шляхом здійснення відповідних загальнодержавних програм, пріоритетного фінансування, надання пільгових кредитів, встановлення податкових пільг тощо.
З метою реалізації права громадян України на охорону здоров'я держава забезпечує доступність найнеобхідніших лікарських засобів, захист громадян у разі заподіяння шкоди їх здоров'ю внаслідок застосування лікарських засобів за медичним призначенням, а також встановлює пільги і гарантії окремим групам населення та категоріям громадян щодо забезпечення їх лікарськими засобами в разі захворювання. Верховна Рада України визначає державну політику і здійснює законодавче регулювання відносин у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів.
Кабінет Міністрів України через систему органів державної виконавчої влади проводить в життя державну політику у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, організує розробку та здійснення відповідних загальнодержавних та інших програм у межах своїх повноважень, забезпечує контроль за виконанням законодавства про лікарські засоби.
Управління у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів у межах своєї компетенції здійснюють Міністерство охорони здоров'я України, Державний комітет України з медичної та мікробіологічної промисловості та спеціально уповноважені ними державні органи.
Лікарські засоби можуть створюватись підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Клінічні випробування лікарських засобів проводяться з метою встановлення або підтвердження ефективності та нешкідливості лікарського засобу. Вони можуть проводитись у спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах, які визначаються Міністерством охорони здоров'я України або уповноваженим ним органом. Клінічні випробування лікарських засобів проводяться за наявності письмової згоди пацієнта(добровольця) на участь у проведенні клінічних випробувань або письмової згоди його законного представника на проведення клінічних випробувань за участю неповнолітнього чи недієздатного пацієнта.
Пацієнт (доброволець) або його законний представник повинен отримати інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику.
Замовник клінічних випробувань лікарського засобу зобов'язаний перед початком клінічних випробувань укласти договір про страхування життя та здоров'я пацієнта(добровольця) в порядку, передбаченому законодавством. Лікарські засоби допускаються до застосування в Україні після їх державної реєстрації, крім випадків, передбачених цим Законом.
Державна реєстрація лікарських засобів проводиться на підставі заяви, поданої до Міністерства охорони здоров'я України або уповноваженого ним органу.
У заяві про державну реєстрацію лікарського засобу зазначаються: назва та адреса виробника; назва лікарського засобу і його торговельна назва; назва діючої речовини (латинською мовою); синоніми; форма випуску; повний склад лікарського засобу; показання та протипоказання; дозування; умови відпуску; способи застосування; термін та умови зберігання; інформація про упаковку; дані щодо реєстрації лікарського засобу в інших країнах. Виробництво лікарських засобів здійснюється фізичними або юридичними особами на підставі спеціального дозволу (ліцензії), що видається в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом. Стаття 13. Поняття та завдання державного контролю
якості лікарських засобів
Державний контроль якості лікарських засобів - це сукупність організаційних та правових заходів, спрямованих на додержання суб'єктами господарської діяльності незалежно від форм власності та підпорядкування вимог законодавства щодо забезпечення якості лікарських засобів.
Державний контроль якості лікарських засобів здійснюється органами державної виконавчої влади в межах повноважень, визначених законодавством України.
Спеціальним органом державного контролю якості лікарських засобів є Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я України з безпосередньо підпорядкованими їй державними інспекціями з контролю якості лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Державну інспекцію з контролю якості лікарських засобів очолює Головний державний інспектор України - заступник Міністра охорони здоров'я України, який призначається на посаду і звільняється з неї Президентом України. Його заступники є заступниками Головного державного інспектора України з контролю якості лікарських засобів.
Начальники державних інспекцій з контролю якості лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є одночасно головними державними інспекторами, а їх заступники - відповідно заступниками головних державних інспекторів з контролю якості лікарських засобів.
Інші спеціалісти державних інспекцій, на яких покладено здійснення державного контролю за якістю лікарських засобів, одночасно є державними інспекторами з контролю якості лікарських засобів.
Положення про Державну інспекцію з контролю якості лікарських засобів затверджується Кабінетом Міністрів України.
Державний контроль за додержанням умов виробництва лікарських засобів здійснюють Державний комітет України з медичної та мікробіологічної промисловості та уповноважені ним державні органи.
Стаття 17. Порядок ввезення в Україну лікарських засобів
На територію України можуть ввозитись лікарські засоби, зареєстровані в Україні, за наявності сертифіката якості, що видається виробником.
Контроль за ввезенням на митну територію України лікарських засобів здійснюється Державною інспекцією з контролю якості лікарських засобів.
Незареєстровані лікарські засоби можуть ввозитись на митну територію України для:
проведення доклінічних досліджень і клінічних випробувань;
реєстрації лікарських засобів в Україні (зразки препаратів у лікарських формах);
експонування на виставках, ярмарках, конференціях тощо без права реалізації;
індивідуального використання громадянами.
Порядок ввезення лікарських засобів у зазначених випадках визначається Міністерством охорони здоров'я України.
У випадках стихійного лиха, катастроф, епідемічного захворювання тощо за окремим рішенням Міністерства охорони здоров'я України дозволяється ввезення незареєстрованих в Україні лікарських засобів зарубіжних країн за наявності документів, що підтверджують їх реєстрацію і використання в цих країнах.
Стаття 19. Порядок реалізації лікарських засобів
Оптова закупівля, оптова і роздрібна реалізація лікарських засобів на території України здійснюються підприємствами, установами, організаціями та громадянами на підставі спеціального дозволу (ліцензії), який видається в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
У ліцензії на оптову закупівлю, оптову та роздрібну реалізацію лікарських засобів зазначаються групи лікарських засобів, закупівлю та реалізацію яких може здійснювати суб'єкт господарської діяльності залежно від наявних у нього умов щодо забезпечення їх зберігання та якості.
Вимоги частини першої цієї статті не поширюються на діяльність, пов'язану з оптовою закупівлею, оптовою і роздрібною реалізацією лікарських засобів, які можуть відпускатися населенню без рецепта лікаря. Реалізація зазначених лікарських засобів здійснюється відповідно до правил торгівлі, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Стаття 20. Загальні вимоги до реалізації лікарських засобів
На території України можуть реалізовуватись лише зареєстровані лікарські засоби, крім випадків, передбачених цим Законом.
Реалізація лікарських засобів здійснюється лише за наявності сертифіката якості, що видається виробником.
Стаття 21. Реалізація (відпуск) лікарських
засобів громадянам
Реалізація (відпуск) лікарських засобів громадянам здійснюється за рецептами та без рецептів лікарів.
Забороняється реалізація (відпуск) громадянам неякісних лікарських засобів або таких, термін придатності яких минув або на які відсутній сертифікат якості, що видається виробником.
Правила приписування лікарських засобів, а також перелік лікарських засобів, які можуть реалізовуватись без рецептів лікарів, затверджуються Міністерством охорони здоров'я України.
36.. Правове регулювання проведення медико-біологічних експериментів в Україні.
Правові проблеми, що виникають при проведенні медико-біологічних експериментів, пов'язані з тим, що здійснення експерименту безпосередньо торкається права на життя - права на недоторканність життя, розпорядження життям, автономії людини, її гідності. Конституція України закріплює у ч. 1 ст. 28 повагу до людської гідності, а у ч. З ст. 28 на рівень конституційного права піднесено заборону піддавати особу без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам. З конституційної норми випливають такі вимоги до медико-біологічного експерименту:
1. добровільність згоди людини на проведення щодо неї експерименту;
2. він у жодному випадку не повинен мати характеру катувань чи бути пов'язаними з жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність особи, поводженням.
У конституційній національній нормі, як бачимо, передусім йдеться про концепцію добровільної згоди на участь у медичному експерименті. Зважаючи на те, що в Конституції України містяться лише основні, фундаментальні положення, визначальні головні напрями її існування, закріплення у цьому правовому акті положень про медичні експерименти (досліди) свідчить про актуальність аналізованих явищ. До того ж ця стаття Основного Закону розміщена безпосередньо після положення про право людини на життя, що є ще одним свідченням однорідності досліджуваних явищ. Причиною такого розміщення, мабуть, можна назвати той факт, що, на відміну від звичайних медичних втручань, при медичних експериментах втручання здійснюється не завжди з метою надання медичної допомоги.
Вказана норма знайшла своє відображення й у Цивільному кодексі України (ч. З ст. 281). До речі, Конституція України щодо цього положення відтворила норму ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, у якій передбачено, що жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам.
Основи законодавства України про охорону є базовим юридичним документом, що регулює медичну діяльність, а також містить норми, присвячені експериментам з участю людини. У ст. 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено умови, за яких допускається застосування медико-біологічних експериментів на людях. Окрім цього законодавець визначив категорії осіб, щодо яких забороняється проведення експериментів, а саме щодо:
а) хворих; б) ув'язнених; в) військовополонених; г) терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.
До міжнародно-правових актів, що врегульовують питання проведення біомедичних експериментів, належить насамперед Нюрнберзький кодекс від 20 серпня 1947 року, у якому сформульовано 10 принципів-умов проведення медичного експерименту на людині. Ще одним важливим міжнародним документом у цій сфері є Хельсинська декларація 1964 року (її іноді називають Хельсинсько-Токійською, оскільки доповнення до неї були прийняті у Токіо), що є базовим правовим актом, який визначає критерії правомірності проведення медичних експериментів і встановлює основні принципи проведення біомедичного дослідження і втручання в організм людини. Цим принципам відповідає ряд норм українського законодавства (ч. З ст. 28 Конституції України, ч. З ст. 281 Цивільного кодексу України, ст. 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я).
Конвенція про захист прав і гідності людини у зв'язку з використанням досягнень біології і медицини (Конвенція про права людини і біомедицину) 1996 року є найбільш дієвим на сьогодні міжнародно-правовим актом з проблем медичних досліджень за участю людей. На жаль, Україна ще не ратифікувала цієї Конвенції.
Окрім Конституції України, Цивільного кодексу України та Основ законодавства України про охорону здоров'я, питання медико-біологічних експериментів визначено й у іншому національному законодавстві. Зокрема Законом України "Про лікарські засоби" від 4 квітня 1996 року, Інструкцією про проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань, що затверджена наказом МОЗ України від 1 листопада 2000 року, Типовим Положенням про комісію з питань етики, затвердженим наказом МОЗ України від 1 листопада 2000року, що затверджує основні вимоги до проведення клінічних випробувань лікарського засобу, які можуть проводитись на пацієнтах, встановлено основні вимоги до оцінки етичних і морально-правових аспектів матеріалів клінічних випробувань лікарських засобів, які можуть проводитись на пацієнтах.
Розглядаючи як медичний експеримент клінічні досліди нових лікарських засобів, необхідно більш детально зупинитися на Законі України "Про лікарські засоби", який регулює правовідносини, пов'язані із створенням, реєстрацією, виробництвом, контролем якості та реалізацією лікарських засобів, визначає права та обов'язки підприємств, установ, організацій і громадян, а також повноваження у цій сфері органів державної виконавчої влади і посадових осіб. Згідно цього закону клінічні випробування лікарських засобів проводяться з метою встановлення або підтвердження ефективності та нешкідливості лікарського засобу. Клінічні випробування можуть проводитись у спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах, які визначаються МОЗ України.
Рішення про клінічні випробування лікарського засобу приймається за наявності:
— заяви розробника лікарського засобу;
— позитивних висновків експертизи матеріалів доклінічного вивчення щодо ефективності лікарського засобу та його безпечності;
— переконливих даних про те, що ризик побічної дії лікарського засобу буде значно нижчим за очікуваний позитивний ефект.
Клінічні випробування проводяться після обов'язкової оцінки етичних та морально-правових аспектів програми клінічних випробувань комісіями з питань етики, які створюються і діють при лікувально-профілактичних закладах, де проводяться клінічні випробування. Рішення про затвердження програми клінічних випробувань та їх проведення приймається МОЗ України або уповноваженим ним органом.
Згідно національного законодавства, клінічні випробування проводяться за наявності письмової інформованої згоди пацієнта (добровольця) на участь у проведенні випробувань або письмової згоди його законного представника на проведення випробувань за участю неповнолітнього чи недієздатного пацієнта. Відповідно до п. 1 Додатку до п. 2.3 Типового положення про комісію з питань етики, затвердженого наказом МОЗ України від 01.11.2000 p., особи, яких планують залучити до клінічних випробувань нових лікарських засобів, повинні отримати достатню інформацію про мету і суть цих досліджень. Дослідник (або особа, що ним зазначена) ретельно інформує пацієнта (добровольця) або його законних представників, якщо він не спроможний дати згоду щодо всіх аспектів випробування. Ні дослідник, ні будь-яка інша особа, що бере участь у проведенні випробування, не повинні примушувати пацієнта (добровольця) або викликати у нього необгрунтовану зацікавленість в участі або продовженні участі в клінічному випробуванні.
Перед початком клінічних випробувань їх замовник обов'язково укладає договір про страхування життя та здоров'я пацієнта (добровольця).
Клінічні випробування повинні бути зупинені за таких умов:
— виникнення загрози здоров'ю або життю пацієнта (добровольця) у зв'язку з їх проведенням;
— за бажанням пацієнта (добровольця) або законного представника;
— за відсутності чи недостатньої ефективності його дії;
— порушення етичних норм.
Ці положення деталізуються у підзаконних нормативних документах, які регламентують окреслену проблематику.
При роз'яснювальній розмові з пацієнтом або його законним представником в усній та письмовій інформації, що надається досліджуваному, повинні бути зазначені такі питання:
— дослідницький характер випробування;
— завдання випробування;
— досліджуваний лікарський засіб та вірогідність залучення до однієї з груп випробування;
— процедури випробування, включаючи інвазивні засоби;
— обов'язки досліджуваного;
— незручності для досліджуваного, а також очікуваний ризик;
— очікувана користь;
— інші види медикаментозного або немедикаментозного лікування, що можуть бути призначені досліджуваному;
— компенсація і (або) лікування, на що досліджуваний може розраховувати у разі заподіяння шкоди його здоров'ю в ході випробування тощо.
Якщо випробування не має терапевтичного характеру, слід повідомити про це досліджуваного. Необхідно зазначити, що до клінічного випробування, яке не передбачає безпосередньої терапевтичної користі для досліджуваних, повинні залучатися тільки ті пацієнти, що особисто дають свою письмову згоду та датують її. До таких випробувань можуть залучатись пацієнти за згодою їхніх законних представників з обов'язковим дотриманням таких умов:
— завдання випробування вимагають залучення пацієнтів, стан яких не дає змоги їм особисто дати згоду на участь;
— можливий ризик для досліджуваних невисокий;
— випробування не протизаконне;
— для включення таких досліджуваних запитується спеціальний письмовий висновок комісії з питань етики.
Згадувана Комісія з питань етики має згідно Наказу МОЗ України від 01.11.2000р. "Про затвердження Типового положення про комісію з питань етики" такі основні завдання:
1. захист прав та інтересів залучених до клінічних випробувань лікарських засобів досліджуваних;
2. захист прав та інтересів дослідників;
3. забезпечення етичної та морально-правової оцінки матеріалів клінічного випробування.
До початку проведення клінічного випробування лікарського засобу Комісія оцінює етичні та морально-правові аспекти програми (протоколу) клінічного випробування. Під час проведення випробування лікарського засобу Комісія здійснює контроль за захистом прав і здоров'я досліджуваних, є гарантом їхньої безпеки.
Якщо досліджуваний перебуває у критичному стані й у нього неможливо отримати згоду на участь у випробуванні, то вона має бути отримана у його законного представника, якщо останній при цьому присутній. Якщо неможливо отримати попередню згоду досліджуваного і відсутній його законний представник, для включення піддослідного у випробування повинні бути вжиті заходи, передбачені протоколом клінічного випробування і (або) іншим документом, схваленим комісією з питань етики та незалежними від учасників випробування фахівцями. Досліджуваний або його законний представник повинні бути поінформовані про дослідження у найкоротші терміни та у них повинна бути отримана згода на продовження клінічного випробування.
Таким чином, на сьогодні в нашій країні склалася нормативно-правова база проведення медичних експериментів з участю людини. Вона включає у себе міжнародно-правові документи (Нюрнберзький кодекс, Хельсинська декларація, Конвенція про захист прав і гідності людини в зв'язку з використанням досягнень біології і медицини (Конвенція про права людини і біомедицину)) і вітчизняне законодавство (Конституція України, Основи законодавства України про охорону здоров'я, Закон України "Про лікарські засоби"). Однак існують певні проблеми правового регулювання медичного експерименту, зокрема умов правомірності проведення подібних експериментів, про що мова піде нижче.
Умови правомірності проведення медичних експериментів за участю людини
Відповідно до ст. 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається за умови дотримання таких вимог:
1. суспільно корисна мета;
2. наукова обґрунтованість;
3. переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя;
4. гласність застосування експерименту;
5. повна інформованість;
6. добровільна згода особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог їх застосування;
7. збереження лікарської таємниці у необхідних випадках;
8. заборона проведення експериментів щодо законодавчо визначених категорій осіб.
Вимоги правомірності застосування медичних експериментів законодавчо визначені в Основах законодавства України про охорону здоров'я. Окрім нормативного закріплення умов проведення експериментів, є і наукові позиції з цих питань. Зокрема, П. Малек виділяє такі принципи експерименту:
1. За допомогою об'єктивного аналізу спробувати визначити як внесок у науку нового методу, так і ступінь небезпеки, якій буде піддано хворого.
2. Для проведення експерименту повинно бути вибрано по можливості найбільш сприятливий час (не можна почати ні надто рано, ні надто пізно).
3. Весь експеримент слід планувати з максимальною ретельністю.
4. У контрольній групі хворих варто застосовувати такі лікувальні методи, котрі у даний момент вважаються найкращими з усіх існуючих.
5. Необхідно негайно припинити експеримент, якщо виявиться, що новий спосіб лікування шкодить хворому.
6. При подвійному контрольованому дослідженні всліпу варто вже при його плануванні враховувати варіант, коли прийдеться раніше встановленого часу "відкрити" його.
Таким чином, у контексті вивчення медичного права необхідно визначити, що медичний експеримент - це напрям медичної діяльності, який з найбільшою гостротою демонструє необхідність адекватного захисту прав і законних інтересів піддослідних. Від того, наскільки якісними будуть знання, отримані і медиками, і юристами, що спеціалізуються на питаннях медичного права, багато в чому залежить стан справ у конкретних лікувально-профілактичних установах при проведенні нових досліджень із участю людини.
37.. Правове регулювання надання психіатричної допомоги
Статистичні дані свідчать, що кількість осіб, які мають ті чи інші відхилення у стані психічного здоров'я, у нашій країні за останнє десятиріччя значно зросла. Основна причина цього — економічні та соціально-політичні зміни, які негативно вплинули на психічне здоров'я певної частини населення. Не можна не згадати екологічний фактор, зв'язок якого з можливістю виникнення психічних розладів також доведена. Ключові особливості правового регулювання у сфері психіатрії висвітлені у відповідній главі підручника, де також містяться відомості щодо прав пацієнтів у галузі надання психіатричної допомоги. Перш за все необхідно вказати, що комплексне поняття психіатричної допомоги включає у себе:
обстеження стану психічного здоров'я осіб;
профілактику, діагностику психічних розладів.
лікування, нагляд, догляд і медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.
Будь-який з перелічених варіантів надання психіатричної допомоги свідчить про правовий статус пацієнта і необхідність дотримання його прав. Нормативно-правова база у галузі психіатричної допомоги, представлена Законом України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 p., містить положення щодо прав:
а) осіб, яким надається психіатрична допомога;
б) осіб під час перебування у психіатричному закладі.
Особи, яким надається психіатрична допомога, мають право на:
поважливе і гуманне ставлення до них, що виключає приниження честі й гідності людини;
— отримання інформації про свої права, пов'язані з наданням психіатричної допомоги;
— одержання психіатричної та соціальної допомоги в умовах, що відповідають вимогам санітарного законодавства;
— відмову від надання психіатричної допомоги, за винятком випадків її надання в примусовому порядку, передбаченому законом;
— усі види медико-санітарної допомоги (у тому числі санаторно- курортне лікування) за медичними показаннями;
— одержання психіатричної допомоги в найменш обмежених, відповідно до їх психічного стану, умовах, якщо можливо, за місцем проживання цих осіб, членів їх сім'ї, інших родичів або законних представників;
— утримання в психіатричному закладі лише протягом строку, необхідного для обстеження та лікування;
— попередню згоду або відмову в будь-який час від застосування нових методів діагностики і лікування та лікарських засобів чи від участі у навчальному процесі;
— безпечність надання психіатричної допомоги;
— безоплатне надання медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я, а також безоплатне або на пільгових умовах забезпечення лікарськими засобами та виробами медичного призначення в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
— безоплатну юридичну допомогу з питань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги;
— альтернативний, за власним бажанням, психіатричний огляд та залучення до участі в роботі комісії лікарів-психіатрів з питань надання психіатричної допомоги будь-якого фахівця, який бере участь у наданні психіатричної допомоги, за погодженням з ним;
— збереження права на жиле приміщення за місцем їх постійного проживання протягом часу надання їм стаціонарної психіатричної допомоги;
— особисту участь у судових засіданнях при вирішенні питань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги та обмеженням у зв'язку з цим їх прав;
— відшкодування заподіяної їм шкоди або шкоди їх майну внаслідок незаконного поміщення до психіатричного закладу чи психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання чи внаслідок незабезпечення безпечних умов надання психіатричної допомоги або розголошення конфіденційних відомостей про стан психічного здоров'я і надання психіатричної допомоги;
— одержання винагороди за фактично виконану роботу нарівні з іншими громадянами.
Друга складова частина - права пацієнтів, що знаходяться в психіатричних стаціонарах. Всі пацієнти під час перебування у стаціонарі мають право на:
— спілкування з іншими особами, в тому числі з адвокатом або іншим законним представником, без присутності сторонніх осіб згідно з правилами внутрішнього розпорядку психіатричного закладу;
— повідомлення будь-якої особи за своїм вибором про надання їм психіатричної допомоги;
— забезпечення таємниці листування при відправці та отриманні будь-якої кореспонденції;
— доступ до засобів масової інформації;
— дозвілля, заняття творчою діяльністю;
— відправлення релігійних обрядів, додержання релігійних канонів;
— звернення безпосередньо до керівника або завідуючого відділенням психіатричного закладу з питань надання психіатричної допомоги, виписки з психіатричного закладу та додержання прав, передбачених цим Законом;
— допомогу по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню або пенсію згідно з законодавством.
Особи під час перебування у психіатричному закладі мають також права, які за рішенням лікаря-психіатра (комісії лікарів- психіатрів) в інтересах захисту їх здоров'я чи безпеки, а також в інтересах здоров'я або безпеки інших осіб можуть бути обмежені:
— приймати відвідувачів наодинці;
— придбавати і використовувати предмети повсякденного вжитку;
— перебувати на самоті.
З позицій медичного права важливо усвідомлювати, що ступінь несвободи людини, яка знаходиться на лікуванні в психіатричному медичному закладі, достатньо велика. Саме цим пояснюються непоодинокі випадки використання психіатрії за радянських часів у немедичних цілях. Ті права, які законодавчо визначені для пацієнтів психіатричних стаціонарів, є відображенням прагнення до зрівняння правового статусу пацієнта із звичайним соматичним (тілесним) захворюванням із захворюванням психічної сфери. В тому ж ракурсі необхідно розглядати можливість створення служби захисту прав пацієнтів, що знаходяться у психіатричних стаціонарах. Представники цієї служби захищають права пацієнтів, які знаходяться у психіатричних стаціонарах, приймають їх скарги і заяви, які вирішують з адміністрацією психіатричного закладу або направляють залежно від їх характеру до органів законодавчої і виконавчої влади, прокуратури або суду.
38.Юридичні аспекти профілактики та лікування інфекційних хвороб, ВІЛ/СНІДу, туберкульозу.
Імунопрофілактика інфекційних хвороб — це система заходів, що здійснюються з метою попередження, обмеження розповсюдження і ліквідації інфекційних хвороб шляхом проведення профілактичних щеплень. У свою чергу профілактичні щеплення - це введення в організм людини медичних імуно- біологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.
Слід зазначити, що історія правового регулювання медичної діяльності в Україні наочно показує, що в умовах земської медицини саме система профілактичних заходів забезпечувала боротьбу з епідеміями інфекційних хвороб - основною причиною смертності того часу. Наприклад, створені в 1868 р. посадові інструкції для лікарів містили вимоги стосовно того, що при першому інформуванні про яке-небудь інфекційне захворювання медик повинен негайно вжити вказані законом заходи, повідомити установі й повітовому лікарю1.
Сучасне законодавство, враховуючи багатий історичний досвід, достатньою мірою регулює питання імунопрофілактики. Цьому питанню присвячений Закон України від 06 квітня 2000 р. "Про захист населення від інфекційних хвороб". Побудова демократичної держави зажадала посилення уваги до дотримання прав пацієнтів при проведенні імунопрофілактики. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам, які не досягли п'ятнадцятирічного віку чи визнані у встановленому законом порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводяться за згодою їх об'єктивно інформованих батьків або інших законних представників. Особам віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації та за згодою об'єктивно інформованих батьків або інших законних представників цих осіб. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
Слід вказати, що відмова від профілактичних щеплень має вельми важливе значення з позицій свободи вибору людини. Проте закріплення цього права привело до того, що багато громадян, з тих або інших причин ті, що ведуть антисоціальний спосіб життя, бродяжництво, не мають певного місця проживання, не щеплюються, що нерідко викликає підвищене розповсюдження інфекційних захворювань. До них можна віднести дітей, які не відвідують школи (зокрема безпритульних), кількість яких за останній час значно зросла. В той же час необхідно зазначити, що це питання у меншій мірі медико-правове, в більшій - соціальне. Враховуючи наявність права на відмову від профілактичних щеплень, нормативна база містить положення, які роблять таку відмову як підставу для обмеження інших прав і свобод осіб. Відсутність профілактичних щеплень тягне:
— заборону для громадян на виїзд у країни, перебування у яких відповідно до міжнародних медико-санітарних правил або міжнародних договорів України вимагає конкретних профілактичних щеплень;
— відмова в прийомі громадян до виховних, навчальних, оздоровчих та інших дитячих закладів;
— усунення від роботи працівників окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб. Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 03 лютого 2006 р. "Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу імунобіологічних препаратів " визначено перелік таких робіт. Щепленню підлягають:
1. Персонал пунктів, підприємств із заготівлі шкір промислових тварин, їх первинної переробки;
— працівники овоче-, зерносховищ, цукрових заводів, елеваторів;
— мисливці, лісники, меліоратори;
— медичний персонал лабораторій відділів особливо небезпечних інфекцій, протичумних установ, які працюють з живими культурами туляремії або зараженим матеріалом;
— інші.
2. Працівники тваринницьких господарств, неблагополучних щодо бруцельозу незалежно від форми власності;
— працівники м'ясокомбінатів, забійних пунктів та інших підприємств з переробки сировини й продуктів тваринництва, в які надходять сільськогосподарські тварини або сировина тваринницького походження з господарств, неблагополучних щодо бруцельозу;
— ветеринарні працівники, які працюють з живими культурами бруцел або зараженим матеріалом, а також обслуговують господарства, неблагополучні щодо бруцельозу;
— інші.
3. Медичні працівники лабораторій відділів особливо небезпечних інфекцій санепідстанцій та ветеринарні працівники лабораторій ветеринарної медицини, які працюють з живими культурами сибірки або зараженим матеріалом; інші.
4. Працівники водопровідно-каналізаційної мережі; інші.
5. Групи медичного ризику (висока можливість клінічних ускладнень грипу):
— особи з хронічними захворюваннями (дихальної та серцево- судинної систем, нирок, обміну речовин);
— особи віком понад 60 років;
— особи, що перебувають у спеціалізованих колективах (інтернатах, будинках для осіб похилого віку, будинках дитини тощо).
6. Групи епідемічного ризику (висока можливість інфікування грипом):
— діти дошкільного віку, школярі, підлітки, студенти середніх та вищих учбових закладів;
— персонал медичних закладів;
— персонал дошкільних, середніх та інших навчальних закладів, інтернатів, будинків дитини та осіб похилого віку тощо;
— робітники сфери послуг, торгівлі, транспорту, військові, а також особи, що перебувають у контакті з великою кількістю людей;
— персонал підприємств, установ, організацій (з метою запобігання спалахам).
Попередження розповсюдження туберкульозу. Цей напрям медичної діяльності логічно випливає з імунопрофілактики, оскільки туберкульоз - одне з найбільш показових інфекційних захворювань, ігнорування необхідності боротьби з яким призводить до найбільш несприятливих наслідків для великої кількості людей. За даними ВООЗ у світі щороку реєструється 8,9 мільйона хворих на туберкульоз, від якого помирає 1,7 мільйона осіб. Ця хвороба займає перше місце у структурі смертності від інфекційних та паразитарних хвороб.
Епідемія туберкульозу в Україні розпочалася у 1995 році. Щогодини реєструється чотири нових випадки захворювання та один випадок смерті, що зазначено у Законі України від 8 лютого 2007 р. "Загальнодержавна програма протидії захворюванню на туберкульоз у 2007-2011 роках". Протягом останніх 15 років показник захворюваності на туберкульоз збільшився у 2,4 рази. Така ситуація зумовлена соціально-економічними та медичними факторами, зокрема зниженням рівня життя населення та наявністю значної кількості хворих осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі, недостатнім фінансуванням протитуберкульозних заходів, нестачею кваліфікованих медичних працівників, поширенням хіміорезистентного туберкульозу та ВІЛ-інфекції.
У контексті прав пацієнтів у цьому напрямі медичної діяльності необхідно зазначити, що Закон України від 05 липня 2001 р. "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" не містить статті, яка б чітко регламентувала права осіб, хворих на туберкульоз. Аналіз Закону дає можливість виділити такі права пацієнтів хворих на туберкульоз:
1. Лікувально-профілактична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та наукових установах, медичний (диспансерний) нагляд, а також санаторно-курортне лікування у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях надаються безоплатно.
2. Під час лікування безперебійно та безоплатно забезпечуються протитуберкульозними препаратами в кількості та асортименті, встановлених центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я у стандарті лікування хворих на туберкульоз.
3. Хворі на заразні форми туберкульозу, які проживають у гуртожитках, а також в одній кімнаті разом з іншими членами сім'ї або в перенаселених квартирах, мають право на першочергове отримання житла в порядку, встановленому законодавством.
4. Хворі на активні форми туберкульозу та діти і підлітки, інфіковані мікобактеріями туберкульозу, під час лікування в протитуберкульозних стаціонарах і санаторіях безоплатно забезпечуються харчуванням за підвищеними нормами.
5. Вперше виявленим хворим на активні форми туберкульозу та хворим із рецидивом туберкульозу листок непрацездатності може видаватися на весь визначений лікарем період проведення основного курсу лікування. За висновком медико-соціальної експертної комісії листок непрацездатності зазначеним особам може бути продовжений, але не більше, ніж на 10 місяців від дня початку основного курсу лікування. На весь період лікування хворого на туберкульоз за ним зберігається місце роботи.
6. Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації усіх форм власності не має права звільнити працівника у зв'язку з його захворюванням на туберкульоз, крім випадків, коли такі особи можуть бути визнані тимчасово або постійно непридатними.
Попередження розповсюдження BIJI-інфекції. Неможливість лікування навіть за допомогою найсучаснішого арсеналу засобів є основною причиною необхідності підвищеної уваги до питань СНІДу. Завдання держави в цілому і законодавця зокрема, полягає у створенні умов, за яких знижується вірогідність виникнення нових випадків захворювання. Не можна забувати при цьому, що в контексті медичного права, як і права взагалі, права і свободи людини превалюють над інтересами держави. Це ключовий чинник при висвітленні прав BIJI-інфікованих хворих, що є пацієнтами. Закон України від 12 грудня 1991 р. "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" передбачає наявність таких прав осіб, у яких виявлена ВІЛ-інфекція:
1. Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.
2. Відшкодування збитків, пов'язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини.
3. Безоплатне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та на психосоціальну підтримку.
4. Безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за рахунок лікувальної установи, яка видала направлення на лікування.
5. Користування ізольованою жилою кімнатою.
6. Участь BIJI-інфікованих та хворих на СНІД осіб у випробуваннях медичних засобів і методів, науковому вивченні або навчальному процесі, фотографуванні, відео- та кінозйомках проводиться тільки за їх згодою.
7. Використання крові та інших біологічних матеріалів ВІЛ- інфікованих або хворих на СНІД осіб для наукових досліджень провадиться лише за їх згодою і передбачає компенсацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
8. Забороняється відмова у прийнятті до лікувальних закладів, у поданні медичної допомоги, ущемлення інших прав осіб на підставі того, що вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також ущемлення прав їх рідних і близьких на цій підставі.
9. Неправомірні дії посадових осіб, які порушують права BLJI- інфікованих та хворих на СНІД, їх рідних і близьких, можуть бути оскаржені до суду.
10. Особи, зараження яких ВІЛ-інфекцією сталося внаслідок виконання медичних маніпуляцій, мають право на відшкодування у судовому порядку завданої їх здоров'ю шкоди за рахунок винної особи.
39.Лікарська помилка — це дефект надання медичної допомоги, що пов'язаний з неправильними діями медичного персоналу, який характеризується добросовісною помилкою за відсутності ознак умисного або необережного злочину. З цього визначення випливає, що лікарська помилка виникає при добросовісному відношенні медика до своїх обов'язків, коли немає причин говорити про наявність ознак складу злочину. Відразу необхідно зазначити, що термін "лікарська помилка" в смисловому плані багато в чому історично зумовлений. На сьогоднішній день є всі підстави вважати правочинність вживання поняття медична помилка, оскільки професійні помилки трапляються в практиці роботи і середнього, і молодшого медичного персоналу. В основі помилок можуть знаходитися як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. Серед перших можна виокремити:
— відсутність належних умов надання медичної допомоги;
— недосконалість існуючих способів лікування захворювань;
— тяжкість стану хворого та ін.
Розглядаючи найбільш значущі суб'єктивні причини лікарських помилок, слід виділити:
— недостатній досвід медичного працівника;
— недостатнє обстеження хворого, неправильна інтерпретація лабораторних та інструментальних досліджень;
— недооцінка або переоцінка результатів консультацій інших фахівців тощо.
Класифікація лікарських помилок залежить від обраного критерію. За нозологічним принципом, тобто залежно від локалізації і виду патологічного процесу, виділяють помилки при "гострому животі", інфаркті міокарду, захворюваннях дихальної системи та ін. Залежно від суті і зв'язку з лікувально-діагностичним процесом розрізняють такі лікарські помилки:
— діагностичні помилки пов’язані насамперед з атиповим перебігом захворювання; пізньою госпіталізацією, унаслідок чого клінічна картина стала нетиповою; відсутністю сучасних методів діагностики .
— організаційні -- несвоєчасна госпіталізація хворого в стаціонар; неправильна розстановка лікарів у наданні медичної допомоги; незадовільне матеріальне забезпечення лікувально-профілактичного закладу;недостатнє використання консультативної допомоги лікарів, що мають вищу лікарську категорію; відсутність обліку та аналізу помилок.
— Лікувальні -- обумовлені наявністю помилок при встановлені діагнозу захворювання.Якщо діагноз не був встановлений правильно і вчасно, відповідно і лікування не буде патогенетичним повним та якісним.
Лікар не несе відповідальності кримінальної за помилки але це не означає що вони повинні залишатися непоміченими.Аналіз таких помилок зясування й усунення причин їх виникнення є важливом елементом роботи всіх лікувальних закладів .Значну допомогу в цьому надають клініко-патоморфологічні конференції.
При цьому є необхідність визнати помилки медичного персоналу, які сталися внаслідок об'єктивних обставин (недосконалість медицини, відсутність необхідних лікарських засобів і медичної техніки та ін.) такими, за які медичні працівники не притягаються до відповідальності. Такі несприятливі результати повинні розбиратися з позицій відповідальності лікувальних установ, їх керівників. Це, у свою чергу, враховуючи цивільно-правовий аспект відповідальності за неналежне надання медичної допомоги, не повинно надавати права на регресний позов. Коли ж мова йде про лікарські помилки, в основі яких лежать суб'єктивні причини (неправильна інтерпретація результатів лабораторно-інструментальних досліджень, недостатній досвід і т.д.), необхідно передбачити персональну відповідальність медичних працівників. В даному випадку мова може йти також про відшкодування збитку і компенсації моральної шкоди пацієнтові.
Актуальність проблеми правової регламентації лікарських помилок пояснюється також й статистичними даними, що належать як до частоти лікарських помилок, так і до економічних втрат, пов'язаних з дефектною діяльністю медичних працівників. Найважливішим завданням медичного права є регулювання за допомогою правових механізмів не самих лікарських помилок, а питань відповідальності медичних працівників за їх здійснення.
40.У житті людини, незалежно від специфіки її професії, зустрічаються ситуації, коли стаються ті або інші явища, які не залежать від самої людини, на хід і виникнення яких вона практично не може вплинути. Не є виключенням і сфера медицини. Прикладами таких ситуацій є нещасні випадки в практиці надання медичної допомоги, які не залежать від дій медичних працівників, їх суб'єктивних особливостей. Розглядаючи такий варіант дефектів надання медичної допомоги як нещасний випадок, важливо зазначити, що відносно його правової кваліфікації ситуація достатньо ясна - це діяння, за яке не настає відповідальність. Але, незважаючи на те, що такі випадки не спричиняють за собою покарання, вони мають свої особливості, свої характерні ознаки, які в обов'язковому порядку повинні оцінюватися в повному об'ємі з урахуванням всіх супутніх настанню нещасного випадку чинників.
З погляду медичного права нещасний випадок — це дефект надання медичної допомоги, пов'язаний з випадковим збігом обставин, які лікар, діючи правомірно, в рамках посадових інструкцій і відповідно до прийнятих у медицині методів і способів лікування (діагностики), не міг передбачати і запобігти. Такий підхід до визначення нещасного випадку дозволить кваліфікувати подібний несприятливий результат медичного втручання і провести якісний правовий аналіз. Характерна особливість нещасного випадку в порівнянні з лікарською помилкою - правомірність дій лікаря, тобто відсутність в його діях критерію помилковості. В той же час, за результуючим чинником, це все ж таки дефект надання медичної допомоги.
Нещасні випадки класифікують:
1. Нещасні випадки, що пов’язані з роботою поза виробництвом:
- при виконанніобов’язкугромадянинаУкраїни;
- при врятуванніжиття людей, охоронівласності та правопорядку;
- при виконаннідержавнихабогромадськихобов’язків;
- спец. завданьорганіввлади та громадськихорганізацій;
- втратапрацездатності в зв’язку з виконаннямдонорськихфункцій;
- по дорозіна роботу або з роботи.
2. Нещаснівипадки, щопов’язані з роботою на виробництві:
- на територіїпідприємства, організаціїабоіншомумісціроботипротягомробочого
часу (включаючи перерви);
- в неробочий час при виконанніробіт за завданнямпідприємства;
- при виконаннітрудовихобов’язків (в т.ч. під час відрядження) і робіт в інтересах
підприємства;
- під час слідування на роботу або з неї на транспортіпідприємстваабоорендованому
ним транспорті.
Нещаснівипадкикласифікують за видами:
- Без втратипрацездатності;
- Зтимчасовоювтратоюпрацездатності;
- Зістійкоювтратипрацездатності;
- Групові (кількістьпотерпілих) одночаснодвоє і більше людей;
- Нещаснийвипадокзісмертельнимнаслідком
Нещасних випадків, на жаль, не можна уникнути навіть при дуже кваліфікованому і добросовісному відношенні медичних працівників до виконання своїх професійних обов'язків. Важливим чинником при цьому є обставина, відповідно до якої відповідальність медика, через об'єктивні обставини, не настає. Підставою звільнення від відповідальності медичних працівників при нещасних випадках є відсутність вини, оскільки при добросовісному відношенні до виконання обов'язків медичний працівник не передбачав і не міг передбачати можливості настання несприятливих наслідків.
Характеризуючи приклади нещасних випадків у медичній практиці, можна зазначити найбільш типові. До них належать:
— незвична анатомічна будова або вроджені аномалії будови того або іншого органу (важливий чинник при проведенні інвазивних діагностичних досліджень, що супроводжуються проникненням крізь тілесну оболонку людини);
— атипове протікання захворювання у пацієнта, пов'язане з індивідуальними особливостями організму;
— алергічні і токсичні реакції на діагностичні маніпуляції і введення лікарських засобів;
— раптові зміни показників артеріального тиску (шок, колапс) в результаті індивідуальної психологічної або емоційної реакції на оперативне втручання (маніпуляцію) та ін.
Важливість вивчення і визначення нещасного випадку в практиці медичного права пов'язана з необхідністю визначення правомірності дій медиків і оцінки їх впливу на несприятливий результат втручання. Невинуватий не повинен страждати, а винний повинен відповідати - такий принцип доречний і пояснює актуальність і значущість визначення нещасного випадку в практиці надання медичної допомоги. При цьому, як вже було сказано, характерна особливість у порівнянні з лікарськими помилками - правильність і своєчасність дій медичного персоналу, у повній відповідності з положеннями керівних документів. Проте, і це вельми важлива обставина, що має відношення до всієї проблеми дефектної роботи лікарів, розглядатися до встановлення суті дефекту надання медичної допомоги нещасні випадки повинні як лікарські помилки. Пояснюється це неможливістю в короткі терміни визначити причину дефекту, тобто основну ланку, що призвела до несприятливого результату.
Таким чином, необхідність правильного тлумачення і правової кваліфікації нещасних випадків у медицині пояснюється як частотою виникнення таких результатів медичних втручань, так і необхідністю визначення ролі медиків у виникненні нещасних випадків. Ця обставина, у поєднанні із загальною відсутністю відповідальності медичних працівників у таких випадках, примушує юристів пильніше розглядати подібні варіанти несприятливих результатів. Ситуація, за якої будь-який дефект надання медичної допомоги, будь-який несприятливий результат медичного втручання буде видаватися за нещасний випадок, є неприпустимою. Закріплення на законодавчому рівні категорії "нещасний випадок" дозволить оптимізувати процес правової кваліфікації дефектів надання медичної допомоги.
41.З метою визначення виду дефекту надання медичної допомоги, наявності або відсутності об'єктивних або суб'єктивних обставин, необхідним є проведення експертизи несприятливих результатів медичного втручання. Як правило, основна роль тут належить судово-медичним експертизам, одним з ключових завдань проведення яких є дослідження несприятливих результатів. В даний час провадження судово-медичних експертиз регламентується положеннями Закону України "Про судову експертизу" від 25 лютого 1994 p. № 4038 X11 та Інструкції "Про проведення судово-медичної експертизи", затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17 січня 1995 р. № 6. Проведення таких досліджень є непростим і водночас важливим завданням. Ключовим чинником є обов'язковість її проведення, в зв'язку з цим судово-медична експертиза здійснюється у всіх випадках виникнення "лікарських справ" і проводиться за умови отримання головою експертної комісії з органів розслідування або суду всіх необхідних матеріалів справи. З метою встановлення правильності надання медичної допомоги у випадках притягнення до кримінальної відповідальності медичних працівників за "професійні правопорушення" обов'язково призначається проведення комісійної судово-медичної експертизи.
Умовою її проведення є участь декількох лікарів однієї або різних спеціальностей (залежно від конкретного несприятливого результату). Експерти утворюють комісію, всі члени якої мають рівні права. При експертному дослідженні "лікарських справ" з приводу несприятливих результатів медичної практики експерти керуються документами, що визначають роботу судово-медичної експертизи.
Загальна послідовність дій при розгляді дефектів надання медичної допомоги полягає в наступному:
1. Напрям органом, який призначив експертне дослідження, відповідних документів на проведення судово-медичної експертизи з приводу дефекту надання медичної допомоги у відповідну установу.
2. Розгляд комісією достатності і якості наданих матеріалів і питань, що підлягають експертному вивченню.
3. Складання плану проведення експертизи.
4. Безпосереднє дослідження об'єктів експертизи.
5. Складання експертного висновку.
В даний час ведеться дискусія з приводу того, чи мають право лікарі самі оцінювати діяльність своїх колег. У зв'язку з цим хотілося б звернути увагу на таку обставину. Правомірність або незаконність діянь оцінюють юристи, тоді як роль лікарів взагалі і судово-медичних експертів зокрема полягає у визначенні причин несприятливого результату втручання, співвідношення дій лікарів з прийнятими в медицині правилами і методами лікування тощо. Крім того, об'єктивізації експертного висновку могло б сприяти створення альтернативних незалежних центрів судово-медичних експертиз.
Безумовно, слідчий може не володіти спеціальними знаннями в медицині, що ускладнить для нього формулювання питань для експерта. В зв'язку з цим передбачається можливість консультування з боку голови експертної комісії. Зміст подібних питань повинен варіювати залежно від конкретних обставин справи. Проте слід зазначити загальні питання, які повинні з'ясовуватися в більшості випадків дефектів надання медичної допомоги:
— причина смерті або несприятливого результату;
— наявність або відсутність недоліків у діях лікаря;
— конкретні причини неправильних дій медичного працівника;
— чи була можливість у лікаря передбачати несприятливі наслідки своїх дій;
— можливі причини несприятливого результату у разі правильного лікування;
— чи є порушення в організації медичної допомоги в певній лікувальній установі.
Результатом експертного дослідження з приводу дефекту надання медичної допомоги є висновок. Кожен висновок повинен складатись з таких розділів:
— вступної частини, яка включає титульний лист і питання, поставлені на вирішення експертизи;
— протокольної частини, яка включає в себе обставини справи, необхідні відомості з матеріалів справи і попередньої медичної документації, дані попередніх експертиз, а також (за наявності) дані розтину ексгумованого трупа, лабораторних досліджень речових доказів, стаціонарних (амбулаторних) обстежень потерпілого тощо;
— підсумків.
Крім того, тут необхідно відмітити, що при проведенні експертизи по справі про притягнення медичних працівників до кримінальної відповідальності за "професійні правопорушення" в протокольній частині повинні бути детально викладені дані всіх наявних медичних документів. При цьому, залежно від характеру випадку, з історії хвороби обов'язково виписуються: стан хворого при його госпіталізації в стаціонар, записи щоденників, котрі фіксують його стан протягом всього періоду лікування, протоколи операцій, клінічні діагнози, схеми призначеної медикаментозної терапії, об'єм і кратність введення лікарських речовин, результати лабораторних досліджень, характер і обсяг реанімаційних заходів, дані протоколу патологоанатомічного розтину трупа з результатами гістологічного дослідження або дані первинної судово-медичної експертизи, результати кілініко-анатомічних конференцій, а також висновки комісії відомчого розслідування.
Особливості медичної діяльності обумовлюють труднощі медико-юридичної оцінки несприятливих результатів лікування у справах про притягнення до відповідальності медиків за професійні правопорушення. Найбільш важливою і відповідальною частиною висновку є підсумки. Тут повинні міститися мотивовані відповіді на питання, поставлені уповноваженим органом. Очевидно, що ключовим має бути питання про правильність дій медичного працівника. При цьому висновки повинні бути логічно виправданою послідовністю відповідей.
Таким чином, важливо і необхідно удосконалити взаємодію правоохоронних органів і експертних служб у справі об'єктивної юридичної кваліфікації дефектів надання медичної допомоги. Це необхідно як для медичних структур, так і для пацієнтів. Значення судово-медичної експертизи несприятливих результатів медичних втручань полягає ще і в тому, що в даний час є певні труднощі в правовій оцінці висновку судово-медичної експертизи якості надання медичної допомоги. Попереднє теоретико-правове опрацювання дозволить об'єктивніше підходити до розробки положень нормативно-правових актів у системі охорони здоров'я. Чітка і зрозуміла правова кваліфікація дефектів надання медичної допомоги, визначення прав і обов'язків всіх сторін розгляду несприятливих результатів медичних втручань дозволять таким правовим нормам виконувати у тому числі і запобіжну роль у справі дефектної роботи лікарів. Тут необхідно вказати, що важливі спільні зусилля юристів і судових медиків у розробці логічної моделі аргументації висновків і стандартів експертизи якості надання медичної допомоги.
42.Перш за все необхідно зазначити, що ятрогенія - не конкуруюче поняття дефекту надання медичної допомоги. Представлена в підручнику класифікація дефектів надання медичної допомоги включає лікарські помилки, нещасні випадки і медичні злочини. В рамках сказаного вище, під ятрогенією необхідно розуміти нове, ненавмисно або неминуче виникаюче захворювання або патологічний стан, що є прямим наслідком медичного втручання при діагностиці, лікуванні або профілактиці.
Актуальність розгляду і теоретико-правового аналізу ятрогеній у рамках медичного права пояснюється багатьма обставинами. Перш за все необхідно зазначити посилення в даний час ролі і значення правозахисних рухів, спрямованих на визначення і встановлення чіткого правового статусу пацієнтів. У зв'язку з цим пошкодження, що породжені медичними втручаннями, вже не розглядаються як внутрішня справа установ охорони здоров'я. Сам процес лікування, що до недавнього часу був винятковою прерогативою медиків, зараз, як ятрогенний чинник, повинен піддаватися ретельному контролю, у тому числі і щодо критеріїв ефективності і доцільності. Також необхідно зазначити, що медицина сьогодні - це не тільки позитивні емоції від одужання, це і збільшення кількості інвазивних (котрі проникають через тілесну оболонку) медичних втручань, які потенційно приховують в собі ризик виникнення ятрогеній. Можливо, саме це стало підставою для вживання терміну "агресивні медичні чинники", маючи на увазі можливість отримання нових захворювань у результаті відвідування лікувальної установи.
Важлива обставина - посилення уваги медичних працівників до проблем ятрогеній. Особливо необхідно зазначити той факт, що медична діяльність приховує в собі велику кількість непередбачених результатів лікування, так званих медичних ризиків. Ці фактори свідчать, перш за все, не про якість підготовки лікарів, а про об'єктивний розвиток медицини, де використовуються складні методи лікування, які підвищують ризик нанесення пошкоджень при їх проведенні.
За даними ВООЗ, ятрогенії зустрічаються у 20% хворих і складають 10% в структурі госпітальної смертності1. Наявною є парадоксальна діалектична ситуація, коли разом з безперечною користю медицина може породжувати наслідки ще більш негативні, ніж основне захворювання. Залишення інструментів в організмі після операції, внутрішньолікарняне інфікування, лікарські алергії, післяопераційні захворювання - ось далеко не повний перелік ситуацій, при яких необхідно враховувати ятрогенні чинники.
Серед причин ятрогеній необхідно розрізнять об'єктивні і суб'єктивні фактори. До перших належать:
— недосконалість самої медицини;
— невиліковність тієї або іншої патології на сьогоднішній день наявним арсеналом медичних засобів;
— необхідність здійснення інвазивних процедур для підтвердження (спростування) діагнозу.
Суб'єктивні причини виникнення ятрогенних захворювань найчастіше пов'язані з індивідуальними якостями медичного працівника. Мова йде про:
— недостатність професійних навиків медичного працівника;
— невміння правильно зібрати інформацію про захворювання пацієнта;
— незацікавленість в оцінці стану хворого;
— інші чинники, які цілком залежать від самого лікаря.
Всі ці обставини свідчать про необхідність продуманого і зваженого підходу при правовому аналізі ятрогенного пошкодження. Емоційне забарвлення, яке часто присутнє при інтерпретації станів, викликаних лікарськими діями, повинне відійти на другий план. У основі правової кваліфікації повинні бути: вивчення початкового стану хворого, аналіз причинно-наслідкового зв'язку і його чинників, правильна оцінка медичного ризику і шкоди стану здоров'я. При такому підході до ятрогеній буде можливість адекватної і правильної правової кваліфікації, що враховує все різноманіття проявів нових патологічних станів, викликаних лікарськими діями.
Ятрогенні захворювання часто роблять пацієнтів інвалідами, потенційно знижують якість життя і зменшують її тривалість. Необхідність оптимальної класифікації ятрогеній, що відображає передові медичні і адекватні юридичні аспекти, не викликає сумнівів. Як основний аргумент необхідно вказати судову практику, що формується в даний час, так званих "лікарських справ", коли важливо встановити причину, наявність вини і відповідальності лікаря в тому або іншому несприятливому результаті лікування.
Найбільш оптимальною і визнаною серед медичної громадськості класифікацією ятрогеній можна вважати запропоновану патологоанатомом, професором В. Некачаловим (1998 p.), яка враховує місце ятрогеній у структурі діагнозу. Відповідно до неї, виділяють 3 категорії ятрогеній:
І патологічні процеси, що патогенетично не пов'язані з основним захворюванням або його ускладненням і не відіграють істотної ролі в загальній танатологічній оцінці випадку;
ІІ патологічні процеси, що обумовлені медичним впливом, проведеним за показаннями і виконаним правильно;
ІІІ патологічні процеси, незвичайні смертельні реакції, зокрема обумовлені неадекватними, помилковими або неправильними медичними діями, такими, що з'явилися причиною летального результату.
Особливості правової регламентації медичної діяльності вимагають зваженого підходу до визначення головних критеріїв, на основі яких повинна будуватися класифікація ятрогенних ускладнень. У рамках медичного права виправдано попереднє теоретико-правове осмислення критеріїв класифікації ятрогеній. Доцільно як основу використовувати комплексний підхід, що враховує як вірогідну причину розвитку, так і етап медичної допомоги, на якому сталася ятрогенія. Подібний підхід дозволить більш кваліфіковано підходити до юридичної оцінки ятрогенного захворювання і ролі в ньому медичного персоналу. Таким чином, з позицій сучасного розвитку медичного права, необхідно розрізняти такі види ятрогеній:
1. Діагностичні:
— невстановлений діагноз;
— дефекти виконання діагностичних процедур;
— гіпердіагностика, тобто визначення неіснуючих ознак і захворювань.
2. Лікувальні:
— дефекти виконання лікувальних процедур (напр., кровотечі при ендоскопічних операціях);
— пошкодження органів або тканин при операції;
— залишення інструменту в порожнині тіла;
— радіаційне ураження при променевій терапії.
3. Профілактичні:
— несприятлива реакція організму на профілактичні щеплення;
— негативний вплив зовнішніх чинників (засоби масової інформації, гігієнічне виховання);
— погрішності в проведенні профілактичних заходів.
4. Фармацевтичні:
— наслідки неправильного застосування медикаментів;
— порушення режиму прийому або дозування;
— призначення не показаних при даному захворюванні лікарських засобів.
5.Інформаційно-деонто логічні:
— слова медичного працівника, що неправильно тлумачать;
— недостатня інформація у пацієнта щодо свого захворювання;
— відступ медика від належних правил взаємин з пацієнтом;
— порушення режиму збереження лікарської таємниці.
Зупиняючись на співвідношенні ятрогеній з несприятливими результатами медичних втручань, необхідно зазначити особливу важливість поставленого завдання. Якщо ми всі випадки несприятливих результатів розглядатимемо як ятрогенії, то при такому підході останні увібрали б у себе все різноманіття дефектної роботи лікарів. Суспільство у такому разі мало б ситуацію, при якій існує велика спокуса перекласти всі соціальні, організаційні, економічні та інші труднощі охорони здоров'я на плечі медичних працівників. Тоді лікарі зіткнуться з економічною (позовні вимоги пацієнтів) і юридичною (можлива відповідальність) складовими, що обумовлять невигідність впровадження нових методів лікування, медичних експериментів, інших способів допомоги пацієнтам, які мають потенційну небезпеку ускладнень і несприятливих результатів. У такому разі еволюційний розвиток медицини відбуватиметься із значними труднощами, однією з причин яких є неопрацьованість правового регулювання надання медичної допомоги.
Розглядаючи сучасний стан ятрогеній, їх зв'язки з дефектами надання медичної допомоги, відношення до них права, необхідно ще раз підкреслити, що ятрогенні патології патогенетично (за механізмом розвитку) не пов'язані з основним захворюванням.
Цивільно-правова відповідальність у сфері медичної діяльності - це варіант юридичної відповідальності, який виникає внаслідок порушення у галузі майнових або особистих немайнових благ громадян у сфері охорони здоров'я і який полягає переважно в необхідності відшкодування шкоди. До особистих немайнових благ громадян, які безпосередньо пов'язані з медичною діяльністю, належать перш за все життя і здоров'я.
Ця відповідальність настає при порушенні медиками виконання своїх професійних обов'язків, унаслідок чого було заподіяно шкоду здоров'ю пацієнта. Ключовим фактором цивільно-правової відповідальності є необхідність відшкодування заподіяної шкоди.
Основними документами, які складають нормативно-правову базу, що визначає майнову відповідальність медиків за вчинення професійних правопорушень, є:
¾ Цивільний кодекс України;
¾ Закон України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів".
Сучасне законодавство визначає такі умови настання цивільно-правової відповідальності у сфері медичної діяльності:
1. Протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) медичного персоналу.
2. Заподіяння шкоди пацієнту.
3. Причинний зв'язок між протиправністю та настанням шкідливих наслідків.
4. Вина заподіювана шкоди.
Протиправність — це наявність певного відхилення від правил (норм) надання медичної допомоги, порушення суб'єктивного права пацієнта.
Шкода - це матеріальні збитки, які виражаються у зменшенні майна потерпілого пацієнта і (або) зменшенні його нематеріального блага (життя, здоров'я).
Фізична шкода здоров'ю визначається відповідно до Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України від 17 січня 1995 року.
Майнова шкода визначається в результаті підрахунків витрат, які в пацієнта виникли у зв'язку із заподіянням йому шкоди, а також всі доходи, які потерпілий міг би точно отримати.
Закон України "Про захист прав споживачів" регулює майнову відповідальність медичних закладів за рахунок норм про якість послуги, права споживача на безпечність послуги, компенсації моральної шкоди та ін.
Як було сказано, безпосереднє відшкодування здійснює медичний заклад, де було заподіяно шкоду пацієнтові.
А сам медичний заклад має право регресного позову до безпосереднього заподіювана шкоди -медичного працівника, який вчинив правопорушення. Регрес у сфері цивільно-правової відповідальності медичних організацій - це можливість медичної організації, яка відшкодувала шкоду, заподіяну пацієнтові при наданні медичної допомоги, зворотної вимоги стягнення у розмірі виплаченого відшкодування з працівника цієї установи - конкретного заподіювана шкоди.
Моральна шкода, завдана пацієнтові при наданні медичної допомоги, як термін не так давно відомий вітчизняній юридичній та медичній практиці стосовно необхідності їх компенсації. Правовими основами компенсації моральної шкоди, завданої пацієнтові при наданні медичної допомоги, є:
¾ Цивільний кодекс України;
¾ Закон України "Про захист прав споживачів";
¾ Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди".
Стаття 23 Цивільного кодексу України ("Відшкодування моральної шкоди") гарантує особі право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Згідно Методичних рекомендацій щодо відшкодування моральної шкоди, затверджених Листом Міністерства юстиції України від 13 травня 2004 року, враховується стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. У будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.
Відповідно до ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" "Судовий захист прав споживачів" при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Причинний зв'язок між протиправністю діяння та настанням шкідливих наслідків як третя умова настання цивільно-правової відповідальності у сфері медичної діяльності полягає у встановленні реального зв'язку між діями лікаря і настанням негативних наслідків.
І, нарешті, остання умова - вина заподіювана шкоди — також характеризується особливостями, притаманними медичній діяльності. Лікувальна установа визнається винною, якщо встановлено вину її працівників у заподіянні шкоди здоров'ю пацієнта.
44. Адміністративна відповідальність медичних працівників.
Адміністративна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, яка настає за правопорушення, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення ( 80731-10, 80732-10 ) (далі - КпАП)
Так, відповідно до статті 9 КпАП ( 80731-10 ) адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність,
яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом ( 80731-10, 80732-10 ), настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до
закону кримінальної відповідальності.
Зокрема, глава 5 розділу ІІ Особливої частини КУпАП “Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення” включає притягнення до адміністративної відповідальності, зокрема, за наступні адміністративні правопорушення: порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42); заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 42-2); виробництво, зберігання, транспортування або реалізація продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами та іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні (ст. 42-3); - незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення,
пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети
збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КпАП), порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1); умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46); порушення вимог режиму радіаційної безпеки в місцевостях, що зазнали радіоактивного забруднення (ст. 46-1); порушення встановлених законодавством вимог щодо заняття народною медициною (цілительством) (ст. 46-2).
Також в сфері охорони здоров’я можуть вчинятися й інші адміністративні правопорушення, наприклад щодо якості виробництва медичних препаратів, які, в свою чергу, передбачені главою 13 КУпАП “Адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації”: випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів (ст. 167); випуск у продаж нестандартної продукції (ст. 168); виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і правил (ст. 168-1); передача замовнику або у виробництво документації, яка не відповідає вимогам стандартів (ст. 169); недодержання стандартів при транспортуванні, зберіганні і використанні продукції (ст. 170) та ін.
Крім того, КУпАП містить такі адміністративні проступки, як: невиконання законних вимог посадових осіб органів державного контролю якості лікарських засобів (ст. 188-10 КУпАП); невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків, а так само інших законних вимог посадових осіб органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби (ст. 188-11 КУпАП); порушення права на інформацію (ст. 212-3 КУпАП) [4] – щодо останнього, однак, слід пам’ятати, що посадові особи, на яких поширюється дія Закону України "Про боротьбу з корупцією" [5], притягаються до відповідальності за такі діяння відповідно до Закону України "Про боротьбу з корупцією
До осіб, що вчинили адміністративні правопорушення, застосовуються адміністративні стягнення, передбачені санкціями статей, що встановлюють відповідальність за такі правопорушення.
Варто відмітити, що здебільшого це штрафи у розмірі, який визначається від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Діючий КпАП визначає такі види адміністративних стягнень (ст. 23):
1. попередження;
2. штраф;
3. оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;
4. конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;
5. позбавлення спеціального права, наданого громадянинові;
6. виправні роботи;
7. адміністративний арешт;
8. адміністративне видворення за межі України іноземного громадянина або особи без громадянства.
45. Дисциплінарна відповідальність медичних працівників.
Дисциплінарна відповідальність медичного працівника — це окремий варіант юридичної відповідальності, яка настає у випадку порушення трудових обов'язків.
Важливо визначити, що ж саме може складати порушення трудового законодавства. Відповідь на це запитання треба розглядати в контексті прав та обов'язків працівника перед роботодавцем.
Працівник зобов'язаний:
1. чесно і сумлінно працювати;
2. своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу;
3. додержуватись трудової і технологічної дисципліни;
4. додержуватись вимог нормативних актів про охорону праці;
5. дбайливо ставитись до майна власника, з яким укладено трудовий договір (ст. 139 КЗпП).
У зв'язку з цим за недотримання будь-якого з перелічених обов'язків медичний працівник може бути притягнений до дисциплінарної відповідальності.
^ Протиправною є така поведінка (тобто дії або бездіяльність) працівника, яка не відповідає встановленим правилам. (Наприклад, запізнення на роботу, прогул, поява на роботі в стані сп'яніння.)
^ Не може розглядатись як підстава для накладення дисциплінарного стягнення невиконання трудових обов'язків за відсутності належного медичного устаткування, нормальних умов праці, належної кваліфікації медичного персоналу.
^ Особливістю правового статусу медиків щодо дисциплінарної відповідальністю є їх подвійний статус - як працівників конкретного медичного закладу (типові відносини працівника і роботодавця) і як медиків за кваліфікацією, тобто осіб, зобов'язаних надавати невідкладну медичну допомогу в будь-якому місці.
^ Вітчизняний законодавець виділяє два види дисциплінарних стягнень:
1.Догана.
2.Звільнення за відповідними підставами.
Принципи накладення дисциплінарного стягнення у сфері медичної діяльності:
46. Кримінальна відповідальність медичних працівників за вчинення професійних злочинів. Види професійних злочинів.
Під професійним медичним злочином слід розуміти умисне або необережне діяння, вчинене медичним працівником при виконанні професійних обов'язків, заборонене кримінальним законом під загрозою покарання.
Медичний працівник з позиції кримінального права розглядається з урахуванням двох особливостей.
Перша полягає у сприйнятті медика як загального суб'єкта вчинення злочину.
Друга зводиться до сприйняття медичного працівника як спеціального суб'єкта вчинення злочину, пов'язаного з фактом здобуття медичної освіти. Керуючись такими особливостями, а також можливістю медика виконувати певні службові обов'язки, всі злочини, за які медичні працівники можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності, поділяються на три групи:
До першої групи належать злочини, які пов'язані з професійною діяльністю медичних працівників:
1. неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131);
2. розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132);
3. незаконне проведення аборту (ст. 134);
4. неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей (ст. 137);
5. незаконна лікувальна діяльність (ст. 138);
6. ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139);
7. неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140);
8. порушення прав пацієнта (ст. 141);
9. незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142);
10. порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143);
11. насильницьке донорство (ст. 144);
12. незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145);
13. підміна дитини (ст. 148);
14. незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151);
15. незаконна видача рецепта на право придбання наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 319);
16. порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 320);
17. порушення правил боротьби з епідеміями (ст. 325) тощо.
^ Другу групу злочинів, за які медичні працівники можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності, складають суспільно небезпечні діяння, які пов'язані з виконанням медиком службових обов'язків:
1. розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст.132);
2. неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей (ст. 137);
3. порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184);
4. зловживання владою або службовим становищем (ст. 364);
5. перевищення влади або службових повноважень (ст. 365);
6. службове підроблення (ст. 366);
7. службова недбалість (ст. 367);
8. одержання хабара (ст. 368) та інші.
^ Третю групу з представленої класифікації складають злочини, за які медичні працівники притягуються до кримінальної відповідальності на загальних підставах. До них можуть відноситись ті злочини, за які медичний працівник притягується до кримінальної відповідальності як загальний суб'єкт цього злочину, тобто без урахування відношення до професійної медичної діяльності.
^ Ненадання допомоги хворому - найбільш значне серед навмисних злочинів, вчинених медичним працівником. Кримінальна відповідальність настає за наявності наслідків у вигляді смерті, заподіянні тяжкої або середньої тяжкості шкоди здоров'ю людини.
Обставини, які виключають злочинність діяння:
1. хвороба самого медичного працівника;
2. непереборна сила;
3. відсутність для надання конкретного виду допомоги кваліфікації;
4. стан крайньої необхідності;
5. відсутність необхідних ліків, інструментів для надання медичної допомоги.
Перелік цих обставин не може бути вичерпним. Судово-слідчі органи визначають такі обставини у кожному конкретному випадку ненадання допомоги хворому. Не є обставинами, які виключають злочинність діяння, виклик у нічний і неробочий час, перебування у відпустці, відсутність згоди хворого або його законного представника на медичне втручання у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною і таке ін.
Невиконання чи неналежне виконання професійних обов'язків може бути як одноразовим, так і систематичним.
За ст. 140 можуть кваліфікуватись, зокрема, такі діяння:
1. несвоєчасний або неправильний діагноз захворювання;
2. залишення хворого без належного медичного догляду;
3. переливання крові іншої групи;
4. залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної операції;
5. застосування неправильного лікування;
6. недостатній контроль за медичною технікою;
7. невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур тощо.
Обставини, які виключають злочинність діяння.
1. крайня необхідність (ст. 39 ККУ);
2. діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42 ККУ).
^ Щодо крайньої необхідності кримінальний закон визначає, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в цій обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
^ Діяння, пов'язане з ризиком - ще одна підстава, що виключає злочинність у діях медичного працівника.
Стаття 42 ККУ визначає, що не є злочином діяння, яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.
Незаконна лікувальна діяльність 49
Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого,-карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
1. Основним безпосереднім об'єктом злочину є життя або здоров'я особи, а його додатковим обов'язковим об'єктом - порядок подання громадянам .якісної та кваліфікованої медичної Допомоги2. Об'єктивна сторона злочину виражається у занятті особою, яка не має належної медичної освіти, лікувальною діяльністю як професією, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.Заняття лікувальною діяльністю означає такі дії, як огляд хворого, встановлення діагнозу, консультування, призначення до вживання ліків, визначення засобів, методів і прийомів впливу на організм людини, проведення процедур, хірургічне втручання тощо. При цьому не обов'язково, щоб лікувальна діяльність здійснювалась особою тривалий період і була. для неї джерелом існування. Проте незаконне заняття лікувальною діяльністю як підприємницькою у разі отримання доходу у великих розмірах кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 138 і ч.1 ст. 202.У разі, якщо незаконна лікувальна діяльність здійснюється забороненими методами чи засобами, вчинене підлягає кваліфікації за ст. 138 і додатково, залежно від конкретного забороненого методу чи засобу, за ст. ст. 141, 142, 143, 152 чи 155, 314, 315, 324 тощо.Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого. Під тяжкими наслідками слід розуміти спричинення смерті, заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження. При цьому під хворим розуміється не тільки особа, яка насправді має певне захворювання, а й будь-яка інша особа, яка звернулась до винного тому, що сама вважала себе хворою або її вважали хворою батьки, опікуни тощо. Для інкримінування особі ст. 138 необхідно довести, що вказані суспільне небезпечні наслідки перебувають у причинному зв'язку з незаконним лікарюванням. Заняття медичною практикою особою, яка не має належної медичної освіти, без отримання ліцензії на такий вид підприємництва, що не мало своїм наслідком тяжких наслідків для потерпілого, тягне за собою адміністративну відповідальність за ст. 164 КАП. Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, кваліфікується за ст. 134.3. Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку І не має належної медичної освіти.Згідно із законодавством про охорону здоров'я лікувальною діяльністю можуть займатись особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Отже, особами, які мають належну медичну освіту, відповідно до ст. 138 є особи, які отримали у встановленому порядку один із належних документів: а) диплом про медичну освіту, виданий державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації або такими, що до них прирівняні; б) свідоцтво (довідку) про підвищення кваліфікації за останні 5 років, видане державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації, науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації І перепідготовки кадрів або такими, що до них прирівняні; в) свідоцтво про присвоєння (підвищення) відповідної кваліфікаційної категорії; г) сертифікат про присвоєння звання лікаря-спеціаліста; д) атестаційно-експертний висновок Української асоціації народної медицини. Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності, у т.ч. на підприємницьких засадах, після перевірки Їх кваліфікації.До осіб, які мають належну медичну освіту, відповідно до законодавства про охорону здоров'я прирівнюються особи без спеціальної освіти, які здійснюють діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини, але тільки за сукупності таких умов: 1) володіння певним обсягом професійних знань та вмінь в галузі народної та нетрадиційної медицини, що засвідчується свідоцтвом, атестатом, дипломом, іншим документом, виданим МОЗ України чи Українською асоціацією народної медицини); 2) отримання дозволу на таку діяльність в установленому порядку; 3) здійснення її. під контролем лікаря.
Право лікарювання у межах, визначених законодавством про охорону здоров'я, мають такі представники медичного персоналу, як лікар, фельдшер, акушер, медична сестра. Медичною практикою дозволяється займатись лише за спеціальністю, визначеною у сертифікаті або посвідченні про спеціалізацію, за переліками відповідних медичних спеціальностей, які затверджуються МОЗ. Якщо особи бажають застосувати методи, не передбачені кваліфікаційними вимогами певної спеціальності, але дозволені у медичній практиці для лікарів або середнього медичного персоналу, до документів, які подаються для отримання ліцензії на заняття медичною практикою, додаються посвідчення про опанування такими методами в закладах, яким надано право видавати посвідчення до диплома певної спеціальності державного зразка.
Медичних працівників, які займаються лікувальною діяльністю не відповідно до документально посвідченої спеціальності, у контексті відповідальності за ст. 138 також слід визнавати особами, які не мають належної медичної освіти. Не є суб'єктом цього злочину, наприклад, медична сестра, яка за плату робить призначену хворому медичну маніпуляцію, або лікар-окуліст, який за плату оглядає хворого і рекомендує йому окуляри. Якщо ці медичні послуги надаються в державному чи комунальному закладі охорони здоров'я, то незаконна вимога їх оплати може бути кваліфікована за ч. 1 ст. 184,
Якщо особа з належною медичною освітою займається проведенням розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів, Інших аналогічних заходів з використанням гіпнозу чи інших методів психічного або біоенергетичного впливу без отримання на такий вид медичної практики спеціального дозволу МОЗ, то вчинене, за наявності інших ознак, має кваліфікуватися за ст. 142.
4. Суб'єктивна сторона злочину визначається ставленням до наслідків і характеризується необережністю.
Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (cm. cm. 74-75).
Наказ МОЗ "Про подальше удосконалення атестації лікарів" № 168 від 21 листопада 1991 р.
Перелік вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною діяльністю. Затверджений наказом МОЗ № 195 від 25 грудня 1992 р.
Наказ МОЗ "Про порядок допуску до медичної і фармацевтичної діяльності в Україні громадян, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн" від 19 серпня 1994 р.
Положення про організацію роботи цілителя, який здійснює медичну діяльність, в галузі народної та нетрадиційної медицини. Затверджене наказом МОЗ № З6 від 11 лютого 1998р.
47
Зважаючи на збільшення кількості позовних заяв громадян щодоненалежного надання медичної допомоги, проблемам юридичноївідповідальності медиків за професійні правопорушення требаприділяти значно більше уваги.
Правові, організаційні, економічні та соціальні засадиохорони здоров'я в Україні визначають Основи законодавства Українипро охорону здоров'я ( 2801-12 ) (далі - Основи).
Так, відповідно до статті 80 Основ ( 2801-12 ) особи, винні упорушенні законодавства про охорону здоров'я, несуть цивільну,адміністративну або кримінальну відповідальність згідно іззаконодавством.
При цьому слід зазначити, що згідно з частиною третьоюстатті 34 Основ ( 2801-12 ) лікар не несе відповідальності заздоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписівабо порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.
Кримінальна відповідальність є найбільш суворим видомюридичної відповідальності медичних працівників за правопорушення,що вчиняються ними під час здійснення професійної діяльності.Згідно з частиною першою статті 2 Кримінального кодексуУкраїни ( 2341-14 ) (далі - ККУ) підставою кримінальноївідповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння,яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом ( 2341-14 ).Медичні працівники відповідальні за вчинення злочинів назагальних засадах, до того ж у ККУ є ряд складів злочинів, якімають відношення саме до професійної діяльності лікарів.Злочини, що вчиняються медичним працівниками у зв'язку зі
здійсненням ними професійної діяльності, умовно можна поділити натакі:
- злочини проти життя і здоров'я особи (пацієнта);
- злочини проти прав особи (пацієнта);
- злочини у сфері господарської діяльності з медичної
практики;
- злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів або прекурсорів;
- інші злочини, вчинені медичними працівниками у зв'язку з
їхньою професійною діяльністю.Переважна більшість "медичних" злочинів сконцентровані у
розділі II ККУ ( 2341-14 ) "Злочини проти життя і здоров'я особи".
До них належать, зокрема:
- неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило
зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби (ст. 131 ККУ) ( 2341-14 );
- розголошення відомостей про проведення медичного огляду на
виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 ККУ) ( 2341-14 );
- незаконне проведення аборту (ст. 134 ККУ) ( 2341-14 ) - у
разі якщо медичний працівник не має спеціальної медичної освіти;
- незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 ККУ) ( 2341-14 ) -
заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу,
здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти;
- ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139
ККУ) ( 2341-14 );
- неналежне виконання професійних обов'язків медичним або
фармацевтичним працівником (ст. 140 ККУ) ( 2341-14 );
- порушення прав пацієнта (ст. 141 ККУ) ( 2341-14 );
- незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 ККУ)
( 2341-14 );
- порушення встановленого законом порядку трансплантації
органів або тканин людини (ст. 143 ККУ) ( 2341-14 );
- насильницьке донорство (ст. 144 ККУ) ( 2341-14 );
- незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 ККУ)( 2341-14 ).Варто зазначити, що випадки притягнення медичних працівниківдо кримінальної відповідальності, а тим більше винесення щодо нихобвинувального вироку в Україні є порівняно нечастими. Протекерівникам закладів охорони здоров'я необхідно знати про те, якідії чи бездіяльність підпадають під кримінальну-правову заборону іна попередження якої поведінки підлеглих слід спрямовувати своїзусилля.
Адміністративна відповідальність є різновидом юридичноївідповідальності, яка настає за правопорушення, передбаченіКодексом України про адміністративні правопорушення ( 80731-10,80732-10 ) (далі - КпАП)Так, відповідно до статті 9 КпАП ( 80731-10 )адміністративним правопорушенням (проступком) визнаєтьсяпротиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність,яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободигромадян, на встановлений порядок управління і за яку закономпередбачено адміністративну відповідальність.
Адміністративна відповідальність за правопорушення,передбачені цим Кодексом ( 80731-10, 80732-10 ), настає, якщо ціпорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно дозакону кримінальної відповідальності.До адміністративних правопорушень у галузі охорони здоров'я населення належать, зокрема:- порушення санітарно-гігієнічних ісанітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42 КпАП)( 80731-10 );- незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення,пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без метизбуту в невеликих розмірах (ст. 44 КпАП) ( 80731-10 ); - порушення встановленого порядку взяття, переробки,зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) їїкомпонентів і препаратів (ст. 45-1 КпАП) ( 80731-10 ).
До осіб, що вчинили адміністративні правопорушення,застосовуються адміністративні стягнення, передбачені санкціямистатей, що встановлюють відповідальність за такі правопорушення.Варто відмітити, що здебільшого це штрафи у розмірі, якийвизначається від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
На сьогоднішньому етапі розвитку українського суспільства імедико-правової науки на перший план відносно відповідальностімедичних працівників за професійні правопорушення виходитьцивільно-правова відповідальність.
Відповідно до частини першої статті 1 Цивільного кодексуУкраїни ( 435-15 ) (далі - ЦКУ) цивільним законодавствомрегулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільнівідносини), засновані на юридичній рівності, вільномуволевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Цивільно-правова відповідальність у сфері медичноїдіяльності - це вид юридичної відповідальності, який виникаєвнаслідок порушення у галузі майнових або особистих немайновихблаг громадян у сфері охорони здоров'я і який полягає переважно внеобхідності відшкодування шкоди. До особистих немайнових благгромадян, які безпосередньо пов'язані з медичною діяльністю,належать перш за все життя і здоров'я. З цієї причини можнастверджувати, що цивільно-правова відповідальність - це своєріднийзасіб забезпечення захисту особистих немайнових прав (життя іздоров'я) пацієнтів при наданні медичної допомоги.Варто зазначити, що більшість медичних працівників здійснюєсвою професійну діяльність, перебуваючи у трудових відносинах ззакладами охорони здоров'я. Згідно з частиною першою статті 1172ЦКУ ( 435-15 ) юридична або фізична особа відшкодовує шкоду,завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових(службових) обов'язків.
Переважна більшість позовів, що пред'являються пацієнтами дозакладів охорони здоров'я (у тому числі до фізичних осіб -суб'єктів підприємницької діяльності, що займаються медичноюпрактикою), є позовами про відшкодування матеріальної та моральноїшкоди, завданої ушкодженням здоров'я, спричиненого медичноюдопомогою неналежної якості. Відшкодування такої шкодиздійснюється відповідно до положень глави 82 ЦКУ ( 435-15 ).
Проте варто зазначити, що обов'язковою умовоювідповідальності за заподіяння шкоди є причинний зв'язок міжпротиправною поведінкою і заподіяною шкодою. Наприклад, якщо шкодане є наслідком протиправної поведінки заподіювача шкоди, а сталасяз інших причин (через недотримання пацієнтом медичних рекомендацій
чи внаслідок індивідуальних особливостей організму пацієнта), узаподіювача шкоди не виникатиме обов'язку відшкодувати шкоду.
Для настання цивільно-правової відповідальності за шкодуздоров'ю необхідно, щоб така шкода була спричинена з винизаподіювача шкоди. Вина медичних працівників, як правило, виступає
у формі необережності. Для звільнення від обов'язку відшкодувати
шкоду здоров'ю заподіювач шкоди повинен довести, що вона сталася
не з його вини.
50
Проблематика лікарських помилок завжди була цікавою як у середовищі лікарів та юристів так і серед звичайних громадян які мають право на якісне медичне забезпечення Проблема лікарських помилок актуальна в інших країнах
На сьогоднішній день в Україні все ще немаєузагальненої судової практики з проблем ліė
карської помилкиĖĊтака ситуація виникає з причини того що відсутні чіткі юридичнікритерії лікарської помилки які могли би стати основою при розслідуванні злочинів пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними або фармацевтичними працівниками
Основним критерієм для признання випадку нещасним є неможливість передбачити всі негативні наслідки ґрунтуючись на сучасних даних медичної науки Частіше всього нещасні випадки які закінчуються ускладненнями з боку здоров’я пацієнта або смертю мають елемент добросовісної помилки яка іноді неможе бути виявлена навіть спеціалістом високого класу так як дії лікаря знаходились в рамках відповідних професійних норм встановлених у сфері медицини Найбільшої уваги серед нещасних випадків заслуговує раптова смерть під час оперативного втручання
Причини смерті під час оперативного втручання можуть бути різноманітні гостра серцево-судинна недостатність операційний шок рефлекторна зупинка серця та дихання судинні ускладнення спазм тромбоз тощо
Раптова смерть під час оперативного втручання потребує додаткового дослідження Причин які призвели до такого виду ускладнення а також можливості медичним працівником передбачити ці причини та своєчасно вплинути на них з метою профілактики такого виду ускладнень
У судово-медичній літературі неналежності професійній діяльності лікарів приділяється значна увага але є низка питань які пов’язані із нещасними випадками в медичній практиці причина виникнення яких мало з’ясована та недостатньо описана фактично немає на сьогоднішній день чітких юридичних критеріїв які могли б відмежувати лікарську помилку від нещасного випадку
І.В Марковін поділяє всі випадки залучення лікарів до судової відповідальності на дві групи до першого він відносить наявність злого наміру спрямованого на заподіяння шкоди суспільству або окремій особі до другої групи дій лікарів що спричинили несприятливі наслідки відносяться всі випадки залучення лікарів до відповідальності без вищевказаних причин коли заподіяння шкоди здоров’ю або смерті з боку лікаря було без злого наміру та явилось наслідком лікарської помилки
Однак рішення питання про наявність чи відсутність у діях медичних працівників елементів протиправності та вини є прерогативою виключно юристів а не судових медиків та клініцистів
При аналізі ст. 140 КК України Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником об’єктивна сторона включає діяння дію чи бездіяльність яке полягає у неналежному виконанні або не виконанні взагалі медичним працівником своїх обов’язків що призводить до суспільно небезпечних наслідків для здоров’я та життя людини яка потребує медичної допомоги Якщо розглянути поняття неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх обов’язків то по своїй суті воно не буде сильно відрізняться від такого поняття як ненадання допомоги хворому так як і в першому і в другому випадку причиною виникнення негативних наслідків для пацієнта стали дії або бездіяльність медичного або фармацевтичного працівника
У вітчизняній літературі формулюються наступні умови кримінальної відповідальності за лікарські помилки здійснені медичними працівниками при виконанні професійних обов’язків дії медичного працівника були явно не правильними суперечили загальновизнаним,загальноприйнятим правилам медицини медичний працівник міг і повинен був передбачити що дії його неправильні і тому можуть нанести шкоду хворому ці неправильні дії сприяли прямо або опосередковано настанню негативних наслідків смерті хворого або нанесенню суттєвої шкоди його здоров’ю
Пропонуємо розглянути деякі ознаки потенціальної неналежності виконання своїх обов’язків медичними або фармацевтичними працівниками тобто такі ознаки при яких є велика ймовірність виникнення ускладнень Лікувального процесу дії медичного працівника були об’єктивно невірними та суперечили загальноприйнятим тактикам лікування які відображені у відповідних наказах інструкціях рекомендаціях МОЗ та ВООЗ виходили за межі його кваліфікації лікувальні заходи були проведені несвоєчасно злочинне очікування та не в повному обсязі допущені помилки під час лікування були систематичними простежувалися як у даному випадку так і в минулих та системними сукупність привела до негативного наслідку важливі лікувальні маніпуляції проводились медичним працівником у хворобливому стані у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння сильної перевтоми чи значного стресу
Отже поняття неналежне виконання обов’язків медичними та фармацевтичними працівниками буде мати місце у тому випадку коли дії медичного чи фармацевтичного працівника будуть виходити за межі випадковості та казуїстики будуть наслідком невиконання ігнорування чи не повного виконання прямих обов’язків які регламентуються наказами та інструкціями МОЗ та СЕС України рекомендаціями ВООЗ посадовими інструкціями кваліфікаційними вимогами та стандартами лікування Перед слідчими органами стоїть задача оцінити правильність дій медичного персоналу використовуючи спеціальні знання експертів та вилучену медичну документацію яка дозволяє зрівняти тактику проведення лікувально-профілактичних заходів медичним працівником з діями Які необхідно було здійснити в даній ситуації згідно з вимогами нормативних медичних документів офіційних наказів інструкцій рекомендацій
48
Незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, в будь-якому вигляді матеріальних благ або вигід майнового характеру у значному розмірі за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке він займає на підприємстві, в установі чи організації,- карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.
Примітка. Під незаконною винагородою у значному розмірі в цій етапі слід розуміти незаконну винагороду, яка в два і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
1. Об'єктом злочину є авторитет державних установ, підприємств та організацій.
2. Предмет злочину - матеріальні блага та вигоди майнового характеру. Під матеріальними благами розуміються будь-які матеріальні цінності, вартість яких може бути виражена у грошовому еквіваленті (гроші, різні речі, товари тощо). Вигоди майнового характеру - право на майно, послуги, пільги майнового характеру, а також будь-які дії, пов'язані з можливістю одержати матеріальні блага або послуги чи з можливістю уникнути матеріальних витрат. Такими вигодами можуть бути безоплатне одержання для використання транспорту, приміщення, іншого майна, квитків для проїзду в транспорті чи квитків на відвідування видовищних заходів (концерти, спортивні змагання) тощо. Склад злочину, передбаченого ст, 354, дії особи утворюють лише у разі, коли одержані матеріальні блага або вигоди майнового характеру становлять значний розмір. Згідно з приміткою до ст. 354 значний розмір незаконної" винагороди має місце тоді, коли вона в два і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
3. З об'єктивної сторони злочин виражається у незаконному одержанні шляхом вимагання в будь-якому вигляді матеріальних благ або вигоди майнового характеру за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке особа посідає на підприємстві, в установі чи організації. Таким чином, склад злочину, передбаченого ст. 354, одержання зазначеної винагороди утворює за наявності сукупності ознак, а саме, коли: 1) така винагорода є незаконною; 2) способом її одержання є вимагання; 3) вона є платою за виконання чи невиконання винним певних дій.
Незаконним слід визнавати таке одержання матеріальних благ або вигоди майнового характеру, яке офіційно не передбачене для винного за виконання ним роботи на підприємстві, в установі чи організації (на яке він за законом не має права). Кримінальне караним зазначене одержання винагороди є лише у разі, коли воно здійснюється шляхом вимагання. Про поняття вимагання див. коментар до ст. ст. 189 і 368. Якщо незаконна винагорода одержується за відсутності ознак вимагання (наприклад, особа з власної ініціативи вручає працівникові гроші чи товари або надає послуги матеріального характеру), кримінальна відповідальність за ст. 354 виключається. За таких обставин вчинене може розглядатися як дисциплінарний проступок.
Для кваліфікації діяння за ст. 354 необхідно, щоб незаконна винагорода одержувалась працівником за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке він посідає на підприємстві, в установі чи організації. Такі дії можуть як входити до кола його повноважень, так і обумовлюватись його офіційним статусом (наприклад, секретар керівника підприємства, розраховуючи на прихильність в силу свого становища з боку певної службової особи, може звернутись до неї з проханням вирішити те чи інше питання). Якщо винагорода одержується за виконання чи невиконання дій, які не обумовлюються використанням працівником ста. новища, яке він посідає на підприємстві, в установі чи організації (наприклад, надання консультації за фахом, сприяння вирішенню питання на підставі дружніх відносин), кваліфікація його дій за ст. 354 виключається. Злочин вважається закінченим з моменту одержання незаконної винагороди у вказаному розмірі. Те, коли саме винний одержав таку винагороду - до виконання (невиконання) ним певних дій з використанням становища, яке він посідає на підприємстві, в установі, організації, чи після їх виконання (невиконання), значення для кваліфікації не має.
Одержання особою шляхом вимагання лише частини незаконної винагороди, якщо її розмір є меншим двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (за умови, що вся винагорода має становити два і більше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), слід розглядати як замах на вчинення розглядуваного злочину і кваліфікувати за ст. ст. 15 та 354.
4. Суб'єкт злочину спеціальний. Ним може бути лише працівник державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою. Про поняття службової особа див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до розділу XVII Особливої частини КК.Отримання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації, який є службовою особою, за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням службового становища утворює склад одержання хабара і підлягає кваліфікації за ст. 368.
5. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.