Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
План:
Розділ 1. Постання української мови.
Розділ 2. Мова народна й літературна.
a). Народна мова як джерело літературної.
б). Розвиток літературної мови не можна ґрунтувати тільки на мові селянській.
в). Вплив говірок на мову літературну.
Розділ 3. Українська мова в історії.
а). В історії України.
б). Польська доба 1569-1654 років
в). Московська доба 1654-1798 років
На сучасному етапі розвитку науки можна з великою вірогідністю твердити, що в передісторичну добу на значній території України (як і, очевидно, на деяких інших європейських територіях - наприклад, у Греції) були поширені мови кавказького типу. Вони брали активну участь у тих мовотворчих процесах, які відбувались на той час на українській території - зокрема, взаємодіяли з індоєвропейськими мовами, прабатьківщина яких, на думку низки дослідників, знаходиться в Північному Причорномор'ї.
Мови сучасного Кавказу - картвельські, абхазо-адигські, нахсько-дагестанські - є залишком того доісторичного мовно-культурного світу, до якого належала Україна. Як писав один із найталановитіших німецьких учених Й.Г.Гердер, "залишки найдавніших народів, мов можна зустріти на всій землі саме в горах чи віддалених ділянках суходолу". Твердження про збереження архаїчних мов у горах повністю відповідає сучасним положенням того розділу мовознавства, який вивчає в історичному розвиткові територіальне поширення мов.
Отже, ті мови, які тепер поширені на Кавказі, раніше охоплювали значно ширшу територію. Зокрема, ще за кілька тисяч років до н.е. мови кавказького типу звучали не тільки в Україні, а й у Малій Азії, тобто сучасній Туреччині (хаттська мова), в Месопотамії, тобто сучасному Іраці (шумерська мова) тощо. Подібну ситуацію маємо з баскійською мовою: раніше вона була поширена на великих просторах Західної Європи (Іспанія, Франція, Британія, Ірландія), а тепер збереглася лише в районі Піренейських гір.
Для з'ясування важливих питань доісторичного мовного життя України і навіть загалом для вивчення проблеми походження людської мови як такої велике значення мають сучасні кавказькі мови. По-перше, родинні зв'язки між східною та західною ґрупами північно-кавказьких (гірських кавказьких) мов, а тим більше між обома цими ґрупами і південнокавказькими (картвельськими) мовами свідчать про дуже давнє їх розділення. По-друге, картвельські мови (грузинська, мегрельська, лазька, сванська), а так само баскійська і шумерська, належачи до однієї з мовних прародин ("ностратичної"), водночас виявляють і родинні зв'язки з північнокавказькими мовами, які входять в іншу надродинами ("палеоєвразійську"). Ця уявна суперечність може, здається, тлумачитись лише так: і картвельські мови, і баскійська з шумерською відображають спорідненість між самими мовними надродинами і, отже, становлять своєрідний центр доісторичного мовотворчого процесу в Євразії.
Крім того, слід сказати, що найдавніші мови Африки (койсанські або "палеоафриканські"), які зараз існують лише на півдні Африки, раніше були поширені далеко північніше, аж до Єгипту, і навіть, за припущеннями дослідників, могли сягати Кавказу. Припущення про спорідненість цих давньоафриканських мов із мовами Євразії (передусім північнокавказькими) висловлювалося раніше і тепер отримало додаткові підтвердження. Якщо ця думка в майбутньому буде остаточно обґрунтована, то це означатиме, що кавказькі мови - зосередження зв'язку між трьома великими мовними об'єднаннями Старого Світу.
Слід зазначити, що час можливого розходження названих мовних надродин має бути дуже давнім, принаймні недалеким від поширення людини сучасного виду 30-40 тисяч років тому. Мови інших надродин (американські індіанські, австралійські, більшість африканських) виявляються за своєю структурою новішими і такими, що поширювалися пізніше.
Таким чином, середземноморсько-чорноморсько-кавказький район може виявитися центром виникнення і найдавнішого поширення мов не тільки Старого Світу (Афроєвразії), а й Землі взагалі.
Серед величезного доробку І.Огієнка дуже вагоме місце посідають дослідження з питань розвитку та функціонування української мови. Це пояснюється таким поглядом ученого на значення мови для нашого народу: "Мова - душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання... І поки живе мова - житиме й народ як національність. Не стане мови - не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом... Ось чому мова має таку велику вагу в національному рухові. Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту".
Із багатьох досліджень І.Огієнка, присвяченим різним аспектам функціонування, унормування та походження української мови, своєю фундаментальністю виділяється "історія української літературної мови", де в історичному розрізі показано всьому світові той тернистий шлях, яким пройшла ця мова, поки набула сучасної форми.
У вступній частині цієї праці відзначає, що українська літературна мова народилася в нас у глибоку давнину, ще перед офіційним прийняттям християнства, тобто перед 988 роком. Функціонування її дуже довге й змістовне, повне величних і драматичних сторінок, яких не знала в своєму розвитку жодна з літературних мов світу. [...] Українська народно-розмовна, як і інші слов'янські мови, зачалася в глибоку праслов'янську давнину, ще задовго до Різдва Христового, і протягом багатьох століть зростала й зростала аж до нашого часу. Українська, білоруська та російська мови зростали незалежно одна від одної, й т.зв. "праруської" спільної мови ніколи не було, - зауважує І.Огієнко. [...]
"Історія української літератури" І.Огієнка складається з 3-х частин: I. Українська мова; II. Розвій української літературної мови; III. Стан української літературної мови. [...]
Слов'янські мови за Йос.Добровським, Шафариком, Копітаром (чехи) спочатку ділили на 2 групи, пізніше стали ділити на 3: східні, західні та південні. Це географічний поділ, а не мовний (за мовними ознаками). Тому його оцінює автор як штучний.
Розділ 1. Постання української мови
У підрозділі "Праслов'янська мова" автор із посиланням на науку відзначає, що всі слов'янські мови постали з т.зв. праслов'янської мови, яка виділилася з мови індоєвропейської. Російський історик Ключевський, Платонов та інші твердять, що слов'янською прабатьківщиною були Карпати, О.Шахматов - знаходить її у басейні Західної Двіни та Німану, чех Нідерле - Полісся (від Вісли до Дніпра). Польський учений Ян Розвадовський шукає колиску слов'ян на сході від Німану й Дніпра, М.Грушевський - на території від Карпат до Валдайської височини, по горішному й середньому Подніпров'ї та між Віслою й Німаном, тобто на землях України, Степан Смаль-Стоцький - від Вісли до Дніпра, Слов'яни на півночі сягали до фінів, а на півдні - до Дністра, а може й до Пруту, але ніде до Дунаю, не до Чорного моря.
Отже на слов'янській прабатьківщині, зауважує І.Огієнко, була т.зв. слов'янська прамова, чи спільнослов'янська мова, яку легко розуміли всі слов'янські племена. Ця праслов'янська доба тривала десь 2000 років, і в ній наука розрізняє три доби: 1) початкова, доба виділення з індоєвропейської спільноти; 2) доба розвитку її; 3) кінець її, доба перетворення в окремі слов'янські наріччя. [...]
Як свідчить історія, зауважує автор, слов'яни ще в I-IV ст. по Христі уявляли зі себе одну цілість, тобто до ґотських часів, коли почався сильний слов'янський рух, зумовлений просуванням ґотів із моря. Підбивши слов'ян і запанувавши над ними 100-150 років, вони залишали в слов'янській культурі та мові багато слідів, напр. такі слова, як "піст", "піп", "хрестити" тощо. Але на ґотів зі сходу напало монгольське плем'я гунів, відштовхнуло їх з-над Чорного моря й Дунаю далеко на захід, захоплюючи зі собою й слов'янські племена. Гуни запанували навіть над західними ґерманськими племенами, наводячи страх на всю Європу. Після смерті Аттили 453 р. їхня держава розпадається й зникає, а слов'яни тиснуться до Дунаю та Чорного моря. В половині VI ст. (з 558 р.) насунули зі сходу нові монголи - авари (обри) й також заволоділи слов'янами та подалися далі на захід. На думку І.Огієнка, з аварської доби, тобто з VI ст. почався розпад слов'янського народу й закінчується праслов'янська доба.
Слов'яни почали сунути на всі сторони, де було для них місце. Так слов'янські племена, що пізніше дали народи болгарів, сербів, хорватів і словінців, перейшли Дунай і подалися на Балкани. (Далі автор цитує відповідне положення з праці С.Смаль-Стоцького про розхід слов'ян зі своєї прабатьківщини під кінець V ст.) Отже, підсумовує автор, розпочалася в житті слов'янської мови нова доба - перетворення намічених говорів на окремі слов'янські мови. Доба ця, на думку І.Огієнка, тривала кілька століть і остаточно закінчилася десь у IX-X ст. [...]
Щодо постання української мови, продовжує автор, то вона "зарисувалася" ще на слов'янській прабатьківщині, від якої відірвалася вже з виразними своїми рисами. У слов'янській прабатьківщині українці сиділи приблизно на тих самих землях, на яких пізніше застала їх історія, тобто українці автохтони на своїх землях, як довів М.Грушевський і чеський археолоґ Нідерле. Таким чином, Подніпров'я - це центр нашої найдавнішої території, де виникла наша мова, але український народ уже тоді займав велику територію, куди входили Галичина, Закарпаття, Волинь і Подоння.
[...]
Посилаючись на "Історію України-Руси" М.Грушевського, І.Огієнко вважає, що вже з IV ст. по Христі вирисовується український народ, а з VI ст. він виявляється зовсім виразно. [...]
Спільної "руської" мови ніколи не було. "Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об'єднала в IX-X віках увесь слов'янський схід, тобто народи український, російський та білоруський, - констатує І.Огієнко, - але це було об'єднання виключно державне, політичне й у жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об'єднання належали й неслов'янські племена". Проте "ця єдність, - продовжує автор, - не була довгою, і в 1125 р., по смерті великого князя Володимира Мономаха, назавжди порвалася". У 988 р. князь Володимир охрестив Київ, а потім почав хрестити всю свою велику державу, тоді ж розпочалася в Києві й наша літературна мова, яку князь Володимир разом із християнством став поширювати по всій своїй державі. А літературною мовою тоді стала старо/церковнослов'янська. Однак це не означає, що народні мови були однакові, зазначає автор. Так літературне вяра [тут "я" позначає "ять" - прим.] на півдні, тобто в Україні, вже в X-XI ст. вимовляли як "віра", а на півночі - "вєра". "Пам'ятки української мови дійшли до нас тільки з XI ст., які свідчать, що вже тоді, - зауважує І.Огієнко, - наша українська мова мала свої основні риси, відмінні від рис мови російської".
[...]
a). Народна мова як джерело літературної.
Автор висловлює погляд, що найміцнішою основою, джерелом літературної мови є мова народна. Кожна літературна мова орґанічно виростає з мови живої, народної. Початковою основою літературної мови стає один говір, історично сильніший від усіх інших; звичайно, це говір того племені, що об'єднало навколо себе політично чи культурно всі інші. Без мовної спільності не може бути нації. З культурним зростом цієї нації безперервно росте і її літературна мова.
б). Розвиток літературної мови не можна ґрунтувати тільки на мові селянській.
Простий народ, - пише І.Огієнко, - завжди сильно відстає культурно від своєї інтеліґенції; така ж різниця й поміж мовою народу та його інтеліґенції. Літературна мова завжди випереджає в розвитку живу народну мову. [...] Крім того, сам І.Огієнко далі застерігає нас, що літературна мова росте не тільки зі соків народної, - впливи інших мов та творчості письменників і всього інтеліґентського загону, зокрема науковців, завжди великі та глибокі. Але ці впливи в ділянці творення нових слів і термінів корисні тільки тоді, коли вони спираються на дух народної мови, - підсумовує автор.
в). Вплив говірок на мову літературну.
Основою літературної української мови стали говори передусім центральні (мова Шевченкова) й південні київські, крім того, полтавські та харківські.; із цих говорів літературна мова взяла собі й на їх основі витворила все потрібне: словник, морфолоґію, словотвір і складню (синтаксис). [...]
Наприкінці цього розділу автор розглянув вплив літературної мови на народну. В усіх культурних народів, відзначає І.Огієнко, літературна мова сильно впливає на мову народну (перед усім на мову її освічених одиниць), підносячи її культуру. В усіх культурних народів школа, церква, радіо, кіно, театри, державні установи, вся преса, вся інтеліґенція - усі послуговуються тільки літературною мовою. Усе це сприяє тому, що селянство поступово збагачує культуру своєї мови й починає говорити мовою культурнішою, відмінності між мовою говірковою та літературною помітно стираються. Вплив літературної мови на народну завжди потрібний і корисний, бо це веде до зросту нації. Мова літературна й мова народна - це дві близькі мови, але різницю між ними треба зменшувати, завжди пишучи ясно і просто. Літературну мову завжди треба всіма засобами ширити поміж широкі маси, бо з обопільних впливів мови літературної та народної швидше зростатиме національна культура української мови як мови цілої нашої нації.
Розділ 3. Українська мова в історії.
а). В історії України.
Частина друга книжки І.Огієнка присвячена розвиткові української літературної мови. [...] На початку 1-го розділу автор звертає увагу на свідчення "Життя Костянтина" ("Панонське"), що він десь року 860 чи 861-го, будучи в Херсонесі, "знайшов тут Євангеліє і Псалтир, руськими письменами написаний, і людину знайшов, що говорила тією мовою, і спілкувався з нею". Це свідчення вказує на те, що вже 800 року були в нас свої переклади, а значить, було й своє письмо, руське, тобто українське, а не варязьке, бо варяги тоді не були християнами, й переклади їм не були потрібні; не було воно ґотське. Усе це свідчить, що Костянтин спілкувався з русом зрозумілою для них мовою. "Життя Костянтина" переконливо твердить, що в IX ст. на українських землях письмо вже було, але грек Костянтин не вмів його читати. Отже, історія свідчить, що в Києві ще до офіційного охрещення були вже церкви, а церква не може існувати без богословних книжок, а тому сама лоґіка вказує на те, що постання української літературної мови припадає на IX ст. Болгарія з 2-ї половини IX ст. була найкультурнішою серед усіх слов'янських народів, і Україна була з нею в тісних зносинах із давнього часу. Тому цілком зрозуміло, що в Україну занесені були болгарські богослужбові й небогослужбові книжки, а з ними прийшла до нас і болгарська літературна мова, що ставала літературною мовою й у Русі-України. Якщо тоді в Європі літературною мовою скрізь була мова латинська, то в слов'ян нею стала мова церковнослов'янська, в основі своїй староболгарська. Це не була зовсім чужа нам мова, зауважує автор, посилаючись на Початковий літопис, де зазначено, що "словенск язик і руський - один". Крім того, в давнину була звичка, що кожен переписувач старався зробити її зрозумілішою, а тому самовільно змінював і чужі форми, і чужі слова на свої, тобто українізував їх, а це ще більше робило "слов'янську" мову зрозумілою. Разом із тим, ці книжки читали по-своєму, тобто живою вимовою, напр.: написане "исцяли", "тръгъ" читали: "ісцили", "торг", що робило церковнослов’янську мову живою та зрозумілою. Через це, на думку І.Огієнка, нашу стародавню церковну й літературну мову не можна звати мовою чужою болгарською, а староукраїнською, під впливом якої розвивалася й наша нова літературна мова.
До нашого часу дійшло немало писаних пам'яток з XI ст., напр.: Святославові збірники 1073 і 1076 рр., Слово Григорія Богослова та ін., у яких наявні власні питомі ознаки, що вказують на окремішність нашої української мови серед інших слов'янських мов. Їх, звичайно, небагато було. І в XI ст. в нас були вже видатні письменники, що плекали свою літературну мову, напр.: митрополит Ілларіон, Лука Жидята, Феодосій Печерський Нестор Літописець, що написав т.зв. Початковий літопис (до 1111 р.) та ін.
Тут же автор зауважує, що вже з того найдавнішого часу була й окрема розвинена народна українська мова. Церква наша вже в XI ст. боролася з народними піснями, а це вказівка, що вони були не церковною мовою, а народною. Після смерті князя Володимира політично-культурна та реліґійна спільнота розпалася: і північ, і південь на сході пішли своїми шляхами не тільки політично, а й культурно. [...] І вже тоді існували українці, москвини й білоруси як окремі народи. Із X ст. разом з болгарськими книжками прийшов до нас і болгарський правопис. Він панував у нас до кінця XVIII ст.
У XII ст. українська літературна мова вже сильно зросла й помітно виділяється серед інших слов'янських мов. Появляються цікаві пам'ятки, писані доброю літературною мовою, часто трохи відмінною від мови церковної, напр.: "Поучення дітям" Володимира Мономаха, або "Хожение Ігумена Даниїла", обидва переповнені живою мовою. Пишуть видатні наші письменники, такі як Клим Смолятич, Кирило Туровський та ін.; написаний був "Київський літопис". До нашого часу збереглося тільки "Слово о полку Ігоревім" невідомого автора, написане 1187 р. Це чисто світський твір, написаний тодішньою українською літературною мовою, в якій повно живих народних ознак.
У XIII ст. українська літературна мова ще більше зміцніла, про що свідчить така пам'ятка, як "Молєніє Даниїла Заточника" з половини XIII ст., в якому багато живого від народної мови. Найцінніша пам'ятка того часу - "Галицько-Волинський літопис" (в Іпатієвському списку 1201-1292 рр.), переповнений і живими словами, і живими формами. Але спокійний розвиток української літературної мови був незабаром припинений тією страшною руїною, яку принесли в Україну татари, що в 1223 р. побили наших князів на р. Калці, а в 1240 р. зруйнували Київ. [...] Наші стосунки з греками, відомі з найдавніших часів, а особливо після прийняття християнства в 988 р., спричинили входження до нашої мови грецької християнської термінолоґії, грецьких імен і багатьох слів із ділянки культури, напр.: янгол, літурґія, амвон та ін. [...] Сильні були впливи на нашу мову східних кочових народів (печенігів, половців, татар) у ділянці лексики. Татарський вплив на нашу мову тривав до кінця XVIII ст. Про чужі впливи на українську літературну мову вже в XII ст. свідчить нам "Слово о полку Ігоревім" 1187 р. Ось тюрксько-монгольські слова: бовван, кощей, хоралужний, хоругов; арабське - чага; хозарське - каган; грецькі - кметь, кровать, оксамит, терем; латинське - коромола; німецьке - стрикус; скандинавське - стяг; угорська - шабля.
За княжої доби розпочалась у нас і діяльність канцелярій, головно митрополичих, єпископських та княжих. З них виходили різні грамоти, які стосувались надання земель монастирям, єпископіям. Грамоти ці писані тодішньою літературною мовою, але в яких спостерігаємо сильний вплив живої народної мови. На полях рукописів появляються т.зв. глоси, тобто пояснення живою чи "простою" мовою незрозумілих слів.
Після литовсько-польської унії 1386 р. спочатку було від вищої польської влади прихильне ставлення до "руської" мови. Наша українська літературна мова, тоді звана руською, стала офіційною мовою Литовсько-Руської держави: нею писали по канцеляріях урядові акти, судили по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх постанов, т.зв. "Статут Литовський" 1529 р., пізніші видання 1566 і 1588 рр. У цьому Статуті правно забезпечена українська мова як мова офіційної держави. Цією ж українською літературною мовою трохи раніше був написаний т.зв. "Судебник" великого князя Казимира IV-го 1468 р. З литовських урядових канцелярій виходило багато різних актів, і на їх мові завжди був сильний вплив живої мови. Ця т.зв. актова мова завжди вела в нас перед у розвитку мови літературної, бо мусила відбивати живу народну мову. "Значення т.зв. актової мови в історії розвитку української літературної мови дуже велике, - пише Іван Огієнко, - бо вона стала проповідником живої нашої мови до мови літературної. Найстарішою нашою актовою книгою вважають Книгу Кам'янецького міського маґістрату 1519-1520 років та Кам'янецьку земську книгу 1521 р. Автор підкреслює ще таку важливу ознаку нашої давньої української канцелярійної чи актової мови, а саме, що в основі її лежала північно-західна українська мова, оскільки перші канцелярії почали працювати на землях північних, поліських, і тут виробилася стара канцелярійна мова, що рано з'єдналась із мовою південною, галицькою, створивши тодішню українську літературну мову, мову руську, мову не тільки канцелярій, а й мову книжок. У цій мові довго трималися дві північноукраїнські ознаки, спільні й у мові білоруській, а саме:
1) писали "е" замість "я" в ненаголошеному складі, напр.: "тисеча", "присегати", "десетина" й т.ін., але під наголосом маємо я: "дев'ятий" - "деветь", "полягуть" - "полегли" й т.ін.;
2) ненаголошене "я" передавали через "е", напр.: "немий", "беда", "цена", "вящий"- "вещуючи"...
Ця північно-західна основа нашої української літературної мови трималася аж до кінця XVIII ст., тобто до Котляревського, який з нею порвав, ставши писати живою мовою, в основі своїй полтавською.
Отож, т.зв. руська мова XIV-XVII ст. - це головно мова українська, а не білоруська. Докази:
1) Русь - це була Україна, тому й руський - це український, а не білоруський; Литовсько-Руська держава - це держава Литовсько-Українська;
2) культура білоруська була слабша, ніж українська, і писарями в литовських канцеляріях сиділи переважно українці;
3) церква в українців і білорусів була одна й одна вимова богослужбового тексту - українська (залишком цього позостала до сьогодні назва міста Мінськ (давнє Мянськ), а не Мєнськ;
4) пам'ятки, що мають "е" замість "я", "я", звичайно мають і істотні українські ознаки, а це писання "е" було тільки традиційною північноукраїнською спадщиною.
Від давнього часу збереглася т.зв. "Литовська метрика", - це 566 томів різних актів 1386-1794 років, які вийшли з литовсько-руської великокняжої та інших канцелярій. Усі ці акти (крім актів XVIII ст.) писані тогочасною українською літературною мовою з великим впливом живої народної мови. У цій мові вже багато слів чужого походження, особливо німецьких. Для передачі чужого "ґ"появляється "кг", взяте з грецької мови. Наша українська літературна мова стала офіційною мовою також у Молдавії та Волощині (до XVIII ст.).
б). Польська доба 1569-1654 років
1569 р. відбулася т.зв. Люблінська унія, в силу якої до Польщі приєдналися Литва й уся Україна, приєдналися для життя, як рівний з рівним. Але Польща умови своєї не дотримала й зараз же зачала полонізувати українські землі. Польські єзуїти прагнули за всяку ціну перетягнути всіх православних на католиків. Цей наступ допровадив до Берестейської унії 1569 р., а в кінці - до повстання Богдана Хмельницького 1648 р. й до поділів Польщі, а також до піддання України Москві 1654 р. Розвиток української літературної мови від цього часу пішов зовсім іншим шляхом. З половини XVI ст. під впливом протестантського руху зароджується нова українська літературна мова, заснована на мові живій народній. Число канцелярій стало сильно зростати; мовою їх була "руська", яка вбирала в себе полонізми, головно до свого словника.
Польща вперто вела полонізацію українського народу; 1614 р. Литовський статут був уже виданий польською мовою.
У XVI ст. зростає наплив слів із польської, латинської та німецьких мов, що стало зближувати українську мову в ділянці словника з західнослов'янськими. Оновившись свіжими народними словами й формами, українська літературна мова стає мовою Святого Письма, богословської літератури й узагалі науки. Перекладено було в Пересопниці Євангелію 1556-1561, цим та ін. перекладами рвалася єдність мов церковної та літературної, і "проста мова" була визнана гідною стати мовою Святого Письма. [...] По Берестейській унії 1596 р., що сильно вдарила по українській соборності, знялася в нас палка полемічна література, яку переважно провадили вже новою українською літературною мовою. І виявилося, що ця "проста мова" цілком придатна вияснити найтонші богословські питання. Тоді виступили Лаврентій Зизаній (пом. 1634), Леонтій Карпович (1580-1620), Єлисей Плетенецький (пом. 1624), Іов Борецький (пом. 1640), Мелетій Смотрицький (1578-1633), Ісая Копинський (пом. 1640), Петро Могила (1596-1647), Сильвестр Косів (пом. 1657) та ін. Це вже народилася наукова літературна українська мова. На розвиток української літературної мови сильно вплинула поява друкарства, що розпочав його в нас ще 1491 р. своїми друками в Кракові відомий німець Швайпольт Фіоль, а потім (1569-1574) у Заблудові та Львові продовжував це московський друкар Іван Федоров. І з цього часу українська книжка шириться все більше й більше, а це ширило разом із тим і літературну мову поміж читачів. Тоді вже появилися в нас і братські школи, серед них і вищого типу, напр., в Острозі, Львові, Києві та інших містах, що сприяло розвитку нашої літературної мови. Особливо багато в цьому допомагав український князь Костянтин Острозький (1526-1608).
У цей час появляються у нас і перші граматики церковнослов'янської мови, напр.: "Граматика" Лаврентія Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619) та ін. В історії розвитку української літературної мови велике значення мали словники, що появилися в той час. Серед них "Лексис" Лаврентія Зизанія (1596) та "Лексікон славено-роскій" (1627) Памва Беринди, у якому церковнослов'янські слова пояснені живою українською мовою. Незабаром новою літературною мовою появляються й поетичні твори, напр.: "Перло многоцінне" (1646), збірка поезій Кирила Ставровецького, а також багато різних драматичних творів, напр.: "Слово о збуренні пекла". Дійшли до нас також інтермедії чи інтерлюдії, писані народною мовою, напр., Якова Гаватовича 1616 р.
Вплив польської мови на українську, зауважує І.Огієнко, в цей час був дуже сильний, особливо по різних канцеляріях; він надто відбився на словнику нашої мови. Через польську проникає до нашої чимало німецьких слів, а знання татарської мови серед козацтва залишило значний слід у нашій мові.
Але поруч із новою літературною мовою в українській літературі сильна була й течія славенської мови, підтримана "Граматикою" 1619 р. Мелетія Смотрицького. Цю мову сильно вихваляв відомий архімандрит Захар Копистенський у передмові до видання "Бесіди І.Золотоустого" 1623 р. Під польським пануванням життя ставало все гіршим, і українська людність потягла на схід і далі на південь. Цей колонізаційний рух на схід позначився на стані української мови, хоч і не надовго.
в). Московська доба 1654-1798 років
Після приєднання Україна до Москви 1654 р. розвиток української мови поступово ставав на зовсім інший шлях. Насамперед Москва підпорядкувала собі 1689 р. українську церкву. Одні письменники продовжували писати "простою", інші - мовою старою, слов'яно-руською. Серед перших І.Огієнко називає архімандрита й ректора Київської академії Іоаникія Галятовського, який написав "Ключ розуміння" 1665 р., що розійшовся по всій Україні. Жива народна мова, палкий стиль і письменницький талант зробили його твори найбільш популярними й читальними, і цим власне він сильно вплинув на розвиток нашої літературної мови. Так само Андрій Радивиловський, ігумен київського монастиря, писав живою українською мовою; його збірники проповідей "Огородок Богородиці" (1676) та "Вінець Христов" (1688) широко розходилися. Багато живомовних елементів має "Літопис Самовидця" та "Кройника з літописцов стародавніх" 1672 р. ігумена Феодосія Сафоновича, "Синопсис" архімандрита Інокентія Гізеля з 1674 р., його ж "патерик Печерський" 1661 р.
Інша ґрупа письменників, як Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, особливо архієпископ Лазар Баранович, зауважує І.Огієнко, дотримувалися старої літературної мови, в основі якої лежала церковнослов'янська, досить підновлена, тобто славенороська. Цю мову інтенсивно поширював Л.Баранович у своїх збірниках "Меч духовний" (1666), і "Труби словес проповідних" (1674). Із 1654 р., коли Київ із лівобережжям відійшов під Москву, понад три століття рветься соборність українського народу і його мови, - їх розвиток із цього часу пішов відмінними шляхами: на сході розпочався сильний вплив московський, а український захід був відданий на впливи польські; там у канцеляріях заведена була польська мова, а українська - заборонена. На сході в українських канцеляріях, особливо судових, до кінця XVII ст. канцелярійною мовою була жива українська. У цій мові впадає у вічі чимало західноукраїнських рис, зумовлених тим, що т.зв. актова мова здавна була західноукраїнською, у якій були деякі ознаки, спільні з мовою білоруською.
[...] Унаслідок нестерпного життя українців під Польщею вони переселялися на лівобережжя, а після Полтавської битви, особливо коли розпочалася російсько-турецька війна, населення лівобережжя великими громадами втікало на правобережжя. Усі ці переселення, на думку І.Огієнка, сильно вплинули на стан української мови: її говірки втрачали свої відмінності, й поставала більш-менш однакова всеукраїнська східна мова. Оце та причина, чому вирівнювалася наша мова на лівобережжі та правобережжі. Таких рухів населення не було в Західній Україні, тому там збереглися говірки зі своїми відмінностями.
Творення української літературної мови у XVIII ст. стало знову на старий лад, тобто твориться на своїй давній основі, до якої не допускають живомовних елементів, які були у XVI-XVII ст.
І.Огієнко зупиняється на питанні про три стилі, що їх вироблено в Київській академії у XVIII ст., а саме: високий, звичайний і низький. Високий стиль - це "славенороська" мова, якою писали всі поважні твори; низький стиль - або "подлий" - це мова народна, якою можна писати тільки речі неповажні, наприклад інтермедії чи інтерлюдії, призначені на посміх для поважних людей. Цей погляд на три стилі в мові перейняв з нашої академії Михайло Ломоносов, коли навчався в ній у Києві, і прищепив його Росії. Цей погляд панував до кінця XVIII ст., а почасти аж до половини XIX ст., в тому числі й в Україні. Чимала низка наших письменників і вчених пише власне цією вичищеною з народних елементів словенороською мовою "високого стилю", наприклад: Іван Максимович (пом. 1715), Степан Яворенко-Яворський (1658-1722), Гавриїл Бужинський (пом. 1731), Феофан Прокопович (1681-1736), Варлаам Лешевський (пом. 1774), Георгій Кониський (1718-1795) та ін.
Цією ж мовою пише наш філософ, вихованець Київської академії Григорій Сковорода (1722-1794). Мова його для свого часу була звичайною літературною українською мовою, у якій на "словенороському" фоні багатенько й живих народних елементів. Це та мова, що поволі ставала в нас мовою науковою, у тому числі й богословською, якою викладали в Київській академії. Такою ж мовою писав і ідеолоґ українського аскетизму Паісій Величковський (1722-1794), тією ж мовою написана славна патріотична "Історія Русів" (десь по 1769 р.) невідомого автора, але вже із сильним впливом мови російської.
У 1710 р. Петро I перетворив Київську академію зі світської в духовну. Це був сильний удар по українській освіті, а разом із тим по українській мові, бо наше юнацтво потяглося до Москви, коли там у 1755 р. був заснований університет. На початку XVIII ст. наша стародавня кирилична азбука була замінена т.зв. гражданкою. На думку І.Огієнка, запровадження нового письма не було на користь української мови, наприклад, воно вже не знало літери "ґ", що ввійшла до нашого письменства з кінця XVI ст. Цензура на українське слово розпочалася рано. Московська церковна влада стала забороняти українські книжки (1627), а світська влада 1672 р. наказала повіддавати їй всі українські книжки для спалення. З наказу патріарха Іоакіма спалено навіть 1-й том "Четьїх Міней" Димитрія Ростовського. Проте в Україні на все це великої уваги спочатку не звертали і культуру творили по-своєму, хоч літературна мова пішла вже новим річищем. Після т.зв. "зради" Мазепи Петро I видав наказ 1720 р. проти української культури та української літературної мови. У ньому аж два рази вжите суворе: "Книг никаких не печатать", а про українську мову сказано: "Дабы особливого наречия не было". Це була найбрутальніша цензура, яку знав коли світ, це свідомий наказ знищити українську літературну мову й українську культуру.
Список використаної літератури:
1. Журнал "Українська мова і література". –Київ, 1997, #10, с.1
2. Журнал "Українська мова і література". –Київ1997, #20, с.3-5;
3. Журнал "Українська мова і література". –Київ1997, #21, с.5-6