Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 56
ЗОБОВ’ЯЗАННЯ З ПЕРЕДАЧІ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ
ПЛАН
ЛІТЕРАТУРА:
ВСТУП
Цивільне право України стає основним регулятором товарно-грошових відносин, тому вивчення його з урахуванням нового Цивільного кодексу України, принципів і засад приватного права стане ефективним засобом формування юристів нової формації.
Сьогодні ми з вами приступаємо до вивчення особливої частини навчальної дисципліни цивільного права. На попередньому курсі ви вивчали основні категорії, поняття та засади, на яких функціонує цивільне право. Така специфіка вивчення від абстрактного до конкретного сприяє більш глибокому засвоєнню навчального матеріалу.
Впродовж цього курсу буде приділена увага вивченню окремих інститутів зобов’язального права, таких як: купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання (догляд), лізинг, позичка, майновий найом, підряд, послуги, перевезення, зберігання, страхування, доручення, комісія, управління майном, позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, договір комерційної концесії, не договірні зобов’язання(деліктні, набуття, збереження майна без достатньої правової підстави).
Крім цього, при вивченні особливої частини цивільного права, ми ні в якому разі не залишимо без уваги загальну частину цивільного права. Ці дві частини знаходяться у тісному взаємозв’язку, проте нами наголос буде робитися на особливостях зобов’язального права, що проявляється в окремих інститутах, правовому регулюванні окремих зобов’язально-правових інститутів, однак не тільки цьому буде приділятися увага, а наприклад, таким цивільно-правовим категоріям, як принципи цивільного права: рівність сторін, диспозитивність як найповніша реалізація прав та інтересів усіх учасників цивільних правовідносин, свобода договору.
Отже, першим питанням нашої сьогоднішньої лекції виступає:
У сфері товарно-грошового обігу договір купівлі-продажу слугує однією з найпоширеніших правових форм, що опосередковують передачу майна в якості товару у власність.
Основним джерелом правового регулювання відносин, пов’язаних з купівлею-продажем є ЦК України і перш за все гл.54 (ст.655-716). У ст.655 ЦК збережено традиційне визначення договору купівлі-продажу: “За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму”.
На підставі цього легального визначення можна зробити висновки стосовно юридичної характеристики цього договору.
Договір купвілі-продажу є відплатним, оскільки продавець за виконання своїх обов’язків з передачі майна покупцеві повинен отримати від останнього зустрічне надання у вигляді оплати отриманого товару, чим він відрізняється від договору міни в якому роль еквівалента відіграють не гроші, а певне майно.
Договір купівлі-продажу є двостороннім, оскільки кожна з сторін цього договору несе обов’язки на користь іншої сторони і вважається її боржником у тому, що зобов’язана зробити на її користь, і одночасно її кредитором у тому, що має право від неї вимагати.
Договір купівлі продажу є консенсуальним, оскільки вважається укладеним з моменту досягнення сторонами угоди за його істотними умовами, а момент набрання чинності договору не пов’язується з передачею товару покупцеві.
В залежності від предмета договору, момент передачі товару інколи співпадає з моментом укладення договору. Це зовсім не означає РЕАЛЬНІСТЬ такого договору. Згадаємо загальну частину ЦП: реальним вважається договір, в якому крім досягнутої обопільної згоди щодо всіх істотних умов обов’язково необхідна передача товару.
Тому у випадках, коли момент набрання чинності договору співпадає з фактичною передачею товару, слід говорити про особливий порядок укладання цього правочину і про те, що він виконується в момент укладання, але ні в якому разі про його реальний характер.
Наприклад, у роздрібній купівлі-продажі виставлення у місцях продажу (на прилавках, вітринах і т.д.) товарів, демонстрація їх зразків або ж надання відомостей стосовно товару, що продається визнаються публічною офертою; договір роздрібної купівлі-продажу, за загальним правилом, вважається укладеним з моменту видачі покупцеві касового або товарного чека або ж іншого документу, який підтверджує оплату товару (наприклад, квитанції).
До числа істотних умов договору купівлі-продажу за самою його юридичною природою і відповідно з приписами закону відносяться домовленості стосовно ПРЕДМЕТА і ЦІНИ.
Інші умови (наприклад, про порядок, строки або терміни вчинення дій, форму договору), якщо сторони не придали їм своєю угодою значення істотних, відносяться до числа звичайних або випадкових. Так, наприклад строк має істотне значення при продажу товарів у кредит. Форма договору має істотне значення у випадках, зазначених у ст.208 ЦК, про що я більш докладніше скажу нижче.
Відповідно до ст.656 ЦК предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний або набутий) продавцем у майбутньому; майнові права; право вимоги, що не носить особистого характеру.
Отже, окрім об’єктів перелічених у ст.656 ЦК предметом договору купівлі-продажу, безумовно являються ДІЇ ПРОДАВЦЯ З ПЕРЕДАЧІ ТОВАРУ У ВЛАСНІСТЬ ПОКУПЦЯ і, відповідно, ДІЇ ПОКУПЦЯ З ПРИЙНЯТТЯ ЦЬОГО ТОВАРУ І СПЛАТИ ЗА НЬОГО ВСТАНОВЛЕНОЇ ЦІНИ.
Предметом договору може бути будь-яке майно, визнане законом об’єктом права власності, окрім вилученого з цивільного обігу. Так відповідно до Постанови Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17.06.1991 р. не можуть перебувати у власності фізичних або юридичних осіб зброя, боєприпаси (крім мисливської, спортивної і пневматичної зброї); бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації; електроршокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи та ін.
Ціна у договорі купівлі-продажу – це певна грошова сума, що сплачується покупцем продавцеві за придбаний товар. Вона є істотною умовою, яка встановлюється за домовленністю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Так згідно з Законом України “Про ціни і ціноутворення” N 5007-VI від 21.06.2012 (з подальшими змінами і доповненнями) у народному господарстві застосовуються ціни і тарифи, державні фіксовані і регульовані ціни і тарифи. При цьому повноваження відповідних органів місцевого самоврядування у сфері регулювання цін визначаються відповідно до Постанови КМ України “Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)” від 25.12.1996 р. за № 1548. Постановление КМ от 11.03.2002 № 273
редакция действует с 11.05.2005 перевіряти дію закону.
Форма договору купівлі-продажу підпорядковується загальним правилам стосовно форми правочинів. Частіше за все це усна форма, оскільки у більшості випадків співпадають моменти укладання і виконання цього договору, наприклад на ринку чи то при роздрібній купівлі-продажі.
Форма договору має істотне значення у випадках, зазначених у ст.208 ЦК, тобто:
Купівля-продаж між юридичними особами, а при покупній ціні, що перевищує у двадцять і більше разів неоподатковуваного мінімуму доходів громадян потребує письмового оформлення.
Беручи до уваги, що у цивільних правовідносинах застосовується неоподатковуваний мінімум доходів громадян у розмірі 17 грн. (п.22.5 ст.22 Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб”), договір купівлі-продажу на суму,, що перевищує 340 грн. повинен укладатися у письмовій формі.
Відповідно ж до ст.657 ЦК договір купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартири) та іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Порядок посвідчення цих об’єктів більш ретельно регулюють Закон України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 01.07.2004 р. за № 1952-IV та Інструкція „Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженої наказом Міністерства Юстиції України від 03.03.2004 р. за № 20/5”
Зміст договору купівлі-продажу уявляє собою сукупність усіх його умов. В свою чергу, умовами договору встановлюються або конкретизуються права та обов’язки сторін.
В теорії права цей договір є одним із прикладів синаллагматичного договору. Від грецької „син алагма” – обмін, мінова угода. Тобто цей договір є одночасним і взаємним: до його змісту входять юридичні обов’язки продавця, яким кореспондують відповідні права покупця.
На стороні покупця у всіх випадках (за винятком договору купівлі-продажу з попередньою оплатою) лежить зустрічне виконання його зобов’язань, тобто виконання покупцем зобов’язань по оплаті товару зумовлене виконанням покупцем зобов’язань з передачі товару покупцеві.
Права та обов’язки сторін за договором купівлі-продажу.
Основним обов’язком продавця є передання проданого товару покупцеві (ст.662 ЦК). Цей обов’язок вважається виконаний належним чином, якщо передання здійснене з дотриманням усіх умов договору по предмету, місцю, строку і способу передачі. За загальним правилом переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки.
Відповідно до ст.334 ЦК до передання майна також прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.
Забезпечити виникнення у покупця права власності або оперативного управління на продане майно. Ст.658 ЦК України встановлює, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу (детальніше про це див. Закон України “Про виконавче провадження”) належить власникові товару.
Слід мати на увазі, що глава восьма Господарського Кодексу (ГК України) встановлює, що майно державних та комунальних унітарних підприємств перебуває у них на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Так, наприклад відповідно до ст.74 ГК майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання, а ст.76 ГК закріплює за майном казенного підприємства на праві оперативного управління. Відповідно до ст.136 ГК право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником, з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника. Правом оперативного управління у ст.137 ГК визнається речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником для здійснення некомерційної господарської діяльності у межах встановлених власником або законом.
Продавець зобов’язаний попередити покупця про права третіх осіб на товар. Так наприклад, існування прав третіх осіб на майно може бути пов’язане з користування цим майном на підставі договору оренди, найму, права на заставу тощо, не зважаючи на що, це не позбавляє власника права на його відчуження. Однак зобов’язання продавця за цими договорами можуть в силу самого продажу речі перейти до покупця і стати суттєвими обмеженнями можливостей нового власника по володінню користуванню та розпорядженню річчю. Через що і необхідно, щоб він в момент укладання договору знав про існуючі обтяження. З цим обов’язком продавця пов’язаний наступний обов’язок – вступити у справу на стороні покупця, у випадку коли до нього буде пред’явлений позов про витребування товару третьою особою (ст.660 ЦК). Цей обов’язок лежить на продавцеві як у тому випадку, коли заперечується саме право власності покупця на продану річ, так і тоді, коли позов про вилучення речі пред’явлено на іншій підставі, наприклад тому, що продана річ є предметом застави. Продавець в такому разі зобов’язаний за клопотанням покупця виступати у судовому процесі третьою особою на стороні покупця без заявлення самостійних вимог. Таке процесуальне положення продавця викликане тим, що у разі задоволення позову покупець матиме право на пред’явлення регресного позову до продавця.
Продавець зобов’язаний зберігати проданий товар у випадках, коли право власності до покупця переходить до його передачі продавцем. У даному випадку маються на увазі ті ситуації, коли на виняток із загального правила диспозитивної норми ч.1 ст.334 ЦК право власності у відповідності з укладеним договором переходить до покупця не в момент передання речі, а раніше. До передачі речі продавець зобов’язаний забезпечити її зберігання і не допускати її погіршення незалежно від того, чи обумовлений цей обов’язок угодою сторін. Покупець в свою чергу у відповідності до ст.667 ЦК зобов’язаний відшкодувати продавцеві необхідні витратипо забезпеченню збереження речі, якщо інше не встановлено договором.
Продавець зобов’язаний передати покупцеві товар в обумовленій кількості (ст.669 ЦК). Кількість товарів, які підлягають передачі покупцеві, повинна визначатися у договорі у відповідних одиницях виміру або у грошовому еквіваленті. Разом з тим допускається можливість погодження сторонами в договорі порядку визначення цієї кількості (ч.2 ст.669 ЦК), що має важливе значення, коли кількість товарі відноситься до істотних умов договору і відсутність цієї умови в ньому тягне за собою визнання останнього недійсним.
Договором купівлі-продажу може бути передбачено, що переданню підлягають товари у певному співвідношенні за видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими ознаками (асортимент). За таким договором продавець зобов’язаний передати покупцеві товари у асортименті, погодженому сторонами (ст.671 ЦК).
Продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, якість якого повинна відповідати вимогам договору (ст.673 ЦК). У разі відсутності в договорі умов щодо якості товару продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Якщо річ має недоліки всупереч умовам договору або звичайно встановленим вимогам до цього товару, продавець зобов’язаний інформувати покупці про ці дефекти. Важливе значення мають норми стосовно гарантії якості товару (ст.675 ЦК). З цього приводу необхідно розрізняти законну (нормативну) і договірну гарантії якості товару.
Законна гарантія існує у всіх випадках, якщо іншу не пердбачено у договорі. Сутність законної гарантії полягає в тому, що товар повинен відповідати вимогам, що пред’являються до його якості, в момент передачі покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності товару цим вимогам не передбачено договором, і в межах розумного строку повинен бути придатним для цілі, задля якої товари такого роду використовуються.
Так, відповідно до ст.16 Закону України “Про захист прав покупців сільськогосподарських машин” від 05.06.2003 р. за № 900-IV редакція від
02.12.2012 гарантійний строк на комплектуючі вироби і складові частини вважається рівним гарантійному строку на машини, закінчується одночасно із закінченням гарантійного строку на машини і не може бути меншим 12 місяців.
У випадку, коли надання продавцем гарантії якості товару передбачено договором, продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, який повинен відповідати вимогам, які пред’являються до його якості, протягом певного періоду часу, встановленого договором (гарантійного строку).
За загальним правилом ст.676 ЦК України гарантійний строк починається з моменту передання товару покупцеві, але договором може бути встановлений і інший строк, наприклад з моменту введення в експлуатацію складного обладнання, монтаж якого провадиться продавцем. Слід зазначити, що в деяких нормативних актах встановлюються вимоги до обчислення гарантійного строку. Так, відповідно до Постанови КМ України “Про реалізацію окремих положень Закону України «Про захист прав споживачів»” від 19.03.1994 р. № 172 у додатку 1 встановлено, що для сезонних товарів гарантійні строки обчислюються з моменту настання сезону:
з 1 квітня – весняно-літнього асортименту;
з 1 жовтня – осінньо-зимового асортименту;
Для взуття зимового асортименту – з 15 листопада до 15 березня; весняно-осіннього асортименту – з 15 березня до 15 листопада; літнього асортименту – з 15 травня до 15 вересня.
Від гарантії якості товару слід відрізняти строк придатності товару, тобто визначений законами, іншими нормативними актами, державними стандартами або іншими обов’язковими правилами період часу, зі спливом якого товар вважається непридатним для використання за призначенням. Так наприклад відповідно до розділу другого Правил продажу продовольчих товарів, затверджених наказом Міністерства Зовнішніх економічних зв’язків України № 237 від 28.12.1994 р., можуть перебувати у продажу (при t не менше 6 градусів Цельсія і вологості 75%) після витягнення з печі не більше:
36 годин – хліб з житньої та житньо-пшеничної висівкової муки, та житньої обдирної муки, а також із суміші пшеничної і житньої сортової муки;
24 години – хліб з пшенично-житньої муки і пшеничної звичайної муки, хліб та хлібобулочні вироби масою понад 200 гр. з сортів пшеничної або житньої висіяної муки;
16 годин – дрібноштучні вироби масою не більше 200 гр. (включаючи бублики).
Зі спливом цих строків відповідно до абз.1-2 п.1.7 Правил продаж хлібу та хлібобулочних виробів забороняється, а самі ці вироби підлягають вилученню з продажу.
Строк придатності товару вираховується двома способами: а) з дня його виготовлення і до дати, проти якої він може бути придатним для використання; і б) терміном (датою), до настання яких товар є придатним для використання. Наприклад ст.26 Закону України “Про питну виду та питне водопостачання” від 10.01.2002 р. за № 2918-ІІІ передбачено, що для виробництва фасованої питної води використовується вода підземних джерел питного водопостачання або питна вода централізованого питного водопостачання, додатково оброблена з метою поліпшення її якості.
На упаковці (тарі) фасованої питної води повинні зазначатися: дата виготовлення; строк придатності до споживання чи дата закінчення строку придатності до споживання. Очевидно, також, що у договорі не може бути встановлений гарантійний строк, який перевищує строк придатності товару.
Продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, що відповідає умові договору купівлі-продажу щодо комплектності (ст.682 ЦК). Комплектність товару означає наявність кількох речей, які утворюють одне ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням (складна річ), а також наявність усіх складових частин речі, які не можуть бути відокремлені від речі без її пошкодження або істотного знецінення. Наприклад, якщо предметом договору купівлі-продажу є автомобіль, то порушенням буде вважатися його передання без двигуна, оскільки без цього агрегату автомобіль не можна належним чином експлуатувати, проте якщо у договорі буде обумовлено, що автомобіль передається без певних деталей, це не суперечитиме законодавству. Договором може бути передбачений обов’язок продавця передати покупцеві певний набір товарів у комплекті. Комплект товару – це узгоджений сторонами набір окремих, які хоч і обумовлені єдністю застосування, проте можуть бути використані окремо один від одного (наприклад домашній кінотеатр, в який входять окремі види предметів, які можна використовувати і самі по собі окремо – телевізор, DVD програвач, ресівер, абажуракустика тощо).
Продавець зобов’язаний передати покупцеві товар у тарі та (або) в упаковці, за винятком товару, який за своїм характером їх не потребує. Інше може бути передбачено договором купівлі-продажу або витікати із сутності зобов’язання (ст.685 ЦК).
Тарою, як правило, вважають зовнішню упаковку товару (ящики, картонні, дерев’яні чи пластикові коробки, бочки, контейнери тощо). Упаковкою товару вважають внутрішню упаковку, яка, як правило, є невід’ємною від товару. Здебільшого внутрішня і зовнішня упаковка (тара) переходять у власність покупця одночасно із товаром. В протилежному випадку, наприклад взаємовідносини відправників та одержувачів продукції і товарів щодо застосування, обігу і повернення засобів упаковки багаторазового використання регулюються “Правилами застосування, обігу і повернення засобів упаковки багаторазового використання на Україні”, затвердженими відповідно до постанови КМ України від 04.04.1992 р. №174 наказом Міндержресурсів України від 16.06. 1992 р. №15. В деяких випадках допускається передача проданого товару без тари і упаковки.
По-перше, якщо звільнення продавця від обов’язку затарювання або пакування товару прямо передбачено умовами договору.
По-друге, передача проданого товару покупцеві без тари і упаковки може витікати із сутності самого зобов’язання (наприклад, якщо об’єктом купівлі-продажу є майно, яке було раніше передане покупцеві в оренду). По-третє, деякі товари за своїм характером не потребують, а ні тарування, а ні пакування (наприклад, пісок, вугілля, щебень, що перевозяться насипом, земельні ділянки, будинки тощо).
Обов’язки покупця. Основним обов’язком покупця як боржника у зобов’язанні полягає в тому, що він повинен оплатити товар за встановленою ціною (ст.691 ЦК). Зобов’язання покупця сплатити ціну може містити в собі також прийняття ним таких заходів і дотримання таких формальностей, які можуть бути необхідними у відповідності з договором або законодавством, щоб зробити можливим здійснення платежу (відкриття передбаченого договором акредитиву, надання банківської гарантії тощо).
Другий обов’язок покупця, який є за своєю суттю кредиторським, зводиться до того, що він повинен прийняти товар, крім випадків, коли покупець має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору (ст.689 ЦК).
Правові наслідки порушення умов договору купівлі-продажу. Законом встановлені різні санкції за порушення умов договору купівлі-продажу, одні з яких (перед усім відшкодування заподіяних збитків) відносяться до міри відповідальності а, отже, застосовуються за наявності вини сторони, яка порушила договір; інші ж є мірою захисту цивільних прав та інтересів сторони, яка потерпіла від порушення і застосовуються незалежно від вини контрагента.
Наслідки невиконання продавцем обов’язку передати річ, які встановлені ст.665 ЦК, застосовуються за загальним правилом за умови, що покупець виконав свій обов’язок по оплаті товару. Якщо продавець не виконує свого обов’язку щодо передачі товару, покупець має право в односторонньому порядку відмовитися від договору купівлі продажу. Така відмова від договору є підставою для його припинення, але це не означає, що продавець буде звільнений від відповідальності за порушення зобов’язання. Відповідно до ст.611 ЦК він може вимагати від продавця сплати неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди. Відповідно до ч.1 ст.622 ЦК боржник, який навіть і сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, у разі невиконання продавцем обов’язку передати товар покупцеві, останній згідно ст.622 ЦК має право вимагати відібрання цього майна у продавця в примусовому порядку і передання йому товару зі стягненням з продавця зазначених збитків. При цьому необхідно мати на увазі, що покупець втрачає право на витребування у продавця речі визначеної індивідуальними ознаками, у разі, якщо ця річ вже передана третій особі у власність або користування.
Наслідки непопередження продавцем покупця про права третіх осіб на продану річ (ст.659 ЦК), а також невиконання продавцем обов’язку зі збереження товару полягають в праві покупця на власний вибір вимагати або зменшення покупної ціни, або розірвання договору, а за наявності вини продавця – також і відшкодування збитків.
Наслідки відсудження товару у покупця. Якщо рішенням суду проданий товар буде вилучено у покупця на підставах, що виникли до продажу товару, продавець зобов’язаний відшкодувати збитки покупцеві, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав (ч.1 ст.661).
Правові наслідки невиконання продавцем обов’язку передати приналежності товару та документи, що стосуються товару полягають в тому, що перед усім покупець повинен встановити для продавця розумний строк для їх передачі, якщо ж після встановлення цього строку останній не здійснить передачу зазначених об’єктів, покупець має право відмовитися від договору та повернути товар (ст.667 ЦК), але за рахунок продавця, оскільки саме останній порушив свої зобов’язанні щодо передачі документів.
Наслідки продажу речі неналежної якості (ст.678 ЦК). Покупець, якому продано товар неналежної якості, вправі за своїм вибором вимагати:
а) пропорційного зменшення ціни;
б) безоплатного усунення недоліків товару;
в) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.
У разі істотного порушення вимог щодо якості товару (наприклад, виявлення недоліків, які не можна усунути) покупець має право:
а) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми;
б) вимагати заміни товару.
Покупець вправі пред’явити одну з названих вимог за умови, що ці недоліки не були обумовлені продавцем при укладанні договору.
Правові наслідки порушення умови договору щодо кількості товару, його асортименту. Якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми. У разі, коли продавець передав покупцеві більшу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець зобов'язаний повідомити про це продавця. Якщо в розумний строк після одержання такого повідомлення продавець не розпорядиться товаром, покупець має право прийняти весь товар, якщо інше не встановлено договором. У випадку, якщо покупець прийняв більшу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, він зобов'язаний оплатити додатково прийнятий товар за ціною, встановленою для товару, прийнятого відповідно до договору, якщо інша ціна не встановлена за домовленістю сторін (ст.670 ЦК).
Правові наслідки порушення умови договору щодо асортименту товару.
Якщо продавець передав товар в асортименті, що не відповідає умовам договору купівлі-продажу, покупець має право відмовитися від його прийняття та оплати, а якщо він вже оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми. У разі, коли продавець передав покупцеві частину товару, асортимент якого відповідає умовам договору купівлі-продажу, і частину товару з порушенням асортименту, покупець має право на свій вибір:
1) прийняти частину товару, що відповідає умовам договору, і відмовитися від решти товару;
2) відмовитися від усього товару;
3) вимагати заміни частини товару, що не відповідає асортименту, товаром в асортименті, який встановлено договором;
4) прийняти весь товар.
У разі відмови від товару, асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу, або пред'явлення вимоги про заміну цього товару покупець має право відмовитися від оплати цього товару, а якщо він вже оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми. Товар, асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу, є прийнятим, якщо покупець у розумний строк після його одержання не повідомив продавця про свою відмову від нього. Якщо покупець не відмовився від товару, асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу, він зобов'язаний оплатити його за ціною, погодженою з продавцем. У випадку коли продавець не вжив необхідних заходів щодо погодження ціни в розумний строк, покупець оплачує товар за ціною, яка на момент укладення договору купівлі-продажу застосовувалася щодо аналогічного товару (ст.672 ЦК).
Правові наслідки передання некомплектного товару (ст684 ЦК). У разі передання некомплектного товару покупець має право вимагати від продавця за своїм вибором:
1) пропорційного зменшення ціни;
2) доукомплектування товару в розумний строк.
Якщо продавець у розумний строк не доукомплектував товар, покупець має право за своїм вибором:
1) вимагати заміни некомплектного товару на комплектний;
2) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої
грошової суми.
Правові наслідки передання товару з порушенням вимоги про тару та (або) упаковку (686 ЦК). Якщо продавець передав покупцеві товар без тари або упаковки чи в неналежних тарі чи упаковці, покупець має право вимагати від продавця передання товару у належних тарі та упаковці або заміни неналежних тари чи упаковки, якщо інше не випливає із суті зобов'язання чи характеру товару, або пред'явити до нього інші вимоги, що випливають із передання товару неналежної якості (ст.678 ЦК).
1А. ДОГОВІР РОЗДРІБНОЇ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ.
Більш детально це питання ми з’ясуємо під час семінарських та практичних занять. Хочу зупинитися лише на понятті та певних особливостях, які притаманні Д К-П у роздрібній торгівлі і розрізняють його як окремих договір.
Згідно зі ст.. 698 ЦК за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здій снює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов’язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особис того, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з під приємницькою діяльністю, а покупець зобов’язується прийняти то вар і оплатити його.
Цей договір належить до числа публічних договорів, оскільки по винен укладатися на однакових умовах з будь-якою особою, яка за бажає укласти його з підприємством роздрібної торгівлі.
Головна особливість цього договору полягає в тому, що він ук ладається за правилами публічної форти, тобто підприємства роз дрібної торгівлі пропонують укласти цей договір будь-якій особі.
Крім окремих статей ЦК, цей договір регулюються Законом Ук раїни "Про захист прав споживачів" і окремими правилами торгів лі (на ринках, в розстрочку, правилами продажу транспортних за собів і номерних агрегатів, продовольчих товарів, непродовольчих товарів та іншими).
Крім виконання загальних обов’язків, продавець зобов’язаний надати інформацію стосовно найменування і ціни товару, його споживчих властивостей, умов набуття, правил і способів викори стання і зберігання, гарантійних зобов’язань і порядку пред’явлен ня претензій. Продавець, який не надав покупцеві можливості одержати повну і достовірну інформацію про товар, несе відпові дальність за недоліки товару, які виникли після його передачі, як що покупець доведе, що вони виникли у зв’язку з відсутністю у нього такої інформації.
Істотною умовою договору роздрібної купівлі-продажу є ціна, яка є однаковою для всіх покупців.
Покупцеві надається право протягом 14 днів з дня продажу об міняти непродовольчий товар на аналогічний товарів іншого роз міру, фасону, кольору чи комплектації.
У разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов’язковими для сторін правилами чи до говором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару, покупець має право за своїм вибором:
— вимагати безоплатного усунення недоліків або відшкодуван ня витрат, здійснених покупцем на їх виправлення;
— замінити товар на аналогічний належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різни ці в ціні;
— вимагати зменшення ціни товару;
— розірвати договір і вимагати повернення сплаченої суми.
При розірванні договору розрахунки з покупцем у випадку під вищення ціни на товар проводяться, виходячи Із його вартості на момент звернення, при зниженні ціни на товар — виходячи із ці ни, яка була сплачена на момент купівлі (ч. 5 ст. 14 Закону "Про захист прав споживачів").
2. ПОНЯТТЯ І СПЕЦИФІКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН З ПОСТАЧАННЯ ТОВАРІВ
На відміну від ЦК УРСР, де цьому договору була приділена ціла глава, новий ЦК зберіг лише одну статтю. Таке становище є цілком зрозумілим, оскільки в часи СРСР постачання товарів було в переважній більшості плановим, і сторони здебільшого не мали вільного вибору контрагента, з яким бажали б укладати договори. Тому, правове становище поставки було деталізоване.
На сьогодні, договір поставки є другим за актуальністю після д К-П, а серед юридичних осіб, можливо і першим, і до нього застосовуються загальні положення по купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із характеру відносин сторін.
Отже, відповідно до ст.712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Визначення, що міститься у зазначеній статті свідчить про те, що договір поставки як різновид договору купівлі-продажу є консенсуальним (постачальник зобов’язується передати товари покупцеві, а останній зобов’язується їх сплатити), відплатним, двостороннім (синалагматичним).
Які ж характерні риси договору поставки складають його кваліфікуючі ознаки, які дозволяють виділяти цей договір в окремий різновид договору купівлі-продажу?
По-перше, слід відзначити особливість суб’єктного складу цього договору, яка полягає в тому, що в якості постачальника може виступати тільки особа, яка здійснює підприємницьку діяльність: індивідуальний підприємець або комерційна організація.
По-друге, характерною ознакою товарів, які поставляються за цим договором, є те, що вони виробляються або закупаються постачальником, в якості якого за загальним правилом виступають комерційні організації або індивідуальні підприємці, які спеціалізуються на виробництві відповідних товарів або ж, які професійно займаються їх закупками.
По-третє, істотне значення має, для якої мети покупцем набуваються товари у постачальника, оскільки договором постачання визнається лише такий, в силу якого покупцеві передаються товари для їх використання виключно у підприємницькій діяльності або в іншій, яка не пов’язана з особистим, домашнім та іншим подібним використанням.
І нарешті, остання, якщо не основна мета виділення договору поставки в окремий договір. Дані відносини повинні відзначатися стабільністю і мати довгостроковий характер. Тому в правовому регулюванні постачальних відносин пріоритетне значення мають не разові правочини з передачі товару, а довгострокові договірні зв’язки між постачальниками і покупцями.
Таким чином на відміну від договору купівлі-продажу, строк є істотною умовою у договорі поставки.
Основні ознаки договору поставки дозволяють його відмежувати і від інших суміжних видів договірних відносин. Так, при розмежуванні договорів поставки і контрактації враховується професійна діяльність продавця і вид товарів, що підлягають передачі. В силу ст.713 ЦК продавцем за договором контрактації є виробник сільськогосподарської продукції. Контрактується при цьому майбутня сільськогосподарська продукція, що підлягає вирощуванню чи виробництву.
Договір постачання енергетичними ресурсами через приєднану мережу відрізняється від договору поставки за рядом ознак, але перед усім за метою подачі теплової або електричної енергії. У разі постачання енергоресурсів через приєднану мережу для побутового призначення громадянам використовується договір енергопостачання, оскільки договір поставки не може бути застосований у випадку продажу товарів у цілях, пов’язаних з особистим, сімейним або побутовим використанням.
Вид речі, що продається дозволяє розмежовувати договір поставки від продажу нерухомості. За договором продажу нерухомості завжди продається індивідуально-визначена річ, якій притаманні ознаки, що вказані у ст.181 ЦК.
Питання щодо визначення природи договору поставки часто постає у випадках, коли у договір включені умови стосовно передачі постачальнику покупцем матеріалів, сировини, комплектуючих виробів. Такі умови можуть міститися як у договорі поставки, так і в договорі підряду, переважно в так званому толлінговому договорі, тобто договорі переробки давальницької сировини.
При розмежуванні таких договорів перед усім слід враховувати зміст основних обов’язків. Договір, змістом якого є виконання робіт за завданням замовника та з його матеріалів, кваліфікується як договір переробки давальницької сировини.
Отже, можна коротко сформувати відмінності договору поставки від інших ц-п договорів:
Особливості правового регулювання. Підхід законодавця до цього правочину як окремого договору визначає і принципово інший підхід до його правого регулювання. Загальне правило ч.2 ст.712 ЦК, як відомо, полягає в тому, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором. Стосовно договору поставки існує ряд спеціальних правил, що зосереджені у параграфі 3 глави 54 ЦК, які мають пріоритет перед загальними положеннями про купівлю-продаж.
Беручи до уваги дію загального принципу побудови ЦК: пріоритету спеціальних правил над загальними положеннями, можна встановити певну черговість норм, які містяться у різних главах і розділах ЦК, які підлягають застосуванню до відносин з поставки товарів.
Зазначені відносини підлягають регулюванню у наступній послідовності: спочатку застосовуються спеціальні правила про договір поставки; за відсутності таких – загальні положення про купівлю-продаж; і лише потім – загальні положення про цивільно-правовий договір, про зобов’язання і правочини.
Особливості виникнення, зміни , виконання та припинення зобов’язань за договором визначені Законом України “Про поставки продукції для державних потреб” від 20.03.1992 р. та рядом нормативних актів колишнього СРСР, а саме: “Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення” та “положення про поставки товарів народного споживання”, затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.1988 р.
У свою чергу, перевірка відповідності одержаної за договором поставки продукції здійснюється одержувачем (покупцем) згідно з “Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю”, затвердженою постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15.06.1965 р. № П-6, та “Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю”, затвердженою постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25.03.1966 р. № П-7.
Договір поставки укладається різними способами:
При укладенні договору поставки присутня специфічна структура договірних зв’язків, тобто наявність кола учасників договірних відносин.
Проста структура буде тоді, коли постачальник є одночасно виготівником, а замовник є споживачем. Складна структура, коли у зв’язках виступають замовник, посередник і виготівник. Якщо за складною структурою продукція постачається спочатку на склад посередника, а потім замовнику, то така поставка має назву СКЛАДСЬКА.
Транзитна – за вказівкою виготівника через посередника замовнику.
Особливим видом договору поставки, є поставка для державних потреб. Для розв’язання питань, пов’язаних з обороною країни, її безпеки, держава може зобов’язати підприємства, установи, організації укласти державне замовлення на поставку товарів. Від укладання державного замовлення не можуть ухилятися підприємства, засновані на державній власності, а також підприємства, які є певній галузі монополістами. Якщо підприємство ухиляється безпідставно від виконання державного замовлення. воно повинно сплатити штрафу розмірі цього Державного замовлення.
3. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ДОГОВОРУ МІНИ.
За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар (ст.715 ЦК).
Наявність в ЦК спеціальних правил, що відносяться до виключно до договору міни (бартеру), свідчить про те, що відношення законодавця до цього договору як до самостійного типу цивільно-правових договірних зобов’язань є не тільки даниною багатовікові традиції, але і результатом розуміння його місця в систем договірного регулювання цивільно-правових відносин, а також прагненням детальної регламентації зазначених правовідносин з урахуванням усіх присутніх їм особливостей. Самостійний характер договору міни в сім’ї цивільно-правових договорів передбачає виділення певних, притаманних цьому договору ознак, які відрізняють його від усіх інших типів договірних зобов’язань, у тому числі і договору купівлі-продажу:
По-перше, договір міни належить до числа договорів, спрямованих на передачу майна (сюди ж відносяться купівлі-продаж, оренда, дарування, позика та ін.) і тим самим він відрізняється від договорів по виконання робіт (наприклад, підрядних), з надання послуг (комісія, доручення, транспортна експедиція) та від засновчих договорів (наприклад, простого товариства).
По-друге, за договором міни майно, передається у власність контрагента. Дана ознака дозволяє відмежовувати договір міни від тих договорів на передачу майна, за якими майно передається у володіння користування (оренда, позика).
По-третє, від інших оплатних договорів, за якими, як і за договором міни, майно також передається у власність контрагента (купівлі-продаж, позичка), договір міни відрізняється характером зустрічного надання. За договором міни виключається можливість повернення майна, аналогічного отриманому, так і сплата його вартості, як це має місце при договорі позички та при купівлі-продажу.
Дана ознака (обмін товару) уявляє собою особливість предмету договору міни і є безспірним критерієм для виділення його у самостійний тип цивільно-правових договірних зобов’язань.
І нарешті, останньою кваліфікуючою ознакою договору міни, яка дозволяє його відмежувати від усіх інших договорів з передачі майна у власність, є момент переходу права власності на товари, що обмінюються. Стосовно договору міни діє спеціальне правило, що визначає момент переходу права власності на такий товар, яке суттєво відрізняється не тільки від норм, що регулюють договір купівлі-продажу, але і від загальних правил про цивільно-правовий договір. Сіть цього правила полягає у тому, що за договором міни право власності на отримані в порядку обміну речі переходить до кожної із сторін одночасно після того, як зобов’язання з передачі товарів виконані обома сторонами (ч.4 ст.715 ЦК).
З точки зору загальної характеристики договору міни як усякого цивільно-правового зобов’язання він є консенсуальним, відплатним(еквівалентний), двостороннім, класичним синалагматичним договором .
Основні елементи договору міни.
Предметом договору міни є дії кожної із сторін з передачі у власність іншій стороні обмінюваного товару. ЦК України (§ 6 глави 54) не містить спеціальних правил, що регламентують предмет договору міни, тому його регулювання здійснюється нормами про купівлю-продаж, про договір поставки, контрактації, якщо це не суперечить суті договору міни (ст.716 ЦК). Умови про предмет договору міни відносяться до числа істотних умов цього договору, тому для визнання його укладеним від сторін вимагається узгодити та передбачити безпосередньо в тексті договору умову щодо кількості та найменування товарів, що обмінюються. Усі інші умови, які відносяться до предмету договору міни, можуть бути визначені у відповідності з дизпозитивними нормами про купівлю-продаж, поставки тощо.
В юридичній літературі зазначені протилежні точки зору з приводу того, чи можуть визнаватися об’єктами міни майнові права? Неможливість майнових прав бути самостійними об’єктами договору міни витікає з того, що саме законодавче визначення цього договору виключає можливість визнання майнових прав товаром і відповідно правочину зі взаємної уступки сторонами майнових прав договорами міни.
Річ у тім, що за договором міни кожна із сторін передає товар у обмін на інший у власність іншій стороні. Майнові права у самостійному вигляді не можуть належати кому-небудь на праві власності або іншому речовому праві.
Що стосується ціни договору міни то відповідно до статті 715 ЦК, кожна сторона зобов’язана передати один товар в обмін на інший. Відмінність полягає також у тому, що кожна сторона цього договору одночасно є як продавцем так і покупцем. Гроші в якості оплати в цьому договорі можуть виступати лише додатковим засобом платежу, у випадках, коли передається товар більшої вартості на товар меншої вартості. Тобто цей договір є не тільки відплатний, (кожна сторона отримує зустрічне задоволення), а ще і еквівалентний
Форма договору міни. Договір міни повинен укладатися у формі, яка є тотожною тій, в якій необхідно укладати відповідний договір купівлі-продажу, контрактації, поставки певного товару.
Особливості правового регулювання договору міни. При регламентації зобов’язання, що виникає з договору міни, необхідно враховувати специфіку того чи іншого договору, положення якого застосовуються до договору міни. Ця специфіка полягає у наступному.
По-перше, у випадках, коли у договорі міни відсутні умови про ціну товарів, що обмінюються, а також про розподіл між сторонами витрат, пов’язаних з виконанням зобов’язань, слід виходити з припущення, що предметом договору є обмін рівноцінними товарами. Витрати ж на передачу товарів, їх прийняття та інші дії, що пов’язані з виконанням договору, повинні в кожному конкретному випадку покладатися на ту сторону, яка несе відповідні обов’язки за договором. Разом з тим, якщо з тексту договору витікає, що його предметом є обмін нерівноцінними товарами, на сторону, яка зобов’язана передати товар, ціна якого нижче, а ніж ціна товару, що пропонується обміняти, покладається додатковий обов’язок по сплаті різниці у ціні на зазначений товар. Оплата різниці в ціні повинна бути здійснена безпосередньо до або після передання товару, який має більш низьку ціну. Договором може бути передбачений інший порядок компенсації різниці у цінах (роботами, послугами тощо).
По-друге, обмін товарами за договором міни не обов’язково повинен бути одномоментним, не виключені випадки, коли у відповідності з договором дати передання товарів, що обмінюються не співпадають: спочатку свій обов’язок з передання товару виконує одна сторона, а потім, через певний час, -її контрагент. У подібному випадку, коли строки передання обмінюваних товарів не співпадають, виконання обов’язку з передачі майна товару тією стороною, для якої передбачений більш пізній термін передачі товару, визнається зустрічним виконанням зобов’язання. Це означає, що у разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі (ч.2 та 3, ст.538 ЦК).
По-третє у порівнянні з нормами, що регулюють договір купівлі-продажу, та із загальними положеннями про цивільно-правовий договір, ЦК передбачає спеціальне правило щодо договору міни, яке стосується моменту переходу права власності на обмінювану річ. Суть цього правила полягає у тому, що у разі коли законом або договором міни не передбачено інше, право власності на товар, що обмінюється переходить до сторін, які виступають за договором міни в якості покупців, одночасно після виконання зобов’язань передати відповідні товари кожній із сторін.
Нарешті, остання особливість, яка обумовлена сутністю міни, полягає в тому, що у випадку евікції товару (вилучення товару отриманого за д. міни), сторона у якої цей товар був вилучений, має право вимагати від іншої сторони не тільки відшкодування збитків, але і повернення товару, який було отримано в порядку обміну.
І всеж визначальною ознакою договору міни є передача кожною зі сторін іншій стороні товару у власність Обмін речами з переданням їх лише у володіння або у користування свідчить про встановлення між сторонами інших відносин, але не договору міни.
Так господарський суд не визнав договором міни обмін товару на уступку права вимоги майна від третьої особами, оскільки при уступці неможливий перехід права власності, що є необхідною умовою для договору міни.
4. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЗА ДОГОВОРОМ РЕНТИ.
За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ст.731 ЦК).
Цей договір є новим в вітчизняному цивільному праві. Він спрямований на передачу майна у власність, перш ніж розпочати дослідження його характеристики, необхідно зупинитися на з’ясуванні терміну „рента”. Цей термін пройшов великий шлях у світовій цивілістиці, значення його дещо змінювалося від „ціни за житло, що здається в найом”, до „показника перевищення сукупного продукту від землі над можливими витратами”, тобто відображення вартості, тобто плати за землю чи житло.
У ЦК України рента представляє собою форму виплати у вигляді певної грошової суми або іншого надання, що випливає з поняття договору ренти.
За своєю юридичною природою договір ренти є реальним, оскільки його укладення вимагає передачі майна одній із сторін – платникові ренти.
Обов’язковою ознакою цього договору є фідуціарність (тобто довірчі відносини між сторонами), через, що законодавець вважає необхідним захистити більш слабку і нужденну сторону, яка передає своє майно іншій.
Це пов’язано з тим, що при консенсуальному договорі сторона може примусити контрагента виконати в натурі прийнятий нею обов’язок з передачі речі. Реальна ж модель договору ренти захищає одержувача ренти від такої вимоги.
Цей договір є одностороннім, оскільки створює обов’язки (по сплаті ренти) лише для однієї сторони – платника ренти. Одержувач ренти має за договором тільки права.
Необхідність надання зустрічного задоволення у вигляді рентних платежів в обмін на майно (рентний капітал) робить очевидною відплатність договору.
Невизначеність строку дії договору як фактор, що перешкоджає оцінці суми рентних платежів, які підлягають оплаті протягом строку чинності договору, є підставою для віднесення договору ренти до числа алеаторних.
До числа істотних умов в даному договорі, як і у будь-якому іншому, відноситься перед усім предмет договору. Об’єктом договору ренти є дії сторін з передачі майна (рентного капіталу) одержувачем ренти її платникові з метою отримання від останнього рентних платежів. Предмет договору може виражатися як в грошовому, так і в натуральному виразі, також ним може бути майно, яке повинно бути передане під виплату ренти. Однак конкретизація зазначеного майна для її визнання істотною умовою договору у даному випадку неоднозначна. Так, без усякого сумніву “грошова рента” потребує “визначеності”.
Тому ціна або відповідні дії у вигляді оплати грошової ренти будуть істотними умовами для такого договору. Умови щодо рентних платежів полягають у погодженні: а) розміру періодичних платежів; б) періоду платежів; в) форми (готівкова чи безготівкова) платежу; місця виконання (передачі грошових коштів) зобов’язання; г) порядок індексації.
Що ж стосується ренти натуральної та майна, яке передається під виплату ренти, то за відсутності ціни остання обчислюється за ціною, яка за відповідних обставин зазвичай стягується за аналогічні товари, роботи і послуги. У тих випадках, коли в якості рентного капіталу виступає рухоме майно, у тому числі готівкові грошові кошти, у договір ренти необхідно включати умови, які передбачають або використання певного засобу забезпечення зобов’язання (неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава, притримання), або ж страхування на користь одержувача ренти ризика відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язання сплатити ренту.
По відношенню до нерухомого майна (земельної ділянки), що передається під виплату ренти, одержувач ренти в силу ч.1 ст.734 ЦК набуває право застави на це майно.
Істотною умовою, яка визначає різновид договору ренти, є строк договору. Строк договору диференціює ренту на постійну (безстрокову) і строкову, яка діє протягом певного строку (ч.2 ст.731 ЦК).
Необхідно зазначити основну відмінність безстрокової ренти від термінової для першої термін виплати в договорі не є остаточно визначеним. Але безстрокова рента не означає, що термін її виплати близький до нескінченності. ЦК передбачає у редакції ст.. 739 , що договір безстрокової ренти припиняється після спливу трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними.
На відміну від безстрокової ренти термін припинення виплати періодичних рентних платежів у строковій ренті є визначеним та відображається в договорі за домовленістю сторін. Тому. теоретично його термін може бути як 3 роки так і 99. Це повністю залежить від волевиявлення сторін. Головне, щоб такій термін був узгоджений сторонами і був ДОВГОСТРОКОВИМ. Якщо договір ренти укладається, наприклад, строком на 3 місяці, то це не можна вважати рентою, це скоріш буде прихований договір К-П, тобто удаваний правочин. Таке положення витікає з принципу розумності, що проголошений у ЦК, оскільки довгосртоковість – це невід’ємна та істотна ознака ренти.
Форма договору ренти. Відповідно до ст.732 ЦК договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.
Сторонами договору є одержувач ренти та платник ренти.У визначенні договору ренти, рівно як і в інших статтях глави 56 ЦК, відсутні які-небудь вказівки, що обмежують участь в даному договорі окремих суб’єктів цивільного права. А тому ними можуть будь-як фізичні так і юридичні особи.
Закон передбачає можливість застосування до відплатних рентних відносин відповідних правил купівлі-продажу, а до безвідплатних – правил дарування (ч.2 ст.734 ЦК). Навряд чи можна визнати дане нормативне рішення закону вдалим, оскільки усякий рентний договір передбачає зустрічне надання. Про яке ж надання може вестись мова у договорі дарування, якщо це безоплатний правочин, який виключає покладення на обдарованого виконання будь-якого обов’язку.
Зміст договору ренти та відповідальність за його порушення. У зміст договору ренту перш за все входить обов’язок платника сплатити ренту, тобто виплачувати її в порядку і розмірі обумовленому у договорі. Вітчизняний законодавець захищаючи інтереси одержувачів ренти встановивши право слідування рентного обтяження за нерухомим майном, від якого платник ренти може звільнитися шляхом відчуження нерухомого майна, набутого ним під виплату ренти. У разі відчуження платником ренти такого рентного капіталу його зобов’язання переходять до набувача майна (ч.2 ст.735 ЦК). На платника ренти може бути встановлений обов’язок застрахувати ризик невиконання ним своїх обов’язків за договором ренти (ч.3 ст.735 ЦК). В якості особливої міри, що захищає інтереси отримувача ренти, законодавцем передбачена відповідальність платника ренти за прострочення виконання зобов’язання (виплати ренти) (ст.736 ЦК). Так, відповідно до ч.2 ст.625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Однак стосовно договору ренти слід вести мову не про неустойку, а про оплату користування чужими коштами платником ренти. При цьому в ст.736 ЦК (як і вкоментарі Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч./ За заг. ред. Я.М.Шевченко. – К.: “Ін Юре”, 2004. Ч.2. – С.214 з посиланням на положення пар-фу 2 гл 49 ЦК), допущену термінологічну неточність – мова ведеться не про відповідальність, а про передбачений законодавцем обов’язок по сплаті користування грошовими коштами. Обов’язок сплатити проценти настає в усіх випадках прострочення платника ренти в силу самого факту її несвоєчасної сплати. В такому разі мова ведеться не про відповідальність, а про борг. Отже не зважаючи на саму назву ст.736 ЦК “Відповідальність за прострочення виплати ренти”, зобов’язальні норми щодо відповідальності, зокрема про підстави її настання, в даному випадку не діють (ці положення поширюються на грошові зобов’язання, що витікають з договорів позики або комерційного кредиту).
Платник безстрокової ренти має право на відмову від договору ренти. В такому разі він припиняється після спливу 3 місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови від платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними. Платник ренти має право вимагати припинення зобов’язання у разі випадкового знищення майна переданого під виплату безстрокової ренти або ж зміни умов її виплати у разі випадкового пошкодження майна. Інші наслідки наступають для платники, якщо майно передане під виплату ренти на певний строк. Відповідно до ст.743 ЦК у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, платник ренти не звільняється від обов'язку виплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти.
Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти у разі, якщо:
Оскільки рента є новим договором у вітчизняному цивільному праві, доцільно зробити окремий порівняльний аналіз ренти із іншими договорами і зробити висновок щодо самостійності чи несамостійності цього договору.
Д.ренти вміщує в себе елементи К-П, позики, міни, дарування, застави, лізингу, майнового найму, довічного утримання, тому аналіз проведено саме за цими договорами.
Щодо к-п, рента також виступає як оплатне відчуження майна(ст.734 ч.2). Найбільш показовим і близьким до ренти є договір к-п з розстрочкою від відстрочкою платежу, однак специфікою к-п є те, що остаточна ціна майна у цьому договорі завжди визначна, на який би термін не була відстроченою оплата. Тобто мова йде про еквівалентність зустрічного надання, чого не можна сказати про ренту, яка навпаки, є алеаторним договором.
Договір позики є пращуром ренти. Однак еволюція договірних зв’язків зараз дещо віддалила ці інколи близькі зобов’язання. як відомо за договором позики позикодавець передає у власність позичальника гроші чи речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцю таку ж суму грошей чи рівну кількість речей того ж роду та якості (ст. 1046 ЦК). З цього визначення можна і охарактеризувати певні відмінності: 1) за договором ренти майно може бути як індивідуально визначеним, так і визначеним родовими ознаками. Тобто предмет ренти ширше, ніж позики; 2) рента не передбачає повернення еквівалента, тобто настільки ж цінного майна як було передано за договором. 3) надання при ренті може бути іншого роду, ніж отримане майно. Адже при позикі, наприклад. за отримані гроші необхідно повернути саме гроші, при ренті можна в обмін періодично сплачувати її одержувачеві у формі іншого надання (за житло – гроші).
Рента найбільше наближається до міни тоді, коли під її виплату передається індивідуально визначена річ, а в обмін на одержане майно платник ренти зобов’язується періодично сплачувати одержувачеві ренту у формі будь-якого не грошового надання. Але якщо при міні зустрічне надання, як правило, є індивідуально визначеною річчю, то при ренті це надання визначається родовими чи видовими ознаками; при міні надання найчастіше є одноразовим, при ренті – періодичним і досить тривалим за часом. Крім того, міна – це завжди еквівалентний договір, а рента – ні.
Застава нерухомого майна є складовою ренти. Вона обтяжує майно, якщо під виплату Рени передана земельна ділянка чи інше нерухоме майно. Спільним є те, що як застава, так і рента у вигляді платежу є обтяженням майна, які більш пов’язані саме з майном, ніж з його власником. Адже у разі зміни власника рента, як і застав. продовжує обтяжувати майно аж до повного припинення відповідного зобов’язання. Але договори ренти та застави суттєво відрізняються тим, що перший є самостійним зобов’язанням, другий – ше засобом забезпечення виконання.
Що стосується співвідношення лізингу т ренти, то межа цих договорів дуже тонка, особливо якщо порівнювати ренту, за якою майно надходить у власність платника ренти безоплатно і фінансовий лізинг. Сутнісною відмінністю порівнюваних договорів є те, що право власності за договором ренти переходить до платника ренти відразу з ж договором, а при лізингу – лише після закінчення терміну дії договору.
Деяка схожість майнового найму та ренти спостерігається в тому. що ри майновому наймі також здійснюються періодичні платежі, що пов’язані з наданим з договором майном. Більше того, як і у ренті, остаточна сума платежів за найом не завжди відома. Адже, 1) у разі продовження користування найманим майном після припинення терміну договору за відсутності заперечень з боку наймодавця, договір вважається пролонгованим; 20 при укладенні договору найму без визначення терміну остаточна сума платежів також не відома. хоча відома сума періодичних платежів. Крім того, найом, як і рента зберігає силу для нового власника майна. Але певна різниця цих договорів полягає у тому, що за рентою майно переходить у власність набувача, при наймі власником залишається наймодавець. Найм передбачає повернення того ж майна у разі остаточного виконання зобов’язань сторін за договором; при енті майно залишається її платникові.
Щодо довічного утримання, то це найбільш близький до ренти договір. Відмінна ознака, що характерна лише для ре. полягає в тому, щозобов’язання платника зі сплати ренти завжди повинно супроводжуватись наданням одержувачеві відповідного забезпечення (наприклад, встановленням застави) чи страхуванням відповідного ризику, за іншими договорами це є факультативним.
Таким чином, в результаті проведеного дослідження, можна зробити висновок, що рента є самостійним договірним зобов’язанням з властивими йому індивідуальними ознаками. встановлення рентних відносин у вітчизняному законодавстві може сприяти поширенню цивільного обіку та кращій урегульованості цивільних правовідносин. Безперечно, проведений аналіз не є вичерпним. У ньому відображені суттєві, але далеко не всі відміні чи спільні риси ренти з іншими договорами. З іншого боку, саме такий комплексний аналіз дозволяє провести відповідну межу, щоб визначити ренту серед інших договорів та більш глибоко проникнути в її юридичну пироду.
4. ДОГОВІР ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ (ДОГЛЯД).
ЦК України вміщує таке визначення договору довічного утримання (догляду). За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач майна зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Для порівняння, у ст. 425 ЦК УРСР викладено таке поняття договору довічного утримання: за договором довічного утримання одна сторона, що є особою непрацездатною за віком або станом здоров’я (відчужувані, передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або його частину, замість чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.
Відразу ж зазначимо, що договір довічного утримання, який закріплений в ЦК УРСР, був єдиним з розглянутих видів договорів, за яким могло відчужуватись тільки житло. Наприклад, за договорами купівлі-продажу чи міни може відчужуватись будь-яке не виключене з цивільного обігу майно. Але договір довічного утримання міг укладатися лише з приводу жилого будинку, його частини чи іншого житла, що знаходилось у приватній власності. Це випливало з визначення договору, що було наведене вище.
Договір довічного утримання необхідно віднести до договорів на отримання житла у власність. Хоча, за ЦК УРСР, зазначений договір уміщений серед групи договорів про надання послуг. За часів прийняття ЦК УРСР виходили з того, що непрацездатна особа, відчужуючи будинок чи його частину, має на меті передусім одержати утримання, догляд та інші послуги, яких вона потребує через непрацездатність.
Договір довічного утримання є сплатним. Оплатність для набувача полягає в необхідності здійснювати майнове утримання замість отриманого житла. Для відчужувача вона проявляється в тому, що після передачі у власність речі він може вимагати від набувача вчинення певних дій — надати матеріальне забезпечення. Таким чином, платою є зустрічне майнове надання з боку набувача на користь відчужувача майна чи вказаної ним третьої особи (останнє передбачене п. 4 ст. 746 ЦК України). Необхідно зазначити, що ЦК України передбачає можливість зустрічного надання не тільки в натурі, а також й у вигляді грошей, що також е позитивним.
Договір довічного утримання не можна визначити як еквівалентний договір (якими є, наприклад, міна, купівля-продаж). Цей договір необхідно віднести до алеаторних (ризикових) договорів, оскільки на момент його укладення не можна визначити, що буде більшим — вартість житла чи остаточна вартість зустрічного надання. Адже період життя відчужувача на момент укладення договору не е відомим.
Договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами, що виражена у встановленій законом формі, та коли відчужувач передасть набувачеві житло. Отже, цей договір є реальним. На це вказує і легальне його визначення. Оскільки з передачею житла основна функція відчужувача є виконаною і з цього моменту в нього виникає право вимагати від набувача надання матеріального забезпечення, а набувач несе лише обов'язок — надавати відчужувачеві матеріальне забезпечення, можна дійти висновку, що цей договір є одностороннім.
Такої думки, типової у вітчизняній правовій літературі, дотримуються укладачі даної роботи. Але є й інші думки. Наприклад, В. А. Тархов визнавав договір довічного утримання також сплатним, але при цьому визначав його консенсуальним та двостороннім.
Практичне значення має питання про те, чи повинен набувач майна здійснювати матеріальне надання відчужувачеві особисто або може робити це через інших осіб. Вважаємо, що безпосереднє надання за договором довічного утримання може, а в деяких випадках лише повинне бути здійснено іншими особами за рахунок набувача. Наприклад, розглянемо ситуацію, коли відчужувач майна, виходячи з фізичного стану, вимагає постійного медичного догляду, а набувач не є кваліфікованим медиком. Тут особисте надання медичних послуг набувачем відчужувачеві є не тільки неможливим, але й небезпечним, а в ряді випадків навіть протиправним. Не виникає сумніву, що довічне утримання повинно бути спрямоване на якісне надання передбаченого договором утримання.
Тому, коли набувач не може особисто здійснити надання, він зобов'язаний доручити це іншим особам. Інакше довелося б вводити в договір умову про спеціального суб'єкта — набувача, яким міг би стати, наприклад, професійний медик, причому у кожному разі певної кваліфікації. Але це значно б ускладнювало та невиправдано обмежувало застосування цього договору. Таким чином, сутність договору відносно видів забезпечення — не стільки в безпосередньому наданні послуг набувачем відчужувачеві, а в забезпеченні такого надання набувачем за свій рахунок по видах та в межах, передбачених договором на користь відчужувача.
За характером дії цей договір є договором на користь його контрагентів. Але, як вже зазначалося вище, ч. 4 ст. 746 ЦК України передбачає можливість укладення договору довічного утримання на користь третьої особи за вибором відчужувача майна. У цьому випадку мова йде про складне зобов'язання. Адже незважаючи на те, що правочин укладається між двома сторонами, третя особа набуває право вимоги майнового надання, тобто стає вигодонабувачем.
Для третьої особи надання може бути як сплатним, так і безоплатним. Коли третя особа отримує довічно певні блага матеріального характеру (необхідне утримання, харчування, періодичні грошові виплати, медичну або фармацевтичну допомогу) завдяки відчужувачеві майна безоплатно, не надаючи останньому будь-якого зустрічного задоволення, а також без перекладу боргу від відчужувача до третьої особи, такі відносини між відчужувачем і третьою особою нагадують собою дарування, оскільки вигоду третя особа отримує безоплатно з волі відчужувача. У той же час не виключена можливість, коли відносини між відчужувачем і третьою особою будуть побудовані на платній основі. Але в такому випадку платність буде знаходитись за межами договору довічного утримання. В будь-якому випадку третя особа, на користь якої встановлюється довічне утримання, має висловити свою згоду на це. Така згода має бути нотаріально посвідчена, й за юридичною сутністю її слід визнати одностороннім правочином.
Ч. 1 ст. 754 ЦК України також передбачає обмеження розпорядження набувача майном. Встановлено, що відчужувач майна не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину. Такого роду обмеження цілком виправдано, оскільки відчужувач майна уже в момент укладення договору надає майно набувачу у власність. Набувач майна, в свою чергу, навпаки, виконує свої зобов'язання протягом тривалого, не визначеного точно часу. Адже обмеження щодо відчуження майна набувачем за договором довічного утримання спрямоване передусім на те, щоб зберегти майно в той період, коли набувач ще не виконав свої зобов'язання, тобто забезпечує виконання зобов'язання боржником та захищає найслабкішу сторону цього договору — кредитора.
Оскільки набувач стає власником майна, він приймає на себе усі обтяження та ризики, що пов'язані з цим майном. У тому числі він сплачує усі податки та платежі з майна, несе ризик його випадкової загибелі чи пошкодження.
При розгляді договору довічного утримання вважаємо за необхідне провести порівняльну характеристику із законодавством інших країн.
Оскільки тривалий час російське та українське законодавство мали дуже близькі правові норми, проведемо порівняння з огляду саме на них. У ЦК Російської Федерації договір довічного утримання має істотні відмінності від договорів ЦК УРСР та ЦК України.
Інша відмінність. За російським законодавством відчуження майна, що передане для забезпечення довічного утримання, можливе за наявності згоди на це одержувача ренти. ЦК України забороняє відчуження майна, що передано за договором довічного утримання під час життя відчужувача. На цьому основні відмінності закінчуються.
Близькими моментами договорів довічного утримання за ЦК Російської Федерації та новим ЦК України, що не є врегульованими ЦК УРСР, є такі. Передбачена можливість заміни довічного утримання в натурі періодичними грошовими платежами. Прогресивним є те, що законом визначена індексація суми утримання (ст. 751 ЦК України).
З наведеного порівняння бачимо, що не є суперечністю положення, коли у ЦК Російської Федерації довічне утримання — лише різновид ренти, а згідно з ЦК України — самостійне договірне зобов'язання. Адже, незважаючи на ідентичну назву, це є самостійні зобов'язання з властивими кожному з них ознаками та відмінностями. Виходячи з системи критеріїв, якими керувався законодавець, необхідно зазначити, що в українському законодавстві з набуттям чинності ЦК України будуть представлені два багато в чому схожих, але самостійних зобов'язання — рента і довічне утримання.
Відмінності довічного утримання від ренти.
Договір ренти не може бути укладений на користь декількох осіб — відчужувачів, а в договорі довічного утримання це можливе. Майно, що передане під виплату ренти, не може бути замінено іншим, тотожним за вартістю, але це є можливим за договором довічного утримання. В ЦК України не регламентований договір ренти на користь третіх осіб, а за договором довічного утримання це передбачено окремо. Крім того, за договором довічного утримання забороняється відчуження майна набувачем, що є можливим у договорі ренти. Таким чином, рента і довічне утримання, що представлені в ЦК України, не співвідносяться як загальне і часткове, оскільки містять низку індивідуальних, характерних для одного і не характерних для іншого відмінних ознак.
Істотні умови та форма договору довічного утримання. Визначення предмета договору довічного утримання є однією з його істотних умов та с обов'язковою ознакою дійсності договору. Предметом цього договору може бути тільки індивідуально визначена за видом і вартістю річ. Вартісна оцінка житла, що відчужується за договором довічного утримання, необхідна для фіскальних цілей: визначення суми державного мита при посвідченні договору нотаріусом та в зв'язку з необхідністю введення податку на нерухомість, що відображено в ст. 11 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Оцінка вартості житла слугує також договірним цілям: при розірванні договору в деяких випадках може бути потрібна оцінка тих змін вартості майна, що сталися за час його перебування у власності набувача. У разі загибелі майна також може виникнути необхідність знати його вартість для визначення розміру відшкодування.
ЦК України передбачив ще більш поширений перелік майна, що може відчужуватись за договором довічного утримання. До нього входять будинок, квартира, чи їх частина, інше, те, що має значну цінність, нерухоме або рухоме майно. Поширення категорій майна відповідає реаліям часу, оскільки, по-перше, деяке рухоме майно зараз має не меншу вартість, ніж нерухомість; по-друге, у власності фізичних осіб, які є відчужувачами майна на законних підставах, тепер знаходяться квартири і виробничі комплекси, які, за малим винятком, раніш залежали державі. Оскільки ЦК України поширив перелік майна, виникає питання, чи може відчужувач майна продовжувати користуватися цим майном, якщо згідно з договором у власність набувача переходить не житло, а інше майно (наприклад, автомобіль)?
Оскільки чинне законодавство допускає можливість довічного користування відчужувача житлом, то за аналогією можна припустити, що така можливість буде існувати і на інше майно, якщо воно надається набувачу за договором довічного утримання.
Зустрічне майнове надання, що отримує відчужувач, також є істотною умовою договору довічного утримання, а тому сторони повинні визначитись у його розмірі та формі. Форми такого забезпечення відчужувача виражаються в наданні таких благ:
1. Житла. Воно повинно бути цілком визначено. За відсутності в договорі необхідних вказівок відчужувачеві має бути надана ізольована кімната, якщо інше не виключається характером житла, що відчужується. Як правило, це житло надається відчужувачеві саме в тому житловому приміщенні, право власності на яке виникає за договором у набувача. В інших випадках повинно бути вказано місцезнаходження житла, кімната, розмір та інші характеристики такого житла.
2. Харчування. Тут можливі два варіанти. Перший. Види харчування, що повинні надаватись, визначаються безпосередньо у договорі. Другий. Конкретні види харчування в договорі не визначаються, а лише вказується, що набувач повинен забезпечувати відчужувачеві майна необхідне харчування. В останньому випадку, як вказано у правовій літературі, необхідно орієнтуватися на рівень забезпечення, необхідний у даних конкретних умовах з точки зору вимог, що звичайно пред'являються.
3. Догляду. Конкретні форми догляду залежать передусім від стану здоров'я відчужувана.
4. Допомоги. Відчужувач може потребувати різних видів допомоги. Наприклад, у здійсненні правочинів, складанні листів, отриманні посилок, грошей за переказами тощо. Набувач зобов'язаний надавати йому таку допомогу, яка прямо передбачена договором чи без якої відчужувач як непрацездатна особа не може здійснювати певні дії. Угодою сторін можуть бути передбачені і такі форми допомоги, що не залежать від стану здоров'я. Наприклад, обробка присадибної ділянки, забезпечення прибирання житла відчужувача тощо.
Крім того, в договорі необхідно визначити, коли та з якою періодичністю набувач повинен здійснювати надання на користь відчужувача майна.
Не відноситься до суттєвої умови термін дії договору. Це викликано тим, що термін дії правовідносин щодо довічного утримання визначено законом, Дія розглядуваного договору визначається тривалістю життя відчужувача майна.
Визначаючи вид правочину в залежності від виду юридичного факту, з яким пов'язане припинення зобов'язання між відчужувачем та набувачем в системі юридичних фактів, не можна не погодитись з тими вченими, які стверджують, що договір не можна визнати умовним правочином, оскільки в умовних правочинах умова може настати, а може й не настати. Смерть — об'єктивна категорія, вона обов'язково настане незалежно від волі сторін. Для умовної угоди обов'язковою є ознака альтернативності щодо настання події. У договорі довічного утримання цього немає, тому що смерть хоч і є подією, але її настання очевидне. Тому необхідно погодитись з вказаними авторами та зазначити, що договір довічного утримання — угода не умовна, а термінова. Причому сплив терміну визначено такими юридичними фактами, як смерть відчужувача.
Форма договору довічного утримання не відрізняється від інших договорів на відчуження житла і вже була докладніше представлена у попередніх підрозділах, тому зупинятися на цьому зараз не будемо. Нагадаємо, що це обов'язково повинна бути письмова нотаріальна форма.
До речі, у 2001 році державними нотаріальними конторами Харківської області було посвідчено 356 договорів довічного утримання. Це говорить про активне застосування особами цього договору, хоч він за кількістю укладених договорів, природно, поступається іншим договорам на відчуження житла (передусім купів-лі-продажу).
Деякі адвокати намагаються прирівняти договір довічного утримання до купівлі-продажу, а тому в суді вимагають застосувати ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, тобто визнати можливим укладення договору довічного утримання як «домашнього» правочину. Наприклад, тяжко хворий громадянин залишає розписку чи заяву: «Прошу вважати, що особа, яка мене доглядала, є за це власником мого будинку». Такі угоди мають бути визнані недійсними. Тим більш, що навіть для осіб, що через стан свого здоров'я не можуть особисто з'явитись до нотаріуса, законодавством створена можливість у належній формі виявити власну волю щодо укладення договору довічного утримання. Згідно з «Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» нотаріус вправі вчинити нотаріальну дію поза межами нотаріальної контори, тобто з'явитись до таких осіб особисто.
Сторони договору довічного утримання. Права та обов'язки сторін договору довічного утримання. Сторонами в договорі довічного утримання є відчужувач і набувач майна.
Відчужувачем майна може бути фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я (ч. 1 ст. 746 ЦК України). В ЦК України, незміннім у договорі довічного утримання залишається правило, згідно з яким відчужувачем майна може бути тільки фізична особа. Таке становище відповідає природі та сутності цього зобов'язання, є логічним. Адже у разі неспроможності юридичної особи здійснювати суспільно-корисну діяльність ця юридична особа має припинити свою діяльність та ліквідуватися. Більше того, юридичні особи і створюються для суспільнокорисних цілей: задоволення потреб їх засновників, працівників, народу або держави взагалі. Крім того, з самої сутності договору довічного утримання випливає, що утримуватись може саме фізична особа, оскільки біологічне поняття «життя» може бути пов'язане лише з фізичними особами.
Відчужувач має бути власником майна та мати право на його відчуження (майно не повинно перебувати під арештом, з його приводу не має бути судових спорів тощо).
Практика раніш йшла тим шляхом, що набувачем майна також може бути тільки фізична особа. Але ч. 2 ст. 746 ЦК України передбачає, що набувачем майна можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Тобто коло осіб, що можуть набувати майно за договором довічного утримання, розширюється й юридичні особи можуть набувати майно за цим договором. Юридична особа — набувач має бути зареєстрована у встановленому законом порядку, її статутом чи іншим засновницьким документом має бути передбачена можливість сплатного придбання майна у власність, і така угода не повинна суперечити цілям її створення та діяльності.
Надання юридичним особам можливості набувати майно за договором довічного утримання є виправданим, оскільки це не суперечить сутності цього зобов'язання та водночас буде додатковим засобом серед інших, за допомогою яких юридична особа зможе збільшити своє майно для здійснення статутних цілей.
Основним обов'язком набувача майна за договором довічного утримання є здійснення на користь відчужувача довічного надання. Прострочення надання за договором набувачем майна або здійснення надання не в повному обсязі надають відчужувачеві право вимагати стягнення такого надання з набувача в примусовому порядку або розірвання договору.
Що стосується обов'язків відчужувача за договором довічного утримання, то вони фактично вичерпуються з передачею майна набувачу за укладеним у встановленій формі договором.
Але вважаємо за необхідне запропонувати доповнення до законодавства та закріплення в ньому обов'язку відчужувача майна попередити набувача про недоліки речі, що надається за договором довічного утримання. Такий обов'язок є традиційним для відчужувача у більшості договорів на передачу майна у власність. В ЦК України відносно договору довічного утримання цього не передбачено. ЦК України вже відносить цей договір до договорів на передачу права власності, що відповідає основній юридичній меті договору довічного утримання. Як відомо, особі, що придбає майно у власність, у тому числі і на умовах довічного утримання, не байдуже те, яке майно вона отримує. Презумпцією добросовісного відчужувача традиційно є його обов'язок попередити набувача про недоліки речі, що йому відомі, оскільки наявність таких недоліків, по-перше, може завдати шкоди набувачу, по-друге, істотно вплинути на зниження вартості речі в майбутньому. Тому справедливо було б доповнити ст. 800 ЦК України та включити до неї ч. 4 такого змісту: Відчужувач зобов'язаний попередити набувача майна про всі відомі йому недоліки речі, що надається за договором довічного утримання»,
На наш погляд, також необхідним є покладення на відчужувача обов'язку повідомити набувача про існуючі обтяження житла, що відчужується. Обтяження права на відчуження майна може мати місце тоді, коли існують права третіх осіб на майно, що знаходиться у власності відчужувача. Наприклад, у разі перебування його під заставою. У цьому випадку відчуження майна є можливим за згодою заставодержателя. Договором або законом може заборонятися відчуження майна у період дії договору застави. Крім того, майно чи його частина може обтяжуватись сервітутними чи іншими речовими правами, договором найму чи знаходитись під судовим арештом. Такі обтяження майна можуть стати перешкодою для укладення договору довічного утримання, оскільки торкаються прав третіх осіб та інколи обмежують право власника з розпорядження майном. Вважаємо, що набувачу необхідно знати про всі існуючі права третіх осіб на майно, які хоч і не перешкоджають у відчуженні цього майна, але можуть вплинути на волевиявлення набувача відносно згоди на укладення договору. Оскільки набувач отримує у власність майно з усіма його обтяженнями, то він повинен знати про ці обтяження. З цього й випливає необхідність встановлення обов'язку відчужувача щодо попередження набувача про права третіх осіб на це майно. Але такий обов'язок не дістав відображення в нормативних актах. Тому було б справедливим доповнити ст. 799 ЦК України пунктом 6 такого змісту: «Відчужувач зобов'язаний попередити набувача про права третіх осіб на майно, що відчужується. Невиконання цього обов'язку відчужувачем дає право набувачу майна вимагати розірвання договору і відшкодування заподіяних збитків».
Припинення договору довічного утримання. Договір довічного утримання припиняється зі смертю відчужувача, що є найбільш поширеною та природною підставою припинення цього договору та свідчить про належне його виконання. На це впливає передусім характер зобов'язання, оскільки виконання носить, по-перше, довічний; по-друге, особистий характер і зумовлено виконанням на користь відчужувача. Таке виконання повністю вичерпує мету зобов'язання і досягається правовий результат договору, відчужувач отримує в повному обсязі обумовлене надання, а набувач майна дістає право вільного розпорядження отриманим майном, оскільки до цього моменту право розпорядження було обмежене. Водночас хотілося б зазначити, що в разі виникнення спору в суді, за життя відчужувача, про неналежне виконання обов'язків набувачем дія договору не припиняється смертю відчужувача до моменту вирішення спору по суті,
Як ілюстрацію наведеного розглянемо такий приклад.
У червні 1995 р. Ф. звернулася в суд із позовом до Р. про розірвання договору довічного утримання у зв'язку з тим, що відповідачка не виконує свої обов'язки за договором та створила їй неможливі умови для проживання, у зв'язку з чим вона, Ф., змушена була залишити будинок та переселитися до своїх знайомих. Посилаючись на наведені обставини, Ф. просила задовольнити її вимоги.
Ухвалою Мукачівського міського суду від ЗО вересня 1997 р. у зв'язку зі смертю Ф. у порядку, передбаченому ст. 106 ЦПК, було проведено заміну позивача І залучено до участі у справі правонаступника — спадкоємця.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Закарпатського обласного суду від 3 квітня 2000 р. позов було задоволено.
У касаційній скарзі Р. просила рішення суду скасувати, мотивуючи це тим, що воно не відповідає вимогам закону, оскільки зі смертю позивачки договір довічного утримання припиняється, правонаступ-ництво відчужувача не допускається. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скаргу залишила без задоволення з таких підстав.
Доводи Р. у касаційній скарзі про те, що відповідно до ст. 428 ЦК спадкоємці не мають права на звернення до суду з вимогами про розірвання договору довічного утримання, не заслуговують на увагу, оскільки з позовом до суду звернулася Ф., предметом вимог якої було повернення жилого будинку у зв'язку з невиконанням відповідачкою умов договору, а в таких правовідносинах правонаступництво може застосовуватися.
Виходячи з наведеного, відзначимо, що судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України правильно дала аналіз розглядуваної справи, тому касаційну скаргу залишила без задоволення, а рішення Закарпатського обласного суду — без зміни.
Якщо договір довічного утримання укладений на користь третьої особи (що передбачено ЦК України), підставою припинення договору буде смерть третьої особи, на користь якої встановлено утримання. Смерть відчужувача майна в цьому випадку не є підставою припинення договору довічного утримання.
Механізм зняття заборони на відчуження майна за договором довічного утримання такий. Нотаріус на підставі свідоцтва про смерть відчужувача робить на кожному примірнику договору напис про виконання зобов'язання набувачем майна, в реєстр заборон на відчуження майна вноситься запис про припинення заборони, після чого майно може вільно відчужуватися набувачем.
Договір довічного утримання може також припинитися зі смертю набувача майна, якщо у нього відсутні спадкоємці або якщо його спадкоємці, яким надходить майно, відмовляться від подальшого виконання договору.
Крім того, договір довічного утримання може бути розірваним за вимогою набувача майна, якщо він не може більше здійснювати надання внаслідок погіршення його майнового становища.
Якщо договір припиняється раніш його повного виконання, підлягає поверненню лише майно, що надано відчужувачем набувачу. Усі види матеріального надання, що були здійснені набувачем на користь відчужувача майна за договором довічного утримання не повертаються (ст. 428 ЦК УРСР). Будь-які види матеріального надання, здійснені однією стороною на користь іншої сторони поза рамками і крім договору довічного утримання, є можливими, виходячи із загальних норм цивільного права та з урахуванням повноти цивільної дієздатності сторін. Наприклад, відчужувач майна може позичати гроші у набувача майна чи навпаки або укласти з ним будь-яку іншу угоду. Адже необхідно розмежовувати надання, здійснене внаслідок договору довічного утримання, і надання, що здійснюється внаслідок інших цивільно-правових угод.
Стаття 755 ЦК України передбачає випадки розірвання договору довічного утримання за рішенням суду:
1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини;
2) на вимогу набувача.
У разі розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача не підлягають поверненню.
У разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором.
5. ДОГОВІР ДАРУВАННЯ ЯК РІЗНОВИД ЗОБОВ’ЯЗАНЬ З
ПЕРЕДАЧІ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність(ст.717 ЦК).
Договір дарування, поряд з купівлею-продажем, міною, привати зацією, довічним утриманням тощо, розглядається як однин з договорів з передачі майна у власність.
Згідно зі статтею 717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому іншій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Отже, підкреслюємо, що у ЦК України передбачена можливість поряд із реальним договором дарування укладати консенсуальний, тобто такий, що не передбачає на момент укладення передачу речі обда ровуваному. Але більш докладно розглянемо це дещо нижче.
За часів чинності ЦК УРСР дарування вважалося як односторонній правочин. Проте, є не зовсім вивіреними погляди тих авторів, які стверд жують, що в основі дарування лежить односторонній або навіть два односторонніх правочини. Відомо, що односторонній — це такий правочин, в якому для ви никнення певних юридичних наслідків необхідно і достатньо воле виявлення однієї особи. Дарування, основна мета якого — перехід права власності, не може вважатись вчиненим без взаємоузгодженої зустрічної волі двох сторін. Волевиявлення з боку одного даруваль ника не тільки не породжує право власності у обдаровуваного, але й не припиняє його у дарувальника, тобто юридичні наслідки відсутні.
Отже, договір дарування є одностороннім, безоплатнім, і може бути як реальним, так і консенсуальним. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Слід з також зазначити, що мотив безоплатності договору юридич ного значення не має. Мається на увазі, що не важливо, наприклад, з яких міркувань батько подарував квартиру синові: щоб син більш уваги приділяв спілкуванню з батьком тощо. Задоволення цих мір кувань дарувальника обдаровуваним не має значення для дійснос ті договору дарування. Адже цей договір є безоплатним.
До істотних умов договору дарування відносяться умови про предмет договору та форму укладення договору.
Предмет договору дарування. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі та майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.
Що стосується форми договору дарування, то вона підпорядковується загальним положенням про Фому правочинів, а саме: договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно, нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним. Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі.
Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний заволодів нею незаконно.
Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада. Батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних. Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Це положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви.
Договір дарування від імені дарувальника може укласти його представник. Доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним.
Різновидом дарування, що закріплений у ЦК України, є пожертва.
Але перш ніж розглянути новітнє законодавство України з цього при воду, варто для сприйняття особливостей та природи пожертви дослідити її розвиток у нашій країні та за кордоном. Адже ці відно сини у вигляді, як вони представлені в ЦК України, мають певні специфічні риси, що є наслідком удосконалення вітчизняного законо давства, розвитку цивілістичної думки.
За ст. 582 ЦК Російської Федерації пожертвою визнається дару вання речі або права на річ, що зроблено у суспільне корисних ці лях. Дореволюційне російське право також містило такий різновид дарування, як пожертва. Тоді під пожертвою розуміли «добровольное приношение на пользу общественную...». Отже, зміст пожертви тут є близьким, тому можна говорити про рецепцію відносин пожертви в сучасне право. Як для дарування, так і для пожертви характерною є передача (чи намір здійснити передачу) майна дарувальником за його життя, інакше мова повинна йти про заповіт.
Сьогодні правове регулювання пожертви здійснюється ЦК України та Законом України «Про благодійництво та благодійні організації».
Закон Украї ни «Про благодійництво та благодійні організації», вказуючи, що благодійництво — добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, ор ганізаційної та іншої благодійної допомоги, збільшує не тільки коло жертвувачів, а й зміст самої пожертви. Специфічними формами бла годійництва за законом с меценатство і спонсорство.
Відносини пожертви дістали своє відображення і в ст.ст. 729—730 ЦК України, де під пожертвою розуміється дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів для досягнення дарувальниками певної, наперед обумовленої мети. Мета визначеної в ЦК України пожертви може бути будь-якою, що є на перед обумовленою, а не лише суспільно корисною.
Можливість до волі широкого використання майна при пожертві, що передбачена ЦК України, вважаємо позитивною, оскільки такий підхід потенційно поширює сферу застосування пожертви. Але слід зазначити, що пра вовідносини пожертви не в повній мірі відповідають первісному і тра диційному поняттю пожертви, яка передбачає саме дар із суспільно корисною метою.
Тому виникає необхідність говорити про пожерт ву у вузькому значенні та в широкому значенні. У вузькому значенні поняття пожертви зустрічається в правовідносинах, що передбачені ЦК УРСР, ЦК Російської Федерації, відображені в дореволюцій ному російському праві, де дар визначений суспільне корисною метою. Пожертва в широкому значенні є даруванням із визначеним ці льовим призначенням, не обов'язково з суспільне корисною метою. Це поняття пожертви закріплено в ЦК України.
З вищенаведеного визначимо основні специфічні риси пожертви, що дозволяють виділити її в межах дарування. Перша. Дарувальник визначає мету використання дарунку. Друга. Ця мета повинна бути наперед обумовленою. Це спричиняє необхідність визначення пожертвувачем того призначення, відповідно до якого і лише за яким може бути використаний дар. Якщо обдаровуваний порушує встановле ну вимогу без згоди пожертвувана та використовує пожертву не за призначенням, це є підставою для розірвання договору та повернення майна пожертвувачеві. За відсутністю означених вище умов пожертва майна громадянинові вважається звичайним даруванням. Третя. До говір пожертви може укладатись шляхом передачі дару (є реальним), на що вказує ч. 2 ст. 729 ЦК України.
Застосування спеціального терміна «пожертва» в українському за конодавстві є позитивним. Його використання дозволяє відокремити відносини з безоплатного відчуження майна з досягненням заздале гідь визначеної мети в межах договору дарування. Як пряму, так і перспективну потребу в регламентації відносин пожертви у зако нодавстві України можна проілюструвати на прикладі того, що Нобе лівська премія народилася завдяки саме пожертві, яка була прине сена колись Нобелем для розвитку досягнень науки.
Перспектива пожертви нерухомості або грошей на її придбання є очевидною. За допомогою вказаного різновиду дарування культур ні, наукові, лікувальні, виховальні та інші установи чи окремі осо би могли б отримати нові приміщення для розвитку своєї діяльнос ті чи окремих її напрямів. Завдяки пожертві спадкоємці відомої осо бистості: державного, культурного діяча чи науковця зі світовим ім'ям зможуть зробити дарування будинку, у якому вона проживала, з ме тою зробити в ньому музей, галерею, бібліотеку тощо. Так, загаль новідомим є будинок-музей А. П. Чехова у Таганрозі, який відтво рений саме в тому будиночку, де народився та жив письменник. За радянських часів такі музеї утримувались державою яка і здійсню вала контроль за їх використанням. Але зараз, коли можливим стає створення приватних музеїв, є об'єктивна необхідність у регламен тації переходу власності на такі будинки та захист інтересів жертвувачів. Отже, існує об'єктивна необхідність у доповненні чинного за конодавства регламентацією відносин, що врегульовують пожертву як підвид договору дарування.
ВИСНОВОК
Отже, сьогодні ми з вами завершили вивчення теми „Зобов’язання з передачі майна у власність”. Впродовж цих лекцій ми з вами приділили увагу дослідженню таких договірних зобов’язань, як купівля-продаж, окремо зупинилися на найпоширеніших видах, як купівля-продаж у роздрібній торгівлі та купівля-продаж товарів у кредит, поставка, міна,(бартер), дарування, довічне утримання, рента.
Також впродовж лекції окрема увага приділялася розмежуванням окремих договірних зобов’язань щодо передання майна у власність один від одного, було виділено істотні умови кожного договору та окреслена їх правова регламентація.
Ця перша лекція з особливої частини цивільного права, на мою думку, є найголовнішою, оскільки в ній закріплюються загальні засади існування договору купівлі-продажу, а впродовж вивчення цієї дисципліни, ми з вами ще не один раз зупинимося на аналогії закону, тобто коротко кажучи на словосполученні „застосування загальних положень про купівлю-продаж”. Тому так детально ми з’ясували функціонування в теорії цивільного права такого договору як купівля-продаж. Маю надію, що цю тему ви засвоїте добре, оскільки вона є головною підставою вашого наступного засвоєння матеріалу з предмету цивільне право.
Дякую за увагу.
У кого які є питання. Будь-ласка, слухаю.
Заступник начальника кафедри
цивільного права і процесу
к.ю.н., капітан міліції І.Е. Берестова