Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Поняття і ознаки держави.
Держава - суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.
Ознаки держави:
1. особливий апарат публічної влади - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління; поділяється на апарат управління, до якого відноситься законодавча і виконавча влада: парламент, Президент і його апарат, Кабінет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві держадміністрації та апарат примусу, до якого належать: армія, міліція, суди, прокуратура, тощо.
2. теритоіальна ознака — матеріальна основа існування держави, яка визначається кордонами. В територію входить суша, внутрішні моря, озера, ріки, зовнішні моря в межах 12-ти мильної зони (20км.) - територіальні води, повітряний простір, дипломатичні представництва, посольства і консульства, літаки, космічні апарати.
3. Суверенітет - означає, що державна влада – єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави.
4. Наявність законів, які видає держава, тобто в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;
5. має єдину грошову систему;
6. має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;
7. має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.
2. Функції держави.
Функції держави - головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.
Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні.
Внутрішні функції - забезпечують внутрішню політику держави:
1) політична - вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;
2) економічна - регулювання сфери економічних відносин створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;
3) оподаткування і фінансового контролю - організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;
4) соціальна - забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;
5) екологічна - забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;
6) культурна (духовна) - консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;
7) інформаційна - організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації;
8) правоохоронна - забезпечення охорони конституційною ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.
Зовнішні функції - забезпечують зовнішню політику держави:
1) політична (дипломатична) - встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права;
2) економічна - встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки;
3) екологічна - підтримання екологічного виживання на планеті;
4) культурна (гуманітарна) - підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном;
5) інформаційна - участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;
6) оборона держави - захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і військовими засобами;
7) підтримання світового правопорядку - участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.
3. Механізм держави.
Механізмом держави, як правило, вважається система органів державної влади (апарат держави) та інших основних інститутів держави. До механізму держави, поряд з органами державної влади, належать також громадянство, територія (територіальний устрій), бюджетна, грошова і банківська системи, Збройні Сили та інші військові формування держави, державні символи тощо.
Пріоритетним елементом (складовою) механізму держави є її політична основа, політичний механізм, зокрема органи державної влади.
4. Аппарат держави
Державний апарат — центральна частина механізму держави, юридично оформлена система всіх державних органів, які здійснюють управління суспільством, виконують завдання та функції держави. Апарат держави — частина механізму держави.
Апарат держави — юридично оформлена система всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з Управління суспільством, виконання завдань і функцій держави, кордоном та ін.
Державні органи є структурними ланками державного апарату.
Орган держави — частина державного апарату — група осіб або одна особа, що має юридично визначену державно-владну компетенцію, для виконання завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет ведення, завдання і функції.
5. Форма державного правління.
Форма державного правління — це певний спосіб організації верховної влади в державі, який визначається джерелами влади, порядком формування і правовим статусом вищих державних органів, обумовлює структуру, принципи взаємовідносин та сферу компетенції кожного з них. Форма державного правління вказує на те, як організована верховна влада в державі, в який спосіб формуються її центральні органи та яким чином вони підпорядковуються один одному (як будуються стосунки "парламент — уряд", "парламент — глава держави" і т.д.).
Політична наука розрізняє дві основні форми державного правління: республіку та монархію. Республіка (від лат. "res" — справа і "publicus" — суспільний, всенародний) — форма державного правління, за якої найвища державна влада здійснюється виборними органами, що періодично обираються населенням на певний визначений строк. Існують президентські, парламентські та президентсько-парламентські (змішані) республіки.
Форма держави — це спосіб або порядок організації та здійснення державної влади. Поняття “форма держави” включає до себе три взаємозв'язаних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного (політичного) режиму.
За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками цього є наступне:
За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.
6.Форма державного устрою.
Фо́рма держа́вного у́строю — це територіальна організація державної влади, співвідношення держави як єдиного цілого з її складовими частинами, міру централізації та децентралізації державної влади.
просту (унітарну);
складну(федеративну, конфедеративну та ін.).
На поточний момент виділяється три основні форми державного устрою:
Унітарна держава — це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами. Більшість держав, які існували в минулому й існують сьогодні, є унітарними. Перевагою унітарної держави є можливість ефективно керувати нею, унітарна форма надійно забезпечує державну єдність і цілісність.
1. Має єдині вищі органи державної влади (глава держави, парламент, уряд, судові органи та ін.), яким підпорядковуються або підконтрольні місцеві органи.
2. Не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки суверенності.
3. Має єдину для всієї держави систему законодавства.
4. Управління єдиними збройними силами і правоохоронними органами здійснюється центральними органами державної влади.
5. Має єдине громадянство.
6. Одноособове представництво від усієї держави у міжнародних взаємовідносинах на рівні держав.
За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям,
7.Державний режим.
Державний режим – це сукупність методів, засобів і способів здійснення державної влади.
У залежності від ступеня демократичності тієї чи іншої держави розрізняють демократичні і недемократичні ( авторитарні та тоталітарні режими, межі між якими є досить нечіткими і відносними).
Сучасні демократичні режими характеризуються сукупністю таких основних ознак:
- народ виступає єдиним джерелом влади;
- народ здійснює владу як безпосередньо (шляхом виборів і референдумів), так і через виборні органи (місцеве самоврядування, парламент, президент і т. д.);
- поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, реальна незалежність судової влади від інших гілок влади, особливо від виконавчої;
- плюралізм (багатоманітність) як необхідна умова економічної, політичної та ідеологічної системи суспільства, що передбачає наявність різних форм власності, багатопартійність, відсутність державної ідеології тощо;
- рівноправність людей, наявність реальних механізмів захисту прав людини.
Авторитарні режими характеризуються такими ознаками:
- недостатній контроль з боку населення за формуванням та діяльністю органів влади;
- обмеженість реальних прав людини та можливості їх захисту;
- у системі органів державної влади домінує виконавча влада (уряд, президент), представницькі органи реальної влади не мають;
- формально може існувати багатопартійна система, але реальні -можливості опозиції впливати на політику держави обмежені.
Тоталітарним режимам властиві такі риси:
- тотальний (повний) контроль з боку держави за всіма проявами і сферами життя суспільства;
- відсутність механізмів захисту прав і свобод, безправ’я людини;
- однопартійність, наявність єдиної державної ідеології;
- реальна влада зосереджується в руках однієї особи чи групи осіб;
- відсутність опозиції.
Державний режим є основною складовою частиною політичного режиму, який включає в себе не лише методи здійснення державної влади, але і способи діяльності інших учасників політичної системи суспільства: політичних партій, громадських організацій тощо.
Україна належить до держав, які проголосили себе демократичними (ст. 1 Конституції України), що треба розуміти як мету, шлях до якої є складним і тривалим.
8. Поняття і ознаки громадянського суспільства .
Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.
Ознаками громадянського суспільства є:
• приватна власність, вільна праця, підприємництво;
• існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян .на добровільній основі;
• багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;
• наявність незалежної системи засобів масової інформації;
• вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;
• переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності.
У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.
9. Поняття і ознаки правової держави.
Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.
Тобто це така організація суспільства, де закон і правовий порядок мають пріоритет над державою та іншими інститутами політичної і соціальної влади, а не навпаки. А основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.
Основні ознаки правової держави: Верховенство закону й права, розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову; верховенство громадянського суспільства над державою та її апаратом; юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення; взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави; громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом; демократичний плюралізм і гласність.
10. Поняття та ознаки права.
Право від слова правда, справедливість. Право- це система норм, що встановлені державою, які є загальнообов»язковими для всього населення та держави, з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин і соціальних цінностей.
Ознаками, що характеризують право є:
1) право встановлюється чи санкціонується державою:
- від імені держави правові норми встановлює Верховна Рада України (ст. 92 Конституції України підкреслює, що виключно законами України визначаються і встановлюються правила поведінки, визначені в цій статті), або народ шляхом референдуму;
- правові норми санкціонуються в підзаконних нормативних актах уповноваженими державними органами (відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України має санкцію видавати укази, а відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів - постанови, в яких містяться санкціоновані норми);
2) право є загальнообов'язковим, тобто приписи правових норм повинні виконуватися тими суб'єктами, яким вони адресовані;
3) право є формально визначеним:
4) право характеризується нормативністю - воно складається із норм, які формально визначені у вигляді статей нормативно - правових актів (Конституції України, законів/ підзаконних нормативно - правових актів);
5) право регулює не всі, а тільки найважливіші суспільні відносини, які потребують правової регламентації. Суспільні відносини, неврегульовані правом регулюють інші соціальні норми. Немає правових норм які б регулювали відносини дружби, кохання та інші;
6) право виражає суб'єктивні права та юридичні обов'язки фізичних, юридичних осіб та інших суб'єктів правових відносин;
7) право має всеохоплюючий характер, воно регулює різні сфери суспільних відносин (конституційні, адміністративні, фінансові, трудові, сімейні, кримінальні та інші відносини);
8) право діє у часі, просторі та по колу осіб:
9) право є системою норм, тобто це внутрішньо узгоджена цілісність, єдність і погодженість правових норм, що базується на об'єднавчих закономірностях та їх розподіл на взаємопов'язані елементи - галузі, підгалузі права та правові інститути. Правова система має велике значення для полегшення знаходження будь-якої правової норми з метою її реалізації;
10) право характеризується відносною стабільністю, воно регулює суспільні відносини протягом тривалого часу, в той же час зміни життя суспільства вимагають вдосконалення правової системи держави, тому правотворчі органи постійно змінюють ті правові норми, які не відповідають вимогам нового часу, тобто право є динамічним;
11) право забезпечується різноманітними засобами впливу держави, а в необхідних випадках примусовою силою державного апарату.
Право будь-якої держави є унікальним засобом регулювання найважливіших суспільних відносин і досягнення соціального компромісу.
11. Функції права.
Функції права це основні напрямки його впливу на різноманітні суспільні відносини, впорядкування їх стосовно цілей і завдань правового регулювання.
Функції права взаємопов'язані між собою і здійснюють комплексний вплив на суспільство за допомогою юридичних засобів. Більшість авторів класифікують функції права на загально соціальні та спеціально-юридичні.
1. Загально-соціальними функціями права є:
1) інформаційна функція права, полягає в тому, що право містить великі обсяги інформації про регулювання різних сфер суспільних відносин. Держава інформує кожного суб'єкта правових відносин про суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які закладені в правових нормах у вигляді моделі бажаної або забороненої поведінки;
2) гуманістична функція права, полягає в тому, що право закріплює гуманні цивілізовані принципи регулювання суспільних відносин, ті основні права і свободи людини, які складають підвалини справедливості, закріплені в Загальній декларації прав людини, проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН від 10.12. 1948 р., та інших міжнародно-правових актах;
3) виховна функція права, полягає в тому, що право виховує учасників правовідносин своїм змістом, воно впливає на свідомість особи, формуючи певний рівень правової культури, так як в правових нормах закладеш моделі правомірної поведінки та визначені заборони у вигляді небажаної для суспільства поведінки, що пов'язана з можливістю притягнення до юридичної відповідальності;
4) прогностична функція права, полягає в тому, що право надає можливість передбачити майбутній результат. Кожна особа, вступаючи в правові відносини, знає як їй діяти і які будуть наслідки, так як вона прагне досягти певних цілей, заради яких вона і вступає в ці відносини. Так, бажаючи стати власником певного майна особа укладає договір купівлі продажу;
5) пізнавальна функція права (гносеологічна), полягає в тому, що особа вивчаючи право, набуваючи життєвого досвіду отримує необхідні знання, так як право будь-якої держави є не тільки регулятором суспільних відносин, а і джерелом знань;
6) орієнтаційна функція права, полягає в тому, що особа, знаючи приписи правових норм, сама будує свою поведінку правомірним чином, саме цього прагне держава визначаючи в правових нормах зразки правомірної поведінки;,
7) профілактична функція права, полягає в тому, що певна частина правових норм містить заборони небажаних для суспільства діянь і передбачає негативні для особи наслідки, пов'язані з втратою особою певних належних їй благ (свободи, матеріальних, організаційних благ), що стримує особу від протиправної поведінки.
Спеціально-юридичними функціями права є: 1) регулятивна функція права, полягає у визначенні в правових нормах міри суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин і тим самим упорядкування цих відносин у вигляді бажаної правомірної поведінки
2) охоронна функція права полягає в тому, що право спрямоване на охорону суспільних відносин, воно забороняє здійснення дій, які визначені як протиправні, а в разі порушення встановлених державою заборон, передбачає застосування компетентними органами (посадовими особами) юридичних санкцій до правопорушників. Суспільні відносини охороняють норми Особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення, Особливої частини Кримінального кодексу та інших нормативно-правових актів;
3) стимулююча функція права полягає в тому, що в окремих правових нормах визначені позитивні наслідки, пов'язані з покращенням правового статусу особи, наданням їй певних пільг у разі здійснення правомірної суспільно корисної поведінки. Так, ст. 108 Кодексу законів про працю передбачає підвищення розміру оплати праці за роботу в нічний час, ст. 254 Сімейного кодексу закріплює встановлення плати за виховання дитини патронатному вихователю;
4) функція оперативної дії права в ситуаціях, які передбачити наперед було неможливо. Так, патову ситуацію, яка була виникла в Україні після проведення другого туру президентських виборів і визнання результатів голосування Верховним Судом України сфальсифікованими, вдалося врегулювати шляхом прийняття нових правових норм, передбачаючих третій тур голосування і виділення із державного бюджету коштів на його проведення.
12. Джерела права.
Джерела (форми) права - це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права.
Види основних джерел (форм) права:
а) нормативно-правовий акт;
б) нормативно-правовий договір;
в) правовий звичай;
г) правовий прецедент.
Нормативно-правовий акт - це вихідний, як правило, від компетентного органа держави акт-документ, що містить норми права.
У сучасних державах нормативно-правовий акт являє собою найпоширеніше джерело права. Він установлює, змінює, скасовує норми права, уводить їх у дію. Основними суб'єктами права, які приймають і видають нормативно-правові акти, є відповідні правотворческие органи держави. Вони приймають і видають нормативно-правові акти на основі й у межах своєї компетенції.
В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворческих органів. Публикуемые в Україні збірники рішень конкретних юридичних справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.
13. Форми права.
Оскільки юридичні норми мають стати відоми ми тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих покликані регулювати, вони по винні бути певним чином проявлені зовні, об'єкти вовані, тобто виражені у певних матеріальних «джерелах». Ці джерела юридичних норм відобра жаються поняттям форма права.
Форма права — це спосіб внутрішньої організа ції, а також зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загальнообов'язковість.
Відповідно розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єкти візації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.
14. Поняття правовідносин.
Правовідносини - це врегульоване нормами права суспільні відносини, учасники якого мають взаємні права й обов'язками, гарантованими державою.
Види правовідносин
По галузевій ознаці - конституційні, цивільні, адміністративні й т.д.;
За рівнем правового регулювання - матеріальні (цивільні, карні), процесуальні (цивільно-процесуальні, карно-процесуальні);
По характері юридичного обов'язку - активні (відбуваються певні дії на користь управомоченного), пасивні (не відбуваються певні дії на користь управомоченного);
По кількісному складі учасників - прості (виникають між двома суб'єктами), складні (виникають між трьома й більше суб'єктами);
По тривалості дії - короткочасні, довгострокові (триваючі);
По ступені визначеності сторін - відносні (поіменно визначені всі управомоченные й зобов'язані суб'єкти правовідносин), абсолютні (конкретно визначений управомоченный суб'єкт, абсолютно всі інші особи - особи правообязанные, тобто зобов'язані втримуватися від порушення інтересів управомоченного суб'єкта).
По характері розподілу прав і обов'язків - однобічні (одна сторона правовідносин мають тільки права, інша - тільки обов'язку), двосторонні (обидві сторони мають як права, так і обов'язку).
15.Структура правовідносин.
До складу правовідносин входять такі елементи: 1) суб'єкти; 2) об'єкт; 3) суб'єктивне право; 4) юридичний обов'язок.
Правовідносини складають основну сферу суспільного цивілізованого життя.
Підставою виникнення, припинення чи зміни правовідносин є норми права. Отже, правовідносини — один із основних каналів переведення права у площину соціальної дійсності, інтересів людей та їх об'єднань.
Норми права і правовідносини органічно взаємопов'язані і являють собою до деякої міри єдине ціле. Це невелика, але чітка динамічна система, у якій два компонента кореспондують один одного. Норма поза правовідносинами мертва, правовідносини без норми неможливі. Вони співвідносяться як причина і наслідок — перша передує другому.
Зв'язок норми права і правовідносин виражений у наступному:
1. Правові відносини виникають і функціонують тільки на основі норм права. Суб'єкти не можуть самі, поза цими нормами, тобто всуперечить волі держави, встановлювати вигідні їм правовідносини — такі відносини офіційна влада не буде охороняти.
2. Правовідносини — форма реалізації юридичної норми, спосіб втілення її в життя. Саме у правовідносинах знаходиться реальна сила і ефективність державного припису. Правовідносини — це норма права в дії. Кінцеві цілі їх у принципі збігаються, вони покликані врегулювати ті чи інші суспільні відносини, координувати взаємну поведінку відповідних фізичних і юридичних осіб.
3. Норма права і правовідносини є складовими частинами (елементами) єдиного механізму правового регулювання і виконують у ньому, крім власних, деякі спільні функції.
4. Норма права у своїй гіпотезі вказує на умови виникнення правовідносин, у диспозиції — на права і обов'язки їх суб'єктів, у санкції — на можливі наслідки у випадку порушення даної норми. Норма права містить у собі модель реальних суспільних відносин, а отже, і правовідносин як їх юридичної форми.
16. Норма права та її види.
Норма права - це загальнообов'язкове правило поведінки, сформоване в суспільстві відповідно до визнаної в ньому справедливої міри свободи і рівності та формально визначене (встановлене чи санкціоноване) і забезпечене державою з метою регулювання, охорони та захисту суспільних відносин. Зазначимо, що природні права людини, якщо вони не закріплені у формах права (тобто формально не визначені), є також чинними правом і підлягають забезпеченню державою так само, як і інші норми права. Види норм права
норми конституційного,
адміністративного,
кримінального,
цивільного,
трудового,
екологічного права та ін.
17. Структура норми права.
Кожна норма права характеризується єдністю, цілісністю, непо дільністю та певною структурою.
Структура норми права — це внутрішня будова норми пра ва, яка характеризується
До структурних елементів норми права відносять: гіпотезу, дис позицію та санкцію. Така структура характерна, на відміну від інших соціальних норм, тільки правовим нормам, що безпосередньо містять правила поведінки.
Гіпотеза — це перша частина правової норми, яка вказує на умови, за яких суб'єкт, мусить діяти так , як того вимагає диспози ція. Гіпотеза починається словом "як що". Коли ж це слово не вжито, то воно припускається. Іноді гіпотеза щільно пов'язана з іншим елементом правової норми — диспозицією
Диспозиція - це саме правило поведінки, тобто права і обов»язки учасників правовідносин. В диспозиції сформульовані права і обов'язки, яких суб'єкти су спільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпо тезою норми. Вона є центральною частиною норми права, тому що гіпотеза і санкція є похідними від неї. Разом з тим диспозиція норми права не може існувати без гіпотези і санкції, оскільки без них вона втрачає свої регулятивні властивості.
Санкція — це складова частина норми права, яка передба чає юридичні наслідки для суб'єкта за виконання чи невиконання правила поведінки, передбаченого диспозицією цієї норми, це ті примусові заходи, які застосовує держава за порушення норми права., тобто передбачена відповідальність.
Санкція є логічно завершальним елементом норми права, яка обумовлена існуванням диспозиції. Вона є виразом осуду і примусу, яка застосовується державою до суб'єкта суспільних відносин при по рушенні ним вимог норми права. Тобто основне призначення санк ції — це забезпечення реалізації диспозиції правової норми.
Отже, гіпотеза — це припущення, диспозиція — розпоряджен ня, а санкція — стягнення. Усі ці елементи логічно випливають один з одного, утворюючи цільну упорядковану систему, яку можна виклас ти у вигляді словосполучення "якщо — то — інакше". Тобто, якщо (гіпотеза) існують певні обставини, то (диспозиція) варто прийняти запропоновану лінію поведінки, інакше (санкція) настануть зазначені несприятливі наслідки. Наприклад, ст. 335 КК України говорить: "Ухилення від призову на строкову військову службу — карається обмеженням волі на термін до трьох років". Повну логічну структуру цієї норми можна виразити так: "Якщо призовника призивають на строкову військову службу, то обов'язок призовника з'явитися для проходження строкової військової служби, інакше за невиконання цього обов'язку до нього буде застосоване покарання у вигляді обме ження волі на термін до трьох років".
18. Конституція: поняття і види.
Конституція – це основний закон держави. Як правило, це єдиний правовий акт чи система таких актів, за допомогою яких безпосередньо народ чи органи держави, що виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, закріплюють права і свободи людини і громадянина.
Конституція України ухвалена і введена в дію Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Складається з преамбули та 15 розділів. У преамбулі підкреслюється, що ВР України ухвалює цю Конституцію — Основний Закон України від імені українського народу — громадян України всіх національностей.
У Конституції України передбачена досить жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень. Для схвалення відповідних змін до різних її розділів вимагається від 2/3 до 3/4 голосів від конституційного складу ВР України. Якщо ж зміни скасовують чи обмежують права й свободи людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи загрожують територіальній цілісності д-ви, то Конституція України взагалі не може бути змінена (ст. 157).
З прийняттям Конституції України 1996 року втратили чинність Конституція 1978 і Конституційний договір між ВР України та Президентом України від 8 червня 1995.
Види конституцій
Конституція в матеріальному сенсі — сукупність правових норм, що визначають вищі органи держави, порядок їх формування та функціонування, їх взаємні відносини та компетенцію, а також принципове положення індивіда по відношенню до державної влади. Конституції в матеріальному сенсі прийнято класифікувати, зокрема, на писані й неписані.
19. Закони й підзаконні акти.
Закон — це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який витинає відправні засади правового регулювання суспільних відносин.
Закони відрізняються від інших видів нормативних правових актів за такими ознаками. Вони:
а) приймаються вищим представницьким органом держави(парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Народ України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум;
б) регулюють найважливіші, соціальне значущі суспільні відносини. Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи, обов'язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України галізація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями, і відповідальність за них та ін.;
в) містять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості;
г) мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних правових актів. Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента України, органів і посадових осіб державної виконавчої влади і місцевого самоврядування приймаються на основі і на виконання законів і не можуть суперечити їм і тому є підзаконними; закони змінюються чи скасовуються тільки іншими законами;
ґ) приймаються в особливому порядку, передбаченому Конституцією. Законодавчий процес в Україні відбувається за певною процедурою, яка передбачає законодавчу ініціативу, підготовку, розгляд та обговорення законопроектів, прийняття та введення в дію законів.
Основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Термін «конституція» латинського походження і означає «засновую», «установлюю». Розуміння конституції як основного закону суспільства формується, починаючи з XVIII століття. Першими такими конституціями були американська (1787 р.), французька (1791 р.).
Стаття 8 Конституції України закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція як акт найвищої юридичної сили є юридичною базою решти законів. Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається незаконним.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадові особи і громадяни при розв'язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатись на норми Конституції. Допускається постанова судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції.
Конституція — акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою, організації органів державної влади і місцевого самоврядування. Конституція — нормативний акт, що має виняткові властивості, вона засновується на загально людських цінностях, виступає гарантом демократії, свободи, справедливості. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної дії. Охорона Конституції України забезпечується спеціальним органом — Конституційним Судом України.
Закони поділяються на окремі види за різними критеріями. Зокрема, це такі:
- конституційні закони — органічно поєднані з Основним Законом нормативні акти, які приймаються в порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України, або якими вносяться зміни чи доповнення до Конституції;
- звичайні закони — нормативні акти, які приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулювання суспільних відносин у певній сфері (наприклад, Закон «Про професійно-технічну освіту»). Звичайні закони приймаються простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради України;
- надзвичайні закони — нормативні акти тимчасового характеру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері законів (наприклад, для забезпечення безпеки громадян у разі катастроф, епідемії; захисту конституційного ладу при спробі захоплення державної влади шляхом насильства тощо);
- кодифіковані закони — нормативні акти, затверджені законами, в яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Кодифіковані закони приймаються у формі кодексів та Основ законодавства (на приклад, Митний Кодекс України, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування);
- тимчасові закони — нормативні акти, прийняті на визначений у часі термін дії (наприклад, Закон України про державний бюджет на певний рік);
- допоміжні закони — нормативні акти, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (наприклад, Закон України «Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 22 січня 1993 року» від 3 березня 1998 року).
Підзаконні нормативні правові акти — це акти, які Прийма ються уповноваженими правотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм.
Згідно з Конституцією і законами України розрізняють такі види підзаконних нормативних правових актів.
Нормативні правові акти Президента України. Президент України — глава держави — на основі Конституції і законів України в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі указів, які є обов'язковими для виконання на всій території України (ст. 16 Конституції України). Прикладом може бути Указ Президента України від 27 грудня 2001 року «Про державну службу експорт ного контролю України».
Нормативні правові акти Кабінету Міністрів України. Ка бінет Міністрів України — вищий орган у системі органів вико навчої влади — в межах своєї компетенції видає нормативні акти у формі постанов, які є обов'язковими до виконання
Нормативні правові акти міністерств та інших централь них органів виконавчої влади. Міністри та керівники інших цент ральних органів виконавчої влади в межах компетенції очолюва них ними органів у відповідній сфері управління видають норма тивні акти у формі наказів .
Нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.
Нормативні правові акти місцевих державних адміністрацій.
Нормативні правові акти органів та посадових осіб місцево го самоврядування.
Сільський, селищний, міський голова, голова районної в місті, районної, обласної ради, яким делеговані державні функції, в ме жах своїх повноважень видає розпорядження.
Виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради в межах своїх повноважень, делегованих державними органами, приймає рішення. Рішення приймаються на засіданні виконавчого комітету більшістю голосів від загального складу і підписуються сільським, селищним, міським головою.
5. Локальні нормативні правові акти. До локальних норматив них правових актів належать акти, що видаються державними установами і організаціями різних форм власності для регламен тації своїх внутрішніх питань і які поширюються на членів цих ор ганізацій (наприклад, накази керівників підприємств, Правила внутрішнього трудового розпорядку, Положення про порядок накладення дисциплінарних стягнень тощо).
20. Поняття та склад правопорушень.
Правопорушення – це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне , винне діяння (дія аб бездіяльність) фізичної або юридичної особи, яке передбачене діючим законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.
До юридичного складу правопорушення входять:
1. Суб'єкт правопорушення — це деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення:
фізична особа, що є осудною та досягла певного віку;
юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії кожного з яких пов'язані з колективним винесенням рішень.
2. Об'єкт правопорушення — це певні блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення (напр.: матеріальні і духовні цінності, честь, гідність, життя, здоров'я людини, власність, державна безпека, що захищаються нормами права, тощо).
3. Суб'єктивна сторона правопорушення — це сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.
Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета.
4. Об'єктивна сторона правопорушення — це сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення, до яких належить:
— діяння(у вигляді дії чи бездіяльності);
— протиправність (формальний аспект);
— наслідки діяння (змістовний аспект);
— причинний зв'язок між діянням та наслідками, які воно спричиняє;
— місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуація скоєння правопорушення.
21. Види правопорушень.
Правопорушення — це протиправне, винне, суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність) деліктоспроможного суб'єкта, яке спричиняє шкоду інтересам суспільства, держави або особи.
Правопорушення підрозділяються на: злочини та проступки.
Злочин — це передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне винне діяння, яке посягає на суспільний лад держави, її політичну, економічну систему, власність, життя, права та свободи особи.
Проступок — це правопорушення, яке завдає шкоду особі, суспільству, державі, здійснюється у різних сферах суспільного життя, має різні об'єкти впливу та юридичні наслідки.
Розрізняють такі види проступків:
— Конституційні — суспільно шкідливі протиправні вчинки, які завдають шкоду порядку організації та діяльності органів влади та управління, конституційним правам та свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.
— Адміністративні — це правопорушення, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, на відносини у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави тощо (порушення правил протипожежної безпеки, митних правил тощо).
— Цивільно-правові — це правопорушення у сфері майнових та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин, які виникають між суб'єктами та складають для них матеріальну чи духовну цінність (напр., невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором тощо).
— Дисциплінарні — суспільно шкідливі вчинки, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій (напр., невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків працівником тощо).
— Процесуальні — це правопорушення, які посягають на встановлені законом процедури здійснення правосуддя тощо.
22. Загальна характеристика Конституції України.
Конституція України ухвалена і введена в дію Верховною Радою України 28 червня 1996 року.
Конституція України складається з преамбули та п'ятнадцяти розділів, які містять 161 статтю. XV розділ Конституції України - "Перехідні положення" - фактично вичерпав свій потенціал, оскільки значна частина його положень стосувалася періоду наступних п'яти років з моменту набуття чинності Конституцією України.
Розділ І Конституції України називається "Загальні засади" (статті 1-20). Зі змісту статей цього розділу вбачається, що його доцільніше було б назвати "Конституційний лад", оскільки конституційні положення розділу регламентують найважливіші сфери суспільного та державного життя: принцип поділу державної влади, територіальну цілісність держави, державний, національний та народний суверенітет, основи місцевого самоврядування, державні символи України та ін.
Розділ II Конституції України - "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" (статті 21- 68) становить концентруючу вісь правового статусу особи в Україні. У його статтях розкривається зміст політичних, економічних, соціальних, екологічних, культурних та інших прав. На жаль, значна частина зафіксованих прав та свобод особи в
Конституції України є декларативною, оскільки практична їх реалізація неможлива.
У розділі III Конституції України - "Вибори. Референдум" (статті 69-74) врегульовано основні форми народовладдя; встановлено, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування; визначено, що референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.
У розділі IV Конституції України - "Верховна Рада України" (статті 75-101) врегульовано загальний конституційно-правовий статус парламенту України, зокрема порядок його організації і діяльності, повноваження і компетенцію, кількісний склад і структуру, основні форми роботи, строк повноважень і підстави дострокового припинення повноважень, порядок взаємодії з іншими органами влади тощо.
У розділі V Конституції України - "Президент України" (статті 102-112) Президенту України надано правовий статус глави держави, а також визначено, що Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина. Зважаючи на те, що Україна є президентсько-парламентською республікою, Президент України наділений великим обсягом повноважень: формує уряд та інші органи державної влади, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки і оборони України, підписує закони, нагороджує державними нагородами, здійснює помилування, призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції України, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою та ін.
У розділі VI Конституції України - "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" (статті 113-120) визначено, що Кабінет Міністрів України знаходиться на вершині ієрархічної системи органів виконавчої влади, установлено порядок організації та діяльності уряду, його повноваження і компетенцію, підстави і порядок дострокового припинення повноважень, порядок взаємодії з іншими органами державної влади та ін.
У розділі VII Конституції України - "Прокуратура" (статті 121-123) визначено основні засади конституційно-правового статусу Генерального прокурора, повноваження і компетенцію органів прокуратури.
У ст. 123 регламентовано, що організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
У розділі VIII Конституції України - "Правосуддя" (статті 124-131) установлено основні засади судочинства, порядок організації і діяльності судових органів, визначено, що судочинство здійснюється виключно Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. У ст. 131 Конституції України зазначено, що в Україні діє Вища рада юстиції, яка наділена повноваженнями вносити подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад, приймати рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності, здійснювати дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розглядати скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
У розділі IX Конституції України - "Територіальний устрій України" (статті 132, 133) установлено основні засади територіального устрою України; регламентовано систему адміністративно-територіального устрою України, яку становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села; визначено спеціальний статус міст Києва і Севастополя.
У розділі X Конституції України - "Автономна Республіка Крим" (статті 134-139) врегульовано конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим та її вищих органів влади у складі Української держави.
У розділі XI Конституції України - "Місцеве самоврядування" (статті 140 - 146) установлено право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України; визначено матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, регламентовано порядок організації та діяльності органів місцевого самоврядування, надано гарантії захисту інституту місцевого самоврядування, зокрема в ст. 145 зазначено, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
У розділі XII Конституції України - "Конституційний Суд України" (статті 147-153) визначено конституційно-правовий статус Конституційного Суду України, порядок його організації і діяльності, вимоги до кандидатів на посаду судді.
У розділі XIII Конституції України - "Внесення змін до Конституції України" (статті 154-159) урегульовано ускладнену процедуру внесення змін до Основного Закону України, що має сприяти його стабільності.
У розділі XIV Конституції України - "Прикінцеві положення" (статті 160, 161) визначено, що Конституція України набуває чинності з дня її прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України.
Розділ XV Конституції України - "Перехідні положення" (пункти 1- 4) спрямований на врегулювання та узгодження нормативно-правової бази з положеннями Конституції України.
23. Громадянство України.
Громадянство України регулюється Законом про громадянство України та Конституцією України-ст.4.
Громадянство — це стійкий правовий зв'язок особи з конкретною державою. Держава визнає і гарантує права та свободи людини, захищає її за межами держави. В свою чергу, громадянин має дотримуватися законів і приписів держави, виконувати встановлені обов'язки. Юридично закріплена система цих прав, обов'язків і законних інтересів, реалізацію і захист яких бере на себе держава, становить правовий статус громадянина, що відрізняє його від іноземців та осіб без громадянства.
Громадянами України є:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (1636-12) (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; (Пункт 3 частини першої статті 3 в редакції Закону N 2663-IV (2663-15) від 16.06.2005)
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Документами, що підтверджують громадянство України, є:
1) паспорт громадянина України;
2) свідоцтво про належність до громадянства України;
3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
4) тимчасове посвідчення громадянина України;
5) проїзний документ дитини;
6) дипломатичний паспорт;
7) службовий паспорт;
8) посвідчення особи моряка;
9) посвідчення члена екіпажу;
10) посвідчення особи на повернення в Україну
Громадянство України набувається:
1) за народженням;
2) за територіальним походженням;
3) внаслідок прийняття до громадянства;
4) внаслідок поновлення у громадянстві;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
9) внаслідок встановлення батьківства;
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
24. Конституційні права, свободи та обов’язки людини та громадянина.
Юридичні права і свободи є близькими й по суті тотожними поняттями. Закріплені в конституції вони визначають міру можливої поведінки, тобто межі можливих дій, можливість користуватися благами для задоволення своїх потреб та інтересів. Юридичні обов'язки є мірою належної поведінки. Вони визначають вид і міру суспільно необхідної поведінки громадян, висувають обов'язкові вимоги до поведінки, дій особи.
Правам, свободам і обов'язкам людини й громадянина присвячені статті 21—68 розділу II Конституції України.
Розміщення цього розділу після розділу "Загальні засади" перед розділами про органи державної влади підкреслює його важливість і нове співвідношення людини й держави, що встановлюється статтею 3 Конституції України: людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
До конституційних прав і свобод людини та громадянина належать громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні та культурно-духовні.
Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; вони закріплені в найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать права на життя, свободу і особисту недоторканність; недоторканність житла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист приватного життя особи; користування рідною мовою, а також свобода пересування й вибору місця проживання, свобода совісті та ін. (статті 27—35 Конституції України).
Політичні права пов'язані з наявністю громадянства України й на відміну від громадянських (особистих) прав, адресованих Конституцією України "кожному", належать тільки громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у політичному житті суспільства, управлінні державою (статті 36, 38-40). Громадяни, асоційовані як народ, здійснюють владу, а окремий громадянин як індивід бере участь у цьому процесі. Стосовно політичних прав правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 років.
До політичних належить право брати участь в управлінні справами держави (як безпосередньо, так і через представників). Формами безпосереднього здійснення громадянами політичної державної влади є референдуми, всенародні голосування з питань державного й місцевого життя, усі види участі у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування. Формами впливу громадян на політичну державну владу всіх рівнів є вплив виборців на своїх депутатів, виражання суспільної думки з усіх питань внутрішньої та зовнішньої політики.
До політичних прав належать також право на об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення, захисту прав і свобод інших людей; право збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, якщо про них завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування, тощо.
Соціально-економічні права і свободи є основою всіх інших прав і свобод. Вони стосуються таких важливих сфер життя, як власність, трудові відносини, здоров'я, відпочинок, і сприяють забезпеченню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально значущих потреб й інтересів особи. У статтях 13, 14, 41, 42 Конституції України розглядаються економічні права і свободи, у статтях 43—49 — соціальні. їх реальність робить державу соціальною, що забезпечує належний рівень життя людини, її вільний розвиток.
До самостійних конституційних прав і свобод людини й громадянина в системі прав і свобод належать культурно-духовні. За змістом це суб'єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу й людства загалом, їх засвоєння, використання, а також до участі в їх подальшому розвитку.
До культурних прав і свобод належать права на освіту, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної і творчої діяльності (статті 53, 54 Конституції України).
Конституція України закріплює гарантованість реалізації прав і свобод особи. Обов'язок гарантувати забезпечення реалізації прав і свобод покладається насамперед на державу (статті 3, 15, 30, 34, 46 та ін. Конституції України). Таке гарантування здійснюється всією системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.
Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод особи є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод (стаття 101 Конституції України).
Конституція України надає право людині (особі) самій активно захищати свої права; вона посилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (стаття 55 Конституції України).
Відповідно до принципу повної рівноправності конституційні права і свободи надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються юридичними, матеріальними, політичними й організаційними гарантіями.
Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України (статті 30, 31, 33, 34, 46, 53-57, 59, 64). Конституція України поряд із найважливішими правами і свободами людини та громадянина встановлює також конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає чи перебуває на території України (статті 65-68 Конституції України). Так, стаття 65 встановлює обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи, а також відбувати військову службу відповідно до закону; стаття 66 зобов'язує громадян не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки, стаття 67 — сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом.
25. Виборче право в Україні.
Ви́борче право — в об'єктивному сенсі;— система правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з виборами органів держави й місцевого самоврядування. Об'єктивне виборче право регулює виборчу систему в широкому значенні. Зазвичай, предметом виборчого права вважаються пов'язані з виборами суспільні відносини, в яких прямо або опосередковано беруть участь громадяни[1].
Основними принципами виборчого права у більшості країн є:
1) вибори є вільними. Людина сама вирішує йти їй на вибори чи ні, ніхто її не може примусити. Небажання громадян брати участь у виборах має назву — абсентеїзм . У деяких країнах передбачено адміністративні штрафи за небажання брати участь у виборах.
2) вибори є загальними (загальне виборче право). Мають право брати участь у виборах всі громадяни, що відповідають вимогам виборчого права держави
3) вибори є рівними (рівне виборче право). Один виборець має право 1 голосу;
4) вибори можуть бути прямими та непрямими. Прямі вибори — система, за якою виборці мають можливість прямо висловити своє ставлення до кандидата шляхом подачі голосів (Україна, Росія, Франція, Польща). Непрямі вибори — система, за якою безпосереднє право обрання кандидата належить колегії виборщиків, на праві делегування їм своїх повноважень усіма виборцями .
5) вибори є таємними. Таємне голосування — порядок подачі голосів, при якому виборець заповнює бюлетень у ізольованому приміщенні і особисто вкидає його в скриньку.
Активне виборче право — право громадян голосувати на виборах (обирати). Вік надання активного виборчого права звичайно встановлюється конституцією. В Україні активне виборче право надано всім громадянам, що досягли 18 років (за винятком осіб, визнаних судом недієздатними).
Пасивне виборче право — право громадянина бути обраним.
26. Виборча система України.
Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.
Мажоритарна система (фр. majorite — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.
Пропорційна система (лат. proportio — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.
Змішана система — система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.
Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України.
27. Верховна Рада України.
Верхо́вна Ра́да Украї́ни (ВРУ) — єдиний законодавчий орган державної влади України, який має колегіальну будову і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони.
Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.
Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 15 депутатів.
28. Законодавчий процесс в Україні.
Законодавчий процес (від лат. processus - проходження, просування вперед) - це врегульована Конституцією і законами України, діяльність парламенту щодо підготовки, обговорення, прийняття законів та їх оприлюднення. Законодавчий процес становлять логічно-послідовні стадії, встановлені Законом України "Про Регламент Верховної Ради України".
Стадії законодавчого процесу - це відносно самостійні комплекси процесуальних дій уповноважених суб'єктів у межах законодавчо визначених процедур, спрямованих на створення і оприлюднення закону.
Стадії законодавчого процесу.
1) внесення (подання) законопроекту до парламенту;
2) попередній розгляд і обговорення законопроекту у комітетах парламенту;
3) обговорення, прийняття рішень щодо законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради України, тобто прийняття закону або відхилення законопроекту;
4) підписання, офіційне оприлюднення закону та набрання ним чинності. Остання стадія законодавчого процесу обов'язково включає процесуальні дії Президента України, оскільки саме за його підписом закон оприлюднюється, за умови що цей закон не ветований ним.
29. Правовий статус народного депутата України.
Народний депутат України є обраним відповідно до Конституції і законів України повноважним представником українського народу у Верховній Раді України, який протягом строку дії депутатського мандата здійснює законодавчо визначені повноваження.
Правовий статус народного депутата України - це його місце і роль у системі правовідносин як представника українського народу в парламенті, визначені і гарантовані Конституцією і законами України.
Правовий статус зберігається на весь строк дії депутатського мандата.
У своїй діяльності народний депутат України повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі, зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших громадян України, утримуватися від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу. Народний депутат України не повинен використовувати мандат у корисливих цілях.
Народним депутатом України може бути громадянин України (ч. 2 ст. 76 Конституції України), який:
* на день виборів досяг двадцяти одного року;
* має право голосу;
* проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ч. З ст. 76 Конституції України).
30. Правовий статус Президента України.
Президент України — глава держави Україна.
Статус Президента України визначено у розділі V Конституції України, де сформульовані права та обов'язки Президента як глави держави, порядок його обрання, а також можливість усунення з поста та припинення йогоповноважень.
Президент України — єдина посадова особа в Україні, хто наділений правом виступати від її імені.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина[1].
31. Кабінет Міністрів України та його склад
Кабіне́т Міні́стрів Украї́ни — вищий орган у системі органів виконавчої влади України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітнийВерховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.
Діяльність Кабінету Міністрів України забезпечує Секретаріат Кабінету Міністрів України.
32. Порядок формування та повноваження Кабінету Міністрів України.
Склад Кабінету Міністрів України (ст. 114 Конституції України):
o Прем'єр-міністр України;
o Перший віце-прем'єр-міністр;
* три віце-прем'єр-міністри;
* міністри.
Кабінет Міністрів України має бути сформований не пізніше ніж у шістдесятиденний строк від дня відставки попереднього складу уряду. Персональний склад Кабінету Міністрів України згідно з ч. З ст. 114 Конституції України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України і за згодою більш ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Формування Кабінету Міністрів України починається з призначення на посаду Прем'єр-міністра України.
Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем'єр-міністра України, згідно зі ст. 9 названого Закону призначаються на посаду Президентом України за поданням новопризначеного Прем'єр-міністра України
33. Місцеві державні адміністрації.
Місце́ва держа́вна адміністра́ція – місцевий орган державної виконавчої влади в Україні. У межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці країни (область, район, райони Автономної Республіки Крим, міста Київ і Севастополь), а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.
В Україні здійснюють діяльність державні адміністрації:
Місцеві державні адміністрації є юридичними особами, знаходяться відповідно в обласних і районних центрах, містах Києві та Севастополі.
На будинках, де розміщуються місцеві державні адміністрації, піднімається Державний Прапор України.
34. Поняття місцевого самоврядування.
Вивчення цієї теми необхідно почати із з'ясування питання системи місцевого самоврядування. Як визначено Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад.
Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
35. Система місцевого самоврядування.
У систему місцевого самоврядування входять:
— територіальна громада;
— сільська, селищна, міська рада;
— сільський, селищний, міський голова;
— виконавчі органи сільської, селищної, міської ради — органи, які створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених законодавством;
— районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
— органи самоорганізації населення — представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста.
У містах із районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.
36. Конституційний суд України.
Конституційний Суд України розпочав діяльність 18 жовтня 1996 року. Своє перше Рішення прийняв 13 травня 1997 року. Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.
Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.
Організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією України та Законом України “Про Конституційний Суд України”.
Діяльність Конституційного Суду України грунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти і всебічності розгляду справ та обгрунтованості прийнятих ним рішень.
Друкованим органом Конституційного Суду України є “Вісник Конституційного Суду України”.
Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів — по шість призначаються Президентом, Верховною Радою та з'їздом суддів України.
Згідно з Конституцією України, суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг віку сорока років, має вищу юридичну освіту та досвід роботи за фахом не менш як десять років (практична, наукова, педагогічна діяльність), проживав в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.
Суддя Конституційного Суду призначається на дев'ять років без повторного права бути призначеним на цю посаду.
37. Суди загальної юрисдикції.
суди загальної юрисдикції - це самостійні державні органи судової влади, що здійснюють правосуддя шляхом цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства відповідно до Конституції та законів України і утворюють єдину систему судів.
За своєю сутністю суди загальної юрисдикції є державними органами судової влади, уповноваженими здійснювати правосуддя відповідно до Конституції та законів України.
За змістом своєї діяльності суди загальної юрисдикції є органами цивільної, господарської, адміністративної і кримінальної юрисдикції.
За формою суди загальної юрисдикції є колегіальними органами державної судової влади, до складу яких входять судді, призначувані Президентом України та обрані Верховною Радою України безстроково (ст. 128 Конституції України), які здійснюють цивільне, господарське, адміністративне та кримінальне судочинство.
Суди загальної юрисдикції різняться за своєю сутністю, суб'єктами судочинства, предметом судочинства, формою судочинства, територією діяльності тощо.
Зокрема, суди загальної юрисдикції можна класифікувати за суб'єктами судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про судоустрій України", до системи судів загальної юрисдикції в Україні входять такі види судів:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;
3) вищі спеціалізовані суди;
4) Верховний Суд України.
38. Правоохоронні органи: поняття й структура.
Правоохоро́нні о́ргани — державні органи, що на підставі Конституції і законів України здійснюють правоохоронну (правозастосовну та правозахисну) діяльність.
Діяльність правоохоронних органів спрямована на забезпечення законності і правопорядку, захист прав та інтересів громадян, соціальних груп, суспільства і держави, попередження, припиненняправопорушень, застосування державного примусу або заходів громадського впливу до осіб, які порушили закон та правопорядок.
Отже, правоохоронними органами в Україні можна вважати наступні державні органи, або їх підрозділи, що здійснюють правоохоронні функції:
Цей перелік не є вичерпним, він змінюється в залежності від утворення, ліквідації, реорганізації тих чи інших органів. Правильним є підхід до віднесення того чи іншого органу до складу правоохоронних за ознаками, що полягають у безпосередньому здійсненні правоохоронної діяльності. При чому, тут можна виділити:
39. Система правозахисних органів.
Найбільш загальним групуванням правозахисних органів є поділ їх на державні і недержавні, міжнародні і національні.
Державними правозахисними організаціями є органи юстиції, органи захисту прав споживачів, Уповноважений Верховної Ради України із прав людини, міжурядові правозахисні організації.
Недержавними правозахисними організаціями є: а) адвокатура; б) недержавні нотаріуси; в) інші правозахисні недержавні організації; г) міжнародні неурядові правозахисні організації.
Як державні так і не державні правозахисні організації спрямовують свою діяльність на надання кожній людині та юридичній особі правової допомоги. Така правова допомога надається з метою припинення порушень права, недопущення зловживання правом, притягнення винних до юридичної відповідальності, відновлення порушеного права, відшкодування збитків завданих порушенням права.
Отже, правозахисна діяльність в Україні здійснюється державними і недержавними правозахисними організаціями. До державних правозахисних організацій відносяться органи юстиції, органи захисту прав споживачів, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, міжурядові правозахисні організації. Серед недержавних правозахисних організацій розрізняють: а) адвокатуру; б) недержавних нотаріусів; в) міжнародні неурядові правозахисні організації; г) інші правозахисні недержавні організації.
40. Суб’єкти та об’єкти цивільних правовідносин.
Суб'єкти правовідносин - це фізичні, юридичні та інші особи, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, необхідних для участі у конкретному право відношенні.
Суб'єктами правовідносин можуть бути:
1) фізичні особи: громадяни України, іноземці, особи без громадянства;
2) юридичні особи: державні органи, установи і організації, суб'єкти підприємницької діяльності, зареєстровані як юридичні особи незалежно від форми власності; політичні партії та інші об'єднання громадян; релігійні організації;
3) територіальні громади та інші спільності: трудові і навчальні колективи, нація, народ;
4) Автономна республіка Крим;
5) держави;
6) міжнародні організації.
Для того, щоб особа стала учасником правовідносин, вона повинна бути право суб'єктною, тобто вона повинна володіти певною правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю.
Об'єктами правовідносин можуть бути:
1) особисті немайнові блага (життя, здоров'я, безпечне для життя і здоров'я довкілля, особиста недоторканість, честь і гідність особи, ділова репутація тощо);
2) майнові блага (право власності, майнові права та обов'язки тощо);
3) результати інтелектуальної діяльності (твори науки, винаходи, твори літератури і мистецтва, інші результати творчої діяльності);
4) певні дії суб'єктів;
5) результати певних дій суб'єктів.
Об'єктами правових відносин можуть бути як матеріальні так і духовні блага, а також будь-яка діяльність і поведінка суб'єктів, що не заборонена правовими нормами.
41. Цивільна правоздатність і дієздатність громадян.
Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов´язки.
Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всі ма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров´я та інших факторів.
Цивільна правоздатність виникає в момент народження фі зичної особи. Тобто, ще до народження суспільство та держава вже визначили для фізичної особи коло прав, а сам факт народ ження свідчить про набуття цих прав людиною.
Отже, для визнання громадянина правоздатним необхідно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює мінімального строку, який має прожити новонарод жений, а пов´язує його правоздатність з моментом його народження.
Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує фізичній особі можливість мати цивільні права і обов´язки незалежно від її волі, цивільна дієздатність пов´язана з активним волевиявленням.
За ступенем дієздатності фізичних осіб поділяють на:
1) повністю дієздатних;
2) з частковою дієздатністю;
3) з неповною дієздатністю;
4) з обмеженою дієздатністю;
5) недієздатних осіб.
Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважати ся громадяни, які досягли повноліття - 18-річного віку.
У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, фізична особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).
Часткову дієздатність мають особи, яким не виповнилося 14 років - малолітні´. За загальним правилом, права і обов´язки малолітніх здійснюють їх батьки або законні представники - опі куни.
42. Форми власності.
Право власності, як І будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомірностей — володіння, користування і розпорядження.
Розрізняють такі форми власності:
1) власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу;
2) приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, гроші, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення);
3) колективна власність — майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо); 4) державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).
43. Правочин.
Правочи́ном є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
«Правочин» є терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 1920-1930-х років та застосований в новому Цивільному кодексі України, в якому йому відведено окрему главу. Раніше в цивільному праві вживався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Ст. 202 Цивільного кодексу України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин, зокрема договір, є однією з найпоширеніших підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у системі юридичних фактів. Через що інститут правочинів можна назвати одним з найважливіших у науці цивільного права.
Правочин — вольовий акт і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини
Правочин — це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
45. Поняття цивільного договору та його види.
Договір є основною підставою виникнення зобов’я зально-правових відносин (зобов’язань), що встановлює певні суб’єк тивні права i суб’єктивні обов’язки для сторін, які його уклали.
Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення, змiну або припинення цивiльних правовiдносин.
Предметом договору завжди є певна дiя, але ця дiя може бути тiльки правомiрною. Якщо предметом договору буде неправомiрна дiя, тобто незаконна, то такий договiр визнається не дiйсним.
Договір вважається дійсним при дотриманні таких умов: законнiсть дiї; волевиявлення сторiн; дотримання встановленої законом форми договору; правоздатнiсть i дiєздатнiсть сторiн.
Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить закону.
Змiстом будь-якого договору є права й обов’язки сторiн, встановленi ним. Змiст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрiзняти iстотнi, звичайнi i випадковi умови договору.
Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Такими є умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однією із сторін повинно бути досягнуто згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).
Договори, в яких бере участь понад двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про спільну діяльність по спорудженню житла, будівництво шляхів, шкіл і т. п.).
Договори, в яких одна сторона має лише права, а інша — лише обов’язки називають односторонніми. Їх слід відрізняти від односторонніх угод, учасником яких є одна особа. У договорі ж завжди бере участь не менше двох осіб.
Договори, в яких кожна із сторін має і права і обов’язки, називають двосторонніми, або взаємними.
За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими. Останні, в свою чергу, поділяються на прості і нотаріально посвідчені.
46. Спадкування за законом та заповітом.
Спадкування – це перехід майна від померлого до інших осіб. Сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна від померлого до інших осіб, називають спадковим правом.
Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування, за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за законом (наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а інша частина успадковується за законом).
Спадкоємство за законом має місце в тих випадках, коли:
заповіту немає;
заповіт визнано недійсним;
спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її.
Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено дві черги спадкоємців. До першої черги належать:
діти (в тому числі усиновлені);
дружина та батьки (усиновлювачі) померлого;
дитина померлого, яка народилася після його смерті;
онуки і правнуки, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їхніх батьків, хто був би спадкоємцем.
До другої черги належать:
брати і сестри померлого;
дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері.
Окрім цього, до гурту спадкоємців за законом належать утриманці, тобто непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті (ст. 531 ЦК України).
Порядок укладання й посвідчення заповіту регламентується чинним законодавством, згідно з яким кожен дієздатний громадянин може особисто розпоряджатися своїм майном на випадок смерті. До заповіту Цивільний кодекс України встановлює відповідні вимоги.
Оскільки заповіт - це не договір, а односторонній правочин, за яким права та обов'язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, то до заповіту встановлюються такі ж умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме:
заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;
заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом;
зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства.
Заповіт повинен бути укладений в письмовій формі, де зазначаються місце й час його укладення. Заповіт має бути власноручно підписаним і нотаріально посвідченим. Якщо спадкодавець через фізичні вади не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може бути підписано іншою особою, при цьому робиться помітка про причини, через які громадянин не зміг сам зробити підпис. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено. Заповіт повинен бути укладений так, щоби розпорядження спадкодавця не викликало непорозумінь чи спорів після відкриття спадщини.
Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за місцем її відкриття чи за місцезнаходженням спадкового майна вживає заходів з охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах держави, спадкоємців, відказоодержувачів або кредиторів (ст. 558 ЦК України).
Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи за законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шестимісячного терміну від дня відкриття спадщини.
47. Поняття шлюбу.
Шлюбом в Україні визнається юридично оформлений добровільний союз чоловіка і жінки з метою утворення сім’ї. Шлюб укладається у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Це робиться як в інтересах держави, так і майнових прав подружжя та дітей. Релігійний обряд вінчання, а також згода батьків юридичного значення не мають.
48. Умови і порядок укладення шлюбу.
Укладення шлюбу відбувається по закінченні місячного строку після подачі бажаючими одружитися заяви в орган реєстрації актів громадянського стану (РАГС). На прохання осіб, які одружуються, цей строк при наявності поважних причин може бути скорочений органом РАГСу.
Для укладення шлюбу необхідні такі умови:
- взаємна згода осіб, які одружуються;
- взаємна обізнаність про стан здоров’я один одного;
- досягнення ними шлюбного віку (в Україні – 18 років для чоловіків та 17 років для жінок). Виконавчі органи місцевих рад можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік.
Не допускається укладення шлюбу:
- між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі;
- між родичами по прямій висхідній і нисхідній лінії, між повнорід-ними і неповнорідними братами й сестрами, між усиновителями й усиновленими;
- між особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби або слабоумства.
Особи, що вступають у шлюб, мають право за власним бажанням укласти шлюбний контракт.
Шлюбний контракт – це угода, в якій передбачаються взаємні майнові права і обов’язки, зокрема питання, пов’язані з правом власності на майно, утримання подружжя і т. д.
У документах, що посвідчують особу тих, що одружилися, проставляється штамп про реєстрацію шлюбу із зазначенням прізвища, імені, по батькові і року народження другого з подружжя, місця і часу реєстрації шлюбу. Подружжю видається свідоцтво про одруження встановленого зразка.
49. Підстави і порядок розірвання шлюбу.
Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. За життя подружжя шлюб може бути розірваний шляхомрозлучення за заявою одного зподружжя або за їх спільною заявою. Але чоловік не має права без згоди дружини порушувати справу про розірвання шлюбу під час її вагітності та протягом року після народження дитини.
Шлюб може бути розірваний у судовому порядку або органами РАГСу.
Органами РАГСу шлюб розривається у таких випадках:
- при взаємній згоді подружжя, яке не має неповнолітніх дітей;
- з особою, що визнана судом безвісно відсутньою;
- з особою, що визнана судом недієздатною;
- з особою, що засуджена за вчинення злочину на строк не менше трьох років.
Судом шлюб розривається за заявою подружжя або одного з них, якщо між подружжям, що розлучається, виник спір про майно, що є їхньою сумісною власністю, або про аліменти на користь того з них, хто є непрацездатним. Суд повинен вжити заходів до примирення сторін і розлучати подружжя лише тоді, коли встановить, що дальше спільне проживання подружжя і збереження сімї є неможливим.
Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.
50. Визнання шлюбу недійсним.
Від розірвання шлюбу слід відрізняти визнання його недійсним.
Суд може визнати шлюб недійсним за наявності таких підстав:
- якщо він укладений при відсутності взаємної згоди осіб, що вступили до шлюбу;
- укладення шлюбу особою, що не досягла шлюбного віку, якщо він не знижений у встановленому законом порядку;
- наявності у хоча б одного з подружжя іншого, не розірваного шлюбу;
- укладення шлюбу між родичами по прямій висхідній чи нисхідній лінії, між повно- і неповнорідними братами і сестрами, між усиновителями і усиновленими;
- вступ до шлюбу з особою, визнаною недієздатною;
- реєстрація шлюбу без наміру створити сім’ю.
Позов про визнання шлюбу недійсним може порушити прокурор, один з подружжя та особи, права яких порушено. Шлюб, визнаний судом недійсним, вважається таким з часу його укладення, а подружні права та обов’язки анулюються з моменту їх виникнення.
51. Особисті та майнові права і обов’язки подружжя.
Взаємні права і обов’язки подружжя виникають з моменту реєстрації шлюбу в органах РАГСу.
Особисті права не мають майнового змісту. До них належать:
- право вибрати прізвище одного з подружжя як спільне або залишити дошлюбне прізвище або об’єднати прізвища. Забороняється об’єднувати прізвища, якщо одне з них вже подвійне;
- право кожного з подружжя вільно вибирати спеціальність, професію і місце проживання;
- право кожного з подружжя на рівноправне вирішення всіх питань життя сім’ї, включаючи виховання дітей.
Крім особистих, подружжя має майнові права і обов’язки.
Сімейне законодавство розрізняє два види майна.
1. Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Речі професійних занять кожного з подружжя (музичні інструменти, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу, є також спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування спільним майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов’язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у .письмовій формі.
2. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане кожним з них під час шлюбу у дар або в порядку спадкування, є роздільним майном кожного з них. Сюди належать також речі індивідуального користуванння (одяг, взуття і т. д.), хоч вони й придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів (виняток становлять придбані таким чином предмети розкоші і коштовності, які стають спільним майном). Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно змінилося у своїй цінності внаслідок затрат другого з подружжя або їх обох, суд може визнати таке майно спільною власністю подружжя. Закон визнає за кожним з подружжя право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому роздільним майном.
До взаємних майнових обов’язків належить, зокрема, обов’язок матеріально підтримувами одне одного. У разі відмови в такій підтримці той з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, має право звернутися до суду з позовом про присудження на його користь аліментів.
52. Адміністративне право як галузь права, галузь законодавства, галузь науки.
Адміністративне право як галузь права - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що формуються під час забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесу державного і самоврядного управління.
Адміністративне право як навчальна дисципліна є обов’язковою у навчальних планах при підготовці майбутніх юристів. Це систематизована в певному порядку сукупність знань про теоретичні засади адміністративного законодавства та його історичні витоки, про чинний КпАП та практику його застосування.
Адміністративне право як правнича наука – це система поглядів, ідей, уявлень про адміністративне законодавство, державне управління, реформування й тенденції розвитку адміністративного права, його принципи, про адміністративне право зарубіжних країн.
53. Предмет адміністративного права.
Предметом адміністративного права (що вона регулює ) є суспільні відносини, що формуються:
-у процесі державного управління економічною, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами, а також реалізації повноважень виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та деяким іншим недержавним інституціям;
-у процесі діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо забезпечення реалізації та захисту в адміністративному порядку прав і свобод громадян, надання їм, а також юридичним особам різноманітних адміністративних ( управлінських ) послуг;
- у процесі внутрішньої організації та діяльності апаратів усіх державних органів, адміністрацій державних підприємств, установ та організацій, а також у зв’язку з проходженням державної служби або в органах місцевого самоврядування;
- у зв’язку з реалізацією юрисдикції адміністративних судів і поновлення порушених прав громадян та інших суб’єктів адміністративного права;
- під час застосування заходів адміністративного примусу, включаючи адміністративну відповідальності, щодо фізичних і юридичних осіб.
54. Метод адміністративного права.
Будь-яку галузь характеризує і своєрідний метод правового
регулювання як сукупність способів, засобів, прийомів, що використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права.
В адміністративному праві використовуються способи регулювання, що властиві обом загальним методам правового регулювання–імперативному та диспозитивному. Імперативний реалізується шляхом використання приписів, встановлення заборон та надання дозволів. Диспозитивний – шляхом підписання адмін. договорів.
55. Принципи адміністративного права.
під принципами адміністративного права слід розуміти основні вихідні, об’єктивно зумовлені засади, на яких базується діяльність суб’єктів адміністративного права, забезпечуються права та свободи людини і громадянина, нормальне функціонування громадянського суспільства та держави.
До цих принципів можна віднести:
- принцип пріоритету прав та свобод людини і громадянина;
- принцип верховенства права;
- принцип законності;
- принцип рівності громадян перед законом;
- принцип демократизму правотворчості й реалізації права;
- принцип взаємної відповідальності держави і людини;
- принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою та людиною.
56. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права.
Найтісніше адміністративне право взаємодіє з конституційним правом. Конституційне право закріплює основи організації і функціонування суб'єктів публічної влади, їхнє місце в державному механізмі; права і свободи людини.
Адміністративне право тісно взаємодіє з цивільним правом. Як і цивільне, адміністративне право регулює певну частку відносин майнового характеру (наприклад, вилучення товарів з обігу, вилучення за митними правилами). Однак норми цивільного права регулюють ті відносини, у яких сторони рівноправні, а норми адміністративного права - відносини, що будуються на юридичній підвладності однієї сторони іншій стороні.
Взаємозв'язок між адміністративним і трудовим правом спостерігається у сфері регулювання службових відносин. Норми трудового права визначають статус службовців як учасників трудового процесу (умови праці, охорону праці, розгляд трудових суперечок). Норми ж адміністративного права регулюють державно-службові відносини: умови надходження на службу, порядок її проходження, правила користування службовими документами, повноваження посадових осіб по організації трудового процесу тощо.
Адміністративне право тісно пов'язане з фінансовим правом. Власне фінансове право своїм народженням зобов'язане державному, адміністративному і частково - цивільному праву. Фінансове право регулює відносини в сфері фінансової діяльності держави, насамперед у діяльності щодо акумулювання і розподілу коштів, що становлять національний дохід держави. Для регулювання виникаючих тут відносин використовується адміністративно-правовий метод. Однак фінансове право визнане самостійною галуззю, тому що регулювання мобілізації, розподіли і використання коштів у державних інтересах має велике значення і відрізняється специфічними особливостями.
Взаємодіє адміністративне право і з такими галузями, як земельне, природоохоронне, сільськогосподарське, митне, підприємницьке право та іншими. Однак їх розмежування ускладнюється тим, що до предмета названих галузей включені відносини, що регулюється нормами адміністративного права і властивим йому методом.
57. Поняття та структура адміністративно-правових норм.
Адміністративно-правові відносини – це врегульовані нормами адмін. права суспільні відносини, що складаються у сфері управління. У залежності від особливостей учасників адміністративних відносин виділяються найбільш типові їхні види. Залежно від елемента юр. норми: регулятивні, охоронні. За змістом: матеріальні, процесуальні. За характером дій суб’єкта: активні, пасивні. Залежно від розподілу прав і обов’язків: односторонні, двосторонні. За хар-ром зв’язків між сторонами: горизонтальні, вертикальні
Вертикальними визнаються правовідносини, що виражаю субординаційні зв'язки між суб'єктом і об'єктом керування. Владною стороною виступає відповідний суб'єкт виконавчої влади (виконавчий орган, орган державного керування).
Горизонтальними адміністративно-правовими відносинами визнаються ті, у рамках яких сторони фактично і юридично рівноправні. У них відсутні юридично-владні веління однієї сторони, обов'язкові для іншої.
58. Види адміністративно-правових норм.
59. Поняття та види органів виконавчої влади.
Орган виконавчої влади - організація, яка є частиною державного апарату, має певну компетенцію, структуру, територіальний масштаб діяльності, утворюється в порядку, вст. законодавством, володіє певними методами роботи, наділена повноваженнями виступати за доручення держави й покликана в порядку виконавчої діяльності здійснювати керівництво економікою, соц.-культ. будівництвом і адмін.-політ. д-стю, яка має підзаконний хар-р.
Види органів виконавчої влади
Залежно від територіального масштабу діяльності, органи виконавчої влади поділяють на чотири групи: центральні, органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим (далі - АРК), міжтериторіальні, місцеві.
Органи загальної компетенції - це органи, які в межах підвідомчої їм території здійснюють державне управління та координацію всіх або більшості підпорядкованих чи підконтрольних їм органів галузевої чи функціональної компетенції. Спеціальної компетенції – забезб. реаліз. політики в певній сфері. Органи галузевої компетенції реалізують державну політику у відповідній галузі. Органами предметної компетенції є адміністрації державних підприємств, установ, які керують діяльністю відповідних підприємств, установ. Залежно від порядку розв'язання підвідомчих питань, органи виконавчої влади поділяють на єдиноначальні та колегіальні. Залежно від предмета спрямованості компетенції, органи виконавчої влади поділяють на:а) органи управління господарським виробництвом, економікою та сферою соціального обслуговування; б) органи управління соціальним розвитком і культурою; в) органи управління в адміністративно-політичній сфері; г) органи міжгалузевого управління, які здійснюють функції: ціноутворення, статистики, фінансового регулювання, стандартизації, сертифікації тощо.
60. Система органів виконавчої влади та принципи її побудови.
органи виконавчої влади - не просто спільність однорідних одиниць, а цілісна система, тобто така сукупність, у якій усі складові частини (окремі органи та їх структурні підрозділи) є взаємопов'язаними й водночас складають самостійні підсистеми з своїми особливостями структури, функцій, компетенції.
Побудова цієї системи ґрунтується на засадах єдності й цілісності державної території, поєднання принципів централізації та децентралізації, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів залежно від адміністративно-територіального устрою країни. Система органів виконавчої влади утворюється з урахуванням забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики в сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування, а також здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку України.
Утворення органів виконавчої влади, формування їх системи та її функціонування здійснюються згідно з принципами демократизму й законності. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і в спосіб, передбачені Конституцією та законами України
61. Співвідношення поняття державне управління і виконавча влада.
Державне управління треба сприймати як організаційно-пра вове явище, а виконавчу владу - як явище політико-правове.
Державне управління - це вид діяльності держави, а вико навча влада - одна з гілок державної влади.
Поняття «державне управління» є ширшим, об'ємнішим, ніж «виконавча влада».
Державне управління здійснюється як органами виконавчої влади, так і органами інших гілок влади.
Перш ніж перейти до порівняльної характеристики та співвід ношення державного управління і виконавчої влади, доцільно вка зати ключові ознаки цих двох категорій. Основні риси державного управління були зазначені раніше, тут же зупинімося на виконав чій владі. Основными ознаками виконавчої влади є:
відносна самостійність у системі державної влади;
основне завдання виконавчої влади - втілення в життя при писів норм Конституції та законів України;
легальна можливість визначального впливу на поведінку людей, підтримана можливістю державного примусу;
централізованість, що характеризується певною ієрархією органів виконавчої влади,
у безпосередньому розпорядженні є суттєві державні ре сурси фінанси, армія, міліція, комунікації тощо,
універсальність - проявляється в різних сферах суспільного життя, використовує різні способи впливу на поведінку людей
Узагальнюючи, слід зазначити, що державне управління є ширшою категорією, ніж виконавча влада, оскільки остання походить від державного управління, а ефективність її діяльнос ті залежить від рівня організації державногауправління Водно час як державне управління може реалізовуватись у межах дія льності не лише органів виконавчої влади, так і виконавча влада
62. Поняття кримінального права України.
Кримінальне право - галузь права України, норми якої визначають загальні засади кримінальної відповідальності, вичерпний перелік діянь, котрі є злочинами, та покарання, що можуть застосовуватися до осіб, які їх вчиняють.
У науці кримінального права поняття „кримінальне право"' розглядається у двох площинах: а) як галузь юридичної науки, яка вивчає чинне законодавство про кримінальну відповідальність і практику його застосування; б) як галузь законодавства України.
Джерелами кримінального права як галузі права є: 1) Конституція України; 2) Кримінальний кодекс України; 3) Рішення Конституційного Суду; 4) Постанови Пленуму Верховного Суду України; 5) Міжнародні угоди.
Єдиним джерелом кримінального права, що визначає злочинність і караність діяння, є Кримінальний кодекс України.
Основні риси Кримінального права України як галузі права: а) його норми встановлюються лише Верховною Радою України; б)во-но проявляється лише у формі Кримінального кодексу України; в) основними методами кримінального права є заборона, дозвіл, заохочення. Законодавство України про кримінальну відповідальність має відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких для України надано Верховною Радою України.
63. Завдання кримінального права України.
Завдання кримінального права як галузі законодавства викладено в ст. 1 КК: правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку й громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Із змісту ч. 1 ст. 1 випливає, що двома основними завданнями КК є:
1) правове забезпечення охорони певних суспільних відносин та соціальних благ;
2) запобігання злочинам.
64. Функції кримінального права.
Кримінальне право виконує декілька важливих функцій, а саме:
Охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин, які виникли під час вчинення злочину, та застосування відповідного покарання до особи, що вчинила злочин. Тут регулювальна дія кримінального закону є формою вияву його охоронного завдання. Водночас кримінальний закон набуває прояву й у забороні вчинення злочинного діяння (профілактична функція) та загрозі покарання тим, хто може вчинити таке діяння (загальна превенція), і в застосуванні покарання до особи, що вчинила злочин (спеціальна превенція).
Слід зазначити, що деякі норми кримінального права виконують регулятивні функції. Це норми про необхідну оборону (ст. 36), про завдання шкоди злочинцю при його затриманні (ст. 38), про крайню необхідність (ст. 39) тощо.
Закон про кримінальну відповідальність виконує також виховну функцію Наприклад, звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру на підставі ч 1 ст. 105 КК можливе при вчиненні ним злочину невеликої чи середньої тяжкості за умови, що його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка свідчать про те, що на момент постановлення вироку він не потребує застосування покарання.
Водночас кримінальний закон набуває прояву й у забороні вчинення злочинного діяння (профілактична функція) та загрозі покарання тим, хто може вчинити таке діяння (загальна превенція), і в застосуванні покарання до особи, що вчинила злочин (спеціальна превенція).
65. Характеристика Кримінального кодексу України.
Кримінальний кодекс України (далі - КК України) був прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 року і набув чинності з 1 вересня 2001 р. Він є єдиним джерелом кримінального права, яке визначає злочинність і караність діяння.
Складається КК України з двох частин - Загальної частини, 15 розділів якої містять 108 статей, і Особливої частини, 20 розділів, що об'єднують 340 статей. Крім того, кодекс має „Прикінцеві та перехідні положення" і додаток, в якому є перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.
Кримінальний кодекс України (КК) складається із Загальної та Особливої частин.
До Загальної частини включено норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, чинність кримінального закону в просторі і часі, визначають поняття злочину, стадії вчинення умисного злочину, обставини, що виключають злочинність діяння, підстави звільнення від кримінальної відповідальності, встановлюють види покарань, особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх тощо.
В Особливій частині визначаються види злочинів і кримінальна відповідальність за конкретні злочини.
Загальна та Особлива частини КК органічно взаємопов'язані і складають єдину систему кримінально-правових норм.
66. Структура кримінально-правової норми.
Кримінально-правова норма, як і будь-яка правова норма, має три-ланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, а контекстуально, бо розуміють її як необхідну. Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми Загальної частини санкцій не містять.
Диспозиції у кримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти забороненої (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують лише специфічні для даного виду злочину ознаки, інші необхідні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах Загальної частини.
Санкції, що як структурна частина статті Особливої частини КК використовуються для визначення виду і розмірів покарання.
67. Поняття кримінальної відповідальності.
Кримінальна відповідальність - це найсуворіший вид юридичної відповідальності, встановлений державою в санкціях статей Особливої частини ККУ, що застосовується тільки судом у кримінально-процесуальному порядку до суб'єкта злочину і полягає у позбавленні винної особи певних належних їй благ матеріального, організаційного чи особистого характеру.
68. Кримінальна відповідальність і її підстави.
Кримінальна відповідальність - вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов'язання особистого, майнового чи організаційного характеру.
Звідси, по-перше, кримінальна відповідальність - це вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі. Отже, тільки Кримінальний кодекс України встановлює кримінальні покарання, дає вичерпний перелік покарання, передбачає підстави, порядок, межі їх призначення.
По-друге, кримінальна відповідальність застосовується лише судом і лише до особи, винної у вчиненні злочину.
По-третє, кримінальна відповідальність - це обов'язки злочинця особистого (позбавлення волі), майнового (конфіскація майна) чи організаційного (позбавлення права мати певну посаду) характеру.
У ст. З КК України передбачено підстави кримінальної відповідальності, В ній зазначено, що кримінальна відповідальність і покарання несе тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно вчинила діяння, яке передбачено кримінальним законом як суспільне небезпечне. Сукупність ознак, які визначають діяння як злочин, має назву "склад злочину". Тому часто стверджують, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є наявність складу злочину.
69. Поняття злочину.
Злочин — це передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Злочин завжди є діянням людини, що посягає на найбільш важливі суспільні відносини, які склалися і є визнаними та прийнятними в суспільстві, внаслідок чого вони охороняються кримінальним законом.
Злочин завжди суперечить інтересам суспільства, обмежує права особи або позбавляє таких прав одних на користь інших усупереч правовим приписам. При цьому, оскільки суспільні відносини та й саме суспільство постійно змінюються і розвиваються, змінюється та розвивається й поняття злочину.
70. Ознаки злочину.
Ознаки злочину:
1) це діяння, вчинене суб'єктом злочину;
2) це діяння суспільно небезпечне — воно завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об'єктам, що охороняються чинним законодавством;
3) це протиправне діяння, яке передбачено чинним кримінальним законодавством, — порушення особою конкретної кримінально-правової норми;
4) це винне діяння, тобто таке, що вчинене умисно чи з необережності;
5) це каране діяння, за яке чинним КК України передбачено певний вид, термін або розмір покарання.
Не є злочином дія або бездіяльність, яка, хоча формально й містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК України, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не завдала і не могла завдати суттєвої шкоди фізичній або юридичній особі, суспільству або державі (ч. 2 ст. 11 КК України).
71. Поняття складу злочину.
Склад злочину - це сукупність встановлених кримінальним законом та іншими нормативними актами юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають суспільно небезпечне діяння як злочинне.
У кожному складі злочину прийнято вирізняти його елементи. Ними є об'єкт злочину, об'єктивна сторона злочину (їх називають об'єктивними ознаками складу) і суб'єкт, суб'єктивна сторона злочину (суб'єктивні ознаки складу).
72. Ознаки складу злочину.
Склад зло́чину — сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, що дозволяють кваліфікувати суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин.
Складається з 4 елементів:
Матеріальний та формальний склад злочину[
Поширеним є поділення злочинів на злочини з матеріальним та злочини з формальним складом.
Матеріальний склад злочину — склад злочину, об'єктивна сторона якого передбачає настання суспільно небезпечних наслідків як її обов'язкову ознаку. Наприклад, крадіжка, грабіж.
Формальний склад злочину — склад злочину, для наявності об'єктивної сторони якого необов'язкове настання суспільно небезпечних наслідків для кваліфікації злочину. Наприклад, розбій: особа може фактично нічого не захопити, але понесе покарання за розбій, якщо лише вчинила напад.
73. Поняття кваліфікації злочинів.
Злочини в кримінальному праві підлягають класифікації в залежності від ступеня вини, мети, покарання, яке може бути за нього призначено, стадії скоєння злочину тощо.
Відповідно до ч.1 ст. 11 КК України, злочином є суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Отже, з об'єктивної сторони злочин може виражатися у формі дії або у формі бездіяльності. Під дією розуміється активна, свідома та суспільно небезпечна поведінка, а під бездіяльністю — невчинення винною особою певних дій, які вона мала вчинити за даних обставин. Як правило, особа, яка вчинила злочин, який потягнув суспільно небезпечні наслідки в результаті бездіяльності карається менше, ніж особа, яка активно діяла (порівняйте ст. 115 та ч.3 ст. 135).[1]
Відповідно до ч.1 ст. 12 КК України, злочини залежно від ступеня тяжкості поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.
Відповідно до ст. 13 КК України, злочини бувають закінчені та незакінчені. Закінченим злочином є злочин, який містить всі ознаки складу злочину, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу, а незакінченим — готування до злочину, замах на злочин та добровільна відмова від вчинення злочину.
Крім цього, залежно від форми вини розрізняють умисні та необережні злочини (наприклад, ст. 121—122 та 128), злочини, вчинені вперше, та повторні злочини тощо.
74. Стадії злочину.
Стадії вчинення злочину — це певні етапи готування і вчинення умисного злочину:
1) готування до злочину;
2) замах на злочин;
3) закінчений злочин.
Готування є першою стадією вчинення злочину. При готуванні винний ще не виконує діяння, котре є необхідною ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Законодавець у ст. 14 КК України закріплює вичерпний перелік діянь, які є готуванням до вчинення злочину.
Готування до злочину:
а) підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину;
б) пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину;
в) підшукування співучасників;
г) змова на вчинення злочину; ґ) усунення перешкод;
д) інше умисне створення умов для вчинення злочину.
Відповідно до чинного КК України (ч. 2 ст. 14), готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ч. 1 ст. 15 КК України).
Види замаху на злочин:
1) закінчений замах;
2) незакінчений замах.
Замах на злочин є закінченим, якщо особа виконала всі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. Так, наприклад, винний придбав вогнепальну зброю з метою вбивства певної особи, сховався у засідці, вистрілив, але промахнувся чи лише поранив потерпілого. Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила всіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.
Так, наприклад, злодій проник у житло, але не встиг нічого викрасти, бо його було затримано.
Згідно з ч. 1 ст. 13 КК України, закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України. Надзвичайно важливим є визначення моменту закінчення злочину.
У зв'язку з цим, виділяють:
1) злочини з матеріальним складом;
2) злочини з формальним складом;
3) злочини а усіченим (урізаним) складом.
У разі вчинення злочину з матеріальним складом закінченим злочин буде вважатися з моменту, коли настав вказаний у відповідній статті Особливої частини КК України суспільно небезпечний наслідок. Наприклад, настання смерті особи при умисному вбивстві (ст. 115 КК України).
Злочини з формальним складом є закінченими з моменту вчинення відповідного діяння (дії чи бездіяльності). Так, наприклад, розголошення державної таємниці (ч. 1 ст. 328 КК України) є закінченим з моменту розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, шпигунство (ст. 114 КК України) — з моменту передачі або збирання з метою передання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Відповідальність за ці злочини настає незалежно від того, чи в їх результаті було завдано реальної шкоди державі, чи ні.
Злочини з усіченим складом — це різновид злочинів із формальним складом, тому вони також вважаються закінченими з моменту вчинення відповідного злочинного діяння. Особливістю їх є те, що законодавець переносить момент закінчення злочину на стадію готування до злочину чи на стадію замаху на злочин. Так, наприклад, бандитизм (ст. 257 КК України) вважається закінченим з моменту організації озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації або на окремих осіб.
75. Кримінальне покарання.
Кримінальне покарання - засіб державного .примусу, що застосовується судом із винесенням вироку щодо особи, яка вчинила злочин. Це покарання застосовується лише за вироком суду. Метою покарання відповідно до ст. 22 КК України є:
кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
76. Поняття та ознаки кримінальних покарань.
ч. 1 ст. 50 КК, за якою "покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом позбавленні та обмеженні прав і свобод засудженого".
Характерними ознаками покарання вважаються:
1. Покарання - це осуд винного і його діянь судом від імені держави, пов'язаний із заходами державного примусу. Примусовість покарання означає, що з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили засуджений зобов'язаний фактично перетерпіти обмеження певних прав і свобод, що становить зміст конкретного покарання, а відповідні державні органи зобов'язані виконати вирок суду, тобто реально застосувати призначене засудженому покарання.
2. Покарання призначає лише суд в обвинувальному вироку від імені держави. Призначення покарання лише за вироком суду є конституційним принципом.
Покарання призначається лише за вчинення того діяння, яке визначено кримінальним законом як злочин (ч. 1 ст. 11 КК).
Покарання має особистий характер і застосовується лише до фізичної особи, яка вчинила злочин, і не може застосовуватися до юридичних осіб, його не можна перекласти на батьків або близьких родичів злочинця.
Покарання породжує судимість. Це ознака, за якою особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання чинності обвинувального вироку і до погашення або зняття судимості. Судимість особи має деякі негативні наслідки для такої особи після відбуття нею покарання.
77. Система кримінальних покарань.
Система покарань — це встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.
Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, передбачає 12 видів покарань і містить в собі такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.
78. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність в Україні.
Стаття 22. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність
.
Стаття 22. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність
1. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.
2. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115 - 117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, дов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 357, 389, 411, 455), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина 3 статей 354, 355, 359, 387. 409), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина 2 статей 354, 355, 359, 387. 409), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 263), терористичний акт (стаття 264), захоплення заручників (статті 148 і 358), зґвалтування (стаття 153), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 154), крадіжку (статті 188, частини 1 статей 268, 315), грабіж (статті 189. частина 2 статті 315), розбій (стаття 191, частина 3 статей 268, 315), вимагання (стаття 192, частина 1 статей 268, 315), умисне знищення або пошкодження майна (етапі 198, 356, 361, 388, 410), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 284), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 285), незаконне заволодіння транспортними засобами (стаття 296), хуліганство (частини 2-4 статті 303).