Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розділ ІІ. Суб’єкти господарювання
Глава 4. Законодавче визначення суб’єктів
та реєстрації
§ 1. Поняття суб’єкта господарювання1. Правова регламентація утворення
Суб’єктом господарювання, за Господарським кодексом України, визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно, несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб’єктами господарювання є:
господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу України, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності (ст. 55).
Господарський кодекс України (ст. 56) визначає такі загальні умови створення суб’єктів господарювання: 1) суб’єкт господарювання створюється за рішенням власника чи власників майна або уповноваженого ним органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, перетворення) діючого (діючих) суб`єктів господарювання з додержанням вимог законодавства; 2) створення нових може бути також наслідком примусового поділу (виокремлення) діючого суб`єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.
Суб`єкти господарювання можуть створюватися для здійснення будь-якої діяльності, якщо вона не суперечить чинному законодавству. Обмеження є для приватних підприємств стосовно діяльності у виготовленні і реалізації деяких видів продукції. Таку діяльність як уже зазначалося, можуть здійснювати лише державні підприємства.
На здійснення окремих видів господарської діяльності, як уже про те йшлося, треба мати спеціальний дозвіл – ліцензію. Перелік таких видів діяльності визначений у законодавстві.
Законодавством передбачається особливості створення колективних підприємств зокрема господарських товариств. Порядок їх створення визначений Господарським кодексом і Законом України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року2.
Засновниками господарських товариств можуть бути підприємства, установи, організації, фізичні особи України, іноземні особи і особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації.
Не можуть бути засновниками господарських товариств громадяни, яким законом заборонено здійснювати підприємницьку діяльність.
Установчі документи господарських товариств залежать від їх виду. Одні господарські товариства можуть діяти на підставі засновницького договору, інші – на підставі договору і статуту. При заснуванні господарського товариства вибір організаційної форми залежить від засновника чи засновників. При цьому враховується зміст та основні напрямки діяльності, сфера її здійснення, ресурси, які можуть бути використані, кількість і склад осіб, які безпосередньо об`єднуються для здійснення господарської діяльності, тощо.
У колективних підприємствах можливі різноманітні поєднання як видів суб`єктів, так і їхніх майнових відносин, що виникають при створенні, діяльності та ліквідації колективних підприємств. Так, вони можуть створюватися тільки фізичними особами, тільки юридичними особами або засновуватися ними спільно. В майнових відносинах вони можуть нести повну, обмежену чи змішану відповідальність.
Колективні підприємства можуть виникнути внаслідок добровільного об`єднання майна громадян і юридичних осіб для цієї мети; надання працівникам державних підприємств можливості використати отримані доходи для викупу державного майна. Виходячи з цього, розрізняють колективні підприємства, базовані на власності членів трудового колективу, власність яких виникає в разі переходу всього майна державного підприємства у власність членів трудового колективу внаслідок викупу чи придбання його іншими, передбаченими законом способами. Майно колективного підприємства є спільною частковою власністю його колективу. В ньому визначаються вклади працівників у майно державного чи комунального підприємства, на базі якого створене колективне підприємство, і вклади працівників у приріст майна після його заснування. Вклади працівників у приріст майна визначаються, виходячи з їхньої трудової участі в діяльності підприємства. На ці вклади нараховуються і виплачуються відсотки (дивіденди), розмір яких встановлює трудовий колектив за результатами господарської діяльності підприємства.
Різновидом колективних підприємств є підприємства, засновані на базі власності кооперативу – добровільного об`єднання фізичних та юридичних осіб для здійснення спільної господарської чи іншої діяльності з використанням для цього майна, що належить кооперативу на праві власності або орендованого чи наданого йому в безкоштовне користування.
Діяльність кооперативу базується на принципах добровільності вступу в кооператив і безперешкодного виходу з нього, безпосередньої участі членів кооперативу в управлінні його справами. В складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, зокрема територіально відокремлені. Кооператив має право відкривати свої філії та представництва.
Майно кооперативу формується за рахунок грошових та матеріальних внесків його членів, виробленої ним продукції, доходів від її реалізації та іншої діяльності, надходжень від продажу цінних паперів та інших джерел, передбачених статутом кооперативу3.
Значну питому вагу серед підприємств мають підприємства, засновані на державній та комунальній власності.
У комунальній власності можуть бути як промислові, так і будівельні, сільськогосподарські, торговельні підприємства, підприємства транспорту, побутового обслуговування та інші господарські організації.
Підприємства, засновані на державній власності, створюються за рахунок майна держави. Ті чи інші державні підприємства створюються державними органами, уповноваженими управляти державним майном. Державні органи здійснюють і приватизацію майна державних підприємств, а також їхню реорганізацію або ліквідацію. В останньому випадку трудовий колектив підприємства, що підлягає реорганізації чи ліквідації, має право вимагати передачі його в оренду або перетворення на інше підприємство, засноване на колективній власності.
Чинним законодавством передбачено створення й підприємств з іноземними інвестиціями, заснованих на базі об`єднання майна різних власників. Серед засновників таких підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни України та інших держав. Як випливає з їх назви, це підприємства, створені за участю іноземних юридичних та фізичних осіб.
Окрему категорію підприємств становлять малі підприємства. Вони можуть створюватися громадянами, членами їх сім`ї та іншими особами, які спільно здійснюють господарську діяльність, а також господарськими утвореннями інших організаційних форм і державними органами, уповноваженими управляти майном.
§ 2. Державна реєстрація суб`єктів господарювання
Суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, передбачених Господарським кодексом. Державна реєстрація здійснюється в органах державної влади за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб`єкта, якщо інше не передбачено законом (ст. 38).
Поняття державної реєстрації розкривається в Законі України від 15 травня 2003 року “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”4. Під нею розуміють засвідчення факту набуття або позбавлення статусу юридичної особи організацією та статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Для державної реєстрації подаються такі документи:
рішення власника чи власників або уповноваженого ними органу у випадках, передбачених законом; установчі документи, передбачені законом для відповідних видів суб`єктів господарювання. Такими документами є рішення про утворення суб`єкта господарювання або засновницький договір5, а у випадках, передбачених законом, статут6 (положення).
Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб`єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб`єктами відповідно до Закону.
Крім зазначених документів для державної реєстрації подаються також: рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб`єктів господарювання у випадках, передбачених законом; реєстраційна картка встановленого зразка; документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.
При створенні у процесі приватизації або корпоратизації відкритих акціонерних товариств повинен також бути переданий звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Громадяни, які мають намір здійснювати господарську діяльність як підприємці, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина – платника податків та інших обов`язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.
Власник, засновник або уповноважені ними органи несуть відповідальність за подання документів, які не відповідають вимогам законодавства або недостовірні.
Реєстрацію проводить державний реєстратор, який призначається на посаду міським головою міста обласного підпорядкування або головою районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації7. Він здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну; формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ; проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та змін імені або місця проживання фізичних осіб – підприємців; передає органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про ведення реєстраційних дій, у тому числі щодо створення відокремлених підрозділів юридичних осіб (ст. 6 зазначеного Закону).
Свідоцтво про державну реєстрацію – це документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру – автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців – запису про їх державну реєстрацію.
Порушення встановленого порядку створення суб`єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства поданих документів є підставою для відмови в його державній реєстрації. Відмова у реєстрації суб`єкта господарювання з інших мотивів не допускається. Вона може бути оскаржена в судовому порядку.
Державна реєстрація суб`єктів господарювання здійснюється у строк не більше десяти днів з дня подання необхідних документів. Орган, що здійснює реєстрацію, зобов`язаний протягом цього строку видати суб`єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію. Це свідоцтво та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків у банках.
Відомості щодо державної реєстрації суб`єкта господарювання включаються, як уже зазначено, до Єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. На печатках і штампах цього суб`єкта повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким його включено до державного реєстру, ідентифікаційний номер громадянина-підприємця.
Діяльність незареєстрованого суб`єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб`єктом, стягуються до Державного бюджету.
Суб`єкти господарювання – господарські організації мають право відкривати свої філії (відділення), представництва. Відкриття таких підрозділів не потребує їх реєстрації. Суб`єкт господарювання лише повідомляє про їх відкриття орган, що здійснює реєстрацію, вносячи додаткову інформацію до своєї реєстраційної картки.
Глава 5. Види суб`єктів господарювання
§ 1. Підприємства. Їх організаційні форми
Серед організацій, які здійснюють господарську діяльність, Господарський кодекс України і законодавство найбільш детально регламентують правовий статус і діяльність підприємств.
Підприємство, згідно з Господарським Кодексом, - це самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, або органом самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої діяльності.
Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Вдалішим здається визначення підприємства за російським законом від 25 грудня 1990 року “Про підприємства і підприємницьку діяльність”, який, щоправда, вже втратив чинність. Згідно з ним, “підприємством є самостійний суб’єкт господарювання, створений в порядку, встановленому цим законом, для виробництва продукції, виконання робіт і послуг з метою задоволення суспільних потреб і отримання прибутку”. Наведені два визначення підприємства відображають дві точки зору, викладені з цього приводу в юридичній літературі. Одні автори в поняття «підприємство» закладають крім економічного критерію ще й юридичний8, або навіть лише юридичний9. Саме так визначає підприємство український законодавець, запозичивши його із законодавства колишнього СРСР. Інші автори виходять з того, що підприємство – категорія економічна і тому не можна відносити до його обов`язкових ознак ті чи інші правові якості, зокрема статус юридичної особи10.
Отже, підприємство, як суб`єкт господарювання, залежно від певних умов (наявності відокремленого майна, самостійного балансу та ін.) може мати права юридичної особи, а може їх не мати11.
Структура підприємства може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, лабораторій), а також функціональних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб). Підприємства самостійно визначають свою організаційну структуру, встановлюють штатний розпис і чисельність працівників. Функції, права та обов`язки структурних підрозділів визначаються положеннями про них, що затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства та іншими установчими документами.
Підприємства можуть створювати філіали, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи з правами відкриття рахунків в банках та затверджувати положення про них. Узгодження питань про розміщення таких підрозділів підприємств з органами місцевого самоврядування здійснюється в установленому порядку.
В залежності від форм власності Господарський кодекс України вирізняє такі види підприємств: приватне підприємство, засноване на приватній власності громадян чи іншого суб`єкта господарювання, підприємство що діє на основі колективної власності; комунальне підприємство, що діє на основі власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об`єднання майна різних форм власності). В Україні, за кодексом, можуть діяти також інші види підприємств (ст. 63).
У разі, якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.
Залежно від обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до малих, середніх або великих.
Малими (незалежно від форм власності) визнаються підприємства з середньообліковою кількістю працюючих за звітний (фінансовий) рік, що не перевищує 50 чоловік, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період на перевищує суми, еквівалентної п`ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Великими визнаються підприємства, в яких середньооблікова кількість працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п`яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Всі інші підприємства є середніми.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду підприємства поділяються на унітарні та корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об`єднань громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративні підприємства утворюються двома чи більше засновниками на підставі їх спільної угоди (договору) і діють на основі об`єднання майна та/або трудової чи підприємницької діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами на основі корпоративних прав, в тому числі через створювані ними органи, участі в розподілі доходів і ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарських товариств (акціонерного, з обмеженою відповідальністю, повного, з додатковою відповідальністю, командитного), а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності кількох осіб12.
У випадках залежності одного підприємства від іншого залежне підприємство вважається дочірнім13.
Слід зазначити, що крім визначення підприємства як суб`єкта господарювання в законодавстві України термін підприємство іноді вживається і в іншому розумінні – як об`єкта прав. Так, сама назва Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” свідчить про те, що в цьому разі про підприємства як майнові комплекси. Господарський кодекс України, як уже зазначено, використовує поняття підприємства як суб`єкта права. В сучасних умовах таке його розуміння набуло значного поширення, використовується і в Європейському Союзі
Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту чи інших установчих документів.
Для управління господарською діяльністю підприємства власник (чи власники) або уповноважений ним орган призначає або обирає керівника підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов`язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, звільнення з посади та інше. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і місцевого самоврядування, у відносинах з іншими організаціями та громадянами, формує адміністрацію підприємства, вирішує інші питання його діяльності в межах та порядку, визначених установчими документами.
На підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом чи уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини між ними. Повноваження трудового колективу щодо участі в управлінні підприємством встановлюється статутом або іншими установчими документами.
§ 2. Державні та комунальні підприємства
Державні унітарні підприємства утворюються компетентними органами державної влади на базі відокремленої частини державної власності. Ці органи є представниками власника (держави) і виконують його функції в межах, визначених Господарським кодексом України та іншими законодавчими актами. Майно державного унітарного підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання чи праві оперативного управління.
Державні унітарні підприємства, за ст. 73 Господарського кодексу України, діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.
Державне комерційне підприємство діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому на праві господарського відання майном. Статутний фонд такого підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до його реєстрації як суб`єкта господарювання.
Держава та орган, до управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов`язаннями, крім випадків, передбачених Господарським кодексом України та іншими законами.
Державні унітарні підприємства повинні приймати та виконувати доведені до них державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничих програм, визначенні перспектив їх економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів. Вони не мають права безоплатно передавати належне їм майно іншим підприємствам, організаціям, громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об`єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державні комерційні підприємства мають право лише за попередньою згодою органів, до сфери управління яких вони входять, і, як правило, на конкурсних засадах. Кошти, одержані від продажу майна, що належить до основних фондів цих підприємств, спрямовуються на інвестування їх виробничої діяльності.
Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.
Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов`язаних з їх діяльністю, зокрема амортизаційний фонд14; фонд розвитку виробництва; фонд споживання (оплати труда); резервний фонд та інші передбачені статутом підприємства фонди.
Порядок визначення нормативів відрахувань до таких фондів, їх граничні розміри, порядок формування та використання встановлюється законом. Так, Декретом Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 року “Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ і організацій” встановлено, що державні підприємства після сплати обов`язкових платежів провадять відрахування від прибутку, який залишиться в їхньому розпорядженні, на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій, здійснення природоохоронних заходів і нового будівництва та на поповнення власних оборотних коштів за нормативами (в розмірах не менше 30 і не більше 80 відсотків), встановленими органами, які виконують функції управління майном, що перебуває в державній власності.
Серед підприємств, заснованих на державній власності, вирізняються казенні підприємства15. Вони створюються в галузях народного господарства за однією з таких умов: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державними підприємствами; основним (понад п`ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава; підприємство являє собою суб`єкт природних монополій; таким, що переважає (понад п`ятдесят відсотків), є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своєю діяльністю і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним. Приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом (ст. 76 Господарського кодексу України).
Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про його створення визначаються обсяг і характер основної діяльності, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Казенне підприємство наділяється правами юридичної особи, відкриває відповідні рахунки в банках, має печатку за своїм найменуванням, яке повинно містити слова “казенне підприємство”.
Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує його статут, призначає керівника, дає дозвіл на здійснення ним господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється цей дозвіл. Він здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна і має право вилучити в нього майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, і розпорядитися ним у межах своїх повноважень. Під гарантією цього органу казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань. Без попередньої згоди цього органу казенне підприємство не може відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів.
Джерелом формування майна казенного підприємства, крім державного майна, переданого йому відповідно до рішення про його створення, є: кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг); цільові кошти, виділені з Державного бюджету; частина доходів, одержаних ним за результатом господарської діяльності, що передбачена статутом.
Казенне підприємство відповідає за своїми зобов`язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності таких коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить це підприємство, несе субсидіарну відповідальність за його зобов`язаннями.
Комунальні унітарні підприємства утворюються, подібно до державних підприємств, компетентними органами місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності і входять до сфери їх управління. Ці органи є представниками власників – відповідних територіальних громад і виконують його функції в межах, визначених Господарським кодексом та іншими законодавчими актами. Цими органами утворюються статутні фонди комунальних унітарних підприємств до їх реєстрації як суб`єктів господарювання.
Найменування комунального унітарного підприємства має містити слова “комунальне підприємство” та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери якого воно входить. Орган місцевого самоврядування призначає керівника комунального унітарного підприємства.
Це підприємство не несе відповідальності за зобов`язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить. Збитки, завдані йому внаслідок виконання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами.
§ 3. Господарські товариства
Господарські товариства, згідно з Господарським кодексом України (ст. 79) – це підприємства або інші суб`єкти господарювання, створені на засадах договору організаціями, які мають права юридичних осіб та/або громадянами шляхом об`єднання їх майна і участі у підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку16. Господарські товариства наділяються правом юридичної особи з дня державної реєстрації. Господарське товариство може діяти у складі одного учасника. За Господарським кодексом засновниками і учасниками товариства можуть бути суб`єкти господарювання, інші учасники господарських відносин (споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, громадські та інші організації), а також громадяни, які не є суб`єктами господарювання.
Не можуть бути засновниками господарських товариств громадяни, яким законом заборонено здійснювати підприємницьку діяльність. За Господарським (а також за Цивільним) кодексом до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства17.
Акціонерне товариство – це господарське товариство, статутний фонд якого розподілений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості. Воно несе відповідальність за зобов`язаннями лише своїм майном18, а акціонери – ризик збитків у межах вартості акцій. Акціонерне товариство може бути закритим і відкритим. Закритим акціонерним товариством вважається товариство, акції якого розподіляються лише між його засновників або серед заздалегідь визначеного кола осіб. Чинне законодавство передбачає можливість перетворення такого товариства у відкрите, тобто таке, акції якого можуть придбати будь-які особи шляхом відкритої підписки, купівлі-продажу на біржі. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших.
Засновниками акціонерного товариства можуть бути фізичні та юридичні особи. Вони укладають договір, у якому визначають основні дані, що характеризують майбутнє акціонерне товариство, порядок здійснення спільної діяльності по його створенню, відповідальність перед особами, які підписалися на акції, та інше. Засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, скликати і провести установчі збори та зареєструвати акціонерне товариство.
Установчі збори приймають рішення про створення акціонерного товариства, затверджують його статут, обирають раду акціонерів (спостережну раду), виконавчі та контрольні органи товариства, вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення товариства, та інше.
Органами управління товариства є загальні збори товариства, рада акціонерів (спостережна рада), правління. Вищий орган – загальні збори, якими розглядаються питання: визначення основних напрямків діяльності акціонерного товариства та затвердження його планів і звітів про їх виконання, внесення змін до статуту товариства, обрання чи відзив членів ради (спостережної ради), обрання та відзив членів виконавчого органу та ревізійної комісії, затвердження річних результатів діяльності товариства та ряд інших питань, передбачених Законом про господарські товариства.
Виконавчим органом акціонерного товариства є правління або інший орган, передбачений статутом. Цей орган здійснює керівництво поточною діяльністю товариства. Він вирішує всі питання діяльності товариства, крім тих, які належать до компетенції загальних зборів та ради акціонерного товариства (спостережної ради). Голова правління акціонерного товариства має право без доручення здійснювати дії від імені товариства, підписувати договори, представляти інтереси товариства в державних органах, виступати від його імені в суді, господарському суді тощо. Контроль за фінансово-господарською діяльністю акціонерного товариства здійснює ревізійна комісія, яка обирається з числа акціонерів.
Товариство з обмеженою відповідальністю – це товариство, статутний фонд якого складається з вкладів його учасників. Вони несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства ризикують збитками товариства.
Вищим органом управління товариства з обмеженою відповідальністю, як і акціонерного, є збори учасників або призначених ними представників. Виконавчий орган цього товариства – це дирекція (колегіальний орган) або директор (одноособовий орган). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не належать до числа учасників товариства. Дирекція (директор) підзвітна зборам учасників і має організовувати виконання його рішень.
Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого розподілений на частки визначених установчими документами розмірів. Таке товариство несе відповідальність за своїми зобов`язаннями власним майном, а при недостатності цих сум учасники цього товариства несуть додаткову відповідальність належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску19.
До товариств з додатковою відповідальністю застосовуються загальні правила про установчі документи і державну реєстрацію товариств, обов`язки їх учасників.
Повним товариством є таке товариство, всі учасники якого здійснюють спільну господарську діяльність і несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями товариства всім своїм майном20.
Ведення справ повного товариства здійснюється із загальної згоди всіх учасників. Воно може здійснюватись або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, що підписується іншими учасниками товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов`язані давати іншим учасникам на їх вимогу повну інформацію про дії, виконані від імені та в інтересах товариства.
Командитне господарське товариство відрізняється від повного товариства тим, що в ньому поряд з одним або кількома учасниками, які здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть відповідальність усім своїм майном, беруть участь вкладники, відповідальність яких обмежується їх внеском у товариство21.
Установчим документом як повного, так і командитного товариства є установчий договір. Статуту ці товариства не мають. В установчому договорі визначається: вид товариства, предмет і цілі його діяльності, вклад засновників і учасників, найменування, місцезнаходження, порядок розподілу прибутку та збитків, відповідальність учасників за зобов`язаннями товариства та інші.
Управління справами командитного товариства здійснюється лише учасниками з повною відповідальністю. В товаристві з одним учасником з повною відповідальністю управління здійснюється ним самостійно.
До реєстрації товариства воно не має права відкривати рахунки в банках, а також укладати договори чи інші угоди. Але якщо після його створення товариство схвалить договори, укладені засновниками, вони будуть дійсними для товариства. У разі несхвалення таких угод вони породжують правові наслідки тільки для засновників.
Особливості правового статусу господарських товариств залежать від їхнього виду та організаційної форми, які закріплюються в установчих документах. При заснуванні господарського товариства вибір організаційної форми залежить від засновника чи засновників. При цьому враховується зміст та основні напрямки діяльності, сфера її здійснення, ресурси, які можуть бути використані, кількість і склад осіб, які безпосередньо об`єднуються для здійснення господарської діяльності, тощо. Так, у статуті акціонерного товариства, крім зазначених, повинні міститися відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов`язань по викупу акцій.
Отже, установчі документи господарських товариств залежать від їхнього виду. Одні з господарських товариств (повні і командитні) можуть діяти на підставі засновницького договору, інші (акціонерне, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю) – статуту. В установчих документах незалежно від виду товариства повинно бути указано найменування товариства, в якому й зазначається його вид, а також предмет і цілі його діяльності, склад засновників і учасників.
До установчих документів можуть бути включені також відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства, які не суперечать законодавству. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк.
Права та обов`язки учасників товариства визначаються законодавством та установчими документами. Ці документи не можуть звужувати ті права і відміняти ті обов`язки, якими учасники наділені законодавством. Відповідно до ст. 88 Господарського кодексу вони мають право брати участь в управлінні справами товариства в порядку, який визначається в установчих документах, за винятком випадків, передбачених законодавством.; брати участь у розподіленні прибутків товариства і одержувати їх частку (дивіденди); одержувати інформацію про діяльність товариства (знайомитися з річними балансами, звітами, протоколами зборів); вийти з товариства в передбаченому установчими документами порядку.
Обов`язками учасників товариства є: дотримання установчих документів товариства та виконання рішення його органів управління; внесення вкладів чи сплата акцій у розмірі, порядку і коштами, передбаченими установчими документами.
Управління господарським товариством, як уже зазначалося, здійснюють його органи та посадові особи, склад і компетенція та порядок прийняття рішень якими визначається установчими документами товариства.
Посадовими особами товариства є голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а в разі створення ради товариства (спостережної ради) – голова і члени цієї ради. Ними не можуть бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією та законом несумісною з перебуванням на цих посадах, а також особи, яким це заборонено рішенням суду.
Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом та установчими документами товариства.
Здійснюючи господарську діяльність, господарські товариства виступають як власники майна, переданого їм засновниками і учасниками як внески; продукції, виробленої в результаті цієї діяльності та доходів, одержаних від неї; іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом (ст. 85 ГКУ). Вкладами засновників та учасників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об`єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.
Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника або засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів визначається в його установчих документах. Отже, сума цих вкладів становить статутний фонд товариства. В ньому створюються також резервний (страховий), а також інші фонди, передбачені законодавством або установчими документами товариства.
Як уже зазначалося, норми про господарські товариства містяться крім Господарського також і в Цивільному кодексі України22. Таке розміщення загальних і спеціальних норм, що регламентують діяльність господарських товариств характерне і для зарубіжного законодавства.
§ 4. Підприємства колективної власності
Як уже зазначалось, однією з організаційних форм господарської діяльності є підприємства, види яких визначені в законі залежно від форм власності – приватні, колективні, державні, комунальні, підприємства з іноземними інвестиціями.
Відтак слід, мабуть, зазначити, що законодавство дозволяє і заохочує приватну господарську і підприємницьку діяльність як індивідуальну, сімейну, так і з правом найму робочої сили. Закон не обмежує ні кількості найманих працівників, ні розміру приватного капіталу. Це означає, що приватні підприємства є рівноправними суб`єктами виробничої, комерційної та іншої діяльності.
Відповідно до визначення законодавством України такої форми власності, як колективна, воно вирізняє окремий вид підприємств – колективні23. Підприємством колективної власності, за Господарським кодексом, визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника чи засновників. Ними є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.
Майно колективного підприємства і становить колективну власність цього підприємства. В ньому визначаються вклади учасників в це майно, на базі якого створено колективне підприємство, та їх вклади в приріст майна після його заснування.
Різновидом колективних підприємств, як уже зазначалось, є виробничі кооперативи – добровільні об`єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої чи іншої діяльності, що базується на особистій трудовій участі та об`єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в його діяльності (ст. 95 ГКУ). Такого ж змісту визначення виробничого кооперативу міститься в Законі України від 10 липня 2003 року “Про кооперацію”24.
Діяльність кооперативу базується на принципах добровільного вступу в кооператив і безперешкодного виходу з нього, особистої трудової участі членів кооперативу та їх участі в управлінні його справами. В складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, зокрема територіально відокремлені. Кооператив має право відкривати свої філіали та представництва.
Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці та особи без громадянства. Їх кількість не може бути меншою ніж три особи. Кооператив вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації.
Майно кооперативу формується за рахунок грошових та матеріальних внесень його членів, виробленої ним продукції, доходів від реалізації та іншої діяльності, надходжень від продажу цінних паперів та інших джерел, передбачених статутом кооперативу.
Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право користування належною їм земельною ділянкою в порядку, визначеному земельним законодавством. Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий та неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу. Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються. Порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюються статутом.
Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах і пропорційно до очікуваної участі члена кооперативу в господарській діяльності останнього.
У разі виходу з кооперативу його член має право одержання свого паю в порядку і строки, визначені статутом кооперативу (ст. 99 ГКУ).
Управління виробничим кооперативом здійснюється на основі самоврядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань діяльності кооперативу. Вищим органом кооперативу є загальні збори. До органів управління належать правління (голова) та ревізійна комісія (ревізор). Статутом може бути передбачено спостережну раду кооперативу.
Правління виробничого кооперативу може наймати виконавчого директора для оперативного управління діяльністю кооперативу. Виконавчий директор не може бути членом кооперативу. Він здійснює свою діяльність на умовах контракту.
У разі відсутності в кооперативі посади виконавчого директора роботою кооперативу керує його голова.
Якщо кількість членів виробничого кооперативу становить більш як п`ятдесят осіб, у ньому може утворюватися спостережна рада для контролю за діяльністю виконавчого директора. Вона обирається загальними зборами з числа членів кооперативу у складі трьох-п`яти осіб. Контроль за фінансово-господарською діяльністю кооперативу здійснює ревізійна комісія, а в кооперативі, до складу якого входить менше десяти членів, - ревізор.
Виробничий кооператив, згідно зі ст. 108 ГКУ, відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним йому майном. Його члени несуть за усіма зобов`язаннями субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їхнього пайового внеску.
Одним із видів підприємств колективної власності є підприємства споживчої кооперації. Споживча кооперація – це система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об`єднань), а також підприємств та установ цих організацій. Первинною ланкою цієї системи є споживче товариство – організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об`єднуються для спільної господарської діяльності з метою організованого колективного забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.
Споживчі товариства наділяються правами юридичної особи і можуть на добровільних засадах об`єднуватися в спілки, інші форми об`єднань, передбачені законодавством, єдину спілку споживчих товариств України.
Власність споживчої кооперації складається з власності споживчих товариств, спілок (об`єднань) та їх спільної власності (ст. 111 ГКУ). Об`єкти права власності споживчої кооперації можуть перебувати у спільній власності споживчих товариств, спілок (об`єднань).
Споживчі товариства, їх спілки (об`єднання) можуть утворювати, як уже зазначено, для здійснення своїх статутних цілей унітарні або корпоративні підприємства.
Ще одним різновидом підприємств колективної власності є підприємства об`єднань громадян (громадських організацій, політичних партій), релігійних організацій. Вони засновуються на власності цих організацій для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.
Засновниками підприємств об`єднань громадян можуть бути об`єднання, наділені статусом юридичної особи. Політичні партії можуть засновувати лише підприємства засобів масової інформації, підприємства, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.
Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення їх діяльності.
§ 5. Приватні підприємства. Інші види підприємств
Приватним підприємством, за Господарським кодексом України, визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та їх праці чи з використанням найманої праці (ст. 113). Існування приватних підприємств стало можливим з переходом вітчизняної економіки до ринкової. Існування такої власності не визнавалося союзним законодавством, а особиста власність мала лише споживче призначення. Сучасне законодавство, передусім Конституція України, легалізувала приватну власність щодо майна як споживчого, так і виробничого призначення, що і відкрило простір для здійснення господарської діяльності приватних підприємств.
Різновидом приватних підприємств є селянські (фермерські) господарства. Вони є формою підприємницької діяльності громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Такі господарства теж можуть використовувати працю осіб, найманих за трудовим договором.
Відносини, пов`язані зі створенням та діяльністю фермерських господарств, регламентуються Господарським кодексом та Законом України від 19 червня 2003 року “Про фермерське господарство”25. Відповідно до цього Закону фермерські господарства здійснюють господарську діяльність, маючи на меті отримання прибутку, на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.
Фермерське господарство може бути створено одним громадянином або кількома родичами чи членами сім`ї. Воно наділяється правами юридичної особи, діє на основі статуту. В статуті зазначається найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), орган управління, порядок прийняття ним рішень, порядок вступу до господарства і виходу з нього та інші положення, що не суперечать чинному законодавству.
Особливим видом підприємств, передбачених законодавством, є орендні підприємства, які створюються на основі орендованих цілісних майнових комплексів державних або комунальних підприємств чи майнових комплексів виробничих структурних підрозділів (структурних одиниць) цих підприємств з метою здійснення господарської діяльності.
Переважне право на оренду таких комплексів має організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа. Орендодавцями щодо майнових комплексів державної або комунальної власності виступають Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а також органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими органами влади управляти майном, що належить Автономній Республіці Крим, або є в комунальній власності.
Порядок укладення договору оренди майнових комплексів та інші питання створення і діяльності орендних підприємств регулюються Законом України від 14 березня 1995 року “Про оренду державного та комунального майна”26.
В Україні можуть діяти і підприємства з іноземними інвестиціями. Такими визнаються підприємства, в статутному фонді яких не менш як десять відсотків становлять іноземні інвестиції (цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об`єкти інвестиційної діяльності з метою одержання прибутку або досягнення соціального ефекту). Підприємства з іноземними інвестиціями мають право засновувати дочірні підприємства, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням відповідного законодавства.
Якщо підприємство (унітарне або корпоративне), створене за законодавством України, діє виключно на основі іноземного капіталу, воно визнається іноземним підприємством. Такі підприємства не можуть створюватися в галузях, що мають стратегічне значення для безпеки держави.
§ 6. Об`єднання підприємств
Підприємства, незалежно від форм власності, мають право об`єднувати свою господарську діяльність, створюючи для цього об`єднання підприємств. Вони утворюються у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
Об`єднання підприємств утворюються на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до законодавства мають таке право. До їх складу можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об`єднання підприємств, утворені на території інших держав. Вони утворюються на визначений строк або як тимчасові об`єднання.
Об`єднання підприємств наділяються правами юридичної особи, а підприємства, що входять до складу об`єднання, зберігають цей статус.
Залежно від порядку заснування об`єднання підприємств функціонують як господарські об`єднання, що утворюються на добровільних засадах за ініціативою самих підприємств, незалежно від їх виду, або як державні чи комунальні господарські об`єднання. Перші діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками, а другі – на основі рішення про їх утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про їх утворення.
Державне чи комунальне господарське об`єднання утворюється за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законодавством випадках, рішенням міністерств чи інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об`єднання, або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.
Підприємства, що входять до складу об’єднань, вправі добровільно вийти з об`єднання за умов, зазначених в законі і договорі про створення об`єднання чи в його статуті, делегувати частину своїх повноважень та повертати ці повноваження в порядку, визначеному установчими документами об`єднання; одержувати частину прибутку від спільної діяльності; мати інші права, обумовлені установчими документами об`єднання.
Підприємства можуть об`єднуватися в галузеві, міжгалузеві, регіональні та міжрегіональні господарські асоціації, концерни, корпорації, консорціуми та інші об`єднання.
Асоціація (від лат. аssotiatio – з’єднання, зв’язок) – це договірне об`єднання підприємств, яке створюється з метою постійної координації господарської діяльності, поглиблення спеціалізації і розвитку кооперації виробництва, організації спільних виробництв на засадах об`єднання своїх фінансових і матеріальних ресурсів для задоволення власних потреб або виробництва продукції, робіт, послуг для реалізації третім особам. При створенні господарської асоціації централізується одна або декілька виробничо-господарських і управлінських функцій. Господарська асоціація, за рішенням учасників, може представляти їх інтереси у відносинах з третіми особами.
Корпорація (від пізньолат. corporatio – об’єднання, співтовариство) є теж договірним об`єднанням, створеним на засадах поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам правління корпорації.
Концерн (від англ. concern) – причетність, відношення) – це таке об`єднання підприємств, яке здійснює спільну діяльність на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників з централізацією функцій науково-технічного та виробничого розвитку, а також інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Підприємства – учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень і функцій, у тому числі по представленню їх інтересів у відносинах з третіми особами.
Консорціум відрізняється від інших видів об`єднань тимчасовим характером об`єднання коштів підприємств для досягнення спільної мети (вирішення конкретних завдань, реалізації цільових програм та проектів –науково-технічних, будівельних тощо). Після виконання поставленого завдання консорціум припиняє свою діяльність.
Господарські об`єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) і утворюють виконавчі органи, передбачені їх статутом.
Вищий орган затверджує статут об`єднання; вирішує питання про прийняття нових учасників та виключення учасників з його складу; вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів. Виконавчий орган, колегіальний чи одноособовий, що утворюється загальними зборами, вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.
Управління державним чи комунальним об`єднанням здійснюють правління об`єднання і генеральний директор, який призначається на посаду та звільняється органом, що прийняв рішення про утворення об`єднання.
Здійснення управління поточною діяльністю об`єднання може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства) на умовах, передбачених установчими документами відповідного об`єднання.
Учасники об`єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо).
Господарське об`єднання може утворювати за рішенням його вищого органу унітарні підприємства, філії, представництва.
Певні особливості, які відрізняють їх від інших об`єднань, мають промислово-фінансові групи, що створюються відповідно до Закону України від 21 листопада 1995 року “Про промислово-фінансові групи в Україні”27. До них можуть входити промислові, сільськогосподарські та інші підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші організації всіх форм власності, в тому числі і іноземні, що мають на меті отримання прибутку. Вони створюються за рішенням уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.
Промислово-фінансова група складається з головного підприємства цієї групи, яке виготовляє кінцеву продукцію28, здійснює її збут, сплачує податки і офіційно представляє інтереси групи в Україні та за її межами, та інших учасників групи.
Інші учасники промислово-фінансової групи – це підприємства, банки, наукові і проектні установи, організації чи іноземні підприємства, що входять до складу цього об`єднання, виробляють проміжну продукцію29 або надають банківські послуги учасникам і головному підприємству і мають на меті одержання прибутку.
Входячи до складу промислово-фінансової групи, головне підприємство, інші її учасники зберігають статус юридичної особи, а промислово-фінансова група в цілому цим статусом не наділяється. Право діяти від її імені має виключно головне підприємство.
Головне підприємство та інші учасники промислово-фінансової групи укладають Генеральну угоду про спільну діяльність по виробництву кінцевої продукції, за якою всі учасники зберігають незалежність у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності. Генеральна угода підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України.
Головним підприємством промислово-фінансової групи не може бути торговельне підприємство, транспортне, підприємства у сфері громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, банк, фінансова-кредитна установа.
Порядок створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансової групи визначається законодавством.
Господарським кодексом та іншими законодавчими актами регламентується і діяльність асоційованих підприємств та холдингових компаній.
Асоційовані підприємства – це група суб`єктів господарювання, пов`язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою чи вирішальною.
Проста залежність виникає в разі, коли одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів. А вирішальна залежність виникає тоді, коли між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього)30 підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.
Суб`єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства, визначається холдинговою компанією. Якщо з вини останнього дочірнім підприємством було укладено і здійснено невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завданні йому збитки. З вини контролюючого підприємства дочірнє підприємство може опинитися і в стані банкрута. У цьому разі субсидіарну відповідальність перед його кредиторами нестиме контролююче підприємство.
§ 7. Громадяни як суб`єкти господарювання
Громадяни як суб`єкти господарювання (як і права приватної власності), легітимовані з переходом економіки України на ринкові засади. Громадянин визнається суб`єктом господарювання, відповідно до Конституції України, Господарського кодексу та інших нормативних актів, у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця.
Такий громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється; із залученням або без залучення найманої праці; самостійно або спільно з іншими особами. Управління заснованим ним приватним підприємством громадянин здійснює безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або підприємствами зі статусом юридичної особи громадянин набуває права та обов`язки відповідно засновника або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов`язки, визначені укладеним за його участю договором про спільну діяльність (ст. 128 ГКУ).
Громадянин-підприємець зобов`язаний у передбачених законодавством випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності; додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов`язкової сертифікації; не допускати недобросовісної конкуренції та інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства. Він несе відповідальність за своїми зобов`язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.
Глава 6. Припинення діяльності суб`єктів господарювання
§ 1. Способи припинення діяльності підприємств
Припинення діяльності суб`єктів господарювання здійснюється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації – за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб`єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством, – за рішенням суду (ст. 59 Господарського кодексу України).
Підставами припинення підприємства є певні фактичні обставини, з якими закон пов`язує припинення його діяльності. Вони установлюються як законодавством31, так і установчими документами суб`єкта господарювання.
Способи припинення – це визначений законодавством порядок припинення діяльності юридичної особи, який визначає право відповідного органу приймати рішення про припинення діяльності підприємства. Як випливає з процитованої статті Господарського кодексу, можливими є як добровільний, так і примусовий спосіб (порядок) припинення діяльності суб`єкта господарювання.
У першому випадку рішення щодо припинення діяльності підприємства приймає власник майна, на основі якого створена відповідна підприємницька структура, або уповноважений власником орган. Підставами для добровільного припинення діяльності суб`єкта господарювання можуть бути як об`єктивні причини, наприклад досягнення мети, фінансово-економічний стан, так і суб`єктивні, скажімо, небажання власника продовжувати підприємницьку діяльність.
У другому випадку, припинення діяльності (у примусовому порядку) здійснюється за рішенням господарського суду. Підставами для примусового припинення діяльності суб`єкта господарювання можуть бути порушення законодавства як при створенні, так і під час його господарської діяльності, а також визнання підприємства банкрутом32.
Реорганізація підприємств. Однією з форм припинення діяльності суб`єктів господарювання, як зазначено вище, є реорганізація. Реорганізація – це таке припинення діяльності підприємства, при якому його права, обов`язки і майно переходять до інших діючих чи знову створюваних підприємств, які приймають на себе виконання функцій і завдань реорганізованого чи реорганізованих підприємств, що припинили свою діяльність. При реорганізації має місце правонаступництво, так би мовити, заміна у правовідносинах, які виникли раніше, одних суб`єктів господарювання на інших з переходом до них усіх прав та обов`язків перших (до правонаступника переходять весь пасив і актив майна, борги, права і обов`язки по угодах і т. д.).
Реорганізація підприємства, яке зловживає своїм монопольним положенням на ринку, може здійснюватися шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством. Реорганізація підприємства, яка може викликати екологічні, демографічні та інші негативні наслідки, що торкаються інтересів населення території, повинна узгоджуватися з місцевим органом самоврядування.
Як правило, реорганізація використовується для створення такого підприємства, яке об`єднало б у собі позитивні якості різних бізнес-структур і створило б нову, досконалішу, конкурентноспроможну підприємницьку структуру.
Як за порядком здійснення, так і за юридичними наслідками способи реорганізації мають свої особливості.
При злитті створюється новий суб`єкт господарювання з одночасним припиненням двох або більшої кількості інших, які раніше існували. Їх майно, права та обов`язки переходять до суб`єкта, що виник.
Приєднання одного або кількох суб`єктів господарювання до іншого призводить до набуття останнім всіх особистих та майнових прав і обов`язків приєднаних. При приєднанні припиняють своє існування лише ті суб`єкти, які приєднуються до іншого. Відбувається своєрідне “поглинання” слабкого сильнішим, що характерно для ринкової економіки.
У разі поділу майно за розподільним актом (балансом), права та обов`язки суб`єкта господарювання, що реорганізується, переходять до тих, що виникли. При цьому підприємство, яке раніш існувало, припиняє свою діяльність.
У разі виділення одного або кількох нових суб`єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов’язки реорганізованого суб’єкта.
При перетворенні одного суб’єкта господарювання на інший на його базі з`являється новий суб`єкт з повним правонаступництвом прав та обов`язків попереднього. Перетворення як засіб реорганізації використовується при зміні власника або форми власності і в разі зміни організаційно-правової форми здійснення господарської діяльності. Наприклад, при перетворенні товариства з обмеженою відповідальністю на акціонерне товариство, закритого акціонерного товариства – на відкрите тощо. Перетворення тягне за собою обов`язкову перереєстрацію підприємства як суб`єкта господарювання.
Ліквідація підприємств. Ліквідацією є припинення будь-якої діяльності суб`єкта господарювання, його особистих і майнових прав та зобов`язань.
Ліквідація, як і реорганізація, здійснюється за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, інших осіб у зв`язку із закінченням строку, на який створювався суб`єкт господарювання, чи в разі досягнення мети, заради якої його було створено. Крім того, здійснення суб`єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим документам чи чинному законодавству, є підставою для скасування господарським судом державної реєстрації такого суб`єкта, а також для здійснення заходів по його ліквідації. Ліквідація відбувається також у разі невиконання рішення про тимчасову заборону (зупинку), обмеження або припинення його діяльності, наприклад у разі порушення законодавства про охорону довкілля. При цьому ліквідація здійснюється після скасування в судовому порядку державної реєстрації даного суб`єкта за позовом державного органа, що прийняв рішення про зупинку чи припинення його діяльності.
Суб`єкт господарювання може бути ліквідованим, крім випадків, зазначених вище, також за рішенням господарського суду в разі визнання його банкрутом і відсутності після задоволення вимог кредиторів майна, необхідного для його функціонування, відповідно до чинного законодавства33.
Спеціальним органом, що призначений проводити ліквідацію суб`єктів господарювання є ліквідаційна комісія, яка має свій статус і тільки їй властиві повноваження. Утворюється ліквідаційна комісія і затверджується її особовий склад власником (власниками) або уповноваженим ним органом. Ліквідація може бути покладена також на орган управління суб`єкта, що ліквідується.
Порядок і термін проведення ліквідації, а також термін на подання претензій кредиторів (який не може бути меншим двох місяців від дня оголошення про ліквідацію) установлює власник або орган, який прийняв рішення про ліквідацію суб`єкта господарювання. Ліквідаційна комісія починає свою роботу з того, що розміщує в офіційному друкованому органі публікацію про його ліквідацію, порядок і термін подання претензій кредиторами. Крім того, ліквідаційна комісія повинна провести роботу по стягненню дебіторської заборгованості підприємству, а також по виявленню претензій кредиторів і сповіщення явних (відомих) кредиторів про ліквідацію.
Найбільш тривалий і трудомісткий процес в роботі ліквідаційної комісії – це інвентаризація, оцінка майна підприємства і розрахунки з кредиторами.
Претензії, не задоволені за відсутністю майна, вважаються погашеними. Погашеними вважаються також претензії, які були не визнані ліквідаційною комісією (органом, що проводить ліквідацію), а також у разі, коли кредитори протягом місяця від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензій не подадуть позови до суду або господарського суду про задоволення їх вимог.
Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.
У разі визнання господарським судом підприємства банкрутом порядок утворення і роботи ліквідаційної комісії та умови його ліквідації визначаються, як уже зазначено, відповідно до Закону України від 30 червня 1999 року “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
Ліквідаційна комісія по закінченню своєї роботи складає ліквідаційний баланс, надає його власнику або органу, який утворив ліквідаційну комісію. Достовірність і повнота ліквідаційного балансу повинна бути підтверджена аудитором (аудиторською фірмою). Це правило не поширюється лише на ті органи, які повністю утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.
Об`єднання підприємств припиняють своє існування за рішенням підприємств, які до нього входять. Ліквідація здійснюється в порядку, встановленому Господарським кодексом України.
Стосовно промислово-фінансових груп законодавством установлений особливий порядок припинення їх існування: реорганізація цих об`єднань може здійснюватись шляхом виходу головного підприємства чи учасника із складу промислово-фінансової групи. Вона може відбуватися:
за поданням Голови Державної податкової адміністрації у випадках більш ніж дворазового порушення норм Закону України від 21 листопада 1995 року “Про промислово-фінансові групи в Україні”34 стосовно пільг, що надаються головному підприємству та учасникам ПФГ і обліку та звітності щодо кінцевої та проміжної продукції (ст. 4, 5);
в разі припинення постановою чи законом, прийнятим Верховною Радою України, виконання державної програми, з метою реалізації якої була створена промислово-фінансова група;
у зв`язку з неефективною реалізацією промислово-фінансовою групою відповідних державних програм.
Ліквідація промислово-фінансових груп здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України: у зв`язку з ініціативою їх учасників або із закінченням затвердженого терміну діяльності, а також у разі неможливості реорганізації.
§ 2. Державна реєстрація припинення діяльності суб`єктів господарювання
Порядок реєстрації припинення діяльності суб`єктів господарювання, як і створення, визначений Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб ті фізичних осіб-підприємців”.
Підприємство є таким, що припинилося, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію його припинення. Для внесення запису про рішення щодо припинення суб`єкта господарювання – юридичної особи засновники (учасники) або уповноважений ними орган чи особа повинні подати нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу щодо припинення суб`єкта господарювання – юридичної особи та документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо такого припинення в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації.
Припинення діяльності підприємства, як уже зазначалося, може відбутися в разі прийняття ним рішення про припинення підприємницької діяльності; винесення судового рішення про припинення підприємницької діяльності на підставі визнання його банкрутом або проведення ним діяльності, що заборонена законом, чи неподання протягом року органам державної податкової декларації, документів фінансової звітності; винесення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або при обмеженні її дієздатності; смерті підприємця або винесення судового рішення про оголошення його померлим або визнання безвісно відсутнім.
Фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення її підприємницької діяльності.
1 Поняттям «суб’єкт» (лат. Subjectum) позначають носія цілеспрямованої предметної діяльності. Суб’єкти права – учасники суспільних відносин, ним урегульованих.
2 Див.: Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 682.
3 Див., наприклад: Закон України від 10 липня 2003 року “Про кооперацію”// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 5. – Ст. 35.
4 Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 31-32. – Ст. 263 (дія цього Закону поширюється на всі організації, визнані юридичними особами).
5 У засновницькому договорі його учасники зобов`язуються утворити суб`єкт господарювання, визначити порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю цього суб`єкта та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб`єкта господарювання, а також порядок його реорганізації та ліквідації.
6 Статут суб`єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб`єкта господарювання, а також інші відомості, пов`язані з особливостями організаційної форми цього суб`єкта. суб`єкта господарювання, а також інші відомості, пов`язані з особливостями організаційної форми цього суб`єкта.
7 Спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації є центральний орган державної влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері підприємництва. Він здійснює державний нагляд за дотриманням законодавства у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, узагальнює практику його заснування, забезпечує формування та ведення Єдиного державного реєстру.
8 Див. наприклад: Алехин А. П. Предприятие в системе отраслевого управления (административно-правовые вопросы). – М., 1977. – С. 20.
9 Пронская Г. В. Правовые вопросы организации деятельности промышленных объединений. – К., 1971. – С. 10.
10 Див., наприклад: Яковлева В. Ф. Гражданско-правовые вопросы специализации промышленности в СССР. – Л., 1968. – С. 12.
11 Взагалі вираз “підприємство є юридичною особою” має умовний характер, під ним треба розуміти, що підприємство має такі права. Тому неточним є формулювання ст. 80 Цивільного кодексу, що юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю. Маючи права юридичної особи, підприємство чи інша організація завдяки цьому і є правоздатною і дієздатною.
12 У поділ підприємств на унітарні та корпоративні не вписується товариство, створене однією особою, передбачене Цивільним (ст. 83) та Господарським (ст. 79) кодексами. З одного боку, за цим поділом його належить віднести до унітарних (створених однією особою), а з другого — до корпоративних, оскільки це товариство.
13 Дочірнє підприємство – це підприємство, майно якого повністю сформовано за рахунок підприємства – засновника або цьому “материнському” підприємству належить контрольний пакет акцій дочірнього підприємства.
14 Амортизаційний фонд є основним джерелом інвестицій на заміну зношеного обладнання. Якщо цей процес порушується, виробничі фонди вчасно не поновлюються, зменшується обсяг виробництва, погіршується якість продукції, що випускається. І як наслідок цього – погіршується фінансовий стан підприємства.
15 Від слова “казна” (тюрк.) - цінності, майно, належне державі. Необхідність такого різновиду державних підприємств обумовлена наявністю організацій, які хоч і діють як підприємства-невласники, але, по суті, від імені держави в цілому і в її інтересах. В Російській Федерації створення казенних підприємств передбачено ст. 115 ЦК.
16 Господарські товариства – це, так би мовити, добре забуті організаційно-правові утворення. Їх виникнення так характеризується в дореволюційній юридичній літературі. “Крупнокапіталістичний лад висуває на перше місце великі підприємства. Це створює необхідність і для капіталістів дрібних, які в іншому разі були майже зовсім усунуті від підприємницької діяльності”. Під поняттям „товариство” (societas), зазначається в одному творі тих часів, взагалі підходить будь-яке поєднання кількох осіб з метою досягнення якогось спільного для членів зиску завдяки вчиненню певних дій на спільний капітал, що складається з грошей, товарів, праці чи в іншому вигляді (Федоров А. Ф. Торговое право. – Одесса, 1911. – С. 412).
17 Наше законодавство чомусь не наголошує на тому, що діяльність товариств не повинна суперечити суспільним інтересам, а з дореволюційного законодавства випливало, що “предметом товариства можуть бути різні корисні і для загального блага потрібні підприємства з торгівлі, страхування. з перевозок і взагалі з промисловості” (Федоров Ф. А. Торговое право. – С. 413).
18 Як свідчать джерела, виникнення акціонерних товариств пов`язане з переходом до кредитного господарства з появою великих підприємств, коли “з’явився великий попит на великі капітали, які могли з’явитися тільки шляхом акціонерних поєднань” (Шершеневич Г. Ф. Очерки торгового права. – С. 55).
19 Такими ознаками характеризувались товариства з обмеженою відповідальністю, що передбачалися цивільним законодавством перших років радянської влади в Росії (Гойхбарг А. Г. Очерки хозяйственного права. – М., 1927. – С. 50). І нині, як зазначається в літературі, крім законодавства України ця форма товариств у європейських країнах не виокремлюються.
20 Повні товариства беруть свій початок ще в римському праві. Як зазначається в російській дореволюційній літературі, “повне товариство є обֹєднанням осіб, які відповідають один за одного своїм майном. Особиста участь не є необхідною ознакою, але звичайно існує” (Шершеневич Г. Ф. Очерки торгового права. – С. 55).
21 Командитне товариство в дореволюційні часи і в перші роки радянської влади мали назву „товариство на вірі”.
22 У зв’язку з цим виникає питання: яким же кодексом стосовно господарських товариств і взагалі господарської і підприємницької діяльності належить користуватись? Виходячи з принципу, закладеного в Цивільному кодексі (ст. 9), слід дійти висновку, що положення цього кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Цей принцип закладений і в Господарському кодексі України. До відносин, скажімо, поставки, не врегульованих Господарським кодексом, можуть застосовуватися відповідні положення Цивільного кодексу.
23 Конституція України такої форми власності не передбачає, тому законодавство має бути приведеним у відповідність з основним законом. У зв`язку з цим колективні підприємства можна було б назвати спільними підприємствами.
24 Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 5. – Ст. 35.
25 Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 45. – Ст. 363.
26 Відомості Верховної Ради України. 1995. № 15. Ст. 99.
27 Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 23. – Ст. 88.
28 Кінцева продукція – це продукція, включаючи науково-технічну документацію та інші об`єкти права інтелектуальної власності, з метою виробництва якої створюється ця група.
29 Проміжна продукція промислово-фінансової групи – продукція, включаючи науково-технічну документацію та інші об`єкти права інтелектуальної власності, яка виробляється учасниками групи, використовується для виробництва кінцевої продукції і реалізується виключно іншим учасникам групи або головному підприємству (при реалізації цієї продукції за межами промислово-фінансової групи вона проміжною не вважається).
30 Дочірнє підприємство, як і інші підприємства, наділяється статусом юридичної особи. В юридичній літературі висловлюються різні погляди щодо визначення цього поняття (див.,напр.: Потюк М. Дочірні підприємства як юридичні особи // Право України. – 1999. – № 1; Пєсков В. Правові аспекти організації дочірніх підприємств.// Там само. – № 10).
31 Такі підстави передбачає антимонопольне законодавство, законодавство про банкрутство, про охорону навколишнього природного середовища тощо.
32 Підстави та порядок визнання підприємства банкрутом визначаються Законом України від 30 червня 1999 року “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
33 Ст. 32 Закону України від 30 червня 1999 року “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
34 Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 23. – Ст. 88.