Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT20
1. Поняття етнонаціональної політики
Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню національної самосвідомості народів, поглиб люють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих країнах (особливо багатонаціональних), так і між різ ними країнами загострює національні проблеми які спричиняють тривалі конфлікти, війни, потоки біжен ців. Як наслідок — національна проблема набуває гло бального, планетарного характеру. Тому з'ясування при чин загострення міжнаціональних відносин і віднайдення способів розв'язання проблеми самовизначення наро дів є одним із найважливіших завдань політичної науки.
Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна бороть ба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капі талізму, коли відбувалося становлення націй. Донині про блема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.
Науково-обгрунтована етнонаціональна політика є необхідною умовою процесу державотворення в усіх багатонаціональних країнах. Її ефективність залежить від того, наскільки правильно її принципи відображають стан етнонаціональної ситуації, вміння правлячих кіл враховувати етнонаціональні інтереси та сприяти їх гармонії.
Етнонаціональна політика тісно пов'язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною та іншими видами політики.
Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність з регулюванням відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.
Об'єкт етнонаціональної політики:
§ нації;
§ етноси;
§ етнонаціональні групи;
§ міжнаціональні та міжетнічні відносини.
Суб'єкт етнонаціональної політики:
· держава (її органи);
· політичні партії;
· громадські організації тощо.
Головна мета етнонаціональної політики – узгодження етнонаціональних стосунків, демократичне розв'язання міжнаціональних суперечностей і конфліктів.
Основні принципи етнонаціональної політики:
o демократизму;
o національної єдності;
o взаємоповаги та взаємодовір'я між націями;
o толерантності у стосунках різних національностей;
o поваги до національних традицій, звичаїв, віросповідань;
o самовизначення націй тощо.
Етнонаціональна політика в тій чи іншій державі має врахувати:
ü географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності;
ü національний склад населення;
ü співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.
2. Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація
При з'ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов'язані з їхнім розвит ком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етнологічно «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що ви значають біологічне походження групи людей, але в соці ально-політичному аспекті вони не є тотожними.
Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологіч ними зв'язками.
Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб:
Þ з сім'ї виросла родина,
Þ з роди ни — рід,
Þ рід перетворився на плем'я,
Þ плем'я — на на род.
Внаслідок тривалого співжиття племена змішували ся. Вчені довели, наприклад, що:
ü французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців;
ü україн ський — слов'янських і тюркських племен Київської Русі;
ü завдяки змішанню слов'ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ.
Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Са ме простір як місце постійної осілості народу є дуже ва жливим чинником його існування. Люди здавна були по в'язані природою, простором, який для них був близь ким, рідним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. На роджувалося поняття «батьківщина». До цього прилучи вся ще один важливий компонент — мова. З її допомо гою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починало ся духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.
Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викри сталізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці стали наці єю в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю — це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу пе ред нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.
Етнос — стійка сукупність людей, яка належить до певного наро ду, проживає на певній території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.
Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історич ного розвитку багато які етноси втрачають спільність те риторії. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утво рюють етнічні групи (національні меншини), що нале жать до єдиної нації певної країни.
Згідно з даними перепису загальна кількість наявного населення України станом на 5 грудня 2001 року за уточненими даними Всеукраїнського перепису населення становила 48 млн. 457 тис. осіб, що на 3 млн. менше, аніж згідно з переписом 1989 року.
За результатами Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків становила 22 млн. 441 тис. осіб (46,3%), жінок – 26 млн. 16 тис. осіб (53,7%).
У національному складі населення України переважна більшість українців, чисельність яких становить 37541,7 тис. осіб, або 77,8% від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, кількість українців зросла на 0,3%, а їх питома вага серед жителів України – на 5,1 відсоткових пункта.
Друге місце за чисельністю посідали росіяни. Їх кількість порівняно з переписом 1989 року зменшилася на 26,6% і нараховувала на дату перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилась на 4,8 відсоткових пункти і складала 17,3%.
З часу перепису 1989 року в Україні істотно зросла кількість лише кримських татар, румунів, вірмен, грузинів та азербайджанців. Кількість вірмен, грузинів та азербайджанців різко зросла в областях Півдня і Сходу України. Кількість румунів зросла в місцевостях їх етнічного розселення.
Кількість українців, угорців, ромів (циган) і гагаузів фактично залишилася такою ж.
Тоді як зростання кількості кримських татар, вірмен, грузинів та азербайджанців пояснюється, насамперед, міграційними процесами, то зростання кількості румун пояснюється зміною національної самоідентифікації частини молдаван України, які почали вважати себе румунами.
Цим же чинником зумовлений і факт незмінності кількості тих, хто записався українцем під час перепису 2001 року у порівнянні з переписом 1989 року, попри те, що населення України за цей час зменшилося на 3 мільйони, і цілковито виключається, що цей процес зменшення населення не міг не заторкнути українців.
З огляду на те, що за останні десятиліття не було значних міграційних потоків, які б могли радикально зменшити кількість росіян в Україні, зменшення їхньої «переписної» кількості зумовлюється, насамперед, зміною самоідентифікації тих, кого під час перепису 1989 року записали етнічними росіянами.
Найбільше зменшилася кількість таких етнічних груп, як євреї, білоруси та поляки. Якщо у євреїв цей процес зумовлений еміграцією, то у білорусів та поляків – насамперед швидкою асиміляцією, яка пояснюється слабкістю етнічної самоідентифікації цих груп та спорідненістюоточуючого етнічного середовища.
За етнічним складом можна виділити кілька груп областей в Україні:
Фактично моноетнічні області (кількість українців від 90% до 98%):
Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області, а також Сумська область, де українців близько 89%.
Регіони Центральної і Південної України відносної етнічної однорідності:
Місто Київ (82% українців, 13% росіян); Миколаївська (82% українців і 14% росіян); Херсонська (82% українців і 14% росіян) та Дніпропетровська області (українців 79,3%; росіян 17,6%).
Області Південної і Східної України, де частка росіян становить близько 25%:
Запорізька (71% українців, 25% росіян) та Харківська області (70,7% українців, 25,6% росіян).
Області Сходу України, де частка росіян більша за третину населення:
Донецька (58% українців, 38% росіян) та Луганська області (58% українців, 39% росіян).
Крим і Севастополь, де чисельно домінують росіяни:
Крим (58,3% росіян; 24,3% українців; 12% кримських татар); місто Севастополь (71,6% росіян; 22,4% українців).
Поліетнічні області Західного регіону:
Чернівецька (75% українців, 20% румунів і молдаван) та Закарпатська області (80% українців і 12 угорців).
Поліетнічна область Півдня України:
Одеська (63% українців, 21% росіян, 6% болгар, 5% молдаван).
Мовний склад населення України – це показник, у реальному стані якого можливі значні відхилення у порівнянні з даними перепису. Так, зокрема, можливе заниження кількості громадян, які вважають російську мову рідною на Заході України і заниження кількості громадян, які вважають українську мову рідною на Сході України і в Криму. Це зумовлено, насамперед, установками інтерв’юерів, які проводили перепис у цих регіонах України. Мовний склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення характеризувався такими даними: українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткових пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсоткових пункта. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 від соткових пункта і становила 2,9%. Мову своєї національності вважали рідною 85,2% українців і 95,9% росіян. Найбільш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності росіяни, угорці, кримські татари і румуни. Найменш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності євреї, греки, поляки і білоруси.
За межами України проживають українців: в Росії – 4,4 млн. (2,9% від усього населення); в Казахстані – 0,9 млн. (5,4% від усього населення); в Молдові – 0,6 млн. (13,8% від усього населення); в Білорусії – 0,3 млн. (2,9% від усього населення). Сьогодні в Україні проживають представники 127 етнічних спільностей.
Нація – це об’єднання людей, яке утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що жи вуть на певній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин.
Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці; в Англії — англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони окремо «народи-етноси». А всі разом є представниками французької чи англійської (державної) нації, оскільки нація — це сукупність громадян країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі су часних США, де з іммігрантів різного етнічного й расо вого походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи українського походження, хоча суб'єктивно (етнічно) ці люди вважають себе представниками української нації.
Отже, існують два поняття нації:
Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного.
Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю.
У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держа ви (а не тільки громадяни, які становлять етнічну біль шість). У другому — до нації належать тільки всі спорі днені з певним етносом (так, до української нації нале жать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, нім ці, навіть якби вони були б громадянами України). Отже, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бу ти розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьо му світі.
За сучасних умов вершиною розвитку соціально-ет нічної спільності є нація. У визначенні нації й досі по ширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чима ло політологів стверджують, що мова, територія, госпо дарські зв'язки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.
Нація — політично, державно організований народ.
Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначаєть ся і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територі єю, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдно сті є національною свідомістю. Нація — вічно живий суб'єкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація пра гне утворити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.
Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації.
І. Франко наголошував на значенні практичної політич ної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза ба жань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, дода вати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незале жна Україна».
М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптималь них форм. «Наш край великий і багатий, один з найкра щих країв у світі, створений для розвитку великої еконо мічно сильної держави. Український народ повний вели кої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».
За тоталітаризму склався негативний стереотип укра їнської національної ідеї. Впродовж семи десятиліть на ціональну ідею офіційно визнавали реакційною, нації по діляли на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтерна ціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення наці онального гноблення пов'язували з розгортанням світової революції, що передбачало реалізацію настанови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм на цій». Однак світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з на ціональними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональ ним, а в їх узгодженні.
У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, яку вивчають спеціальні науки: етнополітологія та етносоціологія.Вони розглядають на ціоналізм не лише як негативне явище, а й як природ ний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом державного уст рою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба безперспективна.
Будь-яка держава припускається помилки, заперечу ючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історичних умов для України в соціально-національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:
ü вироблення форм і засобів стимулювання політич ної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;
ü здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві ав торитету й популярності державницької ідеї;
ü вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства.
Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справед ливість.
Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем і негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.
Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він і має як позитивні, так і негативні аспекти.
До позитивних належать:
ü національна самосвідомість,
ü національна гордість,
ü національний сором (що дає змогу самоочищатися),
ü прагнення до національного саморозвитку, рівноправності.
До негативних:
§ визнання національної ви нятковості,
§ протиставлення іншим націям,
§ прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів,
§ національний нігілізм,
§ пошук винних у життєвих труднощах.
3. Етнонаціональні відносини та проблеми національної політики.
Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а наприкінці XX ст. — СРСР і Югославія. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), Бе льгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) та ін. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соці альних відносин, що характеризуються як відносини на ціональні (міжнаціональні).
Етнонаціональні відносини — відносини між суб'єктами націо нально-етнічного розвитку — націями, народностями, національ ними групами та їх державними утвореннями.
Ці відносини бувають трьох типів:
1) рівноправні;
2) відносини панування й підлеглості;
3) відносини, що передбачають знищення інших суб'єктів.
В етнонаціональ них відносинах відображена сукупність соціальних відно син. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед зна ченням держави як важливого чинника розвитку нації.
Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це міцний сплав національного й політичного.
Головними проблемами в ет нонаціональних відносинах є:
ü проблеми рівноправності й підлеглості;
ü нерівності економічного й культурного розви тку;
ü міжнаціональної ворожнечі;
ü розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.
Політичні аспекти етнонаціональних відносин проявляються у:
Þ рівноправності націй;
Þ співвідношенні національних та міжнаціональних інтересів;
Þ національному самовизначенні, виборі оптимального національно-державного устрою народів;
Þ підготовці та представництві національних кадрів у структурах влади;
Þ діяльності національних рухів, партій і громадсько-політичних організацій;
Þ діяльності міжнародних організацій по врегулюванню міжнаціональних конфліктів;
Þ взаємозв'язок між національними елітами;
Þ вільному розвитку національних культур та мов;
Þ формуванні політичної культури міжнаціонального спілкування, політичних традицій народів.
Щодо етнонаціональних відносин необхідно розрізняти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, відомо, що Жовтневі події 1917 p. сприяли вирішенню багатьох аспектів національного питання в Російській імперії. Однак висновок, що нібито в СРСР у 60-ті роки було повністю розв'язане національне питання, був перед часним. Об'єднання Німеччини також вважають остаточ ним розв'язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необґрунтоване з позицій загально-історичного розвитку, оскільки сутність національного питання полягає в тому, щоб нація не лише самовизначи лась, а й дала можливість рівномірно й вільно розвиватися всім спільнотам. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не може бути повного й остаточного його розв'язання. Отже, націо нальне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку країни. А конкретні обставини завжди ви магають від держави певної національної політики.
Національна політика — науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.
У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного аналізу суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних націй-етносів, без ураху вання матеріальних умов для їх розв'язання, що призве ло до краху Радянського Союзу як федеративної держа ви.
Міжетнонаціональний конфлікт може виникнути через проблеми:
§ викликані відносинами національної нерівності, поділом націй на привілейовані та непривілейовані, на великодержавні та пригнічені;
§ породжені різним рівнем економічного і культурного розвитку націй;
§ породжені національною недовірою, розбратом і підозрами на національному грунті.
Оскільки національна політика насамперед спрямова на на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціо логи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов'язаних із національними проблемами:
1. Відносини між центральними органами та респуб ліками (землями, штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано не дійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії — з-англійським.
2. Відносини між союзними (автономними) республі ками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР на ціональні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргиз станом, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.
3. Відносини всередині союзних республік. У постра дянських республіках найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), Таджикистані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія, Абха зія), Молдові (Придністров'я), Росії (Чечня), Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми націо нальної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагір ному Карабаху і Південній Осетії, проголосувавши на ре ферендумах за свою незалежність.
4. Проблеми національних груп у республіках (шта тах), а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн.). Го стро постала проблема російських німців (понад 2 млн.), яких сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини та застосував до них масові реп ресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звину вачення було знято 1964 p., однак загалом проблема ро сійських німців залишається нерозв'язаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національно-дер жавній структурі Російської Федерації існують й інші на ціональні тертя: у Башкортостані — між башкирами й татарами; Татарстані — між татарами й чувашами; Даге стані — між аварцями, кумиками і лезгинами; Північній Осетії — між осетинами та інгушами.
5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербай джанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) та ін.
Принципами розв'язання цих конфліктів є:
ü демократизм, заснований на праві націй на самовизначення та врахуванні національних інтересів;
ü компроміс та діалог сторін з урахуванням реальної етнонаціональної ситуації, співвідношення сил;
ü рівноправність всіх націй і народностей незалежно від чисельності та рівня розвитку;
ü непримиримість до будь-яких проявів націоналізму, шовінізму та сепаратизму;
ü спільність історичної долі народів, забезпечення цілісності держави.
Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загост рюватися, переростати в конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова практика вироби ла лише один — демократичний — спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечен ня вільного волевиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рі вності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право напій на самовизна чення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизна чення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизна чення — один із важливих принципів відносин між наро дами й націями. Навіть більше, самовизначення є загаль новизнаною основоположною нормою міжнародного пра ва, обов'язковою для всіх без винятку держав. Це зафік совано і в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьо му документі наголошується на:
§ правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утво рення своєї державності;
§ свобода народу чи нації без втру чання ззовні в її політичний статус;
§ на необхідності уни кнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку;
§ забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.
4. Етнонаціональне самовизначення націй.
У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, який був затверджений Генеральною асамблеєю ООН у 1966 р., записано: "Всі держави повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права на самовизначення".
Право націй на самовизначення означає:
q вільний вибір народом державного устрою аж до відокремлення і формування самостійної держави;
q самостійність у розв'язанні економічних питань свого розвитку;
q добровільне об'єднання народів в єдину державу;
q вільний вибір інститутів і символів державності.
Самовизначення народів, націй неможливе без розв'я зання проблеми національно-територіального розмежу вання, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історич ні умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і возз'єднання.
Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утво рення під впливом волевиявлення народу.
Така нація може відокремитися від іншої нації (ін ших націй) й утворити свою незалежну державу, визна чити форму і способи свого соціально-економічного роз витку, характер державно-політичного устрою відповідно до своїх історичних умов; формувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних заса дах без іноземного втручання; має поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цю форму за останні роки обрало чимало народів, утворивши свої не залежні держави: народи колишніх республік Радянсько го Союзу, СФРЮ, Чехословаччини. Самостійною держа вою від серпня 1991 p. стала й Україна.
Возз'єднання — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об'єднання народів (націй) в межах однієї держави.
Ця форма, як і перша, має природний, демократич ний характер. Це — право на життя, щастя, братерство народів, яких об'єднують звичаї, традиції, а іноді й істо рія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в межах од нієї держави. За формою державно-правові об'єднання народів можуть бути різними.
Світовій практиці відомі три основні форми возз'єднання:
ü унітарна держава;
ü фе деративна держава;
ü конфедерація держав.
Усі вони мо жуть бути використані лише численними націями, нечи сленним народам — значно складніше. Складність поля гає в забезпеченні державного утворення необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних на родів передбачає розробку різноманітних комплексних Програм, здатних забезпечити життя цих народів, не до пустити їх знищення. Малочисельні народи мають право повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та істо рію. Одним з ефективних кроків щодо цього є автономі зація, тобто існування в загальнодержавній адміністра тивній структурі автономних районів і провінцій.
Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Але на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Одна з них — міфи про окремі народи-етноси. У Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвані від турецького загалу, розмовляють своїм діале ктом. Курдів у Туреччині називають «гірськими турка ми» (їх 8,5 млн. осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди — «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І во на мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p.
Народи, що борються за відокремлення та побудову національної держави, можуть розраховувати на міжнародну підтримку за таких умов:
ü наявності території компактного проживання;
ü здатності до економічного самозабезпечення;
ü відсутності територіальних та інших претензій до сусідніх народів;
ü гарантування прав національних меншин, які опинилися на території новоутвореної держави.
Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація наро дом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу.
Національні відносини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємозалежних тенденцій:
Þ з одного боку, формування й розвиток націй, їх боротьба за рівноправність і самостійність, за створення держав;
Þ з іншого — злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя.
Ігнорування цих тенденцій може не тільки загострити національне питання в окремих дер жавах, а й спричинити непередбачувані наслідки в ме жах усього світового співтовариства.
5. Етнонаціональна політика в Україні.
На сучасному етапі розвитку України національно-етнічна сфера стає невід'ємним виміром суспільно-полі тичних реалій. У зв'язку з цим етнонаціональний розвиток українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами і механізмами. Першочерговими потребами є:
ü наукове осмислення віт чизняної етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності й державного управління на ціональною структурою;
ü формування соціально-полі тичних важелів розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин;
ü всебічний аналіз існуючих форм національного об'єднання і моделювання нових, їх реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностя ми українського демократичного самовідродження.
Вирішення національного питання в Україні на суча сному етапі можна визначити як:
а) суверенізацію особистості, втілення в життя націо нальних прав людини;
б) політико-правове закріплення демократичного роз витку української нації;
в) забезпечення колективних прав етнічних меншин.
Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне бут тя, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною фор мою створення можливостей для реалізації неповторнос ті й самодостатності людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збере ження духовної та культурної спадщини не тільки укра їнців, а кожного з етносів, що населяють її територію.
Можливо, через те що Україна майже не має власно го досвіду вирішення проблем відносин держави і нації, розв'язання національного питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вий шов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній ці лісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цін ностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенден цій. За відсутності загальнонаціональної доктрини, етно національної політики в Україні енергія національної са мосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соці ального та національного незадоволення, духовно-мо рального пригнічення, соціально-політичного розчару вання.
Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української на ції, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики озна чає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, дер жавної ідеї — національній. Культурницька спрямова ність державної етнополітики межує з уникненням власне політичних проблем, висунутих етнічним відроджен ням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може
Призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмува ли процес розбудови української держави. У зв'язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогно стичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні про блеми, передбачала ,б забезпечення справжньої рівнопра вності, об'єктивного права народу на національне самоствердження.
Важливим завданням сучасної етнонаціональної політики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законо давчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних. Її мета — формування суспільства, у якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етнонаціональна політика буде засобом духовного розвою української нації, й соціального, економічного, політичного розвитку.
Це відповідно передбачає:
ü сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представни ків нової адміністрації, політичних та громадських діячів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними;
ü забезпечення етнічної злагоди, народовладної мно жинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри;
ü підхід до етнонаціональних проблем, який сприя тиме виробленню нових законопроектів у сфері національно-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, упра влінської сфери;
ü зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь.
Для цього необхідні мир у суспільстві, громадянська злагода загальнонаціонального характеру, що ґрунтують ся на дотриманні й захисті прав людини, поважанні гід ності особи та колективу, співіснуванні політичних, релі гійних, історико-культурних поглядів та переконань, різ них етнічних традицій та уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди —
ü терпимість, порозуміння;
ü співробітницт во, взаємодія всіх суспільних сил;
ü світоглядна множин ність;
ü національна, соціальна, конфесійна толерантність;
ü цивілізовані норми взаємин між людьми.
Соціально-політичним наслідком втілення вищезазначеної мети мають стати:
§ забезпечення політичної злагоди, досягнення рів новаги, стійкого розвитку суспільства;
§ пошуки ефективних шляхів виходу з економічної й культурно-духовної кризи;
§ соціально-політичне єднання як запорука безпеки держави і громадянина;
§ піднесення духовності суспільства, забезпечення всебічного розвитку науки, культури, освіти;
§ утвердження у свідомості громадян людинолюбної моралі, толерантності, віротерпимості.
Гасла на зразок «держава над усе» суперечать і укра їнській ідеї, і специфічній ролі України в європейській та світовій історії. Ця роль має духовний, культурно-мистецький характер і, за слушним спостереженням М. Бердяева, не пов'язана із зовнішньою державною мо гутністю. Відповідно до цього новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненню осо би, життєдіяльності української нації; утвердженню рівноправності та задоволення специфічних інтересів і потреб усіх етнічних груп в Україні, повному подолан ню будь-яких привілеїв чи зверхності на національному ґрунті.
Державне та правове відродження етносів України, зокрема й українського, передбачає втілення таких ос новних завдань:
§ розробка наукової концепції про правовий статус національних меншин в Україні розкриттям змісту прав етносів (субетносів), співвідношення цих прав з «інди відуальними» правами та свободами людини і громадя нина малочисельних народів, національних меншин;
§ чітке визначення повноважень органів законодав чої та виконавчої влади України щодо створення умов для відродження, збереження та розвитку всіх етносів України;
§ правове забезпечення самостійності національних меншин у розв'язанні питань, що торкаються їх інтересів та вільного вибору ними шляхів свого національного від родження й розвитку.
При цьому слід уникати прагнення до одноманітнос ті, наперед визначеного алгоритму розв'язання національних та соціальних проблем, централізованої упоряд кованості й заформалізованості. Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики повинні виходити з необхідності досягнення її гармонійного ритмічного утвердження на всіх рівнях і потребах, забезпечення етнонаціональних інтересів українського народу.
Етнонаціональна проблематика вимагає переосмис лення ситуації в контексті становлення української держави, усвідомлення того, що демократичні перетворення залежать не лише від стану економіки, а й від розстановки політичних сил та соціально-культурних чинників. Вважливе місце в зазначеному контексті належить етнонаціональному чиннику, який суттєво впливає на досягнення загального добробуту, злагоди та партнерства, утвердження в Україні плюралістичного суспільства, якому властиві зростання значення прав особи та етносів, людини і територій, природної соціальності, ду ховності індивідуумів і форм їх відтворення. Такі пріоритети — вирішальна умова формування нової загальнона ціональної ідеї в Україні на початку XXI ст.
Проблеми співвідношення прав нації, громадянина та держави — основа національного відродження, стрижнем якого має бути загальнодержавна ідея. Отже, національне відродження і державне будівництво мають визначити діяльність державних і громадських організацій України. Відродження та оновлення національного життя етносів України — невід'ємна складова формування громадянського суспільства, правової держави. Життя переконує, що енергія, творчий дух етносів не лише не затухає, але розвивається по висхідній. Важливо спрямувати її в русло творення. Всебічне врахування етнонаціонального буття народів, «відштовхування» від етнічного відродження, забезпечує етнонаціональне оновлення. Водночас важливо розвивати специфічні риси етносу та його потенційних можливостей на нових стадіях його поступу.
Врахування етнонаціонального потенціалу дає можливість:
§ у духовно-культурній сфері всебічно підтримати Відродження культурно-етнічної самобутності українського народу й етноменшин України, його морально-стичних норм; обґрунтувати (виробити) нові норми; сприяти ціннісно-культурологічному осмисленню фольклору, епосу та всього духовно-історичного надбання етно су; забезпечити оновлення й поглиблення мовно-культурних надбань; сприяти відродженню релігійно-етичних цінностей минулої історії етносу;
§ в економічній сфері забезпечити значне зростання виробничих сил суспільства, розвиток творчої праці лю дей, піднесення загального рівня матеріальних та духов них благ, техніко-технологічної творчості народу; вироб лення нових поглядів на власність, способи трансформа ції господарської дбайливості, бережливого ставлення людей до природних багатств та природно-екологічного середовища; якісно нове піднесення працьовитості наро ду, розвитку творчого потягу до праці як джерела всіх багатств тощо;
§ у політичній сфері підтримати політико-демократичну творчість та суспільно-громадську активність етно су; сприяти оновленню критеріїв та рівня реалізації політико-державного унезалежнення етносу як історичного суб'єкта та всього українського народу; враховувати пар тійно-політичну структуру суспільства; створювати політико-юридичні установи національно-етнічної спрямова ності; забезпечити нове прочитання минулого етносу з уточненням його походження та етнокультурного середо вища;
§ у соціально-побутовій сфері сприяти коригуванню усталених комунікативних зв'язків, відновленню забу тих народних звичаїв, традицій та норм побутового спіл кування людей; забезпечити вироблення нових ціннісних орієнтацій способу життя групи та особи; сприяти підви щенню чутливості суспільної свідомості до соціальної справедливості, добра, доброчесності.
Етнонаціональна політика в Україні має ґрунтувати ся на ідеології державотворення, поєднаній з розвитком та поглибленням національної ідеї. Ця політика немож лива без вироблення механізмів узгодження національно-специфічних інтересів українців, етносів та регіонів що до тактики і стратегії розвитку держави.
Принципи національної політики — основоположні цінності (ідеї), реалізовані на всіх рівнях суспільства. До них належать:
§ повага прав людини та основних свобод, у тому числі національних, незалежно від статі, віри, соціально го становища та регіону проживання;
§ рівні права етносів за різних форм їхнього самови значення з обов'язковою умовою збереження соборності, державності;
§ рівні права і відповідальність районів та областей;
§ багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян;
§ розвиток багатонаціонального українського суспільства шляхом діалогу, відмови від застосування сили;
§ державна підтримка українського та інших народів, збереження їх культури, мови, традицій, середовища дроживання;
§ створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців в іноземних державах.
Ці принципи взаємопов'язані та створюють органічну єдність, а реалізація кожного з них є умовою для реалізації інших. Утвердження передбачає: точне врахування .ретних історичних умов розвитку етносів та в ціло-ержави; створення загальновизнаних законних механізмів та норм, які забезпечували б втілення цих принципів у життя.
Етнонаціональна політика є галуззю внутрішньої по літики, що забезпечує національну безпеку в сфері міже тнічних відносин та внутрішню стабільність країни. Вона охоплює проблеми етнічної регіональної політики та різноманітні чинники міжетнічних та міжнародних відносин. У перехідному суспільстві ними є:
§ ефективність системи державного управління;
§ конституційний лад і конституційні проекти його реформування (моделі державного ладу — федерація, унітаризм);
§ федералістські та регіонально-автономні політичні рухи;
§ етнонаціоналістичні політичні рухи та етнічне го лосування;
§ сепаратистські рухи;
§ зовнішні чинники.
У сучасних умовах важливо з'ясувати, який сувере нітет належить реалізувати в Україні — народний, дер жавний чи національний? Вони не тотожні, бо кожний має власний суб'єкт: народ, державу, націю. Завдан ня — добитися їх органічного взаємозв'язку, усвідомлю ючи, що державний та національний суверенітет є різ ними формами народного суверенітету. А це потребує забезпечення:
ü суверенітету української нації — національного су веренітету, тобто повновладдя нації у вирішенні всіх пи тань національного життя, зміцнення національної дер жави, гармонізації відносин з іншими етносами;
ü суверенітету української держави — державного суверенітету як верховенства, повноти державної влади України в межах її території.
Досвід сучасних країн свідчить, що принцип самови значення етносів, нації реалізується в найрізноманітніших формах — регіональної автономії, культурно-національної автономії, наданні всім етнічним групам (етнічним мен шинам) реальних можливостей для вільного розвитку.
Етнодержавознавчий підхід має реальну змогу поста вити в центр етнонаціональної та державно-правової дія льності етнічну людину, її життя, честь і гідність, мате ріальні й духовні блага, особисту недоторканість та інші права і свободи, закріплені у Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах з прав людини та в інших документах НБСЄ. Виходячи з цього, особистість і нація є рівними суб'єктами етнонаціональної політики, а на ціональні права — невід'ємна складова загальновизна них прав людини.
Важливою проблемою в етнонаціональному розвитку є права національних меншин. Часто їх розглядають як особливі права, інколи невиправдано прирівнюють до привілеїв. Насправді спеціальні права національних мен шин відображають концепцію реальної, а не формальної рівності (тобто фактичної рівності, а не юридичної). Тер мін «спеціальні» означає, що певна категорія прав нада ється національним, етнічним групам з метою захисту їх культури, віросповідання, мови тощо.
Права національних меншин е водночас правами лю дини, адже тільки правовий режим, який гарантує осно вні права (для всіх) і спеціальні права (національних ме ншин), здатний створити справедливі умови для всіх груп, у тому числі й етнічних. Обидві групи прав важли ві для розвитку національних меншин і не є антагоністи чними: захист прав національних меншин не буде ефек тивним у державі, яка не забезпечує прав людини, і навпаки, певний обсяг гарантування однієї групи прав є необхідною передумовою для реалізації іншої групи.
Етнонаціональна політика одночасно із забезпечен ням прав національних меншин має забезпечити життє діяльність титульної нації. Тому важливо, щоб ознаки української ідентичності відігравали функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як ці лісного організму, структуроутворюючої складової укра їнського соціуму.
Невідкладними завданнями нашого часу є:
ü всебічне сприяння консолідаційним процесам у середовищі укра їнської нації, перетворення її на суспільний етносоціальний організм в українському соціумі;
ü вироблення і закрі плення самобутнього стереотипу поведінки, світосприй мання і світогляду, створення ефективної системи відтво рення всіх рівнів суспільності — індивідуального, колек тивного, етнічного, національного;
ü подолання в розвитку українського суспільства комплексу меншовартості, вто ринності.
Не менш значущими е перетворення національної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, концентрацію національного «духу» в площині самороз витку, самореалізації етносу, формування державницької волі народу, розбудову самої держави.
Державна етнонаціональна політика має стати важ ливим чинником реалізації одного з головних завдань держави: сприяти кожному з неукраїнських народів за йняти в процесі етнонаціонального пробудження те міс це, яке б найбільше відповідало його об'єктивним потре бам і одночасно зміцнювало б українську державність. Втілення такої політики має відбуватися через забезпе чення національних прав, до яких належать:
1. Право на вільну національну самоідентифікацію. Згідно з ним кожна людина має право вільно обирати на ціональну належність або ж визнавати себе особою без національності. Національність громадян деяких держав у державних документах не фіксується. Проте це не ви ключає можливості національних кадастрів (реєстрів), у які на добровільній основі може бути внесена певна осо ба з правом вільного виключення з них: Подібні кадаст ри складають з метою статистичного обліку національ них потреб, для правозахисної діяльності.
2. Право народу (нації) на самовизначення. Всі наро ди користуються ним відповідно до міжнародних пактів про права людини. Це означає, що кожна людина має право вільно забезпечувати свій політичний статус, еко номічний, соціальний та культурний розвиток. В основі народу як суб'єкта самовизначення знаходиться, як пра вило, кожний етнос, з яким ідентифікується певна тери торія.
3. Право на національно-територіальну автономію. Ним користуються етноси, які з різних причин не мо жуть створити свою державність, а також народи (субет носи), що компактно мешкають за межами своїх держав них утворень. Національно-територіальна автономія передбачає створення національних адміністративно-те риторіальних одиниць з відповідними органами місцево го самоврядування, які з урахуванням місцевих особли востей у межах чинного законодавства розробляють і реалізують заходи щодо задоволення національних потреб населення. Нерідко право на національно-територіальну автономію піддається серйозній критиці, оскільки його реалізація містить потенційну загрозу цілісності держа ви (особливо унітарної).
4. Право на культурно-національну автономію. Її до цільність очевидна в тих випадках, коли національність, що компактно мешкає, не становить більшості населення регіону й у містах. У такій ситуації свої національно-культурні потреби субетноси забезпечують через діяль ність національних громад (національно-культурних то вариств, центрів, асоціацій) або ж спеціально обраних ор ганів культурного самоврядування.
5. Право на захист від дискримінації за національною ознакою. Жодна людина не може бути обмежена в правах у зв'язку з її національною належністю. Як окре ма людина, так і народ у разі дискримінаційних дій, ге ноциду щодо них мають право на повну і всебічну реабі літацію та ліквідацію наслідків цих дій.
6. Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського суспільства
Сучасний розвиток українського суспільства потребує нових підходів до організації суспільного життя, осмис лення нової суті суспільства і національної політики з урахуванням регіонально-територіального виміру. Основ ні принципи етнонаціопальної політики слід застосовува тися з урахуванням суспільно-політичного, економічного та духовного розвитку суспільства, конкретних проблем етнічних груп у відповідних регіонах. А будь-яким діям має передувати аналіз соціально-економічної та етнопрофесійної структури конкретного регіону, його найважли віших характеристик щодо існуючих та потенційних ет нокультурних проблем. Усе це може послужити суттєвою підставою для співпраці держави та національностей, на ціонального відродження етносів і територій на загально українському й регіональному рівнях.
Головна мета етнорегіональної політики — забезпе чення реалізації національних потреб, конфесійних особ ливостей різних спільнот, не ігноруючи загальнонаціональних стратегічних інтересів держави.
Йдеться про створення необхідних умов та механізмів регенерації на ціонального життя народів, збереження та розвиток на ціональних культур, мов, традицій, про їх духовну спів творчість. Регіони, будучи етнічно неоднорідними за складом населення, територіальне відтворюють культуру різних національностей. Тому кожен з них повинен мати власну програму оптимізації міжетнічних відносин. У зв'язку з цим децентралізація має поєднуватися з силь ним місцевим самоврядуванням. Розширення прав, мож ливостей місцевих співтовариств може сприяти розв'я занню багатьох проблем міжетнічних відносин, благотво рно впливати на збереження традицій та своєрідності ет нічних культур.
Гармонійна етнорегіональна політика дає змогу інсти тутам влади, державним службам наблизитися до потреб, запитів та інтересів різних за культурою груп, що мешка ють в одній державі. Вона має брати до уваги етнічні па раметри соціально-професійної стратифікації суспільства, що особливо важливо у зв'язку з ринковими реформами, трансформацією державної власності. Не менш важливою є національно-територіальна специфіка ринкового госпо дарства, що працює на горизонтальних зв'язках та врахо вує сезонні особливості, професійні традиції, потреби на селення, регіону.
Управління міжетнічними відносинами в політичній сфері — головна ланка в системі етнонаціональної політи ки. Політичними регуляторами міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної діяльності, політич на система, система демократії загалом, конституційні та правові норми, політичні відносини. І якщо система суспі льних відносин є об'єктивним регулятором міжетнічних відносин, то держава як політичний інститут. Безпосеред ній орган управління етнонаціональними відносинами. Державний управлінський лад не може дискримінувати етнонаціональну сферу, нав'язувати їй принципи держав ного життя, а повинен бути в системі цих відносин.
Ефективна етнонаціональна політика потребує і від повідно інформаційно-аналітичного забезпечення, яке пе редбачає:
ü розробку соціального паспорта регіону;
ü вивчен ня соціальної, професійної, національної структури, де мографічної ситуації та динаміки розвитку регіону;
ü ана ліз структури політичних сил, мети політики й поведін ки національних груп, партій та рухів, дії національних еліт і адміністративних апаратів;
ü вивчення політичних та економічних установок й поведінки основних груп на ціональної, соціальної, політичної й адміністративної структур регіону;
ü вивчення динаміки соціальної й полі тичної обстановки в регіоні, факторів напруженості та безпеки;
ü узгодження конфліктних альтернатив політич ного й економічного розвитку регіонів.
Національне відродження передбачає:
ü відновлення споконвічне притаманних українству духовно-моральних і культурно-мистецьких цінностей;
ü гуманізацію і демок ратизацію міжетнічних відносин, попередження етнонаціональних конфліктів;
ü збереження територіальної ціліс ності, відмову від територіальних зазіхань, застосування сили в розв'язанні будь-яких спірних питань;
ü етнічну, політичну консолідацію кожного етносу на ґрунті спіль ності культурно-історичного минулого, національних цінностей та інтересів.
При цьому недопустимими є будь-які протиставлення одного етносу іншим, прояви агреси вності, національного егоїзму, національної зверхності тощо. Першорядної ваги набуває формування національ ної (етнічної) свідомості, самобутніх культурних ціннос тей всіх етносів, національно-патріотичного виховання.
Шлях, який обрала Україна, — це побудова такої дер жави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному аспекті. Об'єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як вітчизни всіх громадян, що пов'язали свою долю з українською зем лею. У сфері міжетнічних відносин Україна дотримуєть ся принципу множинності — підтримки й розвитку етні чної та культурної самобутності всіх національностей країни. Водночас одним із пріоритетів є зміцнення єдно сті та солідарності українського суспільства, формування самосвідомості та патріотизму всіх громадян.
Від національного самопочуття українців залежить духовний розвиток усіх інших етнічних груп України, міжнаціональна злагода в суспільстві. Тому важливим є створення умов для їх етнокультурного розвитку. Це пи тання регулюють і регламентують Конституція України, законодавчі акти, відповідні державні програми. Зважа ючи на наслідки багатовікової політики денаціоналізації в багатьох регіонах України, окремі аспекти національно го буття українського етносу потребують спеціальної дер жавної підтримки. Забезпечуючи життєдіяльність україн ців, держава покликана гарантувати рівні права усім гро мадянам незалежно від їх національного походження, сприяти вільному розвитку їхніх культур і мов.
Українська держава виходить із того, що в поліетнічному суспільстві соціально-економічні та духовно-політичні перетворення повинні узгоджуватися зполітикою у сфері міжнаціональних відносин, засадами якої є:
ü конституційне гарантування рівних можливостей для участі громадян в усіх сферах суспільного життя не залежно від їхньої національності;
ü визнання національних прав особи невід'ємною ча стиною прав людини та громадянина, її основних свобод;
ü дотримання балансу загальнонаціональних, регіо нальних та етнічних інтересів;
ü забезпечення прав осіб, що належать до національ них меншин, сприяння збереженню їхніх культури, мо ви і традицій;
ü відновлення прав депортованих етносів, не допус каючи при цьому нових дискримінаційних утисків за на ціонально-культурними ознаками;
ü створення атмосфери взаєморозуміння та терпимо сті, культурного діалогу між усіма етнічними групами, громадянами незалежно від статі, віри, національного походження, соціального стану та місця проживання;
ü розвиток поліетнічного українського суспільства на засадах діалогу, мирного розв'язання конфліктів, від мови від застосування сили, крім адекватних дій при за грозі масового порушення прав людини та окремих етніч них спільнот;
ü використання існуючих та сприяння у створенні нових міжнародних механізмів захисту прав та свобод українців у зарубіжних країнах.
Реалізація цих принципів передбачає, що запрова дження у дію одного із них не повинно призводити до по рушення інших і потребує: створення відповідних закон них (легітимних) механізмів, прийняття правових норм, які на практиці забезпечували б здійснення та втілення вищезгаданих принципів у життя; приєднання України до міжнародних угод, пактів, конвенцій ООН, ОБСЄ, Ра ди Європи, що визначають права людини, права націо нальних меншин; співробітництва з міжнародними орга нізаціями та незалежними експертами щодо оцінки ситу ації міжетнічних відносин в Україні.
Формуючи механізм забезпечення національних прав, Україна виходить з безумовної поваги до прав людини, її основних свобод, з визнання верховенства закону. Водно час усі громадяни, незалежно від їх етнічної належності, повинні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державну самостійність, територіальну ціліс ність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релі гійну самобутність один одного.
Поліетнічний склад населення України спонукає дер жаву до пошуку відповідного механізму її функціону вання, який упереджував би протистояння за етнічною, культурною чи мовною ознаками. Висока оцінка україн цями внеску всіх етнічних груп країни в здобуття нею державної незалежності, поєднується з прагненням циві лізованого співжиття з ними за принципами рівності, гуманізму і соціальної справедливості, рівної участі в розбудові Української держави. Водночас, як національ на більшість, вони повинні усвідомлювати відповідаль ність за всебічний розвиток національних меншин, стан міжнаціональних відносин. У процесі формування демо кратичної, соціальної, правової держави актом гуманіз му та історичної справедливості є відновлення прав кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців, які за національною ознакою були примусово переселені з те риторії України. Засуджуючи цю злочинну діяльність сталінізму. Українська держава докладає зусиль для їхньої правової, політичної, соціальної та культурної ре абілітації. Визнано право осіб, яких було насильницьки виселено, та членів їхніх родин на повернення в місце вості, де вони постійно проживали до депортації. Однак здійснення цього права не має порушувати права і за конні інтереси громадян, які нині проживають у цих мі сцевостях.
Загалом ця політика зорієнтована на забезпечення компактності проживання переселених народів з метою створення сприятливих умов для задоволення їхніх етні чних, культурних та духовних потреб. Держава гарантує особам-репатріантам право на збереження та розвиток культурної спадщини, отримання освіти рідною мовою, що повинно сприяти всебічній та рівноправній участі громадян і їх об'єднань у консолідаційних процесах українського суспільства. Передусім це стосується відро дження та розвитку кримсько-татарської, болгарської, вірменської, грецької, німецької та інших культур.
Повернення й облаштування депортованих осіб має і зовнішньополітичний аспект. Йдеться про залучення до участі у фінансуванні, матеріально-технічному забезпе ченні процесу переселення (компенсації за проїзд, залишене житло, перевезення багажу, облаштування на ново му місці, пенсійне забезпечення тощо) країн—учасниць СНД шляхом укладання відповідних двосторонніх угод. Одночасно вишукуються нові механізми залучення фінансової й матеріальної допомоги від державних, гро мадських та благодійних організацій Німеччини, Туреч чини, Греції, Болгарії, вірменської діаспори, міжнарод них організацій та фондів.
Державотворчість відкрила широкі можливості для співробітництва із українцями, які проживають за кор доном, для їхньої участі в політичному, соціально-еконо мічному й духовному розвитку країни. Політика Украї ни щодо осіб українського походження, які є громадяна ми інших держав і з точки зору міжнародного права роз глядаються там як національна меншина, формується з урахуванням її зобов'язань перед світовим співтоварист вом згідно з міжнародними стандартами в галузі прав людини, законодавством зарубіжних країн, а також вла сним. До основоположних міжнародно-правових доку ментів з цього питання належать: Статут ООН, Загальна декларація прав людини. Міжнародний пакт про грома дянські та політичні права й факультативний протокол до нього. Декларація ООН про права осіб, які належать до національних, етнічних, культурних, релігійних і мо вних меншин та інші документи.
Відповідно до принципів міжнародного співробітництва в основі налагодження зв'язків будь-якої держави із родинною меншиною, що проживає в іншій країні, є, з одного боку, право цієї держави на захист родинної мен шини, з іншого — право меншини на зв'язок з державою походження. Україна ратифікувала основні міжнародні документи, що містять норми захисту меншин. Дотриму ючись міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, формуючи власну законодавчу базу в цій сфері, Україна прагне, щоб анало гічно були захищені права зарубіжних українців у краї нах їхнього громадянства. Водночас передбачається, що така діяльність не повинна перешкоджати процесам інте грованості українців зарубіжжя в суспільства, де вони проживають, адаптації до місцевих культур, встановлен ня атмосфери взаємоповаги та толерантності між усіма особами незалежно від етнічних, культурних, мовних та інших ознак у межах країни їхнього мешкання.
Діяльність України у формуванні міжнародно-право вого механізму співробітництва із зарубіжними україн цями передбачає:
ü внесення до міжнародно-правових документів по ложень про всебічну підтримку українців у країнах їх нього розселення;
ü сприяння реалізації заходів захисту та підтримки зарубіжних українців через посольства та консульські ус танови;
ü укладання двосторонніх угод, розробка та реалі зація двосторонніх програм забезпечення потреб націо нальних меншин України та країн-партнерів;
ü участь у міжнародних переговорах та консультаці ях з метою поліпшення становища осіб, які належать до національних меншин;
ü використання міжнародних механізмів, що дають змогу державам та окремим особам надсилати інформа цію з питань дискримінації в міжнародні організації;
ü звернення до міжнародних механізмів врегулюван ня конфліктів, коли національні механізми правового за хисту в державі проживання українців упереджені та по-літизовані;
ü сприяння розвиткові безпосередніх зв'язків та співпраці як державних, так і недержавних організацій з представниками родинних меншин за кордоном;
ü заохочення прикордонної співпраці.
Не менш важливим є створення необхідних умов для духовно-культурного взаємообміну із зарубіжними укра їнцями, розширення його обсягів, участь державних, громадських організацій у здійсненні спільних програм, проведенні різноманітних заходів, взаємному обміні ду ховними здобутками. Втілення цих засад у життя сприя тиме створенню українських навчальних закладів, цент рів української культури й мистецтва, забезпеченню по треб в українських книгах, підручниках, періодиці.
Українська держава виходить з того, що правові про цедури та політичні методи, що ґрунтуються на принци пах і нормах міжнародного права, є надійними механіз мами запобігання конфліктних ситуацій, ефективного здійснення її політики у сфері міжетнічних відносин. Своєчасне узгодження етнічних інтересів, задоволення культурних і духовних потреб осіб різних національнос тей, сприяння вільному розвитку кожної етнічної групи та розкриттю її духовного потенціалу, перетворення етнічної багатоманітності на джерело позитивного взаємо впливу та прогресу — важливі чинники консолідації українського суспільства.